Школа

ГІРКИЙ ХЛІБ

Ганна розігнула спину, випросталась і сперлася руками на вінця балії. До ліктів біліла мильна піна.

У грубі палахкотіли дрова. Крізь шпарини дверцят вихоплювались тонкі промінчики, відбиваючись у бульбашках різнобарвними смужками маленьких райдуг. Бульбашки лопались. Ганні здавалося, що то промінчики проколюють їх.

Зморено глянула на гору віджатої білизни. На дні зільниці залишилися тільки ганчірки.

Закипіла на плиті вода; покришка на баняку піднялась, на розжарених камфорках зашкварчало.

Ганна відставила баняка, залила вогонь у плиті. Дрова задиміли. Кухня наповнилася густими клубами пари. У заяложеному вікні набридливо задзижчала муха. Стало ще душніше, аж голова йшла обертом.

Зняла свою білу хустину, кинула в балію. Сплутані коси впали на спітнілу шию. Зібрала їх, щоб закрутити на потилиці.

— Довго ще будеш порпатися? — над самим вухом крикнула Мотря, увійшовши з сіней.

Не висока, але огрядна, з ряботинням на пухкому обличчі, вона накинулася на Ганну, мов оса:

— Тільки відступись від тебе, як уже вся робота стоїть. Длубаєшся, аж молоко кисне.

— Вже закінчую, господине.

— А оце що? — Мотря вихопила з балії хустину і потрясла перед Ганною. — Я собі думаю, де мило дівається. Куплю брусок — його наче собака з’їсть! То ти своє дрантя моїм милом переш? Гадала, не примічу? Вирахую!

Сопучи, Бородаїха почала ритись у купі білизни, шукаючи серед неї чужу. Над лівим оком сіпалася червона жилка. Мотрині пальці перебирали рушники, фіранки, наволочки… Розгорнула стару сорочку і заверещала:

— Це ж Йосипова! Знайшла час обпирати свого хлопчиська! І хустину, і сорочку в помиї зараз жбурну. Де цебрик?

— Сорочка ж Маркіянова, — заперечила Ганна.

— Не може бути! Хіба я осліпла, — Мотря уважно розглядала сорочку, ніби обнюхувала її.— Звичайно, його, Маркіянова. Ти можеш голову задурити так, що забуду, як мою рідну матір звали. Викручуй добре!

Виходячи, хазяйка у сінях спересердя штовхнула ногою кота. Він нявкнув і подряпався на косяк.

Ганна дістала з кутка коромисло. Примостила його впоперек лави. Накладала на обидва кінці білизну.

Її рухи були впевнені, спокійні, ніби ніякої неприємності не сталося. Підняла коромисло з білизною і вийшла на подвір’я.

В кутку Микола цюкав хмиз. На дубових колодах, завезених для будування нової стодоли, сидів Бородай із своїм братом Романом. Покурювали.

На Романове привітання Ганна тихо відповіла: «Добридень». Придержуючи коромисло, простувала через сад до річки.

Роман позирав їй услід. А потім:

— Запрошуй, Гордію, Ганну на балювання.

Перев’язуючи купки нарубаного хмизу перевеслами, Микола чув уривки розмови Бородаїв.

Надвечір, коли Йосип пригнав худобу з пасовиська, Микола підморгнув йому: має щось сказати.

— Ти знаєш, про що сьогодні Бородаї говорили?

— Про що? — насторожився Йосип.

— Гей, Йосипе, — покликав Бородай. — Іди сюди, справа є.— Подав хлопцю щось загорнуте в лопух. — Віднеси свіжину матері.

Йосип пустився бігцем у село.

Мати сиділа біля вікна і при місяці латала полотняну сорочку.

— Вгадайте, що я приніс? — заклав руки за спину Йосип.

— Певно, хліб з пасовиська. Хочеш зовсім себе заморити.

— От і не вгадали, — хлопець поклав на стіл свіжину. — На свято нам дали.

Мати налила води у макітру, полоскала м’ясо.

— Тепер і в нас, як і в людей, свято буде, — радів Йосип. — Де ж тато?

— У лісі. Дуби валить для Бородая.

— Я спішу, мамо. Під корів треба підстелити.

Поки Йосип бігав у село, Микола сам упорався з худобою.

По вечері у сутінках хлопці полізли на горище комори спати.

Йосип ліг горілиць. Зашаруділо давнішнє сіно.

— Лежи спокійно, — Микола висунув голову з-під старого кожуха. — Сіно терте, курява підіймається. Нічим дихнути.

— Мені чомусь не спиться.

— Ти думай про що-небудь… Чи дивися на черепицю. Он бачиш дірочку? Крізь неї зірка світить.

— Мені страшно.

— Так я ж біля тебе лежу.

— А про що обіцяв розказати?

— Передумав. Ти ще малий. Виростеш — сам узнаєш. — Микола заховав голову під кожух.

Йосип принишк, його вже хилило на сон, як почув шепіт:

— Знаєш, що Роман каже про твою матір?

— Ой, злякав ти мене. І сон розігнав.

— Ще виспишся. — Микола сперся ліктем на солом’яну подушку. — Був я на дровітні, сам чув. Роман сіпнув Бородая, каже: «Пам’ятаєш, Гордію, — якою красунею була Ганна, коли дівувала. Хоч тепер лице зморшки заборознили, але куди твоїй Мотрі до неї». Бородай засміявся: «А вона здоровенного гарбуза тобі дала».

— Якого гарбуза? — не зрозумів Йосип.

— Не перебивай. Роман колись упадав за твоєю матір’ю. Вона найкращою дівкою була. Хотів оженитися на ній. Думав, багатством візьме. Послав сватів з рушниками, а вони з гарбузом вернулися. За Романа вийшла Дроботова Одарка. Позаторік вона померла. Як я затямив, Роман і зараз на твою матір лихий. Забути про те не може. Сказав на балювання її запросити, щоб… насміятися потім.

Микола замовк.

Йосипа мучила думка: «А що як батькам зроблять зле?!»

— Миколо, — намацав під кожухом руку товариша. — Може б, переказати мамі, хай не приходять?

— Я сам так думаю. Бородай і свіжину дав неспроста, а щоб придобритися. От що, перестрінеш матір, як ітиме на хутір зранку.

— Ну й неграматично ти рядно стелиш, — Мотря шарпнула кінець з Миколиних рук.

— То Маркіян неграматично пише. Я ж не пишу, а стелю.

— Попереч мені. Не подивлюся, що свято нині. Такого стусана заробиш, — цикнула Мотря. Вона змусила Миколу вилізти на віз і підмостити заднє сидіння.

— Слухай, що наказують. Візьми червону стрічку. Вплети її коням у гриву. З хутора їдь помаленьку. Не жени коней. Чого вмощуєшся на сидінні? Злазь з воза! Як в’їдеш у село, поганяй трухом. На подвір’ї у батюшки цьвохни батогом і обжени кілька раз навколо дуба. Потім зупинись під самим ганком. Тепер повтори, що батюшці скажеш.

— Вже ж повторював.

— Не лінись. Давай: просили…

Микола, длубаючи у вусі, почав:

— Просили дядьо і тьотя вас, отче і наставнику Анатолію, і вас матушко…

— Слово в слово щоб так сказав. Мені матушка передасть.

Йосип допомагав Миколі запрягати коней… Бородай хотів похвалитися своїм гостям, що в нього наймитам страх добре живеться. Тому Йосип не погнав навіть на росу — ще звечора накосили конюшини. Її треба було тільки привезти. Все ж таки це не те, що цілий день пектися на пасовиську.

Микола важно сів на переднє сидіння, спустив ноги на стельвагу. Батога заткнув біля полудрабка, хльоснув віжками. Йосип зачинив за ним дубову браму. Стояв, опустивши голову.

Мати не послухала його і зараз готує печене й варене для гостей. А він так умовляв її, перестрівши за садом. Мати відповіла, що Бородай ще, чого доброго, вижене його, Йосипа, якщо вона під час балювання не прислужуватиме. Ну і хай виганяв би! Хіба ліпше, коли щось погане трапиться…

«Якби я був великим, — зітхає Йосип, — нікому б не дозволив матір зобидити. І за себе б постояв…»

Вчора Мотря послала його на Ялинець по терен. Обколов руки й обличчя, поки наламав його. А для чого? Щоб застромити у браму. Завжди так годиться робити в зелену суботу, щоб відьма не пролізла і корів не повидоювала.

Незабаром почнуть з’їжджатися гості. Йосип спустився в льох. Виніс оберемок мокрої лепехи і свіжої папороті. Лепеху розкидав по подвір’ю. Папороттю встеляв доріжку від брами до ганку.

На порозі виріс Маркіян. Сперся на липову гілляку, якою заклечали ганок. Руки засунув у кишені, сірого капелюшка нарочито збив набакир.

— Рівніше папороть стели, — командував він.

— Я навмисне як попало, щоб ти зачепився і впав. Вирядився, як панич, — засміявся Йосип.

— Ти в мене договоришся. Скажи ще слово — матір покличу. Вона покаже тобі, де раки зимують.

— Не лякай. Ти без матері й кроку не ступиш. За її спідницю держишся, як рак. Побоявся на дуб лізти воронячі гнізда видирати.

Цього було досить, щоб роздратувати пихатого Маркіяна. Він підступив до Йосипа. Стояли один проти одного, як два розлючених півники.

— Чом же не кличеш матері? — махнув Йосип гілкою папороті.

— Без неї справлюся, — наступав Маркіян.

Голосно загавкав собака. На подвір’я увійшов Роман із своєю дочкою Любкою.

Маркіян швидко сховав руки у кишені. Йосип, мов нічого не сталося, розтрушував папороть. Маркіян повів їх у хату. З ганку оглянувся і погрозив Йосипу кулаком.

Після Романа прийшла товста Ковалиха з дочкою, зятем і двома онуками — великим і малим Степанами. З сусіднього села Залісців приїхав Бородаїв кум Федір.

Чекали попа.

Йосип розпріг Федорові коні. Завів їх під шопу, щоб мухи не кусали, і закинув за драбину паші.

Він бачив, як з ганку спустилися гості. Федір ніс широку лаву, Мотря — вовняне святкове рядно. Бородай смоктав цигарку, застромивши пальці за підтяжки, які стягували його, наче обручі кадуб.

Діти побігли в сад.

— Довгенько матушки нема. А той чортогон Микола давно поїхав? — сіла на лаву Ковалиха.

— Давненько вже, — відказала Мотря.

— Не велика птиця ваш піп, — прикурював із запальнички Федір. — За нашим благочинним дві підводи треба посилати. Одну — для нього, другу — для матушки. Інакше не приїде.

Великий і малий Степани загукали з саду:

— Їдуть!

— Йосипе, відчиняй браму. Та швидше! — заспішила Мотря.

Вкотилася підвода. Піп махав камилавкою. Микола натягнув віжки, і коні, мотаючи головами, зупинилися біля лави.

— Фу, навіжений, — злякано прошепотіла Ковалиха, підбираючи спідницю.

Роман зсадив матушку з воза.

— Прошу до столу, — запрошував Бородай.

У дворі залишилися Йосип і Микола.

Гості сіли за стіл у світлиці. Бородай включив приймача, якого купив ще взимку у Львові. В садку бавилися біля столика хазяйські діти.

Йосипова мати в білій розпашці й чорній спідниці йшла через подвір’я. Темно-русе пригладжене з рівним проділом волосся не вибивалося з-під хустки. Несла обід хазяйським дітям і ласкаво дивилась на Миколу і Йосипа. Чорні брови, смугляве лице, запечалені очі. Тонка і невисока.

