Шлях Абая

1

Ситі вороні коні понесли. Відкинувшись назад, кучер щосили натягав віжки. Легка парокінна бричка так швидко котилася край крутого яру, навислого над Іртишем, так стрімко, що, здавалося, ось-ось шубовсне у воду. Та ріка була ще далеко. Попереду сіріла широка галявина. Тільки поступово кучерові вдалося стримати коней, і вони спокійно риссю попрямували рівним шляхом уздовж високого берега.

Річка дихала вечірньою прохолодою, особливо приємною після денної червневої спеки. Стомлений жарою, відпочивав безгомінний степ. Виблискуючи зорями, покоївся у лінивій дрімоті широкий Іртиш.

Незабаром подорожні побачили густий чорний ліс Полковничого острова, що, наче мур, заступав вогні Семипалатинська. Але вже виразно долинав віддалений собачий гавкіт, і незабаром можна було відрізнити хрипкий бас сторожового пса від заливистого скавучання маленької дворняжки.

Ось уже замаячили й перші привітні вогники степового міста. Проїхавши вулицею повз саманні хати з пласкими покрівлями, кучер спинив коней біля воріт низького критого двору, спритно сплигнув з козел і затарабанив пужалном у замкнену хвіртку. Виліз з брички і подорожній — високий опасистий чоловік.

На стукіт вийшла жінка. Крізь вузеньку щілину в воротях вона намагалася розглядіти приїжджих. Але поночі важко було щось розібрати.

— Хто там? — гукнула жінка.

Кучер опустив пужално:

— Це я, Баймагамбет! Абай-ага приїхав!

Тим часом Абай, знявши легкий чапан[59], витрушував з нього дорожній пил.

— Оппирмай![60] Абай-ага!

Жінка миттю відчинила ворота, і темні силуети двох постатей виринули перед нею на тлі зоряного неба.

— Здрастуй, Дамежан! — дочувся знайомий гучний голос Абая.— Як живеш? Діти здорові?

— Так, так! — відповіла Дамежан і собі спитала про родину Абая.

Вона вибачилася, що зустрічає гостя в темноті і побігла брукованим двором по світник, вистукуючи низькими каблуками кебісів[61].

За хвилину вона повернулася разом із своїм чоловіком Жабикеном, який накульгував на ліву ногу, а за ними вийшов їхній старший син Жумаш, витрішкуватий парубійко з довгою, тонкою шиєю.

При тьмяному світлі світника Абай розгледів побудований не по-міському, критий, утеплений двір. Рятуючись від суворої зими і морозних вітрів, господарі перегородили його саманними стінами, обладнавши вузькі переходи і тісні закутки. В дальньому кутку виднілися двері, що вели в дім.

— Хазр, хазр…[62] — стиха примовляв Баймагамбет, заспокоюючи коней, що нетерпляче гризли вудила, били копитами об землю.

Пропустивши Абая вперед, він завів коней у двір. Ліворуч од воріт стояв широкий віз. На ньому спали якісь люди — певно, гості з степу. В глибині двору двоє коней уткнули морди в низькі саманні ясла і, гучно хрумкаючи, жували соковиту зелену траву.

Йдучи до хати, Абай привітався з тими, що лежали на возі. Йому ніхто не відповів.

— Посвіти лишень сюди! — попросин він Дамежан.

Дамежан підняла світиик. Двоє чоловіків простяглися пліч-о-пліч, задерши кудлаті сивуваті бороди; в одного борода кучерявилась, у другого стирчала, мов лопата. Третій примостився поперек воза. На мить він розплющив очі, сонно озирнувся, мружачись на світло, й одразу повернувся на другий бік. Він був набагато молодший за своїх супутників, але борода в нього була така само густа й кудлата.

Абай посміхнувся й одійшов від воза.

Баймагамбет з допомогою господаря швидко розпряг коней, і всі пішли слідом за Дамежан вузьким проходом.

Біля дверей хати жінка пропустила Абая вперед, щоб він перший переступив поріг.

На карнизі невисокої печі яскраво світила велика лампа. Дамежан спритно розстелила на підлозі курпе[63], накидала подушок, щоб гостям було зручніше сидіти, поставила перед ними низький круглий стіл, перенесла на нього лампу. У кімнаті одразу стало затишно.

Вмостившись ближче до дверей, Дамежан спитала, чому так пізно приїхав дорогий гість.

— Затримався в дорозі! — сказав Абай.— Твій будинок скраю, от я і вирішив спинитися у тебе. Тільки ти даремно клопочешся. Нам досить чаю. Ми стомилися і краще ляжемо спати.

Але Дамежан з усмішкою кивнула головою, показавши рівний ряд великих білих зубів.

— Уже коли ви приїхали до моєї оселі, Абай-ага, то дозвольте мені самій порядкувати.

Абай замилувався блиском темних очей Дамежан з чистими, ясними білками, бездонною глибиною її зіниць. Очі верблюденяти такі само великі, оксамитні, чисті.

Балакуча Дамежан легко сходилася з людьми — не так, як її мовчазний чоловік,— і вміла поговорити з кожним гостем. Главою сім’ї була вона, а не чоловік. Сівши до столу, вона звеліла синові поставити самовар, а чоловіка попросила наколоти дров для казана.

Абаю подобалася хазяйновитість Дамежан. Посміхаючись, він спитав:

— А що це за бородаї, якими ти навантажила віз? Почім думаєш продавати їх на базарі?

Дамежан весело засміялася, і зуби її знову блиснули, матове обличчя трохи зашарілося. Засміявся і Баймагамбет, трясучи рудою бородою. Пирхнув і витрішкуватий Жумаш, що порався в сінях коло самовара.

— Задивився на бороди,— додав Абай,— а чиї вони, й не розібрав. І чого це такий врожай на бороди, Дамежан? Справді, хто це до тебе нагодився?

Слобода, у якій вирішив заночувати Абай, називалася Бержак. Той край її, де був двір Дамежан, був розташований вище міста і через те мав назву Бас-Жатак — Верхні Жатаки[64]. Тут оселилися казахи кочових аулів, які тікали до Семипалатинська шукати щастя. У всьому місті не було людей, менш пристосованих до міського життя, аніж жителі Бас-Жатаку. Ставши городянами, вони вперто дотримувалися старовинних степових звичаїв.

Після дороги Абай спав на зручній постелі міцно і прокинувся пізно. Як слід відпочивши, він почував себе добре і сів снідати охоче. Одразу ж у кімнаті з’явилися ті бороди, про яких уночі йшла мова.

Статечно привітавшись, бородані зайняли мало не весь круглий стіл, за яким сидів Абай.

Дамежан у сліпучо-білому кімешеку[65] і шарші[66] поралася біля великого блискучого самовара. Спритно і швидко розливала густий міцний чай. Великі срібні сережки погойдувалися в її вухах. Напечені для Абая оладки рум’яною гіркою височіли на тарелі серед великої купи баурсаків.

Не дочекавшись, коли почне їсти Абай, бородані почали уминати оладки. Дамежан занепокоїлась і стала пригощати жаданого гостя:

— Абай-ага! Їжте оладки, поки гарячі!

Бородані виявилися земляками Абая: відомий балакун Жуман з роду Іргизбай і крикун Мака з аулу Усер. Прислужував їм старший син Жумана, сіроокий Мухаметжан, з такою самою, як у батька, кучерявою темно-каштановою бородою. Як і його брати, Мухаметжан схожий був на батька не тільки зовні, але й балакучістю. Недарма мати відрізняла синів Жумана, як коней, за віком: Стригун-балакун, Триліток-балакун, П’ятиліток-балакун. За Мухаметжаном укріпилося останнє прізвисько, і він чесно його справджував.

Довідавшись про приїзд Абая, він аж палав з нетерпіння, так хотілося йому розповісти землякові про останню міську новину. І хоч не годилося починати розмову, перше ніж заговорять старші, Мухаметжан не витримав. Поклавши до рота двома заходами півдюжини оладок і запивши їх запашним, трохи рожевим від густих вершків чаєм, він звернувся до Абая.

— Ви кажете, що в аулах народ живе добре. Чули, яке лихо в місті?

Дамежан сердито глянула на Мухаметжапа.

— Яке лихо? — занепокоївся Абай.— Про що він каже?

— Правду каже! — промимрив Мака.— Лихо прийшло.

Абай запитливо глянув на Дамежан — він вважав її розумнішою за цих чоловіків.

— Що він каже?

Але чоловіки перешкодили Дамежан відповісти і заговорили, перебиваючи один одного:

— Страшна пошесть уразила місто!

— Люди хворіють на шлунок!

— На обох берегах Іртиша люди мруть, як мухи!

— Це ще гірше за коров’ячу чуму!

— Такої напасті ще ніколи не бувало!

— Люди тікають з Семипалатинська.

Мака, більш стриманий, сказав, звертаючись до Абая:

— Коли ми довідалися, що ти приїхав, то здивувалися, що привело тебе сюди у такий час.

Баймагамбет здивовано звів брови і, дивлячись на бороданів, спитав:

— А ви самі чого тут?

— Ось поїмо і зараз поїдемо. Подалі від цієї зарази!

І бородані, перебиваючи один одного, заговорили про лихо, яке спіткало місто.

Мака і Жуман були старші, а значить, на їхню думку, і розсудливіші за Абая. Вони наполегливо радили йому поки не пізно якнайшвидше їхати з Семипалатинська.

Абай пропустив повз вуха пораду земляків і запитливо глянув на Дамежан. Їй не хотілося лякати шановного гостя.

За останній тиждень у місті справді повмирали від шлункової хвороби кілька людей, але Дамежан висміювала перебільшені страхи гостей.

— Що за пошесть? Де це люди, як мухи, гинуть? Відростили бороди, а теревените, як малі діти. Навіщо даремно людей лякаєте?

— Я правду кажу, нащо мені людей обманювати,— ображено заперечив Мухаметжан.— Міські жатаки у кожній хаті приховують хворого. Та хворого можна приховати, а як з покійником, його ховати треба… Краще сказала б Абаю усю правду, коли він приїхав. Навіщо було до ранку зволікати?

У красивих очах Дамежан блиснув сердитий вогник, на губах заграла недобра усмішка: видно, балакуни дошкулили їй.

— Бог дав вашому родові Іргизбай не тільки мудреців, але й дурнів, таких як ти. Гість приїхав опівночі, стомлений, а я б його зустріла біля воріт; «Повертайте голоблі, в місті пошесть». Виходить, я жадібна собака: для дорогого гостя самовар чаю та шматка м’яса пошкодувала!

Абай, слухаючи Дамежан, схвально кивав головою, поглядом підбадьорюючи її. Мухаметжан хотів був заперечити, але Абай різко перебив його:

— Недарма прозвали тебе П’ятилітком-балакуном. Мелеш. коли вже й молоти нічого!..

Абай вперше спостерігав Дамежан у суперечці з земляками, і йому сподобалась її сміливість. Трималася вона незалежно. Вдалася в батька, Ізгутти. Чи не ця сміливість штовхнула колись Дамежан в обійми її безталанного чоловіка? Важко було зрозуміти, чому вона, красива дівчина, захопилась кривоногим, низькорослим крамарем, який привіз в аул на старенькому возику свій немудрий крам: дзеркальця, гребінці, нитки, голки. Як би там не було, але одної темної ночі Дамежан втекла з ним до міста. Відтоді й жила вона з своїм мовчазним чоловіком, терпляче зносила нестатки, ростила дітей. Їхній скромний дворик стояв край Бас-Жатаку, на місцині, зручній для зупинки караванів, що йдуть із степу в Семипалатинськ. Заїжджі люди швидко примітили, що опорою в домі була Дамежан. Вона вміла постояти і за себе, і за своїх домочадців, нікого з них не давала скривдити. Це було відомо і всім сусідам, а через те у Бас-Жатаку до Дамежан ставилися з великою повагою.

Хоча Дамежан гостро відповіла Мухаметжану, вона не заперечувала, що люди в місті вмирають від якоїсь заразної хвороби. Абай приїхав до Семипалатинська у важливій і терміновій справі і не знав тепер, що йому робити. Треба порадитись із друзями…

Напившись чаю, Абай написав російською мовою записку і покликав Баймагамбета.

— Їдь до Федора Івановича Павлова і, якщо він вільний, привези його сюди.

Одночасно з Баймагамбетом підвелися з-за столу Мака і Жуман, які вирішили перед від’їздом з міста піти на базар.

Сини Дамежан чаювали мовчки, і невідривно дивилися на матір чорними блискучими очима. Потім, скоряючись мовчазному її наказові, почали збиратися на роботу і тихенько вийшли один за одним.

Пішов старший, Жумаш, довготелесий хлопець, який уночі ставив самовар, а за ним і молодші його брати — п’ятнадцятирічний Салімжан та дванадцятирічний Алімжан.

Дома з Абаєм залишились тільки Жабикен і Дамежан.

Абай поцікавився, як живуть його земляки в Бас-Жатаку, і Дамежан, не криючись, розповіла йому про злидні, що не покидають її дім. Скільки того молока дає одна корова, а і його доводиться нести на базар. Вся сім’я — п’ятеро чоловік — працює з ранку до пізнього вечора, а добра так і не пощастило нажити. Навесні сини придбали човна і перевозять тепер жителів слободи в місто через Іртиш та Карасу. У вільний час вони косять на островах траву для корови, збирають у лісі хмиз на паливо. Зате діти все-таки працюють дома, а не наймитують по чужих людях.

— Молодший, Алімжан, теж допомагає братам! — додав Жабикен.— Йому дванадцять років, а він гребе вже одним веслом…

— Хлопці заробляють копійки, а батьки їхні приносять додому ще менше,— сказала Дамежан.

Вона шила тимаки[67], ярмулки, тюбетейки, а Жабикен продавав їх на базарі. Інколи заможні жінки Бас-Жатаку замовляли Дамежан вигаптувати срібними чи золотими нитками кімешек або камзол, покроїти сукню. Вона мала золоті руки, і довгий час сама годувала всю родину. Жінки Бас-Жатаку високо цінили її смак і вміння, але заробіток Дамежан був набагато менший за її славу і повагу замовниць.

Дамежан розповідала про це з гіркою усмішкою, а Жабикен спідлоба поглядав на Абая. Йому хотілося, щоб шановний гість похвалив свою далеку родичку.

Абай оцінив упертість Дамежан і ласкаво заговорив про те, як багато важить у родині добра мати і дружина. Дамежан усміхнулася.

— Отак і живемо, тягнемо лямку день і ніч. Усе, що разом добудемо, відразу, як курочки, й поклюємо. Заробітку вистачає тільки на харчі та щоб раз на рік нову сорочку купити. Одним утішаємось, що не протягаємо руку біля чужого порога, та ще тим, що є в світі люди й бідніші за нас, зовсім босі й голі. А тут ще ця напасть… пошесть…

Помітивши неспокій у погляді Абая, Дамежан додала:

— На тому боці річки люди менше вмирають.

Але Жабикен похитав головою:

— І за річкою, і на околицях, і в затоні багато хворих!

Дамежан незадоволено поправила його:

— Ми повинні говорити тільки про те, що на власні очі бачили і що нам самим відомо. Не люблю слухати плітки і не люблю, коли лякають людей.

Абай схвально кивнув.

— Так, так. Розкажіть, що ви самі бачили. Значить, казахи у Бас-Жатаку хворіють і вмирають?

Дамежан ствердно кивнула головою, а Жабикен додав:

— Що день більше і більше!

— Хто ж помер із ваших знайомих? — спитав Абай, наче не довіряючи їм.

— Пам’ятаєте Керейбая? Спочатку померла його мати, за нею старий Садик…

Жабикен перебив дружину і сам заговорив скоромовкою:

— А теща Семейбая… батько Жилкібая… дружина Жумабека… В домі Жубандика вмерло двоє малят…

— Так, так! — зітхнула Дамежан.— Скількох дітей забрала смерть, не порахувати.

Абай підібгав ноги, сів по-турецьки і, запитливо вдивляючись у схвильоване обличчя Дамежан, сказав:

— Ви називали дітей і старих. Хіба тільки вони хворіють і вмирають?

Він уже зрозумів, яке лихо звалилося на місто, і тепер хотів збагнути ступінь небезпеки.

— І жигіти вмирають, та ще які! — вигукнула Дамежан.— Вдарить ногою — залізо лусне! Букпа, Сапар, Каїр, Ісабек… Перші силачі…

— Були силачами, доки не попрацювали на шерстемийні та не зазнали голоду…— похмуро мовив Жабикен.— А голодну людину хоч яка хвороба звалить.

Дамежан підтримала чоловіка:

— Ситих людей ця хвороба менш уражає. У нашій слободі живуть не тільки бідняки, але й досі не вмер жоден байбача… Всі торговці й алипсатари[68] здорові. А кажуть, що хвороба ця заразна, легко переходить від одного на іншого.

Вона замовкла і потім у мимовільній тривозі додала:

— Слава богу, що наші сусіди поки що не хворіють. Ми не пускаємо хлопців з дому, самі намагаємося нікуди не ходити. Але підступна гостя підкрадалася до жителів слобідки несподівано, без дозволу.

— У хворого стає страшним обличчя,— вела далі Дамежан.— Очі западають, а навколо них лягають сині кола — «недоуздок смерті». Підборіддя й ніс загострюються…

— Кажуть, холоне подих людини!

— А руки й ноги стають тверді, як камінь!

— Хворий розмовляє замогильним голосом!

— Його весь час мучить спрага! Він міг би ціле озеро випити!

— Мулли кажуть: коли настане кінець світу, люди сидітимуть, закутавшись у лахміття свого савана,— сказав Жабикен. — Може, він уже настав, Абай-ага?

Абай не встиг відповісти — до кімнати разом з Баймагамбетом зайшов Федір Іванович Павлов. Хоч Абай був опасистий, він легко підвівся назустріч бажаному гостеві.

Федір Іванович мовчки розкрив обійми, старі друзі поцілувались і після того довго тиснули один одному руки.

Сівши зручніше за дастархан[69], Павлов примружив у лагідній посмішці свої яскраві сині очі:

— Яким побитом у наших краях?

Абай пояснив, що його син Абдрахман, який одержав освіту в Петербурзі і вже служив у Вєрному, повертається з відпустки і везе з собою молоду дружину: він одружився в аулі з Магіш. Треба провести сина і невістку в далеку путь, роздобути Абішу грошей на дорогу. Довелось пригнати в місто худобу на продаж. Та й скучив за міськими друзями!

Абай ласкаво глянув на Павлова з-під густих брів.

— Розкажи лишень про тутешні справи, Федоре Івановичу! Як поживає Олександра Яківна? Лікарям зараз, мабуть, дуже перепадає! Що вона каже про хворобу? Для мене все тут оповите темрявою, тож пролий світло в мою свідомість! — жартівливо закінчив він словами з нещодавно прочитаної повісті письменника-народника.

Павлов почав здалеку. За останні сімдесят років холера втретє з’являється в Росії. Вперше ця страшна гостя прийшла до нас з Індії, заглянула також у Китай і в Японію, у Західну Європу і в Америку. Ходять чутки, ніби епідемія охопила вже сорок російських губерній…

Помітивша, що обличчя Абая спохмурніло, додав, знизуючи плечима:

— Я розповідаю вам, як чув від Саші… Вона вважає, що ви краще за мене знаєте, як казахи ставляться до смерті, отже, на долю таких людей, як ви, випав священний обов’язок допомогти народові в біді. У дім небіжчика на похоронну молитву — жаназу — сходиться багато людей. Всі юрмляться в кімнаті, звідки щойно винесли мерця. Часто тут-таки їдять і п’ють. Самі розумієте, що такий звичай сприяє поширенню пошесті. А заборонити їм лікарі не в силі. Який казах, коли в його домі покійник, послухається лікаря. Тільки таких як ви, Ібрагім Кунанбайович, народ буде слухатися, і треба переконати населення в конечній потребі припинили на якийсь час виконання цих згубних звичаїв. Треба бити на сполох скрізь: на базарі, в мечеті — словом, скрізь, де скупчується багато людей…

Абай слухав мовчки, наче зважуючи кожне слово свого друга.

— А ось що ми з Сашею вимагаємо від вас і Баймагамбета. Вам аж ніяк не можна жити в цьому домі! Мешканці його беруть воду з річки, а річка — головне джерело пошесті. Переберіться в центр слободи, і обов’язково в такий дім, де у дворі є колодязь. Стежте за своїм здоров’ям, не перевантажуйте себе роботою, не втомлюйтеся, частіше їжте, щоб не відчувати голоду. Ну, що вам ще порадити?

Павлов замислився на мить і з сміхом закінчив:

— Ні, на цьому й покінчено, а то я, здається, рискую перетворитися на шарлатана. Не бувши лікарем, не говори за лікаря! Можна легко наговорити дурниць. Але Сашині слова, Ібрагім Кунанбайович, — це наказ!

Умовившись з Абаєм про зустріч, Павлов зібрався додому. Дамежан, бачачи повагу до російського гостя, стрепенулась:

— Абай-ага, обід готовий! Попросіть гостя залишитись…

Федір Іванович зрозумів, про що говорить Дамежан. Приклавши руку до серця, він шанобливо вклонився, але від обіду все ж відмовився.

Іргизбаївські балакуни-бородакі повернулися з базару опівдні і навіть не розпрягали коней: по обіді — одразу ж у дорогу, додому.

Сівши разом з Абаєм за стіл покуштувати м’яса, вони знову, в три голоси, почали умовляти Абая негайно їхати з міста.

— Хай мруть городяни. Їдьмо в степ, до своїх, тікаймо від лиха якнайшвидше і якнайдалі.

— А куди підеш, коли гине твій народ? — сказав Абай.— Чим ми, степовики, кращі за городян?

Жуман процідив крізь зуби презирливо й важно:

— Що ти вигадуєш? Який це народ? Набрід з сорока родів, міські жатаки… Твій народ — земляки по крові — тобикти. Ти про них думай.

Глибока зморшка прорізала широкий лоб Абая.

— Годі! — гнівно гукнув він.— Наїлися, наговорилися, а тепер їдьте! Яке вам діло до мене? Навіщо вам знати, кого я вважаю своїм народом? Ідіть! Ідіть!

І він випровадив іргизбаїв з хати. Збентежені гнівом Абая, бородані мовчки попленталися до своїх возів.

Залишившись наодинці з Дамежан, Абай сказав їй, що мусить перебратися на іншу, просторішу квартиру. До нього приходитимуть люди за порадою, приїжджатимуть навіть з аулів, і йому незручно обтяжувати гостинну господиню.

Подякувавши Дамежан за гостинність, Абай того ж дня переїхав до ташкентця Кумаша, де звичайно зупинявся.

Будинок Кумаша стояв у Середніх Жатаках. Тут було чимало одноповерхових і навіть двоповерхових цегляних будинків під тесовими, а то й залізними покрівлями, збудованих татарськими і казахськими купцями. Ці добротні будови тягнулися ланцюжком вздовж Іртиша.

Торгові ряди і базар слобідки розташувалися вище по березі, на горбі. Серед них виділялись лікарня, пожежна каланча і неподалік від них — канцелярія пристава Смирнова, якого казахи називали управителем слобідки — за-бедейші. Кумаш побудував свій будинок в центрі слобідки мечеті. Нижній поверх викладено було з червоної цегли, верхній — з товстих обаполів. Висока тесова покрівля, видна здалека, тішила око. Володіння Кумаша, як то робили сибіряки, обгороджене було щільним парканом з височенними ворітьми, спорудженими з добротних дощок. Через ці ворота і в’їжджали у широкий двір степові валки й вози з товаром; там вони знаходили пристановище під довгою повіткою.

Абай жив завжди на нижньому поверсі цього будинку. Він і тепер зайняв там простору світлу кімнату, що виходила вікнами на сонячний бік. Тут почував він себе, як у рідній домівці.

Того ж вечора Абай запросив до себе одного з шановних жителів слободи, муллу Сармоллу. Хоч Сармолла й не був імамом[70] мечеті і не так часто зустрічався з служителями віри, з хальфе[71], карі[72], муедзинами[73], але він навчав дітей слободян і через те краще за багатьох інших знав, що діється в місті.

Холера лютувала скрізь — після розповіді Сармолли в цьому не було сумнівів. Він називав махалла — парафії,— де хворіли й гинули люди. За кількістю мечетей Сармолла поділяв Семипалатинськ на сім парафій, а слободу — на дві: Верхнє Махалла і Махалла Тииибая, де бай Тинибай збудував мечеть.

Хвороба і смерть блукають по всіх дев’яти парафіях і безжально винищують бідняків, що працюють тяжко, без перепочинку. Самому Сармоллі мало коли доводилося брати участь у жаназі, але йому відомо, що вже з перших днів епідемії духівництво почало багатіти. Для імамів, муедзинів, хальфе і карі настав благодатний час рясних жнив. Не приховуючи ненависті до своїх ворогів і суперників, Сармолла назвав кілька імен. На його думку, такі люди, як Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе, сліпий карі і муедзин Самурат, зараз тріумфують. Вони мають величезні гроші від жанази, фідії[74] і хатиму[75], від семиденних і сорокаденних поминок. Прибутки їхні зростають безперервно, день у день…

— Народ гине, а вони жиріють на очах, мірза Ібрагім! — Сармолла говорив з помітним акцентом мулли-арабіста.— Таких прибутків не бувало у них навіть у дні айтів[76]. Правду каже народ: «Де багато ковили, жиріє віл, де багато смертей,— мулла». Навіть сам хазрет[77], імам мечеті, заслуговує на осуд! Безжальні, розбещені люди!

Сармолла замовк, і тоді заговорив Абай. Треба домогтися, щоб на похорони збиралося менше людей; треба попередити народ, які небезпечні в дні холери поминки…

— Так, так, так! — закивав головою Сармолла і ще запальніше почав ганити своїх ворогів — хальфе і карі.

Абай слухав його з явним невдоволенням. Сармолла, певно, помітив це і заговорив про те, як важливо правильно напучувати народ у важку годину. Але одразу знову збився на лайку.

— Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе і муедзин Самурат тільки заважатимуть у нашій добрій роботі. Вони не вболівають за народ!

Захопившись, Сармолла заплющив очі, замотав головою і заклацав язиком, немов птах:

— Ні, ні, не вболівають!

Абай вирізняв Сармоллу з-поміж духовних осіб. То був чоловік з широким кругозором, який добре знав вірші східних поетів і мав у себе дома їхні твори. Абай, бувало, брав у нього книжки Шейха, Сааді, Хафіза, Алішера Навої. Сармолла був освіченою людиною: недарма жителі міста прагнули, щоб саме він учив їхніх дітей.

Абай покладав на Сармоллу великі надії. Але, розмовляючи з ним сьогодні, він мало чи не з перших слів зрозумів, що Сармолла, як і інші мулли, сповнений звичайнісінької корисливості та ще лютої заздрості, яка не дає йому спокою: «Той на жаназі зірвав стільки-то, а цей на фідії — ще більше».

— Дозвольте, Сармолла! — обурено сказав Абай.— Адже писав поет: «Хто мені розкаже про один гріх сусіда, той розповість про сотню моїх пороків цілому світові». У дні людської загибелі і горя не слід так багато говориш про свою ненависть і ворожнечу…

Сармолла густо почервонів і квапливо заговорив:

— Звісно, звісно, мірза Ібрагім, ви маєте рацію! Я таки винен! Що ж ви мені порадите?

— Зверніться з добрим словом до парафіян, які приходять у мечеть на молитву. А ще краще в п’ятницю, після проповіді-хутпа, виступіть з напученням перед людьми своєї парафії. Поясніть їм, як уберегтися від хвороби.

Скажіть, що треба уникати скупчення людей при виконанні похоронних обрядів…

Сармолла почував себе ніяково, йому хотілося швидше піти геть.

— Хоп, хоп! Ви маєте рацію… Навіщо говорити добрі слова самому собі? Справді, піду я краще до людей своєї парафії.

Він устав, Абай теж устав, провів гостя до дверей і чемно попрощався з ним.

— Я вважаю, що служителі віри в неоплатному боргу перед народом. Я раджу вам — почніть з своїх учнів. Те, що ви прищепите їм, вони неодмінно передадуть своїм батькам, а ті — сусідам. Серед дорослих теж є немало ваших колишніх учнів. Люди вашої парафії вважають вас за свого наставника і повірять вам скоріше, ніж стороннім. Я вважаю, що це не тільки обов’язок совісті, але й ваш обов’язок перед народом.

— Так, так! — Сармолла закивав головою і, зніяковілий, вислизнув у двері.

Сармолла попрямував до найближчої мечеті на нічну молитву — ястау. На вулиці було темно. Завернувши за ріг, він увійшов через гратчасту хвіртку в чисто виметений дворик мечеті. Тут уже зібралося кілька десятків парафіян, які очікували початку молитви. Серед них були старі й молоді, учні медресе, муедзини і хальфе. Люди сиділи навпочіпки, притулившись до стіни мечеті, і стиха розмовляли. За односкладовими запитаннями ішли короткі сухі відповіді. Чекали, поки прийде старий імам хазрет — настоятель мечеті. Слідом за Сармоллою підійшло ще кілька чоловік, серед них були сліпий карі і муедзин Самурат.

Схвильований бесідою з Абаєм, Сармолла придивлявся до парафіян, міркуючи, з чого б почати потрібну розмову. Йому допоміг чорнобородий літній шакірд — вихованець медресе, який запитав, на скількох похоронах побував сьогодні Сармолла.

— Ні на одних! — гучно, щоб його почули всі, вигукнув Сармолла.— Поки моїх сил, я не буду ходити на жанази!

При цих словах сліпий карі і Самурат-муедзин разом крикнули:

— Астагфіралла! Астагфіралла![78]

— Ви чините гріх, мулла!

— Це блюзнірство! Візьміть назад ваші зухвалі слова!

Застаріла ворожнеча додала Сармоллі рішучості. Ось коли він викриє цих лицемірів! Сармолла говорив поквапливо, але голосно й виразно. Його схвильований голос розірвав тишу, як раптовий крик уночі. Його нечувано зухвалі слова різали вухо, бентежили душі богомільних парафіян.

— Не можна більше мовчати! — волав Сармолла.— Парафіяни нашого Махалла терплять велике лихо, а ми вдаємо, що нічого не трапилося. Треба бити на сполох, шукати порятунку! Холера — пошесна хвороба! Щоб вона не розповзалася по всьому місту, треба зовсім інакше влаштовувати жанази, фідії і хатими. Частування в хаті небіжчика, семиденні і сорокаденні поминки — ось джерело зарази! Нехай про це знають парафіяни і бережуть своє життя!

Карі і муедзин ледве стримувалися, слухаючи Сармоллу. Люта злоба шматувала їм серця. І тільки-но він замовк, щоб перевести подих, шалено накинулися на нього:

— А як, по-вашому, влаштовувати жаназу?

— Як проводити хатим?

— Ви хочете, щоб парафіяни не збиралися на поминки? Не віддавали останню шану померлому мусульманину?

Сармолла відповів холодно й різко:

— На жаназу нехай іде тільки одна духовпа особа, хатим нехай проводить тільки один мулла. Поминки треба зовсім заборонити! Нічого карі і муедзинам вештатися з хати в хату і розносити пошесть! Все одно ваші бездонні кишені не можна наповнити…

Сармолла спрямував гостре жало своїх слів у саме серце Сокира-ага і Самурата-муедзина. У запалі суперечки він додав:

— Нічого вам ходити у дім кожного покійника, розносити заразу. Пора стриматися!

Карі і муедзини підхопилися з місця. Киплячи гнівом, вони, як змії, сичали на Сармоллу:

— Астагфіралла! Що він каже!

— Віровідступник!

— Судити його судом шаріату!

— Лиходій!

Але даремно; парафіяни одвернулися від них і оточили Сармоллу, сподіваючись послухати, що він скаже. Раптом хтось вигукнув:

— Хазрет іде…

Всі піднялися, припинивши розмови.

Старець з великою білою бородою, у великій чалмі, спираючись на довгу патерицю, поволі пройшов у мечеть. Слідом за ним рушили й парафіяни.

У грудях карі ще клекотіла злість, коли він співучим голосом почав молитву з корану:

— Ясін-уаль куранул хакім![79]

Смиренно заплющуючи очі, оплакуючи мусульман, загиблих від холери, він бухарським макамом[80] читав напам’ять священні тексти.

Карі ніколи не збивався, виголошуючи коран напам’ять, він завчив кожне його слово. Але сьогодні він припуствся помилки. Читаючи «лятунзіра кауман ма унзіра»[81], вів подумав про Сармоллу, скрипнув зубами і замість слова «кауман» виголосив «калан»[82]. Карі відразу почув, як захихикали хальфе і шакірди, що сиділи поблизу, і в думці обізвав Сармоллу мерзотником. Потім, опанувавши себе, почав читати тексти ще гучніше і співучіше. Сармолла, проте, помітив, як осоромився сліпий карі перед муллами, шакірдами і навіть перед малописьменними богомольцями. Зловтішно посміхнувшись, він подумав: «Бог покарав пройдисвіта! Боже слово покарало його за ненависть до мене, за нелюдську зажерливість».

Розходячись після молитви, парафіяни стиха розмовляли про суперечку, що сталася між муллами. Старші несхвально похитували головами, молодші посміювалися.

Звичайно до мечеті ходили, головно, літні люди, торговці, перекупники, які жили поблизу, у Верхніх Жатаках. Але не вони становили основне населення парафії. Більшість тутешніх казахів працювали дуже тяжко, а жили надголодь. Виснажені надсильною роботою, бідняки поверталися додому пізно ввечері і, тільки-но переступивши поріг, падали від утоми. У них не було ні часу, ні сили по п’ять разів на день молитися в мечеті. Імамів, хазретів, хальфе і мулл вони мало коли бачили, і тільки в печальні дні смерті прості люди мимоволі зустрічалися з служителями віри. Та ось почалася пошесть холери… Спритні мулли в довгих халатах і пишних чалмах зашмигали по бідняцьких дворах, погладжуючи бороду й удаючи смиренність і скорботу.

— Недарма кажуть: «Де багато смертей — жиріють мулли»,— перешіптувалися парафіяни за спиною духовних отців.— Ач, які спритні зараз хальфе і хазрети.

— Їм все одно кого ховати — дитину чи дряхлу бабусю. Аби більше у кишеню потрапило. Від грошей вони стають м’якішими за шовк.

Мулли сподівалися, що бідняки парафіяни, які мало коли відвідували мечеть, не довідаються про те, як лаялися їхні наставники перед нічним намазом — ястау… Проте надії їхні були марні. Старики богомольці розповіли про все, що бачили й чули, своїм домашнім, і незабаром у місті не було жодної людини, яка не знала б якнайдокладніше про подію в мечеті.

Не тільки городяни, але й приїжджі аульні люди — старшини, управителі, баї — так само дізнались про незвичайні новини. Тому-то в п’ятницю до мечеті прийшло багато богомольців на полуденну молитву, що називалася «п’ятничною».

Налякані холерою люди чекали допомоги і ладні були повірити будь-якій чутці, що обіцяла уникнення від загибелі. В ці страшні дні людина блукала навпомацки, наче в пітьмі, кидалася з одного краю в другий, видивляючись, чи не зазоріє де промінчик надії. Погляд казаха-городянина був звернутий до мечеті. Все частіше й частіше він оглядався в бік імама, якого ще й звали ішаном, тобто святим угодником. Від карі і хальфе він чекав втішних пророкувань.

Збираючись на п’ятничну молитву, ішан довідався, що в мечеті повно богомольців. Отже, є смисл після намазу виголосити хутпу — повчальну проповідь про лихо, що їх спіткало. Вирішив він це зробити ще й тому, що минулої ночі Самурат і Сокир-карі, проводжаючи його додому після молитви, розповіли йому про сварку в мечеті. Підтримуючи старого ішана під руки, вони, захлинаючись від ненависті і презирства до віровідступника і перебиваючи один одного, говорили про його лиходійство.

— Сармолла лютує від заздрості, бо народ не кличе його на жаназу!

— Йому прикро, що люди заробляють на фідії, а він не має ніякого зиску…

— Сармолла баламутить народ, хазрет!

— Темні невігласи парафіяни повірять зараз якому завгодно наклепові.

Спочатку вони говорили напівголосно, побоюючись, що їх хтось підслухає на вулиці. Але, довівши глухуватого імама додому, Самурат не витримав і, забувши про всяку обережність, закричав у самісіньке вухо старому:

— Отруйні слова Сармолли небезпечніші і заразніші за холеру! Коли вони стануть відомі в кожному домі парафії, люди почнуть утримуватися від жанази і хатиму. Вони ще, чого доброго, відмовляться приймати ваше священне благословення, хазрет! Субнахалла![83] Серце завмирає, коли я подумаю про такий жах! Завтра парафіяни відмовляться від ваших молитов, хазрет, а там і зовсім перестануть піклуватися про своїх духовних наставників!

Ішан слухав мовчки, але при останніх словах Самурата в нього затряслася борода. Похиливши голову, він забурмотів молитву з Лаухнаме[84], що, як відомо, здатна відвернути будь-яке лихо.

А Сармолла був задоволений. Адже старики богомольці, хоч і боязко, стиха, а проте хвалили його промову:

— Хай благословить вас бог!

— Говоріть, мулла, говоріть!

— Ваша правда, Сармолла! Спасибі вам!

Сармолла зрозумів, що його звернення знайшло відгук у душі народу. Честолюбний мулла розцінив визнання парафіян як ознаку особливої до нього поваги. Він почував, що зможе нарешті знести давні рахунки з Самуратом і Сокиром-карі, які не допускали його до справ мечеті і медресе. Ібрагім-мірза, сам того не підозрюючи, дав йому в руки надійну зброю, якою Сармолла міг вразити своїх ворогів у найдошкульніше місце.

Скільки зла причинили вони йому! Старий імам, що потребував поводиря, нічого не робив без їхньої поради. І ось вони умовились між собою ніколи не запрошувати Сармоллу на жаназу, фідію і хатим. Незабаром мине півтора року, як хазрет, Самурат-муедзин, карі і всі хальфе не дають Сармоллі й копійки з річних зборів і приношень віруючих. А скільки грошей мають мечеть і медресе від багатих парафіян! Це було кричущою несправедливістю, тим паче, що кожен мулла з усіх семи мечетей міста і зарічної слободи не знав так священні книги, як Сармолла. Адже він навчався в «Бахара і Шаріф», у медресе «Мір-і-Араб», а потім в Казані у наставника, який здобув освіту (подумати тільки) в самому Каїрі! А вивчивши наймудрішу книгу «Шарх-Габдолла», він досягнув найвищих знань. Сармолла вважав, що гідний обрання на посаду імама або принаймні, доки живий старий хазрет,— на посаду хальфе і наставника при мечеті і медресе. Але сліпий карі, Шаріфжан-хальфе і Самурат-муедзин призначили на це місце хальфе Самата, такого ж мерзенного пройдисвіта, як вони самі…

В дні холери хальфе головної мечеті й разу не дав йому відправити жаназу в заможному домі, де можна було дечим поживитися. Не запрошують його і на хатим до багатіїв. Це штуки тих-таки сліпого карі і товстого муедзина Самурата.

А самі вони гребуть тепер нечувані прибутки. Недарма сліпий карі вкриває вже свій будинок новим, залізним дахом. Гладкий муедзин усе життя ходив пішки, а тепер завів собі гнідого коня і чорну фарбовану таратайку. Як прикро було від цього Сармоллі! Адже за багато років невтомної праці він не заробив нічого, крім худої своєї шкапини і старого сідла.

Повернувшись додому з мечеті, Сармолла вперше переживав радісне відчуття перемоги. Так чи інакше, а він завдав ворогам першого відчутного удару.

— Стривайте, чорноликі нечестивці, я ще покажу вам! — казав він, посміхаючись і ворушачи густими бровами.— Перед усією парафією викрию, яка ви погань!

Решту ночі схвильований Сармолла провів без сну.

2

Мечеть не могла вмістити всіх, що зібралися в п’ятницю на молитву. Більшість богомольців стояли рядами у дворі. Сармолла навмисне не зайшов усередину мечеті, а затримався біля входу, на відкритому, усім видному підвищенні, серед невеличкої купки богомольців. Високий, ставний, у зеленій шовковій бухарській чалмі, з рудувато-золотавою широкою бородою, він вирізнявся в натовпі, і його було добре видно усім парафіянам, що стояли в дворі. Прислухаючись до хриплуватого голосу імама, що долинав крізь відчинені двері, Сармолла навмисне голосно і співуче повторював за ним окремі слова молитви: «Аллаху акбар», «Самігалла-хуліман Хаміда», «Ассаламу галейкум уарахматулла». Підтримуючи молитовний настрій богомольців, що стояли навколо, він ніби спільно з імамом відслужив молебень.

Коли молебень скінчився, на підвищення, де стояв Сармолла, зійшов, вийшовши з мечеті, муедзин Самурат. Він підняв руки і вигукнув:

— Жамагат! Жамагат! Жамагат![85] Не розходьтесь! Ішан хазрет виголосить зараз хутпу.

Але богомольці й не думали розходитися. Вони посідали на землю, на тих самих місцях, де вистоювали молитву. Тільки-но стало тихо, з мечеті вийшов імам, оточений хальфе, карі і старшими шакірдами. Дрібними кроками зійшов він на мінбер[86], звідки звичайно виголошував проповіді.

Схиливши голову, старий говорив тихим, деренчливим голосом. Цю хутпу він виголошував сорок п’ять років поспіль і знав її напам’ять. Вона була зіткана з молитов, виголошуваних арабською мовою, і кількох перських фраз. Малописьменні, а. то й зовсім неписьменні парафіяни, які знали тільки п’ятикратні молитви, не могли оцінити застарілої красномовності проповідника. Та, правду кажучи, вони й не чекали від імама нічого нового.

До сьогоднішньої хутпи імам додав дуже небагато. Він сказав, що холеру послано, щоб покарати людей. Коли множаться гріхи і зростає гординя, всемогутній повелитель, щоб упокорити людей, карає їх якимось лихом. Отака воля господня, записана в книзі буття «Лаухаль-Махфузе». Люди не можуть відвернути страшний мор, боротися з ним. Лихо прийшло у наперед визначений час, і тільки всевишній може покласти йому край. Прихильники ісламу повинні терпляче скоритися волі божій. Треба долати земні пристрасті, піклуватися про нещасних і убогих, пам’ятати про гріхи свої, боятися господа і приносити дари мечеті…

Нарешті хазрет закінчив невиразну свою промову, якої богомольці до пуття і не розчули. Хальфе, карі і мулли зробили знак «бату» — торкнулися долонями обличчя, даючи зрозуміти народові, що хутпа закінчилась. Але парафіяни і тепер не поспішали розходитись. Здавалося, незадоволені проповіддю імама, вони чекали ще чогось.

Отоді й сталася подія, що здивувала парафіян і жахнула служителів віри. Тільки-но зійшов хазрет з мінбера, як на його місці опинився усміхнений Сармолла у зеленій чалмі — в ній він вирізнявся з-поміж усіх інших духовних осіб, які ходили в білих чалмах. Він попросив у мирян уваги і заговорив голосно, карбуючи кожне слово.

Почав він, як і годиться, по-арабськи: «Айюхал муслюміна!» — але потім відразу перейшов на казахську мову, зрозумілу всім парафіянам. Тільки зрідка докидав він книжне арабське слово, яке, проте, не затьмарювало суті його промови.

— Хазрет говорив допіру, що лихо насилає на людей всемогутній. Це справді так. Але ж всемогутній повелитель наш сказав також, що врятує нащадків Магомета від усяких злигоднів і напастей. Хвалити господа — «алхамду лілля!» Безперечне свідчення того — сура «Ясин» з корану. Там сказано також: «Врятую того, хто сам бережеться!» Разом із лихом надсилає творець на землю і зцілення! В ім’я любові божої і в ім’я свого обов’язку мусульманина я, наставник дітей ваших, хочу вам, миряни, порадити: стережіться! Пам’ятайте: береженого й бог береже!

Сармолла перевів подих і продовжував так само гучно й виразно:

— Нехай поменше людей збирається в хаті померлого від холери. Не запрошуйте на жаназу по кілька мулл, муедзинів, хальфе і шакірдів. Відправити намаз може один служитель віри. Хатим нехай також править хтось один. Треба припинити на якийсь час частування і поминки в домах померлих. Навіщо мулли, муедзини, шакірди і карі ходять юрбою з одного дому в інший? Вони розносять заразу! Це небезпечно і для них самих, і для всіх навколо. Хіба не загинули від холери мулла Жуман, хальфе Сахіб, шакірд Амантай? Вони стали жертвою поминок. Помірність — ось обов’язок мусульманина! Нехай подумають про це мулли!

Сармолла оглянув натовп і додав лагідно і вкрадливо, ніби відкриваючи слухачам свою душу:

— Дорогі парафіяни! Рідний казахський народе! Нехай слова мої дійдуть до кожного двору і западуть у серце кожної розумної людини. І ще скажу я вам: це не тільки мої слова. Так радять вам чинити вірні друзі казахського народу, і серед них найближчий ваш друг Абай. Він вимагав від служителів віри невтомного піклування про благо народу. І я закликаю всіх, хто присутній тут: прислухайтесь до поради друга!

Пишна золотава борода його засяяла під сліпучим полудневим сонцем. Голос Сармолли затремтів на високій ноті.

Мулли, дуже розгублені, ззирнулися. Ніхто з них не наважився зійти на мінбер. А звідусіль уже чулися схвальні вигуки парафіян:

— Правильно сказав Сармолла!

— Оце промова!

— Справжнє піклування про народ!

— Дай боже Сармоллі удачі!

Нестерпно гірко було слухати карі, муедзину і хальфе з вуст парафіян ці похвали Сармоллі. Ображені, а ще більше налякані, мулли тісним кільцем оточили Сармоллу і, легенько підштовхуючи в спину, повели його до хазрета. Слідом за ник ринув натовп парафіян. Серед них було чимало й цікавих, які взагалі не ходили в мечеть, а сьогодні прийшли тільки тому, що почули про нічну сутичку між муллами. Любителі сварок і суперечок, вони сподівались, що сварка, яка напередодні зав’язалася, перетвориться на справжню словесну битву. А заради такого видовища ці люди ладні були покинути всі свої справи, аби тільки кинутися у вируючі хвилі словесної перепалки.

Хутпа імама розчарувала їх. Вони сподівалися, що старий, розлютившись, зітре Сармоллу на порох. Не до вподоби їм була і надто пристойна, на їхню думку, промова Сармолли. Вони чекали більшого — такої суперечки, такої сутички, яка могла б (хто зна?) закінчитися навіть бійкою.

Два чорнобородих і третій з білою бородою, у тимаках тобиктинського крою, пробиралися крізь натовп, щоб бути ближче до Сармолли. Підштовхуючи один одного, вони перешіптувались, смакуючи наперед велику втіху:

— Отепер вони заговорять інакше!

— Діятимуть відкрито!

— Дивись — мулли дратуються!

— Так, видно, Сармолла їм у пахвину влучив!

— Тут сьогодні не заскучаєш!

— Потішать мулли народ!

— Він у них із самісіньких зубів ласий шматок вихопив!

— Вони зараз луснуть від люті!..

Тим часом хальфе Шаріфжан, сліпий карі і муедзин Самурат поставили Сармоллу перед лицем хазрета і заговорили з ним у три голоси. Поводилися вони при цьому начебто стримано, але для тих, хто розумів приховану суть їхніх слів, було ясно, що вони лають Сармоллу на всі заставки.

— Ти що, хочеш збити з праведного шляху нашу парафію, Сармолла?

— Хочеш викрасти у загиблих в муках мусульман наші святі моління?

— Штовхаєш темний, затурканий народ на шлях лиходійства?

Сармолла не звертав уваги на лайку своїх обвинувачів. Незрозуміла усмішка блукала по його обличчю, ворушила руді вуса. Перехопивши колючий погляд немічного, глухуватого хазрета, він запобігливо схилився до нього і крикнув у самісіньке вухо:

— Кожен, хто співчуває стражданням народу, повинен думати так само, як і я. Знайте, хазрет, що це не тільки моя думка. Так гадає і шанований усіма казахами міста й степу акин Абай.

Щоб глухуватий хазрет почув його напевне, Сармолла ще раз з розстановкою повторив свої слова. І тоді один з аткамінерів, що стояли в натовпі, із злістю гукнув:

— Гей, молдеке![87] Що ти все твердиш: «Абай! Абай!» А хто він такий, твій Абай?

Сармолла обернувся на грубий окрик і побачив кремезного, бородатого одноокого степовика з великим носом. Цей чоловік у білій смушковій шапці стояв разом з відомими міськими баями та купцями і тримався надто незалежно. Сармолла розпізнав у натовпі, що його оточував, торговця повстю Сейсеке, різника Хасена, бакалійника Жакипа, торговця кінським волосом Сарсена. Все це були знайомі Сармоллі поважні парафіяни, власники добротних дерев’яних будинків під залізним дахом. Хазрет, також помітивши їх, кинув на Сармоллу загадковий погляд і, ворушачи густою бородою, забурмотів тонкими, сухими губами нескінченну молитву.

Сармолла випростався на весь зріст:

— Мірза, це ви запитали про Абая? Ви, мабуть, сумніваєтесь у тому, що ми з ним знайомі? Тож знайте, я прочитав усі мудрі напучення, які він написав на користь казахського народу. Я прекрасно знаю його як найблагороднішу людину нашого часу.

Одноокий безцеремонно перебив Сармоллу:

— Видно, цей мулла один з тих нещасних, яких обдурив Абай! Правду про Абая знаю тільки я. Послухайте її! Абай збив з праведного шляху наш степовий народ, баламутить і служителів віри нашої. Цей бунтівник зневажав все рідне, він молиться на росіян. А ми приїхали в місто і прийшли до мечеті, щоб молитися творцю. Ми довіряємо імаму, який веде нас по шляху ісламу. Наш байтолла — священне місце для молитов, і нехай не опоганюють його згадуванням імені Абая, вихреста, що запродався росіянам! Ти, Сармолла, пнешся у наставники, а сам збиваєш народ з шляху віри і благочестя! Очисть від скверни свої уста!

Баї, що оточували одноокого, а з ними і всі служителі віри, злорадно посміхались, слухаючи цю відсіч Сармоллі. Чулися схвальні вигуки:

— Правильно, Уразеке!

— Правду, правду сказав аксакал!

— Помиляється мулла!

— Нехай послухає, що скаже простий, невчений чоловік!

Тільки тепер збагнув Сармолла, хто цей «простий, невчений чоловік». Він багато чув про одноокого Уразбая, який завжди лаяв Абая і тим здобув схвалення властей і степових верховодів.

Так ось хто очорнював Абая! Ось він, цей дикий невіглас і грубіян! Сармолла скипів. А в гніві він був шалений, ніяка небезпека не лякала його. В такі хвилини він брав супротивника мертвою хваткою за горло.

— Е, мірза! Ви і є той самий Уразбай, який темними оборудками здобуває собі почесть і отари? Чи не вас мав на увазі хазрет Абуль-Аля-Магрі[88], коли писав: «Слідом за левом ідуть підсліпуваті й кульгаві шакали та чорна галич, підбираючи падло собі у здобич». Яка користь народові від таких, як ви, Уразбай? Ви губите кращих людей нашого степу і тим сподіваєтеся звеличити, уславити себе? Ганебна слава! — закінчив Сармолла, презирливо дивлячись на одноокого аксакала.

Баї, що оточували Уразбая, загули, немов джмелі:

— Молдеке, ображаєте віруючих!

— Що з вами, мулла?

— Чи личить так поводитись наставникові? Перед вами гість, мулла!

Але їхні голоси одразу заглушили вигуки прихильників Сармолли:

— Правда, Сармолла! Правда!

— Не треба на нього нападати!

— Гість перший зачепив муллу!

— Не чиніть насильства над добрим муллою!

— Сармолла дбає про народ!

Так кричали люди, що стояли біля мінбера, їх голосно підтримували з задніх рядів.

Занепокоєний хазрет замахав обома руками, неначе відганяючи від себе диявола, і потім круто повернувся до виходу. Натовп розступився, даючи йому дорогу. За старим ішли муедзин, сліпий карі, Шаріфжан і безбородий, смуглявий хальфе Самурат. Зморщеним пальцем він поманив за собою Сармоллу. Духовні особи опинились осторонь натовпу. П’ять білих чалм замкнули в своєму колі зелену. Хазрет холодно промовив:

— Ефенді[89] Сармолла! Я уважно слухав вас і збагнув, хто ви і чого домагаєтеся. Ви стали на шлях нечестивих! Зупиніться, поки не пізно! Інакше лиходійство ваше занапастить вас, як занапастило диявола!

Хазрет, дивлячись на Сармоллу вицвілими, без вій очима, ударив об землю патерицею. Обличчя Сармолли взялося рум’янцем.

— Хазрет! — вигукнув він.— Ви несправедливі. Ви говорите з чужого голосу. Все це підказали вам хальфе, муедзин і карі. А хіба вони служителі віри? Це користолюбці, злодії! Ви оточені лиходіями, хазрет!

— Ти сам лиходій і негідник! — крикнули разом Шаріфжан, хальфе і карі.

— Злочинець! — загорлав Самурат. Очі його налилися кров’ю.

Проте Сармолла не відступив.

— Ану тихше! А то я відкрию зараз очі парафіянам, і вони швидко розберуться, хто з нас лиходій і злочинець.

Хазрет поспішив одійти від сперечальників, проте Сармолла наздогнав його і перепинив йому шлях.

Сармоллі були відомі всі темні дільця духовних отців, прикриті святістю мечеті.

— Хочете, я назву парафіянам імена справжніх злочинців? У мене знайдуться свідки — живі й мертві! Я покажу народові три порожні труни, сховані під мечеттю; я назву тих, хто стукав по них кулаками, благаючи наслати мор на людей! Хіба не мулли плакали тоді: «Чому нема смерті?», «Чому мало жаназ?», «Чому нема дарів фідії і жертвоприношень?» Це їхні мерзенні благання накликали на місто хворобу і смерть. Не я один був свідком цього блюзнірства, зі мною були ще люди. Хочете, я покличу їх, хазрет, а ви перевірите, чи правду я кажу? Я зараз можу викрити ганебні вчинки муедзина Самурата, такого сумирного на вигляд і лиходія в душі! Сліпий карі і ваш хальфе Шаріфжан одного поля ягоди. Ось гукну зараз парафіянам: «Знайте і будьте свідками!» Скажу їм усю правду про вашу мечеть!

Хазрету відібрало мову. Він перелякано прикрив тремтячою долонею обличчя, щоб не бачити й не чути Сармоллу, і бочком, бурмочучи молитву і трясучи бородою, поспішив одійти.

Перелякалися і мулли, які його супроводили. Все, що сказав Сармолла, було чистісінькою правдою. Коли ця правда дійде до народу, який мре зараз від холери, парафіяни кинуть своїх духовних пастирів у палаюче вогнище.

— Астагфіралла! Субнахалла! — пойняті жахом, забурмотіли мулли, вдаючи, що на них безневинно наклепали. Але ніхто з них не сказав і слова у своє виправдання.

Другого дня помер від холери Жумаділь, батько бакалійника Жакипа, власника будинку під залізним дахом у Верхніх Жатаках. Холера рідко навідувалась до багатіїв. Але цього разу вона вихопила з заможної родини міцного, здорового дідугана, якому б жити та жити років до ста й радіти з торгових успіхів сина.

Щоб не говорив Сармолла, Жакип вирішив поховати батька так, як заведено було у слободі з давніх-давен. Він оповістив про горе, що спіткало його домівку, все духівництво Нижньої і інших мечетей, а також баїв, купців і ходжів, з якими мав дружні й ділові зв’язки. Великий двоповерховий будинок Жакипа спішко готували до прийому численних гостей. У шести світлих кімнатах розстелені були величезні скатерті, вздовж стін розкладені згорнуті ковдри. На просторому дворі запалали вогнища. У великих казанах готувався плов і варилося м’ясо, присмачене шафраном. Чекаючи багато гостей, Жакип звелів у кожній кімнаті поставити тази з кумганами[90], покласти серветки і рушники. Вісім прикажчиків мали прислуговувати гостям.

Але незважаючи на всі ці готування, жаназа нагадувала весілля дівчини-сирітки. Прийшло духівництво тільки двох мечетей, кілька торговців, близько зв’язаних з Жакипом, та четверо жебраків, яким до того не дозволялося ступати й на поріг байського дому. Всі ці гості вільно розмістилися у найменшій кімнаті, де жив покійний Жумаділь. Решта кімнат були порожні.

Очікуючи гостей, імам і Жакип просиділи дві години. Далі зволікати не можна було: перша половина суботнього дня, коли дозволяється ховати померлих, вже закінчувалася. Опівдні небіжчика поквапно винесли з будинку і поховали на казахському кладовищі.

Коли гості повернулися в будинок Жакипа і сіли за стіл, у них розв’язалися язики. Повстяр Сейсеке і різник Хасен оголосили привселюдно, що віднині вважають Сармоллу своїм смертельним ворогом. Їм підспівували дрібні гендлярі, Корабай і Отарбай, відомі крикуни й скандалісти, ладні завжди пустити в хід кулаки й батоги, а то й нагострений ніж, аби тільки підлеститись і догодити багатіям.

Баї Сейсеке і Хасен суворо осуджували городян, що одвернулися від Жакипа і залишили його на самоті в день горя. Вони нацьковували Корабая і Отарбая на Сармоллу, єдиного винуватця всього лиха…

— Це все він накоїв!

— Треба раз назавжди заткнути його брехливу пельку!

Інші баї не втручались у розмову, але показували своє ставлення до цього прицмокуванням, кряканням, кректанням, схвальним похитуванням голови. Хазрет слухав мовчки.

Зате Самурат-муедзин, сліпий карі і Шаріфжан-хальфе, не в силі приховати свою палку ненависть до Сармолли, сипали на його голову найстрашніші прокльони.

— Він ще багатьох зіб’є із шляху!

— В такі дні сіяти зло і порушувати віру!

— Мулли повинні молити бога, щоб він покарав віровідступника! — зауважив Самурат-муедзин, намагаючись втягнути у розмову імама Нижньої мечеті Конира-ходжу, який уперто мовчав.

Господар дому, Жакип, мовчав. Він вважав непристойним одверто підтримувати мулл і лаяти Сармоллу, хоч у серці кипіла образа і він ладен був розірвати винуватця своєї сьогоднішньої ганьби.

Жакип був найхитріший з-поміж купців міста, він знав справжню ціну мудрої мовчанки. Більше про Сармоллу не говорили. Тільки закінчивши жаназу, всі чалмоносці і купці дружно помолилися богові, прохаючи покарати віровідступника. По тому з заспокоєними серцями розійшлися…

Минув ще тиждень. Епідемія холери посилилася. Багато будинків відвідав сум утрат. На обох берегах Іртиша говорили про Сармоллу — і не тільки віруючі, а навіть ті, що зроду не бували в мечеті і не виконували ніяких обрядів. На базарах, у кумиснях, трактирах, на перевозі через Іртиш, скрізь, де тільки збиралися люди, виникала розмова про Сармоллу, який ополчився проти мулл-здирників. Все менше й менше людей ходило тепер на жаназу і хатими.

А баї і мулли, осуджуючи Сармоллу, посилено ширили в народі такі чутки: «Самого імама Верхньої мечеті, святого старця ішана ганьбив Сармолла непристойними словами. Погані, небезпечні поради дає він казахам: темні люди, рискуючи втратити загробне блаженство, почали ховати своїх небіжчиків без жанази, потай від імамів і мулл»,— лицемірно журячись і зводячи очі догори, твердили хальфе, карі, суфії і муедзини всіх семи мечетей. Це повторювали богобоязливі святенники з степових баїв і міського купецтва.

Казали, що на ближчому богослужінні старий імам привселюдно оголосить Сармоллі прокляття, і це ще збільшило цікавість до нього.

Абай сидів з книжкою в домі Кумаша, коли прийшов Жумаш, старший син Дамежан. На очах юнака блищали сльози. Він приніс гірку вість. Ранком помер від холери його батько. Ця вість не була несподіваною для Абая. Смерть ставала звичайною. Холера вже скосила найближчих Кумашевих сусідів — човняра, дроворуба, водовоза. Абай уже побував в їхніх родинах, щоб висловити їм своє співчуття.

Тепер він піднявся і поспішив до Дамежан. Обнявши приголомшену горем жінку і дивлячись в її заплакані чорні, схожі на смородину очі, Абай намагався підбадьорити її ласкавим словом. Потім його покликали у сусідній дім — там того ж ранку помер його знайомий, Жабайкан. Перед Абаєм стояв, опустивши великі робочі руки, осиротілий син померлого Бідайбай…

Одне по одному вмирали на очах Абая люди з бідних сімей, і серце його сповнювалося глибоким жалем. Після смерті шевця Сакипа залишилася, без будь-яких засобів до існування, його вдова Камар з шістьма малими дітьми. Щоб урятувати їх від голодної смерті, вона пішла працювати на шерстемийню і там сама заразилася холерою. Камар, оточена сиротами, померла, і в смертну свою годину навіть не згадала молитви імен, а прокляла свою гіркую долю.

Дроворуб Тусуп півдня збирав на Полковничому острові сухий хмиз, сподіваючись продати його на базарі. Стомлений, з в’язкою хмизу за плечима, він ледве дійшов до порога свого дому, а коли відчинив двері, перед його очима постало жахливе видовисько. На підлозі лежали померлі від холери стара мати і кохана дружина Сатжан. Їхні тіла вже заклякли. Тусуп упав, знепритомнівши…

У хатах бідняків схвально говорили про Сармоллу і слухалися його порад. Дамежан розповіла Абаю, що казахи, які косили сіно на острові і збирали паливо, умовилися не запрошувати мулл на жаназу. Витираючи сльози, вона не без ніяковіння призналася Абаю, що й сама нікого не кликала на похорон Жабикена. Абай гаряче похвалив її.

Душу Абая терзав біль. Він яскраво уявляв собі останні хвилини шевця Сакипа, вдови Камар, дружини і матері дроворуба Тусупа. Проклята пошесть! Скільки після померлих залишиться знедолених, безпорадних сиріт! Скільки їх піде слідом за батьками й матерями! Особливо болісно було усвідомлювати своє цілковите безсилля. Справді, як допомогти бідолашному народові? Він ішов безлюдною вулицею, але йому здавалося, що звідусіль товпляться перед ним привиди загиблих від холери. Йому стало важко дихати, неначе хтось залізною рукою перехопив горло.

Пригнічений і розбитий, повернувся Абай додому. Довго, ніби скам’янівши, сидів біля вікна своєї кімнати.

Раптом на брукові загуркотіли колеса, і Абай побачив, як у широкі ворота в’їхав запорошений візок. Чи не Абіш це із своєю молодою дружиною? Абай нетерпляче ждав їх ось уже два тижні. Так, вони!

Через кілька хвилин Абіш у новенькому офіцерському мундирі вбіг до батькової кімнати і голосно віддав йому салем[91]. Магіш посоромилась зайти разом з чоловіком і залишилась за дверима.

Абай не прийняв синового салема.

— За цим порогом залишилася твоя дружина,— сказав він сумно.— Чи не здається тобі, що це принижує і тебе, і мене, твого батька? Приведи її і підкажи їй, що я не той свекор, якого повинна боятися невістка.

Засмагле від степового загару обличчя Абіша взялося густим рум’янцем. Повернувшись по-військовому на каблуках, він відчинив двері і покликав дружину.

Магіш була висока, струнка й гожа. Її променисті сірі очі шанобливо і вдячно глянули на Абая з-під чорних брів і одразу ніби погасли в довгих віях. В овальному її обличчі, ледь похопленому ніжним рум’янцем, в білості лоба і соковитих яскравих губах були і свіжість, і чистота, і справжня скромність, і своєрідна гідність юності.

Абай лагідно привітався з нею, вклавши батьківську ласку в слово «карагим» — дорогоцінна моя.

— Не стомилась від довгої дороги, Магіш моя?

Невістка відповіла тихим співучим голосом:

— Ні, ага, не дуже!

Абай розумів небезпеку, на яку наражались син і невістка, перебуваючи біля нього в слободі.

— Тут лютує холера,— сказав він.— Ви повинні негайно, не розпрягаючи коней, переїхати Іртиш і зупинитися в місті у Даніяра — там безпечніше, до того ж у Даніяра не буває стільки гостей, як у мене.

Баймагамбет повів Магіш до візка. Дивлячись їй услід, Абай жестом затримав Абіша.

— Разом з аульними свахами й невістками Дільда вбрала Магіш у кімешек і шарші, напнула на неї товсту шовкову хустку. Звісно, вона хотіла причепурити Магіш, а вийшло навпаки. Не личить такий одяг для міста! Та й чи доречний кімешек у тому товаристві, в яке ти введеш свою дружину?

Абіш мовчки посміхнувся: батько вгадав його власну думку. Низько вклонившись батькові, Абіш вийшов з дому і допоміг Магіш сісти у візок.

Син поїхав, і серце Абая знову сповнилося гіркотою. Скільки страждань на рідній землі. В його вухах лунали скарги сиріт і бідолашних вдів, що оплакують своїх годувальників. З новою силою переживав він сором і біль від того, що неспроможний був допомогти страдникам.

Адже зумів Сармолла внести свій, хай невеличкий, вклад у святе діло рятування людей від страшної хвороби. Абай не раз бачив і чув, з яким співчуттям і довір’ям ставляться бідняки, що потерпіли від холери, до промов і порад Сармолли…

Якось, за ранковим чаєм, господар дому Кумаш сповістив Абаю тривожну новину. Учора він побував у мечеті на нічній молитві — хатау — і бачив там муедзина і кількох хальфе, а на базарі зустрічав останнім часом Сейсеке, Хасена й Отарбая. Всі вони просто-таки вогнем палають на Сармоллу. Вони настільки озлоблені проти нього, що й висловити неможливо! І чим це закінчиться, не збагнути. Слова такого правдивого чоловіка як Кумаш, що не любив зайвих розмов, заслуговували на увагу.

Абай вирішив порадитись із Павловими.

Федір Іванович жив у російській частині слободи, між лікарнею і пожежною каланчею, в будинку годинникаря Савелія. Підійшовши до одноповерхового будинку під сірою тесовою покрівлею, що стояв на широкій безлюдній вулиці, Абай штовхнув знайому хвіртку — вона легко відчинялася і не скрипіла. Посеред двору височіло цямриння колодязя з журавлем. Ліворуч видно було пташник, біля нього снували кури, качки, гуси. Для корови поставили маленький критий хлів.

У сінях напівтемно і прохолодно. Під стелею висять березові віники, заготовлені для лазні. В кутку діжка з водою, добре накрита кружком. Поруч — недавно пофарбований голубий умивальник, на бляшаних крильцях два бруски мила — жовте і червоне… Чистота й охайність у сінях сподобалися Абаєві.

Павлови займали половину будинку — маленьку двокімнатну квартирку. Вони привітно зустріли гостя.

Абай одразу заговорив з Олександрою Яківною про справу, з якою він прийшов.

— Чому два тижні тому, коли я приїхав у слободу, було менше захворювань і смертей, ніж тепер? Чому посилюється епідемія холери? Так вона викосить усе населення! На жаназу і хатим останніх десять днів уже майже ніхто не ходить, а епідемія все зростає й шириться. Чим це пояснити?

Олександра Яківна глянула на Абая стомлено і сумно, на лівій її скроні часто пульсувала голуба жилка. Вона добре розуміла печаль гостя. Та іі її серце хіба не було переповнене горем?

— Ви приїхали на самому початку епідемії, Ібрагіме Кунанбайовичу. Стоїть спека, а тепер холера, природно, лютує більше. А жанази вже зробили своє діло: заражені люди заражують тепер інших. І своїх домочадців, і друзів, і сусідів…

— Значить, справа безнадійна?

— Чому ж? Тижнів через два, щонайменше через місяць, коли буде не так жарко, пошесть піде на спад, а припиниться зовсім, як настануть холодні дні, бо тоді загинуть усі мікроби.

Абай задумливо мовчав.

— Сьогодні стався випадок…— додала Олександра Яківна, сумно усміхаючись.— Можна сказати смішний. Хоча сміятися в такі дні, коли люди помирають, гріх… але… людина слабка.

І вона розповіла справді смішну й безглузду історію.

Коли почалася епідемія холери, на вулицях Семипалатинська і слободи з’явився «чорний віз». Це був звичайний фургон з брезентовим кузовом, який поливали карболкою, від чого він з кожним днем чорнів усе більше. Але цей фургон був вісником нещастя — в ньому хворих везли в лікарню.

Сьогодні «чорний віз» доставив двох холерних, підібраних під плотом. Коли їх витягли з брезентового фургона, вони отямились і раптом почали лаятися. Виявляється, замість хворих помилково підібрали і привезли п’яних.

Високий, із скуйовдженою рудою бородою схопив бритоголового, низькорослого за груди і забурмотів, гикаючи:

— Ти ж не холерний… якого біса ти поліз у «чорний віз»? Дурень!

— Сам ти віслюк! — сказав бритий і, сунувши руку в кишеню, витягнув засмальцьований чорний гаманець.

Побачивши його, рудобородий враз протверезів і зарепетував:

— Грабіжник! Це ж мій! Ти в мене його украв! Шахрай! — і почав гамселити бритоголового кулаками.

З’ясувалося, що вони напилися в різних місцях, але впали під плотом неподалік один від одного. Видно, рудобородий упав перший, а бритий витягнув у нього гаманець. Але відповзти подалі в нього не було сил, і він заснув майже поряд. «Чорний віз» допоміг пограбованому знайти грабіжника і забрати в нього гаманець.

Слухаючи Олександру Яківну, Павлов знехотя посміхнувся. Абай згадав два рядки із свого вірша:

Але не прочитав, а сказав з гіркотою:

— Кого тільки немає в людському натовпі! Деякі живуть серед сліз і печалей людських, як безумні на краю прірви, та ще й хвастають цим… Не знаєш, як тут бути — плакати чи сміятися…

Абай розповів про те, що бачив на власні очі у Верхніх Жатаках. Але цим він не вразив своїх друзів. Павлов теж розказав, як холера косить вантажників затону, робітників чинбарень, шерстемийні, пімокатних майстерень…

— Ось де справді собачі умови життя! Не дивно, що саме там холера лютує найдужче!

Павлов говорив діловито й сухо, і Абай відчув раптом, який біль прихований за його словами. Якщо його російські друзі так уболівають за казахський народ, то яке право має сидіти згорнувши руки він, Абай, син цього народу?

Тут Павлов якраз заговорив про Сармоллу:

— Цього чоловіка треба підтримати, він робить важливу і потрібну справу.

А Олександра Яківна додала з властивою їй запальністю:

— От ви — мусульманин, Ібрагіме Кунанбайовичу, Чому б не піти вам на молитву до мечеті і не звернутися до народу з промовою? їй-право, одно ваше слово для казахів цінніше за всі умовляння і закликання Сармолли…

Абай і Павлов мимоволі розсміялись. У мусульманській мечеті тільки імами та хальфе мають право виголошувати перед парафіянами проповіді. А такого грішника, як Абай, який не молиться не тільки п’ять разів на день, ба навіть і разу на п’ять місяців, просто не пустять туди.

Худе, змарніле обличчя Олександри Яківни осяяла усмішка. Абай підвівся. Він пообіцяв довести до відома народу поради лікарів.

Другого дня Абай вирішив переправитися на другий бік Іртиша. Він прийшов на берег і вибрав човна.

Човняр Сеїль, високий, міцний чолов’яга, стояв босоніж на кормі, готовий до відплиття. Пропустивши Абая до лави, він кинув двом молодим жигітам, які стояли на березі, край довгого аркана. Вони перекинули аркан через плече і потягли човна вздовж берега проти течії. Сеїль допомагав їм, відштовхуючись від дна річки довгою жердиною.

Човен минув ряд вулиць слободи, що доходили до самої річки. Абай бачив підлітків і молодиць з коромислами та відрами, що йшли по воду; босоногі водовози, шмагаючи коней, в’їжджали просто в ріку зі своїми червоними і синіми бачками. Під ясним полуденним небом вода Іртиша здавалася сьогодні особливо прозорою, вона вилискувала то яскравою зеленню, то густою блакиттю. Абай дивився на воду і думав про те, яку страшну заразу несуть у собі спокійні й величні струги Іртиша! Але де взяти незаражену воду? Назви її отрутою, все одно мешканці вбогих саманних халуп у Верхніх і Середніх Жатаках будуть черпати воду з річки. Більше ніде її взяти.

Човен посувався повільно. За літо Іртиш дуже обмілів, і Сеїль, закотивши холоші мало не до живота, раз у раз ліз у воду, щоб підштовхнути корму.

Абай знав, що у човняра загинули від холери двоє маленьких синів, та й жигіти, які тягли аркан, теж недавно втратили близьких — один матір, а другий — дружину. Він хотів поговорити з Сеїлем, але той сам звернувся до Абая:

— Скажіть, Абай-мірза, що нам робити? Невже всі ми повинні загинути? У мене залишається тепер одна надія — на старшого сина, йому минуло нещодавно п’ятнадцять років. Адже він теж хворів на холеру, а вцілів. У нас одразу занедужало троє, і я вже думав: усьому край. Аж ні, двоє молодших померли, а цей, бач, вичуняв… От я і хотів спитати у вас, Абай-ага, чи може людина знову захворіти на холеру, якщо першого разу видужала? Коли, боронь боже, загине і старший, то дружина моя і мати помруть з горя!..

Абай полегшено зітхнув: він міг заспокоїти бідного човняра.

— Удруге не хворіють, Сеїль. Твоє щастя, що хоч один твій син живий лишився…

— Спасибі, Абай-ага, за добре слово!

Човен переплив Великий Іртиш і наблизився до невисокого, але крутого берега Зеленого острова. Жигіти, що сиділи якийсь час на веслах, знову вистрибнули на берег і повели човна на кодолі протокою Кара-Су, що підходила до самісінького міста.

Окрім Абая, у човні було чоловік з десять, в тому числі дві татарки у чорних халатах, напнутих на голову, з старанно закутаними обличчями. Коли треба було полегшити човна, пасажири зійшли на землю і рушили берегом. Вийшли й татарки. Абай хотів піти за ними, але Сеїль затримав його:

— Нічого, сидіть, Абай-ага!

— Жінки зійшли, незручно. Я ж здоровий.

Човняр, усміхнувшись, блиснув білими зубами:

— Жінки втомлюються, коли не йдуть пішки. Сидіть, сидіть!

Залишившись у човні вдвох з Абаєм, Сеїль почав розповідати, які чутки ходять у Нижніх Жатаках про Сармоллу.

— Чи правда, Абай-мірза, що на нього в’їлися імами Верхньої і Нижньої мечетей за те, що він сказав: «Не кличте мулл, ішанів і ходжів на жаназу, не збирайте людей біля небіжчиків, і тоді холера піде на спад. Нехай хоч усі мулли залишаться без зиску, аби тільки народові стало легше». Чи відомо це вам? Ну, то знайте: мулли вирішили уколошкати його, звісно, не своїми руками; вони для цього людей підмовили. Так подейкують…

— Від кого це ти чув? — занепокоївся Абай.

— Не питайте, мірза, знаю тільки, що це правда.— Сеїль стишив голос: — Вони навмисне поширюють чутки, нібито Сармолла злигався з російськими попами і нацьковує мусульман проти імамів та хазретів… Є в слободі торговець Отарбай, дуже грубий і забіякуватий. Коли у нього не вистачає слів для лайки, він хапається за камчу чи за обушок. А дружок його, Корабай, ще гірший. Вони зв’язані зі злодіями і вбивцями. Я живу поблизу від Отарбая, і два дні тому мені одна вірна людина сказала, що Отарбай і його приятель поклялися уколошкати Сармоллу…

— Коли це ти чув?

— Два дні тому. Увечері в минулий четвер.

Абай печально похилив голову: це ж він послав Сармоллу до людей, підказав йому ті слова й думки, які викликали проти нього ненависть духівництва. Хоч би чим керувався Сармолла, бідний люд вірив його словам, віддаючи їм перевагу перед усіма повчаннями і напученнями отців духовних. Народ розумів — Сармолла не побоявся виступити, хоч його життю загрожує небезпека. Хай у нього свої рахунки з муллами, але зараз ті слова, сказані ним проти хазретів, добрим зерном падають в душу народу. А чи не повинен Абай робити те ж саме, що робить Сармолла?

Знову взявши пасажирів, човен обійшов острів і вийшов до протоки Кара-Су. Попереду розкинувся Семипалатинськ. Прямі й широкі вулиці міста збігали до Іртиша. Впадала в око біла багатоповерхова будівля парового млина, що належав купцеві-татарину Мусіну. З високого цегляного димаря густими клубами шугав чорний дим. З-за млина визирав великий білокам’яний будинок — окружний суд, а поблизу нього серед кам’яниць стояла Плещеєвська церква. З її дзвіниці линув веселий передзвін, перекликаючись із густим гудінням дзвонів кафедрального собору. В це гудіння дзвонів, що урочисто пливло над великим російським містом, пустотливо вривався пронизливий свист парового млина.

Сеїль повернув човна до берега, де вже очікували нові пасажири. Абай знову звернув увагу на закутаних у халати мовчазних татарок, які немовби втілювали в собі німе терпіння темних людей, беззахисних перед лицем нещастя…

— Я не збираюся догоджати хазретові,— говорив Сеїль, спритно орудуючи жердиною.— Моя душа більше довіряє Сармоллі. Недарма він сказав, що друг народу Абай думає так само.

Сеїль понизив голос, щоб його не почули люди, які стояли на березі, і продовжував:

— Кажуть, Сармолла був у вас перед сваркою з муллами і радився з вами? Тому мешканці Верхніх і Нижніх Жатаків і повірили його словам, розумієте?

Тут човен підплив до берега і зашкріб дном по прибережній ріні.

— Я все зрозумів, Сеїль, і дуже вдячний тобі! — сказав Абай тихо.

Люди, що чекали на березі, швидко заповнили човен.

Човняр перевіз пасажирів через протік Кара-Су. Абай піднявся останнім. Човен дуже захитався під тягарем його повного тіла. Сеїль узяв Абая під лікоть і, обережно підтримуючи, допоміг зійти на берег.

3

Проминувши паровий млин, Абай вийшов на майдан і озирнувся. Майдан був безлюдний, візників не було, і довелося йти пішки. Тут не те, що в слободі,— і сліду трави нема на вулицях. Абай важко ступав глибоким пухнастим піском, який раз у раз набивався в кебіси. Ступнеш, а нога сповзає назад, немов у коня, що глину місить. Добре ще, що гаряче повітря тепер нерухоме, бо в Семипалатинську, коли дме вітер, на вулицю вийти не можна — такі піщані хуртовини здіймаються.

Стомлений і спітнілий, вийшов Абай нарешті на Мір-Курбанську вулицю, майже поспіль забудовану дерев’яними будинками. Вона починалась у центральній частині міста і тягнулася через усю Татарську слободу. Абаєві впали в око строкаті віконниці та наличники і пофарбовані у синє, зелене і жовте високі ворота та покрівлі будинків.

На Мір-Курбанській вулиці, у наріжному напівцегля-ному будинку зупинився у Даніяра Кандибаєва син Абіш з дружиною. Абай відчинив хвіртку і увійшов у чисто заметений двір.

Даніяр Кандибаєв, освічений казах, служив перекладачем у семипалатинській конторі Державного банку.

В ті роки нерідко можна було зустріти молодих казахів, що здобули, як і Даніяр, російську освіту і ходили в європейському вбранні. Вони працювали перекладачами, писарями, фельдшерами, ветеринарами. Семипалатинські казахи назвали їх каратаяками[92].

