Шедевр за вуаллю

1. Перший успіх

Сиджу у сквері. Сходить сонце. З-за горизонту показалася його розпечена лисина. Дивлюсь на цю лисину і думаю: невже правда, що все зло на землі від плям на сонці?

Раптом над вухом. пролунало:

— Доброго ранку, дівчино!

Я стрепенувся. Поруч зі мною на лавочку сів високий чорнявий парубійко. Він окинув мене поглядом з ніг до голови. Зупинився на чемодані:

— Приїхали відпочивати?

На тих, що цікавляться чемоданами, він не подобав. Видно, що його більше цікавила господиня. В мене по спині побігли мурахи. Таке моїми планами не було передбачено.

«Тікати, — майнуло в голові.— А що це дасть? Чому б тобі не скористатися нагодою, не перевірити, чи добре замаскувався?»

Я глянув на парубка, намагаючись у свій погляд вкласти щонайбільше презирства. Потім сором’язливо опустив очі на свої вип’яті груди:

— Ви з кожною так починаєте знайомитися?

— А чому ви так думаєте?

— Ви всі однакові.

Парубійко почервонів:

— Вибачте, але я…

— Я, я. Ви тільки те й знаєте, що своє «я», а про нас забуваєте, тільки-но зустріли іншу. Сьогодні червонієте при зустрічі, ніяковієте. А потім червонієте від злості, що не можете нас збутися…

Парубійка це приголомшило остаточно.

— Слухайте, мадам, — сказав він з іронією. — Я навіть не спитав, як вас звати. А ви вже майже одружили мене з собою…

Здається, я перестарався.

Парубок дістав з кишені цигарки, запалив. Тоді чвиркнув крізь зуби, ніби виплюнув усе наше знайомство, підвівся і пішов геть.

Я нервово тарабанив пальцями по коліну і думав: що робити далі? Йти на завод було ще рано. Сидіти також набридло. Взяв чемодан і поплівся вздовж вулиці. Звернув на базар. Там вирувало життя. Забіжчицький базар відзначається тим, що на ньому можна купити все. Починаючи з картоплини, вирощеної у плодовитій забіжчицькій землі, і кінчаючи заокеанськими підтяжками.

Мені не треба було нічого. Я скидався на кота, який досхочу наївся, а тепер тільки байдуже обнюхує все, на що натикається носом.

— Дівчино, купіть канадську комбінацію! — сіпнула мене за рукав молодиця.

Я оглянувся і закаменів. Переді мною стояла недалека сусідка Текля.

— Ой, боже! — випало з її вуст, і руки з крамом ніяково заховалися в корзину.

Мені хотілося крикнути: «Ти що, не бачиш не я? Що я у спідниці? Що в мене підфарбовані губи?» Текля ніби відчула мій розпач. Глянула на мене з ніг до голови, і руки з комбінацією знову вилізли з корзини.

— Як то буває, - посміхнулася винувато. — Ви так подібні на одного хлопця з нашого села.

Я почав заспокоюватися. Рука потягнулася до сорочки. Погладила її. Губи невдоволено скривилися Повернувся. І хитавою ходою подався до виходу.

2. Слово — велика сила

Приймальна директора Забіжчицького плодоконсервного заводу, як і всі приймальні, мала необхідний елемент — секретарку. Треба віддати належне директорові заводу, що він у підборі цього елемента переплюнув набагато й обласні, і столичні масштаби.

Коли я увійшов до приймальні, то мені видалося, що за столом сидить ангел, який на мить опустився з небес, заховавши під бузкову кофту крила і перетворивши німба на пишний зі смаком викладений копець чуприни.

Певне, моє лице мало дуже неприродний вигляд, бо секретарка тривожно спитала:

— Чого ви так па мене дивитеся?

З мого язика злетіло:

— Ангел…

І язик перелякано застряг у горлі. Я відчув, як кров ударила в скроні.

Досі я знав що таке слово. В стосунках між людьми воно або могутній провідник, або бездоганний ізолятор. Одні терплять, що не вміють його зіпхати зі свого язика. І інші — що не можуть його втримати на язиці. Але, щоб одне звичайнісіньке людське слово зламало неприступну твердиню директорської секретарки, я не повірив би ніколи.

Вона посміхнулася. Вона подарувала мені теплий погляд який у своєму житті, може, подарувала тільки продавцеві, що дістав для неї з-під прилавка оту бузкову кофту. І все далі пішло, як по маслу.

Від секретарки я дізнався, що директор у підшефному колгоспі. Що він більше там сидить, ніш тут. Для більшого контакту я спитав, який шеф сидить на їхньому підшефному заводі більше, ніж на своєму підприємстві? Та вона ніби не почула мого запитання. Скаржилася, що майже вся робота лежить на її плечах. Отже, моє трудове і житлове влаштування також лягло на тендітні плечі секретарки.

Вже потім, коли руда, з вузеньким, як щілина від копилки, ротом, комендантша гуртожитку показала мені кімнату і ліжко, я зрозумів, яку велику роль на Забіжчицькому заводі грала секретарка. Тільки дивувало, чому на неї так вплинуло слово «ангел»? Я ще не зустрічав чоловіка, який не ліпив би це слово кожній спідниці, з-під якої не витикається хвіст. А такій, як секретарка, воно повинно б уже набриднути. Потім допетрав. Це ж компліменти сиплять чоловіки. А моїми вустами комплімент промовляла дівчина. Де, хто і коли чув, щоб дівчина назвала іншу дівчину ангелом? Та ще красивішу за себе? Це ж суперкомплімент!

3. Обживаюся

Поки не повернулися дівчата, мені треба було ознайомитися з житлом. В кімнаті, крім мого, стояли ще три ліжка. Моє було під самою стіною. Перпендикулярно до них. Крім того, від інших воно ще й відділене столом і добрими двома метрами простору. е полегшувало моє становище. У куточку стояла ширма. Нею дівчата відгороджували від загального ока каструлі, тарілки та інше кухонне причандалля. Такої розкоші я не сподівався зовсім. Тут же, під стіною, стояла тумбочка. Я постелив на неї чисту газету. Поставив дзеркальце, польські духи «Быть может», пудреницю з пудрою, поклав губну помаду, олівець для брів. Над ліжком почепив обкладинку з журналу — портрет співака Василя Зінкевича. Потім сів перед дзеркалом і почав себе удосконалювати.

