Шедевр за вуаллю

Коза-Дереза

Жили собі дід та баба. І була у них Коза-Дереза. Відвели вони для неї у дворі красиве місце. Збудували для Кози-Дерези хатку.

От одного разу дід і каже найстаршому синові:

— Ми з бабою їдемо в гості. А ти приглянь за Козою-Дерезою. Щоб вона наїджена була, напоєна. По двору нагулялася.

Поїхали дід з бабою.

Найстарший син приніс Козі-Дерезі і їсти, і пити. Потім відпустив її на подвір’я, щоб вона погуляла.

Приходять дід із бабою увечері. Дід і питає:

А Коза-Дереза:

— Ні, дідусю. Нема у мене що їсти й що пити. Треба тобі сина пожурити… Он у кози Маньки, що в сусідньому дворі, зовсім не те…

Дід розсердився і вигнав сина із дому.

Знову йдуть дід із бабою в гості. Каже дід середульшому синові:

— Випусти козу пасти у двір. Ще й заготуй у хлівчику для неї їсти й пити…

Так і зробив син. Випустив Козу-Дерезу у двір пастися. А у хлівці заготовив для неї і травички, і капусти, і навіть кілька батонів поклав.

Повернулися дід із бабою. Дід і питає козу:

А Коза-Дереза:

— Ні, дідусю! Нема у мене що їсти, нема що пити… А у Кози Маньки, що у сусідньому дворі, все є…

Вигнав дід і середульшого сина.

Та знову в гості зібрався з бабою. Найменшому синові каже:

— Поведеш козу пасти до лісу. Дивись, щоб вона добре наїлася і напилася. І в хлівчику у неї щоб було чисто й тепло…

Вчинив син так, як батько велів. Старався Козі-Дерезі догодити.

Прийшов дід та й знову Козу-Дерезу питає:

А Коза-Дереза:

— Ні, дідусю. Нема у мене, що їсти, нема, що пити. А у кози Маньки…

Ще більше дід розсердився. Вигнав і наймолодшого сина.

Перевдягнувся. Сам Козу-Дерезу пасти погнав. Сам її напував. Сам для неї усе до хлівця зносив. А під вечір знову перевдягнувся. І козу питає:

А Коза-Дереза:

— Ні, дідусю. Нема у мене що їсти, нема, що пити… Он у сусідньому дворі живе коза Манька…

Дід не витерпів. Узяв березового віника. Та козу уздовж хребта трісь, трісь:

— Геть! Мало тобі у мене, біжи до сусіда!..

І вигнав Козу-Дерезу із двору.

Прийшла Коза-Дереза під сусідні ворота:

— М-е-е, пусти мене! Я у твого поганого сусіда жила, мене там голодом морили. Пити не давали. Гуляти не пускали…

Глянув сусід на Козу-Дерезу. Шерсть на ній блискуча. Від жиру у неї боки розпирає. І сказав:

— Йди світ за очі. Нехай тебе вовки деруть. Нехай тебе гієни з’їдають! Брехнею світ пройдеш, але назад не вернешся…

Чому кури кудкудахкають?

Не за далекими морями, не за високими горами, а на подвір’ї Івана Нетудихати це діялося. Мав господар у своєму хазяйстві десять курочок та одного півника. Курочки були, як на підбір, гарненькі і чубатенькі. Не породи нью-гемпшір, але вагою природа їх не обділила.

Півень ходив красенем поміж своїм жіноцтвом. Дбав про кожну однаково й уваги приділяв усім порівну. Бувало, знайде гребенястий черв’яка, засокоче ніжно. Покличе одну свою подругу. Знайде комашку — покличе другу. Нікого не ображав, нікого не виділяв.

Господиня також до всіх ставилася однаково. Було, вийде на подвір’я, посипле пшениці і так ніжно-ніжно усіх кличе:

— Тютіньки! Тютіньки! Тютіньки!

Чубарочки жили в мирі і злагоді. Між собою не чубилися. Одна другу поважали. Знесе котрась, бува, яєчко, тихенько з гнізда зіскочить, піде переклюне дещо, і до подруг під лопухи. Про се про те погомоніти. Своїми курячими враженнями поділитися.

Але одного разу, як це буває не тільки у казці, а й у житті, в одну чубарочку вселився злий дух. Як тільки вона має знести яєчко, злий дух ганяє її по всьому двору. У цей час вона кохкає, заглядає у кожну шпаринку. Журиться, як кажуть хазяйки на Україні. Між іншим, від отого її журіння й виникло прислів’я: «Носиться, як курка з яйцем».

