Частина III ТАЄМНИЦЯ КУРГАНУ АНАХАРСІЯ
Глава 1. Ніч над Борисфеном
Тільки коли вони спустилися зі Скелі Таргітая, Атей відчув, наскільки сильно він втомився. Його супутники виглядали не менш втомленими — очі Орії глибоко запали, засмагле обличчя схудло, Сагір, здавалося, постарів на декілька років.
Астаг привів їх до великого скіфського шатра, який стояв осторонь від головного табору. Окрім шатер, Атей помітив декілька великих глинобитних будинків, які зазвичай будували скіфи-орачі. Він бачив такі будівлі у їх поселеннях над Борисфеном. Чимало скіфів-орачів було й серед воїнів Срібного Яструба. Вони відрізнялися від худорлявих скіфів-кочовиків своїми кремезними постатями, мовчазністю, неторопкою говіркою.
Зараз фортеця на острові Гілеї була переповнена людьми. Воїни похмуро ладнали свою зброю, із ковальських майстерень ковалі виносили цілі оберемки щойно виготовлених стріл та акінаків. Вартові на баштах і скелях напружено вдивлялися у ріку та зелені хащі плавень. Здавалося, що всі готуються не просто до звичайного походу, а до великої війни, у якій буде вирішена подальша доля скіфського народу.
Атей і Орія розпалили біля шатра вогнище, Астаг приніс великий казан і шматки свіжого баранячого м’яса, декілька круглих хлібин і великий полумисок кобилячого сиру — іппаку. Невдовзі у казані забулькало запашне вариво. Зголоднілий Атей, не чекаючи, поки довариться баранина, насадив декілька шматків м’яса на стрілу і почав підсмажувати на вогні. З шматочків баранини у вогонь закапав жир. Атей аж облизнувся, спостерігаючи, як поволі рум’яниться м’ясо.
— Ну ось, грифони його не зжерли, хижі сарматські лисиці голову не стяли, мерці не подолали, а ось від голоду ледь не сконав! — засміявся Астаг. Здавалося, що він взагалі не може обійтися без кпинів. Але Атей не образився. Відчувалося, що цей могутній і спритний воїн має напрочуд веселу і доброзичливу вдачу.
— Що ж ти, Оріє, хлопця не годуєш? Скоро він, мабуть, твоїм чоловіком стане, а нащо тобі такий змарнілий воїн? — знову зареготав Астаг, помішуючи кипляче вариво.
Атей опустив голову, Орія зашарілась і насуплено пробурмотіла:
— Теж мені — чоловік!
Але підійшла до казану, взяла ківш і щедрою рукою зачерпнула у глиняну миску варива із добрячим шматком баранини.
— На, їж, — позіхнула вона, простягаючи миску Атею, — знову треба тебе від смерті рятувати!
На цей раз на два голоси розреготалися Астаг і Сагір. Атей узяв миску, безпомічно глянув на Орію й побачив, що та сама готова засміятися.
— Дякую, — буркнув він, відчуваючи, що виглядає досить кумедно.
— Отож, одна морока з тобою, — ледь стримуючи сміх, насупилася Орія.
На цей раз розсміялися вже всі.
Коли вони поїли і Атей з жалем дивився на залишки варива в казані, які вже не в силах був подолати, запасливий Астаг дістав бурдюк з кумисом. Зручно розмістившись на попонах, неспішно потягуючи із бронзових келихів духмяний напій, друзі завели розмову.
— Здається мені, що наш клан готується до великої війни? — запитав Сагір, уважно дивлячись на Астага.
Той похмуро кивнув:
— А коли війни не було? Хіба може скіф без війни? Хоча цього разу нам може бути досить скрутно.
— Невже вороги наважилися виступити проти клану Срібного Яструба? — майже безтурботно запитав Сагір.
— Наважилися, наважилися… — майнув рукою Астаг, — нещодавно наші розвідники принесли звістку, що біля Вовчого броду відбулася нарада сарматського царя Сая і готського конунгу Ерманаріха, на якій вони побраталися і заключили Великий мир між своїми народами. На Священному камені поклялися прийняти їх союз володарі ще вісімнадцяти племен, володіння яких простягаються від Гіпанісу[16] до Істру.[17] Серед них було чимало і скіфських вождів, воїни яких прийняли сарматський або готський Звичай. Зрозуміло, що наш клан Срібного Яструба для них мов кістка у горлянці. Тому дійсно слід очікувати великої війни.
— Але чому ми не почали громити їх поодинці, поки війська сарматів, рейдготів та інших ворогів не об’єдналися? — стрепенувся Сагір.
— Агов, друже, — махнув рукою Астаг, — ти ж мене знаєш — мене на війну довго запрошувати не треба, але Отан набагато розумніший за мене. Він знає, що робити. Завтра ми вирушаємо на Велику раду. Вона має відбутися біля Могили Анахарсія.
Атей згадав розповідь Сагіра про мудреця, вбитого своїм братом.
— А хіба відома його могила? — наважився запитати він.
— Так, — кивнув головою Астаг, — прихильники Анахарсія таємно поховали його, заховавши в кургані зшитки, які він списував грецькими письменами. Кажуть, що його знання передавались між втаємниченими, і одним з таких втаємничених є наш провідник Отан. Він сказав нам, що шлях Срібного Яструба завжди проходив поміж Силою та Мудрістю, і зараз треба звернутися саме до Мудрості. А що може більше уособлювати мудрість скіфів, ніж Курган Анахарсія?
Довго тягнулася їх розмова. Астаг розповідав про останні події у колишній Великій Скіфії, одна за одною переповідав легенди, яких знав безліч. Атей і Орія зачаровано слухали його. Але вже коли на землю впала вечірня темрява і небо рясно вкрили зірки, Астаг підвівся. Білозуба посмішка знов зблиснула в густій темно-русявій бороді:
— От що значить побачити побратима й опинитися в такому поважному товаристві! Засидівся я з вами, а мені ще треба перевірити свою зброю, бо невідомо чим скінчиться Велика Рада. Може, прийдеться одразу вирушати в бій?
Астаг розправив плечі, обійняв Сагіра, хлопнув по плечу Атея й підморгнув Орії:
— Відпочивайте, друзі — завтра буде великий день.
Здається, наші стежки зійшлися і навряд чи коли розійдуться.
Астаг розправив плечі й пішов до майдану біля табору, де юрмилися воїни, ладнаючи свою зброю…
…І ніхто не знав, що ненадовго залишилося їм бути разом і що чорні хмари, які нависли над їх долями, ще принесуть їм чимало нових далеких і небезпечних шляхів…
Спати у шатрі нікому не хотілось. Сагір ліг на попону, поклав під голову сідло і миттєво заснув.
Атей за прикладом брата владнав собі ліжко з попони та сідла, але спати йому чомусь не дуже й кортіло.
Після денної спеки вечір здавався особливо приємним. Від ріки віяло прохолодою, а небо над головою було настільки прозорим, що Атею здавалося — варто лише простягнути руку, і можна набрати повну жменю зірок.
Орія сиділа, прихилившись спиною до цупкої буйволячої шкіри, накинутої на стінку шатра. Вона сиділа нерухомо, склавши руки на колінах і звернувши очі до неба.
«Вона гарна, — подумав Атей, намагаючись непомітно спостерігати за дівчиною, — мабуть, богиня Апі така гарна, як Орія».
Орія немов відчула, що Атей не спить.
— Слухай, Атею, а що — Сагір і Астаг побратими? — почув Атей її голос.
— Здається, що так, — промовив Атей, піднявши голову.
— І, мабуть, вони виїхали якоїсь зоряної ночі у степ до священного кургану… — замріяно промовила дівчина.
— Так, і на цьому кургані вони зробили собі надрізи на руках своїми акінаками і змішали свою кров у чаші з вином і випили її, присягнувши, що завжди будуть братами, все будуть ділити порівну, і завжди будуть готові вмерти один за одного. І у них будуть спільні вороги і спільні друзі, спільна радість і спільне горе.
— А в тебе є побратим? — запитала Орія.
— Ні, немає, — позіхнув Атей, — щоб стати побратимами, треба прийняти разом участь у якомусь поході чи війні, врятувати один одному життя чи допомогти у якійсь смертельній небезпеці. А я ще ніколи не воював…
І тут Атей замислився.
Немовби відчувши його думки, Орія запитала:
— А можуть бути побратимами чоловік і жінка?
Тут вже Атей замовк надовго. Орія чекала.
— Не знаю, — нарешті наважився заговорити хлопець, — напевно, можуть… а може, ні… Завтра у Сагіра розпитаю…
— Не треба… — сумно промовила Орія.
— Ти знаєш, Оріє, — повільно, зважуючи кожне слово, промовив Атей, — мені здається, що ми з тобою і так вже стільки разом побачили, що й без чаші з кров’ю обійтися можна.
Атею здалося, що Орія посміхнулася.
Глава 2. Історик Марк, або розповідь про щезлу когорту X легіону
Вранці фортеця ожила. Атей прокинувся, коли небо тільки починало сіріти ранковим світлом. Але здавалося, що на Острові Гілеї вже давно ніхто не спав.
Іржали коні, яких воїни виводили з пасовищ, перегукувалися на баштах і скелях вартові.
Орія і Сагір вже поралися біля своїх коней, ладнаючи збрую.
— Прокидайся, брате, бо проспиш Велику Раду! — гукнув Астаг, який щойно з’явився біля них.