Губи ще сяк-так підмалював. Правда, схоже було, що я пив червону фарбу. А з пудрою не міг звикнути ніяк. З самого малечку я органічно не сприймав запах пудри. Колись у п’ятому класі вчителька прийшла урок підпудрена, то я чхав доти, поки вона мене не виставила за двері.

Відмовитися від пудри зараз — просто неможливо. Пудра мала служити мені не тільки як маскувальний елемент, а й прикривати на лиці пеньочки виголеної бороди.

Не встиг я покласти тампон на вилицю і чхнути, до кімнати увійшла дівчина:

— Це ви Терешко?

— Я — Терешко.

— До комендантші на інструктаж…

Комендантша сиділа у своїй кімнатці. Вона одночасно виконувала функції і кастелянші, й чергової.

Я переступив поріг кімнатки і зупинився біля стелажа з білизною. Комендантша мене довго не помічала. Плювала на вказівний палець і гортала засмальцьований інвентаризаційний журнал.

Я кахикнув у кулак. Лице комендантші навіть не поворухнулося. Три посади, які вона обіймала, надавали йому стільки вагомості, що, здавалося, його не проб'єш десятками таких немічних кахикань.

Я підібрав тон:

— Це я…

— А це я, — обірвала мене комендантша. — І звуть мене, між іншим, Євдокією Петрівною.

Її маленькі очі вп’ялися у моє вибілене пудрою лице:

— Новенька? Докладувать по формі. З’явилася по виклику така-то і така. Потім всі оті штукатурки з лиця убрать. Тут не театральний цирк, а робочий гуртожиток. В гуртожитку не можна розводити кавардак. Не можна танцювати, співати, кричати, грати, розпивати спиртне, водити парубків…

Вона перерахувала ще з тридцять пунктів, що в гуртожитку не можна робити. І закінчила:

— Все! За порушення буду викликать на ковйор і милити шию.

На прощання я телячим голосом спитав:

— А що можна?

— Жить можна і спать можна…

Того ж вечора я почав робити перші записи у своєму щоденнику:

«Живу в гуртожитку. У кімнаті зі мною ще три дівчини: Оленка Заєць, Рома Кріль та Іра Капуста.

Першою в вічі впала Іра Капуста. Висока, чорна, худенька. Лице кругле, шия довга. Очі чорні, ніби втомлені, великі. Носик трішки підсмикнутий догори. Зуби ріденькі, ніби з-поміж них по одному повисмикували.

Рома Кріль — кругла, збита. Справляє таке враження, що сукню носить тільки для того, аби не розлилося тіло. Шиї майже немає. Щоб відмежувати голову від плечей, носить товстелезне жовте намисто. Лице повне. Волосся руде. Очі маленькі, блакитні. Брови чорні. Тепер в усіх дівчат брови чорні.

Оленка Заєць…»

Дописати мені не дали. Рома Кріль, яка вже лежала у ліжку, спитала:

— Ти що, Валю, вже пишеш фрайєрові листа?

Я здригнувся і поклав на блокнот долоню.

Дівчата хихикнули.

— Не бійся, ми читати не будемо, — сказала Іра Капуста. — Чужі листя читати некультурно.

Я почував себе, як цуценя, підкинуте до чужої будки.

— Та ні… Це просто так…

— Ех, якби мені просто так, — зітхнула Рома Кріль і обняла подушку.

— Тобі завжди одне в голові, - зауважила Оленка Заєць, вкладаючись спати.

— А ти вчора що говорила? — спитала Рома.

Смагляве лице Оленки вкрилося рум'янцем. Великі сірі очі сором'язливо заховалися під довгі чорні вії.

— Ти мене не так зрозуміла, — відповіла вона.

Голос її дзвенів, як дзвіночок. Вона ледь картавила. І цей поріжок у чарівному звуковому потоці робив її голос ще чарівнішим.

Я зауважив, що очі мої косують на Оленку, на її чорняву коротко підстрижену голівку, на відточену шийку, пухкенькі рамена і повзуть вниз по невеличкій, але гарно скомпонованій фігурці. Стрепенувся. Оленка перехопила мій погляд. Але, видно, зрозуміла його як погляд заздрості. Бо нехотя глянула на мої вкриті рясним волоссям ноги.

Я зачекав, поки вляжеться Іра, дістав з валізи нічну сорочку і заховався за ширму.

— Боже! Яка принцеса! — зустріла мою появу Іра.

В її голосі забриніли нотки іронії.

— Краще, якби сорочка була не під бороду, а з декольте, — зауважила Рома Кріль. — У тебе груди красиві. Чого їх ховати?

— По-твоєму, усе красиве треба випинати? — втрутилася Оленка. — Тим більше, що у нічній сорочці вона по місту не ходить. А хизуватися перед тобою їй нема рації.

— Мала, замри! — пожартувала Рома. — Бо зараз сяду на тебе. Ти у таких справах ще нічого не тямиш…

Я задоволено підтвердив, що Оленка має рацію. І, вимкнувши світло, вклався у ліжко.

Бретельки від ліфчика за день так натерли мені шию, що я не міг наситити її чуханням.

Іра шепнула Ромі:

— Чуєш, як чухається? Може, у неї яка сверблячка?

Я приникш. Почав сопіти, ніби сплю.

— Якась вона така, — шепнула Рома. — Поки слово з неї витягнеш…

— А ноги бачила? — спитала Іра. — Ще галіфе — і готовий Попандопуло.

— Тихо ви! — втрутилася Оленка. — Дівчина як дівчина. Звичайно, якби вона була хлопцем, то для неї ліпше було б…

Цю ніч я спав дуже погано. До півночі не міг заснути. Пережовував денні події. А від півночі мене мучили кошмари. Весь час за мною ганялися дівчата і намагалися роздягнути.