Ніхто з подруг чубарочки не звертав на ті витівки увагу. Навпаки, любовно про неї говорили «дивачка», «комедіянтка», або ж «фокусниця».

Злий дух, як відомо з інших казок, коли вже улізе комусь у душу, то так просто її не покине. Отож він вчинив ще один переворот у курячій душі. Як тільки чубарочка знесе яєчко, зіскакує з гнізда і:

— Куд-ку, куд-ку, куд-ку, кудкудах! Куд-ку, куд-ку, кудкудах!

Словом, знесе одне яєчко, а крику того, ніби вона знесла десять.

Почула це кудкудахкання господиня. Прийшла до гнізда, а там яєчко. Свіже ще. Тепле.

— Ох, молодчина моя чубарочка! — похвалила господиня. І всипала героїні додаткову порцію пшениці.

Таке матеріальне заохочення сподобалося чубарочці. І злий дух, що поселився в її курячій душі, зовсім знахабнів. Тепер вона стала кудкудахкати навіть тоді, коли яйце зносила котрась з її подруг.

Господиня підходила до гнізда, знаходила тепле яєчко і знову хвалила:

— Ох, молодчина моя чубарочка!

І знову видавала їй додаткову порцію пшениці.

Так тяглося не день, не два і не один рік. А, як у кожній казці, дуже довго. Дійшло вже навіть до того, що півень на інших курочок дивився з погордою. А чубарочці-Кудкудахці, як її подруги назвали, хвоста заносив.

Кинув усі дев’ять інших чубарок, а з Кудкудахкою тільки водився.

За підрахунками господині виходило, що Кудкудахка несе принаймні по три яєчка в день. Але навіть у найбільш продуктивні дні більше, ніж курей, яєчок на гнізді ніколи не було. І почалося оте найстрашніше у курячому житті: їх почали різати.

Коли головами наклали вже дві чубарки, інші задумалися. Інстинкт самозахисту підказав їм, що треба кудкудахкати. І вони закудкудахкали.

Тепер подвір’я Івана Нетудихати сповнене кудкудахканням. Правда, господиня з подивом і розчаруванням зауважила, що яєчок не збільшилося. І каже:

— Казна-що з курми робиться!..

Магічне слово

Славний лицар Іван Премудрий закохався у Парасковію Прекрасну. І поїхав за тридев’ять земель у Районне царство на побачення з нею.

Парасковія Прекрасна жила серед розлогих полів, зелених лісів, бистроплинних річок.

Зіскочивши зі свого швидкохідного коня, що мав ім’я «Ява», і скинувши шолом, Іванко сказав:

— Яка краса!

— Якщо тобі подобається, — посміхнулася щасливо Парасковія, — то можеш жити у моєму царстві.

Шість днів і шість ночей гуляли на весіллі Іванка Премудрого і Парасковії Прекрасної. Ріками лилися казкові напої «Екстра» і «Чернігівська», «Портвейн» і «Російська», «Сибірська» і «Українська з перцем», «Пшенична» і бурякова. На сьомий день Іванко Премудрий і каже:

— Пора мені за якесь діло братися…

А у цьому царстві було господарство «Вперед». Керував тим господарством Пилип Предивний, який дивився завжди назад.

Прийшов Іванко Премудрий до Пилипа Предивного:

— Хочу працювати у твоєму господарстві.

— Що ти вмієш? — спитав Пилип Предивний.

— Усе вмію. Ти хіба не бачиш, що я Премудрий?

— Добре. Тоді будеш робити усе, що скажуть.

Було то якраз весною ранньою. Вже сніг з полів зійшов. Прийшов Іван Премудрий до Пилипа Предивного:

— Сіяти хочу. Вже он земля просить.

— Не можна! — відповідає Пилип Предивний. — Не було ще магічного слова… Звідти… — показав пальцем на стелю.

Іван Премудрий подивився на стелю, але нічого не зрозумів.

— Якого слова? Я їду сіяти. Земля просить.

— Не будь такий премудрий! — зупинив Івана Пилип Предивний. — Пам’ятай: як не зародить посіяне, голова з пліч! Краще почекати магічного слова…

Не послухав Іван Премудрий. Посіяв. Забуяла зеленню нива. Зародила щедро й багато. Люди дякували Іванові. Співали на його честь пісень…

Одного разу Іван Премудрий прогулювався з Парасковією Прекрасною по лісу. Побачив, що Кощей Безсмертний дерева валить.

