Шлях Абая

СПОГАД ПРО АУЕЗОВА

Чоластий, скульптурно виразним обличчям примітний серед загалу…

Двічі довелось мені близько спостерігати Мухтара Ауезова: вперше — в його рідній республіці, коли Казахстан вшановував свого улюбленого письменника з нагоди 60-річчя; і вдруге, коли нам обом у складі групи радянських письменників довелось кілька тижнів подорожувати по Америці.

Ауезов усвідомлював, що репрезентує не лише казахську, але й усю багатонаціональну радянську літературу. Під час зустрічей в американських університетах, з видавцями, в редакціях журналів, на прес-конференціях він завжди знаходив добре слово як для російської, так і для української, білоруської, грузинської та інших братніх літератур.

Мухтар Омарханович був рідкісно привабливою людиною. Завжди зичливий, привітний, він з першого погляду привертав до себе симпатії людей. До таких, як він, одразу проймаєшся довір’ям, у його товаристві почуваєш себе легко, вільно, невимушено. Таке почуття Ауезов викликав насамперед своєю уважливістю, тактом, високою внутрішньою культурою. Похвальба, пиха, чваньковитість, розв’язність були Ауезову рішуче протипоказані. За будь-яких обставин він залишався самим собою, простим, природним, ніколи при цьому не втрачаючи почуття власної гідності.

Правдивість, ясність були в ньому так само натуральні, як і в його творчості.

Людина мисляча, він мав звичай до всього приглядатися вдумливо, без поспіху, грунтовно, наче намагався розгадати в речах і явищах їхній потаємний смисл. Цей нахил письменника одразу помітили спритні американські репортери. Любителі давати прізвиська, вони нарекли Ауезова філософом, мудрецем Сходу! З цим прізвиськом, «філософ Сходу», він і промандрував по всьому континенту, по шпальтах численних газет.

Бачу його за різних обставиш то в бібліотеці конгресу в Вашінгтоні, де він статечно, поважливо бесідує з бібліографом, що виявився знавцем тюркської філології; то в долинах квітучої Каліфорнії, а потім у горах, біля урвища величезного каньйону, де мимоволі виникають думки про могутність природи, про не розгадану ще таємну минувшину нашої планети; бачу нашого друга, як він крокує по кам’янистій перепаленій землі індійської резервації, де кінчається «американський рай» і починається щось інше,— біля вбогих, з картону зліплених будиночків скорботно сидять старі виснажені жінки з сумовитими очима. Їхня печаль відбивається на обличчі Ауезова.

Хоча Мухтар Омарханович був добрим і чемним, його, уславленого письменника, високоосвічену людину, не переставало дратувати невігластво багатьох жителів цього континенту, людей, котрі, вважаючи себе цивілізованими, були дивовижно обмежені в своїх знаннях про народи нашої країни, про їхню історію, культуру. Ауезов не приховував обурення з такого самовпевненого верхоглядства.

— Як можна вважати себе культурною людиною, нічого не знаючи про життя цілої нації, навіть не підозрюючи, що були на світі Рудакі, Шевченко, Руставелі…

Для декого — і в Нью-Йорку, і в Бостоні — письменник був особою екзотичною, несподіваною в багатстві свого духовного розвитку. Звідки він з’явився? На якій землі виріс цей дивний азіатський філософ?

І згадувалась Алма-Ата. Сонячна, в енергії життя столиця його республіки. Шереги білокорих тополь над алма-атинськими вулицями, що вночі шелестять зовсім по-українському, а під ними внизу арики дзюрчать голосом Азії, її трударів і поетів; у тому дзюрчанні мелодія тисячоліть… У щось єдине, як музики плин, зливалися ці ночі, і задумливі яблуневі ліси в горах, і золота осінь Ауезова, увінчаного всенародною славою… То було його свято. У всіх ювілейних випробах ми, гості з республік, бачили його незмінно радісним, і здавалося навіть, що найперше не за себе він радіє, скільки за відроджений свій народ, за яскравість його обдаровань, за гостинність і за широку його душу, за зрослий рівень його культури, знань, освіченості.

Студенти й студентки, які вітали Ауезова, і пастухи, що приїхали зі степів, і столичні вчені, нащадки тих нещасних бідарів, яких з таким болем колись малював на засланні Тарас Шевченко, сини й дочки народу, що в революції знайшов свою нову, щасливу долю,— всі вони розуміли, яке значення має праця Ауезова. І, мабуть, не одному з нас подумалося в ті дні, яким великим може бути внесок письменника в духовне життя нації, як багато може зробити чесний талант для народу. Бо для багатьох і наших, і зарубіжних читачів епопея Ауезова була відкриттям, через неї ніби сам народ заговорив про себе, про свою історію, свої здібності, про свої прагнення і надії.

Ми тоді виїжджали в степи, і думаю, що ритм ауезовської прози, її величава плавність повніше сприймалася кожним із нас саме тут, більше промовляла кожному, хто вперше бачив ці простори, цей розмах природи з її океанним привіллям степів і вершинами гір. Після шалених ритмів доби ми тут відчували мудрий плив степового часу, епічну його неквапливість.

Увечері в садку до пізньої ночі слухали ми одного з степових Гомерів, що знав напам’ять багато тисяч рядків народного епосу. Ауезов час від часу пояснював гостям зміст і художні особливості окремих картин. Незабутня то була ніч. Народний співак і професіональний літератор, як вони, ці двоє, з півслова розуміли один одного, з якою взаємоповагою радилися між собою, намагаючись глибше, точніше витлумачити те чи інше місце твору. І видно було, як об’єднує їх розуміння мистецтва, почуття гордості за свій народ, за багатство й красу його художніх творінь.