1. Що таке бочка?

Мене направили в цех миття бочкотари.

Начальник цеху, немолодий повновидий чоловік, одразу ж взявся інструктувати, що таке бочка.

Він стукав вказівним пальцем по клепці і дуже ліричним тенором говорив:

— Бочка — це тара. Вона складається з клепок, обручів, верхнього і нижнього ден.

Хоч я у бочці провів усе своє дитинство, тепер дивився на неї, як на викопну істоту.

Добре і спокійне лице начальника, його лагідний педагогічний тон переконували мене в тому, що я про бочку не знаю абсолютно нічого.

— Клепка, — стукав пальцем начальник цеху. — Складова частина бочки. Бочка без клепки, що людина без ребра.

Я нахилився до того місця, по якому начальник стукав пальцем. Потім чомусь помацав себе за ребро! Начальник, по-батьківськи поклавши мені руку на плече, сказав:

— Які функції виконує бочка?

Я пригадав, що бочкою накривають квочку.

— Бочка виконує функцію помер один, — він підняв догори вказівний палець.

Побачивши, що мої очі незрозуміло ловлять кінчик пальця, він почав розшифровувати:

— Бочка — це засіб єднання. Огірків, звичайно, помідорів. Що таке огірок? Огірок — то є нуль, зеро. Що таке тисяча огірків? То є купа. А тисяча огірків у бочці — це товар.

Я задоволено посміхнувся і поплескав бочку долонею по клепці:

— Зрозуміло.

Начальник також посміхнувся. Там, де його виголені червонуваті щоки підходили до великого, трішки горбатого носа утворилося два півмісяці. У зеленкуватих очах, що знизу опиралися на пороги підпухлих нижніх вій, а зверху були накриті надійною стріхою брів, спалахпув вогник радості. То була радість педагога за успіхи свого учня.

— Нічого ти ще не зрозуміла все. Від бочки залежить все. Чиста бочка, то продуктивність праці наших громадян. Нечиста бочка — то наш бич. Чиста бочка — прогрес…

Нарешті я зрозумів, чому Діоген обрав собі для житла бочку. Висловити міркування з цього приводу начальникові цеху не встиг, бо підійшла секретарка директора, Христя:

— Павле Івановичу, вас викликає Директор…

Коли Христя підійшла, Павло Іванович сказав невдоволено:

— Отак завжди. Тільки починаєш а людьми працювати, тебе перебивають… — І, кивнувши на бочку, лагідно додав: — Давай! Що неясно, питай ось Михайлівну. А я пішов.

Михайлівна, літня худа жінка, відповіла:

— А що тут питати? Он бочка, он віхоть, он вода. Бери та й мий…

Коли я з ентузіазмом до половини заліз у бочку, Михайлівна торкнула мене долонею:

— Так у бочку не залазь. Перекинутись можеш.

— Маєте рацію, Михайлівно. А начальник, видно, суворий.

— Семириця? Та ти його не бійся. Павло Іванович золотий чоловік.

Михайлівна перехилила бочку, вихлюпнула з неї воду. Брудний струмок прихопив з собою кілька недокурків і забулькотів під сіткою в бетонній підлозі.

— Семириця був великою людиною. Завідуючим районною ковбасою. Але погорів на руках. Були якісь збори. Він придрімнув. Спитали: «Хто за?» Він підняв руку. А виявилося, що треба було «проти». На других зборах він так само підняв руку «проти», коли треба було «за». На треті збори його вже не кликали.

— І його так відразу з продукції на тару? — здивувався я.

— Та ні. Ще кинули на районну культуру. Але й там людині не поталанило. Зняли нібито за те, що не проводив інструктажів… Так він ото тепер над кожною бочкою інструктажі читає.

2. Мене охоплюють

Мити бочки мені сподобалося. Нахилившись над бочкою, я спокійніше обдумував плани своїх дальших дій. Але тільки-но поринав у цю роботу з головою, хтось легенько торкався мого стегна.

Півдня в мої стегна стукалися охоплювачі.

Спочатку попелястенький, низенький і худенький фізорг Остап охопив мене спортом. Під вас охоплення він раз по раз зиркав на мої груди, ніби по них було визначити спортивні здібності.

Тоді за мене взявся член профбюро Вася. Він мені довго пояснював, що таке профспілка і яку вона приносить вигоду для свого члена. Я попросив Васю, щоб забрав руку з мого стану, бо я маю лоскоти, і погодився вдруге стати членом профспілки.

Після Васі до мене підійшов Олег. Високий, широкоплечий. Він нахилився наді мною, як батько над сином чи то пак, над дочкою, і таємниче розповідав усякі страхіття, які може зі мною вчинити бочка. Виявляється, бочка може мені зламати ребро, відбити пальця або навіть руку, пошкодити хребет, накрити мене так, що з переляку я втрачу мову. І від усіх цих нещасть мене врятує добровільне страхування свого життя і здоров'я. Пояснюючи все це, Олег завів мене за бочку і так стиснув у своїх обіймах, що для порятунку я вимушений був вжити заборонений прийом самбо.

Потім підійшов керівник художньої самодіяльності Андрій. Порівняно з попереднім охоплювачем він був скромним і вихованим. Як подобав культосвітньому працівникові. Владним жестом руки вказав мені місце біля бочки. Потім ніжно одну руку поклав на мою спину, другу на діафрагму:

— Випряміться… Та-ак… Соль… Соль… Соль… До-ре-мі-фа-соль.

Голос Андрія відлунював у бочці, і він ще більше над нею нахилився:

— Фа… Фа… Фа… Соль-фа… Соль фа… Соль-фа… Мі-ре…

Мені сподобався цей номер. Я заплескав у долоні і сказав:

— Браво!

Андрій вдав, що не чує моїх відгуків, і пішов з другого боку:

— Ля-соль-фа-мі-ре-до!

Бочка йому відповідала тим же. Він так захопився голосом, який відповідав йому з бочки, що не побачив, як я відійшов від нього і підійшов до Михайлівни:

— Чого він реве над бочкою? — спитала Михайлівна. — Вже дерболизнув?

