Шлях Срібного Яструба

Глава 1. Атей — син Аріанта

Величезний розпечений диск червоного сонця застиг над краєм степу. Від високих степових ковил підіймалося мерехтливе марево ранкового туману. Густе, насичене пахощами духмяних трав повітря дзвеніло, немов напнута тятива.

Атей стримав свого коня й на мить заплющив очі, вдихаючи на повні груди це чарівне повітря, яке буває тільки в таку мить — коли червоне сонце повільно підіймається над безкраїм простором скіфського степу. Він відчував, як з кожним подихом його тіло вбирає в себе і силу сонця, і могутність землі, розчинені у повітрі. З самого раннього дитинства, мабуть, з тієї миті, коли вперше наважився пустити чвалом свого коня, Атей любив виїжджати на високий прадавній курган і спостерігати, як сонце підіймається над обрієм, сповіщаючи про початок нового дня. Можливо, саме тому, що народився він, як колись розповідала йому мати, саме в таку мить, коли сонце щойно підіймалося над обрієм. Ще в дитинстві Атей почув легенду про прабатька усіх скіфів — могутнього воїна Таргітая — сина богів, якому вдалося на швидкому скакуні доскочити до обрію і, розігнавши коня, піднестися у небо й проскочити крізь сонце. З того часу і мріяв Атей стати подібним до легендарного воїна.

Утім, і років Атею не так вже й багато. Коли він народився, його батько зробив новий горит для стріл[1] і наприкінці кожної зими вкладав туди нову стрілу. Тепер в цьому гориті було тринадцять стріл. Тобто мало бути чотирнадцять, але одна стріла залишилася рік тому у грудях сарматського вершника. Батько Атея Аріант славився на весь Степ як великий воїн і майстер-коваль. Казали, що кожна стріла, яку зробив батько, влучає в ціль, а його мечі, акінаки та бойові сокири можуть розрубати будь-який панцир. Матері Атей майже не пам’ятав, вона вмерла, коли в його гориті було всього три стріли.

Атей носив ім’я великого царя скіфів, в часи якого Велика Скіфія досягла вершини своєї могутності. Але ці часи вже давно минули. Тепер тільки розрізнені залишки колись непереможного скіфського народу залишалися в степах над Борисфеном. Більша частина скіфів після поразок у тривалій та виснажливій війні зі спорідненими, але тепер ворожими племенами сарматів загинула або залишила Велику Скіфію та відкочувала до Тавриди — Малої Скіфії. Рід, до якого належав Атей, залишався одним з останніх скіфських родів, які вперто кочували степом уздовж Борисфену,[2] не покидаючи терени, які були Батьківщиною для них та їхніх предків… Атей опустив голову й немов би знов опинився у не так уже й далекому минулому…

Глава 2. Битва при Урочищі Трьох Мечів

…В той день його батько та інші дорослі воїни відправилися до Урочища Трьох Мечів, де мала відбутися велика битва скіфів з наступаючими загонами сарматів-аланів.[3] Атей разом із хлопцями, які вже вміли тримати в руках луки, залишився охороняти стійбище. Вже декілька місяців алани переслідували їх рід. Їх закута у залізо кіннота мала перевагу над легкоозброєними скіфами. До того ж союзники аланів — готи, які нещодавно прийшли на береги Борисфену, теж завдавали дошкільних ударів по виснаженим скіфським воїнам. Рудобороді готи, переховуючися за своїми пересувними фортецями із скутих залізними ланцюгами возів, вміло відбивали атаки скіфської кавалерії і поступово витісняли скіфські роди, які відмовлялися приймати владу сарматських царів та готських конунгів[4] зі степового простору.

Наприкінці цієї зими рід Атея потрапив у пастку — аланам і готам вдалося нарешті притиснути декілька сотень скіфів до високого берегу Борисфену. Тепер скіфи втратили можливість маневрувати безкраїм степом, знекровлюючи ворогів блискавичними наскоками. Залишалося прийняти вирішальний бій із вдесятеро чисельнішими ворогами.

І саме в ту мить, коли Атей крутився на своєму коні біля табору, тривожно вдивляючись у далечину, затягнуту морозним серпанком, куди відправилися воїни його роду, з ним вперше сталося те, що скіфські чаклуни називали Видінням. Раптом голоси його друзів, хлюпання талого снігу під копитами коня, репетування жінок у таборі, плач малюків, гавкіт собак — всі звичні звуки скіфського стійбища немовби розчинилися у ранковому повітрі. Замість них Атей почув бойові вигуки наступаючої скіфської кавалерії, свист стріл, тупіт кінної лави та брязкіт мечів. Тепер Атей не бачив ні сірого неба над головою, ні чорного степу, який де-не-де плямили залишки снігу. Замість цього перед його очима спочатку дуже примарно, розпливчато, немов би крізь чорний туман, але потім усе чіткіше проступила зовсім інша картина.

Грізна кривава та безжальна степова битва постала перед ним. Атей тепер ясно бачив, як скіфські воїни його роду стрімко летіли назустріч повільно наступаючій лаві аланських катафрактріїв. Аланів було в декілька разів більше, ніж скіфів, і здавалося, що їх залізні шереги вмить зітруть скіфський загін. Очолював скіфську лаву вождь Данай. Його довга сива борода вилася на вітру. Данай в обох руках тримав по бойовій сокирі — сагарісі.[5] Трохи позаду нього летів на вороному коні батько Атея. В руках він тримав напнутий лук. За ним грізно насувалася скіфська кіннота. Степ тремтів під копитами сотень вершників. Алани теж прискорили своїх коней. Їх довгі списи опустилися. На них тріпотіли довгі яскраві значки та вовчі хвости. Довгі лускаті кольчуги, що вкривали аланських воїнів та їх коней, тьмяно блищали під першими променями сонця, яке щойно почало визирати між ранкових похмурих хмар. Данай пронизливим голосом вигукнув стародавній бойовий клич їх роду. Скіфи підхопили його, і враз сотні скіфських стріл хмарою піднялися над кінною лавою, на мить зависли у повітрі й блискавками впали на аланів. Багато стріл не завдали шкоди закутим з голови до ніг катафрактріям, але найбільш влучні постріли збили декілька десятків вершників з коней. В декількох місцях до того стрункої лави аланів з’явилися виломи. Данай знову вигукнув бойовий заклик. На цей раз скіфи випустили на аланів стріли, навмисно виготовлені батьком Атея. Наконечники цих стріл пронизливо засвистіли у повітрі, перелякані коні аланів захропіли, встаючи на дибки, забилися, кружляючи на місці. Лава аланів остаточно переплуталася — багато вершників покотилося з коней. І тут скіфи вломилися у ворожу кінноту. Почалася шалена рубанина. Іржання коней, ляскіт зброї, тріск списів і бойові вигуки оглушили Атея. Йому здавалося, що він знаходиться у самому центрі бойовища. Залізна лава аланів була зім’ята. Данай, оточений сотнею найкращих скіфських воїнів, несамовито трощив своїми сокирами катафрактріїв. Блискучі леза його сокир створювали навколо нього смертельне коло, і кожен, хто потрапляв у це коло, падав на землю. Поруч із вождем бився батько Атея. Вміло захищаючись невеликим щитом, він блискавичними ударами короткого меча — акінака — один за одним вражав аланів. Перемога явно хилилася на бік скіфів. Відчай вирішальної битви збільшував їх сили. Вже скіфські вершники тягнули по степу заарканених катафрактріїв, прикінчуючи їх списами, вже поодинокі алани втікали у степ, вже Данай вихопив у аланського вождя бойовий знак сарматів — знамено, на якому був зображений великий дракон…

Атей радісно вигукнув — хлопці, що верхи їздили біля нього, вдивляючись у степ, здивовано озирнулися на нього. Але Атей завмер. Він побачив сотні кремезних, рудобородих воїнів, які бігли до поля битви з боку урочища. На плечах деяких воїнів були ведмежі шкіри, інші були по пояс роздягнуті, вкриті татуюваннями. Озброєні мечами, круглими щитами, списами та сокирами з широкими лезами воїни відчайдушно ревіли бойовий клич. «Одін!!!» — загорлав провідник рудобородих. За мить втомлені скіфи опинилися в кільці ворожого оточення. Алани, побачивши своїх союзників готів, посилили опір і знов перейшли в наступ. Через декілька хвилин залишилося не більше півсотні скіфів, які скупчилися навколо Даная. Ось їх залишилося не більше десяти, а ось — тільки Данай і батько Атея, стоячи спина до спини, ледь відбивалися від щільного кола ворогів. На мить Атею здалося, що він зустрівся поглядом із батьком. Обличчя того було залите кров’ю, він, тримаючи руками довгу аланську шаблю, замість зламаного акінаку та потрощеного щита, з останніх сил бився з готським вождем. Атей ясно побачив сині очі батька, той щось крикнув, але Атей так і не зміг розчути, що саме намагався передати йому батько в цю останню хвилину. Все запаморочилося в його голові. Здавалося, що раптом криваво-червоне марево залило весь світ. Атей захитався у сідлі, намагаючись втриматися й не впасти під копита власного коня. Все закружляло навколо, і останнє, що він побачив у своєму Видінні, це як вершник на білому коні повільно пролітає крізь червоний диск сонця…

Коли хлопець прийшов до тями, скіфський табір вирував, немов розорений мурашник — між шатрами бігали жінки та малюки, його товариші безпорадно й розгублено крутилися на своїх конях, хапаючись за зброю. Атей із жахом побачив, як повз їх табір чвалом летять вкриті білою піною схарапуджені осідлані коні без вершників. По гаптованих бісером черпаках та прикрашених золотими й срібними пластинами сідлах було видно, що це коні скіфських вершників. Всі знали — живим скіфський воїн ніколи не покине свого коня. Тепер скіфи знали — їх воїни всі до одного загинули біля Урочища Трьох Мечів…

Глава 3. Щит Таргітая

…А потім, за конями загиблих воїнів, з’явилися алани. Переможно горлаючи, вони чвалом гнали коней до беззахисного скіфського табору. Друзі Атея розгублено перезиралися. Атей бачив, як тремтять їх руки, якими вони тримали луки. Він згадав слова свого батька, які той промовив, відправляючись на свою останню битву: «Якщо аланам вдасться нас перемогти, ми відправимося до наших богів на щасливе полювання. Дітей і жінок алани не стануть вбивати, скоріше за все, їх заберуть до себе й тоді вони стануть сарматами. Але я думаю, що ти назавжди залишишся скіфом. В Степу ще залишилися вільні скіфи, шукай Стежку Срібного Яструба. Щит Таргітая допоможе тобі її знайти».

Атей тоді здивовано подивився на батька — він багато разів чув про таємничого скіфського воїна-чаклуна Срібного Яструба, але, де можна було його знайти і де пролягала його стежка, батько ніколи не казав. Атей знав, що колись, коли він сам був ще дуже малим, його старший брат Сагір відправився шукати Стежку Срібного Яструба, але батько майже нічого не розповідав про нього.

Алани швидко наближалися, позаду них вже показалися готи. Ті йшли не поспішаючи, повільною ходою впевнених у собі переможців. І в цю мить Атей зрозумів, що закричав йому батько в останню мить свого життя. «Щит Таргітая!» — немов блискавка, спалахнула здогадка.

Алани вже широким півколом, не поспішаючи, оточували табір з усіх боків. Декілька скіфських підлітків випустили в них свої стріли, але вони, шкрябнувши по залізних панцирах, впали на землю. Атей, немов заворожений, дивився на аланів. Їх панцирі були вкриті брудом і плямами крові, над списами тріпотіли яскраві прапорці. Вождь аланів, кремезний вершник у пошматованій кольчузі, із головою, не покритою шоломом, щось вигукував, показуючи на скіфських жінок і дітей, які збилися до купи перед табором. Атей ясно уявив, як зараз переможці почнуть грабувати табір, а потім залишки його роду приймуть сарматський звичай і вже ніколи не будуть скіфами. А Щит Таргітая буде носити якийсь вождь аланів.

Здавалося, що Атею було б набагато легше, якби алани йшли на цей табір розгорнутою лавою, готові до тяжкого бою. І тут він вперше в житті відчув, як відчай і безсилля розривають йому груди. Ще мить — і Атей зрозумів, що розпач назавжди зламає його, перетворить на покірного сарматського слугу. І він вирвав цей відчай зі своєї душі, кинув, немов переможеного ворога під копита свого коня. Атей зчепив зуби і щосили вдарив коня канчуком. Кінь став на дибки і, спрямований твердою рукою вершника, помчав у степ — у бік, де ще не встигло замкнутися коло аланів. Морозний вітер вдарив хлопця в обличчя, шапка злетіла з голови й покотилася по талому снігу. Алани, не очікуючи від хлопця такої зухвалості, здивовано дивилися на молодого вершника. Атей пригнувся до шиї свого коня, і той понісся у степ, немов стріла, випущена з тугого скіфського лука. Алани схаменулися тільки тоді, коли Атей вирвався з їх оточення і полетів у відкритий степ. За давнім скіфським звичаєм, ковалі ніколи не ставили свої шатра у самому таборі. Їх праця вимагала усамітнення й відкритого простору. Атей прямував свого скакуна до невеликого яру, де стояло їх шатро. Позаду почувся пронизливий свист і вигуки сарматів — декілька найбільш запальних аланів кинулися навздогін за хлопцем…