Атей аж примружив очі — на обрії вже блимнули перші сонячні промені, і панцир Астага нестерпно блищав. На ньому був металевий пластинчатий панцир, шкіряні штани теж були обшиті бронзовими пластинами. На голові був високий шолом, багато оздоблений золотом і сріблом. На кремезних плечах висів гаптований срібними й золотими візерунками плащ, скріплений золотою фібулою. За спиною Астага висів широкий щит, окутий по краях металевими обручами, і з гострим бронзовим умбоном посередині. До стегна лівої ноги був прикріплений оздоблений золотими пластинами горит із луком та стрілами. На широкому чересі із нашитими на ньому бронзовими бляхами висів кинджал і два акінаки, на правому боці, прив’язана шкіряним шнуром до чересу, висіла тяжка сагаріса. В руках Астаг тримав довгий спис із широким наконечником, біля якого був прикріплений вовчий хвіст.
Здавалося, що від кожного кроку Астага здригається земля. Біля Астага стояв його бойовий кінь. Його збруя була прикрашена бронзовими, золотими та срібними фалерами, а по краю чепраку та вуздечки йшла густа бахрома. Голову коня захищала товста металева маска із прорізями для очей, могутні груди були захищені широким шкіряним пасом із великими залізними фалерами.
— Оце так зібрався! — Сагір привітно плеснув по плечу Астага, від чого панцир брязнув металевими пластинами, — щось я раніше на тобі такого царського озброєння не помічав!
— Та де там! — відмахнувся правицею, захищеною металевим наручнем Астаг, — декілька поколінь мого роду збирали усе це. Ось я і вирішив нарешті все на себе одягти! Бо, казав же тобі, що, можливо, завтра вже до битви прийдеться встати… До речі, я і вам дещо приніс!
За цими словами Астаг зняв із сідла подорожню сакву і протягнув її Сагіру:
— Дещо тут і для вас є — знадобиться.
Сагір витягнув із сакви два акінаки, довгий кинджал і сагарісу.
При одному погляді на кинджал очі Орії запалали. Побачивши її захоплення, Сагір протягнув дівчині кинджал:
— Тримай, цей не гірший за той, що ти у Руці Темряви залишила!
Орія вдячно кивнула головою і взяла у руки зброю. Атею дістався акінак, а Сагір із задоволенням почепив сагарісу собі на пояс.
— Що ж, товариство, зараз вирушаємо! — урочисто промовив Астаг, — до кургану Анахарсія не такий вже великий шлях, і, кажуть, там мають зібратися не тільки воїни Срібного Яструба, але й всі скіфські роди, які залишилися незалежними від готів і сарматів.
— Добре, — кивнув головою Сагір, — нам збиратися довго не треба.
Швидко поснідавши, вони вирушили в дорогу.
На кам’яній площадці й дерев’яному мості, що вів від Острова Гілеї, вже юрмилися піші й кінні воїни. Атей був вражений їх кількістю. Здавалося, дійсно ожив очерет, перетворившись на скіфське військо. Посередині, оточений відбірними воїнами у срібних панцирах, їхав Отан. Над його головою тріпотіло знамено із зображенням срібного яструба.
Панцири воїнів сяяли на сонці, верхівки списів здіймалися над очеретом. Коли Атей проїхав міст і, прямуючи коня за іншими вершниками, вибрався з плавень, то здивовано побачив, як декілька вервечок кінних і піших воїнів виїжджають таємними стежками із зелених хащів.
Невдовзі скіфські воїни, виринувши, немов привиди, із плавень, вже їхали відкритим степом, розділившись на декілька колон. Спочатку їх було декілька сотень, але поступово, виринаючи з ярів та байраків, з’являючись поміж дерев та невеличких перелісків, що траплялися на їх шляху, до воїнів Срібного Яструба приєднувалися все нові й нові вершники.
Атей, який їхав разом з Сагіром і Орією у крайній колоні, захоплено дивився на цю зростаючу силу. Ніколи в житті він не бачив такої кількості скіфських воїнів, і йому почало здаватися, що жодне військо у світі не зможе протистояти цій силі.
Немовби перегукнувшись з думками Атея, старезний скіф із довгою сивою бородою промовив слова, які донеслися до хлопця:
— Що ж, як в старі часи, коли ці степи ще були Великою Скіфією! Хіба що тоді таке військо вважалось би просто невеличким загоном для набігу!
Поруч з ними їхали вершники, командиром яких був Астаг. Трохи поодаль Атей помітив дивного воїна.
Той їхав неподалік від них, але помітно виділявся від інших. Сидів він на коні прямо, випрямивши спину, на відміну від скіфів, які майже напівлежали на спинах своїх коней, весело перегукуючись між собою. На вершнику був звичайний для степовиків вовняний плащ, скріплений простою бронзовою фібулою, але римський панцир, короткий прямий меч і спис-спілум[18] із довгим, майже до половини древка наконечником, коротка зачіска під глек і майже незасмагле обличчя видавали у ньому чужинця. Обличчя його було худорляве, з орлиним носом і тонкими губами. Очі дивилися допитливо й гордовито, але без зарозумілості і зневажливості.
— Хто це? — запитав Атей у Сагіра.
— О, це дуже поважна людина! — із повагою промовив Сагір, — це римлянин Марк. Його прийняли до нашого братства Срібного Яструба через його великий розум, знання та військову звитягу.
— Слухайте, браття! — втрутився у їх розмову Астаг, — їхати нам ще довго, а Марк може багато чого цікавого розповісти, я завжди з великим задоволенням слухаю його історії.
Не гаючи часу, Астаг під’їхав до Марка й дружньо звернувся до нього:
— Друже Марку, чи не міг би ти відірватися від своїх глибокоповажних роздумів і приєднатися до моїх друзів. Я розповів їм про тебе, і ми б із задоволенням послухали б твої розповіді.
Марк трохи схилив голову й відповів:
— Ще не пройшло жодного дня, щоб мені не прийшлося виступати із довгими промовами. І, мабуть, будь-який трибун не викликав на римському Форумі такої прихильності й уваги з боку слухачів, як я.
Астаг задоволено посміхнувся:
— Ну тоді прошу до нашого товариства!
Марк під’їхав до них. Інші скіфи з повагою оточили його.
— Отож, панове-браття, — Марк розправив плечі й поправив свій скіфський плащ, немовби це була сенаторська тога, — декілька років минуло з того часу, як я був прийнятий до славетного братства Срібного Яструба. А ось як я потрапив до цих славетних степів, то це вже окрема розповідь… Народився я у вічному місті Римі. Батько мій походив зі стародавнього патриціанського роду, який дав Риму дуже багато визначних полководців та державних діячів. Він прагнув відновити республіку й скинути тиранську владу імператорів. І за це здобув ненависть імператора Доміціана. Коли я був ще дуже малим, Доміціан заніс ім’я мого батька до проскрипційного списку — кожен, чиє ім’я потрапляло до цього списку, був приречений на негайну смерть. Досить часто знищували й усю родину приреченого. Тому батько, щоб урятувати моє життя, відправив мене до Херсонесу, де зі своїм легіоном стояв його друг — легат[19] Юній. Там я й зростав. Одночасно з військовою справою чимало цікавився я філософією та історією…
Скіфи поважно кивали, уважно слухаючи, хоча й не вперше, цю розповідь.
— У Херсонесі немовби знов потрапив я до золотої Еллади — оточували мене мудреці та філософи. А у архонта була дуже велика бібліотека. Там знайшов я чимало книг про Скіфію — особливо сподобалися мені твори Геродота та Страбона. Читаючи їх, захопився я цим краєм, де немовби ожили герої «Одіссеї» та «Іліади», а народи, що мешкали тут, і зараз залишилися у славетному «Золотому Віці», який так дотепно описав римський філософ Тіт Лукрецій Кар. І чекав я нагоди, щоб потрапити сюди, але й сам не очікував, за яких дивовижних обставин опинюся тут…
…За цими словами Марк, як дійсно досвідчений оратор, замовк і, неспішно діставши флягу з водою, зробив декілька ковтків. Воїни навколо мовчали, терпляче очікуючи продовження розповіді. Здавалося, що навіть їх коні перестали іржати й намагалися не так тупотіти копитами…
— Так ось, — нарешті перервав мовчанку Марк, — одного разу викликав мене до себе легат Юній і повідомив, що один з його розвідників, повернувшись зі Степу, повідав, що знайшов таємне сховище, де заховано безліч скарбів. Він сказав, що це, мабуть, таємниче скіфське місце під назвою Герра, де скіфи ховають своїх наймогутніших царів разом із незліченними скарбами….
…Скіфські воїни обурено схопилися за руків’я своїх акінаків…
Марк перечекав, поки воїни заспокояться й продовжив розповідь:
— …І легат Юній, якому жадібність затьмарила розум, вирішив відправити цілу когорту[20] на пошуки цих скарбів. А мені він запропонував супроводжувати її. Я погодився тільки через те, що давно вже прагнув побачити величний Скіфський Степ, про який так багато читав. Я захопив із собою декілька стародавніх зшитків, головним чином історика Геродота, його докладні описи Скіфії й досі залишаються неперевершеними… Так ось, на трьох галерах ми переправилися до низу Борисфену й почали поступово просуватися вверх по річці. Розвідник, який розповів легату про скарби, був з нами й показував шлях. Потім ми висадилися у якійсь гавані й заглибилися в степ. Декілька днів йшла наша когорта по відкритому простору, не зустрінув жодної людини. Лише іноді, десь на обрії, бачили ми поодиноких вершників, але вони, не наближаючись, швидко щезали серед високих ковил. Так ми дісталися до безплідної землі, яка була покрита піском. Через два дні наші припаси закінчилися і ми не могли знайти їжу. Навколо все немовби вимерло. Солдати почали висловлювати своє незадоволення, справа могла закінчитися заколотом. Нарешті, коли ми вже були на грані відчаю, наш розвідник оголосив, що ми досягли печери, де знаходяться заховані скарби. Наша когорта зупинилася біля чорного отвору, який вів до підземної печери. Пам’ятаю, що була сильна спека. Солдати вже геть заморилися у своїх тяжких панцирах і шоломах. До проходу увійшли командир когорти, провідник і два центуріони.[21] Чогось мені здалося, що я їх більше ніколи не побачу… Так і сталося… Через дві години, коли пекуче сонце ледь не розплавило наші панцири, центуріон Квінт наказав декільком воїнам спуститися в печеру. Але щойно вони зазирнули туди, як із жахливими криками вихопилися назад. І далі почалося найстрашніше. З чорного отвору вихопилася спочатку одна, а потім друга, третя потвора. Мені здалося, що малюнки, які я бачив на мозаїках, що прикрашали стіни скіфських палаців у Херсонесі, книгах, що описували Скіфію, або чисельні зображення на скіфських чашах і щитах раптом ожили й кинулися на нас.
