Школа

ЙОСИП З ГРОША ЗДАЧІ

Малий Йосип Таранчук з нетерпінням чекав вечора. Хоч уже четвер, але чи ходити йому в школу, чи ні — він так і не знає. А батюшка ще у неділю після служби об’явив, що заняття почнуться в п’ятницю. Правда, Йосип у церкві не був: він, як завжди, пас вівці, але в сусідських хлопчаків тільки й розмов було, що про школу.

Он Маркіян Бородай навіть черевики вже має. А з якою зухвалістю ця «липова колодка», — так прозвали опецькуватого Маркіяна, — показував усім на вигоні новенького букваря!

«І чом ми не багаті? — думає Йосип. — Тоді б все було просто, а то батько завжди повторює: «Вчення тільки для панів! На те в них і часу, і грошей хоч позичай. Хіба мужикові в школу пертися? — Батько гірко спльовує, вийнявши з рота цибух своєї люльки. — Волам хвости крутити в батраках навчимося!» Його похмуре обличчя кривиться в прикрій усмішці.

Боязко Йосипові відчиняти двері в хату. Він не наважується взятися за клямку. Йому і так чути, яка розмова точиться між батьком і матір’ю. Але чому вони не згадують про нього? Йосип переконаний, що на сьогоднішній вечір усі розмови, крім однієї — про школу, зайві. Це повинні знати і малі, і старі. А тим часом батько говорить матері, що Бородай обіцяє здати йому під оренду два морги землі десь за Терником, що все нібито переговорено. Чує хлопець і материн голос, тихий, ласкавий такий. Ні! Це не почулося, це справді вона так сказала:

— Ось бачиш, Антоне, пошлем-таки сина в школу.

«Яка добра матуся. Я завжди вас слухатимусь… Я… я… ніколи не буду робити ніякої шкоди», — шепоче Йосип.

Але що скаже батько? Він мовчить. І чого він мовчить?

— Ти думаєш, Ганно, я нетямущий? Чи я добра дітям не зичу? Та я б їх у найвищі школи… але подумай, скоро зима. Ми ж голі й босі!

Йосип не може більше стояти в сінях. Він тихесенько відчиняє двері. Батько сидить на покуті, підперши руками голову. Спідлоба оглядає Йосипа. Мати стоїть біля припічка. Ось вона взяла жмут бадилля, кинула в піч і знов стала, опустивши руки. Менший братик Іванко в довгій до п’ят полотняній сорочці стрибає під столом зайчиком. Кіт Лімка ходить по хаті, підмітаючи пухнастим хвостом долівку.

Йосип підходить до матері. Батько не зводить з нього очей:

— От у школу тобі треба, а чобіт…

Глянув хлопець на свої ноги, а вони — босі, порепані.

— Зимою в мої озується, а поки й босому можна, — каже мати, пригортаючи сина.

— А гроші на школу, на зошити, книжки?

— Не журися, Антоне!

Мати знов засовує бадилля в піч, а потім іде в протилежний куток кімнати, де стоїть скриня. Всі чекають, що то буде далі. Солодко б’ється серце в Йосипових грудях. Так і є: мати дістає нову торбину (вона більша, ніж та, яку бере Йосип на пасовисько) і вішає синові на плече. Нічого, що вона з простого полотна, а не брезентова. Мати не дістала гудзика, і тому торбина застібатиметься на патичок. Йосип мацає її руками, в ній щось шелестить. Розстебнув — а там зошит. Якби батька не було в хаті, Йосип поцілував би матір. А так ніяково: він уже великий!

— Йой, не приведе до добра та школа, — кидає батько.

Йосип знає, що тепер все вирішено. Завтра він буде в школі.

Нову торбину хочеться поносити Іванкові.

— Тільки не замасти! — просить Йосип братика.

Іванко почепив торбину собі на живіт. Лімка торкнув її лапою, потерся вусами і відійшов.

Вечеряли. Картопля в мундирах ніколи, мабуть, не здавалась Йосипу такою смачною.

Після вечері мати знову відчинила скриню і дала синові блискучий мідний гріш.

— На олівець буде, — сказала.

Йосип з радості не може заснути. Від Маркіяна він довідався, що олівець коштує півгроша. «Поки що нехай це буде таємницею, — думає він. — Півгроша треба відкласти. Колись ще доложу до нього і куплю справжній ножик-циганок з червоною ручкою».

Не спиться й Іванкові. Все вовтузиться під боком у Йосипа.

— А ти візьмеш мене коли-небудь у школу? — запитує він. Це заважає Йосипові думати, де краще заховати півгроша.

— Візьму! Візьму!

— А цукерки в школі дають? — питає Іванко.

— Дають.

— І тобі завтра дадуть?

— Аякже!

Іванко облизується.

— А ти мені принесеш цукерочку? Отакеньку, — Іванко тикає Йосипові під ніс замурзану пучку.

В школі, звичайно, ніяких цукерок не дають — це Йосип знає. Та не можна ж залишатися пустопорожнім хвальком.

— Принесу! — каже, великодушно вирішивши не відкладати півгроша на ножика з червоною ручкою.

Ранок у селі Бодаки для дітей настає тоді, коли сонце піднімається з-за гори Городисько. Для Йосипа сьогодні він почався раніше. Над Городиськом ще тільки рожевів край неба, а хлопець вискочив з хати на поріг і загорланив:

— Агей! Ге-е-ей!

«А… гей!» — відгукнулась луна.

Кожного разу, встаючи з постелі, Йосип ніби хотів сповістити всім сусідам, що розпочався ранок. За це його прозвали галаєм.

До Йосипа підбігає Мурза і кладе на груди обмочені в холодній росі м’які лапи. Собака знає, що для нього приготовлено шматок хліба. Йосип завжди дає його по кусочку, а сьогодні всунув у роззявлену пащу цілу скибку.

Вийшла мати.

— О боже! Глянь, що Мурза зробив з твоєю чистою сорочкою!

На Иосипових грудях красуються сліди Мурзиних лап.

— Мамо, а може, висохне? — розгублено запитує хлопець.

— Лишенько моє, ходімо я витру, а то запізнишся. Добре, що батька вже немає.

Скоро Йосип вибіг з хати з торбиною через плече і затиснутим у кулаці грошем. В кошарі замекали вівці. Білий баран просунув крізь штахети круторогу голову. Він дивився на свого пастуха і довбав ногою землю. Хлопець підійшов до кошари, схопив рукою барана за роги.

— Пастися хочеш? А таке ти бачив? — розтулив кулак і показав блискучий гріш. — А сорочка, бачиш, яка чиста? Мама із своєї перешила. А це що? Це торбина для книг. Якби ти не був бараном, то знав би, що я йду в школу!

Баран любив, коли його брали за роги. Він охоче підставляв чухати свою шию. І Йосип не відмовлявся зробити таку послугу. Баран, ніби дякуючи, кумедно хитав головою.

— Вас мама пожене зранку, а я після обіду, — сказав пастушок до овець і попрямував на вулицю.

Мурза хотів схопити його за торбу, але хлопець насварився на нього пальцем.

Мати стояла на порозі і дивилася вслід. Як вона чекала того дня, коли випровадить сина в школу!.. Ось він вибіг за ворота. З клена на землю впав жовтий лист. Мати покликала Мурзу.

Школяр поважно йшов порожньою вулицею. Сонце піднялося вже над Городиськом, і його перші промені погладили Йосипову голову. Назустріч простував дід Архип. Смокчучи люльку, тикав поперед себе кострубатою палицею. Старий, він уже недобачав.

— Добридень! — привітався Йосип.

— А, це ти? Добридень, козаче! Куди в таку рань?

— У школу!

— Он як! А йди-но сюди! — Дід вийняв з кишені велике яблуко і простягнув Йосипові.

— Спасибі, дідусю.

— Бери! Їх у пана Рачинського хоч греблю гати.

Йосип поклав яблуко в торбину, де поруч з зошитами лежав кусень хліба.

— Значиця, в школу, — сказав багатозначно дід, розгладжуючи свою білу бороду.

— Атож.

— Поспішай, поспішай, козаче.

Дід Архип працював сторожем-садівником у пана Рачинського. Цей рік видався дуже врожайним, і роботі не видно було кінця. Тільки ранком сторож міг на годину відлучитися з саду: пан не любив, щоб під час його прогулянки мужик своєю присутністю псував, як казав він, пейзаж.

Йосипові здавалося, що всі стрічні — і сварлива тітка Химка, і вилицюватий дядько Трохим — радіють з того, що він іде в школу.

До школи вже недалеко — треба спуститися вниз, перейти річку. Йосип став на березі. Він зняв з плечей торбину і обережно поклав її на мураву. Знайшов грудку крейди, розбив надвоє, помочив у воді і, розтерши, заходився мити ноги. Бруд відмивався погано.

«От якби черевики — не було б зайвої роботи», — думав Йосип.

Тут і наздогнав його Бородай.

Рудий, гладкий, у святковому костюмі і блискучих чоботях, він нагадував самовар, якого Йосип бачив у сільському шинку. Бородай пихтів і тягнув за руку Маркіяна. «Липова колодка» був одягнений в синій костюмчик, вишиту сорочку з відкладним комірцем, а на ногах — жовті черевики. За плечима висів справжній школярський ранець з ремінними пасками.

— І ти, вовченя, в школу? Ха-ха-ха! Батькові грошей не вистачило, щоб чоботи купити, а ти вчитися! — реготав він.

Хлопець мовчки підняв торбину і скочив на кладку.

Ось і школа. На подвір’ї біля будинку багато хлопчаків і дівчаток. Йосип, озираючись, боком проходить через хвіртку.