— Так по ньому ніби й не видно, — пробував заступитися я.

— Та по них побачиш. Таке насіння. Мій колись приходить з роботи — вся морда в піхурах. І губи, і язик. «Ти що, — кажу, — в муравлинні спав?» — «Ні,— пояснює.— Щось таке висипало». Я перелякалася. Кажу, що треба до лікаря. Та він щось, бачу, крутить. Мовляв, не треба, то одноденна вітрянка. Проходить. У когось там нібито було… А на другий день дружки й продали його. Виявляється, кропивою заїдав, щоб я не впізнала. Хтось там йому порадив…

Нарешті Андрій побачив, що мене нема. Кивнув вказівним пальцем:

— Aнy, йди сюди.

— Чого ти до неї прилип? — гримнула на Андрія Михайлівна. — Он бери мий бочки, як нічого робити.

— Ну, ну, Михайлівно, я по службі…— застеріг Андрій і не забарився зникнути.

— Не встигне нова дівчина з’явитися в цеху, — кинула йому услід Михайлівна, — а вони вже як оси…

3. По штани

Штани в мене були. Проте шкоди ці штани могли заподіяти немалої. Хлоп'ячі штани на дівчині, звичайно, не те, що на корові сідло. Але чию-небудь увагу прикують. Мені ж треба, щоб на мене якнайменше звертали увагу. Надмірна увага могла поломати всі мої плани. Історія довела, що найдосвідченіші конспіратори провалювалися на дрібницях.

Після роботи я зачекав дівчат і запропонував:

— Дівчата, пішли купляти мені штани.

Дівчат це приголомшило. Ніби я сказав «Дівчата, пішли, я вам віддам свої заощадження».

Заощаджень, правда, в мене не було. Я вдався у свого батька, який вважав, що чим більше грошей, тим більше клопоту. І хоч клопотів у нього завжди вистачало, проте грошей він не мав ніколи.

По зніяковілих обличчях подруг я побачив, що ляпнув щось не те.

Іра Капуста відмовилася відразу:

— Я не можу. Мене запрошувала в гості дочка завкомунгоспу.

Рома Кріль нічого не говорила. Але по тому, як стояла грудьми до мене, а носом до хлопців, що з'юрмилися на вулиці, я бачив що мої штани її зовсім не захоплюють.

— Як хочеш, то я піду з тобою, — сказала Оленка Заєць.

І ми пішли.

Забіжчицький районний універмаг розміщався на першому поверсі торгового комплексу. Оленка спочатку зупинилася у парфюмерному відділі. Роздивлялася, розпитувала. Тоді перейшла у відділ взуття. Перебрала майже кожну пару. Навіть потримала в руках чоловічі валянки. Я плівся за нею, як теля за коровою, і ніяк не міг зрозуміти, що вона хоче купите. Спочатку ставився до цього спокійно. Потім мене почало дратувати. Чого так безпредметно никати? Але коли Оленка відривала свій погляд від якогось краму і кидала його на мене, все їй вибачав.

Шлях від парфюмерного відділу до відділу готового одягу ми долали рівно годину. На цьому шляху я з двадцять разів зустрівся я поглядом Оленки і прочитав у ньому, що вона дужо любить іграшки, прикраси і барвисті тканини.

У відділі прикрас я купив великі срібні сережки і тут почепив їх Оленці..

— Це тобі від мене на пам’ять, на дружбу.

Оленка глянула на себе в дзеркало. Ці сережки дуже їй личили. А коли вона щасливо розтулила губки, а з-за показалися два рівних ряди біленьких зубів, а на щічках утворилися дві ямочки, я готовий був вискочити з власної шкіри.

— Валечко, спасибі,— сказала Оленка і торкнулася вустами моїх вуст.

Я затремтів. Якби це не в магазині, мабуть, схопив би Оленку в обійми. До тями мене повернуло Оленчине запитання:

— Валю, а чому ти не проколеш собі вуха? Тобі сережки пасуватимуть.

«Мені ще тільки бракувало у вухах дірок», — подумав я. Але відповів:

— Я більше люблю кліпси…

Оленка підійшла до прилавка. Не встиг я отямитися, як на мої вуха були почеплені дві білі квіточки.

— А це тобі від мене, — сказала Оленка.

Тепер я поцілував її. Тільки трішки сильніше.

Штанів ми так і це купили.

4. У мені прокидається філософ

По дорозі до гуртожитку я накупив газет.

Рома Кріль здивувалася:

— Навіщо дівчині читати газети?

Іра Капуста зауважила:

— Я читаю тільки журнали і книжки.

Оленка з хвилину помовчала, а потім також висловилася з цього приводу:

— Я думаю, що газети друкуються для всіх.

Я вліпився носом у заголовок «Події у Таїланді» і мовчки вислуховував думки своїх подруг. Краєчком ока з-за газети спостерігав, як вони переодягаються. Мені здавалося, що на моєму лиці написано все, що я думаю. А думки мої були далеко від Таїланду. За газетою я почував себе трохи безпечніше.

— Якби в газетах писали, хто з ким розлучився, — скакала Рома.

Нарешті мій гострий язик не втримався за зубами:

— Шукаєш знайомих чи пару?

Рома не образилася. Сприйняла кольку за жарт. Здавалося, Рому ніщо не ображало. Для неї дівчат ніби не існувало. Вона вважала, що час, проведений виключно у дівочій компанії, безповоротно змарнований. Тому майже ніколи його не марнувала.

— Розлучений чоловій — як об'їжджений кінь, — авторитетно пояснила Рома. — Спокійніше і впевненіше на ньому їхати. Тільки треба вміти тримати поводи.

— Так, так, — посміхнулася Оленка. — Скинув одного наїзника, скине й другого. Він вже мав практику, як це робиться.

— Я ніколи не вийду заміж за розлученого, — заявила Іра, розглядаючи у дзеркало свої брови.