…Щит Таргітая коваль Аріант почав робити за півроку до битви при Урочищі Трьох Мечів. Одного вечора, коли сонце вже не так зігрівало степ і у повітрі відчувалося наближення холодних вітрів, коваль наказав Атею деякий час самому наглядати за їх невеликим господарством (декілька коней та корів) та зник у степу. Казали, що у нього було Видіння. Принаймні, Атей ніколи ще не бачив свого батька таким зосередженим і замисленим. Тільки коли осінь владно запанувала над Борисфеном, Аріант повернувся й відразу прийнявся за роботу. Із собою він привіз декілька злитків якогось дивного металу, з яких і почав виковувати Щит Таргітая. За своєю формою щит нагадував звичайні овальні щити, якими зазвичай користувалися скіфські воїни. Але метал, з якого був виготовлений цей щит, на відміну від інших скіфських щитів, був надзвичайно легким і в той же час дуже міцним. Атей, який з дитинства звик зацікавлено спостерігати за роботою батька та ще й допомагати йому у незначних ковальських роботах, одного разу не витримав і запитав, що це за такий дивний щит виготовляє Аріант. Батько подивився на Атея, немовби міркуючи, чи варто відкривати сину якусь глибоку таємницю, і лише коротко відповів: «Це буде Щит Таргітая». Зрозуміло, що після цих слів зацікавленості Атея не було межі, але він напевно знав, що батько більше нічого йому не скаже, принаймні до слушної години. Вони покинули табір і довго пробиралися крізь заметіль до глибокого яру поблизу Борисфену. Над яром височили кам’яні брили, захищаючи його від пронизливих степових вітрів. Батько звично підготував кузню й почав роботу. Він майже не розмовляв, і Атей відчував, що душа й розум коваля блукають десь далеко, у нетрях якогось іншого світу, недосяжного для звичайних людей. Годинами Атей роздмухував вогонь у невеликому горні, зачаровано вдивляючись, як під вправними ударами молота розпечений металевий брус прийхмає овальну форму. Але іноді розмірений дзвін молоту, тріск жаринок з горну, дим і мінливі тіні від червоного полум’я вводили його у дивний стан, коли, здавалося, він поринає у напівзабуття і в мареві бачить літ диких коней по степу, а у відблисках полум’я червоне сонце й заграви над степом. Коли Атей приходив до тями, тіло його все ще стояло біля міху, руки робили звичну роботу помічника коваля, але він не знав, скільки часу знаходився в забутті і що існує насправді — ця ковальня чи марева, серед яких він щойно перебував… Коли в степу припинилися люті темні бурани і яскраве сонце піднялося над засніженою рівниною, Аріант зійшов зі щитом на курган, що височив поблизу яру, де знаходилася їх кузня, й довго дивився на відблиски сонця на полірованій поверхні свого творіння. Після цього він почав довгу й кропітку роботу над чеканкою якогось дуже складного візерунку на поверхні щита. Тепер Атей не наближався близько до батька, коли той працював. Більшу частину часу він займався полюванням, потім готував їжу, вони мовчки їли, а потім Аріант знову повертався до роботи, неквапливо і зосереджено вкриваючи блискучу поверхню щита складним візерунком. Але докладно розглянути цей візерунок Атей, як це йому не кортіло, не міг. Коротким рухом руки батько наказав йому не наближатися до ковадла, на якому він продовжував свою роботу. Тому Атей, видершись на верхівку яру й прихилившись до кам’яної брили, годинами спостерігав, як батько замислено стоїть, вдивляючись у холодну поверхню щита. Іноді той міг простояти так цілий день, занурений у глибокі роздуми, а іноді, не відриваючись, щось старанно ритував на поверхні щита… За десять днів до битви при Урочищі Трьох Мечів батько несподівано розібрав кузню, старанно загорнув щит у шкіряний чохол, і вони відправилися до скіфського табору… А потім прийшов день битви…

…Атею здавалося, що його кінь летить, не торкаючись копитами землі. Холодний вітер, у якому, втім, вже відчувався теплий подих весни, безжально шмагав, немов канчуком, у обличчя. Позаду щось запально кричали алани. Атей озирнувся. Декілька вершників неслися за ним. Один з них, ставши на стременах, блискавично напнув свій лук, і довга стріла просвистіла біля обличчя Атея. Але коні аланів були вже втомлені, а на їх вершниках було занадто багато заліза, тому відстань між Атеєм і ворогами швидко збільшувалася.

Хлопець розправив плечі й радісно вигукнув бойовий клич свого роду. Його кінь, спрямований вмілою рукою, зробив широке півколо по степу — ось вже попереду показалося вкрите старими шкірами їх шатро. Залишалося тільки захопити шит і майнути світ за очі, подалі від ворогів. В декілька стрибків кінь Атея доскочив до шатра.

Хлопець скотився із сідла, заскочив у шатро. Чохол зі щитом був підвішений на центральній жердині шатра, зверху над чохлом висів на шкіряному ремінці старий меч — акінак, що з давніх-давен передавався з покоління в покоління пращурами Атея. Здавалося, у цьому мечі приховується безжальна сила, готова покарати кожного чужинця, який наважиться торкнутися щита. Атей, схопивши в оберемок щит і прадідівський акінак, вихопився з шатра. Алани вже спускалися у низину, де стояло шатро. Тепер їх і хлопця розділяла відстань одного лету стріли. Мисливське завзяття захопило їх. Малий скіфський хлопець був для них тепер звичайною дичиною. Атей розгублено озирнувся навкруги — його кінь лежав неподалік, він хрипів, намагаючись підвестися. У його шиї стирчала довга аланська стріла…

Глава 4. Стрибок у безодню

Четверо аланських вершників вже наближалися до шатра. Атей закинув чохол зі щитом за спину й побіг по схилу яру вгору. Земля була волога, і його ноги, взуті в шкіряні чоботи, слизько човгали по крутому підйому. Декілька разів хлопець падав і, тяжко ловлячи ротом зимне повітря, підхоплювався і продовжував бігти далі. Але й алани вже не могли гнати чвалом своїх коней. Коні, обтяжені важко озброєними вершниками, вкриті тяжкими панцирами, загрузали копитами в землі й талому снігу, крутилися у багнюці, ледь підкорюючись ударам аланських канчуків. Лише один вершник, розмахуючи луком, погнав свого коня по верхньому краю яру, намагаючись перетнути шлях Атею. Нарешті хлопець вибіг на схил і озирнувся навкруги. Четверо вершників крутилися на дні яру, намагаючись видертися з багнюки. Атей ледь перевів дихання. Спочатку він збирався дременути у кучугури, які непролазними лабіринтами тягнулися вздовж берегу Борисфену. До них було лише декілька летів стріли — там би він зміг сховатися від сарматів. Але саме з того боку, перетнувши шлях до відступу, наближався аланський вершник. Залишалося бігти тільки вперед — туди, де повільно котив свої сірі свинцеві хвилі Борисфен. Часу на роздуми не залишалося, і Атей стрімко побіг до берегу. Бігти було вкрай незручно — ноги загрузали у вологу землю, горит зі стрілами та луком заважав бігти, а щит, здавалося, з кожним кроком стає все важчим й важчим. Щит колотив його по спині, і хлопець перехопив його, притискуючи обома руками до грудей.

Коли вже до Борисфену залишалося не більше двох десятків кроків, хлопець перечепився через щось і покотився по землі. Коли він спробував підхопитися, різкий біль у вивернутій нозі примусив його знову впасти на коліна. Атей озирнувся — алан швидко наближався. Хлопець вже ясно бачив довгу русяву бороду ворога, клуби білого пару, що вихоплювалися з ніздрів велетенського коня. Алан миттєво вихопив стрілу з гориту й напнув тятиву свого лука. Час немов зупинився для Атея. Тяжко дихаючи, зчепивши зуби, хлопець із жахом спостерігав, як кінь алана повільно, дуже повільно встає на дибки і як вершник, перехилившись з сідла, випускає стрілу. Атей інстинктивним рухом виставив перед собою Щит Таргітая. Стріла чорною блискавкою зі свистом понеслась до хлопця. Атей закляк, не в силах поворушитися. Раптом м’яка хвиля ледь не висмикнула щит з його рук. Атею на мить здалося, що перед щитом майнуло яскраве сяйво, і стріла, відкинута якоюсь дивною силою, безсило впала до ніг Атея. Алан щось крикнув і вихопив довгий меч із зігнутим лезом. Атей закинув за спину щит і тремтячою рукою висмикнув із гориту лук. Алан стрімко нісся на нього, щось горлаючи. Його меч зі свистом розсікав повітря. До хлопця залишалося лише декілька кінських стрибків. Атей підхопив стрілу і поклав її на тятиву. Тятива лука, зробленого Аріантом із турячих рогів, дзенькнула, і аланський вершник, здивовано дивлячись на стрілу, що легко проштрикнула панцир на його грудях, захитався в сідлі. Меч випав із його руки, і він тяжко повалився з коня.

Атей сунув лук у горит і ледь зміг підвестися, кривлячись від болю в нозі. Кінь алана біг прямо на нього. Атей ледь встиг відсахнутися від скакуна і сам не помітив, як вхопився за луку сідла і, стрибнувши, опинився на коні. Кінь тяжко дихав — відчувалося, що він був вкрай виснаженим. Клапті білої піни спадали з його боків, очі були залиті кров’ю, кінь хрипів і декілька разів брикнув задніми ногами, намагаючись скинути незнайомого вершника. Атей закрутився, намагаючись стримати коня. Його руки, закляклі від холоду, плуталися у шкіряній вуздечці, ранячись до крові бронзовими бляшками. Позаду чувся тупіт, розлючені алани, яким нарешті вдалося видряпатися з яру, швидко наближалися до Атея, Хлопець щосили хлюснув коня акінаком у піхвах і помчав до берегу Борисфену.

Прямо йому в обличчя хльостко вдарив вологий вітер. Над рікою тяжко звисав туман. Холодом і небезпекою віяло від могутнього Борисфену. Кінь, в сідлі якого ледь тримався Атей, забив копитами, перелякано сахаючись від непривітної свинцевої рівнини ріки, яка, ледь прикрита туманом, темніла під високим крутим схилом берегу. Щось свиснуло біля голови Атея, і він краєм ока встиг побачити, як стріла полетіла у ріку, миттєво розтанувши у тумані. Часу для вагання вже не залишалося. Атей дав коню відступити на десяток кроків від прірви і, щосили вдаривши коня акінаком, спрямував його прямо в темне провалля надрічкового туману…

…Атей на мить відчув, що він летить. Дивовижне відчуття охопило його, і хлопець не зміг стримати крик, що рвався із грудей. Його кінь, перебираючи копитами, здавалося, на мить застиг у повітрі, але загуслий туман відразу розкрив свої обійми й увібрав у себе коня і його відчайдушного вершника. Вигуки аланів зникли позаду. Атей, намертво вчепившись у гриву коня, закляк у сідлі. Усе запаморочилося у його очах, і світ немов би луснув, коли хвилі Дніпра розступилися й миттєво зімкнулися над його головою…

…Деякий час алани ще кружляли, немов хижі круки, над берегом Борисфену, але хвилі великої ріки, закриті туманом, повільно й невпинно котилися, миттєво стерши кола, що розійшлися над тим місцем, куди шубовснув скіфський вершник. Розлючені алани випустили декілька стріл і розчаровано повернули назад своїх коней. Вони квапилися взяти участь у розподілі здобичі…

Глава 5. Амазонки

…Атей безкінечно летів у тумані, туман був в’язким, він забивав легені, а коли хлопець намагався виринути з нього, то йому вдавалося лише ледь-ледь поворушитися. Здавалося, він повністю розчинився в цьому тяжкому тумані. Щит і важка шкіряна сорочка з нашитими бронзовими захисними бляхами тягнули його вниз, у безодню, якій не було ні кінця ні краю. Безодня нагадувала розкриту пащу велетенського дракону. Вона нестримно втягувала хлопця до себе. У сірому тумані повз Атея проносилися вершники із напнутими луками, доносилися глухі, дивні звуки, повільно пропливали химерні чудовиська. Здалеку до Атея доносився приглушений дзвін молота об ковадло, і крізь зеленувату товщу туману ледь блимав слабкий вогник. Цей дзвін і блимання вогню нагадали Атею про кузню батька. Раптом він перелякався, що не виконає наказ свого батька. Думка, що він може загубити Щит Таргітая, примусила його намертво вчепитися ледь слухняними пальцями в цупку шкіру тяжкого згортка. Від цього доторку все тіло Атея миттєво пронизала дивна сила, і безодня, що так привабливо манила його, почала віддалятися…

— Може, вб’ємо його зараз?

— Але хто саме його вб’є?

— Звісно, я! Саме я першою побачила, як він з’явився серед хвиль Борисфену.

— Але ж тільки я змогла накинути свій аркан на нього, перше ніж цей юнак встиг знову зануритися у воду!

— Але без нас ти не змогла б витягнути його на берег!

…Голоси, немов здалеку, доносилися до вух Атея. Туман у його голові розсіювався, і поступово відчуття повернулися до нього. Голоси ставали все ближче й ближче, аж поки він не здогадався, що ті, хто розмовляє, знаходяться поруч з ним. Друге, що його вразило, це те, що голоси, які так завзято сперечалися, хто має його вбити, були жіночими. Атей, намагаючись не показати, що вже отямився, ледь відкрив очі. Спочатку він побачив обриси повного місяця, який ледь пробивався крізь хмари нічного неба.

Він знав, що одяг його наскрізь мокрий, але холоду Атей не відчував. Він лежав поблизу вогнища, навколо якого сиділи три дівчини й палко сперечалися між собою, не звертаючи уваги на хлопця. Трохи далі у відблисках вогню темніли постаті декількох коней.

Атей здогадався, що ці дівчата належать до якогось таємничого військового сарматського жіночого товариства. Він знав, що сарматські дівчата відрізняються від скіфських жінок своєю войовничістю, а, згідно з сарматським звичаєм, дівчина могла одружитися тільки після того, як вб’є в бою ворога. Сарматські дівчата й жінки об’єднувалися в таємні товариства й разом з чоловіками брали участь у всіх війнах, які вели їх племена. Нерідко слава про деяких найбільш войовничих, вмілих і хоробрих воїнів-жінок лунала по всьому степу, іноді вони ставали вождями та верховними жрицями свого народу. Грецькі купці, які вели торгівлю зі скіфами, називали таких войовниць амазонками й розповідали, що з ними колись воював сам Геракл. Тепер ось і Атею прийшлося зустрінутися з цими таємничими дівчатами. І ця зустріч не обіцяла йому нічого доброго…

…Атей спробував поворушитися і з жахом відчув, що його руки й ноги міцно зв’язані. Ну ось, варто було втекти від аланських вершників, ледь не втонути у Борисфені, щоб отак по-дурному потрапити в полон до цих сарматок. Тим більше, що дівчата мали дійсно дуже войовничий вигляд. Вони були одягнені в цупкі шкіряні куртки, обшиті залізними бляхами, на широких поясах висіли мечі та кинджали. Неподалік лежали їх луки та горити зі стрілами. На ногах, взутих у м’які шкіряні черевики, тьмяно блищали високі захисні поножі — кнеміди, вкриті складним візерунком. Довге сплутане волосся вкривало їх плечі, очі під час суперечки палали люттю й завзяттям. «Щит Таргітая!» — спалахнула думка в голові у хлопця. Він тріпонувся, і з полегшенням зітхнув, помітивши, що одна з дівчат — русява воїтелька — уважно розглядає загадковий щит.