Микола з Йосипом лежали на возі і гризли соломинки.

— Ви пізніше пообідаєте, — сказала їм Йосипова мати, поспішаючи в хату.

Хлопці кивнули головами. Ковтали слину, а їхні ровесники під яблунею уминали холодець, запивали квасом.

Потім наймитам дали трохи об’їдків, і вони поїхали по конюшину.

Повернулися, коли вже стемніло. З розчинених вікон світлиці неслася п’яна пісня.

Співав Бородай. За ним вторили гості, а піп, відбившись од усіх, ревів:

І вже речитативом:

— Нашому господарю Гордію і газдині Мотрі дружно та дружно мно-о-гая лєта!

З хати вийшла мати і наказала Йосипові піти додому і загнати курей. Вона була не дуже засмучена, і це заспокоїло хлопця. Він легко ішов додому.

Дід Архип, якого попросили сторожувати господарку, дрімав біля печі на лаві.

— Приніс вам, дідусю, шматок булки, мама дали, — підійшов Йосип.

— Нащо мені булка, старому? Їж сам та рости здоровий.

Проте хлопець розломив навпіл.

Загнавши курей, лягли спати.

Дідусь пообіцяв розбудити Йосипа вдосвіта.

Проте спати не довелося — хтось постукав у шибку. Дідусеві ноги зачовгали по долівці. В хату зайшла, хлипаючи, мати. За нею — батько. Він стогнав і лаявся.

— Що трапилося? — в один голос дід і Йосип.

— Вигнали, як пса паршивого. А все він, Роман! Чого їм від мене потрібно? Все вже забрали — силу, здоров’я, а тепер жінку хочуть відбити. Чуєш, Архипе? Ганна їм очі коле. Цілий день варила-готовила, на стіл подавала. Посадили мене ззаду, як старця. Напившись, Роман почав залицятися до Ганни. Я не стерпів. Це ж наруга! — батько хрипів, держачись рукою за груди.

Доспіли вишні. Переднівок не був уже таким страшним. Люди говорили:

— Коли цвів біб, ївся хліб, тепер цвіте мак і хліб не їсться так.

Таранчуки перебивалися на вишнях. Антін, хоч і дуже скрутно доводилося, затявся не йти до Бородая позичати борошна. Після отієї солоної гостини вирішив навіть сина з наймів забрати. Коли ж поміркував, що вдома хліба й крихти немає, передумав. Що мав робити? Затаїв, заховав свою лють і кривду десь під самим серцем. Вішав сокиру за пояс. Йшов для Бородая дуби валити на нову клуню. Мусила й Ганна у Бородаїв город полоти.

Змарнів, замисленим став Йосип. На худому обличчі витягнувся довгий ніс. Тонкі губи були завжди стиснуті. Сині материнські очі, здавалось, трохи запали. Любив бути на самоті. Замкнувся в собі, навчився розуміти шум лісу і шепотіння трави.

Якось надвечір після дощу пішов хлопець у ліс по опеньки. На зеленій галявині біля здоровенного гриба з м’ясистою білою шапкою надибав джмеля. Пізніше догадався, що то був джміль-одинак. Під купкою моху він зліпив собі стільника. Йосип нарахував сім комірок. Вони були глибші і ширші, ніж на справжній рамі з вулика. І не жовті, а рудуваті. П’ять комірок — повні меду.

Коли джміль-одинак прилетів і ліг спати в своєму гнізді, Йосип у сутінках обкопав ножиком купку моху і обережно поклав скарб у картуз.

На сіножаті, під кущами вільхи, він встромив у землю дірявого горщика. Так з’явився перший пень пасіки.

Джміль-одинак звик до свого вулика. Він незабаром заповнив шосту чарунку і став воском опечатувати мед на зиму.

Під посадкою Йосип знайшов цілу джмелину сім’ю. Але до гнізда добратися було важко: джмелі жили глибоко в землі.

На смітнику за фольварком пана Рачинського хлопець натрапив на іржаву каструлю. Приніс її з собою на пасовисько. Пробив збоку цвяхом дірочку. З дощечки вистругав дно. Насушив дрібної трави, щоб було чим підмостити джмелям. Забив чотири кілочки. Приладнав на них каструлю. Вулик стояв готовий.

Вигнавши корів на пашу, вперто докопувався до джмелів. Циган — Бородаїв собака, сердився, що Йосип з ним не грається, хапав його за ноги, заважав працювати.

Цуциком взяв хазяїн Цигана у пана Рачинського. Гадав, що буде злим, нікого не підпускатиме. Але собака виріс ласкавим, товариським. Він любив більше Йосипа, ніж свого господаря.

Хлопець показав Цигану дірочку. Той понюхав. Певно, йому здалося, що це мишача нора, і він став гребтися. Висолопивши язика, Циган працював з усієї сили, гарчав. Порох сипався з-під його ніг. Раптом собака заскавулив, завив на всю сіножать, став тикати носом в землю.

Йосип погладив Цигана. Витягнув йому з носа джмелине жало. Проте собака більше не допомагав хлопцеві. Боявся навіть підходити до того місця.

Через кілька днів Йосип викопав джмелине сімейство. При місяці накрив величезну шапку стільників разом з джмелями каструлею і переніс на кілочки. Джмелі не відцуралися зручного вулика, носили мед, але Йосипа не підпускали.

Та хіба втерпиш, коли медом пахне!

Одного разу Йосип зірвав житнє стебло, підповз на животі до вулика джмеля-одинака. Той якраз полетів кудись. Всі комірки виявились заліпленими.

«От хитрий, — міркував Йосип. — Шкода грабувати. Він же один. Взимку може пропасти».

Підліз до каструлі. Підняв дощечку. Джмелі стривожено загули. У стільниках блищали крапельки меду. Простягнув стеблину, вмочив у мед і хотів смоктати. Тут Циган загарчав.

Йосип швидко накрив каструлю і виповз з-під кущів.

З лісу вийшла дівчина в білій сукенці в горошок і стала спускатися вузькою стежиною на сіножать.

«Хто б це?» — подумав Йосип і нагримав на Цигана.

Дівчина зупинилась на горбі під берізкою.

«Невже Єва Станіславівна? — приклав Йосип долоню до лоба. — Може, здалося?»

Дівчина також приклала долоню до лоба і роздивлялася навколо.

Спустившись вниз, вона теж упізнала свого колишнього учня. А він, сором’язливий, не наважувався ступити їй назустріч.

Вчителька підійшла сама.

— А я вас зразу ж впізнав, — сказав Йосип.

— Ти не вчишся? — запитала Єва Станіславівна.

Йосип барився з відповіддю.

— Наймитую в Бородая, — опустив очі долу. І враз сміло: — Собаку, яким він нас цькував на горі, ми отруїли. А з школи мене забрали… Трудно батькам.

Єва Станіславівна обняла хлопця.

— Ви знов учителькою будете? — дивився їй у вічі Йосип.

— Ні… Я касиркою в трактирі працюю. До вашого бондаря йду кадуби замовляти на капусту.

— Так ви теж у наймах, тільки в місті?

— Авжеж.

— А я думав — знову вчителькою будете…

— Чи не бондар он там, до посадки йде? — показала рукою Єва Станіславівна.

— Він, дядько Трохим. Гукнути його?

— Не треба. Він знає мене.

— Уже йдете?

— Я буду ще не раз у вашому селі, побачимось, — і пішла до дядька Трохима. Вилицюватий, присадкуватий, він крокував уздовж посадки, придержуючи під пахвою невеликий пакунок. Ось вони зійшлися. Дядько Трохим потис Єві Станіславівні руку.

Йосип зрадів, що побачився з Євою Станіславівною. Але й побоювався… У дядька Трохима на тому тижні поліція трусила, книжки небезпечні шукала. Про бондаря взагалі кажуть, що він бунтівник.

«Про те, що Єва Станіславівна з дядьком Трохимом бачились, нікому не скажу», — вирішив Йосип.

Пригнав худобу на хутір і довідався, що вдома лихо трапилось.

Сусіди порадили старому Таранчукові подати на Романа за знущання в суд. Зопалу він так і зробив. Постерунковий[4] зняв допит. Справа затягнулася. На постерунок[5] ніхто не ходив. Нарешті поліцай сам об’явився і випалив Таранчуку:

— Твоя справа припинена, як бездоказова. Тільки одна твоя жінка засвідчила, що Роман бив тебе. Але чи можна їй повірити, якщо вельмишановні і його святість отець Анатолій, і такий достопочтенний пан Бородай, і все інше товариство, яке гостювало, запевняють, що то був жарт. Ти просто лайдак, і все! Наклепник! Не більше і не менше. За ведення слідства, як такого, що не ствердилось, по закону плати штраф десять злотих. У чім і засвідчую. Капрал поліції панствової Курилевич! — поліцай приклав два пальці до козирка, цокнув підковами і простягнув якийсь папір Антону, щоб розписався.

Тремтячою рукою Таранчук поставив хрестик.

Розповів про це Йосипові Микола. Він сказав, що батько приходив до Бородая позичати гроші. Бородай лютився, не хотів навіть слухати. Батько дав слово валити дуби до жнив безплатно і на майбутній рік не забирати Йосипа з наймів.

Бородай мовив, що дасть гроші тільки тоді, коли батько перепросить Романа прилюдно у церкві.

Таранчук не перечив.

Прикро і тоскно буває Йосипові. Маркіян у школу ходить, а він біля свиней. Хоча б Єва Станіславівна навідалася. Обіцяла ж. Йосип щодня виглядав її. Зробив сопілку. Сам грати навчився.

Розбрелася худоба на сіножаті. Йосип виливає свою тугу на сопілці. Нерадісна, сумна мелодія пісні:

Йосип перебирає пальцями на сопілці, заплющивши очі від задоволення, бо не просто виграє мелодію, а серцем співає.

І коли доходить до слів, що травиця зів’яне і зсохне, якщо вороний ступить копитами на неї, а вода стане гіркою для козака молодого, сопілка його тужно плаче.

Граючи, Йосип не почув, як підійшла Єва Станіславівна і заспівала в такт:

Йосип стрепенувся. Обірвав гру, перш ніж Єва Станіславівна кінчила співати.

— Злякався? — сміялася вона.

— Думав, чужий хто.

— А я тобі книжечку принесла. Ти ж не забув читати? — Єва Станіславівна розгорнула газетний пакунок.

Книжечка була невеличка, потерта.

Єва Станіславівна простягнула її Йосипові.

— Розгортай, — мовила. — Це вже твоя.

Йосипові не вірилося. Він обережно перегорнув сторінку.

— Ну читай.

— Те Ге Шев-че… Шевченко, — водив пальцем.

— О, ти наче горіхи лускаєш, — заохочувала Єва Станіславівна.

Підбадьорений похвалою, Йосип читав без запинки:

— Ти ще не розповів, як живеться тобі,— сказала Єва Станіславівна, коли Йосип втомився читати.

Замість відповіді він мовив:

— А в мене пасіка є. Ходімте побачите.

Єва Станіславівна похвалила пасіку.

— Бородай зобижає? — питала.

— Краще б мене побили, а то над батьком знущаються…

Йосип розповів, як у неділю батько повинен був перепрошувати Романа. Сорому набрався, бодай не казати. Стояв перед вівтарем на очах у всієї громади. Заприсягався перед образами, що в суд подав згарячу.

— За що ж наруга така? — спохмурніла Єва Станіславівна.

— Або я знаю. Кажуть, якби ми не такі бідні, не смів би Бородай глумитися.