Я ніколи не міг уявити собі, що грифони існують насправді, але в той день повірив. А як було не повірити, коли небо над нашою когортою вмить потемніло від цієї зграї. Солдати були добре вишколені, більшість з них були ветеранами, які брали участь у багатьох війнах, але цього разу жах охопив їх. Бойовий стрій враз розсипався. Тільки одна центурія сяк-так тримала стрій. Із пронизливими криками грифони впали на нас. І за мить когорти X легіону не стало. Падаючи з гори, грифони одним ударом лев’ячих лап трощили щити й панцири, хапали пазурами солдат, підіймалися з ними в гору і кидали униз. Їх дзьоби одним ударом збивали вершників з переляканих коней. Солдати намагалися боронитися, але їх списи та мечі ламалися, немов сухе гілля, о могутні тулуби й широкі жорсткі крила… Я не загинув лише тому, що коли грифон пролітав наді мною, то тільки зачепив своїм крилом, я впав, і мене завалило мертвими тілами солдат.
Коли я отямився, все було закінчено. Вся когорта була знищена за лічені хвилини. У небі ще кружляли поодинокі грифони, відшукуючи тих, хто залишився живим… Я дочекався, коли всі грифони сховалися, й пішов у степ — подалі від жахливої печери. А там зустрів воїнів Срібного Яструба й не тільки залишився живим, але й сам був прийнятий до клану…
Атей уважно слухав Марка. Слухав і згадував Печеру Грифонів, біля якої бачив кістяки римських солдат і сам ледь врятувався від її страшних мешканців.
Глава 3. Курган Анахарсія
Так, за довгими розмовами (а філософ Марк міг розповісти чимало цікавого) вони подолали більшу частину свого шляху. Поступово кількість скіфів, які просувалися до могили Анахарсія, збільшилася за рахунок все нових і нових воїнів до трьох тисяч. Очікуючи раптового нападу, вождь Отан розіслав роз’їзди легких кіннотників, які пильно роздивлялися навкруги. Але степ неначе вимер. Лише степові орли гойдалися десь у височині.
Споглядаючи за орлами, Марк зронив:
— Орли над нашими головами — це хороша ознака, ознака вдачі. Орли — провісники перемоги. Їх надсилають до нас боги, щоб підтримати нашу мужність і показати, що вони на нашому боці. У Римі авгури[22] завжди ворожать по тим знакам, які через птахів посилають до нас боги, провіщаючи лихо чи радість.
— Що ж, будемо сподіватися, що боги не залишать нас, — замислено сказав Астаг, дивлячись примруженими очима у синяву небес.
Надвечір воїни Срібного Яструба побачили Великий курган, який височив понад берегом Борисфену.
— Могила Анахарсія, — пронеслося по колонам вершників. Військо зупинилося. Атей стримав свого коня, захоплено вдивляючись у той краєвид, що розстилався перед його очима.
А тут дійсно було чим замилуватися!
По широкому степу, немов морські хвилі, коливалася під вітром висока ковила. Великий курган велично переливався під променями сонця райдужними травами. На його вершині світилося на сонці зображення воїна, викарбуване з білого каменю. За курганом синіли, уходячи кудись у незнану далечінь, води Борисфену. Атею багато приходилося мандрувати степом, багато бачив він дивних і величних краєвидів, але цей вражав своєю величчю й дивовижною силою, якою, здавалося, було насичене навіть повітря. Атей відчув, як його тіло переповнює ця сила. Бувалі скіфські воїни, які, здавалося, бачили на своєму віці чимало країн і, мабуть, не один раз цей курган, все одно захоплено озиралися навкруги, вдихаючи на повні груди п’янке повітря. Їх очі сяяли радістю і нестримним захопленням.
Отан підняв руку, і скіфські колони зупинилися. Вождь легко торкнув повіддя свого коня, і той повільно виїхав на курган. На самій вершині Отан зупинив коня і легко, немов вісімнадцятирічний юнак, зіскочив із сідла.
Атей, затамувавши подих, напружено дивився, як вождь клану Срібного Яструба витягнув свій меч-акінак і встромив його в землю. Вождь став на коліна перед мечем, який стирчав із землі, і низько поклонився йому. Атею здавалося, що Отан щось шепоче. Колони воїнів не рухалися. Скіфи благоговійно спостерігали за молитвою свого провідника. Запала тиша.
Нарешті Отан підвівся, витягнув акінак із землі і підніс його над головою:
— Анахарсій дозволив нам провести раду біля своєї могили! — гучно й грізно, немов рик лева, пронеслись над степом його слова.
— Анахарсій дозволив нам провести раду біля своєї могили! — підхопили сотні голосів.
— Агов! — пронісся над рядами могутніх воїнів бойовий клич скіфів. Здавалося, все навколо здригнулося від нього. Сотні акінаків, списів і сагаріс блимнули своїми смертельними лезами над головами воїнів.
— Агов! — підхопив бойовий заклик Атей, вихопивши свій акінак і простерши його вгору.
— Агов! — кричали Сагір і Орія, Астаг і філософ Марк, здіймаючи до неба свою зброю.
Довго не змовкали скіфи, вигукуючи без перестану свій стародавній заклик, з яким їх предки обійшли майже всю Ойкумену.
Аж ось Отан опустив свій меч. Знову настала тиша. Атею здалося, що одним рухом руки Отан може легко керувати такими буйними, й войовничими масами воїнів.
— Вечір і ніч ми будемо віддавати почесті нашим богам! — знову залунав грізний голос Отана, — а завтра збереться Велике Коло воїнів! І цей день вирішить подальшу долю нашого народу!
Ввечері скіфи, розбивши великий табір навколо кургану Анахарсія, почали великі жертвоприношення й освящення зброї.
Сагір і Астаг разом з іншими воїнами готувалися до свята зброї і жертвоприношень. Атей і Орія вже й не знали куди майнути, щоб побачити найцікавіше. Чи туди, де вершники, показуючи богам свою вправність у військовому мистецтві, змагалися, хто з них зможе поцілити з луку на повному скаку підкинуту вгору шапку, чи, пустивши коня чвалом, підхопити зубами з землі хустку, чи рівно розсікти навпіл тонку лозу, або підхопити списом вузьке кільце. З усіх боків табору доносилися довгі, повільні співи —
це старі й молоді воїни, ставши колом і обійнявши один одного за плечі, співали про звитяги героїв, оспівували смерть своїх побратимів у бою або славетні перемоги колишніх звитяжців.
Деінде траплялись скіфи, які, відклавши зброю і, підігруючи собі на кімвалах, промовляли речитативом стародавні мелодійні перекази про давно забутих звитяжців, про переможні походи у далекі краї та зустрічі із богами.
Атей, немов заворожений, слухав ці переспіви. Один найбільше вразив його. Він підійшов, коли пісня вже закінчувалася. Старий скіф із довгою сивою бородою, яка спадала довгими пасмами до широкого чересу, повільно перебираючи тонкими пальцями струни на своїй арфі, піднявши сліпі очі до неба, співав, ледь погойдуючись:
…І як обступили вороги Таргітая,
Наїжачилися списами й мечами,
Немовби хотіли небо проштрикнути,
Поклали стріли на тятиви своїх тугих луків.
І побачив Таргітай, що нема вже вірних побратимів навколо.
Хіба що вірний кінь його, огир, б’є копитами,
Про зраду промовляє.
Махнув Таргітай тоді списом,
До матері своєї, Гілеї, промовив:
«Чи мені смерть варто прийняти,
Чи славу смертю здобути?»
Поклонився він діду своєму — Борисфену,
Поклонився побратимам своїм,
За честь полеглим,
Поклонився степу й вітрам степовим
І сказав ворогам своїм:
«Не буде вам слави мене вбити,
Хіба що об панцир мій мечі затупити!..»
Двісті стріл Таргітай щитом відбив,
Та ще сто руками зловив,
Тисячу ворогів списом пронизав,
Та ще тисячу мечем порубав…
Але ворогів прибуває,
А Таргітай знемагає.
Немов хмара, вороги його обступили,
Оточили у високої могили…
Таргітай б’ється, рубає,
До свого коника промовляє:
«Кінь мій вороненький,
Товаришу вірненький,
Служив ти мені і в степах широких,
І серед скель високих,
Тож зіслужи ти мені службу
І серед лав ворожих».
Із цими словами Таргітай коня розганяє,
Кінним скоком з кургану стрибає.
Чотири лави ворожих пролітає
Та й серед хмар зникає…
Тільки й майнула тінь Таргітая,
Там, де червоне сонце на сході сяє…
Старі й молоді воїни — скіфи, алани, готи — зосереджено слухали прадавню пісню. Веремія, що гуділа навколо, здавалося, не зачіпала їх, заглиблених у чарівний світ давно забутих легенд. Серед воїнів навколо співця Атей помітив і Марка. Молодий римлянин уважно слухав співи, шкрябаючи гострою паличкою по дощечці, намащеній воском.
