Школа

ПЕРЕЛІГ

— На сходку! — вигукував дід Архип, зупиняючись. біля кожного двора. — А чи поглухли? — лупцював сучкуватою ковінькою об ворота, дражнячи собак. Не минав хати, поки з неї хто-небудь не виходив.

— Чо’ мов збісився? Нефайно так, — виглянула з-за перекошених дверей бабуся. Суха, на вітрі не встоїть. Обняла одвірок.

— На сходку! — обсмикує дід колючі вуса.

— Давно всі потьопали. Такий день! Бігме, всеньке село повалило.

Дід Архип не йме віри: «Може, обдурює стара. Їй все одно». Гримає у ворота, стукає у хвіртки.

— На схо-о-дку-у!

Сільська дітвора оточила діда тісним кодом, наче граючи в котика і мишку. Так і посувалися від двора до двора.

Мимо їхали три велосипедисти з гвинтівками на грудях і червоними пов’язками на рукавах. Дітвора облишила діда, погналася за ними. Малий замурзаний хлопчина, плутаючись у довгій до п’ят сорочці, верещав:

— Дядю, дядю, пловезіть! Хіба вам жалько?

«Що я, соцький чи староста? — буркнув сам до себе дід Архип. — Раз міліціянти помчали, то й мені пора».

У підв’язаних вузьких штанях; пофарбованих у горіховому лушпинні, такій же чемерці й високому круглому кашкеті з начищеним козирком, він шпарко дріботів, спираючись на палицю: туп-гуп, туп-гуп.

Сходка збиралась біля школи. Сюди сунули й сунули нові гуртки селян і селянок. Дід втиснувся у щільну гущу, яка гойдалася живою хвилею, прагнучи пробитися наперед.

Між людьми загубився і Йосип. Знесиленого хлопця носив людський потік то в один, то в другий бік.

— Марш звідси, арештанте! — погрозливо гукнув дід, вгледівши його.

— А от і не піду! — огризнувся Йосип. — Вам можна, а мені ні?

Дід махнув рукою і поліз вперед. Йосип і собі спробував. Зігнувся, пропхався у когось під рукою, але його відтіснили до брами. Окрім чоловічих і жіночих спин, рудих і сірих гуньок, коротких і довгих, він нічого не бачив.

Йосипові ровесники гайворонням обліпили кам’яну огорожу, витягували до себе меншеньких за руки. Там було тісно, мов на курячому сідалі.

Хлопець вислизнув за браму і, поплювавши на руки, подерся на розлогого клена. Ковзався по шершавому стовбуру, доки не вчепився за сук. Тоді підтягнувся і вмостився між розсохами.

Майдан хитався внизу, перед двоповерховим мурованим з цегли будинком, в якому ще не так давно мешкав пан керовнік. Між білими колонами дядько Трохим застеляв кумачем стіл.

— На балкон! На балкон! — вигукували ті, хто був ззаду. — Нам нічого не видко!

Дід Архип втихомирював їх, піднявши руку з ковінькою. Однак вони не вгавали.

Дядько Трохим поніс стола у будинок. Невдовзі стіл стояв на балконі, а за ним — сивоголовий чоловік у великих окулярах.

Натовп замовкав.

Бородай з отцем Анатолієм, переминаючись з ноги на ногу, наблизилися до громади, щоб не стовбичити осторонь.

Йосип одразу їх помітив. Проте ніяк не міг взяти втямки, чому піп не в рясі, а у зеленому галіфе і блискучих чоботях. Зате Бородай такий, як завжди.

— Чи довго ще чекатимем! — гукнув хтось із натовпу. — Народ зібрався, жде…

— Ей ти, очкастий, давай!

Бородай штурхнув під бік отця Анатолія, і вони захихикали в кулаки.

Чоловік у великих окулярах нахилився з балкона:

— Товариші!

Громада принишкла.

— Браття і сестри! Настав час поділити панські, осадницькі і церковні землі. Ви мусите обрати собі тимчасову сільську раду.

Потім чоловік в окулярах говорив, що необхідно створити комісію. Розповів і про себе, бо з майдану вперто допитувалися: «Хто ти такий, що порядкуєш тут?!»

Родом він тутешній, уповноважений з району, Коваль на прізвище.

— Трохима на голову! — волали люди.

— Трохима! — гриміло стверджуюче.

Тоді Бородаїв брат Роман вискочив на дашок брами, розкарячився і, мнучи кашкета в руках, зарепетував:

— Занапастити себе хочете? Трохима!.. Він же голодранець. У тюрмі сидів!

Всі обернулися на той голос.

— Газду на голову! Село не перевелося добрими людьми, є такі, в кого обійстя славне і самі розумні.

— Заткни пельку!

— По макітрі його!

— Трохим — каторжник! — розпинався Роман.

— Злазь, баламуте! Знаєм, за кого Трохим в тюрмі гнив! За нас сидів. Ти ж, сучий сину… — дід Архип вилаявся. — Як у тебе язик повертається супроти громади? Стягніть його!

— Хіба він зле говорить? Газду на голову! — підтримав хтось Романа.

Але його не слухали. Натовп рвонув до брами. Люди стискали кулаки.

— Ставай, Грицю, мені на плечі,— зігнувся високий селянин.

Гриця піднесли вгору, і він шарпнув Романа за ногу.

— Поліція! — галасував той, полетівши униз. — Демократію б’ють!

Натовп насувався на нього. Простоволоса жінка піднесла Романові під ніс кулака.

— Лишіть його! — заступилися міліціонери і відтягнули Романа від лютих жінок, які вперше з чоловіками зібралися на сходку.

Дід Архип намагався хоч раз ткнути Романа в груди.

— Нелюд! Моли бога, що заступилися, що оборонили.

Бородай і отець Анатолій скулилися за людськими спинами.

— Трохима головою! — знову підхопила громада. — І головою комісії!

Коваль не міг вимовити й слова, його очі променились. Давав знак рукою, вимагаючи, щоб вгамувалися.

— Спершу членів сільської ради обиратимем.

— А що ж воно таке? Раніше одного старосту ставили.

— Таких людей потрібно обрати, щоб разом з головою все вирішували, — пояснював уповноважений з балкона.

— І то правда! А як зватимуться?

— Депутатами!

— Таранчука! Діда Архипа! — гукали з натовпу.

Антін Таранчук поглянув навколо, його, неписьменного бідака, хочуть мати депутатом? Дід Архип роззявив рота.

І ще п’ятьох інших схвалили обрати депутатами.

— Грицька з Кривулі призначити міряти землю! — клекотів майдан.

— Він же молокосос.

— Але в тюрмі був, кашу березову їв! Грицька!

Крізь натовп проривалася немолода жінка. Хустка з’їхала з її голови.

— Ти, Ганно? Що скоїлось? — смикнув її за рукав Антін.

— Хіба оглух, Антоне? Земельку ділитимуть!

— Чую.

— Чому ж стоїш як укопаний?

— Що ж маю робити?

— Іди! Ступай до того пана в окулярах. Клякни перед ним… — благала вона, захлинаючись.

— Заспокойся, Ганнусю.

— Не хочеш? Сама піду! — вона рвонулась до колон, зачепилась за східці і мало не впала.

— Мамо! — Йосип мотнув рукавами сачка, обняв колінами стовбур клена і поїхав униз.

Поля за селом… Земле-годувальнице, яка ти мила і дорога навіть восени, коли сива аж чорна лежиш спочиваючи. Котяться, снуються тумани долинами, навіваючи утому і сон, — ти дихаєш важко, ніби постаріла. А весна прийде — обмиє тебе, від сну пробуджену, теплими дощами. Вберешся, земле, у нову зелену сорочку, помолодієш та й заспіваєш.

Поля за селом. Бідняцькі — на горбах, панські — на долинах. Бідняцькі — вузькі, панські — широкі. По тридцять десятин нарізали осадникам на такій рівнині, що аж душа мліє, а мужиків відігнали на горби, де пісок і суглинок. На панських землях плугами орати — що масло різати. На бідняцьких лемеші щербляться і чересла тупіють.

Але скінчилось!

На кожних з тридцяти десятин — садиба. З шляху до неї довга вуличка з живого плоту — підстрижених грабків. Гарно жили. Тепер одні собаки лишилися стерегти садиби. Рвуться, гарчать на прив’язі, бо голодні. В кошарах реве худоба, та нікому діла до неї немає.

Село висипало, налетіло, збентежене, невгамовне і нестримне, ділити землю.

Грицько з Кривулі кидає сажнем-розкарякою. Ганна біля нього тупає.

— Дай боже здоров’ячка тобі, синку, і віку довгого. Посунь ще капельку. На одну долоню.

— Не можу, тітко, — Гриць записує наміряне до книжки. — Акурат п’ять десятин вам наділено. Земля ж яка!

— Земелька, що й казати, синку, — присіла Ганна на пшеничниську, наче на грядці.— І он ті півкопи, що стоять, наші?

— Звеземо, обмолотимо. Усіх обділимо! Ану обганяйте плугом, — порядкує Трохим.

І вже лягає перша чорна скиба. Антін забиває ломом кіпця, відгороджує своє поле.

Міряють далі.

Ганна длубається в стерні, розтирає на долоні чорне масне місиво, мовби збирається його їсти. Зіниці розширюються в її очах. А зморшки на обличчі,— ці виразні сліди одвічного горя і мук, яких натерпілася досхочу, — розбіглися. Обличчя освітили вогники надії і сподівання. Куди не повертала голову, крізь її поле, її земля. І Ганна відчула це так глибоко, що й гадки не допускала, щоб від сьогодні хтось мав право навіть ступити ногою на її поле. Тільки вона на ньому господиня і більше ніхто.

По стерні скаче хлопчина до неї.

— Мамо!

— Ходи, ходи, Йосипе, глянь, яка благодать, — простягнула руки. Пальці стирчать цурпалками, не згинаючись. — Сонечко… світить так. Посіємо ген там жито. Трохи ближче ячмінь, яру пшениченьку, горох. Картопельки посадимо, а від дороги мішанину потрусимо, аби шкоди ніхто не робив.

Не слухає Йосип матері. Знявся і майнув за юрбою.

— Де дідуньо Архип? — кличе Грицько, заглядаючи в книжечку. — Надійшла черга йому наділювати.

— Запропастився, — скребе потилицю Антін.

— Старої його не видно?

— Нема.

— І онук Миколка не прийшов?

— Теж ні,— каже Йосип.

— Без них наріжемо!

— Обидяться.

— Махай, Грицю, сажнем!

Грицько чвалає по колючій стерні. Антін заглиблює плуга, і борозна, рівна та довга, витягується з-під лемеша.

Добрались до солтисової садиби. Собаки от-от розірвуться. Гурт цікавих подався через молодий садок. Йосип — найпрудкіший, першим опинився біля хати і визирнув із-за причілка.

Дід Архип сидів високо на хурі, цьвохкаючи батогом.

Чого тільки не набрав дід! Звалив на хуру оріхову шафу з дзеркалами. В ній кудкудакали кури. Виволік кілька мішків петльованої муки. Набив одежею лантухи. Придушив усе це балією, в якій вмостилася бабуся Ївга, тримаючи в решеті фарфорові тарілки. Дід Архип скинув своє валов’яне дрантя і натягнув на себе приношений піджак, штани. Насунув довгу сіру гуню з башликом, нарядився у білого фетрового капелюха. Кишені і пазуха розпирались.