— Розлучення — то велике зло. Розлучення — то соціальне лихо, — заговорив я тоном начальника цеху, який мені пояснював, що таке бочка. — Розлучення у сім'ях, то симптом того, що світ хворіє на якусь дуже важку хворобу, яка його руйнує.

Іра Капуста заперечила:

— Я з тобою, Валю, не погоджуюся. Невже світ валиться від того, що Семен Бецьо розвівся зі своєю Людою?

Я ввійшов в азарт суперечки. Як то бувало у студентському гуртожитку. Забув, що я дівчина і що переді мною дівчата:

— Бачиш, тут справа така. Суспільство складається з людей: з мене, з тебе, Беця І його Люди. Людина — член суспільства…

Іра, мабуть, уперше почула, що вона член суспільства. І це їй, видно, імпонувало. Бо з виглядом, повним власної гідності, наче її щойно обрали членом профбюро, вона вмостилася на краю ліжка і втупила у мене свої чорні очі.

Я продовжував:

— Чим більше кожен член суспільства знає, вміє, розуміє, чим він культурніший, більш вихований, освічений — тим сильніше суспільство.

Здається, дівчат зацікавили мої міркування, бо Рома Кріль також підключилася до диспуту:

— Правильно, Валю. Коли хлопець культурний, гарно одягнений, то більше дівчат за ним бігають.

Як оратор, що відчув підтримку маси, я активізувався:

— В сім'ї людина проводить близько двох третин своїм часу. Якщо у сім’ї сварки, непорозуміння, зневага, якщо сім'я — пекло, то навіть коли робота — рай, пекло задавить рай. Бо пекла понад дві третини, а раю тільки третина.

— А бував, що й робота пекло, — додала Оленка.

— Правильно, — похвалив я Оленку. — Навіть якщо не пекло, а чистилище, то і тут не краще. Усе це діє на людину. Людині тоді не до підвищення свого інтелектуального рівня. Робота, яку вона виконує, неповноцінна. Це ущерб не тільки собі, а й державі. Людина відстає від інших людей, не розуміє інших. У неї виникають конфлікти з іншими, більш інтелектуально розвиненими людьми. Починається таке завихрення. А ще коли жертва отакої сімейної невдачі не має сили волі, ховається у пляшку, то з жертви сама перетворюється на руйнівника…

— Найкраще ніколи не виходити заміж, — зауважила Оленка.

— Я б не витримала, — додала Рома.

— А я вийду за інженера, — ніби між іншим встромила Іра.

— Воно, бачите, — продовжував я, — усе це може бути не тільки у сім’ї. Мова йде взагалі про взаємини, інтимні і не інтимні. Але сім’я — це основні джерела добра або зла. Треба знайти причини, що викликають оті сімейні чи інтимні завихрення…

— А я думала, — сказала Іра, — що державі вигідно, коли багато розлучаються. За одруження платять півтора карбованця, а за розлучення — не менше п’ятдесяти.

— Це робиться тільки для того, щоб менше розлучалися, — пояснив я.

— Хто хоче розлучитися, то п’ятдесят карбованців його не стримають, — сказала Оленка.

— Я як вийду заміж, а чоловік захоче зі мною розлучитися, то після цього він вже ні з ким не зійдеться, — заявила погрозливо Рома. — Все залежить від чоловіка і від того, як жінка його тримає в руках.

_ Ні,— заперечив я. — Усе залежить від співпадіння подружніх пар, від влаштування людського побуту і від жінок…

Нарешті я згадав, що я дівчина. Пройшовся поглядом по обличчях дівчат. Здається, вони нічого не підозрювали.

В той час, коли я висловлював свої міркування, дівчата встигли повлягатися. Я взяв спальну сорочку і подався за ширму…

1. «Бруд — гальмує труд!»

Надворі сонячно, погідно. Душа рветься надвір, а дівчата взялися за прання.

Рома каже:

— Бог дав суботу, а чорт — роботу.

У мене не було що прати, і я вирішив:

— Піду в лазню.

— Зачекай, — попросила Оленка, — я доперу і підемо разом.

По моїй спині полізли мурахи. Я так добродушно посміхнувся Оленці, що її руки застигли у тазику з білизною.

Іра і Рома переглянулися.

— Бачиш, — бурмотів я, — мені ще треба заскочити до знайомих… Давай зустрінемося біля лазні… Добре?

Аби, думаю, вискочити з кімнати. А там скажу, що запізнився або що-небудь інше…

— Добре, добре, — відповіла Оленка, і її голос різонув мене по серцю. Але нічого не залишалося робити, як вискочити за двері…

У багатьох районних лазнях є чоловічі дні і жіночі. В чоловічі — купаються виключно чоловіки, у жіночі — жінки. У Забіжчицькій лазні таких днів нема. Тут кожен день і чоловічий, і жіночий. Зате тут нема ні персональних ванн, ні персональних душових. Той, хто перепроєктовував турецьку мечеть на лазню, мабуть, був пройнятий ідеєю колективізму і вирішив, що все індивідуальне зайве.

Над дверима лазні гасло: «Ласкаво просимо на помиття!»

В коридорі висіли транспаранти і заклики: «Бруд — гальмує труд!», «Хто миється часто, той не боїться нещастя!»

У гарній багетовій рамці висіло зобов’язання працівників лазні.

Я взяв у касі квиток. І, скориставшись, що людей у коридорчику не було, шмигнув у чоловічий передбанник.

— Ве-е-е-е! — зустріли мою появу чоловіки і прикрилися, хто чим міг.

Я стояв біля порога як укопаний, Я забув, що у передбаннику можуть бути люди.

— Банщик! — запищав червонопикий розпарений черевань, прикриваючись тазиком. — Заберіть цю нахабу.

Не встиг я отямитися, як висока дебела жінка витурхнула мене в коридор:

— Геть, щоб я духу твого не чула!

Я кулею вискочив на вулицю. Тільки чув, як жінка комусь пояснювала:

— Якась чужа. У нас таких ніби й нема…

2. Перший поклонник

— Дівчино! Алло! Дівчино!

Кликали ніби мене.