Подвір’я школи — наче велике коло. Зліва — двоповерховий особняк пана керовніка.[1] На балкон виставлені широколисті фікуси, червоні герані. Справа приземкувате, з вузькими вікнами приміщення школи. В дверях стоїть у білому фартусі шкільний сторож, відставний капрал Кирик.

Йосип, опинившись на подвір’ї, не знав, куди йти. Він бачив, що школярі розбиті на три групи. Найменша — під балконом. Там стояли ті, що прийшли з батьками. Біля дверей школи тихенько, ніби кимсь присоромлені, збились докупи дівчатка. А коло самих воріт юрба хлопчаків. Йосип і собі подався туди. Десятки голосів верещали:

— Мала купа! Мала купа!

Чиїсь міцні руки схопили Йосипа за плечі, і він незчувся, як опинився на землі. Зверху на нього, мов оселедці, валилися хлопці, ніби хотіли запхнути в землю. Йосип застогнав. А юрба плескотіла в долоні і горланила:

— Мала купа, ма-а-ла, щоб ще більша ста-а-ла!

І знов валилися тіла і реготала юрба. Потемніло Йосипові в очах. Раптом такі ж міцні і цупкі руки поставили його на ноги.

— Та це ж Таранчуків! — гукнув хтось.

— Першокласник!

Йосип важко дихав. Що було б, якби його зараз побачила мати? Але думати не було часу. Біля Йосипа стояв широкогрудий юнак з крючкуватим носом і кричав:

— Таранчука не займати!

Він підморгнув Йосипові.

Юрба розступилася півколом. На тому місці, де лежав щойно Йосип, крутився на одній нозі, як веретено, довгов’язий школяр, приспівуючи:

Це всім дуже сподобалося.

— От чортяка Петро, — сказав юнак, що стояв поруч з Йосипом. — Ніхто так не вміє, як він. Третій рік ходить в третій клас, а крутиться… А ти чом без батька? — звернувся він до Йосипа.

— А ти?

— Ну, я вже в четвертий ходжу, мене звати Григорієм. Може, чув про Грицька Клипача з Кривулі?

— А-а, то ти найкраще вчишся? — заглядав у рот Грицькові.

— Той самий.

— А що то за абецадло?

— Не спіши, ще взнаєш.

Петро крутився на одній нозі. Однак школярам скоро набридла така забава.

Раптом навкруги стало тихо. Всі дивилися, як Кирик підняв над головою мідний дзвінок і почав ним трясти. По подвір’ї розкотилося голосне: «дзень-дзень-дзень-дзень».

— Ну, а мені в клас пора, — сказав Грицько. — А тобі до керовніка. Йди за тими, що стоять під балконом.

Подвір’я спорожніло. Залишився невеличкий гурт під балконом. Йосипові зробилося так гірко, що його самого випровадили в школу. Вчора він готовий був іти сам куди завгодно, лише б пустили вчитися, а зараз… Він зиркнув на свою сорочку. На грудях — зелені плями.

Тим часом, пані керовнічка в барвистому халаті вийшла на балкон і перегнулася через перила.

— Хто там записуватися? Пан керовнік приймає.

Вона сказала це так швидко, що Бородай не встиг навіть зняти перед нею рудого капелюха.

Покоївка відчинила парадні двері, і батьки з дітьми ввійшли. На подвір’ї залишився один Йосип. Він наблизився до входу. Серце билося, як у спійманого горобчика. Взяв і заховався за колоною.

«Почекаю, поки всі вийдуть, а тоді зайду», — майнуло в його голові. І він почав затирати зелені плями на сорочці.

Від керовніка ніхто не виходив. І хлопцеві надокучило чекати. Він уже шкодував, що не пішов разом з усіма.

Першим вийшов Бородай з Маркіяном. За ними й інші. Йосип непомітно шмигнув у коридор. Але, лишенько, він не знав, у які двері постукати: чи то в ті, що прямо, чи в бокові.

— А тобі чого? — почув він ласкавий голос.

— Дзінь добрий! — сказав Йосип.

— Ти що, також у школу?

— Ая!

Покоївка постукала в двері наліво.

— Прошу пана, ще один записуватись!

— Хай зайде! — почулось.

Йосип ступив у голубу приймальну пана керовніка. Від хвилювання він забув вимовити «дзінь добрий» і, ставши у дверях, перехрестився.

Лисий пан керовнік зняв пенсне, підвівся з глибокого крісла, здивовано оглянув хлопця і засміявся дрібним сміхом.

— Записуватися прийшов? Чий же ти?

— Т-т-а… — силився сказати Йосип.

Дитяча безпорадність, мабуть, зворушила на мить пана керовніка. Він вийшов з-за стола, наблизився до Йосипа і взяв його за підборіддя.

— Чий же ти?

— Т-т-аранчуків.

— Не знаю, не знаю такого.

Пан керовнік знову вернувся за стіл. Взяв ручку.

— Як звешся?

— Йосип.

— Як батька звуть?

— Антін.

— Прізвище Таранчук?

— Так.

— Скільки років?

— Сім.

— Розумним будеш, коли таким покірливим ростимеш.

Після перерви сторож Кирик парами, ввів новачків у клас. Сіра класна кімната з вищербленою підлогою нагадала Йосипові засторонок клуні, тільки в клуні не було вікон. На передніх партах, як це і належить, розмістилися діти багатіїв-осадників. Хлопці сіли під вікнами, в другому ряду — дівчата, третій і четвертий ряди були порожніми. Йосипа посадили в самому кутку на високій парті поруч з маленьким хлопчиком, у білій сорочці. Йосип зняв свій полотняний ранець і поклав його в парту. Зайшов учитель. Кирик наказав усім встати і привітатися хором.

— Дзінь добрий! — сказав пан керовнік.

— Дзінь до-обрий! — відповіли врізнобій першокласники.

Сторож покинув клас, а пан керовнік, гортаючи сторінки товстого зошита, промимрив:

— Сідайте!

Парти заскрипіли. Йосип став уважно стежити за паном керовніком, який, походжаючи між партами, повчав учнів, як треба правильно сидіти. Ноги слід спустити на підлогу, а лікті покласти на свою половину парти. Інколи він заглядав кому-небудь з школярів у вуха і запитував:

— Що, у них кури ночували?

Таке запитання обминуло Йосипа. Пан керовнік не дійшов до нього, та й добре, а то хлопець боявся, що його облають. Як не старався він поставити ноги на підлогу, але вони тільки звисали над нею: парта була висока.

— А тепер зробимо перекличку, — спідлоба блимнув на школярів пан керовнік. — Чиє прізвище назову, той мусить встати, аби я його оглянув. Потім хай сяде.

— Бронєвський! Бородай!.. — почав він.

Йосип бачив, як піднімалися і опускалися тремтячі плечі учнів. Але його чомусь не викликали, і він подумав, що, може, його забув пан керовнік записати в товстий зошит.

— Таранчук! Таранчук!..

— Є!

— Чом же ти не встаєш? Чи, може, допомогти?

Хтось захихикав. Йосип схопився з місця. Стояв розгублений.

— Сідай! Годі стояти! — кинув учитель.

— Сьогодні всі з’явилися, — вів далі він. — В кого є гроші, той зможе придбати зшиток, буквар і олівець. Ручки вам ще не потрібні.

Пан керовнік підійшов до дверей, відчинив їх і гукнув:

— Давай!

Браво ступаючи, сторож вніс оберемок книг і зошитів. Розклав їх купками на столі і низько вклонився пану керовніку. Той навіть не глянув на нього.

— Буквар коштує двадцять грошів, зшиток три гроші, олівець пів'гроша, — оголосив пан керовнік. — Підходьте по одному!

Йосип давно тер в долоні гріш.

— Ти що купуватимеш? — запитав сусід.

— Олівець. Глянь, у мене гріш.

— А я два і зошит.

— А навіщо тобі два олівці?

— Так.

— Тебе Яшком звати?

— Ага. А тебе Йосип?

Йосип хитнув головою. Учні почали товпитися до столу. Вони обступили вчителя, і як він не гримав, щоб розсілися на місця, — нічого зробити не міг. Якась дівчинка заплакала — їй уже хтось встиг розірвати щойно купленого букваря. Йосип тягнувся наперед.

— Мені олівця, — просив він.

Дав гріш і одержав гранчастого пофарбованого жовтою фарбою олівця. Потім його відштовхнули назад інші учні. Він відійшов набік і почав чекати.

«Закінчаться уроки, забіжу в лавку, куплю цукерок», — міркував хлопець. Але пан керовнік ніби забув про здачу. «Де ж здача?» — хвилювався учень. Незабаром він тихенько заголосив.

— Пане керовніку, з гроша здачі! і

Але, видно, його ніхто не чув. Тоді Йосип виліз на парту. Голос зазвучав вимогливіше:

— З гроша здачі! Мені з гроша здачі!..

Його сусід щось сказав на вухо хлопчикові в коротеньких до колін штанцях. Вони засміялися. А Йосип стояв на парті і твердив своє:

— Пане керовніку, з гроша здачі!

Але вчитель не звернув на це уваги.

Пролунав дзвінок. Прийшов Кирик і забрав невелику купку букварів і зошитів. Вчитель так швидко покинув клас, що Йосип не встиг запитати, чом він не віддав йому здачі. Зате його оточили учні і наперебій почали дражнити:

— Пане керовніку, з гроша здачі!

А Маркіян показав язик і глузливо засміявся:

— Йосип! Йосип з гроша здачі!

Так тривало, поки знову не пролунав дзвінок.