— Нам не пощастило, ми запізнилися на битву, але цей хлопець, напевно, брав у ній участь. Тому він ворог і його треба вбити, — рішуче промовила висока дівчина й мотнула головою у бік зв’язаного Атея. Її довге чорне волосся, ледь перехоплене на голові широкою шкіряною стрічкою, звилося, немов вороняче крило.

— Так, Томіридо, у нього був якийсь дивний щит і акінак, а в гориті лише дванадцять стріл, він, напевно, вбив когось з наших воїнів, — підхопила інша дівчина, теж чорноволоса і, судячи з усього, не менш войовнича. Вона грізно блимнула очима на безпорадного Атея й стиснула руків’я свого кинджалу, — отже одній з нас пощастить сьогодні вбити ворога.

— Але кому саме випаде така вдача, Лаено? — похмуро запитала білявка, розглядаючи Щит Таргітая, — нас троє, а він лише один. Якби я не побачила його руку серед хвиль Великої ріки, він би так і загинув і ми не мали б цієї здобичі…

— Не сперечайся з нами, Оріє, — перервала її Томірида, — ти наймолодша з нас, ти народилася тільки чотирнадцять зим тому, і ми прийняли тебе у наше товариство тільки цієї осені.

— Але ж ви теж поки ще не вбили жодного ворога й не взяли участі в жодній війні, — насуплено вимовила Орія. Втім, незважаючи на явну зацікавленість у обговоренні подальшої долі Атея, ця білява амазонка здавалася не такою вже кровожерною, як інші. Коли вона час від часу кидала з-під лоба погляди на хлопця, у її очах навіть з’являвся прихований сум.

— Тоді нам залишається кинути жереб, — примирливо сказала Лаена, — і кому він випаде — саме тій дістанеться право вбити цього скіфського воїна…

Атею, який зі зрозумілих причин надзвичайно уважно прислуховувався до цієї суперечки, на мить стало приємно, що його визнали воїном, але він відразу отямився. Судячи з усього, шансів дожити до ранку у нього майже не залишалося. Ситуація вимагала його термінового втручання.

Атей підняв голову й спробував щось сказати, але замість слів у нього вихопилося якесь харчання, і він зайшовся довгим натужним кашлем.

Дівчата перервали суперечку й вперлися хижими поглядами у свого полоняника.

— Він прийшов до тями! — радісно повідомила Лаена.

— Добре, тепер нам не прийдеться вбивати його непритомним! — захоплено підхопила Томірида.

Атей помотав головою, виплюнув залишки води зі своїх легенів і нарешті промовив:

— І що це буде за слава, якщо хтось дізнається, що ви вбили напівнепритомного скіфа, якого, до того ж, висмикнули, немов рибу з води?

— А хто дізнається, за яких обставин одна з нас вбила тебе? — засміялась Томірида.

— Ну, наскільки я зрозумів, вбити мене може тільки одна з вас. Невже інші двоє, яким не пощастить це зробити, із задоволенням не розкажуть, що я був вбитий не в чесному бою? — впевнено заявив Атей.

Дівчата замислились і насуплено перезирнулися. В їх поглядах Атей не без втіхи помітив вогники взаємної недовіри. Запала мовчанка, і Атей зрозумів, що саме в цю мить вирішується його подальша доля.

— Може, дійсно, влаштуємо чесний бій? — промовив Атей, намагаючись посміхнутися.

Амазонки ще хвилину повагалися. Нарешті Томірида рішуче сказала:

— Добре, скіфе, ми будемо битися прямо зараз, біля вогнища, — озирнулася на дівчат і додала беззастережно, — і першою з ним буду битися саме я.

Глава 6. Меч, спис, кинджал

Томірида нахилилася над Атеєм і швидко перерізала мотузки, якими він був зв’язаний. Хлопець ледь підвівся, розминаючи закляклі руки. Томірида взяла свій шолом, до якого був прикріплений хвіст лисиці, уважно подивилася на нього і щось прошепотіла. Атею здалося, що вона шепоче молитву, звернену до духу Лисиці — покровительки свого клану. Він помітив, що такі ж руді лисячі хвости були й на шоломах інших двох дівчат. Томірида наділа шолом, старанно застібнула ремінці й витягла довгий сарматський меч. Атей трохи невпевнено озирнувся, шукаючи свій акінак.

— Ось твій меч! — Орія підійшла до нього, простягаючи акінак. Атей із легким вдячним поклоном прийняв меч і повільно витяг його з піхв. Оздоблене турячою кісткою руків’я несподівано легко лягло на долоню. Відчувши у руках зброю, Атей стрепенувся. Меч випромінював стримку силу. Він згадав, як батько розповідав, що цей меч зробили із крижаного струменю для їх роду самі скіфські боги. Слабкість і втома миттєво залишили хлопця. Тепер він був готовий до бою. Атей ще ніколи не бився по-справжньому на мечах, але добре пам’ятав декілька уроків, які дав йому батько. «Наш скіфський меч — акінак — коротший за сарматські чи готські мечі, але немає більш зручної зброї, якщо бій відбувається у тісняві або один на один, коли потрібна швидкість і вправність. Ти завжди переможеш, якщо сам перетворишся на меч», — згадалися Атею батькові слова…

Лаена й Орія підкинули декілька оберемків хмизу у вогнище. Полум’я спалахнуло з новою силою. Томірида виглядала досить грізно в бойовому обладунку. Атей навіть помітив, як палають її очі під металевим забралом шолома.

Томірида декілька разів махнула мечем. Довге зігнуте лезо зі свистом розсікло повітря.

— Я, Томірида, воїтелька клану Священної Лисиці, викликаю тебе, скіфе, на смертельний двобій! — дзвінким голосом вигукнула вона.

Атей позіхнув і стиха промовив:

— Я, Атей, син Аріанта, з роду сколотів, приймаю твій ВИКЛИК!

Амазонка підстрибнула до нього і з усієї сили нанесла удар. Удар довгого сарматського меча несподівано виявився надзвичайно сильним. Атей ледь встиг підставити меч під вороже лезо й відскочити вбік, ухилившись від наступного удару. Видно було, що Томірида дуже вправно володіла мечем, але вона занадто багато сили вкладала в свої удари, і Атею вдавалося уникати їх. Але йому приходилося більше оборонятися. Сарматський довгий клинок блискавкою креслив кола навколо амазонки, примушуючи хлопця відступати. Здавалося, лють надає Томіриді нових сил.

Лаена й Орія уважно дивилися на двобій. Атей не сумнівався, що вони щиро бажають поразки Томіриді. Лаена спиралася на довгий спис, Орія вчепилася у свій меч.

Атей все вичікував, коли випаде слушна мить для контратаки. Він відчував, що його правиця ледь втримує акінак. Томірида знову зрушила на хлопця декілька блискавичних ударів. Атей, відступаючи, зміг їх відбити, але, раптом, послизнувшись на вологій землі, впав навзнак. Амазонка підскочила до нього й занесла меч для вирішального удару. Атей в’юном відкотився вбік. Лезо сарматського меча вп’ялося у землю біля самого плеча хлопця. Атей миттю підхопився й щосили штовхнув амазонку плечем. Томірида впала на землю. Її шолом злетів з голови й покотився до вогнища. Амазонка намагалася захиститися мечем, але хлопець ударом ноги вибив меч у неї з рук і приставив лезо акінаку до її горла.

Ледь переводячи дихання, він прохрипів:

— Я, скіф Атей, переміг тебе, Томіридо, але залишаю тобі життя!

Томірида гнівно блимала очима, в яких вже блищали сльози розпачу. Вона повільно підвелася і зовсім невойовничо сіла біля вогнища, обхопивши коліна тремтячими руками. Орія підібрала її меч з землі і протягнула подрузі. Томірида тільки гнівно блимнула на неї заплаканими очима.

Тим часом Лаена рішучим рухом відчепила від свого широкого шкіряного чересу меч і підхопила спис, біля наконечника якого було прикріплено три лисячих хвости. «Це ж скільки лисиць вони пообдирали?» — подумав Атей і посміхнувся. Але Лаена й не думала відповідати посмішкою:

— Я, Лаена, донька Сая, викликаю тебе, скіфе Атею, на смертельний двобій! — рішуче вимовила вона і з силою вдарила списом об землю. Лисячі хвости стрепенулися, немовби на наконечнику списа спалахнули язики полум’я.

Атей виставив перед собою акінак і, трохи зігнувшись, почав наближатися до супротивниці. Але першу атаку він ледь не пропустив. Лаена стрімко штрикнула списом у хлопця. Блискуче лезо, оточене полум’ям лисячих хвостів, майнуло перед його очима. Хлопець відстрибнув, ледь встигнувши відмахнутись акінаком. Через хвилину йому вже здавалося, що весь світ закрутився перед ним червоним полум’ям.

Лаена надзвичайно швидко наносила удари й спритно відбивала меч Атея. Втім, він зміг тільки два рази спробувати перейти у атаку. Довгий спис тримав його на відстані, заганяючи до уривчастого берегу Борисфену. Атей відчув, що сили швидко залишають його. Раптом йому здалося, що атаки Лаени стали не такими блискавичними. Він стрибнув вперед, намагаючись перерубати акінаком цей клятий спис, але Лаена вправно перехопила свою зброю, уникаючи блискучого леза, і несподівано сильно вдарила держаком по його правиці. Акінак, дзенькнувши, вилетів з руки хлопця. Амазонка пронизливо закричала, і її спис, зробивши широке півколо, пронісся над головою хлопця. Атей, який ледь встиг пригнутися, відчув, як наконечник зі свистом розсік повітря над його головою. З останніх сил він скочив з землі і перехопив держак списа. Від різкого поштовху Лаена не втрималася на ногах і покотилася по землі. Атей підхопив її спис і заніс над головою.

— Я переміг і тебе, Лаено, донько Сая, і я дарую тобі життя! — вигукнув Атей і озирнувся на Орію. Десь у глибині душі він сподівався, що ця русява дівчина відмовиться від двобою. Але вона, здається, анітрохи не засмутилася поразкою своїх товарок. Вона витягла довгий кинджал і повільно провела їм перед своїм обличчям. Орія здавалася зовсім байдужою до двобою, очі її були трохи примружені, а в усіх рухах відчувалася лінива грація. Втім саме це й занепокоїло Атея. Він відчув, що в цих повільних рухах криється набагато більша небезпека, ніж у її двох відчайдушних та несамовитих подруг.

Вони мовчки почали сходитися для двобою. Амазонка йшла повільно, опустивши зброю додолу. Атей вирішив відразу вибити кинджал у неї з рук. Він кинувся уперед, але Орія миттєво ухилилася й так штовхнула його в спину, що Атей ледь зміг утриматися на ногах. Розлючений, він розвернувся її почав безтямно наносити удари. Орія легко, немов граючись, відбила блискавичні удари акінаку. Хлопець, тяжко сопучи, намагався вибити кинджал з рук Орії, але та примарною тінню крутилася перед ним, лише час від часу, немов граючись, відводила своїм клинком його зброю. Атею вже здавалося, що дівчина розчиняється у нічній темряві і несподівано з’являється, наносячи блискавичні удари. Блискуче лезо кинджалу свиснуло біля його горлянки. Атей захистився своїм акінаком, і вони застигли, схрестивши клинки. Атей ледь тримав свій меч, намагаючись відкинути лезо кинджалу. Прямо перед ним було обличчя Орії, її очі були спокійні, і в них відбивався відблиск схрещених клинків. Раптом у її очах з’явився переляк. Зіниці розширилися, а губи затремтіли.

І тут Атей сам почув, що зі степу, зовсім близько, доноситься моторошне завивання, немовби самотній вовк-сіроманець, вийшовши на полювання, звертається до своїх вовчих богів за допомогою. Коні амазонок стривожено заіржали. Виття підхопило ще декілька вовчих горлянок.

Атей і Орія повільно опустили свою зброю.

— Чорні вовки Папая,[6] — тихо промовив Атей, — вони вийшли на полювання за мерцями…

Глава 7. Чорні вовки Папая

Атей чув багато розповідей про цих степових вовків. Вони відрізнялися від звичайних вовків своєю міццю та небаченою люттю. Зазвичай їх дуже зрідка можна було зустріти у степах над Борисфеном. Казали, що вони охороняють самого бога Папая й з’являються у степах тільки під час воєн. Вовки полювали за душами воїнів, яких не вдалося поховати згідно з вояцькими звичаями. А воїн, не похований за звичаями свого народу, перетворювався на потворного мерця-привида, вкрай небезпечного для людей. Старі люди казали, що для своїх луків такі воїни-привиди плетуть тятиви з людських жил, а п’ють людську кров із чаш, які виготовляють з черепів. Тому Папай і розсилав по всьому степу під час воєн зграї своїх чорних вовків для полювання на таких мерців. Втім, якщо на шляху такої зграї зустрічалася й жива людина, то порятунку годі було й чекати.

Атей застиг на місці, стискаючи неслухняними пальцями акінак. Похмурий свинцевий ранок ледь пробивався крізь тяжкі хмари, які звисали над степом. Атей відчув, що його тіло починає тремтіти, немов у трясці. Вовче завивання швидко котилося нестримною хвилею. І, судячи з усього, скіфський хлопець і амазонки опинилися прямо на шляху вовчої зграї. Коні амазонок несамовито іржали, ставали на дибки, крутилися по колу. Дівчата-воїтельки перезирнулися й стрімко побігли до своїх коней. Тільки Орія на мить зупинилася й озирнулася на Атея, але тільки на мить. Вправно схопившись за гриву свого схарапудженого коня, вона вскочила у сідло. Хлопець не встиг і оком кліпнути, як три вершниці зникли в ранковому тумані. По вологій степовій землі прокотився і стих тупіт кінських копит.

Атей підхопив Щит Таргітая, свій горит зі стрілами (лук, здається, зник у безодні Великої ріки) і розгублено озирнувся навкруги. Перед ним простирався відкритий степ. Позаду губилася у сизому вологому тумані широчінь Борисфену. Особливого бажання знову пірнати у нього якось не було. Вовче виття раптом стихло. Запала тиша. Атей перевів дихання. Йому на мить здалося, що вовче виття тільки примарилося йому. Він зробив декілька обережних кроків, напружено вслухаючись у тишу. Трохи розвиднілося. Не більше як за один літ стріли Атей розгледів примарні обриси високого кургану і, обережно ступаючи, направився до нього. Правицею він тримав, виставивши лезо уперед, свій акінак, а щит притискував до грудей.