Я оглянувся. До мене спішно підходив солдат. В руці тримав згорток. Це був мій рушник.

— Ось, ви загубили.

Я взяв згорток. Подякував. Ступив далі.

Солдат йшов поруч.

То був чорнявий засмаглий хлопець. Десь другого року служби, бо солдатський мундир сидів на ньому щільно. Але сміливість у нього, як у допризивника. Нарешті спромігся спитати:

— Вибачте, ви тутешня? Я вас раніше тут не бачив…

«Боже, — думаю, — невже і я так банально починаю знайомство?»

— Ні, не тутешня, — відповів я.

Через кілька кроків солдат знову спитав:

— Як вам подобаються Забіжчики?

Точно, зараз він запропонує бути моїм гідом.

— Так собі. І подобаються і не подобаються, — відповів я байдуже.

— Ви, певне, їх добре не знаєте, — посміливішав солдат. — Забіжчики дуже гарне містечко. Своєрідне.

— Може, — відповів я ще байдужіше. А сам думаю: «Ну, ну. На що ти спроможешся далі? Дурна та дівчина, яка клюне на таку банальну наживу».

— До речі, мене звуть Петром, — відрекомендувався солдат точно таким же нудним тоном, як це не раз робив я.

— Дуже приємно. А мене — Валентиною.

Моя відповідь подіяла, ніби резолюція згоди на дальше знайомство. Він зовсім посміливішав.

— Я сам забіжчицький. Приїхав у відпустку…

Поволі ми забрели у парк. Сіли на лавочку. Незважаючи на те, що людей навколо не видно, солдат тримав руки при собі. Мені це сподобалося. Я почав проникатися до нього повагою. Він навіть почав мені подобатися. І я сказав:

— А ви знаєте, ви мені подобаєтеся.

Він підняв на мене очі. Що то були за очі. Два клаптики чистого неба, обрамлені отакенними чорними вінчиками вій. Якби мені природа дала такі очі і таке бронзове лице, то за мною бігала б принаймні половина всіх жінок району.

Петро схопив мою праву руку, підніс до своїх губ кінчики пальців.

А що, коли признатися? Яке на нього це справить враження?

Я задумався.

— Чого ти задумалася, Валечко? — спитав лагідно Петро.

— Знаєш, Петю. Ти мені вибач. Я тебе поважаю і хочу тобі сказати правду. Щоб ти не гаяв часу марно бо в тебе і так його мало… Я — хлопець…

Петро дивився на мене незрозуміло.

Тоді рвучко встав:

— Так, так. А я — дівчина…

І пішов геть…

3. Перебираємо кісточки

До гуртожитку я повернувся пополудні. Дівчата ще були вдома. Рома прасувала спідницю, Іра розкручувала бігуді, Оленка щось ворожила над своєю сукнею. Зустріли мене не дуже приязно.

— Дякую, що почекала мене, — сказала з докором Оленка.

Мене вразили її слова. Я обцілував її ображене личко своїм жадібним поглядом. Мені хотілося крикнути у цю хвилину: «Мила Оленочко! Якби ти знала, як ти мені подобаєшся. Коли я тільки стану чоловіком, впаду перед тобою на коліна і скажу: „Будь моєю навіки!..“» Але я тільки промимрив:

— Вибач, Оленко. Я мусив… Там один знайомий… Солдат…

— Валька! Хитрюга, так ти на побачення ходила! — зраділа Рома. — Ти його давно знаєш?

— Ні, тільки сьогодні.

— А як його звуть? — спитала Іра.

— Петро.

— А красивий? — спитала Оленка. Голос її був трохи більш поблажливий. І я відчув, що мене реабілітовано.

— Красивий, — захоплення само вилетіло з моїх грудей, коли я пригадав Петрові очі.— Високий, чорний, а очі сині-сині…

_ А нахабний? — спитала Рома таким тоном, як питають: «А добрий?»

Н задумався. Чорт його знає, нахабство це чи не нахабство?

— Не дуже.

— Ну як не дуже? — не вгавала Рома. — Поцілував тебе відразу чи?..

— По-оцілував.

Іра глянула на мої губи, ніби на них могли залишитися сліди.

— А гарно цілує?

— Так, нічого.

— До ресторану не запрошував? — спитала Оленка.

— Що з солдата візьмеш, — відповіла їй Іра. — Я колись познайомилася з інженером…

Запитання сипалися, як з мішка горох. Не пропустили дівчата ні того, які у Петра нігті, ні того, як він ставить ноги. Ніхто, правда, не заїкнувся навіть, який у нього розум.

Мені набридло. Я взяв свій щоденник. Сказавши, що сяду біля гуртожитку на лавочку, напишу додому листа, вийшов.

Треба занотувати думки, спостереження.

«Закохуюся в Оленку. Це грозить провалом. Мушу негайно обірвати.

Зробив велику помилку, що набрав до гуртожитку газет і розпочав дискусію. Дівчата газет не читають.

Зробив помилку, що запропонував дівчатам йти зі мною купувати штани. Дівчата никають по магазинах поодинці. Якщо одна щось купить, то другій скаже лише тоді, коли цей товар вже розпродано. Почуття конкуренції у них розвинене більше, ніж у закордонних промисловців.

Зауважив, що комплімент діє на жінку так, як на чоловіка дисциплінарне стягнення…»

4. Мною крутять

На танцях я бував часто. Але на танцях у ролі дівчини — уперше. Одне діло самому вибирати, а друге чекати, поки виберуть тебе.

Клітка набита. Дехто із старших звинувачує моїх ровесників, що ми не танцюємо, а тільки стоїмо на місці і дригаємо колінами. Спробуй при сучасній густоті населення розкрутитися у вальсі.

Це ж я простояв уже з годину, і ще ніхто мене не брав до танцю.

Якийсь дзиглик пройшов повз дівчат, як повз кам’яну огорожу, і недбало, мовчки простягнув мені руку.

Я пішов. Нема більш безпорадного стану, як тобою крутять.

Він притиснув мене до себе так, що я ледве переставляв ноги. Руку опустив мені на крижі, де у мене зібралися лоскоти з усього тіла. Бовкнув над головою:

— Як звуть?