Тридцять років тому Абай привіз маленького Даніяра в місто і ‘віддав до російсько-киргизької школи. Школи цього типу російський уряд почав відкривати ще в середині дев’ятнадцятого століття, щоб готувати серед місцевого населення перекладачів і дрібних чиновників для губернської канцелярії. Даніяра влаштували в інтернат разом з його ровесниками-казахами, вбрали в російський одяг, дали чисту білизну. Через кілька тижнів він уже перетворився на старанного і добре вихованого школяра, і ніхто не пізнав би в ньому степового голодранця, безрідного сироту, якого, за розверсткою властей («Троє хлопчиків з кожної волості!»), привезли в місто, хоч він ридма ридав цілу дорогу. Хай попервах хлопчики та й батьки їхні не розуміли своєї користі, але Абай завжди, в міру своїх сил, старався допомогти казахським хлопчикам здобути російську освіту. Чимало таких сиріт, як Даніяр, влаштував він в інтернат. Багато які з них уже закінчили школу і служили тепер у канцеляріях, добром поминаючи Абая: Самолбек, Нурлан, Орманбек.

Провчившись шість років, Даніяр закінчив початкову школу і, не сказавши нікому й слова, подався в Ташкент разом з товаришами, що приїздили вчитися у Семипалатинськ з Туркестану. Два роки прослужив він у Ташкенті, а потім перебрався у Маргелан. Тут він оженився на Афтап і з нею повернувся до Семипалатинська. Афтап відрізнялася від міських казашок, але не була схожа ні на татарку, ні на росіянку. Це було й зрозуміло. Дочка дрібного торговця, вона народилася і виросла серед узбеків, у далекому місті Маргелані. Даніяр купив будиночок на Мір-Курбанській вулиці — мав трохи грошенят, назбираних у Туркестані. Дітей у них поки що не було, і вони привільно жили разом із своєю літньою служницею Майсарою у чотирьох кімнатах верхнього і нижнього поверхів.

Даніяр і Афтап — рідкісна пара. Повновида, висока на зріст — майже вдвоє вища на чоловіка — Афтап, з синювато-чорними бровами і веселими очима, здавалася красунею поряд з непоказним, низькорослим Даніяром. А втім, і він не був бридкий, хоч мав настовбурчені вуха і пласкі повіки. Блідо-матове, з легким рум’янцем обличчя Даніяра здається дружині дуже милим, а його тендітна постать — прегарною. Але особливо задоволена Афтап його веселою вдачею: чоловік здатний хоч кого розсмішити до сліз. Варто тільки послухати його розповіді про те, як він обманом вивіз з Маргелана свою Афтап, котра ніколи не бачила ні казахів, ні росіян, ні степу, не чула ні про славне місто Семипалатинськ, ні про могутню ріку Іртиш…

Даніяр і його дружина дуже привітно поставились до своїх гостей — Абіша та Магіш. Син шановного Абая-ага, освічений офіцер, Абіш доводився Даніяру молодшим родичем, але це аж ніяк не врятувало молодих від веселих жартів господаря. От і сьогодні, після сніданку, Даніяр засмучено сказав Магіш:

— Ох, оцей Абіш! Не встиг оженитись, а вже тягне тебе так далеко! Мабуть, вихваляв Алма-Ату як найпрекрасніше місто на землі! Знаю, знаю! Ми, каратаяки, вміємо обманювати своїх довірливих дружин!..

Абіш мовчки усміхався, поглядаючи на жінку, яка зашарілася від збентеження. Сам він любив жарти і сміх, а от як вона, степова скромниця, поставиться до веселої балачки Даніяра…

А Магіш, подолавши свою боязкість, відповіла жартом на жарт:

— Ви б краще розповіли, Даніяр-ага, як самі ви обманули Афтап-женге…[93]

— Розкажу, розкажу, тим паче, що Афтап уже покарала мене за цей обман… Так от, бог благословив, і ми з Афтап побралися! Живемо собі в Маргелані непогано, у нас свій будиночок і сад. А тільки не спиться мені ночами: все тужу за Семипалатинськом та за рідним степом! Афтап співчуває мені, але міняти Маргелан на Семипалатинськ не хоче. Навіщо це їй? Батько з матір’ю поряд, над головою персики і абрикоси висять, біля ніг дзюрчить арик, солов’ї заливаються, квіти пахнуть, в хаузі — вода прозора… Ось чому вона не розуміє моєї туги за рідним степом. Чого тужити, коли навкруги вдосталь всяких плодів земних: груші, яблука, виноград, персики, абрикоси! А треба сказати: любила їх Афтап, дуже любила! Помітив я цю слабість її і вирішив зіграти на ній. Сидимо ми якось з Афтап під яблунею, а я й кажу:

«Ну що за яблука у Маргелані, дивитися на них не хочеться! Потрапила б ти у благодатний Семей: там висять зараз на деревах яблука, більші за кавун. Гілля до землі гнеться, стовбури не витримують, надвоє розчахуються! А семипалатинський виноград! Хусайн! Шіразі! Добра сотня сортів, один від одного солодший! А груші! А персики! Тануть у роті, немов мед!»

Як дійшло до груш і персиків, дивлюсь я на свою Афтап… — По цих словах Даніяр лукаво глянув на дружину, і вона голосно засміялася, здригаючись усім своїм вели-ким тілом. Засміялась і Магіш, а у Абіша від сміху сльози набігли на очі. Тим часом Даніяр продовжував, наче нічого й не сталося:

— А які пахощі! — кажу.— Все місто в зелених садах! На вулиці троянди квітнуть! В ариках джерельна вода, прозора, як алмаз. Солов’ї, наче мухи, літають. А заспівають — можна оглухнути! Словом — не місто, а райський сад! З дерева на дерево стрибають зелені папуги, і які — сариаркинські! Вони розповідають людям казки «Тоти Наме» поспіль дев’яносто ночей… Слухає мене Афтап, слухає, і очі їй дедалі більше розгоряються. Бачу, аж надто хочеться їй спробувати дивовижних семипалатинських плодів, яблук, що більші за кавун, глянути на райські сади, на казкових папуг, на троянди…

— …що взимку квітнуть на п’ятдесятиградусному морозі,— вставив Абіш,— а влітку пахнуть серед піщаних буранів і завірюх, коли на семипалатинських вулицях може загубитися караван верблюдів…

Знову весело розсміялися Афтап і Магіш, а Даніяр так само серйозно провадив далі:

— Побачив я, що завагалася моя Афтап, і перейшов у рішучий наступ. Підняв червиве яблуко, що впало з дерева до її ніг, і з огидою скривився. Ну хіба це яблуко? От сариаркинські яблука, ті ніколи не червивіють. Тут Афтап не витримала. «Хай буде по-твоєму, — каже, — їдьмо у твій хвалений Семей!» — закінчив Даніяр, наслідуючи маргеланську вимову дружини.— А тепер, Магіш, розкажіть ви, яким обманом вивіз вас Абіш в Алма-Ату?

— Він не встиг ще вигадати для мене таку казку, яку вигадали ви для Афтап, а може, і для нас! — відповіла метка Магіш.

Після сніданку Даніяр пішов на службу. Абіш залишився з молодими жінками і літньою служницею Майсарою. І тут на дозвіллі вони почали обмірковувати, чим би замінити кімешек, що прикрашав голову Магіш. Май-сара запропонувала каляпуш[94] і жовту шаль, Абіш — тахію, вигаптувану золотими нитками, і білу шовкову шаль. Афтап не погодилася з ними, і всі три жінки пішли в спальню, щоб пошукати у великих скринях і знайти щось підходяще з вбрання Афтап.

— Нехай Магіш приміряє різні убори і покажеться Абішу,— порадила Майсара.— Що йому сподобається, те вона й вибере.

Магіш почала відмовлятися: навіщо влаштовувати оглядини, вона й сама вибере, що припаде їй до душі. Але жінки домоглися свого, їм хотілося показати власний смак.

Абіш хотів, щоб було видно хвилясте, чорне з червонуватим відливом волосся Магіш. Він не хотів миритися з тим, щоб кімешек приховав її гарні рожеві вушка, білу ніжну шийку. Хай врода дружини сяє, мов повновидий місяць. Хай бачать усі. Він не міг намилуватися своєю красунею і натішитися своїм коханням.

Магіш мовчки слухала чоловіка, постояла в задумі й пішла в наріжну кімнату. Через хвилину звідти долинув жіночий сміх. Особливо голосно сміялася Майсара. Абіш терпляче ждав. І ось нарешті відчинилися двері, і на порозі соромливо стала Магіш. Вона зніяковіло дивилася на чоловіка.

Замість бешмета на ній був темно-вишневий оксамитовий камзол, що добре відтіняв її талію у довгій плісированій сукні з кремового шовку. На голові у неї красувалась гаптована золотом тахія, в якій вона була під час першої своєї зустрічі з Абішем, а поверх тахії — тонка золотава легка шаль з китичками. Один край її Магіш вільно обвила навколо грудей і перекинула через праве плече. Абіш, украй здивований, дивився на дружину. У цьому вбранні вона була точнісінько такою, якою він запам’ятав її при першій зустрічі, і водночас була в ній якась нова, незнайома чарівність. Свіжою, запашною юністю віяло від Магіш…

Підійшовши до Магіш, Абіш ніжно обняв її за плечі і почав повертати то в один, то в другий бік, милуючись її вбранням. Майсара мовчала, підібгавши губи, але Афтап, будучи сама на рідкість гарною собою, щиро захоплювалася стрункою постаттю і чудовим личком Магіш. Афтап не була заздрісна.

— У цій сукні ви ще чарівніша, Магіш! — говорила вона.— Вона вам личить!

«Жінки кращі за нас, чоловіків,— подумав Абіш, задоволено слухаючи Афтап.— Вони справедливіші. Чоловік не стане захоплюватися красою іншого, тим паче якщо він сам красивий!» І в цю хвилину до кімнати несподівано зайшов Абай. Густим рум’янцем взялося обличчя Магіш. Тихо зойкнувши, немов наполохана пташка, і затуливши тонкими білими пальцями очі, вона вибігла з кімнати. Слідом за нею вийшли Афтап і Майсара, причинивши двері, і хутко задріботіли каблуками по сходах.

Абай здогадався, що тут відбувалося до його приходу, але нічого не сказав. Знявши малахай, він пройшов на почесне місце. Абіш сів поряд, мовчки чекаючи, що скаже батько.

Абай коротко розповів синові історію Сармолли: про свою першу зустріч з ним, про його звернення до парафіян, про те, як проти нього об’єдналися у темній ворожнечі імами і мулли всіх міських мечетей, про розправу, яка йому загрожує… Абай додав, що йдеться не тільки про долю Сармолли, але й про ту відповідальність, яку несе він сам, Абай, за його долю… Якщо йому загрожує небезпека, то Абай повинен бути разом з ним:

— Не знаю, як боротися проти тупого невігластва! Лише за те, що хтось посмів сказати: «Не робіть зла людям, притримайте свої пристрасті, свою жадобу наживи, не збільшуйте народного лиха»,— отці духовні готові на будь-який злочин! Замість того щоб допомагати народові боротися з страшною епідемією, духовенство саме поширює, заразу. Справді, вони не тільки темні невігласи! Вони «фітнап галям».— І Абай тут же переклав арабські слова російською-мовою: — Мерзенні світу цього!

Абіш трохи зніяковів: в той час, як його народ переживає страшне лихо, він легковажно забавляється, захоплюючись уборами своєї молодої дружини. І справді: у маленькому будиночку Дапіяра він почував себе, неначе на недоступному острові серед розбурхапого моря…

Відчуваючи себе винним, Абіш запропонував батькові свої послуги.

— Поки що нічого не треба! — відповів Абай, якому сподобалась синова запопадливість.— Ти порадь краще, куди мені піти, щоб поговорити з народом. Я мушу захистити Сармоллу!

— Мулли — вороги Сармолли,— сказав Абіш,— Але ви для них — людина стороння. Може, вам поговорити з хазретами всіх мечетей? Вас любить і поважає народ, і над вашими словами вони трохи замисляться…

Абай заперечливо хитнув головою.

— Я вже говорив з ними заочно: Сармолла не раз на мене посилався. Та хіба цих людей переконаєш! Вони, не вагаючись, ладні оголосити віровідступникові кожного, хто посміє нагадати їм про день махшар[95], коли їм доведеться перед богом звітувати за свої злочини перед народом. А ти кажеш: іди до них! Що скажу я цим мерзенним користолюбцям, цим чорним крукам, усім цим старим суфіям, ненажерливим шакірдам, які заглядають у рот своїм настоятелям — імамам? Інша річ — зустрітися з ними прилюдно, при всьому народові, щоб народ розсудив, хто з нас правий! Вони бояться суду народного…

Очі в Абіша блиснули. Де зустрітися з народом? Та хоча б на базарі або на берегах Іртиша, біля порома, де, очікуючи переправи, завжди збирається багато людей.

— Ви маєте рацію, ага. Те, що ви говорили Сармоллі віч-на-віч, ви повинні сказати тепер привселюдно, на весь голос. То буде найкращим захистом Сармолли! І ваше серце знайде нарешті бодай невелику втіху: воно скаже, що відчуває! Я знаю, його душить мовчанка…

Абай не встиг відповісти синові — по нього прийшов Баймагамбет, що переправився з кіньми на поромі. Надівши малахай, Абай уже хотів іти, але в цей час до кімнати зайшла Афтап, за нею Майсара несла білу фарфорову миску з кумисом. В ту ж хвилину за дверима почувся протяглий салем:

— Ассалау малей-ку-ум!

Всі обернулися до порога і спершу побачили камчу, а потім уже її власника — Утегельди, високого казаха з вузенькою і довгою чорною бородою, Абішевого давнього приятеля і свата.

Афтап і Майсара привітно зустріли нового гостя і посадовили за стіл. З ним не можна було скучати, він умів розвеселити всіх дотепним словом, крутим жартом і чудовою грою на домбрі. Час при ньому збігав непомітно; приходячи до Даніяра вдень, Утегельди нерідко залишався тут ночувати.

Він мав одну дивну рису: чудовий мисливець і слідопит, Утегельди почував себе в місті зовсім безпорадним.

— В місті,— казав він Абішу,— я стаю дурнішим, аніж верблюд в аулі. Тільки ступну трохи вбік — одразу збиваюся з дороги, не можу знайти ні твого дому, ні свого.

Звичайно по нього приходили посланці Абіша, вони й відводили його додому. Але цим разом, на подив усім, Утегельди прийшов без поводиря.

— Скажи, як же ти добрався, Утеш? — спитав Абіш.— Ти ж казав, що в місті з першого кроку розгублюєшся!

— Мені допомогли жовта собака і барабай[96].— І Утегельди почав розповідати: — Я пам’ятаю, як водив мене Абіш, і зробив так: доскакав до барабая з довгою шиєю, з якої дим здіймається вгору, і поставив коня хвостом до барабая. Тут я, як і сподівався, побачив перед собою широку вулицю і поїхав риссю. Ще я запам’ятав, що коли наближаєшся до вашого дому, то з одного подвір’я щоразу вибігає жовте собаченя. Коли одразу звернути потім за ріг,— тут і буде ваш будинок. Так і вийшло: під’їхав я до барабая, поскакав широкою вулицею, дивлюсь — а любий мій цуцик, дай боже йому удачі, вже лежить перед своїми ворітьми, неначе мене очікує. Звернув я за ріг — і от знайшов вас! — весело закінчив Утегельди.— Тепер мені ніякі провідники не потрібні…

Соромлячись Абая і затуляючи обличчя рукавом, Майсара заливалася сміхом. У Афтап, яка наливала кумис, здригалися від сміху плечі.

Абай спинив на оповідачеві лагідний погляд:

— Ну, а якщо не вискочить з-під воріт жовте собаченя, що тоді?

— Тоді? — замислився Утегельди.— А тоді я їздитиму по цій вулиці, доки цуцик не вискочить.

Тут, не витримавши, посміхнувся і Абай.

Радісно було Абаєві сидіти серед близьких людей, і все ж серце його не облишала тривога. Душа його була отруєна, отрута наче перешумувала в ній і здавалась дедалі гіркішою й гіркішою. Але Абаю не хотілося, щоб інші помітили його сум, і, йдучи, він лагідно пожартував з Утегельди:

— Навіщо йому місто, вулиця, номер будинку? Є в нього жовта жучка, йому і горя мало!

Разом із своїм вірним Баймагамбетом Абай поїхав на великий міський базар. Там він пройшовся по великих татарських і російських магазинах. Покупців було небагато, здебільшого степові казахи. Абай досвідченим оком відразу впізнавав їх по шапках і по взутті: що за люди, з яких волостей приїхали, до якого роду належать. Ні, цим людям не було ніякого діла до чужого лиха, тим більш зараз, коли вони купують-продають. Вони бояться навіть погляду чужого, кожна стороння людина здається їм підозрілою. Старі скнари, зажерливі баї і управителі, дрібні хитруни й пройдисвіти, вони й усіх людей вважають такими самими шахраями.

Увагу Абая привернув бай у верблюжому сіряку і малахаї, на керейський[97] лад пошитому. Його супроводили два жигіти. Одному з них він дав потримати срібний пояс, другому — батога і з кишені бешмета, заправленого в шкіряні шаровари, витягнув велику брудну хустку. Бережно розгорнувши її і шепочучи «бесмілда»[98], бай почав відлічувати гроші, щоб розплатитися з касиром. Руки старого скупія трусилися від пожадливості. Під цей час до нього підійшли привітатися ще п’ять чоловік у керейських малахаях, видно, родичі або одноаульці. І раптом цей старий сивий чоловік злісно затупотів на родичів, сердито буркнув і одвернувся від них.

Абай зневажливо глянув на нього, заклав руки за спину і повагом вийшов з магазину. Ні, з такими людьми розмовляти не варто… Потім обійшов дрібні крамнички, але там було мало покупців. Тоді він вирішив податися на товчок. Лихо, яке спіткало Семипалатинськ, анітрохи не позначилося на бурхливому житті товчка: він, як і раніше, гудів силою-силенною голосів. На широкому майдані було повно покупців, продавців, перекупників, які прагнули заробити бодай на денний прожиток. Люди ходили по глибокому, сипучому піску, пропонуючи свій усякий крам. Над майданом стояв такий гамір, що неможливо було зрозуміти, якою мовою тут галасують. Абай з усмішкою прислухався, проте не зміг нічого второпати…

Найбільше на товчку було казахів, менше — татар і росіян. Тут часто можна було зустріти фурмана-дунганина, або таранчинця, що прибув з караваном з Туркестану, або навіть і з Китаю.

Абай зліз з тарантаса, і його одразу обступили чорняві, кароокі циганки в яскравих, квітчастих шалях, перекинутих через плече.

— Поворожу на щастя! — причепилась до Абая одна із них, подзвонюючи великими сережками і простягаючи смугляву долоню.— Посеребри ручку, посеребри!

Ледве вирвавшись від них, Абай побачив босоногого, косоокого дивану[99] з довгим тонким костуром у руці і в брудній, рваній чалмі поверх старого смушкового малахая. Оголивши кощаві груди, він промчав повз Абая, підстрибуючи так, ніби біг не по піску, а по жаринках.

— Аллай ха-а-ак! — вигукував він несамовитим голосом, особливо наголошуючи на останньому слові.

Злякані люди сахалися від нього, а дивана, кривляючись і вишкіряючи рідкі зуби, репетував так нестямно, що аж запінився:

Потім, спираючись на костур, він раптом застигав на місці, стоячи, як журавель, на одній нозі, і запаленими очима оглядав натовп. А за хвилину він знову зривався і, підстрибуючи, пірнав у людську гущу. Нарешті він зник у натовпі і більше не з’являвся, ніби потонув у глибокому озері.

До Абая підійшов рудобородий казах у каракесекському малахаї з парою перекинутих через плече шкіряних чобіт, пошитих у два шви, і запропонував їх купити. Але тут налетіли ще два продавці, казах і татарин, шапкарі. Тримаючи у руці дві татарські шапки, підбиті бобром, кожен з них примудрився начепити на голову ще дві.

— Якраз на тебе! — заходились шапкарі умовляти Абая.— Краще і дешевше ніде не знайдеш.

Лимарі пропонували свої вироби — сплетені з сириці камчі, довгі віжки, збрую для верхового коня. Декілька разів підходила до Абая літня казашка з перекинутим через плече оберемком жайпамазів[100], на яких були вишиті уривки з корану. Він видався їй правовірним мусульманином, відданим молитві, тим-то була певна, що цей чоловік обов’язково купить у неї жайпамаз. Вихваляв свій крам ювелір, пропонуючи персні й браслети; дід-ремісник тицяв у руки широкий казахський пояс з ремінними кишенями, піхвами і вкладеним у них ножем. Чого тільки не продавали на товчку! Смушки, кожухи, шаровари, малахаї, бешмети, вишиті тюбетейки. Були там нові, уживані, старі й зовсім, навіть зовсім негодящі, але й на ті знаходилися покупці…

Галасливий, збуджений натовп, захоплений купівлею-продажем, снував повз Абая, а він стояв, знявши легкий малахай з чорного смушка, і міркував, до кого ж звернутися з своїм словом. На широкому лобі його зібралися глибокі зморшки, біля очей і на скронях виступили краплі поту, густі брови були нахмурені. Він наче постарів за останні дні і тепер особливо гостро відчував свої роки. Важким каменем гнітила душу безмірна туга. За цілий день блукань не знайшов він жодної людини, з якою міг би поділитися потаємними своїми думами…

«Пишу вірші, намагаюсь робити добро моєму народові. А чи є кому слухати й розуміти мої напучення?»

З гіркотою думав Абай про свою долю і раптом побачив себе ніби збоку. Ось сидить він у безлюдному степу, розстеливши чудові різнобарвні тканини, з аршином у руках.

«Чекай скільки завгодно, Абай, не прийде твій покупець»,— сказав він собі і, зажурено похитавши головою, рушив до свого тарантаса, де чекав на нього Баймагамбет.

Покинувши галасливий товчок, Абай під’їхав до кінного базару, який влаштовували звичайно на пагорку, за околицею міста. Тут його одразу пізнали три казахи, що продавали коней, віддали йому салем і почали мову про холеру. Абай, який давно шукав слухачів, зрадів цим людям. Від них він довідався, що й тут, у цій частині міста, люди мруть з холери.

Тільки-но він почав говорити, як тарантас одразу оточили піші і верхівці. Було тут чимало й жінок, вони особливо жадібно слухали його слова.

Сивобородий торговець, який уважно слухав мову Абая, перехилившись з сідла, запитав:

— Кажуть, що жаназу, хатим і жертвоприношення треба проводити, не збираючи людей. Чи буде це бажано богові? Хіба в шаріаті сказано, що тільки самі хальфе, карі, мулли та муедзини мають правити жаназу?

Абай відповів:

— Ні, жаназу може правити кожен мусульманин, який вміє читати коран і похоронний намаз. Якщо знайдеться серед родичів небіжчика грамотій, нехай він і читає поминальну молитву і коран. Нема чого турбувати муллу.

Абай сміливо відступав від мертвої букви шаріату, але тепер він переконався, що й людей це не лякає. Вони довіряли йому і погоджувалися з ним. Він терпляче і наполегливо роз’яснював їм, що треба робити, щоб уберегтися від холери: не пити сирої води, мити руки перевареною водою, не їсти кавунів і динь, а тільки добре проварену і просмажену їжу.

У лагідному грудному голосі його звучало щире піклування, і люди питали один одного:

— Хто це промовляє? Що за людина?

— Та це ж Абай!

Майже всі чули про нього, але багато хто бачив його вперше. Потім його почали питати про Сармоллу:

— Всі мулли і хальфе ганять його і лають. Чи праві вони?

Абай відповів:

— У тяжкі дні лиха служителі віри показують своє невігластво, поводяться негідно, займаються здирствами, чварами і сварками. Побоюючись за свої доходи, вони паплюжать Сармоллу тільки за те, що він навчає людей, як уберегтися від хвороби і смерті. А втім, відомо, що попереджає про небезпеку не ворог, а доброзичливець!

Абай повернувся додому ніби помолоділий. Ця перша зустріч з народом, здавалося, творчо наснажила його наболілу душу, наче дощ спраглу землю.

Другого дня він знову побував у слободі, цим разом на скотному базарі. І тут, тільки-но він почав говорити, навколо нього одразу зібралося кілька десятків чоловік. А після того, коли Абай проходив повз невеликі крамниці, його раз у раз спиняли крамарі, теслярі, кравці, шевці і всякий люд, що перебував тут. Вони розпитували Абая про холеру, і він знову й знову повторював свої поради. Ім’я його передавалося з уст в уста, і люди були певні, що славний акин говорить їм чистісіньку правду, що він щиро любить свій народ. І Абай, схвильований і зворушений, знаходив найпростіші, ясні, сильні й переконливі слова. Розмовляючи з жителями слободи, він щоразу згадував про Сармоллу, про його суперечки з темним і корисливим духівництвом, про свою цілковиту згоду з тим, що радив людям Сармолла: «Найвірніші поради», «Піклування друга», «Треба слухати його беззастережно».

Цілий тиждень Абай щодня розмовляв з народом на різних базарах, щоденно десятки людей слухали його поради.

Тепер міські казахи стали менше говорити про Сармоллу. Справді, при чому тут Сармолла? Сам Абай дав поради, як уберегтися від холери. Новина швидко ширилася на обох берегах Іртиша, і дедалі більше віруючих переставали запрошувати на жаназу імамів, хальфе, карі, муедзинів і шакірдів. Похорони обходилися без поминок і хатиму, в дім небіжчика кликали тепер тільки одного муллу…

Ось коли розлютувалися сліпий карі, Шаріфжан-хальфе і Самурат-муедзин! Сперечатися з Абаєм було значно важче, ніж з Сармоллою.

Вступати в сутичку з ним було ризиковано, його підтримував народ.

У своїх нападках на Абая вони уникали іменувати його, називаючи то «степовиком», то «безбожником». Тим лютіше нападали вони знову на Сармоллу. Затятий ворог мусульманства мусить бути знищений, стертий на порох!

Якось уночі, після молитви ястау, торговці Отарбай і Корабай підійшли в темному завулку біля Верхньої мечеті до старого імама. За ними йшли Самат, Сокир-карі, Шаріфжан і Самурат-муедзин.

Височенний Отарбай низько схилився до малорослого, глухуватого імама, щоб той почув його.

— Святий отче! — сказав він, труснувши чорною цапиною бородою.— Мене послали до вас з благанням люди вашої парафії. Ми прийшли не самі — он там, поблизу, чекають ще десять парафіян. Скоряючись божому велінню, ми просимо вас вказати на шлях порятунку від мору, що спіткав мусульман. Ми чекаємо вашої поради, хазрет!

Гугнявий Корабай додав:

— Кажуть, коли буря загрожує кораблеві загибеллю, люди приносять богові жертву і тим врятовуються від смерті. Скажіть, хазрет, яку жертву повинні принести людй нашого міста?

Корабай замовк, і знову заговорив Отарбай:

— Раніше, хазрет, коли народ умирав від чорної віспи, ваш покійний батько, святий Ак-ішан, наказував нікого не шкодувати для бога, ніяких жертв. Скажіть, святий отче, яку жертву має принести народ, щоб урятуватись від холери?

Висохлий від старості хазрет, застуканий зненацька, слухав, злякано тремтячи, немов пушинка на вітрі, і ніяк, не міг зібратися з думками.

— Господь щедрий, господь щедрий! — бурмотів він собі під ніс,— Хай будуть благословенні ваші наміри. Жертвоприношення ваше буде схвалено пророком, посланцем божим Магометом. У дні лиха жертва — благо для віруючих. Хай будуть благословенні ваші діла! Бірахматула я ярхамар — рахімін!

І хазрет, піднісши до обличчя долоні, закінчив свою безладну мову молитвою. Обидва торговці, які чекали, видно, більш певних вказівок, стояли розгублені, не знаючи, що робити далі.

А хазрет, викидаючи перед собою довгий костур і човгаючи по піску низькими каблуками своїх кебісів, поквапно попрямував додому, щохвилинно гладячи себе по обличчю долонями. Коли він зник нарешті за штахетами, до купки змовників підійшли десять парафіян, що досі стояли осторонь. Почулися нетерплячі голоси:

— Що ж сказав хазрет? Що радить? На що благословив парафіян? — посипалися нетерплячі запитання.

Хальфе Самат, високий, як жердина, і чорний, немов жук, по-своєму розтлумачив слова імама.

— Біля стін божого дому згадано було ім’я хазрета Ак-ішана, який одійшов у святості на небеса. У відповідь на це ми з уст Садир-Агзама, найшановнішого в нашому місті вчителя віри, дістали благословення на святе діло. Ніхто не насмілиться звинуватили вас, добрі мусульмани, коли ви виконаєте вказівку вашого наставника імама. Хазрет сказав — хай буде так!

— Кажіть напрямки, хальфе,— грубо вигукнув гугнявий Корабай,— що треба робити?

Муедзин Самурат підняв руки до неба і забубонів по-арабськи:

— Ви ж чули: «Щоб позбутися лиха, треба піти на першу-ліпшу жертву. Хоч би яка велика була ця жертва, її неодмінно треба принести для блага людей. І ті, що принесуть її, матимуть нагороду». Ось що було сказано.

Неписьменні торговці не знали арабської мови, і муедзин повторив їм свої слова по-казахськи. А сліпий карі нетерпляче додав:

— Сказано ясно. Ідіть і виконуйте святе діло…

А Сармолла почував себе впевнено й спокійно, радіючи із здобутої перемоги. Усе, що мав сказати,— сказав, що хотів зробити,— зробив. Не тільки сліпий карі,— муедзин Самурат і хальфе Шаріфжаи лишилися з порожніми кишенями, навіть імам втратив за останні дні чимало грошенят. Мети досягнуто. Сармолла виграв бій.

— Хай буде так! — поважно сказав Сармолла і, додав по-перськи: — Хоб, хоб ает, бисняр хоб ает!

Одного разу ввечері, після молитви «Ахшам», Сармолла накинув на плечі легкий халат, взув кебіси і, виходячи з дому, попередив дочок:

— Скажіть матері, що я пішов до перукаря і скоро повернуся. Нехай поставить самовар.

Високі, тендітні дівчата, Бібісара і Асьма, шанобливо відчинили батькові двері.

— Повертайтеся швидше, аке! Самовар ми поставимо.

П’ятнадцятирічна Асьма присвічувала на сходах, поки батько йшов униз, а Бібісара провела його аж на вулицю.

Повернувшись у хату, дівчата накрили в їдальні круглий стіл. Але батько довго не повертався: певно, його десь затримали. Декілька разів довелося підігрівати самовар, а Сармолли все не було.

— Може, він пішов на молитву в мечеть? — спитала мати.

— Я гадаю, хтось помер, і його запросили на жаназу,— висловила припущення Бібісара.

— А якщо перукар захотів його почастувати? — сказала Асьма.

Настала північ, вигорів гас у лампі. Бібісара і Асьма почали плакати. Мати не втішала їх, вона тяжко зітхала; мабуть, з чоловіком скоїлося лихо.

Година збігала за годиною, дівчата, тісно притулившись одна до одної, в німому розпачі дивились на двері. Так досиділи вони до світанку, а батька все не було. Він так і не повернувся.

Тільки вдень довідались, яке лихо спіткало їх.

Перукар жив недалеко, за Верхньою мечеттю. Сармолла зайшов до нього, перукар наголо побрив йому голову і підстриг пещену бороду та вуса, як велить священна книга «Мухтасар». Сармолла вийшов з цирульні.

Сутінки вже згасали, і безлюдні, неосвітлені вулиці оповила темрява. Наближаючись до довгого паркана, яким було обгороджено мечеть, він подумав, що зараз, завернувши за ріг, побачить освітлені вікна свого будиночка і незабаром питиме вдома чай з дружиною і дочками. Але тільки-но він дійшов до рогу, як з протилежного боку від стовбура високого дерева відділилися дві темні постаті і перепинили йому шлях.

— Чого вам? — хотів крикнути Сармолла, але страх перехопив йому горло.. Троє чоловіків вискочили з-за рогу і, замахнувшись короткими палицями, стрімко накинулися на Сармоллу; його оточили з усіх боків.

— Допоможіть! — простогнав Сармолла.

А невідомі лупцювали його, згиналися, немов суфії, які під час молитви роблять земні поклони і примовляли:

— Ля іллаха ілла-ллах![101]

Сармолла кілька разів падав, йому давали підвестись і знову били обушками і ломаками, при кожному ударі згадуючи ім’я боже. Потім, напівживого, вдарили кинджалом у груди і, вже мертвому, перерізали горло під золотою бородою, яку за кілька хвилин перед тим так добре підстриг вправний перукар.

Після ранкової молитви муедзин, карі та хальфе з плачем і зойками сповістили парафіян про смерть Сармолли.

— Найблагороднішого, богом благословенного вченого, наставника дітей ваших, Сармоллу вбив народ,— говорили вони.— Щоб припинити страшне лихо, що спіткало наше місто, треба було, видно, принести в жертву кращого з кращих. І народ приніс цю жертву…

Того, хто загинув такою прекрасною смертю, шаріат наказує вважати шахідом — мучеником за святу віру, а його вбивці — не грішники і не злочинці, їх не треба карати. Коли під час бурі кораблеві загрожує загибель, не гріх викинути в море когось одного, щоб врятувати решту.

Так навчає шаріат. Сармолла — жертва, угодна богові. Нехай так само поставляться до смерті Сармолли його родичі, друзі і учні, бо, в іншому разі, не дадуть душі небіжчика стати перед лицем всемогутнього, очищеного від гріхів, і перешкодять так справити жаназу, як це личить шахідові!

Не встигли парафіяни толком розібратися у цій байці, як духовенство повідомило народові своє рішення.

— За кров, пролиту заради блага мусульман, Сармолла визнається шахідом. Він буде похований у своїй одежі, заплямованій його мученицькою кров’ю. У палац всевиш-нього він увійде з необмитими ранами.

Злочин біля стін «божого дому» було здійснено з іменем аллаха і з благословення шаріату. Релігія освятила своїм авторитетом кривавий злочин, через те що на головах убивць були чалми, у руках — чотки, і на вустах — молитва. Їх оберігав шаріат, їм не треба було боятися ні помсти, ні покарання на цьому світі, а забитому було забезпечено рай на тому: бери в обійми гурію, пий райський напій кеусер і живи собі на сьомому небі блажества!..

Зарізавши Сармоллу, вбивці оголосили його шахідом і загасили пожежу, що почала розгорятися. Імами, хальфе, карі, муедзин і шахіди Верхньої мечеті заповнили будинок і двір Сармолли. Своїми брехливими промовами вони намагалися заглушити ридання трьох жінок — вдови загиблого і двох його осиротілих дочок.

— Не плачте, немічні рабині аллаха! Не ставайте проти волі божої! Господь знає, що діє! Перед лицем такої смерті він чекає від вас сумирної покірливості!

— Тільки найлюбиміший з рабів божих гідний стати шахідом!

— Чого кращого за таку смерть може бажати мусульманин?

— Не треба плакати за покійником. Це завдасть йому загробних мук!

Так само казав ридаючим жінкам і старий хазрет. Те, що він зайшов до кімнати, де лежав небіжчик, було великою честю для Сармоллової сім’ї.

Бібісара й Асьма погано розуміли, що говорили мулли, змішуючи казахські слова з книжними арабськими. Вони були придавлені горем, що несподівано звалилося на їх тендітні плечі.

Духовенство квапилося якнайшвидше похозати Сармоллу. Хальфе перемовлялися між собою:

— Не треба омивати покійника!

— Не можна на ньому міняти одяг!

— Можна обійтися і без савана!

Одностайність була повна, ніхто не заперечував, а сліпий карі пояснив, чому треба квапитися з похоронами:

— Сьогодні п’ятниця, треба, щоб покійник устиг торкнутися стегном до могильної землі, поки не настала субота…

— Так, такі Треба швидше виконати начертане законом,— дружно підтримали мулли.

Слова сліпого карі передавалися з вуст в уста, вони облетіли весь двір і вулицю.

— Він загинув у ніч з четверга на п’ятницю. Це краще свідчення, що він справжній шахід!

— Таку смерть повинні бажати всі справжні мусульмани.

— Усякий правовірний подумає: «Умерти так би і мені!»

— У книзі доль «Лаухаль-Махфуз» начертано, що благословенний наставник постане перед троном всевишнього у дійсній чистоті.

— Можна навіть позаздрити Сармоллі!

Шаріфжан, Самурат і сліпий карі гучно голосили:

— Хай осінить нас усіх святість дорогого нашого шахіда Сармолли!

Білоголові грифи, зачувши запах свіжого падла, злітаються на нього звідусіль, з найдальших закутків. Так само і тепер злетілися з усіх кінців міста до мертвого тіла чалмоносні хижаки, пойняті єдиним прагненням — якнайшвидше закопати цей спотворений труп. Вони квапились, побоюючись смути, яка могла зчинитись у народі…

Першими про смерть Сармолли довідались його учні, що прийшли вранці на заняття. Серед них були діти рибалки Єрмека, робітника Токбая, сини удови Дамежан. З слізьми на очах прибігли хлопчаки додому і принесли батькам страшну вість про загибель мулли. Старші одразу збагнули причину цієї загибелі: адже після промови Сармолли в мечеті народ одвернувся від мечеті, від медресе, від мулл і ходжів.

Почувши, хто вбив їхнього наставника, діти вибігли на вулицю і почали говорити про це всім і кожному. Човняр Сеїль, який ішов вулицею з веслом на плечі, сказав хлопцям:

— Он ідуть поліцейські — Митрій і Семен. Розкажіть їм, що муллі перерізали горло. Вони знайдуть, хто це зробив.

Хлопчаки перебігли курну вулицю і спинили городовиків. Ті поправили шаблі, що висіли на жовтих ременях через плече, і попрямували у дім Сармолли. Глянувши на перерізане горло небіжчика, значуще перезирнулись і пішли до пристава.

Підполковник Смирнов, вислухавши городовиків, у роздумі погладив гостру борідку, розправив великі, пухнасті вуса. За сім років його служби в слободі такої події у ввіреному йому участку ще не бувало. Слово «мулла» означало для Смирнова «настоятель мечеті», у всякому разі, щось подібне до попа або диякона! І от: магометанського попа зарізали, немов барана. Ні, це вже щось схоже на бунт, таку справу не можна залишати без уваги!

За півгодини прибули в дім Сармолли слідчий Зенков і лікар у супроводі двох городовиків. Вони обстежили труп, склали акт, потім знов одягли небіжчика і поклали на місце. Хальфе, хазрети і мулли, почувши про «блюзнірські» діяння пристава, знову, наче галич, злетілися в дім Сармолли і вирішили негайно поховати небіжчика.

На похорон було запрошено знатних баїв і крупних торговців міста, з степовиків — Уразбая. Всі ці почесні особи урочисто, відповідно до правил шаріату, винесли Сармоллу з дому і попрямували на мусульманське кладовище…

Вночі після похорону невідомі люди зупинили на вулиці Шаріфжана-хальфе, який повертався з намазу, добре віддубасили його і вибили два зуби; Самату-хальфе тієї самої ночі хтось розбив каменюкою шибку. Наступної ночі над слободою спалахнула заграва пожежі: палала покрівля нового будинку, поставленого в дні холери Самуратом-муедзином.

Почались для служителів віри й інші неприємності. Сліпого карі, Самурата, Шаріфжана, Отарбая і Корабая тепер щодня Митрій і Семен викликали до слідчого. Про це стало відомо не тільки в слободі, але й у затоні, у Жатаках, на Озерці і у всіх приміських аулах. Чутка про звіряче вбивство Сармолли ширилася з швидкістю степової пожежі.

За викликом пристава в участку побувало на допиті багато мешканців слободи. Ще до початку слідства Абай двічі розмовляв віч-на-віч з підполковником Смирновим та слідчим, надвірним радником Зенковим. А через кілька днів після пожежі в будинку Самурата-муедзина самого погорільця посадили в буцегарню…

Почувши пізно ввечері цю страшну вість, сліпий карі наказав запрягти коня, помчав до хазрета і підняв старого з ліжка. Треба діяти, не можна гаяти й хвилини! Шаріфжан і Самат-хальфе теж гасали цілу ніч по місту, сповіщаючи знатних баїв про небезпеку, і умовляли їх вплинути на пристава, щоб той став на захист справи ісламу.

Через кілька днів імами семи мечетей Семипалатинська прислали в канцелярію підполковника Смирнова красномовні листи з приводу смерті Сармолли. Міські багатії пустили в хід свої зв’язки з великим начальством. У справу втрутилися семипалатинський поліцмейстер і міський голова: вони вважали, що нема чого загострювати стосунки з мусульманськими верховодами. Довідавшись про думку начальства, підполковник Смирнов наказав слідчому припинити розпочату справу. Самурат-муедзин повернувся додому і почав відбудовувати потерпілу від пожежі покрівлю. Імами, хальфе і торговці з полегкістю зітхнули. В ці дні поліцмейстер, пристав і слідчий заробили не одну «білохвосту» — так називали казахи сотенну асигнацію.

Пристав офіціально оголосив, що спонукало власті відмовитися від переслідування злочинців:

— З християнської, православної точки зору вбивство Сармолли — злочин, а за шаріатом — це виконання закону ісламу. Якщо казахам і татарам дозволено сповідувати магометанство, то на це не можна не зважити. Сармоллу вбив темний народ, фанатично віруючи, що це — угодне богові діяння, яке врятує місто від епідемії холери. Закони Російської імперії не передбачають покарання за такі дії…

Так було припинено справу про вбивство Сармолли.

Народ помстився на сліпому карі. Коли карі повертався з нічної молитви, його оточили кілька чоловік, збили з ніг, довго били і топтали ногами. Потім поклали його на воза і довго возили по місту, безперервно лупцюючи. Все це робилося в цілковитій мовчанці, щоб сліпий карі не пізнав когось по голосу. Розправа закінчилася тим, що карі завезли у якийсь двір, скинули з воза і, розпустивши йому чалму, розстелили її по двору, причому один край разом із фескою ткнули у відхідник. Після того невідомі месники поїхали.

Цим і завершились дії таємничих сил, які мстилися міським муллам і суфіям за вбивство Сармолли.

Закінчувався серпень. Над степом гуляв пронизливий вітер, він вривався на вулиці міста, здіймаючи піщані бурі. Від холодного подиху осені густий ліс Полковничого острова взявся яскравою позолотою. Дедалі частіше йшли дощі, але міські вулиці швидко просихали, вода проходила крізь рихлий пісок.

На степових шляхах все більше з’являлося гуртовиків, які гнали в слободу отари овець, череди рогатої худоби, табуни коней і верблюдів. На семипалатинському базарі було повно селянських возів з пшеницею, картоплею, садовиною. Відколи стало холодно, жителі міста вже спокійніше могли купувати огірки, кавуни і дині — епідемія холери явно йшла на спад.

І тоді на базарах і в будинках серед темних людей пішла поголоска:

— Сармолла — справді найблагочестивіша людина в місті. Недарма, з веління шаріату, приніс його народ у жертву.

— Пролита кров Сармолли врятувала нас від страшного мору!

— Іслам ніколи не вводить мусульман в оману!

— За врятування від холери ми повинні бути вірними нашим віровчителям, імамам!

Так говорили темні люди на базарах і дома. І слідчий Зенков на останній сторінці протоколу записав такі свідчення одного з служителів віри:

«За шаріатом, магометанина Сармоллу законно принесли в жертву. Минуло всього два тижні з дня його смерті — і холера в місті вщухла. Жертовна смерть Сармолли дала користь не тільки мусульманам, але й росіянам. Вона зберегла життя високошановним чиновникам государя імператора».

Коли це свідчення, що увінчало справу про вбивство Сармолли, стало відоме Абаю, його знову пройняли безмежна туга і гнів. Понад місяць прожив він у слободі, спостерігаючи псевдонаставників народу — імамів, мулл і ходжів. У страшні дні народного лиха він побачив усю їхню огидну зажерливість і жорстокість, жертвою якої став бідолашний Сармолла. Абаю здавалося, що він потрапив до смердючої ями, де ворушилися мерзенні, жирні черв’яки, що живляться гниллю…

«Як жити? Де вихід?»

В степу зажерливі хижаки оббирають простий народ, місто потопає в темряві невігластва. І тут, і там панує тупе насильство. Абай бачив перед собою глухий мур і, здавалося, не було в світі сили, здатної його зруйнувати.

В ці дні тяжких роздумів Абая потягло до пера і паперу. Якось увечері, сівши за круглий стіл, він підсунув ближче лампу, і на білий аркуш лягли перші звучні рядки:

Абай творив, і в думці перед ним проходили такі знайомі йому ішани, імами, хальфе і хазрети. Він обрушував на них усю силу свого гніву і свого невгамовного болю.

«Оті мерзотники, невігласи з невігласів, хижаки й насильники зараховують себе до безгрішних. Уся їхня святість у чалмі, що вкриває пусту голову, і в чотках, які перебираються пожадливими пальцями. Невігласи із невігласів, хижаки і насильники, немає тупіших за них на світі!»

Написавши ці рядки, Абай схвильовано відклав перо. Раптом до нього донеслося гупотіння босих ніг і за вікном почувся дитячий спів, що нагадав йому далекі роки дитинства. Обличчя Абая проясніло. Настав рамазан, почався піст, і міські діти підійшли до освітленого вікна, щоб проспівати жарапазан.

Троє хлопчиків співуче тягли вітальну пісню. Вслухаю-чись у неї, Абай здригнувся від несподіванки. Такий жарапазан він чув уперше — здавна знайомий текст був перемішаний з власною вигадкою:

Хлопчаки співали довго, і, коли високими голосами прокричали останній рядок, Абай відчинив вікно і подав їм дрібну монету. Юні співаки зникли так само несподівано, як і з’явились, а Абай гірко замислився, пригадуючи слова «Плачу про Сармоллу», складеного, мабуть, його учнями, хлопчаками-шакірдами.

Мерзенна, чорна сила знову перемогла. Зло тріумфує, як тріумфувало багато тисяч літ. Невже воно пануватиме вічно і ніколи не поступиться місцем добру?.. А сліпа воля релігії виправдує цей світ насильства. У дні холери вивернулася вся злочинність «праведних» справ святенників із мечеті і медресе, блаженних ішанів та імамів. Як глибоко пустила чорна зграя коріння свого лжевчення, як широко поширила свою владу — найстрашніше лихо для нещасного темного народу!

Раніше Абай думав, що казахський народ стоїть осторонь цього світу зла — релігії, але життя показало, що це далеко не так. Він думав, що не степовики казахи, а міські жителі створять розумне життя для свого народу. Тепер він побачив — й тут чорна зграя святенників глибоко пустила коріння свого псевдовчення. І це було гірше, тяжче, жахливіше за холеру. Чорному мору надходив кінець, але жорстока, нещадна темна сила, лютий ворог народу — неуцтво, залишилась, і владі її не видно краю. З того часу, як він, Абай, почав свідомо мислити, намагаючись пізнати навколишній світ, зла на світі анітрохи не поменшало. Так само, як і перше, зазнає злигоднів, страждає казахський народ…

З вулиці долинув кінський тупіт, і кілька вершників спинилися біля воріт дому.

«Мабуть, з аулу! — подумав Абай і в тривожному нетерпінні чекав на несподіваних гостей.— Ідуть поспішно, чи не привезли лихого…»

За хвилину, голосно віддаючи салем, до кімнати зайшов Дармен — його друг, молодий поет, якого він любив, як молодшого брата. Абай зрадів, але, побачивши мертвотно бліде обличчя його, занепокоївся, відчувши щось лихе.

— Чого приїхав? У якій справі? Що сталось? — закидав він гостя запитаннями, не запросивши навіть сісти.

Дармен, не скидаючи малахая, присів на одне коліно. Звівши на Абая запалені очі, в яких горів сміливий вогник, він сказав квапливо:

— Абай-ага! За спиною в мене погоня, попереду — пожежа.

— Що ти кажеш?

— Починаючи життя своє біля вас, Абай-ага, я думав, що й крихти зла ніколи не завдам вашій домівці. Але сталось інакше. Я загорівся іскрою юності, а потрапив у полум’я. Віддаю мою долю у ваші руки. Я боявся тільки одного: що не доберуся до вас. А тепер, коли я побачив вас, нехай спіткає мене що завгодно — навіть загибель!

Абай почав здогадуватись, про що говорить Дармен. Абіш уже натякав йому днями, що Дармен попав у велику біду. Мабуть, він примчав тепер до Абая по допомогу і співчуття.

1

Над землею низько нависло беззоряне, чорне небо. Невеликий дворик Кумаша поринув у пітьму. Особливо темно під лабазом — наче сама ніч звила собі тут гніздо. Навколо тиша, тільки здалеку долинає гавкіт міських собак.

Чотири жигіти і молода жінка, поставивши коней у затишному місці біля стайні, причаїлись у темному кутку під повіткою, нетерпляче чекаючи свого товариша, що зайшов у хату, до Абая. Ось грюкнули двері: Дармен. Друзі поспішили йому назустріч:

— Що він сказав? Не лаяв тебе?

Дармен зам’явся, але, побачивши нетерпляче чекання товаришів, квапливо заговорив:

— Ні, не лаяв… Він сказав нам негайно переправитися на той берег і шукати собі притулку в місті. «Влаштуєтесь у надійному захистку й одразу подайте прохання від імені Макен, Абіш його напише». Так він сказав… Не можна баритися!

Дармен узяв за руку молоду жінку і швидко попрямував до коней. То була Макен, його кохана. Нерозлучний друг Дармена, Абди, відв’язавши сивого інохідця, підвів його до Макен, вона легко скочила в сідло і сіпнула повід. Обабіч неї їхали Дармен і Абди, а слідом — Какитай, Муха і Альмагамбет — вірні друзі, які вирішили розділити з Дарменом всі небезпеки і тривоги, що чатували на нього. Виїхавши з двору, вершники під покровом темної ночі помчали безлюдною вулицею до Іртиша. Вони хотіли швидше перебратися через річку і сховатися від погоні. Вільний жигіт і дівчина стали бездомними втікачами.

Час був пізній, пором стояв уже на причалі на тому березі, човнярі з Верхніх і Середніх Жатаків також припинили перевезення. Втікачі опинилися б у скрутному становищі, коли б передбачливий Абай не дав Дармену адреси свого приятеля, човняра Сеїля. Какитай швидко розшукав на високому березі Іртиша маленький будиночок з пласкою покрівлею і викликав хазяїна. Той гукнув двох своїх молодих помічників, що жили неподалік, і звелів їм одразу приготувати човна.

Проте невеликий човен Сеїля не міг забрати усіх втікачів з кіньми. Вирішено було, що Альмагамбет і Муха з п’ятьма кіньми залишаться на ніч у слободі, у знайомого казаха у Верхніх Жатаках, а вранці переправляться у місто на поромі. Як тільки Какитай, Абди, Дармен і Макен з її сірим інохідцем вмостились у човні, гребці дужими розміреними помахами весел погнали його до протилежного берега, оповитого темрявою. Коли човен відчалив од берега, Муха і Альмагамбет, ведучи коней на поводі, направилися до знайомого казаха, де вони звичайно зупинялися, приїжджаючи на базар.

Під цей час нічну тишу розітнув гучний цокіт копит — поблизу, збуджено розмовляючи, чвалом пронеслися десять вершників. Ці жигіти, що також примчали в слободу караванним Тобиктинським шляхом, прямували тепер по невиразних слідах, що привели їх до Кумашевого будинку. Вони були певні, що саме тут, у Абая, Дармен шукатиме пристановища і порятунку від погоні…

Вожак переслідувачів Даїр, чолов’яга з цапиною борідкою, великим носом і довгими кінськими зубами, спинив своїх жигітів коло воріт і рішуче зайшов у двір. Він хотів спочатку оглянути лабаз і стайню, а вже після того йти в дім. Не маючи явних доказів, Даїр не наважувався зайти до Абая. Обшукавши всі кутки й закутки двору і заглянувши через хвіртку в стайню, Даїр не виявив нічого підозрілого і здивовано поцмокав язиком. Тут він побачив сторожа у драному чапані, який шкандибав йому назустріч від складу. От кого треба розпитати!

Невеликого розуму хлопець охоче розповів Даїру, що недавно шість вершників, серед них одна жінка, заїздили в цей двір; один з них зайшов до хати, недовго пробув там, після того сіли на коней і поскакали вниз по вулиці…

Даїру і раніше спадало на думку, що, можливо, втікачі не залишаться ночувати у Абая і не затримаються і в слободі, а постараються переправитися на той берег: адже в місті значно легше сховатися від переслідування. А втім, уночі навряд чи пощастить переправитися через Іртиш… Перш ніж кинутися навздогін, Даїр відрядив жигіта в дім торговця Сейсеке, до Уразбая, щоб сповістити про події, які привели його з степу. Після того скочив на вмиленого коня і в супроводі решти жигітів помчав у напрямку, вказаному сторожем…

Даїр і Уразбай з одного роду і з одного аулу, вони були найщирішими друзями і не мали таємниць один від одного. До того ж Макен, яка втекла з Дарменом, доводилася жесир[102] не тільки Даїру, але й Уразбаю. Головним винуватцем викрадення дівчини Даїр вважав не Дармена, людину без роду і племені, а давнього Уразбаєвого ворога, Абая. Так і наказав він гінцям передати Уразбаю: він не зупиниться ні перед чим, він ладен прийняти смерть від руки свого ворога і загинути в боротьбі за повернення Макен, яка зганьбила його честь. Даїр не заспокоїться, доки не доможеться свого, він боротиметься, якщо треба буде, з ночі до ранку і з ранку до ночі; нехай втікачі сховаються під землею, однаково він і там розшукає і свою жесир, і ворога-спокусника.

— Сповісти Уразбая, що я чекаю від нього підмоги! — сказав Даїр своїм посланцям.

Жигіти знайшли Уразбая у домі торговця повстю Сейсеке. Один з них, Жемтик, рябий, бистроокий, з щербатим ротом і чорною бородою, нечутно, як кіт, зайшов у гарно прибрану кімнату, де навколо низького круглого столика сиділи сам господар, Уразбай і їхній спільник, опасистий Єсентай. Жемтик смиренно вмостився навпочіпки біля дверей і, поступово підповзаючи до столу, з усіма подробицями розповів про втечу Макен з Абаєвим жигітом Дарменом. Мабуть, вони переправилися на той берег. Пором не працює, і напевно, їх перевіз хтось із слобідських човнярів. Ось Даїр і вирішив ждати на березі, поки повернеться цей негідник. Можливо, Сейсеке „ знає, хто з човнярів допоміг Дармену і Макен.

Почувши вість, прислану Даїром, Уразбай розлютився, немов шаман біснуватий. 3. уст його сипались прокльони на голову Абая.

Сейсеке послужливо підтакував Уразбаю, на всі заставки лаючи Абая і втікачів. Тільки опасистий Єсентай залишався байдужим, в його заплилих очицях, здавалось, не було ніякої думки. Ровесник Уразбая, він вважався верховодою великого роду Сармурзи і був відомий як злісний інтриган. У всіх справах, позовах і чварах, що їх розпочинав Уразбай, він ішов завжди поряд з ним, стремено в стремено; ходили навіть чутки, що замолоду їм обом щастило в конокрадстві.

На відміну від крикливого Уразбая, Єсентай був скупий на слова. Уразбай в суперечках грубо лаявся, захлинався від напливу слів, перебивав супротивника, бризкав слиною, а Єсентай мовчки і незворушно чекав, доки супротивник виговориться, виснажиться, і тільки тоді починав говорити — спокійно і неквапливо. Була у нього хитра вдача: в міжродових суперечках він намагався завжди виступити останнім, спочатку зіткнувши людей в словесній сутичці. Особливу насолоду відчував він, коли йому траплялося наскочити на наївних задерикуватих простаків. Примруживши свої заплилі жиром очі і зберігаючи цілковитий спокій, знущався він з бідолашної жертви, обдуреної його лагідним виглядом… То була людина, про яку багато хто з степових верховодів казав: у Єсентая можна повчитися, як треба жити на світі.

Розлючений Уразбай ніяк не міг заспокоїтись. Він клявся розшукати втікачів, привезти їх зв’язаними в аул і стратити: прив’язати до кінського хвоста й пустити волочитися по степу, доки від них і сліду не лишиться. Довідавшись, що Абай перебуває в слободі, він поклявся помститись йому:

— Зараз же притягну цього негідника до відповідальності! На цей раз уже схоплю його за комір і поставлю на коліна… Тільки б викрити його в тому, що він переховує проклятого Дармена та Макен!..

І він негайно, хоч уже настала ніч, вирядив Єсентая і Сейсеке до Абая. Він посадив їх у простору байську тарадайку, фурман стьобнув білого аргамака, і посланці Уразбая виїхали з воріт на темну вулицю.

Нахилившись до Сейсеке, Єсентай тихо сказав:

— Бай, ти не любиш степових суперечок і мало на них розумієшся. Говоритиму з Абаєм я, а ти сиди біля мене і мовчи!

Єсентай зумисне говорив тихо, щоб його не почув кучер, а закінчивши, скріпив умову, міцно вщипнувши Сейсеке за ногу.

Незважаючи на пізній час, Абай, схвильований тим, що сталось, не спав. Незвані гості увійшли до хати без попередження, привіталися коротко і сухо. Абай закрив книжку, що лежала перед ним, зняв окуляри і поглядом показав Баймагамбету на двері. Баймагамбет зрозумів. Абай не хоче, щоб під час розмови, яка має відбутися, до кімнати хтось заходив. Щільно причинивши двері, він сів навпочіпки біля Абая.

Єсентай, не даючи супротивникові опам’ятатись, відразу почав розмову, назвав імена втікачів, сказав, що Уразбай гнівається.

— Ну, Ібрай, що ти скажеш на це? — спитав він важно і суворо, примруживши очі.

Єсентай був молодший за Абая, але звертався до нього на «ти». Це він перший, нехтуючи правила пристойності, почав називати поета просто на ім’я, і, наслідуючи його приклад, Уразбай та всі його поплічники так само почали називати Абая кунанбаївським Ібраєм, а то й просто Ібраєм.

Абай знав, що позов, довірений Єсентаю, добром не кінчиться, і вирішив примусити його висловитися про свої наміри. Швидко повернувши до нього своє відкрите обличчя і глянувши просто в вічі, сказав:

— Ну, кажи все, коли почав. Чого прийшов?

Єсентай ледь-ледь розплющив примружені очі:

— Я прийшов, щоб почути твої пояснення, Ібрай. Скажи, як ти сам дивишся на це.

Що ж, коли так, Абай вирішив прийняти виклик.

— Я вважаю, що молоді люди зробили помилку, вони винні перед Даїром і Уразбаєм. Я їх не виправдую.

Почувши таку відповідь, Єсентай і Сейсеке розгублено перезирнулись: вони не сподівались, що Абай так легко погодиться з ними. А втім, Єсентай швидко опанував себе. Ну, він не дасть себе обдурити.

— Помилка… Винні… Але ж яка їм буде за те кара?

В голосі Єсентая звучала неприхована злість.

— А якої кари вимагаєте ви для них? — різко спитав . Абай.

— Я скажу якої! Уразбай звелів переказати тобі: якщо ти не схвалюєш того, що вчинили ці лиходії, тоді передай їх у наші руки. Уразбай накине аркан їм на шию, прив’яже до кінського хвоста і пустить у широкий степ.

— На менше він не погодиться?

— Ні, він заборонив нам навіть розмовляти про щось інше.

— Ну, то перекажи йому — минулася пора для такої розправи! — ледве стримуючись, сказав Абай.— Бач, що задумав Уразбай! І з цим ви насмілилися приїхати до мене, посланці! Невже ви не подумали, де живете і в який час?!

Єсентай, не даючи Абаєві договорити, сердито закричав:

— Гей, Ібрай! Я прийшов до тебе не для того, щоб змагатися в красномовстві! Коли так, то слухай і далі. Уразбай ще ось що сказав: «Цим разом я не тільки втікачів покараю, але не заспокоюся, доки не розтопчу ногами Абая, справжнього винуватця цього підлого вчинку. Якщо він захищає волоцюгу Дармена, то й я знайду собі помічників. Я нацькую міських головорізів на нього, всю кров з нього виточу! Не така вже священна особа цей Ібрай!» Так він сказав: «Нехай запам’ятає мої слова!»

Багровий від люті Єсентай, здавалося, сам був ладен накинутися на Абая.

Вже давно не зазнавав поет такої грубої, як ляпас, образи. Обурений Абай не встиг навіть добре усвідомити можливих наслідків сварки.

— Ти прийшов для нових чвар! — сказав він придушеним від гніву голосом.— Забирайся геть! І перекажи Уразбаю: якщо він не припинить свої лиходійства, йому доведеться гірко розкаятись! Нехай не забуває, що є сили, здатні і його втоптати в землю! А тепер негайно геть звідси! Забирайся!

Абай суворо насупив брови і так глянув на Єсентая, що той, не кажучи ні слова, підвівся і повагом, намагаючись зберегти статечність і гордовитий вираз обличчя, рушив до дверей. Слідом за ним поплентався Сейсеке. Коли посланці повернулися, Уразбай почав спішно посилати гінців в усі боки.

А Даїр гасав до слободі, немов собака-шукач, що винюхує слід. Він заганяв своїх жигітів, посилаючи їх то вздовж берега в бік Верхніх та Нижніх Жатаків, то по вулицях і завулках слободи. Але втікачі немов крізь землю провалились.

Уразбай і Сейсеке одразу зметикували, що якийсь чобняр переправив утікачів вночі через ріку, але що човен не встиг повернутися назад. Значить, його треба вистежити. Сейсеке викликав до себе торговця Корабая, на якого міг цілком покластися: цій відчайдушній людині нічого не варто було зарізати або пристрелити кого завгодно…

Корабай швидко запріг коней, прихопив із собою двох здоровенних хлопців і поскакав на безлюдний берег Іртиша. Там він знайшов Даїра і розповів йому про Уразбаєві підозри. Вони вдвох почали чекати на березі повернення човна. Чекати довелося недовго — вони почули плюскіт весел.

Човен наближався, повільно линучи по чорній воді; незабаром можна було вже розглядіти темні постаті веслярів. Даїр подав знак своїм жигітам, і ті виросли біля причалу саме тоді, коли Сеїль ступив на берег.

Жигіти перепинили човнярам шлях:

— Ану, переправ і нас!

Корабай з погрозою в голосі спитав Сеїля:

— Ану, скажи, кого темної ночі перевозив?

Сеїль, не звертаючи на нього уваги, наказав своїм хлопцям забирати весла. Тоді Даїр і його жигіти навперебій закричали:

— Стривай, човняре! Спочатку переправ нас!

— Ми тобі заплатимо стільки ж, скільки й ті!

— Перевези, друже, ми поспішаємо!

Жигіти галасували, оточивши човняра з усіх боків.

Високий на зріст, здоровенний Сеїль мовчки порався біля свого великого човна, витягаючи його з допомогою двох веслярів на берег.

— Ти чого від мене пику вернені? — не витримав Корабай.— Тобі мої гроші не подобаються, чи що? Зараз же сідай у човен! — зарепетував він верескливо.

Але Сеїль був не з тих, кого можна залякати,— він не звертав на них уваги.

— Не репетуй марно,— сказав він спокійно і рішуче.— Я пізно закінчив роботу і зараз навіть пальцем поворухнути не можу. Та й який човняр стане в отаку темряву возити тебе туди й сюди по Іртишу? У мене теж своя голова на плечах! Якщо поспішаєш,— приходь рано-вранці, а зараз не повезу…

І, взявши на плече жердину з довгим гаком, Сеїль звернувся до веслярів:

— Ходім спати, жигіти!

— Ну скажи хоч, кого ти перевіз зараз на той берег? — причепився до нього Корабай.— Чому погодився його переправити, незважаючи на темряву?

— Кажи ж,— допитувався і Даїр.— Міські то були люди, знайомі тобі, чи приїжджі з степу?

Сеїль відповів з прихованим глумом:

— Мої знайомі — це гроші за перевіз! Я не дивлюся людям в обличчя, коли переправляю їх через Іртиш. Яке мені діло до них? А в темряві я й поготів не бачив, що то за люди були…

І Сеїль попрямував додому.

Корабай і Даїр не затримували його більше, нехай іде.

Весляр Тусуп забарився біля човна, і тепер вони причепилися до нього, сподіваючись, що той буде згідливіший. І справді, то погрозою, то умовляннями вони нарешті домоглися свого. Тусуп признався, що Сеїль переправив на міський берег трьох жигітів і жінку. Це начебто степові люди, а з їхньої розмови можна припустити, що вони прямували в затон. З собою вони везли сивого коня під жіночим сідлом…

Тепер Даїр не сумнівався: то були справді вони, втікачі. Коли він гнався за ними караванним шляхом з далекого Чингісу, то довідався від місцевих жителів, якої масті коні у втікачів. Ще він дізнався від Тусупа, що двоє з п’яти жигітів одвели своїх коней у слободу, щоб ранком переправити їх у місто на поромі. Слід було знайдено вірний, лишалось діяти негайно…

— Ну, поїхали! Накриємо сьогодні ж уночі! — вигукнув Даїр.

— Човна треба! — озвався Корабай.

Вони пішли шукати човняра.

Доки Дармен і його друзі, зійшовши на берег біля парового млина, в центрі міста, добиралися до затону, минув довгий час. Йди на далеку околицю було важко — ноги грузли в глибокому піску. До того ж шлях вів то вздовж крутого берега Іртиша, то круто збігав униз. Нарешті показалися тісно збиті докупи будівлі; то були кустарні підприємства — чинбарня, броварня, гуральня. Починався затон, широка робітнича околиця Семипалатинська.

Неподалік Іртиш робить великий заворот, утворюючи широку затоку, дуже зручну для зимової стоянки численних пароплавів та барж. Тут, ближче до Іртиша, і понабудовували собі робітники затону халупи, що тіснилися на вузьких і довгих вуличках.

Найбільше серед тутешнього люду було вантажників. Під час навігації вони перетягали на спині тисячі пудів ваги, а коли закінчувався літній гарячий час, переходили на поденну чорну роботу. Казахська біднота, яка мусила залишати розорені аули, щоб десь заробити бодай на шматок хліба, знаходила в затоні роботу. Робота ця виснажувала людей, проте рятувала їх від голодної смерті, давала змогу якось утримувати сім’ю.

Робітники затону, на відміну від жителів міста й слободи, жили осібно і майже ніколи не залишали своє селище. Зате під час мусульманських свят рамазану і курбану слава про затонських вантажників гриміла серед казахського і татарського населення міста. На просторих площах Семипалатинська та слободи в святкові дні влаштовували змагання, в яких завжди брали участь вантажники. Вони виходили по троє, по п’ятеро, а іноді й по десять чоловік і завжди здобували перемогу. Хвалені міські бійці, не витримавши мертвої поясної хватки вантажників, падали на землю, немов підкошені. Небалакучі, дужі, широкоплечі, товстоногі силачі, схопивши супротивника за комір, легко перекидали його через плече. Це перекидання на обидві лопатки називалося «затонським прийомом», і глядачі складали цілі легенди про цю боротьбу та її переможців…

Коли Дармен і Абди обдумували план втечі, вони сподівалися не тільки на Абая, але й на допомогу затонських робітників. Абди в свій час і сам попрацював у затоні років зо два і мав там щирих друзів і добрих знайомих. Частенько навідувався у затон і Дармен, коли йому доводилося подовгу жити в Семипалатиську. Тоді він ходив у гості до робітників із своєю домброю, і господарі захоплювались його умінням складати вірші.

Тепер Абди і Дармен вирішили сховатись у найнадійнішого свого друга, Абена, який жив у будиночку з двох маленьких кімнаток. Коли стомлені подорожні нарешті дісталися туди, всі в домі вже спали. Ворота втікачам відчинила господиня — висока, тонка жінка, на ім’я Айша. Спочатку в дім зайшов Абди, залишивши своїх супутників надворі, а за хвилину в обох кімнатках привітно засвітилися вогники і назустріч втікачам вийшов сам господар — білолиций, чорновусий жигіт.

Гостей провели в дальню кімнату, а у ближчій кімнаті Айша почала поратися біля мідного самовара і кухонного казана.

В присутності Макен жигіти не хотіли розповідати господареві дому про всі обставини втечі і тільки дали зрозуміти, що Дармену і Макен конче треба сховатись, тим-то дуже важливо уберегти їх від сторонніх очей і балакучих язиків.

Абен схвально кивнув головою: він з першого слова все зрозумів і запропонував зв’язок з втікачами підтримувати потай, лише вночі.

— Та й уночі досить небезпечно ходити нашою вулицею,— додав Абен.— В кожному дворі є собаки, вони зчинять такий гавкіт, що розбудять усе селище. А сусіди у нас цікаві, почнуться непотрібні розмови і підозри…

Какитая вирішили одразу відправити до Абіша. Треба було якнайшвидше написати прохання, про яке говорив Абай, і здати його в канцелярію повітового начальника і в окружний суд. Коли Какитай зібрався йти, Дармен передав йому в запечатаному конверті лист від Абая до Абіша.

Какитай скочив на сивого інохідця Макен, і Абен, вивівши жигіта за ворота на безпечний пустинний шлях, майже цілу версту ішов поряд з конем, проводжаючи гостя.

Коли Какитай прискакав до будинку Даніяра, там ще не спали. Не скидаючи чапана, він передав Абішу листа і почав розповідати про те, що саме примусило його з’явитися тут серед ночі. Хвилюючись, він то сідав, то підхоплювався з місця, його дзвінкий голос щохвилини зривався. Слухаючи його, Абіш швидко перебігав рівні рядки, написані батьковою рукою.

За словами Какитая, викрадення Макен розлютило найжорстокішого хижака степу, Уразбая, а цей бай ніколи і нікому не прощав образ. Какитай чув, що Уразбай перебуває в місті, становище створювалося серйозне, і люди, які допомагають Дармену та Макен, повинні бути готові до всього, а головне — не гаяти часу.

Доки Какитай говорив, Абіш встиг дочитати. Він замислився на мить, а потім дав листа Какитаю. Ось що там було написано:

«…Ти знаєш, ким став для мене Дармен. Та й у народі з кожним роком його все більше і більше люблять. Мені приємно, що ти завжди ставився до нього дружньо, от і доведи тепер, що ти його друг справжній і непохитний. Поганий друг — це тінь; ясного дня хоч як тікай від нього — не втечеш, а в негоду шукай його — не знайдеш. Я прагнув уберегти тебе від степових позовів і досі боровся сам, заступаючись за слабких і беззахисних. Тепер настала і твоя черга. Дармен і Макен зробили правильно, що втекли до міста, бо все-таки російські закони краще захищають особу людини, ніж закони шаріату в степу. А з суддями і начальниками ти розмовляти зумієш, ти буваєш в їхньому середовищі. Але все-таки пам’ятай: боротьба буде запекла, приготуйся до неї».

Какитай і Абіш перезирнулися, вони зрозуміли один одного без слів, їм було ясно, що треба робити.

Абіш попросив Даніяра швидше запрягти бігунці, а сам, сівши до письмового столу, написав від імені Макен Азимової два прохання: одне семипалатинському повітовому начальнику, друге — голові окружного суду: казахська дівчина, яка втекла із степу від сваволі родових звичаїв, просила у властей захисту.

Склавши прохання, Абіш уже зібрався з Какитаєм їхати, як Магіш несподівано заявила, що теж поїде з ними у затон. Марно відраджували її чоловіки — Магіш наполягала на своєму.

— Макен — найближча моя подруга, я люблю її більше, ніж своїх рідних. Зараз, коли вона у такій небезцеці, я повинна її побачити. Я не заспокоюся, доки не зустрінуся і не побалакаю з нею. Може, ми більше й зовсім не побачимось… Прошу вас, візьміть мене з собою!

Рішення поїхати разом з чоловіком виникло у Магіш одразу, як тільки вона дізналась, що Макен у затоні. Хвилюючись, вона вичікувально і ніжно дивилась на Абіша великими сірими очима, благаючи його виконати її бажання.

Абіш зрозумів, що діялось у душі дружини, він бережно обняв її і сказав:

— Їдьмо!

Магіш поквапно одяглася, і вони вийшли на вулицю. В бігунцях вміщалося тільки двоє, і Какитаю довелося сісти у передку. Баский вороний іноходець помчав безлюдними вулицями сонного міста.

Всі спали в домі Абена, тільки Дармен, не роздягаючись, лежав у напівдрімоті біля Макен, яка міцно заснула.

Як тільки бігунці спинилися перед будинком, він вискочив з хати і відчинив ворота.

Макен прокинулась одразу, коли Дармен підхопився з місця. Побачивши Магіш, яка вбігла в кімнату, вона кинулась їй в обійми. Мовчки, не рознімаючи зімкнутих рук, подруги гаряче цілувалися. Серця їхні переповнені були гірким передчуттям і, цілуючи одна одну в очі, вони ковтали солонуваті сльози…

Абіш, що зайшов до кімнати, перервав їхню безмовну бесіду: Макен треба було підписати заготовлені прохання. Дівчина послинила олівець і вивела великими літерами своє прізвище — Азимова.

Увійшов Абен, і жигіти обміркували план дальших дій. Було вирішено одного коня переправити вранці через Іртиш і пасти стриноженого у ближньому лісі на випадок тривоги: ним вершник швидко дістанеться до міста, до Даніярового будинку, де Абіш і Какитай триматимуть напоготові решту коней. Домовилися також, що з завтрашнього дня Альмагамбет і Муха постійно перебуватимуть біля Макен і Дармена.

Щоб не розбудити мешканців затону, Абіш, Какитай і Магіш поїхали назад у Семипалатинськ тим самим обхідним шляхом. Коли вони переїжджали міську площу біля парового млина, до берега Іртиша причалили три великі човни і висадили жигітів Даїра, з ними було шестеро коней і віз… Видно, Корабаю пощастило-таки знайти човнярів, які погодились переправити переслідувачів уночі через Іртиш…

Після від’їзду друзів Дармен і Макен знову полягали спати, але заснути не могли. Вони лежали поряд, стараючись не ворушитися, з ніжністю і жалем думаючи одне про одного: «Хай відпочине!» Прислухаючись до дихання Макен, Дармен чітко згадував усі дні свого кохання і наче переживав їх заново.

Коли Дармен вперше зустрів Макен; йому було двадцять п’ять років, але жоден промінь кохання ще не торкнувся його серця, не обпалив його своїм полум’ям. Дармена завжди радувало, коли він дізнавався про пристрасну любов між його ровесниками і ровесницями, і охоче бував посередником поміж закоханих. Захоплено спостерігав він світле почуття, яке виникло у Абіша і Магіш, радів їхньому щастю, як міг би радіти молодший брат…

Серед літа, коли Абіш поїхав по наречену, Дармен супроводив його в татарський аул. Двадцять днів пробув він разом із своїми друзями на мальовничому жайляу Керегетас і в ті незабутні дні знайшов своє щастя, зустрівши подругу Магіш — Макен.

Кохання їхнє народилося несподівано. Абіш і Магіш ні словом, ні ділом не сприяли зближенню молодих людей. Вони тільки дружньо ставилися до них, але, мабуть, самі стосунки з закоханими запалили цнотливі серця Дармена і Макен вогнем чистого кохання. Полум’я породило полум’я, але коли саме спалахнуло воно в серці Дармена, у який з двадцяти проведених в аулі днів, він і сам не міг би сказати. Найімовірніше — тієї місячної ночі, коли, на прохання Абіша, вони вперше заспівали дуетом, а можливо, й другого дня, після того як, вийшовши вчотирьох гуляти далеко за аул, вони раптом опинилися вдвох; або, може, того чудового вечора, коли Дармен співав під домбру на велелюдних зборах свої дзвінкі пісні, радуючи серця захоплених слухачів…

Макен жила з своєю матір’ю в бідному аулі, у старій юрті. Коли Дармен якось увечері прийшов до них разом з Абішем і Магіш, мати насторожилася: вона побачила в ньому можливого жениха для дочки. Молодий акин сподобався їй лагідною вдачею, вона похвалила його задушевні пісні і поблагословила в душі щасливу годину його перших відвідин. Дай боже, щоб вони не були останніми!

Незабаром ім’я Дармена вже не сходило з вуст усіх жителів аулу, юний акин скорив і старих, і молодих. А любов Макен до нього росла з кожним днем, нетерпляче ждала вона кожної нової зустрічі. Таємничу стежку до серця коханої поет проклав піснями, які вона чула тепер у рідному аулі вдень і вночі, на вулицях і зібраннях, а найчастіше — залишаючись з молодим жигітом віч-на-віч. І ще одне потаємне, сокровенне зв’язувало Макен і Дармена: це вірші й наспіви Абая.

Дармен дуже часто співав пісні Абая, а Макен і Магіш старанно їх заучували. Коли Дармен заспівував у присутності Макен «Ти світло очей моїх», або виливав гіркі почуття в пісні «Пригнічена душа моя», або зустрічав її словами «Вітаю тебе, Каламкас», серце їй завмирало від захвату. В устах Дармена Абаєві вірші набували особливої привабливості і звучності, і Макен нескінченно могла слухати, як він співає «Не просвітліє в розбитому серці моєму», кидаючи на дівчину ніжні погляди…

Так вірші і наспіви Абая допомогли розпалитися коханню в серцях юнака і дівчини. Обоє вони переживали це почуття вперше і не усвідомлювали, що діється з ними, як звичайно не усвідомлюють цього молоді люди з чистою душею. Вони не обмінювались жодним любовним словом, кожен дбайливо беріг у своєму серці сокровенну таємницю; вони не підозрювали навіть, що друзі й близькі розпізнали їхні почуття раніш за них самих. Перші помітили це кохання Абіш і Магіш. Вони навмисне примушували Дармена співати улюблених пісень Макен і нетерпляче ждали, коли ж нарешті вони освідчаться в коханні.

Одного разу молодь вирушила на вечірню прогулянку за аул. Накинувши на плечі тонкий шовковий чапан, Магіш прикрила ним тоненьку Макен, і подруги, обнявшись, поволі пішли поряд з жигітами, слухаючи веселі пісні Дармена.

Коли зійшов місяць, Абіш повів за собою Магіш, а Дармен залишився з Альмагамбетом, Макен та її подругою. В цей час, підганяючи канчуком норовисту конячину, до них підскакав літній товстий чоловік з чорного цапиною борідкою і великим носом. Не відповівши на привітання молодих жигітів, він грубо гукнув, звертаючись до дівчат:

— Котра тут Макен? Це ти будеш? Підійди до мене!

Дармен і Альмагамбет здивовано перезирнулися: їм не сподобалася така груба поведінка. Але Макен, видно, знала його, і слухняно наблизилася. Це був її аменгер, звали його Даїром.

П’ять років тому, коли ще був живий Азим, батько дівчини, Даїр, близький родич бая Уразбая, засватав Макен за свого меншого брата, Каїра. Після смерті Азима його вдова, залишившись з дочкою-сиротою на руках, попала у цілковиту залежність до родичів жениха, які своїми мізерними подачками годували її і Макен.

Хоч дівчинка-наречена і у вічі не бачила того жениха, вона змушена була скоритися своїй долі. Торік Каїр упав з коня і розбився насмерть. Тоді його старший брат, сорокарічний Даїр, який мав бридку, сварливу жінку, прийшов до матері Макен і пред’явив на дівчину права аменгера:

— Брат мій помер, і я сам оженюся на Макен. Не пізніше осені приведіть її в мій дім.

Коли Абіш і його друг Дармен з’явились у татарському аулі, Даїра не було дома: він поїхав на ярмарок. Але родичі його довідалися від потаємних своїх спостерігачів, підісланих в аул, що між Дарм^ном і Макен зав’язався такий вузол, який, на їхню думку, спроможний був розв’язати тільки сам Даїр. Тільки-но він повернувся, йому одразу дали знати, що Макен, забувши всякий сором, веселиться з жигітами, що прибули з аулу Абая.