Тиша була пронизливою. Атей навіть відчував, як тяжкий туман давить йому на плечі. Страх виповзав із цієї тиші і, здавалося, висмоктував з тіла всі сили. Нарешті Атей добрався до кургану і, за звичкою, шепочучи вибачення перед незримими хазяями цієї високої прадавньої могили, видерся на його вершину. Незважаючи на те, що він ішов дуже повільно, серце його несамовито калатало у грудях. Атей зупинився, намагаючись хоч щось розглянути в тумані. Але степ навколо завмер або ж зачаївся у мареві…

…Тиша луснула миттєво, розсипалася, немов великий глиняний глек, потрощений тяжкими копитами. Клапті туману повільно осідали на землю. Атей почув тупіт копит. Він ще не бачив ні коня, ні вершника, але ясно чув, що кінь несеться по степу навдивовижу швидко, рятуючись від якоїсь жахливої гонитви. А ще Атей почув разом із дріботінням копит невидимого коня шурхіт безлічі вовчих лап. Атей стиснув зуби, щоб своїм криком не виказати себе. Моторошні звуки наближалися. Здавалося, що невидимий вершник і вовча зграя вже наблизилися до самого підніжжя кургану. «Великі воїни, поховані тут, поверніться з полювання Таргітая й допоможіть мені!» — у відчаї зашепотів пересохлими губами Атей.

Раптом похмурі промені слюдяного весняного сонця впали на землю, і Атей побачив крізь марево жахливу картину. Повз курган проносився вершник на чорному, немов вороняче крило, коні. Кінь був вкритий білою піною, клапті якої падали на землю. Колись багато прикрашена шкіряна уздечка була розірвана, і гнилі кінці її розліталися навколо кінської голови, мотляючись на іржавих кільцях. У довгій гриві зі сплутаними пасмами можна було побачити колись яскраві та гаптовані, але вже давно пошматовані стрічки. Сам вершник сидів по-скіфські, обернувшись до невидимої гонитви, і, висмикуючи блискавичними рухами стрілу за стрілою з гориту, стріляв з луку. Одяг вершника був весь вкритий землею і темними плямами, подряпаний і зотлілий. Скіфська шапка з довгими кінцями не давала побачити обличчя.

Атей заклякши дивився на вершника. Було у цьому стрільцеві щось надприродне. Але що саме, хлопець не міг зрозуміти. Можливо, якась холодна й темна сила, якою віяло від швидких і невтомних рухів вершника. А можливо, декілька стріл із обламаним оперенням, що стирчали із його тулубу.

Вершник порівнявся із курганом і на мить обернувся, простягнувши руку за новою стрілою. Атей здригнувся — замість людського обличчя з-під шапки блимнули кістки черепа.

Атей не витримав і скрикнув. Йому здалося, що моторошний стрілець на мить озирнувся чорними проваллями на нього, але кінь вже минув підніжжя кургану і розтанув у тумані, уносячи на собі страшне видіння. Атей застиг, хапаючи ротом повітря. Раптом з туману, звідки доносився цокіт копит чорного коня, почувся пронизливий свист. Атей відчув сильний удар і з жахом побачив довгу стрілу, яка вп’ялася у його груди. У голові в хлопця все запаморочилося, і він безсило опустився на коліна. Акінак випав з його безсилих рук. Перед очима все закружляло. Останнє, що він побачив перед тим, як зануритися в темряву, це величезну зграю чорних вовків, які летіли степом, ледь торкаючись лапами землі…

Глава 8. Царський курган

— Скільки разів, скіфе Атею, мені ще прийдеться рятувати тебе від смерті? — немов здалека, крізь чорний туман, долетів до хлопця знайомий голос. Туман поступово розсіявся, Атей відкрив очі і ледь зміг зрозуміти, що сидить на коні, якого повільно веде, тримаючи за вуздечку, Орія.

— Хіба тебе теж вбили й ми разом відправилися на полювання до Таргітая? — ледь ворушачи губами, прошепотів він. За останній час він взагалі перестав дивуватися будь-чому. Орія сумно посміхнулася:

— Здається мені, що для полювання ти занадто кволий, хоча, якщо стріла отруйна, то невдовзі ти дійсно зможеш приєднатися до своїх предків і до Таргітая.

І тут Атей відчув гострий біль у грудях. Він спробував розправити плечі, щоб мати гідну поставу, коли з’явиться перед Таргітаєм, але тіло не слухалося його. В очах знову все закружляло, неслухняними руками він вчепився у гриву коня, прихилився до його шиї і знову опинився у своїх мареннях.

Йому здавалося, що він знов лежить на кургані, поцілений стрілою чорного вершника. Холодний вітер проносив хмари над його головою. Хмари пролітали над головою Атея, і йому здавалося, що варто тільки протягнути руку й можна полетіти на хмари, немов У сідлі швидкого коня. Але сил у нього підняти руку не було. Раптом курган почав тремтіти, в середині його, десь у глибині, прямо під тим місцем, де лежав Атей, засяяло примарне біле світло. Поступово курган ставав прозорим, і внизу, прямо під собою, Атей побачив, як починають поступово виникати спочатку розпливчаті, а потім все більш чіткі обриси декількох постатей, освітлені мінливим світлом вогню. Невдовзі він вже зміг ясно побачити високого чоловіка із довгою сивою бородою. Чоловік сидів на яскравому килимі, поклавши широкі долоні на коліна. Прямо перед ним палав холодний білий вогонь. На голові у чоловіка був високий золотий шолом, тяжкий панцир прикрашала безліч майстерно оздоблених прикрас, на широкому бронзовому чересі висіли довгий меч, акінак і горит з луком та стрілами. В руках чоловік тримав золоту сокиру з широким лезом — ознаку царської влади. Навпроти чоловіка сиділа жінка у надзвичайно багатому, оздобленому золотими та срібними прикрасами вбранні. Голова її була сумно похилена. Навколо чоловіка й жінки сиділи декілька могутніх воїнів. В руках воїни тримали щити й акінаки. Здавалося, що вони готові за першим наказом свого царя миттю знищити будь-якого непрошеного гостя.

І дійсно, декілька нерухомих тіл у зотлілому одязі лежали біля стражників.

Атей хотів вскочити й бігти якомога далі від страшного видовища, але з жахом відчував, що не може поворухнутися, здавалося, ця клята стріла назавжди прибила його до кургану, паралізувавши все тіло. Він знав, що спокій похованих у царських могилах не можна ніколи порушувати і що тих, хто наважувався це зробити, чекала страшна й безжальна кара духів, які стерегли ці останні пристановища мертвих.

Але тіні в кургані здавалися нерухомими, лише язики дивного полум’я тріпотіли у холодному підземеллі. Здавалося, ще мить — і морок поглине це видовище і ця могила знову перетвориться просто на високий і могутній курган. Але цього не сталося. Атей з жахом побачив, як мертвий цар повільно піднімає голову і його пронизливий погляд пронизує хлопця, немов безжальна стріла.

— Атею, сине коваля Аріанта, — почувся глухий, потойбічний голос, — що привело тебе сюди?

Атей намагався щось відповісти, але тільки ледь-ледь зміг поворушити пересохлими губами.

— Часи мого народу скінчилися, — знову почув він голос скіфського царя, — тільки мерці можуть потрапити до цього кургану. Але ти поки що не мрець. Ти носиш моє ім’я…

Цар опустив голову. Його стражники повільно почали підводитися.

Атей відчув, як липкий страх пронизує його наскрізь. Але страх і допоміг йому зібрати останні сили. Хлопець ледь ворухнув рукою, і його пальці торкнулися холодного краю Щита Таргітая. В ту ж мить прямо над головою хлопця почувся пронизливий клекіт, поміж темними хмарами показався синій клаптик неба, в якому повільно гойдався на широких крилах блискучий білий птах.

— Срібний Яструб… — ледь вимовив Атей.

— Срібний Яструб… — донеслися до Атея голоси з кургану…

…І все закрила імла…

— Тримайся, скіфе Атею, — ледь розчув він голос Орії, — до Яру Матері-Лисиці залишилася вже невелика відстань…

Глава 9. Яр Матері-Лисиці

Більше Атей нічого не відчував і не пам’ятав. Видіння залишили його. Очуняв Атей у якомусь переліску. Над головою височили високі дерева, що густо вкривали низький яр. Він лежав на цупкому шкіряному чепраку[7] біля підніжжя високого дерева з розлогими гілками. Неподалік тихо журчав невеличкий струмок, біля якого горіло невелике вогнище. Як справжній степовий воїн, Атей насамперед згадав про свою зброю, без якої відчував себе геть безпорадним. Він полегшено зітхнув, побачивши біля себе акінак, щит і горит зі стрілами.

Втім небезпеки не відчувалося. Атей озирнувся навколо, жадібно вбираючи у груди, біль у яких майже не нагадував про себе, прохолодне повітря, в якому, втім, вже відчувався теплий подих весни. Перші паростки зеленої трави вже густо пробивалися із землі. Все навколо дихало миром та спокоєм, немов би події, що Атею довелося пережити, були просто жахливим сном.

Але невдовзі Атей почув легкий шерхіт. Йому здалося, що між деревами майнула тінню вогненно-червона лисиця, і відразу десь з глибини яру донісся хруст гілля під копитами коня. Хлопець миттєво напружився, стиснувши акінак. Крізь дерева він побачив, що до місця, де він лежав, наближається вершник. Цим вершником виявилася Орія.

Дівчина-сарматка їхала неспішно, трохи схиливши голову. Горит із луком та стрілами був недбало закинутий за спину, біля сідла мотлялися сірі тушки декількох впольованих зайців.

Наблизившись до галявини, Орія легко зістрибнула з коня й повела його, тримаючи за вуздечку. Глянувши на хлопця, дівчина посміхнулася:

— А я боялася, що ти вже відправився разом з Таргітаєм на полювання.

Атей посміхнувся:

— А ти вже точно була на полюванні.

— Я ще не вмерла, втім і Таргітай не бере на своє полювання дівчат. Нас забирає до себе Мати-Лисиця й навчає тому, чому не можуть навчитися живі. Але за життя ми маємо довести їй, що гідні її великої науки.

Орія кинула впольованих зайців біля вогнища й заходилася ламати хмиз.

— Оріє, — спитав Атей, — а чому ти повернулася за мною?

Дівчина на мить зупинилася, озирнулася на Атея й знизала плечима:

— Мабуть, тому, що мені було цікаво — хто б переміг у нашому двобої, а може, я вже звикла рятувати тебе… Ми довго гнали степом своїх коней, і в якусь мить мені здалося, що я перелякалась, до того ж було б неправильно кинути тебе напризволяще…

— Здається, що ти пізно схаменулася, — насмішкувато промовив Атей.

— Не так вже й запізно, — зовсім неглузливо відізвалася Орія, — я ледь знайшла тебе…

Тут вона запнулася.

— І як ти мене знайшла? — передчуваючи, що відповідь принесе йому щось дуже важливе, спитав Атей, дивлячись на дівчину.

— Я побачила промінь, — повільно сказала Орія, — промінь, що підіймався прямо у небо, і в цьому промені повільно летів блискучий, немов срібний, птах. А може, і срібний. Це був яструб. Дуже великий. Таких великих, а тим більше срібних, яструбів я ще ніколи не бачила в небі над степом. Я спрямувала туди, звідки в небо підіймався промінь. Це був високий курган. В таких ховали царів нашого степу. Ще тоді, коли ви, скіфи, панували над цим степом… Але тільки я наблизилася до кургану, промінь зник. Зник і яструб. Піднявся сильний вітер, і пішов дощ. Перший дощ цієї весни. Я поклонилася духам, що живуть у кургані, і забралася на нього, і побачила там тебе. Ти лежав навзнак, і в грудях у тебе стирчала стріла…

— А чому я залишився живим? — спитав Атей і торкнувся руками грудей, що були перев’язані полотняною тканиною.

— Ось, — Орія протягнула хлопцю темну бронзову пластину, одну з тих, що були нашиті на його шкіряній сорочці. Посередині пластини стирчала довга чорна стріла.

Дівчина покрутила в руках пластину із чорною стрілою посередині. Атей побачив, що тільки половина наконечника стріли стирчить з внутрішнього боку пластини.

— Пластина зупинила стрілу, — продовжила Орія, — якби весь наконечник пройшов наскрізь, ти був би мертвим.

Атей згадав, як рік тому батько подарував йому цю сорочку. Захисні пластини коваль Аріант викував сам. «Носи цю сорочку, Атею, звикай до неї, нехай її вага стане часткою твоєї ваги. Нехай ця сорочка стане часткою тебе, тільки тоді вона зможе захистити тебе», — промовив тоді батько. Тепер ця сорочка врятувала Атею життя.

— Так, ця сорочка врятувала тобі життя, — немовби відчувши його думки, сказала Орія, — наконечник цієї стріли тільки розсік шкіру на твоїх грудях, але, але…

Тут Орія замислилася, уважно роздивляючись довгу чорну стрілу.

— Але це не проста стріла. І її наконечник. Не схоже, щоб вона була отруєною, але тебе довго била пропасниця й ти крутився, немов у лихоманці. Це не проста стріла, і не простий був, мабуть, вершник, який тебе поцілив…

Атей згадав чорні провалля на черепі несамовитого моторошного вершника й мимоволі здригнувся.

— Я бачила, що ти на межі, — продовжувала Орія, — і тому наважилася відвезти тебе в цей Священний Яр, де тече чарівне джерело, здатне вилікувати воїна від будь-якої отрути. Взагалі наше таємне товариство воїтельниць Матері-Лисиці забороняє приводити чужинців сюди, але зараз наші сестри відправилися разом з аланами й готами у великий похід на царство боспоритів, і тут ще декілька тижнів ніхто не з’явиться. А до того часу, я сподіваюсь, ти вже видужаєш…

— І що тоді? — байдуже запитав Атей.

Орія на деякий час замислилася.

— А тоді, коли ти видужаєш, — нарешті заговорила вона, роздмухуючи вогонь у майже згаслому вогнищі, — тоді ми зможемо продовжити двобій. Тільки ти будеш битися без свого химерного щита.

— А чому ти вважаєш дивним мій щит? — стрепенувся Атей, і погляд його сковзнув по тьмяній поверхні щита, який лежав поруч.