Я мовчав. Мене обурював його тон, його самовпевненість і невихованість.

— Ти що, глуха?

Мені хотілося стукнути його кулаком під нижню щелепу, яка при розмові в нього сіпалася, ніби на пружині.

Я зупинився. Хотів звільнитися з його замкнутих у мене за спиною рук. Він примружив очі, скорчив єхидну посмішку. Я ривком висмикнув руку і зняв з його лиця цю посмішку своїм кулаком.

В той час музика зупинилася. Навколо нас утворилося коло роззяв.

Він вхопив мене за руку і викрутив її. Я розвернувся і прийомом самбо перекинув його через себе.

На дерев’яну підлогу танцювального майданчика ніби гепнувся мішок з костомахами.

Навколо ревнули:

— Г-ге-е-е!

Під ці вигуки я, як переможець, покинув майданчик і крізь натовп пропхався до виходу.

На душі в мене гидко. Не за себе. За дівчат. Вони ж самбо не знають. Вони ж на танці йдуть відпочивати. А прилипне отаке дрантя і…

Недалечко вільна лавочка. Вільна, певно, тому, що якраз над нею світив ліхтар. Я сів. Закинув голову і дивився, як навколо ліхтаря кружляє хмарка мошкари. Вона налітала на лампу і відбивалася. Я подумав. Отака низькоорганізована істота тягнеться до світла, а вінець природи — людина — шукає, де темніше. Он сіли на якійсь каменюці, аби за кущами. Ніби крадуть самі в себе свої почуття і бояться самі це побачити.

На алеї почулися кроки. До лавочки підійшов якийсь юнак. Сів:

— Вам не сумно?

— З нетерпінням чекала вас! — гаркнув я.

— Чого ви така злюща? — спокійно запитав юнак.

У мене усе кипіло:

— Відчепіться!..

— У вас, певне, якісь неприємності? — лагідно заговорив він.

Його лагідність ще більше мене дратувала. Я себе питав: чому? Ну чому не може бути, що я сиджу на лавочці просто для того, щоб відпочити? Щоб посидіти, подумати? Обов’язково я прагну, щоб хтось біля мене вліпився? Обов’язково я когось чекаю? Чому? Чому хлопець може сидіти просто так, а дівчина ні?

А йому відповів:

— Думаєте, що ваша присутність тут належить до великих приємностей? Помиляєтеся…

Здається, він образився. Підвівся. Пішов геть.

1. Пляж

Зранку дівчата мене витягнули на пляж. Йшов, як на ешафот. Хоч твердо був переконаний, що на пляжі не роздягатимуся. Дівчатам сказав, що у мене нема купальника.

— Хоч посидиш, подихаєш свіжим повітрям, — сказала Оленка.

На пляжі ми розмістилися під кущиком глоду. Дівчата одразу ж роздягнулися і полізли у воду. А я виконував роль сторожа. Сидів і роздивлявся навколо.

Забіжчицький пляж займав лівий спадистий берег Дністра. Він своєрідний тим, що замість грибків тут ростуть кущі глоду. Це полегшує турботи міськкомунгоспу і поліпшує відпочинок трудящих.

В неділю на пляжі можна побачити весь цвіт Забіжчиків.

Від нічого робити я спостерігав за пляжниками.

Віддалік на піску лежали мощі. Вони сичали на все: на дівчат, що проходили мимо, на хлопців, що хлюпалися у воді, на м’яч, який літав у повітрі.

Он там розмістилося ціле сімейне гніздечко. Усі в однакових білих капелюшках. Як гніздо грибів. Глава сімейства ніби гриб-боровик, а навколо нього — грибенята. Так дружно і так злагоджено долають курку, аж серце радується. Таке враження, ніби спеціально вийшли на пляж, аби розправитися з цією птахою.

Я ліг горілиць. Уявив собі, що пляж — це прапрадавній світ. Он вилазить з води бронтозавр. Плавають водяні ящери. Повзають берегом різні земноводні. Дійсно, як дивно. Світ був перенаселений грізними грандіозними істотами. І людина перед ними мала не кращий вигляд, як перед людиною зараз має жаба. А диви, вичухалася з мавпячої шкіри. Поїла всіх тих, що хотіли з'їсти її. Тепер сидить на березі і наминає курку. Видно, самою природою людина створена для того, аби щось або когось поїдати. Бо не стало бронтозаврів, то люди поїдають один одного.

Раптом з первісного світу мене перенесло в сьогодення:

«Громадяни потопаючі!

Не запливайте за буйок. За тих, хто втопиться за буйком, адміністрація не відповідає!

Адміністрація».

Драматичний тенор говорив так переконливо і трагічно, аж тремтів гучномовець.

Коло мого вуха зачалапкали чиїсь ноги. Я відкрив око. То прийшла Оленка. Якщо природа має свої стандартні форми, що оцінюються за п’ятибальною системою, то форма, з якої вискочила Оленка, заслуговує на тверду п’ятірку.

— Спиш? — спитала Оленка.

— Сплю, — відповів я. — А Рома, Іра де?

— Там у волейбол грають з хлопцями.

Оленка сіла біля мене. Руками обхопила коліна. Поклала на них підборіддя. Задумалася.

— Оленко, — тремтячим голосом почав я. — Я вже давно хотів з тобою поговорити…

Оленка пожвавішала:

— Я з тобою також.

Ці слова мені додали сміливості:

— Розумієш, Оленко, я не дівчина…

Оленка співчутливо дивилася на мене:

— А хто він?

— Хто? — не зрозумів я.

— Ну, батько твоєї дитини? Майбутньої…

Я скривився. Зрозумів, про що вона хотіла поговорити. Я сердився і на Оленку і сам на себе:

— Ти за дорученням дівчат вирішила зі мною поговорити чи сама здогадалася?

Оленку вразили мої слова. Вона ледь стримувала себе.

— Валю, я розумію, що тобі важко.

Вона погладила мене по чуприні. Я встав на коліна. Обхопив руками її виточену шийку і міцно впився вустами в її вуста.