— І правду кажуть, Йосипе. Та не довго Бородаям панувати вже. Хочеш, буду частіше до тебе приходити? «Кобзаря» разом читатимемо…

З того дня Йосип ще більше прив’язався до Єви Станіславівни. Вони читали вірші, збирали різні трави, квіти, листя, все це Йосип висушував і тихцем складав на печі у закапелку.

Про дружбу з Євою Станіславівною знав лише один чоловік — бондар. Йосип приносив йому книжки, які передавала учителька. Що у цих книгах писалося, хлопець не знав. Спробував якось прочитати, але нічого не второпав.

Перед жнивами Єва Станіславівна рідко навідувалась до Йосипа.

А тут в селі бідняки стали поговорювати, що не підуть ні до пана Рачинського, ні до попа, ні до інших багатіїв жати за дванадцятий сніп.

Бородай ні з того ні з сього почав лаяти Трохима:

— З тартака його вигнали, бо народ підбурював. Тепер в селі чесним людям на п’яти наступає.

Поліція знову трусила в дядька Трохима. Його погнали на постерунок, і, як тільки Єва Станіславівна прийшла, Йосип зразу ж сказав, що бондаря забрали.

Єву Станіславівну це не здивувало.

— Довго його не продержать. Випустять, бо доказів жодних нема, — мовила вона і попросила передати дядькові Трохимові щось загорнуте в хустину. Сама ж швидко подалась на горб. Лісові кущі заховали її легку постать.

Йосип помацав пакунок. Під пальцями зашелестів папір. Певно, знов книги. Тільки чому обкладинок нема?

Сховав під каструлю з джмелями.

Єва Станіславівна не помилилася. Бондаря випустили через два дні, і він сам прийшов на пасовисько.

— Молодець, добре сховав, — похвалив Йосипа дядько Трохим, перекладаючи за пазуху білі листочки.

— У неділю піднімемо все село на ноги.

«Що ж то буде?» — гадав Йосип.

У суботу Микола повів коней на нічліг. У неділю вранці, вигнавши худобу, Йосип попросив його, щоб попас корів. Сам махнув на село.

Люди сходилися до церкви. Під червоною брамою з зеленим дахом гомоніли мужики. Парубок, той самий Грицько з Кривулі, що його торік вигнали із школи, і дядько Трохим читали селянам розклеєні на паркані й на брамі білі листочки. Люди розмахували руками:

— Добре написано!

— Читай далі!

— Про землю там нічого нема?

До гурту підходили нові прихожани. Дядько Трохим починав читати листівку спочатку.

— «Не наймайтесь до багатіїв за дванадцятий сніп, поки не будуть платити по-людськи…»

— Вік жали за дванадцятий сніп, а зараз не будемо? Ой, щось не віриться, — озвався з гурту Таранчук.

— З такими, як ви, боягузами нічого не зробиш, — кип’ятився Грицько. — Я ж толкую, що треба всім селом…

— Диви, який спритний.

— А поліцейської гуми не хочеш? — не втихали чоловіки.

— Не лякайте!

— Що ж там про землю в тих паперах? — допитувався Таранчук.

— Ніхто нам її не дасть, поки пани панують, — толкував дядько Трохим. — Це як закон. Та не довго ходити нам горбатими… Вище голову, селяни!

— Трохиме, багатії сунуть!

— І поліція! — плеснуло з гурту.

Натовп шарахнувся від брами. Люди незчулися, як гумові палиці пішли гуляти по їхніх спинах.

— Хто розклеїв цю погань, пся крев?! — зривав Курилевич листівки. — Р-розійдись!

Чоловіки опиралися, поки поліцай не випхав Трохима з гурту. Тоді побігли врозтіч.

Бондаря знову погнали на постерунок. Одначе листівки зробили своє. В понеділок люди вийшли на свої вузькі смужки. Управитель фольварку гасав по полях, умовляв жати панську озимину. Піп послав наймитів за женцями у навколишні села.

Але і там люди бунтували.

Кипів від люті Бородай. Хіба видано, що навіть Таранчуки не схотіли в нього жати!

Так минуло три дні. Всі бідняки встигли обжатися. Озимина перезрівала. Багатії поступилися одним снопом.

Наступної неділі піп на казанні соромив парафіян, а Трохима Гойду обізвав бунтарем, підручним антихриста. Не забув оповістити, що його запроторено в тюрму.

Міцно вчепившись за повід, стримуючи сірого в яблуках Кумиса — трирічного жеребця, Йосип повільно виїхав з брами. До Кумиса прив’язана такої ж масті Альта. Цю пару молодняка Бородай держав виключно для виїздів, рідко запрягав у шлеї.

Слідом за Йосипом вивів тяглових коней Микола, погнав навздогін. Порівнялися, поскакали. Вбік тікали злякані кури, вилітаючи просто з-під копит. Перебралися через довгий хисткий місток, викладений з соснових колод.

Тут, на правому березі Ікви, хлопців чекали Грицько і Петрик. Вони служили на фольварку пана Рачинського і також вивели купати коней.

— Завертайте сю-юди-и!. — гукали Грицько і Петрик.

Хлопці пустилися вздовж берега навскач. Зупинилися біля верб, мало не наїхавши на своїх ровесників.

Йосип хвацько зіскочив з коня.

Грицько допомагав Миколі, а Петрик Йосипові — прив’язувати коней до верб.

Йосип і Микола роздяглися, сіли на теплому піску.

Грицько, обнявши руками коліна, оповідав, як учора управитель фольварку перекинувся з бричкою в річку.

— Тільки в’їхали на середину — гнила дошка трісь. Я коней цьвох. Вони як рвонуть! Орчики розламались. Бричка зачепилась передніми колесами за дошку. Так і повисла. Я кричу: «Тпру! Тпру!», а коні тягнуть мене вперед. Держусь за віжки. Як побачив, що можу і сам злетіти з брички, виплигнув на місток. Обернувся, а управитель висить униз головою і руками махає. Покрутився так і шубовсть у воду. Пірнув рибу ловити.

— Що ж далі? — нетерпеливиться Йосипові й Миколі.

— Відшмагав мене. Погляньте, які синяки, — Гриць ліг на живіт.

— Болить? — торкнувся тіла Йосип.

— Переболить. Чорт з ним. Заросте і грубіше на тому місце буде. А пан управитель на все життя затямить, як купався, — посміхнувся Микола.

— Авжеж що не забуде. Носа розквасив. За живіт зараз тримається, чмихає, як ковальський міх.

— Ну, гайда коней купати, — підвівся Грицько.

Хлопці встали, відв’язали своїх коней.

Понад берегом річка мілка. Далі глибше й глибше. Йосип відчуває, як Кумисові все важче і важче йти в річці. Вода підмиває коням животи, боки.

— На ями поганяй! — кричить Микола.

На ямах течія повільна, наче вода тут зупиняється. Вода переливається коню через хребет.

Посеред ям хлопець зіскакує з Кумиса, занурюється у воду. Течія підносить його вгору.

Коні швидко стомлюються, і хлопці виводять їх під верби. Потім наввипередки біжать до стрімкого обриву, що навпроти парку пана Рачинського, і, простягти вперед руки, майже одночасно стрибають у річку.

Одно погано — дуже короткий обідній час. З фольварку задзвонили в рейку. Грицько і Петрик мусили збиратися. Їм уже треба бути на роботі.

Микола і Йосип невдовзі теж вийшли з річки. Раптом з лівого берега почули страшний крик. Із-за густого верболозу вискочив Степан-великий, заволав:

— Люди! Р-я-ту-у-йте!

Хлопці шубовснули у воду. Попливли до лівого берега.

— Хто топиться? — вискочив на берег Микола.

— Там! — біг до кущів верболозу Степан-великий.

Біля верболозу річка коліном огинає парк. У воді борсалися Маркіян з Степаном-малим. Їх закрутило на повороті.

Степан-малий запустив пальці в Маркіянрву чуприну, а Маркіянові пальці немовби заклякли у волоссі Степана-малого.

Микола був уже на повороті. За ним плив Йосип.

— Давай руку! — гукнув він до Степана-малого. Виринувши з води і побачивши біля себе Йосипа, Маркіян вчепився йому за ноги. Микола схопив Степана-малого за чуба і потягнув до берега.

Йосип гріб руками. Ногами не міг ворухнути. Захлинувся. Зашуміло у вухах. В очах попливли жовті кола.

У цей час Маркіян випустив Иосипову праву ногу. Хлопець напружив м’язи.

— Держись, Маркіяне, — прощепотів, випливаючи на мілину.

Степан-великий, довгий, як патика, завивав над братом.

— Цить! — нагримав на нього Микола. — Одягайся сам і Степана одягни. Не реви, як свята богородиця.

З Маркіянового носа полилася кров. Йосип нарвав трави, підклав йому під голову, щоб було вище. Микола намочив сорочку в річці і примостив «утопленику» на перенісся.

Обидва Степани, скімлячи, поплелись у село. Коли Маркіян трохи відійшов, рушили на хутір.

Побачивши блідого Маркіяна, Бородаїха обімліла.

— Де волочилися так довго? — підскочила до коня, щоб зняти сина.

Маркіян, відвернувшись убік, промимрив:

— Я… я… топився.

Мотря залементувала:

— То вони, оті бусурмани, Йосип з Миколою, завели тебе на глибоке! Ах ви ж, поганці!

Мотря, схопивши прута, метнулась до хлопців.

До покрови — храмового свята — лишились лічені дні. В Почаїв готувалися старі й малі. Бородай запевнив, що і Йосипа візьме з собою.

Тепер кожного ранку, вигнавши корів на Городисько, Йосип мимоволі поглядав на захід, де біла дзвіниця монастиря підпирала небо.

Доручивши корів Миколі, який зяблив пшеничисько, хлопець повернувся на хутір. Зупинився під смерекою. Ще раз позирнув на лавру.

Його покликала Мотря.

— Хто виливатиме за тебе? — показала на відро з помиями. — Завжди забуваєш!

Йосип ухопив відро, побрів за хату.

А навздогін йому неслося:

— Не забудь курям гарнець проса висипати, індикам картоплі замішай, від свиней цеберки прийми, а то, чого доброго, ще потрощать.

Висунувся в розчинене вікно Бородай. Він завжди милувався широким подвір’ям, добротними, під цинковою бляхою коморами, хлівами і клунями. Завезені дубові колоди, сад, захований за смереками, — все його.

Виволікши важкі цеберки, Йосип погнав припинати за сад поросну льоху. Вона впиралася, рила спориш. Хлопець хльоснув свиню лозиною.

— Ти легше, легше її, бо поросят скине! — гримнув Бородай.

— Щоб вона здохла тобі,— бурмотів під ніс Йосип.

Впоравшись на господарстві, хлопець поніс у вузлику обід Миколі.

— Давай швидше, бо вола з’їв би! — здалеку гукнув Микола.

Йосип прискорив крок.

— Що приніс ниньки? — витирав Микола об штани брудні руки.

— Те, що дали.

— Розв’язуй.

Сіли під возом. Йосип розв’язав вузлик.

— Маєш хліб, трошки сала і кухлик кислого молока наполовину з сироваткою.

— Знову те саме, щоб вони самі скисли. Маркіянчика медівничками годують. Сала на понюх, — Микола розламав цілушку.

— Ти їж, як циган, — засміявся Йосип. — Прив’яжи на ниточку шматочок. Якщо заманеться проковтнути — витягуй з рота. Я пробував. Та ледве півбуханця не вмолов.

— Тобі дати хліба? Либонь, теж кишки марш грають?