— Держіть його, злодюгу! — загукали люди.

Проте дід Архип не злякався.

— Тю, дурні,— плюнув він. — У пана грабувати — своє забирати. — Зіп’явся на стельвагу, стьобнув по конях. Тільки закуріло.

Юрба навздогін.

Раптом Антін зупинився.

— Чого це ми? Хіба ж він злодій? Солтисове добро — то ж наша криваваця!

— Твоя правдонька, Антоне, — залепетала котрась із жінок.

— У пана брать — своє повертать! — розпалився Антін. — Назад!

Натовп завернув. Один одному біг навперейми.

— Йосипе, — волала Ганна, що відстала. — Біжи швидше і вибирай що ліпшого. Свитку чи штанці… теличку нашу.

Дядько Трохим стояв у воротях. Важкий і незрушний.

— Куди ви? У кого думаєте грабувати? У себе?

— Заступник знайшовся! — підняв кілка приземкуватий чоловік. То був Хома, його сміливість піддала охоти решті селян, які напирали. Відіпхнули од воріт Трохима і вдерлися на подвір’я.

Хома підняв кілок, розмахнувся і луснув по вікні. Карабкався, звісивши ноги, згинав їх у колінах, бо шкода було мастити білу стіну брудними чобітьми.

Юрба лютувала.

Грицько вибіг на ганок, несучи стінного годинника.

— Грицю! До мене! — крикнув роздратовано дядько Трохим. — І ти, Йосипе!

— Не слухай! — втрутилась Ганна.

— Хапай, хапай, бабо, решетом сонце, — Трохим до неї.

Хлопці неохоче наблизились.

— Поклади дзигарі! — шаленів дядько Трохим. — Випряжи коней з плуга і скач до Залісець по міліцію!

Студені жовтневі світанки. Небо, ніби вимальоване, без єдиної хмарини. Чисте-чисте. Але не теплом, холодом хукає на сіру землю. Сонце довго не показується з-за рожевої пелени, наче не в змозі її розгорнути.

Йосип іде бузьком, підкулюючи то праву, то ліву ногу. Ще як простував вулицею, не так холод проймав. А на шляху, за селом, пропікає. На хутір, до Бородая, поспішає хлопець. Недовгою була його радість: тільки місяць не наймитував. Вірив, що більше ніколи не буде. Аякже! Про це балакали на сходках. Нарізали землі, щоб самі газдували. То добре. Але чим обробити її, до пуття довести? Не їсти ж ту землю! Осадники хитрі, втікали — коней не лишили. Хоч сам впрягайся у шлеї.

Батько до Йосипа:

— Паняй до Бородая. Зароби коней. Морози не вдарять — десятину пошкіркуємо.

Легко казати, а чи ж добре Йосипові в найми вертати!

На подвір’ї Циган і не гавкнув на нього. Пам’ятав ще.

— Добридень! — шморгнув хлопець носом перед Бородаєм.

— Вернувся, — кривився чи так сміявся хазяїн. — Мотре, наймит вернувся. Най свиням винесе!

Мотря пухка, як випечена пампушка, і, мабуть, страх сердита, бо маленькі зелені очі бігають-бігають, мов шукають на Йосиповому обличчі вад. Зразу вколола:

— Чим на совєцькі побрехеньки вуха наставляти, давно б так.

— Я ж вас не займаю, тітко.

— Матір божа, зглянься, заступнице. Диви, яке розумне. Я ще й винна. Чіпляюся, щоб ти до гілляки вчепився, щоб тобі язик всох, щоб…

— Не кленіть.

— Забирай свиням, совєтнику, бо баняка на голову…

— Не захочу і не змусите, — совав ногою по підлозі Йосип.

— Хе, не змусите! А де батько з матір’ю?

— Скоро прийдуть.

— Розбазікався. Свині голодні. Марш!

— То най виздихають, — бурчав Йосип, беручись за цеберку.

— Забирайся! Щезни, щоб мої очі тебе не бачили, щоб вуха не чули… Виродок! — аж трусилася Мотря.

— Заберусь, — гупнув цеберкою хлопець.

Мотря ахнула. Йосип грюкнув дверима, подався до брами, на шлях.

— Куди? — зупинив його хриплий голос.

Батько перегородив синові дорогу.

— Додому, тату.

— Щось зчинилося? — взяла мати за руку.

— Я не хочу.

— Що? — звів батько брови. — А я хочу? Мати хоче? Ніхто не хоче! Тебе прогнали?

— Сам пішов.

— Вертайся з нами, сякий-такий!

— Який бо ти, Антоне! Підемо, синку, — вмовляла мати.

Вона ще біля брами вклонилася Бородаєві, який ніс цеберку, що кинув Йосип. Батько підбіг до нього і відібрав.

— Куди накажете?

— Свиням, — пихкотів Бородай, не забувши похвалити Антона, який не пройнявся «совєцьким» духом, хоч його і обрано депутатом. — Проте у синка в голові — витребеньки. Наслухався' різної наволочі і мислить, що бога за бороду тримає. Горбом добро заробляється. Чи не так, — Ганно?

— Авжеж.

— Картоплю копатимем, — потягувався хазяїн. Викинув з комори корзини з червоної лози, мішки. — Неси на город, — до Йосипа. — Зараз такі ж, як і ти, голопупенки ще прийдуть.

Хлопець завдав корзини на плечі. Дрібну городину: квасолю, капусту, огірки, цибулю — вже позбирали. Залишилась одна картопля. Бадилля висохло, і кущі мов порідшали.

Батько натиснув ногою на городник. Як тільки він чи мати викидали картоплини, хлопець збирав їх, розгрібаючи землю. Великі кидав в одну корзину, дрібні — в іншу. Земля вогка і липка. Присихає на руках, як клей. Холодна. Взяв би грудку і шпурнув Бородаєві межи очі. Він теж копає.

Йосип не розгинається. То сюди, то туди навприсядки.

Бородаєві не терпиться. Чомусь тих, з Кривулі, немає. Нині ж конче треба викопати, бо дощі можуть початися.

— Рано ще, — сопе Антін.

Йосип знає, що батькові хочеться, щоб ті, з Кривулі, не вийшли зовсім. Бородай тоді дасть коней надовше. Але й тим коні, потрібні. І вони прийшли — Оленка з матір’ю. Дівчинка у хустці, зав’язаній кінцями попід руки, в короткій спідничці. Боса, як і всі окрім Бородая. Оленчина мати, висока, але слабосила жінка, стала в ряд до копачів. Заглиблювались городники, Йосип з Оленкою хапали обома руками картоплю.

— Віднесем у льох, — мовив Бородай.

Антонові завдають на плечі велику картоплю, хазяїнові дрібну: Її менше.

— Як живемо, кумо? — Ганна до Оленчиної матері.

— Так собі… Маємо радість — Гриць з тої тюрми вернув. Газдує. Ми коні заробляємо… Якби-то знаття, що землі по стільки наділять, вже бисьмо і не пили і не їли б, а на конячку стягалися. Земля є, а що з того, — не звариш і не засмажиш її.

— Зле так говорити, кумо. Ваш Гриць як відміряв нам, впала я на оту землицю… Повірте — їла б її, святу, пухку, пахучу.

— Кумо-золотко… — не доказала Оленчина мати, бо Бородай з Антоном вже поверталися. Стала швидко копати.

— Тикають мені,— бурчав Бородай, — багач! Куркуль, як тепереньки називають. А відки багатство те? Сам нажив. Мозолями своїми. Мотря не копає картоплі. Завидно вам? І не копатиме. Синок Маркіян теж не копатиме. Досить! За всіх я відкопався. Вивчу!

— На попа, либонь? — спитала Ганна.

— Не ті часи. Обідрали ж нашого, як липку. Зараз бог не підмога. Інженером зроблю, абись лопнув.

— Не ті часи, — протяг Йосип.

— Що ти тямиш? — цикнув батько.

— Будь певен, Антоне, він уже тямить. Примусять у школу ходити, — нас із тобою перехитрить.

Сонце, хоч і піднялося, не гріло. Ткало косі промені. Вони не бажали торкатися землі, щезали високо, не доходячи до неї. Коли Антін з Бородаєм відносили повні мішки, Йосип з Оленкою кутали ноги в подерте ряденце. Грілися. Хлопець згадував, як Оленка прибігла на поле, коли він зяблив, як цокотіла, що їм більш не наймитувати. На вигоні стріли червоних солдатів. Радощам не було кінця-краю. Командир запевняв, що вони ходитимуть до школи, будуть у них книжки.

— От приїде Єва Станіславівна… Дядько Трохим казав, що зараз у лікарні. Знівечили її поліцаї в тюрмі. Мало не розстріляли — наші врятували.

Рижа корова з білою цяткою на лобі задирала голову і лизала Ганні руки. Ганна обняла корову за шию, і вони йшли в парі.

— Дивіть, дивіть, Таранчукам корову повернули! — спирались на тин жінки.

— Не скористався солтис чужим добром, — підступила і чухала рижу Химка, жінка дядька Трохима. — Вилізло йому боком!

Ганна тулила голову корови до грудей. Від теплого дихання зогрівалися груди. Легко билося серце. Клопоти і незгоди відлягли від нього.

І вона господиня! Зриватиметься вдосвіта, щоб підкинути паші у ясла. З дійницею пройдеться через двір. Наллє молока в черепок сірому Лімці. Він настовбурчиться і почне лизати язиком. Потім вона процідить молоко крізь біле ситечко, розставить в гладущиках на миснику, відібравши горнятко на сніданок.

— Дочекалась? — грають у Химки очі.

— Богу дякувати. Якби ще конячку…

— Як мед, то й ложкою, — відказала Химка. Не зловтішно, а доброзичливо мовила приказку, бо іншої не пригадала. Щоб Ганна не обидилась, додала: — Не тільки іншим, і нам пора ліпше жити.

Все на цьому світі швидко міняється! Місяць-півтора тому гризлися, журилися. Лаштувались в інші краї, за море, в Америку вибиралися долі-щастя шукати. Все перекинулось, перевернулося. Ніби вчора було. Чи не сон це? Ні, не марення. Землі наділили. Худобу панську людям роздали. Не ймеш віри очам своїм.

Власне подвір’я вузеньке. Не пручайся, миню. Іди, а чи не впізнала свого хлівця, у якому стояла телицею? Ревеш чомусь. Теплим пійлом напою тебе. Ходь, ходь, Зіронько!

Все одно не віриться Ганні, що солтис ніколи не повернеться і не відбере корову. Не віриться, що Антін з Йосипом обробляють своє поле. Може б, зачекати трохи. Недобрі, лихі чутки повзуть по хатах. Поговорюють, що даремно біднота на панських землях копошиться. Не для себе трудяться… найдовше до зими ще так протягне. Якщо й не переміниться, не чекай користі з праці: не вродить земля нічого, а вродить — град виб’є. Повзуть чутки. Може б, зачекати?