Даїр, який перебував під впливом Уразбая, вважав Абая і близьких до нього людей своїми заклятими ворогами. Не довго думаючи, він скочив у сідло і помчав у татарський аул. Йому пощастило: він побачив свою наречену серед жигітів…

Коли дівчина спокійно підійшла до Даїра, він брутально закричав:

— Зараз же йди звідси до своєї матері! І скажи їй, що я скоро приїду і заберу тебе в свій дім!

Макен, обурена дим окриком, почервоніла:

Чого ви кричите на мене?

— Цить! — по-собачому вишкірив зуби Даїр.— Зараз же йди додому!

— Я ще не ваша дружина… І не буду нею…

Даїр цього не стерпів і з усього розмаху шмагонув Макен нагаєм.

— Не будеш?!

— Негідник! — крикнула Макен, подавшись назад до своїх друзів, і в її голосі продзвеніло благання про допомогу.

Дармен перший кинувся визволяти її і вмить опинився між дівчиною і Даїром. Спритно вихопив він із рук аменгера піднятий над головою дівчини пагай і крикнув:

— Стій! Безсовісна тварюка!

— Геть з моєї дороги! — зарепетував Даїр.— Я всіх вас у землю зажену!..

Помітивши Абіша, він навмисне голосно додав:

— На Абая сподіваєшся? Думаєш, він тебе захистить? Навіть сам господь бог тобі не допоможе… Живцем у землю зажену!

І, повернувши коня, Даїр помчав геть.

Молодь довго не поверталася додому, провівши північ у степу, залитому срібним місячним світлом.

Цієї тривожної ночі Макен і Дармен, несподівано для самих себе, освідчились одне одному в коханні. Отоді й визначилась спільна їх доля, над якою нависла тепер чорна хмара…

Усе це згадував тепер Дармен, лежачи поряд з Макен. Скільки горя завдало оце його кохання близьким йому людям! Найбільше печалила Дармена думка, що він порушив спокій Абая. Але що інше міг він зробити, як не тікати в місто? У степу йому загрожував суд біїв, що віддав би Макен заміж за Даїра, а у Дармена відібрав би всю худобу, перетворив би його на злидаря, прогнав би з рідного аулу. Могло статися й гірше: їх і справді закопали б у землю живцем, як погрожував їм Даїр. Дармен глибоко зітхнув: небезпека ще й тепер велика. Похмуро думав він про майбутнє, і коли б не надія на вірних друзів, зовсім занепав би духом… Згадав Абіша, найвірнішого і найближчого друга, який примчав у затон, щоб подати йому руку допомоги. Ще того незабутнього вечора на жайляу Керегетас Абіш, передбачаючи тяжкий шлях страждань, що чекає закоханих, сказав йому:

— Не турбуйся, Дармен! Я знаю, ти боїшся вплутати у цей скандал своїх друзів, засмутити Абая-ага. Звісно, твоїм захисникам буде нелегко. Так знай, ми з батьком постоїмо за твою долю, хоч би чого це нам коштувало, і ніколи не будемо дорікати тобі. Я певен, що Магіш і Какитай думають так само. Отже, не вагайся і дій сміливо!

Перед від’їздом з жайляу до міста Абіш, який уже знав, що Дармен і Макен вирішили побратися, обіцяв про все розповісти батькові.

Згадуючи учорашню свою розмову з Абаєм, Дармен зрозумів, що Абіш додержав слова, Абай про все знав і готовий був допомогти й захистити Дармена і Макен. Хоч він і не говорив про це прямо, але його порада переправитися через Іртиш човном Сеїля, шукати відлюдний захисток у місті, звернутися до Абіша, щоб він написав прохання,— все це краще, ніж будь-які запевнення, свідчило, що він готовий узяти на себе відповідальність за долю втікачів.

«Абай-ага і Абіш зуміють захистити нас»,— подумав Дармен, і в серце йому увійшов спокій.

2

Наступного дня Корабай і Даїр уже нишпорили вулицями затону, оглядаючи кожен будинок. Вони знайшли собі пристановище у знайомій родині, що жила по сусідству з Абеном, у невеличкій халупі, обгородженій дірявим тином.

Минулої ночі хазяйка цієї халупи, пронозлива бабуся, зачувши шум у сусідів, вийшла надвір. Наче миша, причаїлася вона біля тину, намагаючись розглядіти нічних гостей Абена. Про все бачене і почуте вона розповіла своїм постояльцям. Не могло бути сумнівів — слід втікачів знайшовся. Корабай і Даїр відразу сповістили про це своїх спільників, які ховалися по відлюдних місцинках затону, а самі почали наглядати за будинком і двориком Абена.

Поволі спливали години. Корабай і Даїр нерухомо лежали біля тину, не зводячи очей з дверей абеновського будинку. Ось нарешті з дверей вийшла Айша і попрямувала на город, а ще через кілька хвилин у двір в’їхали Муха і Альмагамбет, прив’язали коней і разом з Айшею зайшли в хату…

Гості допивали чай, коли Айша, яка сиділа коло самовара, біля самих дверей, почула шум.

— Рідненькі мої! — Вона кинулася до надвірних дверей і швидко замкнула їх.— Уже добралися лиходії!

Ту ж мить у двері несамовито затарабанили кулаками, загрюкали ногами. Айша відставила самовар до печі, обняла й затулила собою перелякану Макен. Чоловіки озброїлися чим попало.

— Відчиняй, поки живий! — загримав голос оскаженілого Даїра.— Інакше пощади не буде!

— Всіх до одного виріжемо! — несамовито горлав Корабай.

Нападаючі навалилися на старі двері, вони жалібно заскрипіли на іржавих петлях.

Абди стискав у руках березовий шокпар, яким ще вчора товк тютюн. Абен озброївся залізним шворнем від воза; силач Муха намірявся бити нападаючих обухом сокири, а Дармен — мідним товкачиком від ступки. Тільки Альмагамбет, недолугий і боязкий, сподівався більше на допомогу аллаха, ніж на свої слабкі сили. В очах його застиг жах, він метушився по кімнаті і шепотів молитви.

А нападаючі все натискували, ось уже тріснула нижня петля дверей — було ясно, що зараз вороги увірвуться до хати. Абен вирішив від оборони перейти до нападу і широко відчинив двері.

Люто галасуючи, Корабай і Даїр пустили в хід нагайку і дрючка. Але Даїрову нагайку зустрів залізний шворінь Абена, а Абди з розмаху так ударив Корабая по плечу важким шокпаром, що торговець аж зігнувся в три погибелі. Він виповз із сіней перший, а за ним і Даїр, підтримуючи здоровою рукою перебиту, огидно лаючись і вигукуючи пусті погрози: «Знищу!», «Вигублю!», «У землю зажену!» Решта п’ять жигітів, озброєні самими нагайками, побачивши в руках супротивників сокиру, дрючка і залізний шворінь, розгубилися. Осмілілі від першої перемоги, Абен, Абди і Муха виштовхали їх за ворота. Жигіти кинулися вздовж вулиці. Біля самісіньких воріт Абди сильним ударом у зад збив Даїра, і той, застогнавши від болю, брязнув на курну землю.

Альмагамбета, який тремтів зі страху, Дармен притягнув до коня і підсадив його в сідло:

— Мчи до Даніяра по Абіша і Какитая! Однаково від тебе тут ніякої користі нема!

І, відчинивши ворота, він випустив Альмагамбета з двору. Отже, перший напад було з честю відбито. Перемога влила в серця захисників віру в свої сили, вони сміливо готувалися відбити і другий напад, добре знаючи, що вороги не заспокояться. Великий, атлетичного складу Муха виявився гідним товаришем Абди і Абена, він легко підкидав сокиру, підхоплюючи її сильними спритними пальцями за руків’я.

Але, хоч почуття боязкості зникло у них остаточно, заходів безпеки треба було все-таки вжити. Віконниці, що виходили на вулицю, були завчасно закріплені на болти. Вороги під час першого нападу зовсім забули про вікна, зосередивши всю свою увагу на воротях і дверях, які надійно оборонялися захисниками.

Коли настало затишшя, Абен послав Дармена в дім і сказав:

— Заспокой жінок, скажи, щоб вони не лякалися! І стеж добре за вікном, що виходить на вулицю.

Вручаючи Дармену гостру наточену сокиру, він додав:

— Коли життя висить на волосині, відступати не можна! А то загинеш!

У той час, коли в Абеновій хаті відбувалися ці події, Абіш і Какитай побували з пррханням Макен у канцелярії повітового начальника, ояза, і тепер ішли в окружний суд. До голови суду Абіш вирішив зайти сам. Він залишив Какитая на вулиці, на сходах під’їзду, і тут знайшов його Альмагамбет, який довідався від Даніяра, куди пішов Абіш.

— Отбай, чого ти тут стоїш? — закричав він на весь голос.— Наших убивають у затоні! Мерщій туди, можливо, вони ще живі!..

Какитай зблід і кинувся пагору широкими сходами.

— Чекай на мене тут! — на ходу крикнув він Альмагамбету і зник за дверима суду. Той провів Какитая очима і, обернувшись, несподівано побачив Баймагамбета, який підходив до нього. З його суворого обличчя і насуплених брів було видно, що й він приніс недобру вість.

— Я був у Даніяра, — буркнув Баймагамбет. — Він наказав шукати Абіша в суді.

Замкнутий від природи, Баймагамбет був дуже скупий на слова, недарма його називали секретною скринею Абая. Віп навіть Айгерім, Абасвій дружині, не передавав жодного слова, почутого від хазяїна. Альмагамбет знав, що з Баймагамбета слова не витягнеш, і не розпитував його.

За кілька хвилин на порозі окружного суду з’явилися Абіш і Какитай. Вони кинулися до Баймагамбета.

— Які новини?

— Що привіз від батька?

Баймагамбет витягнув з нагрудної кишені згорнутого вдвоє листа і подав його Абішу. Какитай став поряд з Абішем, і вони разом прочитали коротку записку: Абай сповіщав про нову сварку з Уразбаєм і попереджав про небезпеку, яка загрожує Дармену і Макен. Немов передбачаючи наступні події, він запитував Абіша:

«Де влаштувалися молодята? У казахському домі їм важче сховатися. Чи не пошукати їм пристановища в російській родині, до того ж якнайшвидше? Обов’язок дружби, про який я писав тобі в учорашньому листі, зобов’язує нас докласти всіх зусиль, щоб зберегти життя Дармена і Макен…»

Лист закінчувався рядками, написаними тремтячою рукою:

«Сьогодні одвічний ворог мій образив мене і пробував залякати. Тепер залишається одне — виступити на боротьбу з лиходієм, не шкодуючи ні крові, ні життя».

Абіш замислився: що могло довести його урівноваженого батька до такого страшного гніву? Коли Баймагамбет розказав, що вночі від Уразбая приїздили Єсентай і Сейсеке, Абіш уявив собі, яка гостра розмова відбулася між ними, і йому стало боляче за батька, серце його сповнилося ненависті до тих мерзотників.

— Скажи батькові, що я зроблю все, що вимагає від мене обов’язок, і не зупинюся ні перед чим. Тільки нехай він швидше перебереться до міста. Нам потрібні його поради…— сказав Абіш.

Баймагамбет мовчки кивнув і пішов на берег Іртиша, де його чекав човен. Абіш, вислухавши розповідь розгубленого Альмагамбета, у повній офіцерській формі, з темляком на шаблі, скочив у коляску. Какитай оперіщив батогом вороного Даніярового інохідця, і вони помчали в напрямку затону так швидко, що перехожі мимоволі зупинялись і дивилися вслід, не розуміючи, куди так поспішає молодий поручик… Поряд з коляскою верхи їхав Альмагамбет.

Ставши на порозі Абенового будинку, Абіш жахнувся. Скрізь було розкидано якісь речі, побитий посуд, розірвана одежа з плямами крові. Айша, Абен і Муха лежали на підлозі непритомні. Перша прийшла до пам’яті Айша.

— Їх було багато…— простогнала вона.— Чоловік сорок… Вони щойно поскакали…

Абіш нахилився до Айші:

— А де Дармен і Макен?

— Вони повезли їх на возі…

І Айша знову знепритомніла.

Абіш зрозумів, що «вони» — це поплічники Уразбая та Даїра. Зробивши своє чорне діло, уразбаївські жигіти квапляться тепер додому в степ, щоб замести сліди. Треба перехопити їх у дорозі.

— Залишайся тут,— сказав Абіш Альмагамбету.— Збери сусідів і допоможи жигітам і Айші! Какитай, в погоню! До порома!

Какитай нещадно стьобав коня, коляска мчала з шаленою швидкістю, але Абіш безперестану повторював:

— Швидше… Швидше…

Ось блиснула дзеркальна гладінь Іртиша, і вони побачили біля берега готовий відплисти пором. Серце підказало Абішу, що люди Уразбая, які вчинили бешкет у домі Абена, перебувають на цьому поромі. Вій вихопив батіг із рук Какитая, з усієї сили оперезав коня. У інохідця, здавалося, виросли крила, і він вмить примчав коляску на берег, Абіш на повному ходу вискочив біля помосту, але спізнився; пором уже відчалив.

— Повертай назад! — закричав він по-російськи і, не роздумуючи, з силою відштовхнувся від помосту і плигнув на пором, хоч довелося перестрибнути не менш як через сажень зеленкуватої води…

Всі були певні, що сміливий офіцер шубовсне у воду, але він тонкими міцними пальцями вчепився у дерев’яні поручні і, підтягнувшись на руках, ступив на пором. Пошукавши очима, він побачив на поромі Даїра та його жигітів, але Макен і Дармена не помітив.

Підійшовши до поромника-татарина, він наказав повернути назад до берега. Пасажири почали протестувати, але татарин, скоряючись владному голосу офіцера, спрямував пором до берега, підтягнув його до помосту і зачалив товстим канатом.

На березі стояв кремезний рудовусий городовик, прозваний Семіз-сари — Рудий Товстун.

Абіш перший вискочив на землю і підкликав його до себе. Притримуючи шаблю, Семіз-сари квапливо підбіг і виструнчився перед офіцером, приклавши короткі пальці до козирка.

— На цьому поромі перебувають злочинці,— сказав Абіш, карбуючи кожне слово.— Вони в затоні пролили кров безневинних і викрали дівчину. На берег нікого не випускати. Пором тримати біля причалу. Стежити пильно! Зрозуміло?

— Так точно, ваше благородіє! Нікого на берег не пускати, пором тримати біля причалу! — повторив городовик, не спускаючи очей з офіцера.

— Наказує тобі поручик військово-польової артилерії Ускенбаєв. Я повернуся за годину.

— Слухаюсь, ваше благородіє!..

Семіз-сари войовничо помацав шаблю і став біля пришвартованого порома. Абіш, скочивши в коляску, гукнув Какитаю:

— В місто! Жени щодуху!..

І знову Какитай, не шкодуючи батога, нахльостував вороного інохідця. Теплий вітер бив Абішу в обличчя, але кожна хвилина здавалася йому годиною.

Ось замиготіли знайомі будинки, казенні будівлі, За рогом — канцелярія повітового начальника Маковецького.

Повітовий начальник Маковецький, у якого Абіш побував уже вранці з проханням Макен, був вродливий, привітний і добре освічений чоловік років тридцяти. Зовні він вирізнявся з-поміж явних бурбонів і держиморд, якими була більшість царських чиновників краю. Причетний до лібералів, які загравали з місцевим населенням, Маковецький знав Абая і зустрів його сина дуже люб’язно. Молодий офіцер добре тримався і прекрасно розмовляв російською мовою; він нітрохи не схожий був на тих настирливих і темних степових сутяжників, яких Маковецький добре вивчив за роки своєї роботи в Семипалатинську. І коли Абіш заступився за Макен і Дармена, то, певно, зробив це з гуманності, з протесту проти диких степових законів. А те, що цей освічений молодик поставив закохану пару під захист царської адміністрації, робило його в очах Маковецького мало не борцем за зміцнення самодержавної влади на окраїнах Російської імперії. І ліберальний повітовий начальник охоче пообіцяв синові Абая свою підтримку.

Він читав прохання Макен, коли до кабінету його знову зайшов, точніше вбіг, схвильований Абіш. Тепер він аж ніяк не схожий був на того спокійного, витриманого офіцера, який побував у нього сьогодні вранці.

— Що сталося, поручику? — Маковецький навіть підвівся з крісла.— Що привело вас до мене знову?

Повітовий начальник запросив його сісти, але Абіш, не сідаючи, в коротких словах розповів йому про погром, учинений в домі Абена, де перебувала Макен із своїм нареченим.

— Ви пробачте мені, будь ласка, пане Маковецький, але я змушений був вдатися до крайніх заходів і самочинно затримав пором на Іртиші. Іншого виходу в мене не було. Інакше злочинці втекли б і завезли б з собою прохачку Азимову…

Маковецький розуміюче кивнув головою.

— Добре зробили,— сказав він.— Я дам зараз розпорядження приставу третього участку Старчаку, щоб він затримав головних винуватців, а прохачку Азимову і жигіта Дармена привіз до мене.

За півгодини Старчак з п’ятьма кінними городовими примчали до переправи, де, поки не було Абіша, сталися важливі події. Як тільки він поїхав, Корабай, підтримуваний купкою торгівців, почав бешкетувати, вимагаючи від поромника, щоб той перевіз їх на лівий берег.

— Я тебе перевезу! — гукнув Семіз-сари і насварився на татарина шаблею.— Стояти на місці!

Тоді Даїр витягнув з кишені пачку червоненьких[103] і показав городовикові. За інших обставин Семіз-сари не встояв би перед спокусою, але тепер він завагався, згадавши роздратованого офіцера, який стрибнув на пором, коли той уже відвалив. З такою людиною жартувати рисковано! І він суворо крикнув Даїру:

— Поговори в мене!

Даїр сховав гроші і, бажаючи зігнати на комусь злість, підійшов до воза, на якому лежали зв’язані Дармен і Макен. Лівою здоровою рукою він підняв нагайку над головою жигіта, але вдарити не встиг. Абди, який сидів біля воза, показав йому довгого ножа і, задихаючись, прошепотів:

— Тільки доторкнися до них! Заріжу!.. Клянуся тобі, Даїр, проллю твою чорну кров!

Обличчя Абди, спотворене ранами і синцями, було страшне, а очі його палали такою ненавистю, що Даїр полохливо відійшов.

Разом з Корабаем він знову заходився баламутити пасажирів порома, більша частина яких брала участь у недавньому побоїщі.

На Семіз-сари почалася нова атака:

— Відпусти пором! Нам їхати треба!

— Навіщо затримуєш людей стільки!

— Скаржитися будемо!

Натовп пасажирів збився навколо городовика і поромника. Семіз-сари взявся за шаблю:

— Р-розійдись!

В цю мить на поміст, важко гупаючи чобітьми, вбігло з дванадцятеро високих на зріст, бідно одягнених жигітів. Розштовхавши народ, вони зійшли на пором.

— Де тут кровопивця Корабай? — крикнув один із них, розпростуючи могутні плечі.— Подайте його сюди!

— Дармен міцно стиснув руку Макен:

— Дивися, вантажники з затону! Це Сеїт!

Він не помилився — це були Абенові товариші, уславлені силачі й борці. З півгодини тому Альмагамбет, на прохання Айші, сповістив Сеїта про криваву різню, вчинену уразбаївськими жигітами. Той відразу зібрав своїх друзів і разом з ними кинувся в дім Абена. Побачивши моторошну картину розгрому, вони стрімголов помчали на Іртиш, правильно зміркувавши, що Корабай і Даїр перш за все постараються сховатись із своїми жертвами у слободі…

Побачивши, що погромники перебувають на поромі, з кожною хвилиною розпалюючись все дужче, Сеїт, задихаючись, сказав:

— Усі тут? Це добре!

І, стискуючи кулаки, ще голосніше вигукнув:

— Де кровопивця Корабай?..

Корабай не був боягузом,— у відповідь на виклик він підскочив до Сеїта:

— Я Корабай. Я що — батька твого вбив? Родич твій, чи що?

— А, це ти Корабай…

Сеїт ухопив торговця за густу бороду і ударом кулака одразу вибив йому два передніх зуби. З носа Корабая хлюпнула кров і заюшила йому обличчя. Сеїт вдарив його ще й ще раз і Корабай впав йому під ноги.

Пором тривожно загудів, почалася бійка. Хтось гукнув:

— Дондагул!

Це ім’я було широковідоме і в місті, і в слободі. Так звали зухвалого злодія і постійного відвідувача трактирів. Про його незвичайну силу ходили легенди. Казали, що він одного разу з двору якогось купця перекинув на вулицю, через високий паркан, восьмипудовий тюк чаю. Це Дондагул під час другого наскоку на Абенову хату повалив могутнім ударом спочатку самого господаря, а потім Абди. Щоправда, перемога йому дісталася нелегко. Абен устиг кілька разів ударити свого супротивника дрючком по голові і плечах. З закривавленою головою і опухлою шиєю сидів Дондагул на поромі, погано тямлячи, що діється навколо. Але побачивши, що Сеїт кулаками гамселить Корабая, і почувши своє ім’я, він не стерпів і, схопивши дрючка, кинувся Корабаю на допомогу. Брутально лаючись, він уже готувався розправитися з Сеїтом, коли на виручку до товариша поспішив широкогрудий чорнобородий Жайнак. Обидва вантажники одночасно змахнули чорними шокпарами[104] і так вдарили Дондагула по руці, що той випустив свого дрючка, заревів від болю й упав на землю, а потім сховався під возом.

Коли пристав з кінними городовиками прибув на пором, вантажники вже розправлялися з Даїром: вони топтали його ногами…

Меткий пристав швидко навів порядок, потім, за вказівкою Абіша, звільнив Макен і Дармена. Дуже побитих Корабая і Даїра він під конвоєм поліцейських відправив у канцелярію Маковецького, а вантажникам наказав розійтися по домівках.

— А тепер відчалюй! — гукнув пристав поромникові.— Швидко!

Пором з юрбою втихомирених жигітів Уразбая незабаром причалив до лівого слобідського берега. Тут уже давно галасувала нетерпляча юрма, що теж хотіла взяти участь у погоні. Очолював її одноокий сивобородий Уразбай, який прибув сюди разом із сватом Сейсеке і хальфе Шаріфжаном, що вирізнявся в натовпі своєю білою чалмою. Жигіти, серед яких були слобідські торговці і прибулі з аулів степовики, в’їхали кіньми на пором, де відразу побачили напівживого Дондагула та його посіпак, яких дуже побили вантажники. Пором ще не повернув назад, а уразбаївські жигіти вже достеменно знали про події, які сталися на правому березі Іртиша. Арешт Корабая і Даїра розлютив Уразбая.

— Був у мене один кровний ворог, а тепер і щеня його підросло,— бурмотів він злісно.— Встиг у офіцери вискочити, з владою злигався… Ну, начувайся!..

Уразбай не знав, куди поділися втікачі, де їх шукати. Перебравшись на правий берег, він кинувся до Самалбека Доспанова, що служив товмачем у Маковецького. Цей жигіт, родом з киргизів, які осіли біля Тобикти, не раз давав корисні поради Уразбаю і допоміг йому встановити зв’язки з усіма казахськими товмачами: при мировому і окружному суді, в Державному банку і в канцелярії губернатора. Такій корисній людині не шкода було послати взимку жирну кобилицю, а влітку добру сабу кумису…

Тим часом у канцелярії повітового начальника чекали прийому Абіш, Дармен, Макен і пристав Старчак. Коли Маковецький, який приймав міських чиновників, звільнився, він запросив до себе Старчака для доповіді. Пристав докладно доповів йому про події, які відбулися в затоні і на поромі, сказав, що винні у всьому були Даїр і Корабай, поскаржився, що вони образили його, назвавши продажною шкурою і хабарником…

Повітовому начальникові все було ясно, і він наказав справу про учинений ними розбій негайно передати судді. Після цього Маковецький прийняв Абіша, який зайшов до нього в кабінет разом з Макен і Дарменом.

З неприхованою цікавістю Маковецький оглянув красиву дівчину та її коханого.

— Запитайте Азимову,— заговорив він, звертаючись російською мовою до Абіша,— чи не відмовиться прохачка від викладеного нею в проханні на ім’я повітового начальника? Чи не змінила вона своїх намірів після всього того, що сталося сьогодні?

Не встиг Абіш перекласти запитання Маковецького, як до кабінету зайшов Самалбек, який уже побачився з Уразбаєм. Побачивши товмача, Абіш вклонився йому і сказав:

— Якщо прийшов пан Доспанов, дозвольте мені поступитися йому місцем перекладача.

Маковецькому сподобався і цей вчинок Абіша: молодий офіцер хотів зберегти цілковиту безсторонність при розгляді справи. Повітовий начальник мовчки кивнув Самалбеку, запрошуючи його взятися до виконання своїх обов’язків.

На запитання Маковецького Макен відповіла, зважуючи кожне слово, тихо, але виразно:

— Таксир, я багато страждала і прийшла шукати у вас захисту. Я не відмовлюся від свого прохання, яке вчора подала вам, і нічого не можу додати до нього. Я з своєї власної волі хочу вийти заміж за цього жигіта, його звуть Дармен, він мій наречений! Я прошу вас бути моїм захисником від злих людей, які нас переслідують. Я хочу свободи за російським законом.

Дівчина говорила не кваплячись; раз у раз вона замовкала і прикладала хусточку до очей, витираючи сльози. Абіш і Дармен, слухаючи її розумні слова, захоплено перезиралися.

Самалбек сумлінно переклав усе, що говорила Макен,— видно, його зв’язувала присутність Абіша, який теж знав російську мову так само добре, як і казахську. Коли Самалбек замовк, Маковецький запитально глянув на Абіша, немовби хотів пересвідчитися в правильності перекладу. Абіш схвально кивнув головою.

Пане Ускенбаєв,— сказав Маковецький,— хочу звернути вашу увагу на таку річ… коли вже прохання Азимової дійшло до властей, його, звісно, не буде залишено без розгляду. Але не забувайте, що всі такі справи вирішувалися завжди за степовими законами, згідно шаріату. У моїй практиці це перший випадок, коли казахська жінка просить захисту за законами Російської імперії. Мені здається навіть, що Макен Азимова — взагалі перша жінка, яка, так би мовити, стала на шлях боротьби за емансипацію жінок Сходу. Ваше втручання в що справу, поручику, свідчить про вашу гуманність і заслуговує на велику похвалу… Однак прошу вас пояснити Азимовій та її женихові, що не я, повітовий начальник, розглядатиму прохання і вирішуватиму її долю. Такі справи має розглядати окружний суд. Суд передасть справу на дізнання і зробить свої висновки…

Вислухавши повітового начальника, Абіш попросив його якнайшвидше передати прохання Макен до суду, і Маковецький пообіцяв сьогодні ж особисто доповісти голові окружного суду про всі обставини цієї виняткової справи.

На цьому закінчилася їхня бесіда, і Абіш разом з Дарменом і Макен вийшов до загальної канцелярії.

За порадою Самалбека, Маковецький вирішив прийняти і ворожу сторону — Уразбая, Сейсеке і хальфе Шаріфжана. Побачивши Абіша в офіцерській формі, який виходив з кабінету ояза, Уразбай пропустив уперед своїх поплічників, потім перепинив Абішу шлях і злісно процідив, багровіючи від люті.

— Не встиг вирости й стати людиною, а батько вже примушує тебе сутяжничати! Ну що ж, дивіться, щоб не довелося вам пожалкувати потім, коли буде пізно!..

Абіш з огидою глянув на одноокого бая. Він згадав, як цей чоловік образив його батька, згадав про криваву бійку в Абеновому домі, і його серце сповнилося гніву.

— Я нікому не хочу зла,— різко сказав Абіш,— і через те, не шкодуючи життя, боротимуся з тими, хто сіє зло! Я й без батькової допомоги зумію приборкати і покарати лиходія. Добре запам’ятайте це, аксакал!

Абіш одвернувся від Уразбая і рівною, спокійною ходою відійшов. Уразбай кинув йому вслід сповнений ненависті погляд і, заскреготавши зубами, попрямував у кабінет Маковецького. У приймальній залишилися Макен, Дармен і Абіш із своїми друзями, а навпроти них розсілися поплічники Уразбая. Панувала тяжка й напружена тиша. Обидві сторони мовчали, порушити цю мовчанку було небезпечно, бо кожне слово могло розітнути зловісну тишу, як свистячий помах клинка, і це неминуче призвело б до нового кровопролиття.

Розмова Маковецького з Уразбаєм була недовга.

— Справу Азимової вирішую не я,— ухильно сказав повітовий начальник, — її має розглянути суд. Мені довелося втрутитися через те, що в місті, за спокій якого я відповідаю, мали місце безпорядки. В суді ви пред’явите свої претензії і докази, а суд у всьому розбереться…

Уразбай знав Маковецького: повітовий начальник приїздив в аул на вибори волосного управителя і поводився там з непідкупною суворістю. Цим він вирізнявся з-поміж усіх царських чиновників. З такою людиною треба вміти розмовляти, і Уразбай шанобливо сказав:

— Що вірно, те вірно! Мова ояза справедлива від початку до кінця. Якщо за законом винними виявимося ми, нехай нас засудять. З цим ми згодні. Але у мене є одне прохання, яке ні ояз, ні суд, сподіваюся, не відхилить.

Уразбай насупився, його обличчя посіріло. Він підвищив голос.

— Слідство сьогодні не закінчиться, воно триватиме довго. Де ж увесь цей час перебуватиме втікачка? Біля викрадача-жигіта, який, звичайно, зробить її своєю дружиною? Кому ж потрібні тоді слідство і суд? Адже вся наша суперечка спрямована на вирішення питання, бути їм вкупі чи ні!

Однісіньке око Уразбая пильно, з погрозою втупилося в повітового начальника.

— Нехай вирішує справу твій суд, начальнику, але з цього часу не дозволяй втікачці і жигіту перебувати разом. Ти посадив двох наших людей, Даїра і Корабая, в тюрму. Нехай іде слідство, нехай вони теж сидять у тюрмі, але нарізно одне від одного! Якщо хочеш бути справедливим, роз’єднай Дармена і Макен.

Вимога Уразбая роз’єднати до рішення суду дівчину та її нареченого здалася Маковецькому вартою уваги, а другу вимогу — посадити їх у тюрму — він одразу відкинув. Для цього не було ніяких юридичних підстав.

Години через дві у всіх присутствених місцях Семипалатинська вже закінчилися заняття, тільки в окружному суді панувало незвичайне пожвавлення. Людно було і перед будинком суду; тут юрмилися прибулі з слободи казахи. Човняр Сеїль переправив Абая з Баймагамбетом через Іртиш, витягнув свого човна на берег, а сам пішов за ними, аж палаючи з цікавості: як це все обернеться?

Уразбай, побачивши Абая, не стримався і крикнув на всю вулицю:

— Підпалив, та ще й роздув пожежу! Що ж, пали й решту, Абай, пали!

— Пожежа, кажеш? — теж підвищив голос Абай.— Не всяка пожежа — лихо!

— Що ти хочеш цим сказати? — вереснув Уразбай.— Що пожежа — благо?

— Благословляю вогонь, який нищить бур’ян, сухе коріння і трухляві пеньки. Від такої пожежі земля стає чистіша. Після випалювання виростуть соковиті, яскраві вруна, розквітне нове, молоде життя. Ти добре обізнаний з усякою підлотою, Уразбай, але добрих, корисних речей ти, виходить, не знаєш!

У натовпі почувся схвальний сміх, що різонув Уразбая ножем по серцю, він хотів ще щось сказати, заперечити, але розгубився і поквапився відійти.

А люди все йшли і йшли до будинку окружного суду. Кого тільки не було в цій гамірливій, строкатій юрбі! Дрібні крамарі, затонські вантажники, робітники, кустарі, степовики, що приїхали на базар. Торговці Сейсеке, Хасен і Жакип сповістили всіх купців міста про те, що в суді відбудеться розгляд скандальної справи, і до окружного суду потяглася валка гарних колясок і дрожок з багатими торговцями. Прибули сюди й мулли, карі і перерослі вихованці медресе, літні шакірди. Вони трималися поки що осторонь, але готувалися дати бій порушникам віри і старовинних звичаїв, які передали до російського суду справу втікачки, котра переступила закон. Тільки шаріат має право вирішувати такі справи! Нехай покарає їх бог, нехай сам народ розтерзає порушників адату! Годованці медресе і мечетей у своєму фанатичному тупоумстві були не менш кровожерливі, ніж сам Корабай…

Справа втікачки Азимової схвилювала також освічених казахів-чиновників, які заповнили сьогодні коридори окружного суду. Вони почували себе тут цілком впевнено, а їхні земляки й товариші юрмилися на вулиці, не наважуючись зайти в будинок…

У просторому світлому залі на другому поверсі Абая нетерпляче ждали Абіш, Какитай, Дармен і Даніяр. Увійшовши, Абай здивувався, що з ними нема Макен. Виявляється, повітовий начальник зважив на прохання Уразбая, і, за його розпорядженням, Макен до рішення суду відвели в окрему кімнату, де перед судовим розглядом звичайно тримали підсудних.

І в збудженому натовпі, що заповнив вулицю, і серед «чистої публіки» в будинку суду безнастанно обговорювали хвилююче питання: візьметься суд розглядати справу втікачки чи передасть її на суд біїв для розгляду за законами адату і шаріату? Було відомо, що за втікачку заступився Абай — знатна аульна людина,— і не сам, а разом із своїм сином, офіцером Абішем. На таких захисників окружний суд не може не зважити. Так запевняли одні, другі заперечували: звичайно, Абая всі поважають, але російський суд не має права розглядати мусульманські справи, нема такого закону.

А тим часом голова обмірковував з двома членами суду питання, що робити з справою Азимової: вона торкалася складних моментів і потребувала обережного підходу. Судді, які не хотіли брати на себе відповідальності, тільки надвечір прийшли до одностайної думки. До залу засідань, куди допущено було лише небагатьох, привели подательку прохання, і голова оголосив, що окружний суд вирішив, як виняток, прийняти до розгляду справу Азимової, втікачки з степу, яка звернулася з проханням про захист за законами Російської імперії.

— В інтересах справи, доки провадитиметься слідство,— сказав голова,— Макен Азимова повинна залишатися в місті і перебувати під наглядом поліції, щоб з нею не міг зустрітися ніхто з ворогуючих сторін. Тим-то надалі, поки не буде остаточного вироку, суд ухвалив примістити Азимову в домі товмача окружного суду, колезького реєстратора Алімбека Сарманова.

На тому й закінчився цей багатий на події день, що почався кровопролиттям в домі вантажника Абена. Макен відірвали від близьких і друзів, і нещасна дівчина, що стала причиною чвар і розбрату, залишилась одна з своїми думками.

Тепер життя і доля Макен і Дармена цілком залежали від російських начальників, які й самі почували себе не дуже впевнено, встрявши в цю незвичайну справу. В практиці семипалатинського окружного суду таких справ ще не бувало, і ніхто не міг сказати, чим вона закінчиться.

На другий ранок мулли, з намови Уразбая і Сейсеке, прийшли до голови суду і подали йому написане чітким каліграфічним почерком прохання від імені семипалатинського мусульманського духівництва.

«Суперечні справи відносно шлюбу і розводу мусульманських жінок,— писалося в проханні,— підлягають тільки шаріату. Справу Азимової правомочні вирішувати тільки імами мечетей, духовні пастирі мусульман».

Голова суду пообіцяв приєднати прохання до справи, але мулли не заспокоїлися — стали шукати інших шляхів через казахських товмачів, готових служити за п’ятірку будь-якому хазяїну.

Міські багатії на кшталт Ойсеке і Хасенд надривали горло, виступаючи в ролі хранителів степових звичаїв.

— Досі російський суд не посягав на наші освячені віками закони про сватання, про сплату калиму і право на жесир. Нехай і тепер російські судді передадуть справу Азимової на розгляд суду біїв, за законами наших предків.

Так говорили прибічники Уразбая, а прихильники Абая наполягали на розгляді справи Азимової в російському суді.

Конечну потребу цього переконливо доводив у своїй письмовій заяві артилерійський поручик Ускенбаєв, один з головних свідків у цій справі.

«Перша казахська жінка, сподіваючись на допомогу і захист, звернулася до російської адміністрації і суду. Відмовити їй у цьому означало б підписати обвинувальний акт адміністративним установам і судовим органам міста Семипалатинська. Криваві події, пов’язані з справою Азимової, сталися не в степовій глушині, що була дуже далеко від поля зору нашої адміністрації, а в губернському місті, в резиденції самого генерал-губернатора, і стали відомі судовим властям. Було б недопустимим відмахнутися від розгляду цієї кричущої справи і надіслати її на розгляд суду біїв. Такий вчинок підірвав би престиж суду та всієї адміністрації міста. Справа Азимової ще не встигла дістати висвітлення в столичних газетах і про неї невідомо п. міністру внутрішніх справ, п. міністру юстиції, а також правительствуючому сенату. Навряд чи наш уряд схвалить нерішучість місцевих властей, коли вони не стануть на захист першої казахської жінки, яка забажала судитися за справедливими законами Російської імперії…»

У цій офіціальній заяві офіцера російської армії був застережливий натяк на можливість надання гласності подіям через пресу. Це повинно було найбільше вплинути на полохливих чиновників Семипалатинська…

До складання цього документа, написаного рукою Абіша, було залучено, за порадою Абая, Федора Івановича Павлова. Для цього Абай сам їздив до своїх російських друзів. На прохання Павлова, його друг, студент-засланець Марков, зібрав і передав до суду свідчення робітників затону, де вони якнайдокладніше розповіли про кривавий напад спільників Уразбая і Даїра на будинок Абена і про насильне вивезення Макен і Дармена. Ці свідчення підписали Сеїль, Абен та інші письменні вантажники, пімокати й чинбарі, а неписьменні поставили родові знаки і притиснули відбитки пальців. За порадою Павлова, переданою через Сеїля, подали свої свідчення і човнярі, які перевозили втікачів через Іртиш. Олександра Яківна, яка лікувала Абена, Айшу й інших потерпілих, написала лікарське посвідчення про заподіяне їм каліцтво…

А поки що Макен, відірвана від друзів і близьких, залишалась у цілковитій самотності із своїми тяжкими думами. Вона не знала, що чекало на неї в майбутньому, яких злигоднів доведеться зазнати. Судді, вибираючи тюремника для Макен, не випадково спинилися на штатному перекладачеві окружного суду Алімбеку Сарманові. Мав він для цього всі дані. По-перше, бездоганна репутація політично благонадійного чиновника, про що свідчили його успішне просування по службі і наявність двох нагород; по-друге, він не був зв’язаний з родом Тобикти; по-третє, дружина Сарманова була татаркою, що убезпечувало Макен Азимову від будь-якого впливу її степових родичів.

Беззаперечний виконавець волі начальства, Алімбек Сарманов охоче погодився опікати Макен, тим паче, що голова суду одразу визначив суму видатків на харчування підопічної — півкарбованця на день. П’ятнадцять карбованців на місяць! За таку винагороду Алімбек ладен був хоч цілу вічність тримати полонянку в своєму домі. До того ж йому не треба було турбуватись, що полонянка втече або буде викрадена: за наказом суду, пристав Старчак виділив двох городовиків нести караул біля старого двоповерхового, за високим парканом, Алімбекового будинку в Татарській слободі. Алімбек, людина замкнутого характеру, жив відлюдно, сусіди до нього не ходили, а сторонніх він і зовсім не пускав до себе в двір. Старанний чиновник і тупиця, який зверхньо ставився до людей, він не визнавав земляків, і дружина його, що не любила степових гостей, давно віднадила їх від свого дому.

Свої нові обов’язки Алімбек виконував дуже ретельно. Щоб не залишалося ніякого сумніву, він напрямки заявив, що не допустить до Макен не тільки її родичів або друзів, а навіть і самому Абаю не дозволить переступити поріг свого дому. Абіш зробив спробу знайти до нього шлях через Даніяра, який добре знав Алімбека, але той навіть розмовляти з ним не захотів, а попросив по-доброму відійти від воріт…

Тим часом наближався день від’їзду Абіша в місто Вєрний — Алма-Ату.

По закінченні Михайловського артилерійського училища в Петербурзі, Абдрахман Ускенбаєв дістав чин поручика і був відряджений у розпорядження Туркестанського військового округу для проходження військової служби на «азіатській окраїні Росії». Там, перед від’їздом до Семипалатинська, йому пообіцяли дати призначення в Семиріччя, і тепер прийшов наказ, що пропонував поручикові Ускенбаєву виїхати в Алма-Ату, до польової артилерійської частини. Важко було Абішу виїхати з Семипалатинська, так і не довідавшись про долю близьких друзів.

Саме під цей час Абай перебрався із слободи в місто.

Справа Макен Азимової завдала Абаю чимало клопоту і тривог. А тієї осені у нього було особливо тяжко на душі. Він нікому не казав про це, але щодня подовгу сидів з олівцем у руці, звіряючи лише паперові свої потаємні думи і почуття. В ці дні він написав не тільки ряд натхненних віршів, але й напучення «Кара-сезь»[105] що відбивали глибокі його роздуми про життя.

Тепер, коли стало відомо, що Абіш дістав призначення і незабаром поїде в Алма-Ату, Абай хотів бачити його біля себе щодня. Вечірні години вони проводили звичайно разом, а сьогодні Абай ще зранку послав Баймагамбета до сина з проханням прийти раніше. Коли Абіш прийшов до батька, він застав у нього двох хальфе — Шаріфжана і Юнусбека, яких підіслали до Абая верховоди міського духівництва.

Обидва хальфе були таємними спільниками Уразбая. Саме вони від імені мусульманської громади вели переговори з Маковецьким і намагалися натиснути на нього. Вони оббивали пороги канцелярій, подаючи одно за одним заперечення проти показань свідків, які виступали на захист Макен і Дармена. І нарешті, коли від них перестали приймати папери з нескінченними кляузами, Шаріфжан і Юнусбек вирішили вдатися до обхідного маневру і несподівано прийшли на квартиру Абая. Увійшовши, Шаріфжан, широко розкинувши долоні, почав проказувати молитву. Закінчивши її, він назвав своє ім’я. Абаю воно було добре відоме ще з часів епідемії холери і підлого вбивства Сармолли. Тепер ця мерзенна людина насмілилася переступити поріг дому Абая!..

— А, значить, ти — той самий хальфе Шаріфжан, який сіє смути і кує лихо чесним людям, сидячи в своїй мечеті? — з неприхованою огидою сказав Абай.

Звинувачення, кинуте просто в обличчя, збентежило Шаріфжана. Удаючи, що додержує правил пристойності, віддаючи належне вікові господаря дому, він невиразно пробурмотів:

— Ой мірза Абай, в чому тільки ви мене не звинувачуєте! Далебі, ви занадто суворі до мене!..

Абай, не відповідаючи, дивився на нього гнівно і зневажливо, і Шаріфжан облишив думку про те, щоб почати розмову про справу Азимової — хай уже краще візьметься до цього Юнусбек. Обережний Шаріфжан передбачливо сховався за його худу спину.

Але Юнусбек, мастак щодо релігійних диспутів, відомий балакун, що набив руку на великих і малих родових позовах, також розгубився від такого нелюб’язного прийому. До того ж, незважаючи на свою безсоромність, він завжди чогось торопів перед Абаєм. А втім, хіба можна піти звідси, не викопавши важливого доручення! І Юнусбек почав мляво повторювати все те, що він говорив російським чиновникам, кочуючи по різних канцеляріях, а наприкінці своєї плутаної промови , заговорив про імама, про божу благодать, чим одразу насторожив здивованого Абая.

— Абай-мірза! — говорив Юнусбек тоном людини, що виконує сумний, але конче потрібний обов’язок.— Скрізь і за всіх часів основою основ мусульманської громади був символ віри, який народ ототожнював з ім’ям голови громади. Але тепер, на жаль, віра занепадає. Ви — визнаний учитель нашого народу, проте відверто віддаєте перевагу російському законові перед ісламом. Зважте ж на терезах совісті і честі ваш вчинок, подумайте, який приклад показуєте ви правовірним, як недобре ви впливаєте на весь наш темний народ. Усі мусульмани з хвилюванням очікують закінчення справи порушників шаріату і степових звичаїв, і ми сподіваємося, що ви відмовитеся від захисту цих підлих людей в ім’я нашої віри і звичаїв, заповіданих предками…

Абай із спокійною цікавістю розглядав недолугого хальфе, його маленьке блідо-рожеве личко з акуратно підстриженою рудуватою борідкою і вусами. У цієї людини невблаганна жорстокість степового бія поєднувалась з підступністю і спритністю мулли. Лицемірно назвавши Абая «визнаним учителем народу», стовпом мусульманства, Юнусбек розраховував, певно, вибити грунт у нього з-під ніг.

Попервах Абай навіть з певною цікавістю слухав хальфе, але потім відчув роздратування: справді, навіщо мусить він вислухувати ці зухвалі слова, продиктовані до того ж брудними розрахунками?

Тільки-но Абай хотів вичитати Юнусбеку, як до кімнати увійшов Абіш. Абай відповів на його привітання, кивком голови показав йому місце поряд себе і звернувся до хальфе.

— Ви, духовні особи,— говорив він,— вирішили втрутитися в справу Макен Азимової. Припустімо, що вам це справді потрібне для користі ісламу. Так, ісламу, а не парафіян. Але навіщо тоді розпатякуєте ви про совість і честь? Навіщо брешете і лицемірите?

— Ми?! — ніби вражений, вигукнув Юнусбек, широко розкривши очі.— Лицеміримо?

Абай застережливо підняв палець:

— Мовчіть… Так, саме ви! — І, не даючи хальфе розкрити рота, вів далі: — Ви — служителі мечетей, імами і хазрети — насамперед побігли до російських чиновників, до людей чужої віри, і почали у них шукати захисту ісламу. Ви всіляко підлещувалися до цих, на ваш погляд, невірних, намагалися розжалобити їх, догідливо запобігали перед ними, навколішках плазували, аби тільки втелющити їм свої скарги і прохання. Та ви самі, Юнусбек, мабуть, годину тому лизали їм п’яти, а тепер, переступивши поріг мого дому, відразу почали гудити їх і паплюжити. Хіба це не гидке лицемірство, не ганебна омана, не обурлива брехня? Адже ви виступаєте від імені татарського і казахського населення міста, від багатотисячної громади мусульман, від її духівництва, від ішанів, імамів, хальфе, хазретів, мулл, муедзинів і шакірдів, які діяли заодно з вами! Ви жалюгідні, мерзенні брехуни, дрібні людці, огидні святенники! Мені соромно за мечеть, де ви навчилися підлого ошуканства, мені соромно за нашу релігію, яку ви неславите своєю ганебною поведінкою!

Гнівно викриваючи все мусульманське духовенство, Абай кидав презирливі слова і обидва хальфе почували себе так, наче їх підсмажували на пекельному вогні справедливої господньої кари…

Абіш бачив, що батько дійшов до крайньої міри гніву, немовби Шаріфжан і Юнусбек втілювали в собі зараз усе зло його життя і життя казахського народу. Наприкінці довгої промови, в якій він ущипливо висміяв усі богословські викрутні Юнусбека, Абай, дедалі підвищуючи голос, сказав:

— Ви намагаєтеся фразами з священних книг переконати мене в необхідності знищити, потопити в крові безневинну, бідолашну дівчину! Ви хочете, щоб я приклав руку до цієї злочинної справи. Що я можу сказати вам на це? Я посилаю прокльони на голову ваших імамів, від імені яких прийшли до мене ви, люди, які гендлюють совістю! Поверніться до них і передайте те, що я вам сказав…

Хальфе нерішуче перезирнулися, не знаючи, що діяти, але їм допоміг Баймагамбет: він широко відчинив перед ними двері. Шаріфжан і Юнусбек, бурмочучи собі під ніс молитви, поквапливо вийшли.

Абай після того кілька хвилин сидів з заплющеними очима, ледве гамуючи гнів, що кипів у його серці, і судорожно стискаючи пальцями олівця. Нарешті, заспокоївшись, мовив:

— Я хочу записати все, що я їм сказав!..

Ці слова нагадали Абішу про роботу, до якої батько не раз повертався протягом останніх місяців. Абіш не раз перечитував записи Абая у товстому заповітному зошиті і тепер захотів поговорити про них з батьком і розв’язати сумніви, навіяні його працею.

— Батьку, можна спитати вас про деякі не зрозумілі для мене речі? Я кажу про те, що ви записуєте до свого зошита…

Абай лагідно, підбадьорливо глянув на сина. Велика духовна дружба, що встановилася між ними давно, міцнішала з кожним днем і тішила поета. Не раз бувало, що синові судження дивували Абая своєю зрілістю і глибиною.

— У деяких ванщх напученнях у прозі,— заговорив Абіш,— і навіть у віршованих міркуваннях ви часто виступаєте, наче мулла, який звик виголошувати проповіді. Ви навіть вживаєте слова, не завжди зрозумілі простим казахам. І я подумав, чи є в цьому потреба? Звісно, інколи це буває корисно: наприклад, коли ведеш суперечку з муллою, як це було ось сьогодні. А втім, чи варто затьмарювати суть своїх творів, відмовлятися від зрозумілої всьому казахському народові мови заради кількох мулл і святенників?

Абай посміхнувся і відповів:

— Ти ж сам кажеш: щоб викривати нечестиві думки і негідні вчинки мулл, я мушу говорити їхньою мовою! Інакше слова мої не прозвучать для них переконливо.

— Так, але чи є рація вам засмічувати свою прекрасну мову заради жалюгідної купки хальфе і мулл? — не здавався Абіш.

— Ти говориш необдумано, Абіш! — відповів Абай.— Хай їх мало, але вони мають великий вплив на народ і завдають йому багато лиха. Ти сам переконався в цьому. Хто вбив Сармоллу? Хто переслідує Макен? Нам здається іноді, що місто — це тільки джерело світла, знань, освіти, що тут не може бути неуцтва. Але то величезна помилка: саме в містах і звили собі кубла ішани, імами, хазрети, хальфе і настоятелі мечетей та медресе. В містах багато шкіл, але й мечетей не менше. Мешканці міста нагадують мені часом в’язня, руки і йоги якого закуто в кайдани неуцтва…

— Хоч як це дивно,— вів далі Абай,— але міські мешканці зазнають більшої шкоди від темних служителів віри, аніж жителі степів. Фанатичні заклики, підступні задуми, темні, криваві наклепи народжуються в стінах медресе і мечетей і звідси отруйним дурманом ширяться серед віруючих. Саме в містах люди охоплені релігійним фанатизмом, і на цьому грунті там відбувається найжахливіше…

Абай заговорив про те, гцо його особливо хвилювало.

— Поборники ісламу прагнуть кожного віруючого мусульманина перетворити на сліпе знаряддя для здійснення своїх темних намірів. Живучи в Росії, мулли виховують казахський народ ворогом своєї вітчизни. Ненависть до невірних гяурів прищеплюють наставники, які сидять у Казані, Криму, в священній Бухарі, в Самарканді і халіфських святилищах Каїра, Мекки, Медіни, у султанському Стамбулі, в Туреччині, де ще панує тиранія часів «Тисячі і однієї ночі». Іноді я одержую звідти листи, газети, проповіді; всі вони мають одну мету — тримати нас і наших нащадків у темряві й неуцтві, а російський народ, серед якого ми живемо, вони зображують, як огидне страховище. «Цурайтеся росіян, вони вороги нашої релігії. Не довіряйте їм, будьте їм ворогами!» — ось до чого зводяться зараз проповіді ісламу!

Абіш з подивом дивився на батька, який вперше так різко висловлював свої заповітні думи. Глибока зморшка перетнула широкий лоб Абая.

— Ти розумієш, чого хочуть вони від мене, чого домагаються? — спитав Абай і сам відповів: — Вони хочуть, щоб я, виходець з темного аулу, забув, що я став освіченою людиною. Вони хочуть, щоб я знехтував той промінь світла, який освітив мені в темному степу стежку до російської книжки, відкрив мені очі. Коли послухати тих, хто надсилає мені послання від імені ісламу, то я мушу перетворитися на сучасного дервіша, на нового Суфі-Аллаяра, мушу принизити самого себе, спалити свої твори. Схиливши голову перед «Закликом ісламської ради», я мушу проклясти навіть тебе, людину, виховану російською школою! Бачиш, що чекає на мене, коли я скорюсь їхній волі! Вони хочуть згубним впливом ісламу отруїти всіх казахів і використати для цієї мети мене як своє знаряддя. Вони хочуть тримати в путах неуцтва і наше, і всі майбутні покоління казахського народу. Ти кажеш, що це лише жалюгідна купка. Так, їх справді мало, але якого величезного лиха завдають вони!

Продовжуючи розмірковувати вголос, Абай нагадав синові, що не тільки ішани, мулли і хальфе одурманюють народ. Їм ретельно допомагають у цьому і багаті торговці, подібні до Сейсеке і Корабая, і степові старійшини, як ото Уразбай, всі ці безпросвітні невігласи, які ні разу в житті не розкрили жодної книги.

— Темні сили бояться, щоб казахи не зійшли з шляху темряви, вони ведуть свою гидку роботу, роблячи зло майбутнім поколінням і затримуючи розвиток свого народу.

Запальна батькова промова розв’язала вузол багатьох сумнівів, що бентежили Абіша. Ще дуже молодий, він, проте, уже встиг побачити білий світ. Два роки тому, коли в нього виявилася серйозна хвороба — туберкульоз залоз, після чого в нього лишився шрам на шиї,— його відправили лікуватися на південь, спочатку в Крим, потім на Кавказ, де він прожив кілька місяців, а минулої осені, виїхавши, за призначенням, до Туркестанського військового округу, він довго пробув у дорозі. Всі ці поїздки, численні зустрічі з людьми не пройшли безслідно для допитливого розуму Абіша, і він часто розповідав батькові про свої спостереження над життям кримських татар, кавказьких горців і туркестанців.

Тепер під впливом розмови з батьком перед ним знову постали ці спогади, і вони наче підтверджували щойно висловлені Абаєм думки: подорожуючи в тих краях, він спостерігав там таке саме дике неуцтво і релігійне бузувірство, про яке говорив батько; народ, що сповідує мусульманство, також перебував там у жахливій темряві; ішани і хазрети так само віднаджують віруючих від російських шкіл, роблять їх ворогами російської культури, прищеплюють ненависть до російського народу…

Коли Абіш вчився у військовому училищі, він заприятелював з молодим юнкером, допитливим казанським татарином Гізатуллою, який багато розповідав йому про свою батьківщину. З великим жалем говорив юнак про те, що імами і хазрети звели глухий мур між татарським народом і російським. Мечеть, медресе, ісламський фанатизм майже зовсім закрили татарам шлях до освіти. Мулли цураються нової, прогресивної російської культури, вони бояться, що вона заважатиме їм обплутувати тонким павутинням брехні серця мусульман…

Про все це і розповів зараз Абіш батькові. До пізньої ночі тривала їхня задушевна розмова…

Абаю було тяжко розлучатися з сином, який виїздив надовго. Хто знає, чи доведеться ще зустрітись! І батько, і син дуже дорожили тими небагатьма днями, які їм залишилися. За місяці спільного життя в Семипалатинську вони пліч-о-пліч пройшли шлях небезпечної і важкої боротьби з темними силами. Це було нове в їхніх стосунках, і одного разу, закінчуючи тривалу бесіду з сином, Абай сказав:

— Абіш, рідний мій! У нас з тобою не тільки спільні думки і мрії, цього року ми виявились із тобою соратниками у спільній боротьбі, і те, що я взнав тебе як борця,— для мене велика радість.

Абішеве бліде обличчя порожевіло: він догадувався, що батько задоволений ним, але вперше почув про це з його уст…

Дуже хороше було Абішу вдвох з батьком, проте не можна було не приділити уваги і друзям, яких він мав у місті багато. Кілька вечорів перед від’їздом Абіш провів з Дарменом, Какитаєм, Муха, веселим дотепником Утегельди, співаком Альмагамбетом. Сьогодні молодь зібралася в затоні у Дармена.

Абен і його дружина дуже потерпіли під час погрому, вчиненого бандою Уразбая, проте вони не змінили свого дружнього ставлення до Дармена й охоче запросили його до себе жити. У невеличкому будинку гостинно вантажника знайшли притулок також Муха і Альмагамбет.

Абіш приїхав у затон разом з Какитаєм і Утегельди.

Коли вони посідали пити чай за низьким круглим столом, несподівано на вогник зайшов близький друг господаря дому Павлов. Побачивши на порозі усміхненого Федора Івановича, Абен і Айша зраділи, зустріли його як найдорожчого гостя і провели на почесне місце. Для Абіша прихід Павлова був приємним сюрпризом.

— Ой, як добре, що ви прийшли! Проходьте, проходьте! — захоплено говорив Абіш, запрошуючи Павлова сісти між собою і Абеном.

Федір Іванович, побачивши компанію молодих людей, попросив пробачення і сказав, що вій зайшов пепадовго і що в нього є невеличка справа до Абена. За чаєм Павлов жваво розмовляв з Абішем і дав зрозуміти, що стежить за тим, як проходить у суді справа Макен і Дармена.

— Хто ж сповіщає вас про неї? — спитав Абіш.

Павлов, усміхнувшись, відповів ухильно:

— Всі події, пов’язані з Абеном і його домом, мене дуже цікавлять. Мій друг Марков адвокатську практику почав у затоні. Хоч він і не присяжний повірений, але прохання до окружного суду в справі Макен написав не згірш будь-якого юриста. Мушу признатися, що й для мене ця справа була першою спробою в галузі юриспруденції.

Федір Іванович глянув на Абена, на обличчі якого ще був рубець від недавнього поранення, і ледь помітно усміхнувся. Абіш помітив цей погляд і сказав:

— Ми дуже вам вдячні, але скажіть, будь ласка, ваше втручання в справу дівчини, яка втекла з аулу в місто, теж входить у програму революційної діяльності?

Розуміючи, що в цьому жартівливому запитанні нема ніякої іронії, а, навпаки, виявляється цілковите схвалення, Федір Іванович відповів так само жартівливо:

— Звісно, входить у програму! Хіба стали б робітники затону даремно свою кров проливати і підставляти голови під шокпари торговців! Заради чого вони били баїв, якби це не було нашою програмою?..

І Федір Іванович весело засміявся, а Абіш усе жартівливо допитував:

— Виходить, по-вашому, робітники затону внесли у спільну справу свій внесок фізичною силою? Можна так розцінювати їхній вчинок?

Федір Іванович відповів напрямки:

— Безумовно. Ми прагнемо навчити робітника завжди, за всяких обставин розпізнавати своїх ворогів. Наші товариші Абен, Сеїт та інші добре зрозуміли справжню суть «справи Азимової».

Абен здогадався, що саме сказав про нього російською мовою Федір Іванович, і втрутився в їхню розмову:

— Марков і Павлов кажуть, що наш найбільший ворог — це баї, волосні управителі, торговці і чиновники. Робітники, слухаючи їх, і собі починають розповідати, як багато горя зазнали вони і в степу, і в місті. Федір Іванович і Марков — наші вірні друзі, з ними можна говорити про все. Вони знають, про що ми думаємо, чого хочемо. Ми довідалися від них, хто наш ворог. А коли знаєш свого ворога, значить, знаєш, кого треба бити!

Федір Іванович відповів:

— Робочі люди затону тільки чекали нагоди, щоб показати свою силу ворогам, а справа Макен Азимової саме й стала підходящим приводом. Я раджу вам, Абен, послухати Маркова, він вам викладе цілу теорію щодо цього… Він навіть своїм товаришам написав, як робітничому класові для розпізнання ворога пригодився такий пережиток середньовіччя, як звичай викрадання нареченої!..

Абіш з великою увагою і задоволенням слухав Федора Івановича і дуже пошкодував, що Павлов після чаю одразу, не чекаючи вечері, пішов додому.

Після того Абіш попросив Дармена заграти на домбрі. Грав він майстерно, видобуваючи з інструмента чарівні глухуваті звуки прекрасних мелодій, але слухачі чекали пісень, і Дармен, обернувшись до Абіша, з гіркотою сказав:

— Бачу, ви хочете, щоб я співав вам, а втім, ви самі розумієте, що в душі моїй звучить зараз тільки одна мелодія, і я хотів би, щоб першою її почула Макен, якщо доля дасть мені змогу побачитися з нею. Але ти, Абіш, збираєшся у далеку путь, і коли я не заспіваю тобі цю мелодію, ти поїдеш, так і не узнавши, що робиться в моєму серці.

Дармен з любов’ю обвів поглядом своїх товаришів.

— Коли зі мною нема Макен, то тут сидять її вірні друзі. Я віддаю вам те, що зберігав досі у своєму серці. Ви, звичайно, знаєте казку «ІПаркен». Пригадайте, що казав тяжко поранений у бою молодий Зукуль-Макан після загибелі свого брата, богатиря Шаркена. Звертаючись до свого мудрого друга Дандана, він сказав: «І серце моє, і тіло моє у тяжких ранах. Скажи мені таке слово, щоб воно відвернуло мою увагу і розвіяло мою печаль».

Дармен помовчав, ніби в роздумі, і сумовито додав:

— Я теж спробую забутись у пісні…

Всі мовчки, з добрим співчуттям дивилися на його красиве, тонке обличчя, густі, ніби боброве хутро, брови і замислені, з дивним червонястим полиском чорні очі, в яких застигла туга.

Співак торкнув струни домбри і заспівав, розкриваючи біль свого серця, що не був таємницею для друзів. Мелодія летіла, як швидкокрилий птах, розповідаючи про клятву двох закоханих і їхню рішучість боротися за своє щастя до кінця. Часом вона перегукувалася з мотивом Абаєвої пісні — «Зіниця ока мого» — про невтішне горе розлучених сердець, що горіли невгасним полум’ям безмежної любові…

Дармен співав про гірку долю свою і Макен, що зробила їх гнаними втікачами, про вірну дружбу, яка пізнається в біді, про братерську допомогу Абіша і Магіш; він знайшов добре слово для товаришів, які стали на захист закоханих, згадав про збитого шокпаром Муха, що лежав скривавлений… Лагідно кепкуючи з Альмагамбета, показав він його переляк під час сутички з ворогами. Абен і Айша сміялися до сліз, дивлячись на нього.

Присоромлений, Альмагамбет почав виправдуватись!

— У Корабая кулак, наче чавунне калатало! Що залишилося б від мене, якби він стукнув хоч раз?..

А поет усе співав і співав під звуки домбри, вражаючи слухачів иесподівапими переходами мелодії — то сумної, пройнятої безмірною тугою, то іскристо-веселої, що викликала усмішку і сміх молоді. Ось він бачить уві сні змарнілу Макен, кинуту в бездонний зиндан[106], чує її скарги. Йому хочеться гукнути: «Я тут, поряд з тобою!» — але вуста його враз німіють. Він хоче стрибнути до коханої в зиндан, але не може зрушити з місця, ноги його наче приросли до землі…

Дармен співав, а з очей Айші, яка допіру заливалася веселим сміхом, канали сльози. Абіш не міг одірвати погляду від натхненного обличчя свого друга, йому здавалось, що остання пісня Дармена перекликається з чудовими баладами славетних російських поетів.

В останній пісні, присвяченій ув’язненню Макен в домі товмача Алімбека, прозвучали особливо гіркі, тужливі ноти. Жорстокий тюремник стоїть на шляху акина, не даючи йому ні на мить побачити кохану. Будинок товмача страшніший за глибокий зиндан, до ув’язненої не доходить жодна скарга закоханого, жодна звістка від нього…

І справді, до яких тільки хитрощів не вдавалися Дармен і Какитай. щоб передати Макен вісточку! Днями вони послали їй сукню з вишитими на комірі амулетами. Чи здогадається вона, що під вправно вишитим трикутником сховано листа від Дармена, густо списаного дрібним почерком?

Дармен співав про своє палке кохання і молодь наче відчувала його гаряче полум’я. Але ось співак узяв останній акорд і відклав домбру. В кімнаті запала тиша, всі мовчали, ще заполонені чарівними звуками. Всі намагалися втішити Дармена.

— Макен здогадається, чому пришили амулети.

— Вона знайде твій лист!

— Хай здійсниться задумане тобою!

Прощаючись з Дарменом, Абіш міцно обняв його, поцілував і сказав:

— Я мріяв на власні очі побачити, як у суді буде зметено всі перепони на шляху до вашого щастя і ви з’єднаєтесь з Макен назавжди. Але нічого не вдієш: я — військовий і собі не належу, треба їхати. Передай Макен, що я жалкую, що не зміг бути присутнім на суді.

В кінці вересня, виконуючи наказ свого начальства, поручик Ускенбаєв виїхав до Алма-Ати.

Дармен скучав без улюбленого свого друга, і час тягнувся тепер нестерпно довго. Скінчилася осінь, настала зима, суворий мороз скував води Іртиша, а Макен усе ще нудилася в неволі. За чотири місяці, що минули від тієї ночі, коли вона переправилася з Дарменом у човні Сеїля в Семипалатинськ, вона лише один раз вийшла з Алімбекового дому. Господиня посадовила Макеті поряд із собою в санях, напнула їй на голову чорний халат, як це робили всі татарські жінки, і повезла до слідчого окружного суду Злобіна.

Під час допиту запитання слідчого і відповіді Макен знов-таки перекладав Алімбек. Дівчина повторила всі свої попередні показання.

З часу цього допиту минуло понад місяць, і ось сьогодні Саліма знову повезла Макен до окружного суду. Ранок був ясний, холодний, сніг, що випав уночі, сліпучо яскрів проти сонця. Макен з насолодою дихала свіжим морозним повітрям і з цікавістю оглядала вулиці та численних перехожих у кожушках і валянках, які йшли у тому ж напрямку, куди Саліма везла свою полонянку.

Вийшовши з саней, що підкотили до будинку суду, Макен здивувалася — таке незвичайне пожвавлення панувало тут. Біля дверей під’їзду, на площі і навіть на суміжних вулицях юрмилося багато людей. Хоч обличчя Макен було запнуте, вона одразу помітила, що більшість з них одягнені по-тобиктинському. Біля самого будинку суду стояли баї в лисячих суконних шубах з широкими комірами, міські купці у татарських шапках і шубах, підбитих білкою та єнотом, кілька мулл у чалмах.

Так багато людей, проте всі чужі, незнайомі…

Саліма під руку ввела дівчину в будинок суду і зійшла з нею на другий поверх. Раптом Макен почула біля себе тихий голос Альмагамбета:

— Не бійся, Макен! Захисники твої біля тебе, Абай-ага теж тут.

Абай-ага!..

Від цього імені повіяло на Макен теплом, якого так жадала її душа.

Справу Азимової, таку незвичайну для російською судочинства, окружний суд вирішив розглянути при закритих дверях у присутності голови і двох членів суду, без участі зацікавлених сторін Не було також ні прокурора, ні оборонця, ні свідків, ні публіки. Увесь судовий процес вирішено було обмежити допитом Макен.

І ось у супроводі конвоїра дівчина тихо увійшла в світлу, простору кімнату з високою лініюю стелею. За великим столом, накритим зеленим сукном, сиділо троє. Посередині — огрядний лисий чоловік з широкою русявою бородою, в золотих окулярах і з золотими гудзиками на темно-зеленому мундирі. Макен відразу здогадалася, що це головний суддя, саме він вирішуватиме її долю. На двох помічників, одного чорного, другого сивоволосого, які сиділи обабіч нього, дівчина не звернула уваги. Згодом вона помітила товмача, рябуватого, огрядного казаха, який стояв біля столу, і секретаря, що сидів збоку, за окремим столиком.

Макен чекала від суду захисту, тим-то головний суддя видався їй красивим і добрим, і вона заспокоїлася, вирішивши чомусь, що він не заподіє їй ніякого лиха. А втім, страху вона не відчувала й раніше, за всі місяці свого домашнього ув’язнення. Їй самій здавалося це дивним, і вона не раз питала себе: «Чому я не боюся? Невже я збожеволіла і просто вже нічого не почуваю?»

Насправді ж у Макен була смілива, відверта душа, ї тепер дівчина вирішила стояти на своєму до кінця. «Хай краще вмру», — сказала вона собі, стиснувши кулачки.

— Підійдіть ближче! — звернувся до неї голова суду і поманив її рукою.

Він поправив золоті окуляри на носі, намагаючись краще розглянути тону дочку степів, яка вперше переступила поріг судового залу. Товмач переклав його слова, і Макен, обережно ступаючи по м’якому килиму, підійшла до столу. Висока, струнка, з тонкою талією, в тюбетейці, гаптованій позументом, накрита легкою шовковою шаллю, вона здалася голові суду красунею.

Трохи здивовано розглядав смугляве, з ніжними рисами обличчя, явно милуючись степовою дівчиною.

— Ваше ім’я? — спитав він. Потім були інші запитання: скільки років, чи живі батьки, чи письменна. Секретар, сидячи за окремим столиком, записував відповіді Макен, перекладені товмачем, і це чомусь переконало її, що все закінчиться добре. Почала навіть у думці посміюватися з чемних запитань голови.

«Невже досі не встигли взнати, хто я така? Скільки разів питали те саме й записували відповіді…»

Голова суду спитав, чого Макен втекла від Даїра. Макен відповіла коротко, але рішуче. Вона покохала Дармена, не хоче розлучатися з ним; краще вмерти, ніж стати Даїровою дружиною…

Вислухавши від товмача цю відповідь, голова звернувся до своїх помічників. Троє чоловіків говорили незрозумілою Макен російською мовою, а вона, дивлячись на них, з надією чекала вирішення своєї долі. А тим часом голова суду говорив своїм колегам, що «слова цієї казашки розумні, вона метка, тримається гідно, видно, що їй нема чого приховувати».

Рішення суду було-таки оголошено Макен через товмача. Воно надавало Макен Азимовій, казахській дівчині, можливість розпоряджатися своєю долею на власний розсуд.

Проте судді так і не наважились довести справу до кінця: суперечку про майнові інтереси сторін, про повернення калиму вони передали на розгляд казахського суду біїв, на підставі звичайного права, для полюбовного погодження позовників…

Але Макен не цікавила друга частина судового рішення. Коли вона довідалася, що суд заперечує право Даїра, сина Шакара, силоміць одружитися з нею, Макен Азимо-вою, лише тому, що він, мовляв, сплатив за неї калим, серце її сповнилося щастям. Віднині їй надавалась цілковита воля у виборі жениха!..

Як тільки рішення було оголошено, про нього відразу довідались сотні людей, що товпилися в будинку окружного суду і на площі. Серед них було чимало міських торгівців, перерослих шакірдів, мулл та інших прибічників Уразбая і Даїра, проте більшість, безперечно, співчували Макен і Дармену. Захоплені вигуки човнярів, дрібних ремісників, російських робітників, а особливо затонських вантажників і простих степовиків з аулів доводили, на чиєму боці в цій боротьбі трудові люди…

А Макен раділа! Ось вона тримає в руках дорогоцінного папірця, який двома мовами — російською і казахською — свідчить, що Макен Азимова має право сама обрати собі супутника життя. Російський закон бере її під свій захист, червона сургучева печатка назавжди звільнила її від Даїра!

— О Абай-ага!

Побачивши свого головного захисника, Макен прикладає руку до горла, з очей її от-от бризнуть сльози вдячності, вона ладна впасти перед ним навколішки. Але Абай сам підходить до Макен, він по-батьківському простягає до неї руки, гаряче поздоровляє її.

Майже півроку не бачила вона Абая, їй здається, що він помолодшав і ніби просвітлів. На його обличчі грає горда посмішка, очі випромінюють радість і лагідність, груди його дихають широко і вільно. Щоправда, у вусах і бороді помітніше пробивається сивина — невблаганна ознака віку, але білі рівпі зуби виблискують по-молодому.

— Нехай щоразу закінчуються так наші сутички з ворогами! — голосно каже він своїм супутникам, Дархмену і Какитаю.

А ось і Дармен. Блідий від хвилювання, він швидко підходить до нареченої і зупиняється на крок від неї, не наважуючись обняти її при всіх цих людях, ба навіть торкнутися її руки. Вони тільки мовчки дивляться одне на одного.

Але в навколишньому натовпі є й такі, що не зводять з Абая лихих, мстивих очей. Єсентай підштовхує ліктем Уразбая, що стоїть поруч нього:

— Диви, як кирпу гне! Як величається!

Уразбай, скрипнувши зубами, у відповідь прохрипів:

— Нехай, нехай сьогодні радіє Ібрай! Настане час, я сторицею віддячу йому за все!

Абай тут-таки офіціально заявив голові суду, що всі майнові претензії Уразбая і Даїра в справі Азимової буде задоволено безспірним порядком. Цим він вибив останнього козиря з рук Уразбая і Даїра, відрізавши їм шлях до нових чвар.

Так завершилася справа Макен Азимової, що надовго збереглася в пам’яті народній під назвою, даною їй ворогами: «Розбрат і чвари за дівку Макен…»

Що б не робили і не говорили у розбійницькому стані Уразбая, по-новому сильно й палко розгорталося кохання Дармена і Макен, які пройшли очищувальний вогонь розлуки і страждань. Какитай, що звільнив дівчину з дому Сарманова, нікуди не заїжджаючи по дорозі і нікого не попереджуючи, одразу помчався з нею в затон.

Дармен, хворий від горя, звиклий до суму розлуки, одразу навіть і не зрозумів, хто несподівано виник перед ним у тьмяній кімнаті Абена. Йому і на думку не спадало, що Макен могла з’явитися тут у той час, коли він виливав свою непозбутню тугу за нею у задушевному «Кулак-кюйє», неголосно перебираючи струни домбри.

Какитай лише злегка підштовхнув дівчину вперед, а сам відійшов і заховався. Макен, що не впустила ані сльозини в годину найважчих бід і випробувань, тепер, в обіймах Дармена, здригнулася і залилася слізьми. Цілуючи її і плачучи сам, Дармен ковтав її сльози, що застигали на холодних від морозу щоках.

Не тільки в ці перші хвилини після розлуки, але і в найбезтурботніші години свого кохання вони часто і довго мовчали,— їхні переповнені серця не потребували слів. І тепер, не даючи Макен часу зняти шубку, Дармен притягнув її на корпе, постелене на килимі, і припав до її обличчя поцілунком.

У цьому поцілунку були і вдячність за врятування, і благання про щастя. Невідомо до кого звернуті, вони були щирі і палкі, саме врятування від усіх лих світу.

А Макен, яка спочатку трохи одвикла від Дармена, скована довгими місяцями самотності і замкнутості, боязко, крок за кроком виходячи з свого оціпеніння, тремтячими губами тихенько припала до коханого.

1

Надвечірнє сонце сховалося за хмару, коли Абай і Дармен перевалили через Конир-адир і дісталися до зимівлі на височині Молалису. Згасав похмурий осінній день. З самого ранку лютував холодний дошкульний вітер, що загнав жатаків у діряві чорні юрти і халупи. У занедбаному аулі майже не видно ознак життя. Часом з-за юрти вискочить, верескливо гавкаючи, охлялий шолудивий пес; заструмує синій димок з-під тунлика[107] якої-небудь юрти і враз зникне, розвіяний вітром.

Два вершники, нікого не турбуючи розпитами, знайшли потрібну їм юрту. Дармен часто бував у ній і добре запам’ятав латку з яскраво-червоної кошми на старому продірявленому туирлику[108]. Щоправда, латка вже вицвіла, стерлась, вкрилася кіптявою, але все ще впадала в око.

Ніхто не звернув уваги на приїжджих, ніхто не вийшов їм назустріч.

Абай примітив двох коней, що паслися поблизу юрти, і відразу пізнав білоногого темно-сивого Єрболового коня. Другий кінь належав Базарали; колись він був чудової масті — сивий в яблука, а тепер взявся якимись брудними плямами.

Абай з радісним нетерпінням думав про тс, що за кілька хвилин він побачить старих своїх друзів, Єрбола і Базарали, і від цієї думки навіть втома після довгої і важкої дороги наче розвіялася.

Біля самої юрти на Абая з лютим гавканням накинулась білогруда чорна сука, намагаючись ухопити то за ногу, то за полу чапана. Дармен, прив’язавши коней, поспішив йому на допомогу. Криком відігнав суку і відчинив перед ним двері юрти.

Ніхто в юрті не ворухнувся, не озвався. Мабуть, нема нікого, бо не можна було припустити, щоб господарі не чули несамовитого гавкоту.

Обдивившись, Абай і Дармен зрозуміли причину цієї дивної непривітності. З лівого боку маленької, темної юрти на старій кошмі, простеленій просто на землі, лежав хворий. Двоє чоловіків і жінка, які сиділи біля постелі, не зводили з нього, очей, вони ніби застигли у непорушності. Абай і Дармен тихо підійшли і стали позаду, боячись потривожити їхнє горе.

Але чоловіки — це були Єрбол і Базарали — помітили гостей, підвелися, заметушилися. Тихенько привітавшись з Абаєм, вони звільнили йому тор[109]. Жінка навіть не ворухнулась, по її щоках повільно і безперестану текли сльози.

Відповівши на привітання Базарали і Єрбола, Абай пошепки спитав, як почуває себе хворий. Той, мабуть, почув його запитання і через силу зробив знак жінці. Низько схилившись, жінка наблизила до нього своє обличчя.

— Абай…— сказала вона.— Абай і Дармен приїхали! — Обернувшись до гостей, жінка тихо пояснила: — Питає: «Хто приїхав?» Йому мову відібрало, а тепер заговорив.

І вона знову втупилася в хворого.

Базарали шепнув Дармену:

— Підійди ближче до Даркембая. Він увесь час згадував тебе. Мабуть, хоче щось сказати.

Дармен зняв чапан і сів на місце жінки. Абай, скинувши малахай, теж наблизився до узголів’я хворого. Вони схилилися над ним, торкаючись один одного головами.

Єрбол підкинув у вогнище трохи сухого кізяка і почав роздмухувати вогонь. Тепер, при світлі вогнища, добре видно було довгу білу бороду Даркембая, загострений ніс, вузькі напівприкриті повіками очі і скуйовджені сиві брови. Виснажений хворобою старий напружено вдивлявся в обличчя, що нахилилися над ним.

— Ти, Абай? — запитав він ледь чутним голосом.

Абай, ніби вгадуючи бажання хворого, притулився обличчям до його бороди. Той схвально кивнув головою і доторкнувся губами до щоки, лоба і вуха друга, ніби цілуючи його.

Сльози набігли Абаю на очі і важкими краплинами впали на щоку старого.

— Неоціненний друже мій! — прошепотів Абай, ледве стримуючи ридання. Пекуча туга терзала його серце, сповнене безмежної любові до вмираючого.

Жанил, дружина Даркембая, беззвучно заридала, заплакав і Дармен. Єрбол важко зітхнув. Печально похиливши голову, в гіркій задумі сидів Базарали. Три глибокі зморшки, що перетинали його високий лоб — нещадні позначки років,— здавалися рухливими при мінливому світлі вогнища.

Помираючий зібрав рештки сил і ворухнув бровами, кличучи до себе племінника, Дармена. Жигіт нахилився ще нижче і доторкнувся щокою до дядькової бороди.

— Абай… виконав… свій обов’язок! — прошепотів Даркембай.

Всі зрозуміли, що він хотів цим сказати. Колись Даркембай привіз одинадцятирічного Дармена в Семипалатинськ до Кунанбая, котрий під той час збирався вирушити в Мекку. В малого боліли очі, і голова його навскоси пов’язана була брудною хусткою. Звернувшись до Кунанбая, Даркембай сказав: «Багатий аксакал у боргу перед хлопчиком-сиротою». Але Кунанбай одвернувся від сироти. І тоді Абай, глянувши на Дармена, дав клятву справедливої людини: «За батька я в боргу перед тобою!»