— Дай. А я тобі взамін антонівку на закуску, — Йосип вийняв з кишені яблуко. — Понюхай, як пахне.

Микола поклав яблуко на коліно. Зверху на нього пужално. Вдарив кулаком. Яблуко розкололося навпіл.

— Закушуй і ти, — подав половину.

— У свято мене в Почаїв візьмуть, — смакував яблуко Йосип.

— Хвалися. Може, і не візьмуть.

— Сам Бородай сказав. Тільки з річки мені сім кіп конопель треба викинути.

Хлопці перехрестилися. Йосип загорнув кухлик у хустину. Микола почав запрягати коней.

— Скажи Бородаєві, що до вечора кінчу, — мовив Йосипові.

Хлопець рушив на хутір, а потім зразу ж до конопель.

Бовтається в річці, витягає горстку за горсткою на берег, розставляє купками. Вода не літня, холодом ноги облизує. Але хлопець радий стерпіти все, щоб його взяли в Почаїв. Як там буде красиво! Може, Мотря розщедриться і бублика купить.

Незчувся хлопець, як сонце стало спускатися. Він витягнув останню горстку, розставив її. Ноги задубіли. Швидко одягнувся, затупцював. Трохи зігрівся.

Присів на березі. Іква хлюпала, гойдала хвилею… Забув Йосип, що його чекали кури, індики, поросна льоха.

…Настала покрова. Бородаї зібралися в Почаїв. Радів і Йосип. Один Микола повинен був залишитись на хазяйстві.

Йосип одягнув чисту сорочку, розчесав темно-русого чуба, ще й олією його намазав.

Мотря в сірій спідниці й такому ж сачку, в червоних чоботях, схожа на годовану попелясту качку, ходила по двору, наказуючи Миколі.

— Як ми поїдемо, Цигана спустиш з прив’язі. Корів видоїш.

Бородай стукнув у вікно:

— Воза лаштуйте!

Хлопці виволокли воза з-під шопи. Йосип витягнув дишло і, крекчучи, став заправляти його. Дишло ніяк не залазило на місце. Нараз вислизнуло з Йосипових рук і впало просто на ногу. Хлопець так і присів.

Микола виніс шлеї і віжки.

— Що з тобою?

— Дай мені ба-бку, — ойкав Йосип.

З великого пальця сочилася кров. Микола побіг на дровітню. Відірвав клаптик від ганчірки, яка сохла на кілку. Розшукав під тином широкий лист бабки, сполоснув у воді. Туго перев’язав розбитого пальця.

— Йосип не поїде, — підступив Микола до ганку.

— Що? — Мотря зміряла презирливим поглядом Миколу.

— Він палець роздушив.

— Господоньку милостивий і ти, свята покрово, змилуйтеся наді мною, — почала Мотря і до Миколи: — Чом стоїш, дурню? Натягни чисту сорочку. Ти поїдеш! Чи ви змовились мене зі світу зігнати?

Йосип кульгав біля воза. Бородай з жінкою вмостились на задньому сидінні, пухко вистеленому. Маркіян — біля батькових ніг. Коні рушили.

У Бодаках бамкали дзвони. Їм у відповідь неслось бом-бам-бім з сусідніх сіл. Не було чути лише гудіння великого дзвона Почаївського монастиря.

Хлопець забравсь на горище. Там стояв невеличкий сундучок-ящик. У ньому лежало кілька Йосипових старих сорочок, дві грудочки цукру, що збереглися з зелених свят, лезо поламаного ножика. Нахилившись над своєю скринею, хлопець роздумував, яким він буде багатим, коли Бородай пошиє зароблені штани і марнерку.[6]

В хліві замукала безрога Красуля. «Доїти пора», — подумав Йосип. Спустився з горища. Дістав дійницю з кілка. Вимивши туге вим’я, присів навпочіпки. На порозі вмивався лапкою чорний кіт.

Непомітно минав день. Йосипа ніхто не підганяв. Сам знав, що треба робити. Нагодував худобу. Курям насипав проса в корито значно більше, ніж Мотря, щоб і вони запам’ятали свято. Коли б хазяйка довідалась про цю щедрість, викрикнула б: «Чужим добром розкидаєшся!»

Богомольці повернулися пізно. Йосип допитувався в Миколи, що він бачив і чув. Микола ледве волочив ноги. Казав, що надто втомився.

Бородай з сином, зайшовши в хату, не показувались. Мотря, як чорна туча, снувала у хлівах.

— Догоджай Мотрі, бо вона як скажена, — застеріг Микола Йосипа.

— Чого це вони всі набурмосені? — дивувався Йосип.

— В Бородая хтось гаманця свиснув, — одказав Микола.

Мотря не покликала, як звичайно, хлопців вечеряти. Вони сиділи мовчки на колодах. Пливли сутінки.

Закінчувався строк Йосипової служби. Бородай відміряв зароблені хлопцем три пуди жита, Мотря сама пошила штани і марнерку. Кроїти вона не вміла, і тому одна холоша вийшла коротшою. Йосип не був вибагливим. Одягнувшись, сказав, що йому дуже зручно.

Йосип мріяв про той день, коли не буде наймитом. З цією думкою він лягав, з нею і прокидався. Микола, котрий мав наймитувати до різдва, заздрив йому.

Нарешті, останній день.

Йосип згрібав гній в хліві, коли грюкнула хвіртка. У двір зайшов батько. Мовчки пройшов повз сина і попрямував у хату.

«Чого це він?» — стривожився Йосип.

Зупинився передихнути. І тут налетіла на нього Мотря.

— Чого галок рахуєш? Строк твоєї служби не закінчився. Тільки-но батько твій на колінах стояв, просив, щоб ми тебе залишили. По доброті своїй згодились, а ти не стараєшся. Підбирай гній граблями, не розтрушуй.

Мотрині слова були ударом для хлопця. Невже цілу зиму доведеться в такому пеклі жити?

Викидав гній з хліва. Микола повіз уже хуру на поле.

Смутно стало на душі. Не почув Йосип, як під’їхала підвода. Думав, що то Микола, аж воно — Роман. І не один — з старенькою матір’ю.

Роман кинув матері:

— Злізай! Клунки сам скину.

— Не гони, сину, — озвалась бабуся. — Піду вже.

Прибігла Мотря. Не привітавшись, підскочила до Романа.

— Хто просив, щоб привозив її? Гордію! Ти чуєш чи ні! Виходь-но! — І до свекрухи грізно: — А ти, стара відьмо, і не рушся з воза. Тут і собі ради не можемо дати, ще й ти на зиму!

Бабуся схилилась на клунок. Вихором вилетів з хати Бородай.

— Приймай матір, — глянув скоса Роман.

— Куди приймати? Ти ж батьківщину посів. Я на хутір вибрався. Все тобі лишив. Ти повинен матір доглядати!

— Он як! А три материних десятини хто забрав? Ти забрав. Як батько вмерли, так ти і від їхнього поля на цілих три аршини собі відчепив. Думаєш, як не застав тебе, коли межу перекопував, то й нічого не знаю? Злодій ти, а не брат.

— Геть, щоб мої очі ні тебе, ні старої не бачили! — кричав Бородай.

— Людоньки, без ножа хочуть зарізати, — голосила Мотря.

— Ніхто не ріже тебе. Мовчи, очманіла! — пінився Роман.

— На моєму дворі та ще розпоряджатися, — наступав Бородай.

— Чом я не вмерла? Смертонько, де ти? — трусилась бабуся.

— Злізай! — гримнув на неї Роман.

Плигнув на землю. Вихопив клунок з материних рук і жбурнув до ганку.

Бородай підскочив до купи гною. Вирвав вила з Йосипових рук.

— Посмій лишень зсадити стару з воза, — рішу обох тут на місці!

— Не вий вовком, Гордію. Ми договір уклали за матір’ю доглядати, — тихше сказав Роман.

— Як Маркіянчик був малим, то ти тоді не пустив її, щоб няньчила. Тепер вона стала підсліпуватою, і ти притарабанив свекруху. Мовляв, бери, небоже, що мені негоже, — виказувала Мотря.

Вона закинула клунок на плечі, хотіла назад на віз ткнути, але Роман так стусонув її, що вона аж упала.

Бородай вилами вперіщив брата по крижах. Роман застогнав. Але, як тільки Гордій нагнувсь над Мотрею, стягнув матір з воза і вдарив по конях.

Рвонувся Бородай. Схопив коней за вуздечки. Роман замахнувся батогом:

— Пусти!

Опік брата по руках. Гордій засунув пальці від болю в рот.

Роман втікав не оглядаючись.

— Запрягай коней, Йосипе! — лютував Бородай. — Відвези стару!

— Коней же немає,— сказав Йосип. — Микола гній повіз. Чи виїзні запрягати?

— Виїзні? Для кого? Чекай Миколу. Тоді відправиш, щоб не смерділа тут.

Викидаючи гній, Йосип схлипував, дивлячись на бабусю. Закутана у вовняну хустку, в старому кожушку, вона сиділа не ворушачись. Збоку, туго зв’язаний, валявся клунок. До бабусі підходили кури. Вона підставляла їм свої кострубаті руки. Кури клювали грубі пальці і зашкарублі долоні.

Йдучи в хату, Бородай і Мотря обминали матір.

Повернувся Микола. Під’їхав під купу гною.

— Йосипе, чи забув, що я наказував! — спустився з ганку Бородай. — Відвезіть стару.

Хлопці збили коней. Йосип наваживсь кинути на віз трохи соломи.

— На весілля чи в церкву лаштуєшся? — забрала солому Мотря, — Хай протрясеться трохи!

— Полудрабки мокрі! Замаститься бабуся, — мовив Йосип.

— Не велика пані.

Дорогою бабуся просила хлопців не везти її додому. Роман все одно не прийме.

— Лучче в Ялинці чи в яру глибокому скиньте мене, — шепотіли її губи. — До ночі я перемучусь, а там холод прийде. Може, дасть бог, і заколію.

Хлопцям стало страшно. Погнали коней швидше.

Роман перестрів їх, як вже під’їжджали до його воріт. Завернув коней:

— Махайте додому і передайте Гордієві, най з мене дурня не строїть. Три роки я матір глядів. Тепер — його черга.

Привезли бабусю назад. Але брама була зачинена, так що на подвір’я не в’їхали.

Вилаявши хлопців, Бородай сам помчав матір. Непомітно скинув її в Романовому садку.

Тужно шуміли смереки.

Спускався холодний вечір.

Осінь довгі ночі пряде — дні вкорочує. Не жевріє каганець у хаті Таранчуків. І в отому мороці вечірньому не спиться ні Антону, ні Ганні. Ще як потріскує сухий хмиз у печі, Ганна, приставивши коловорот до припічка, пряде кужіль для Бородаїхи з тих конопель, що Йосип витягав з річки. Коли ж звариться пісний куліш чи картопля в мундирах, гасне ватра. Навмисне довго не затуляють піч дерев’яним півкругом, щоб хоч вуглинки тліли. З ними таки веселіше. Та світяться вони недовго. Згасають, наче сірники на вітрі. У комині вітер гуде, сумну пісню співає.

Чого тільки не передумаєш в осінню ніч! І Антін думає вперто, боячись ворухнутись, щоб не злякати своїх дум.

Мріє і Ганна, лежачи на печі. Коли б хто спитав її і Антона, що тривожить їх, відповіли б на це однаково.

Кінчилось літо. Осінь настала. А вони все думку плекають телицю придбати. Тим-то і гасу не купують, рано спати лягають.