Проте в селі ніхто не вичікував. Може, й брав кого сумнів, але землі і худоби ніхто не цурався. Дід Архип вдруге викликав комісію, щоб його грунт переміряли, бо, мовляв, ошукали. А Оленчина мати! Вона прийшла якось до Таранчуків мінятися курми. Образилась, бачите, що не їй дісталися осадницька попе ляста курка і червоний півень.

.— Віддай мені попелясту і півня! Забери мої обидві курки.

— Беріть, — погодилась Ганна.

Обмінялись. Лагідно розмовляють. Оленчина мати несе попелясту і півня. І здається їй, що вона обдурила сама себе. На душі гризота: все-таки в Ганни дві курки. По яєчку — буде два. На якого біса той півнисько? Гарний, правда пір’я як жар, ще й гребінь короною. Однак яйця не знесе, як і бик молока не дасть.

— Передумала я. Віддай, Ганно, моїх курей.

— Найшло на вас.

— Віддай, прошу.

— Глузувати здумали?

Однак знову обмінялися.

Ніхто не відмовлявся від добра. Навіть Бородай і той солтисових собак позабирав.

Цілий день Ганна поралася з коровою. Виводила пасти. Рвала хопту, обтрушуючи, щоб до трави і пилиночка не пристала.

Пізно приїхали Антін з Йосипом. Відвели Бородаєві коней.

Їли гречану затірку з молоком. Затірка тверда, на зубах потріскує. Молоко парує.

— Як лікарство п’ю, — каже Антін, зачерпнувши ложкою страву. Він хвилюється: стільки роботи прибавилося! Корова є — хлівця підлатати треба. Звезуть осадницький хліб докупи, обмолотять гуртом. Поділять на душі. І соломи перепаде. Хату б на зиму перекрити не завадило. Якби їм ще хоч одну пару рук у сім’ю!

Над ганком попівського будинку висіло в рамці виведене червоними буквами: «Клуб». Сюди навідувалась переважно молодь. Але минула осінь. Настала зима. У клубі Грицько став учити писати і читати неписьменних.

— Нам та письменність, як жабі парасоля, — одмахувався Таранчук.

Проте і йому скортіло податись у клуб, щоб поглянути хоч краєм ока. У кожусі й високій баранячій шапці, з байдужим виглядом, ніби його ніщо не обходить, завітав буцімто випадково. У клубі людей повно. Тиша. Сидять за столами (і де їх набрали стільки?), переписують щось з чорної дошки. Присів і собі ззаду. Чи не подуріли люди? Старе таке, як дід Архип, теж тут, ще й каракулі виводить, але не в зошиті, а на грифельній дощечці. Певно, в якогось осадника захопив. Хома ж зовсім з глузду з’їхав. Розсівся коло самих дверей. Привітався з ним, а він не чує. Штовхнути його.

— Що тобі?

— Добривечір.

— Гантін? Дай боже. Ножика тобі — олівця затесати? — і поліз рукою в довгу кишеню.

— Пропади ти пропадом із своїм ножиком, Хомо.

— Не треба ножика?

— На кий біс. Краще розтлумач, що воно…

— Школа, чи не видиш?

— Тихо! — насварився Грицько. Волосся спадало йому на лоб. Сам же веселий, як хлопчик на святі.— У нас новачок, дядько Антін.

Кудлаті голови повернулись. Від упертих поглядів Таранчук ладен був провалитися. І надоумило ж приволочитися. Чорт потягнув.

— Сюди, Антоне, — кликав дід Архип з передньої лави. — Тут видніше. Очі зовсім здають.

— Проходьте, дядьку, — запрошував Грицько.

— Я вже тут. Ви кінчайте. — Антін затиснув шапку між коліньми і сидів згорблений.

«Гм, школа, — міркував собі.— Навіть жінки покидали коловоротнії і прасниці. Он Трохимова Химка, як графиня. Вдає, що грамоти вчиться, ха-ха! Пише олівцем. Їй-бо, пише, язик висолопивши. От оказія».

Грицько витер дошку мокрою ганчіркою.

— Повторимо?

— Похторимо, — позіхнув дід Архип.

— Хто скаже, що таке капіталізм?

Люди мовчали.

— Може, ви, дідуню?

— Я? Я можу… тре встати? — підводився. — Капіталізмус — це…

— Капіталізм, — поправив Грицько.

— Ти мене не вчи. В пана Рачинського хто служив?..

Заняття закінчилось. Жінки розійшлися відразу. Чоловіки стали покурити в сінях. Антін частував міцною махоркою.

— Я вам забув щось інтересне прочитати, — схаменувся Грицько. — Бородай до газети написав!

— Як Бородай? Що він там написав?

Грицько черкнув сірника. Дістав з пітьми лампу. Селяни обступили його. Таранчук навалився на спину і заглядав Грицькові через голову,

— Отже, пише, — почав Грицько. — «Півроку наше село Бодаки живе вільно і щасливо. З того часу, як скинуто польсько-панське ярмо, в селі пройшли великі зміни…»

— Правильно пише. Не бреше, — визначив Таранчук.

— До чого ж веде?

— «Про себе скажу, — читав далі Грицько, — не бідняк я, жив увесь час заможно. Але тільки тепер, під радянською зорею, зрозумів, що багатство, нажите на праці інших, то є страшна несправедливість. Тепер я хочу жити по-новому, чесно виконувати наші радянські закони. В строк вивозив я хлібопоставку. Навіть здав на десять центнерів більше. Своє остаточне щастя зможу знайти тільки в колгоспі».

— Що? — отетерів Антін. — Бородай це пише? Не вірю!

— Дай глянути, — потягнув газету Хома. Він крутив її на всі боки. Газетка мала. Районна. Підносив до самого скелка, читаючи по складах підпис. — Якщо Бородай за колгосп, нам і поготів, — зморщив лоб.

— Брехня! — гримнув кулаком по столу Антін. — Не вірю. Хоч убийте. Мало Бородаїв є на світі! Певно, то якийсь інший.

Хоч Маркіянові із школи додому аж ніяк не з руки іти мимо Таранчуків, але він чомусь опинився перед їхнім подвір’ям і повис на нових воротях. Відчинив одну половину, вчепився, і вона жалісно запищала завісами. Спробував ще раз і наробив такого скрипу, що з хати вибіг Йосип, який, напоївши корову, відірвав було часинку сісти за позиченою книжкою готувати уроки.

— Йосип-кирпоносип, іди покатаємось, — реготав Маркіян.

— Забирайся геть! — накинувся хлопець на нього. — Не твої ворота, і ти не маєш права гойдатися на них.

— Розперезався! Дуже треба мені було до тебе йти. Тато прислали, абись вибрав у мене старих книжок, бо мені вони непотрібні. Сам не знаю, нащо тато накупили їх.

— Книжки? Задурно?

— Мені аби сказати, а ти як хочеш. Не забереш — спалимо. Ідем — зіскочив Маркіян з воріт.

Йосип вагався. Йти чи ні? Вітер хитав половинкою воріт. Книжки приваблювали його більше, ніж булка з маслом. Певно, новенькі. Почав він ходити у другий клас, але ні однісінької книжки не має. Якби ще вдень вчився. А то ж вечірня школа. Учнів набралося багато, а з книжками мало хто. Маркіян не раз хвалився, що йому куплено всі нові підручники від першого до четвертого класу. Так що старі книжки йому ні до чого.

Йосип вирішив піти.

Бородай весело привітався з ним і гукнув у хату:

— Мотре! Таранчуків тут. Нагодуй-но його!

Маркіян повів Йосипа до хати. Мотря насипала борщу в глиняну миску, подала в полив’яній риночці підсмажену на салі кишку. Запах страв ворушив у хлопця ніздрі. Але відмовлявся від обіду. Мотря силоміць упхнула в його руку ложку. Обідали вдвох з Маркіяном.

— Смачно? — витирала руки об запаску Мотря.

— Смачно, — підставляв Маркіян під ложку скибку хліба.

Йосип їв мовчки.

Мотря дорікала йому, що він забув про них, ніколи не заходить. Маркіянчик скучив, бо звик, як Йосип у них служив. Були часи… Одначе ліпше про це не згадувати. Хіба тоді його хто скривдив? Пальцем ніхто не рушив. Добра зичили.

«Щоб ти тріснула», — думав Йосип, слухаючи Мотрю.

«Вдавився б ти», — говорили злі Мотрині очі.

На кухню придибав Бородай. Хвалив нову владу.

Йосип мовчав. Поклав, облизавши язиком, ложку.

Маркіян виніс книжки, загорнуті в газету.

Випроваджуючи колишнього наймита, хазяїн передавав, щоб його батько, якщо потрібні коні чи ще яка допомога, заходив без ніяких церемоній. Він, Бородай, не поскупиться.

Йосип ніс книжки і ніяк не міг збагнути, чому Бородай раптом так роздобрився.

Вечір. Безмірна синява розпливлася з-за гір, куди кануло підсліпувате зимове сонце, насунула крилами і завісила два маленькі віконця Таранчукової хати.

Ганна витягнула з печі палаючу соломинку і піднесла до гнота каганця. Тьмяний вогник витягнув короткого язичка, кидаючи червонувате світло. Вона перебирала квасолю для юшки. Антін тесав держака до вил. Він вирівнював стругом замашну жердину, приперши її животом до одвірка.

Йосип ще не вернувся із школи. Батькові, певно, хотілося їсти, бо бурмотів:

— Вчать так довго, лихо їхній мамі…

— От-от надійде, — заспокоювала Ганна. — Він же не обідавши. Як поставила у печі, так все і задубіло.

— Якби був голодний, не сидів би там, вилупивши баньки.

Йосипа все не було. Це вже почало дратувати батька. Обстругавши держак, поклав його на піч сушитися. Від нетерплячки засновигав по хаті.

— Закурив би, — обмовилась мати.

— Наливай юшки. Не можу…

Вже мати помила і склала начиння, коли повернувся Йосип. Веселий, але голодний, бо нишпорив очима по мисках. Книги сунув на лаву в куток, під божницю.

— Чекали, чекали, — і без тебе… — діставала мати горня з печі.— Роздягайся, синку.

— Що там? — вказав батько під божницю.

— Книжки.

— Позичив?

Сьорбаючи юшку, Йосип оповідав, як його приймали у Бородая.

— Бач, подобрішали, — поралася коло мисника мати.

— Не хвали, а то перехвалиш.

Погас каганець. По хаті бігали тіні. То вітер хитав за вікном сонну вишню. Зійшов місяць і кинув на неї Холодні промені, і од вишні лягла на долівку й на стіни хитка тінь. Йосипу не спалося. А що, як Бородай захоче, щоб йому відробляв за книги?

Місяць, повний, — великий, світив на Йосипове обличчя. Мати нишком встала і почепила на вікно чорну хустку.

Крізь сон Йосип чув:

— Хитрющий Бородай, а таки ввірвалося йому.

Чим ближче весна, тим більше клопоталися бідняки. Що то за весна без коней і плугів? З якого боку до землі, підступати? А весна пахла, бродила в повітрі, як молоде вино, блукала полями, несміливо зганяючи сніги.