Недарма згадав про це Даркембай.

Базарали і Єрбол кивнули, ніби потверджуючи слова помираючого. Обидва вони подумали зараз про одно: «Ким був Дармен тоді і ким став він тепер? Хто не назве його сином Абая? Хіба не став для нього Дармен ближчий, рідніший і дорожчий за всіх родичів?»

«Так, син виконав свій обов’язок за батька».

Дармен і Абай ніколи не замислювались над тими стосунками, які склалися між ними від дня першої їхньої зустрічі, ніколи не говорили про це. Тільки тепер, почувши скупі слова Даркембая, усвідомили вони вперше глибоку свою спільність, злитність своїх дум і почуттів. Дармен, зворушений, не знаходив слів і тільки кивав у відповідь помираючому…

По дядькових очах Дармен зрозумів, що той хоче ще щось сказати. Не відводячи погляду від збляклих губів і напівзаплющених очей старого, він думкою звертався до нього, з останнім благанням: «Говори, чекаю твоїх слів! Скажи, що заповідаєш ти нам?»

Усі ті, що зібралися у цій маленькій юрті біля смертного ложа Даркембая, усвідомлювали, що наближається його остання хвилина, що з цього життя назавжди іде благородна, мудра людина, і у великій печалі подумки прощалися з ним…

Жанил, очікуючи, коли Даркембай висловить їй свою останню волю, занепокоєно озиралася на двері.

— Де ж забарився Рахім? — шепотіла вона.— Чому так довго не йде Рахім?

І, ніби почувши голос матері, до юрти увійшов високий хлопець з блідим, стомленим обличчям.

Він привітався з Абаєм і Дарменом, зняв малахай, за мовчазним знаком матері нечутно наблизився до батькової постелі і зайняв місце біля Дармена. Побачивши свого єдиного сина, Даркембай схвилювався, ніби проковтнув гірку отруту.

Абай дивився на обличчя старого друга і намагався розгадати скорботну думу, яку той забирав з собою у могилу.

«Нема кари тяжчої, аніж останнє невимовлене слово! — думав він з гіркотою.— Ось, мабуть, які думки крають серце Даркембаю: «Син мій залишиться сиротою. Нема ще в його руках ні сили, ні вміння. Нема у нього отари і нема захисників. Що станеться з ним?»

Але Даркембай мовчав. Тьмяні очі його були тепер втуплені в Дармена, ніби закликаючи його до уваги. Дар-мен і сам розумів це, він благально дивився на дядька: .«Зберися із силою, скажи!» І ось, ніби у відповідь на цей мовчазний заклик, губи вмираючого затремтіли, і всі почули шепіт:

— Доручаю Рахіма тобі, Дармен… Зроби його людиною… Виправдай свій борг перед Абаєм…

Потім Даркембай звернув погляд на Абая, і той схилився до його вуст.

— Рахіма… Вчитись… Людиною! — ледь чутно прошепотів помираючий і замовк, стомлено опустивши повіки.

Абай узяв його за руку — пульс ледве прощупувався. Чи відходив Даркембай, чи просто ослабнув від зусиль — важко було сказати. Друзі, що не зводили очей з помираючого, сумовито перезирнулися.

— Він ослабнув,— прошепотів Базарали.— Нехай спочине.

— Він довго чекав на Абая і Дармена,— тихо промовив Єрбол.— Тепер він сказав їм, що хотів, і заспокоївся.

— Мені здається, він заснув! — У словах Дармена все ще бриніла надія, а може, він хотів заспокоїти юного Рахіма.

Абай мовчав. Він добре знав, що в такому стані до людини не приходить сон. Даркембай згасав, він був на порозі небуття. Це початок відходу, і треба дати спокій помираючому…

Зробивши Дармену знак не рухатися з місця, Абай відійшов од постелі разом з Базарали і Єрболом. Вони втрьох сіли на кошму і почали тиху бесіду. Абай розпитував друзів про хворобу Даркембая.

— Сьогодні четвертий день, як він лежить,— сказав Базарали.

— Хвороба зразу круто взялася за нього,— додав Єрбол.— Коли я позавчора прийшов до нього, він навіть стогнав від болю, так було йому погано.

— Еге, недуга якось одразу підкосила його! — потвердила Жанил.

Вона почала готувати чай, це звичне заняття ніби трохи заспокоїло її, і вона розговорилась.

— Ось уже цілий тиждень дме цей проклятий вітер, а старий випросив у сусідів гарбу і разом з Рахімом поїхав у байрак Караганди по сіно. А там ще дужче завіяло. Йому треба було б одразу повернутися, та хіба залишить він справу недоробленою? Робота важка, сили мало, одежина благенька… Ну, й продуло його наскрізь… Коли пізно ввечері повернулися вони додому, він і каже мені: «Ой Жанил, до кісток я промерз. Сьогоднішній день, мабуть, доконає мене!» Так і вийшло. Цілу ніч горів, як у вогні. Кашель душив, не міг влежати спокійно, кидався… А тепер, бачите, відмучився.

Жанил, проковтнувши сльози, замовкла.

Базарали, який багато бачив злиднів і горя, сказав задумано:

— Правильно каже Жанил. Підстерегла його хвороба і захопила зненацька. Адже чого тільки не зазнав у житті Даркембай! Проте людина — не залізо. Дірявий чекмень і сильного духом не врятує від морозу, а перед холодним зимовим вітром і горда голова схилиться…

Він помовчав і сумовито додав:

— Хороша, рідкісна людина Даркембай! Але коли в сніговому степу беззбройного подорожнього застукає вовча зграя, яка йому користь від того, що він добрий, потрібний, дорогий для всіх чоловік? Голод, злидні, старість, наче люті вовки, оточили і занапастили нашого друга.

Абай і Єрбол, погоджуючись, закивали головами: «Про Даркембая, який десятки років прожив у жорстоких безпросвітних злиднях, краще не скажеш».

Наприкінці ночі у Даркембая почалися передсмертні судороги, з грудей виривався зловісний хрип. Усі притихли в німому очікуванні тієї таємничої миті, що ось-ось має настати. І раптом хрип обірвався, настала гнітюча тиша…

Другого дня численне населення аулу жатаків ховало Даркембая, якого всі вони любили. Кладовище було недалеко від Молалису, за перевалом. Туди й перевезли останки Даркембая і з честю поховали.

Абай, Базарали, Єрбол і Дармен взяли на себе турботи про похорон і поминки. Абай послав нарочного до ближнього аулу свого старшого сина Акилбая, запросив жителів на жаназу і звелів привести в дім Даркембая дійну корову та верблюдицю. Це був його аза[110] осиротілій родині покійного друга.

Крім того, в дні жанази Абай дав Жанил кілька овець і стригуна. Єрбол також виділив на поминки корову і двох баранів. Старався допомогти вдові, чим тільки міг, і Базарали.

Щоб утішити осиротілих Жанил і Рахіма, Абай та його друзі вирішили затриматися в аулі до перших семиденних поминок. Абай встиг за ці дні погостювати в домі Єрбола, який жив за перевалом в урочищі Аккудук; заночував він раз і в аулі у Базарали. Дармен, найближчий з родичів Даркембая, весь цей час невідступно перебував біля Жанил і Рахіма. Зворушливо уважний, він усіляко старався полегшити їхнє горе.

По закінченні жанази треба було виконати передсмертний заповіт Даркембая, і це ще затримало від’їзд Абая. Разом з Дарменом обговорював він, як краще здійснити давнішню мрію покійного.

— Дакен[111] довірив нам долю свого сина,— сказав Абай,— і ми з тобою повинні подбати не тільки про те, щоб Рахім не знав голоду. Наш обов’язок — зробити його справжньою людиною. На мою думку, хлопець має здібності до навчання, він уже опанував мусульманську грамоту. Треба вчити його далі. Побалакай з Жанил і з самим Рахімом, як вони дивляться на це. Щоб продовжувати навчання, Рахім повинен буде покинути аул.

Дармен годинами розмовляв про це з Жанил та з її сином, які довго не знали, на що зважитись. Адже якщо Рахім поїде вчитися, Жанил залишиться у своїй зимівлі без будь-якої допомоги, а жінка сама неспроможна вести господарство.

Дармен замислився: а що, коли він візьме Жанил до себе додому? У нього нема ні батька, ні матері, в родині їхній тільки двоє — він та Макен. Чому б самотній удові не стати третім членом їхньої сім’ї, не зайняти місце матері? Тоді Рахім міг би спокійно поїхати вчитися…

Дармен поділився своєю думкою з Жанил. Вдова глянула на пього вдячними очима. Вона добре знала Макен і любила її, як рідну дочку. Недарма, розставшись з Макен на кілька місяців, вона скучала за нею навіть більше, ніж за Дарменом. Та й Макен, почуваючи любов до Жанил, відповідала їй щирою, гарячою прихильністю. Словом, Жанил з радістю дала згоду: якщо вона житиме разом з близькими людьми, це якоюсь мірою полегшить її існування після такої тяжкої втрати. А втім, Жанил не зможе поїхати одразу: їй треба виконати свої обов’язки перед покійним, вшанувати пам’ять Даркембая…

Доки не мине рік з дня смерті Даркембая, Жанил не допустить, щоб погасло вогнище в його юрті, щоб зруйноване було гніздо, яке він звивав разом із Жанил. Це дуже засмутило б усіх, та й сама вона нездатна на такий образливий для пам’яті померлого чоловіка вчинок. Тим-то, хоч як прагнула Жанил вступити в сім’ю Дармена, вона не може забрати з собою шанрак юрти, в якій Даркембай прожив з нею багато літ. Вдова вважала, що і Рахім повинен залишитися з нею в аулі до літа…

Абай схвалив її намір, проте порадив Рахіму після осіннього перекочування і подготування зимових запасів проводити більшу частину свого часу в домі Дармена на Акшоки: там він навчиться російської грамоти. А на той рік, коли Жанил перебереться до Дармена, Рахім зможе поїхати в місто і навчатися там по-мусульманськи чи по-російськи, як захоче. А тим часом, щоб мати не почувала себе самотньою, Рахім щомісяця приїжджатиме до неї на п’ять-десять днів.

Жанил слухала Абая, і на серці їй теплішало — друзі Даркембая виконували його передсмертний заповіт.

У день від’їзду Абая, під час прощальної бесіди, Базарали сказав йому:

— Хвороба моя не дає мені спокою і раз у раз схоплює своїми кігтями. Мабуть, ніколи не здихаюсь Її. Раніше ревматизм гриз мені суглоби, а тепер добрався до серця.

Абай і сам помітив, як постарір, схуд і змарнів Базарали. Але щоразу, коли він запитував Базарали про його здоров’я, той відповідав неохоче і скупо, особливо коли йшлося про це при людях. Але тепер він розговорився:

— Від близьких все одно не приховаєш, а від тебе я й сам критися неохочу із своєю хворобою. Але більш ніхто не повинен знати про те.

Абаю було відомо, що у Базарали багато ворогів, які зичили йому всякого лиха; вони, звичайно, будуть радіти і злоститися, коли доповідаються про його тяжку хворобу. Зрозуміло, що Базарали не хоче дати приводу їм для цієї радості. І все ж Абай розумів, що Базарали сказав йому далеко не все. Він тільки вдивлявся в обличчя друга, намагаючись розгадати, чому почав Базарали цю розмову.

— Слухаю тебе, друже,— промовив він тихо.

І тоді Базарали заговорив про іргизбаївських головорізів, які затіяли проти нього нове лиходійство. Не наважуючись прямо назвати ім’я Базаралй, вони звели наклеп на його сусіду Абди, назвавши його злодієм, а Базаралй — відповідачем за нього. Відомо, що цього літа конокради вивели найкращого азимбаївського скакуна Байгекера. Розшуки і розпитування в околишніх місцях ні до чого не привели, тож іргизбаївці пустили чутку, ніби «Абди вкрав коня, але призвідник — Базарали, він зумів потай збути коня з рук». Нещодавно від імені Такежана, Азимбая і численних іргизбаївців приїжджав сам Шубар.

— Видай нам на розправу Абди,— сказав він Базарали.— А коли хочеш виправдати злодія, поклянися, що він не винен.

Базарали, виснажений хворобою, не зміг вигнати головорізів з своєї юрти. В минулі роки він кинувся б на них з бойовим покликом, вийшов би з ними на герць, а тепер почував себе немовби в тенетах… А втім, він все-таки не визнав Абди винним, бо був певен, що то людина чесна.

— Клятви даремно я не даю,— сказав він Шубару.— Але кажу тобі: Абди не винний. Це мерзенний наклеп. Помру, а не підтримаю тебе.

Так відбив Базарали перший наскок ворогів. На другий день Шубар нагрянув разом з Азимбасм і п’ятьма його посіпакахми, але Базарали, як і раніше, був непохитний.

— Абди не винний, на цьому я стояв і стояти буду. Коли ж Такежан, який досяг поважного віку, певен, що він винний, нехай він у тому поклянеться і тоді вб’є мене разом з Абди.

Така відповідь була гідна Базарали, його ясного розуму, його рішучої вдачі. Іргизбаївці, зазнавши поразки, відступили, але ненадовго. Десять днів тому в передгір’ї Чингісу, в аулі Такежана, відбулася сходка всіх іргизбаївців, керованих Азимбаєм та Шубаром. Вони змовилися знищити Базарали і спалити дощенту його зимовище, а коли хтось з жигитеків надумає за нього заступитися, то знищити й усіх жигитеків. Щоб дошкулити ще відчутніше, Азимбай і Шубар зв’язали всіх поплічників клятвою і переманили на свій бік зловредного бія з жигитеків, Абдільду, який зубожів після торішнього джуту. Відомий на всю округу злісний дурисвіт, прозваний «лукавим Абдільдою», цей продажний бій, що втратив совість і честь, ладен був за гроші вчинити яку завгодно підлоту.

Розповідаючи про зраду «лукавого Абдільди», Базарали сказав з гіркою іронією:

— Хочеш вмерти спокійно, але заздрісники не пускають тебе навіть у могилу. Бояться, видно, що коли Базарали потрапить на той світ раніше за них, то й сам зу-міе їм допекти. Ось чому хочуть вони закидати мою могилу камінням. А я от, на зло їм, не помру! Залишуся як сіль в їхньому оці, хай собі казяться…— І Базарали задерикувато підморгнув Абаю.

Перед Абаєм стояв тепер давнішній Базарали, гордовито усміхаючись, і він мимоволі замішувався своїм другом.

— Цілий тиждень придивляєшся ти до мене,— провадив далі Базарали,— і все питаєш про мою хворобу. А я не розказую про неї людям. Ми спали з тобою на одній кошмі, і, бувало, серце мене дуже турбувало. Я прокидався серед ночі і лежав з розплющеними очима, але тебе ніколи не будив. Звик приховувати свою недугу. Поки я не ліг у домовину, хочу, щоб вороги мої мені заздрили і казали із злістю: «Коли ж нарешті здохне цей залізний Базарали?!» Тільки тобі одному відкрив я душу.

Гіркі роздуми обсіли Абая, коли він покинув аул і вирушив у дорогу. Сумні думки снувались у нього в голові, як нескінченні сірі хмари, що, наздоганяючи одна одну, запинали холодне осіннє небо.

2

Наближалася зима, а снігу все ще не було. Рятуючись від дошкульного холодного вітру, жителі аулу Акшоки перебралися до теплих саманних зимовищ і топили печі не менш як через день.

У домі Абая і Айгерім панує тиша. Господар у своїй кімнаті наполегливо працював, не відриваючись від книжок і рукописів. У дальній світлиці його сип Магаш і племінник Какитай теж сиділи над книжками: вони з захватом читали цікаві російські романи, а потім переказували домочадцям. Усі слухали Магаша і Какитая, затамувавши подих, стараючись не пропустити жодного слова, як звичайно слухають в аулах билини і казки.

Перейшли у зимове житло і Дармен з Макен. Дармен останнім часом теж полюбив самотину. Сидячи в теплій, затишній кімнаті, натхненно перебирав струни домбри, і вона бриніла глухо і сумовито. Акомпануючи собі, він співав з напівзаплющеними очима. Пісня то сочилася скупо, по краплині, то линула вільним бурхливим потоком, розтікаючись на багато дзюркотливих струмочків. Так народжувались нові прекрасні пісні…

Вдень Айгерім завжди кликала Макен до себе. Після переїзду на зимівлю вони разом взялися до цікавої роботи: заходилися вишивати на тонкому кольоровому сукні. Кілька днів готувалися вони до цього, малюючи на папері примхливі візерунки. Макен виявилася талановитою рукодільницею: вона успадкувала від матері хист до вишивання, мала невичерпну фантазію і добрий смак. Не тільки Айгерім, але й Магаш з Какитаєм дружно вихваляли створені Макен малюнки, вони високо цінили і новий крій малахаїв, пошитих її вправною рукою. Навіть сам Абай, спинившись іноді за спиною двох рукодільниць, з цікавістю розглядав намальовані Макен візерунки з квітів і листя. Кожен мав свою назву: «гусячі лапки», «ластівчині крила», «пташині шийки», «баранячі роги». Розпитуючи жінок, для чого призначено той чи той ескіз, Абай інколи так захоплювався, що й сам починав разом з ними добирати кольори і відтінки для майбутньої вишивки. Передбачлива Айгерім ще з весни здогадалася зробити запас оксамиту, плюшу, шовку та різнобарвних ниток. Тепер усе це дуже придалося, Айгерім і Макен вирішили вишити настінний шовковий килим.

Ця осінь була особливо плідною для поетичної творчості Абая. Айгерім, прокинувшись ранком, часто знаходила на столі в чоловіка рукопис написаного уночі вірша. Обережно тримаючи білими тонкими пальцями списаний нерівними рядками аркуш паперу, несла його до Макен, щоб та прочитала написане вголос. Читати крупний почерк Абая було легко, і Макен охоплювало почуття щастя, коли вона голосно промовляла перший рядок нового вірша. Їй здавалося, що вона читає листа від старшого брата або від батька, зверненого саме до неї. Не могла приховати свого хвилювання, і на смуглявому її обличчі спалахував рум’янець.

Айгерім любила в ці хвилини спостерігати Макен.

Ось ледь ворухнулися тонко окреслені брови, чудові вузькі темні очі замислено втупилися в списаний аркуш паперу, на пухлих губах майнула посмішка. Макен жадібно вбирає кожний новий вірш Абая, якого так любить і поважає Айгерім, і це зворушує дружину поета.

О, які дорогі для Айгерім ці чудові дні натхненної праці чоловіка, коли незримо, як квіти, народжуються під час її сну його прекрасні вірші! Які дорогі для неї ранкові зустрічі з юною Макен, котора проказує вголос найпотаємніші думки Абая! Ні, давно не переживала Айгерім таких захоплюючих, чудесних хвилин насолоди, коли навіть невимовлене стає дорогим і зрозумілим без слів.

Ось і тепер Айгерім принесла два списані аркуші і сіла на своє постійне місце. Макен почала читати дзвінким, мелодійним голосом:

Не переводячи подиху, проказала Макен весь вірш, потім, на прохання Айгерім, повторила його.

— Ці слова стосуються саме нас! — сказала Айгерім, яку особливо вразила перша строфа.— Скільки разів Абай казав: «Людина, котра має розум, силу, совість, не може прожити своє життя без праці. Якби ти була навіть царицею, дармоїдство занапастило б тебе». Тут він і пише про це.— Вона замислилася на хвилину і провадила далі: — Я от тільки не розумію, що означає: «Мов цеглина, тверда, міцна, у будову життя лягай»? Коли це про нас, то які ж ми цеглини?.

І Айгерім засміялася сріблястим сміхом.

Макен знову прочитала вірш, і Айгерім замислилася над його рядками. Вони немовби навчали її, як треба ставитись до людей, наприклад, до своїх родичок, котрі так заздрили її долі. Макен вважала, що деякі рядки адресовані Айгерім і їх слід приймати як дружню, доброзичливу пораду.

Айгерім була захоплена і схвильована. Дзвінко розсміявшись, вона блиснула своїми білими рівними зубами й вигукнула:

— От бач, а я й не зрозуміла, що ці рядки написані для нас з тобою. Добре, що ти це помітила…

Макен скромно опустила очі:

— Кші-апа мені здається, Абай-ага говорить тут про те як ви виховуєте мене, як навчаєте вишивати:

Так, безнастанно — то вночі, коли засипав весь аул, то хмарного дощового ранку, то ясного полудня, коли осіннє сонце перетворювало навколишні жовті пагорби на блискучі злитки золота,— народжувалися прекрасні рядки Абая. Сидячи за круглим столом, накидав поет на папір тремтливі рядки, виливаючи в них свої скорботні думи про тяжке життя рідного народу.

Одного разу, в хвилину творчого піднесення, згадав Абай і останню свою розмову з Базарали в день від’їзду з аулу Даркембая. Розповідаючи про лихі заміри Азимбая та Шубара, старий казав, що ці люди схожі на вовків, які, готуючись до хижого наскоку, скупчуються в зграю, задирають до неба свої вискалені морди і дружно виють; потім, підкидаючи сніг, вони, як вихор, налітають на беззахисну отару овець, що пасуться на низькодолі, і чинять над нею криваву розправу. Азимбай і Шубар, мабуть, ще гірші за вовків: погрозами примушують вони приєднатися до їхньої зграї і тих, хто хотів би залишитися осторонь. Але ще огидніші хабарники-бії, такі як Абдільда, що продають свою совість «за круп коня»[112] або «горб верблюда»[113],— ці пристають до хижої зграї, щоб поживитися коштом знедолених бідняків.

З палкою ненавистю думаючи про цих ворогів знедоленої людини, Абай яскраво уявляв собі бліде, виснажене обличчя Базарали, його осудливі очі. І гнівні рядки поквапно лягали на папір:

Абай нанизував рядок за рядком, а перед собою бачив зграю вовків; разом піднявши закривавлені морди, вони вили, готуючись до нового нападу.

Цей вірш в домі Дармена співали під домбру. Магаш і Какитай переписували його для друзів. Один аркушик попав у руки юних учнів Кішкене-мулли, і вони швидко вивчили вірші напам’ять. Інший уславлений вірш Абая, що бичував зажерливих волосних управителів, також народився в Акшоки цих осінніх днів; кожний рядок поета був насичений гіркою іронією або злою, ущипливою насмішкою. З самісінького серця розгніваного співця вилилися викривальні слова:

Так картав Абай розбагатілих на хабарах Такежана і його сина, волосного управителя Азимбая, який, наслідуючи батька, збудував на неправедні прибутки три зимовища і багатів з кожним днем. Згадав поет і про інших здирщиків, про хитромудрих аткамінерів, яких чимало бачив за своє довге життя. Конденсуючи в пам’яті їхні риси і рисочки, створив Абай цільний, масивний, подібний до сплаву жамби[114] вірш, пройнятий гнівною іронією. Його нескінченно переписували в аулі Акшоки, вивчали напам’ять і співали під домбру.

В один з таких творчо наснажених, холодних днів в аул несподівано примчав з міста Баймагамбет. Проїхавши повз свою домівку і ні з ким не перемовившись і словом, він попрямував до Абая. Хоч і дуже стомлений,— мабуть, їхав не відпочиваючи,— він ішов тепер дуже швидко. Айгерім, Магаш і Какитай зрозуміли, що трапилося щось незвичайне, і слідом за Баймагамбетом увійшли до Абаєвої кімнати.

Привітавшись із господарем дому, Баймагамбет опустився на одне коліно, витягнув з-за пазухи вчетверо згорнутий аркуш паперу і подав його Абаю:

— Телеграма від Абіша!

— Від нього самого!

— Що пише?

Тривожний шепіт, запитання сипалися з усіх боків.

Абай повагом, наче на превелику силу, читав телеграму. Ще не збагнувши цілком її змісту, не зрозумівши до кінця, що скоїлося, він із стривоженим серцем дав її Магашу і Какитаю. Ті прочитали, і Абай знов уважно переглянув увесь текст, від першої до останньої літери. Коли він звів очі, домочадцям здалося, що вони ніколи ще не бачили в них виразу такого горя. Смугляве обличчя посіріло, широкі довгі рукави його сорочки начебто самі собою ворушилися: це від хвилювання тремтіли його руки. Він сидів, наче скам’янілий, не знаючи, що робити, куди йти, що казати.

Магаш, помітивши благальний погляд Айгерім, уголос прочитав телеграму, одразу перекладаючи її казахською мовою.

«Хворію два місяці, лягаю в лазарет. Магіш відправив додому. Нехай до мене швидше приїде Магаш».

Абіш завжди був хворобливий. Коли він жив ще в Петербурзі, рідні, в тому числі й Абай, тривожачись за нього, не раз радили йому залишити навчання. Але Абіш і слухати не хотів про це. Перед своїм одруженням хлопець прохопився значущою фразою: «Моє життя коротке!» Какитай і Магаш почали допитуватись, чому він це сказав. Помітивши сльози на очах братів, Абіш поспішив заспокоїти їх і обернув свої слова на жарт.

Листи, які останнім часом надходили від Абіша з Алма-Ати, не викликали у близьких тривоги, він ніколи не скаржився, що нездужає. І раптом ця сумна звістка: Абіш хворіє вже два місяці! Адже він живе у великому місті, де є лікарі і ліки, — чого ж він не зміг вилікуватися від своєї хвороби і навіть змушений лягти в лазарет? Дружину Абіш відправив у Семипалатинськ — виходить, це надовго. Видно, він давно приховує від близьких свою хворобу, а тепер критись уже неможливо. Коли б не було серйозної небезпеки, Абіш нізащо не послав би батькові такої телеграми,— із скупими й холодними, мов камінь, словами.

Про це все думали тепер Абай та його домочадці. Вони сиділи, застигши в гіркій мовчанці, і нестримні сльози рясно збігали по їхніх обличчях. Ридаючих жінок Бай-магамбет і Муха відвели до суміжної кімнати. Нарешті Абай опанував себе і сказав:

— Чого ж сидіти склавши руки! Збирайтеся в дорогу, завтра ранком поїдемо в Семипалатинськ. А ти, Магаш, приготуйся виїхати звідти до Алма-Ати, треба буде…

Абай не договорив. Він заридав, закривши обличчя долонями. Всі один по одному поквапно вийшли з кімнати. Зажуреного батька треба було залишити зараз самого з його горем, його думами.

Того ж дня, тільки-но сонце почало хилитися на захід, Магаш, Какитай і Муха верхи виїхали в Семипалатинськ. По дорозі вони мали завернути на дальній випас, де були кінські табуни, і відправити звідти найкращих коней в аул, щоб впрягти їх у візок Абая. Треба було також відібрати кобилиць і добрих коней на продаж на семипалатинському базарі. Поїздка Магаша до Алма-Ати потребувала чималих грошей.

Цілу ніч Абай провів на самоті, і Айгерім чула, як тяжко він зітхає. Інколи він тихо розмовляв сам із собою, і в голосі його звучала нестерпна туга. А то раптом з пристрасним сумом і мукою повторював дороге ім’я: «Абіш мій! Рідний мій Абіш!»

Вдосвіта, змучений стражданням і безсонням, Абай наче віддався нарешті на волю слів, що рвалися з його грудей, і почав виливати своє горе в розмірених рядках. Виплавлені із сліз, зітхань, ридань, народжені у самій глибині серця, ці рядки били гарячою кров’ю:

Чи довго писав він, скільки залишилося ще в серці невисловленого горя? Абай не міг би відповісти на це запитання. Пісня, народжена цієї ночі, була зойком його душі, передчуттям грядущого лиха…

Не минуло й тижня від того дня, як одержано було тривожну звістку про хворобу Абіша, а вже Магаш, закінчивши всі готування до далекої дороги, разом із своїм нерозлучним другом Майканом, а також давнім приятелем Абіша, веселим Утегельди, виїхав з Семипалатинська в Алма-Ату.

3

…Баский карий кінь мчав вечірнім містом легкі сани, в яких сиділи Абай і Дармен. Того року зима в Семипалатинську була сувора. Натягнувши віжки, Баймагамбет задумано прислухався до співучого скрипу полозків. Інколи добре накочений сніг дзвенів, як скло. Мороз вкрив інеем бороди і вуса подорожніх, тонкими крижинками зліпив вії.

Переїхавши скутий кригою Іртиш, Баймагамбет зупинив сани біля Кумашевйх воріт. Не виходячи з саней, Абай послав Дармена довідатися, чи нема для нього листа або телеграми. Дармен незабаром повернувся засмучений: від Магаша все ще не було ніякої звістки.

До заходу сонця Абай встиг об’їздити всі казахські будинки в Середніх і Верхніх Жатаках, де доводилося колись зупинятися йому, його дітям або близьким родичам. Листа від Магаша ніде не було.

Тоді Абай звелів їхати в нижню частину слободи, де на пагорку, поблизу поромної переправи, була поштова контора. Зайшовши до маленького душного приміщення, де пахло клеєм і сургучем, Абай запитав, чи нема серед недоставленої кореспонденції листа з Алма-Ати на його ім’я. Старий чиновник, довгобородий, з виснаженим жовтим обличчям, в окулярах, що стирчали на кінчику носа, вловив, певно, тривогу в Абаєвих очах. Переглянувши пачку синіх і білих конвертів, що зберігалися в довгастому ящику, відповів лагідно:

— Листа з Алма-Ати на ім’я Кунанбаєва нема, але це не повинно вас непокоїти. Річ у тім, що в районі Аягуза лютує хуртовина, і по тракту між пікетами[115] Аркат і Аягуз неможливо проїхати. Пошта, відправлена з Семипалатинська, застряла в Аркаті. Очікуваний вами лист можливо, теж лежить там. Але є чутка, що вчора з Аягуза виїхали кілька підвід. Якщо в дорозі не станеться якась непередбачена затримка, то треба чекати їх прибуття сьогодні вночі. Можливо, ви завтра й одержите листа.

Це повідомлення трохи заспокоїло Абая, і він щиро подякував чиновнику.

Звідси вони поїхали в центр слободи, до чотиривіконного будиночка з пласким дахом, де спинився Какитай. Почувши, що гукає Дармен, Какитай вибіг на вулицю і радо привітав дядька. Абай доручив йому з’їздити ранком на пошту і, якщо буде від Магаша лист, доставити його в дім Дамежан, де Абай вирішив переночувати.

— Все буде виконано точно! — радісно вигукнув Какитай, який також з нетерпінням чекав звістки від Магаша.

Коли Абай дістався до будинку Дамежан, вже було зовсім темно. Тут його зустріли як найдорожчого гостя. За столом сидів човняр Сеїль. Серед міських трудівників, з якими доводилось Абаю зустрічатися, Сеїль вирізнявся своєю чесністю, здоровим глуздом, обізнаністю з тутешнім життям. Абаю він дуже подобався, і вони часто ходили в гості один до одного.

Хоч Сеїль, який сидів завжди на почесному місці в домі Дамежан, був Абаєвим ровесником, він одразу підвівся і пішов йому назустріч. Вітаючи гостя, Сеїль потиснув обома долонями його руку і провів на тор. У всій поведінці Сеїля чемність городянина поєднувалася з повільною статечністю і стриманістю степовика. Абаю приємно було зустрітися з цією людиною. Навіть настрій трохи покращав.

Знявши шубу з допомогою Дамежан і Сеїля, Абай привітно поздоровався з ним. Він знав, чого човняр перебуває в цьому домі. Після смерті Жабикена Дамежан і Сеїль, можливо, послухавшись доброї поради Абая, породичалися. Дамежан висватала за свого старшого сина Жумаша дочку Сеїля Жангайшу і восени цього року прийняла в дім невістку.

Баймагамбет і Дармен, які трохи затрималися надворі біля коней, з’явились на порозі, і всі посідали за маленький круглий стіл. За чаєм, а згодом за вечерею, яка затяглася до півночі, Абай говорив мало. Йому хотілося послухати розповіді Сеїля, довідатись, як живуть люди в місті. Залюбки п’ючи густий коричневий чай з вершками, який наливала йому господиня, він розпитував Сеїля про зимові міські промисли. Попервах човняр відповідав скупо і ніби знехотя.

— Як замерз Іртиш — човен годувати перестав. Ходив на поденну роботу, а потім найнявся на бойню, до різника Хасена.

Дамежан сказала, що її син Жумаш теж працює у Хасена — дубить шкіру. Йде з дому рано-вранці, повертається пізно ввечері, а заробляє копійки.

Та й зайшла мова про різника Хасена, зажерливого багатія, гнобителя міських жатаків. Сеїль і Жумаш, доповнюючи один одного, розповіли Абаю про події, які сталися сьогодні на бойні і викликали обурення.

Молода вдова Шаріпа, чоловік якої помер від холери, лишилася з трьома малятами на руках. Вона стала до Хасена на роботу — обчищати кишки. Приходила на бойню вдосвіта і, не розгинаючи спини, працювала до пізнього вечора серед бруду й смороду. Довірений Хасена, страшний грубіян і скандаліст Атарбай, платив їй п’ять з половиною копійок на день, і то вважав, що платить надто багато. Взимку міські жатаки, як і аульні наймити, ладні працювати за безцінь, за саму юшку, яку не відрізниш від помиїв. Хасен довідується, яку сім’ю у Верхніх Жатаках найбільше обсіли злидні, і посилає туди свого прикажчика наймати робітників. Він може прийняти на роботу і дитину, і діда, що вже нічого не тямить. Аби дешевше.

— Правду кажучи, цей Хасен усіх нас обкрадає, та ще й знущається,— сказав Сеїль.— Хіба це платня за роботу — так собі, як насмішка! — бідкався він.

Дамежан, Жумаш і Сеїль навперебій розповідали про те, які знущання і приниження терплять бідняки Верхніх Жатаків на бойні. Але такої ганебної наруги, яку зазнала вдова Шаріпа, вони ще не бачили.

А було це так. Ввечері, перед закінченням роботи, біля воріт бойні з’явився Отарбай із своїм приятелем Конкаєм, здоровенним, смуглявим жигітом з нахабними очима. Обидва добре хильнули і тепер шукали, де б розважитись. Отарбай оголосив, що йому відомо, нібито жінки, котрі обчищають баранячі кишки і шлунки, крадуть нутряне сало, отже треба їх обшукати. Спинивши білолицю, гарненьку Шаріпу, Отарбай і Конкай наказали їй роздягатися. Коли вона, злякавшись, скинула дірявий верхній чапан, вони звеліли зняти і камзол. Звісно, сала не знайшли, і тоді Отарбай сказав:

— Чогось ти дуже товста! Мабуть, сало у тебе під спідницею сховано. Ану, роздягайся!

І негідники спробували зірвати з неї плаття. Тоді Ша-ріпа, не стерпівши, плюнула Отарбаю межи очі, а Копкая, який схопив був її за пелену, ударила по щоці. Отут і почалося найогидніше. Двоє здоровенних чоловіків накинулись на кволу жінку, збили її з ніг і почали бити і топтати каблуками. Сеїль вирвав бідолашну з рук негідників. Але на цьому справа не закінчилась: робітниці, що збіглися на несамовитий крик Шаріпи, люто накинулись на підпилих мерзотників і добре відлупцювали їх.

Абай, насупивши брови, мовчав, але запальний Дармен не витримав:

— Як можна миритися з такою ганьбою? — вигукнув він гнівно.— За знущання з беззахисної жінки треба судити!

— Судити…— гірко посміхнувся Сеїль.— У Хасена вистачить грошей, щоб відкупитися. Та хіба лише Хасен такий? Багачі скрізь попихають бідняками.

І Сеїль розповів про роботу на бойні. У цій справі він добре обізнаний, вивчив її ше юнаком, коли вперше прийшов у місто шукати роботи. Тепер Сеїль так приловчився, що за день може нарізати і оббілувати до шести десятків баранів. Робота важка, а платять за неї всього-на-всього п’ятнадцять копійок, інколи — двадцять. Та й то під час розрахунку Отарбай завжди намагається обдурити…

— Але як же ти все-таки попав у тенета Хасена? — зацікавився Абай.— І чого не покинеш його?

Човняр помовчав: видно, йому важко було про це говорити.

— Є в мене брат, молодий жигіт,— заговорив він нарешті.— Йому всього сімнадцять років, і він ніяк не міг знайти собі роботу. От і надумав я зробити його фурманом: назбирати грошей на роботі у Хасена і придбати братові коня і гарбу. А тут почали говорити, що повстяр Сейсеке шукає таких жатаків, які могли б своїми кіньми возити хуру в Китай. Приїдуть вони в Бахти, в Чугучак — а там усе дешеве, майже дурно віддають, кожен фурман, мовляв, мало не лопатами гроші загрібає. Словом, так само, як Хасен заманював робітників на свою бойню, так і Сейсеке ловить фурманів. Борода у мене сива, а повірив я тим байкам. У всьому собі відмовляв, збирав гроші для брата і вирядив його на доброму копі і новенькій гарбі в дорогу. Тридцять фурманів на сімдесяти конях відвезли мануфактуру в Бахти, а назад — шкури і вовну для Сейсеке. Вміє торгувати чортів повстяр! Його каравани в один бік ходять до Китаю, а в другий — до Ірбіта і Макаржі[116] — цей ніколи нічого не втратить. А от брат мій не тільки баришу не привіз, а ледь живий додому дістався. Обморозив у дорозі руки й ноги, йому пальці одрізали, тепер на куксах ходить. Калікою став, сидить безвихідно дома, схуд, навіть вуха світяться. Словом, від коня шкура та кістки зосталися, а від фурмана — сам кістяк. Та інакше і бути не могло: в дорозі людей самим чорним хлібом годували, та й то недостатньо, і кінь з порожнім черевом чвалав. Зазнав мій брат стільки мук, а не привіз і копійки: не заплатив йому Сейсеке. Треба було скаржитись, а брат з дому ступити не може, та й я день у день на роботі. І не злічити, скількох людей занапастив проклятий повстяр! Мій сусіда, човняр, теж заходився візникувати, а тепер сидить і плаче. Коли повернувся його син з поїздки і прийшов до Сейсеке по гроші, той каже йому: «Ось перевіримо привезені шкури, і коли виявимо якусь пропажу, все до копійки стягнемо з тебе і з інших фурманів». А ви знаєте, як вони приймають шкури і повсть?

— Трохи знаємо,—посміхнувся Дармен.—На твоїх же очах обдурюють тебе, та ще й приказують: «Дон, шоп можемке! Брак-мрак!»[117].

— От-от, саме так! Сейсеке за що хочеш учепиться, аби не платити обіцяного за підводи. На одне тільки сподіваюся: може, всі тридцять фурманів разом уміють за себе постояти. Кажуть, вони тепер на Сейсеке біля його воріт чатують. Отак я попав у тенета Хасена, Абай! — І, помовчавши, додав: — Коли бідняк у кабалі в багатія, йому ні в степу, ні в місті — ніде нема життя!..

Наступного ранку, коли Абай і Дармен сиділи за чаєм, в кімнату вбіг радісно збуджений Какитай. Очі його горіли. Мороз надворі аж шелестів, від чобіт жигітових ішла легка пара, густі вуса його взялися кригою. Какитай, ще не встигши роздягтися, витягнув з-за пазухи два конверти і подав їх Абаю.

— Перш ніж піти на пошту, я спитав у Кумаша. А листи туди вже прибули!

Абай розірвав обидва конверти і глянув на дати наприкінці кожного листа.

Цей ішов двадцять діб, а цей — дванадцять! — сказав він. — Просив Магаша щотижня писати, він і писав. А пошта затрималась, листи надійшли обидва разом…

Абай надів окуляри і почав читати першого листа, руки його трохи тремтіли. Всі сиділи, затамувавши подих і не зводячи очей з його обличчя. Мабуть, вісті були сумні. Лист закінчувався віршем, у якому Магаш з притаманною йому щирістю і запальністю виливав свою душу:

Рівні рядки листа потьмяніли, літери наче танули, розпливалися. Абай різко скинув окуляри, обличчя його пополотніло від хвилювання, на очі набігли сльози. Він затулив обличчя долонями і завмер у скорботній мовчанці. Насилу опанувавши себе, Абай розгорнув другого листа. Цей був не такий печальний. Магаш писав: «Незабаром після нашого приїзду Абішу-ага покращало. Апетит тепер у нього непоганий, сон став спокійніший. Ми дуже зраділи, коли нам сказали, що Абіша можна взяти з лазарету і лікувати вже дома. Лікар запевнив нас, що хворий почав одужувати. Тепер Абіш разом зі мною живе в домі нашого друга і навіть далекого родича — Абсамата. У дворі в нього ми тримаємо кобилиць і лікуємо Абіша кумисом. Лікар приходить щодня. Всі надії покладаємо на аллаха!»

Цей лист трохи заспокоїв Абая, зажевріла надія і в серцях Абішевих друзів. Абай попросив паперу і олівець: він вирішив одразу написати відповідь Магашу. Сіли писати листи й Какитай та Дармен.

Ніби відповідаючи на вірші, якими Магаш закінчив свого сумного листа, Абай заговорив співзвучними рядками, розкриваючи в них своє любляче, стривожене серце:

Виливши своє горе у віршах, Дбай перейшов на прозу, поки, захоплений ліричним пафосом, не повернувся знову до віршів. Тривогу заступала надія, похмурий розпач — несміливий просвіток. Абай кидався, як хворий на лихоманку, в грудях якого то палає вогонь, то холоне кров.

Розуміючи, що переживав Магаш біля ліжка хворого брата, Абай тепло звертався до молодого поета:

Дармен, який писав Магашу про те, що пережив цього сумного ранку, сам того не помічаючи, також заговорив віршами:

Абай порадив своїм молодим друзям написати в Алма-Ату такі листи, які підбадьорили б Абіша, розважили його, розвіяли тяжкий настрій. Хворому, прикутому до ліжка, дорога кожна вісточка, здатна відвернути його увагу від думок про хворобу. Тоді Какитай і Дармен написали окремо самому Абішу і докладно розповіли йому про аульне життя-буття, про сімейні новини, про кумедні пригоди, які нібито сталися з ними в дорозі. Опівдні кілька листів були приготовлені до відправки на пошту.

4

Невеличке місто з одноповерховими дерев’яними будинками, що потопали в садах, вільно розкинулося коло підніжжя Великої гори. На рівній долині, що лежить між містом і горою, в тінявому плодовому саду, обгородженому високим парканом, містився військовий лазарет: два десятки довгих корпусів. Влітку тут густо зеленіє соковита трава, пишно квітнуть яскраві квіти. Обласне місто Алма-Ата цілком справедливо пишається своїм лазаретом. Років із п’ятнадцять тому головним лікарем став Лев Миколайович Фідлер. Він заново відремонтував палати, поліпшив догляд за хворими, підібрав собі діловитих, досвідчених помічників.

Викоханий гнідий кінь з круто вигнутим лискучим крупом підкотив до лазарету сани, в яких сидів Майкан. Мало не годину прочекав Майкан біля воріт, доки звідти вийшов високий опасистий чоловік, застібаючи на ходу шубу, підбиту лисячим хутром. Піднявши з легким поклоном шапку, він сів у сани. Це й був лікар Фідлер.

Гнідий, одразу відчувши, як попустили тугі віжки, викинув наперед голову і помчав швидкою інохіддю.

Лікар, хоча й поганенько, але знав по-казахськи і охоче розмовляв цією мовою. Легенько штовхнувши Майкана плечем, він сказав йому, калічачи слова:

— Мій час мало. Іноходець скорій. Пусти!

Майкан посміхнувся:

— Миттю долетимо!

Він різко натягнув віжки, і іноходець, витягнувшись усім корпусом, як вихор, помчав униз рівним, прямим шляхом до міста.

День був безвітряний, з димчасто-сірого неба повільно падав лапатий сніг, але від шаленої скачки сніг летів назустріч подорожнім, бив в обличчя і сліпив очі.

Фідлер був відомий в місті не тільки як чудовий медик, але і як дуже порядна, лагідна людина. Недарма росіяни, казахи, татари, уйгури, дунгани, кашгарці й ташкентці, що жили в Алма-Аті, вимовляли його ім’я з любов’ю і вдячністю. До Абіша він ставився по-батьківськи лагідно і турботливо.

Гнідий іноходець швидко добіг до міста, так само швидко проминув пряму, як стріла, Колпаківську вулицю, пролетів Сільською і Микільською, трохи уповільнив ходу на вулиці Гурді і Трояндовій алеї, не таких рівних, як Колпаківська, але на Старокладовищенській знову побіг нестримно. Ніби прагнучи вирватися з голобель, він мчав уперед, стріпуючи довгим чубком і заглушаючи вуличний гамір гучним тупотом копит.

Казахи, які жили в степах Сари-Арка[118], не дуже цінять інохідців, але в Джетису[119] ними дорожать більше, ніж скакунами. З двох казахів один обов’язково тримає і викохує інохідця. Гнідий іноходець дістався Магашу і Майкану випадково. Коні, на яких вони приїхали з Семипалатинська, зовсім охляли, і Магаш з Майканом випадково познайомилися з казахом Датом, і той дуже зрадів, коли дізнався, що розмовляє з родичами Абая: як і більшість джетисуйських казахів, Дат дуже поважав Абая, любив його вірші і багато їх знав напам’ять.

Почувши від Магаша, що його старший брат перебуває в лазареті, Дат запитав, чим він може бути корисним своїм новим друзям. Магаш відповів, що хоче купити на базарі доброго коня.

— Я не можу дозволити, щоб син Абая шукав собі коня на базарі,— сказав Дат.— Ви спинилися в Абсамата, він так само і мені друг. Їдьмо до нього і щось придумаємо.

І він повіз Магаша і Майкана до Абсамата, де несподівано подарував їм славетного свого жеребця, який був відомий усім жителям міста як «гнідий іноходець Дата» і цінився нарівні з «кун жесир» — платою за вбивство жінки. Знявши з коня сідло і передавши повід у руки Магаша, Дат сказав:

— Візьми його і віддай Абаю-ага. Скажи, що цього коня шле йому один із синів Великого Жузу[120].

Отака історія була у гнідого інохідця, який мчав Майкана і лікаря вулицями Алма-Ати до хворого Абіша.

Лікар Фідлер просидів біля Абіша майже годину. Він не міг сказати нічого втішного — за останні три-чотири дні здоров’я хворого погіршилося. У важкому становищі-опинився і лікар. На його очах згасало молоде життя. Всі зусилля і намагання лікаря допомогти хворобу були марні. Наука, всіма засобами якої, здавалося б, володів Фідлер, не могла подолати страшну хворобу.

Коли до Алма-Ати приїхали родичі Абіша і їх присутність підбадьорила хворого, лікар дозволив йому вийти з лазарету і лікуватися дома. Він сам простежив, щоб у домі Абсамата хворого примістили у великій світлій кімнаті, і звелів винести з неї килим, тускіїз, сирмак, текемет[121] — одним словом, усе, що легко припадає пилом. З його розпорядження у дворі Абсамата для Абіша доїли трьох кобилиць. Відвідуючи хворого двічі на тиждень, він ретельно оглядав його і щоразу наполегливо наставляв Абіша, як треба поводитися, щоб запобігти загостренню хвороби…

Після приїзду Магаша, коли Абіш мало не щодня почав одержувати листи з дому — від батька, від братів, від матері і особливо часто від любої дружини,— він відчув болісну тугу за рідним гніздом.

Про це своє сокровенне бажання він розповів сьогодні Фідлеру, котрий став для нього тут найближчим, дорогим другом, єдиною опорою юної душі, яка ще не втратила надії на одужання.

Фідлер відповів не зразу. Він замислено перевів погляд з обличчя хворого на вікно, за яким повільно падав рідкий сніг, бовваніли оголені морозом дерева. Важкі, темні хмари суцільною пеленою вкрили небо. Похмурий день навівав на Фідлера сумні думки. Важко було подати хворому надію, не було чим його розрадити. У розумних карих очах лікаря легко було прочитати збентеження, і він, дивлячись убік, намагаючись надати своєму голосові впевненості, сказав:

— Навесні, Абдрахман, ви, звичайно, поїдете додому. Ось потеплішає, і вирушите в дорогу… Доберетеся потихеньку до рідних місць.

Правдивий характер Фідлера не дозволяв йому вдаватися до брехні у розмовах з Магашем. Бачив печальне обличчя жигіта, бачив його сльози, пекучі, як отрута. А втім, говорив йому завжди тільки правду:

— Не можу нічим втішити вас, дорогий. Здоров’я Абдрахмана мене не радує. Що вдієш, туберкульоз — хвороба поки що невиліковна!

Не сказав він нічого втішного і після сьогоднішніх відвідин. Коли Магаш, посадовивши лікаря в сани, повернувся до кімнати, він побачив, що брат читає принесеного вранці листа. Але це тільки здавалось. Абіш не читав. Він лежав зажурений, приклавши до зблідлих сухих губ, ніби цілуючи, листа від Магіш…

Зачувши братову ходу, Абіш звів тонкі, довгі брови.

— Глянь,— тихо промовив він, показавши очима на листа.— Магіш вклала в конверт два чисті аркушики паперу — жовтий і червоний. Вона пише, що пожовкла з туги і горя… А наша донечка Рахіля вже почала ходити, вона квітне, наче червоний тюльпан… Жовтий аркушик — це моя Магіш, а червоний — моя Рахіля…

Брови у Абіша ворухнулися, ніздрі затремтіли, на очі набігли сльози, він обернувся обличчям до стіни.

Щоб розвіяти похмурий настрій хворого, Магаш нагадав йому про новий лист від Дармена і Какитая. Але Абіш ніби й не чув його. Він просунув під подушку схудлу, тонку руку і витягнув уже не раз читані батькові листи. Знову перечитавши вірші Абая, Абіш сказав братові:

— Мабуть, батько дуже занепокоєний. Він став віруючим… Ти помітив, Магаш, у цих своїх віршах батько звертається з проханням до всевишнього. Коли у людини вичерпуються сили і вона втрачає надію, їй тільки й лишається, що молитися та благати.

Абіш замовк, а потім попросив Магаша принести кумис. Двічі ковтнувши, він поставив піалу і задумливо провадив далі:

— Найбільше мене мучить думка, що батькові не пощастило здійснити свою мрію. Навчав мене… виховував… дивився на мене, радіючи і сподіваючись, думав, що я досягну багато чого… Скільки разів він казав мені: «Повернешся з великими знаннями, станеш служити своєму народові, і тоді я буду найщасливішим батьком на землі…» Як подумаю про це, гіркота отруює мене, не дав мені спокою…

Великі рясні сльози потекли його схудлими, запалими щоками. Магаш мовчав, затуливши обличчя хусткою.

Алма-тинська зима закінчувалася. Хворий зовсім підупав на силах, він уже неспроможний був підвестися з ліжка, не міг відповідати на листи — Магаш писав за нього. Витягнувшись, лежав він нерухомо на спині, замислено дивлячись поперед себе. Тіло його так схудло, що було майже непримітне під ковдрою.

Сьогодні день випав особливо ясний. Синювато-блакитне небо, освітлене щедрим сонцем, сяяло прозорою чистотою. На ще голих гілках тополь каркало гайвороння, наче провіщаючи наближення весни. На вулицях гралася багатоголоса дітвора, йшли численні перехожі, проносилися санки, подзвонюючи мідними дзвіночками. Чубки, гриви і хвости коней були оздоблені червоними і зеленими стьожками, а сидіння санок — яскраво-барвистими килимами. Ось кілька санок з веселими сідоками промчало повз будинок Абсамата…

Місто шумно готується до великого свята, а в будинку Абсамата панує тиша. Магаш сидить за столом і зосереджено, наче в самозабутті, пише. Абіш мовчки дивиться на нього. Ну звичайно ж, Магаш пише вірші. Абіш простягає до нього руку і тихо, але владно каже:

— Закінчив вірші? Дай сюди!..

Магаш не знав, що йому робити. Чи можна показати ці вірші хворому? Чи не буде це жорстоко? А не дати — ще гірше…

Абіш відчув вагання брата.

— Не турбуйся, знаю, ти написав правду… Дай же!

Магаш подав йому дрібно списаний аркуш паперу.

— Подивимося, що написав початкуючий поет,— жартівливо, щоб заспокоїти брата, сказав Абіш.— Побачимо, як розцінює моє становище дорогий Магатай.

Магаш підійшов до братового ліжка і сів поруч: затиснувши в тремтячій руці аркуш паперу, Абіш почав читати:

Абіш довго мовчав, збираючись із силами. Нарешті тихо заговорив:

— Поки я хворію, ви пишете вірші — ага, Дармен, Какитай і ти… Краще б вони народилися не в тузі, а в радості… Для життя повинні вони народжуватися…

Він знову перепочив, потім сказав те, про що довго роздумував за час хвороби:

— Читаю ваші .вірші і бачу: ви стаєте справжніми поетами. Здається, таких віршів казахською мовою ще ніхто не писав… Адже те нове і чудове, що в них в, прийшло від російської поезії, через твори батька. Але навіщо ви приділяєте так багато уваги прикрощам і смутку? Скажи це батькові, хоч я не раз говорив йому це, коли ми розмовляли з ним про вірші. Російська поезія, російське мистецтво допомогли йому осідлати крилатого коня, високо злетіти на ньому. От і треба дивитися вперед. Майбутнє Росії велике і славне! Я не раз чув про це від багатьох людей у Петербурзі, в Москві. Павлов і його друзі глибоко вірять в це прекрасне майбутнє, вони борються за нього. Вони кажуть: скоро зійде над Росією зоря. Нам, жителям Семипалатинська, Алма-Ати й інших глухих закутків неосяжної країни, треба зрозуміти.

Абіш говорив натхненно, з палаючими очима, він навіть трохи підвівся на ліжку. Аж ось він замовк і довго лежав нерухомо. Потім, ковтнувши кумису, вів далі:

— Кожного дня хтось народжується, хтось умирав. А народ, суспільство живе, іде своєю дорогою. Що таке одна людина на терезах громадського життя? Хіба світ загине без неї?

Сумно усміхнувшись, Абіш взяв у руки аркушик з братовими віршами і сказав:

— Не подобається мені, дорогий, що ти весь час вдаєшся в тугу, проливаєш сльози. Облиш сумні думки, Магаш! Піди в місто, повеселися!

В кімнату зайшов Абсамат, щоб покликати Магаша обідати. Але Абіш затримав брата і послав господаря по Утегельди і Майкана.

Обидва жигіти, які звикли розуміти Абіша з півслова, з ледь помітного поруху брів, майже постійно перебували в суміжній кімнаті. Тепер, зайшовши до хворого з певним острахом і тривогою, вони зраділи, побачивши спокійне обличчя Абіша, який попросив їх підійти до ліжка і, з усмішкою дивлячись на них, сказав кволим голосом:

— Мій Магаш зовсім не виходить з дому, він навіть пожовк від нудьги. Сьогодні у росіян чудове свято — масляна… Я чую: Алма-Ата сповнена веселощів і пісень… Запрягайте, друзі, коней. Їдьте надвечір у місто, повеселіться на широкій російській масляній. Випробуйте на скачках гнідого інохідця. Ти, Абсамат, поведеш його, і, я певен, він випередить усіх інохідців міста… Я дам тобі приз за це… Ану, Магаш, Утеш, Майкан, Абсамат, збирайтеся!..

Друзі значуще перезирнулися, слабка надія ворухнулась у їхніх серцях. Видно, Абіш почував себе сьогодні краще. Вони почали усміхатися, закивали на знак згоди і заговорили, перебиваючи один одного:

— Добре, добре, поїдемо!

— Ось побачиш — випередимо алмаатинців!

— Та вже гнідий постоїть за себе!

Коли вони вийшли з кімнати, Абсамат радісно сказав, відчувши настрій усіх:

— Видно, одужує — як хороше на серці!..

Абсамат і Майкан, нікому не кажучи, вже давно готували гнідого до масляничних свят. Коли смеркало, Абсамат запрягав коня в невеликі сани і подовгу ганяв його інохіддю. Щоб не заважали перехожі, він виїжджав або на Ташкентський шлях і мчав до Каскелена, або летів, як вітер, у напрямі Семипалатинська…

По обіді, виконуючи волю Абіша, жигіти запрягли коней і на двох санях виїхали з воріт на широку вулицю. Магаш і Утегельди сіли на задньому сидінні, а Майкан, який уміло правив конем, зайняв місце кучера. Поступившись дорогою гнідому інохідцю, запряженому у невеликі сани, він одразу ж випустив наперед Абсамата.

Сьогодні місто здалося Магашу та його друзям особливо чепурним і святковим. Згадавши Семипалатинськ, вони почали порівнювати його з Алма-Атою. Який прекрасний сніговий хребет Алатау, що наче навис своїм громаддям над містом! Цей могутній казковий велетень викликає захоплення в кожній живій душі. Хіба порівняєш Семипалатинськ з Алма-Атою! Правда, там на центральній вулиці височать красиві кам’яниці, а в Алма-Аті всі будинки дерев’яні, одноповерхові. А зате скільки тут фруктових садів! І які прекрасні стрункі пірамідальні тополі, що тягнуться до неба, гіллясті берези і могутні дуби на прямих, наче стрілки, вулицях!

Утегельди з наївним подивом розпитував Магаша:

— Невже всі дерева у міському саду посаджено за один день?

— Чого ж за один?

— А того, що всі вони однакові на зріст, наче гриви стригунів-дволітків, одночасно підрізані навесні!

Абіш багато розповідав Магашу про Алма-Ату, і тепер Магаш поділився з Утегельди тим, що чув від брата.

— Вісім років тому тут був жахливий землетрус і загинуло багато дерев. Ти правильно помітив — ці молоді дерева посаджені водночас, через те й здаються вони всі однаковими.

Утегельди виріс у степу, де нема жодного деревця. Він не відчуває краси цього зеленого міста, і Семипалатинськ подобається йому більше. До того ж він приїхав до Алма-Ати на початку зими і не бачив ще всієї пишноти фруктових садів, коли на гілках дерев полум’яніють численні плоди…

Майкан спинив коня на розі вулиці Гурді, звідти зручно було спостерігати запряжених у сани рисаків та інохідців, які мчали Сільською вулицею. Абсамат приєднався до них із своїм гнідим інохідцем і незабаром зник з очей. А Утегельди, очікуючи його повернення, знову заговорив з Магашем:

— Усе-таки я не розумію, як можна захоплюватися садами та деревами. Тільки злодіям привілля! А коли злодій залізе на цей знаменитий Алатау, в ліс, то його там ніяк не знайдеш. Ці сади, ліси і міжгір’я — справжнє злодійське кубло, вони наче самі нашіптують: «Хапай, кради, біжи до мене, я сховаю тебе».

— А ти бачив у цьому місті хоч одного злодія? — озвався Магаш. — Скільки місяців живеш тут, а чув ти, щоб хтось закричав пробі?

— От я і дивуюсь з того, що їх нема, — простодушно сказав Утегельди. — Але коли б мені довелося красти, я робив би це тільки в Алма-Аті.

Магаш і Майкан зареготали.

— Як тобі не сормно, Утеш,— крізь сміх дорікав Майкан.— Нащо тобі здалися оті злодії?

Але Утегельди затявся:

— Нічого мене соромити! Коли хочете знати, так думає сам Абай-ага. Якось я запитав його: «Чому в нашому Тобикти найбільше конокрадів у родах Мірза і Божей?» А він мені ось що відповів: «Глянь, Утеш, на їхні зимові і літні стійбища. Навколо неприступні скелі, тісні міжгір’я, глибокі яруги. Сама місцевість — як злодійське гніздо! Вона їх і навчає: «Вкради коня, веди сюди, сховайся в якому хочеш міжгір’ї і тут ріж його!» От що сказав мені Абай-ага. Так що ви не сперечайтеся зі мною.

Магаш засміявся, але нічого не відповів.

А засніженою вулицею безнастанно мчали санки, із свистом розтинаючи повітря. Ось, видзвонюючи бубонцями, пронеслася тройка. У широких санях, горлаючи хвацьку пісню, сиділи підпилі мужчини й жінки. Селянські коні, вигодувані вівсом і висівками, незграбні і веселі, як їхні захмелілі хазяї, бігли щодуху, а натовп глузливо реготав їм услід. За тройкою промчали англійські рисаки, довгоногі, стрункі красені, з вигнутими дугою шиями, прямими вухами і підрізаними хвостами.

Здіймаючи сніговий пил, летіли гніді, білі й карі інохідці казахської породи, стрімголов бігли російські рисаки.

Перегони щойно почалися. Інохідці мали пройти вулицями Колпаківською і Сільською, досягти Ташкентської алеї, потім, об’їхавши парк, знову повернутися на Колпаківську, промчати Сільською вулицею і спинитися на Скотному базарі коло білої церкви.

Дізнавшись про це, народ хмарою посунув до білої церкви, щоб побачити, як підходитимуть коні до фінішу. Магаш, Майкан і Утегельди, сівши в сани, теж поспішили до базарної площі. Там уже зібрався величезний натовп. Особливо примітними були в натовпі гімназисти у ясно-сірих шинелях з срібними пряжками і чиновники з золотими кокардами на картузах, що прийшли сюди з своїми дружинами. Але найбільше було на площі поліцейських: притримуючи довгі шаблі, урядники і стражники позирали на своє начальство — вичепурених ротмістрів у голубих шинелях і в білих рукавичках.

Шакірди з медресе і хальфе з усіх п’яти алматинських мечетей, насунувши на лоба татарські шапки, також прийшли подивитися на заборонене для них масляничне гуляння. Вирізняючись багатими лисячими та єнотовими шубами, статечно походжали російські і татарські купці, таранчинські і казахські торговці.

Є така приказка: «Один стрибав від ситості, другий від холоду!» Серед ситих, вдоволених, по-святковому вбраних людей ходили з простягнутою рукою жебраки, вимолюючи милостиню; впадало в око жалюгідне лахміття хліборобів-переселенців, які приїхали до багатого Семиріччя з далекої Росії і залишилися тут без притулку і без шматка хліба; було в натовпі чимало і бідняків казахів, зубожілих після джуту, бездомних, голодних дідів і бабусь.

Магаш зустрів у натовпі знайомих казахських чиновників, вони нашвидку питали про здоров’я Абіша і одразу переводили розмову на перегони: їх цікавило, як готував Абсамат до змагання свого уславленого інохідця.

Все густішала темрява, але на площі не було жодного ліхтаря. Звісно, білого коня можна було побачити і поночі, а от як відрізнити гнідого від буланого, карого від вороного! А втім, люди не розходились: адже перегони відбувалися тільки раз на рік. Часто з різних кінців площі чути було короткі вигуки:

— Тепер уже скоро!

— Зараз мусять бути!

— Та їдуть уже!

Нарешті вдалині, приблизно за півверсти, забовваніло щось темне, воно котилося широким шляхом, наче куля, з кожною миттю збільшуючись у розмірах. То, здіймаючи сніговий пил, мчали інохідці, запряжені в легкі сани…

Раптом Магаш, Майкан і Утегельди вигукнули в один голос: двоє коней, білий і гнідий, випередивши з десяток інохідців, йшли голова в голову. З натовпу хтось крикнув:

— Гей, Абсамат, гнідий іноходець! Натисни!

Вже неподалік від церкви, почувши безладний гамір юрби, Абсамат ще міцніше уперся ногами в передок саней і щосили натягнув віжки. Гнідий іноходець, закусивши вудила, рвонув уперед. Але білий іноходець відомих багатіїв, купців Абдувалієвих, усе ще скакав поряд, не відстаючи ні на крок. Тоді Абсамат, піднявши віжки, стьобнув ними коня і пронизливо-голосно крикнув:

— Чу-а! Гай-да!

Гнідий, одкинувши вгору чубок і високо задерши голову, наче хотів вдаритися нею об дугу, зробив різкий кидок і почав помітно відділятися від свого суперника. Спочатку він ішов попереду на голову, потім на шию, нарешті на весь корпус. Якийсь час Абсамат ще відчував на лівому плечі густу, гарячу пару, що йшла з ніздрів абдувалієвського коня, але гнідий з кожною секундою набирав швидкості. Ось він уже на цілих півквартала випередив своїх супротивників і, як падаюча зірка, пролетів широкою вулицею до фінішу, де натовп зустрів його захопленими вигуками.

Гнідий іноходець, про якого в той вечір у місті складалися легенди, за кілька хвилин домчав Абсамата до будинку. Слідом за ним підкотив і Майкан.

Звістка про перемогу гнідого на перегонах викликала неймовірний захват.

Коли друзі через кілька хвилин зайшли в кімнату хворого, Абіш ще не спав. Він жестом запросив їх підійти ближче до ліжка.

— Прийшов першим… Я вже чув… Поздоровляю… Абсамат, я приготував тобі приз…

Абіш звелів подати довгий кинджал з рукояткою з слонової кістки. Срібні піхви було прикрашено витіюватими візерунками, зробленими рукою вправного кавказького майстра. Цей кинджал Абіш купив в Абастумані на спогад про Кавказ, а тепер подарував його Абсамату.

Задоволений подарунком, Абсамат розповів Абішу якнайдокладніше про перегони, друзі пішли у вітальню, де було приготовлено чай. Біля низького розсувного стола, застеленого червоною скатеркою, виблискував начищений великий мідний самовар. На столі височіла гора баурсаків, стояли слоїки з маслом, медом, жентом[[Жент — сушений сир з маслом і медом, схожий на халву.]], цукром і цукерками. Всі посідали на курпе і знову почали розмову про сьогоднішнього переможця — гнідого інохідця.

У цей час за дверима почулося рипіння важких казахських чобіт і до вітальні зайшли двоє літніх бородатих чоловіків. Один із них, високий на зріст, у кунячій шапці, був Дат. Другого, нижчого за нього, широкоплечого, з сивиною у волоссі, знав тільки господар.

— Ассалау малей-ку-ум, ассала! — голосно привітали гості господарів.

Абсамат підвівся назустріч гостям, інші теж встали. Господар і господиня допомогли гостям роздягнутися і провели їх на почесне місце.

Дат, до якого всі присутні ставилися дуже шанобливо, прийшов у дорогому ламбуковому камзолі з короткими рукавами, з нагрудної кишені звисав краєчок золотого ланцюжка. Він поздоровив Магаша і Абсамата з перемогою гнідого інохідця, а потім познайомив усіх із своїм супутником.

— Це мій друг. Ви, мабуть, чули його ім’я, воно відоме не тільки в Алма-Аті, але й в усьому Джетису. Наш уславлений акин Джамбул!

Цього чоловіка з маленькими зіркими очима і рожевими щоками Абсамат добре знав. Магаш його бачив уперше. Вони потиснули один одному руки. Джамбул, який тільки-но сів до столу, почав ділитися своїми враженнями про перегони.

— Твій прудконогий кінь припав мені до душі! — заговорив він, звертаючись до Магаша.— Всі тюре[Тюре — знатна людина ханського походження.] і простий народ захоплювалися ним, він скорив усіх. Я радий за тебе, нехай буде шлях твій завжди щасливий! Чув я, ти син великої, хорошої людини. Батько у тебе прекрасний, і кінь чудовий, Магаш-мірза!

Джамбул переживав пору творчого розквіту, пісенне слово було у нього, як то кажуть, не на краєчку язика, а на краєчках губів. Красномовний акин одразу сподобався всім.

— Кажуть, хороша людина ніколи не цурається людей,— мовив Майкан, з усмішкою дивлячись на Джамбула.— Акин трохи розкрив рот — і зразу сказав про все!

Магаш почув ім’я Джамбула у перший день свого приїзду в Алма-Ату і тепер з великою цікавістю поглядав на широкоплечого акина, на його рожеве вилицювате обличчя, великий лоб і розумні, зіркі, жваві очі.

Дат сказав, що вони хотіли навідати Абіша, але, дізнавшись, що Магаш і його друзі поїхали на перегони, вирішили й самі побувати там. А тепер настав вечір, і сьогодні вони вже не побачать Абіша: після заходу сонця не можна навідувати хворих. Усі, на знак згоди, кивнули: справді, є такий звичай, обов’язковий для добре вихованих казахів, і літні люди ніколи не порушують його.

— Ми зайдемо до нього вранці,— додав Дат.

Великий мідний самовар незабаром, спорожнів, і на зміну йому з’явився другий, ще пузатіший. За чаюванням допитливий Джамбул задавав Магашу одне питання за одним. Він докладно розпитував його про Абіша: як навчав Абай свого сина, що пише він йому з Семипалатинська. У відповідь Магаш прочитав навіть кілька листів Абая, написаних у віршах. В одному з них з вдяч-ністїо згадувалося ім’я Абсамата.

— Як це добре, що Абай, навіть не знаючи Абсамата, особисто дякує йому в прекрасних віршах! — сказав задоволений Дат.— Хай бог буде милостивий до тебе, Абсамат! За твоє добре діло всі уйсуни, дулати[Уйсуни, дулати — назви родів.] та й весь Великий Жуз тисячу разів скажуть тобі спасибі. Коли вже ім’я твоє стало славним у Семипалатинську, то нехай множаться в Алма-Аті твої друзі. За твоє піклування про доброго сина шановного Абая ти гідний великої пошани.

Джамбул почав наполегливо просити Магаша, щоб той почитав вірші Абая. Багато які син знав напам’ять, і от зазвучали уславлені рядки. В них Абай жорстоко висміював продажних, хвалькуватих акинів, котрі вештались з піснями по аулах, вимолюючи, наче жебраки, милостиню у багатих баїв, тішачи їх і принижуючи себе…

Джамбул слухав ці вірші з радісним подивом. Прицмокнувши язиком, він сказав:

— Уперше чую ці вірші, жоден казах так не співав! Тут усе ясно: тільки вникай у кожне слово. Сам — терези, сам — суддя…

А Магаш уже читав далі:

О казахи мої… О мій бідний народе!..

Джамбул слухав з хвилюванням, намагаючись не пропустити жодного слова.

— О пригнічепий горем чоловіче! — вигукнув він, коли Магаш замовк.— Чи скоро настане світлий день, який прояснить і твоє чоло? Соколе мій, що охоплює зором неосяжну далину! Ти закликаєш світ до правди й розуму. Дорогі слова! Сонячним променем увійшли вони в мою душу, яка не знала світла. Прочитай мені ще, брате мій Магаш.

Того вечора джетисуйський акин прослухав багато пісень Абая, які по черзі співали Магаш і Утегельди. Потім висловив про них свої потаємні думки, і слова його звучали, як зрілий підсумок великих роздумів.

— Тільки в Абая — справжні скарби душі,— говорив Джамбул.— Споконвіку люди з повагою говорили: «Так сказав Кабан-акин», «Так вирік Кулан аян Кулмамбет», «Так провістив Суюмбай з Шапрашти». Але хоч як звеличували їх, вони залишалися маленькими. Якщо Абай — океан, то ми тільки крихітні озера! Щоправда, ми складали, як уміли, наші пісні, викликаючи у кого сміх, у кого злість, але того великого, чого чекав від нас рідний степ, ми не змогли створити. Тільки Абай — справжній захисник народу, виразник його дум і прагнень. У ньому одному поєдналося все: великий розум, пісенний хист, чисте серце! Він взірець для нас, акинів. Магаш мій, я хочу, щоб твій чудовий батько став для мене добрим старшим братом. Нехай дійдуть до нього через тебе ці мої слова!

Джамбул узяв домбру, схилився над нею, пальці його забігали по струнах. Акин заспівав:

Магаш слухав, наче заворожений, і йому хотілося слухати Джамбула нескінченно. Разом з друзями почав просити його, щоб поспівав ще трохи. Акин не відмовився і вже до самої півночі не випускав домбри з рук.

Танув сніг, оголюючи мокру чорну землю. Важкі хмари то збиралися над вершинами Алатау, то, переваливши через засніжені хребти, нависали над містом. Сірі, непривітні дні ранньої алма-атинської весни навівали гнітючу тугу на Абіша, насичене вологою повітря згубно позначалося на ньому. Хворому було дуже важко дихати, він говорив пошепки, ледь чутно. Останні дні Абіш ні разу не назвав імені брата, а ще недавно, дивлячись на Магаша, з любов’ю і ніжністю повторював: «Мій Магатай!»

А Магаш уже втратив надію, він розумів, що кінець близько. Сидячи на самоті, писав сумні вірші, слова прощання, присвячені помираючому братові:

В ці сумні дні, відчувши, певно, батьківським серцем наближення фатального кінця, Абай прислав телеграму з проханням негайно повідомити його про стан Абіша. Магаш прочитав телеграму братові. Той мовчки показав на записну книжку, що лежала на столику у нього в головах:

— Ось моя відповідь…

І Магаш прочитав рівні рядки, написані арабською мовою.

«Ага, прощай! Не зміг я здійснити твою мрію, не зміг віддати людям усе, що мав! Друга журба моя — Магіш! Моя радість, кохана моя дружино, душа моя віддана тобі!.. Цілую Рахілю…»

Коли перед тим Абіш перестав розмовляти з близькими, то в цих рядках він ніби поривав свій зв’язок з думками і почуттями живих.

Відколи Абішу стало дуже погано, до Абсамата почали навідуватися сторонні люди; з’являючись по двоє, по троє, вони співчутливо питали про хворого і тихенько виходили. Побував Дат, який щойно приїхав звідкись. Поговоривши з Магашем, він спохмурнів і сказав:

— Хай пошле йому бог полегшення, якщо люди неспроможні допомогти йому!

В обласному управлінні, в окружному суді, в канцелярії повітового начальника працювали товмачами аргинці й найманівці, серед них було багато Абішевих знайомив. Всі вони поприходили попрощатися з ним, висловити співчуття Магашу. А після них з’явилися незвані й непрохані гості — хальфе, муедзини в чалмах, літні шакірди. Витрішкуватий чорнобородий хальфе з запалими щоками і з зігнутим, наче яструбиний дзьоб, носом проник навіть у кімнату Абіща. Повернувшись до прихожої й надіваючи свої кебіси, він молитовно зашепотів:

— Слава богу! Слава богу! Слава богу!

Пригнічений горем, Утегельди спалахнув од люті.

— «Слава богу! Слава богу!» — передражнив він.— Що ж тут доброго, пес проклятий! Відірвати б тобі дзьоба, білоголовий стерв’ятник, підлий крук. Ноги б тобі перебити, щоб не бігав сюди…

І доки хальфе не вийшов за ворота, навздогін йому летіли прокльони.

Пізнього вечора приїхав Фідлер, сів біля Абіша і тільки обережно, похиливши голову, гладив його схудлі, прозорі руки. Потім, так само мовчки, попрощався з Магашем і поїхав.

Цілу ніч Абіш лежав нерухомо, він навіть перестав стогнати, хоч нестерпні страждання мучили його наболіле, висхле тіло. Помер він удосвіта…

Магаш, сповіщаючи батька про смерть Абіша, питав, де його поховати. Того самого дня прибула відповідь, Абай уже знав з листів Магаша про передсмертне бажання сина — повернутися додому, в степ, щоб померти на землі батьків, тому звелів тимчасово поховати Абіша в Алма-Аті, а коли морози будуть не такі люті, останки перевезуть до рідного аулу.

На похорон Абіша зібралося багато городян.

День випав погожий, небо було прозоро-синє, як навесні. Пройшовши за труною по Ташкентській алеї, люди дійшли до казахського кладовища і заповнили його. Тут уже було приготовано могилу, вириту в мерзлій землі, за мусульманським звичаєм, з боковою заглибиною для тіла — лакатом. Загорнуті в саван останки Абіша жигіти обережно опустили в глибоку холодну яму. Вкладаючи його в лакат, Майкан і Утегельди промовили вголос:

— Аманат! Аманат! Тимчасово довіряємо!

І ті, що стояли поблизу, повторили:

— Аманат!

У слові цьому наче прозвучало благання, що закликало до милосердя мовчазну холодну землю.

Хоч як багато людей зібралося на похорон Абіша, Магаш почував себе у цій великій юрбі, наче в пустелі. Сьогодні вранці він нестримно ридав на самоті, всією душею віддавшись своєму горю, але як тільки прийшли сторонні, опанував себе, і ніхто не побачив сліз на його змарнів лому, блідому, як фарфор, обличчі. Він просив також Майкана й Утегельди міцно тримати себе в руках. І вони виконали його волю і не заплакали навіть тоді, коли опускали покійного свого друга в могилу.

Скоро біля свіжого горбка залишилися тільки найближчі друзі небіжчика. Вони обступили Магаша. Був тут і Джамбул. Гіркі сльози текли по вилицюватому обличчю акина, який почав своє слово, присвячене Абаю, Джамбул говорив від імені джетисуйських казахів, висловлюючи їхні думи і почуття. Висловивши надію, що молодий Магаш добре зрозуміє його, він заспівав. Усі одразу принишкли, знаючи, що Джамбул співає тільки тоді, коли хоче щось сказати людям. Перші слова акина, виголошені тремтячим голосом, викликали мовчазне свалення слухачів, потім почулися зітхання і тихий плач. Своєю піснею Джамбул посилав через Магаша привіт від місцевих казахів найблагороднішому синові народу, мешканцеві самипалатинських степів:

На початку Джамбул гірко оплакував передчасну смерть Абіша, а потім почав утішати Абая.

Так закінчив пісню Джамбул.

Абай тяжко переживав своє горе: загинула опора його життя. Він бачив себе знову край високої прямовисної скелі. Необережний порух, невдалий крок — і зірвешся в безодню, в чорну прірву.

Ночами Абай знемагав без сну, вдень налягали сумні думки. Він замкнувся у собі і не прохопився в ці скорботні дні жодним словом з своїми домочадцями. Велике добре серце поета заклякло, стало жорстоким від великого горя.

Незадовго до повернення Магаша приїхав з Акшоки старший син Абая, Акилбай. Він розповів, як тяжко переживає втрату коханого чоловіка Магіш. Побивається за сином Дільда. Та й увесь аул сумує…

Розповідав Акилбай — хоч Абай його про це й не розпитував — також і про непристойну поведінку Такежана і Каражан, які приїздили в Акшоки на семиденні поминки Абіша. В розмові з Дільдою Такежан осуджував Абая — мовляв, саме він винен у смерті сина. Акилбай передав слова Такежана а байдужістю стороннього спостерігача, в тоні його не було ці болю, ні осуду.

— «Абай ціле життя твердив одно: «Вчитиму Абіша»,— і загнав його на край світу, де на хлопця напала смертельна хвороба. Наші батьки і діди не вчилися у росіян, проте всі їх поважали, і вони чудово правили народом. Адже знав Абай, яке в сина здоров’я,— навіщо ж було вчити його нескінченно? Все одно усіх наук не вивчиш! А потім ще відправив Абіша на заробітки отак далеко! Хіба це видане діло — служити в Алма-Аті!» От що казав Такежан Дільді,— закінчив Акилбай свою розповідь, і було незрозуміло, як він сам ставиться до Такежанових слів…

Абай пильно дивився в обличчя Акилбаю: і це був його син! Але, слухаючи Акилбая, він не знаходив у своєму серці гніву, бо так, мабуть, відчув би укус мухи лев з переламаним хребтом, і тільки мовив з гіркою умішкою:

— Я гадаю, що коли Такежан прийде кинути жменю землі в мою могилу, він кине туди колючки…

А Акилбай вів далі:

— Багато хто поводиться не краще за Такежана. Його жінка Каражан разом з Маніке, Ісхаковою жінкою, також осуджують тебе. «Чому не привезли дорогого Абіша вмирати до рідного аулу? — кажуть вони.— Кого оплакувати примчать верхи родичі? Над ким читатимуть коран, обливаючись слізьми, жінка і мати? Їм не дали навіть кинути своїми руками жменьку землі в могилу небіжчика. Навіть горбка землі не залишилося після нього в степу! Ми і поголосити не можемо за ним, нам гірше, ніж корові, у якої зарізали теля, бо та принаймні бачить шкуру його і реве».