Є у Таранчуків троє овець. На ярмарку за вгодовану кітну вівцю можна вторгувати п’ятнадцять злотих. А телиця не менше сімдесяти коштує.

Антін і Ганна чекають, щоб ціна піднялась. Тоді продадуть, докладуть ще, зіб’ються якось на телицю.

Після Михайла вирішив Антін вести овець на продаж. Сходив до Бородая. Тридцять злотих узяв на вексель. Заодно попросив, щоб Йосипа відпустили на один день.

Підморозило трохи. Малі калюжі затягнуло, ніби шибки хто повставляв. З-за голих дерев бовваніли сільські хати. Над Іквою сірів, кутався у тумані ліс.

Антін, одягнений в руду гуньку, ступав спереду. З-під рукавів виднілася полотняна сорочка. Він тягнув на мотузці зв’язаних докупи трьох овець. На голові похитувалась гостроверха бараняча шапка.

Йосип підганяв овець. Материн сачок обвисав на ньому, як на жердці. Рукава закочені. Озутий, хоч і в порвані, але чоботи.

— Підганяй овець, Йосипе, а то ми через тиждень на ярмарок попадем, — оглянувся батько.

Йосип шморгнув носом. Легенько торкнув білу вівцю. Бо лише вона впиралася. Сірий баран і чорна ягниця не відставали. Хлопцеві було шкода, що вівцю продадуть. Він пам’ятає, як три роки тому купили її. Тієї зими Іванко ще був живий. Як веселилися з братиком, коли біла вівця (її так і назвали Біла), принесла двійню.

Перейшли перехресну дорогу. Дали вівцям скубнути зеленого жита і знову рушили.

Йосип вперше у місті. На вузькій забрукованій вулиці влились у людський потік.

Щоб не загубитися, Йосип не відставав від овець. Поміж возами пробиралися на горбок. Стали в ряд до дядьків і тіток, які стояли з вівцями і козами.

Продавши овець, Таранчук купив телицю рудої масті з білою зіркою на лобі за сімдесят чотири злотих. Тітка віддала в придачу мотузку, на щастя.

Поки батько ходив купувати гасу і сірників. Йосип доглядав телицю. Милувався нею, тут же і охрестив Зіркою.

— Телицю продаєш? — запитав хтось.

— Самі купили, — відказав, не піднімаючи голови.

— Неначе ти, Йосипе?

Хлопець ледве не випустив мотузку з рук. Перед ним стояла Єва Станіславівна.

— Чому ж ти сам?

— Я з татом. Вони дещо купити пішли.

— Мені про тебе Грицько розповідав.

— В Почаєві? — спитав Йосип. — А мені не вірилось. Я так виглядав вас на пасовиську. «Кобзаря» всього напам’ять вивчив.

Єва Станіславівна нахилилась до Йосипа:

— Тихіше говори. Ти ще в Бородая служиш?

— Служу. А дядька Трохима в тюрму запакували. І за вами поліція нишпорить. Грицько, певне, казав вам.

Єва Станіславівна посміхнулась.

— А дядька Трохима не скоро випустять?

— Випустять! — і відразу заметушилась. — Заговорилась я з тобою. Поліцейський он ходить. Іти мені треба.

Йосип мало второпав з того, що розповіла Єва Станіславівна. Обміркувати також не встиг. Надійшов батько. Рушили додому.

Ганна чекала за ворітьми. Побігла назустріч. Обняла телицю за шию і ввела її на подвір’я.

— Первісточко наша, — приказувала, цілуючи телицю в лоб.

Йосип приніс жмут сіна.

— Зіркою я назвав її, мамо.

— Гарно! — похвалила мати.

Втрьох завели телицю в чистенький хлівець. Мати напоїла Зірку теплим пійлом, батько покропив святою водою з пляшечки.

При місяці стояли на порозі.

— Вона вже вим’ячко, сливе, відпускає,— раділа мати. — На великий дзвін своє молоко буде.

— Якби-то, — мовив батько.

Настали перші дні зими. Випав глибокий сніг, а Мотря все не пускала Йосипа на ніч у хату. На горищі стало холодно. Хлопець промерзав до кісток.

Одного разу, вирядивши Маркіяна в школу, Мотря схаменулася: де ж Йосип?

У хлівах ревла худоба.

— Ніде на обійсті хлопчиська нема, — казала Мотря чоловікові.

— Йосипе! — гукали вдвох.

Не обізвався.

Роздратованому хазяїнові довелося лізти на горище. Довго не міг відчинити дверцята. Рвонув їх щосили.

— Спить? — задерла голову Мотря.

Бородай нахилився над Йосипом.

— Задубів, чи що? — шарпав його.

Хлопець лежав під гунькою калачиком. Від холоду звечора він довго не міг заснути, перекидався з боку на бік, розтирав ноги. Над ранок задрімав.

Бородай зірвав гуньку з сонного. Відкинувся, побачивши, що в Йосипа посиніли ноги.

Налякані хазяї роздягли його, поклали в кухні на лаві під грубою. Бородай розтирав Йосипа спиртом. Сине тіло не скоро порожевіло. Не скоро й хлопець очуняв. Його окутали кожухом.

— Щастя, що не заколів, — причісувався Бородай перед дзеркалом у світлиці.— Давно казав тобі, пусти на кухню, а ти вередувала. По селу, чого доброго, таке піде, що нікого не наймеш. З свиньми пацькатися ти не дуже любиш!

Мотря хотіла огризнутися, але зайшов дід Архип. Стихла і шмигнула у ванькир.[7]

— Помагайбі,— переступив поріг дід.

— Мітли приніс? — виглянув, із світлиці Бородай.

— У сінях кинув.

— Значить, завтра Микола до машини хай виходить. І ти теж.

— Не забудемо, — буркнув дід Архип. — Тільки хотілося б знати, що заробимо.

— Не торгуйся. Якось зійдемося, — переконував Бородай.

Проте дід не відступав.

— Воно, звісно, погодитися можна. Тим паче, що зараз холода вдарили і податися нікуди, — почав він. — Але все-таки, якщо знаєш, за що робиш, то й рукам легше.

— Заспівав, мов дяк над мерцем. Воля твоя, — не силую. Не хочеш приходити — не приходь. Робітник з тебе, як з пальця молоток. Ціну набиваєш, а ледве дихаєш.

— Не гнівайтеся, Гордію. Вибачте старому.

— Та що там вибачатися. Виходьте з онуком до машини. Для свого ж благополуччя.

Дід довго клацав клямкою, поки відчинив двері.

Бородай, згадавши, що мітли уже принесено, голосно гукнув:

— Очуняв? Вставай, Йосипе! День не чекає,— і почав шарити крючком під столом, дістаючи бланкового паса до молотарки.

Бородай позичав його попові. Пас порвався. Наймит отця Анатолія приніс паса скрученим, перевеслом зв’язаним, так, ніби він був цілий-цілісінький.

Шкода, що Мотря не чула Гордієвої лайки, яку він посилав на адресу помазаника божого. Вона неодмінно в неділю просила б попа хоч в умі помолитися за чоловіка, щоб Всевишній простив прогрішіння його.

Стягуючи яловим вшивачем порваного паса, Бородай покректував. Його злість подвоїлась, коли з сіней почулося Мотрине:

— Чом не розбудив наймита?

З швайкою в руці хазяїн піднявся з стільця. Ткнув носком чобота в кухонні двері.

Поклавши голову на кулачок, Йосип спав глибоким сном. Його бліді губи час від часу ворушилися. На них пробігала тінь невиразної усмішки.

Бородай тихцем наблизився і провів швайкою під носом. Йосип промимрив щось і, не розплющивши очей, повернув голову до стіни.

Хазяїн сунув швайку в кишеню і покравсь до мисника. Зачерпнув холодної води і до сонного. Відкотив кожуха з плечей. Линув Йосипові за комір.

— Йой! — зірвався з лави хлопець, протираючи обома руками очі.

Бородай сміявся. Смоктав невилиту за комір воду.

— Чом злякався? Я тебе добром будив, а ти, як камінь, лежав.

Йосип, не зашнурувавши батьківські черевики (чоботи залатали, і вони були про свято), подався у сіни. Вибрав замашну мітлу з тих, що приніс дід Архип, вийшов на подвір’я.

— Тпру! — почув чийсь голос за спиною. Обернувся.

До ганку шугнули залубні.[8] Закутаний у шубу, в шапці-смушанці виглядав з-за фірмана кістлявий панок.

— Господар дома? — спитав Йосипа.

— У хаті, — відповів Йосип.

З ганку по східцях застукотів Бородай.

— Яка несподіванка, пане Глущенко!

— Добродію, — усміхнувся Глущенко.

Фірман допоміг йому висунути ноги з-під кожуха, і панок, підмітаючи своєю довгою шубою протоптану стежку до ганку, йшов під руку з Бородаєм, який брів у снігу.

— А ти тут наймитуєш? — поцікавився фірман.

— Доводиться, — сперся Йосип на мітлу. — А ти ж як?

— Також прислужую.

— Що ж воно за цабе твій пан?

— У гміні[9] робить. Ще й маєток має.

— А до Бородая чом він приїхав?

— Оце вже на п’яте село вожу його. Якимсь товариством керує він. Якби не такий холод, чорт з ним. На кухню мене хоч пустять погрітися?

— Спробуй. До нас ще такий панич не приїжджав.

Глущенко до вечора гостював у Бородая.

— Хто там у сінях товчеться? — не відриваючись від книжечки, гукнув Бородай. — Ступай відчини, Маркіяне!

«Липова колодка» повільно зсунувся з ліжка, потягнувся.

Знову постукали в двері.

— Ступай одчини, кому сказав!

— А мама де?

— Доїти вийшла.

— А Йосип?

— Порається у дворі. Та піди ж! — злився Бородай.

— Де мої чоботи? — не хотів іти відчиняти Маркіян.

— Певно, як завше, під постіль у куток кинув. Лізь тепер сам. Я не мама, щоб панькатися з тобою.

Маркіян поповз на животі під ліжко. Висунув чоботи і босими ногами вліз у них. Впустив того, хто просився.

— Почекай тут, я батькові скажу, — з погордою кинув, прямуючи у світлицю.

— До вас, тату.

— Хто?

— Голодранець Таранчук, Йосипів батько, приплівся. — Маркіян стріпнув правою, потім лівою ногою. Чоботи опинились знову під ліжком.

Бородай закрив книжечку і поклав на божницю.

— Що скажеш, Антоне?

— Лихо жене. От і притьопав.

— Що там ще за лихо? Не стовбич у дверях, сідай, — вказав на лаву.

Бородай пройшовся по хаті.

— Що скоїлось?

— Косив я в нашого батюшки ярину. Влітку він платити не хотів. Зима настала. Я до батюшки. Вимолив коняку до млина з’їздити. Він, правда, не хотів давати, казав, що за сповідь з мене не візьме перед паскою, а зарахує те, що косив йому.

— Не тягни, — перебив Бородай Таранчука.

— Доїхав до млина благополучно. А вертався, Курилевича надибав. Не зогледівся, звідки він взявся, як стовп серед голого степу виріс. «Чом кінь без вуздечки?» — репетує. «Не мій кінь», — доказую. Поліцейський записав мене в книжечку. Батюшку нашого теж записав. «Паняй, буду в селі, розберусь, кому штраф всипати», — кричав. Я прошу, щоб змилувався, а він кулаком розмахує.

— Чому ж тобі штраф припаяли? — не вірив Бородай. — Хай патлатий платить! — Ще сердився на попа за порваного паса.