Пан керовнік ввійшов з молодою панею. За ними тупотіла весела юрба школярів. Вони зайняли два порожніх ряди. На задній парті навпроти себе Йосип побачив Петрика, що так майстерно крутився на одній нозі. Той помітив Йосипа і показав йому язик.

— Ви третьокласники! Повинні приклад давати меншим. Тихо! А то ввалилися, ніби татарська орда! — строго сказав пан керовнік.

Потім звернувся до першокласників:

— Ось пані Єва Станіславівна! Вона вас вчитиме. Зараз буде урок співів.

— Прошу! — сказав він вчительці.

Урок співів почався з того, що пані Єва Станіславівна запропонувала третьокласникам заспівати пісню про Петруся і сопілку. Вони вчили її торік. Першокласники повинні були слухати, як співають старші, а також пробувати й собі. Йосипові пісня ніяк не йшла в голову. Хлопець не міг зрозуміти, чому він не одержав здачі. Що тепер скаже Іванкові? Де цукерки?

Клас протяжно виводив:

А Йосипові так було кривдно, що він не міг співати. Ще й боявся, що, як задзвонить дзвінок, його знову почнуть дражнити.

До нього підійшла Єва Станіславівна.

— А чом ти не співаєш? — запитала.

— Йому з гроша здачі не дали, — обізвався за Йосипа Маркіян.

— Хіба ти не знав, що з гроша здачі не дають? — гладила Йосипа по голівці Єва Станіславівна.

— Якби знав. А чом Маркіяну з п’яти дали?

— Ну й дурний! Гріш нерозмінний! — твердили кілька голосів.

— Так-то так, але півгроша пропало, — махнув рукою Петрик. — Торік пан керовнік Грицькові аж двох грошів не віддав.

Єва Станіславівна пригрозила Петрикові, а Йосипу простягнула свій гріш. Однак він його не взяв.

Цілу перерву учні сперечались, чи треба, чи не треба було Йосипові взяти вчительчин гріш.

Потім почався урок закону божого. Батюшка в новій рясі поважно ввійшов у клас і поставив палицю біля стола. Він наказав читати «отче наш». Всі встали. Хрестилися. Клас загув, як бджоли:

— Отче наш, іже єсі!..

— Голосніше! Голосніше! — вимагав батюшка.

— Хліб наш насушний…

— Не годиться! Починаємо наново.

Знов хрестилися:

— Ім’я отця, сина…

— Ні! Ні! Треба «во ім’я отця…». Давайте наново!

І знов учні хрестилися.

— А ти? Ти? — показав батюшка на останню парту. — Як тебе там?.. Ти як пальці держиш? Хто тебе вчив так? Йди-но сюди!

— Хто, я? — Петрик ткнув себе в груди.

— Ні! Он той!

Десятки очей глянули назад. Йосип вийшов з-за парти.

— Ти! А йди-но сюди.

Учень підійшов до стола.

— Ану, склади пальці! — командував батюшка.

Йосип підняв праву руку. Мізинного й підмізинного склав на долоні, середнього і вказівного витягнув, поклавши на них великого пальця.

— Хто тебе, дурню, вчив так хреститися? Ось як треба, козяча голово: в пучку, в пучку, запам’ятай!

Йосип хотів виправдатися. Він бачив, що у церкві диякон ніколи не складає пальці в пучку. Та батюшка заревів:

— Щоб надалі не богохульничав, давай руку. Держи її прямо!

Клас мовчав. Було чути, як у вікні задзижчала муха. Піп схопив зі стола лінійку і різким ударом опік Йосипові долоню. Хлопець скривився, але не заплакав.

— Плач, а то ще на коліна поставить! — зашепотів хтось із учнів.

Батюшка ліниво повів очима.

— Хто там розумний такий? Ану виходь! Я кому сказав!

За що Йосип так любить вигін? Простір вабить хлопця. Стане на високій горі Городисько — третє село видно. Голубою стрічкою між зеленими берегами в’ється Іква. Вільно тут Йосипові, весело. Кине з гори круглий камінець — покотиться він все швидше і швидше, а потім, підскочивши, плигне в річку.

Сонце звернуло з полудня, але спека ще не спала. Вівці посхиляли голови до самої землі, не хотіли пастися.

Йосип ліг горілиць і дивився в синє небо.

— Йосипе! — хтось покликав його.

Тиша.

— Йосипе! Агов!

— Я ось!

Це показався Микола з отарою. Йосип погнав своїх овець назустріч. Вони збилися в один гурт.

— Здоров! — Микола простягнув руку. — А де ти був ранком? — питає він Йосипа.

— У школі.

— Он як! Тож мати за тебе по росі пасла.

— А ми до зими так будем чергуватись.

— То добре, що в тебе мати є.

— А в тебе дідусь є.

— Е-е-е, що дідусь.

— А в мене ні дідуся, ні бабусі.

— Е-е, ніхто з них матері не замінить. Коли б у мене, Йосипе, мати була…

— Вона також на росу за тебе пасти б гонила?

— А ти думаєш, що ні?

— Певно, що пасла б. Тоді б ти не займав людську отару. Правда, Миколо?

— Правда.

— А де твій батько?

— Йосипе, ніколи не питай про це.

Йосип чув, що ніхто в селі не знає, хто в Миколи був батьком. Тому й прозивали Миколу образливим прізвиськом. А мати? Її пам’ятає Йосип. Вона навіть частувала його торік окрайцем свіжого хліба. Взимку возила дрова, простудилася і вмерла.

— Розкажи, що було в школі,— попросив Микола.

— Так… самі дурниці.

— Певно, азбуку вчили. Мені інколи дідусь показує. Я знаю, як пишеться «а». Ось поглянь. — Микола на стежці намалював коло, силився приставити до нього палку із зігнутим кінцем.

— Нас цього не вчили, — сказав Йосип. — Ми сьогодні співали, але я не перейняв, забув.

— Глянь, глянь! «Липова колодка» жене! Дідусь мені сказав, щоб я ранком пас Бородаєві вівці, а за це він мені пошиє нові штани.

Маркіян приєднав свої вівці до отари і побіг до хлопців.

— Давайте в чижика заграєм!

— В чижика — то й в чижика! — погодився Микола. — Але ти б перш за все поздоровкався. Чи в школі цього не вчать?

— А ти запитай Йосипа, чому вчать, — сміявся Маркіян.

— Чижик є? — поспішив втрутитися Йосип.

— Ось! — Маркіян вийняв з-за пазухи обстругану паличку.

Микола намалював коло.

— Ну, давай мірятися. Держи! — він кинув палицю Маркіяну, але той не спіймав.

— Кидай мені,— просив Йосип. — Грати будемо до тридцяти.

— Згода!

Мірялися. Поверх Йосипової руки обхопив палицю Микола, потім Маркіян. Палиця довга.

— Притискуй, притискуй! — кричав Йосип Маркіянові.— Ще й моя вміститься.

— Та тут на два пальці. Все одно виб’ю. ‘

— А от не виб’єш. Я в зуби візьму.

— Бери. Все одно виб’ю.

— Ну, давай.

Йосип взяв кінець палиці в рот.

— Ти тільки не підсовуй! — застерігав Маркіян.

— Раз! — рахував Микола.

Маркіян ударив чижиком по палиці. Вона тільки хитнулася: Йосип міцно держав її в зубах.

— Два! — рахував Микола.

Палка знову хитнулася.

Маркіян сердився.

— Три!

І на цей раз Йосип втримав палицю. Коли вийняв її з рота, побачив на кінці сліди зубів.

— Лови! — крикнув він Маркіяну.

Поклав чижика на камінчик, ударив палицею. Чижик підскочив. На льоту, в повітрі, Йосип підбив його, і він аж засвистів.

Маркіян не докинув до кола. Знов просвистів чижик. І знов Маркіян не попав у ціль.

— Ти що, не обідав? — сердився на нього Микола.

Третім разом Йосип подвійно підбив чижика, але зате він упав близько від кола.

— Чотири е! — сплюнув Йосип і поклав палицю.

Але і на цей раз Маркіян промахнувся.

Вчетверте Маркіян не промахнувся, але він дав заробити Йосипові аж сім очок.

Проте виграв Микола.

Сонце спустилося нижче. Хлопці не помітили, як вівці розбрелися. Завертати отару довелося Маркіянові, бо він програв.

Вигін займав майже всю лисину Городиська, якщо не вважати схил з лівого боку. Там весною Маркіянів батько посіяв люпин. Зараз його вибрали, і він лежав у малих полукіпках. Корови не їли люпин, але вівці охоче ласували стручками. Треба було пильно стежити, щоб туди не скочила якась з них.

Микола дістав сопілку і став грати, закриваючи пальцями вічка. Маркіян, завернувши отару, сів перед Миколою, витягнув медяника, але не їв — розглядав.

Йосипові і Миколі засвербіло в носі: так смачно пах медяник.

— Хто заверне п’ять раз, дам тому кусок, — пообіцяв Маркіян.

Хлопці мовчали.

— Ну, половинку!

Микола уже хотів погодитися, але Йосип підморгнув:

— Що там медяник! Дай краще на барані проїхатися.

— Батько битиме.

— Хіба він бачитиме?

Миколі також схотілося проїхатись.

— Ну, дай! — просив він.

— А ви не скажете вдома? Забожіться ось так.

Маркіян склав навхрест два пальці і поцілував.

Це саме зробили і хлопці. Маркіян заховав медяник у торбину. Прикликали барана. Йосип дав йому шматочок хліба. Він з’їв і почав тупотіти ногою: просив ще.

— Хто перший? — запитав Микола.