— Що ти чиниш, сило нечиста? — гукнув сміливо Іван, — Ану, припини зараз же! Не дозволю ліс нищити!..

— Якщо ти мені не дозволиш, — посміхнувся Кощей Безсмертний, — тобі голова з пліч злетить. Слово мені магічне поступило. Звідти, — показав пальцем на небо. — Лісу нарубати…

Глянув Іван Премудрий на небо. Нічого там не побачив. І прогнав Кощея Безсмертного з лісу. Там, де дерева уже зрубані були, нові посадив. Забуяли вони кучерявою зеленню. Защебетали у тій зелені пташки.

І дякували Іванові Премудрому люди. Бо безліч ягід і грибів тоді зародило…

Йде якось Іван Премудрий берегом річки і очам своїм не вірить. Трактори орють заплаву до самого русла.

— Зупиніться! — вигукнув сердито Іван. — Не можна цього робити! Річку замулить.

— А ти не нам говори. Ось на вогненному коні їде Пилип Предивний. Йому й кажи.

— Знову цей Премудрий, туди його і розтуди його! — вилаявся Пилип Предивний. — Хочеш, щоб голова з пліч злетіла? Слово мені магічне поступило. Звідти. Посівні площі розширити…

І махнув убік рукою…

Іван глянув, куди махав Пилип Предивний, але нічого не зрозумів.

— Їдь звідси! — сказав суворо Пилипові Предивному. — Бо зараз поміряємося силами… А ви не смієте зорати й метра… — І загородив своїми могутніми грудьми дорогу тракторові…

Одного ранку, тільки сонце піднялося над горизонтом, звістка сумна полетіла:

— Івана Премудрого магічний голос туди зазиває!!!

— Голову з пліч знімуть! — нахвалявся Пилип Предивний. — Туди дарма не зазивають. Не слухався мене, сам винен. Магічне слово не можна ігнорувати… Хто ігнорує магічне слово, того кара велика чекає…

Одягнув Іван Премудрий чисту сорочку, картуза нового надів. Поїхав.

Парасковія Прекрасна плаче ревними сльозами. Люди сумують. Чекають Івана або хоч звісточки про нього.

Коли сонце перекотилося за другу половину дня, загуркотів кінь вогненний. Привіз той кінь Івана Премудрого і гінця «звідти».

Зібрали людей на раду велику. Ті стоять, затаївши дихання, чекають найстрашнішого: Іванові Премудрому привселюдно голову зніматимуть.

— Люди добрі! — сказав гінець «звідти». — Ваш трудовий наставник Пилип Предивний захворів на дивну хворобу. — Усі глянули на Предивного і стенули плечима. Предивний стояв червоний, як помідор. — Називається та хвороба запопадливість. Так ота хвороба заважає людині правильно розуміти накази, розпорядження і навіть поради. Будь-яке слово зверху на хворого цією бідою діє як магічна сила… Тож не можна такій людині доручати землю, природу і життя наше…

— Геть Пилипа Предивного! — закричали люди — Хочемо Івана Премудрого!

І вийшов Іван Премудрий до людей. Вклонився до пояса. Сказав:

— Спасибі, люди добрі! Будемо спільно дбати про добро наше, про землю рідну. Порад розумних будемо слухати, але й свій розум мати…

Червона Шапочка

В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка. Подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою.

Одного разу мама каже Червоній Шапочці:

— Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона вже. Нездужає.

Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.

— Тільки спіши, — каже мати, — поки сонечко високо.

Червона Шапочка пішла.

Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З’їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:.

Як тут з кущів виходить Вовк. Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться.

— А-а-а! — гаркнув. — Червона Шапочка! Попалася! Зараз я тебе з’їм!

Червона Шапочка озирнулася. Цвиркнула через густо напомаджену губу.

— Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила.

Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів.

Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула:

— Поїхали!

— Куди? — перелякався Вовк.

— Куди-небудь! — пришпорила боки Вовка дерев’яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув.

Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під’їхала до бабусиної хати. Зайшла у світлицю:

— Чао предкам!

— Дитино рідна! — сплеснула в долоні бабуся. — А ти де в таку рань тут узялася?

— Ша! — приклала пальця до вуст Червона Шапочка. — Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала.

— Господь з тобою, дитино! А ти хіба не з дому?..