Абай знав справжню ціну своїм родичам, не сумнівався, що вони здатні звести наклеп на нього навіть у цю печальну пору його життя, поглумитися з його батьківського горя, опоганити світлу пам’ять Абіша. І якщо він усе ж звелів тимчасово поховати сина в Алма-Аті, то тільки через те, що побоявся важкої дороги. Однаково він вирішив при першій можливості перевезти тіло Абіша до рідного аулу.

Родичі не знали про цей намір Абая, але, навіть коли б знали, вони знайшли б привід для наклепів і зловтіхи…

Абай не затримував у себе Акилбая і відправив разом з ним в Акшоки Какитая, щоб той розділив з жінками їх-не горе, дав їм розумну пораду, а сам, залишивши при собі Дармена, вирішив дочекатись у Семипалатинську повернення Магаша.

Довідавшись про нещастя, що спіткало Абая, городяни з ранку до вечора юрмилися на його квартирі в слободі. Побували у нього Сеїль і Дамежан, зайшли старі друзі Сеїт, Абен й інші затонські вантажники; приходили також торговці, чиновники, товмачі, а за ними потяглися мулли і шакірди.

Не з усіма відвідувачами розмовляв Абай охоче, але був він душевно радий приходові Дамежан і Сеїля, а також Абена та його друзів, які ставилися до Абіша з щирою любов’ю і глибокою повагою.

Звертаючись до Абена, Сеїля та затонських вантажників, Абай глухим від хвилювання голосом сказав:

— Хоч і не заради мене прийшли ви сюди, але я радію вам, бо ви зберегли добру пам’ять про Абіша. Коли приходять люди, які від душі оплакують мого дорогого сина, хіба можу я не дякувати їм за слова розради, не поділити з ними печальну трапезу? Якщо не прояснів зараз моє обличчя, чи не ображу я цим пам’ять небіжчика? Ви любили Абіша, друзі мої, і я люблю вас!

Абен, добре знаючи степові звичаї, оцінив лагідну мову Абая і так відповів йому:

— Абіш своїм розумом і знаннями міг би стати нашим наставником. Про нього можна сказати: «Коли хочеш мати друга, май тільки такого!» Коли Дармен знайшов у Абіша захист, ми, радіючи, думали: цей юнак нікому не поступиться щастям друзів! Тепер ми осиротіли. Адже мало хто з освічених молодих казахів розуміє наше гірке життя і непокоїться за нашу долю…

Ці слова особливо дорогі були Абаю зараз, коли його серце жадало розради.

Після того як Абен і його друзі пішли, Абаю хотілося риданнями полегшити свої муки, але плакав він не слізьми, а кров’ю серця, і кров’ю серця написав вірші, співучі, як струни домбри. Із слів Абена він зрозумів, що його батьківська мрія перетворюється на мрію народу, стає надбанням молодого покоління. Тим гіршою була для нього рання смерть сина.

І після кожної строфи виникав однаковий приспів, що знову й знову повторювався:

Абай журився, що не здійснилася його мрія, яка йшла назустріч думам народу, блукаючого в темряві.

Коли натхнення, приглушене горем, покидало Абая, він знову віддався нестримному розпачеві, і тоді рятувала лише непритомність — від нестерпного болю в серці.

Довідавшись про смерть Абіша, Павлов три дні пробув разом з Абаєм і утішав його, як умів. Він передав батькові пачку любовно підібраних листів, одержаних ним від Абіша за останні п’ять років.

— Коли дозволить вам горе, прочитаєте ці листи, Ібрагіме Кунанбайовичу! Ви ще раз переконаєтесь, як високо піднявся Абдрахман, дізнаєтеся багато про що, і це дасть вам розраду. Ніхто не живе вічно, всі ми смертні. Але ваш син прожив своє коротке життя так, що воно викликає захоплення. Скільки пізнав він справді великого і як високо стояв над юрбою обивателів!

Абай узяв акуратно зібрані Абішеві листи і мовчки поклав під подушку.

У ці ж дні надійшов Абаю лист від Євгена Петровича Михайлова, старого його друга, висланого колись з Семипалатинська. Він перебував тепер на Алтаї, у верхів’ях Іртиша, поблизу Зайсана, де провадив етнографічні дослідження. Влітку Михайлов кочував з казахами, а тепер сидів над своєю науковою роботою. Про тяжку хворобу Абіша він знав уже давно з його листів, одержаних за останні роки.

Михайлов згадував у своєму листі дитинство Абіша, ту незабутню осінь, коли він привів його за руку в російську школу. І перед очима Абая постав живий образ сором’язливого аульного хлопчика, який тримався осторонь незнайомої шкільної дітвори і злякано тулився до бородатого російського дядечка, наче до рідного батька…

Михайлов з любов’ю говорив про прекрасне життя Абіша, який за короткий свій вік побачив і взнав більше за будь-якого столітнього аксакала.

І Абай, залишившись сам, втілив у вірші слова вірного старого друга, який був для Абіша немовби другим батьком:

Думати про Абіша, ділитися з ним, хоч і мертвим, своїми думками стало насущною потребою для Абая, Багато глибоких, зворушливих рядків народилося в ці дні в його серці, віршів, написаних тільки для Абіша,— їх поет ніколи нікому не показував.

Коли нарешті приїхав Магаш, Абай замкнувся з ним і змусив його якнайдокладніше розповісти про останні місяці і дні життя Абіша.

Вислухавши Магаша, Абай відчув, як його серце залила нова хвиля скорботи. І тоді він знову взявся до свого вірного, мовчазного друга — поезії:

Абай розповідав про добру і сильну вдачу свого сина, який міг бути прикладом для юнаків рідного народу.

Так заговорив Абай вперше про свою скорботну гордість батька, який побачив у синові справжнього громадянина рідної землі.

Хоч як ретельно приховував поет присвячені Абішу вірші від стороннього ока, вони не залишились таємницею для близьких: Дармен, користаючись нагодою, обережно брав сокровенні записи з-під Абаєвої подушки, похапцем переписував нові строфи, а потім разом з Какитаєм вивчав їх напам’ять.

Одного разу Магаш прочитав товаришам свої вірші, написані біля ліжка вмираючого Абіша, тоді Дармен і Какитай ознайомили Магаша з Абаєвими віршами, які їм вдалося переписати. Магаш передав друзям передсмертні слова Абіша про те, як плодотворно російська поезія, російська волелюбна думка вплинули через Абаєві твори на вірші казахських поетів. І всі погодилися, що за останні роки поети, які близько стояли до Абая, почали справді писати вірші зовсім не так, як раніше. Казахський поет знаходить тепер нові слова, бо він по-новому починає сприймати світ. Насамперед це стосується Абая. Його вірші про Абіша аж ніяк не схожі на жоктау[Жоктау — плач за небіжчиком.], які складали раніше акини: беки і бії, хаджі і мірзи, щоб зміцнити мусульманство, прагнули розрадити людину в її горі думкою про неминучість долі. Недарма вони завжди починали свої проповіді з давно відомих пустих фраз: «Нема тулпара з цілими копитами, нема сокола з цілими крильми», «І друг аллаха, пророк, покинув цей світ!», «Друзі Магомета, шахріяри[Шахріяри — чотири Магометових соратники.], пішли з цього світу». Щирий смуток ображали вони сухими, байдужими словами, які вже давно відлунали.

Абай у своїх віршах оплакував Абіша не тільки як батько, що втратив сина, але і як учитель, втративши улюбленого учня, котрий знайшов у російського народу великий скарб знання. Цей скарб він приніс у степ, своєму рідному народові, який живе в темряві неуцтва. І от пішов назавжди з життя один із перших посланців степу, якому, можливо, судилося стати вожаком нового, вільного племені!

Довгими безсонними ночами, не знаходячи спокою, безутішно тужив Абай — літня людина, батько і громадянин,— тільки паперу, довіряючи скорботу своєї душі. Всі вірші, написані ним у той час, дихали суворим подихом нового перевалу в його високій долі.

Абай повідомив Магаша про своє рішення, до якого прийшов ще до його повернення: перевезти останки Абіша в рідний степ, доки могила не встигла відтанути. Утегельди і Майкан з трьома жигітами повинні завтра трьома підводами виїхати до Алма-Ати, а звідти, взявши тіло Абіша, проїхати приярками Чингісу, через землі тобиктинців, в аул Акшоки. Магашу треба вирушити додому: він провів Абіша в останню путь, нехай поділить тепер горе з його матір’ю і сім’єю.

Сам Абай залишився в місті до того дня, поки не одержав телеграму від Утегельди, що той з останками Абіша виїхав з Алма-Ати…

В середині травня в аулі Акшоки народ з глибоким сумом зустрів дроги, на яких стояла дубова труна з дорогим прахом. На відстані випасу ягнят від зимовища Акшоки була могила матері Абая — Улжан. Абіша вирішили поховати поряд з бабусею.

Перед самим похороном, до початку жанази, небіжчика треба було вийняти з труни і витягти з шкіряного мішка, в який, за порадою досвідчених алма-атинськцх стариків, Майкан і Утегельди обережно зашили його, перш ніж повезти в останню путь. На чужині Абіш нудьгував за рідним аулом. Тепер, коли він повернувся до свого Акшоки, де вперше розкрив очі на світ, треба було, щоб хоч одна людина побачила його обличчя.

Так сказала Дільда Абаю, він, погоджуючись, кивнув головою і промовив глухим голосом:

— Нехай мати і дружина подивляться на обличчя Абіша і востаннє попрощаються з ним.

Дільда і Магіш увійшли під холоднувате похмуре склепіння мазара і повагом наблизилися до кістяного ложа, на якому покоїлись останки Абіша. Мати в розпачі голосила: «Рідний мій!» Підтримуючи Магіш правою рукою, вона підвела її до печального ложа, а лівою зняла з голови небіжчика саван. Ноги Магіш підломилися, вона знепритомніла, і обличчя її, наче ознаками смерті, взялося синіми плямами.

Тіло навдивовижу збереглося: Абіш наче спав міцним сном, обличчя його майже не торкнувся тлін.

Майкан і Утегельди, які сиділи навпочіпки біля ложа смерті, підвелися, підхопили під руки Магіш і Дільду і повели їх до дверей. І тут Магіш раптом знову заголосила, і крик її горя було чути у всьому залі. Вона вся тремтіла від ридань і кричала в розпачі:

— Абіш мій! Душа моя! Перед лицем твоїм зрікаюся життя… Нема мені без тебе світу… Скоро, скоро прийду до тебе, рідний мій…

І, знову знепритомнівши, вона впала на руки Утегельди.

1

Абай, не роздягаючись, ліг відпочивати у великій юрті і непомітно _задрімав. Прокинувся він від надзвичайного галасу, що долинав крізь цупку повсть. Підвів голову з подушки і почав прислухатися. Вухо вловило глухий стукіт соїлів, що їх скидали на землю, брязкіт стремен. Мабуть, одразу під’їхало багато вершників, і коні, тиснучись біля припону, подзенькували кільцями вуздечок.

Абаю здалася дивною ця раптова поява жигітів в аулі, біля його юрти. Підвівшись на лікті, він обернувся до високого ліжка, де звичайно сиділа Айгерім.

— Хто там приїхав?

Але Айгерім не почула чоловікових слів: вона вже стояла біля виходу з юрти і, висунувши голову в прочинені низькі двері, з цікавістю розглядала прибулих вершників.

А до юрти, дзвінко вигукуючи: «Аке! Аке!» — бігла Рахіля, маленька Абішева дочка. Прослизнувши повз Айгерім, вона кинулася до діда, який одразу ж розкрив їй широкі обійми. Айгерім пройшла слідом за дівчинкою і сіла, як завжди, на краєчку ліжка.

— Ой-бай, аке! — забелькотіла Рахіля, випручуючись з рук Абая.— Скільки понаїхало розбійників, всі з соїлами! З ким вони будуть битися, аке?

Абай глянув на Айгерім.

— То хто ж приїхав?

— Ширак[Ширак — голубчик. Казахські жінки звичайно не називали на ймення родичів чоловіка, а давали їм вигадані імена на знак особливої поваги.], — прикидаючись цілком спокійною, сказала Айгерім.

Абай наморщив лоба; він не міг одразу пригадати, кого з діверів вона називала цим ім’ям.

— Який Ширак?

— Ну, син Айнекема з Малого Каска-Булака! — ласкаво посміхнулася Айгерім, намагаючись заспокоїти чоловіка.

Почувши назву місцевості, Абай згадав, що дружина дала Такежану прізвисько Айнеке. Значить, приїхав його син Азимбай.

В ту ж хвилину на дверях юрти показалося широке, з запаленими повіками, грубе червоне обличчя, обрамлене густою чорною бородою. Нежданий гість переступив поріг, холодно привітався з господарями і попрямував до почесного місця. За ним низкою пройшли чоловік з десять молодих жигітів у драних чоботях і в старих зношених сіряках, чапанах та тимаках. Видно, це були бідні Азимбаєві сусіди, пастухи. Високі на зріст, жилаві, широкоплечі, вони здатні були битися хоч з ким. Однаково підстрижені маленькі борідки й вусики робили їх на диво схожими один на одного.

Коли гості посідали, Абай звів очі на Азимбая і, не приховуючи подиву, спитав:

— Куди прямуєш?

Азимбай криво посміхнувся:

— Справа у нас важлива… Батько наказав заїхати до вас, поговорити…

В голосі гостя забриніли тривожні нотки.

— Про що?

— Хіба ви не чули, яке лихо сталося?

— Що за лихо?

— Одні б’ються, інші допомагають!

— Хто б’ється? Хто допомагає?

Абай сердився, його дратувало широке, усміхливе обличчя Азимбая, його манера говорити загадками. Помовчавши, ніби бажаючи позлити Абая, той перейшов нарешті до справи:

— Уаки[Уаки — назва роду.] Кокенської волості, а з ними набрід з сорока родів затіяли проти нас ворожнечу. Кажуть, їм допомагає якийсь кляузник, Серке, у нього в місті скрізь свої люди. Цей проноза домігся розпорядження відмежувати на їхню користь пасовища від Тобикти. Приїхав «жентемир» чи «земтимир», не знаю, .як там його називають, і вже відрізав землю в Бугулинській волості і у родів Есполат, Тасболат, Карамірза і Дузбембет. Тепер він з довгою смугастою жердиною приїхав у Сактогалак. Міряє землі на межі з Кокенською волостю, де колодязі і пасовища нашого роду Олжай…

Абай уже чув цю новину.

— Які колодязі від Олжая і які землі від Есполатів відрізають?

— Від нас відрізають Верхнє Жимба, Нижнє Жимба, Караган-Копсакау, Шолак-еспе, до самого Більде,— сказав Азимбай.— Потім загарбають Обали, Когали, Кара-кудук, Турекудук і вийдуть до Шагану, до самісінького підніжжя Семейтау. Як бачите, збираються відібрати всі наші пасовища. Вони нападають не на якогось одного старшину, не на одного волосного, не на один аул чи рід, а на весь Тобикти…

Абай уявив собі дальший хід подій: Такежан, Азимбай і їхні спільники зберуть усіх тобиктинців і почнуть битися з уаками.

— А що збирається робити народ? — спитав він.

— Народ — це Тобикти, а Тобикти очолює Уразекен! — сказав Азимбай, добре розуміючи, що зачіпав Абая за живе, і даючи зрозуміти, що боротьба передбачається не на життя, а на смерть.— Недарма кажуть: «Головний ворог — ворог народу, а головна суперечка — суперечка земельна». Уразекен послав кокенцям привіт і від імені Тобикти запропонував їм миритися. Але уаки не захотіли миру, вони вирішили пограбувати нас за законом. Тоді Уразбай розгнівався і звернувся до тобиктинців з закликом: «Нехай сядуть на коней всі, кому дорога честь Тобикти». І правильно зробив: невже ми будемо терпіти образу від візників, від хліборобів-жатаків, від голодранців Уака! Тепер Уразбай озброює жигітів, він звернувся по допомогу і до мого батька: «Пришли своїх жигітів, здатних тримати зброю! Мужчина вмирає в бою, заєць — в очереті! Особисто я життя не пожалію за честь Тобикти!» От ми й їдемо тепер у стан Уразбая!

Закінчивши свою розповідь, Азимбай почав пити кумис, поданий йому гостинною Айгерім. Весною доїлися тільки жеребні кобилиці, кумису в Айгерім було небагато, але вона щедро наливала його гостям із срібної миски.

— Рот — ворота, слова — вітер! — сказав Абай.— Надто багато базікаєш ти, тобиктинський задирако.

Азимбай промовчав. Адже він приїхав у Акшоки з батькового доручення, щоб з’ясувати, як ставиться Абай до назріваючих подій. Уразбай уже при першій зустрічі з ним, Азимбаєм, неодмінно спитає: «Що каже Абай?»

— Ну, Абай-ага, ви чули, куди ми їдемо,— сказав він вкрадливо.— Родичі ваші осідлали коней, підняли меч. Що скажете ви, коли нас очолить Уразбай?

Абай вважав, що вимоги трудівників Кокену справедливі і що тобиктинські багатії затіяли несправедливе, чорне діло. Він ладен був сказати це кому завгодно, навіть самому Уразбаю в вічі, нехай би той луснув від люті…

І він відповів спокійно:

— Не розумію, чого Уразбай так далеко шукає ворогів, та ще на конях, зі зброєю в руках. Справжні вороги його перебувають зовсім близько, вони в ньому самому. Це його темрява, дикість, неуцтво. Ось з якими ворогами йому слід боротися передусім.

Азимбай дивився на Абая, злісно звузивши і без того вузькі очі. Тим часом Абай спокійно провадив далі:

— Часи соїла і наскоків минули, це зазнав на своєму гіркому досвіді ще Кунанбай. Давно пора зрозуміти це і Уразбаю. Якщо ви не згодні зі мною,— Абай оглянув молодих жигітів,— їдьте, бийтеся, зазнавайте на власній шкурі, чим закінчуються такі справи в наш час…

Азимбай зрозумів, що господар сказав своє останнє слово. До того ж срібна миска з кумисом спорожніла. Отже, залишатися тут не було чого. Ясно, що Абай не схвалює походу проти уаків, а головне, йому не подобається, що сама затія йде від Уразбая, якому він, на думку Азимбая, завжди заздрив…

«Ти туману напускаєш, але я бачу тебе наскрізь!» — подумав Азимбай, узяв у руки нагайку, підвівся і дав знак своїм соратникам збиратися в дорогу. Жигіти враз, як один, підхопилися з місця і наділи свої тимаки.

— Прощавайте! — сухо сказав Азимбай і, випроставши плечі, твердою ходою попрямував до дверей; жигіти слідом за ним вийшли з юрти.

Залишившись удвох з Айгерім, Абай пояснив їй, які серйозні події назрівають в степу. Землемір на законній підставі відрізав від тобиктинців колодязі і пасовища: вони здавна належали кокенцям, але тобиктинці захопили їх силою. Торік на Жалпаківському надзвичайному з’їзді кокенці самі бачили у семипалатинського повітового начальника папери з сургучевою печаткою, які засвідчували, що спірна земля і колодязі справді належать їм. Від їхнього імені виступав Серке, людина ділова і метка, і з’їзд запропонував тобиктинцям негайно повернути загарбані землі справжнім власникам. Проте тобиктинські багатії тут-таки, на з’їзді, вдалися до підступних дій. Перший удар вони спрямували на Серке, напустивши на нього Тауїрбека з Мукура, відомого грубіяна. Той вилаяв захисника кокенців і намагався його залякати. Потім Казибек з роду Олжай, не менш відомий бешкетник і наклепник, прилюдно зажадав від Серке негайної сплати нібито позичених у нього, Казибека, грошей. Серке відбив обидва ці напади. Тоді тобиктинець Оспан, син Аширбая, при всіх ударив Серке по потилиці і збив з нього шапку. А тобиктинці під цей час щось злісно вигукували, і здавалося, що це гавкають люті пси або виють голодні вовки… Одним словом, тобиктинські верховоди не гребували ніякими засобами, щоб узяти гору над своїми супротивниками. Вони не побоялися навіть повітового начальника: темної ночі, коли всі спали, раптом спалахнула юрта, де жили російські чиновники. Всі папери згоріли. На тому і закінчилася робота надзвичайного з’їзду, чиновники поїхали в місто, а земельна суперечка залишилась нерозв’язаною. Але Серке, видно, зумів відновити за зиму всі потрібні документи і домігся свого, інакше землемір не приїхав би в степ. Ось чому Уразбай розлютився і затіяв усе це.

«Тепер справа може закінчитися кров’ю,— подумав Абай.— Доведеться й мені поборотися з загарбниками: адже я стану на боці супротивників Тобикти!..»

Рівнина Каракудук широка і привільна. Тут, поблизу багатого на воду колодязя, розташував Уразбай аул з білими юртами для поважних гостей і з припонами для коней. А навколо аулу Уразбай оселив окремими аулами своїх синів Касеїна, Касимжана і Єлеу. Юрти родичів доставив він віддалік, кільцем, і в такий спосіб немовби оточив свій дім фортечним муром.

Сьогодні в урочищі Каракудук панує пожвавлення, з самого світанку приїжджають і від’їжджають збуджені вершники, представники багатьох родів. Коли б усі ці люди не були озброєні соїлами, можна було б подумати, що вони зібралися на великий святковий той або на поминки.

Старійшини, аксакали і карасакали спинилися в аулі Уразбая, а жигіти, що з ними приїхали,— в сусідніх аулах.

У Великій білій юрті Уразбая радяться головні верховоди Тобикти, представники родів Олжая, Сак-Тогалака, Есполата, Карамірзи, Дузбембета і навіть Мірза-Мамая: і туди долетів клич Уразбаїв.

У всіх на вустах була крилата фраза, яку колись сказав Уразбай: «Головний ворог — ворог народу, а головна суперечка — суперечка земельна».

— Між мною і Уаком нема ніяких особистих рахунків! — сказав Уразбай, звертаючись до своїх поплічників.— Уаки ворогують з моїм народом. За щастя Тобикти, за його честь сідаю на коня!

Ці слова миттю стали відомі всім аулам, їх передавали один одному аксакали і молоді жигіти. Так, Уразбай знав, як підійти до серця тобиктинця. У кожній юрті почалися зловісні розмови, до них жадібно прислухалися нові загони жигітів.

Сп’янілий від свіжого, густого кумису, Уразбай говорив:

— Уаки загарбують у Тобикти осінні пасовища, зимові та літні стійбища, весняні вигони! Відбирають землі, що споконвіку належали нашим предкам! Зазіхають на нашу честь, ображають нас! Хіба тільки батькові моєму Аккули належали літні й осінні пасовища в Каракудуку, Терекудуку, Обали, Когали, Шолак-еспе, Канай, Верхнє Жимба і Нижнє Жимба? Хіба тільки Кунанбай ними користувався? Хіба оселялися тут і напували свою худобу тільки Байсал, Божей, Молдабай чи Буракан? І ось ці пасовища, якими повинні користуватися всі діти Тобикти, хочуть тепер забрати у нас! З того часу, як казах став казахом, хіба не суперечка про землю була у нього головною суперечкою? Не заради себе, ні, за наші пасовища очолив я вас!

Уразбай передихнув і додав:

— Нехай ховаються боягузи! Битва за землю — це битва за честь Тобикти!

Ватажки родів — Жиренше, Абрали, Азимбай, Абдільда схвально загомоніли.

— Прапор честі Тобикти тепер у твоїх руках, Уразеке! — вигукнув Жиренше.— Той не тобиктинець, а зрадник, хто не піде за тобою! Хай руки наші залишаться там, де схоплять ворога, а зуби там, де ввіп’ються в нього. Розбий впень уаків, Уразеке, постав їх навколішки!

Розохочений лестощами, Уразбай розпалювався дедалі більше.

— Хто такі уаки? — горлав він.— Однокінники, злидарі, хлібороби з немазаним скрипучим возом, голодранці, що здобувають собі мізерні харчі сокирою та лопатою! Зібрали всяку погань з сорока родів, немов із сорока клаптів, та ще й хизуються! У них навіть коміра нема на шиї, щоб можна було як слід їх струсонути. Це про них сказано: «Піщинки, воєдино зібравшись, не стануть каменем; раби, до гурту зібравшись, не стануть паном». Збери їх хоч тисячу, однаково лічити нічого! Пройдуть по піску — сліду не помітиш! Треба розорити саме лігво їхнє, де зібралося охвістя всіх сорока родів! Ну, начувайтеся тепер, косарі, орачі, теслярі, однокінники!

Сам переймаючись злістю, Уразбай заражав своїх слухачів, і перемога над кокенцями здавалась їм дуже легкою.

— Перекажіть вашим жигітам мої слова! — сказав Уразбай.— Нехай знають вони, проти кого й чому ми йдемо!

Цю промову слухали понад тридцять вожаків роду. В перервах між чаюванням і бесбармаком вони походжали на лузі перед білими юртами, де розмовляли зі своїми жигітами, і в такий спосіб Уразбаєві слова про наступний похід стали всім відомі. Більшість тобиктинців були готові хоч зараз почати бійку. Тільки декого довелося переконувати, а декому і наказати, додавши кілька крутих слівець.

Тим часом мало хто з бідняків тобиктинців знав, кому насправді належать ті землі, за які їм доведеться боротися не на життя, а на смерть. Деякі, правда, чули, що тобиктинські багатії відібрали їх від уаків, і хоч мовчали про те, але в душі були проти уразбаївської витівки: яке діло незаможному до тучних пасовищ Каракудук, Терекудук і Жимба! Якщо спитати у бідняка тобиктинця, що відомо йому про ці землі, на яких він зроду не бував, він, напевно, відповість: «Пес їх знає, а не я! Мій кінь і травинки там не зірвав, а я навіть ковтка води не винив!»

З двох тисяч родин Тобикти спірними вигонами та пасовищами користувалися тільки тридцять баїв, ті самі, що сиділи зараз в Уразбаєвій юрті, представляючи тобиктинські аули. І коли вони, б’ючи себе в груди, слідом за Уразбаєм вигукували: «За нашу землю! За народ! За честь Тобикти!» — то це були брехливі слова, якими вони прикривали свою зажерливість і темні задуми. Як за часів Кунанбая, так і тепер, при Уразбаї, найсильніші вожаки родів Тобикти утискували своїх сусідів, хліборобів Уака, відбираючи в них землю, яку вони, через свою бідність, не могли повністю використати; кожної зими, як тільки випадав сніг, багатії тобиктинці вигонили свої табуни — п’ятдесят-шістдесят тисяч коней — на добре захищені од вітрів багаті пасовища, загарбані у кокенців.

Після полудня з Великої Уразбаєвої юрти прийшов наказ:

— На коней! Рушати в путь!

Жигіти почали ловити коней, що паслися, відв’язувати жеребців та ялових кобил. Долина Каракудук сповнилася гамором, галасом, брязкотом стремен, і незабаром сто дужих, один в один жигітів, озброєних соїлами, піками і. сокирами, риссю поскакали до гір Кокену.

Ні сам Уразбай, ні вожаки родів, що сиділи в юрті, ні найближчі родичі не брали участі в поході. Вони чекали, коли звариться м’ясо вгодованого лошати. Це лоша Уразбай приніс у жертву на підтвердження клятви, даної один одному тобиктинськими баями,— міцно стояти у початій справі до кінця.

Один тільки Єсентай не витримав і кинувся на своєму коні золотавої масті слідом за сотнею жигітів. Уразбай, Жиренше і Азимбай здивовано перезирнулися.

— Видно, старий чорт у ньому прокинувся! — насмішкувато сказав Жиренше, явно натякаючи на те, що Єсентай, разом з Уразбаєм, замолоду славилися конокрадством.

Уразбай ніби не зрозумів насмішки. Примруженим оком вдивляючись вслід Єсентаю, він схвально промовив:

— З учорашнього дня й слова не вимовив, а як до діла дійшло, одразу на коня!

— І пораду хорошу жигітам дасть, і своїм зиском не поступиться,— посміхнувся Азимбай.— Вже коли Єсеке припаде до коня, не відстане, доки кров не висмокче!

Баї вдоволено усміхнулися: влучні слова Азимбая всім припали до душі.

А Єсентай уже наздогнав Безпесбая, що скакав на чолі загону, і навчав його, як треба поводитися під час наскоку:

— Тисячу разів кажу я вам: головне — в полон не давайтесь! Бувають такі роззяви, що, ще й до ворога не діставшись, заблудяться. От їх і хапають. Попередь усіх: як поскачуть назад, нехай повернуть коней хвостами просто до Темір-казик[Темір-казик — Полярна зоря.]. Тоді, якщо хто й відстане, то знатиме, у який бік їхати, щоб додому повернутися.

Безпесбай мовчки кивнув головою. Раніше йому не раз доводилося брати участь разом з Єсентаєм у наскоках, їсти з ним з одного казана. Відтоді Єсентай обважнів, очі його запливли жиром, потрійне підборіддя так і труситься, коли він їде верхи. А ще дає бойові поради!

— Якщо ворог на прудкому коні і з міцною рукою, знай, це найнебезпечніший противник,— вів далі Єсентай.— Якщо він почне перемагати тебе у прямій сутичці, бий не його, а коня. Приловчись по скроні вдарити… А поки він знайде собі іншого коня, ти його й порішиш. Досвідчені люди тільки так і збуваються небезпечних ворогів. Ну, тепер їдь! З богом, мої хоробрі батирі! З богом!

Завжди скупий на похвали, Єсентай навмисне вголос похвалив п’ятьох жигітів.

Ці «хоробрі батирі» — Жаркінбай, Дубай, Саптаяк, Кулайгир, Кусен — разом із своїм ватажком Безпесбаєм були відомі конокради-баримтачі і злодії. Уразбай та його спільники не випадково призначили ватажками жигітів найзапекліших мерзотників. Ті добре знали всі кокенські аули, всі перевали в горах, густо населені урочища. Вони не раз взимку і влітку обкрадали мирних хліборобів Уака, забирали у них худобу і завжди могли сказати, де пасуться їхні табуни. Ці голодранці здавна підтримували таємну дружбу з багатіями аулів Тобикти, одержуючи, коли треба, баских скакунів і зброю. Найкращі взаємини були у них з Уразбаєм.

Дорога була недалека, і жигіти на міцних скакунах, гнані хмелем випитого кумису і бажанням поборотися, вже надвечір дісталися міжгір’я Хандар.

Тихо було в безлюдних Кокенських горах, тільки тупотіння копит та глухий стукіт соїлів, що билися один об один, порушували безгоміння вечора. Зрідка форкне жеребець, не звиклий до походів, дзенькне стремено, і знову насторожена тиша.

З-поміж шести ватажків загону особливо вирізнявся Безпесбай, виходець з Олжая, найбільшого і найдужчого роду племені Тобикти. Йому було вже за сорок, але на його лискучому від жиру широкому червоному обличчі не було жодної зморшки, в бороді — жодної сивої волосини, у витрішкуватих очах виблискували молоді іскорки. Невисокий на зріст, широкоплечий, з випнутими дужими лопатками і залізними мускулами, він здавався цілком злитим з конем, неначе був вирізьблений разом із ним з одної кам’яної брили. Цей досвідчений баримтач, майстерно володіючи соїлом і шокпаром, не мав суперників у кінному бою.

Спинивши жигітів у лощовині під горою, Безпесбай разом з Жаркінбаєм і Дубаєм зійшли на голий горбок. Він зняв з голови триух і, приклавши до вуха зігнуту долоню, мовчки й довго прислухався; тільки зрідка він сердито смикав за повід коня, який своїми різкими рухами заважав йому вести спостереження.

За якийсь час Безпесбай сказав:

— На відстані перегону ягнят звідси е озеро Тущи-коль. Уаки зібралися навколо нього. Біля ближчого до нас берега — очерет, а біля протилежного — вода. Якщо табуни зайдуть в очерет, нелегко нам буде звідти їх вигнати. В аулах не сплять: бачите, як виблискують вогні? Вони, мабуть, розпалили багаття навколо отар і вартують їх. А табуни пасуться он там, де гора Семейтау, на захід від озера. Чуєте, вітер дме з того боку? Табуни стомилися сьогодні вдень від спеки і на ніч рушили назустріч вітрові!

Гладкий Саптаяк, конокрад з Карамірзи, підтвердив:

— Так, ти маєш рацію! Вітер доносить кінське іржання!

Безпесбай запропонував план, з яким погодились усі інші:

— Перед нами широкий яр, а за ним рівнина. Почекаємо, поки кокенці поснуть, і тоді одним махом опинимося біля табуна. До ранку встигнемо перегнати їх через яр, перейдемо лощину і доберемося до перевалу Кокенських гір. А зараз перепочинемо. Нехай кожен пояснить своїм жигітам, як поводитись. Серед жигітів є багато таких, що вперше тримають у руках соїл. Не знаючи, вони можуть зняти шум і галас. Накажіть, щоб було тихо…

Шість вожаків роз’їхалися по своїх загонах, домовившись на зворотньому шляху зустрітися в лощовині.

Жигіти попустили попруги і підняли легкі сідла, щоб трохи охололи спітнілі кінські спини, а самі посідали на землю. Раптом пролунав наказ:

— На коней!

Усі заметушилися, почали підтягувати попруги, перевіряти стремена, загнуздувати коней, квапливо сідати на скакунів. Дехто стягав з плеча правий рукав чапана і засовував його під пояс, щоб звільнити руку для розмаху. Ось уже жигіти в цілковитій бойовій готовності. Соїл — під пахвою, сокира міцно затиснута в руках, піку тупим кінцем поставлено на носок правої ноги…

В грізній тиші лунали уривчасті накази Безпесбая, що їхав на сивому коні попереду загону; білий сіряк і світлий смушковий малахай вирізняв його з усього війська.

Свіжий надвечірній вітер бадьорив ще не охололих коней, що скакали на захід. Мінилися барви на далекому обрії, тьмяніли мідні заграви, набираючи багрово-сірого відтінку, густі хмари запинали небо. У безмежній далині відкрився перед вершниками високий горб, але незабаром зник, неначе злившись з синюватою імлою неба. А потім десь далеко сяйнула раптом з чорної хмари блискавка, освітивши на мить безживним яскравим світлом і горб попереду, і гори, і степ. Знявся гострий вітерець і доніс запахи полину, ізеню і тарлау, змішані з пахощами дикої цибулі…

Глухо лунав у просторі цокіт копит, сполохуючи жайворонків і шпаків, що розташувалися обабіч шляху на відпочинок. Швидко, з хрипким криком розліталася зграя деркачів, виблискуючи чорно-білими крильми.

Що густіший ставав присмерк, то швидше гнали жигіти коней. І коли на темному небі замерехтіли перші рідкі зорі, Безпесбай зупинив загін. Спрямувавши свій шокпар на сузір’я Великої Ведмедиці, він сказав:

— Жигіти! Он одинока зірка Темір-казик… Запам’ятайте її добре. У бою буває, що не розбереш, де ворог, де свій, а як попутає шайтан, то й заблудитися нехитре діло, коли тікаєш чи наздоганяєш когось. Якщо трапиться з ким така напасть, постав коня хвостом до цієї зірки і скачи вперед. Тоді ніякий шайтан тебе з дороги не зіб’є.

Передавши жигітам пораду Єсентая, Безпесбай стьобнув свого скакуна камчею, і жигіти рушили за ним риссю, туди, де згасла вечірня заграва.

— Ми не помилилися, табуни близько,— сказав Безпесбай Саптаяку, який скакав з ним поряд.— Чуєш іржання жеребців?

— Чую. Добре, що вітер дме назустріч нам, табунники і не помітять, як ми підберемося.

Все ближче й ближче під’їздили вершники до табунів. Спинивши своє «військо», Безпесбай поділив його на шість загонів, щоб напасти на ворога одночасно з кількох боків.

Кокенці жили майже поряд з тобиктинцями-скотарями, але кочували вони рідко, віддаючи перевагу хліборобству та ремеслам. Юрти їхні різко відрізнялися від юрт сусідів своїм зовнішнім виглядом і впорядкованістю. Оселялися вони на маленьких пасовищах і, на відміну від сусідів-скотарів, великими аулами. За назвою аулу можна було визначити, чим займаються його жителі.

Наприклад, урочище Балта-Орак, де жило понад сто родин, дістало свою назву від слів «балта» — сокира, і «орак» — серп; ясно, що жителі заробляли собі на хліб землеробством і теслярством. Назва аулу Жалпак[Жалпак — простір.] свідчила про те, що тут живуть косарі, власники великих сіножатей. В цих аулах разом з уаками жила біднота з багатьох родів і навіть із самого роду Тобикти.

Всі ці люди — скотарі, хлібороби і ремісники — потребували миру, без якого праця неможлива. Але цієї весни спокій у степу було порушено. Життя у кокенців і без того було важке, орної землі не вистачало, вони давно вже бідували, лишившись без родючих пасовищ, бо їх привласнили собі тобиктинці. Скільки можна було б зібрати хліба, якби зорати оцю широку, що розкинулася на багато верст, рівнину, порослу густою ковилою і запашними травами! Але як зореш, коли на ній пасуться багатотисячні табуни, які належать Уразбаю та іншим багатіям! Щоправда, тобиктинські табуни залишаються тут тільки до середини зими, але, починаючи з грудня, благодатна рівнина вкривається глибоким снігом, і це зайвий раз нагадує кокенцям, яка гарна для хліборобства ця напоєна вологою земля.

І ось навесні цього року кокенці вирішили неодмінно повернути свої землі, загарбані тобиктинцями. В цій справі допомогла їм людина благородної душі, Серке: він домігся того, що прислали землеміра. Але не встиг ще землемір взятися до переділу, як пройшла чутка про злі наміри вожаків Тобикти. Не закінчивши сіяти, кокенські аули з’їхалися до озера Тущи-коль, де вирішили зустріти насильників і дати їм відсіч. Приїхав сюди і Серке, за вказівкою якого розрізнені аули оселилися разом на березі озера і об’єднали свої табуни для спільного пасовища. Тут Серке дібрав найсміливіших і найсильніших жигітів і з ранку до вечора готував їх до бою.

— Благанням і слізьми від ворогів не відіб’єшся! — казав Серке.— Нехай ваші руки, звиклі вивертати плугом важкі скиби землі, піднімуть тепер соїли, молоти, сокири! Якщо ворог пустить в хід дерев’яний шокпар, зустріньте його залізним болтом! Якщо він, сподіваючись на свою чорну силу, захоче пограбувати вас і знедолити, поставте його навколішки!

Пристрасні промови Серке передавалися із вуст в уста, вони запалювали серця навіть стариків і дітей. Всі кокенці, здатні тримати в руках зброю, озброїлися дрючками та сокирами і ладні були в першу-ліпшу хвилину спрямувати їх на ворога.

Не злазячи з коней, зірко оберігали величезний табун молоді жигіти, які вже зажили слави вмілих і відважних кінних бійців. Поблизу від них перебували ще два десятки добре озброєних кокенців, які вправно володіли шокпарами. Були тут Бостан з аулу Хандар, Конай з аулу Балта-Орак, а також уславлені бійці з інших великих аулів — Єнсебай, Марка, Кулжатай. На відміну від тобиктинських баримтачів, то були чесні трударі: табунники, пастухи, хлібороби, косарі. Самі вони ніколи не нападали на чужі табуни, зате вміли пильно охороняти свої власні від тобиктинських конокрадів, які постійно нишпорили поблизу кокенських аулів. Вони вивчили всі хитрощі і викрутаси грабіжників і сміливо захищали від них свою худобу. Недарма люди дали їм горді прізвиська: «Смерть конокрадам», «Сміливий табунник», «Приборкувач коней», «Хвацький верхівець».

На чолі кокенських жигітів стояв Бостан, котрий славився по всій окрузі як непереможний борець. Про незвичайну хоробрість цього носатого, густобрового чоловіка з короткою шиєю і рідкою борідкою ходили легенди, а силу його порівнювали з силою верблюда. Не одному тобиктинському конокрадові проламав він у бійці череп; уздрівши його, баримтачі завжди тікали.

До пари Бостану був широкоплечий, високий Єнсебай, рудуватий жигіт, неначе зітканий з самого сухожилля. У нічній темряві, коли довгов’язий Єнсебай сидів на своєму високому вороному коні, здавалося, що він сидить на верблюді.

Особливо войовничо був настроєний сьогодні кремезний чорнобородий жигіт Кулжатай, що сидів на буланому жеребці і тримав поперек сідла березовий шокпар, обструганий у вигляді восьмигранника.

Вітер, що дув з Семейтауських гір, був на руку ворогові, і Бостан сказав:

— Якщо тобиктинці, ховаючись у горах Кокена, помітили, що наші табуни відійшли на захід, то вони підуть з підвітряного боку. Їм добре буде чути тупотіння наших коней, а до нас ніякий шум з їхнього боку не долине. Тож я й сказав аксакалам, що надвечір пущу табуни до Семейтауських гір, а як смеркне, жигіти швидкою риссю переженуть їх униз в напрямку Темір-казик на підвітряний бік аулу. А ми постараємося загодя вистежити, звідки суне на нас ворог, і влаштуємо йому гідну зустріч. Отже, розділимося по двоє і вирушимо в розвідку…

— Добре задумано! — схвалив Кулжатай.

— Так і зробимо,— підтримав Марка.

А Конай з Балта-Орака сказав:

— Наші люди розуміють небезпеку і зробили так, як їм наказано. Ось гляньте: всі аули погасили багаття, нібито всі міцно сплять. Ні іскорки ніде, ні шелесту. А біля кожної юрти кінь прив’язаний, у кожного кокенця зброя напоготові.

— Гнів переповнив людські серця, і вони чекають часу розплати,— озвався Бостан.— Ну, за діло!

На знак Бостана двадцять молодих жигітів повернули великий табун коней і риссю погнали у підвітряний бік аулу. П’ятеро, що залишилися, розділилися: Бостан з Конаєм поскакали для розвідки в один бік рівнини, що простяглася між горами Кокену і Семейтау, а Кулжатай, Марка і Єнсебай — в інший.

Кулжатай перший помітив великий загін вершників, який швидко перетинав рівнину навскоси до гори Семейтау, назустріч вітрові.

— Стій! — приглушено гукнув він своїм супутникам.

Кулжатай був хоробрий жигіт, але, побачивши такий великий загін, мимоволі злякався.

— Та це справжній наскок,— проказав він тихо.— Пропаде сьогодні Уак!..

Єбнсебай цілий день палав злісною рішучістю, ні з ким не говорив, лише зрідка цідив крізь зуби: «Ну, хай попадеться мені Тобикти у відкритому бою!» Почувши зляканий вигук Кулжатая, Єнсебай дуже розгнівався:

— Що плетеш? Ковіньку тобі в бородатий рот! Це ж і є ворог, якого треба розбити! А ти що думав: він до тебе з обіймами з’явиться, радість тобі принесе! Аякже!.. Треба швидше потрапити їм на очі і повести за собою погоню. Мого чалого і твого буланого не одразу помітять. Ти, Марка, покажись їм на своєму білому коні і чекай тут. Як почуєш паші голоси, мчи з криком «аттан!»[Аттан! —На коней (бойовий клич).] в бік аулу і зчини тривогу!

Єнсебай закусив зав’язку від триуха і тицьнув камчею Кулжатая в бік.

— Зачекаймо трохи,— нерішуче замимрив Кулжатай.— Може, за ними ще скачуть…

Єнсебай обпік нагаєм його коня і поскакав просто в бік низки вершників. Тоді і Кулжатай стьобнув свого буланого і легко, немов очеретинку, вихопив з-під коліна восьмигранний шокпар. Наздогнавши тобиктинців, вони врізались у самісіньку гущу загону.

— Бий їх! — заревів Єнсебай, розмахуючи шокпаром.

— Бий! — підхопив його окрик Кулжатай.

Потім, не давши ворогові опам’ятатися, вони так само раптово повернули коней і помчали вперед. Тоді вожак загону, Кулайгир, закричав на все горло:

— В погоню!

Він перший кинувся слідом за Єнсебаєм і Кулжатаєм і потягнув за собою з десяток жигітів.

Обернувшись і побачивши переслідувачів, Кулжатай та Єнсебай зрозуміли, що хитрість їм вдалася. Втекти від погоні було легко, але треба було дати знати Марці, щоб він зчинив тривогу в аулах. І Єнсебай з Кулжатаєм щосили гукнули:

— Аттан! Аттан!

Марка, почувши їхній крик, щодуху помчав до озера Тущи-коль. Підскакавши до аулу, він несамовито закричав:

— Аттан!

Це слово було страшніше за пожежу, снігову хуртовину, блискавку. Всі жителі кокенських аулів, від старого до малого, жили у вічному страху перед ворожою навалою, про яку завжди оповіщав цей грізний поклик. Біля вогнищ за обідом, у полі за роботою, на пасовищі, де паслися табуни, під драною ковдрою нічної пори — скрізь і завжди, коли лунав крик «аттан!», з уст в уста переходила тривожна вість: «Наскочив ворог, виганяє наших коней, ллє кров наших батьків, синів, братів!»

В аулах ще ніхто не спав, і слово «аттан!» не застукало людей зненацька. Біля кожної юрти коло прив’язаних коней сиділи по двоє, по троє жигітів, неквапно попиваючи айран. Хоробрі жигіти схопили свої нагаї, озброїлися соїлами, сокирами, піками, шокпарами і скочили на коней. Вони знали, за що доведеться їм боротись, і вірили у справедливість своєї справи…

Почузся плач жінок, які проводжали чоловіків і братів, благословляючи своїх синів, що сіли на бойових коней. Цей плач додав ще більшого войовничого запалу жигітам, сповнював їхні серця лютістю проти тобиктинців, котрі порушили мирне життя аулів.

Марка підлетів на білому, наче заєць, коні до берега озера і встиг за кілька хвилин підняти на ноги два десятки аулів. В нього був напрочуд гучний голос і невтомна глотка, і він без перепочинку горлав: «Аттан! Аттан!»

Цей заклик, підхоплений одними аулами, одразу передавався іншим і перекочувався лункою хвилею понад озерним берегом, сповнюючи тривогою темну ніч. Не встигли тобиктинці доскакати до кокенських табунів, як на багатоголосий заклик всі боєздатні жителі Уака дружно, стіною зустріли лавину вершників, на чолі яких мчали Безпесбай, Дусен, Кусен і Саптаяк.

Першими у цій бійці зітнулися Безпесбай і Бостан. Міцно вдарились їхні соїли. Безпесбай відчув, який важкий дрючок у Бостана: руки його враз заніміли. «Стукне отак по потилиці — і кінець!» — подумав Безпесбай і з страшною силою вдарив своїм соїлом по правому плечу супротивника. Права рука Бостана повисла безживно. Спритно перехопивши соїл лівою, він з розмаху вдарив ворога по тім’ю. Кров залила обличчя Безпесбая, він захитався в сідлі, але втримався. На щастя для нього, інші жигіти відтіснили його від Бостана. Із задурманеною головою він все-таки, як радив Єнсебай, почав валити коней противників ударом дубця в скроню.

Довго тривала перша сутичка, багато голів було розбито соїлами, багато жигітів злетіло з коней.

Бостан, тільки-но зміг ворушити занімілою рукою, знову повів на битву своїх жигітів. Безпесбай, що міцно обв’язав поранену голову поясом, побачивши Бостана на чолі кокенців, першими ж ударами звалив двох табунників, які попали йому під руку…

Цілу ніч точилася кровопролитна битва. Сонце стояло вже високо, а вороги і досі билися з неослабною лютістю.

Хитрий і спритний був ватажок тобиктинських баримтачів, але Бостан не сплохував перед ним. Тепер уже всім було ясно, що розрахунки його справдилися. Збивши усі табуни в один величезний косяк, він перегнав його на ніч під захист тридцяти аулів і тим звільнив для бою десятки табунників. А зібрані разом бійці й табунники являли собою грізну силу. Сто тобиктинських жигітів, які надумали загарбати весь кокенський табун, не побачили жодного коня. Кокенці перепинили їм шлях і наскочили на них з такою відвагою і силою, що грабіжники вже й не думали про табуни: головне тепер — врятувати власну шкуру!

І ось уже тобиктинці повертають коней, ось уже ватажки кричать їм хрипкими, надсадними голосами:

— Назад! Назад! Не здавайся в полон!

Зо два десятки скалічених тобиктинських жигітів, що втратили в бою коней, бігли вслід за своїми, благаючи прихопити їх із собою. Але тільки кількох щасливців встигли втікачі підсадити на круп своїх коней.

Уаки гнали тобиктинців до широкого перевалу Кокен, що за виярком Хандару, б’ючи їх на ходу. Погоня припинилася лише тоді, коли сонце піднялося на висоту піки. Тільки переваливши через Кокен, тобиктинці трохи заспокоїлися і, зібравшись докупи, почали підраховувати свої втрати. Тринадцять чоловік попали в полон, понад двадцять коней дісталося ворогові, багатьом жигітам було розбито голови, а про синці та гулі годі й казати! Безпесбай загубив триух, розпухлий лоб його був туго перев’язаний поясом, по бороді текла свіжа, яскраво-червона кров. З вивихнутим плечем, спираючись грудьми на держак канчука, ледве тримався в сідлі Саптаяк. Кепські справи були в Жаркійбая, Дубая, Кулайгира: в одного був розбитий носовий хрящ, другий вивихнув коліно, третій спльовував вибиті зуби. Але найгірше було тим, хто попав до рук кокенців. А то були тобиктинські бідняки, якраз найменш винні в наскокові: чабани, табунники, скотарі, дояри, які лише з волі своїх господарів опинилися у ватазі баримтачів. Саме на їхніх головах окошився весь тягар лиха, накликаного тобиктинськими ватажками на мирних жителів Уака.

Велика зграя конокрадів, сп’янівши від уразбаївського кумису, вирушила в похід, сподіваючись легкої перемоги. А тепер, зазнавши жорстокої і ганебної поразки, вона похмуро поверталася назад. Уаки завдали поразки не тільки уразбаївським головорізам, але й самому Уразбаю та його посіпакам — Жиренше, Абрали, Такежану, які сіяли навколо себе злигодні й горе, а зараз були зганьблені перед своїми співплемінниками.

2

Урочища Буголи славляться великою кількістю води і рясними травами. Оком не осягнеш широку рівнину, посеред якої височить одинока гора Улкен[Улкен — великий.]-Кексенгір. Коли глянеш на гору здалека, крізь марево безмежного степу, вона здається синьою, як мідний купорос. Чимало високих гір здіймаються за Чингісом: Буголи, Машан, або Акшатау, Карашоки, або Тезека,— але жодна з них не вабить до себе такою синявою, як Улкен-Кексенгір. Біля його підніжжя розміщуються влітку багато аулів, що виїжджають на жайляу. Гора багата на джерела; вода, стікаючи по схилу, утворює струмки, що течуть рівниною. Тут гарні заливні луки, багаті пасовища, і, завдяки прохолодному гірському повітрю, нема мошви, такої нестерпної для худоби.

Звичайно на Кексенгір прикочовують влітку численні аули Карамірза, Тасболат і Есполат, але цього року тут сила-силенна кочівників. У самісінькому серці Тобиктинської волості — Буголи — вже десятий день тривають нечувано велелюдні збори. То не чергові вибори волосних, не урочисті поминки. Ні, тут відбувається щось незвичайне, що місцеве населення назвало санаком, по-нашому — перепис.

Під самісінькою горою Кексенгір розташовано з півсотні юрт, поставлених, як на ярмарку. В центрі височить величезна восьмистулкова юрта, навколо якої, двері в двері, стоять чотири шестистулкові. Неподалік розкидано кілька великих білих юрт, оточених малими юртами, отау[Отау —юрти, де живуть молодші члени сім’ї, наприклад, молодожони.], що тісно притиснулися одна до одної.

Найбільшу увагу привертає споруда з п’яти величезних юрт. Коли скотарі, що приїхали на жайляу, зазирнули всередину восьмистулкової юрти, вони зацмокали з подиву і захоплення. Та й було з чого дивуватися! Навіть для повітового начальника не ставили ніколи такої величної юрти, так розкішно опорядженої. Які тут дорогі килими, покривала, гаптовані кошми, різнобарвні запони, завіски!

Так, сумлінно попрацювали баї, щоб вшанувати царських чиновників, які приїздять на жайляу для проведення перепису.

Цю хитромудру юрту, гідну того, щоб правити за «ханську ставку», поставлено для найпочеснішого гостя, начальника перепису, за вказівкою Уразбая — глави впливового і великого роду Есполат, який налічує чотириста родин. Син Уразбая, волосний управитель Єлеу, вважав за потрібне виявити особливу увагу цьому неабиякому чиновникові-казаху і порадив батькові примістити його у «ханській ставці», разом з молодим слугою, секретарем і охороною.

В двадцяти суміжних юртах уже жили його помічники-реєстратори, росіяни та казахи, що приїхали проводити перепис. Були серед них також перекладач окружного суду Сарманов і перекладач Державного банку, виходець з Тобикти, Даніяр. Крім них, на жайляу прибуло десятків зо два молодих перекладачів,— найстаршому з них було не більше двадцяти років,— які вчилися в місті і вирішили за літні канікули заробити якусь копійку. Сите життя на жайляу особливо приваблювало їх. Закінчивши свою досить легку роботу, вони сідали на прудких коней і мчали галопом наввипередки, а вечорами, порушуючи тишу в ближніх аулах, залицялися до степових красунь. Інколи їм вдавалося спокусити начальство полюванням, і тоді, взявши з собою гончаків, вони видиралися на хребет Кексенгіра полювати на зайців.

Від цих перекладачів, а також від казахів-реєстраторів і пішла чутка про головного начальника санаку, молодого, надзвичайно розумного і вченого казаха Азимхана, приїзду якого чекали з дня на день. З особливою увагою прислухався до розмов приїжджих про головного начальника Уразбай.

Пригощаючись тепер в Уразбаєвій юрті недавно заколотим лошам, чиновники розповідали, що перепис не переїжджатиме до інших волостей Тобикти, а залишиться, як постійна канцелярія, на одному місці. Що ж до головного начальника, Азимхана, то вчився він у Петербурзі, жив серед петербурзьких і московських князів, знайомий з найзнатнішими російськими дворянами, які близько стоять до білого царя. Та що там казати: він на власні очі бачив вісьмох міністрів! Син генерал-губернатора вчився разом з ним! Сини мільйонерів — особисті його друзі!..

— Як же син казаха домігся такої слави? — недовірливо спитав Уразбай.

— Дуже просто. Він онук Жабайхана, який управляв казахами Середнього Жузу!

Так ось чому Азимхан домігся такого високого становища! Це слід запам’ятати! До того ж він, виявляється, Уразбаїв родич — щоправда, досить далекий, проте родич… Перекладач Сарманов, який уже працював з Азимханом в одному з повітів, розповів, що той, виїхавши з Каркарали для проведення перепису на великих жайляу, почув від народу багато різних новин про Тобикти. З особливим інтересом слухав він розповіді про весняний наскок на кокенців, організований Уразбаєм.

— Минув час наскоків чи ні, я не знаю,— начебто сказав Азимхан,— але то була смілива затія. Тепер у Тобикти найсильніший і найвідважніший з казахів — Уразбай. Поїду до нього, щоб особисто його привітати.

Почувши таке, Уразбай звелів об’єднати для Азимхана в одне ціле всі ц’ять великих юрт, на зразок «ханської ставки», і разом із своїм сином Єлеу почав всіляко вихваляти його родовитість, високий чин, могутність.

— Такого іншого немає ні поміж казахських, ні поміж російських чиновників! Якщо порівняти з старим часом, то це хан і родом, і владою, прямий нащадок тих, кому б минулі віки корилися наші прадіди! Сам білий цар плескав його по плечу!

Так розпатякував Уразбай серед семипалатинських чиновників, сподіваючись, що вони донесуть його слово до вух казахського тюре.

— Нехай наш високий гість зупиниться в Кексенгірі,— переконував він чиновників,— він зможе провести тут санак чотирьох волостей Тобикти. Навіщо йому утруднювати себе зайвими переїздами? А ми його зустрінемо так, як ще нікого не зустрічали…

У зв’язку з приїздом Азимхана Уразбай не проминав нагоди очорнити перед тобиктинськими аксакалами і карасакалами свого недруга Абая.

— Азимхан — людина вчена, по розуму йому нема рівного поміж казахів! От намозолили мені вуха: «Абай учений!», «Абай багато знає!» А хто такий Абай, якщо порівняти його з тюре? Правильно кажуть: «Для темних людей і шахрай — мулла!»

Нарешті Азимхан прикотив із своїми помічниками на п’ятьох тройках з оглушливими мідними дзвіночками. Спочивши один день, він на другий ранок вирушив до аулу Уразбая, узявши з собою чиновників і перекладачів, у тому числі Сарманова і Даніяра, які хоч і були його ровесниками, проте поводилися з підкресленою рабською догідливістю.

— З дружбою їду до Уразбая! — сказав Азимхан своєму чиновницькому почтові.

І справді: дружба вже після перших одвідин зав’язалася велика. Вдень Азимхан ще примушував своїх чиновників працювати, зате щовечора разом з усім своїм почтом бенкетував або в юрті самого Уразбая, або в малому аулі його сина Єлеу.

Чиновники зажили на жайляу, наче в раю: щоденно з’їдали вони по лошаті і по кілька баранів. Прихильно приймаючи почесті від Уразбая, аксакалів і молодих аткамінерів, тюре безнастанно базікав про все, що йому будь-коли довелося побачити. Слухаючи Азимхана і бачачи, яку велику увагу приділяє йому Уразбай, волосні управителі та бії теж почали славословити його поміж своїх аткамінерів:

— Азимхан не просто високопоставлений царський чиновник, він нащадок хана, володаря Середнього Жузу. Йому на роду написано правити долею казахського народу, бути повелителем казахів!

Так говорив Уразбай і слова його розносилися серед родовитих баїв, біїв, волосних управителів, ватажків родів. Не минуло й тижня після приїзду тюре, а вже в усіх чотирьох волостях стало відомо, яка велика людина ощасливила Кексенгір своїм прибуттям.

Волосні управителі Азимбай, Самен, Жанатай, що прибули сюди з віддалених жайляу, запрошували до себе своїх однодумців — баїв з дальніх аулів,— обіцяючи познайомити їх з чиновником-казахом, справжнім тюре. Діставши від Азимбая таке запрошення, в Кексенгір прибув Шубар. Хоч зовні він був під той час у добрих взаєминах з Абаєм, але таїв проти нього злість. Він охоче зав’язував дружбу з Абаєвими ворогами і не приховував од них своєї неприязні до поета. На цьому грунті й заприятелював він з Азимбаєм, який став для нього ближчим за всю іншу рідню. Підтримуючи один одного, вони рік у рік злісно оббріхували Абая, викликали ненависть до нього.

Абай догадувався, звідки дме вітер, але не припускав думки, що Шубар нарівні з Такежаном і Азимбаєм бере участь у поширенні гидких пліток про нього.

«Він може заздрити мені, але ворогом моїм не буде!» — втішав себе Абай, коли в душу його закралася підозра.

А Шубар уміло провадив свою гру. Ніколи не виступаючи відверто, він ховався за спини Уразбая, Такежана, Азимбая, Жиренше і Абдільди. Нацькувавши на Абая торговців Сейсеке, Хасена, Жакипа і духовних осіб з мечеті та медресе, він своєчасно відходив набік, щоб не викликати до себе ніяких підозр.

Зустрічаючись з муллами, Шубар давав їм зрозуміти, що не розлучається з кораном, читає релігійні книги і що він побожніший за першого-ліпшого муллу. Перебуваючи у середовищі, близькому Абаю, він удавав, що у всьому його наслідує, і прагнув здаватися таким самим другом і послідовником Абая, як Магаш, Какитай і Дармен. Тим-то Шубар ретельно стежив за його творчістю, добре знав абаївські вірші і, коли вигідно було похизуватися цим знанням, легко і вільно співав їх напам’ять.

Азимбай і Такежан не хотіли й слухати Абаєвих повчань. Уразбай і Жиренше просто відкидали все, що від нього йшло, а Шубар боровся з Абаєм, вивчивши його твори і проникнувши в його найпотаємніші думки.

Абай у своїх віршах говорив про зрадливих крутіїв аткамінерів, котрі, «розпізнавши всі твої таємниці, відкриють їх ворогові». Отаким аткамінером і був Шубар, який поспішив у Кексенгір привітати казахського тюре, якого Уразбай і Азимбай підносили як хана.

Азимхан привітно зустрів приїжджого гостя і розмовляв з ним так само ласкаво, як і з іншими баями та аткамінерами, що зібралися у великій юрті «ханської ставки» і ловили кожне його слово. Спершись на чотири пухових подушки, Азимхан поблажливим тоном відповідав на шанобливі запитання слухачів, а перед вечірнім чаєм ощасливив їх оповіддю про минуле казахського ханства. Верховоди Тобикти і глави родів, які хвастали знанням свого родоводу, були вражені: розповіді Азимхана були для них цілковитим одкровенням.

Перш за все Азимхан розказав їм про те, як опинився казахський степ під орудою російського царя.

— Сто шістдесят сім років тому казахи Молодшого Жузу прийняли російське підданство,— говорив він.— Найбільше постарався в цій справі хан Абулхаїр. Середній Жуз підкорив Росії Аблай-хан, але й мій предок, Жекей-хан, так само не залишився тоді осторонь…

Уразбай і Єсентай схвально прицмокнули язиками, а Жиренше захоплено вигукнув:

— Ого! Його предки допомагали білому цареві! А сам який! Батир!

Оповідач підняв палець, закликаючи до мовчання.

— Минуло сорок років, і сини Аблая, тюре Сок і Аділь, підкорили Росії Великий Жуз…

Потім Азимхан похвастав, що його рідні брати Куспек і Жантай не дуже давно скинули з ага-султанства Кунанбая і відібрали собі його пост.

Уразбай і Єсентай голосно розсміялися, відчувши, що цими словами він гудить Абая. Кунанбая давно вже ніхто не наважувався називати на ймення: всі величали його ходжею, як високошановного мусульманина, що здійснив паломництво до Мекки. І ось молодий казахський тюре, високопоставлений російський чиновник, без найменшої ніяковості каже просто: «Кунанбай»! Така зневага дуже сподобалась Абаевим супротивникам, неначе їх ворогові дали ляпаса…

А молодий тюре розходився дедалі більше:

— Старовинні роди казахів перебували під владою великого завойовника Чінгісхана, який мав чотирьох синів. Саме вони підкорили всі чотири сторони світу. Жоші, один із синів Чінгісхана, був предком усіх ханів, що управляли казахами трьох Жузів, і я,— Азимхан ткнув себе в груди,— я, в такий спосіб, є нащадком великого покорителя світу…

Уразбай і решта гостей чули про це вперше і це відкриття їм сподобалося. Уразбай подумав: «У наш час казахами повинна керувати саме така людина — нащадок казахських ханів, з російською освітою, яка одержала чин від самого білого царя».

…Тісно й душно у восьмистулчастій юрті, де провадить бесіду тюре Азимхан. Слухаючи його розповіді, гості п’ють кумис, якого вдосталь підносять їм шість жигітів. Досі вся історія казахського народу обмежувалась для них історією роду Тобикти. І ось Азимхан розповів їм тепер про безкраї землі, населені казахами. Не тільки Уразбаю, але й досвідченому, розумному Шубару здалося неймовірним, що на білому світі живе кілька мільйонів казахів. Азимхан, який запам’ятав цифри, опубліковані в п’ятнадцятому томі «Энциклопедического словаря», недавно виданому в Петербурзі, так і сипав ними, добре знаючи, що коли й помилиться, то ніхто із слухачів не помітить промаху.

— В Астраханській губернії — двісті шістнадцять тисяч казахів, в Уральській — чотириста дванадцять тисяч, в Тургайській — сто тридцять вісім тисяч, в Акмолінській — триста сорок одна тисяча, у Семипалатинській, де ви живете,— п’ятсот сорок сім тисяч, у Джетису — шістсот тисяч. А на берегах Сирдар’ї — у Туркестані — сімсот тринадцять тисяч казахів!

Азимхан, тріумфуючи, оглянув своїх слухачів, і сп’янілі від кумису улесливі пустобрехи — бії, баї та волосні управителі,— перебиваючи один одного, загомоніли:

— Як багато казахів! Невже він сам їх лічив!

— Той, хто міг про все це дізнатися, гідний бути главою всіх казахів!

— Ні в кого нема такої вченості, як у нього!

— Жоден навіть найрозумніший казах не зміг би перелічити всіх казахів, а ось він зумів!

— Недарма зробив він це! Видно, хоче об’єднати весь казахський народ! — уголос, щоб їх почув тюре, перемовлялися між собою Азимбай, Самен і Шубар.

Тим часом Азимхан, помітивши захоплення слухачів, усе сипав цифрами і назвами:

— Є ще казахи уральські і тургайські, які живуть біля Уральських гір,— їх близько сорока тисяч; вони населяють повіти Верхнєуральський, Челябінський і Троїцький. Тисячі казахів живуть у Хівинському ханстві. Близько сорока тисяч казахів знайшли пристановище в Туркменії, на березі Амудар’ї, в Самаркандській області — двадцять, а по берегах Каспію — понад сорок тисяч казахів. Навіть на китайській землі, на березі ріки Кара-Іртиш, на півдні Алтаю, на півночі і півдні Тарбагатая Сауира живе багато казахів…

Азимхан поділяв усіх казахів на Жузи і називав десятки родів, виявляючи виняткову пам’ять. Приголомшені тобиктинці тільки головами хитали.

— Дай боже тобі успіху в житті, дорогий Азимхан,— сказав Уразбай, коли тюре нарешті замовк.— Дуже цікаво було нам слухати твої корисні розповіді протягом десяти днів. Не знаю навіть, як дякувати тобі за цю втіху. Ти справжній хан для казахів, і я з радістю назвуся твоїм рабом! Є в нас люди, які хизуються своїм розумом і вченістю, але де там їм рівнятися до тебе: нехай уже краще вони живляться милостинею від твоїх знань!

І Уразбай підморгнув Азимбаю, даючи зрозуміти, що має на увазі недруга свого, Абая.

На ранок, провівши цілу ніч у вихвалянні Азимхана, гості почали розходитися до відведених їм юрт. Шубар затримався: йому хотілось поговорити з молодим тюре. Залишившись з ним, він завів розмову про Абая.

— Чи правда, що він пише вірші і читає російські книжки? — спитав Азимхан.

Хвалити Абая не дозволяла Шубару заздрість, але й збрехати він теж не зміг, тому відповів ухильно, ніби з скромності не бажаючи славословити свого родича:

— По-російськи дещо знає!

Але Азимхан уже не раз чув про Абая і спитав:

— Кажуть, Абай перекладає Пушкіна, Лєрмонтова і складає пісні з їхніх віршів?

— Так, Абай перекладає,— відповів Шубар.

— А вам відомі вірші Пушкіна і Лєрмонтова в перекладі Абая?

Шубар вирішив, що пісні Абая можуть стати йому за добрий привід для зближення з Азимханом.

— Відомі,— відповів він.

— А чи не можна мені їх послухати?

Ще минулого року Азимхан вперше почув про Абая як про поета. Це було на початку літа. Приїхавши з Петербурга до Семипалатинська, він через Семейтауські гори вирушив у Каркарали. По дорозі зупинився в юрті у багатого бая. Ввечері з сусідньої юрти, виділеної для молоді, почулися веселі вигуки, пісні. Виявилося, що в аул приїхав співець Какен, добре відомий в Семейтауських горах. Азимхан попросив господаря покликати приїжджого співця, і той прийшов з домброю. У нього були веселі очі і приємне, повне блідо-матове обличчя, обрамлене чорного бородою. Не вимовивши й слова, він одразу вдарив по струнах і заспівав:

Слова пісні здалися Азимхану дуже знайомими. Де чув він їх? А співець, закінчивши пісню і готуючись почати нову, сказав:

— А ось що відповів Онегін на цього листа…

Азимхан швидко звівся на лікті:

— Ого! Та невже ти співаєш з «Євгенія Онегіна»?

— Так, це про Онегіна і Татьяну,— просто відповів співець.— Та ти, я бачу, сам знаєш, тюре!

— Я, звичайно, знаю,— грубувато сказав Азимхан,— А ось ти звідки знаєш?

— А чого ж мені не знати?

— Тоді скажи мені, хто вони?

— Російська дівчина і російський жигіт. Про них написав такий самий акин, як і я, Пушкін. А наш друг, великий акин Абай, вірші Пушкіна перетворив на казахську пісню…

Так ще в минулому році Азимхан вперше почув про Абая. Спочатку він вирішив, що Абай — звичайнісінький акин, але, виїхавши на перепис у степ, раз у раз чув ім’я цього чоловіка, який складав вірші і творив мелодії, чув хвалу його талантові, його мудрим порадам, зверненим до народу.

І тепер Азимхан півдня не відпускав Шубара, слухаючи в його виконанні Абаєві пісні.

Молодий тюре був освіченою людиною, але до його серця не доходили вірші, написані казахською мовою; він не любив рідної поезії і не розумів її. Проте Абай переклав вірші Пушкіна і Лєрмонтова на казахську мову, і в степу їх заспівали як пісні. Це було забавно і дивно! А коли Шубар почав читати вірші самого Абая, Азимхан ліниво позіхнув і, не дослухавши до кінця, сказав:

— А все-таки найкращий казахський акин — це Бухар-жирау!

Шубар з подивом глянув на молодого тюре і мимоволі згадав перекладену Абаєм байку Крилова «Осел і Соловей». Отак точнісінько і Осел сказав, прослухавши Солов’я: «Та коли б ти чув, бува, як Півень наш співа! Ще більше б людям полюбився, коли б у нього ти хоч трохи поучився!»

Шубар вважав Абая великим акином, хоч і осуджував його за напрям думок і поведінку. Замість того щоб оспівувати колишні подвиги славних казахських ханів і мусульманську віру, що здавалися Шубару єдино гідним об’єктом поезії, Абай всю свою увагу віддавав у піснях чорному людові. От коли б наставити Абая на путь істини, з нього вийшов би справді великий акин, любий «благородним казахам»!..

Але Азимханові слова обурили навіть Шубара:

— Ви кажете, що Бухар — добрий акин? Не знаю, скажу тільки, що в своїх творах Абай дуже допік йому!

І Шубар навмисне голосно заспівав Абаєву пісню, щоб тюре, який явно не хотів його слухати, мимоволі почув хоча б перші два рядки:

— Абай не розуміє важливого значення ханів в історії нашого народу, інакше він оспівував би їхні подвиги! — сказав тюре.— Тим-то я вважаю Бухара-жирау найкращим казахським акином…

Хоч яка близька була Шубару думка тюре, але він не міг не посміхнутися в душі з його поганого смаку.

І Азимхан почав вихваляти Бухара-жирау, справжнього бійського і ханського акина, який умів розуміти інтереси справжньої знаті.

Одного разу Азимхан покликав до себе Єлеу, Азимбая та Шубара.

— Накажіть осідлати своїх коней,— звелів він.— Я хочу, щоб ви поїхали разом зі мною.

Виявилося, що Азимхан вирішив навідати Абая, який жив у Шакпаку. Від Кексенгіра туди треба було їхати півдня.

Виїхавши після ранкового чаю з численним почтом, Азимхан наказав Єлеу, Азимбаю і Шубару залишитися при його особі, а решту жигітів послав уперед. Коли ті помчали, тюре завів із своїми супутниками розмову про Абая. Ця людина цікавила його дедалі більше. Розкусивши, що Уразбай ворогує з Абаєм, він не міг вірити його відгукам про поета; а втім, і родичі не дуже схвалювали його характер і погляди на життя. Ось чому Азимхан не чекав нічого доброго від майбутньої зустрічі. Але було збуджено його цікавість, і йому хотілося особисто побачити цю загадкову для нього людину.

— Що ж він усе-таки зробив поганого? — допитувався Азимхан.— Наведіть мені якийсь приклад.

Єлеу, Шубар і Азимбай задумалися, обмірковуючи, як переконливіше відповісти на запитання. Перший заговорив Шубар. Він сказав, що за останні шість-сім років Абай своєю поведінкою «заморозив» у ньому, Шубарі, будь-яке родинне почуття.

— Чим же саме? — наполягав Азимхан.

— А ось чим. У Семипалатинську під час холерної епідемії Абай своєю поведінкою обурив усіх ішанів, імамів і хальфе. Він говорив простому народові, що духівництво наживається на його горі, закликав до порушення релігійних обрядів. Він допоміг безрідному, бездомному злидневі викрасти з аулу наречену померлого Уразбаєвого родича, і той голодранець вивіз її у місто під захист російських властей. Тим самим Абай порушив шаріат, зневажив мусульманський закон і звичаї предків. Ці Абаєві вчинки дуже образили міське духівництво, поважаних людей, багатих купців, схвилювали усіх міських казахів… Ось що відштовхнуло мене від Абая! — закінчив Шубар.

Азимбай узяв на карб постійне заступництво Абая за всякий злиденний набрід, за хліборобів, косарів, ремісників. Через них він завжди ворогує з волосними управителями, ходжами, з людьми благородного походження. Він умудрився посваритися навіть з рідними своїми братами Такежаном, Азимбаєм, Майбасаром…

— У волості, якою я управляю,— обурено закінчив Азимбай,— просто відбою нема від скарг і доносів голоти, яку нацьковує на мене Абай!

Потім заговорив улесливий Єлеу:

— Тюре Азимхан схвально говорив про сміливий напад Уразбая на жителів Кокена, викликаний справедливим гнівом тобиктинців. Тюре, здається, сказав, що людина, яка здійснила такий подвиг, гідна стати вожаком народу. А як поводився в цей час Абай? Він осудив бойову доблесть тобиктинців і відвернувся від усіх благородних людей свого роду. Він відкрито став на бік кокенських хліборобів, він зичив їм перемоги, обзивав Уразбая дурнем і розбійником! Він казав, що час наскоків минув, що треба дивитися не назад, а вперед, що тільки там чекае казахів краще майбутнє…

— Що ж це за краще майбутнє? — спитав тюре.— І від кого чекає він його?

— Від росіян,— відповів за Єлеу Шубар.— Скоро, каже, в Росії все зміниться й настане інше, нове життя.

— Зміниться? — насторожився тюре.— А хто йому сказав про це?

— У Абая багато друзів серед засланців.

— Он воно що! Це цікаво.— Тюре пожвавішав.

Шубар розповів Азимхану про Павлова і Михайлова, з якими Абай дружив багато років. Він ще не закінчив говорити, як Азимхан різко зупинив свого коня.

— Єлеу! — закричав він сердито.— Я передумав: не поїду я до вашого Абая! Він не гідний моїх відвідин!

І тюре, повернувши коня, поскакав назад. Шубар і Азимбай кинулися за ним, а послужливий Єлеу, розмахуючи малахаєм і галасуючи, помчав наздоганяти почет.

Азимхан повернувся у Кексенгір ще завидна.

Уразбай, довідавшись про причину несподіваного повернення тюре, невимовно зрадів. Через два дні він прийшов до Азимбая разом із своїм родичем Саменом, волосним управителем із Конир-Кокше, і звернувся до тюре за порадою, попередивши, що йдеться про одну важливу і таємну справу. Полягала вона ось у чому. Через півмісяця в урочищі Аркат повітовий начальник Маковецький скликає надзвичайний з’їзд, де розглядатиметься позов між Уаком і Тобикти і затверджуватиметься розподіл землі. Семипалатинські, бії збираються засудити «уразбаївський весняний наскок», саме той, що припав до серця Азимхану.

І Уразбай розповів тюре, який міцний вузол зав’язали його вороги навколо цієї справи. Тільки тюре спроможний його розв’язати, а ще краще було б — розрубати…

— А то кровоточива рана може загноїтися,— казав Уразбай.— Щоб насолити мені, Абай підтримуватиме уаків; звісно, що знайдуться серед тобиктинців й інші люди, котрі повстануть проти мене. Як тільки оголосять Тобикти насильниками, Абая відразу ж підтримають роди Сибан, Керей, Бура, Матай, Найман і почнуть бруднити мене. Абаю приємно, коли його називають захисником бідняків, він обов’язково виступить на шербешнаї і ввалить нас усіх в одну купу… Але ж ви, тюре, тепер знаєте, які чорні думки у цієї людини, запеклого ворога добрих старих казахських звичаїв…

Волосний управитель Самен, в якого були з Абаєм особисті рахунки, ненавидів його, мабуть, більше, ніж Уразбай. Улесливо називаючи Азимхана, свого ровесника, ага-еке[Ага-еке — шанобливе звертання до старшого — дядьку.], він сказав:

— Ми прийшли просити поради у твого зіркого розуму, благородний тюре! Ти тепер наш вожак. Скажи, як бути нам з Абаєм?

Азимхан нахмурив брови і примружив очі, ніби обмірковуючи, яку краще подати раду.

— Всі слова сказано, всі шляхи пройдено,— сказав він пихато.— Не схоже на Уразекена, щоб він сам не міг знайти виходу. З такими людьми, як Абай, можна розмовляти тільки одною мовою, і Уразекен добре її знає. Важкий шокпар і гнів народний, яких уаки зазнали на собі біля озера Тущи-коль, навчать покірливості навіть такого дикого ведмедя, як Абай…

Уразбай і Самен перезирнулися: Азимханова порада перевершувала всі їх сподіванки. Деякий час вони мовчки посиділи, наче обдумували його слова.

А молодий тюре, розв’язавши цим негідникам руки, спокійно ліг собі спати.

3

На східному боці бескиду Куйметас, від підніжжя гори Аркат, що наче врізалась у небо гострим химерним шпилем, починалось урочище Копа, яке славилося буйними пасовищами.

Тут було багато чистих джерел, під самісінькою горою зеленів молодий осиковий ліс. Тепер на урочищі Копа виросло понад півсотні юрт, призначених для зборів.

На кам’янистому горбку, поблизу великих білих юрт, розташованих у самісінькому центрі урочища, сиділи кілька чоловік, що приїхали на збори з Кокенської волості. Серед них були Бостан, Кулжатай та Єнсебай. Під час уразбаївського наскоку Бостана та його друзів дуже покалічили, проте, судячи з їхньої веселої, жвавої розмови, настрій у них був непоганий.

Кокенські вожаки приїхали на збори, щоб показати, як їх понівечили, і притягти до відповідальності насильників-тобиктинців за втрати і страждання, завдані Уаку. Вони нетерпляче очікували, що скаже з’їзд про криваву бійку на озері Тущи-коль. Багато що залежало від одного важливого свідка, який мав виступити сьогодні з промовою і підказати учасникам зборів правильне рішення…

— Ану, гляньте, друзі, на той зелений перевал,— урвав розмову Бостан.— Бачите шістьох верхівців?.. Чи не той це їде, кого ми тут чекаємо? Ану, ходімо!

Бостан квапливо підвівся, за ним підвелися й інші кокенці. Вони рушили до білих юрт — у них спинилися семипалатинський повітовий начальник Маковецький, що приїхав проводити шербешнай, і два селянських начальники, які управляли степовими волостями. Праворуч від білих юрт стояли юрти менші, де розмістилися представники шістнадцяти волостей Уака, в тому числі й Кокенської, а ліворуч — представники чотирьох волостей Тобикти.

Завжди на надзвичайних з’їздах розглядається багато питань, але шербешнай в Аркаті було скликано, щоб розв’язати одне лише питання: суперечку про землю, що лежала між Кокеном і Тобикти. В зв’язку з цим, за вказівкою семипалатинського жандарала, мали розглянути справу про торішній наскок Уразбая на кокенців. Це був особливий з’їзд, що надовго зберігся в пам’яті людей…

Жителі Кокенської волості, потерпілі від наскоку, пред’являли позов до тобиктинців, які мешкали в чотирьох волостях, а представники решти одинадцяти волостей повинні були вирішити суперечку між ними. Відповідно до цього рішення повітовому начальникові Маковецькому наказано було винести остаточний вирок, обов’язковий для обох ворогуючих сторін.

