Шлях Абая

ЕПІЛОГ

Наближалася осінь. Повертаючись з літніх пасовищ, кочові каравани знову перевалили через Чингіс і один по одному потяглися в долини. На землі, де колись народився Абай, на стоянці аулу його матері, поблизу зимовища Жидебай, височіли буйні трави, вже дозрілі для коси. Степ навколо пожовк, самотня височина Ортену густо поросла сивою ковилою, вигорілі схили її побуріли. Цей сумовитий краєвид поставав перед подорожнім, як образ підупалого світу, нагадував про злигодні минулих часів.

Ця жовта рівнина говорить про гіркий сум, про тяжку недугу краю, що висох від жорстоких бідувань і скорботних дум.

У ці осінні дні на спустілому, безлюдному, неначе поснулому Жидебаї єдиним проявом життя було безнастанне колихання трав. Тут давним-давно, під крилом бабусі Зере і доброї матері Улжан, безтурботно, як маленьке лоша, ріс хлопчик Абай. На цих кам’янистих пагорках і галявинах, оточених густими заростями високого чию, бавився він і пустував.

А тепер, через багато літ, на схід від зимовища, на схилі невеликого горба, височить просторий мавзолей, споруджений, видно, не дуже давно. Всередині його, в лівому кутку, височить кам’яний надмогильник, уже пошкоджений часом. Поверхня його вивітрилась, але краї збереглися. На камені вирізьблено ім’я Оспана. В середині літа 1904 року поряд з могилою Оспана з’явився ще один, такий самий високий надмогильник — під ним поховано Абая.

Сьогодні священну тишу цих місць порушили кочові каравани багатьох аулів. З раннього ранку побувало тут багато людей: батьки й матері, що їхали на чолі кочовищ, діти, що скакали на дволітках-стригунах, пастухи й наймити, що переганяли стада. Після полудня до мавзолею потяглося — верхи й на возах — все населення аулу Абая. У просторому чотирикутному могильнику і великому прохолодному дворі було повно ридаючих людей.

Коли зойки людей, що оплакували Абая, трохи вщухли, одна з жінок високим скорботним голосом почала поминальний плач, і в плачі цьому раз у раз повторювалися двоє слів: «Кос конир»[Кос конир — двоє смуглявих.].

— Хто це? Чий це голос заводить плач? — питали люди, що стояли біля входу до мавзолею. Їм відповідали: «Зейнеп», а інші додавали: «Мулла-апа».

Зейнеп навчалася мусульманської грамоти, вона сама склала свою пісню, сповнену глибокого суму. «Двоє смуглявих» — так величала вона свого давно померлого чоловіка Оспана і улюбленого брата Абая, що лежав поряд із ним. Вслухаючись у скорботний голос Зейнеп, люди плакали ще більше, ще рясніше текли сльози з їхніх очей.

Коли почала стихати пісня Зейнеп, біля самої могили Абая виник інший, напрочуд м’який, дужий і високий голос із срібними переливами. То плакала красуня Айгерім, яку Абай усе своє життя любив пристрасно й віддано. У цій прощальній пісні була ще не відома тутешнім людям сумна краса, а самі слова її відрізнялися від тих, що їх промовляють звичайно в поминальних плачах. Склав пісню Дармен, а сповнений печалі мотив народився у серці самої Айгерім. І ця натхненна пісня, яку без сліз, чистим своїм голосом співала Айгерім над Абаєвою могилою, була не просто тужінням за померлим. Дар поетичного слова зливався у ній із стихією прекрасної музики, це був справді нерукотворний пам’ятник мистецтву, яким вшановувався Абай. Син бідняка Дармен звертався до Абая устами його вірної дружини Айгерім, від імені всього народу…

Чим дорогий народові Абай, за що люблять і шанують його люди?

Словами Абая плачуть знедолені, нещасні матері. Його думками озброюються доблесні звитяжці, його голосом говорить молодь з грядущим, відрікаючись від зла і плекаючи світлі надії.

— Чи можна сказати про Абая, що його більше немає серед нас? — співав, зринаючи до самого неба, високий голос Айгерім,— Чи може зникнути з життя той, хто залишив після себе безсмертне слово? Ти казав, Абай-ага: «Людина, яка спрямовує погляд свій у золоту височінь, ніколи не помре». Тим-то, доки жива буде на землі хоч одна-однісінька душа, будеш жити в ній і ти, Абай! Он там, на обрії, почало світати — там розгоряється і твоє світло, Абай,— разом з ним будеш світити над землею й ти! Ні, вдячний народ ніколи не віддасть тебе смерті… Коли вперше на Жидебаї з’явився ти на світ з жалісним криком, щоб жити, добра мати твоя Улжан прийняла тебе під захист. Пером земля їй!.. А сьогодні приймає тебе, як сина, інша безсмертна мати — в далеке світле життя, в безсмертя веде тебе вітчизна…

Так співала Айгерім над свіжою могилою Абая, стверджуючи нетлінне, вічне життя його в народі. Голос її ніби зримо будував прекрасний купол над гробницею поета. Пісня тріпотіла, як білосніжні крила лебедя, що ширяє в бездонній синяві небес під золотавим сонячним промінням. Чи не помахи лебединих крил віють над схиленими головами людей? Чи не прощальна пісня чудового птаха відлунює сумом у серцях плачучих? Той, чиєї душі торкнулася бодай раз ця натхненна пісня, збереже її в пам’яті назавжди…

Висока майстерність Айгерім згасла біля могили Абая, одійшла в небуття разом із ним. Як з Абаєм пішла з її обіймів любов, так згас в її серці і пісенний дар. Айгерім ніколи більше вже не співала.

Поряд з Дарменом, слухаючи Айгерім, плакав і син Даркембая, юнак Рахім, за ним стояли Усен, Мурат і IIIакет, маленькі Абаєві друзі. Відчуваючи гарячий їхній подих, Дармен звертався до Абая:

— Ні, не загине посіяне тобою насіння, високошановний батьку, не пройде твоє життя безслідно. Нехай зараз ще нема тінявого гаю над квітучими луками. Але по всьому безмежному, широкому степу розсіяне твоє насіння, воно виросте в нечуваному досі цвітінні. До самої смерті клянусь я берегти і плекати дорогоцінні твої заповіти!

Пісня-плач Айгерім і вкладені в її уста слова Дармена стали за основу нового мистецтва, яке виникло після Абая. Так у поминальній цій пісні, народженій у надрах народного духу, сталося начебто друге народження поета.

І ніби для того, щоб це засвідчити, до його могили йшли нові й нові люди з численних кочових караванів. Засмучені Айгерім, Дармен і юні друзі Абая — семипалатинські школярі — не помітили, як зростав натовп у них за спиною.

Батьки й матері — безсмертний народ — приймали нове народження Абая.