— Дай щось пошамати! — сказала Червона Шапочка, викаблучуючись перед дзеркалом.

— Нема, дитино, — каже бабуся. — Бо я хворіла.

— Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз.

Бабуся витріщилася на внучку.

— Гроші давай! — хрипко пояснила Червона Шапочка.

Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв’язала. Подала Червоній Шапочці свою пенсію.

— На. Нема більше.

— Тоді я тебе з’їм! — налякала Червона Шапочка.

Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. Дивиться, біля хати лежить загнаний Вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі:

— Не маю, внучечко! їй-богу, більше не маю!..

Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає:

— Хто тут бабусю ображає?

Червона Шапочка криво осміхнулася:

— А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний. Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив Вовка, обікрав бабушенцію і приставав до мене. Тоді закукурікаєш…

Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жижки в нього затрусилися. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білочубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу.

Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка. З набитим вузликом на спині. І зникла в лісі.

Де вона блукає, досі ніхто не знає.

Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає…

Телесик

Жили собі дід та баба. І був у них синочок Івасик, якого вони ласкаво називали Телесиком.

Було, сяде баба біля колиски. І так ніжно, ніжно виводить:

Колихала, колихала, аж поки не виколихала.

Підріс Телесик. Став красенем таким. Як погляне своїм поглядом голубооким — зів’ялі трави оживають.

От і каже одного разу Телесик дідові:

— Купіть мені, тату, моторного човна «Прогрес». Буду по морю плавати, рибку ловити і вас годувати.

Зраділи дід і баба:

— Який у нас син добрий та чуйний.

Купив дід човна: Спустили його на воду. Сів Телесик. Поплив. Наловить рибки. Підпливе до берега. Віддасть батькові й матері. А тоді знову пливе.

Якось мати каже:

— Гляди ж, синку, будь обережний. Коли я кликатиму, то підпливай до мого берега. Та дивись, не слухай чужого голосу. Бо запливеш світ за очі і пропадеш…

От плаває Телесик по морю, милується його красою. Пісень радісних співає. Аж гульк, з води русалка висунулася. Та така красива. Вії віниками, вуста дугою лука. А волосся, як лляне прядиво Житомирського льонокомбінату. І сказала медовим голосом:

— Телесику-милесику, який ти парубок гарний!..

Телесик не звик до чужих похвал. Зарум’янився.

Уперше в житті почув якесь невідоме лоскотання в грудях.

— Телесику-милесику, — знову завела русалка. — Пливи, пливи за мною. До мого берега. У мене і сонечко краще сяє. І вітерець лагідніше повіває. Житимеш-поживатимеш, горя не знатимеш…

— Не хочу! — каже Телесик. — У мене он там свій берег. А на тому березі матінка і батечко чекають.

Хтива русалка бачить, що ніщо у неї не виходить. Вдалася до нових хитрощів:

— Батечко і матінка, Телесику, не вічні. А хто ж тоді достойно твою красу оцінить? Хто віддасть належне твоїй поставі і вроді? А ти такий красивий, такий неповторний, Телесику-милесику…

Телесика ще ніхто так не, звав. Йому солодко було на серці від русалчиних слів. І він, непомітно плив за русалкою. Все далі й далі від свого берега.

Мати стояла на березі, кликала:

Але Івасик не чув маминих слів. А чув тільки русалку. Плив далі й далі.

Аж ось з’явився незнайомий берег.

Тільки Телесик ступив на нього, як хтозна-звідки взялися дикі чудовиська. Схопили Телесика, скрутили йому руки. Телесик гукнув а розпачем:

— Русалко! Де ти! Рятуй мене!..

Але русалка тільки дико зареготала і булькнула в воду.

Посадовили чудовиська Телесика у самохід, повезли в гори. Там затягли в печеру і довго морили голодом. Тоді поклали перед ним папір, ручку. Кажуть:

— Пиши, що ти зрікаєшся батька й матері! Ми тебе з печери випустимо і їсти дамо…

Подумав Телесик: все одно батько й мати далеко. А їсти хочеться… Підписав…

Вийшов Телесик з печери. Сонце нестерпно пече його голову. Вітер чужий, колючий закидає піском йому в очі. Усе чуже, усе холодне. Так захотілося Телесикові почути голос рідної матері.

Побачив він, у небі гуси летять. Просить:

А гуси кажуть:

— Нехай тебе чорти візьмуть!