На шербешнай прибули представники волостей з нижньої й верхньої течій Іртиша. Все це були бії, обрані за царським законом, із схвалення селянських начальників. Кожна волость, за числом аулів, прислала від десяти до п’ятнадцяти біїв, а від усіх шістнадцяти волостей їх зібралося біля двохсот п’ятдесяти.

Люди, що з’їхалися в Куйметас на шербешнай, з ранку й до вечора були зайняті лише однією справою: вони підраховували, у кого більше прихильників — у Кокена чи в Тобикти.

Тобиктинців недолюблювали за задерикуватість. Сусіди ніколи не знали від них спокою. Особливо ненавиділи їх жителі Кокена і Бельагача, трударі-хлібороби. Недарма повторювали вони Абаєві слова:

Судячи з розмов; що відбувалися в юртах, у тобиктинців було значно менше прибічників, ніж у Кокена. Бувалі прозорливі люди запевняли, що за тобиктинців стоять аж ніяк не більше п’ятдесяти-шістдесяти біїв, а за кокенців — решта сто сімдесят — сто вісімдесят.

Але чи так буде насправді, сказати важко: адже бії — дуже нестійкі. Недарма Абай казав про них: «Сьогодні спираються на холку коня, завтра — на горб верблюда». Важко було також передбачити, чи збережуть бії кожної волості єдність при голосуванні. Адже в кожній волості точиться боротьба між верховодами і не можна було передбачити, хто з них в який бік подасться.

Уразбай приїхав на шербешнай раніш за інших з півсотнею аткамінерів. Волосних управителів Азимбая, Самена і Жанатая супроводили по десять-дванадцять чоловік. Біля юрт, де розмістилися аткамінери, щоночі в темряві точилася запекла боротьба за майбутнє вирішення позову. В торзі честю і совістю, що тут відбувався, «верблюда ковтали разом з шерстю», а «коня ковтали з головою»[Тобто верблюди й коні давалися не в тимчасове користування, а назавжди.]. Гроші, вручені «під полою», швидко розходилися по багатьох юртах.

Важливий свідок, якого так нетерпляче ждали Бостан і його друзі, мав приїхати на шербешнай з дня на день. Висуваючи цього свідка, потерпіла сторона добре розуміла, що його показання матимуть величезне значення: саме вони визначать поведінку біїв багатьох волостей!

Нетерпляче очікували приїзду цієї людини, що мала великий авторитет у степу, також повітовий начальник Маковецькйй і два селянські начальники. У своїх скаргах і заявах позивачі, називаючи його ім’я, писали: «Хто з нас правий — ми чи Уразбай,— для того, кого ми закликаємо в свідки, цілком ясно. Цій людині відома вся історія давньої суперечки між Кокеном і Тобикти».

Очікуваний свідок належав до роду Тобикти, проте кокенці свято вірили в його безсторонність і справедливість. Приїзд цієї людини ставив тобиктинців у скрутне становище: вже коли твій ворог висуває проти тебе свідка з твого ж роду, то як заперечуватимеш його свідчення? Навіть у самого Уразбая не повернеться проти нього язик…

Тобиктинські аткамінери втішали себе:

— Не може бути, щоб тобиктинець осоромив честь Тобикти! Не наважиться він принизити своїх земляків перед лицем ворога! Адже цим він сам прив’яже себе до ганебного стовпа.

Свідка, очікуваного в Аркаті так нетерпляче, ждали не тільки ті люди, що прагнули почути його правдиве слово. Було серед прибулих на шербешнай чимало і таких, які готувалися завдати йому удару, замишляли зле проти нього. І аткамінери замислювались: як впорається він з цим важким випробуванням, не заплямувавши своєї честі, чи зуміє він, як то кажуть, зберегти душу і тіло?

Нарешті Абай прибув у супроводі шести супутників і спинився у Самалбека. За походженням киргиз, Самалбек працював перекладачем у Семипалатинську і належав до каратаяків. Абай, що цінив його за скромність і порядність, схвально говорив про нього:

— Хоч середовище, в якому буває Самалбек, і псує людей, але він зумів зберегти людську гідність і справедливість, притаманні його народові.

Абай не випадково обрав для житла Самалбекову юрту; він хотів довідатися, чого домагаються від нього представники влади, яка кілька разів посилала по нього гінців. З тобиктинцями й уаками, котрі з’являлися до нього як представники ворогуючих сторін, він поки що відмовлявся зустрічатися: треба було визначити спочатку, яку вагу він матиме в наступній суперечці.

Самалбек, небалакучий від природи, не був одвертий і з Абаєм. Він сказав тільки те, що й без нього було добре відоме поетові. Обидві ворогуючі сторони, на думку Самалбека, однаково потребують свідчення Абая; Маковецький і селянські начальники вирішили його вислухати, на вимогу обох сторін, але що саме у них на думці, сказати неможливо…

Коли перед обідом Абай вийшов з юрти, його на кожному кроці почали спиняти люди, що хотіли з ним порадитися. Йому не залишалося нічого іншого, як повернутися до юрти і відкрити її для всіх, у кого була потреба в ньому. До пізньої ночі вислухував він скарги людей, потерпілих під час весняного наскоку уразбаївських жигітів. Приходили побиті й понівечені кокенці і показували йому, своє каліцтво і рани; заходили з своїм горем і тобиктинці: у одного були поламані ребра під час наскоку, в другого перебиті руки і ноги, в третього — вибите око; навідали Абая і родичі тринадцяти жигітів, які потрапили до кокенців у полон та й досі живуть у жорстокій неволі: зубожіла стара мати, напівбожевільний від горя батько, голодна, в лахмітті дружина, осиротілі діти, які ходять тепер з торбами.

Абай, не встигнувши ні поїсти, ні відпочити, вислухував скарги одну по одній. Серце йому стискалося від жалю: довгою низкою проходили перед ним бідаки тобиктинці і бідаки кокенці, на плечі яких лягло все лихо і тягар весняного уразбаївського наскоку…

На другий день Абая запросили до восьмистулкової юрти повітового начальника, де вже зібралися бії. Довідавшись про це, сотні людей, жителі дальніх юрт, зійшли з горбів, вийшли з лісу, із заростей чагарника, оточили поета тісним колом і рушили слідом за ним. Тільки-но Абай переступив поріг великої юрти повітового начальника, як туди одразу ринув натовп, який ішов за ним.

Абай почав вітатися з біями та чиновниками, але гомін натовпу заглушував його слова. Скоро у великому приміщенні стало так тісно, що Абаю ніде було примоститися. Попід стінами сиділи бії й волосні управителі із значками на грудях; вони запитально дивилися на повітового начальника. Маковецький, порадившись із селянськими начальниками, підвівся і оголосив своє рішення, яке Самалбек одразу переклав:

— Збори в юрті проводити неможливо, доведеться перенести їх на свіже повітря. Всі повинні негайно вийти.

І повітовий начальник разом із своїм почтом попрямував до виходу.

Волосні управителі розстелили на траві між юртами килими, а зверху напнули полотно, щоб захистити повітового начальника та його чиновників від палючих променів літнього сонця. Тут-таки в холодку поставили стіл і стільці, принесені з восьмистулкової юрти. Місце для зборів утворилося просторе, але його знову заповнив натовп. Крім того, сотні людей стояли навколо, бажаючи почути голос головного свідка.

Абай сидів між біями. З юних літ він звик виступати на різних великих зборах, і ніколи його не бентежила велика кількість людей, але тепер він хвилювався, бо розумів, що йому доведеться звітувати не перед Уразбаєм, котрий свердлитиме його своїм єдиним оком, не перед продажними біями, які бряжчать царськими медалями, не перед чиновниками, що запишуть на папір кожне його слово. Ні, він стане зараз віч-на-віч із своїм часом, із своїм народом, як син його, як батько. Він мусить переглянути все своє життя з юнацьких років, щоб знайти істину, він говоритиме, скоряючись тільки голосові своєї совісті… Серцем поета відчував, що потрібні слова прийдуть самі.

І ось повітовий начальник назвав його ім’я, він підвівся і скинув шапку.

— Брати мої! — заговорив Абай, трохи збліднувши від хвилювання.— Ви викликали мене на з’їзд, де, немов жарини у вогнищі, зібралися люди з різних місць. Я приїхав, щоб дати своє свідчення урядовим особам. Їх тут зібралося багато, але не посада красить людину, а людина прикрашає посаду. У мене одно прагнення: нехай торжествує правда. Хоч яка гірка вона, тільки правда здатна зціляти рани народні. Я й приїхав з тим, щоб допомогти відкрити істину, яку відчуваю всією душею і всім своїм розумом. Але є ще поміж нас люди з нечистим серцем, котрі думають тільки про ворожнечу і насильство. Казахи кажуть: важко викопати голкою колодязь. А я скажу: ще важче вигнати зло з людського серця. Ось про що хотів я нагадати вам, перш ніж почати свої свідчення.

Так Абай зробив людську совість межею, що надвоє поділяє світ.

Бії сиділи мовчазні і похмурі, але прості люди гучним гомоном схвалили Абаєві слова.

— Навіщо питати мене, чи напав навесні Тобикти на Кокен? — вів далі Абай,— Ніхто з присутніх не стане цього заперечувати. Давайте розберемося краще, як дійшла у них ворожнеча до кривавої сутички. Я син Тобикти, але я говоритиму про вину тобиктинців, про вчинене ними насильство, про зіпсованість їхніх звичаїв. Я не звинувачую простих людей Тобикти, навпаки, хочу виправдати їх. Мої слова стосуються тільки нечесної, підступної меншості Тобикти, людей, які посилають інших, мирних людей на розбій, примушують їх творити злочини. Кого ж з тобиктинців взиваю я насильниками, баламутами, наклепниками? Наш народ каже: «Якщо вимагав правда, не приховуй і гріхів батька свого». Так от, першим винуватцем розбрату між Тобикти і Кокеном я вважаю свого батька, Кунанбая!

Коли Абай вимовив це, йому здалося, що він скинув з душі своєї тягар, який пригнічував його всі ці дні. Йому стало навіть легше дихати. Але тобиктинські верховоди збуджено загаласували, і пролунали сердиті вигуки:

— Астагпиралла!

— Він збожеволів!

— Зрадник!

Абай навіть не оглянувся на них. Він заговорив про те, що протягом півстоліття Тобикти на чолі з Кунанбаєм незаконно забирали землі у мирних уаків. Загарбані його батьком урочища Жимба, Аркалик, Кушикбай він назвав «безспірними землями уаків». Акжал, Терекудук, Каракудук, Обали, Когали, що спричинилися до сутички, так само з давніх-давен належали кокенцям. Абай сказав навіть, які аули володіли ними і які там жили сім’ї.

— Коли справжні власники захотіли взяти назад свої незаконно відібрані землі, загарбники-тобиктинці напали на них, побили, покалічили, і їх ще й звинувачують у злочині проти закону…

Абай говорив переконливо і запально. Тобиктинські верховоди не сміли звести на нього очі, а коли хто й зустрічався з ним поглядом, поспішав подивитись убік.

Розповівши потім про минулі стосунки Тобикти і Кокена, Абай знову заговорив про весняні події, про уразбаївський наскок.

— Цей напад на Кокен вчинили кунанбаї наших днів. Вони примусили плакати не тільки кокенські аули, але й тобиктинців — бідних табунників, чабанів, пастухів, які горіли на роздмуханому Уразбаєм вогні…

Абай задихався від хвилювання, очі гнівно сяяли на його побілілому обличчі.

— Вчора я до пізньої ночі вислухував скарги кокенців і тобиктинців, я бачив їхні рани, їхні страждання, їхні сльози. Тринадцять чоловік з посланого Уразбаєм загону кокенці взяли в полон. Вони й досі не повернулися додому, вони мучаться, заковані в кайдани. П’ятеро з них були табунниками, шестеро — чабанами і двоє наймитували: один в домі Уразбая і другий — у Азимбая. Родини цих бідолашних пішли з торбами…

Абай назвав імена полонених, назвав кокенські аули, де вони перебувають, імена їхніх дружин, дітей і родичів…

— На наш з’їзд прибули кокенці Бостан, Кулжатай, Єнсебай,— говорив він далі.— Це були дужі, як верблюди, жигіти. Гляньте тепер на них: один залишився без руки, в другого нема зубів, у третього поламані ребра, їх скалічили тобиктинці тієї ганебної ночі… Всі троє — бідні люди, що живуть з своєї праці, вони були годувальниками двадцяти чотирьох чоловік. Серце стискається, коли здумаєш про те, що малі діти і недолугі старики, наречені і старенькі вдови, які годувалися працею цих трьох жигітів, гинуть тепер з голоду… Потерпіли прості люди, бідняки,— гримів голос Абая,— але ті, хто нацькував їх одного на одного, залишилися цілі і неушкоджені. Жодна волосина не упала з голови Уразбая, Азимбая, Жиренше, волосного управителя Самена, Жанатая…

Абай давав свідчення, але люди розуміли, що воно переросло в обвинувальну промову, в позов, пред’явлений баям від імені бідняків.

Волосний управитель Самен голосно, щоб усі чули, звернувся до своїх сусідів:

— Чого це Абай заступається за нікчемних людців? От уже правду кажуть: «Похвали маляра, він і бороду собі пофарбує…» Так і з Абаєм. Надто вже він високої думки про себе!

І ніби у відповідь почувся збуджений голос Дармена:

— Ой Абай-ага, мало ще людей, які розуміють високу суть ваших слів! Ви казали: не будь сином свого батька, а будь сином людським! Це не порожні слова, а справжня віра ваша, скарб, здобутий кров’ю вашого серця! О, який добрий ви і мудрий, дорогий ага! Хай буду я жертвою за вас!

У цих словах звучали і радість, і гордість за Абая. Кулжатай, що сидів поряд Дармена, захоплено торкнув його за плече і вголос вигукнув:

— Абай заради правди відцурався рідного батька! Про таких, як Абай, кажуть: «Син народу»! Хай буде щасливим шлях його життя!

Абай перечекав, доки вщухли схвальні вигуки народу, викликані словами Дармена і Кулжатая, і вів далі:

— Я хочу запитати, чи так уже потребували землі, загарбаної у Кокена, табунники, чабани, скотарі, яких послали за неї битися? Може, їм ніде було б випасати свої табуни, якби вони не відвоювали у кокенців їхні пасовиська? А може, їм ніде поставити свої чорні, полатані юрти і хижки? Ні, цим нещасним обдуреним людям не були потрібні ні Жимба, ні Акжал, ні Каракудук. Їх нацькували на Кокен верховоди тобиктинців. Вміло використовуючи невігластво цих людей, улесливо називаючи жигітів то «влучною кулею», то «гострою шаблею», то «смертельною пікою», Уразбай, Азимбай та їхні прибічники зуміли зібрати загін з бідняків тобиктинців і нацькувати його та таких самих бідняків кокенців. І ось це безглузде, ганебне побоїще називають тут «суперечкою». Ні, це не суперечка, а злочин, і винуватців його треба жорстоко покарати за те, що вони примусили страждати стількох людей. Саму ж справу треба вирішити на користь кокенців, які живуть чесною працею на своїй землі…

Абай говорив тепер навмисне повільно, щоб Самалбек встигав записувати його слова в протокол. Знаючи, що біям для винесення вироку потрібні точні відомості про загарбання тобиктинцями пасовищ Уака, Абай закінчив своє свідчення історичною довідкою:

— Я вже сказав, що перший силоміць забрав землю уаків мій батько, Кунанбай. Він загарбав урочища Жимба, Аркалик, Кушикбай і оселився на них тоді, коли мені було одинадцять років. Тепер скажу, коли саме і хто, наслідуючи його приклад, захопив інші спірні землі. Ось перед вами сидить Жиренше, власник тисячоголового табуна. Це його батько Шока силоміць забрав в уаків Більде, місцевість Акжал і самовільно оселився там, коли Жиренше було шістнадцять років. А ось присутньому тут Абрали було дванадцять років, коли його батько захопив Обали і Когали. Уразбаю було п’ятнадцять років, коли його батько Аккули привласнив Каракудук і Терекудук. Полічіть, скільки років минуло з того часу, і ви точно знатимете, коли сталося загарбання земель. Коли ж ви, бії, і після мого свідчення скажете, що знедолені кокенці не мають права вимагати свої землі, то вас покарає бог! Я закінчив!

І Абай важко опустився на стілець, поданий Самалбеком. Витягнувши з кишені бешмета велику білу хустину, він почав витирати піт з лоба.

Жодея тобиктинський верховода не наважився виступити після Абая. Вони зрозуміли, що «суперечку» безповоротно вирішено: з’їзд не міг не зважати на правдиве свідчення Абая, яке він дав всупереч інтересам свого власного роду!

І справді, тобиктинські верховоди на чолі з Уразбаєм зазнали цілковитої поразки: шербешнай ухвалив довести до кінця розмежування, почате навесні. Уразбая, Азимбая і Жиренше визнали головними винуватцями тієї сутички між двома родами. П’ятнадцять призвідців-тобиктинців мали сплатити кокенцям по дев’ять голів різної худоби, в тому числі і верблюдів.

Всі в Куйметасі одразу довідалися про поразку тобиктинців і раділи невимовно.

— Тепер не Тобикти-Аргин, а Уак-Аргин![Аргин, до якого належали Тобикти,—найсильніший рід у казахів. Уаки вважалися слабким родом.] — вигукнув якийсь жартівник, і слова ці облетіли всі юрти.

Уразбай, який проходив разом з Саменом повз Абая, спинився, глянув на нього своїм єдиним оком і сказав:

— Куди ти йдеш, не знаю, але відчуваю, що шлях твій веде до великого лиха. Пам’ятай про це!

— Ех, Уразбай,— посміхнувся Абай.— І сам ти товстий, і слова твої товсті, і соїл твій товстий, а не знаєш ти, бідолахо, до чого прикласти ці свої… товсті переваги.

Люди, що стояли поблизу, весело розсміялись. Уразбай, похмурнівши, відійшов, але Самен залишився. Він так само палко, як і Уразбай, ненавидів Абая.

— Пане Абай,— сказав він, злісно вищирившись,— ви добилися того, чого хотіли. Вам вдалося принизити і пригнути до землі найсвятіше, що є в Тобикти,— кращих людей роду!

Абай у подиві широко розкрив очі: хто це говорить про святість роду?

Самен, затверджений на останніх виборах управителем волості Конир-Кокше, поводився там гірше за хижого вовка. Він грабував аули, підпалював пасовища, примушував конирців красти худобу в сусідів, знущався з вдів. Коли Абай їхав на надзвичайний з’їзд через численні жайляу Конир-Кокше, він з гіркотою спостерігав страждання і сльози бідного люду.

— Чи не себе ти зараховуєш до кращих? Але ти не вартий навіть того, щоб у жертву тебе принесли за щось святе! Тобі овець пасти, а ти народом правиш!

— Правлю, бо народ мене обрав.

— Не народ, а хабарі твої тебе обрали!

— Наступні вибори покажуть, чого я вартий,— пихато сказав Самен.— У всякому разі, не раджу вам змагатися зі мною.

На кінчику його носа звисла велика крапля поту, веснянкувате обличчя зблідло. Тремтячи від злості, він відійшов до Уразбая, який очікував його.

Вони пішли поряд, розлючені, затаївши у душі помсту. До них приєднався і Єсентай, який, поки Абай промовляв, сидів віддалік. Він мовчки ступав, готовий здійснити разом з ними які завгодно їхні наміри.

— Я попереджав вас, що кровний ворог наш недалеко, що він — поряд,— казав Уразбай.— Це Абай. Настав час вирішувати, що робити нам з лютим ворогом нашим…

— А хіба не підказав нам це тюре Азимхан? — озвався Самен, допитливо дивлячись на Уразбая.

— Добре, що нагадав! — вигукнув Уразбай, ласкаво обнявши Самена за плечі.— Ні, недарма тюре Азимхан вклав мені в руку зброю! Я виконаю його побажання, його волю!.. От тільки…— І Уразбай у безсилій люті почав кусати собі пальці.— Ех, прогавив я час!

Самен зрозумів, на що наважився Уразбай, і від радощів йому аж подих перехопило.

— Не все ще втрачено, Уразеке! Ще є чар…— заговорив він.— Маковецький зараз виїде до степових волостей, а через двадцять днів повернеться до нас, у Тобикти. Він наказав мені на цей час виставити юрти, готувати волость до виборів. Хіба це не слушна нагода розрахуватися з Абаєм?

— Але чи поїде Абай на вибори? — усумнився Уразбай.

— Поїде. Він із шкури лізтиме, щоб я не пройшов у волосні. Тут ми його і накриємо!

І Уразбай, і Самен були певні, що Абай докладе всіх сил, щоб Самен не пройшов на наступних нових виборах. Приїхавши у Конир-Кокше, Уразбай за три дні зібрав в аулі Самена всіх аткамінерів та баїв і почав всіляко паплюжити перед ними свого ворога:

— На з’їзді в Аркаті Абай допоміг уакам повалити тобиктинців і втоптати їх у грязюку. На наступних виборах він приторочить ваші голови до сідла якого-небудь безрідного злидня! Чи хочете ви такої ганьби?

Аткамінери та баї, звичайно, не захотіли. Тоді Уразбай примусив їх поклястись у непримиренній ворожнечі до Абая, а щоб закріпити цю клятву, звелів зарізати кілька сірих баранів і принести їх у жертву. Схиливши ватажків Конир-Кокше на бік Самена, він повернувся в свій аул.

Вибори мали проводитися на урочищі Кошбіке, і незабаром там почали ставити юрти. За три дні до виборів Самен відрядив до Уразбая гінця з листом: «Мене, мабуть, знов оберуть волосним. Але сюди збирається приїхати Абай, він може мені нашкодити. Без тебе не обійдусь, Уразеке! Якщо залишилося в силі те, про що ми домовились, з’явися там, де будеш потрібний!»

Одержавши цю звістку, Уразбай негайно виїхав до Кошбіке в супроводі двох жигітів і мовчазного, чавунно-важкого Єсентая, на якого міг розраховувати, як на вірного свого дубця. Старі товариші по розбою, вони тепер скакали поряд. Хоч до Кошбіке було далеко, Уразбай вирішив зробити тільки один привал в аулі Такежана. Прибувши туди вночі, він поговорив з Азимбаем І Такежаном, а потім викликав до себе з сусіднього аулу Шубара. Коли той з’явився, Уразбай вивів трьох своїх спільників з юрти, далі від сторонніх очей, і відкрив їм, щоправда не до кінця, свій намір проти Абая. На закінчення він сказав, звертаючись до Такежана і Шубара:

— Справжнє ім’я твоє, Такежан,— Танірберди, що означає: «Дарунок неба». Батька твого, Шубар, звали Кудайберди — «Дарунок бога». Виходить, що обидва ви — породження вищої сили. Я закликаю в свідки нашої дружби далекого предка вашого, бія Уїскенбая, і вашого батька, хаджі Кунанбая. А Ібрая я не вважаю за сина вашого батька і приношу в жертву духам предків. Ось моє рішення, і з цим я їду від вас!

Уразбай замовк, очікуючи, що відповідатимуть йому троє іргизбаїв. Вони не промовили й слова, проте не затремтіли від жаху. Їхню мовчанку можна було зрозуміти як знак згоди. А Шубар, коли Уразбай пильно подивився на нього, навіть злегка кивнув йому головою.

Чорні справи робляться вночі, коли у людей зав’язані очі пітьмою, і тому Уразбай не хотів, щоб хтось довідався про його приїзд сюди. До того ж він уже вдосталь наївся м’яса і напився кумису, отже, ніщо не затримувало його довше в цьому аулі. Скочивши на коня, він погнав його риссю, кваплячись швидше дістатися до Кошбіке.

В ці дні Абай не міг всидіти дома. В Аркаті він боровся проти гнобителів народу, і цю боротьбу він вирішив продовжити на виборах у Конир-Кокше: якщо Самена не оберуть волосним управителем, життя людей значно покращає.

Взявши з собою з близьких самого тільки Какитая, Абай вирушив у Кошбіке. Вони дісталися туди смерком наступного дня, коли віруючі проказували вечірню молитву.

Уразбай зі своїми жигітами був уже на місці.

Майже одночасно з Абаєм прибув і повітовий начальник Маковецький. Абаю треба було зустрітися з ним і поговорити. Сказавши про це Какитаю, він хотів уже йти, але перше попросив, щоб йому дали напитися. Молодий, бистроокий жигіт, наливши Абаю кумису, поквапно вибіг з юрти і щось шепнув іншому жигіту, який чекав біля дверей. Видно, за Абаєм стежили.

А в сусідніх юртах уже зібралося з півсотні розлючених аткамінерів на чолі з Саменом. У одних були в руках нагайки, в декого — короткі шокпари і навіть ножі.

— Збирається виходити! — пройшов між ними шепіт.

Самен перший вийшов з юрти. Його наздогнав Єсентай і, заслонивши своїм товстим тілом, відтіснив од інших. Потім він вирвав з Саменових рук тонкий батіг і вклав у його долоню восьмигранного нагая.

— Доки рука не буде батиром, серце не стане сміливим! — сказав він, дивлячись на Самена своїми вузькими, заплилими очима.— Добре для жигіта, коли гнів пронизує його до кісток. Хай буде з тобою дух наших предків. Не милуй ворога і себе не милуй!

Не давши Самену вимовити й слова, він підштовхнув його до Абаєвої юрти. Самен відчинив навстіж двері і ступнув уперед. Слідом за ним, тримаючи в руках шокпари і нагаї, протиснулися ще півтора десятка жигітів. Їх поява була така несподівана, що Абай розгубився. Підійшовши до Абая, який мовчки дивився на нього, Самен огидно вилаявся і додав:

— Тепер ти нарешті відчепишся від мене, чорний пес?!

І, високо піднявши нагая, щосили ударив Абая по голові. Це стало сигналом: опасистий Абай не встиг підвестись, як на нього градом посипались удари. Але знайшлося серед лиходіїв кілька чоловік, які, побачивши, що Абая хочуть забити на смерть, жахнулись і почали навмисне падати на нього, щоб прикрити його своїм тілом. Тоді інші, не дістаючи нагаями до Абая, почали бити Какитая. Якимсь чудом вирвався той з юрти і помчав до юрти повітового.

— Рятуйте! Допоможіть! — волав він по-російськи.

Але ніхто не поспішив йому на допомогу.

Через якийсь час залунали постріли: це стражники, не сходячи з місця, стріляли в повітря. Зграя хижаків разом з Саменом повтікала.

Оточений підступними ворогами, здатними на який завгодно злочин, Абай покладався тільки на свою долю. Досі вона його милувала. Але сьогодні сталося щось страшніше за смерть. Удари по голові, посмуговане нагаями обличчя — ці сліди вовчих зубів були образливі не тільки для нього самого, чесного сина казахського народу, але й для совісті й честі всіх казахів. Опритомнівши, Абай зрозумів, що з ним сталося, і з жахом прошепотів:

— Навіщо я залишився живий! Краще б мені вмерти!

Ці слова, гіркі, як отрута, він повторив багато разів:

то було єдине бажання, яке відчував тепер поет.

Коли Абай повернувся до свого аулу в Шокпак, його відразу ж навідали сусіди, знайомі і кревні родичі, до яких дійшла вість про вчинену над ним наругу. Всі, хто любив і поважав Абая, болісно переживали ганьбу, яка випала на його долю. Ніхто з них не насмілювався дивитись йому в вічі, всі вони вважали себе винними перед великою і чистою душею поета, з якої по-мерзенному поглумилися вороги.

Бліда Айгерім зустріла Абая з очима, повними сліз, допомогла йому зійти з коня, відчинила перед ним двері і йровела в юрту. Несподіване горе постарило її за кілька днів, на обличчі з’явилися тонкі риски зморщок.

Тяжко переживав страшну подію і Дармен. Зайшовши до своєї юрти, він невиразно сказав Макен про нещастя, яке спіткало Абая, і тут-таки припав до подушки, заголосив, захлинаючись від сліз.

Макен жахнулася, зойкнула, почала торсати Дармена, потім, припавши до нього, нестримно заридала. Перебиваючи одне одного, вони говорили:

— Безцінний ага, любий!

— Дорогий наш ага!

— Ох, стану я жертвою за тебе, рідний!

— Краще б це зі мною сталось!..

Опам’ятавшись і засмучено міркуючи про подію в Кошбіке, Дармен розгадав причину ганебного покарання, до якого вдалися вороги.

— Ти постраждав за свої свідчення на Аркатському з’їзді! За совість і честь, за добре ім’я людини! За те, що був найкращим і найсправедливішим,— ось за що ти постраждав від лиходіїв! Опора і слава наша, дорогий напутнику мій…

У ці дні в Шакпак прикочував аул Такежана — мабуть, щоб висловити своє співчуття Абаю.

Магаш, Какитай і Баймагамбет, коли проїздили повз цей аул, запримітили схованого у заростях шелюги осідланого коня. Відчувши щось лихе, вони підкралися ближче і пізнали цього чудового коня. Колись він належав Акилбаю, потім його випросив Азимбай і через якийсь час подарував Уразбаю. Під животом у нього ховався відомий уразбаївський поплічник, конокрад Кийким. Його відразу можна було пізнати по носу, що своєю формою нагадував серп.

— Стій! — гукнув йому Какитай.

Кийким скочив на коня і помчав геть. Жигіти кинулися навздогін, але втікач не дав їм і пороху нюхнути з-під копит. Миттю щез. Було ясно, що Уразбай послав до Такежана негідника Кийкима розвідати, що збираються робити Абаєві прихильники.

Жигіти поспішили повернутися в аул. Задихаючись від гніву, ввійшли вони до Абаєвої юрти. Всі ці дні нерухомо і мовчки лежав він на подушках і, здавалося, перебував між життям і смертю. Побачивши схвильовані обличчя жигітів, Абай трохи підвівся на лікті.

— Ну, що ще трапилося? Кажіть!

Магаш розповів про Кийкима. Абай сказав Баймагам-бету:

— Дай шапку!

Баймагамбет разом з шапкою подав і нагая. Абай швидко встав і сказав тремтячим голосом:

— Значить, змія приповзла й сюди, до моїх грудей, щоб мене вжалити! Навіщо ж я лишаюсь тут, на цій землі, серед цих людей? Я більше не існую для вас! Ходімо, Баймагамбет!

І Абай вийшов з юрти. На припоні стояв сивий іноходець, на якому Абай останнім часом їздив. Він сам від-в’язав його, сів верхи і показав Баймагамбету нагаєм на Магашевого коня:

— Їдьмо з цих місць, від цього проклятого життя!

— Куди поїдемо?

— Туди! — Абай кивнув головою в бік заходу і стьобнув інохідця нагаєм. Баймагамбет помчав слідом за ним.

Магаш і Какитай жахнулися; вони стояли розгублені, не знаючи, що їм діяти. І тут до них під’їхали Шубар та Ісхак.

— Що сталося? Куди поїхав Абай? — спитав Ісхак, дивлячись на їхні стривожені обличчя.

Магаш, навіть не бачачи його, розгублено, з слізьми на очах, говорив сам із собою:

— Поїхав… покинув рідну землю… рідних людей… зневірився в них… ніколи не повернеться назад…

Шубар, який не пропустив жодного слова, сказаного Магашем, вигукнув:

— Як же могли ви відпустити Абая? Їдьмо, Ісхак-ага!

І, нахльостуючи своїх коней, вони поскакали навздогін за Абаєм.

Був ясний, теплий вечір. Червоний диск сонця ховався за обрієм. Степ, гірські ували, пастушачі отари, коні Абая і Баймагамбета, вершники — все здавалось облитим кров’ю. Шубар та Ісхак незабаром наздогнали Абая і на повному скаку під’їхали до нього з двох боків.

— Агатай![Агатай — шанобливо-ласкаве звертання до старшого.] Абай-ага! Куди ти мчиш? — загорлав Шубар, зіскакуючи з коня і хапаючи за повід сивого інохідця.

— Відійди! — крикнув Абай, з огидою дивлячись на бліде Шубарове обличчя.

Шубар рвучко вихопив з Абаєвих рук повід і обв’язав ним свою шию, прихопивши і довгу чорну бороду.

— Якщо не повернешся, задуши мене, розтопчи копитами свого коня!..

Чудово вміючи прикидатися, він підшукував гарячі слова, здатні зворушити кожне серце: голос його тремтів від сліз.

— Вернися! Не покидай рідного народу! Ні, ні, ми не відпустимо тебе, любий Абай-ага! — кричав він, голосно ридаючи.

Ісхак узяв за вуздечку Абаєвого коня.

— Заспокойся, Абай,— сказав він тихо, і в голосі його було чутно щире страждання.— Я перед самісіньким від’-їздом довідався, що Абішева вдова, сердешна Магіш, згасає з горя. Вона просить тебе прийняти її останнє зітхання. Невже ти поїдеш, не попрощавшись з нею? Адже вона теж твоя дитина!

Почувши ці слова, Абай розгубився.

— Ось хто страждає ще більш за мене! — вигукнув він.— Сердешна моя, як міг я тебе забути…

І Абай повернув коня.

Саме в цей час прощалася з життям Магіш. Вона лежала у маленькій своїй юрті на постелі, розісланій на землі, бо не мала сили забратися на високе ліжко. Голову поклала на коліна Макен, щирій подрузі. Колись здорова, квітуча жінка, Магіш за два роки висохла з горя, туга виснажила її. Вона здійснювала тепер те, що пообіцяла Абішу,— йшла до нього.

Їдучи до вмираючої Магіш, Абай склав вірші:

І він повторював останній рядок, відчуваючи, як горе його зливається з горем улюбленої невістки.

Доїхавши до жалобної юрти покійного Абіша, Абай і Баймагамбет зійшли з коней. Коли поет переступив поріг і побачив заплакану Макен, він зрозумів, що Магіш назавжди заплющила очі. З грудей його вирвалося глухе ридання, він кинувся до постелі, на якій, випроставшись, лежала мертва Магіш, нахилився над нею, обняв її голову, і з очей його полилися рясні, гарячі сльози.

1

Чутка про замах на життя Абая переходила з уст в уста. По всій окрузі ходили помовки і поголоски — невиразні, суперечливі і страшенно безглузді. В день повернення Абая деякі аули роду навіть посадили на коней своїх молодців жигітів, здатних тримати в руках соїл. Але справа не пішла далі марних погроз. Жигіти хвастали, що підстережуть Уразбая на дорозі, коли він повертатиметься додому після виборів у Кошбіке. Вони гасали на конях, здебільшого вдень, горлаючи: «Вб’ємо, знищимо!» Галасливим натовпом заїжджали вони в кожний аул, пили кумис, купками гарцювали на найближчих горбах. А втім, тільки-но проходив хміль від кумису, як хоробрі жигіти, не чекаючи вечора, забиралися додому…

Почувши про ці погрози, Уразбай, проте, занепокоївся. Їдучи повз аули Іргизбая, він проскочив до себе додому вночі, наче втікач, що рятується від погоні. Після того потай послав до Азимбая на розвідку своїх прибічників: запеклого злодія Кийкима і подібних до нього шахраїв та пройдисвітів. На цей час іргизбаївці, що запалились були праведним гнівом, почали крадькома поглядати в бік Такежана, Азимбая і Шубара. Вони вже не схильні були тепер горлати так, щоб усі чули: «Стратимо! Знищимо! Помстимося!»

Тільки з’являючись в аулі Абая, ці люди, втративши усю свою вчорашню пиху, ще намагалися бадьоритися, нібито вони й справді здатні були покарати кривдника. Ирсай, найстаріший з іргизбаївських аксакалів, заскочив у дім Абая в супроводі купки нікчемних людців, обурювався, плакав, клявся помститися.

— Накажи, рідний! — розпинався він перед Абаєм.— Ми прийшли за тим, щоб померти від руки твого ворога! Накажеш розорити його — розоримо! Накажеш битися на смерть — ладні зчепитися з ним хоч зараз!

Абай, який і слова не промовив від дня свого повернення, ледве перемагаючи біль і тугу, коротко відповів:

— Якщо я, бажаючи помститись собаці, що вкусив мене, так само почну кусатись, я тільки опоганю тим свої уста!

Після того він знову замовк.

Але не всі іргизбаївські аули важали за потрібне обурюватися, бодай удавано; так аули єдиноутробних Абаєвих братів своєю мовчазною стриманістю дали відчути родичам своє особливе ставлення до подій в Кошбіке. Зате прості люди Чингіської волості щиро співчували Абаю. Їхні рішучі гнівні голоси звучали дедалі гучніше. Далеко за межами волості вони обурювалися цією нахабною розправою. Не родовиті баї, не волосні управителі, не верховоди вічно ворогуючих партій і груп, а тисячі простих людей Тобикти вболівали пад долею, що спіткала Абая.

Нерідко вони говорили: «Ми помстимось Уразбаю, і не за самого тільки Абая, а за весь народ Тобикти. Ми примусимо Уразбая сплатити неню, заплямуємо його ганьбою. Сторицею відплатимо негідникові за його підлі діла, а добро його пустимо за вітром».

Так вони висловлювалися перед улюбленим Абаєвим сином Магашем — «найученішим і найрозумнішим серед молоді». Тобиктинці раз у раз посилали один до одного гінців; найкращі люди родів Мотиш, Кулик, Дузбембет, Карамірза, хоч і зубожілих, але все ще знатних, постійно радилися між собою; до Магаша не раз приїжджали їхні посланці. Приїжджали і люди з родів Сактогалак, Жуантаяк; співчували Абаю і сусідні роди Кокше та Мамая. Всі вони в один голос заявляли: «Затавруємо ганьбою Уразбая, примусимо його повинитись і впасти до ніг Абаєвих!»

Магаш усім приїжджим відповідав скупо і стримано:

— Честь мого батька не продається. Його тяжко ображену гідність не можна повернути винагородою чи тим, що мерзотник визнає свою провину.

Благородні синові слова сповнювали Абая справжньою радістю.

Минув рік з дня злодіяння в Кошбіке. Знову розташувалися аули на звичних своїх літніх урочищах, на тучних пасовиськах біля рік і струмків, а поголос народний дедалі ширився. Уже всі роди і племена, які знали і любили вірші Абая, глибокі його повчання і добрі його діла захисника народу, довідалися про вчинене над ним огидне насильство. Ця чорна звістка облетіла багато земель, дійшла до найманів, кереїв, уаків, найбільших родів серед численних аргинів. Зі степу вона полинула в міста всіх п’яти повітів Семипалатинської області. Заговорив про замах на Абая і Семипалатинськ — центр, куди з усіх кінців густонаселеної області з’їжджалися повітові управителі, торговці, позовники, прохачі. Дійшла чутка і до сусідньої Акмолінської області, і навіть до віддалених міст Семиріччя: Лепси, Аягуза і Копала…

Своїм ставленням до мерзенного замаху на Абая люди мимоволі відкривали своє справжнє обличчя. Прості люди скрізь і завжди висловлювали щире співчуття незаслужено ображеному поетові. З особливою гостротою, як докір своїй власній честі, сприйняла образу, завдану Абаю, семипалатинська біднота. Ремісники, казахська голота, що заповнювала базари, дрібні торговці з обох кінців міста протягом останніх років немало наслухалися пісень і порад Абая. Місто й взагалі швидше, ніж степ, реагувало на все нове. Тільки-но якась родина почує свіжу новину, цікаву історію, метке слово, все це миттю стає всім відоме і повторюється на базарах, вулицях, завулках’ Отак і мудре слово Абая проникало на обидва береги Іртиша, ширилося по затону, по Жоламанівських Жатаках, зворушуючи і тішачи людей. Чи то проводжали наречену, чи то справляли весілля, чи то святкували народження дитини, чи то влаштовували звичайну вечірку,— ніде не обходилося без абаївських пісень і віршів, без його дорогоцінного слова. Ось чому міські трударі сприйняли звістку про образу честі Абая з великою тривогою і з гнівним обуренням…

Зате люди знатні і власть імущі — волосні управителі, баї, мулли — аж ніяк не осуждали Уразбая. Вони люто ненавиділи Абая і навмисне ширили чутки про зазнану ним зневагу. «Зазнався Ірбай, зачванився,— казали вони.— Кращих людей казахських ображав, діймав до живого! От Уразбай і заступився за їхню честь. Він вчинив як справжній батир!»

Наближалась осінь, води в Іртиші меншало, широка ріка мілішала, води її стали дедалі синіші і прозоріші.

Два пороми перевозили приїжджих через Іртиш і Карасу. Посеред ріки був острівець, порослий високими тінявими тополями, соснами і карагачем. У слободі сідали на пором, переїздили через Іртиш і сходили на круглий острівець, потім перебиралися через нього пішки або на підводах до берега Кара-Су, де на них чекав другий пором; ним доводилось їхати понад годину. Парусні човни біля Верхніх Жатаків були чи не єдиним засобом «прямого сполучення» між обома берегами. Старі й малі, піші і кінні, росіяни і казахи, городяни й степовики, валки, що йшли з дальніх міст, і каравани з чужих земель — всі мусили терпіти невигоди такої переправи.

От і сьогодні багато фурманів на возах, степові каравани й городяни з обох берегів очікували на пором, що відчалив від острова до слободи. Як тільки пором торкнувся до берега, всі кінні й піші, що їхали з Семипалатинська, звільнили переправу. Тепер вози, що впритул один до одного стояли обабіч помосту, який з’єднував пором з берегом, ринули на цей поміст. У кого ситий кінь, бадьорий посвист, гучний оклик і добрячий батіг, той завжди раніше проб’ється на переправу. Тепер першими кинулися фурманські вози з Джетису. Тільки-но одна, підвода вискочить наперед, решта рвонуться за нею: коней не треба поганяти, бо до полудрабка прив’язано мішок з пашнею.

Звичайно на пором в першу чергу сідають пішоходи і верхівці. Потім вони забавляються, дивлячись, як вози, випереджаючи один одного, з гуркотом влітають на поміст. При цьому неодмінно щось трапляється: то в поганенької степової гарби вискочить чека з колеса, то обіддя трісне, то вісь переламається, то норовистий верблюд перекине воза в ріку. Це теж потішає проїжджих.

Весь час галасують: «Ой-ой!», «Ану, геть з дороги!», «Сучий сину!», «Сам ти свиня!», «Я тобі покажу!», «Не лови гав!», «Знатимеш, почому лихо!» Одним словом, гармидер страшенний. Брутальна лайка, прохання про допомогу, скрегіт немазаних коліс, плач дітей, верескливі голоси жінок…

Марков, фельдшер Девяткін та їхній друг, вантажник Сеїт, стрибнули на пором, коли він уже відчалював від слободи і люди вгамувалися.

Тепер ніхто не рвався навіть на поміст. Вози, яким не вистачало місця на переправі, щільно збилися на березі, тиснучи один на одного, як крижини під час льодоходу. Сеїт, Девяткін і Марков перебралися на ніс, щоб помилуватися могутніми водами Іртиша. Тут розмістилося возів з десять. Коли Сеїт, пригинаючись, проліз під мордами коней, його з воза гукнув якийсь фурман. Сеїт швидко оглянувся: «О-о, невже Жунус? Здоров! Звідки їдеш?» Весело вітаючись з добрим знайомим, він одним стрибком вискочив на високого воза, навантаженого хутром, і покликав Маркова та Девяткіна. Ті не змусили себе просити. Сеїт познайомив приятелів з Жунусом:

— Він теж працював вантажником у нашому затоні. Ми з ним, бувало, сперечалися: хто дужчий, хто більше підніме. А от тепер Жунус, виявляється, дужчий за мене. Багатієм став. Має коня і воза, повнісінького лисячих та вовчих шкур.

У Жунуса обличчя засмагле, руки порепалися, гостренька борідка, підстрижена клинчиком, вигоріла на сонці і з русявої перетворилася на жовто-шпакувату. Зрадівши старому дружку, він з лагідною посмішкою слухав веселу балаканину Сеїта. На запитання: «Звідки їдеш?» — відповідав коротко: «З Джетису», «З Шубарагаша», «З Ой-жайляу».

Нічого не скажеш, добрий багатій! І кінь, і віз чужі! Взимку і влітку ганяє хазяйські підводи.

Жунус і Сеїт розповідали один одному про своє життя-буття, а Марков і Девяткін сиділи мовчки і мимоволі прислухалися до їхніх слів; Девяткін добре знав казахську мову. Значуще глянувши на Маркова, він сказав: «Про кого вони говорять, зверніть увагу!» І, помовчавши, додав: «Про Ібрагіма Кунанбайовича». Марков здивувався з того, що робітник, зустрівшись з фурманом, уже з перших слів заговорив про скрутне становище поета. Не розуміючи сам, попросив Девяткіна запам’ятати, про що вони говоритимуть.

Жунус приїхав у місто сьогодні вночі й відразу почув тутешні новини. Проте розмови, які велися про Абая на останньому пікеті, здалися йому незрозумілими: якісь погані люди вчинили замах на Абая. Колись Жунус частенько співав разом з Сеїтом Абаєвих пісень і тепер жадібно розпитував його.

Сеїт почав розповідати про все, що чув сам, і поступово навколо воза Жунуса тісно скупчилися інші фурмани. Прислухаючись до їхньої розмови, Девяткін коротко перекладав усе Маркову. Виявляється, всі вони, окрім Жунуса, були родом не з Семипалатинської області, а здалека, з Шубар-агаша, Аягуза і Копала. Проте, чи то з розповідей Жунуса, чи то з чуток, вони, певно, добре знали Абая.

Сеїт докладно розповів про злодіяння у Кошбіке.

— Абая мордували за те, що він заступався за бідняків Кокена, за добре ім’я простих дехкан. Хотіли навіть убити його, та не вдалося їм довести свою чорну справу до кінця!

Фурмани, обурені, зашуміли:

— От собаки! От звірі!

— Хіба такі кровопивці когось пожаліють!

— Ну, нехай з інших знущаються, але як вони посміли зачепити Абая, безсоромні?!

— Мало того, що ці злодії, пройдисвіти розоряють народ, каравани грабують, будинки підпалюють,— до Абая добралися!

— Як же це вони його? Один він залишався, чи як? Кинули самого, таку прекрасну, душевну людину!

І, приєднуючи свій голос до голосів обурених товаришів, сивобородий, старий фурман здивовано спитав:

— А начальство куди дивилось? Адже Абай поважає російські порядки, чого ж начальство його не охороняє, не береже?

Сеїт заступився за російське начальство:

— Якщо казати по правді, то Абая начальство і врятувало. Сам повітовий послав стражника з рушницею юрбу розганяти. А інакше була б Абаю страшна смерть!

Але тут у розмову встряв Девяткін:

— Ти не знаєш, що говориш, Сеїт. Зовсім не так це було. Хіба повітовий начальник заступився б за таку людину, як Абай Кунанбаєв? Сам народ — ось хто може його захистити! Ти, наприклад…— і він показав на Сеїта,— ти,— ткнув він пальцем у груди Жунуса,— і ще ти,— кивнув вій у бік сивобородого фурмана, а потім широко обвів рукою навколо,— всі ви, увесь народ йому підтримка. Більше за нього заступитися нікому!

Девяткіна слухали з радісним подивом.

— О-о! Правду він каже!

— Справедливі твої слова! В самісіньке око влучив!

Сеїт, подумавши, закінчив:

— Авжеж, вірно: ось ми всі говоримо — кращий з людей, захисник народу. То хто ж народ? Уразбаї, чи що? Тисячу разів запевняв нас Абай, що народ не уразбаї, а прості трудові люди, такі ось, як ми з вами… А коли Абай сказав — значить, так воно і є. І справедливо нас картав Девяткін: ми, народ, за все відповідаємо!

Помітивши, що слухачі прекрасно зрозуміли його скупий натяк і гаряче відгукнулися на нього, Девяткін почав розповідати про те, про се, про свою поїздку, що бачив, що чув в аулах Карашолак, Жалпак, Кенжебай.

— Якось увечері прийшов я у Карашолаку до однієї бабусі. Внук у неї захворів. Землянка у неї бідна, вогка, а в кутку, в темряві, дід стоїть: молиться, плаче, щось приказує. Я думав, він за свого хворого внука молиться, а він, виявляється, почув погану звістку про Абая і от, жаліючи його, плаче.

В іншому аулі Девяткін бачив, як учні у мулли співуче завчали вірші Абая. І ці учні теж тривожилися за поета, жадібно розпитували про нього у свого вчителя, деякі навіть із слізьми на очах.

Розмови про Абая не вщухали ї тоді, коли пасажири пересіли на другий пором. Марков теж розповів про те, як багато доброго він чув про Абая від старих і молодих, коли полював і працював на Іртиші.

Про все, що говорили на поромі люди, Марков розповів Павлову. Незабаром це можна було почути і в місті, і в аулах. Обростаючи новими подробицями, збагачуючись почуттями і думками багатьох людей, ці розповіді ставали печальною, що переходила з уст у вуста, легендою про безневинні страждання народного захисника. Легенду цю розказували і в халупах таких бідних трударів, як Дамежан, і в човні старого Сеїля, і на пристані, і особливо в бараках, де тулилися бездомні вантажники. Робітники таврували ганьбою Абаєвих ворогів, рішуче засуджуючи підлий злочин Уразбая…

Наприкінці зими затонський вантажник Сеїт хворів на тиф, а коли вичуняв, то, як і завжди під час навігації, найнявся вантажити баржі і пароплави. Раніше він міг працювати за двох, але тепер незвичайна сила його підупала. Не було вже колишньої міцності у спині і в руках, а ноги, коли він ніс вантаж, тремтіли і підломлювались.

І без того невеликий заробіток Сеїта став зовсім мізерний. Друзі, товариші, рідні, дружина радили йому поїхати на літо в рідний степ, щоб набратися здоров’я.

Отак і вийшло, що Сеїт через багато років знов опинився в аулі роду Тогалак. Він гостював тут уже місяців зо два, пив кумис, набирався сил. Коли аули знялися з гірських пасовиськ, щоб знову перекочувати на рівнину, він уже досить поздоровшав, на жовто-сірому обличчі знову заграв рум’янець, здоров’я поверталося до нього.

Хоч Сеїт жив у місті бідно, важкою працею заробляючи собі на хліб, проте, коли в його домі з’являвся гість, він, як то кажуть, ставив ребром останню копійку. Він свято додержував звичаю вантажників, щедрих і гостинних бідняків: взимку і влітку степові гості, які приїздили в місто під час забою худоби або ж щоб продати щетину і шерсть, заповнювали будийки й двори затонських робітників.

Під пласким дахом низенького Сеїтового будиночка в затоні постійно гостювали земляки. Інколи люди наїжджали до нього цілим караваном, ледве вміщаючись із своїми верблюдами, саньми, вантажем на його маленькому дворику.

Бувало, Сеїт не мав змоги почастувати їх не тільки м’ясом, ба навіть і хлібом. Але й тоді, позичивши трохи грошенят у сусіда-казаха або ж у росіянина-вантажника, господар гостинно зустрічав і проводжав земляків, а потім з мізерного свого заробітку якось сплачував борг. Але це не засмучувало Сеїта, який мав не тільки могутню силу, але й веселу, широку вдачу.

За таку вдачу і добре серце щиро полюбив Сеїта Дармен. Як і інші робітники затону, Сеїт дуже привітно приймав у себе вправних співаків, домбристів, поетів — Дармена, Альмагамбета, Муха. Дзвінка триструнна семипалатинська домбра висіла в його домі на почесному місці. Якщо дорогі гості довгий час не приїздили, Сеїт непокоївся, нудьгував за ними. Адже саме від них приходило до робітників затону пісенне слово Абая…

У рідкісні хвилини відпочинку, лежачи на спині і поклавши поперек грудей свою звучну домбру, Сеїт голосно наспівував Абаєві пісні, які були в ту пору на вустах усіх казахів гір і рівнин. Співав Сеїт під свій власний акомпанемент і татарських пісень, мугикаючи якісь мотиви без слів. Відпочиваючи в аулах рідного Тогалака, Сеїт ще радніше наспівував пісень, звеселяючи і забавляючи всіх тих, хто тільки бажав його слухати. Численні бідняки, які приїздили до Сеїта в місто, як у свій власний дім, старалися тепер навперебій віддячити йому за щедру гостинність. Один ставив Сеїту кумис, другий частував його кисляком і ряжанкою, третій різав для нього ягня або козеня. Невтомного співака і непереможного силача Сеїта полюбили всі, і його радо приймали в кожному домі цілої округи.

У тогалаків було мало землі, тому аули їхні стояли тісно один біля одного. З тогалаками були споріднені саки, одне з відгалужень спільного багатолюдного роду, інколи самі назви цих родів вимовлялися: «Сак-Тогалак». Жили вони немовби єдиною сім’єю, в мирі і дружбі. Вони не затівали розбрату, не крали худоби, не влаштовували наскоків, берегли своє чесне ім’я. І хоч у сусідніх сильних родах Есболат і Олжай було чимало баїв-насильників, охочих до суперечок і розбратів,— не так легко було чинити розправу над багатолюдними і дружними родами. Тим-то й уникали заводії зіткнення з сак-тогалаками.

Якось один жигіт-бідняк з роду Есполат, Айса, Сеїтів добрий знайомий, запросив його до себе. Сеїт вирушив в аул Айси, що був неподалік аулу високославного Уразбая. Тут, у домі свого ровесника, він співав і веселився у товаристві наймитів і пастухів. Хоч Сеїт не мав сильного голосу, він співав приємно і м’яко і здавався своїм невимогливим слухачам справжнісіньким артистом. Він зумів захопити їх піснями Абая; з його вуст линули слова, досі не відомі тутешнім чабанам, доярам, табунникам, скотарям. Інколи він співав під звуки домбри, іноді переказував пісні речитативом, і прекрасні вірші журчали, як струминки живого джерела. Ось Абай глузує з волосного управителя, із зажерливого, багатія, викриває їх гострою насмішкою; ось він таврує ганьбою аткамінерів, верховодів ворогуючих груп і родів, нещадно шмагає влучним словом насильників і баламутів. Сеїт співав, викликаючи гарячий відгук у серцях людей, примушуючи їх то плакати, то заходитись веселим сміхом.

Вийшовши прохолодного вечора разом з жигітами на зелений моріжок, Сеїт показав їм і своє молодецтво, і силу в боротьбі. Він поклав на обидві лопатки трьох най-сильніших жигітів роду, спеціально відібраних Айсою для цього змагання. Одного по одному брав їх Сеїт на спину, потім перекидав через плече і шпурляв на землю, ніби шапку, примовляючи: «Ось так вантажники борються!»

Вранці стало відомо, що у колодязь, водою якого користувались усі околишні аули, звечора провалився верблюд. Сеїт з Айсою відразу вирушили на місце події. Колодязь і верблюд належали Уразбаю, а тому його підручний, конокрад Кийким, зігнав жигітів з усіх аулів. Багато чоловіків безтямно метушились і заважали один одному, марно намагаючись витягти з глибокого колодязя важкого старого верблюда. Щоб домогтися успіху, потрібна була не тільки велика сила, але й спритність.

Люди вражено дивились, як Сеїт, вхопивши великого багатопудового верблюда за голову, потягнув його з колодязя; решта витягали його тулуб, підклавши аркани йому під черево. Тепер треба було очистити колодязь, вичерпати з нього всю воду, щоб натекла нова, свіжа. Адже на шляху до осінніх пасовищ не було більше жодної водойми…

Вичерпавши колодязь майже до дна, стомлені люди сіли відпочивати і почали просити Сеїта, щоб він ще раз заспівав пісень і «повчальних слів» Абая, які так сподобались їм напередодні. Сеїта не довелося довго просити, він охоче заспівав вірш Абая «Алистан сермеп». Він то розтягував слова, то переходив на швидку грайливу сиі-вомовку, цілком віддаючись ритмові пісні. Захопившись словами улюбленого поета, Сеїт не помітив, що і жигіти, і старі люди, які стояли навколо нього, раз у раз зніяковіло і трохи злякано позирають убік. Нарешті, відчувши, що люди перестали його слухати, Сеїт прискорив темп і закінчив пісню на різкій високій ноті. Обернувшись туди, куди було звернено всі погляди, він раптом побачив Уразбая, який сидів на ситому білому коні, гнівно втупивши у співака своє єдине око з-під насунутої на самісінькі брови білої заячої шапки.

Уразбай не відповів на привітання Сеїта. Міцно стиснувши нагая у руці, він гнівно крикнув:

— Чиї слова приніс ти, голодранцю, в мій аул?

— Чиї слова я приніс? — не зрозумів запитання Сеїт.— Про що ви говорите, баю?

— Ти що, відмагатися надумав? Я все чув на власні вуха!

Тільки тепер зрозумів Сеїт, що саме мав на увазі Уразбай, і весело розсміявся:

— Он воно що, ви запитуєте про вірші Абая, які я тут співав. То така вже у мене звичка. Я співаю їх в аулі та й у місті згадую частенько. Попросили мене добрі люди, я й заспівав. На те вони й написані, щоб їх співати. Що накажете ще ними робити, добродію ласкавий?

— Ану, спробуй повторити бодай одне слівце! — загрозливо промовив Уразбай.

— Якщо ви просите повторити, повторю.

І Сеїт почав читати напам’ять вірш Абая «Нема дум інших у бая», написаний торік. Сидячи навпочіпки і повернувшись усім своїм могутнім корпусом до Уразбая, Сеїт кидав гнівні слова в обличчя лиходієві, якого зневажали всі чесні люди його народу. Здавалося, сам Абай вклав у руки Сеїта соїл і благословив його на боротьбу.

Але Сеїт не встиг дочитати вірша — Уразбай накинувся на нього з лайкою.

— Мовчи! Годі! Досить! Ач, який подарунок приготував мені голодранець!

— Аксакале, я тільки повторюю слова поета, а до вас мені й діла нема! — сміливо відповів Сеїт.

Тут Уразбай розлютився ще більше:

— Хоч ти й волоцюга, але волочишся, видно, неспроста! Ось я тобі нагрію чуба зараз за твоє безчинство. Ану, лізь негайно колодязь чистити!

— Ні, аксакале, не буду колодязь чистити. Щоправда, я ходжу по ваших аулах, але в раби до вас не продавався.

— Кажу тобі: спускайся в колодязь! — І Уразбай, впритул під’їхавши до Сеїта, почав тіснити його конем.— Лізь зараз же! А то за всі твої пакості я тебе такою карою покараю, яка тобі й не снилася!

Сеїт, розгніваний, підхопився з місця:

— Це ж за що? За яку мою провину хочете карати?

— За те, що вихваляєш мого ворога!

— А хто ж він, ворог ваш?

— Ніби не знаєш! Ніби не він підмовив співати тут його пісні!

— А-а, ви, мабуть, говорите про Абая?

— Так, про Абая я кажу, про безчесну людину я кажу, про нього, баламута, я кажу!

Сеїт був такий розлючений, що йшов напролом, не думаючи про наслідки:

— Звичайно, від вас, крім лайки, нічого не почуєш! Тільки ми вважаємо, що такі баї, як ви, не гідні навіть стати жертовною вівцею за Абая! — Він кивнув Айсі і рішуче пішов геть.

— Тримайте його! — загорлав Уразбай.— Киньте його в колодязь!

Кийким на льоту підхопив наказ свого хазяїна; він побіг слідом за Сеїтом, тримаючи напоготові нагая.

— Наздоганяйте! Налітайте! — хрипів Уразбай.

Бідняки, хоч і знали Сеїта тільки з учорашнього дня, не рушили з місця. За ним погнався тільки Кийким з двома такими самими головорізами. Коли він був за кілька кроків від Сеїта, той круто обернувся, гнівно глянув на негідника налитими кров’ю очима, люто помовив: «Іди геть, бо уб’ю!» — і пішов собі далі.

Уразбай, бачачи, що здобич тікає з рук, мало не сказився. «Чого ж ви стоїте? — горлав він.— Біжіть! Хапайте його, волочіть сюди!» Двоє-троє літніх пастухів у драних чапанах спробували урезонити бая: «Та годі вам, заспокойтесь! Адже він гість!» Але Уразбай, стьобнувши нагаєм по головах непрошених заступників, зарепетував ще голосніше:

— Назвіть мене невірним гяуром, коли не втопчу його живим у землю!

І, пришпоривши свого Акбозата, він поскакав уперед, лементуючи на весь аул і закликаючи своїх людей.

Не встиг Сеїт, діставшись до хати Айса, сісти на коня, як банда з двадцяти-тридцяти кінних жигітів, озброєних соїлами, шокпарами, а хто просто арканами і недоуздками, нагрянула на бідняцький аул. Вони побили Айсу, який спробував заступитися за гостя, потім, оточивши Сеїта, всі враз навалилися на нього, потягли з собою і поставили перед Уразбаєм. Той аж пінився від люті. Він звелів викопати глибоку яму і, коли кати підвели до неї Сеїта, сказав:

— Я обіцяв закопати в землю цього чваньковитого голодранця, киньте його в могилу! Живим закопаю, в землю втопчу!

Сеїту скрутили руки волосяною вірьовкою і кинули в глибоку яму. Уразбай перший почав закидати його землею. Незабаром на поверхні залишилась тільки голова Сеїта.

Цього вже було занадто навіть для таких розбійників, як Кийким та його підручні, котрі, бешкетуючи, не раз катували людей батогом на смерть, розбивали їм у бійках голови, ламали кістки. Після цього жахливого злочину вони самі розгубилися і стояли, не сміючи навіть глянути один одному в очі…

Відколи Уразбая повідомили, що якийсь зайда, котрий гостює в будинку бідняка Айси, захоплює слухачів піснями і віршами Абая, він нетямився від люті, тим-то вирішив затягти Сеїта в свій аул та покарати, щоб той запам’ятав надовго, і вигнати у три вирви.

— Не хочу слухати біля свого дому гавкання абаївсько-го собаки! — Уразбай звелів Кийкиму вистежити Сеїта і схопити його.

А тут він дізнався, що Сеїт — той самий силач, який уславився в бійці на поромі, коли затонські вантажники відбили в Корабая втікачку з степу, дівчину Макен. Він сам на сам подужав Дондагула, перед яким тремтіло все місто.

І ось цей здавна ненависний Уразбаю чоловік, цей абаївський прихвостень опинився випадково в його аулі, сам дався йому в руки.

Уразбай, страхаючи тяжкою карою, заборонив будь-кому наближатися до живцем закопаного. Але глупої ночі, коли всі навколо поснули, Айса, який весь день мучився від жалю і тривоги, прокрався в аул до знайомого йому нічного сторожа, що колись служив у бая чабаном. Цей дід, проклинаючи Уразбая, всіх його предків і нащадків, погодився допомогти Айсі. Вдвох, вигрібаючи землю руками, вони ледве витягли непритомного Сеїта з ями. Довго лежав він, як неживий, потім ледь чутно промовив:

— Води!

Вдосталь напившись з шкіряного черпака холодної криничної води, Сеїт важко звівся на ноги. Відійшовши з півверсти від уразбаївського аулу, Сеїт сказав своїм рятівникам: «Мені тепер допомагати не треба, сам доберусь. А ви повертайтеся мерщій додому, щоб, бува, не перестрів хтось, бо одноокий людожер Жалмауз, хазяїн ваш, живцем вас з’їсть. Повік не забуду вашої доброти».

І Сеїт, піймавши стриноженого коня, на якому їздив один з Уразбаєвих пастухів, скочив на нього і помчав до аулів Тогалака.

У тогалаків цього ранку відбувалися багатолюдні збори. Було свято курбан-байраму, і тут зійшлися люди з численних аулів, розташованих на цьому урочищі.

Всі ті аули складалися з чорних юрт, старих хижок і дірявих куренів. На всій широкій долині Еспе не було жодної білої юрти, жодного байського стану, оточеного численними стадами. Зате бідняцькі роди жили між собою дружно, ділили, як то кажуть, навпіл горе і радість.

Святкового ранку всі чоловіки сіли на коней і з усіх кінців долини з’їхалися на трав’янистий пагорок, що височів на захід від головного аулу.

І ось, коли під пагорком жигіти вже літали на конях, на всьому скаку підхоплюючи з землі монету, коли скрізь уже закипали безтурботні веселощі, в самісіньку гущу святкового натовпу вскочив на стомленому коні Сеїт, а за ним — двоє його вірних друзів, відомих в окрузі жигітів. Це також були не баї і не багатії, а прості, статечні, чесні люди. Один із них, Жомарт, походив з тогалаків, а другий, Омар, з саків. Обидва вони були ровесниками Сеїта, обидва навперебій закликали його до себе погостювати, обидва були аматори-борці, обох їх шанували всі аули в долині Еспе. Зараз вони примчали сюди слідом за Сеїтом, розхристані, розпатлані, без шапок.

Побачивши їх, люди тривожно загомоніли:

— Що з ними таке? Певно, щось скоїлося? Куди це вони так поспішають? Яку чорну звістку принесли?

З-поміж аксакалів з сак-тогалаків і жуантаяків, що зібралися тут, так само не було жодного багатого або впливового аткамінера. Серед них був і славний Базарали із своїм улюбленим земляком, найближчим другом Сеїта, сміливцем Абди…

Під’їхавши до аксакалів, Жомарт громовим голосом розповів їм про жахливу розправу, вчинену Уразбаєм над Сеїтом. Йому гнівно підтакував Омар:

— Народ ви чи останні тварюки, ви, жигіти? Чи вистачить у вас мужності, щоб помстити ся одноокому людожерові, чи нема у вас більше ні честі, ні совісті? Невже будемо ми сидіти склавши руки і покірно терпіти його злочини?

Жигіти, почувши про те, що сталося, облишивши ігри і з зрізними вигуками почали збиратися на конях біля підніжжя горба. Проте старійшини не квапилися остаточно щось вирішити…

Базарали прибув до сак-тогалаків тільки учора. Тут жили його родичі по жіночій лінії: матері цілого покоління тогалаків були дочками жигитеків. Тим-то Базарали зустрічали тут з привітністю і любов’ю і величали нагаші — дядечком. Жомарт і Омар кинулися до нього по допомогу:

— Дядечку, бачиш, мирний наш народ розгубився, не знає, що робити! Вкажи нам путь! Скажеш: «Ляжте кістьми!» — ляжемо! Наказуй, говори!

А Базарали і без того ледве стримувався. Його серце болісно билося, клубок підступав до горла. Страшенно обурений новим злочином Уразбая, він до болю зціпив зуби, важке дихання розпирало йому груди. Базарали бачив, що всі навколо, і старі, і молоді, дивляться на нього з нетерпінням і надією. Вимогливі голоси звучали дедалі гучніше, зливаючись у суцільний гул. І тоді, ніби прокидаючись від важкого сну, стрепенулася його світла душа. Сидячи високо над натовпом на своєму величезному старому коні, що вирізнявся з-поміж інших коней гордою поставою голови, Базарали підвівся на стременах і, звертаючись до народу, заговорив так гучно, що голос його линув далеко-далеко.

— Ви просите у мене поради, як у найближчого родича, доблесні жигіти, а я стою тут, глибоко засмучений. Хоч думка моя птахом лине вперед, тіло моє сковане тяжкою недугою, від мене залишилися самі кістки. Але ви, брати, знаєте самі, як я чинив, коли був ще в силі! Чого ж ви ще очікуєте? Хіба є серед вас хоч одна людина, яка б не потерпіла від Уразбая? Хто з вас не проливав поту в нього на роботі, не одержуючи взамін нічого, окрім товчеників і лайки? Над ким із вас не глумився він? Кому не погрожував розправою? Ви все прощали йому, от він і вирішив, що йому все дозволено, все зійде з рук!..

Сила-силенна вершників, що розтяглися від вершини Бозбіїк аж до рівнини далеко внизу, пильно слухали Базарали, а він гримів, все дужче напружуючи голос.

— Чи знайдеться нарешті хоч один доблесний муж, хоч один славний рід, який став би одноокому впоперек дороги, дав би йому нарешті по руках, чи так і вислизне від вас неушкодженим цей чорний диявол? Ні, не можна, щоб він лишився цілий і здоровий! Помстіться йому за народ, за відважних жигітів, помстіться йому за Абая, шанованого всіма родами казахськими! Помстіться за благородного Сеїта, який стоїть перед вами тяжко скривджений, ледве уникнувши страшної смерті! Вдар на лиходія, багатолюдний народе сак-тогалак! Подивлюсь я тоді, як заскиглить він, полохливий пес! Вдар же на Уразбая, народе сак-тогалак! — владно крикнув Базарали.

Й одразу сила-силенна вершників з вигуками: «Вдар! Налітай! Де ти, аул Уразбая?» — ринули вниз по рівнині. Широкою лавиною неслися месники з соїлами, укрюками, шокпарами, піками, якими їх озброювали дорогою різні аули. Жомарт, Омар і Сеїт летіли попереду лавини. Сам Базарали неспроможний був взяти участь у наскоку і залишився на пагорку з невеличкою купкою дідів-аксакалів. Вручаючи Абди свою восьмигранну камчу з вплетеним у неї свинцем, Базарали сказав:

— Розбий цією камчею голови десяткові супостатів! Без того не вертайся назад!

Діставшись до аулів Уразбая, грізні месники розтрощили їх ущент. Вони забрали з собою тритисячний табун, що належав Уразбаю та його синам; спустили з припон лошат, і ті злякано порозбігалися; ударами дубців зруйнували юрти, побили всіх чоловіків, що були в аулах.

Ураганом пронеслися п’ятсот вершників, змітаючи все на своєму шляху. Уразбай, його сини і родичі не тільки не вчинили ніякого опору, але з остраху поховалися хто де міг. Сам бай сховався під периною в юрті молоденької токал[Токал — молодша дружина.]. Побачивши, що він сам не свій від переляку, вона сховала його від розлючених месників, прикидавши купою ковдр і подушок…

Цей навальний, сміливий наскок був справжнім судом народним, який нарешті покарав Уразбая. Якщо досі Уразбай безкарно піднімав руку на свій народ, то сьогодні він на власній шкурі зазнав усю силу його гніву і всю міць його караючої руки. Якщо до цього дня він прирікав тисячі людей на сльози і злидні, то сьогодні ці люди примусили його самого плакати кривавими слізьми над розгромленим своїм багатством.

Весь народ сак-тогалаків і жуантаяків був одностайний у своєму справедливому гніві проти Уразбая. Тільки декілька баїв, побоюючись помсти поваленого лиходія, почали поквапно відмежовуватися від учасників наскоку. Одні з них були сватами Уразбая, другі — його приятелями, треті — співучасниками його злочинів. Немов злодії, втекли вони з аулів свого роду.

Так через рік після подій у Кошбіке народ, що довгий час мовчки терпів утиски від Уразбая, здійснив над ним суворий свій суд.

2

Дармен, який їздив у справах до аулу Базарали, повернувся звідти схвильований і захоплено, з усіма подробицями, розповів Абаю, Баймагамбету і Муха про розправу, вчинену тогалаками над Уразбаєм. Він сяяв від радості, що приніс Абаю таку чудову звістку.

Базарали казав:

— Я не тямив себе від радощів, коли побачив з вершини пагорка, як п’ятсот вершників з бойовим покликом ринули в степ так, що аж земля задвигтіла. Я подумав: «Уже коли я дожив до такого щастя, коли дано очам моїм побачити народний гнів, то нема про що мені в житті шкодувати і нічого більше бажати!» Ніби раптом десь поділося все, що довгі роки лежало каменем на серці, і я випростався і виріс. Адже з минулого року зовсім пригнуло мене лихо, а тепер, ніби після єдиного помаху крил, злинув я в недосяжну височінь! Може, й не судилося мені дожити до нових радісних днів,— дедалі більше мучить мене моя недуга,— але я вже не боюся смерті, бо мрія моя здійснилася!..

Баймагамбет і Муха слухали розповідь Дармена, раз у раз прицмокуючи від захвату. Абай слухав Дармена схвально, але обличчя його було спокійне і серйозне. Здавалося, що він заглибився в якусь думу…

Коли вже схилялося над вечір, поет, залишивши своїх друзів, вийшов з дому і попрямував до жовтуватих глинистих пагорків за аулом. Він повільно сходив на один з горбів. Звідси, з невеликої височини Ортентес, перед ним прослався широкий простір. Наближався вечір. Сонце було на аркан від лінії обрію. Абай бачив звідси гори, пагорки і рівнини, на яких розташувалися численні зимовища.

Ліворуч височіли Ординські гори, рудуваті Токимтиккан і оповиті синюватими сутінками Бокай. У безкраїй далині небо і земля зливалися в голубому мареві. Над самісіньким обрієм, ніби в тумані, ледь мріли химерні обриси Аркатських гір з могутнім Байжановим бескидом.

А на півдні відкривався широкий Чингіський гірський масив з синіючими верховинами, видно було його незліченні сопки і пагорки з загубленими серед них аулами. Абай змалку знає кожну родину в тих аулах. Скільки око сягає, тягнуться могутні кряжі Чингісу з дальніми шпилями Борли, з крутими горбами Туйє-Оркеша і Токпамбета. Ще далі здіймається широкогрудий Карашоки, населений родичами Абая.

На сході височить двоглавий Шунай, трохи нижче — зигзаги строкатих скель Догалану, а ще нижче, починаючись біля підошви Туйє-Оркешу і Караулу, прослався безкраїй білястий степ. Самотні гори Шунай, Догалан, Орда, що ніби пливуть у мареві широкої жовтої рівнини, тепер здавалися Абаю велетенськими блакитними кораблями, що борознять гладінь спокійного моря. Вони пливли з таємничого царства казки назустріч мандрівникові, що загубився в пустелі. Перед Абаєм постав світ, немовби навіки нерухомо застиглий: скам’янілі стародавні потвори, скам’янілі в мовчанці люди, скам’янілі аули і міста — ніде ні звуку, ні єдиної ознаки життя. І тільки безшумно пливуть у безконечність жовтою рівниною кам’яні кораблі самотніх верховин…

Абай відчував приємну легкість. Прохолода, що раптом повіяла з боку Чингісу, сповнила все його єство невимовним щастям. Він розстебнув чапан і сорочку, підставляючи груди благодатному свіжому вітерцю, який, ніби струмінь прозорої чистої води, м’яко обмивав йому шию, руки, обличчя.

Звідси, з вершини пагорка, овіяного вечоровою прохолодою, Абай оновленим зором вдивлявся в широкий тихий край, де він народився і виріс.

Під променями призахідного сонця невпізнанно змінився весь навколишній світ. Напрочуд виразно вимальовувалися висоти Караулу і Кольгайнару. Тепер вони вже не здавалися мертвим безформним громаддям, а поставали в золоті скісних променів радісними, оновленими, живими. Але з ними зітнулися рудуваті сопки Кидиру, що височіли на заході, і затінені схили Шунаю. Вечірні тіні згустилися на тісних пасмах хребтів, немовби важке минуле, застигши в холодному мороку часів, залишило тут свої згубні сліди. Втіленням безнадійності й лихоліття височать у похмурому відсвіті минулого дня кручі, вкриті холодною, охмареною тінню, нагадуючи сонячним верховинам Караулу і Кольгайнару про скорботний смуток життя. Ніби прислухаючись до цього безмовного нагадування, почали меркнути і шпилі. І тут точилася одвічна боротьба між променистим світлом і похмурою, наступаючою тінню, ніби відбувався герць між добром і злом.

Абай повільно обводив поглядом гори і долини і всім єством своїм відчував, як невблаганно насуваються сутінки. Пітьма перемагала світло, тіні зливалися в суцільний морок. Наставав час, про який Абай колись сказав: «Тужливе серце моє ділиться таємницями з сутінню ночі». Відблиск надвечірньої заграви повільно вмирав на пасмах скель, ще освітлених її останнім золотавим сяйвом, але на заході гори вже злилися в єдиний темний масив. Сутінки огорнули все навколо непроникною своєю запоною. Вітерець, ще недавно лагідний, міцніючи, потягнув холодом…

І в цю мить Абая осяяли нові думки, несподівані для нього самого. Рідна земля ніби заговорила з поетом виразною, живою мовою. Перед Абаєм, що зійшов на високий, перевал свого життя, пролинали минулі дні.

Чорні масиви гір і померхлі степи відкрилися перед ним, як книга, сторінки якої зберігали сувору історію його власного многотрудного життя. Багато місць, на яких при гаснучому світлі сонця затримувався його погляд, говорили йому про пережиту радість, але вони нагадували і про тяжке горе, і про гнітючий сум, і про смертельну скорботу, і про отруйну злість ворогів. Нескінченною низкою проходили перед його очима люди, які вже давно пішли в небуття, і події та діла, що давно відшуміли. Абай неначе перебирав довгий ланцюг свого життя, і рідна земля свідчила про кожну його ланку. І хто знає, чи не зберігає вона ще не відомі людству таємниці? Чи не дрімають в надрах гір загадкові сили, приховані багатства, здатні перетворити ці жовті долини на казкові долини щастя? Можливо, цей поснулий у вічному безгомінні світ тільки скований злими чарами лихоліття, але настане інша пора, і прийдуть сюди інші, нові племена і пробудять поснулі, заворожені сили…

Так міркував Абай, і в душі його ворухнулося несміливе бажання: воскреснути в іншому, новому столітті і бодай краєчком ока побачити його чудеса!

Разом з мрією про майбутнє прийшла і тривога про сучасне. Так, прийдешнє чудесне, але воно виросте з сучасного, подібно до того, як сучасне виникло з минулого. Що ж з наших сьогоднішніх днів гідне того, щоб квітнути у віках, приносячи плоди свої новому щасливому людству? Хто з людей нашого покоління здатний підготувати грунт для осяйного майбутнього?

Від цієї думки серце Абая болісно стиснулося. Народ його живе в страшенних злиднях, у темряві й неуцтві, які правлять ним, схожі на чорних дияволів. Невимовна скорбота пойняла душу поета. Піти б з цього життя, вмерти, згинути, пропасти…

Але то не було безсилим благанням про небуття подоланого злигоднями і смутком серця. Це був гнівний запал, раптовий шквал обуреної душі: відкинути геть мерзенність свого середовища, відвернутися від його безглуздих і ганебних справ!

Але тут нова думка осяяла Абая, обличчя йому посвітлішало, гордовита усмішка промайнула на губах. Пригадав недавню розповідь Дармена, яка до часу немовби зберігалась у глибоких схованках серця. Так, лютують сьогодні лиходії, шаленіють спустошливі бурі, але вже чимало є і справжніх людей, які відважно йдуть назустріч прийдешньому, таких як Базарали! Справжня рідня поета — це прості люди, що грудьми стали на захист зневаженої людської гідності. Не під родовим прапором об’єдналися безвісні вихідці з безкінних аулів, щоб покарати лиходія за знехтувану ним справедливість. Хіба не в цьому, хай ще невеликому, але благородному діянні виявилися нові сили нового суспільства? Хіба не їм судилося посіяти добре насіння майбутнього?..

Такий був підсумок важких роздумів, що цілий рік терзали Абая. Повагом повертаючись додому в нічній темряві, він мріяв про якусь людину майбутнього, котрій він міг би довірити найпотаємніші думи і почуття. Стати б віч-на-віч з нею, подати їй вістку про себе, від серця до серця. «Чи зрозуміє ця людина мене, що ріс у тривожну епоху лихоліття, чи збагне мою гіркоту і мої сподівання, чи зможе зазирнути в глибінь моєї душі? В степу, оповитому кромішною пітьмою, боровся я сам супроти тисяч, вперто піднімаючи у кволій руці своїй малий світник. Чи зрозуміє щасливий нащадок, прочитавши рядки, мною написані, самотнього шукача шляхів у часи бездоріжжя?»

— Збагни мене і зрозумій! — ніби стогін, рвалося з серця поета.

Гаряче хвилювання, вихор думок, доти йому не відомих, охопили Абая.

Зайшовши до юрти і коротко звелівши Айгерім засвітити лампу, Абай вийняв папір та олівець з різьбленої шафки, що стояла в узголів’ї ліжка, і грудьми припав до великого круглого стола. Замкнутий у світлому колі лампи, він квапливою рукою накидав на папір гарячі, трепетні рядки. Цього вечора народилися нові рядки натхненного майстра, який зійшов на верховину поетичного мистецтва:

Так Абай вперше заговорив у віршах з людиною майбутнього.