Орія теж подивилася на щит, і у очах її майнув якийсь дивний вираз.

— Знаєш, тоді, коли я побачила цей промінь, мені здалося, що він струменів саме з твого щита.

Декілька днів минуло з того часу, як Орія привезла Атея до Яру Матері-Лисиці. Час у цьому ярі йшов дуже повільно, але все ж ішов. Хлопець поступово відчував, як сили знову повертаються до нього. Тепле весняне повітря все більше й більше запановувало над степом. На деревах вже набрякли бруньки. Зима остаточно відступила. Іноді Орія від’їжджала на полювання, і Атей залишався на самоті.

Тоді він довго розглядав Щит Таргітая, намагаючись розв’язати його таємницю. На перший погляд, Щит Таргітая нагадував звичайні скіфські щити, які Атей чимало бачив на своєму віці. Хіба що зроблений він був з якогось дивного металу, схожого на бронзу, легкий, але надзвичайно міцний. Посередині щита блищав срібний умбон.[8] Атей не знайшов на поверхні щита жодної подряпини. Здавалося, від щита струменить якась сила, що відштовхувала від нього зброю. Одного разу, коли Орія була на полюванні, Атей причепив щит на дерево й метнув у нього декілька стріл. Всі стріли влучили прямо у срібний умбон, але жодна з них не змогла навіть його торкнутися, немовби відкинута незримою силою.

Але найбільш дивовижними були візерунки, вирізьблені вмілою рукою майстра. По кромці щита тягнулося складне плетиво, у якому можна було побачити вовків, птахів, коней, грифонів, скіфських воїнів, дерева, квіти й незрозумілі Атею знаки, що нагадували літери, якими писали грецькі купці. На срібному умбоні був зображений яструб з розпростертими крилами. Здавалося, яструб ось-ось злетить з щита й майне у синє небо. Від умбону півколом відходила одна доріжка до краю щита, складена із якихось незрозумілих Атею знаків. Хлопець відчував, що візерунок на щиті ще не доведений до завершення, але чого коваль Аріант залишив щит саме таким? Не встиг довершити свою роботу? Навмисне залишив її для якогось іншого майстра?

Атей розумів, що у Щиті Таргітая батько навмисно заховав якусь таємницю, але розв’язати її хлопець не міг. Атей відчував, що у його руках опинилася зовсім не проста річ, і саме на нього покладений обов’язок ретельно зберігати Щит Таргітая. Тому хлопець про всяк випадок видовбав під коріннями дерев невеличку схованку, вклав туди щит і старанно замаскував шматками дерну…

Що б із ним не сталося, але Щит Таргітая мав бути в безпечному місці.

Вечорами Атей і Орія сиділи біля вогнища й довго розмовляли. Про всяк випадок Атей розпалював вогнище, як це зазвичай робили скіфські воїни, коли хотіли залишатися непомітними для ворогів. Для цього він викопав яму для вогнища, а від неї видовбав під землею димохід на поверхню. Навіть у відкритому степу таке вогнище неможливо було помітити. Рана швидко загоювалася, і хлопець з кожним часом відновлював свої сили.

— Вода з цього джерела врятувала багато життів, — розповідала Орія, — це джерело і цей яр заповіла нашим предкам Мати-Лисиця.

— Але чому ти розповідаєш мені про це джерело? — запитав Атей.

— Якщо я переможу тебе у двобої, то ти вже нікому не зможеш про нього розказати, — якось невпевнено вимовила Орія.

— Ну, це якщо, — буркнув Атей, опустивши голову, йому згадався двобій з Орією на березі Борисфену. — Скажи, а де ти навчилася так вправно володіти кинджалом?

Орія посміхнулася:

— Мої предки теж колись були царськими скіфами. Але потім визнали владу сарматів. Це було дуже давно. У нас кожна дівчина вступає до якогось таємного військового товариства. Але наше товариство Матері-Лисиці наймогутніше. Хіба що тільки дівчата з клану Змії можуть рівнятися з нами. Але їх святилище знаходиться на одному з кам’яних островів Борисфену. Всі наші таємні посвяти та навчання військовому мистецтву, яке заповіла нам Мати-Лисиця, проходять у цьому яру. В День Посвяти ми довго співаємо пісні на честь Матері-Лисиці, приносимо їй жертви й закликаємо її дух. Тоді вона приходить під час видіння і каже кожній про зброю, якою кожна з нас буде володіти найкраще. Так, Томірида отримала довгий меч, Лаена — спис, а я — кинджал.

— І ти на власні очі бачила Матір-Лисицю? — запитав Атей.

— Про це не можна розповідати, бо тоді Мати-Лисиця може розлютитися, а від її помсти ніхто не зможе втекти. Розповідають, що колись, дуже давно, коли сармати тільки з’явилися на берегах Борисфену і ще підкорялися скіфам, один скіфський цар вирішив узяти собі в наложниці одну дуже гарну дівчину з сарматського племені саїв. Вона не хотіла йти за скіфського царя. Тим більше, що він був дуже старий і невдовзі мав померти. А за вашим звичаєм скіфських царів завжди ховали разом із жінками та наложницями. Тоді сарматська дівчина вирішила втекти. Довго вона уходила від гонитви, кінь її пав у степу, і вона ледь змогла добратися до цього яру. Наші боги вирішили врятувати її, і вона перетворилася на дух Матері-Лисиці. Воїни, що переслідували її, обшукали весь яр, але дівчину не знайшли. Тоді вони вирішили заночувати тут. До ранку ніхто з них не дожив. З того часу почався занепад скіфської влади у цих степах.

— А які жертви ви приносите Матері-Лисиці? — запитав Атей і озирнувся навколо. Йому стало трохи ніяково. Яр, який здавався йому досі таким привітним і затишним, тепер викликав у нього зовсім інші почуття. Хлопцю навіть здалося, що десь між деревами майнули якісь зловісні примари.

Але Орія не відповіла на запитання Атея, а в її очах блимнули недобрі вогники.

Глава 10. Жертовник Священного Яру

Минув ще один тиждень. Атей відчував, що він повністю відновив свої сили, а рана нагадувала про себе тільки в снах, у яких страшний вершник все намагався поцілити хлопця своєю стрілою. Весна вже владно панувала над степом. Іноді Атей вибирався з яру й дивився у відкритий степовий простір. Високі ковила вже вкрили землю, і степ, здавалося, коливався під легким вітром.

Атей відчував, що у нього вже вистачить сил покинути яр, у якому відчуття близької небезпеки все більше й більше підступало до його серця. В цей день хлопець остаточно вирішив відправитися в подорож.

Вранці Орія знову відправилась на полювання. Атей прив’язав до чересу горит зі стрілами й акінак. Залишалося тільки зробити собі лук. Без цієї зброї у відкритому степу годі було й сподіватися залишитися живим. Потім він збирався забрати Щит Таргітая й відправитися в степ.

Атей підхопив свої вояцькі лахи й пішов у глибину яру вздовж струмка. Дерева навколо ставали все густішими. Промені сонця, пробиваючись крізь зелене листя, яке щойно почало вкривати гілля, кидали на землю примарні тіні. Хлопець уважно придивлявся до дерев, сподіваючись знайти годящу для доброго лука гілку. Але дерева здебільшого були старі, сухі та покручені, або ж занадто молоді.

Так Атей дістався великої галявини, посередині якої, старанно обкладене темним, покритим мохом камінням, знаходилося те саме чарівне джерело, про яке розповідала Орія. Він озирнувся навколо й завмер. Галявину оточували високі дерева. Їх покручені товсті гілки, закриваючи небо, хижо звисали над головою, немов збиралися ухопити непрошеного прибульця. Атей побачив, що перед джерелом стояв великий камінь, посередині якого був видовбаний глибокий жолоб. На камені були вирізьблені якісь загадкові візерунки, але у напівтемряві розібрати їх було дуже тяжко. Утім, особливого бажання це робити у Атея й не виникло. Камінь був вкритий темними плямами, і від нього віяло холодом і смертю.

Хлопець мимоволі відсахнувся від каменя, і під ногами його щось хрумкнуло. Він опустився на коліно і побачив, що з-під пожовклого листя, яке товстим шаром вкривало землю, темніють залишки іржавого панцира. Атей, стримуючи подих, підійшов до дерев. Те, що у напівтемряві здалося хлопцю зламаними гілками, виявилося цілими в’язками старої зброї, прибитої до стовбурів.

Старі заіржавлені панцири, пробиті шоломи, мечі, бойові сокири, спорохнілі горити, з яких повисипалися на землю стріли, кинджали, луки, — якої тільки зброї тут не було! Під одним з дерев Атей побачив тугий лук, прикрашений кістяними пластинами. Згорнута кільцем тятива лежала біля нижнього кінця лука, прикрашеного майстерно вирізьбленою з кістки головою грифона. Атей поклав долоню на лук. Щось примусило його підняти голову. Серед гілок дерев прямо на нього дивилися своїми чорними проваллями людські черепи. Атей відсахнувся, нахилив голову й гарячкувато зашепотів: «Володар цього луку, дозволь мені взяти твою зброю, кожен мій постріл з нього буде гідний тебе».

Атей схопив лук, низько схилив голову у поклоні й підхопився. Тепер найбільше за все йому хотілося тікати якнайдалі від цього страшного яру.

— Але ж ми ще не завершили двобій! — раптом почув він за своєю спиною тихий голос.

Атей рвучко обернувся, схопившись за руків’я акінаку.

Прямо перед ним стояла Орія. В руках у неї блищав кинджал, а на губах грала зловісна посмішка.

Атей вихопив акінак. Його тіло затремтіло від люті.

— Залишайся тут сама! Я не хочу битись з тобою! — закричав він, — мені нема діла ні до тебе, ні до вашої Матері-Лисиці!

— Хіба так скіфські воїни дякують за порятунок власного життя? — насмішкувато промовила Орія, але посмішка вже зникла з її обличчя. В очах з’явився презирливий вираз.

— Утім, який ти воїн? — продовжила вона, наближаючись до хлопця, недбало тримаючи кинджал у руках, — ти не воїн, ти вічно кудись тікаєш. Зараз я вб’ю тебе, а твій щит буде висіти над деревом, серед гілок якого буде стирчати твоя відрубана голова. І це буде мій подарунок Матері-Лисиці.

Атей не міг впізнати дівчину, яка здавалась останні дні такою спокійною і навіть лагідною. Тепер у її рухах з’явилося щось хиже, немов дух Священної Лисиці повністю захопив її душу.

— Мати-Лисице! — вигукнула дівчина, звертаючись кудись у глибину яру, де похмуро темніли стовбури дерев. — Мати-Лисице, я присвячую цього скіфа тобі!

Із цими словами Орія підскочила до Атея й нанесла блискавичний удар. Атей, який ледь встиг вихопити свій акінак, відбив лезо кинджалу й відстрибнув у бік. На мить вони застигли, виставивши перед собою зброю й тяжко дихаючи. Атей бачив, як несамовита лють палає в очах Орії.

Атей відчував, що ще мить, і йому прийдеться прийняти смертельний двобій…

Декілька стріл зі свистом вп’ялися у землю, розділяючи Атея і Орію. Хлопець відсахнувся, здивовано обернувшись — навкруги, щільно оточуючи галявину, виструнчилося не менше двох десятків вершниць із луками. Коло розступилося, і наперед виїхала жінка на сірому коні. З-під золотого шолому, майже до сідла вибивалися довгі пасма чорного волосся. Амазонка підняла руку, і вершниці спрямували луки прямо на Орію та Атея. Хлопцю навіть здалося, що він почув рипіння напнутої тятиви.

Кинджал випав з рук Орії, вона опустилася на землю й низько схилила голову перед вершницею.

— Велика воїтелько Променеє, — промовила Орія, піднявши голову, — я хотіла вбити цього скіфа в чесному двобої й принести його голову та зброю в подарунок нашої Матері-Лисиці. Дозвольте мені завершити двобій.

Воїтелька Променея майнула рукою, і вершниці опустили зброю.

— Ти порушила наш стародавній звичай — привела чужинця до Священного Яру, — залунав голос Променеї, — за це ти будеш покарана. Завтра вранці, як тільки зійдуть перші промені сонця, ти разом із цим скіфом будеш принесена в жертву.

— Ні! — закричала Орія, миттю підхопившись на ноги. Атей схопив її за руку й побіг до дерев. Але звідти вже вихопилися декілька вершниць. Атей і Орія безпорадно закрутились у все більш щільному колі вершниць, ледь встигаючи відбиватись від списів, якими ті намагалися проштрикнути втікачів. Орія спробувала прослизнути між двома кіньми, але сарматки влучно накинули на неї величезну сітку, і дівчина безпорадно заборсалася на землі, марно намагаючись видряпатись із сітки. Атей кинувся їй на допомогу, але чийсь кінь щосили вдарив його грудьми. Хлопець сторчма полетів на землю. Акінак вилетів з його рук. Прямо над собою він побачив копита здибленого коня. Хлопець відкотився в бік, намагаючись дотягнутись до свого меча. Чиясь нога притиснула його долоню до землі, а у груди вперся наконечник списа. Захлинаючись від пороху, що піднявся від поточеного кінськими копитами листя, Атей підняв голову. Перед собою він побачив Лаену, яка, переможно посміхаючись, стискала свій спис, біля наконечника якого мотлялися лисячі хвости.

Глава 11. В очікуванні страти

Атея та Орію міцно зв’язали та відтягнули під якісь покручені дерева, куди не пробивався жодний сонячний промінь. Найбільше розлютило Атея те, що до них навіть не приставили сторожу. Сарматки зайнялися своїми справами, не звертаючи на бранців ніякої уваги. До Атея доносилися їх розмови, хропіння коней, брязкіт зброї, хруст гілля, яке ламали для вогнища. Його зброя, яку воїтельки теж вважали жертвою, нічим не гіршою, ніж він сам (а може й кращою), кинули поблизу. Це ще більше розлютило Атея. Ось вони — акінак, горит зі стрілами і лук якогось невідомого воїна — лежать на відстані декількох кроків.