Сів Йосип і схопив барана за роги. Микола вдарив барана палицею, і той поскакав до отари. Йосип злетів додолу і покотився м’ячиком. Встав, обтрусився і не міг нахвалитися, що на барані куди краще їхати, ніж на коні.

Почали знову кликати барана. Тепер прокатався на ньому Микола.

А під вечір розклали багаття. Для цього Микола з Йосипом ходили через міст за річку. Принесли картоплиння і шість картоплин. Картоплиння спалахнуло, як папір, але картопля була сирою. Хлопці загорнули жар землею. Картопля поспіла враз, їли без солі, та вона була смачнішою за найкращі ласощі.

— А тепер поділимо медяник, — звернувся Йосип до Маркіяна.

— А дзуськи не хочеш?

— Ти не дуже.

— Ти сам не дуже. Скажу батюшці, постоїш на колінах.

— Хто, я постою?

— А що, може, скажеш, я?

— Давай медяник. Нам з Йосипом порівну, тобі найбільше, — переконував упертого Маркіяна Микола.

— Тобі дам, а Йосипові ні! — вирішив Маркіян.

Відломив шматок медяника і простягнув Миколі. Сам же відійшов і сів збоку.

— От жадюга! Почекай! — пообіцяв Йосип. — Буде в мене коли-небудь щось ласе, дулю я тобі дам.»

— Та ну його. Я дам тобі покуштувати, — сказав Микола. — Бери, не відмовляйся, солодкий.

А Маркіян, щоб досадити Йосипові, кричав:

— Миколай! Миколай! Батюшка нині поставив Йосипа на коліна. В школі його прозвали знаєш як? Йосип з гроша здачі!

Став Йосип школярем — однієї пари робочих рук не стало в сім’ї Таранчуків. Мати старалася замінити сина як могла.

Минуло всього два тижні, а Йосип помітно змінився. То був веселий, ранком, мов соловейко, співав, а тепер посерйознішав, ніби підріс. Батько не питав сина як він учиться, і від цього Йосипові часто ставало прикро. Хоч він знав, що батько заклопотаний тим, що Бородай все ще тягнув з обіцяною орендою. Увечері батько сідав на покуті або коло печі і, не проронивши й слова, щось довго думав. Від куріння по хаті снувався дим, хоч сокиру вішай. Мовчав батько — всі мовчали.

Та настав-таки довгожданий день — Бородай відпустив поле в оренду.

Веселий то вечір був у Таранчуків. Батько звелів засвітити каганця. Посадив Іванка на коліна і звернувся до Йосипа:

— Ану розкажи, чого там тебе навчили?

Йосип дістав торбину. Вийняв зошита і букваря, поклав перед батьком і сперся руками на стіл.

Батько обережно перегорнув сторінку зошита. Вона вся була списана паличками.

— Тьху! Невже ото таке вчать? А я думав, ти букви вже пишеш.

Іванко нахилився над зошитом.

— Йосипе, Йосипе, то тин намальований? А де ворота?

— Тату, не давайте Іванкові пальцем водити. Замастить.

Батько пересадив Іванка на друге коліно.

— Тобі ще рано. Можеш тільки дивитися, але не чіпай, — сказав повчально.

Мати стояла коло печі. Їй також хотілося поглянути, що там у зошиті.

— І друга сторінка палички? — питав батько.

— Тату, то одиниця, — поправив Йосип.

— Що за одиниця?

— Цифра така.

— Один, значить. А це нуль?

— Ні, це коло.

— І нуль же такий.

— Нас ще цьому не вчили. Завтра, сказала вчителька, букву «а» писатимемо.

Батько взяв у руки букваря. На першій сторінці намальований був ангел з крилами і з трубою.

— Що за буква? — вказав батько пальцем.

— «А».

— Молодець.

— А це?

— «Бе». Тут легко знати. Бачте, на півсторінки намальовано око. Від нього проміння. Це бог. Перша буква — бе.

— Абе! Абе! — підскакував на колінах Іванко.

Зварилася вечеря. Мати насипала в миску гречаного крупничку з молоком. Батько і сини вечеряли за столом, а мати примостилась на стільці коло припічка. Вона ніколи не сідала разом з усіма. Поставивши собі на коліна горщик, мати їла, ніби пташка, коли її ніхто не лякає. Тепер вона дивилася на чоловіка і на дітей, радіючи, що вони задоволені. Батько ніколи не питав матері, що вона їла і чи не голодна часом, а вона про нього і про дітей клопоталася завжди.

Ложки стукотіли об дно миски. Мати встала і вискребла все, що було в горщику.

— От і повечеряли, — підвівся батько. — Ти, Йосипе, завтра в школу не підеш. Поїдемо за Терник.

— І я, і я, — танцював Іванко.

— Поїдете втрьох, — сказала мати. — Завтра я коноплі тіпатиму в Бородая. В мене не буде часу за Іванком приглянути. Тількі вам, діти, треба виспатися добре.

Виїхали вдосвіта. Сонного Іванка закутали в кожух і поклали на возі. Йосип сидів поруч з батьком. Коні і віз — Бородаєві.

Степ ще дрімав у передранковій імлі.

Холод пощипував Йосипа за босі ноги і пробігав по спині.

Однак хлопець у цьому не признавався. Батько також босий.

На вибоях на возі підскакували плуг і борони. Звернули з дороги на житнисько.

— Приїхали! — батько зіскочив з воза.

Йосип відчепив посторонки, зняв нашийники. Батько налагодив плуга. Запрягли коней.

— Орати будемо в складок, — вирішив батько. — Бери гнідого за вуздечку і виводь на дорогу. Вйо! Дивись, Йосипе, стара борозна — середина поля. Щоб борозенний ішов рівно по ній.

Стерня, хоч висока, колола ноги. Йосип шкодував, що він ще малий і не може держати плуга, як батько, за чепіги.

— Стовпець! — гукнув Йосип.

— Так скоро? От чорт! Завертай!

Держачи коня за вуздечку, Йосип дивиться на щойно проведену борозну. Вона пролягла чорною крайкою і обірвалася, не встигши оперезати широке житнисько. Скиба навалювалася на скибу. Дійшли до дороги.

— Тепер можеш відпочити. Кінчу орати — сіяти будемо, — батько цьвохнув батогом, і коні рушили.

Йосип виліз на віз. Іванко ще спав, відкривши рота. Йосип знайшов обмолочений колосок і хотів провести ним під носом брата, але передумав. Хай спить. Почав роздивлятися навколо.

Степ, нерівний, котився хвилями. Де-не-де росли кущі. Орачі тільки виїжджали. Здалеку чути їхні голоси. Небо на сході вже порожевіло, а через хвилину-дві зайнялося червоною загравою. Потім з’явився крайчик сонця і пустив проміння по полю.

Дивиться Йосип на житнисько, переплетене павутинням бабиного літа, але думає про інше, про школу. Якби відпустив батько, побіг би. Ще б встиг.

Батько все поганяє коней.

Гайвороння хмарою кружляє над ріллею, шукаючи черв’яків.

Іванко прокинувся, протер кулачками очі, запхикав.

— Ти чого? Вставай: ми на полі. Ти ж так учора хотів, — сіпав його Йосип за плечі.

Брат ніби не вірив, примружував то ліве, то праве око.

— А де тато? — запитував він.

— Он! — Йосип пальцем показав у другий кінець поля.

Старий Таранчук, зігнувшись, цупко тримав плуг обома руками. Осінь видалася сухою. Дощів не було. Орати важко. Земля потріскалася. Відвалюються не скиби за плугом, а брили.

Хлопці скочили з воза і побігли назустріч батькові.

— Ану, Йосипе, берись за чепіги, — не зупиняючись, сказав батько.

Йосип не раз просив батька, щоб навчив орати. Він уже ж великий, скородити вміє. Та тільки-но взявся за чепіги, як плуг вискочив з борозни. Коні відчули, що їм легше, і побігли.

Йосип не випускав чепіги з рук. Він спритно заглибив плуг, але батько наказав зупинитися: огріхів робити не можна. Збили коней назад. Заорали огріх. Іванко йшов борозною за Йосипом, розминаючи в руці грудку землі.

Хоч Йосип і зробив кілька огріхів, батько, одначе, доручив йому обійти круг, а сам сів покурити. Іванкові дав батога, так що брати орали обидва.

— На повороті допоможеш Йосипові завернути коней в борозну! — сказав він меншому синові.

Не так довго орати морг поля. До обіду справилися. Дали коням вівса, а самі сіли під возом відпочивати.

Іванкові було дуже весело. З великим апетитом він їв сало з черствим хлібом. Намагався хліба кусати побільше, а сало тільки лизав.

Йосип раніш від нього з’їв своє сало. Йому батько дав ще кусочок, але все-таки він попросив брата, щоб і той поділився з ним. Іванко не жадний, дав два рази вкусити свого сала, взявши взамін шматок хліба.

Батько встав. Перехрестився на схід.

— Ну, дякувати богу, почнемо сіяти, — мовив.

Оперезався сівачем, зняв з воза сівачку, наповнив її житом, приладнав на грудях і повільно пішов ріллею. Набираючи раз за разом в руку зерна, він розмашисто кидав його в землю.

Хлопці відпочивали, поки він не вернувся, щоб знову набрати жита. Тоді батько впріг коней у борони. Йосип став заскороджувати засіяне, а Іванко ходив позаду і розбивав великі грудки, кидаючи грудку на грудку.

Таранчукові, мабуть, жаль стало синів.

— Малі помічники ви мої!.. — говорив він.

Коли половина поля була заскороджена, батько вирішив посадити Йосипа на коня, щоб не дуже перевтомлювався. Іванко сидів під возом і доїдав шматок хліба.