Літаючий килим

Жили собі чоловік та жінка. І була в них дочка Люля. І красива, і на слово дотепна, а щастя не мала. Заміж ніхто не бере, та й годі.

Батько з матір’ю у розпачі. Для Люлі усе купляють. В усе наймодніше її зодягають. А парубки вернуть носа од неї.

Якось проходив селом мандрівний чоловік. Завітав до батьків Люлі. Поділилися вони із ним своїм горем. А він і каже:

— Треба вам роздобути літаючий килим. Кожному, у кого є дочка, щастя у хату приносить… За тридев’ять земель є місто. У тому місті стоїть палац. У тому палаці безліч усякої всячини продається…

— І там килими можна купити? — зрадів батько.

— Ні. Килимів там немає. У тому палаці треба пройти у треті двері зліва. У правому кутку стоїть дівчина. Чорнява. З двома золотими зубами. Один зверху, другий — знизу. Треба цій дівчині обережно у ліву руку покласти червінець і сказати чарівні слова: «Я від Ферапонта». І вона поведе далі.

Зібрався батько Люлі за тридев’ять земель. Узяв з собою грошей чимало, ласощів усяких: і домашньої ковбаси, і шинки, і кров’янки, і запіканки, кілька сулій вишнівки, слив’янки. Повантажив усе у швидкохідну «Ладу». Поїхав.

Приїхав у місто. Віднайшов палац. Знайшов дівчину. Дав червінця, сказав чарівні слова. А вона й каже:

— Підніметесь на третій поверх. Тільки, коли будете йти, не оглядайтеся. Будуть двері прямо, то ви не заходьте. Будуть двері праворуч — також не заходьте. Будуть двері ліворуч. В оті двері заходьте. Там сидить дядько. Зовсім лисий. І дуже сердитий. Скажете чарівні слова: «Я від Фені» і покладете в його ліву руку новенького четвертака. Він відразу подобрішає. І спитає: «Що вам нада?» Ви скажете: «Мені до Палпалича…»

Зробив батько Люлі усе, що йому сказала дівчина. Сердитий дядько подобрішав і сказав:

— Пройдете отим довгим-довгим коридором. Там буде безліч дверей. Зупинитесь перед тринадцятими зліва. Натиснете мізинцем лівої руки на червону ягідку коло дверей. Двері перед вами відчиняться. Зайдете у кімнату, що має три дзеркала. Біля лівого дзеркала — ще три ягідки. Натиснете мізинцем правої руки на зелену. Кімнатка загуркоче, заскрегоче і опустить вас у підземелля, в підземне царство. Там сидітиме сивий чоловік у чорних окулярах. Скажете йому чарівні слова: «Я від Федотича» і покладете йому у ліву руку півсотенну.

Зробив так батько Люлі. Палпалич кинув недбало банкнот в кишеню, як кидають папірець в урну. Невдоволено спитав:

— Жертвоприношення якесь?..

— Так, так! — поспішив батько Люлі.— Кабанця задушив…

— Що треба?

— Літаючий килим, — сказав несміливо батько-Люлі.

— Важко, — скривився Палпалич, — важко, але для вас… Почекайте тут.

Палпалич зник за таємними дверима. Довго його не було. Тоді вийшов. Таємно повідомив:

— На тринадцятому кілометрі Житомирського шосе є дуб. Тринадцятого дня, о дванадцятій годині ночі під'їдете до цього дуба. Покладете скатерть-самобранку. Розкладете на ній жертвоприношення і чекайте.

Так і вчинив батько Люлі.

Розклав на скатерть жертвоприношення: і ковбасу, і кров’янку, поставив і вишнівку, і слив’янку. Чекає.

Раптом загуділо, загарчало, засвітило, підкотило.

Скільки їх було, батько Люлі не рахував. Усілися навколо скатертини, винили й ум'яли все за якісь хвилини. Тоді кажуть:

— Давай гроші і бери он килим.

Батько Люлі очам своїм не повірив. Дав гроші. Взяв килим, а серце на радощах ледь з грудей не вискочить.

А тут знову як зареве, як заскрегоче, як заблимає, як замиготить. І наче громом з неба:

— Сидіти усім на місцях!..

Сиділи. Спочатку з годину тут. Тоді з місяць у якомусь підземному царстві. А потім посадили усіх врочисто на літаючий килим. Поніс їх килим за моря широкі, за гори високі, де люди тепла не знають і звірі страшні блукають…

А Люля і досі заміж не вийшла.