То не було тужіння сповненого печалі дідугана, що стоїть біля розкритої могили. То були вірші про життя,

вірші, що йшли від серця, яке вірить у своє безсмертя в прийдешніх часах і народах…

Дописавши останню строфу, Абай взяв у руки домбру і заграв веселий, задерикуватий кюй. Він полегшив свою душу в поетичних рядках і тепер міг повернутися до мирних радощів домашнього життя. Айгерім, помітивши, як посвітлішало його обличчя, зробила знак Злісі, і та хутко внесла великий мідний самовар, якого давно вже підігрівала таволожними жаринками біля кабиці.

Тільки почали розливати чай, як прибув Кішкене-мулла. Він повернувся з Семипалатинська і привіз листа від Магаша і Какитая, в якому вони питали Абая, чи не вважає він за потрібне приїхати до міста. Справа в тому, що «імениті» і «знатні» люди з «найкращих» родів кілька днів тому з’їхалися в Семипалатинськ на нараду. На чолі їх стоять досвідчені старійшини з родів Аргин і Каракесек, дуже авторитетні в місті і в степу. Від степових кереїв приїхав поважний старик Бегеш, від низинних кереїв — спритний ділок Найман, Матай і Сибан. Від уаків Кокена і Семейтау приїхали такі вмілі балакуни, як Серке, від белагацьких рівнинних казахів — Айткази. Всі ці люди прийшли сюди за змовою з Уразбаєвим родичем, міським торговцем Сейсеке, в домі якого вони вже кілька разів збиралися, щоб завершити переговори загальним рішенням. Усі ці впливові люди з ближніх і дальніх родів запросили на зібрання родичів Абая, які на той час були в місті, в тому числі і найближчих — Магаша і Какитая.

су, з’їсти цілі гори м’яса і взялися нарешті до плову та вишневого соку, а уславлені балакуни з уаків та кереїв тільки-тільки почали довгождану розмову. Незважаючи на густий туман їхньої багатослівності, незабаром стало ясно, що йдеться про тяжку образу, завдану Абаю минулого року. Розсипаючи бісер кучерявих слів, незвичних для Магаша і Какитая, перший заговорив Бегеш:

— Про Абая, благородного, високошановного, Абая-ага моє слово. Абаю ви діти, нам — молодші брати, тим-то вам, тут присутнім,— Бегеш повернувся обличчям до Магаша і Какитая,— і хочемо ми запропонувати спільне наше рішення, лебедики наші! Через вас ми Абаю-мірзі наш привіт посилаємо. «Хто ж ми такі?» — спитаєте ви. Гляньте навколо себе. Тут найкращі люди каракесеків з старшого роду Аргин; тут і сини кереїв, що населяють рівнини і гори; разом з ними почесні люди Верхнього і Нижнього Наймана, поряд з вами сидить преславний Серке. А зібрав нас усіх на святу трапезу шановний хаджі Блеубай. То хто ж ми такі? Якщо уважним оком на нас, тут присутніх, поглянете,— «ось казахи», скажете ви. Тут усіх чотирьох арисів — родів — діти, котрі всі чотири стовпи Середнього Жузу репрезентують. Ось хто такі ми!

Бегеш перевів подих і поплив далі на хвилях красномовності:

— А хто ж такий Абай? Хіба він належить тільки одному племені Тобикти? Ні, він наш спільний, всіх своїх суперників випереджаючий, Середнього Жузу непереможний скакун!

Продовжуючи всіляко вихваляти Абая, Бегеш знову сам себе запитав: «Хто ж він такий?» — і знову сам відповів:

— Кращий з кращих серед людей, як кучерявий нар[Нар — одногорбий верблюд.] з бубонцем на шиї серед верблюжого стада, як весняний дощ, для тучних пасовиськ живлющий…

Бегеша змінив Серке і почав також всіляко вихваляти Абая:

— Язик його до солов’їного язика подібний, ноги його — як у крилатого коня Дуль-Дуля!

Потім він, вдаючись до значущих натяків, почав добиратися до мети наради.

— Зупинка кочівлі — на зелених луках, кінець розбрату — в справедливому суді… «Якщо золото кинеш у вогонь,— не стане воно міддю; якщо парчу порвеш на онучі, — не стане вона полотном». А ми,— закінчив він,— зібралися тут не для того, щоб применшувати великі гідності Абая.

Айткази від імені своїх численних земляків сказав, що, коли Абай і зазнав приниження, все одно він залишився найкращим з людей, уболівальником і захисником народним. Жива й гостра думка пробилася через традиційну пошлість його промови: шлях кращих не буває легким, а відповідає за нього весь народ. Недарма кажуть: «Йди через вогонь та через воду — іншого до мети нема ходу». Не за себе кидався Абай у вогонь і воду, не за себе терпів він, а за рідний казахський народ…

Після того як висловилися представники всіх родів, знову заговорив Бегеш, повертаючись до того, з чого почав:

— Хоч ти, голубе мій Магаш, і молодий роками, але відомо, що молодість — полум’я, а старість — попіл. Молодь у найзапеклішому бою вистоїть, з усякого становища вихід знайде. Щоправда, ми, старі, бували в бувальцях, але супроти молодої сили не вистоїмо, наперекір юному серцю не підемо. На тебе, Магаш, ми покладаємо надії свої і ось про що сказати тобі хочемо: нам тепер соромно зустрічатися з людьми Старшого і Молодшого Жузів через ту тяжку образу, якої незаслужено зазнав Абай. Як можемо ми дивитися цим людям у вічі, коли єдиному нашому, найкращому з найкращих — Абаєві — завдано такої рани? Нехай же прийме Абай-мірза наше слово, наше послання! Є у нас сила і воля є, щоб вгамувати напасників, поставити їх перед ним на коліна, на справжню путь їх спрямувати. Аби тільки дозволив нам Абай-мірза стати на його захист. До вас звертається все наше зібрання, мірза Магаш, Какитай, Шубар, Азимбай! Ми сказали вам усе, відкрили душу свою. Тепер справа за вами!

Магаш і Какитай не квапилися з відповіддю, а Шубар і Азимбай, які слухали ораторів, роззявивши роти і розвісивши вуха, ладні були вже погодитися на все, що їм запропонує зібрання. Але всі погляди були звернені на Магаша, від нього чекали вирішального слова. Його анітрохи не зворушили солоденькі промови степових балакунів, ні в чому не переконали потоки хитромудрих фраз, що лилися з їхніх вуст. З холодним, замкнутим обличчям слухав він їхні багатослівні виступи і відповів їм коротко і ясно: хоч промови присутніх були начебто звернені до нього, Магаша, але насправді вони адресовані Абаю, А Магаш же звик давати відповідь за батька, та й невідомо, чи захоче батько відповідати…

— Мій обов’язок,— закінчив своє слово Магаш,— передати батькові ваше до нього звернення.

З зібрання всі чотири Кунанбаєві онуки поверталися на одному возі. Шубар усю дорогу намагався умаслити похмурого Магаша.

— Ото мастаки базікати ці поважні дідугани! — вигукнув він.— Один за одного красномовніший.

Азимбай підтакував йому:

— Справді, плетуть слова, немов узор на килимі!

— Знайшли промовистих! — сердито кинув Магаш.— От уже правильно сказано: «Деякі бії-пусдомелі напосідають на приказки та приповідки». Більше ж їм нема чого сказати.

Магаш досадував на двоюрідних братів: адже вони раніше знали про мету зборів, а нічого не сказали ні йому, ні Какитаю. І він нагадав тепер Шубарові рядки з відомого Абаєвого вірша: «Не буду, як бії підтоптані, пустими прислів’ями сипати; не буду, як ваші акини, за гроші в піснях брехать».

— Видно, Шубар, ти забув ці слова! А дарма: адже ти акин, вони б тобі придалися, допомогли б уникнути багатьох помилок!

— Що ти верзеш? Про які мої помилки говориш? — забурмотів Шубар.— Хіба я коли-небудь брехав?

— Та годі тобі прикидатись! — обірвав його Магаш.— Хоч би ти був натякнув, коли вів мене з Какитаєм на це зборище, що збираєшся лікувати батька фальшивими теревенями отих базік!

І він сердито одвернувся від Шубара.

Ось про всі ці справи і писали Абаю син і племінник, питаючи його, чи вважатиме він за потрібне приїхати у місто.

Одержавши листа, Абай одразу ж вирушив у дорогу. По приїзді вислухав докладну розповідь Магаша і Какитая, але нічогісінько не сказав про своє ставлення до всього того. Навіть Магаш не знав, що у батька на душі. Нікого з учасників зборів Абай бачити не захотів, зате з великою радістю зустрів Федора Івановича Павлова, який теж скучив за старим другом після довгої, понад рік, розлуки і прийшов до нього. Павлов, до якого дійшли чутки про лихо, що спіткало Абая, дуже непокоївся весь час: може, Абай занепаде духом у злісному оточенні степових верховодів, і його зламають горе та образи. Павлов не раз зустрічався з Магашем і подовгу розпитував його про батька. І до листа, якого Магаш з Какитаєм послав в аул, Федір Іванович зробив приписку: «Добре було б, якби ви приїхали до міста!»

Після вітань, обіймів і безладних вигуків Павлов, вдивившись Абаєві в обличчя, помітив, що скроні його посріблило сивиною, навколо темних жвавих очей залягла густа сітка зморщок.

— Ну як, Ібрагіме Кунанбайовичу? Як живеться? Який настрій? — спитав він привітно.

Абай з почуттям глибокої вдячності зазирнув у сині очі друга. Тільки йому одному і міг би він довірити свій потаємний біль…

— Що сказати вам про життя, Федоре Івановичу? Життя з його днями і ночами — це смугаста гадина, що обвиває людину, весь час жалить її і душить. Оце і є буття, принаймні моє!

— Так, життя часто-густо буває досить огидне, але не треба бути несправедливим до нього, бо в цілому воно все ж прекрасне…

— Мабуть, ви маєте рацію,— відповів Абай.— Але ж я кажу про те життя, яким сам живу!

— І все ж безнадійність не личить поетові. Адже він творить, створює цінності, які переживуть його самого!

— А для кого і навіщо творити? Кому потрібні мої думи і почуття?

— Та задля того, що ви природжений поет і вчитель! — з гарячим переконанням вигукнув Павлов.— Ваша думка ніби мимовільно втілюється в образ! Взяти хоча б ті прекрасні слова про життя, які ви щойно сказали. Для кого писати? Хай для меншості сучасників, зате для більшості людей майбутнього. А майбутнє це не таке вже далеке, як, можливо, ви думаєте, Ібрагіме Кунанбайовичу…

Абай глянув на друга з явним інтересом. Слова Павлова примусили його замислитись. А Павлов, який був своєю людиною у бідняцькому робітничому середовищі Семипалатинська і близько знав мешканців халуп, куренів та землянок, захоплено розповідав, як любить простий народ вірші, пісні і повчання Абая. Говорив він про те, що людям, в яких ціле життя минає не в пустій балаканині, а у тяжкій праці, вірші і пісні Абаєві потрібні, як хліб, як сіль. Він нічого не вигадував, не лестив поетові, він говорив про те, що сам особисто бачив і чув.

Вдячний за цей несподіваний дружній дар, Абай жадібно дослухався до кожного слова ГІавлова. А той говорив тепер про нове покоління казахської молоді, про учнів російських шкіл і шкіл-інтернатів. Влітку вони їздять до рідних аулів, а на зиму повертаються в місто. Ця молодь тісно зв’язана з народом. Треба серйозно подумати про її виховання. Абай своїми піснями і віршами може і в цьому допомогти.

Так розкривав Павлов перед Абаєм глибоку суть справи, якій поет присвятив усе своє життя і від якої, здавалося, був готовий відвернутися. Абай слухав, затамувавши подих, відчуваючи, як зогрівається його серце, що заклякло в злигоднях…

— Ви часто говорите про майбутнє, про те, що воно принесе людям добро,— заговорив Абай, коли Павлов замовк.— Коли ж прийде це майбутнє, чи довго ще чекати?

— Багато поколінь людей могли тільки вірити в нього і мріяти про нього, а ми вже можемо сподіватися побачити його самі, Ібрагіме Кунанбайовичу,— впевнено відповів Павлов.

— Але ж коли, коли? — наполегливо допитувався поет.— І як довідаємося ми про його прихід?

Павлов, стишивши голос, довірив Абаю свою потаємну думку:

— Коли цар позбудеться трону і влади, ось звідти почніть лік! Усі вісім сенатів, як іменують казахи міністерства, всі генерал-губернатори, вся влада, аж до повітових і волосних управителів, повалиться, розвіється на порох. Буде встановлено новий лад, новий спосіб правління, що відповідатиме потребам і сподіванням народним. Ось і все, що я можу сказати вам сьогодні про майбутнє. Не думайте, що про це говорю тільки я, якийсь мрійник Павлов. Ці слова давно вже стали бойовим прапором, під яким борються багато людей. І вірте мені — вони переможуть!

Окрилений словами друга, прагнучи на власні очі побачити сліпучий простір, що постане перед ними, поет вигукнув:

— Але ж діти наші доживуть до цього осяйного часу?

— Доживуть! Вони житимуть в оновленому світі!..

Ця зустріч живлющим теплом зогріла серце Абаю, осяяла радістю його очі, давно затуманені скорботою. Він наказав поставити на стіл багате угощення, частував дорогого гостя і разом з ним пив вино, якого давно вже не вживав. Ніч промайнула непомітно. Абай читав Павлову нові вірші, написані протягом останнього року, а переклади свої з Лєрмонтова, Байрона і Гете співав під домбру, на створені ним самим мотиви.

Перед світанком Абай вийшов провести Павлова на тиху, темну вулицю. Підсаджуючи його в тарантас, Абай сказав, що цим разом не поспішатиме додому в степ. Він залишиться в місті і постарається ближче зійтися з робітничим людом. Коли тарантас зник за поворотом і поет залишився сам, він відчув, що колишній біль зникає з його серця і він знову начебто повернувся до себе після довгих і тяжких мандрів…

Гідна відповідь Магаша старійшинам і його докори Шубару та Азимбаю дуже сподобались Абаю. Магаш виявився людиною не тільки з характером, але й з високорозвиненим усвідомленням власної гідності; так, його син обачний і, розумний. Хоч юнакові не пощастило завершити свою освіту, в ньому виразно проступали риси нової культури. Магаш був гідний того, нового суспільства, за яке боротиметься і в якому, можливо,— Абай тепер трепетно вірив у це, — житиме…

Абай не квапився з відповіддю на звернення старійшин: він усе ще неспроможний був ні слухати, ні говорити про все те, що відбувалося на зборах, про виголошені там нікчемні промови.

Стомлені від очікування, Бегеш і Серке раз у раз підсилали до Магаша своїх людей, щоб розвідати про рішення Абая, але Магаш щоразу відбувався невиразною відповіддю: «Батько, як вам відомо, перебуває в місті, але про свої міркування він мене не повідомляв. Якщо аксакали хочуть дістати відповідь, нехай зволять звернутися до нього самого».

І ось до Абая прибуло кілька поважних старійшин нібито для того, щоб засвідчити йому свою пошану, «віддати салем». Це були: Бегеш — з кереїв, Серке — з уаків, Камбар — з найманів та сибанів, Калі — з каракесеків, сяовом, представники всіх чотирьох арисів, стовпів Середнього Жузу. Разом з ними прийшов і Айткази, що вславився як один з найспритніших людей так званого «внутрішнього лісового району». Його прихопили з собою, головно тому, що він особисто був знайомий з Абаєм, частенько бував у нього в гостях.

Перше слово і тут належало Бегешу. Розпочавши, як завжди, здалека і тільки поступово, манівцями наближаючись до мети, Бегеш дав волю своєму красномовству. Він відзначив насамперед, що Абай — людина високовчена і з усіх поглядів видатна. А наука, додав він, основа щастя. І як почав вишивати словесні узори!

— Страшно подумати,— казав він,— що станеться, коли така високоосвічена людина, як Абай, зрадить своє благородне призначення народного проводиря на шляхах істини і добра! Що станеться з неосвіченим темним народом, якого залишить напризволяще його наставник? Та й що таке, по суті, народ? Він тоді тільки може називатися народом, коли на чолі його стоять достойні люди, а народ, позбавлений проводиря, втрачає гідність свою, стає мінливим, як марево, тане, як сніг, розпадається на порох. А хіба люди, достойні очолити народ, народжуються щодня чи навіть щороку? Багато в поміж нас людей, які язиком аж до місяця сягають,— закінчив своє слово Бегеш,— а руками і тушканчика не здатні піймати.

В короткій відповіді, віддаючи належне красномовству Бегеша, Абай висловив йому гірку правду, ніби пародіюючи пишну мову аксакала:

— Якщо навіть і правда, Бегеш, усе це, про що ти зараз говорив, то є ж і важча журба у мого багатостраждального серця. А що ти відповіси, коли тобі скажуть: краще бути соломою від пшениці, ніж зерном вівсюга; краще бути останнім серед добрих людей, ніж першим серед негідників!

Після такої відсічі Бегеш розгубився і не знав, як відповісти.

І тоді в розмову встряв Айткази. Він нагадав поетові власні його слова:

Щоб довести, що він недарма читав і слухав Абаєві вірші, Айткази повів мову про те, як багато печалі уготовано в теперішньому житті чесній людині. Потім він спритно перейшов на те, що нехай, мовляв, народ наш і поганий, проте він свій, рідний; нехай наші люди темні, а, проте, вони наші. Якщо вже людина мудра й гідна не стане прощати своєму народові його гріхи, то на чому ж тоді стояти світові?

— Я старанно вивчав ваші повчання, Абай-ага. Здається, є у вас і такий вислів: «Відповідати добром на добро зуміє кожен, а відповідати добром на зло здатна тільки мужня людина». От і прийшов до вас наш народ, Абай-ага, як до людини мужньої і мудрої!

Айткази щиро поважав Абая як мудреця, поета і незвичайну людину. І Абай, обмірковуючи свою відповідь, допитливо глянув на нього. Невисокий на зріст, з широким круглим обличчям, відкритим лобом і розумними ясно-карими очима, Айткази подобався Абаю. Але зараз не час був для щирих почуттів і одвертих розмов…

— Уразбай не та людина, якій слід прощати,-— сказав Абай, відкинувши всякі алегорії.— Ніхто з вас не знає Уразбая так, як знаю його я. Це людина, що своє злочинне свавілля перетворила на непорушний закон. Не Уразбай його ім’я, а лиходій! А у відповідь на мій вислів, який ти мені нагадав, дозволь навести інший: «Добре слово про лиху людину подібне до клятви, написаної на воді!»

Серке завжди любив слухати Абая. Відколи Абай на торішньому Аркатському з’їзді осоромив перед його рідними уаками знатних верховодів свого роду, Серке й у вічі, і позаочі захоплювався поетом. Влучний удар, завданий Абаєм красномовному Айткази, він зустрів веселим сміхом і щиро вигукнув:

— Якщо хто з казахів і гідний бути названий могутнім деревом, що благодатну тінь народові дає, то тільки ви, дорогий Абай-мірза! Чого вартий наш Середній Жуз, якщо ми вас, єдиного, не зможемо вберегти від підлих і злих людей! Ось через те й прийшли ми сюди, щоб стати щитом вашим!

Але Абай не був ласий на похвали.

— Гідність тільки тоді гідність, коли її свято оберігають. Подумайте, що залишиться від неї, якщо почнемо ми її топтати, змішувати її з брудом, вбивати приниженням!

І Абай додав вислів преславного Сааді: «Легко розбити рубін Бадахшана, але спробуй з’єднати його із скалок!»

І тоді заговорив Калі, давній Абаїв знайомий, міський казах з каракесеків; співгромадяни поважали його як людину розумну і досвідчену. Мудрим словам Сааді він протиставив вислів іншого великого поета Сходу.

— Ви пам’ятаєте, напевне, Абай-мірза, слова Фірдоусі: «Не чіпай мурашки, що зерно на собі несе, адже вона бореться за життя, а життя таке прекрасне!» Ось і я хочу вступитися за вас, як за мурашку, що несе на собі зерно знання для рідного народу. Думаю, звинувачувати мене за це не можна. Та й не заради розваги з’їхалося сюди стільки людей. Звичайно, слів на світі багато і говорити можна без кінця-краю. Проте сподіваюся, ми не будемо своїми промовами доводити, що уста — ворота, а слова — вітер. Якщо вистачить у нас глузду й уміння, то ми розсудимо обидві сторони. Встановимо, хто правий, хто винуватий, приведемо у відповідність добро і зло. В цьому й повинна виявлятись наша гідність, як представників Середнього Жузу, в цьому і сіль усіх розмов наших.

Хоч у словах Калі і звучала легка досада на непоступливість поета, вони здались Абаю переконливішими, ніж довгі просторікування інших старійшин. Звичайно, Абай і тепер не помилявся щодо щирості всіх цих промов і щодо корисності задуманої старійшинами справи, але він більше не сперечався. Начебто визнаючи справедливість слів Калі, Абай ствердно кивнув головою…

А тим часом Кумашеві домашні вже накрили стіл. На широку скатерку посипалися здобні баурсаки, рум’яні пампушки, намазані збитим жовтком, парував великий самовар. Гості, стомлені довгою дискусією, з насолодою почали пити гарячий ароматний чай.

Абай крутив у руках піалу, але чаю не пив і не скуштував нічого. Помітивши це, Бегеш підсунув до нього блюдо з пампушками:

— Чого ж ви нічого не їсте, Абай-мірза? Гляньте, пампушки які! Адже недарма кажуть, що хліб — благодать божа!

Абай, ніби пожвавішавши раптом від якоїсь думки, хитнувся всім своїм важким тілом і з пустотливою усмішкою відповів:

— Ти кажеш, Бегеш, що хліб — це божа благодать? Отже, що більше хліба, то більше божої благодаті? Але ж ця божа благодать, про яку так піклуються правовірні мусульмани, перебуває в руках бідолашних російських мужиків! Тут є про що подумати, славний мій Бегеш…

При цих словах всі старійшини, та й сам Бегеш, весело засміялися.

Наприкінці розмови Абай спитав у Бегеша, хто саме візьме участь у посередництві. Той назвав йому багатьох людей з аргинів, найманів, кереїв, уаків, що репрезентують горезвісні чотири стовпи Середнього Жузу, і серед інших — Ракіша. І тут Абай кинув ще одне крилате слово, яке дуже сподобалося мастакам степового красномовства.

— І Ракіш, виявляється, з вами! Адже зовсім недавно він називав мене ворогом народу, підлещувався до Уразбая, підбурював проти мене повітового і суддю! А сьогодні цей самий Ракіш стіною стоїть за Абая, із шкури пнеться, щоб зробити йому добро! Га? Як вам це подобається? Хіба може бути сталим світ, якщо його нема в людини — господаря світу? Далебі, коли б гори Семейтау і Кокен мали ноги, то й вони не встояли б на цій землі: рушили б з місця і пішли!

Збуджений змаганням з вправними степовими ораторами, Абай раптом відчув наче приплив натхнення і слова його, народжені силою поетичного обдарування, заблищали гострим полиском живої, неспокійної думки.

Після зустрічі з верховодами зборів Абай втратив будь-який інтерес до їхніх намірів. Удень він читав російські книжки, взяті у міській бібліотеці, а вечорами ходив у гості до своїх численних знайомих з казахської бідноти. Міські та степові казахи мали одну спільну рису: вони любили приймати гостей. Запрошуючи за свій бідний дастархан когось, гідного поваги, вони ділилися з ним усім, що мали.

Абая навперебій закликали до себе і вдова Дамежан, і човняр Сеїль, і дроворуб Саудабай, і вантажник Акшолак, і швець Салмагбай, і кравець Сагиндик.

Якось Абай і Баймагамбет протягом цілого тижня ходили по хатах затонських вантажників і робітників чинбарні. Раніше, приїжджаючи до міста, він рідко виходив з дому,— волів приймати людей у себе. А тепер, під впливом розмови з Павловим, Абай часто бував у робітничих родинах, щоб ознайомитись із становищем трудового люду. А коли допитливі цікавились, де це пропадає він вечорами, Абай ухильно відповідав: «А так, у різних місцях!»

Сеїт і Абен стали постійними супутниками Абая, його провідниками у затоні. До них пристав ще один забавний чоловічок, бідняк Даулеткельді з багатолюдного селища жатаків Байкадам-Сапак. Судячи з того, як його скрізь приймали, видно було, що Даулеткельді всі люблять за його веселу вдачу. Тільки побачивши його, люди вже весело сміялися, сподіваючись, що він потішить їх зараз піснею, жартом, цікавою розповіддю. І Даулеткельді, залежно від обставин, ставав то поетом, то оповідачем.

Бідність не зробила його похмурим. У кожну халупу приносив він з собою сміх і радість.

Вперше Абай познайомився з Даулеткельді в домі широкоплечого, рудого і кирпатого вантажника Акшолака, Даулеткельді для того і прийшов до свого приятеля Акшолака, щоб привітати поета. Худого, горбоносого, з глибоко запалими очима, гострими вилицями, безбородого і згорбленого Даулеткельді ніяк не можна було назвати красенем. Але щось привабливе було в його обличчі, особливо в маленьких блискучих очах, від яких променями розбігалися лагідні зморшки, слід безжурного сміху. Абай, ще перед тим як він познайомився з Даулеткельді, чув від когось про одне жартівливе його оповідання. І тепер сказав Даулеткельді:

— Ще до нашого особистого знайомства взнав я про одне твоє оповідання. Будь ласка, розкажи про те, що сказав ти своїй матінці, коли вороний стригун здох від сибірки.

Даулеткельді не примусив себе довго просити. Коли він розповідав, обличчя його, навіть у найсмішніших місцях, залишалося цілком серйозним.

…У бідняка Даулеткельді та його старої матері була одна-однісінька корова і від тієї корови — добра трирічна теличка. Якось, коли Даулеткельді не було вдома, до його матері прийшов сусід і почав її умовляти: «Твоєму синові доводиться їздити у місто, а коня у нього нема. В мене є добрий вороний стригун. Хочеш, я його віддам тобі, а ти мені — свою теличку. Вона у вас, виявляється, ялова, я взимку заріжу її на м’ясо». Зраділа стара: «А й справді, бідний Даулеткельді ходить пішки на базар продавати сіно, ото я його потішу!» — і обміняла телицю на стригуна.

Минає тиждень. Повертається Даулеткельді додому і бачить, що стригун хворий на сибірку. Незабаром кінь здох. А мати побивається: то до юрти зайде, то на вулицю вийде, то на почесне місце сяде і все зітхає. Тільки-но Даулеткельді збереться втішне слово їй сказати, вона починає кричати на нього. Йому й самому, бідолашному, світ немилий, проте, сидячи біля вогнища, посміхається, матір розвеселити хоче. «Чого це,— каже,— ти розсілась, як сваха?» А мати, побоюючись насмішки, тільки-но він рота розкриє, кричить на нього: «Годі нісенітниці плести! Мовчи!» Ось тоді, втупившись очима в матір, і склав Даулеткельді такі віршики:

Тоді зажурена мати вхопила кочергу, що лежала біля вогнища, і кинулась на улюбленого сина: «Геть з-перед очей моїх, сучий пастух!» Що діяти Даулеткельді? Даулеткельді побіг щодуху, проте, і тікаючи, чемно звернувся до матері: «А тобі, мамо, не здається, що це дуже схоже на восьмивірш Абая? Адже рядків у мене теж вісім!»

Абай до сліз сміявся, слухаючи розповідь Даулеткельді, чудового майстра-оповідача і предоброї людини.

Даулеткельді уже звик до бідності. Поділяючи з бідняками труд і горе, він знайшов чудодійний засіб від усього лихого: веселий сміх. Хоч як життя шарпало його, він ніколи не занепадав духом.

Помітивши, що Абай залюбки слухає Даулеткельді, Сеїт попросив його розповісти, як він степового бая обдурив.

А сталося це так. Поблизу жатаків Байкадам-Сапака стояли два багаті аули. І ось в одному з них помер найстаріший аксакал. Ну, звичайно, одразу оповістили про цю подію широкий степ, і звідусіль поскакали в аул родичі з голосінням і риданням. У небіжчика бая було багато овець, але сам він був роззявою і скотні двори свої городив як попало. Посидівши біля небіжчика, вийшов Даулеткельді з дому на вулицю і бачить: якийсь літній гладкий бай скаче на коні, заплющивши очі і роззявивши рота, і репетує з усієї сили, як заведений: «Ой-бой, родичу мій! Ой-бой, батире мій! Ой куди ж ти пішов!» Даулеткельді поспішив йому назустріч, допоміг злізти з коня і каже: «Я вас зараз до нього проведу». А сам повів бая не в хату, а в темний хлів. Товстий бай, не розплющуючи очей, все ще голосив. Завівши його в найтемніше місце, Даулеткельді сказав: «Ну, далі я й сам дороги не знаю!» Потім відбіг і сховався за годівницю.

А бай тужить-голосить, намагаючись водночас знайти дорогу, щоб вибратись на світ божий. І то на один стовп наскочить, то об інший лобом стукнеться. Тут уже він збагнув нарешті, що з нього пожартували, розплющив очі і вимовив щось не зовсім підходяще до сумної події. Отак, впереміжку, бай голосив по мертвому і згадував живу матір Даулеткельді; довго він петляв по закутках та загонах, мукаючи, наче віл, що провалився в колодязь…

Слухачі, розвеселившись, не давали Даулеткельді перевести подих і просили розповідати ще й ще. Він, звичайно, не відмовлявся.

…В дні посту Даулеткельді, який не вірив ні в бога, ні в чорта, повертався з далекої подорожі додому і зупинився в аулі одного поважного бая. Даулеткельді — людина літня, і от бай, вважаючи свого гостя правовірним мусульманином, запросив його до себе розговітися після заходу сонця. Але в аулі на той час були проїжджі купці з міста, які добре знали, хто такий Даулеткельді. От вони і змовилися пожартувати з нього: годі йому морочити інших.

Перед вечерею кілька гостей разом з господарем-баєм, обступивши Даулеткельді, стали на молитву. Не питаючи Даулеткельді, чи має він взагалі звичай молитися, вони просять його замінити відсутнього муллу. Він хотів був утекти, але купці ще щільніше зімкнули коло і, дружно натискаючи на Даулеткельді плечима, виштовхали його наперед, а один з них почав поквапно читати молитви.

Що тут вдієш? Склавши на грудях руки, Даулеткельді вголос проказав перші слова намазу: «Албсін, лямга секін-альхісін-ха-ал ха, мемге, секін алам, далтурду-алха-мау». На цьому його знання закінчувались, і він почав бурмотіти «алхам-ду» задом наперед, з кінця на середину. Ніякий добропорядний мусульманин не чув такої молитви. А «мулла», з дуже серйозною пісною фізіономією, не переставав верзти страшенну нісенітницю. Хоч як кріпилися віруючі баї в ім’я господа бога свого, але під кінець не витримали і з реготом попадали на молитовний килимок — жайнамаз…

Даулеткельді, цей міський Алдар-Косе[Алдар-Косе — герой жартівливих казахських казок, спритний веселун, який обманював дурних зажерливих баїв.], з першої ж зустрічі так сподобався Абаю, що він почав його водити з собою в гості. Даулеткельді був не тільки оповідачем-дотепником. Він знав напам’ять багато Абаєвих віршів і читав їх слухачам по-своєму, співуче. Частенько, коли його просили щось розповісти, Даулеткельді, замість своїх кумедних історій, знайомив слухачів з найкращими, на його думку, віршами Абая: «Хвалько, зухвалець…» або «Той, хто заблудив, бачить попереду простір порожній».

Довго пробувши в місті, Абай не раз приймав гостей і в себе. Найчастіше бували в нього маленькі казахи, учні російських міських шкіл. У суботу ввечері Баймагамбет, набивши сани хлопчаками, привозив їх у дім Кумаша. Інколи йому доводилось їздити по гостей ще раз, бо одних саней було замало. Дітлахи, звикнувши вже до Абая, анітрохи не бентежились і жваво відповідали на його запитання.

Сьогодні приїхали до Абая дев’ятеро учнів з кількох шкіл. Всі вони — у форменому одязі. Найстарший із них Рахім, син Даркембая; юнакові нещодавно минуло вісімнадцять років. За ним ішли чотирнадцятирічний Асан і його дванадцятирічний братик Усен — діти загиблого під час лютої завірюхи пастуха Іси. Це були вихованці Дармена. Як найближчий родич, він дбайливо ростив їх, брав із собою в абаївський аул підучитися російської мови, а потім влаштував у міську російську школу.

Рахім, Асан і Усен вчаться у п’ятикласному міському училищі. Всі троє одержують стипендії, що їх виділяють для дітей бідноти з надбавки до покибиткового збору; це щасливий збіг обставин, бо стипендії не завжди дістаються тим, для кого призначені.

А ось четверо малят. Майже однакові на зріст, кремезні, як вгодовані ягнята, з підстриженими під машинку голівками, з рум’яними, як яблучка, кирпатими личками, у чорних форменках з жовтими гудзиками, вони схожі на братів-близнят. Це діти казахської бідноти, які виховуються в спеціально створеному для них слобідському інтернаті. Двоє — дев’ятирічні, з затону. Спитаєш одного: «Ти чий?» Він жваво відповість: «Я Сеїтов Аскар». А другий — соромливо, ледь чутним шепетом: «Абенов Максут». По вісім років Мурату Жабикенову, онукові Дамежан, і Шакету, молодшому синові човняра Сеїля.

Окремо від інших тримаються два смугляві дванадцятирічні підлітки в святкових гімназичних мундирах. Розшиті галуном комірці підпирають їхні короткі шиї, блискучі срібні гудзики прикрашають гордо випнуті груди.

Гімназисти сміються мало і неохоче. Вони з гідністю мовчать, згорда дивлячись на решту хлопців: ми, мовляв, Кунанбаєви, далеко вам до нас! Нігмет — четвертий з одинадцяти синів Азимбая, прижитих ним від трьох його законних дружин. Наслідуючи приклад Абая, Азимбай вирішив: хай хоч один його син вивчить російські науки.

Первістки байбише — старшої дружини Азимбая — були вже переростками, але мізинець її, Нігмет, ще міг учитися. Його сяк-так підготували, два роки тому привезли в місто і влаштували у гімназію.

Другий Кунанбаєв, Жалель, був сином Какитая. Зовні не схожі один на одного, хлопчики мали однаково гордовитий вигляд поважних, мудрих баїв. Нігмет Азимбаєв — великоротий, відкопилена нижня губа надає блідому обличчю хлопця зневажливого, пихатого виразу; маленькі сердиті і разом з тим лукаві очі, що визирають з-під м’ясистих припухлих повік, безперестанку нишпорять навколо, ніби шукаючи, до чого присікатися. У Жалеля кругла голова з високим лобом, носик, схожий на гудзик, рот тонкогубий, з рідкими зубами.

Жалель і Нігмет уже два роки вчаться в російській гімназії, квартирують у російських родинах, і тому непогано знають російську мову.

Абай не приділяє своїм племінникам особливої уваги, він більш охоче розмовляє з Рахімом. Коли дохожалого Рахіма прийняли в перший клас і він мусив сісти за парту з малюками, Абай жартував:

— Так, припізнився ти з навчанням, друже. Ти наче батько своїх однокласників.

Тепер, пригадавши Рахіму той час, він сказав:

— Ну як? За три роки підросли твої російські однокашники, вже не називають тебе татом?

Рахім, який дуже любив Абая, почував себе з ним цілком вільно, і відповів жартівливо:

— Що й казати, Абай-ага, вигналися мої синки! Тепер це здоровенні хлопці! А раніше вони мені тільки по пояс були. Вийду під час перерви з класу і стою, як верблюденя серед ягнят…

Усі дітлахи весело зареготали.

Абай захотів послухати, як Асан і Усен читають російські вірші. Усен, затинаючись і страшенно плутаючи наголоси, почав читати байку Крилова «Осел і Соловей». Абай зупинив його і лагідно зауважив:

— Ой Усен! Я вивчив російську мову в тридцять років і то справляюся з наголосами краще за тебе. А все через те, що грамоти вас почали вчити по корану, ось і важко тепер вам до російської мови звикнути… Ну, розкажи мені хоч по-казахськи, що трапилося з Соловейком і Ослом.

Але з’ясувалося, що Усен не розуміє багатьох російських слів, а через те й не знає як слід змісту байки.

Нігмет і Жалель сміялися з хлопця. Він почервонів від досади, проте не зміг розповісти Абаю про розмову між Соловейком і Ослом.

— Так, Усен, тобі, видно, треба допомогти,— спокійно сказав Абай, бажаючи його втішити.— Я щось придумаю.

Після вечері хлопцям постелили в суміжній кімнаті і Абай попросив Баймагамбета лягти разом з ними.

— Попросіть його, діти, розповісти вам щось на сон грядущий,— сказав Абай.— Тільки-но цей Баке рота розкриє, як казки самі посиплються…

Доки хлоп’ята роздягалися, Абай стояв над ними, накинувши на плечі широкий халат, і милувався їхньою веселою метушнею. А коли лампу погасили, і вони, вгамувавшись нарешті, почали слухати нескінченні казки Баймагамбета, Абай пішов до своєї кімнати і взявся до роботи: цієї ночі він уперше заходився перекладати байки Крилова на казахську мову.

Ранком за чаєм Абай сів коло Усена і сказав йому:

— Ти стеж по російській книжці, а я читатиму по-казахськи про Осла і Солов’я. Ану, хлопці, слухайте!

І Абай почав повільно і виразно читати рядки, написані цієї ночі.

Так узимку 1899 року, коли поет жив у Семипалатинську, він переклав казахською мовою багато байок Крилова, що їх вивчали в російській школі його юні друзі.

3

Посеред зими нового, 1900 року Абай знову приїхав у місто. Сани, запряжені парою коней, смерком під’їхали до Кумашевих воріт. Вискочивши назустріч, господар сам відчинив ворота, допоміг гостеві обтрусити сніг і провів на другий поверх, в улюблену його простору кімнату. За чаєм Абай сказав:

— Ти, Кумаш, мабуть, більше за мене чував про тутешні справи. До мене дійшло, що мусульмани різних областей вирішили об’єднатися, як брати по вірі, і скликають для цього людей у Семипалатинськ. Не знаю, чи це правда, але мене покликали, от я й приїхав.

Але Кумаш тільки стороною чув про справу, заради якої Абая викликали до міста, і не знав деталей, що могли зацікавити гостя. Зі скромності він і зовсім не хотів про неї говорити.

— Базікають люди багато, доходили чутки й до мене, але до пуття не знаю.

На другий день Абай встав пізно і вийшов пити чай уже близько полудня. Не встиг він і поснідати, як до нього навідалися двоє городян. Першим зайшов високий товстий казах з подвійним підборіддям і ріденькою борідкою; Абай з подивом пізнав Кокпая. Слідом за ним став на порозі низькорослий жигіт з круглим рябим обличчям і чорною, коротко підстриженою бородою. Це був Алпеїм, також відомий Абаю, з роду Кошке. В тому, як обидва вони зайшли, як вклонялися, як сідали на почесне місце, було, незважаючи на зовнішню їхню несхожість, щось, що робило їх дуже подібними і викликало гостру неприязнь у Абая. Адже обидва були вихідцями з рідного поетові степу, а Кокпай був навіть близький йому колись.

Гості були чомусь у франтовитому вбранні татарського міського крою, взуті у м’які ічиги і кебіси. Кокпай напнув на себе обшиту видрою татарську шапку з синім верхом, бешмет з прямими плечима, пошитий, видно, татарським кравцем, а поверх усього надів блідо-жовтий тонкий чапан, який носять міські мулли. Виявляється, він став муллою Головної мечеті, і його величають тепер Кокпаєм-хальфе. А супутник його, теж уже зовсім дорослий, бородатий дядько, не посоромився стати учнем у медресе при тій самі мечеті. А втім, він діяв не з своєї волі: це Кокпай приволік його і ще кількох жигітів до міста для вивчення мусульманської премудрості. Кокпай — нині важний, бундючний сорокарічний мулла — був колись веселим співаком і непоганим поетом…

Вітаючись з Абаєм, Кокпай співуче промовив: «Слава аллаху! Вашими молитвами!»

Абаєві здалося кумедним, що Кокпай у такий лютий мороз змінив добрячу хутряну шубу, дублений кожух, теплий чапан і зимові чоботи на вітром підбитий міський одяг. «Хоче, видно, показати, що не тільки душею, але й тілом відданий божій справі»,— посміхаючись, подумав поет.

Після взаємних привітань Абай звернувся до Алпеїма:

— Ану, скажи, Алпеїм, яку ти зараз премудрість вивчаєш?

— Арабську граматику — наху,— відповів Алпеїм, сторожко дивлячись на Абая.

— Е, гляди, жигіте, так можна з глузду з’їхати. У арабів є приказка…— І Абай промовив по-арабськи: — Хто довго вивчає закони — фікху, той порозумнішає; хто довго вивчає наху,— останній розум втратить.— І, помовчавши, додав: — Ех, Алпеїм, батько твій був розумний казах: адже це він перший посіяв хліб на Такирі. І тобі краще було б поїхати додому, в степ, і взятися до корисної праці. Мабуть, це Кокпай виволік тебе й інших хлопців з роду Кокше і розтикав вас по всіх медресе та мечетях обабіч Іртиша. Навіщо вам тягнутися за ним, віддайте йому всю цю благодать, нехай сам нею користується.

У голосі Абая звучав не тільки глум, але й гіркота розчарування: все-таки Кокпай був колись його молодшим товаришем, другом.

Кокпай із звичною своєю вкрадливою манерою прикинувся лагідним добряком, він мовчки терпів ущипливі жарти поета, і взнаки не даючи, що вони його зачіпають. Після чаювання Кокпай обережно заговорив про справу, що привела його до Абая: мовляв, якісь зацікавлені «великі люди», вважаючи, що Кокпай — Абаїв друг, прислали його сюди для попередніх переговорів.

З подальшої мови гостя Абай нарешті зрозумів, навіщо його викликали до міста. Виявилось, його нетерпляче ждуть тут імами найуславленіших мечетей того берега, а також імам Сартської мечеті ахун Мір-Курбан. Дуже хочуть зустрітися з Абаєм також імами мечетей цього берега і ще багато казахських наставників віри — карі і хальфе.

Не дослухавши млявої промови Кокпая, Абай перервав його жартом:

— Е, та чи не для того зібралися разом усі ваші хаджі, щоб відправити мене, грішного, у Мекку? Чи не надумали вони догодити аллахові, схиливши мою стару голову до землі, наставивши мене на путь істини?

Алпеїм, не стримавшись, розсміявся, а Кокпай незворушно вів далі:

— Вся громада просить у вас поради, Абай-мірза. Я казав поки що про осіб духовних, але на вас чекають і інші люди з обох берегів Іртиша. Це заможні татарські купці, власники будинків, великих магазинів, такі, як шановний Валі-бай, бай Сидик, Ісхак, Ікрам, мірза Шеріяздан. А разом з ними казахські міські баї: Сейсеке, Хасен, Жакип, Блеубай-хаджі. До них приєднують свій голос і відомі вам почесні громадяни міста — купці Бахія-хаджі, Бала-жан, Турбек, чиї каравани ходять від самого Ірбіта до Китаю…

Дивлячись на похмуре обличчя Абая, Кокпай зрозумів, що навряд чи той вважає усіх цих баїв достойними людьми. Але Кокпая послали говорити, і він говорив… А що вдієш? Вичерпавши перелік хаджі і багатіїв, він перейшов ДО інших поважних городян. Якщо не подобаються ті, є інші, на який завгодно смак.

Не забув Кокпай додати, що до духовних осіб і торговців приєднуються у спільній для всіх справі також казахська і татарська інтелігенція — зіяли. Серед них є статечні літні люди, відомі товмачі, які вже встигли поставити собі у місті цегляні будинки. Є й справжні зіяли, передові, освічені люди, які здобули освіту в Петербурзі або в Москві. Це не сини якихось простих степовиків, а нащадки ханів і важних чиновників: «Вихідці з верхівки роду Суюндик», «Сини уславлених родів Каракесек», «З славетного гнізда Токал-Аргина» або «З могутніх аулів Наймана». Сівши на свого конька, Кокпай нестримно мчав уперед, усіляко звеличуючи ханів, султанів і тюре. Одні з цих зіялів живуть у місті постійно, інші перебувають тут проїздом, але й ті й ті однаково прагнуть побачити Абая…

— Хто ж вони такі? — спитав Абай. Його розсмішила старанність, з якою Кокпай вихваляв свій «крам».

Кокпай, трохи хвилюючись, насамперед назвав тюре Азимхана Жабайханова. За ним — Сакипа Сакфаєва, що вчився в Петербурзі на адвоката. Потім Башіра Баспакова, який готується стати ветеринаром великого пана і багатія Кадира Нуржанова, а також добре відомих Абаю Сарманова, Самалбека, Даніяра, котрі посіли тепер високе становище.

Кінець кінцем Абай і справді зацікавився, на чому могли зійтися правовірні служителі аллаха з казахськими чиновниками з царських кацелярій, що здобули російську освіту. Кокпай навмисне не говорив про це докладно, а додавав усе нові й нові імена. Всі ці люди, разом узяті кожен зокрема, нібито дуже хочуть особисто, віч-на-віч говорити з Абаєм, а йому, Кокпаю, дали тільки скромне доручення: довідатись і сповістити імамів Ашім-хаджу і Ахметжан-хазрета, чи не погодиться Абай приєднати свій голос до голосів названих знатних людей…

В чому ж полягає мета, що об’єднує всіх правовірних? О, це висока мета: створення єдиного всеросійського релігійного центру «Муфтіяту», підпорядкованого муфтію, який стане віднині верховним пастирем не лише всіх мусульман міста, а й усієї Семипалатинської області і, більш того, всього казахського народу. В його віданні будуть також усі прихильники ісламу в Казані, Уфі, Оренбурзі, Троїцькому, Омську і, в такий спосіб, «усе тридцятимільйонне мусульманське населення Російської імперії, брати і сестри в істинній вірі, стануть ще ближчі одне до одного, згуртуються в єдину сім’ю».

Але це ще не все: в Стамбулі, в країні халіфату, перебуває духовна опора всіх правовірних — Шейх-уль-Іслам. До нього повинна приєднатися і російська мусульманська громада. Це велике завдання поставила група хаджі татарської, казахської та інших національностей, які живуть в Росії і побували нещодавно в Мецці та Медіні. З Семипалатинська в цьому благородному зговорі брали участь Габдураззак-хаджі, багатій Ікрам, а від казахів — Ахметжан-хазрет та бай Бахія-хаджі. Від імені правовірних міста вони пообіцяли всіляко домагатися того, щоб у Росії був єдиний віровчитель — святий муфтій. З цією метою вони попросили дозволу білого царя та його сенату на вільні загальномусульманські вибори духовного наставника — гулама. У відповідь самодержець поставив вимогу — зібрати петиції і рішення від усіх мусульманських народів імперії, в яких вони заявили б, що справді хочуть обрати собі муфтія і цілком коритися йому…

— Ось звідки йде основа всіх основ! — бундючно закінчив Кокпай.— Ось де зароджується промінь надії для всіх мусульман! До цієї святої справи повинні приєднатися найкращі люди казахського народу! Треба всіма силами допомагати її здійсненню, домагатися того, щоб усі казахи міста і степу дали свої підписи під рішеннями. Вас, Абай-мірза, поважають усі казахи, вони прислухаються до кожного вашого слова, тим-то поважні хаджі просять у вас допомоги в цьому святому і великому почині!

Хоч злива красномовства Кокпая вже вичерпалася та й всі його карти були розкриті, Абай мовчав. Потім, одвернувшись від гостей, він гукнув Баймагамбета, звелів йому запрягти, а сам, важко підвівшись з місця, почав одягатися.

Кокпай і Алпеїм збентежено чекали. Коли Абай, одягтись, вийшов з кімнати, вони мовчки почвалали слідом за ним. Ось він вийшов надвір, почав сідати в сани. Гості не відставали від нього. Видно, вони до останньої хвилини сподівались, що Абай хоч що-небудь відповість. Коли Баймагамбет вже натянув віжки, Абай, відчувши настирливий погляд Кокпая, різко обернувся і сказав:

— Ти чекаєш від мене відповіді? Доки я всього не з’ясую, ніякої відповіді не дам. Хоч усі слова для тебе в мене готові, я не хочу говорити необачно. Якщо ваші імами і справді потребують моєї думки, нехай чекають. Раніше ніж через три дні нічого не почуєте…

Абай кивнув Баймагамбету, кінь рвонув з місця, і сани зникли у сніговому пилу.

У ці дні багато духовних осіб ходило по хатах Верхніх, Середніх і Нижніх Жатаків. Вони вшанували своєю увагою халупи човнярів, поромників, дроворубів, затонських вантажників, заводських і боєнських робітників. Крім добре відомих городянам муедзина Самурата, сліпого карі, Шаріфжана-хальфе, побували тут і такі важні мулли, як відомий хальфе Закен і Габдушукур. Вони виголошували перед бідняками зворушливі промови про потребу створення всемусульманської громади і закликали їх приєднати свої голоси до загального хору правовірних.

Сеїт, Абсен та інші вантажники радилися з цього приводу з своїми російськими друзями, і ті сказали їм таке: «Ми, російські бідняки, не чекаємо нічого доброго від своїх російських попів. Вони охоче допомагають начальству влаштовувати пекло для вантажників, ковалів і інших робітників. І ви від своїх мулл та мечетей нічого путнього не діждетесь. А найкраще — спитайте поради у Павлова, а потім передайте всім своїм товаришам — казахським робітникам — те, що він скаже».

В такий спосіб і Павлова залучили до цієї справи. Він цілими днями бував тепер то серед затонських робітників, то серед слобідських жатаків, тому Абай ледве розшукав його. Тільки пізно ввечері, дочекавшись у нього на квартирі, повіз його в дім Кумаша, щоб поговорити віч-на-віч. Досі друзі в своїх довгих щирих бесідах уникали обговорення питань релігії. Якось давно Абай недвозначно заявив Павлову, що він «справжній мусульманин, який вірить у бога», і той після цього не наважувався говорити з ним про віру. А сьогодні Абай сам просив у Павлова поради саме в «забороненому» для нього питанні.. Це покладало на Павлова особливу відповідальність. Звичайно, він повинен викрити перед Абаєм підступність мусульманського духівництва, але не можна мовчати і про те, як переслідують іновірців віддані царизмові служителі православної церкви. Треба дати Абаю зрозуміти, що Павлов і його партія засуджують ці переслідування.

— Звичайно, імами та баї обдурюють міську бідноту і темний степовий народ. Звичайно, тутешнє духівництво даремно запевняє, що винна в усіх злигоднях народних лише так звана місія. Ну що вона, власне, таке? Біла церква, що стоїть між поштою і пожежною каланчею. Але придивімося до неї ближче. Хто орудує у цій місії? А орудує в ній велика персона — Адріан, єпископ двох областей, Акмолінської та Семипалатинської, становищем своїм рівний омському генерал-губернаторові. Майте на увазі, цей єпископ не випадково осів у слободі, де живе багато казахів. Він прийшов сюди для того, щоб хрестити казахів і татар, «навернути безбожників на істинну віру». Як бачите, лексикон у отців духовних, чи то вони правовірні мусульмани, чи то православні християни, приблизно однаковий.

І Павлов повідомив Абая про деякі діла і дільця «святої» місії.

При білій церкві є школа, є й своєрідний притулок для сиріт. Тепер там утримують щось із тридцять казахських і татарських дітей, яких виховують відщепенцями свого народу. Павлов розповів Абаю історію одного хлопця, яку сам нещодавно почув від чиновника поштової контори Івашкіна.

— Минулого року цей самий Івашкін їздив у Знаменку, Семитаурської волості, у своїх поштових справах. Повертаючись до міста, він побачив, що на дорозі плаче в обірваному одязі хлопчик років восьми-дев’яти. Почав його розпитувати, і виявилось, що малого звуть Мекеш, батько й мати його померли, а родичі вигнали з хати. От він, щоб не померти з голоду, пішов шукати місто,— буде там старцювати. Ну, Івашкін забрав хлопчика з собою і здав його місії. Хлопчик цей ішов з Акбутинської волості, от йому й дали прізвище Бутин. Його, звичайно, охрестили. Звали його Мекеш, нарекли Михайлом, звуть Мишком. Йому тлумачать, що він тепер росіянин. Одягли його по-російськи, це нехай, а погано те, що розмовляти дозволяють тільки по-російськи. Хлопчина виявився кмітливим. Я його недавно бачив — такий хороший хлопчисько: очі чорні, великі, кирпатий ніс — справжній казашок. І от подумайте: каліченою російською мовою лає казахів і все казахське. Так от, друже мій,— закінчив Павлов,— до чого це все я кажу? А до того, що і російські попи, і мусульманські імами один одного варті. І від тих, і від тих народ хай добра не жде. І ті, й інші, прикриваючись високими словами про інтереси релігії, сіють ворожнечу між трудящими, розпалюють національні незгоди.

І вперше за час їхнього знайомства Павлов прочитав Абаю уривок із статті підпільної газети, яку потай розповсюджувала серед робітників найсильніша й найсміливіша з російських революційних партій. Павлов тримав газету в руках, загнувши й ховаючи її заголовок, проте Абай встиг побачити дату: «1 грудня 1899 року».

В уривку, який Павлов прочитав Абаю, говорилося про те, що всі свідомі робітники повинні боротися проти зловмисного протиставлення одного народу іншому.

— Таким чином, усі справді передові, чесні російські люди вважають і царизм, і російську церкву винними в розпалюванні національної ворожнечі,— стримано додав Павлов.— Подумайте з цієї точки зору і про те, що затіває зараз татарське і казахське духовенство. Не мулли і не баї, не хаджі і не волосні думають про благо народу. Трудящі люди, такі як Сеїт, і друзі трудового народу, такі як ви, повинні вирішувати, в чому це благо і як його досягти!

Абай також чимало розповів Павлову про грубе неуцтво і підлі вчинки ревнителів ісламу. Він розумів, що слова й думки цих мракобісів підказані Стамбулом, халіфатом і що їх продиктував султан Абдул-Гамід. Абай поділився з Павловим своїми міркуваннями відносно того, що проповіді Шейх-уль-Іслама і завітні мрії місцевих сокир-карі анітрохи не відрізняються одні від одних.

Виявилось, що й Павлов саме так розглядав питання про створення муфтіяту. В зв’язку з цим розповів Абаю чимало цікавого про становище в сучасній Туреччині, про те, що вона являє собою безпросвітно невіглаське темне царство, про те, що в гаремі «прогресивного» Абдул-Гаміда — тисяча невільниць.

У цій бесіді міркування Абая і Павлова, на думку поета, «злилися в єдиний потік на широкому просторі». Павлов пообіцяв присилати до Абая казахських і татарських робітників для того, щоб він пояснював їм, навіщо затіяли всю цю метушню з підписанням рішень. Сам Абай зустрічатиметься із своїми міськими знайомими у слобідках і в затоні. Крім того, він готовий прилюдно, одверто зчепитися з міськими імамами і хазретами.

Минуло три дні. Люди звідусіль плавом пливли до Абая, і він найдовше розмовляв з тими, кого поважав народ і чия думка мала вагу. Від Верхніх і Середніх Жатаків прийшли до Абая старі знайомі — Сеїль і Бектогай, чоловік розумний, сміливий і напрочуд красномовний.

Хоч би що сталося в місті — лихо чи якесь торжество, великий базар чи кінський ярмарок, звичайне свято чи пожежа, голод чи пошесть,— люди насамперед ідуть радитись до Бектогая чи Сеїля.

Абай після кількох зустрічей з Павловим запросив їх до себе.

— Хоч би хто умовляв городян, нехай вони ніяких рішень не пишуть і підписів своїх не дають,— казав Абай.— Нехай посилаються на те, що казахи ніколи не були богомільними, тому й муфтія не хочуть. Здавна, мовляв, є у нас свої звичаї, самі розберемося, що біле, а що чорне. У казахського народу свій шлях і закони свої. Нема рації ламати віками нажите заради якогось невідомого нововведення, якогось там «квітучого життя за законами шаріату». Скажіть людям, що нове життя і народне процвітання створюються наукою, а не шаріатом. А мистецтво і знання осягаються також не за шаріатом, а за прикладом освічених народів. Хіба ми вже всіма скарбами світу оволоділи і нам тільки муфтія бракує? Значно більшу користь матимемо ми від сучасної цивілізації передових європейських країн, аніж від усього цього галасу про об’єднання єдиновірних братів. Сміливо кажіть народові: заклик до об’єднання під прапором ісламу нам не підходить, бо він не наближає нас до освіти, а віддаляє від неї. Не треба нам ніякого муфтія, нам і своїх мулл вистачає!

Увечері Бектогай, який збирався виступати перед народом прийшов до Абая ще раз, по додаткові роз’яснення, бо був статечний і розважливий і завжди прагнув до кінця збагнути всяку справу, в якій брав участь. Саме під цей час у Абая сидів Павлов, і вони почали розмовляти всі втрьох. Зрідка перекидаючись з Павловим російськими фразами, Абай чітко написав на великому аркуші паперу своєрідний план промови для Бектогая, виклав свої основні думки і положення.

Після пізнього чаю, прощаючись з Бектогаєм, Абай вручив йому цей план, попередивши:

— Це написано тільки для тебе, гляди, нікому не показуй! Перш ніж говорити з людьми, ти почитай і за-пам’ятай, що тут написано, а вже потім висловлюйся по-своєму, як умієш. А промовець з тебе непоганий!

Ворушачи рудими вусами і широко відкриваючи в посмішці великі білі зуби, Бектогай кивнув:

— Ви наказали, Абай-мірза, ваші слова тримати в голові, а свої казати людям. Добре, згодний. Хоч і є у казахів, приказка: «Поганий бій користується чужим»,—я завжди вважав за краще що-небудь винести від вас у кишені, а не в голові.

Бектогай натякав на нові вірші Абая, яких він ще не знав, але хотів би, за своєю звичкою, переписати, щоб потім вивчити напам’ять і пустити в хід на потвердження своїх слів і думок. Абай привітно дивився на жваве, дружелюбне обличчя свого співрозмовника і думав про те, що цій тямущій і добропорядній людині можна довірити навіть найважчу справу.

— Папір цей, видно, важливий,— вів далі Бектогай,— думаю, що він мені дуже знадобиться! І ви не турбуйтесь, його не тільки не побачить чуже око, ніхто й не знатиме, що він існує.

З цією обіцянкою Бектогай поїхав.

До Абая приходили також Сеїт з Абеиом, побував у нього і Калі Акбасов, з яким поет раніше зустрічався у різних справах. І хоч Калі поділяв не всі чисто погляди Абая, за одне він ухопився міцно: за протест проти призначення муфтія. «Піддайся тільки цьому муфтію, і все наше, кревне, прахом піде. Все життя народу під владою мечеті опиниться. Казії будуть по-своєму вершити справи. Завжди — чи то доведеться свататися, чи то невістку приймати, чи то нареченого зустрічати, чи то небіжчика ховати — все муситиме казах робити за шаріатом, а не за своїми дідівськими звичаями. Народові шаріат ні до чого». Саме тому Калі був готовий підтримати Абая.

Окрему позицію зайняли в ці дні торговці-перекупники. Звичайно вони не наважувалися й слова проти своїх «благодійників» мовити. Хоч би як вони бідкалися, скаржилися та буркотіли в себе вдома на своїх хазяїв-баїв, нестатки гнали їх до воріт високих будинків під зеленими дахами. Тепер вони прагнули хоч трохи поквитатися з своїми гнобителями. Від імені тридцяти-сорока перекупників до Абая прийшов Есперген з заявою, що вони одностайно вирішили не йти слідом за баями.

— На якого дідька нам усе це здалося? Якщо всякі там Сейсеке знюхалися з муллами, то у них один дастар-хан, це одна шатія. Коли вони бенкетують, ми навіть крізь шпаринку подивитися не сміємо; з якої ж речі в цих справах ми повинні з ними заодно бути? Хоч би хто покликав — хазрет чи наші баї, однаково не підемо за ними, та й годі! — бушував Есперген.

Звісно, цих порад слухалися не всі торговці. Їхнє рішення залежало від суми кредиту, одержуваного у великого бая. Якщо в найвдаліший для них рік дрібним перекупникам вдавалося позичити у бая тисячу карбованців, то в місті була жменька перекупників, таких як Конирбай або Ходига: вони вже збудували собі будиночки під тесовою покрівлею і заслужили довір’я кредиторів. Такі брали товари наборг на три або й на всі п’ять тисяч. Такі згорда кепкували з Еспергенів і навіть знати не хотіли їхніх порад. Коротко кажучи, настав момент, коли городяни і жителі приміських аулів та слобідок, різко поділившись на два табори, мали винести рішення з приводу об’єднання правовірних мусульман під орудою отця духовного — муфтія.

Великі люди, про яких так шанобливо розглагольствував Кокпай,— імами-хазрети, баї-мірзи й освічені інтелігенти,— страшенно тривожились. Усі їхні багатоденні клопоти і праця не дали бажаних наслідків. Рішення не надходили. Від тисячі родин віруючих казахів і татар їх назбиралося не більше сотні. Обурені і засмучені байдужістю своєї пастви, хазрети і хальфе всіх дев’яти мечетей знову вирядили в місто посланців. У мечетях вирішено було провести сходини, присвячені питанню про муфтія. Про це повідомляли парафіян скрізь і всюди, навіть на базарах. Проте хазретів та баїв і тут спіткала прикра невдача: казахське населення вперто не з’являлося на ці сходини. Мало того, звідусіль доходили до ревнителів ісламу всілякі безбожні висловлювання правовірних: «Не будемо коритися муфтію!», «Нехай святі хазрети заберуть це добро подалі!», «Казахам муфтіят ні до чого!»

Нарешті занепокоєні баї і хазрети ухвалили скликати останні вирішальні сходини, щоб у відкритому бою зіткнутися з супротивниками божої справи, якщо такі знайдуться. Сходини було призначено у медресе Головної мечеті.

Довідавшись про це, Абай через своїх знайомих порадив міським казахам йти на сходини і сам прийшов туди.

У залі, розрахованому на кількасот чоловік, лежали килими і стьобані ковдри — курпе. Почесні місця займали настоятелі мечетей, хазрети і такі великі багатії, як Блеубай-хаджі. Обабіч їх посідали казахські чиновники — одні у фраках і сюртуках, з крохмальними комірцями, інші — в чиновницьких мундирах з золотими гудзиками. Татарські й казахські купці красувалися у коштовних хутряних шубах, критих синім, зеленим і чорним сукном. Переважали модні на той час шуби на лисячому хутрі.

Із зворушливим словом до «істинно віруючих мусульман ісламської громади» звернувся промовистий Ахметжан-хазрет. Він говорив химерною мовою, що складалася з книжних арабських висловів та казахських прислів’їв і приказок. Після Ахметжана від імені татарських купців довго і плутано розпатякував Ісхак, доводячи необхідність муфтіяту. Бай Сейсеке, раз у раз підкреслюючи, що він, мовляв, простий, неосвічений казах, говорив навмисне неоковирно: «Ми, казахи, все одно думаємо, як аллах зволів. Підтримаємо, значить, муфтія, сини казахів!»

Абай шукав поглядом вожака казахських чиновників, знатного тюре Азимхана Жабайханова, про якого так багато наслухався, але з яким йому не доводилося зустрічатися. Виявляється, Азимхан тільки вчора виїхав до Петербурга. Казали, що він вирушив клопотатися про завершення справи з муфтіятом, впевнений в успіхові тутешніх чиновників і мулл, яким доручив зібрані петиції надіслати слідом за ним до столиці.

Абай шкодував, що Жабайханова немає. Поетові хотілося зійтись у герці і випробувати на ньому силу свого правдивого слова. Після перепису дев’яносто сьомого року в Абая склалася про Азимхана дуже невигідна думка. Тепер ця людина, із своїм прагненням підкорити казахів чужій і ворожій їм владі муфтія, знову стає йому поперек дороги.

За встановленим тут порядком, треба було спочатку вислухати всіх прихильників об’єднання мусульман. Виступивши від імені міської інтелігенції, студент Сакпаєв намагався висловити своє беззастережне співчуття цій, очевидно, не цілком ясній для нього справі. Попервах він вдавався переважно до жестів: то стискав кулаки, то розкривав долоні, то хапався за широкий приплюснутий ніс.

Усім своїм бундючним виглядом, пухнастими вусами, подвійним підборіддям він прагнув справити враження людини, яка знає ціну собі і своїм словам. Потім він перейшов до живої мови. Рвучко і голосно починаючи фразу, він одразу бентежився, мимрив, ковтав слова. Його плутаної промови майже не було чутно, зрозуміти його думку, якщо вона взагалі була у нього, ніхто не міг. Але одне не викликало сумніву: він цілком і повністю «за»…

Створювалося враження, що Сакпаєв ніколи не вчився по-мусульманськи: замість слова «муфтій» вимовляв «мупті», жодної фрази з книжки процитувати не міг. Не зумівши вимовити арабське «Шейх-уль-Іслам», він мляво покрутив рукою в повітрі і сказав: «Ну, цей самий, як його там, іслам».

Після короткої перерви взяв слово Абай. Він почав з доказів, що казахам нема ніякої потреби коритися муфтію.

— Нам кажуть, що результатом створення муфтіяту буде братська громада, що об’єднує в одну сім’ю послідовників ісламу по всіх країнах. Але ті, що хочуть зблизити нас з мусульманами інших країн, наприклад, Турецького халіфату, прагнуть перш за все віддалити нас від нашого сусіда, російського народу. Хоч про це й не говориться, але це й так цілком зрозуміло. А як же будеш ти існувати, відійшовши від росіян, казанський народе? Залишимо осторонь правовірних з далеких країн, поговорімо про вас, семипалатинські казахи. Ось тече перед вами російська ріка Іртиш… Навіть вода, яку ми п’ємо, зв’язує нас з російським народом! Ти, семипалатинський казах, хліба не сієш, на полі не працюєш. Значить, і хліб, який ти їси, виростив на своїх полях, зібрав, обмолотив і змолов на борошно для тебе російський селянин. Одяг, який ти носиш, посуд у твоєму житлі, будинок, де ти живеш,— у все це вкладено частку російського знання, досвіду і праці. А тобі пропонують відокремитися від цього російського світу!..

Волею історії ми поки що темний народ. Навколо нас густий туман, пітьма невігластва, злигодні наші незліченні. Що потрібне нам перш за все? Світло знання! Якщо самі ми прожили вік свій у темряві, то поспішимо дати світло дітям і онукам нашим, розкрити хоча б їм очі на широкий світ. Ми відстали, там треба поспішати! І тут, тільки захочеш, казахський народе, щедро поділяться з тобою світлом російської науки, справжні друзі наші, передові люди російського суспільства…

Далі — про родинний наш побут… На наших жінках дуже тяжко позначиться скорення муфтію. І без того в несправедливому приниженні живуть дружини й дочки наші. А подумайте про ті народи, де вкоренилося «істинне» мусульманство, де лютує шаріат! Там жінка ще в більшій біді, ніж у нас; життя її схоже на темну могилу. Невже мало ще знедолені казахські жінки! Адже вони ціле своє життя на припоні, як худоба на базарі! Невже повинні ми ще надіти на них чадру і чачван, дати їм паранджу і покривало, зовсім відгородити їх від білого світу?..

…Ми повинні боротися з застарілими і несправедливими звичаями темних наших предків. А муфтіят означає торжество проклятої старовини, неуцтво, сваволю і жорстокість. Ідея всемусульманського об’єднання — помилка, а якщо сказати цілком одверто — ворожа, шкідлива для народу справа. Не піддавайся улесливим словам і брехливим умовлянням, казахський народе! Опам’ятайся, народе мій, і не давай себе скривдити! Ось і все, що хотів я сказати.

Тільки-но Абай замовк, як біднота в залі зашуміла могутнім прибоєм голосів:

— Абай правду каже!

— Оце слово так слово, спасибі Абаю!

— Від усього народу сказав Абай!

— Не треба нам муфтія, без нього проживемо!

Ватажки зборів, мулли, імами та баї, злякано мовчали, не наважуючись виступити проти Абая, щоб не дратувати і без того збуджений народ. Тільки студент Сакпаєв хизувався серед купки зіялів, намагаючись заперечити Абаю.

— Що ж це ви кажете? — вигукував він, сидячи навпочіпки і дивлячись на Абая знизу вгору.— Поет, а звичайнісіньких речей не знаєте! Народу без релігії не буває, Всі порядні народи мають свою релігію! Адже і знання, і наука — все, все від релігії. Гляньте на католиків або на ваших росіян, у них теж є свої князі, дворяни, вчені, поети, і релігія у них є!

— Годі базікати! — різко обірвав студента Абай.— Недарма каже народ: «У горластого дзвона всередині порожньо!» Навіщо обдурюєш ти людей? Передове людство досягло справжнього знання тільки у боротьбі з релігійними мракобісами. А що несеш ти своєму темному народові, захищаючи фанатичне об’єднання мусульман? Я сподіваюся, що ви, казахські інтелігенти, поведете молоде покоління шляхом правди і добра, прокладете йому нові шляхи, а ви стаєте бичем його, суєтні, своєкорисливі чиновники! О, як тяжко розчарувався я у вас! Скільки разів ти ще обдуриш свій народ, скільки разів зрадиш його і продаси! То йди собі, і хай ідуть геть такі самі, як ти! Будь обережний з таким тюре, як цей, запам’ятай його вдачу, казахський народе!

Як бойовий клич, прозвучали слова Абая, і люди підвелись йому назустріч, ладні зім’яти жалюгідну купку переляканих чиновників, імамів та баїв.

— А чого цей адвокатик став другом імамів? — вів далі, уже сміючись, Абай.-— Слово «Шейх-уль-Іслам» вимовити не може, а пнеться в «ревнителі істинної віри». Вже самим цим своїм гріхом він заробив собі прокляття отців духовних. І якщо вони мене назвуть купіром[Купір — грішник.], а тебе — капіром[Капір — невірний.], то ми з тобою обидва чесно заробили свої імена…

Народ з реготом розходився. Абай здобув цілковиту перемогу.

Того ж вечора, за розпорядженням семипалатинського поліцмейстера, Федора Івановича Павлова заарештували, а вночі в домі Абая зробили ретельний обшук. Кілька жандармів протягом трьох годин перевертали догори дном житло ні в чому не винного Кумаша. Вони шукали якийсь папір, що зберігався чи то у Абая, чи то у Павлова. Принаймні так запевняв донос, поданий поліцмейстерові трьома баями і складений майбутнім адвокатом Сакпаєвим. У цьому доносі було сказано, що Абай підбурює казахський народ до бунту за намовленням засланця — російського революціонера Павлова. А насправді таємничий папір, на якому було записано думи Абая, зберігався у Бектогая, до того ж у такому надійному місці, що його б не відшукала і тисяча жандармів.

1

Коли настали холоди, Абай оселився на Арал-Тобе — у віддаленому зимовищі, яке він збудував для себе і для Айгерім приблизно на півдорозі між Семипалатинськом і Акшоки. Верхи на доброму коні можна було за день дістатися до міста. Верст на вісім довкола розмістилися численні зимові аули родичів. Будинок Айгерім тут зовсім такий, як в Акшоки: просторі кімнати з великими вікнами і дерев’яними підлогами. По сусідству влаштувалися Дармен та Макен і тихий, ввічливий Хасен-мулла, який навчав онуків Абая й інших хлопчиків селища.

Перший місяць зими 1904 року пройшов у аулі Абая спокійно і мирно. Абай щодня подовгу сидів за книжками, а потім, стомившись, посилав по домочадців і жваво, з усіма подробицями, розповідав їм прочитане. Але вже з середини грудня по всій окрузі стало тривожно; люди страхалися небувало сурового початку зими: якось раптово вдарили міцні морози з сніговими буранами і міцними вітрами.

Пагориста, пересічена яругами місцевість Бауир багата на сіножаті і щедро зрошується численними струмками; достатньо було тут і доброї землі, придатної для оранки. Проте для зимівлі худоби ці місця малопридатні: сніги тут випадають глибокі, особливо під час суворої зими, яка настає звичайно за жарким, посушливим літом з поганим травостоєм. Ожеледь — страшний джут — також часто-густо завдає великого лиха жителям Бауира…

Хлібороби завжди охоче селилися на Бауирі. Проте, пам’ятаючи про тутешні люті зими, кожне господарство погожої літньої пори старалося заготувати якнайбільше сіна. В добрі роки біля зимовища Абая на Арал-Тобе, у його сина Акилбая на Талдибулаку, а також у інших його родичів, що жили поблизу, височіли великі стоги. Тут зберігалося тоді більше сіна, ніж у казахів усього Чингісу.

Про зимовий запас кормів тутешні жителі дбають насамперед, проте вони вживають і інших заходів, якщо передбачається джут. Уже з самого початку холодів зимівники починають уважно стежити за погодою, за станом снігів. І якщо грудень, як цього року, дуже суворий, то на Бауирі залишають тільки найкволішу, виснажену худобу, а всіх корів і овець, придатних на вигін, а також коней відправляють на прикриті від вітрів, далекі пасовища Чингісу, Жидебаю і Акшоки. Нескінченною низкою тягнуться тоді в бік гірських ущелин череди, отари і табуни, що їх оберігають пастухи і хазяї. Ось і зараз, зібравшись у домі Айгерім, жителі чотирьох-п’яти сусідніх зимовищ радились і вирішили негайно вживати заходів проти загрози джуту.

І справді, початок зими не обіцяв нічого доброго. Літо було сухе, кормів усі запасли мало. Якщо, не дай боже, зима затягнеться, вся худоба може загинути. Доки вівці і корови ще в тілі, треба гнати їх на Акшоки, до Жидебаю, Чингісу…

І ось навколишні аули, кожен із своїми стадами, вирішили знятись і вирушити в дорогу одночасно. Сніг лежав глибокий, і, щоб прокласти шлях для худоби, треба всім разом пробиватися крізь замети. Супроводили худобу і чоловіки, і тепло закутані молоді, дужі жінки. Попереду кожного аулу йшли сани з сіном і харчами, а за ними довгою строкатою стрічкою тяглися отари і гурти.

Абай цього року зовсім не втручався в господарство, переклавши все на плечі Айгерім. Він тільки дослухався щоранку, як вона розпоряджалась або радилась із сусідами, і з радістю відзначав, скільки було в неї передбачливості, вміння, наполегливості.

Айгерім вела господарство розумно, обачливо і разом з тим душевно піклувалася про людей. Виряджаючи худобу свого аулу на Акшоки, вона вміло дібрала пастухів із своїх родичів Мамай-Байтори, що стали тепер її сусідами. На допомогу досвідченому, статечному Наймантаю, на якого можна було покластися, як на самого себе, вона найняла ще трьох дужих хлопців.

Тепло одягнувшись і взявши з собою Дармена і Макен, Айгерім вийшла надвір, щоб провести пастухів і дати розпорядження про худобу. Сама закутала шарфом шию наймолодшого з пастухів, кремезного, червонощокого Акжола, і дбайливо напучувала його:

— Гляди, не обморозь обличчя і руки. Коли таке станеться, добре три снігом.

Вона побажала пастухам щасливої дороги, і в чудовому її голосі забриніла щира тривога. Аж доки троє саней і худоба не сховалися за високим горбом, Айгерім дивилась їм услід.

Мороз аж тріщав, але в повітрі було тихо, а завжди в цих місцях в такі холодні дні лютує ще й пронизливий, обпікаючий вітер. Не випадково місцевий народ дав стільки назв зимовій погоді: «лютий мороз», «ревучий мороз», «виючий мороз», «пекучий мороз»… Цього року грудневі морози скували кригою усе навколо, наводячи жах своїм смертоносним подихом. Люди в благенькому одязі боялися навіть вийти з дому. У будь-якому аулі скрізь і старе, і мале тягнеться до тепла. Якщо зрідка і з’явиться на зимовищі хтось проїжджий, то, значить, його погнала з дому нагальна потреба.

А до того ще й сніг сипав без кінця-краю, рівняючи пасма гір з низиною. Навколо прослалася біла застигла гладінь: ні кущика, ні зелинки. Пошукати б вівцям травичку, розриваючи сніг, що вкрив таволожник, зарості чию і комишу. Але це не до снаги дрібній виснаженій худобі, тим паче, що сніг затвердів, взявся крижаною кіркою.

На зимовищі в Абая залишилися тільки піврічні ягнята, старі вівці, стригуни, телята, кволі верблюденята, одним словом, худоба, яка не витримала б суворого зимового перегону. Залишено було й кілька міцних коней для роз’їздів. Доглядати таку кількість худоби не дуже важко. З цим цілком впораються жінки й дітлахи.

Метушня, що цілих десять днів відвертала Абая від його занять, вщухла; потроху заспокоювалася бліда від турбот Айгерім. Її привітне обличчя знову порожевіло, знову чувся в домі її дзвінкий, співучий сміх. Тепер вона інколи навіть просить Абая розповісти про те, що він читає, і Абай, закривши товсту книжку, потім провівши пухлими пальцями по напівприкритих повіках, починав розповідати напрочуд жваво і цікаво! Айгерім зробить ледь помітний знак Злісі, та побіжить до Макен, Дармена, Хасензі-мулли, і всі, затамувавши подих, слухають. А Абай говорить про чудові теплі країни, де вічно сяє сонце, про незвичайних людей з прекрасним обличчям і благородною душею, про сміливих і гордих борців із злом. Ці доблесні герої не бояться своїх ворогів, сила яких хоч і височить перед ними, немов чорна гора, а підступність і злість їхні невичерпні.

Сьогодні, сидячи біля столу, Абай читав книжку французького письменника. Раптом двері кімнати розчинились, і якийсь незнайомий подорожній переступив поріг вітаючись. Весь одяг гостя, його приношені дебелі онойкові чоботи і навіть ремінний нагай у руці взялися інеєм. Сіра смушкова шапка перетворилася на суцільну крижану грудку. Здавалося, до теплої кімнати зазирнула люта пика морозу з окованими кригою вусами і бородою. Тільки коли гість, сідаючи на почесне місце, запропоноване господарем, підійшов ближче і дружньо поздоровкався, Абай пізнав у ньому доблесного жигіта Абди. До кімнати одразу зайшла Айгерім, а за нею — Дармен і Макен. Абди, знявши малахай і обережно знімаючи крижинки з бороди і вусів, почав розповідати:

— Їду з міста до своїх, ледве дістався до вас, хоч у дорозі двічі заночував. Кінь мій зовсім охляв.

— Та ти зовсім замерз,— занепокоївся Абай, душевно настроєний до жигіта.— Хіба ж жарт — такий холод настав! Ти скинь швидше чапан, він у тебе весь проморозився! — І, обернувшись до жінок, Абай гукнув: — Айгерім, Макен! Готуйте швидше чай, курт та з обідом покваптеся! Адже Абди котрий вже день на морозі, подбайте про нього як слід!