Атей теж завмер, намагаючись назавжди закарбувати у своїй душі кожне почуте слово. Він не рухався з місця, навіть коли співець замовк. Раптом хтось торкнувся його плеча, і хлопець почув голос Марка:
— Жоден служник музи Кліо[23] не може краще переповісти істину, ніж ті, хто зберігає ці пісні.
Очі Марка палали. Він показав дощечку. Вся вона була списана грецькими письменами.
— Якби ти знав, Атею, скільки дивовижних і прекрасних пісень і легенд зібрав я тут! Хіба можна порівняти холодну й бліду поезію наших римських і грецьких митців з цим сповненим життя диханням степу й пристрастей, якими дихає кожен рядок цих пісень і легенд!
— А що це за кинджал, яким ти малюєш ці візерунки на дощечці? — запитала Орія.
— Це? — Марк здивовано покрутив у руці загострену паличку, — це стилос. З його допомогою я навік зберігаю все, що почув і побачив у цих степах.
— Мабуть, ти великий ворожбит і маг? — вражено промовила Орія.
— А ще були мандрівники, які залишили назавжди такі письмена про скіфів? — запитав Атей, який вже не раз бачив грецькі письмена й завжди мріяв оволодіти цим магічним мистецтвом — карбуванням знань.
— Були, були, — засміявся Марк, — як я вже казав, вирушаючи з Херсонесу, я захопив із собою власноруч зроблену копію однієї великої книги, в якій докладно описується стародавнє скіфське життя та великі війни, що відбулися у цих степах. Навіть коли я навмання блукав випаленим степом, уходячи якомога далі від Печери Грифонів, то прагнув би краще вмерти, ніж загубити свої папірусові сувої. Але боги й скіфи дозволили мені не тільки залишитися живим, але й зберегти цю безцінну книгу.
— А міг би ти переказати нам цю книгу? — захоплено запитав Атей.
— Коли ти читаєш книгу чи чуєш слова, закарбовані в ній, то починаєш розуміти, що це з тобою розмовляють самі боги, які й вклали в душу автора талант і покликання бути зберігачем минулого. Вождь Отан наказав мені прочитати рядки цієї книги перед Великим Колом. Для мене це велика честь. І я дивуюся розуму Отана, який знає, що декламація книги — це не менш важливо, ніж всі інші дійства, покликані привернути милість богів. Це, до речі, розумів і великий грецький філософ Платон, який вважав, що той, хто долучений до знань, стає долученим до священної містерії,[24] під час якої людина спілкується з богами. Тому ходімо за мною.
Заінтриговані Атей і Орія відправились за Марком.
…І дивно було бачити, як йде між юрбою скіфів людина, що притримує свій плащ, немов сенаторську тогу, а в руці в неї сувій папірусу із грецькими письменами…
Марк зупинився на невеличкому пагорбі, зручно вмостився на покритому попоною сідлі й звернувся до Атея:
— Я хотів би попрохати тебе, Атею, потримати біля мене смолоскип, щоб я зміг побачити при його світлі все, що написано тут. Щоправда, я вже стільки перечитував розділ цієї книги, у якій Геродот розповідає саме про Скіфію і скіфів, що майже вивчив її напам’ять. Можливо, я буду не зовсім точно переповідати все, що тут написано, бо мова сколотів трохи відрізняється від грецької мови…
Атей підхопив смолоскип і сів поруч із Марком. Орія взяла ще один смолоскип і сіла з іншого боку. Марк дістав увій, розгорнув його й почав читати.
Глава 4. Що повідав Геродот про походження скіфів
Почувши декламацію Марка, чимало скіфів почали збиратися навколо пагорбу, заворожено слухаючи розповідь про минуле свого народу. Голос Марка звучав велично й урочисто, немовби він співав дуже прадавню пісню:
— Після здобуття Вавілона Дарій вирушив у похід на скіфів. Оскільки Азія мала в своєму населенні багато чоловіків і в царські скарбниці постійно надходило багато грошей, Дарій побажав помститися на скіфах за те, що вони колись удерлися до Мідії, перемогли тих, хто намагався їх затримати, і так вони перші розпочали ворожі дії. Справді, як я вже сказав вище, скіфи були владарями Верхньої Азії впродовж двадцяти восьми років. Удерлися вони до Азії, переслідуючи кіммерійців, і позбавили влади мідійців, бо до приходу скіфів мідійці владарювали в Азії. Але скіфів, які були відсутні протягом двадцяти восьми років, коли вони повернулися до своєї країни, спіткали випробування такі тяжкі, як і ті, що були в Мідії, адже вони зустріли там численне вороже військо, бо скіфські жінки через те, що їхніх чоловіків не було з ними так довго, взяли собі за чоловіків рабів.
Отже, від цих скіфських рабів і від жінок народилося і вирісло покоління юнаків, які, довідавшись про своє походження, виступили проти тих, що повернулися з Мідії. І перш за все вони прокопали широченний рів, що починався від Таврських гір і доходив до Маєтійського озера в тому місці, де воно має найбільшу ширину. Там вони відрізали від Скіфії значну частину. Потім, коли скіфи вдерлися в країну, вони вчинили їм опір і почали з ними битися. Після багатьох боїв, коли виявилося, що скіфи не можуть подолати супротивника, один із скіфів сказав так: «Що це ми робимо, скіфи? Ми б’ємося з нашими рабами і в битвах нас стає менше і їхнє число також зменшується. Ось що тепер, як мені здається, треба зробити: відкинути списи та луки і кожному взяти батіг і якнайшвидше піти проти них. Поки вони бачать нас із зброєю, вони вважають себе рівними з нами, а побачивши, що в нас замість зброї батоги, вони зрозуміють, що вони наші раби, і перестануть чинити нам опір». Почувши це, скіфи так і зробили, а здивувавшися тому, що сталося, юнаки припинили битву і повтікали.
Так скіфи, які заволоділи були Азією, потім вигнані мідянами, повернулися до своєї землі. Бажаючи покарати їх, Дарій зібрав у похід проти них військо.
Скіфи кажуть, що їхній народ є наймолодшим серед усіх народів, і ось як це сталося. Їхня країна була пустелею, і першою людиною, яка там з’явилася, був Таргітай. Батьками цього Таргітая, як вони кажуть, але я цьому не вірю, були, за їхнім твердженням, Зевс і дочка бога ріки Борисфена. Від них походив Таргітай, і у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Коли вони були царями, з неба впали на скіфську землю зроблені з золота плуг, ярмо, сокира і чаша. Перший побачив їх старший і наблизився, щоб їх узяти, але все це золото, коли він підійшов туди, почало горіти. Він віддалився, і тоді до них підійшов другий, але із золотом сталося те саме. Отже так своїм полум’ям прогнало їх золото. Проте, коли до нього наблизився третій, молодший, золото згасло, і тоді він узяв його собі і пішов із ним додому. І старші брати, після того, що вони побачили, погодилися передати все царство молодшому.
Отже, як кажуть, від Ліпоксая походять ті скіфи, плем’я яких називається авхатами, від середнього брата, Арпоксая, ті, що називаються катіарами і траспіями, і, нарешті, від молодшого брата походять ті, що називаються паралатами, а всі вони разом, як кажуть, називаються сколотами, а ця назва була ім’ям їхнього царя. Назву скіфи їм дали елліни.
Отаке є походження скіфів за їхніми власними словами, а відтоді, коли вони з 'явилися, тобто від першого їхнього царя Таргітая до похода Дарія проти них, минуло якраз тисяча років, не більше. Те священне золото пильно оберігають їхні царі і дуже шанують його і щороку, приносячи йому щедрі жертви, просять його захистити їх. Проте коли хтось із сторожів цього золота під час свята, будучи просто неба, засне, скіфи кажуть, що він не проживе до кінця року. І через це як нагороду йому дають стільки землі, скільки він за один день може об’їхати верхи. Оскільки їхня країна дуже велика, Колаксай, як кажуть, поділив її на три царства для своїх дітей і одне з них зробив дуже великим, саме те, в якому зберігається золото. В краях, розташованих вище на півночі від останніх мешканців країни, сиплеться пір’я і неможливо нічого ні бачити, ні йти далі, бо і земля там і повітря наповнені пір’ям і воно заважає щось бачити.
Таке розповідають скіфи про свій народ і про країну, яка вище від них на півночі. Проте елліни, що мешкають на узбережжях Понту, ось що кажуть про це. Геракл, коли він гнав Геріонових бугаїв, прибув до цієї країни, де тепер мешкають скіфи і яка тоді була пустельною. А Геріон, кажуть, мешкав поза Понтом, на острові, що його елліни називають Ерітея, десь поблизу Гадейрів, які розташовані далі за Геракловими стовпами на узбережжі Океану. Океан, як твердять, починається на сході і обтікає всю землю. Так кажуть, але для цього не наводять ніяких доказів. Звідти повертався Геракл, і щойно він прибув до країни, яка тепер називається Скіфією (бо його там застала зима і мороз), як витяг свою лев’ячу шкуру, загорнувся в неї, і тут на нього найшов сон, а його коні, що паслися, запряжені в колесницю, тим часом зникли з божої волі.