Антін Таранчук почорнів од розпачливих думок. Жагуча надія стати справжнім газдою, як жорстока пропасниця, тіпала ним, зривала по досвітках з ліжка, виганяла на подвір’я. Прибивав якусь дошку, латав що-небудь.

Годував кабанця. Мав намір продати його і отягнутися на конячку. Не судилося. Кабанець чи то з’їв щось погане, чи поробив йому що хто — заслаб, не міг навіть молока пити, худнув. Покликали діда Архипа, зібрались сусіди. Виволокли його з хлівця. Лежав, не дригаючись.

— Ліпше б мені з ним здохнути, — говорив Антін.

— Отямся, дурний, — намагалась утішити його Ганна.

Але що та розрада!

Блукав, як тінь. У грудях серце ніби хто дьогтем вимазав. Незчувся, як опинився за ворітьми і подався до сільради.

За столом куняв виконавець.

— Трохим де?

— Дома, якщо з району приїхав.

Гримнув дверима, у сїнях наскочив на діда Архипа і мало не збив його з ніг.

— Чого тебе розносило? Трохима нема?

— Наче дома.

Стояли один навпроти одного.

— Вам чого до Трохима?

— Чого й тобі.

— Весна не за горами, — прохрипів Антін.

— Добре, що весна. Кості розпарю.

— У вас кінь. Можна радіти і паритися. А як мені?..

— Хіба я винний, що ти не розстарався, не купив. Теперечки всі рівні, як сірники, — лукаво примружився дід. — Ти ближче коло Трохима трешся. Чи скоро в колгосп поженуть?

— Коли б хутчій.

— Тобі можна. Тобі що? Кажуть гаття — береш гаття, потягнуть вістя — посунеш вістя, — дід подріботів із сільради.

Вітер нагнав хмари. Вони заховали за пазуху сонце і почали трусити колючий сніг. Антін простував до Трохима. Зірвалася хуга.

«Гу-у-у! Гу-у-у!», — затрубило над селом.

Антін обмів віником ноги — і в хату. Химка вдивлялася у вікно, за яким крутила заметіль.

— А Трохим де?

— В районі. Боюся, щоб не збився з дороги, не заблукав. Скоїлось таке проти ночі. Хома був. Посидь, Антоне. Кабанець пропав?

— Здох, — видавив Антін, сідаючи на лаву.

— Небіжчик тато приказували, якщо не везе кому, то й святий боже не поможе.

— Що не везе, то не везе, — дістав Антін люльку. — Ясний грім побив би його! За Польщі скнів, мучився і зараз не розжився. Хоча б отой колгосп, абощо.

Химка мовчала.

Антін говорив про колгосп, а сам трохи й побоювався його. Ходять же чутки, що там і своїх хат люди не мають, у кошарах живуть, з одного казана їдять. Можливо, то й неправда. Почекати Трохима, може, й про колгосп йому щось у районі скажуть.

Зайшов Хома. Сів, насупившись, біля печі.

Сумно. Запорошені вікна потіють, цідять росу. Немає нічого такого важкого, як чекання.

Та ось і Трохим.

Химка розпалила грубу. Прислухалась до чоловічих розмов.

— Будемо колгосп закладати, — поскрипував чобітьми її чоловік. Високий, широкоскулий, головою мало стелю не підпирає. Чуб скрутився і упав пасмом на лоб. Очі чорні, над ними вигнулись широкі, різко зламані брови.

— Коли? — вирвалося в Антона і Хоми.

— З завтрашнього дня. Скличемо сходку. Коваль, уповноважений, буде.

— Ти розізнав, що воно за колгосп? — гарячився Антін. — Чутки є…

— Брехня! — кинув Трохим. — Ми пошлемо делегацію за Ямпіль. Земля буде суспільною. А хата, корова, вівці, свині, садиба — все залишиться.

— Страхають, що все під мітлу, — знову Антін.

— Слухай, слухай їх: з торбою по світу пустять. У Залісцях тридцять дворів уже записалося. Ніхто з них нічого не здавав, окрім коней і реманенту.

— Чи не для приманки? — витягнув шию, як гусак, Антін.

— Гантоне, тобі про індики, а ти про кури дикі,— втрутився Хома.

— Ая, здичавієш.

Трохим не сердився. Вийняв з кишені книжечку і вичитав, що усуспільнюються земля, тягло та інвентар. Він читав з запалом, і Антонові здавалося, що Трохим обстоює щось своє.

Антін почухався. Посовався на лаві. Його запалі очі втупились у цяточку на сірій стіні.

— Вичитувати — то одно. Розкажи, бо так по-письменному второпати чи то добрати трудно. Приміром, розтолкуй, що означає суспільнити? Отець Анатолій пророчив, що жінок і дітей одберуть. Така котафонія піде, най йому всячина. Може, воно отим суспільнити і зветься. Відки маю знати?

Трохим став пояснювати наново. До того, як не був на сесії в районі, сам гаразд не уявляв, що таке колгосп.

— Як я затямив, Трохиме, — вимовив Антін, — мусимо одну землю до кагалу злучити.

— Дійшло, — зітхнув Хома.

— Коней же у тебе нема. Плуга, борін, словом, реманенту ніякого. В кого є, той здасть, — вів Трохим.

— Абись гуртом обробляли? — вихопилося в Антона.

— Отож.

— Корову і хату не чіпатимуть? Садиби чверть гектара. То воно не так зле, — скуб Антін вуси. — Що то ще на сходці скажуть?

По дорозі додому радився з Хомою, записуватися чи ні. Хома настоював, щоб вступати.

Замети горбатими хвильками спали під ногами. Хати натягнули до вікон білі шапки, смереки одяглися в білі жупани.

— На добраніч, Хомо! — завернув Антін на своє подвір’я.

В ньому боролися сумніви. Дід Архип і слухати не хоче про колгосп. Певно, коня збуватися шкода.

Сходка була людною. Виступав Трохим, говорив Коваль — про колгосп розповідали. Із селян ніхто не наважувався. Нарешті встав Бородай.

— Записуйте мене, — поклав на стіл заяву. — Коней і реманент віддаю громаді. Беріть і дуби, що на клуню готував.

Ганну Антін взяв навмисне на сходку, щоб і вона послухала про колгосп. Вдома знову говорили, записуватися їм чи почекати.

— Авжеж записуватися, — вихопився Йосип.

Батько схилився на кінець стола.

— Пиши заяву, — до Йосипа. — Слухай, і щоб ні словечка не пропустив.

Писали довго. Закреслювали, переробляли.

— Перечитай-но ще раз.

Йосип читав: «Заява Таранчука Антона Івановича. Прошу мене зі всім сімейством — Ганною і Йосипом, взяти до колгоспу. Здаю до гурту нарізаних мені п’ять десятин землі. Більше здати нічого не можу, бо не маю…»

— Ану, спочатку ще раз.

Хлопець прочитав.

— Не слухаєш, що кажу. Допиши: «жінкою Ганною і сином Йосипом».

— Допиши, — повторила мати.

Вставив два слова і встромив ручку в рот.

— «…бо не маю, — читав далі.— Корова до такого діла не підходить. То єдно, що у нас е, але ні плуга, ні коня. Коли корову не заберуть, будем у колгоспі».

— А про курей і півня? — Ганна до Антона.

— Не треба. Йосипе, підпиши за мене. Сам не розписуйся. Приміром, пиши так: яко я єсть неписьменний, заяву підписав ти. Отак. Без змін щоб було. Заяву не подам, поки мені дід Архип не перечитає.

— Дідуньо з Грицьком за Ямпіль поїхали.

— Ти все знаєш…

Бовкнув великий дзвін-благовіст нудно і протяжно, переливчато обізвалися менші, захлинулись жалібністю. Тремтіли сумні звуки, линучи з розчинених дерев’яних вікон дзвіниці, сповнюючи повітря срібним дзвоном.

Вулицею, вузькими стежками тягнулися богомольці.

Ганна в стареньких калошах: чоботи в руках. Морозець зранку зціпив розкислу вулицю, і вона зморщилась, як старий вид.

— Хутчій, — тикала пальцями в Йосипову спину.

— І чого ви гоните?

— Абись слухняним ріс-виростав, сину.

Хлопець тягнув ногу за ногою. Весь вечір мати докоряла: «Рідко богу молишся. Відвернусь після обіду — живота не перехрестиш. Не годиться так! Підем до церкви, «святій Варварі свічу поставиш, божим угодникам помолишся, щоб спасли твою грішну душу». — «Не стану молитися. Що з тії церкви?» — обурювався хлопець. Мати в плач. Важко дивитись на материні сльози. Під саме горло підкочується якийсь клубок.

Бабинка.[14] Ганна розв’язує мотуззя, щоб скинути «загнуздані» калоші й озутися в чоботи. Йосип чекає на неї.

— Купи свічечку, старості на тарілочку двадцять копійок кинь, поцілуй ікону, — шепче Ганна сину.

Потім розходяться. Він направо — до чоловіків, вона наліво — до жінок.

Хлопець пробирається під стіною до криласа. Ганна смиренно кланяється перед іконами.

З вівтаря чується голос отця Анатолія. Півчі озиваються, виводячи: «Славім тя, Христє боже наш».

Бродить по селу погана новина: закриватимуть церкву. Всі стали богомільними. Раніше церква пустувала. Зараз чи неділя, чи присвяток маленький — людей повнісінько.

Вигода отцеві Анатолію. Колись службу калатав аби скоріше, тепер не те.

Йосипові нелегко вистояти богослужіння.

Староста почав обходити з мисочкою, підставляючи кожному. Брязкають мідяки, а хто й на карбованець не скупиться. Йосип минув старосту.

Забамкав дзвін зрідка — служба закінчувалася. Староста передавав, що казання не буде. Царські врата замкнулися. Гасли свічки.

Перед вівтарем раптом виріс Бородай.

— Як братчикові,[15] дозвольте сказати вам кілька слів, дорогі прихожани.

Шум втихав. З бокових дверей вівтаря висунув голову здивований отець Анатолій.

Люди зупинялися, завертали в церкву.

— П’ятнадцять літ і вісім місяців, — кашлянув Бородай, — я братчиком, але такого, як зараз у нас діється, не бачив. На минулому тижні трапилось двоє хрестин і одні мерлини. За хрестини нічого казати: не великий дохід дають вони для церкви, а от мерлини, шлюб — то вже інше діло. Значить, померла, царство їй небесне, стара бабуся.

— Клипачева себто?

— Вона, — Бородай витягнув з кишені кілька густо списаних аркушів паперу. — Стали ховати її. Найняли панікадило, заплатили за дзвони, за хоругви — всього триста карбованців. Часть із тих грошей, як здавен заведено, повинна йти в церковну касу, часть отцеві Анатолієві.

Бородай повернув голову до вівтаря. Піп без риз, у чорній рясі притулився до іконостасу, склавши на грудях руки.

— Отже, — вів далі Бородай, — дохід ділиться на дві часті. Так було, так і повинно бути. Без ремонту, нових ікон, хрестів — яка ж то церква? Що ж ми маємо у себе? От що, дорогі парафіяни. Спеціально сидів і підраховував — у церковній касі недостає десять тисяч з лишком грошей.