Якраз у цей час на поле виїхав з Маркіяном Бородай.

— Еге! — закричав він ще з шляху. — Де це видано, щоб скородити верхи на коні? Мені більше жаль свого коня, ніж паршивця-хлопчиська.

Йосип скочив з коня і поплівся ріллею. З-під борін здіймалася курява.

Бородай сварився з Таранчуком, обзивав його голодранцем, докоряв, що він не знає ціни худобі, пророчив, що вік не бути йому господарем.

Батько взяв з Йосипових рук повід і сам почав доскороджувати.

Хто печалився, що не йдуть дощі, а Йосип радів: у школу можна було ходити босому.

Кожного вечора він вибігав на подвір’я і дивився на небо. Мати думала, чи не зорі рахує. І тільки сьогодні ранком догадалася.

Дід Архип якось говорив Йосипові, що, коли звечора небо чисте, ясно зорі сяють і місяць пливе неоколований — слід добру погоду чекати.

Вчора збиралося на дощ, а сьогодні ранком він лив як з відра.

Йосип стояв на порозі і дивився на брудний ручай, що дзюрчав під самою призьбою, протікаючи на вулицю. Пора йти в школу, а дощ не переставав, попробуй іти босим у таку холодінь.

Мати дістала з скрині свої чоботи.

Вона держала їх в руках, задумливо дивилася на них. В них Ганна дівувала, стояла під вінцем… А одного разу трохи не продала. Та якось викрутились.

Озувся Йосип. Чоботи великуваті. Довелося намотати онуч.

Нічого, що чоботи на високих підборах. Хто спробує глузувати, Йосип тому знайде, що відповісти.

Мати просила не лізти в калюжі, йти обочинами, а то чоботи розкиснуть.

Але Йосип таки не послухався.

Вийшовши на вулицю, він не схотів іти стежкою. Йшов дорогою, чвакаючи в болоті. Так не видно було, чи чоботи на високих, чи на низьких підборах. А як зайшов у школу — зняв їх і засунув під парту.

На уроці рідної мови Єва Станіславівна викликала його до дошки.

— Чом не був два дні? — запитала.

Йосип м’яв у руці грудку крейди, дивився на підлогу.

— Скородив! — відповів за нього Маркіян.

— А ми вчора навчились велику букву «А» писати, — сказала вчителька.

— А я, думаєте, не вмію? — тихо вимовив Йосип.

— Напиши раніше мале «а».

Йосип так тиснув на крейду, що аж рипіла дошка.

— Молодець! — хвалила вчителька, — Якщо вмієш писати «А» велике, напиши.

Весь клас дивився на Йосипа. Він ледве не на півдошки вивів коло і приставив до нього загнуту палицю, як це колись робив на пасовиську Микола. Хтось пирснув на першій парті, на другій, аж поки не зайшовся сміхом увесь клас.

— Ну й голова! — викрикував третьокласник Петрик.

Не втрималася і Єва Станіславівна.

— Сідай, — сказала вчителька, коли в класі трохи ущухло. — Бачиш, як погано, коли пропускаєш уроки. Треба було поцікавитися в товаришів, чого вони навчилися вчора.

Вона вже не сміялася, а із співчуттям дивилася на Йосипа.

— Ну й голова! — не вгамовувався Петрик.

Єва Станіславівна присоромила його:

— Розумний який. Краще задачу розв’язуй. Крутитися ти мастак. Третій рік крутишся. Дивись, Йосип тебе ще обжене.

Так було заведено: коли в третьокласників урок арифметики, то в першокласників — рідна мова. Це давало змогу економно використовувати дошку.

— Хто напише велике «А»? — запитала вчителька.

Піднеслося кілька рук. Маркіян аж вилазив з-за парти:

— Я! Я!

Єва Станіславівна його не викликала.

До дошки вийшов сусід Йосипа, Яшко. Висунувши язика, він старанно виводив літеру.

— Бач, Йосипе, як пишеться велике «А»? На завтра тобі доведеться потрудитися. Шість лінійок щоб написав букви «А». А сьогодні ми писатимемо малу букву «б».

На перерві хлопці мали забаву. Сіпали Йосипа за волосся, реготали до упаду. Пустун Петрик помітив під партою чоботи на високих підборах. Виманивши Йосипа з-за парти, він витягнув їх.

— А дивіться-но, він у бабських чоботях прийшов.

Йосип встиг одного чобота відняти, але другий пішов по руках.

— У ба-абських! — галасував клас.

Йосип розсердився не на жарт. Чоботом, що був у нього в руках, він лупцював наліво й направо. Бігав по партах, щоб відібрати другого чобота. Та де там! Його передавали з рук у руки.

Вже задзвонив дзвінок, а Петрик, як навіжений, носився з чоботом по класу й репетував:

— Бабський! Бабський!

Йосип гнався за ним. Ось вони зупинилися напроти вікна. Йосип розмахнувся своїм чоботом. Петрик спритно відвернувся. Удар прийшовся по шибці, і вона розсипалась.

Учні зразу ж посідали за парти. Стало так тихо, що Єва Станіславівна здивувалася, зайшовши в клас.

Вітер заганяв у клас краплини холодного дощу.

— Хто розбив? — запитала суворо.

Учні посхиляли голови і не дивилися один на одного.

Єва Станіславівна не спускала погляду з Петрика.

Клас напружено мовчав.

В очах Йосипа з’явилися сльози.

— Я! — підвівся він.

— Сідай, — сказала вчителька.

А Петрик, радіючи, що Йосип взяв на себе всю вину, пускав тихенько шпильки:

Закам’яніло серце в старого Таранчука. Зроду ні від кого теплого слова не чув: голодранцем, ледацюгою обзивали. А після того як у Бородая взяв два морги в оренду, ніби воскрес. Почав мріяти.

— Таранчук угору пішов, — говорили в селі.— На ноги зіп’явся.

— Чи багато мужикові треба? Хліб та вода — і вже не біда, — відповідав Таранчук.

В цей час під його вусами з’являлася посмішка. Він широкою долонею проводив по губах, ніби стирав її, щоб ніхто не побачив. Напровесні думав купити коня.

У сім’ї Таранчуків настали мир і злагода. Йосип рідко тепер пропускав уроки, йому пошили чоботи з підківками. Звечора він завжди мастив їх розтопленим лоєм і ставив на припічку. В школі вважався кращим учнем, до всього був цікавий. За те і любила Єва Станіславівна хлопця, в приклад іншим ставила.

Вона заплатила за вибиту шибку. Батько про це навіть був би й не знав, коли б Маркіян не розповів.

Одного Йосип не любив у школі — попа. Та не тільки він недолюблював батюшку. Кожен з першокласників намагався втекти з уроку закону божого, щоб не чути єлейного голосу отця Анатолія.

Учні навіть встановили чергу, кому і в які дні треба все-таки відмучитись, пересидіти його урок.

З багатьма учнями подружив Йосип. Зійшовся він і з сином колишнього багатого поміщика, що тепер розорився, Стасем Бронєвським.

Стась і підмовив якось Йосипа не втікати з уроку закону божого.

— Сьогодні батюшка буде роздавати цукерки тим, хто залишиться, — сказав Стась. — Минулого разу обіцяв.

Піп справді поклав на стіл якийсь пакуночок, загорнутий в газету.

— Всім, хто мене слухатиме і не буде, як антихрист від хреста, втікати від мене, я дам гостинець, — почав він. — Так робив Ісус Христос. Він ніколи не обминав ближнього.

— Я ж говорив, — штовхнув Стась Йосипа.

А піп медовим голосом вів далі:

— Але Ісус Христос любив тільки віруючих, тільки віруючим допомагав. Ми, вірні чаду Ісуса, виконуємо волю і повеління його. Отож, діти любі мої, хто з вас буде слухняним, я дам тому ось це, — він вийняв з пакунка жменю цукерок в червоних папірцях і показав учням. — Тільки після уроку. А зараз ми продовжимо розмову про ковчег і Ноя.

Піп розповідав дуже нудно, і Йосип перестав його слухати. Він дивився на пакунок з цукерками, міркував, скільки йому дістанеться, половину він обов’язково віднесе Іванкові.

Стасеві, мабуть, також набридла розповідь отця Анатолія. Він закрутився, щипнув Йосипа за вухо і зашепотів:

— Кинь слухати. Ось давай намалюємо цей ковчег.

Йосип тільки того й чекав. Стась вийняв зошит, і Йосип почав малювати.

— Навіщо дерева? — штовхнув Стась. — Море малюй. Потоп же був.

Йосип замазав дерева. На листку паперу з’явилися пінисті хвилі. Ковчег був схожий на хату, тільки без вікон і без дверей.

Можливо, піп і не помітив би, що хлопці його не слухають, але вони були необережні. Йосип ненароком зачепив чорнильницю, і вона, перевернувшись, упала на підлогу.

Піп підійшов до них.

— Стась! На коліна! — з притиском прошипів він. — І ти, як тебе?

— Йосип, — підказали учні.

Стась і Йосип стояли на колінах обличчям до стіни. І коли Стась зиркав на Йосипа, той показував йому кулака.

Стояти на колінах було дуже незручно, а дзвінка все не було. Йосипу вже були не милі цукерки.

Піп закінчив урок ще до дзвінка.

— Марш на місця, — повернувся він до винних. — Щоб це було востаннє. Ісус вчить, що той, хто не слухає слово боже, — неугодний богу, боговідступник. А тепер я роздам гостинці. Але ви, Стась і Йосип, повинні сказати при всіх, що ніколи не будете богохульничати.