Ледве прокинувся Геракл і почав шукати своїх коней, обійшов усю ту землю і нарешті прибув до країни, яка називається Гілея. І там в одній печері він знайшов істоту подвійної природи: наполовину вона була дівою, а наполовину змією: до сідниць її тіло було жіночим, а нижче — зміїним. Він, побачивши її, здивувався і спитав її, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вона поверне йому їх, коли він із нею з ‘єднається. І Геракл за таку ціну погодився з'єднатися з нею. А вона весь час відкладала повернення йому коней, бо хотіла якнайдовше жити з Гераклом, а він хотів забрати коней і піти геть. Нарешті, вона віддала йому їх і сказала: «Цих коней, що прийшли сюди, заради тебе я врятувала, а ти винагородив мене за мою послугу; від тебе я зачала троїх синів. Коли ці сини виростуть, що мені з ними робити, поясни мені, чи я залишу їх тут (бо цією країною володію лише я сама), чи я відішлю їх до тебе?» Так вона його запитала, а він, кажуть, так їй відповів: «Скоро ти побачиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобі скажу, і це ти правильно зробиш: хто з них, ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так і зможе підперезатися оцим поясом, як я тобі показую, того ти залиш у цій країні. А хто не спроможеться зробити так, як я тобі кажу, того ти прожени геть із цієї країни. І коли ти так зробиш, ти і сама будеш задоволена, і виконаєш мої вказівки».
Так він узяв один із своїх луків (бо до тих пір Геракл носив із собою два луки) і показав, як слід оперезуватися поясом і передав їй і лук, і пояс, які носив на тому боці, де було припасовано золоту чашу, а передавши їх, відійшов. Коли народилися сини, вона спершу дала їм імена: першого назвала Гатірсом, другого Гелоном, а останнього — Скіфом. Згодом, коли вони стали чоловіками, вона згадала про доручення Геракла і виконала його. І сталося так, що двох з її синів, Агатірса і Гелона, які не спромоглися виконати запропоноване матір’ю, вона вигнала з країни і вони пішли світ за очі. Проте молодший із них, Скіф, виконав запропоноване йому і залишився в країні. І від Скіфа, Гераклова сина, походять ті, що стають царями скіфів. І на згадку про ту чашу скіфи і до цього часу носять підвішану на поясі чашу. (Оце, власне, зробила для Скіфа, і саме лише для нього, його мати). Це, про що я розповів, переказують елліни, які мешкають на берегах Понту.
Є ще і третій переказ, якому я найбільш довіряю, а саме такий. Згідно з ним із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдали їм чимало прикростей массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською).
Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити. Тут їхні думки поділилися надвоє, і кожна сторона наполягала на своїй думці. І найдостойнішою була думка царів, а думка більшості зводилася до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж, залишившися, наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Але думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла послухатися царів, ні царі більшості. Отже, перші вирішили без бою покинути країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили за краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм було добре тут і які муки спіткають їх, якщо вони втечуть разом із більшістю. Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, що в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тірасу (і їхні могили і тепер ще можна там бачити). Там їх поховали і після того вони покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її.
Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор. Здається, кіммерійці, тікаючи від скіфів в Азію, оселилися на півострові, де тепер розташовано еллінське місто Сінопа. Очевидно також, що скіфи, переслідуючи їх, удерлися в Мідію, збившися з шляху. Бо кіммерійці весь час тікали вздовж моря, а скіфи, маючи праворуч від себе кавказькі гори, збочили з шляху в сторону суходолу і вдерлися до мідійської землі. Такий існує інший переказ як в еллінів, так і у варварів…
…Від гавані борисфенітів (бо вона розташована якраз посередині приморської частини всієї Скіфії), від неї і далі перший народ, котрий можна зустріти, це калліппіди, які є напівелліни і напівскіфи, над ними є інший народ, що називається алізонами. Вони і калліппіди взагалі мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють і їдять пшеницю і цибулю та часник, і сочевицю та просо. Над алізонами живуть скіфи — оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж. Ще далі над ними живуть неври, а далі на північ від неврів, наскільки я знаю, є незалюднена країна. Оці народності живуть уздовж ріки Гіпанія на заході від Борисфену.
Якщо перейти Борисфен, ідучи від моря, то спершу буде Гілея, а якщо йти ще вище, там живуть скіфи-землероби, яких елліни, що живуть уздовж ріки Гіпанія, називають борисфенітами, а самих себе ті елліни називають ольвіополітами. Отже, ці скіфи-землероби живуть на сході на відстані трьох днів шляху, і до ріки, що називається Пантікап, а на півночі на відстані, якщо пливти одинадцять днів, там джерела Борисфену. Далі країна, що над ними, це пустеля великих розмірів. За пустелею мешкають андрофаги, які є окремою народністю, яка не належить до скіфів. А далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки я знаю, там нема іншого народу.
На схід від цих скіфів-землеробів, якщо перейти ріку Пантікап, у тій країні мешкають кочовики, також скіфи, які нічого не сіють і не обробляють землі. Вся ця країна позбавлена дерев, за винятком Гілеї. Ці кочовики живуть на схід на відстані чотирнадцяти днів шляху і доходять до річки Герру.
За Герром простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші та найчисленніші і вони вважають інших скіфів своїми невільниками. Вони на півдні сягають аж до Гаврики, а на схід — до рову, що як я сказав, прокопали народжені від сліпих, і до гавані на Маєтідському озері, що називається Кремни. Деякі інші частини їхньої землі доходять до ріки Танаїд. Вище на північ від царських скіфів мешкають меланхлайни, це вже інша народність, не скіфська. Вище від меланхлайнів, наскільки я знаю, є болота і незалюднена країна.
Якщо перейти ріку Танаїд, там уже не Скіфія, але перша її частина належить савроматам, які живуть у країні, що починається від затоки Маєтідського озера і простягається на північ на відстань п’ятнадцяти днів шляху, і вся ця країна позбавлена дерев, і диких, і культурних. Над ними живуть будіни в країні, що вся заросла різними деревами…
Отже, одна з рік Скіфії — це Істр. Далі за нею йде Тірас, який тече з півночі, витікаючи з великого озера, що відмежовує землю скіфів від землі неврів. Біля гирла його живуть елліни, так звані тіріти.
Третя ріка — це Тіпаній, її джерело в Скіфії і починається вона з великого озера, навколо якого пасуться дикі білі коні. І правильно називають це озеро матір’ю Гіпанія…
Четверта ріка — це Борисфен. Вона найбільша серед них після Істру і, на мою думку, вона найбільш корисна для людей не лише серед інших рік Скіфії, але і взагалі всіх інших, крім єгипетського Нілу, бо з ним не можна зрівняти жодну іншу ріку. Отже, серед інших рік Борисфен найбільш корисний людям, бо навколо нього найкращі і найбільш поживні пасовища для худоби і дуже багато в ньому риби, приємної на смак, і вода в ньому дуже чиста, порівняно до інших із каламутною водою, і ниви навколо нього чудові, а там, де не засіяно, виростає висока трава. А в його гирлі відкладається багато солі…
Глава 5. Про скіфські звичаї
— Отже, все найважливіше скіфи мають у повному достатку. Що ж до іншого, то звичаї в них такі. Богів вони шанують лише таких: найбільш за всіх — Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають за дружину Зевса. Після цих — Аполлона, Афродіту, Уранію і Арея. Цих богів шанують усі скіфи, а ті, що називають їх царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові. Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс, дуже правильно на мою думку, називається Папай, Гея називається Апі, Аполлон — Ойтосір, Афродіта Уранія — Аргімпаса, а Посейдон — Тагімасад. Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять.
Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб. Жертовна тварина стоїть із двома зв’язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від тварини, тягне за кінець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падає. Він звертається до божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг, устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли він вже задушить тварину і обдере шкуру, починає куховарити.
Оскільки в скіфській землі не вистачає дров, то тамтешні мешканці вигадали ось що, щоб варити м'ясо. Коли вони остаточно обдеруть шкуру тварини, знімуть м’ясо з кісток, потім, якщо вони мають казани, а тамтешні казани дуже нагадують лесбоські кратери, лише вони далеко більші за них, кидають в них м’ясо і після цього розпалюють під казаном кістки жертовних тварин і варять м’ясо. Але коли вони не мають казанів, то закладають усе м’ясо в шлунки тварин, наливають туди води і під шлунками запалюють кістки. Вони горять дуже добре, а в шлунках умішується все м’ясо без кісток. І в такий спосіб сам бугай варить своє м’ясо, а також і всі інші тварини: кожна варить своє м’ясо. Коли звариться м’ясо, тоді той, що приносить жертву, як присвяту богові, кидає перед собою якусь частину м’яса і тельбухи. Приносять вони в жертву й інших тварин, і переважно коней.
Отже, так приносять вони жертви всім богам і всяких таких тварин, але Ареєві вони приносять жертви в інший спосіб. В центрі області кожного народу існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в’язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стрімчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возів хмизу, бо через негоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу кожен народ встромляє старий залізний меч, який є символом Арея. Цьому мечу вони щороку приносять у жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять іншим богам…
Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба. А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келехи і з обох п’ють.
У Скіфії є багато ворожбитів, які ворожать із горстками лозин, а саме: приносять їх дуже багато, розкладають на землі, розв’язують ці горстки і, поклавши кожну окремо, пророкують і, продовжуючи пророкування, знову збирають їх по одній і складають до купи. Такий спосіб ворожити успадковано ними від предків. А енареї, андрогіни твердять, що мистецтву ворожби їх навчила Афродіта. Вони ворожать із липовою корою. Спершу розрізують її на три смуги, а потім накручують їх на пальці, розкручують і так ворожать…
Коли скіфи складають угоди з клятвами, то роблять це в такий спосіб: наливають у великий глиняний глек вина і змішують його з кров’ю із стегон обох, що складають угоду. Так роблять вони, злегка надрізуючи тіло вістрям або дряпаючи ножем. Потім занурюють у глек меч, стрілу, сокиру і дротик і, зробивши це, кажуть багато молите, і нарешті п’ють із глека і ті, що складають угоду, і найзнатніші з тих, що їх супроводжують.
Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів, в тому місці, до якого Борисфен судноплавний, пливучи від моря. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують у землі велику чотирикутну яму, беруть уже підготовленого померлого, вкривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені. Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізують кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим привозили, супроводжують його. І коли так вони об’їздять із покійником усі племена, вони прибувають у країну Геррів, яка є областю останнього підвладного їм племені і місцем поховання царів. Потім, помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають його очеретяними матами. В просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим.
Так вони ховають своїх царів, а інших скіфів, коли ті помирають, найближчі родичі кладуть на вози і перевозять їх до домів приятелів. І кожен із них приймає їх і частує всіх, хто супроводжує померлого, водночас підносячи йому всі ті страви, якими частує і живих. Отак сорок днів возять незнатних людей, а вже потім їх ховають. Після похорону скіфи очищуються. Спершу вони змазують голову якоюсь мастю, змивають її, а після того очищують і все тіло: ставлять три жердини, нахиляючи одну до одної і обгортають їх товстою вовняною тканиною, закривають нею все навколо, ставлять усередину такого намету з жердин і тканини посудину, а в неї кидають розпечені камені…
Яке число населення Скіфії, я не спромігся вточнити, але чув різні твердження про їхнє число, одне — ніби населення її дуже велике, а інше — ніби справжніх скіфів досить мало. Проте одну річ мені показали наочно. Отже, проміж рік Борисфен і Тіпаній є місцевість Ексампай, про яку я вже трохи вище згадував, коли сказав, що там є джерело з гіркою водою, котрого вода вливається в Гіпаній і його воду не можна пити. В тому місці стоїть казан, ушестеро більший від кратера, що його присвятив Павсаній, син Клеомброта, в гирлі Понту Евксину. Хто його ще не бачив, я поясню тому, що це таке. Цей казан у Скіфії вільно вміщує шістсот амфор і завтовшки цей скіфський казан має шість стіп. Як кажуть тубільці, його було зроблено з наконечників стріл. Отже, їхній цар, якого звали Аріант, захотів довідатися, скільки є скіфів, і для цього наказав усім скіфам кожному принести по одному наконечнику стріли. А хто не принесе, тому він загрожував смертю. Отже, коли йому принесли дуже багато наконечників стріл, він вирішив спорудити з них постійний пам’ятник. З них він зробив цей казан і присвятив його тому Ексампаєві. Оце я чув про населення Скіфії…
— Отже, все найважливіше скіфи мають у повному достатку. Що ж до іншого, то звичаї в них такі. Богів вони шанують лише таких: найбільш за всіх — Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають за дружину Зевса. Після цих — Аполлона, Афродіту, Уранію і Арея. Цих богів шанують усі скіфи, а ті, що називають їх царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові. Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс, дуже правильно на мою думку, називається Папай, Гея називається Апі, Аполлон — Ойтосір, Афродіта Уранія — Аргімпаса, а Посейдон — Тагімасад. Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять.
Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб. Жертовна тварина стоїть із двома зв’язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від тварини, тягне за кінець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падає. Він звертається до божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг, устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли він вже задушить тварину і обдере шкуру, починає куховарити.
Оскільки в скіфській землі не вистачає дров, то тамтешні мешканці вигадали ось що, щоб варити м'ясо. Коли вони остаточно обдеруть шкуру тварини, знімуть м’ясо з кісток, потім, якщо вони мають казани, а тамтешні казани дуже нагадують лесбоські кратери, лише вони далеко більші за них, кидають в них м’ясо і після цього розпалюють під казаном кістки жертовних тварин і варять м’ясо. Але коли вони не мають казанів, то закладають усе м’ясо в шлунки тварин, наливають туди води і під шлунками запалюють кістки. Вони горять дуже добре, а в шлунках умішується все м’ясо без кісток. І в такий спосіб сам бугай варить своє м’ясо, а також і всі інші тварини: кожна варить своє м’ясо. Коли звариться м’ясо, тоді той, що приносить жертву, як присвяту богові, кидає перед собою якусь частину м’яса і тельбухи. Приносять вони в жертву й інших тварин, і переважно коней.
Отже, так приносять вони жертви всім богам і всяких таких тварин, але Ареєві вони приносять жертви в інший спосіб. В центрі області кожного народу існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в’язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стрімчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возів хмизу, бо через негоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу кожен народ встромляє старий залізний меч, який є символом Арея. Цьому мечу вони щороку приносять у жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять іншим богам…
Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба. А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келехи і з обох п’ють.
У Скіфії є багато ворожбитів, які ворожать із горстками лозин, а саме: приносять їх дуже багато, розкладають на землі, розв’язують ці горстки і, поклавши кожну окремо, пророкують і, продовжуючи пророкування, знову збирають їх по одній і складають до купи. Такий спосіб ворожити успадковано ними від предків. А енареї, андрогіни твердять, що мистецтву ворожби їх навчила Афродіта. Вони ворожать із липовою корою. Спершу розрізують її на три смуги, а потім накручують їх на пальці, розкручують і так ворожать…
Коли скіфи складають угоди з клятвами, то роблять це в такий спосіб: наливають у великий глиняний глек вина і змішують його з кров’ю із стегон обох, що складають угоду. Так роблять вони, злегка надрізуючи тіло вістрям або дряпаючи ножем. Потім занурюють у глек меч, стрілу, сокиру і дротик і, зробивши це, кажуть багато молите, і нарешті п’ють із глека і ті, що складають угоду, і найзнатніші з тих, що їх супроводжують.
Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів, в тому місці, до якого Борисфен судноплавний, пливучи від моря. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують у землі велику чотирикутну яму, беруть уже підготовленого померлого, вкривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені. Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізують кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим привозили, супроводжують його. І коли так вони об’їздять із покійником усі племена, вони прибувають у країну Геррів, яка є областю останнього підвладного їм племені і місцем поховання царів. Потім, помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають його очеретяними матами. В просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим.
Так вони ховають своїх царів, а інших скіфів, коли ті помирають, найближчі родичі кладуть на вози і перевозять їх до домів приятелів. І кожен із них приймає їх і частує всіх, хто супроводжує померлого, водночас підносячи йому всі ті страви, якими частує і живих. Отак сорок днів возять незнатних людей, а вже потім їх ховають. Після похорону скіфи очищуються. Спершу вони змазують голову якоюсь мастю, змивають її, а після того очищують і все тіло: ставлять три жердини, нахиляючи одну до одної і обгортають їх товстою вовняною тканиною, закривають нею все навколо, ставлять усередину такого намету з жердин і тканини посудину, а в неї кидають розпечені камені…
Яке число населення Скіфії, я не спромігся вточнити, але чув різні твердження про їхнє число, одне — ніби населення її дуже велике, а інше — ніби справжніх скіфів досить мало. Проте одну річ мені показали наочно. Отже, проміж рік Борисфен і Тіпаній є місцевість Ексампай, про яку я вже трохи вище згадував, коли сказав, що там є джерело з гіркою водою, котрого вода вливається в Гіпаній і його воду не можна пити. В тому місці стоїть казан, ушестеро більший від кратера, що його присвятив Павсаній, син Клеомброта, в гирлі Понту Евксину. Хто його ще не бачив, я поясню тому, що це таке. Цей казан у Скіфії вільно вміщує шістсот амфор і завтовшки цей скіфський казан має шість стіп. Як кажуть тубільці, його було зроблено з наконечників стріл. Отже, їхній цар, якого звали Аріант, захотів довідатися, скільки є скіфів, і для цього наказав усім скіфам кожному принести по одному наконечнику стріли. А хто не принесе, тому він загрожував смертю. Отже, коли йому принесли дуже багато наконечників стріл, він вирішив спорудити з них постійний пам’ятник. З них він зробив цей казан і присвятив його тому Ексампаєві. Оце я чув про населення Скіфії…
Глава 6. Про велику війну скіфів і персів
На цей раз Марк мовчав трохи довше, показуючи всім своїм виглядом, що на цей раз збирається прочитати найцікавіше:
— На той час, коли Дарій готував похід на Скіфію і посилав повсюди вісників із наказами одним, щоб дали йому піхоту, іншим, щоб приставили кораблі, ще іншим, щоб перекинули міст через Фракійський Боспор, Артабан, син Гістаспа і брат Дарія, всіляко відраджував його йти в похід на скіфів і доводив йому, які вони вбогі. Але вже було неможливо вмовити його правильними порадами, і Артабан перестав його вмовляти, і Дарій, коли було завершено всі приготування, вирушив із своїм військом проти скіфів…
…Коли прибув Дарій до Істру і разом із ним піше військо і все воно перейшло на той бік Істру, Дарій дав наказ іонійцям знищити пловучий міст і йти за ним усередину країни, а також і війську з кораблів. Проте, коли вже іонійці були готові знищити міст і виконати його накази, Кой, син Ерксандра, який був стратегом мітіленців, спершу спитав Дарія, чи той дозволить йому висловити свою думку, як він хотів, а потім сказав Дарієві: «Царю мій! Оскільки ти маєш намір вирушити в похід на країну, де не знайдеш ні посівів, ні залюдненого міста, через це залиш оцей міст як він є і накажи тим, які його побудували, охороняти його. І якщо ми знайдемо скіфів і виконаємо те, що задумали, тоді ми матимемо можливість повернутися, коли ж ми не спроможемося їх знайти, то ми, принаймні, зможемо повернутися, не наражаючися на небезпеку. Бо я тепер не боюся, що скіфи нас переможуть у битві, але боюся, що ми не зможемо їх знайти і, блукаючи тут по всім усюдам, з нами може трапитися щось прикре. Хтось міг би сказати, ніби я кажу це заради своєї користі, щоб залишитися тут. Проте я, царю мій, висловлюю перед тобою таку мою думку, вважаючи, що це буде корисним для тебе, а проте, я в усякому разі піду за тобою і не погоджуся з тим, щоб ти мене залишив тут». Дарієві дуже сподобалася така думка і він відповів йому: «Дорогий лесбосцю! Коли я щасливо повернуся до свого палацу, прийди неодмінно до мене, щоб я винагородив тебе, як слід, за твою добру пораду».