Жінки стали хреститися.

— Десять з лишком тисяч! — Бородай підніс вгору папірці.— Де воно ділось? Замість того, щоб класти часть доходу в церковну касу, наш отець Анатолій усі поклав собі в кишеню. Лавочку з церкви зробив.

— Богохульник, — вирвалось із-за іконостаса.

— А з мене за шлюб центнер пшениці взяв, — бовкнув хтось.

Отець Анатолій став за Бородаєм перед царськими вратами, зложивши, як на молитву, руки:

— Боже, образум його, наверни на путь істини!

— Не перебивайте мене, батюшко, бо тут не до бога, — різав Бородай.

— Давай, Гордію, виводь на чисту воду.

— Дух, поганий дух вселився у його плоть, — стогнав отець Анатолій. — Не слухайте його. Пресвятая богородице, відніми у нього нечестивий язик…

— Десятьох з лишком тисяч нема, — гудів Бородай. — А чиї то гроші? Наші з вами, рідні прихожани, сестри і браття…

— Не брав їх! — став на коліна піп.

— Не клякайте і не божіться. Ви забрали їх. Ви! Як і недавні мерлини, так і усе інше навіть не заприходували в книги. Староста, подайте книги, щоб люди побачили.

Батюшка підтягнув рясу і шмигнув у вівтар.

Староста, дідок з восковим лицем, підніс Бородаєві товсту книгу. Той тикав її в очі мирянам, наче давав цілувати євангеліє.

— То не піп, а злодій!

Ганна наблизилась і схопила Йосипа за руку.

— Чули, який ваш піп?

— Негоже, сину… Перехрестися.

Але Йосип не перехрестився.

Чекали на Єву Станіславівну. Миколу послали у місто стрічати її.

Йосип виглядав учительку на шкільному майдані. Але він не наважився підійти, коли підкотила хура. Микола подав Єві Станіславівні руку, допомагаючи зійти з саней. Вона привіталась з дядьком Трохимом, і той, взявши чемодан, повів її по східцях на другий поверх.

Хлопець не знав, що йому робити. Крутився-крутився, поки не заникнув у коридор.

— Чого ти тут? — налетів на нього Микола.

— До вчительки.

— Потрібен ти їй! Вона ще хвора.

Виглянула Єва Станіславівна.

— Йосип?

Вона ввела хлопця у кімнату.

— Тулись до груби.

— Не замерз. Зашпори трішки зайшли, — Йосип підступив до гарячої стіни, роздивляючись. — Гарно тут. То вже ваша хата, Єво Станіславівно?

— Аякже, — замість учительки відказав дядько Трохим.

Йосип скинув шапку і засунув у неї руки.

Вчителька постаріла. Над її вухами вплелись у коси сиві волосини. Лице виснажене, бліде. Під очима сині дужки.

— Ходиш до школи? — нахилилась до Йосипа.

— Ввечері.

— Підріс. Молодець. Я все згадувала. Ми з тобою «Кобзаря» на пасовиську читали. А листівки як спритно носив!

— Було, — сказав дядько Трохим. — Грійся, Йосипе, а я Єві Станіславівні новини повім.

Дядько Трохим розповідав, як ділили землю, худобу, як заклали колгосп.

— Люди йшли з охотою? — поцікавилася вчителька.

— Нікого не силували. І Бородай вступив. Це ж його кіньми Грицько вас привіз. Тепер вже не його — колгоспні.

— Бородай вступив? Куркуль! І ви прийняли його?

— Як же не прийняти. Хлібопоставку виконав. У секретаря райкому був. «В поліції,— каже, — я не служив, людей в тюрму не запаковував, що нажив — усе віддаю». Приїжджав Коваль, уповноважений. Порадились ми і вирішили прийняти. Оце недавно він попа з села витурив.

— Вигнав?

— У церкві обізвав його злодієм, — прохопився Йосип. — Після того піп утік.

— А ви Бородаєві вірите? — повернулась Єва Станіславівна до Трохима.

— Важко відповісти. Однак іншим він став. Головне, на нього всі рівняються. Заможники пішли в колгосп. Коні і реманент у нас тепер є.

— Глядіть, щоб не обпектись.

— Я з нього очей не спускаю, — буркнув Грицько, а Йосип похвалився: — Маркіян мені книжки дав.

Єва Станіславівна схилила голову, замислилась.

— До весни готуєтесь?

— Тим і живемо… Втомилися, мабуть, з дороги. Ніщо так не зморює людину, як дорога. Вам би в лікарні полежати ще. Ну, ми підемо. Господарюйте, будьте як вдома.

— Проведу вас, — вчителька накинула хустку на плечі.— І води принесу.

— Я… я принесу, — Йосип схопив відро.

Приніс води, чекав, поки повернеться учителька.

Розігріли чаю. Йосип пручався, соромився сідати до столу. Єва Станіславівна сама роздягнула його.

— Все в материному ходиш?

Опустив очі. Кусав печиво по дрібочці, запиваючи маленькими ковтками чаю.

Бородай возив дерево на попівське подвір’я.

— Погода видалась тепла. Сліпило сонце, але дорога ще трималася.

Колоди важкі — вдвох не обняти. Колгоспники, хекаючи, скочували їх під комору.

На попівському подвір’ї — збіговисько.

Одноосібники не наважувалися підходити. Лупили очі з-за тинів.

— Здурів Бородай на старість!

— Своїм добром розкидається.

— Чи своїм?

— Якби сам валив оті колоди — під тортурами не оддав би.

— Не знаєте його!

Бородай впрів. Широка, розкладиста борода його змокріла.

Антін сам собі всміхався, затуляючись долонею. Ніхто інший, а він валив ці колоди. Не стерпів — Бородаєві:

— Якби-то знаття, що в кума пиття, можна було з лісу і до попа возити.

Бородай мовби й не чув.

Йосип стояв на санях. Він також помагав розвантажувати.

Ще здалеку він побачив діда Архипа і Грицька.

— Наші повернули, — гукнув.

— Прибули? Приїхали? — обступили їх, коли ті підійшли.

— Завдали ноги на плечі та й пішачка, — жартував дід. — А тут, бачу, така гарячка, як на жнивах.

— Будуємось, діду Архипе, — підступив Бородай.

— Мо’ розбудовуємося? — шпигнув його дід.

Грицько поважно ступав подвір’ям. Трохим покликав його:

— Розкажи людям, що там бачили.

— Може, сходку зберемо? — спитав Грицько.

Він всю дорогу обмірковував, як буде виступати. Йому наллють води в склянку, щоб не закашлявся. А тут — говори на колодах.

— Містинку славну ви для колгоспу вибрали, — говорив дід Архип.

— З отих колод, Гордію, — обернувся до Бородая, — комори. Славні будуть. Еге ж, комори. Поставимо їх навпроти вікон правління.

— Що ви порядкуєте, як у себе на обійсті,— підняв голову Антін.

— Або не маю права?

— Ясно, не маєте, бо ще не в колгоспі,— підскакував коло старших Йосип.

— Іч очмана. Мале, а кусається, — посварився дід ковінькою.[16] — Рахуй, Трохиме, що і я в колгоспі.

— Заяву, — виріс перед дідом Грицько.

— Казав тобі в дорозі, що напишу, недовірлива ти душа.

— Будете говорити, що бачили? — не терпілося Антонові.

Дід Архип з Грицьком вмостилися на колодах. Неприязно кололи один одного очима: кожному хотілось, щоб тільки його слухали.

— Доїхали добре, — почав дід. — На станції нас стріли. Я, звісно, зразу ж оглядати пішов, як і що у них, а Грицько запропастився кудись з такими ж вітрогонами, як і сам.

— З секретарем комсомолу говорив, а не з вітрогонами.

Дід не зважив на репліку:

— Живуть нічого. Хліб-сало мають. Одна біда — без церкви.

— Зате дві школи і клуб, — перебив Грицько.

— Трохиме, здерж його. Ото діти пішли. Яйця курей мудріші. Я в його літах без штанів ходив, верхи на свинюці їздив. А він як рівня пащекує. Дійду і до школи, і до клубу. Землі у них дві з половиною тисячі гектарів, пасіка, ферми — і в пана Рачинського не було таких, можете повірити.

— Корів не забирали у них? — спохопився Антін.

— І не думали, — кинув Грицько.

Проте Антонові здавалося, що дід Архип щось приховує. Дуже вже колгосп розхвалює.

Увечері послав Йосипа, щоб розвідав у Миколи.

Йосип зайшов. В хаті сутеніло, але лампи не світили. Дід Архип, начепивши окуляри, скрипів пером.

— Миколки нема?

— Чому б йому сидіти. Гриць забрав.

— Куди?

— До клубу, а я заяву шкрябаю, в колгосп…

У залі порожні лави. Світиться в боковій кімнатці. Заглянув боязко.

— Чого крадешся? — крикнув Грицько. — Заходь.

У кімнаті були ще Микола і два хлопці-парубійки.

— Скільки тобі літ? — несподівано спитав Грицько.

— Одинадцять.

— Малий до комсомолу. Та й батько в тебе замішаний. Як осадницьке добро розтягали…

— Сам замішаний, — огризнувся Йосип.

— Було, — зізнався Грицько. — Але я в тюрмі сидів. Погони обірвав на поліцейському.

— А я… наймитував, — ледве не заплакав Йосип.

— Приймемо його? — вступився Микола.

— Літами не підходить, — супить брови Грицько. — Але можеш сидіти і слухати… Так-от, як я казав, там у них — скрізь комсомол: в ланках, по бригадах. Голова їхній хвалився мені, що коли у них закладали колгосп, він був моїх літ. На прощання наказував: «Старі зберуться — гору звалять, молодь згуртується — світ переверне!»

Весно-відрадо, в якій крамниці набрала ти шовку. синьо-блакитного, щоб заснувати ним зимові тучі? А може, розігнала ти їх за моря, за гори, щоб не заступали сонця? Глибока синь мовчазного дзвону, а сонце — золоте сердечко. Любка-красуня весна моргне, пустить брову-хмарину стрілою. У високості вдарить золоте сердечко у дзвінку блакить, і зарегоче перший грім. Свіжі перли поллються… Земля підставляє чорні долоні, бризкає на сіре лице, вмивається теплим дощем. На півнеба — коцюбою веселка. В лузі на калині лопнуть бруньки, проріжуться гострі листочки. А на дикій вишні не зелене листя — пахучий білий цвіт.

Тільки дуб, вітролюб-старожил, шарудить сухим листям, не хоче скидати торішні шати. Під ним парує земля, застеляючись свіжою травою. Берізка тріпоче пагінцями: «З весною будь здоров, дубе!» Дуб дзвонить іржавим листям: «Старий я… старий».

Людей на полі!.. Трохим щось вигукує, його не слухають. Селяни обступили трактор і галасують.

Тракторист у заяложеній фуфайці виплигує з кабіни, тягнучи корбу.

— То таке гнуздило?

— Гнуздай! Загнуздуй!

Трактор чмихнув, ніби запалив люльку, затягнувся і пахнув густим клубком диму. Тракторист натиснув на педаль, машина здригнулась.

— Заганяй від дороги! — крутився перед трактором Бородай.