Але Атей був не в змозі навіть поворушитись. Вже через годину його тіло, сповите цупким арканом, заніміло, і йому здавалося, що він просто помре у цих корчах, задовго до ранку. Здавалося, на цей раз допомоги годі було очікувати. Щоб остаточно не впасти у відчай, Атей намагався поговорити з Орією. Дівчина сиділа, прихилившись спиною до стовбура. Очі її були закриті, на розсіченій вилиці засохла цівка крові. Зрозуміло було, що Орія не має ніякого бажання теревенити з Атеєм. У відповідь на його запитання про те, чи не зможе сувора Променея передумати й поміняти страту на більш м’яке покарання, дівчина тільки зиркнула з-під лоба і знов опустила голову на груди, поринувши в сумні свої думи. Лише один раз, коли останній промінь сонця зблиснув серед дерев, до Атея, який вже й не сподівався почути голос Орії, донеслися її слова:

— У тебе, дійсно, був незвичайний щит, здавалося, від його світа можна осліпнути, не я, а він врятував тебе…

…І все, надалі Орія знов продовжувала мовчати… Але в голові Атея майнула рятівна думка. Він зосередився на цій думці, в якій, здавалося, приховується його остання надія на порятунок…

…Перед присмерком їх розв’язали й запропонували їжу. Орія тільки похитала головою, але Атей із задоволенням з’їв добрячий шматок смаженої куріпки. Очікування близької страти аж ніяк не позначилося на його апетиті. Трохи провагавшись, він з’їв і той шматок, від якого гордовито відмовилася Орія. Дівчина трохи здивовано подивилась на хлопця, у якого, здавалось, настрій після вечері значно покращав. Їжу принесла їм Лаена. Вона щось сказала Орії, але та продовжувала зберігати вперту мовчанку.

Атей чемно подякував Лаені за їжу.

— А я все ж перемогла тебе, скіфе Атею, — задоволено промовила дівчина, — всі бачили, що саме я збила тебе своїм конем і, якби не наказ взяти тебе живцем, з легкістю змогла б заколоти своїм списом. За це Променея дозволить мені забрати твій скальп після жертвування.

— Та я ж не проти, — із щедрістю погодився Атей. Раптом рятівна думка, що спалахнула в його голові після недбало кинутих слів Орії, перетворилася на химерний, але далеко не безнадійний план.

Атей озирнувся — дві сарматки-стражниці про щось сперечались, не звертаючи на їх розмову ніякої уваги. Орія сиділа біля дерева, розминаючи затерплі руки й навряд чи прислуховувалася до їх розмови.

— Ти могла б заслужити ще більшу нагороду в Променеї, — немовби між іншим кинув Атей і зробив вигляд, що уважно розглядає якусь пташку на дереві.

— Що за нагорода? — стрепенувшись, запитала Лаена.

Атей трохи завагався, чи варто так ризикувати, але іншого виходу в нього просто не було, і він, понизивши голос, тихо промовив:

— А ти добре пам’ятаєш той щит, який був у мене, коли ви витягнули мене з Борисфену?

— Так, — Лаена кивнула, в її очах майнув вогник нестримної зацікавленості, — був у тебе якийсь щит. Мені здалося, що він досить незвичайний. Я ж добре розбираюсь у зброї.

Атей помітив цей вогник і зашепотів:

— Не якийсь щит, а чарівний щит, виготовлений для майбутніх царів Скіфії. Такої здобичі в тебе ніколи не було й навряд чи буде.

— І де він знаходиться зараз!? — аж підстрибнула на місці Лаена.

Атей посміхнувся:

— Я що, такий дурний, щоб тобі зразу це сказати?

— І що ти хочеш? — підозріло запитала дівчина.

— Дуже небагато, щоб ти попрохала якогось скіфського ворожбита, аби той приніс пожертву за мене богу Папаю, богу Гайтосіру та богині Апі, а головне — Таргітаю. Можливо, тоді я не буду після смерті рабом Матері-Лисиці і вона відпустить мене на полювання до Таргітая.

Лаена трохи повагалась, але потім кивнула головою:

— Добре. А тепер кажи, куди заховав свій щит.

— Не зараз, Лаено, я боюся, що нас можуть почути, до того ж щит цей можна дістати тільки вночі і це можу зробити тільки я, бо, якщо першим до щита торкнеться чужинець, прокляття скіфських богів впаде на голову його та усіх його близьких. Але якщо він перейде з моїх рук до твоїх, то його чари будуть служити тобі і ти станеш найкращою воїтелькою у всьому Степу. Чого тобі боятися? Я буду без зброї, і в разі чого ти зможеш легко вбити мене.

— Згода, скіфе, я подумаю над твоїми словами, — замислено промовила Лаена.

Нагодувавши Атея, воїтельки знов міцно зв’язали їх і залишили на самоті.

Нічна темрява впала на Священний Яр. Тепер Атей міг побачити лише блимання вогню від кострища десь між деревами. Там, біля вогнища, сиділо декілька сарматок. Звідти доносилися звуки неквапливої розмови.

— Вранці, коли небо буде ще темним, нас виведуть до Каміння Жертовної Крові, — почув Атей тихий і сумний голос Орії. — Променея буде співати пісню, викликаючи дух Матері-Лисиці, а потім… потім нас вб’ють…

— Мені здавалося, Оріє, що смерть тебе аж ніяк не лякає, — тихо промовив Атей.

— Я не боюся смерті, нерозумний скіфе, — відповіла дівчина, — я завжди мріяла загинути у бою. Тоді б мене прийняли до клану Безсмертних воїтельок Матері-Лисиці. А тепер я, зв’язана і безпорадна, буду принесена в жертву й назавжди залишуся рабою й прислужницею по той бік обрію.

Атею здалося, що Орія говорить, ледь стримуючи сльози. Йому стало жаль її.

— Не сумуй, Оріє, — тихо промовив він, — здається мені, що нам ще зарано думати про подорож за край Степу.

Атей лежав на землі, уважно вдивляючись у небо й намагаючись визначити, скільки часу минуло. Здавалося, що вже наступила північ. Поступово його зір звикав до нічної темряви. Він ледь зміг бачити обриси Орії, яка непорушно сиділа, прихилившись спиною до дерева. Небо було затягнуте хмарами, і жодна зірка не пробивалась крізь імлу. Лише десь блимав вогник від кострища, але звідти не доносилося жодного звуку, і Атей щиро сподівався, що стражниці поснули.

— Оріє, — тихо прошепотів він, — Оріє, ти мене чуєш?

— Так, — почувся тихий голос.

— Послухай, Оріє, — зашепотів Атей, — якщо зараз щось трапиться, не дивуйся, мовчи й роби все, що я скажу.

— Ти ще на щось сподіваєшся, нерозумний скіфе, — зітхнула Орія, — з цього Яру ще ніхто не міг втекти.

«Ну ось, знову „нерозумний скіф“!» — подумав ображений Атей. Через деякий час його хвилювання почало посилюватися. В голові крутилися різні недобрі думки. А якщо Лаена вирішить розповісти про Щит Таргітая цій лютій Променеї? А якщо передумає й не стане ризикувати? І що, дійсно, він зможе зробити беззбройний проти такої вправної воїтельки?

Атей заворушився, намагаючись відігнати такі песимістичні думи. В той же час він почув, як хруснула гілка під чиїмись обережними кроками. Атей зачаїв подих. Кроки наближалися. Невдовзі він почув біля себе тихий голос Лаени:

— Ти готовий, скіфе?

— Авжеж, ще як готовий, тільки поворушитися не можу, — буркнув Атей, намагаючись підвести голову.

— Зараз, — кинула Лаена й підійшла до Орії.

В руках у Лаени зблиснуло лезо кинджалу. Атей не на жарт перелякався. Лаена нахилилася до дівчини й зашепотіла:

— Якщо ти поворухнешся або промовиш хоч слово, то помреш набагато раніше, ніж настане ранок.

Орія опустила голову на знак згоди.

Лаена знову підійшла до хлопця й перерізала мотузки, якими були зв’язані його ноги.

— А тепер веди мене до своєї схованки, — наказала вона, грізно перехопивши свій спис.

Атей підвівся з землі, розминаючи закляклі від мотузок ноги. На якусь мить він затримав погляд на Орії. Йому здалося, що дівчина уважно дивиться на нього. Тепер її життя повністю залежало від того, чи зуміє Атей вивернутися з цієї халепи.

— Ну що ж, — промовив хлопець, звертаючись до Лаени, нам треба вийти до північного краю Яру.

Лаена кивнула:

— Йди поруч зі мною, якщо ти надумаєш тікати, я вмить проштрикну тебе своїм списом.

— Не сумніваюсь, — буркнув Атей.

Лаена вела Атея якоюсь непомітною стежкою, час від часу хапаючи за плече, щоб спрямувати у правильному напрямі. Не пройшли вони й десяти кроків, як відблиски від вогню, навколо якого сиділи стражниці, зникли, і навколо запанувала суцільна темрява. Атей і Лаена обережно йшли між деревами, намагаючись обходити сухі гілки, які час від часу потрапляли їм під ноги.

Атей все вичікував слушну хвилину, сподіваючись якось несподівано заскочити Лаену зненацька, але згодом облишив цю думку. Амазонка пильно слідкувала за ним, до того ж зі зв’язаними руками годі й було думати про якийсь двобій. Залишалося тільки очікувати, коли вони доберуться до щита, а тоді… Власне, що тоді він зможе зробити, Атей ще не знав, але сподівався на свою вдачу, яка вже стільки разів виводила його з найбезнадійніших ситуацій.

Незабаром вони дісталися до краю Яру. Між деревами вже відкривався степовий простір.

— Ну що, де ти заховав свій скарб? — спитала Лаена. У її голосі відчувалося нестерпне бажання отримати жадану здобич.

Атей озирнувся, намагаючись зорієнтуватися в темряві.

— Здається, там, — нарешті визначився він, кивнувши головою на виступ, з якого стирчало покручене коріння.

— Іди, — підштовхнула його в спину Лаена.

Атей недобре зиркнув на неї, але нічого не сказав.

Ледь тримаючись на ногах, він вдерся вгору по відлогому схилу і, тяжко переводячи дихання, озирнувся на Лаену:

— Ми прийшли, ось тут я заховав Щит Таргітая, а тепер розв’яжи мені руки.

Лаена, підозріло дивлячись на нього, відставила свій спис і кинджалом розрізала мотузки, якими були зв’язані руки Атея. Хлопець сів на землю, розтираючи руки.

— Давай, давай швидше! — нетерпляче промовила Лаена, знову схопивши свій спис.

— Добре, — буркнув Атей і заходився розгрібати руками вологу землю. Через деякий час він намацав руками жорсткий край загорнутого в чохол щита. Хлопець завмер, напружившись.

— Ну що, діставай щит! — прикрикнула Лаена.

— Та ось він! — вигукнув Атей і зірвав тремтячими руками чохол. Його сподівання виправдалися. Поверхня Щита Таргітая спалахнула у нічній темряві сліпучим світлом, і Атей тицьнув щитом у обличчя Лаени. Засліплена спалахом дівчина випустила спис і покотилася по схилу яру. Атей кинувся за нею.

За декілька стрибків він дістався до амазонки. Лаена лежала розкинувши руки, і Атей злякався на мить, що вона забилася на смерть. Відчувши, що дівчина дихає, Атей полегшено зітхнув, підібрав її кинджал і шкіряними ремінцями піхов від кинджалу та меча міцно зв’язав їй руки й ноги. Тільки він затягнув останній вузол, Лаена відкрила очі:

— Краще вбий мене, — люто зашипіла вона.

— Здається, тобі так і не вдалося мене перемогти, — переможно кинув Атей, — невже ти думала, що Щит Таргітая колись тобі дістанеться?

Лаена заборсалася по землі, намагаючись звільнитися, але Атей, вже не звертаючи на неї уваги, кинувся назад і швидко зник між деревами.

«Дурень, чого ти повертаєшся? — калатали думки в його голові. — Нащо наражатися на нову небезпеку, біжи в степ, тікай чимдуж з цього клятого Яру!»

Але Атей відігнав ці думки і, зручніше закинувши за спину Щит Таргітая, побіг далі.

Нарешті він побачив вогнище, біля якого сиділи стражниці. Обережно оминувши його, Атей знов повернувся на галявину, де тільки нещодавно очікував власної страти.

— Все тихо? — запитав він у Орії, яка нерухомо сиділа, прихилившись спиною до дерева.

Дівчина тільки схилила голову. Здавалося, що вона не очікувала повернення Атея. Хлопець швидко розрізав мотузки, що обплутували Орію.

— А я вже приготувалася до зустрічі з Матір’ю-Лисицею, — немовби з жалем промовила вона.

— Я ж сказав — ще зарано, — кинув Атей, стурбовано озираючись навкруги, — треба поспішати, нам треба дістатися до коней.

— Коні повинні бути на галявині біля священного джерела, — промовила Орія.

— Але навряд ви туди дістанетесь! — залунав на галявині чийсь голос.

— Томіридо! — скрикнула здивовано Орія.

— Авжеж, ви думали, що я не помітила, як цей клятий скіф теревенить з цією дурепою Лаеною? Тепер вся слава перемоги над вами дістанеться мені…

Але не встигла Томірида договорити, як Орія, вихопивши з рук остовпілого Атея кинджал, кинулася на свою колишню подругу. Томірида, зблиснувши лезом свого меча, стрибнула їй назустріч. Але Атею аж ніяк не кортіло спостерігати за їх двобоєм. Він підскочив з боку до Томіриди й щосили штовхнув її Щитом Таргітая. Амазонка відлетіла у кущі, а хлопець, схопивши розлючену Орію за руку, потягнув її за собою у гущавину.

За спинами втікачів почулися розлючені голоси амазонок. Атей побачив, як між дерев замайоріли вогні смолоскипів. По всьому яру чулися гнівні виклики, пронизливо іржали коні.

Атей і Орія, петляючи між деревами, видерлися до галявини, по якій, збиваючи копитами землю, кружляли перелякані галасом коні. Атей підскочив до одного зі схарапуджених коней і, схопившись за гриву, одним стрибком опинився на його спині. Краєм ока він помітив, що Орія теж вже гарцює на баскому чалому скакуні.

Через мить вони вже неслися стежкою. Атей прихилився до кінської шиї, ухиляючись від гілок, що нависали над ним. Хлопець озирнувся. Декілька вершниць мчали за ними, розмахуючи мечами й списами. Попереду неслась на очманілому коні Променея. Її довге чорне волосся тріпотіло за спиною, немов крила хижого кажана. В руках вона тримала лук з накладеною на тятиву стрілою. Атей пригнувся. У стовбур дерева, повз який він гнав чвалом свого коня, вп’ялася стріла. Декілька хвилин, яких вистачило Атею і Орії, щоб вихопитись із яру на відкритий степовий простір, здалися їм вічністю.