— Якби-то. Батюшка покликав мене та ще вилаяв. «У мене, — каже, — вуздечок, хочеш і тебе загнуздаю. Чом наймиту не сказав, щоб виніс з конюшні?» Я ж їй же богу просив. Але він не дав. Тепер плати.

— Ото тобі наука. Не ходи до попа робити. Думаєш у мене грошей позичити? Вибач, нема.

— Я б дуже просив…

— І не проси.

— Хоча б п’ять злотих. Як на сповіді, відкриюсь перед вами. Є у мене п’ять злотих. На подать складаю. Та й вам ще винний таки.

— Твоє щастя, — наче згадав щось Бородай, — що я в доброму настрої. Дам позичку. І навіть без векселя, без процентів. Роблю в честь того, що скоро наш національний траур — річниця з дня смерті Петлюри. Ти неодмінно повинен прийти на свято. Не один — з жінкою, ще й сусідів запросиш. На свято прибуде представник нашого проводу. Ми повинні показати йому, що Бодаки не забуте богом, сіре село, а просвічене. Розумієш?

Таранчук зрозумів одно — йому позичать грошей. До якогось там трауру йому не було діла. Всяке свято — мужикові зайва розтрата. Ліпше завжди будні були б. В будні не так нестатки видно..

Бородай забряжчав ключами. Клацнув замок, заскрипіли дверцята шафи. Він виніс гроші. Довго розглядав їх на долоні, йому не хотілося розлучатися зі своїм добром, а Таранчук не наважувався простягнути руку.

— Коли ж віддаси? — перераховував Бородай монети.

— Бог дасть, зароблю ціпом, віддам.

— За телицю винний. Проценти ростуть, не забувай.

— Позичене — не з’їдене, — хитнув головою Таранчук.'

— Бери і плати за штраф, що з тобою подієш, — подав Бородай гроші.— Завтра чуть світ до машини з Ганною.

— Велике вам спасибі, що допомогли. На молотьбу не забаримося.

Таранчук пішов. Його постать потонула в теміні зимової ночі.

Бородай дмухнув на лампу в ванькирі. Переступив поріг у світлицю, дістав з божниці саморобний блокнот у цератовій оправі, дописав навпроти прізвища Таранчука новий борг і взявся знову за книжечку.

«А добродій Глущенко мене поважає,— роздумував, — недаремно запевняв, що товариство на мене надіється».

Бородай згадав, як недавно на зборах добродійців[10] цей панок довго балакав про українську державність.

Після приїзду Глущенка Гордій відчув, що він також не ликом шитий, а «людина ідеї». А що це так, все село в цьому скоро переконається..

Від високих думок аж на серці полегшало. Піднявши голову, помітив, що Маркіян спить. Зразу ж розсердився. Бородаєві хотілося, щоб син виростав міцним, як дуб. Він же кволий і сирий, мов осичина. А хто винен? Мотря! Вона боїться, щоб вітер на нього не повіяв, примхам його потурає, до спідниці пришила б.

Відвернув свій погляд від сина. Гортав книжечку. Премудрість не лізла в голову. Знову дістав блокнот і вголос прочитав передбачення Брюсового календаря на 1938 рік: «В кінці грудня місяця невеликий мороз з вітром, хуртовина».

— Бреше Брюсов! — бурмотів. — Ніякої хуртовини не буде.

Хазяїна мучило, скільки з копи намолотить. Вечерялось не смачно і спалося твердо. Прокинувся, ще й перші півні не співали.

Морозяна ніч сипала холодні зорі на сніг. Важка Бородаєва тінь, довга і чорна, снувала неспокійно. Лив з олив’ярки оливу в шестірню, і тінь горбилася поруч. Бородай підіймав руку, і тінь підіймала свою з довгими пальцями.

Вдосвіта почали люди на молотьбу сходитися. Хазяїн розставляв їх.

Йосипові, як найменшому, випало коні гонити. Щоб вони не ковзалися, хлопець посипав землю піском.

— Вйо! — крикнув Бородай, рухаючи пасом.

Хлопець поганяв коней. Заторохкотів порожній барабан. Микола кинув розв’язаного снопа на стіл. Бородай розправив його і став подавати у барабан. Молотарка загула приглушено, рівномірно. Коні пішли повільніше.

Дід Архип викидав снопи з засторонку. Таранчук закладав ожеред. Ганна підносила йому солому, а Клипачеві дівчата готували віялку, щоб зразу зерно очищати.

Йосипові набридло ходити навколо стовпа. Коли коні заслонювали його від Бородая, хлопець сідав на дишло.

Ожеред ріс, мов на дріжджах. Притоптуючи солому, Антін помітив, що Йосип чіпляється на дишло. Погрозив йому.

Від напруженої молотьби злетів пас. Його намазали живицею. Молотарка знову загула.

Раптом Бородай солоденько гукнув Йосипові:

— Сідай на дишло! Тільки не на середину, а скраю, щоб не обламався.

Навіть дід Архип, який знав Бородая змалку, здивувався такій доброті.

Хлопець вагався. Бочком сів на дишло. Коні минули вал. Бородай якраз відвернувся від барабана. Йосип скочив на ноги.

— Чого злякався? — питав хазяїн. — Сідай, у тебе ж ноги болять.

У Йосипа справді боліли ноги. Коли настав обід, він, підставивши коням мішок з просом, присів.

За стіл запросили всіх. Бородай не поскупився на чарку. А Йосипу від утоми не хотілося їсти.

У зимові вечори дід Архип навідував Таранчуків. До півночі сиділи при каганці.

— Шкода, що у вас син, а не дочка, — примруживши хитрі очі, починав дід.

— З хлопцем і то мороки стільки, а з дівчиною і поготів, — лущила Ганна квасолю.

— Хіба я зле… якби дочка, може б, Бородай за Маркіяна взяв?

— Тю! Таке вигадаєте.

— Я не задля сміху. Дуже вже добрий Бородай для Йосипа, — вийняв дід з-за пазухи люльку.

— Щоб те добро та боком не вийшло, — втрутився Антін. — Раніше хлопець ввечері додому забігав, а зараз…

— Найми — не рідна мати… Що ж він робить вечорами? — цікавився Архип.

— Свято якесь буде. Мусить сидіти тепер і вчити щось напам’ять. Бородаєві заманулося, щоб Йосип на цій забаві вірша читав. Хлопчисько не хотів, та хіба перечитимеш хазяїнові?

До наступного свята готувалися перш за все сільські багатії. Отець Анатолій оголосив, що служитиметься панахида. Коливо буде.

Діду Архипові кортіло взнати подробиці свят. Він гадав, що Йосип обізнаний, в честь кого служитиметься панахида. А коли Йосипові це відомо, то й Таранчуки знають. Антін, однак, нічого нового не міг розповісти. Він сказав, що, мабуть, помер якийсь воєвода. За нього й молитимуться.

У церкві після служби до вівтаря вийшов Бородай, пригладжуючи волосся, звернувся до односельчан:

— Добродійне товариство, — кашлянув, — вирішило в нашому селі відсвяткувати річницю з дня смерті Петлюри. У цей день… — Бородай зупинився. — Словом, після обіду приходьте в школу.

За Бородаєм говорив отець Анатолій. Ще раз нагадав, що ввечері служитиметься панахида по «убієнному».

Йосип чекав цього свята. Зранку Бородай розпорядився, щоб хлопець одягнув Маркіянів костюм і вишиту сорочку.

Маркіянові ж спеціально пошили сині широчезні штани навипуск, шапку з малиновим башликом і золотим тризубцем. Мотря підперезала синка поясом з пишними торочками на кінцях, пришила на грудях жовто-блакитну стрічечку. Таку ж стрічечку приколов Бородай і Йосипові.

Відтоді як хлопець кинув школу, ніколи він у ній не бував. Застукотіло серце, коли ступив на широке подвір’я. Пригадалося: «Йосип з гроша здачі»… Єва Станіславівна… Здається, будинок школи посірів, угруз в землю.

Бородай з братом Романом запрошували людей заходити у клас. З класу винесли парти. Замість них стояли довгі лави, а спереду збили сцену і затягнули її зеленою завісою.

Свято не розпочиналось. Чекали гостя.

Глущенко приїхав не один. Поруч з ним у санях сидів постерунковий, той, що оштрафував Таранчука. Глущенкові явно не сподобалося, що Бородай зі свитою сільських багатіїв раніше поздоровкалися з Курилевичем, а тоді вже і йому тиснули руку. Добродій кривився, хмурив брови.

— Пана керовніка запросили? — кинув він.

— Аякже. Дав слово прийти. Він ознайомився з нашою програмою, — доповів Бородай.

Глущенко неквапливо йшов у клас. Наблизившись до гурту юнаків і дівчат, підняв праву руку, салютуючи:

— Слава Україні!

Але молодь мовчала. З-за спини Глущенка пропхався Роман.

— Героям слава! — привітався за всіх. Хотів прицокнути каблуками, та перешкодила чиясь нога.

Молодь засміялась, а Роман, вчепившись Глущенкові за руку, шипів:

— Не дивуйтеся — темнота сільська. Що там казати, тільки ми з Гордієм і отець Анатолій «Народну справу» виписуємо…

Бородай ввів у клас пана керовніка й попа. Вони поспішили на сцену. За ними — постерунковий. Окинув терпким поглядом клас з порога, зачинив двері.

Йосип з Маркіяном притаїлися на сцені за диктовою перегородкою. Там зібрались також співаки церковного хору.

За столом на сцені розсілися Бородай, Глущенко, піп і пан керовнік.

Батюшка важко піднявся з крісла, склав руки, мов на казанні, й урочисто сказав, що про «славного сина», котрий боровся проти більшовицької навали, розповість Бородай.

— Пам’ять про Петлюру ми носимо в серцях, — піп ткнув пальцем у груди, — Прошу всіх встати.

Лави заскрипіли. Люди стояли, лиш постерунковий сидів, упершись ліктями в коліна.

Потім Бородай розгорнув книжечку, над якою потів уже не один вечір, почав промову.

— Хто ми? — питався з запалом. — Ми — нащадки січовиків, які лягли кістьми, щоб нас не полонив більшовизм. І нині ми повинні повторити спасибі, спасибі й ще раз спасителю нашому маршалку Пілсудському, чий образ ми заквітчали вишитими рушниками.

Бородай оглянувся й вказав у глибину сцени на портрет вусатого Пілсудського, який справді був прикрашений рушником.

Кінчивши, Бородай чекав оплесків. Він застерігав Романа підібрати надійних людей, але оплески були рідкими, наче хто бив мух.

Відкрили завісу. На сцену вийшов хор. Заспівали «Боже, великий, єдиний…» Коли пісня скінчилась, Маркіян, запинаючись, прочитав вірша.

Бородай оголосив:

— Виступає Йосип Таранчук!

Піп голосно додав, звертаючись до Глущенка:

— Це хлоп’я з гущі нашого люду.

Йосип вийшов на край сцени. Вклонився, як навчав хазяїн. На хлопця звелися десятки очей. Він відчув ці погляди, але не розгубився.

Глущенко протер пенсне, щоб оглянути декламатора. Прицмокував від задоволення.

Бородай ще раз виглянув, пошепки застеріг Йосипа:

— Гляди не читай «Заповіт» до кінця!

У залі панувала тиша.

Лунко звучали ці слова. Йосип підняв голову. Побачив під стіною батька, Миколу, Грицька… З гурту жінок на нього глянули ласкаві очі матері. Легко стало хлопцеві. Він забув, що казав Бородай, забув про все на світі, йому хотілося читати далі, так, як вивчив «Заповіт» на пасовиську.