— Не буду! — хитнув головою Стась.

— А ти Йосипе?

Хлопець дивився спідлоба.

— І він не буде! — запевняв Стась отця Анатолія.

Піп відчув, що мужицький син обіцянки не дасть.

— Ти що ж, цукерок не хочеш? — схопив Йосипа за плече отець Анатолій.

— Не хочу! — вигукнув Йосип і рвонувся до дверей.

Похнюпившись, ішов Йосип селом додому. Здалеку він побачив над річкою Грицька і Яшка в гурті хлопців. Вони махали йому руками, щоб швидше біг до них.

Не встиг Йосип ступити на кладку, як його схопили за руки і потягнули на берег.

— Що, ради цукерок дружбу продаєш? Чому не в свою чергу на уроці? — ліз до нього з кулаками Грицько.

— Віддай цукерки! — горланив Петрик.

Йосипові стало страшно. Стояв і тремтів усім тілом.

— Я… я… не взяв! — важко вимовив він.

— Брешеш! — не хотіли вірити хлопці.

— Витрушуй усе з торби! — скомандував Грицько.

На мерзлу землю випали зошити, пошарпаний буквар, олівець і саморобна ручка.

— Витрушуй! Витрушуй! Не бійся! — лунали голоси.

Третьокласник з підбитим оком вихопив торбину з Йосипових рук і почав шарити в ній, але нічого не знайшов.

— Крихти від хліба, — сказав він невдоволено і шпурнув торбу на землю.

— Вивертай кишені! — далі командував Грицько.

В кишенях, крім старого заржавілого цвяха, також нічого не знайшли.

Йосип кліпав очима.

— Ану пошукаймо за пазухою, — запропонував хтось.

Відлетів єдиний гудзик від Йосипової сорочки, і холодні Петрикові руки стали неприємно лоскотати голе тіло.

— Це правда, що ти не взяв цукерок? — в який уже раз запитував Грицько.

— Не віриш — шукай! Я не брешу! — рішуче заявив Йосип.

— Мабуть, з’їв! — зробив висновок Яшко. Він стояв весь час збоку і дивився великими очима на товаришів.

— Кажу, що не взяв! — повторив Йосип.

Хлопці не йняли віри.

— Щоб не забаглося підводити нас, ось тобі! — Грицько штовхнув Йосипа кулаком у спину.

Ніби вороняча зграя, накинулися на Йосипа хлопці. І кожний хотів ударити його.

Якби не дід Архип, лежав би хворим Йосип після стусанів.

Дід своїм костуром розігнав розбишак. Він не допитувався, за віщо Йосипа лупцювали. Допоміг йому зібрати книжки, витер кров з обличчя і мовчки повів додому.

Їх наздогнав Маркіян.

— Ти не бійся, Йосипе, — заговорив він. — Завтра розкажи все пану керовніку. Ой і влетить їм. Ось побачиш. Я буду за свідка. Я бачив, як вони тебе били. Весь час сидів у рівчаку і все…

— Ех ти, герой! — перебив його дід Архип. — Чом же ти не допоміг товаришеві в біді?

— Боявся! — кинув Йосип.

На другий день прийшов Йосип у школу з розпухлим носом, з синяками під очима. Його пан керовнік зразу ж покликав до себе в кабінет.

— Хто бив? — крикнув розлючено.

— Не знаю. Певно, не з нашого села, — густо червоніючи, відповів учень.

Блискуча лисина пана керовніка покрилась зморшками.

Школярі знали: раз на лисині з’являються зморшки — значить, пан керовнік збирається заревіти ведмедем. Тому його і прозивали або «лисина чиста», коли він почував себе нормально, або «лисина гармошкою», коли він був чимсь невдоволений.

— Ах, пся крев, бидло ти паршиве! Його б'ють, а воно мовчить. Пся крев! — заревів «лисина гармошкою».

Сторож Кирик ввів зляканих Грицька і Петрика. За ними ввійшла Єва Станіславівна.

— Вони били тебе? — спитав пан керовнік.

— Ні.

— Ах ти ж бидло! Будеш казати правду чи ні?

— А може, це не вони, — сказала учителька, звертаючись до пана керовніка.

— Ви що, захищаєте оцих бандитів? — вказав пан керовнік на Грицька і Петрика. — Тоді відповідайте за оцих розбишак! Вийдіть з кабінету, я сам розберусь.

Єва Станіславівна пішла до дверей.

— Значить, не знаєш, хто так чудово розмалював тебе, — зло хихикав «лисина гармошкою». — А мені Маркіян все розказав… А ви забирайтесь геть! — замахав він кулаками на Грицька і Петрика. — Щоб не тільки в школі, а й біля школи я вашої ноги не бачив. Так і скажіть батькам!

Викликаючи Йосипа до себе, він хотів говорити з ним ласкаво, щоб той виказав тих, хто особливо не любив закону божого. Але тепер пан керовнік знав наперед, що йому нічого не скаже впертий мужицький син.

Пан керовнік завжди дивився скоса на Єву Станіславівну. Батько її помер, коли Єва ще була гімназисткою. Щоб одержати атестат, вона влаштувалась репетитором.

Прибіжить було з гімназії на квартиру, яку знімала за дешеву ціну на околиці міста, над яром, і голодна поспішає дітей армійського офіцера розуму навчати.

Ботики старі, мотузкою підв’язані. Витирає на ганку ноги довго-довго, щоб у покоях не слідити.

Офіцерша дуже не любила Єву і, коли б не панський гонор, ніколи б репетитора не наймала. Тим паче бідну гімназистку.

Платили Єві за уроки тарілкою супу, а інколи стареньким платтям.

Жила вона єдиною мрією: швидше закінчити гімназію. Закінчила. І тепер намагалася допомагати сільським дітям, внести хоч малу радість в їхнє життя.

Якось погожого зимового дня учителька повела першокласників на гору.

Сліпуче виблискував на сонці сніг. Хлопці з кількома парами санок бігли гуртом за село. Дівчаткам-першокласницям хоч і дуже кортіло покататись, але батьки їм не дозволили.

— Там на Городиську снігу насипало, от поспускаємося! — вигукував Йосип.

— Ану сідайте, Яшко з Йосипом, а я вас повезу, — сказала Єва Станіславівна, беручи в руки поводок.

— Хіба ми маленькі,— запротестував Йосип, — Краще сідайте ви, а ми вас повеземо.

— Сідайте! Сідайте, Єво Станіславівно! — запрошували хлопці.

Але вчителька їх не послухала. Вона посадила-таки Йосипа з Яшком на санки і весело побігла підтюпцем.

Хлопці, ніби ненароком, попадали в сніг.

Не впізнати гору Городисько зимою. Вона вся наче велетенський сніговий замет.

— На самісіньку вершину ми не доберемося, — мовила вчителька.

— А нам і з половини добре буде кататися, — відповів за всіх Йосип.

— Ну, тоді гайда!

Школярі, підштовхуючи один одного, дерлися по снігу.

Вчора удень трохи відлигло, і сніг вкрився міцною, рудуватою корою. Він навіть не провалювався під ногами, а лише хрустів.

Пройшовши трохи, учні зупинилися перепочити. Перед ними, як па долоні, розкинулося село. Навколо нього біліли сніги, а воно маячило серед заметів, мов острівець. Підіймалися вище.

— Чи не втомилися? — запитала вчителька.

— Ні, ні!

— Все-таки далі підійматися ми не будемо, — вирішила вчителька.

Санки звезли докупи. Посідали.

— А тепер і пополуднуємо, — Єва Станіславівна вийняла з портфеля кілька куснів хліба, намазаних маслом.

Один лише Маркіян відмовився від полудника.

— Тебе, мабуть, смачнішим дома годують, — пожартувала вчителька.

Він, насупившись, буркнув:

— Я приїхав кататися.

— Що ж, раз кататися — значить, кататися. Сідайте на санки!

— І ви з нами, і ви з нами! — вигукував Йосип. — Сідайте на мої санки. Вони найкращі, з підрізами. Батько на них хмиз з лісу возить.

— Ні! Катайтеся, діти, самі, а я подивлюся.

Санки помчали з гори. За ними знялася снігова курява, сипнула в лице Єві Станіславівні і мокрими крапельками осіла на кучерявому волоссі і рівних бровах.

Жодні з санок не перекинулися. Першокласники, галасуючи, подерлися вгору.

Вчителька рушила їм назустріч. Схопивши мотузку перших санок, стала підніматися знову.

— Єво Станіславівно, Єво Станіславівно! Їдьте з нами, — навперебій просили хлопці.— Почуєте, як у вухах вітер свище. — Тільки ш-ш-ш, а ми вже на долині.

Учні таки умовили вчительку. Вона вже хотіла сісти на санки, але, помітивши, що з села виїхав якийсь чоловік на лижах, зупинилась. За лижником чвалав здоровенний собака.

— Це мій батько. Ні в кого ж в селі лиж немає,— гордо заявив Маркіян.

— Бородай, справді Бородай, — загомоніли хлопці.

Собака, випередивши свого хазяїна, скакав як вовк. Бородай, підпираючись бамбуковими палицями, наближався до підніжжя гори.

— Аге-й! Ви там! Спускайтеся вниз! — кричав він здалека.

— Ідіть сюди! З’їдемо разом. Ви на лижах, а ми на санках, — відгукнулась Єва Станіславівна.

Бородай підняв уверх палицю і посварився нею. Вчителька посміялась лише з того жесту. Сіла на санки за спиною Йосипа і помчала вниз.

Бородай покликав до себе собаку, стояв, чекав.

Тільки хлопці з вчителькою з’їхали з гори, як собака кинувся на них.