— На наше поле? — спалахнула Ганна…

— Одступи, Ганно, — мляво потяг її Антін.

— Там… межа. Переорють її. Антоне, біжи, щоб об’їхали! Знадобиться, може, колись… кіпців не знайдем.

П’ять лемешів врізались у землю, відвалювали п’ять широких скиб, лишаючи одну борозну.

— Добре крає, ніби гострим ножем черствий хліб ріже, — міряв Трохим глибину.

— Славно оре, — потирав руки Бородай.

— На щастя! — нахилилась над борозною Єва Станіславівна. Випросталась і взяла за руку Оленку, пригорнула й сама стала схожа на таку ж маленьку раду дівчинку з задертим носиком.

— Куди? Куди ти? — одчайдушно закричало на полі.

Оленчина мати, висока, незграбна, лупила городником по гусеницях. Трактор повз на її межу. Забігла наперед і розпласталась. Трактор заглох.

— Мамо! — зірвався з плугів і підлетів до неї Грицько.

Схопив матір за плечі, шарпав, щоб відірвати від межі. Та не міг. Підбігли люди і віднесли її вбік. У руках жінки заклякла дернюга.

Трактор гойднувся, перевалюючись, через межу. Поруч з ним бігла зграйка дітей. Йосип, босий, у підкочених штанцях, з ними. Завидував Грицькові, який розсівся на зеленому сидінні ззаду за трактором і правив плугами.

— На дорогу!

— Вивалюй на дорогу!

Брязкаючи гусеницями, трактор сунув на гурт селян.

— Одступіться, то ж не кінь, що сполохається…

Дід Архип застиг над ковінькою. Дивувався, як ота залізна потвора швидко лізе по полю, чіпляючись гострими лапами, і тягне за собою п’ять плугів.

Трактор попакотів на другий круг. Дід побрів у ріллю. Погруз у пухкій землі.

— Глибоко? — присів коло нього Антін.

— Кіньми б так нізащо не взяв. А огріхів не робить?

— Здається, ні.

— Трохиме! — підняв ковіньку дід.

— Агов.

— Огріхів нема?

— Нема, дідуню!

— Треба придивлятися… Не собі орють. Можуть сяк-так. Як служив я у пана…

Трактор знову наближався. Мотор рівномірно стугонів.

Обвішаний торбами, з лірою через плече, селом кульгав старець у синіх окулярах. Вештався по дворах, зупинявся перед вікнами, крутив ліру, наспівуючи. Одержавши скибку хліба, цілував її, бережно кладучи в торбу.

— Хай спасе вас господь бог і нагородить своєю великою милістю за любов і доброту до нещасного каліки, що загубив зір на війні,— тягнув сумовитим голосом.

Старці, та ще й з лірою, не часто трапляються по селах. Біля журавля обступив його натовп.

— Заграйте нам!

— Заспівайте.

— Воєнної чи божеської? — кульгав до цямрини.

— Воєнної, воєнної,— де й узявся Йосип.

Підвели за руку до білого каменя.

— Заспіваю вам козацької, стрілецької.

Густий бас брав низькі ноти, тремтів. Тужно озивалася ліра.

Буйним вітром повіяло коло криниці, зашелестіла трава. Не одна з молодиць витерла сльозу за молоденьким козаком, що впав з коня вороного. Не вскочити йому більше в стальні стремена, не натягнути, поводдя. Ірже над ним вірний товариш, довбаючи копитом сиру землю, та не розбудити бійця молодого.

Зажурені молодиці посхилялись над відрами. Бринять глухо струни.

Старець ховає ліру, підтягує торби. Йому простягають хліб, головку часнику цибулину.

— Щасти вам боже, а мені б тільки сонечко сяяло, вітри б не пронизували. Погрію ребра — і далі.

Покульгав вулицею. За селом звернув із шляху до Бородаєвого хутора.

— Дід! Дід з лірою! — загорланив на подвір’ї Маркіян.

— Не напускай собак, синку. Вони люті, поганські.

— А заграєте?

— Чому б не потішити. Може б, мати гарячого борщу мені насипала?

— Розплодилось вас. Всякий руку підставляє,— огризнулася з ганку Мотря. — Все роздали. Нічого немає.

— Він заграє. Дайте йому юшки тієї,що я не доїв.

Лірник посунув у хату.

— Мир дому сьому і тим, хто в домі сім.

Бородай виглянув з світлиці. Побачивши, що то старець, сховався назад.

Мотря налила юшки.

— Сердитого господаря маєте.

Бородай знову висунув голову.

— Вітаю, вітаю вас, добродію, — кланявся старець.

Він зняв окуляри, протер водянисті очі. Видлубав з лахміття цидулку[17] і подав хазяїнові.

— Від Глущенка.

Бородай окинув лірника недовірливим поглядом. Вийшов у світлицю з папірцем.

Старець скинув з себе мішки з хлібом.

— Оддайте свиням: тяжко носити.

— Маркіян! Марш сторожувати! — наказав Бородай.

Мотря накривала у світлиці. Бородай держав нежданому гостеві рушник, коли той умивався.

Лірник виголодався. Уминав, аж за вухами лящало. Витерши товсті губи, кивнув Бородаєві: мовляв, нехай баба вийде, чого їй тут стовбичити.

— Чом не в колгоспі, не на роботі? — спитав Бородая.

— Обідати прийшов, — підсунувся ближче Бородай.

— Тоді йдіть, а розмову відкладемо до вечора, щоб не запідозрили.

— Так зле, і так недобре. Збираєтесь заночувати? Не майте гадки, що я того… Час неспокійний. Краще зараз, пане…

— Усі ви, як зайці. Труситесь за свої шкури! Мало вам діла до загальної ідеї!

Гість скрутив цигарку, чиркнув запальничкою. Їдкий дим пряв тонку основу, розповзаючись по світлиці.

— На роботу не підете?

— Збрешу, що заслаб. І так товчуся, як Марко по пеклі, від світання до смеркання.

— Будівлі деякі забрали?

— Сам цинк зривав. Віддав, аби вдавилися.

— Не чекали на мене?

— Навпаки. Снилося навіть щось…

— Такі люди, як ви, нам потрібні. Маю певні вісті. Далі як до зими совіти не протримаються. Розправимо плечі, розв’яжемо руки. Але мусимо не спати, а діяти, — лірник стиснув кулак, аж пальці хруснули.

— Передайте Глущенку — дещо зроблено…

— Чув, в колгосп втерлися? Бригадиром? Список ведете?

— Еге ж.

— А з отцем Анатолієм парафії не поділили?

Бородай обм’як, закліпав повіками.

— Запитую вас, добродію!

— Се д-дало мені авторитет, пане.

— Вам дало? А отцеві Анатолію загибель? Ми стільки б’ємось, щоб привернути людей до церкви. Зараз підходящий момент. Кричимо: церкви не сьогодні-завтра під замок, перероблять на клуби, на стайні, хоча знаємо, що більшовики на те ніколи не підуть. Священикам робота. Чули, в сусідньому районі, забув село, голова колгоспу витягнувся?

— Інтересно… — процідив Бородай.

— Тільки між нами. Згодні, що на селах — темнота?

— Та розсівається потроху…

— Темнота, не заперечуйте. Захворіє хто, — не до лікаря, до знахаря чи до священика ідуть. І той прийшов висповідатися і запричащатися. Вкусив тіла господнього — і застигла навіки кров у його жилах. Ви мене розумієте?

— Отруєно його причастям?

— А ви такого спільника, як отець Анатолій, позбулись… Думати треба, — гість стукав себе по лобі.

Він вийняв із пазухи картонну коробочку.

— Візьміть, коням дасте.

Бородай взяв пакуночок.

— Якщо тільки до зими… озимину можна так посіяти…

— Ваша справа. Давайте список.

Бородай зняв ікону. Витягнув маленькі цвяшки, відхилив дикт і дістав аркуші паперу.

— Тут і з району, і з навколишніх сіл прізвища. Тих, навпроти кого хрестики, всіх можна…

— Дякую.

— А як же вельмишановний Глущенко?

— В області. В наросвіті методистом по рідній мові. З лекціями їздить, за чистоту мови вболіває, яку поляки засмітили. Скоро книжку видасть. Я ж по селах пісні, прислів’я збираю.

— Хитро.

— Так приймете на ніч?

— Воно б… самі знаєте.

Лірник заходився поратись коло своїх торбин.

Вийшов з хати, забринькав на лірі:

Покульгав на вулицю.

Ще півні не співали, як до Таранчуків постукали у вікно. Мати прожогом метнулась до дверей.

— Хто там?

— Свої, не бійтеся.

Відкинула защіпку — міліція.

— Покличте, господине, свого господаря. Справа до нього є,— топтався міліціонер на порозі.

Ганна подалася будити чоловіка. Йосип теж встав.

«Щоб воно могло вчинитися?» — одягаючись, з тривогою думав Антін.

Всі троє вийшли на подвір’я.

Міліціонер став вибачатися, що потурбував так рано.

Антона покликано за понятого.

— Годинки дві-три побуде з нами ваш господар, так що не турбуйтесь, господине, — запевнив Ганну міліціонер.

Йосип теж вислизнув на вулицю.

Підійшли до обійстя дядька Трохима.

Міліціонери довгими і тонкими залізними палицями копирсали землю на городі, за хатою, за коморою.

Йосип затаївся за деревом.

Біля виритих ям стояли Бородай, дід Архип, міліціонери, дядько Трохим.

Дядька Трохима допитували.

— Де ще заховав?

— Нічого я не ховав, товариші.

— Які ми тобі товариші. Допався до влади, награбував добра, позакопував, ще й невинним телям прикидаєшся.

Дядько Трохим намагався щось пояснити, але його грубо обірвали.

З хати вивели тітку Химку.

— Змилуйтеся, то хтось підстроїв. Зроду-звіку не чіпали ми чужого.

— Хто б міг подумати? Ну, як же ти, Трохиме?.. — бубонів і розводив руками дід Архип. — Я тоді хуру натяг, так то ж по темноті своїй.

— Не смій розмовляти з арештованим, діду, — приклав руку до козирка міліціонер.

— Шмаркач ти, хоч і міліція, — розсердився дід. — Думаєш, душа за нього не болить. З отаких-о знаю…

Ранок збудив село. Люди збиралися юрбами біля подвір’я Трохима.

Хома швендяв поміж людьми і на всю пельку горланив:

— Файного маємо голову! Мене ледве не вбив за осадницьке добро, а сам награбастав, що й онукам вистачить… Та від суду не втік!

— Мабуть, все погнило, — бідкався хтось.

— У нього згниє? — зло кричав Хома. — Він знав, як закопувати!

Йосип, ледь стримуючи сльози, побіг навпростець до Єви Станіславівни.

Вчителька лагодилася йти на уроки. Шкільний сторож уже передав їй сумну новину.

Йосип, збиваючись, розказував, як багато добра розкопали, як тітка Химка бідкалася, божилась, що хтось підстроїв оте все.

Єва Станіславівна, слухаючи Йосипа, нервово м’яла в руках хустинку.

Сказала, що після уроків зразу ж піде до міста.