Не зупинився, читав до кінця:

Бородай обома руками схопив хлопця за рукав і потягнув зі сцени. Роман шарпнув щосили за шнурок, щоб затягнути завісу. Планка, до якої вона була прив’язана, тріснула, переламалась і з розмаху вцілила у засклений портрет Пілсудського, зірвавши його.

— Хор, хор на сцену! — лютився Бородай.

Куняючий постерунковий загвалтував:

— Що трафілось? Хлопи захцелі каші березової?

Співаки наспіх, безладно тягли:

— Стоять, та втікати збираються, — кинув хтось насмішкувато. — Маршалок Пілсудський здох і на стіні не держиться.

Пан керовнік пополотнів, почувши це. Роман підказав йому стиха, що то витівка Грицька.

— Постерунковий! — підскочив пан керовнік до Курилевича.

Той кинувся до Грицька, схопив його за комір і потяг у коридор.

— Я тобі дам бунтувати! — кричав він.

Їх оточили хлопці.

Односельчани квапливо розходилися. Їх не міг зупинити отець Анатолій, який запрошував усіх на панахиду.

Мотря з попадею умовляли:

— Не розходитеся. Куди ж ви? Ми таке коливо зготували.

У церкву пішли деякі. По дорозі Мотря сварила чоловіка:

— Я казала, не возися з хлопчиськом. Тепер ганьба така! Ніколи не надійся на наймита!

Підоспіла Пилипівна — настав час платити подать.

Солтис, — він завжди ходив у військовій формі, щоб його люди боялися, — приплентався до Таранчуків. Прилип, як шевська смола до чобота.

— Платіть подать!

— Зачекайте, паночку, — просив Антін.

— Чого ж чекати? Нема грошей — телицю продай. Раз строк підійшов — чекати не можна. Закон!

— Боронь боже, чи я проти закону, — доводив Антін. — Закон не зміниш, але…

— Що за «але»? Я ждати не можу!

Солтис знав, що в Таранчуків за душею нема й ламаного гроша, і став позирати на їх бідняцьку господарку. Він точив злість на Антона з того дня, як той купив Зірку. Сам тоді був на ярмарку, торгувався за цю ж телицю. Але тітка дорого хотіла. Ждав до вечора: думав, збавить ціну. Пішов у ресторацію пива випити, вернувся — від телиці й сліду не стало.

Тільки солтис вийшов з двора, Таранчуки взялись до роботи. Поодягали на себе всю одежину. Миски й горщики Ганна віднесла до сусідів. Антін позмітав усе борошно, яке тільки було, в один мішечок і також відніс. У хаті світились голі стіни.

Десь під вечір солтис навідався знову. Але не один. З ним прийшов здакуційник[11] — виснажений чоловічок у чорному пальті з-портфелем під пахвою.

— Розстарався грошей? — буркнув солтис.

Антін мовчав.

— Будемо описувати, — вийняв здакуційник з портфеля папери.

— Відчиняй скриню, газдине, — сказав солтис і взявся за віко.

Ганна заломила руки, хотіла боронити скриню.

— Сиди! — тупнув Антін. — Най забирають усе — ниньки їх право.

— Та тут нічого брати! Одне дрантя лишилось, — грюкнув віком солтис і став опечатувати скриню. Потім нишпорив по хаті, але нічого не міг знайти, щоб записати до протоколу. Покрутився і, лаючись, зняв з лежанки стареньке рядно.

Стола, збитого з двох дощок, табуретку і лаву без однієї ніжки здакуційник не записував.

Скриню винесли на подвір’я. Тут уже чекав десятник з саньми.

Солтис почвалав у хлівець.

— Антоне, — зойкнула Ганна, — запервісточкою нашою пішов!

Таранчука вжалили ці слова. Він метнувся і став як укопаний на порозі хлівця.

Солтис накинув на роги Зірці мотузку.

— Оступись, — штовхнув Таранчука, тягнучи за собою телицю.

— Все заберіть, а первістки не дам! Хіба через мій труп! — відрізав Антін, стиснувши кулаки.

Переляканий солтис випустив мотузку з рук.

Антін вп’явся у нього налитими кров’ю очима.

— Десятник! Здакуційник! Сюди! — загвалтував солтис.

Полохливий здакуційник кинувся розшукувати поліцая, що ходив по сусідніх дворах. Десятник побоювався ступити до хліва.

Курилевич влетів на подвір’я і оперіщив Антона гумовою палицею. Таранчук не скрикнув. Вперся руками й ногами в одвірок і ніби закляк.

— На постерунок його! — кричав солтис.

Курилевич спробував ударити Таранчука по руках. Антін схопив його за груди і відштовхнув пріч.

— Опам’ятайся! — жахнулась Ганна. — Уб’ють тебе.

Поліцай, солтис і десятник накинулись на Антона. Він відбивався, та його, об’юшеного кров’ю, зв’язали, пхнули на сани.

Солтис прив’язав до полудрабка телицю. Рушили.

Ганна обняла первісточку за шию, бігла за саньми.

— Куди ж її, людоньки! Рятуйте! — гукала когось на поміч.

Солтис натягнув віжки.

Коні рвонули.

Ганна вибилася з сил, упала посеред дороги.

За непокірність властям просидів Антін з тиждень в холодній.

Комісія з гміни продала морг поля і Зірку. Поле купив Бородай за ті гроші, що напозичав Антін у нього, а Зірку і скриню — солтис.

Добре, що хоч кривобока хата залишилась і садиби півморга, а то довелося б комірне звідати.

Тепер Йосип боявся додому показуватися. Мати вмовляла:

— Терпи, синочку. Може, тобі, бог дасть, колись легше буде, як виростеш. Гіркий хліб, що ти його заробляєш.

В такому скрутному становищі Таранчуки ще не були. Тут якраз вербовщик у село наскочив, щоб в Аргентіну їхали.

Зібралася сходка. Бородай вичитав з газети громаді, яке то славне життя десь там, за морем.

Таранчук вирішив їхати. Будь-що-будь. Марив надією на будучину, хоч Ганна і не йняла тому віри.

— Зелені поля здалеку, — казала.

Антін таки переконав її, бо ходив розвідуватись на третє село, з якого позаторік поїхала партія.

Один бідак зараз братові на дорогу грошей вислав, щоб перебирався.

Дід Архип також радив їхати.

— Якби мені та літа мої молодії, махнув би, — попихкував люлькою.

Вирядила Ганна Антона у Кременець до агента. Пробув у місті три дні, добиваючись прийому. Прийшов веселим: одержав лист на комісію.

— Людей там, як маку в маківці,— розповідав дома. — 3 малими дітьми не беруть. Вислухав мене агент, видав лист. Восени партію відправлятимуть. Але що то дохторі ще скажуть?

Антін з жінкою і сином сходили на комісію. Лікарі встановили, що вони цілком здорові. Тепер можна було і шифкарту[12] одержати.

До Таранчуків стали навідуватись купці. За хату і садибу прицінювалися. Ганна жила, як у тумані. Сама город упорала. Антін найнявся на тартак, якого з весни відкрив пан Рачинський, і за господаркою не мав часу приглянути. Пізно приходив з роботи, стругав дубову палицю.

— Допоміг би мені,— озивалась від печі Ганна.

Не слухав її.

— Нащо ця палиця? Через море скакати думаєш? — питала.

Мовчав. Розігрівав до червона товстий дріт. Випалював дірку в палиці. Як хто заходив у хату, кидав палицю під ліжко, аби не бачили, що робив.

«Чи не з глузду з’їхав чоловік?» — непокоїлась Ганна. Наодинці не раз обмацувала палицю, заглядала у випалену дірку, але нічого не розуміла.

Приніс Антін заробіток — шість злотих по двадцять грошів.

— Чом дрібники взяв? — дорікала Ганна.

— Циган знає, що робить, — зауважив Антін, сунувши дріт у жар.

— Я нічого…

— Зачини на клямку двері. Зараз побачиш.

Мусила слухати його.

— Там в агента чув, що злоті високо в Аргентіні ціняться. Але не дають везти їх туди. На якісь інші міняють. От і придумав я цю штуку, — крутив Антін палицю. — Назбираємо грошей. — і в дірку. Не здогадаються пани, де ми свій скарб заховали. Га?

— Де ми тих грошей візьмемо?

— Як де? Тартак ціле літо буде відкритим. Хату продамо. Йосип заробить. Бородаєві ми нічого не винні.

— Недобре щось, Антоне, моє серце віщує. Як воно там, на чужій землі?

— Земля божа. Він її сотворив. Лише в нас бідакам не дають. А там — корчуй ліс, бери землі, скільки завгодно. Як земля буде. — вдесятеро сили прибавиться.

— Може й правда, — погоджувалась Ганна. Коли б не сусіди, особливо сусідки, які переконували її в протилежному, вона б вірила Антону і не сумнівалася.

З Таранчукової витівки їхати шукати щастя найбільш насміхалася Химка, яка стала ще сердитішою, коли її чоловіка Трохима запроторили в тюрму.

— Авжеж що їдьте. Добра чи заробите, чи ні, а горби наростуть, — казала Ганні біля криниці.

Іншої думки був Бородай. Він схилив Антона відмовити всім, хто чекав продажу садиби і хати. Сам хотів купити. Дав завдаток і сказав, що Йосипові за роботу накине. Якщо ще грошей не вистачить, — позичить кілька десятків злотих. Таранчук розбагатіє і доларами вишле.

Хто не вірить у кращу долю? І Антін вірив. Вірив, як в те, що вранці неодмінно зійде сонце, а вночі сяятимуть зорі. Тією згубною надією ощасливив Ганну, яка не стала слухати пересудів Химки. Відповідала їй:

— Що ж, най буде і гірше, аби інше.

Пан Рачинський виписав на жнива нові машини. Тепер він міг збирати хліб руками одних батраків.

Невеличкий трактор з жатками стояв біля широкого лану пшениці, в наспіх збитій з дощок шопі. Тут же вистругали тік і привезли парову молотарку.

Трактор пихкотів щоранку, ніби сповіщав селянам, що пан не потребує більше робочих рук і, якщо мужики спробують бунтувати, як в минулому році, для Рачинського це байдуже.

Бородай сприйняв цю новину по-своєму: знову можна буде женців за дванадцятий сніп найняти, бо біднякам поткнутись нікуди.

Ось-ось мали вийти в поле, як темної ночі хтось пустив під панську шопу червоного півня. Деренчала рейка на фольварку, бамкотіли-лементували церковні дзвони. Заспані люди виходили з хат, протирали очі.

— Бийте, дзвони, по панських машинах, — перешіптувались, але не бігли гасити вогонь.

Пожежа наробила страшного шуму. Всіх наймитів погнали на допит у поліцію. Але винних не знайшли.

Не спав тепер Бородай. Примарою блукав шоночі навколо хутора під смереками. Пожежа налякала його більше, аніж листівки, розклеєні торік. І тому, як тільки жита доспіли, він послав Йосипа в село за женцями. Віддавав за одинадцятий сніп, щоб скоріше зібрати. Полукіпки розставляв ближче до хутора.

…Сяяла рожева зірниця. Йосип прокинувся. Боліли руки, нила спина. Вчора він теж жав. Перепнув коней і сів під полукіпок над стежкою, що вела до села. Невдовзі почув гупання ніг. Притаївся.

— Хто сказав, що вона у Химки? — питав хтось. Наче Романа голос.

— Тихіше, — обірвав його Бородай. І пошепки: — Маркіян здибав її. Вийшла з Ялинця. Подалась через сіножаті в село. Він і вислідив, коли до Химки…

— От молодець, в батюся вдався.