Так він сказав і зав’язав на ремені шістдесят вузликів і потім покликав на нараду тиранів іонійських міст і так промовив: «Іонійці! Моє рішення, що я його попередньо висловив щодо моста, я скасовую, а ви візьміть тепер цей ремінь і ось що робіть із ним: щойно ви побачите, як я вирушу в похід проти скіфів, починайте щодня розв’язувати по одному вузлику. І коли я за цей час не повернуся і закінчаться дні, занотовані вузликами, тоді пливіть собі назад до вашої вітчизни. Але до того останнього дня, оскільки я змінив своє рішення, стережіть міст, прикладаючи всі зусилля, щоб він був не пошкоджений. Зробіть так, як я вам сказав, і я буду вам вдячний». Це сказав Дарій і поквапився дати розпорядження для дальшого походу…
Скіфи порадилися між собою і вирішили, що вони самі не спроможні помірятися силами і прогнати Дарія, і послали вісників до сусідніх народів. І царі цих народів уже збиралися і радилися між собою, розуміючи, що проти них виступило велике військо. Це були царі таврів і агатірсів, і неврів, і андрофагів, і меланхлайнів, і гелонів, і будінів, і савроматів…
Про савроматів розповідають таке. Коли елліни билися з амазонками (а амазонок скіфи називають ойорпата, а ця назва означає грецькою мовою чоловіковбивці, бо ойор — це їхньою мовою чоловік, а пата — вбивати), тоді, кажуть, елліни, після перемоги на Термодонті, відпливли на своїх кораблях із усіма полонянками, яких вони захопили, але на морі амазонки, напавши на чоловіків, зарізали їх. Проте амазонки не вміли поводитися з кораблями, не знали як користатися ні кермом, ні вітрилами, ні веслами. Коли вони зарізали чоловіків, вони віддалися на волю хвиль і вітру. І так вони прибули на Маєтідське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів. Там амазонки, зійшовши з кораблів, пішли далі вглиб країни.
Спершу, знайшовши там стайню коней, вони захопили їх і почали на конях грабувати скіфські господарства.
Скіфи не могли зрозуміти, що це таке: вони не знали ні їхньої мови, не бачили такого одягу, не знали, що це за плем’я. Вони були здивовані, звідки ті прибули, і спочатку вважали їх за чоловіків у юному віці, і почали з ними битися. Після битви, підібравши трупи, вони довідалися, що то були жінки. Порадившися, вони вирішили більше ні в який спосіб не вбивати їх, але послати до них своїх юнаків у такому числі, скільки було там жінок. Вони наказали їм отаборитися поблизу них і робити все те, що ті роблять…
Потім вони об’єднали обидва табори і почали жити разом і кожен із них мав за свою жінку ту, з якою він уперше з’єднався. Що ж до мови, то чоловіки не спромоглися вивчити мову жінок, але жінки швидко засвоїли мову своїх чоловіків. Коли стало можливим взаєморозуміння між ними, чоловіки сказали амазонкам: «У нас є батьки, є в нас і своє майно. Отже, досить нам цього життя. Нумо повернемося і житимемо з усіма іншими. Ми візьмемо вас із собою як наших дружин, а не якихось там інших». Але амазонки ось що відповіли на це: «Ми не можемо жити з вашими жінками, бо в нас і в них різні звичаї. Адже ми стріляємо з луків і кидаємо дротики, їздимо верхи, не знаємо жіночих робіт. А ваші жінки нічого того не вміють робити, про що ми сказали, але живуть там на возах і займаються жіночими справами і на полювання не ходять і взагалі не ходять нікуди. Отже, ми не зможемо з ними затоваришувати. А якщо ви хочете мати нас своїми дружинами і бути чесними людьми, ідіть до ваших батьків і візьміть належну вам частину майна, і тоді ми будемо жити з вами окремо від них».
Юнаки послухалися їх і так і зробили. Але коли вони взяли свою частину майна і повернулися до амазонок, жінки сказали їм: «Ми занепокоєні і нас охоплює страх, якщо ми житимемо в цій країні, по-перше, тому, що ми спричинилися до того, що ваші батьки втратили вас, а по-друге, тому, що ми завдали стільки шкоди вашій країні. Якщо ви вважаєте нас достойними бути вашими жінками, хай ми всі зробимо таке: від їдемо з цієї країни, перейдемо за ріку Танаїд і там оселимося».
Юнаки і на це погодилися. Вони перейшли ріку Танаїд і пройшли ще на відстань трьох днів шляху від Танаїду на схід і три дні шляху на північ від Маєтідського озера. Коли вони прибули в край, де вони й тепер мешкають, там і оселилися. І відтоді і дотепер жінки савроматів живуть, як і за давніх часів, тобто і на полювання їздять увесь час верхи і разом із своїми чоловіками, і без них, і на війну ходять, і одягаються так, як чоловіки.
Савромати розмовляють скіфською мовою, але розмовляють нею з давніх часів погано, бо амазонки не навчилися їй як слід. Що ж до шлюбів, то ось у них так встановлено: жодна дівчина не виходить заміж, поки вона не вб’є якогось ворога. Буває так, що деякі з них помирають не одружені, якщо їм не довелося виконати це за звичаєм.
Отже, скіфські посланці прибули до царів тих народів, яких я перелічив. Була там у них нарада, і посланці докладно розповіли про стан речей і сказали їм, що перси, підкоривши собі весь інший материк, перекинули міст через Боспорську протоку, перейшли тепер на наш материк, поневолили фракійців і тепер прокладають міст через ріку Істр, бо хочуть і увесь цей край підкорити собі. «Отже, вам, — вони продовжували, — аж ніяк не слід бути осторонь і дивитися на те, як ми гинемо, але будучи однодумними з нами, вчинемо опір загарбникові. Чи ви не зробите так? Тоді ми під натиском ворогів або покинемо нашу країну, або підемо на поступки ворогам. Що буде з нами, якщо ви не схочете допомогти нам? Адже вам від цього не буде краще, бо Перс виступив у похід не лише проти нас, але і проти вас. Перемігши нас, він не забариться піти й проти вас. Ми можемо навести вам важливий доказ того, про що ми вам кажемо, а саме: коли б Перс пішов походом лише на нас, щоб помститися за те, що ми його колись поневолили, тоді він залишив би всіх інших у спокої і воював би лише проти нашої країні і тоді всі на світі бачили б, що він виступив проти скіфів, а не проти інших народів. Проте тепер ледве він прийшов на наш материк, він поневолює всі народи, які зустрічає на своєму шляху. Знайте, що він уже підкорив й інших фракійців, і наших сусідів гетів».
Таке сповістили скіфи, а царі, які прибули до них із своїх країн, почали радитися, і тоді їхні думки розділилися. Гелон, Будін і Савромаг мали спільну думку і обіцяли допомогти скіфам. Проте Агатірс, Нев Андрофаг і царі меланхлайнів і таврів дали скіфам таку відповідь: «Коли б це не ви перші образили персів і не ви перші почали війну проти них, ми сказали б, що справедливі ваші слова і те, що ви хочете тепер від нас, і ми охоче послухалися б вас і зробили б так, як і ви. Проте, тепер, коли ви вчинили напад на їхню країну без нас і поневолили персів, і скільки років завгодно було богові, і вони, бо їх підняв проти вас той самий бог, відплачують вам рівною мірою. Проте ми ні тоді не нападали на цих людей, ні тепер не хочемо завдавати їм шкоди. Але, коли вони виступлять проти нашої країни і перші розпочнуть ворожі дії, тоді і ми виступимо, щоб їх відкинути. Доки ми не будемо певні цього, ми залишатимемося спокійні, бо ми гадаємо, що перси прийшли сюди, щоб напасти не на нас, але на тих, які винуваті в кривді, що була їм вчинена».
Коли скіфи почули відповідь, яку їм було дано, вони вирішили не давати одразу відкритого бою, оскільки ті племена не схотіли бути їхніми союзниками, але вирішили розділитися на дві частини і, поступово відступаючи і відбиваючи ворогів, засипати криниці і джерела, що виявляться на їхньому шляху, а також підпалити всю траву. До одної частини, на чолі якої був цар Скопасій, приєднаються савромати. Оце вони, якщо проти них підуть перси, відступатимуть і поволі попрямують до ріки Танаїд вздовж Маєтідського озера, а коли перси почнуть відступати, нападатимуть на них і переслідуватимуть їх. Це була одна частина царського війська, для якої було визначено такий шлях, я сказав. Дві інші частини, одна велика, яку очолював Ідантірс, і третя, на чолі якої був Таксакій, з’єднаються і до них ще приєднаються гелюни та будіни. Вони ітимуть попереду персів на відстані одного дня шляху, так само відходячи поволі та відступаючи, виконуючи те, що їм доручено. По-перше, вони мусять зайти в країни, народи яких не вступили в союз із ними, щоб і їх затягнути у війну проти персів (а якщо вони не підуть воювати добровільно проти персів, то силоміць змусити їх до цього). Потім вони мають повернутися в свою країну і. коли вважатимуть це за доцільне, нападуть на персів.