Цей епізод знову потім пригадався в Нью-Йорку, коли на одному вечорі, влаштованому на честь делегації радянських письменників, Ауезову самому довелось виступати в ролі акина, в ролі блискучого поета-імпровізатора. Це було під кінець нашої поїздки. Багато було бачено, багато передумано, кожен мав чималий запас вражень, при потребі міг ними поділитися. Ауезов присвятив своє слово Нью-Йорку, назвавши його «кам’яною книгою», де сторінки поставали у вигляді хмарочосів. Він наче гортав цю кам’яну книгу і читав її хмарочоси справді як мудрець, як людина, що вийшла з буранних ночей далекого дитинства, з неозорих напівдиких степів піднялася до вершин людської культури і осягла таке, чим варто поділитися з людьми. Це були роздуми про шляхи розвитку цивілізації, про складнощі цих шляхів. Треба було бачити, з якою напруженою увагою слухали Ауезова наші нові американські друзі, заполонені глибиною його думки і щедрістю його могутніх поетичних асоціацій, скорені інтелектом людини, яка так проникливо читала велику й драматичну книгу сучасної цивілізації. Тоді Ауезов ще більше відкрився нам всім натхненною філософською силою свого обдаровання.

Таким і запам’ятався: чоластий, великі виразисті очі, що світяться розумом; усмішка промениться добротою душевною…

Нещодавно знову довелося бути в Казахстані. В будиночку, де жив Ауезов, тепер музей. Син його зустрів нас на аеродромі, його відрекомендували: знавець мов, кандидат наук.

Нема Мухтара Омархановича, та всюди він і зараз тут присутній у житті свого народу. Його ім’я з пошаною вимовляють у розмовах, його книги стали окрасою бібліотек. З думкою про нього пролітали ми над його суворими степами. Летимо на Гур’їв, далі на форт Шевченків. У літаку, повертаючись додому з екскурсії, співають піонери-казашата. А під крилом дивовижна, зовсім ніби не наша планета. Пустеля понура, чорна, тільки де-не-де мертве око соляного озера поблискує в небо. Як із дна кратера. Ця чорна, порита байраками пустеля з мертво виряченими фарами соляних озер — все це край Тарасових страждань. Тільки тут розумієш, що багато його поезій народилися з контрасту, із спраги, із видив, які йому тут являлись, видив голубих українських просторів, білих хаток, левад… У казематній одиночці, певне, легше було б коротати дні, ніж тут, на краю світу, в похмурому безлюдді, де ніщо не росте, де на всьому мовби лежить печать божої кари. «І дебрь-пустиня неполита…»

Одначе, що це? Зелений оазис, стрункі корпуси сучасного міста. Молоде місто Шевченко розкинулося на березі колись пустельного Каспію. Місто, де аж незвично бачити живу зелень парків, що розрослись мовби від тієї вербової галузки, що її колись поет приніс у пустелю Мангишлаку й посадив у цю, здавалось би, навіки змертвілу £емлю, повіривши у її здатність відродитись, у здатність — жити…

Ожила, відродилась. Використавши силу атома, яка постачила місту опріснену морську воду (новозбудоване, нині вже величезне, місто живе на ній!), люди дали життя цій жорстві, що вважалась безплідною, викохали ці парки й квітники, що поряд з пустелею здаються чимось неймовірним, фантастичним… А тим часом усе це реальність, і те, що постало тут, сприймається справді як символ дружби відроджених народів, як могутній витвір розкутих творчих сил людини.

Серед Шевченкових малюнків часів заслання щораз особливо чимось привертає увагу акварель: «Пожежа в степу». Грізна палаюча стихія заполонила весь обрій, від заграв, далеко вируючих, освітилася сутінь пустелі, видно розкидані де-не-де юрти, кибитки, на передньому плані кілька казахів біля шатра, трохи осторонь вершник у гостроверхій кочівницькій шапці, кінь його застиг на плесі мілкого озеречка, розчервонілого від пожежі, а на коні застиг і сам господар, уважно споглядаючи стихію, що її жарке дихання, здається, вже чути. Але паніки нема, людина із стриманою мужньою гідністю вглядається в те, чого їй, можливо, не минути і з чим вона, можливо, має зіткнутись, щоб спробувати приборкати невідворотне. Який хист треба було мати, щоб скомпонувати сюжет картини саме так, в його епічній масштабності: людина перед лицем неминучості, людина в своїй спокійній величі перед лицем самого буття…

Чи оце якраз і є приклад епічного мислення? Ауезову, як небагато кому, було воно теж притаманне, він бачив життя свого народу на тлі віків, в усій широкообрійній масштабності його історії.

На книжковій моїй полиці, серед найкращих творів братніх літератур давно зайняв своє місце «Абай» Мухтара Ауезова з дорогим для мене написом від автора. Що сказати про цю книгу?

Роман-епопея, історично вивірена багатолітня творча праця письменника, найменше вона піддається розтинам, і навряд чи слід її розщеплювати на окремі компоненти навіть з дослідницькою метою. Як саму природу, цей розлогий ауезовський епос, мабуть, значно краще буде сприймати в нерозчленованій цілісності, в усій його повноті й соковитості художнього живопису, де так могутньо, океанно перекочуються хвилі народного життя.

Це чудово, що книга, яка своїм епічним розмахом та силою реалізму збагатила всю нашу радянську класику, сьогодні йде до українського читача. З болю та любові народилась ця книга, з глибоких гуманістичних роздумів Мухтара Ауезова. Народ, чия доля знайшла колись такий щедрий відгук у Тарасовій душі, озивається нині до нас голосом одного із своїх найталановитіших синів.

Олесь ГОНЧАР