«Чи не про Єву Станіславівну?» — похолов Йосип, вгрузаючи у полукіпку.

Бородаї закурювали.

— Поліції ти сповістив? Чого ж нам іти? — вийняв Роман запальничку.

— Як там чого? Ми в Химчиному садку чатуватимемо. Може, втікати здумає. Тут ми її.

— А чого вона об’явилася?

— Певно, Трохим втік з тюрми.

Йосип затаїв подих… Бородаї неквапливо йшли стернею. Петляючи між полукіпками, Йосип підкрався до коней. Швидко розпутав і скочив на Кумиса.

— Ти куди? Стій, очмано! — пролунала навздогін Бородаєва лайка.

Нестямився, як в’їхав у село, крутнув у темну вуличку до тітки Химки. І враз осадив гарячого когія.

З подвір’я виходив гурт поліцаїв, ведучи Єву Станіславівну. Вона помітила Йосипа, усміхнулась йому.

«Запізнився. І чом я раніше не взнав?» — докоряв собі Йосип. Завернув коня. Порівнявшись з гуртом поліцаїв, голосно, щоб усі чули, гукнув:

— Прощайте, Єво Станіславівно!

— Стій! — зарепетував поліцай.

Йосип понісся у поле. З його уяви не сходила вузька вулиця, поліцаї з револьверами. Єва Станіславівна із зв’язаними назад руками, без хустки.

Палахкотіла рожева зірниця на сході.

Йосип зібрав коней і повів їх на хутір. Не чекав сніданку. Поїхав на грабалці за Терник, де мали дожинати пшеницю.

Було тихо-тихо. Наче застигла у передранковій імлі пшениця. Не хитала золотими стеблами, не згинала важкий колос. Ще спали після вчорашнього дня коники-цвіркуни, придорожні ковалики.

Не женці — Бородай примчався, як шалений.

— Чого гасав у село? — аж пінився.

Йосип хотів тікати.

— Стій! — наздогнав і вхопив його за руку Бородай. — Уб’ю на місці, вовченя!

— Бийте.

Бородай замахнувсь пужалном. Проте не наважився вдарити: йшли женці. Скрутив Йосипову руку.

— Розправлюся з тобою! — просичав.

Йосипів батько вийшов на поле з грабками. У видолинку пшениця хоч вигналась і високою, але була рідкою.

— Налягайте! — підбадьорював женців хазяїн. — Нині в моєму домі обжинки відсвяткуємо.

Женці стали вряд. Блиснули серпи, і перші жмені пшениці лягли на високу стерню.

Таранчук помахував косою. Ганна в’язала за ним. Йосип носив снопи.

З півдня повіяв ласкавий вітерець. Дихнув приємною прохолодою. Йосип розстебнув пазуху, зітхнув полегшено.

Бородай забігав по полю.

— Дожинайте, а то, боронь боже, дощ зірветься, — підганяв.

— Вже б пообідати пора, — вставила Тацька.

— Переробилася. Докінчуйте! — не вгавав Бородай.

Він боязко поглядав на ліс: З-за нього повзли хмари.

— За десятий сніп віддам, аби встигли до дощу, — обізвався Бородай.

Вітер утих. П’янко запахло чебрецем і суріпкою. Стерня наче пом’якшала, не їжилася і не кололася так. Над річкою зграйками шугали ластівки. Вони черкали грудьми воду і стрілою здіймалися вгору, щоб знову упасти вниз.

Десь за Ялинцем тріснув грім.

— Погнав Ілля коней по небу, — витер спітнілого лоба Таранчук.

На сіру спраглу землю впала крапля дощу, потім друга, третя…

Стомлені женці позносили снопи і поховалися під полукіпки. Бородаєві якось незручно цуратися людей, і він примостився збоку.

— Все-таки не дожали, — буркнув з докором.

Гроза поступово вщухала. Зіпнулася райдуга, стала воду в Ікві набирати. Але жати було вже неможливо.

Бородай і не думав запрошувати женців на вечерю.

Таранчуки йшли мовчки. Віяв вітерець. Знову пустився дощ.

— Ось і наша колишня нивка, — звернула Ганна з польової доріжки до вузької смужки білого жита, яке виднілося звідусюди, ніби пришита суровими нитками латка на свиті.

— Давно пора жати, Антоне.

Таранчук мовчав. Навіть не зупинився. Хіба то його поле? Бородай купив його.

Ганна взяла кілька колосків. Від дотику жито осипалось. Покотилася сльоза, і вслід за зерниною з колоска впала на землю.

Антін ішов не оглядаючись. На стежці виразно виднілися сліди його босих ніг.

Ялинець кишів «рицежами».[13] У ліс з’їхалися з усього повіту молоді синки осадників. Вони ночували в палатках, обідали з похідної кухні. Ними командував старий майор. За літо вони обнесли сільські садки й городи.

Бородай не втратив нагоди погендлювати. По відру молока носив у ліс Йосип щоранку.

В обід на хутір приїжджав майор в колясці. Мотря підносила йому з льоху гладущик холодної сметани, аби вгамував спрагу.

Коли майбутні офіцери армії панствової проходили маршем. Бородай жалкував, що Маркіян ще малий і його не прийняли в рицежі.

— Чують пани щось зле, — гомоніли люди, — недарма своїх дітей змусили ружжа в руки взяти.

Настороженість блукала селами. Але вона обходила Таранчуків. Антін складав гріш до гроша, готувався до від’їзду.

Йосип уже не був підпасичем. Забув і про свою пасіку. Бородай побив його, але не вигнав. Йосип вважався головним робітником у Бородая на господарці.

Дід Архип не пустив Миколу в найми. Відвів онука на тартак, і той працював піднощиком.

Корів пасла Оленка, сестричка Грицька з Кривулі. Йосип спочатку соромився дівчинки, і коли Мотря ставила для них на кухні миску борщу, хлопець лише вмочав ложку і облизував її. Хліба з’їдав невеличкий шматочок. Був голодний, як вовк, але боявся, щоб Оленка не подумала, що він ненажера.

Оленка теж соромилася Йосипа. Якщо він підсував ближче до неї миску, клала ложку на стіл.

— Я вже пообідала, — витирала губи.

Мотря забирала миску і виливала недоїдений борщ у цеберку. Йосипові й Оленці так було шкода його, але мовчали.

Проте подружили. Сталось це так. Бородаї поїхали в місто. Мотря наказала Оленці картоплі для свиней наварити.

Дівчинка розклала вогонь. Дрова чомусь не горіли. Дим вернув з комина на кухню. Спираючись обома руками на припічок, Оленка заглядала в комин. Протягу не було зовсім.

Стояла дівчинка, окутана димом, гризла пальчик. На замурзаному обличчі розплилися сльози.

На кухню зайшов Йосип.

— Що сталося? — наблизився до Оленки.

— Хі-і-ба я ви-н-на, — заплакала дівчинка і побігла в біни.

Йосип розчинив вікно. Схопив кочергу — і в запічок.

— Так і є, затулку забула відчинити.

В комині загуло.

— Оленко, а йди-но зціджуй, — гукнув Йосип.

Вона ховалась за двері. Рюмсала.

— Чого ти? Я ж нікому не скажу, — взяв Оленку за руку.

Сам підсадив на рогач баняка і витягнув з печі. Поміг зцідити.

А потім удвох дим рушниками виганяли через вікно…

Тепер, як колись Йосип Миколі, Оленка носила Йосипові обід на поле. Їй хлопець зізнався, що не хоче кудись там їхати. Але батько зібрав уже грошей на шифкарту. Мати сушила сухарі й зашивала у торбу. Наближався час виїзду.

Та ось Бодаки стрепенулись — ударила війна. Звістку про неї донесли посвідчення на новобранців. Солтис зібрав сходку. Виступав пан керовнік. Загрожував комусь:

— Гудзіка од плаща не дамі!

Поспішно з’єднувались в кавалерійські загони осадники з навколишніх сіл. Від’їжджали на Кременець. Постерунковий виганяв людей на вулицю, і вони повинні були хором кричати:

— Хай живе військо польське!

— Нєх жиє! — прикладали пальці до конфедераток осадники.

Поліцаї нишпорили по селу і били прикладами тих, хто не виходив вітати кавалеристів.

Насильно зігнали людей на подвір’я школи. Громада гомоніла, хвилювалася. Під балконом пана керовніка вигукували один перед одного солтис, Бородай і отець Анатолій. Пан керовнік галасував:

— Нас ідуть полонити совєти!

Отець Анатолій тягнув:

— Сунуться в наші хати, яко тать, і в кого розчинена діжа буде, то й розчину з’їдять.

— Отак сире тісто і з’їдять? Щось не віриться! — заперечив хтось із гурту.

Сільські верховоди намовляли різати худобу, гноїти хліб. Селяни переглядалися, хитро підморгуючи веселими очима.

Сходка закінчилася скоро. Люди розійшлися.

Згодом на подвір’я школи в’їхала підвода. Солтис з Бородаєм виносили скрині і ящики з покоїв пана керовніка. Клали на віз.

Пан керовнік просив солтиса доглянути за його особняком, бо ненадовго виїжджає.

— Поїхали! — штовхнув пан керовнік візника.

Бородай скинув капелюха. Отець Анатолій хрестом, що теліпався на срібному ланцюжку, перехрестив дорогу.

Наступного дня з села зник і пан солтис, втік пан Рачинський.

Об’явився дядько Трохим. Вільно ходив по селу, нікого не боявся. Всім стрічним пояснював:

— Будьте певні, я знаю, чому пан Рачинський в Румунію втік — панська Польща пенькнула, як бульбашка.

Чекали змін.

Мотря не гримала вже на Йосипа, годувала краще. Маркіян і той принишк.

Поїхав Йосип за Терник. Зяблив.

Його руки слабкі, ледве тримають плуга. Чепіги вискакують, коли леміш натикається на камінець чи на суху грудку. Старанно заорює огріхи, щоб хазяїн не розгнівався. Сісти б відпочити, поглянути на осіннє поле, на Ялинець. Ліс такий багряний, наче багаття хто розклав на верховіттях. Але ж робота не чекає…

Святково одягнена Оленка бігла через ріллю.

«Чого б це вона, — здивувався Йосип, — і не шкода їй червоної сукенки?»

— Ти ореш, нічого не знаєш, — підскочила дівчинка. — Гайда на вигін!

— Чого на вигін?

— Під Городисько усе село висипало. Там всі наші: дядько Трохим, Петрик, дід Архип…

— Ну й хай собі,— мовив Йосип. — Бородай не похвалить, коли не кінчу зяблити.

— Ти нічого не знаєш! Там дядько Трохим каже, що не буде більше наймитів і нам Бородая нічого лякатися.

Оленка знімала оброть з борозенного. Йосип випріг коня з шлеї і посадив верхи дівчинку.

Сам скочив на іншого. У підкочених до колін штанях із валу, в розхристаній сорочці, без картуза сидів на коні збентежений. Подолом сорочки витирав обличчя. А воно — обвітрене, засмагле. Брови вигоріли: сонце общипало їх. Губи потріскані. Стиснуті. На лівій щоці засохли кусочки розтертої землі.

Зміряв Оленку радісним поглядом. Але вагався. Чи правду говорить вона?

— Давай галопом. Я не впаду, — умовляла Оленка.

Йосип натягнув повід. Вітер розчісував волосся на голові, закидав його з лоба назад.

Здалеку побачили безліч людей під горою. Шляхом з-за Ялинця рухалися колони.

Йшло військо червоне.