І ось вже Священний Яр залишився, нарешті, позаду, і дріботіння копит вершників прокотилося степом, немовби проголошуючи схід ранкового сонця.

Глава 12. Шлях царя Модая

Атей і Орія гнали своїх коней, намагаючись відірватися від переслідувачів. Ковили, які вже встигли піднятись під першими променями ранкового сонця, були вкриті росою. Там, де пролітали коні втікачів, здіймалося в небо прозоре вологе марево. За змиленими конями пролягала широка стежка прибитих копитами трав.

Атей, щосили стиснувши круп коня колінами, низько нахилився до гриви. Вітер уривчасто бив його у обличчя. Краєм ока він бачив Орію. Дівчина сиділа на коні прямо, ледь нахиливши голову. Її довге волосся тріпотіло, немов прапор якогось відчайдушного жіночого воїнства.

Атей озирнувся — здавалося, гонитва зупинилася далеко позаду. Тепер найкраще за все було б звернути до плавень, які широкою зеленою смугою тягнулися вздовж Борисфену. У заплутаних лабіринтах можна було б легко заховатися від будь-яких переслідувачів. Утім, запросто можна було б і назавжди заблукати. Згідно розрахунку Атея, плавні повинні були знаходитися на півдні, за день-два кінських переходи.

Сонце вже наближалося до зеніту, коли Атей почув вигук Орії:

— Зупинись!!!

Утім, Атей і сам вже давно відчував, що його кінь занадто важко дихає, залишаючи на ковилах клапті білої піни. Хлопець натягнув повіддя, і кінь, мотляючи головою, зупинився. Орія теж зістрибнула на землю й намагалася заспокоїти свого вороного, ласкаво тріплячи його по холці.

— А дійсно, ще трохи, і ми загнали б коней… — тяжко дихаючи, промовив Атей. Він уважно вдивлявся у той бік, звідки вони примчались. Але степ, здавалося, був геть спокійним. Наскільки сягало око, степова далечінь розкинулася під гарячим сонцем, насолоджуючись першим після холодної весни спекотним полуднем.

— І куди далі? — спитала Атея дівчина.

— Зачекай, Оріє, — відповів Атей, якого захопив спокій, яким, здавалося, бриніло навіть повітря навкруги, — трохи перепочинемо, а потім визначимось.

— Добре, — кивнула головою Орія, — через тебе я потрапила в цю халепу, так що тепер моя доля залежить від тебе.

Атей скинув із зопрілої спини коня попону, витер, як зміг, його круп і втомлено сів на землю, намагаючись зосередитися. Але тільки він опустив голову, як думки його закружляли, немов схарапуджені коні. Атей ліг навзнак, машинально підсунувши собі під голову нагрітий сонцем Щит Таргітая, і тільки встиг заплющити очі, як миттю провалився у глибокий, позбавлений будь-яких сновидінь сон.

Коли Атей прокинувся, сонце вже повільно опускалося за обрій. Хлопець миттєво підхопився, шукаючи поглядом коней. Його кінь спокійно пасся неподалік. Довга тінь від нього сягала постаті хлопця, але коня Орії не було. Не побачив Атей і самої Орії. «Щит Таргітая!» — схаменувся хлопець і підбіг до місця, на якому щойно спав, — щита не було. Замість нього на зеленій траві лежав рудий лисячий хвіст…

…Ноги у Атея підкосилися, і він впав на землю, обхопивши голову руками…

…Скільки минуло часу, поки болюче відчуття гострого розпачу ятрило його душу, Атей не знав. Лише коли повний місяць вже завис над його головою, хлопець підвівся з землі, сів на коня й спрямував його у відкритий степ. Тільки одна думка залишилася у нього — і чого це я не вмер на тому кургані від стріли хМерця? Чого не відправився до тіней, які охороняли царську могилу?

Повний місяць заливав білим маревом все навкруги. Прохолода, що підіймалася з землі, марно віяла в обличчя Атея. Він не відчував нічого, крім пекучого болю у грудях. Він не зміг виконати останній заповіт батька, втратив останню реліквію свого роду. Залишалося тільки одне…

…Атей побачив високий курган і, ледь торкнувши повід, спрямував свого коня до нього. Під’їхавши до підніжжя могили, Атей зістрибнув з коня й повільно зібрався на її вершину. Хлопець знав, що на полювання до себе Таргітай бере тільки тих воїнів, які загинули під час бою, але Атей був згоден вічно залишатися просто стражником кургану. Хлопець втомлено сів і витягнув із піхов свій акінак. По блискучому лезу майнув відбиток блідого місяця. Атей деякий час дивився на гостре лезо, потім встромив меч у курган і зашепотів: «Дякую тобі, вірний мечу-акінаке, за те, що так довго й вірно допомагав моїм предкам. Допоможи й мені, допоможи останній раз останньому з роду сколотів, Атею, сину Аріанта».

Атей схилився перед мечем і поклав на тяжке руків’я обидві долоні. Відчувши жорстку шкіру, якою було обтягнуте руків’я меча, Атей стрепенувся, немов струмінь могутньої й нездоланної сили пронизав його. І в цю мить хлопець остаточно зрозумів, що він є справжнім скіфським воїном, і вдача сколотів поки ще не облишила його.

Атей підвів голову, і у його очах спалахнули зірки, які були рясно розсипані по небу. Тепер він знав, що у нього є вказівник, який виведе його до бажаної мети й надасть сили, щоб подолати власну слабкість і невдачі. Це був Шлях Модая. Так називали старі скіфи густий розсип зірок, який йшов крізь небо. Розповідали, що колись, дуже давно, скіфами правив великий цар Модай, якого прозвали Трьохруким за те, що він під час битви тримав у кожній руці по мечу і так вправно й швидко володів своєю зброєю, що, здавалося, у нього не дві, а три руки. Куди б не йшли непереможні скіфські кіннотники за Модаєм, вони завжди перемагали. Модай завоював майже увесь світ, але скіфські боги покликали його до себе, і тоді цар Модай, зібравши найкращих воїнів, відшукав сліди Таргітая і ними довів своє військо до обрію. Пролітаючи небом, дзвінкі копита скіфських коней залишили сліди, які з того часу і запалали на небі, нагадуючи про великого царя і його відчайдушне військо. А ще Атей згадав, що на прапорі царя Модая був зображений Срібний Яструб…

…Атей поклонився мечу, висмикнув його з землі й побіг до свого коня, одним стрибком хлопець злетів у сідло й помчав степом. Туди, де прямувала зоряна доріжка…

…Він тепер напевно знав, що вона приведе його до Щита Таргітая…

Глава 13. Таємне Коло Беріга

Атей довго гнав свого коня. І чим далі ніс його кінь, тим більше відчував хлопець, що сили повертаються до нього. Вже під ранок, щоб не заморити коня, Атей стримав його галоп. Погойдуючись на кінській спині, Атей уважно роздивлявся навкруги. Навколо розляглися глибокі урочища, між якими де-не-де росли дерева.

Починався ранок. Атей вже зібрався перепочити у якомусь байраці. Невдовзі він помітив між двома пагорбами надійно вкритий густими деревами яр і спрямував до нього свого коня.

«Здається, цей підійде», — подумав хлопець.

Але тільки його кінь наблизився до вузької стежки, що вела у глибину яру, як він почав тривожно хрипіти й закрутився на місці. Атей згадав про Священний Яр Матері-Лисиці, і тривога коня поступово передалася і йому самому. Утім, цікавість перемогла, і Атей, зістрибнувши з коня, пішов у глибину яру, однією рукою тримаючи повіддя, а іншою стискуючи акінак. Не пройшов він і двох десятків кроків, як завмер на місці від загадкового видовища. Прямо посередині стежки лежало декілька кам’яних брил, на яких були вибиті загадкові знаки. Придивившись, Атей помітив, що ці камені лежать, утворюючи широке півколо. Десь далі за цим півколом знаходилося грубо витесане кам’яне зображення воїна в шоломі з довгими рогами. Уламки мечів та бойових сокир лежали навколо, прикриті дубовими гілками.

Видовище було досить похмуре. Атей зніяковіло озирнувся і мимоволі ступив декілька кроків назад. Під ногами хруснула гілка. Хлопець застиг. Йому здалося, що луна від цього звуку покотилася по всьому яру. Він ступив ще один крок назад, збираючись вскочити на коня і стрімголов чкурнути від цього місця, як прямо перед його ногами у землю вп’явся довгий спис. Між дерев пролунав низький голос:

— Як ти наважився, нещасний, вступити у Коло Беріга?!

Голос був гучним, і в ньому відчувалася відкрита погроза. Слова, які почув хлопець, були готською мовою. Атей, як і будь-який мешканець Скіфського степу, знав декілька мов. Йому часто приходилося бачити й спілкуватися з представниками багатьох народів, які мешкали тут.

Атей зам’явся. Він не знав, що це за таємниче Коло Беріга, але як пояснити це невідомому, у якого, напевно, в руках був ще один спис, хлопець не знав. Нарешті Атей вимовив, старанно підбираючи готські слова:

— Я потрапив сюди випадково і не бажав порушити спокій Кола Беріга. Дозволь мені йти далі, оминувши цей яр.

Запала тиша. Атей напружився, збираючись вскочити на коня. Але між деревами, немов вгадавши його думки, знов пролунав голос:

— Навряд чи тобі вдасться втекти, скіфе.

Відразу за цими словами між дерев з’явилося декілька воїнів. Атей озирнувся — за його спиною стояло два здорованя, перекриваючи шлях до відступу. Воїни були одягнуті в широкі полотняні штани з широкими, оздобленими бронзовими пластинами чересами. М’язисті торси були оголені, але на спинах замість плащів висіли ведмежі та вовчі шкіри. Попереду йшов здоровенний воїн з широкою сивою бородою. На плечах у нього висіла велика ведмежа шкіра, скріплена великою золотою фібулою, а ведмежа голова була надягнена, немов шолом, прямо на голову бороданя. Здавалося, обличчя цього воїна знаходиться у вишкіреній довгими іклами пащі лютого ведмедя. В руках у бороданя була величезна бойова сокира. Атей ще ніколи не бачив такої великої сокири. Здавалося, вона одним ударом могла знести товсте дерево. Втім, гот у ведмежій шкірі тримав її легко, немов пір’їнку. І в його постаті не відчувалося нічого доброзичливого.

— Я скіф Атей — син коваля Аріанта! — промовив хлопець, гордовито виструнчившись і дивлячись прямо в очі готу, — якщо я порушив ваш Звичай, то я готовий прийняти бій з вами.

Бородань застиг на місці. Деякий час він дивився на хлопця, який стискав у руках руків’я акінаку. Атей вгамував подих, очікуючи блискавичного удару сокири, яка була ледь не завбільшки його самого. Раптом гот зареготав. Він реготав так гучно, що, здавалося, всі дерева у яру затрусилися від цього реготу. Навіть ведмежа голова затрусилася, немовби підхопивши регіт гота. Інші воїни теж засміялися.

Атею навіть стало трохи неприємно, що його рішучість прийняти смертельний бій викликала таку реакцію, але потім вирішив, що кращої нагоди дременути навряд чи можна чекати. Атей ступив крок до коня, але гот припинив реготати і, перевівши дихання, гаркнув:

— Невже ти, хлопчисько, думаєш, що душа Беріга бажає для себе саме такої нікчемної жертви? У тебе немає навіть лука! Та Одін потрощить всіх нас своїми блискавками за таке глузування над нашим великим конунгом! Це кажу тобі я — Атаульф Кривава Сокира.

Атей вже хотів заперечити таку недовіру до власного воїнського хисту, але вирішив за краще не сперечатися.

— Ну що ж, великі воїни народу готів, — промовив він, чемно схиливши голову, — мені дуже прикро, що я не зможу стати гідною жертвою для вашого Одіна, але мені вже треба вирушати у дорогу.

— Ні, сколоте, — заперечливо похитав головою бородань, — ніхто, потрапивши у Коло Беріга, просто так його не покидає.

І тут вже Атей наважився запитати:

— Якщо я вже потрапив до Кола Беріга, то, може, ви мені поясните, що це таке?

— Ну що ж, пішли з нами, я розповім тобі, що таке Коло Беріга, — промовив Атаульф і майнув рукою, запрошуючи Атея йти за ним.

Атей трохи повагався, але суворі готи позаду похмуро дивилися на нього, і хлопець зрозумів, що іншого виходу, аніж слідувати за Атаульфом, у нього не залишилося.

Невдовзі Атей і Атаульф опинилися на галявині, посередині якої палало невелике вогнище. На вогнищі молодий русявий гот смажив велику кабанячу ногу.

— Сідай, скіфе, — Атаульф Кривава Сокира кивнув на вовчу шкіру біля вогнища. Атей сів, поклавши акінак на коліна. Він відразу відвів погляд від апетитної кабанячої ноги, з якої падали краплі жиру у вогонь. Тільки зараз він зрозумів, наскільки він зголоднів.

Втім, Атаульф помітив погляд Атея і, посміхнувшись, промовив, звертаючись до молодого гота:

— Агов, Атанаріху, пригости цього скіфа. Сьогодні я розповім йому про Коло Беріга.

Атея не треба було довго запрошувати до їжі. Атанаріх простягнув йому добрячий шмат смаженини. Поки хлопець їв, готи розсілися навколо вогнища, готуючись слухати розповідь Атаульфа.

Атаульф Кривава Сокира поважно сів, поклавши широкі долоні на коліна. Свою грізну зброю він обережно поклав до своїх ніг. Інші готи розсілися навколо вогнища. Атей вже наївся. Тепер він почувався достатньо добре. Здавалося, що готи були налаштовані досить мирно. Атаульф трохи помовчав, його погляд блукав десь між верхівок дерев. Нарешті він почав свою розповідь:

— Дуже-дуже давно, безліч поколінь тому, великий конунг Одін жив у цих степах. Він правив могутнім і непереможним народом асів і жив у своєму замку неподалік від моря. Велика фортеця, де мешкали аси, називалась Асгард. Аси охороняли священне дерево — ясень Ідресгіль, на якому тримається весь світ. Слава асів лунала по всім землям, населеним як людьми, так і демонами. Але Одін знав, що військова вдача і сила — це далеко не все, чого може досягнути великий воїн.