Трохима повели ополудні. Ступав він широким, твердим кроком. Як ішов селом, відчував на собі пекучі погляди односельчан. Капнула сльоза, певно, єдина за все життя.

…Десь далеко, за Іквою, шумить Ялинець, навіваючи сум і журу.

Не світилося у той вечір в Трохимовій хаті. На порозі сиділа Химка, схиливши голову на коліна, мов заклякла. До кого слово мовити, з ким тугою поділитись? З тим печальним вітром, що стогне, гуде в комині? Чи з тими тоскними зірками, що повисли над головою?

Ганна накинула на плечі кожушок.

— До Химки, Антоне.

— Не ходи.

І Йосипа батько не пускав нікуди з хати, але хлопець настояв, що йому треба провідати вчительку.

Вечір чатував над селом.

Квапився Йосип до Єви Станіславівни, а вона йому назустріч йде. Навпроти клубу здибалися.

Єва Станіславівна сумна, заклопотана.

— Єво Станіславівно, бачились з дядьком Трохимом? Правда, він зовсім не винний?

— Не пустили мене до дядька Трохима. Нічого, суд буде — тоді все випливе на чисту воду. Ідем тітку Химу провідаєм.

— То я ще в клуб забіжу. Заберу Миколу і Гриця.

Швидко хлопець майнув до клубу, та ще швидше вискочив звідтіля.

— Слухають собі Гриць з Миколкою радіо, — сердитий, доповів учительці.— Прошу їх, аби до тітки Хими перескочити, а вони: «Чого ми до ворогів підемо?»

— Отак багато хто говорить, — зітхнула Єва Станіславівна.

На людях Бородай гудив Хому. Подейкували, що поки Трохим Гойда головував, Хома тримався старшим конюхом, а тепер Бородай з’їсть його. Та ніхто не бачив, як глухими ночами Хома завертав на хутір до бригадира, і вони засиджувались за північ. Вікна були завішені, а лампа стояла під стільцем.

З Антоном Таранчуком Хома силився бути в дружбі, але весь час допікав йому за стару коняку, що слабувала. Не допоміг і ветеринар — коняка закуліла.

Коли закопували здохлу коняку, Хома сказав:

— Маєш щастя, Антоне. Коби був Трохим, він тебе б не помилував.

Старий Таранчук скоса глянув на нього, але промовчав. Зате Йосип огризнувся:

.— Ви, дядьку Хомо, не радійте чужою бідою. Нашого голову випустять, бо він не винен.

— Не винен? — ошкірився Хома. — Якби душа не їла часнику, то й не смерділа б, — зло чвиркнув крізь зуби.

Як повечоріло, Хома шепнув Антонові, аби той навідався до Бородая підписати акта на здохляка.

Неспокійно на серці в старого Таранчука. Коняка за ним рахується. Треба йти.

Тремтять в Бородаєвому саду осики, ніби підрубані. Скриплять старі яблуні, розгойдують гілля.

Хома з Гордієм чекали в саду.

В Бородаевій хаті поночі. Лампа ледве блимає.

— Завдав ти мені, Антоне, роботи з тією конякою, — розгладжував бригадир акта. — Аби загодити ветеринара, я добряче витратився.

— А то ж чому? — звів густі брови Таранчук.

— Тому, що кобила од якоїсь зарази здохла. А хто її заніс? Ветеринар написав, що од старості здохла. А якби я не вступився, сидів би ти там, де Гойда.

— Якщо я винен, оддавайте мене під суд! — взявся Антін за шапку. — Заразу на коней я не розносив, то чого мав би боятися?

— Гойда не таким був, але з ним ніхто не порахувався. Ми життя тобі, дурному, рятуємо. Ну, діло твоє, акта можеш не підписувати. Завтра ж зателефоную в міліцію. Вона знайде, хто отруїв коняку.

— Не страхай мене, Гордію! Самі підсунули мені здохляка, а я винний. А про Трохима краще помовчи — може, це ви завели його на слизьке!

— Ми завели? Докажи, — потемніло обличчя в Бородая.

— Ну, чого ти, Антоне, гарячкуєш, — став між ними Хома. — Добра тобі зичимо, а ти хтозна-що верзеш.

На дверях стала Мотря.

— Якої біди ви сваритесь. Чи ж не можна по-доброму?.. Вечерю я зготовила. Можна нести?

Хома плямкнув.

— Став, Антоне, хрестик та й кінці у воду. І чого б я впирався? Здохла, туди їй і дорога. Подумаєм ліпше, кого головою вибрати.

Таранчук не випускав з рук шапки.

— Про голову ви самі думайте. По селу чутка, що ти, Гордію, мітиш. Я за тебе руку не потягну.

— Я й не прошу, аби ти за мене руку тягнув! — відтяв Бородай. — Не хочеш акта підписувати, завтра міліцію викличу. Хай докопується.

Антін постояв трохи в нерішучості, потім махнув рукою і вийшов з хати. Грюкнули за ним двері.

Хома взявся за голову:

— Що ми наробили?

— Не будь бабою! Прийде коза до воза, — буркнув Бородай і до Мотрі: — Став на стіл.

— Коби нам позбутися Таранчука… — бідкався Хома. — Чи не можна з ним, як з конякою?

— А ти що, злякався? Страшніше буде тим, що совєтам лапки лижуть, як нас визволять.

— Коли-то те буде?

— Буде! До різдва, — рубонув Бородай рукою. — Антона можна напоїти… є в мене штучка… через три дні ноги витягне…

Мотря ставила страви на стіл.'

В сінях загупало. Двері розчинились. На порозі стояв Таранчук.

— Гордію, передумав я. Нащо та міліція?

— Так би й зразу, — відказав Бородай.

Антін розписався як умів.

— Ну, а тепер замочимо, — підвівся Бородай з-за стола і подибав у ванькир за горілкою.

Антін віднікувався, але Мотря причепилася до нього як смола.

Таранчук випив і трохи підбадьорився.

— Акта я підписав, — казав він, закусуючи, — але за Гордія моя рука не підніметься…

Назавтра були збори. Люди говорили мало. Хома розпинався за Бородая і лаяв Трохима. Обізвав його перевертнем, який ледь не занапастив село.

Зайшла мова про голову.

— Прислати вам кого чи свого оберете? — протирав окуляри Коваль.

— Най гірший, аби свій!

Десь з кутка гукнуло кілька голосів:

— Бородая! Бородая!

Колишні бідняки мовчали. Заможники потягнули руку за Бородая.

Таки обрали Бородая головою.

Антін Таранчук занедужав, і Йосип уже третій день заміняє батька.

— Запрягай коні і за сіном! — наказав Хома, коли Йосип ступив у конюшню.

— Дядьку, може б, я в лікарню: батько лежать… — заїкнувся.

— Не заколіє! Вкосиш трави, тоді.

Йосип чіпляв шлеї, вибравши найкращі, відв’язував виїзних коней.

— Куди ти їх? — визвірився Хома. — До шлюбу зібрався, чи що? Шкапи запрягай…

— Дядьку, я ж хотів, щоб швидше.

— Не мороч голови.

За Іквою на голубій долині — сіножать. Маячать копиці, як гостроверхі теплі шапки. Травиця зеленими цвяшками пробивається, ніжна, мов пушок. Але спробуй-но ступити на неї босою ногою, — підскочиш, бо від старої трави, стятої гострими косами при самій землі, лишились колючі стебла — наче заточені шпильки.

Ні душі на сіножаті. Йосип поїхав під ліс, де ще колихалась нескошена висока трава. Випріг коней і взявся за косу. Приладнав за пояс кушку,[18] як це роблять справжні косарі, розчепірив ноги, замахнувся. Сіно лягало збоку рівним покосом.

Сивий туман заплів тонким павутинням долину і зараз поволі розплутував його над лісом, знімаючи з чагарників і підносячи вгору, на верховіття високих дерев.

Бризнули перші промені. Голуба стрічка Ікви вислизнула з лісу, ніби її хтось підняв на руки, розмотав неквапливо та й розіслав сушити на сонце. Верболози, сонні ще, забрели по коліна у річку вмиватися.

Йосип втомився махати косою. Руки дрижать. Піт очі заливає. Та ніколи відпочивати — батько лежить дома — опухлий, ноги сині… Лікаря треба, а то пізно буде…

Думка обпекла мозок. Кинув косу на воза і, не згрібши трави, щодуху погнав коней.

Лікаря довелось чекати з годину. Почала сіятися мряка. Коли лікар нарешті вийшов, припустив дощ.

Дорога розкисла, ліпилася, як тісто.

Йосип цьвохав коней батіжком. З-під коліс порскала грязюка.

Коней покинули на вулиці. Йосип повів лікаря у хату. Батько, напевно, давно чекає. У хаті темно. Добре, що матері немає. Йосип розповість батькові, як воно було, і він зрозуміє. Тільки батько чомусь не кличе його. Невже не почув, як рипнули двері?

— Тату!

Не обзивається.

«Заснув, певно», — подумав Йосип.

Лікар ступив до постелі. Йосип обігнав його. Схилився над батьком, прислухався, затамувавши подих.

Тихо-тихо.

— Тату! — звалився у нестямі.

Виповзають з закутків сутінки, чіпляються на стіни, насуваються і заволокують вікна. А надворі сіється сірий дощик. У вікна краплини забиваються крізь склеєні шибки і стукають по підвіконню: кап-кап, кап-кап.

Мати одчинила двері, але й їй не вигнати з хати сірих сутінків.

Покинув Антін Ганну і Йосипа. На цвинтарі біля маленької зеленої могилки, де колись поховали Іванка, виросла ще одна, чорна і висока.

Поки тягнулось слідство над дядьком Трохимом, у колгоспі почали падати коні. Животи у них роздувались і тріщали, як барабани.

Взяли нових конюхів.

Дід Архип за старшого на конюшні.

Здорових коней перегнали в іншу стайню, але це не допомогло: вранці три лошаки валялися надуті, як гори. Їх облили гасом і закопали. І так кожного дня.

З сотні коней лишилася половина. На село наклали карантин.

Дід Архип просиджував дні й ночі біля своєї Каштанки. Обкурював її димом з люльки, совав тремтячими руками шматочки хліба — не бере.

Бородай виїхав у область за ліками. Частину коней виходили. Зняли з села карантин, і люди легше зітхнули.

Дядько Трохим як у воду канув.

Прийшов строк видавати хліб на трудодні. На попівському подвір’ї відважували, що кому належить.

Дійшла черга й до Таранчуків. Покійний батько, мати і Йосип заробили дванадцять центнерів.

— Чи снилося коли-небудь тобі, Ганно, стільки хліба? — сказав Бородай. — Прийду до тебе позичати, бо я всього п’ять заробив.

— Ми всі робили, а ваша тітка… — кольнув Йосип.

Ганна ущипнула його за лікоть.

Дід Архип з — Миколкою привезли збіжжя Таранчукам і позносили в комору.

Мати подавала обід, а Йосип сидів за столом, як господар.

Заскрипіли двері — Єва Станіславівна.

— Це я до вас у гості, хоч і не просили.

— Просимо, сідайте, — заметушилась Ганна, обмітаючи запаскою лаву. — Заодно й пообідаєте з нами.

