Шерлок M&M's

IV

— Донечко, ви провідати нас вирішили? От і молодці! Та тільки навіщо ж ти такого парубка на собі тягнеш, він же уже важкий! — Іринка зустріла біля під’їзду маму, що якраз поверталася із магазину. — Треба ж було попередити, я б щось смачненьке приготувала чи купила.

— Мам, не треба, я принесла дитяче харчування. І трохи смаколиків також. Богданчика пригостила моя вчителька, пам’ятаєш Аделаїду Степанівну?

— Звісно ж. Бач, яка молодчина, дай їй Бог здоров’я. А як же це ви з нею здибалися?

— Так вийшло, мам, ми ж сусіди, в одному під’їзді і теж на першому поверсі.

— Ну то й добре. Треба з людьми спілкуватися, а то ти як заміж вийшла, тільки із своїм чоловіком і пропадаєш.

— Ой, мам, нічого я не пропадаю, не вигадуй!..

— Ну як скажеш, доню. Ходімте краще до діда, ото він зрадіє, як вас побачить!

Дід, звичайно, зрадів. Він саме дивиться футбол у кімнаті, що раніше була Іринкіною. І прямо на ліжкові, не знімаючи капців, обіпершись на цілих чотири подушки, смакує смажену картоплю із солоними огірочками та салом.

— О! Привіт, козак! Ану дай дідугану «п’ять»! Молодець, а тепер ще раз! Мій же ти хороший! Здоров, доню, що це ти нарешті до батьків завітати надумалась? Та ще з такою сумкою? Мабуть, машина правильна у вас зламалась, то я зараз сходжу відремонтую, я ж майстер, не те, що твій…

— Ну, Васю, — інтонація дружини прояснила для дідуся ситуацію і він допетрав: краще не лізти туди, куди не просять. Ще трохи, і доня сама все розповість.

— Та ні, таточку, все нормально. Ми з Богданчиком хочемо трохи пожити у дідуся з бабусею, ви ж не проти? Скучила я за вами, і взагалі…

— І правильно, ми теж за вами дуже скучили! — малюк уже на руках дідуся, грається його носом.

— Боляче, козаче! Ти ще й нігтики, певно, давно не підрівнював! Бабусю, неси-но сюди свій манікюрний набір, а то я зараз увесь смугастий стану!

За мить дідусь уже розповідав Богданчикові різні цікаві історії-забавлянки, а заразом ще й обрізав йому нігтики.

— Татку, може, давай краще я? — посміхнулася Ірина. Їй було незвично бачити батька у такій ролі.

— Впораємося самі! Іди, займайся своїми справами, доню. Відпочинь з дороги. Ти хіба забула, як я тобі, маленькій, теж нігті обрізав? Матері ти не давалася, плакала, а от я з тобою запросто спільну мову завше знаходив!

— Було таке, — чомусь почервоніла Іра.

— А що такого? Це все дрібниці. Для мене то щастя — піклуватися про донечку. І про онука також, еге ж, Богданчику? Правда ж, добре, що я твоїй матінці колись телик у кімнату купив? А тепер удвох із тобою тут будемо мультики і футбол дивитися!

— Фудбол, — посміхнувся хлопчик і погладив лисувату дідову потилицю. Іринка відчула себе напрочуд спокійно, ніби у своє щасливе дитинство повернулася, на душі їй стало так якось хороше, як не було уже давненько.

— Доню, іди сюди, — гукнула із кухні мати, — я чекаю на тебе.