Одін хотів отримати найвищий дар, який робить воїна рівним богам. І цей дар називається Вищою Мудрістю. Той, хто оволодів Вищою Мудрістю, може сплітати слова в пісні. І ці пісні розкривають таємниці і світу людей, і світу богів, і темного підземного світу, в якому мешкають потворні демони й лиховісні провидиці-відьми. Одін повинен був довести, що його прагнення отримати Мед Поезії є непереможним і могутнім, як скелі північного острова Скандзі.

І щоб довести це, Одін покинув свій замок і добрався до Ясеня Світу. Дев’ять днів провисів на цьому Ясені Одін, прибивши себе списом до могутнього стовбура. Відчувши, що боги помітили його самовідданість, Одін вирвав своє око, і тоді великий бог Імір наділив його Медом Мудрості. Довго Одін правив своїм народом, але одного разу у своєму видінні він побачив, що йому треба вивести воїнів із цих священних земель далеко на північ. Конунг Одін покинув зі своїми воїнами ці степи і, здолавши довгий і небезпечний шлях, оселився на острові Скандзі.

Після своєї смерті Одін потрапив до Валгалли — місця, куди потрапляють ті, хто загинув зі зброєю в руках. Інші боги визнали Одіна своїм конунгом, а майстер Двалін з країни карлів та чорних ельфів — Свартальфагайму — зробив для Одіна спис на ім’я Гунгнір, що був найкращим з усіх списів і завжди потрапляв у ціль.

Воїни Одіна стали родоначальниками народу готів. І ось, п’ять поколінь назад, великий конунг Беріг теж побачив видіння, у якому Одін наказав йому привести народ готів назад, до місць, де колись знаходився його замок, стояв на берегу моря священний Асгард і ріс Ясень Світу. Саме на цих священних землях народ готів знову зможе відновити свою силу, отримати мудрість і стати непереможним.

Конунг Беріг повів наш народ через Північне море. Долаючи небезпечний шлях, з кривавими битвами, гинучи від холоду й ворожих мечів, готи, або, як їх ще називали, рейдготи, тобто готи мандрівники, дісталися великої ріки — Данаубу.[9] Ми збудували великий міст, але тільки половина рейдготів змогла переправитися через нього. Під вагою людей міст розвалився, і половина готів залишилася на іншому березі.

На той час конунг Беріг був дуже старим і Одін вже кликав його у Валгаллу. Тоді Беріг наказав викласти зі священних каменів, на яких сам Одін колись висікав рунами свої пісні, велике коло. Ці камені ми везли з собою, і це наш найвищий скарб. Конунг зайшов у це коло і наказав найкращим воїнам битися з ним. Він переміг всіх противників, і в той же час піднявся страшний буревій, а з неба, затягнутого хмарами, посипалися блискавки, які бог Тор своїм бойовим молотом висікав із чорних хмар. Коли буревій стих, готи побачили, що конунга Беріга нема, а замість нього залишився тільки кам’яний воїн.

З тих часів наші ворожбити викладають Коло Беріга, коли бажають принести жертви богам і попрохати у них перемоги перед вирішальною битвою. В цьому колі сходяться у двобої найкращі воїни, і переможець стає новим конунгом рейдготів. Тепер ми повернулися на ці землі. Вожді всіх сарматських народів вже скріпили союз з нашим конунгом Ерманаріхом. Ми збираємося побудувати фортеці й знайти Замок Одіна.

Наш головний ворожбит Торіг наказав нам охороняти Коло Беріга, поки він сам готується до священного дійства, на якому будуть принесені жертви Одіну й відбудуться двобої наймогутніших воїнів. Якщо Одін буде задоволений, то він вкаже нам місце, на якому буде побудована нездоланна фортеця.

Атаульф Кривава Сокира замовк і замислився. Воїни теж замислено дивилися у згасле вогнище, в якому ще тліли червоні вуглики. Відчувалося, що цю розповідь вони вже чули багато разів.

— Слухай, скіфе Атею, — нарешті промовив Атаульф Кривава Сокира, — ти теж можеш стати готом, недаремно ж Одін привів тебе у Коло Беріга. Вже дуже багато аланів, саїв, роксоланів, аорсів, савроматів, меотів і скіфів вступили до нашого війська. Ми зможемо навчити тебе нашому військовому мистецтву, і ти станеш великим воїном.

Атей трохи подумав. Що й казати, у цьому товаристві русобородих воїнів він вже відчував себе досить непогано. Але він згадав батька.

— Ні, Атаульфе Кривава Сокира, — похитав головою Атей, — не думаю, що Одін привів мене сюди, що б я став готом. Я скіф з роду Сколотів і назавжди залишуся їм.

— Що ж, зрозуміло, — кивнув Атаульф, — хоча часи скіфів у цих степах вже минули, ми поважаємо ваш народ. Ви завжди були великими воїнами.

Атей підвівся:

— Ну що ж, дякую вам за їжу та цікаву розповідь, але я мушу йти.

Атаульф Кривава Сокира сумно посміхнувся і заперечливо похитав головою:

— Мені дуже шкода, але я ж тобі сказав, що з Кола Беріга ніхто не може вийти.

— І що тепер? — обережно запитав Атей, передчуваючи небезпеку.

Атаульф Кривава Сокира знизав плечима:

— Зараз має прийти ворожбит Торіг. Може він вирішить, що тебе треба просто вбити, але скоріше за все ти станеш мішенню для стріл Локі…

Глава 14. Стріли Локі

Атей сумно сидів на галявині, опустивши голову. Годі й було думати кудись втекти. Його коня готи відвели кудись, і хоча здавалося, що воїни займаються своїми справами, хлопець відчував, що за ним уважно стежать. Молодий воїн Атанаріх сидів поблизу, уважно розглядаючи акінак Атея.

— Атанаріху, а що це значить бути мішенню для стріл Локі? — звернувся до нього хлопець.

Атанаріх посміхнувся:

— Бог Локі дуже підступний і хитрий. Він навчив готів військовим хитрощам, але настрій його дуже мінливий. І він дуже любить розважатися. Ворожбит Торіг виготовляє стріли, вирізуючи їх з тонких гілок верби. Їх він присвячує богу Локі. Тоді, під час великого жертвоприношення богам, він пускає ці стріли у полонених. Якщо ці стріли влучають, то це ознака того, що бог Локі задоволений готами.

— А буває так, що стріли Локі не влучають?

Атанаріх знову посміхнувся:

— Бог Локі завжди задоволений готами — синами Одіна.

Атей остаточно похнюпився. Здається, його занадто часто за останній час збиралися приносити в жертву якимось духам чи богам. Так, міркуючи над своєю сумною долею, несподівано для самого себе Атей задрімав, поклавши голову на коліна. Прокинувся він від голосу, який залунав над його головою:

— Одін не даремно привів цього скіфа сюди! Стріли Локі давно вже чекають на нову розвагу!

Атей відкрив очі й підняв голову. Прямо перед ним стояв високий широкоплечій чоловік із сивою бородою. Інші готи поштиво стояли осторонь. Чоловік був одягнутий у зшиті між собою вовчі шкіри. В руках він тримав великий лук, за його спиною висів плетений з лози сагайдак зі стрілами, а за чересом виблискував ніж із дуже широким лезом. Хлопець відразу здогадався, що це і є ворожбит Торіг.

«Стріли так стріли», — подумав Атей, сумно дивлячись на ворожбита.

У супроводі готів хлопець вийшов з яру. Тепер він побачив, що за яром у низині стоїть безліч наметів та великих окутих залізом возів. Далі, на вигоні, паслася худоба. З боку табору до них наближався великий натовп чоловіків, дітей і жінок.

— Ну що ж, скіфе, — промовив ворожбит Торіг, коли галасливий натовп оточив їх, — сідай на свого коня. Коли ти будеш на відстані шести летів стріли, я почну полювання, присвячене Локі.

Атей взяв за повіддя коня, якого підвів до нього Атанаріх, повісив на пояс акінак і повільно пішов у відкритий степ. Натовп готів повільно розступився перед ним, відкриваючи вільний шлях.

Атей пройшов ще декілька кроків і стрибнув на коня. Натовп готів позаду вибухнув галасом і свистом…

Полювання Локі почалося…

…Кінь Атея чвалом нісся між ковилами. Хлопець відразу спрямував його у відкритий простір, подалі від плутанини байраків. Краєм ока він бачив вервечку готських вершників, які намагалися обійти його. Атей зрозумів, що готи заганяють його, немов дичину, притискуючи до урвистого кам’яного берегу якоїсь річки. Атей відчував, що не встигне вихопитись з оточення. Він щосили колотив п’ятами по крупу свого коня, але зморений огир вже починав збиватися з шага. Крім того, він вихопився на піщаний грунт, і копита коня почали загрузати. Атей вже зрозумів, що невдовзі готські вершники візьмуть його у кільце. Він бачив ворожбита Торіга, який нісся попереду готів на сірому коні, і вовчі шкіри розліталися у нього за спиною, немов зграя хижих вовків летіла за ним.

Раптом Атей побачив самотнього вершника, який летів прямо йому назустріч. Серце хлопця, яке й так вже відчайдушно калатало у грудях, забилося ще сильніше. Втім, через мить Атей зміг побачити, що на голові вершника скіфська шапка з гострим верхом. Слабка надія на порятунок майнула десь у глибині душі. За останній час Атею вже почало здаватися, що він ледь не єдиний скіф, який залишився у цьому степу. Але чим більше наближався він до невідомого вершника, тим радісніше ставало в нього на серці. Тепер він вже ясно бачив, що це дійсно скіф. Тільки справжній скіфський воїн міг так вправно сидіти на коні і тільки вишколений скіфський кінь міг так стрімко летіти, майже не торкаючись копитами землі. На вершнику був шкіряний панцир із нашитими бронзовими пластинами, біля лівого стегна був припнутий широкий горит з луком та стрілами. Коли до вершника залишилося не більше ніж півлету стріли, той майнув рукою і закричав:

— Давай швидше за мною!

За цими словами скіф повернув свого огира кудись убік високого пагорбу. Атей натягнув повіддя, прямуючи свого втомленого коня, який вже починав тяжко хрипіти, за невідомим. Через мить вони порівнялися й за декілька хвилин опинилися на пагорбі. Атей побачив, що за пагорбом відкривається вкритий гострими кам’яними виступами крутий схил глибокого кам’янистого байраку. Скіф зіскочив зі свого скакуна й крикнув Атею:

— Стрибай у байрак!

Атей трохи повагався, але озирнувся на готських вершників, які наближались до них і, залишивши коня, стрибнув за скіфом. З-під ніг хлопця котилося каміння, декілька разів він ледь не полетів з крутого схилу. Скіф, що біг попереду, спритно спустився на дно урвища й побіг вздовж пересохлого річища. Атей кинувся за ним. Вони вибігли на широке крейдяне плато, над яким височіли високі сосни. Посередині плато стояло кам’яне зображення скіфського воїна. В руках кам’яний воїн тримав круглий щит.

Скіф зупинився і, тяжко переводячи дихання, уважно подивився на Атея. А хлопець не міг відірвати погляду з його панциру. Посередині звичайних захисних бронзових пластин він побачив срібну пластину з зображенням яструба — подібним до того, що прикрашав умбон Щита Таргітая.

— Ти хто? — запитав Атей перше, що спало йому на думку.

Скіф посміхнувся. Він був високий і крутоплечій.

На молодому обличчі з гострими рисами вже пробивалася русява борода. Сині очі дивилися пронизливо, немов наконечники стріл у смертельному леті.

— Здається, я встиг вчасно, Атею, — багато ж пригод впало на твою долю за останній час!

— Та хто ж ти? — знов повторив своє питання Атей, тим більше, що в рисах скіфського воїна він впізнавав знайомі риси.

— Я думаю, ти мене і сам впізнав, Атею, хоча й бачив мене останній раз, коли був зовсім малий.

— Ти… — але Атей не встиг висловити свою здогадку, бо з боку річища почулися кроки, і перед ними з’явився ворожбит Торіг. Залунав тупіт кінських копит, і хлопець побачив, що вздовж краю урвища виструнчилося не менше десятка готських вершників.

Ворожбит зупинився на відстані менше одного лету стріли і вигукнув:

— Я почав полювання тільки за одним скіфом, але Локі хоче відразу дві мішені!

— Не квапся, Торіге, — спокійно відповів скіфський воїн, — ти ж сам знаєш, що бог Локі не любить легкої здобичі. До того ж, хіба у звичаях готів порушувати спокій чужих богів?

— Про що ти кажеш, скіфе? — запитав Торіг, накладаючи стрілу на тятиву свого лука.

— А ось про що, — промовив скіф і відкинув купу гілок, звалених за його спиною. Атей побачив, що гілки закривали камінь, на якому було витесане зображення меча.

— На цьому місці наш народ молився своїй зброї. Великий бог Папай охороняє це місце, і якщо ти спробуєш саме на цьому місці вбити цього хлопця, то Папай буде дуже незадоволений. Хіба потрібно Локі і готам ворогувати з нашими богами?

— Але чим ти зможеш довести, що бог Папай продовжує захищати скіфів? Ваші народи вже покинули ці степи або визнали владу наших і сарматських богів.

— Я чув, — спокійно промовив скіфський воїн, — що ти мудра людина, Торіге, і добре знаєш волю богів Валгалли. Перевір мене — пусти свої стріли, і ти сам побачиш, що Локі не потрібна скіфська кров у цьому місці.

— Добре, — сказав ворожбит, — зараз ми визначимо, чи хоче Локі сваритись із вашим Папаєм.

За цими словами Торіг блискавичним рухом напнув тятиву і вистрілив. Атей здригнувся і мимоволі на мить заплющив очі. А коли відкрив їх, то побачив, що скіфський воїн тримає стрілу Локі. У повітрі свиснули ще дві стріли, і кожну з них скіф легко перехопив рукою біля самого обличчя.

— Ось бачиш, Торіге, — посміхнувся скіф, — Локі виявився більш розумним, ніж його жрець. Він не захотів, щоб його стріли почали ворожнечу між богами.

Торіг здивовано опустив свою зброю.

— Здається, ти правий, скіфе, — війна між готами і скіфами закінчилась. Локі не хоче ні твоєї крові, ні крові цього хлопця.

Ворожбит глянув на готських вершників і вигукнув:

— Мир! Боги Валгалли не хочуть війни зі скіфами!

Коли готські вершники на чолі з ворожбитом зникли у степу, Атей перевів дихання й промовив:

— Здається, я впізнав тебе.

— Так, Атею, я твій брат Сагір.