Вчителька худа, ніс загострився, обличчя виснажене. Тільки очі блищать.

— А ми хліб привезли, — радо сповістив Йосип.

— Багато?

— Заробили, хвалити бога. Посувайтеся ближче, пані, до столу. Чим маємо, тим і приймаємо.

Ганна називала вчительку лише «панею», інакше називати їй «губи не розтуляються».

Єва Станіславівна вмочила вареника у сметану. Йосип дивився на вчительку і їв також помаленьку, довго розжовуючи і не плямкаючи.

Мати підсунула тарілочку ближче до вчительки.

— Як я рада, що в нас, як у всіх людей, хліб і до хліба є. Могли б ще й більше заробити, коли б простих колгоспників слухалися. За Терником, знаєте, земля скупа, хоч молоко під неї підливай, а буряками засіяли. Змарнували поле…

— Сотню гектарів, — докинув Йосип.

— Погане щось у нашому селі коїться, — вийняла вчителька білу хусточку.

— Хай би мене різали на шматочки, а й тоді не повірила б, що Трохим замірився на чуже майно, — хвилювалась Ганна.

— Я теж не вірю, — мовила задумливо учителька. — Не винний він. Ще випливе правда.

Обсіялися рано. Бородай за ранню сівбу навіть премію одержав. Не взяв гроші собі: поклав у колгоспну касу і запропонував на ці гроші посадити колгоспний сад.

Місце вибрав за селом, недалечко від свого дому. Хому відправив до міста за щепами, а Йосипа і Миколку послав до себе по вишеньки.

Мотря повела їх в густий вишняк.

— Меншенькі деревця викопуйте. Та глядіть, не пошкодьте коріння.

Мотря не допомагала їм, стовбичила осторонь. Коли Йосип смикав деревце, обкопане Миколкою, на її обличчі смикалася кожна жилочка.

Хлопці мов і не помічали її.

Чуби у них змокріли, і вони поскидали піджаки.

Надвечір’я загойдалось на верхівках смерек і стало потихеньку сповзати вниз.

Під тином залунало:

Йосип здригнувся. Де він чув той голос?

Старець, обвішаний торбами, просунув голову крізь густе гілля, привітався:

— Мир дому сьому і вам, господине. Розсаджуєте вишеньки? Нехай ростуть на щастя, на багатство.

— Кому на щастя, а кому на нещастя, — різко одповіла Мотря. — Колись собі садили, а зараз до кагалу треба оддавати.

Лірник недобре зиркнув на хлопців.

— Може, нагодуєте мене, божого странника?..

— Без господаря чужих людей у хату не пускаю!

— Хоч кусень хліба винесіть.

— Прийде господар, тоді приходьте.

Старець показав Мотрі очима на хлопців.

— Хлопці, буде вам на сьогодні,— повернулась до Йосипа і Миколки Мотря. — Донесли б те, що викопали. Мені ж корову доїти час. Дідові хліба винесу, аби не скімлив.

Мотря крутнулась до хати. Старець чекав під тином.

Хлопці зв’язали вишеньки і пішли. Коли за садом оглянулись, старця під тином уже не було.

За хутором Йосип скинув в’язку у борозну і сів на неї. Миколка опустився поруч.

— Цей лірник вже якось заходив у село, — мовив Йосип. — Я добре запам’ятав його. І тоді він цю ж пісню співав.

— Він так косував на нас, — зауважив Миколка.

— Давай полягаємо в борозні і простежимо за ним.

Так і зробили.

Вже у сутінках Мотря провела старця до дороги, а сама стала під смерекою. Старець не пішов до села, посунув, озираючись, у балку, що тягнулась до лісу. Коли він заховався за пагорбком, Мотря подалася в село. Її перестрів Маркіян. Він чимчикував із школи. Здалека Мотря гукнула йому, щоб вернувся й покликав батька додому. Сама ж пішла назад.

— Чому лірник потеліжився у балку? — роздумував уголос Миколка. — Через ліс до другого села не так просто добратися. Може, він хоче пересидіти там до ночі і знову навідатися до Бородая?.. Бо щось Мотря добра була до нього…

— Помовч, що буде — побачимо, — тулився Йосип до землі.

Борозна глибока. Хлопці в чорних піджачках, і їх зовсім не помітно.

Прийшли Бородай і Маркіян. Засвітилося світло в хаті, але скоро погасло. Вікна одно за другим позавішувано.

Миколка з Йосипом підсунулися до самісінького саду, бо з поля нічого не видно.

Загавкав собака, його спустили з ланцюга і він, вирвавшись на волю, заскакав по саду. Хлопці прикипіли до тину.

Вітер повіяв з балки, і собака з гавкотом побіг туди. За ним погнався Маркіян, схопив за ошийник.

Як хлопці гадали, так воно й сталося. З вибалка появився лірник.

Як тільки вони сховались у хаті, Миколка штовхнув Йосипа:

— Давай до вікна. Послухай, про що вони балакатимуть. Собака тебе не видасть, а я пильнуватиму тут.

Йосип добре знає Бородаєву хату. Світлиця одним вікном дивиться в сад. Добрався туди і припав вухом до шибки.

Маркіян повів собаку за браму і чатував там.

Із світлиці з-за фіранок пробилося світло. Погоди зачовгали чиїсь ноги по долівці. Бородай говорив тихо. Добре, що подвійні вікна ще не вставлено, а то Йосип нічого не почув би.

Лірник передав від когось поклони. Йосип не розібрав прізвища.

— На різдво буде вечеря? — допитувався Бородай.

— Не буде на різдво, буде на Великдень, — одповів лірник.

— А я для вас садочок розводжу. Думаю, навесні сусідами…

«До чого б це?» — не міг нічого второпати Йосип.

— А ловко ви з Трохимом, — засміявся лірник. — Хто ще з вами осадницьке добро закопував?

— Я і брат мій Роман. Гойда в жнива частенько дома не ночував: на полі коло машини спав. Ми й вибрали час.

— Донесли ви?

— Невже я дурень? Синок написав, але… без прізвища.

— Чиста робота.

Мотря принесла вечерю. Йосип почув, як забряжчали тарілки.

— Жарти сказати, — бубнів Бородай. — Я пішов на такий риск, бодай не угадувати. Обсіявся першим. Премію маю. А як обсіявся? З країв обкидав, а всередині й зернини нема…

Мороз зашкріб Йосипа по спині. Он як Бородай господарює! Недаром голова не скликав людей на сівбу. З братком Романом і Хомою впорався. Йосип згадав: жито в мішки вантажили вони з Миколкою, а на поле сам Хома одвозив.

Собака мов сказився. Бігає навколо хати, скавчить. Лизне Йосипа гарячим язиком і знов жене до брами. Хоч би Маркіяна не наднесло!

— Коні з братом травили? — цікавиться, лірник.

— Ні, з Хомою.

— Сіяли з Хомою. Коней травили з Хомою. Хто він такий? Надійний?

— Звичайно. Це він підгодив мене сіяти по краях. Тепер я його комірником призначив.

— Отому Хомі треба пельку заткнути. Дуже багато знає. Я ж давав вам пляшечку…

— Немає тієї пляшечки.

— Використали? — здивувався гість.

— Позбулись одного конюха: заважав коней труїти.

У Йосипа підломились ноги.

А в хаті все радилися, що робити з Хомою.

— За ноги його і в криницю, — казав лірник.

— Як так в криницю? — сопів Бородай.

— Підпоїти, вивести до криниці, стукнути по голові, а потім наробити лементу, що комірник втопився, посковзнувшись. В нашому ділі не повинно бути свідків, — настоював на своєму лірник.

— Хай буде по-вашому.

— По руках.

Вийшли. І лірник затягнув якусь не нашу пісню. Бородай і Мотря невлад підтягували.

Йосип тихо відійшов од вікна і, перебігаючи від яблуні до яблуні, пробрався до Миколки. Він весь тинькотів. Миколка став розпитувати його, але Йосип не міг сказати й слова.

— Говори, що чув? — напосідав Миколка.

— Біжімо швиденько до Єви Станіславівни. Там таке я чув…

Схопивши в’язки, хлопці бігцем подалися в село.

Вчителька немало здивувалася пізнім гостям. Не давши змоги Єві Станіславівні спитати, чого прийшли, Йосип став розказувати, що чув у Бородая під вікном. Про все оповів. Лише не згадав, як батька отруїли: боявся, що заплаче.

Єва Станіславівна, нічого не кажучи, накинула теплу хустку.

— Підемо до міста. Не боїтеся, хлопці?

Повернулись вони удосвіта.

А під вечір Йосип і Микола вибрались за село і залягли оддалік від криниці.

Вечір був таким же темним, як вчора. Дув пронизливий вітер.

Затарахкотіла підвода. І зараз же мовби з-під землі виріс біля журавля лірник.

Йосип з Миколкою не змигнуть з журавля. Вони знають, що десь поряд міліціонери чатують. Але їх не видно.

Підвода порівнялась з криницею.

— Хомо, — почувся голос Бородая. — Спини-но коней. Давай води нап’ємося.

Хомі лінь зупинятись.

— Дома нап’єтесь.

— Тпру, гніді! — Бородай перехопив віжки. — Що ж, мені самому воду діставати.

Хома нехотя сповз з воза. Заскрипів журавель. Хома нагнувся над цямриною. З-за дашка виглянув лірник, стискаючи у руці щось важке. Бородай теж зіскочив з воза.

Лірник навшпиньках підійшов до Хоми. Підняв над Хоминою головою руку з чимось темним.

— Дядько Хомо! — не втримався, крикнув Йосип.

Хома озирнувся і випустив відро. Лірник на мить застиг.

— Пане Бородаю, рубайте посторонки! На коні! — загорланив він і рвонувся до воза.

Пізно. З усіх боків їх обступили міліціонери. Бородай, лірник і Хома підняли руки вгору.

То було ввечері, а вдосвіта все село висипало на поле. Люди хотіли впевнитись в тому, що сказали Йосип і Миколка.

Так і є. Посеред поля, наче хто циркулем обвів, — чорний пустир, лиш де-не-де пробились свиріпа і пирій.

Теплий весняний ранок. З-за гори Городисько піднялося велике сонце і зупинилося усміхнене, заграло золотими струнами над пробудженою землею. На заході бліднув повен місяць, ховався за чорний поділ хмари.

Там, над широким рівним загоном, не засіяним житом, кружляв синій димок. Трактор зітхав, тягнучи важкі плуги. Вони розгризали переліг, вивертали його чорними скибами.

— Поспішай, Грицю! — підганяв тракториста Трохим, його сива голова блищала на сонці. Він повернувся до роботи, до землі.

Йосип віз у бочці воду.

Повітря, напоєне теплим промінням, сповнене міцним запахом землі, спирало груди. Вітер стулив свої уста. Жайворон перестав бриніти, згорнув крильця і камінчиком впав на ріллю.

З заходу насувалась хмара. Зачепила край сонця, потім половину, нарешті полонила його зовсім. Щось тріснуло в небі, розпатлана хмара розкраялась і стулилась.

Усе вщухло.

Гроза пронеслась над Волинню.

Сонце знову натягнуло струни, знову заграло, милуючись красою світу.