— Заберіть собаку! — крикнула Єва Станіславівна.

— Хто дав тобі право ковзатися на моєму полі? Хто дав право топтати мій грунт?

— Заберіть собаку! — вимагала Єва Станіславівна.

— Рекс, до мене! — наказав Бородай.

Рекс, помахуючи хвостом, ліг біля ніг хазяїна. А Бородай не вгавав:

— За ці збитки я на тебе подам у суд. Взнаєш тоді, з ким маєш справу.

— Ви… ви правду кажете?

— А тобі що, не віриться? Ану геть звідси! Назбирала з собою різного дрантя та й волочишся з ним. Ф-фе! Хіба ти вчителька? Я б у наймички не взяв тебе.

Але Єва Станіславівна уже його не слухала.

— Діти, нумте вгору! — ‘Сказала вона, і хлопці поспішили за нею.

— Стій! — загорланив Бородай, — Рекс, ужа, ужа!

Собака, як навіжений, кинувся на дітей. Єва Станіславівна, відганяючи його, замахала портфелем.

— Ужа, ужа, Рекс! — нацьковував Бородай.

Собака загарчав, раптом скочив на плечі Єви Станіславівни. Вона зойкнула і, закривши лице руками, упала на сніг. Рекс стояв на її плечах і позирав на переляканих дітей.

Рудий Бородай, вишкіривши, ніби собака, зуби, сміявся, дивлячись на цю пригоду.

— Рекс! Пішли додому! І тобі, Маркіяне, тут робити нічого.

Сонце низько пливло над землею. Мовчки поверталися діти з учителькою додому.

Наступного дня пан керовнік зранку викликав до себе Єву Станіславівну. У кабінеті сиділи сільські власті — товстий солтус[3] і довгов’язий поліцай. Розмова була короткою. Солтис і поліцай вимагали від Єви Станіславівни заплатити штраф на користь Бородая за катання на його полі. Пан керовнік погоджувався з ними. Потім сказав, що своєю поведінкою Єва Станіславівна скомпрометувала і себе, і його, і всю школу. Він запропонував їй підписати заяву про звільнення.

— Ось тут розпишіться, і все, — показав він на заяву, яку сам написав.

Учителька поставила підпис і покинула кабінет.

Закутавшись в теплу хустку, вона швидко йшла подвір’ям школи. Зупинилась біля хвіртки. Постояла хвилинку і поспішила на вулицю.

Цього ж дня виїхала з села.

«Бородай викурив!» — пішло по хатах.

— Ще б пак, чиє ж м’ясо, молоко і хліб їсть пан керовнік, як не його, — говорили люди.

Йосип з Яшком вирішили відомстити Бородаю. Вночі вони пробралися на його хутір. У хаті вже всі спали.

— Рекс, Рекс! — покликав Йосип і жбурнув собаці шматок хліба.

А Яшко, підкравшись на ганок, накинув скобу сінешніх дверей на гачок і засунув у дірку залізний шворінь.

На світанку Бородай носився, як ошпарений, по хаті. Не міг вийти на подвір’я. Вилазив на горище, кричав, але ніхто не чув. Тоді довелося зривати лист бляхи і спускатися в даху на землю. Рекс лежав на ганку, витягнувши ноги.

— Я знайду тих бандитів! — погрожував Бородай.

Але імена тих, хто дав голку собаці і зачинив двері, так і залишилися для нього таємницею.

На вербній неділі Йосип приніс у школу шматок сала. Про це він сказав лише Яшкові.

На перерві вони вдвох вибігли з класу і заховалися за рогом школи.

Сала було два невеличких кусочки. Один кусок запхнув у рот Яшко, другий — Йосип.

— Хіба можна сало їсти в піст? — почувся голос Маркіяна. Він стояв поряд, засунувши руки в кишені.

— А хіба ми їмо? — плямкаючи, відповів Яшко.

— Ану відкрий рот, відкрий! Я по губах бачу. А Йосип навіщо пальці об стіну витирав? Думаєте, я но бачив? Дайте кусочок сала.

— Таж піст, — удавано перелякався Йосип.

— Ось я скажу батюшці, то він зробить тобі піст! — погрожував Маркіян. — Дайте сала.

— Ще свиню не кололи, — відповів на цей раз Яшко.

— Ну, ви мене запам’ятаєте! — сказав Маркіян, крутнувся і, посвистуючи, попрямував у клас.

Хлопці злизували сало з пальців, рукавом витирали губи. Не минути лиха, як Маркіян донесе попові.

Задзвонив дзвінок. Ніби сполохані горобці, Йосип з Яшком метнулися в клас.

Тепер третьокласників і першокласників учив пан Росоловський. Його прозивали «Рябий». Він викладав так, як хотів, і те, що хотів. Хоч в програмі не передбачалось вчити першокласників-українців польською мовою, він почав викладати її і заборонив дітям читати букварі на рідній мові.

Тільки тепер Йосип зрозумів, що значить: «Абецадло з п’єца спадло». Абецадло — це перші букви польського алфавіту. Йосип ніяк не міг його вивчити. І ось зараз, коли пан Росоловський, викликавши хлопця до дошки, втретє наказував:

— Напиши» болван, літеру «ц»!

Йосип писав її по-українськи.

— Скільки тобі, дурню, треба говорити — забудь писати різні там каракулі. Кажу тобі, напиши «ц», а ти малюєш!

Клас тихенько сичав, підказував. А Йосип стояв розгубленйй і ніяк не міг згадати, що наша літера «с» — це польське «ц».

Добре, що в той день не було закону божого. Йосип і Яшко надіялися, що все обійдеться гаразд. Але не таким був Маркіян. Його часто брало зло за те, що Йосип краще від нього вміє малювати. Особливо розсердився після того, як рябий учитель похвалив Йосипа за коня: він дав завдання додому, щоб кожен з учнів намалював те, що кому більше всього подобається. Більшість з учнів намалювали коней. Але ніхто так не намалював, як Йосип. Його кінь був як живий. Він мчав берегом річки, розпустивши хвоста. Буйна грива розвівалась на вітрі. І хоч Маркіян малював свого коня на білому альбомному папері і оздобив його вуздечкою й сідлом, він не мав такого вигляду, як Йосипів кінь. Тепер над товаришем можна було помститися…

Піп прийшов сердитий. На уроці закону божого він і слова не сказав про те, що Йосип з Яшкою їли сало. І хлопці вирішили, що Маркіян все-таки має краплю совісті. Але їх сподівання були даремними. Вони не знали, що їх чекало у страсний четвер.

Увечері всі учні пішли в церкву слухати службу. Йосипові з Яціком випало стояти біля «Голгофи» — так називався макет, зроблений з дерева, на якому на весь людський зріст було зображено розп’ятого на хресті Ісуса. Внизу на макеті був вирізьблений череп з двома кістками навхрест — символ смерті. В церкві пахло сирістю і воском. Учні стояли мовчки.

Відчинилися царські врата. Вийшов піп, одягнений у чорні ризи і, перш ніж почати службу, наказав Йосипові і Яшкові підійти до вівтаря. У церкві, крім учнів, були їхні батьки, брати, сестри, бабусі. Коли хлопці підійшли до попа, він звернувся до людей:

— Дорогі мої парафіяни! Оці два першокласники в останній тиждень посту прийняли в чрева свої скоромне. Чи гарно робити так? Гріх! Великий гріх! Це не угодно богу і не угодно нашій владі. Ставайте обидва на коліна. Ось тут, щоб вас усі бачили. Кайтесь в гріхах своїх!

Служба почалася.

Хлопці стояли на колінах, а з криласа линули журливі псалми.

Прийшла на Волинь весна 1938 року. І якраз в ті веселі дні, коли сонце всміхається землі, а земля простягає до нього кучеряві верхи гаїв і розстилає зелені килими ланів, захворів Іванко. Захворів раптово. Вночі розбудив батька і матір зойками, криком: боліла голова. Його кидало в страшний жар. Покликали бабусю-шептуху, але вона нічого не могла вдіяти.

Минув тиждень. Хвороба не проходила. Доглядати за сином не було кому. Взявши в оренду частину землі в Бородая, а потім і борошна кілька мірок, Таранчук з жінкою з ранку до вечора товклися в багатія на роботі. Вже навколо сусіди свої городи покопали, а їхній — відлежувався. Продали корову і повезли Іванка в місто у лікарню.

Йосип сам залишився на господарстві: Бородай покликав батька відробляти за те, що дав коні відвезти хворого. Поїхала з Іванком мати і забарилася в місті. Бородаїв наймит одвіз їх в лікарню і зразу ж вернувся: хазяїн не велів гаяти час.

Вдосвіта на другий день вернулася мати, принесла Іванка на плечах. Він уже не плакав, а тільки важко дихав.

— Пропала дитина, — схлипнула мати, — не вижити йому.

— Іванку! — дивився братикові й очі Йосип. — Іванку!

А той мовби не чув.

— Сядь біля нього, Йосипе. Руки під хворого не підкладеш, а ми підемо на город грядки копати, — сказав батько і, насунувши шапку на голову, взяв кострубатими пальцями матір за плечі.

Не зводив очей Йосип з братика, а він все дивився на стелю втомленим, скляним поглядом. Не виконав своєї обіцянки Йосип, не приніс цукерок. Згадав, як восени вдвох топтали солому в засторонку. Солома свіжа, пухка, як перина. Було так весело боротися. Підставить Іванко ногу, і Йосип пірнає з головою в солому.

— Іванку! Іванку! — прошепотів Йосип над самим вухом.