Її руки лягли мені на рамена. Очі були сповнені щастя, що я їй довірився.

Я встав і сказав:

— Вибач, Оленко. Краще звідси піду.

На очах Оленки з’явилися сльози. Губки її болісно сіпнулися:

— Йди, Валечко. Я тебе розумію…

2. Мені набридло

Правду сказати, за ті кілька днів мені набридла роль дівчини. Я був ситий нею до нестями.

Вже темніло. Я сидів на лавочці у скверику і дивився, як по вулиці снують люди. Наче мурахи. Сюди-туди. Туди-сюди. У кожного є десь свій мурашник, у кожного своя дірка. Хтось у когось начальник, хтось у когось підлеглий. Один має силу в голові, другий має силу в руках. Третій просто має руки. Ходять тут безпорадні. Ходять всесильні. Ходять по одній землі. Дихають одним повітрям. Дивляться на одні і ті ж зорі. І всі по-різному. Одні зірвали б їх з неба, щоб почепити у власній дірці. Інші — винесли б зі своєї дірки, щоб повісити на небо.

Біля мене сів високий чорновусий юнак, його плескатий, великий, як решето, картуз уподобляв його до тих, хто в Забіжчиках на базарі продає апельсини.

Юнак мовчки обмацав мене чорними жадібними очима.

Я не чекав, поки він заговорить і сказав:

— Мене звуть Валя.

Він радісно посміхнувся пасмом білих зубів. Ламаною українсько-російською мовою відповів:

— Дуже пріємно. А мене звуть Гіві.

Він присунувся ближче. Поклав руку на спинку лавки.

Я попередив:

— Тільки без рук.

Волохата рука Гіві з масивним золотим перснем на безіменному пальці потягнулася назад.

— Може, підемо до ресторану? — запропонував Гіві.

Я подумав: а чому б не піти? їсти хочу, як вовк. Чарку тиждень і не нюхав:

— Пішли! — відповів я охоче…

Ресторан «Краплина» стояв біля самого берега Дністра. Колись це була звичайна собі чайна. Тоді, як всі чайні по всіх районах вже перетворилися на ресторани, хтось з місцевого керівництва сказав: «А ми що, гірші?» І волею його перста чайну переобладнали на «Краплину». Особливої перебудови тут не робили. Поставили на столи серветки і поміняли вивіску. Проте в Забіжчиках авторитетно запевняли, що все починається з «Краплини».

Гіві не скупився. На столі стояло все, що можна роздобути у скромній коморі «Краплини».

Дзенькнули келихи. Очі Гіві палали, як два вуглики.

Ми чаркували інтенсивно і продуктивно. Бо вже через якийсь час мені здалося, що нас за столом сидить троє. Я спитав:

— Гіві, це твій друг?

— Не, це я, — відповів Гіві.

Потім пам'ятаю, що ми висунулися з «Краплини» і попрямували до Дністра. І більше нічого не пам’ятаю.

1. Понеділок — важкий день

Спочатку я відчув твердь під правим ребром. Голова ледве трималася на в’язах. У ній гупало і шуміло. Я підняв її. Якесь дуже дивне приміщення. Я лежу на дерев'яному тапчані. Маленьке віконечко. На ньому грати. Залізні двері. У них маленька дірка.

Важко зітхнув. Здається, то нарешті та кімната, про яку я ніколи не мріяв.

Як? За що? Гупало в голові. Струсонув нею. Почухав. Аж тепер зрозумів, що я пострижений.

Сів. Усім єством відчув, що це кінець.

2. Катюзі по заслузі

Стрижений, у спідниці, з розхристаними волохатими грудьми, я, певне, мав не дуже привабливий вигляд. Бо ті, хто стояв у проході залу, охоче розступилися.

Судді сиділи на своїх місцях на сцені. Зал заводського клубу був переповнений.

Почалося з читання доповідної, чи то рапорту патрульного міліціонера:

«Це було біля 24-ї години ночі. Я ніс патрульну службу по берегу. Раптом вискочив гражданін і кричить:

— Шпіон! Шпіон!

Я вихватив пістолет. Осторожно сів за кущ. Потім осторожно встав.

Прийшло підкреплєніє у виді Солохи і Байченка. Прочесали кущі. Обнаружили спячого гражданіна Терешка. Ізвнє він був женского віда.

Доставили в отдєлєніє».

Почали викликати свідків.

Увійшла комендантша. Глянула на мене зизом. і, надувши воло, сказала:

— Моє мнєніє — посадить! Моє мнєніє — він матьорий розвратник…

Іра Заєць заявила:

— Я відразу почула, що вона… він хропе. І спить у довгій сорочці…

Рома Кріль дивилася на мене захоплено і благала суд:

— Не судіть його… Дайте мені на поруки…

Оленка на запитання голови суду «Що вона може сказати?» відповіла:

— Нічого.

А Михайлівна висловила міркування:

— Він такий розпусник, як я королева. От пройдисвіт!

Начальник цеху теж вважав, що мною керувала розбещеність:

— Дон-Жуан, — сказав авторитетно. — Накоїв — хай жениться…

Голова суду лагідним і теплим голосом спитав:

— А може, Терешко нам розкаже, що примусило його одягнути спідницю і поселитися неправдою у дівочий гуртожиток?

Я встав. Кахикнув у кулак:

— Розумієте, я хотів написати дисертацію. Хотів дослідити жінку. Бо від жінки залежить буквально все на світі. А жінка найменше вивчена…

Голова товариського суду посміхнувся. І почухав потилицю.

Зал мовчав. Понад сто пар очей дивилися на мене. Але це були далеко не ті погляди, що кілька хвилин тому. Навіть суворе лице комендантші полагіднішало.

— Вважайте, Терешку, — порушив мовчанку голова суду, що першу публікацію для дисертації ви вже маєте. Ось, — він кивнув пальцем на чоловіка, що сидів поруч з ним, — товариш з редакції нашої газети обіцяє написати фейлетон «Дон-Жуан у спідниці»…