Абай запитав про уаків, через землі яких проїжджав Абди, як у них там з зимою. Абди розповів, що скрізь лежать гори снігу і всі хочеш не хочеш переводять худобу на домашній корм. У кого вистачає сил, пробираються хоч трохи розжитися на корм. Жалко дивитися на тих, хто їде і йде дорогою до міста: обличчя обморожені, темними плямами вкриті. Загалом початок зими такий, що і людині, і худобі — хоч помирай. Ходять чутки, що вся Семипалатинська округа, Карабужур, Калба, Усть-Каменогорськ і ще далі — Кокпекти, Тарбагатай — у такому ж тяжкому становищі. Дошкульно вдарила сувора зима і по міській бідноті. Влітку по всій області був неврожай, і тепер це дається взнаки. Борошна на базарі нема, дорожнеча страшенна. В деяких хатах і шкоринки хліба не знайдеш…

Абай з гіркотою подумав про своїх затонських друзів. І тут Абди, згадавши, що не можна розповідати гостинним господарям самі тільки погані звістки, круто змінив розмову:

— На цьому й покінчимо розмову про злидні та нестатки. Приїжджих звичайно питають: «Що на світі доброго, що поганого?» Поганого я не приховав, а тепер маю для вас, Абай-ага, добрі вісті!

Виявляється, в місті відбуваються зараз великі збори шести повітів. Туди з’їхалися люди гірських, степових і низинних родів. Уже тиждень точиться у них словесна боротьба. Роди двох сусідніх повітів ворогують між собою, влаштовують один на одного наскоки, розоряють аули, виганяють худобу, справа часом доходить до вбивства. Збори намагаються їх примирити. І ось серед виборних Семипалатинської області найбільше вславив своє ім’я мудрим і справедливим словом Магаш. Абди ходив його навідати і бачив, що весь двір і вулицю перед будинком, де жив Магаш, заповнили люди, що прийшли до нього по допомогу і пораду. Судячи з одягу, малахаїв і по тавру на конях, там були не лише тобиктинці, але й бошани, шакантай-керейці, терістанбал-матайці, сибани. Більшість людей, що прийшли до Магаша, були в приношених шубах, драних чапанах, потертих малахаях і чекменях — одним словом, біднота. Самому Абди так і не вдалося пробитися до Магаша, але він пішов з його двору задоволений.

Абай з домочадцями радісно слухав добрі вісті про Магаша.

Днів через три по від’їзді Абди заїхав в Арал-Тобе ще один чоловік. Він прибув перед заходом сонця і з допомогою робітника Айгерім довго порався у дворі, розпрягаючи коня і вкриваючи кошмою та запоною мішки з хлібом на санях. У домі він з’явився перед вечірнім чаєм, коли вже засвітили світло. Легко одягнений Абай одразу відчув крижаний подих морозу, коли до його кімнати зайшов добре одягнений подорожній. Від промерзлих чобіт віяло стужею, білі пасма стелилися по підлозі. Айгерім, що накривала на стіл, здригнулася від холоду і мимоволі притулилася до чоловіка. Гість з круглою обмерзлою борідкою, засніженими вусами і бровами, ледве ворушачи язиком, промовляв слова привітання.

— Уай, Алпеїм, ти? — здивувався Абай.— Ну як, усе ще вивчаєш наху чи знайшов іншу мету життя?

Посміхнувшись зведеним від холоду ротом, той весело відповів:

— Та де там! Кинув я ту наху, Абай-ага. Ваше слово вилікувало мене від дурості. Поїхав я у свій аул, на Такир, тепер узявся за батькове ремесло. Ви сказали тоді: «Сій хліб, починай корисну працю». Я так і зробив.

За чаєм Алпеїм розповів, що їздив у місто зерно молоти. Половину хліба продав на базарі, накупив чаю, цукру, дещо з одежі. Тепер він на зиму всім забезпечений. Порівнюючи з іншими степовиками, він просто багатій: адже люди голодують. Алпеїм також розповів Абаю і його домочадцям про лихо, заподіяне суворою зимою тисячам і тисячам людей. Він добре знав бідняцькі аули, розташовані навколо Семипалатинська, вниз і вгору по Іртишу. Такі багатолюдні селища, як Шоптигак, а в низинах Байгели — Шагала, геть розорилися. Люди розійшлися по містах — хто на заробітки, а хто й просто старцювати. Подорожніх уже перестали пускати в будинки, бережуть кожну шкоринку хліба, травинку сіна, стеблинку соломи; кожний цурпалок на обліку, і це цілком природно: мороз аж шкварчить. Біля Кушикбая і Мукира вже котрий день безперестану лютує хуртовина…

Від цих тяжких звісток повіяло на господарів моторошним холодом нещадної цієї зими.

Алпеїм почав розповідати про Магаша:

— Близько сотні біїв з’їхалися у місто з шести повітів, з-поміж усіх народ особливо вирізняє Магаша. Про нього так і кажуть люди: «На зріст невисокий, а думкою великий», «Одразу бачить, де чорне, а де біле!»

— А сам ти його бачив, чув? — спитав Абай.

Алпеїм помовчав, ніби збираючись з думками.

— Та говори ж! — нетерпляче сказав Абай.— Чи встиг забути?

Ні, Алпеїм, який мав чудову пам’ять, нічого не забув.

— Я навмисне поїхав у дім Сулеймана на ближньому березі, де Магаш звичайно приймає скаржників,— заговорив Алпеїм.— Чув я, як він з людьми розмовляє. У каракесеків є відомий дотепник бій Калі — ви його знаєте, Абай-ага, він не раз виступав проти вас у великих суперечках. Адже Калі набагато старший за Магаша, людина уславлена: його вважають одним з чотирьох кращих біїв Семипалатинська. Так от, приходять до нього з позовом два уаківці. Були вони друзями-тамирами, дарували один одному подарунки, а потім один у другого надто вже багато попросив, а той не дав. Ну, дружба у них і розпалася. Вони прийшли до Калі розібратися: в який спосіб забрати назад свої подарунки? А Калі чогось усе зволікає, запитує й перепитує, ніяк їхньої суперечки розв’язати не може. Тоді Магаш так ввічливо звертається до бія: «Калі-ага, мені здається, що цю справу не дуже важко вирішити; якщо дозволите, я скажу». Той каже: «Що ж, послухаєхмо!» От Магаш і пропонує своє рішення: «Тамиром став — не сперечайся, подарував — назад не забирай». І далі: «Що, коли зробити це правилом, у звичай запровадити? Скільки позовів у нас відпаде!» І що ж? Присутні в домі п’ятнадцять біїв з медалями на шиях, усі, як один, схвалили Магашеву кмітливість. Все це я на власні очі бачив і на власні вуха чув!..

Абай замислено промовив:

— Так, це щось нове, раніше я такого не чув…

— Через те й нове, що це Магаш сам придумав,— засміявся Дармен.— Та ще в яку красиву форму вклав, одразу поета видно… Ну, розповідай далі, Алпеїм.

— Після цього Калі, начебто жартома, кинув докір Магашу: ти, мовляв, наперед вискочив, біля самісіньких вуст моє слово перехопив! Але в жарті цьому були і досада, і ущипливість. «Будеш ти, ягнятку,— каже,— старійшиною роду! Але для того треба дожити до старості, а ти, молодий, старим дорогу перебігаєш!» А Магаш одразу відповів: «Оманою аулу не збереш, зажерливістю слави не наживеш. Чи варто нам про дрібниці сперечатися!» Калі вже замовкнув, але ж навколо баламути сиділи, їм пити-їсти не давай, тільки б потеревенити. От один із біїв, Бури, і взяв Калі на глум: «Колись Калі всім рота затикав, але недарма сказано: «Собака в тілі і лисицю в горах схопить!» Спритно молодий Магаш старого Калі зачепив!» Чи то Калі слова на відповідь не знайшов, чи то захлинувся образою, а тільки Магаш поспішив підтримати старого: «Пусте, Калі-ага! В жарті образи нема, і пліткам заборони нема!» Але тут і Калі опанував себе і ровесника свого бія Бури одним ударом поклав. «Порожню голову,— каже,— дурні очі прикрашають, брудні вуста теревені сиплють. За двадцять днів, що ми тут з тобою перебуваємо, Бури, не чув я й разу від тебе такого слова, яке б дірку зашивало, обірвані краї зв’язувало. Ти для мене сорому хотів, а братик мій, Магаш, з біди мене визволив!» Так він і бія Бури провчив, і себе з скрутного становища визволив, віддавши належне Магашеві.

Розповідь Алпеїма не була пустими лестощами, і батьківське серце Абая знову зраділо. А через кілька днів ще один проїжджий привіз вістку від Магаша. Це був Самарбай-мулла, близька Абаєвій сім’ї людина. Колись хлопчик-, сирота, якого Абай в числі інших прилаштував у міську школу, він перетворився на високого молодика, добре вихованого й освіченого. Хоч він здобув мусульманську освіту, проте добре розумів значення російської культури і надолужував прогаяне безнастанним читанням. Закінчивши медресе, він залишився жити у Магаша, як його названий брат, а протягом останніх років навчав дітей у Великому аулі. Самарбай знав багато Абаєвих віршів, був прекрасним оповідачем, і діти, і дорослі залюбки слухали його, коли він розповідав численні романи, поеми і сказання, які сам чув від Абая. В Арал-Тобе Самарбай-мулла приїхав, щоб побачити Абая і передати йому листа від Магаша.

Айгерім, тільки-но глянувши на чоловіка, зрозуміла, що лист неприємний: папірець тремтів, в його руці, обличчя стало раптом розгубленим і безпорадним; здавалося, що Абай ніяк не може розібрати написаного. Відірвавшись од листа, він злякано подивився на Самарбая, а той сумно похилив голову.

У листі Магаш, нібито між іншим, повідомляв: «Останнім часом я трохи нездужаю. Був у лікаря і тепер чекаю його висновків. Не знаю, що далі робити: залишатись лікуватись у місті чи, може, діставши вказівки лікаря і ліки, повернутися додому?»

Від природи скромний і делікатний, Магаш не кликав Абая у місто, але його пристрасне бажання бачити батька відчувалось у кожному рядку. Абай намагався заспокоїтися, грунтовно все обміркувати, сів навіть чай пити, але не міг перебороти себе. Серце йому калатало, холодний піт зрошував лоб. Абай то підводився і ходив по кімнаті, то сідав, то знову вставав.

«Знову насувається горе. Знову переді мною примара смерті. Єдина радість життя мого, тільки-но почавши квітнути, вже в’яне. Опора стомленого серця, невже вона надломилася? Невже і Магаш, не встигнувши нічого зробити, зникне?»

Абай полохливо зазирав у вічі Самарбаю, коли домашні почали розпитувати його про здоров’я Магаша. Чуйний і стриманий молодик, намагаючись обережно відвернути Абая від похмурих думок, замість прямої відповіді, говорив про те, якої слави зажив Магаш, як його люблять у народі. Але йому так надокучають різними проханнями і справами, що нічого дивного нема в тому, що Магаш дуже втомлений і навіть нездужає. Якось до нього до пізньої ночі ходили люди, і він так втомився, що останній позов розглядав уже лежачи.

— А коли примирені позовники пішли,— рівним, спокійним голосом говорив Самарбай,— ми з Какитаєм почали радити Магашу: «Їдь ти швидше додому в аул!» Але Магаш нам відповів: «Люди приходять до мене і запитують: «Чи є в тебе розум і справедливість? Де те, що дістав ти від доброго батька, котрий тебе виховав? Усе віддай нам, зціли наші недуги!» Як же я відмовлю їм? Та й хто я такий, щоб берегти себе? Монета, прихована скнарою, не краща за звичайний камінь, що лежить під землею…»

Абай з подивом слухав Самарбая, і захоплення сином, який міг би стати поетом і мудрецем, змішувалося в його серці з тяжкою тривогою.

Цілу ніч Абай перевертався у ліжку без сну, не знаходячи й хвилини спокою, а на ранок разом з Дарменом почав поквапно лаштуватися в дорогу.

Холод не меншав, все навколо оповилося морозяним білим туманом, але це не спинило Абая. Із слізьми на очах попрощався він з усіма людьми аулу, потім, закутаний Айгерім, сів спиною до вітру в сани, дно яких заслали цупкою кошмою. Айгерім стояла поряд, і рясні сльози застигли на її блідому, стомленому обличчі. І довго ще, коли сани, запряжені парою добрих коней, мчали дорогою в місто, бачив Абай перед собою сумні очі дружини, які дивилися на нього з безмежною любов’ю…

Прибувши в місто, Абай звелів одразу ж їхати в дім Сулеймана, де зупинився Магаш. У дорозі похмурі роздуми не облишали його, і обличчя було стражденне, як у тяжкохворої людини.

Магаш побачив, що сани в’їхали у двір і впізнав батька. Поспіхом накинув на плечі теплий бешмет і побіг назустріч, відчувши серцем його тривогу і прагнучи, бодай на мить, заспокоїти його. Під шубою на ньому був пошитий міським кравцем тонкий чекмень, зітканий з верблюжої вовни та рожевого крученого шовку і прикрашений коричневим оксамитом. На блідому обличчі юнака горіли великі чорні очі; до його стрункої постаті дуже пасували темний бешмет і високий лисячий малахай. Магаш видався Абаєві напрочуд вродливим. Він привітався з батьком навмисне бадьорим, веселим голосом, і Абай, що сподівався застати сина в ліжку, трохи заспокоївся. Пригорнув сина і ніжно поцілував в очі. Йти поряд вузькими сходами було незручно, Абай пропустив Магаша вперед, і серце його тривожно забилося, бо помітив уповільнену, важку, як на його літа, ходу. Згасла надія, що майнула на мить. Цілий вечір Магаш бадьорився що було сили. Розповідав батькові про міські справи, про надзвичайний з’їзд, ділився з ним своїми роздумами, дотепно висміював близьких і дальніх родичів, тонко підмічаючи в них усе дріб’язкову і смішне. Коли ж лагідний і доброзичливий, Магаш почав говорити про погані звички і паскудні вчинки степових аткамінерів та управителів, у жартах його забриніли гіркота і злість. А проте, викриваючи цих людей, він намагався і до них бути справедливим, пояснюючи їхні мерзенні діла неуцтвом і темрявою.

За кілька місяців, проведених у місті далеко від батька, Магаш дуже змінився і духовно виріс. Абай розумів, що син з успіхом витримав суворе випробування; адже йому довелося провадити боротьбу з дуже сильними супротивниками на велелюдних зборах. Вдумливий, з рідкісним почуттям міри, Магаш, беручи участь у надзвичайному з’їзді, набув чималого досвіду, осягнув усю складність людських стосунків і не поступався тепер нікому — навіть найвидатнішим громадським діячам і борцям.

Тільки тепер по-справжньому зрозумів і оцінив Абай те, що розповідали йому про Магаша люди. І що більше наповнювалося батьківське серце гордістю за сина, то пристрасніше бажав йому Абай здоров’я і довгого життя. Хоч Магаш навмисне першого вечора переводив розмову на інше, Абай не переставав випитувати його про хворобу. Чи досить досвідчений той лікар, у якого лікується Магаш, чи можна на нього покластися? Чи вважає подружжя Павлових його гідним довір’я?

Магаш терпляче відповідав, що лікує його лікар Станов, чоловік середніх літ, який недавно приїхав у Семипалатинськ; він високоосвічений, має великий досвід і, безперечно, заслуговує на довір’я. Станов не тільки лікував Магаша, але й встиг заприятелювати з ним. А привів його до Магаша саме Павлов. І лікар, і сам він, Магаш, вважають, що в цій хворобі нема нічого страшного…

Проте синові слова не заспокоїли Абая. Сон не брав його, і він цілу ніч прислухався до кожного шереху, зітхання, покашлювання з сусідньої кімнати, де Магаш теж лежав не спавши на своєму високому ліжку. В чужому домі, у глибокій пітьмі, відокремлені один від одного стіною, батько й син у думці розмовляли один з одним, і від серця до серця йшла їхня стривожена любов…

«Якщо зі мною, не дай боже, щось станеться,— думав Магаш,— у батька зникне остання його опора, розвіється остання надія. Чи витримає він це, чи переживе?» При цій думці Магаш відчув раптом, як душна хвиля підкотила до горла. Задихаючись, він ледве стримував сльози, що ось-ось бризнуть з очей.

І ще подумав Магаш, що батько, живучи поряд з ним, не матиме спокою, і на ранок порадив йому переїхати до Кумаша. Адже батько звик зупинятися в нього, йому там і зручніше, і затишніше. Абай погодився і перебрався до свого приятеля.

Була саме субота, день, коли до Магаша звичайно приходив гурт учнів, які залишалися в нього ночувати. Усіх цих хлопців Магаш відправив на великих гринджолах до Абая. То були улюбленці поетові: змужнілий син Даркембая Рахім і його незмінні супутники Асан, Усен, Аскар, Максут, Шакен і Мурат, котрі також встигли дуже вирости. Була тут і нерозлучна пара гімназистів Кунан-баєвих, Нігмет і Жалель, яким минуло вже по шістнадцять років.

Рахім, найстарший з усіх, тепер самостійно розпоряджається своєю долею: закінчивши російську школу, він вступив до учительської семінарії, яка цієї осені відкрилася в Семипалатинську. Асан закінчує п’ятикласне міське училище. Дітям міських робітників Аскару і Мурату навчання так само пішло на користь, вони тримаються невимушено і впевнено, їм дуже личить чепурна шкільна форма. Личка у них розумненькі, серйозні і водночас веселі, вони відрощують собі волосся, як дорослі; чисті руки прекрасно справляються з перами та олівцями.

А Нігмет і Жалель — біла кістка! — стали дорослими молодиками і тримаються тепер ще бундючніше. Нігмет з його важкими повіками і темним обличчям стає особливо неприємний, коли сміється: спочатку зневажливо випинається наперед його товста червона нижня губа, потім відкривається рівний оскал великих білих зубів, а з його гострих блискучих очей визирає щось холодне, азимбаївське.

Чуясим видався на цей раз Абаю і син Какитая Жалель. Чорне, як вугілля, і жорстке, як кінська грива, волосся стирчало, наче щітка, надаючи його обличчю впертого, недоброго виразу. Якщо високий опуклий лоб свідчив про розум, то по косих, насторожено визираючих з-під припухлих повік очах видно було, що розум цей хижий і жорстокий. Очі його справляли неприємне враження ще й тому, що на повіках нема вій. Жалель завжди криво усміхається, показуючи дрібні рідкі зуби. Кумедний вигляд мав маленький ніс на великому похмурому обличчі.

Юні Кунанбаєви не дуже церемоняться з Абаєм. Їм байдуже, що він поет, мислитель, усіма шанована видатна людина. Хоч би куди вони прийшли, всі повинні з ними панькатися, догоджати їм. Та й не може степовий казах бути рівний їм, міським гімназистам! А що одягом, вдачею і обличчям своїм Абай майже не відрізнявся від батьків і дідів цих юнаків, то вони вважають його неосвіченим казахом, не гідним їхньої уваги. Вони поблажливо посміхаються, коли Абай називає імена російських поетів, говорить про російські книжки, вірші. Абаю, який почав учитися, вже будучи дорослим, вони не можуть пробачити те, що він неправильно вимовляє деякі російські слова. Всі його писання і розмови вони вважають пустою забавою малописьменного діда…

І сьогодні в гостях у Абая вони поводилися так само безцеремонно: сказали, щоб їм дали великі подушки, розляглися на них і, з цигарками в зубах, почали розмовляти між собою по-російськи. Теревенили про гімназисток, з якими знайомилися, про гарненьких дочок квартирних хазяйок, про не дуже строгих молодих жінок і наречених…

Аж ніяк не охочі до серйозної бесіди, вони незабаром вийшли до сусідньої кімнати, і там, валяючись поряд на високому ліжку, відкривали один одному свої сумнівні «таємниці».

Цілком інакше трималися юнаки, котрі залишились з Абаєм. Вони прагнули якнайкраще виконати прохання хворого Магаша: відвернути батька від сумних думок. Посідавши навколо великого чайного столу, хлопці, відповідаючи на Абаєві запитання, докладно розказували йому про своє життя-буття. Але розмова, незважаючи на всі їхні прагнення, вийшла невесела. Виявляється, що цієї зими міській бідноті дуже скрутно. Батьки цих хлопчиків — Абен, Сеїт, Сеїль — нічого не приносять додому: в місті безробіття, і нема такої робітничої сім’ї, де б не бідували, не голодували. Сеїтів синок, Аскар, говорив, як статечний глава сім’ї:

— Мабуть, такого важкого року, як нині, ніколи ще не було, Абай-ага. Навіть такий вправний, добрий працівник, як мій батько, і той не може сім’ю прогодувати. Мама каже, що коли б не моя стипендія, їй інколи і хліба не було б за що купити…

Аскар не соромився своєї бідності, йому не було чого приховувати. Всією душею, всіма своїми думками він кровно зв’язаний з трудовим людом. А ті, що безтурботно регочуть там, у сусідній кімнаті, почувають себе плоттю від плоті багатих нероб. Не поріг кімнати, а ціла прірва відокремлює їх від юних Абаєвих друзів, що глибоко зворушили душу поета своїм недитячим розумінням загального лиха.

Рахім заговорив про скрутне становище трудового населення міста:

— Цього року всім стало важче жити: і казахам, і татарам, і росіянам. Кажуть, це пояснюється не тільки лютою зимою, але й тим, що восени до міста прибуло багато переселенців з Росії; власне, вони йшли в Джетису, а як довідалися, що там була посуха, то й ринули назад, у Семипалатинськ. Місто велике, думали — тут якось проживуть. Але ж у всіх переселенців діти, а нема ні грошей, ні харчів, ні теплого одягу. Щоб не дати дітям померти з голоду, вони готові на яку завгодно роботу, хоч за горщик юшки, за шмат чорного хліба!

— А баям тільки того й треба,— озвався Асал.— Для них дармові робочі руки — велика радість! Вони звільняють своїх робітників,— мовляв, дуже дорого просите,— і наймають дешевих батраків…

Тепер Максут і Шакет теж посмілішали і почали розповідати про те, що чули дома від дорослих.

— У чинбарні і броварні та в затоні звільнили старих робітників, а взяли ці найдешевші робочі руки,— сказав тихо Максут.

— Баї звільняють — це ще не диво! — додав Шакет.— А ось підрядчики затонські теж туди пнуться. Мого батька і дядька Сеїта звільнили, Абай-ага.

Тут несподівано встряв у розмову своїм ламаним баском Усен:

— Та хіба річ у російських переселенцях? То ще півлиха. Але ж до міста з усіх околишніх сіл та аулів народ хмарою суне. Там неврожай, їсти нема чого — куди ж їм подітися? Ось вони і йдуть до міських багатіїв за саму юшку працювати!

Абай спитав Мурата, онука Дамежан, як живеться жатакам ближньої сторони. І кирпатий Мурат, блиснувши чорними очима, гаряче заговорив:

— Тільки голодні степовики, які прийшли з аулів Карашолаку, Шоптигаку та з жатаків Жоламану оббивають пороги у баїв, а міський робітник не буде свою робітничу гідність за шматок хліба та за миску юшки продавати. Він звик певну плату, хоч би той самий золотий, за свою працю одержувати. Міському робітникові тепер нема куди податися. Нема у нас заробітків, просто-таки дихати нема чим.

Урен дивився на маленького Мурата захоплено: «Ач, як говорить, нібито дорослий!» — і раптом, несподівано для самого себе, зареготав. За ним зайшлися реготом і інші хлопці. Деякі з них збентежилися мало не до сліз, але спинитися ніяк не могли. Надто довго сиділи вони статечно, провадячи серйозну розмову. Мурат зашарівся і сердито пробурмотів:

— Ну, чого регочете, хіба я збрехав?

У його ясних очах, звернених до Абая, були образа і прохання про допомогу.

— Діти, Мурат дуже добре говорив,— заступився за нього Абай.— Я ще ні від кого не чув того, що він сказав.

Підбадьорений Мурат розповів ще, як багатії — різники і торговці — знущаються з хлопців і жінок, коли ті приходять просити роботу: «Сороківця на день тобі вистачить чи, може, такій важній особі цього замалої», «Та вже кого, як не тебе, й найняти, баю?»

— Отак насміхаються з бідноти Сейсеке, Блеубай-хаджі і Жакин з Хасеном…

Рахім зі слів Абена передав Абаєві думку Павлова відносно переселенців:

— Чому саме цього року покинули вони насиджені свої гнізда і зринули сюди цілим народом? Виявляється, у самій Росії цей рік був теж важкий, неврожайний. І цар, побоюючись, що скупчення голодних людей у центрі країни може загрожувати його владі, вирішив переселити селян у такі краї, де землі багато, а народу мало…

Рахімові слова почув з сусідньої кімнати Жалель. Він підхопився з ліжка і став на порозі. Засунувши руки в кишені так, що відстовбурчилися поли святкового мундира, Жалель перевальцем підійшов до Рахіма. Косі його очі насмішкувато дивилися з-під м’ясистих повік. Хизуючись доброю російською вимовою, він заговорив, звертаючись до Рахіма:

— Ти що ж думаєш, Російська держава боїться якихось голодних мужиків, зовсім недавно звільнених від кріпацької залежності? Російське селянство звикло до свого скотського стану не з учорашнього дня. Замість говорити про те, чого не знаєш і розуміти не можеш, мовчав би краще!

Рахім хотів був відповісти йому, але Жалель тільки відмахнувся:

— Годі базікати, навіть слухати тебе не хочу!

— Ти помиляєшся, Жалель,— заперечив Абай із стриманою досадою.— Рахім правильно говорить. Якщо більшість народу бідує, голодує, то уряд може опинитись не тільки в дещо скрутному становищі, але й іноді навіть у небезпеці, а через це буває змушений вживати запобіжних заходів. Ти погано розумієшся на цих справах і судиш дуже поверхово.

І Абай, повернувшись спиною до Жалеля, знову заговорив з Рахімом. Жалель похмуро і вороже глянув на Абая і, не знаючи, що відповісти, вийшов.

Цієї ночі, після того як юні гості полягали спати, Абай покликав у свою кімнату Дармена. Лежачи на дерев’яному ліжку, він сказав Дармену:

— Давно придивляюся до сина нашого Какитая, до цього Жалеля, і ніяк не можу збагнути, чого саме його вирішив батько віддати в російську школу? Невже нема в нього спадкоємця більш достойного?

Дармен, який цілий вечір мовчки спостерігав Абая, милуючись, як добре той розмовляє з своїми гостями, зрозумів, що Жалель таки розсердив його.

— О Абай-ага, якщо цей не придатний до навчання, то інші й поготів! — Дармен розсміявся.— Приміром старший його син Дархан. Я сам чув, коли Какитай питав нашого Магаша, якої він думки про Дархана: «Як ти думаєш — виросте з нього хороша людина?» Магаш глянув на тупу фізіономію цього Дархана і відповів батькові жорстоким і правдивим жартом: «Звідки стати йому хорошим, сам подумай! Мені ще не доводилося бачити хорошу людину з таким лобом, як у нього. Один великий російський письменник так сказав про одного свого героя: «У його честі мідний лоб». Боюсь, що й син твій виросте міднолобим…» Після цієї розмови Какитай і віддав Жалеля до школи замість Дархана…

Абай невесело посміхнувся.

— Буває, що навчання перероджує людину,— відповів він, роздумуючи.— Можливо, Жалель і виправиться. А якщо ні,— лихо буде. Адже їх не тільки російська гімназія виховує, вони ще Кунанбаєви. Можуть з них пихаті степові чваньки вирости, хазяїни забіякуватих багатих аулів. Стануть бідою для народу!

І Дармен з Баймагамбетом, які не любили Жалеля за його пустопорожнє чванство і грубість, погодилися з Абаєм.

2

Магаш, який кріпився в перші дні після батькового приїзду, почав швидко марніти. Абай з страхом помічав, що син часто задихається, що липкий холодний піт зрощує йому лоб, що посилюється сухий, надривний кашель. Абай, котрий бачив багато усяких хвороб у своєму довгому житті, не раз зустрічався і з цією, особливо небезпечною для незміцнілих молодих людей. Адже від неї помер Абіш. Охоплений невимовною тривогою, він усі свої надії покладав на лікування. Адже Магаш ще на ногах, хвороба ще не здолала його, і вправний лікар міг би врятувати сина! Навіть якщо не можна вилікувати хворого, невже нема ніяких засобів до того, щоб затримати невблаганний хід хвороби, віддалити неминучий кінець! Усвідомлюючи, що життя Магашеве в небезпеці, Абай вперто чіплявся за цю останню свою надію.

Сьогодні вдень, сидячи у Магаша, Абай з хвилюванням чекав приходу лікаря; разом з ним пообіцяв прийти Павлов, звільнений з-під арешту.

І ось Федір Іванович входить разом з невисоким чоловіком, У цього чоловіка приємне обличчя, від якого віє здоров’ям, кучерява русява борода. Відкритий погляд, високий розумний лоб, впевнені, неквапливі рухи,— все викликає у Абая довір’я. Ввічливо привітавшись, Станов, не чекаючи на особливе запрошення, іде до Магашевої спальні і щільно причиняє за собою двері. Павлов і Абай залишаються удвох і, сівши біля письмового столу, тривожно думають кожний свою думу.

Сьогодні вирішальний день: Абай, Павлов і Станов домовилися зустрітися, щоб вирішити дальшу долю хворого. Цим разом лікар надовго затримався у Магаша. Він оглянув його особливо уважно. Станов заборонив Магашу з’являтися на міських зборах, звелів якнайбільше лежати в добре провітрюваній кімнаті, якнайменше зустрічатися з людьми, додержувати дієти.

Очікуючи, поки Станов вийде, друзі потроху втяглися у звичну розмову. При першій їхній зустрічі в домі Кумаша їм весь час заважали сторонні відвідувачі, і Павлов не міг говорити вільно. Тепер він використав нагоду, щоб розповісти Абаю важливі новини, які надійшли від товаришів з Центральної Росії.

Царський уряд дуже боїться революції. Влітку по внутрішніх губерніях прокотилася хвиля селянський бунтів. Назріває протест серед заводських робітників. Царський уряд шукає способів відвернути від себе народне невдоволення і з цією метою затіває війну з Японією. Війна відкриває широкі можливості для псевдопатріотичної пропаганди під гаслом «врятування вітчизни» від чужоземного ворога. А легка перемога, на яку сподівається самодержавство, зміцнить його становище в країні…

— Я думаю, Ібрагіме Кунанбайовичу,— закінчив Павлов, — що ближчим часом ми з вами почуємо про початок війни між Росією і Японією.

— Скажіть, Федоре Івановичу,— невпевнено спитав Абай,— якщо все буде так, як ви кажете, і між Росією та Японією справді виникне війна, то кому ж ми повинні бажати перемоги?

Абай замовк, не наважуючись довести свою думку до кінця, але Павлов твердо відповів:

— Коли ви хочете знати думку мою і моїх другів, то ми бажаємо поразки російському цареві. Поразка ця аж ніяк не загрожує існуванню Росії, але вона прискорить прихід революції.

— Я не певен, що ви маєте рацію, Федоре Івановичу,— заперечив Абай, хоч чекав саме такої відповіді.— Мабуть, я посперечаюся з вами.

— Що ж, я вас слухаю, Ібрагіме Кунанбайовичу.

— Ми…— Абай спинився.— Ви не думайте, що я говорю тільки про себе, я говорю про народ. Хай то буде російський селянин, степовий казах чи мільйони трудівників, що населяють міста,— кожен з цих людей, думаючи про Росію, каже собі: моя вітчизна, моя держава — як же можу я бажати їй поразки? Кожна людина, що живе в Росії і має серце в грудях, бажає перемоги своїй батьківщині. Це ж природно, інакше й бути не може! — гаряче вигукнув Абай.

— З першого погляду ваша думка справді здається правильною, — заговорив Павлов, добираючи докази, які могли б бути переконливими для Абая.— Проте в народу, в тих мільйонів людей, про яких ви говорите, є не тільки зовнішній ворог. Коли навіть визнати, що Японія — йому ворог, то це ворог далекий і не такий уже страшний. У нього є вороги ближчі і, мабуть, страшніші.

— Ви кажете про самодержавство? — думка Павлова ставала для Абая яснішою.— Звичайно, самодержавство — великий ворог народу…

— Так, це найближчий, найпідступніший і найнещадніший ворог трудового народу! — схвильовано сказав Павлов.— Але якщо цей ворог зазнає оглушливого удару, тобто воєнної поразки, він розгубиться, ослабне. А сили революції внаслідок цього зростуть, дістануть реальну можливість діяти. Коли Росія виграє війну,— самодержавство зміцніє. Тоді вільно розгуляється реакція, і революцію буде відкинуто назад на багато років. Так думають усі справжні революціонери…

Павлов не приховав від Абая, що і в революційному русі є люди, які на словах «разом з народом» і «проти самодержавства», а насправді йдуть на змову з темними силами і намагаються підірвати справу революції зсередини.

Абай подумав, що і в цій святій справі, як і скрізь, поряд з добром гніздиться зло. Непохитна віра в перемогу істини і добра над силами зла, що звучала в словах Павлова, була близька Абаєві і трохи відвернула його від батьківського горя; в його змученому серці зажевріла надія, і тепер він міг спокійніше вислухати висновок Станова.

Лікар визнав становище Магаша тяжким. Вилікувати, на жаль, його не можна, бо сучасна медицина ще не знайшла цілющого засобу проти цієї хвороби. Хворому конче потрібні свіже повітря, добре харчування і догляд. Треба домогтися того, щоб хвороба з скоротечної форми перейшла в хронічну. Такі хворі часто-густо живуть довгі роки. Ось усе, що Станов міг сказати. Він радив якнайшвидше перевезти Магаша в аул і там лікувати його кумисом…

Кілька днів по тому Абай, Дармен, Баймагамбет і Какитай лаштувалися в дорогу. Зима все ще лютувала. Страшно було дивитися на чорні, обморожені обличчя приїжджих з степу, а особливо на тих, хто прибув верблюжачим караваном, який взагалі просувається повільно. Багатоденна хуртовина могла захопити Магашеву кибитку у відкритому степу, і це дуже тривожило Абая. В усякому разі, треба, щоб Магаш мав багатьох попутників, бо тоді й хуртовина не страшна: багатолюдна валка завжди проб’ється вперед… От коли б усі родичі, друзі й знайомі, які приїхали з аулів у місто, вирушили разом назад!

І люди відгукнулися на заклик Абая. Вони просили тільки кількох днів відстрочки, щоб завершити свої справи і запастися всім потрібним до кінця зими. Швидко промайнули ці дні, і ось завтра на світанку з десяток саней виїдуть з міста у степ…

Напередодні від’їзду до Абая прийшов попрощатися Павлов. До його обличчю було видно, що він приніс якісь хвилюючі вісті. Ніби не знаходячи собі місця, він походжав по кімнаті. Нарешті, зупинившись перед Абаєм, урочисто сказав:

— Ібрагіме Кунанбайовичу, ми на порозі подій, наслідки яких неможливо зараз передбачити. Розпочалася війна з Японією. Японія виступила перша, не чекаючи оголошення війни з боку російського уряду. Через бездарність царського командування японці, незважаючи на героїчний опір гарнізону, захопили фортецю Порт-Артур. Самодержавство вже з перших днів війни виявило всю свою гнилизну. Воно показало, що не може ні правити країною, ні захищати її кордони. Воно веде країну до неминучої воєнної поразки. Мільйони людей, які ще сумнівалися в можливості приходу революції, незабаром почнуть вірити в її неминучість. А коли віра в революцію, прагнення до революції охоплюють широкі маси, значить Її прихід уже близький!..

Революція!.. Це бунтівне слово, вимовлене другом, і віра в близькість революції, що звучала в його Голосі, сповнили радістю Абаєве серце. Життя, яке він знав, його похмуре середовище, горе, що спіткало його домівку, тіснили Абая звідусіль, наглухо замикаючи в своєму колі. І ось хтось дужий і добрий, ніби розпроставши крила, зім’яті негодою і бурями, сказав: «Одірвися від повсякденності, дивись у далечінь! Думкою, серцем, мрією своєю прямуй назустріч майбутньому».

Протягом останнього місяця Абаю весь час здавалося, що він стоїть над безоднею. Уві сні його мучили кошмари, йому ввижалося, що він пливе по криваво-каламутній воді. Важка імла буремної ночі насувається на нього. Один у пустельному холодному світі, захлинаючись крижаною хвилею, він знемагає, втрачає останні сили.

Тепер, коли синові загрожувала смертельна небезпека, Абаю часом уявлялося, що страшна примара холодної неосяжної пучини і є само життя…

Радісна звістка, принесена Павловим, здалася поетові ясною вранішньою зорею. Посланцем майбутнього прийшов до нього Павлов, і Абаю уже вчувалася хода нової людини, яка йде йому назустріч; то була хода сильного, розумного і доброго володаря незнаних, могутніх сил.

А що ж там, у надрах казахського степу, в тому світі, де живе він, Абай,— чи є там люди, здатні розкрити серце і розум назустріч новому життю? Поки що степ сліпий і глухий; він оповитий непроглядною імлою, жодний промінь ще не мріє в цій імлі. Тим-то так страшно людині, що самотньо пливе в далину по холодних каламутних хвилях. Проте сьогодні вже видно туманні обриси нового незнаного берега; десь там, за чорною горою, благословляється на світ…

До Абая прийшли попрощатися його старі друзі — Сеїль, Дамежан, кілька затонських вантажників на чолі з Сеїтом та Абеном. Абай привітно зустрів гостей, звелів зварити м’яса і принести кумису. Хоч як важко жилося зараз усім цим людям, ніхто не промовив і слова скарги: зпали, що серце Абая сповнене печалі, і не хотіли нести йому ще свої турботи. Крім того, всіх хвилювала тепер звістка про початок війни і гості навперебій розпитували господаря про значення цих подій. Абай докладно розповів усе, що знав з уст Павлова. По обличчях слухачів видно було, що вони не тільки добре розуміють суть того, про що Абай говорить, але ще й пов’язують з війною якісь свої надії. Мабуть, думки, висловлені Павловим, уже носилися в повітрі. Та й сам Павлов, і його дружина недарма цілі дні бували в затоні…

Отак точилася жвава розмова. Раптом до кімнати зайшов Дармен, а за ним Шубар і ще кілька чоловік. Привітавшись з ними, Абай провадив далі:

— Хто знає, скільки ще часу мине, доки ми побачимо нове, краще життя! Люди, розумніші і прозорливіші за мене, передові люди російського суспільства, можливо, змогли б відповісти на це питання. В усякому разі, рано чи пізно, той світ неправди, в якому ми живемо, мусить змінитися й оновитися.

На обличчях гостей, покарбованих зморшками, гіркими слідами тяжких переживань і образ, заграв на мить відблиск світлої радості: слова Абаєві наче перекликалися з несміливими надіями, що зріли в їхніх серцях.

Захоплений розмовою, господар зовсім забув про Шубара, і раптом той сам нагадав про себе різким голосом, який завжди проймав Абая холодом.

Шубар мав прикру звичку — говорити з Абаєм трохи насмішкувато. Таким самим тоном звернувся до нього і сьогодні:

— От, Абай-ага, одні обіцяють людям кінець світу, а ви — рай на землі. Чи не будете ви ласкаві сказати нам, коли саме осінить нас ця благодать? А головне, чи сподобиться дожити до неї хтось із присутніх або принаймні хоча б хтось з нині живущих?

Абай не відповів Шубару і навіть не обернувся до нього. Зразу заговорив про інше…

Гості розійшлися вже смерком. Залишившись вдвох з Абаєм, Дармен засвітив лампу і поставив її на стіл. Пильно дивлячись на вчителя, він заговорив про те, що мучило його весь день:

Ви казали вашим друзям про те чудове життя, яке колись настане. Я розумію, чому ви не хотіли відповісти Шубару, але ж це питання було в усіх на язиці. Коли т настане час, про який ви говорили? Якщо не ми, то чи доживуть до цього дня наші діти?

Питаючи про те саме, про що Абай нещодавно питав Павлова, Дармен благально дивився на нього. Напіввідкриті губи Дармена, його розумні сміливі очі, в яких горіла неспокійна душа, виявляли пристрасне нетерпіння. І Абай, як це часто бувало, перейнявся вогнем ного натхнення.

— Звісно, молоде покоління наше побачить нові часи,— сказав він повагом, ніби вдивляючись у майбутнє.— А можливо, і дехто з нас, вже зрілих людей, дійде до нового дня. Можливо, дійдуть і хороші, і погані, і там кожен дістане по заслузі. Я хотів би, щоб до цього часу дожив ти, Дармен! — Голос Абая затремтів його очі взялися вологою: в них була і скорбота, і сяйво оновленої душі…

На другий день вдосвіта Абай, Дармен і Баймагамбет під’їхали у широких, запряжених парою санях до двоповерхового будинку Сулеймана, де жив Магаш. У цей час з двору виїхали шестеро парокінних саней; останньою йшла Магашева кибитка з критим верхом, оббита товстою кошмою. Довга валка потяглася в степ повз врослі в замети землянки слободи. Пронизливий, дошкульний вітер із зловісним вереском знімав сніговий пил…

3

У половині березня в степу звичайно вже чорніють таловини, але цього року лютий мороз ще не перевівся, завірюхи посипали степ снігом, його поверхня, ніби виливана вітрами, була одноманітна й гладенька, наче крашанка. Почався джут. Тяжке лихо спіткало більшість аулів. Худоба, спустошивши всі запаси, голодувала, почала дохнути. На оборах і поза їх межами височіли гори обмерзлих овечих трупів; багато гинуло і корів. Навіть витривалі дорослі верблюди були вкрай виснажені. Пролежавши ніч у хліву, вони на ранок розбредалися по степу, шукаючи якоїсь поживи, і, хоч би що потрапляло їм на очі — стебла заметеного снігом очерету чи чагарника,— все об’їдали. А верблюдиці і верблюденята, сяк-так дотягши до кінця зими, тепер виздихали, і їхні трупи валялися навколо зимовищ. У кожному зимовищі тримали тепер тільки коней для роз’їздів, для них зберігали кожний віхтик сіна або соломи, інша худоба була в отарах біля чабанських юрт.

Що ближче до кінця зими, то більше тривожились хазяї про коней, відігнаних на дальні пасовища: як вони перенесли цю тяжку зиму? Щоб заспокоїти себе, люди в розмовах вихваляли витривалість і стійкість коня.

— Кінь, відомо, не піддається джутові!

— Аби була на землі хоч стеблинка, а кінь вже по ребра в сніг зариється і добуде її!

— Кінь іншій худобині не пара: якщо знайде траву, вже з того місця не зрушить. В найдужчу віхолу не піде за вітром!

— Хіба з конем яка худоба зрівняється? Коневі копита правлять і за сокиру, і за мотику…

Цілісіньку зиму аули в горах, низинах і заплавах тримали один з одним зв’язок. І в середині березня весь край облетіла сумна звістка: табуни коней, що перебувають у відгоні, вже косить біла загибель! Косяки, відправлені на жайляу в так звані зовнішні райони, загубилися в хуртовині і тепер пропадають. Багато коней загинуло серед скель, попадало з урвищ, потонуло в заметах…

Казали, що по деяких табунах, де була тисяча або півтори тисячі голів, залишилося по двісті, триста, а то й по сто коней. Якщо зима затягнеться, від усього кінського господарства тільки й залишаться чабанські юрти.

Скрутно було худобі, але й людям у степу було не набагато краще. Голодні, змучені безнастанною тривогою про худобу, вони змарніли страшенно. Вже кілька місяців жінки блукали по степу з лещатами в руках, шукаючи хоч якого-небудь корму для своєї охлялої худоби, викопуючи кущики чию, верблюжу колючку. Їхні обличчя огрубіли і почорніли від лютого холоду, взялися ранніми зморшками, обвітрені губи і руки порепалися. Старезну бабу не відрізниш від ще недавно красивої молодої дівчини — всіх зрівняла ця люта зима.

Кочівники кажуть: «Джут сім братів з собою веде». Прийшов мороз — ожеледь, а за нею — падіж худоби йде, за падежем — голод, за голодом — в хаті холод, за холодом — хвороби, за хворобами — роз’єднання, а за ним і останній брат — старцювання. Люди в аулах вже залишились без палива, запаси харчів вичерпались, їхати до міста на базар нема на чому. На шляхах з’явилися піші блука-!чі, які брели з своїми дітьми світ за очі. Дехто з них, знесилившись, падає у сніг і вже не може підвестися.

Від того, що проїжджих ставало дедалі менше, а бурани мели, як і раніше, сніг поступово завалив усі шляхи. Зв’язок між степом і містом та аулу з аулом завмирав. Жителі зимовищ, які притулилися в лощовинах і під горбами, причаїлися в своїх, одірваних від усього світу кутках, як бабаки в норах. Настав час, коли, як то кажуть, «і шуліці, і курчаті треба душу рятувати». Цю небувало люту зиму, яка знедолила людей, народ назвав «роком великого джуту».

Наприкінці березня біда спіткала і косяк коней, у свій час відправлених на відгінні пасовища з аулу Абая.

Ще восени Абай, Магаш і Какитай об’єднали свої табуни. П’ять досвідчених табунників пасли величезний косяк — тисячу двісті голів. З наближенням зими старший пастух Алтибай повів свій косяк у низину на землі сусіднього роду Ажі, бо йшли чутки, що там улітку була добра паша. У самих ажінців коней було мало, через те вони не пошкодували для Абая своєї землі з багатими кормами, що залишилися під снігом, тим більше, що Абай пообіцяв заплатити за пасовище.

Хоч зима була сувора, табуни якось проіснували увесь січень. Проте в середині лютого морози посилились і тут теж почався джут. Пасовище було зовсім витолочене, коні почали худнути. Лошата-стригуни і трирічні лошиці вже так ослабли, що й на ногах не могли встояти. А до того ж пішов ще мокрий сніг з дощем, і земля взялася кригою. Почався падіж. Жеребні кобилиці скидали приплід. Бачачи це, Алтибай вирішив відкочувати на інші місця. Какитай, що приїхав з аулу, звелів гнати коней до Акшоки. Цілий місяць йшли табуни до аулу Абая. Алтибай не знав спокою, ретельно добираючи місця для зупинок, невтомно піклуючись про збереження косяка, проте у всіх лошат набагато подовшали хвости. Досвідченим людям відомо, що це означає. Під’їздячи до незнайомого табуна, вони по довжині хвостів у лошат визначають його стан. Якщо у стригунів хвости короткі, гість неодмінно скаже про те хазяїнові, а хазяїн подякує богові і пастухам: буде табун ситим. А в косяку Алтибая навіть у дволітків непомірно подовшали гриви і хвости.

У багатьох коней на гривах і хвостах з’явився ковтун, до них причепилися реп’яхи і колючки. Дорослі коні — сама шкіра та кістки, шерсть на голові наїжилася. Помітно схуд і молодняк, а у кобилиць, що скинули лошат, аж ребра світяться… Одним словом, у всьому косяку Алтибая не стало жодного хоч трохи вгодованого коня.

У дорозі табун танув просто на очах, багато кінських трупів встеляло стражденну путь. Вперто пробиваючись додому, Алтибай щодня сідав на нового коня з найсильніших і їхав попереду всього косяка; слідом за ним вели бвої табуни й інші пастухи, так само часто міняючи головних коней.

Хоч яких зусиль докладали табунники, коні здихали. Під снігом була ожеледь, що настала одразу ж після осінніх злив, коли мороз раптом скував землю. Розгрібаючи в пошуках кормів глибокий сніг, коні постійно натикалися на кригу. Цілий місяць ішов косяк, а за звичайних умов це тривало б не більше двох днів. Тепер табуни наближалися до аулу Абая, розташованого під горою Арал-Тобе. Ось уже і землі Жимба та Ітжон. Хоч і тут лежить глибокий сніг, під ним росте таволожник, трапляються чийові зарості. Табунники поставили свої пошарпані кибитки на Нйжній Жимбі, і Алтибай дозволив молодим пастухам до смерку відпочивати, а сам, як людина бувала, виїхав стерегти косяк верхи на сивому жеребці.

В пошуках кормів коні потяглися від місця стоянки на захід. Стомлений довгою їздою по глибокому снігу, Алтибай дрімає в сідлі, похиливши на груди обважнілу голову в чорному малахаї. Раз у раз він прокидається. Алтибаю сниться його добра дружина Інкар, схудла, у старому одязі,— він не бачив її цілу зиму. Вона жаліє його і ласкаво каже: «Ляж відпочинь! Я тобі постіль приготувала, засни!»

Здригнувшись, Алтибай знов прокидається. Тепер снуються в голові невиразні думки, мрії, схожі на сновидіння і, немає їм кінця-краю. Дістатися б тільки своїх, по* бути з жінкою і дітьми у старій, дірявій юрті, відпочити на твердій постелі…

Отак їхав він за косяком, напівдрімаючи. Кінь ступав обережно. Раптом Алтибая пойняла тривога. Протерши очі, він побачив, що ясний день несподівано швидко померхнув. Вітер дужчав і, знімаючи сніговий пил, переходив у буран; попереду не було нічого видно; лютий вихор у німій і глухій імлі шалено бив йому в обличчя.

Алтибая вмить наскрізь пройняло крижаним вітром, Зібравши останні сили, він почав був пришпорювати коня, але той стояв як укопаний і важко дихав. Потім він рвонувся, пробіг кілька кроків і знову спинився. Крізь віхолу Алтибай не міг розрізнити, скільки коней поперед нього і навколо, і закричав гучним голосом, до якого за зиму звик увесь косяк.

І раптом він побачив, як, ніби заодно з бураном, просто на нього бігло багато коней, щільно збившись докупи. Серце його завмерло: мало було лиха й напасті, а тепер ще голодні, виснажені коні, не встоявши проти завірюхи, пішли за вітром…

Наближалася ніч, товаришів-табунників не було поряд, а коням, які могли б ще якось дістатися додому, загрожувала смертельна небезпека. І Алтибай кинувся на боротьбу з виючою імлою. Високо піднявши дубця і гучно покрикуючи, він вдерся в гущу табуна, намагаючись, якщо не завернути його, то хоча б спинити. Він не знав, куди поділася решта коней, помітив тільки, що на чолі тих, що мчали за вітром, був гнідий скакун Абая. Цілу зиму його табун ішов попереду інших, пробиваючи дорогу і розгрібаючи сніг під час тебенювання. Якщо в дорозі траплявся якийсь клаптик землі, де збереглась трава, то гнідий жеребець, хоч би який був буран, зупинявся і починав розривати копитами сніг. І тоді весь його табун починав тебенювати, а за ним поступово затримувався і весь косяк, і всі інші коні також вибивали копитами корм з-під снігу.

Тим-то жахнувся Алтибай: увесь табун гнідого жеребця пішов за вітром. Значить, тепер уже не зупиниш коней. Коли на їхньому шляху трапиться глибокий яр або западина, солоне озеро чи урвище, косяк неминуче зазнає великих втрат.

Під час бурану коні часто стають жертвою вовків. Ідучи за вітром, вони розбиваються на дрібні групи, відстають, блукають, їх потім це так просто знайти і зібрати. Не всі повертаються до своїх косяків. Після таких буранів у степу залишається безліч темних горбків — кінські трупи… Тепер найстрашніше було те, що Алтибай ось-ось відстане на своєму сивому жеребці від коней, що швидко бігли вперед, і вже не зможе подати голос, щоб збити навколо себе косяк. Коли б їх наздогнали інші табунники, що залишились відпочивати!

Відколи Алтибай вперше зустрів косяк, який ішов за вітром, він безперестанно кричав, щоб підбадьорити вкрай змучених коней, а коли б поблизу опинилися вовки, — то й пристрахати вовків. Він кричав на всю силу могутніх грудей — гучно, протяжно. Його самотній голос, врізаючись у посвист вітру, линув далеко по степу: «Уа-ха-ха-у! Ой-айт!» Табун віддалявся од стоянки, незабаром коні пройдуть підвітряний бік, стоянка залишиться збоку, і тоді вони не почують не тільки голосу людини, але й гуркоту обвалу. А завірюха дужчала, і все навколо оповило моторошною білою імлою.

Сонце, мабуть, уже сховалося, біла виюча запона почала мерхнути. Тільки б жигіти на стоянці прокинулися, сіли на коней і прискакали на допомогу! І Алтибай, страхаючись найближення ночі, все кричав і кричав безперестану. Нарешті і його дужий, здавалося б, невтомний голос почав хрипнути, але Алтибай все ще кричав. Гнідий жеребець, який звик коритися голосові табунника, і тепер, коли крик Алтибая віддалявся або зовсім завмирав, трохи уповільнював крок…

Алтибай на своєму сивому жеребці, який ледве пересував ноги, повільно їхав стежкою, уторованою кіньми. Що більше лютувала хурделиця, то частіше табунникові траплялися відсталі виснажені коні. Вони повільно відокремлювались від табуна і незабаром падали, уткнувшись мордою в сніг, або перекидалися набік, як дерев’яні. Це був кінець. І хоч серце Алтибаю з жалю кров’ю обкипало, він розумів, що так їм, можливо, й краще…

Минув довгий час, але жодний табунник не показувався, не гнався за косяком. Коні, які ще сяк-так пересували ноги, не могли спинитися. На яку нову муку їх гонить — невідомо. Алтибай уже ладен був кинути тікаючий табун, але не міг: трупи загиблих коней, вказуючи йому шлях, вели його все вперед і вперед…

Іноді снігова пелена розривалася, і землю ставало видно на відстані дубця від морди коня. Алтибай, який чатував на цей момент, кидав у розрив свій відчайдушний крик. Потім біла пітьма знову застилала йому зір. Свист, зойки, завивання сповнювали повітря, неначе якась зла сила святкувала торжество смерті, холодну загибель всього живого.

Алтибаю до болю шкода приречених тварин, ридання підступає до горла. І він знову і знову нукає на змученого свого жеребця, б’є його канчуком, марно намагаючись наздогнати тікаючий табун. І раптом збоку промайнули якісь тіні: то Алтибай своїм гуканням сполохав вовчу зграю. Знахабнівши, вовки кинулися в наступ, мало не перекинувши табунника і його коня…

Колй зграя, розділившись на два потоки, ринула вперед, Алтибай закричав з останніх сил, щоб попередити гнідого жеребця про нового ворога. Два десятки голодних вовків летіли на гнаний вітром табун. Звичайно коні, угледівши вовків, з гучним іржанням збивають докупи і, оточивши ослаблий молодняк, зустрічають напад ворога. Жеребці скачуть навколо косяка, відганяючи вовків. Один кінь, нагнувши шию, вискалившись, з грізним виском б’є копитами землю; другий, жертвуючи життям заради табуна, кидаєтеся на вовків і б’ється з ними, обливаючись власною кров’ю.

Гнідий вожак славився колись тим, що сам, наче ведмідь, насідав на хижаків і примушував їх тікати. Але чи зможе він вистояти проти них тепер? Тут до Алтибая долинуло ледь чутне іржання гнідого жеребця, і на його поклик одразу відгукнулися велика булана кобилиця і ширококоста гніда. Але в іржанні цьому не було нічого грізного для ворогів, і серце Алтибаєве неначе хтось стиснув у кулаці! Ні, не до снаги коням було чинити опір!

А вовки вже звикли за цю зиму безкарно розправлятися на пасовищах з охлялими кіньми. Дві зграйки, очолені двома короткохвостими сірими вожаками, наче вихор, налетіли на табун гнідого скакуна. Тим часом коні добігли до краю глибокого яру на Верхній Жимбі, і цей яр став їхньою могилою. Гнідий жеребець, намагаючись спинити свій косяк, почав був з гучним іржанням обходити його спереду, але раптом провалився у замет. Вся низина і яр повнісінькі були снігу, а черево зажерливої білої смерті було таке глибоке, що до дна його не дістанеш і пікою. Гнідий жеребець скотився в урвище. Здоровенний вовк з коротким хвостом, короткими грудьми, який біг попереду, стрибнув слідом за скакуном і, спираючись лапами на його круп, швидко перегриз йому горло. Решта коней, перелякані наближенням неминучої смерті, кинулися за своїм вожаком…

І тут наспів нарешті Алтибай. Коли він побачив, що коні б’ються в передсмертних судорогах, він ні на мить не подумав про те, що вони чужі, хазяїнові. Добра, розумна тварина, яка слухалась його голосу і корилася йому, була для нього тепер другом, котрий кличе про допомогу в свій смертний час. Алтибай зіскочив з свого коня і побіг уздовж яру, розмахуючи дубцем. Намацавши ногами твердий грунт, він приловчився й гахнув по голові короткохвостого вовка, що розправлявся з гнідим жеребцем.

Зграя була така велика, що не звернула на людину ніякої уваги: вовки розправлялися з кіньми, по шию загрузлими в снігу, розпорювали їм животи, перегризали горлянки. Алтибаю тільки й залишалося, що кричати і погрожувати вовкам дубцем, стоячи край яру. Скуштувавши гарячої крові і сп’янівши від її запаху, вони не чули Алтибая. Йому вдалося ударом дубця повалити ще одного хижака. В цю хвилину табунник помітив якусь метушню позад себе. Кілька вовків напали на його сивого жеребця, що стояв край урвища. Ось вони вже розпороли йому живіт, перегризли горло. Нетямлячись від люті, Алтибай кинувся на них, але тільки коли він наблизився впритул, вовки неохоче, неквапно забралися геть. Незабаром і решта вовків, вдосталь наситившись, побігли, звихрюючи сніг, і зникли з-перед очей.

Десятків з п’ять коней або валялися мертві, або по шию загрузли в снігу і стояли нерухомо, як укопані. А всього в табуні гнідого скакуна було близько ста коней — значить, решта цієї страшної ночі загубилися, розбрелися і, мабуть, також загинули. Скакуни, дійні кобилиці, породисті жеребці, прикрашені пір’ям та амулетами, дволітки, трилітки і п’ятилітки — всі вони полягли в голому сніговому степу, поховані в заметах…

Тепер Алтибай залишився сам. Йому здавалося, що ніч тягнеться нескінченно, мороз і вітер проймали його до кісток, в голові паморочилося, хилило на сон…

Цілих шість днів лютував буран. На сьому добу на безхмарному морозяному небі з’явилося холодне сонце, настав безвітряний тихий день. Молоді табунники, яких з надією і відчаєм кликав Алтибай, прийшли до яру Жимба і побачили наполовину об’їдені вовками кінські трупи. Поблизу валялись розкидані шматки старого Алтибаєвого кожуха, трохи осторонь — одірвані халяви і пришви його чобіт, з-під снігу стримів приношений чорний малахай.

…А коли сніги розтанули і земля протряхла, подорожні, які під’їхали до яру Жимба, побачили жахливу картину: на дні яру, притулившись один до одного боками, стояли з тридцятеро мертвих коней. У ніч жахливої завірюхи ці коні, рятуючись від вовків, кинулися в яр слідом за своїм вожаком, загрузли в снігу і замерзли. Так і стояли вони тепер збившись докупи, як це завжди роблять літньої пори табуни, рятуючись від оводів. Тяжко було дивитися на цей моторошний пам’ятник…

В аулі Акшоки, поряд із скотним двором, у низьких темних землянках тулилися кілька дрібних родин. В одній із них оплакували загибель Алтибая його стара мати і дружина з трьома маленькими сиротами. А в сусідній землянці на голій долівці мучився двадцятирічний чабан Байтуяк, двоюрідний брат Алтибая. Минулої зими його також спіткала біда в засніженому степу. Він пас овець Дільди на урочищі Акшоки, і там захопив його січневий лютий буран. Юнак не раз скаржився Дільді, що одяг у нього благенький, чоботи драні, але Дільда, дуже засмучена звісткою про хворість Магаша, навіть слухати його не хотіла:

— Мою душу і так тривога про Магаша нашого гризе, не буду я брати на плечі ще й твої турботи! Іди собі і не навертайся мені на очі!

Справді, в ці дні весь аул сумував, дізнавшись про Магашеву тяжку хворобу. Коли Дільді сказали, що й Абіш хворів так само, вона плакала і голосила цілісінькі дні й ночі. І взагалі погана господиня, вона тепер зовсім облишила всі справи, не слухаючи попереджень, що цього року буде джут, що зима дедалі лютішає і що «випасати худобу тепер не легше, ніж битися з ворогом».

Черстве, себелюбне навіть у горі серце Дільди було глухе до чиїхось страждань. Те, що засмучувало її, мало, на її думку, засмучувати і всіх інших. Хіба можна порівняти з її бідою якісь там скарги чабанів! Її анітрохи не цікавило, що вони п’ють, їдять, у що одягаються, на чому їздять, чи важко їм взимку в степу, чи голодують їхні сім’ї.

Марно скаржився і Дільді, і людям Байтуяк:

— Кожушок у мене благенький, чекмень дірявий, вітер проймає до кісток, у мороз не можу на коні всидіти, доводиться пішки по степу бігати. А замети вище колін, сніг набивається за халяви. Я вже ноги собі відморозив.

Кажучи так, він плакав, але не почув жодного теплого слова…

В захищених горбами міжгір’ях Акшоки, де паслися аульні вівці, не було таких хуртовин, щоб худоба мусила бігти за вітром. Зате мало не щодня мете там злий поземок — у цих місцях його називають «білим інохідцем». Холодний вітер, ніколи не вщухаючи, б’є в обличчя найдрібнішим сніговим пилом, заганяє його за комір, за пазуху, за халяви. Коли «білий іноходець» не переходить у «білу хуртовину», то дме без перерви крижаний північний вітер, засипаючи всі яри глибокими снігами.

Не тільки тіло юного Байтуяка знемагало від холоду в старій подертій одежі, але й душа його змучилася від горя. Схудлий,— сама шкіра й кістки,— з червоними плямами рум’янцю на гострих вилицях, він одного з морозяних січневих днів насилу переступив поріг своєї землянки і впав на долівку, тремтячи всім тілом, цокотів зубами і плакав. Маленькі жорсткі материні долоні, що з острахом гладили його холодні щоки, стали мокрими від сліз. Ледве ворушачи язиком і насилу розтуляючи застиглі губи, Байтуяк шепотів прокльони:

— Доконали мене, довели, покарай їх бог! Смерть моя прийшла, матінко! Голим, у лахмітті, прожив я життя.

Хвороба круто взялася за нього. Цілий місяць Байтуяк гарячково марив, потім почав надсадно кашляти. Жорстока недуга уразила не тільки легені, але й горло, хворий уже ледве міг ковтати їжу. Виснажене тіло спалювали сухоти, хлопець танув, як воскова свічка.

Зламаний хворобою, Байтуяк, проте, не міг примиритися зі своєю долею. Сповнений гніву проти тих, хто безжально занапастив йому життя, він проклинав їх. Задихаючись, розповідав він про свої жалі бабусі, яка день і ніч мовчки плакала у нього в головах, та безутішній матері, вдові Тулимді.

Настав квітень, але зима і досі не випускала степ з своїх крижаних обіймів. Весь час ішов сніг, мороз не пересідався, відлиги не було ще помітно. По чабанських халупах на Акшоки давно вже не було дров, і хворому юнакові не пощастило нагрітися після поневірянь у степу й у своїй вбогій землянці. Так і згас юний чабан в холоді, до останнього подиху не зазнавши благодатного тепла, про яке марно мріяв усе своє коротке життя.

У другій половині квітня мороз, начебто знехотя, нарешті попустив. Сніги почали танути. Зима, забравши у розорених джутом казахів увесь достаток, повільно відходила. Тільки-но земля протряхла, тисячі людей заворушилися. Самотні родини і цілі, кочові аули, у яких кінчилось продовольство, паливо і вимерла остання худоба, подалися тепер на всі чотири сторони. Нескінченні валки чоловіків, жінок, стариків і дітей потяглися до ближчих аулів, де, як вони чули, зберігся якийсь достаток. Вони ладні були працювати задарма, сподіваючись одержати бодай трохи харчів. Бідолашні вдови приводили своїх голодних дітей до родичів, у яких ще залишалося що їсти, а самі йшли собі. Це була їхня остання спроба врятувати дітей від смерті. Осиротілі баби й діди, ледве живі від голоду і старості, заточуючись і падаючи, якось доповзали до порога будинків, де ще жеврів у вогнищі вогонь. Деякі тяглися в міста, прочувши, нібито там нема голоду.

Отак, залишивши свої розорені гнізда, блукала голодна біднота схилами Чингісу, Кидиру, долинами Караулу, Балпану і Шікорику. Виснажені люди, схожі на кістяки або страшенно опухлі, хилячись від вітру, чвалали у своєму жалюгідному ганчір’ї дорогами, як втілення всенародного лиха. Вдень і вночі чути було в степу, на околицях аулів їхні зойки.

По всіх дворах валялися гниючі корови, коні та верблюди, отруюючи повітря смородом. Чимало їх було і навколо скотних дворів, кладовищ, в ярах та байраках. Біля загонів, на буграх з гною і попелу височіли гори здохлих овець; вовна на них скублилася, стирчать оголені маслаки, тьмяно поблискують осклілі очі. Над зимовищами ширяють хмари безнастанно каркаючої галичі і чорних круків. Рано прилетівши, шуліки та стерв’ятники зграями сидять на падлі, справляючи свій жорстокий бенкет.

Багаті аули, що потерпіли від джуту, але ще зберегли деякі запаси, холодно дивляться на бідняків. Показуючи на купи здохлих овець, деякі баї ще зганяють злість на знесилених жебраках, на голодних матерях з дітьми: з криком женуть їх геть, ніби ті спричинили це лихо.

З перших днів травня з вуст у вуста почали переходити страшні звістки: «Чотири аули спільно відправили в Аягуз косяк з тисячі голів, а повернулося двадцять сім коней», «З усіх табунів, які з початку зими паслися на землях Уака і Керея, вціліло щось із сто голів…»

Казали, що багато табунників, котрі пішли з косяками за Чингіс, у низини Тобикти, до уаків і кереїв, повернулися звідти пішки, дехто з них ніс на спинах сідла, а інші, щоб дістатися додому, продали з себе все і повернулися, в чому мати породила.

Багато які чабани, що не покидали байських табунів у найлютіші хуртовини й холоди, дуже обморозились, а то й зовсім загинули. Багаті баї, які зазнали великих збитків, так злостилися, що не вважали за потрібне допомогти сміливцям, котрі, рятуючи їхнє добро, тяжко захворіли і тепер мучились у своїх вогких землянках…

На початку травня весь сніг на Акшоки і Корике розтанув, і відкрився шлях до аулу Дільди, куди ще взимку привезли хворого Магаша. З горбів і низин з’їхалися в аул родичі й друзі. Прикочували сюди і Абай з Айгерім, Макен з Дарменом, поставили свої кибитки Какитай і Акилбай. Ці білі юрти призначені були не для святкового гуляння — незабаром вони мали стати домами жалоби. То була підготовка до сумної події, очікуваної з дня на день; вона нависла над людьми, як скеля, що от-от завалиться.

Магаш згасав. Кілька днів тому, залишившись віч-на-віч з батьком і взявши до своїх гарячих сухих рук його велику руку, молодик заговорив уриваним голосом, що раз у раз переходив у хрипкий шепіт:

— Ага, пам’ятаєте… Я повернувся з Алма-Ати… Після смерті Абіша… Я привіз вам тоді привіт від акина Джамбула… з Великого Жузу… Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, синку. Ти ще передав мені тоді, що сказав Дат про нього: «Джамбул, хоч і неписьменний, але з тих простих казахів, у кого мудре серце і влучне слово…» Чого ти зараз згадав про нього?

— Пам’ятаєте, я привіз його вірші… У них він казав, що Абай — батько і брат усіх стражденних… І печаль його… поділяють з ним тисячі людей… Нехай доводиться йому розлучатись з близькими… рідними… з народом він ніколи не розлучиться… Нехай не замикається в горі своєму… Нехай пам’ятає завжди… рідний народ з ним… Так сказав Джамбул…

Абай усе зрозумів. Магаш прощається з ним. Він притулився обличчям до обличчя вмираючого і довго цілував його почервонілі від сліз очі.

— Серденько моє, все, що ти сказав мені, я назавжди збережу в пам’яті!..

Але й після того надія не облишала змучене Абаєве серце, яке неспроможне було вмістити нове страшне горе.

Через кілька днів Абай з двома маленькими Магашевими дітьми і десятирічною Абішевою донькою пив чай у юрті Айгерім. Раптом вцяцьковані двері юрти відчинилися, і вбігла заплакана Зліха.

— Абай-ага… Магаш… вас кличуть!

Діти, відчувши недобре, заплакали вголос. Абай підхопився з місця, накинув на плечі халат, але тіло його так дрижало, що халат впав додолу. Айгерім допомогла йому надіти кебіси, підняла й накинула на плечі халат. Ведучи чоловіка під руку, з острахом дивилася на його обличчя, яке невпізнанно змінилося. Ніколи ще не бачила в нього такого безтямного виразу, такого блукаючого погляду.

Коли Абай зайшов до Магашевої кімнати, всі, хто був там, поквапно розступилися. Абай, важко дихаючи, майже впав край ліжка. Очі його, що так налякали Айгорім, як і раніше, здавалися невидющими, безживними, а по щоках безперервно котилися великі, як зерна пшениці, сльози.

Магаш відразу пізнав батька і зробив млявий, ледь помітний знак: ворухнув клякнучими пальцями правої руки, що лежала поверх ковдри. І тут з вуст його разом з останнім подихом злетіло кілька виразно вимовлених слів:

— Батьку… ось він… мир…

І з цим Магаш помер. Почулися розпачливі зойки, ридання. Голосили не лише в домі, а й у всьому великому аулі. Сивобороді діди, зморшкуваті бабусі, квітучі жінки й дівчата, юнаки й малі діти — всі обливалися слізьми, голосно приказуючи: «Магаш мій!», «Магатай!», «Рідний мій!», «Сило моя!», «Братику мій любий!»

Ці слова свідчили про щиру дружбу, вони текли з усіх вуст нестримно, як сльози з очей.

Лише Абай і слова не вимовив, не зойкнув. Йому ніби відібрало мову, а в застиглих, широко відкритих очах був жах. Коли хто підведе його з місця, він встане: поведе — піде; посадовить — він сяде, мовчки й покірно.

На поминки приїхало дуже багато людей. Сім днів над аулом лунали ридання і зойки. Літні люди і молодь іргиз-баю становили окремі групи плакальників: з товстими білими патерицями, згинаючись, начебто під надсильним тягарем горя, і весь час голосячи, вони зустрічали всіх, хто приїжджав до аулу.

Перші три дні серед плакальників був і Абай; його попід руки підтримували Дармен і Какитай. Прибули виконати свій обов’язок Такежан з Азимбаем і Шубар: важко спираючись на патериці, вони з печальними обличчями стояли в ряду плакальників; старанно витискуючи сльози з очей, голосили надто гучно і намагалися триматися ближче до Абая. Але Абай навряд чи впізнав їх. Серед літніх жінок у Великій юрті були Такежанові жінки — Каражан і Зейнеп, з грізним виглядом сиділа товста Маніке, байбише Ісхака; була тут і Нурганим, яка дуже потовщала і обважніла.

Споконвіку існує в народі такий звичай: родичі небіжчика мчать верхи до його аулу з гучним журливим вйгуком: «Ой родиче мій!» — а доїхавши, не злізають, а падають з коня. Назустріч їм вибігають молоді жигіти, підхоплюють і підтримують їх, а інші жигіти попід руки проводжають їх до вже прибулих, щоб вони, вітаючись, обійшли по черзі всіх. Потім ті самі жигіти ведуть приїжджих до Великої юрти вітатися з жінками, які оплат кують померлого, а всередину юрти вводять їх служниці або молоді плакальниці.

Навколо зимовища, де помер Магаш, з’явилося багато нових білих юрт. Їх привезли з аулу Абая та найближчих аулів Акшоки і Корике. були тут юрти і для гостей, і для готування їжі.

Кожного, хто приїздив на похорон та на поминки і хотів переночувати або пополуднувати, родичі померлого розводили по своїх юртах, де містилося по двадцять-тридцять чоловік. Усі «прихильні» до покійного люди — Каражан, Маніке, Нургайим, Акилбай, Шубар і інші — приймали гостей на свій рахунок у своїх власних кибитках. Такий був звичай.

Проте в одному похорон Магаша вирізнявся тим, що оплакувати покійного прибули також юрби обшарпаних бідняків. Довгою низкою тяглися до аулу Дільди вихідці з різних родів у приношених шубах, у драних чекменях, стоптаних чоботях, із змученими обличчями. Це були жатаки, ремісники, трудівники міста і степу, жигіти-робітники і чабани, які особисто знали Абая та Магаша. Діставшись до Жалобних юрт аулу, вони зверталися до самого Абая і обіймали його з глибоким душевним сумом, із щирими слізьми.

Азимбай і Шубар, не змінюючи своєї поведінки навіть у дні жалоби, вголос, з холодною усмішкою гудили бідняків:

— Удаючи співчуття, підкрадаються до їжі, чекають милостині.

Але Абай вірив, що саме ці бідняки щиро поділяють його горе.

Ось з їхнього натовпу вийшов Даулеткельді і з розкритими обіймами наблизився до Абая.

— О благородний брате мій Абай! — вигукнув він у розпачі.— Як насмілюся віддати тебе на волю невблаганної смерті!

«Віддати тебе смерті!» Як відповідали ці слова тому, що почував тепер Абай… Даулеткельді оплакував не так Магаша, як його нещасного, зламаного горем батька. І Абай сказав собі: «Це ховають і оплакують мене, це до мене прийшла смерть!» Від цієї думки сльози його вмить висохли: він дивився тепер на всіх і на все навколо очима людини, які відходить, відійшла. Душа його перестала боротись, розум почав згасати, хвилини посвітління тривали недовго, одразу все оповивав морок.

Коли закінчилися семиденні поминки по Магашу, Какитай і Дармен після довгих вагань повідомили Абая про те, що цієї весни померли два вірних супутники всього його життя: Єрбол і Базарали. Голодний тиф здолав спершу Єрбола. Базарали протягом десяти днів не відходив од цього ні на крок, намагаючись полегшити йому страждання. Голова Єрбола лежала на колінах у друга. Так він і помер. Того ж дня захворів і Базарали, він весь палав… Лише три дні його стомлене серце чинило опір смерті. Не встигли родичі і друзі довідатися про його хворобу, як Базарали помер…

Коли Абай дізнався про смерть вірних своїх друзів, він вперше вийшов із заціпеніння і заридав. У цю мить він захотів востаннє вилити своє горе в словах:

— Тяжко скривджений і пограбований життям, я стою самотній, як могила шамана. Хто є в мене і що мені залишилось? О злощасна доле моя, якими тортурами ти мене мучила! Хіба є отрута, якої я не скуштував би? Зазирніть у серце моє, чи є живе місце на ньому? В чому провина моя? В чому тяжкий мій гріх, щоб страждати так безмірно?..

Какитай, не витримавши, вибіг з юрти, щоб приховати свої сльози, а Абай, ні до кого не звертаючись, дивлячись повз Дармена, вів далі, все глибше поринаючи у свою печаль:

— У безлюдному і бездорожньому степу довгі роки росло самотнє дерево. З надією і радістю розкривало воно своє листя назустріч кожній весні. Щороку квітнуло воно, і квіти опадали, а насіння несли вітри у широкий світ. Багато разів жовкло, сохло і облітало його листя, а втім, дерево весь час плодоносило. Аж ось вдарила блискавка у самотнє дерево і розчахнула його. Вогонь обпалив його гілля, спопелив листя й насіння. Обвуглене, повалене на землю, звернулося воно до високого синього неба: «Чим завинило я? Хіба я сіяло зло і лихо? Ти бачило і розквіт мій, і загибель мою, неосяжне, тож відповідай! Хай я помру, але чи залишаться жити нащадки мої? Чи зійде від насінин моїх, які щороку несе кудись вітер, юна порость? Чи проросте бодай одна з них, чи потягнеться до неба молодим своїм верховіттям, і коли настане строк, чи віддасть землі плоди свої? Коли зашумлять листям сади мої, зацвітуть луки? Чи заспіває на гілках дерев, від насіння мого народжених, солодкозвучний соловейко, оспівуючи вічне цвітіння життя? Чи визріватиме в затінку садів моїх нове, щасливе життя?»

Осяяний раптовим натхненням, говорив поет із своєю долею і так само раптово замовк, знову пойнятий незбагненною недугою…

— Боюся, що востаннє відкрив нам Абай-ага свою велику душу,— сказав Дармен, розповівши Айгерім усе, що чув з уст учителя.

Тільки тепер, коли відзвучала жива мова Абаєва, став розуміти Дармен у всій глибині її суть. То була воістину пісня всього життя поетового, пісня, що виникла з надр його зворушеної душі. А може, вона складалася роками, назбирувалася по краплі в його великому серці? Вона переважає все, що досі створено було Абаєм: в ній поєднуються зрілість думки з дивовижною витонченістю. Вона схожа на велику дорогоцінну перлину, викинуту збаламученим морем… Дармен розумів, що своїм натхненним словом Абай назавжди прощався з життям і що кінець його близький.

Коло Абая були тепер тільки найближчі йому люди: Айгерім, Дармен, Баймагамбет. Вони одягали його, водили під руки до столу, давали йому їжу. Він корився їм, як мале дитя, а вони не залишали його ні вдень, ні вночі. В постійній тривозі за нього підтримували вони одне одного, ділилися своїми побоюваннями.

Коли настав час йти з зимовища на Акшоки, люди потяглися до Магашевої могили, щоб попрощатися з ним. Пішов і Абай разом з Баймагамбетом і дітьми померлого. Зайшов у надгробний мавзолей Магаша разом з малюками, але незабаром подав Баймагамбету знак вивести їх. Посадивши дітлахів у візок, що стояв поблизу могили, Баймагамбет терпляче ждав хазяїна. Дві години просидів Абай нерухомо біля свіжої могили сина, а коли вже смерком вийшов з мавзолею, здалося, що то старезний дід. Борода його стала зовсім біла, обличчя прибрало землистого відтінку, все тіло обм’якло. Підійшовши до Баймагамбета, він тихим голосом сказав:

— Мені вже недовго ряст топтати, нема мені зцілення, не вважайте мене живим…

Коли домочадці хотіли привезти до нього лікаря, Абай, відчужено дивлячись на них, заперечливо похитав толовою. Цілі ночі лежав він без сну, тільки зрідка промовляючи одно-два недоладних слова. Айгерім обливалася гіркими слізьми, марно звертаючись до чоловіка:

— Дорогий мій, любий!

Абай мовчав і тільки раз ласкаво провів рукою по її голові, обличчю, плечах. Потім, неначе благаючи: «Ні слова більше»,-— зробив долонею знак облишити його.

Абаю здавалося, що світ розколюється, валиться в хаосі. Народ, виснажений голодом, гине. Степові люди блукають без мети і без пристановища. Та маса, що зветься народом,— найсвятіша для Абая,— розбрелася, розсіялася, перестала існувати. Зламалася опора життя Абаєвого — помер Магаш. І сам він, Абай, і його буття — все підупало, розсипалося на порох. День за днем втрачав він душевні сили.

Відповідно до цього й тіло його в’яне, багато чого він вже не відчуває. Його свідомість наче в дрімоті, він не сприймає того, що відбувається навколо. Йому забракло слів і начебто й думки нема.

Радість і горе, добро і зло, день і ніч переплітаються, вливаються в суцільний морок.

І в хвилини проблисків свідомості він відчуває своє буття вилученим з живого життя інших людей.

І знову пливе Абай сам каламутним, холодним, безкрайнім потоком, тільки ген-ген біля обрію, ледь помітна для ока, височить у сутіні чорна гора, а за нею несміливо миготить золота зоря. І здається Абаю, що вона от-от підніме край ночі, і сліпуче проміння її рине потоком і переможе пітьму. Всім єством своїм рветься Абай до цієї далекої зорі, до землі обітованої, він пливе до неї, напружуючи останні сили. Так, у пристрасному борінні, велика душа Абая покинула світ…

Поет помер другого дня після сорокаденних поминок по Магашеві. Перестало битися велике серце, кінчилося життя, схоже на повноводу ріку, що несе свої життєдайні хвилі через висхлий від спраги пустельний степ…

Звалився могутній кедр, що самотньо виріс на голій кам’янистій землі, знявши верховіття своє у сяючу височінь!