Братик повільно перевів погляд на нього, довго дивився, а потім заворушився, ніби хотів встати, та тільки тихенько вимовив:

— Йос-с-и-и-п, Й-й-о-с-сип.

До нього вернулась на хвилину пам’ять.

— А м-ма-ма де? Я хочу її поцілувати.

— Зараз, зараз, Іванку!

Йосип вибіг на город, але, коли мати з батьком зайшли, Іванко уже не впізнав їх…

Так і не поцілував матері.

Сусіди заповнили хату. На столі в невеличкій труні лежало маленьке тільце. У головах тліла свічка. Дід Архип голосно читав псалтир.

Мати сиділа на стільці перед столом і сумно оповідала:

— Приїхали в лікарню, а там людей… у всякого своє горе-печаль. Під вечір оглянув лікар синочка і то лише після того, як я якійсь сестрі всунула злотого. Подививсь лікар і каже: «Двісті злотих є?» Звідкіля б це у нас, людоньки! За корову взяли тільки п’ятдесят. Я лікарю ноги, руки цілую, а він: «Це важка хвороба. Нема грошей — забирайся додому!» А вже почало смеркатися…

— Що ж то за хвороба така? — питали сусіди. — За тиждень хлопець згорів.

— Ох, не знаю, любі, не по-нашому лікар назвав, — відповіла мати.

— Мінінхіт, певно, — мовив дід Архип.

— Може, й так, — хитала головою мати.

І розказувала, як її з сином вигнали, мов собак, з лікарні, і вона в темний вечір, взявши на плечі хворого, несла його десять кілометрів…

— І чом хвороба та нещастя чіпляються тільки до нас, до мужиків? А от панів ніяка трясця не бере. І коли наша неволя кінчиться? — сумно балакали жінки.

— Забере! Забере їх, аж закрутить, — відповів їм старий Архип.

День був сонячний, веселий.

Труну несли відкритою на рушниках сусідські хлопці.

Йосип з батьком і матір’ю йшли позаду. Піп на цвинтар іти відмовився: батьки померлого не мали чим платити йому. Добре, що відслужив хоч панахиду.

З обох боків вузької польової дороги зеленіло жито. Воно вже вибивало колос.

На цвинтарі під пахучою черемхою невелика яма. Тут спинилася похоронна процесія. Ще раз підійшли попрощатися з померлим. Йосип непомітно поклав свій старенький кашкетик в труну — він ще минулого літа обіцяв віддати його Іванкові.

Дід Архип забив труну цвяхами, і її опустили в сиру землю. Виріс невеличкий горбок-могила, і над ним звісила пишні пахучі китиці біла черемха.

Поруч з Йосипом стояв Микола. Коли вони в гурті людей вийшли з цвинтаря, Микола шепнув Йосипові:

— А ти знаєш, що ми вдвох будемо ціле літо наймитувати у Бородая?

— Не знаю. А хто казав?

— Спитай у батька.

— Ні! Це неправда. А як же з школою?

— Кинеш. От і все. Вам нелегко тепер з біди викрутитися.

Минуло лише два тижні з того дня, коли батько віддав Йосипа у найми. А хлопцеві здавалося, що пройшла ціла вічність.

Нелегко йому тепер.

Ще і на світ не благословиться, як Мотря — Бородаєва жінка, горлає:

— А вставай-но! Досить тобі боки відлежувати.

Йосип спросоння чухає розкуйовджену голову, а Мотря, пораючись на подвір’ї, примовляє сама до себе:

— І в кого він вдався? Подумати тільки: їсть за трьох. Як прірва. Ой, якби мені хоч долю такого апетиту, як у нього. Я б і святій Варварі, і богоугоднику Іову по дві свічки поставила.

Йосип наче і не чує її. По драбині спускається з горища і прожогом біжить у стайню. Схопить важкі вила і вичищає гній з-під корів. Потім носить у ясла свіжу люцерну. А коли Бородаїха починає доїти, він іде на кухню снідати. Там його чекають рештки вчорашньої затірки.

Поснідавши похапцем, жене череду.

За рікою Іквою, під лісом Ялинцем, розкинулись Бородаєві угіддя — кілька гектарів сіножаті для випасу. Зразу ж за сіножаттю починається посадка пана Рачинського. Там ростуть малесенькі дубки. Їх майже не видно з-за високої соковитої трави.

Бородаїха, та й сам Бородай, кожного ранку наставляють Йосипа:

— А гляди-но, йолопе, щоб корови добре напаслися, щоб не світили ребрами! Для чого ж ми тебе тримаємо?

Йосип повинен розуміти це так: коли кульгавий лісник Федось, обійшовши посадку, подасться з лісу, треба пустити корів у дубки. Але, крий боже, щоб Федось помітив!

Невесело Йосипові корів хазяйських пасти. Це не те, що на вигоні. Там — хлопці-ровесники, а тут один як палець. Сім корів і стільки ж телиць розбредуться по сіножаті, а спутати їх чи взяти на припон не можна. Одна лише стара Красуля, що без лівого рога, слухає пастуха. Вона може годинами пастися на одному місці. Потім ляже, поремигає. Вийде в обід Бородаїха, видоїть її, і вона знову пасеться.

Йосип струже сопілку і не спускає очей з посадки. Вже сонце піднялось високо, а Федося не видно.

«Може, він пройшов, а я його не помітив», — подумав хлопець і, вагаючись, пустив череду в посадку.

Корови жадібно хапали траву, а Йосипа брав острах. Він уже завертав скотину на сіножать, коли раптом шулікою налетів Федось, закричав:

— Ах ти, лайдаку-негіднику! Це тебе хазяїн так вчить панську посадку травити?

Він замахнувся гнутою палицею і ударив хлопця по ногах. Йосип упав і скорчився від пекучого болю. А Федось галасував:

— Твоє щастя, що пасеш корів у Бородая, а не у якогось там гультіпаки! А то б зараз зайняв череду на панську стайню.

Лісник, радіючи, що впіймав злодія, стояв, широко розставивши ноги, і посміхався, позираючи, як Йосип кулаками витирає заплакані очі.

— Щоб це було востаннє, а то штани зніму! — крикнув Федось і попрямував через сіножать до річки.

Йосип підвівся, зігнав корів докупи, сів на старенькому лейбику і довго дивився на величезний синяк вище коліна.

Лісник цілий день крутився то сям, то там, а під вечір пішов до Бородая. Федось був впевнений, що той не відмовиться поставити добру чарку, аби тільки він мовчав перед паном Рачинським і не ганьбив першого на селі хазяїна.

Бородай зустрів Федося на подвір’ї. Запросив його у світлицю.

— Чого прийшов? — запитав.

— Так, так… нічого.

— Не мнися!

— Та я й не прийшов би, але ж служба.

— Та говори ж, що скоїлося?

— І казати неприємно, та й мовчати не можна.

— Так кажи!

— Ваш наймиток, знаєте… ну, корів…

— Недоглядів? У посадку вскочили?!

— Еге ж.

— От очмана, от роззява! Кожного дня я товчу й товчу йому в голову. А він, певно, заснув?

Бородай, насупившись, вийшов на кухню. Приніс пляшку горілки і сала на тарілці.

— Що ж, вип’ємо? Хай все зле забудеться.

— Вельми дякую за вашу щирість та ласку, — відповів Федось, приймаючи повний келих. Поглянувши у вікно, він з усмішкою мовив: — А ось і ваші корівки з пасовиська повертаються…

— І нащо ви його взяли у наймити! Це ж виродок якийсь, — вів далі Федось. — Точнісінько як його батько. Яблучко від яблуньки далеко не відкотиться. З тиждень тому дозволив я Таранчуку хмизу назбирати. І ви думаєте, що чарочку поставив? Де там. «Дякую», — сказав. А що я з цього «дякую» — кожуха пошию?

Бородай покликав Йосипа. Опустивши очі додолу, хлопець стояв біля порога. Мовчав.

— Скільки тебе вчити, поганцю, щоб ти скотину доглядав, га? — закричав Бородай, розперізуючись.

Склав пояс удвоє, замахнувся. Почувши, як батько лає Йосипа, Маркіян вбіг у кімнату.

І коли батько ударив малого Таранчука, Маркіян радісно вигукнув:

— Так тобі й треба! Не хотів мені сопілку дати. От і маєш!

— Ох і розумненький синок у вас, — сказав Федось, наливаючи чарку. — Істинно: який батько, такі й діти.

— Марш на горище спати. Та зарубай собі на носі,— крикнув Бородай Йосипу.

Зціпивши зуби, хлопець поплівся з хати.

Услід неслось презирливе Маркіянове:

— Знай наших, Йосип з гроша здачі!

Згущались вечірні сутінки. Йосип через сад побрів стежкою додому. Його давили сльози. Хотілось швидше розповісти про все матусі, просити батька; щоб забрав його. Та враз згадалось, що вдома — ні шматка хліба…

«А тато з мамою на мене надіються», — подумав.

Зупинився. Постояв трохи. Сів на стежці.

«Цією стежкою Маркіян щоранку до школи ходить. А мені, мабуть, не доведеться…»

Від цих гнітючих, безрадісних думок защеміло дитяче серце.

«Коли скородили за Терником, батько казав нам з Іванком: «Маленькі помічники ви мої…» Іванка нема… Тепер я один помічник. А батькам важко ж. Додому мені йти нічого».

Поволі вернувся в сад.

Йому хотілося скоріше вирости, стати дужим і сильним.

Зірвався вітер. З півдня сунули важкі хмари. Тривожно шуміли гостроверхі смереки. Яблуні роняли рожево-білий цвіт. Наближалася гроза. Десь далеко громи хитали горами.