Такі рішення прийняли скіфи і пішли назустріч Дарієвому військові, спершу виславши кращу частину своєї кінноти на розвідку. Проте всі їхні вози, на яких жили їхні діти та жінки, і всю їхню худобу, крім тих тварин, що були їм потрібні для харчування, вони собі залишили, а все інше вони послали попереду разом із возами, давши наказ їм рухатися весь час на північ.
Отже, їхній обоз вирушив раніше і посувався на північ, а скіфські розвідники знайшли персів за три дні шляху від ріки Істр. Вони їх знайшли і поставили свій табір на відстані одного дня шляху від них, знищивши все, що росло на землі. Перси щойно побачили скіфську кінноту, почали крок за кроком переслідувати її, а вона постійно відступала. А згодом (бо вони напали на слід однієї з двох частин скіфського війська) перси пішли за ними на схід просто до ріки Танаїд. Скіфи перейшли через ріку Танаїд, а за ними перейшли через неї і перси, переслідуючи їх, поки не перетяли з кінця в кінець країну савроматів і прийшли в країну будінів.
Скільки часу йшли перси країною скіфів і савроматів, але не змогли завдати їй ніякої шкоди, бо вся вона була зовсім пустинною. Однак, коли вони вдерлися до країни будінів, вони знайшли там дерев’яне місто, з якого будіни повтікали і зовсім залишили його напризволяще, а перси спалили його. І коли вони це зробили, вони пішли далі по слідах ворогів, поки не пройшли через усю цю країну і прибули в пустелю. Ця пустеля зовсім не заселена людьми, і тягнеться вона на відстань семи днів шляху над країною будінів. За пустелею живуть тіссагети, а з їхньої країни витікають чотири великих ріки, які перетинають землю маєтів і вливаються в озеро, що називається Маєтідою. А їхні назви такі: Лік, Оар, Танаїд і Сіргій.
Коли Дарій прибув до пустині, він припинив похід і отаборив своє військо на ріці Оар. Після того він почав будувати вісім великих укріплень, на відстані одне від одного до шістдесяти стадій. Їхні руїни існували ще за моїх років. Поки він займався цією роботою, скіфи, яких він переслідував, повернули назад від північних країв і прибули до Скіфії. Оскільки скіфів зовсім не було видно і вони не виявляли ніяких ознак життя, Дарій перестав будувати укріплення, залишив їх недобудованими, а сам перемінив шлях і пішов на захід, гадаючи, що перед ним були всі скіфи і що вони тікають на захід.
Швидко просуваючись із військом, скоро Дарій прибув до Скіфії, він натрапив там на обидві об’єднані частини скіфського війська, і почав їх переслідувати, а вони уникали зустрічі з ним, тримаючись від нього на відстані одного дня шляху. А скіфи, оскільки Дарій не переставав їх переслідувати, згідно прийнятим рішенням, відступали до країни тих, хто відмовився бути з ними в союзі, і спершу до країни меланхлайнів, і збентежили їх. Ідучи далі, скіфи заманили персів до країни андрофагів і, розбурхавши і їх, прийшли до неврів, і стурбувавши їх, скіфи, відступаючи, підійшли до країни агатірсів. Проте агатірси, побачивши, як їхні сусіди тікають у безладді перед скіфами, ще перед тим як скіфи вдерлися до їхньої країни, послали вісника і заборонили їм уступати в їхню країну і попередили їх, коли скіфи спробують удертися, то наштовхнуться насамперед на їхній опір. Таке попередження послали їм агатірси і поспішили до своїх кордонів, вирішивши відбити напад загарбників. А меланхлайни, і андрофаги, і неври, щойно вдерлися до їхньої країни перси зі скіфами, навіть не спробували відбити їх, але, забувши про свої загрози, повтікали в безладді на північ зі своїх країв, у пустелю. Скіфи не наважилися увійти в країну агатірсів з огляду на те, що їм це було заборонено, але, відходячи з країни неврів, завели персів до своєї країни.
Оскільки ці переслідування і втечі тривали так довго, не припиняючись, Дарій послав вершника до скіфського царя Ідантірса і оголосив йому: «Дивна людино! Чому ти все тікаєш, коли ти міг би зробити вибір між двома можливостями? Якщо ти вважаєш себе спроможним учинити опір моїм силам, тоді зупинися і вступи в бій. Що ти весь час бігаєш туди й сюди? Якщо ти визнаєш себе неспроможним, тоді перестань тікати, принеси дари твоєму владареві — землю і воду — і тоді ми почнемо переговори».
На цю пропозицію таку відповідь дав Ідантірс, цар скіфів: «О Персе! Отакі в нас справи: я до цього часу нікого не лякався і не тікав ні від кого, ні в минулому і ні тепер від тебе. І те, що я тепер робив, не відрізняється від того, що я звичайно роблю в мирний час. А з якої причини я не вступаю в бій із тобою, і це я тобі поясню. Ми не маємо ні міст, ні оброблених полів і не боїмося, що хтось може їх захопити або знищити, і не квапимося вступити в бій за них із вами. Однак якщо ви наполягаєте на тому, щоб це сталося якнайшвидше, гаразд, тоді ось що: в нас є могили наших предків. Нумо, знайдіть їх і спробуйте завдати їм шкоди. Тоді ви побачите, чи будемо ми з вами воювати заради наших могил, чи ні. Проте перед тим, якщо ми не вважатимемо і не вирішимо, ми не битимемося з тобою. Що ж до битви, то я скажу тобі таке, що моїми владарями я вважаю лише Зевса, мого предка, та Гестію, владичицю скіфів А тобі я пошлю дари замість землі та води, такі, яких ти є гідним, а щодо іншого, про що ти сказав, ніби ти мій владар, я кажу тобі, що ти це спокутуєш». (Така була промова скіфів.)
Отже, з такою відповіддю повернувся до Дарія вісник. А царі скіфів, ледве почули слово «неволя», страшенно розлютилися. Отже, ту частину війська, якій вони призначили з’єднатися з савроматами і яку очолював Скопасій, вони послали до іонійців, що охороняли міст на Істрі, і доручили йому почати переговори з ними, а іншим, які вирішили вже не змушувати персів пересуватися туди й сюди, наказали нападати на персів, коли ті сідали, щоб поїсти. Скіфи підстерігали воїнів Дарія щоразу, коли ті починали їсти, і так виконували свій намір. Скіфська кіннота постійно змушувала тікати кінноту ворогів, а перські вершники, тікаючи, натрапляли на піхоту, і піхота приходила їм на допомогу. Але коли скіфи, відбиваючи кінноту, наштовхувалися на піхоту, вони відступали, побоюючись піхотинців. Навіть і вночі скіфи робили такі наскоки.
Тепер я розповім про те, що допомагало персам і шкодило скіфам, коли вони робили напади на Дарієве військо. Це була річ зовсім дивна: крики віслюків і вигляд мулів. Як я вже згадував вище, в Скіфії нема ні віслюків, ні мулів. У всій країні скіфів не існує жодного віслюка, ні мула, бо клімат там холодний. Отже, віслюки своїми дикими криками викликали розгубленість скіфської кінноти. Під час багатьох нападів на персів, щойно скіфські коні чули крики ослів, як вони зривалися з поводів, перелякані поверталися назад із настовбурченими вухами, бо ніколи не чули перед тим таких криків і не бачили таких тварин. Проте ця річ не мала великого значення для ходу війни.
Скіфи, бачучи персів у занепокоєнні, щоб затримати їх на довший час у Скіфії, і очікуючи того, що вони мають опинитися в скрутному становищі, бо їм бракувало всього потрібного для життя, почали робити таке: вони часто залишали деяку частину своєї худоби з чередниками, а самі переходили, як завжди, на інше місце. А перси кидалися, хапали тварин, вважаючи, що цим вони вчиняють подвиг.
Багато разів так вони робили, коли нарешті Дарій опинився у великій скруті. Скіфські царі довідалися про це і послали вісника з дарами до Дарія: птаха, мишу, жабу і п’ять стріл. Перси спитали людину, що принесла ці дари, яке значення вони мають, але той відповів, що він одержав доручення лише передати їх і якнайшвидше повернутися. Хай сами перси, сказав він їм, якщо вони розумні, зрозуміють, що означають ці дари.
Коли перси про це почули, вони почали розумувати. На думку Дарія це означало, що скіфи піддаються і приносять землю і воду, і такий висновок він робив із того, що миша народжується з землі і годується тими самими плодами, що й людина, жаба перебуває у воді, птах дуже схожий на коня, а стріли означають, що скіфи складають зброю. Таку думку висловив Дарій, але зовсім протилежна до неї була думка Гобрія, одного з тих сімох, які вбили мага. Він зробив висновок про те, що дари означали таке: «Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетіте високо в небо, або мишами і не сховаєтеся в землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетеся до себе, вас загублять оці стріли».
Так перси витлумачили ці дари. Одна частина скіфського війська, якій спершу було призначено вартувати біля Маєтідського озера, а потім їх було послано для переговорів із іонійцями, коли вони прибули до моста, вони сказали: «О іонійці, ми прийшли і принесли вам свободу, якщо ви схочете нас послухати. Адже ми повідомлені, що Дарій наказав вам охороняти міст упродовж лише шістдесяти днів, і якщо він сам за цей час не повернеться, ви можете піти геть до своєї країни. Отже, коли ви тепер зробите те, що ми вам пропонуємо, ні він не матиме за віщо скаржитися на вас, ні ми. Запишайтеся ще тут на кілька днів, а потім повертайтеся». Іонійці пообіцяли так зробити, а скіфи поквапилися повернутися.
Коли Дарій одержав такі дари, скіфи, які там залишалися, вистроїлися перед персами зі своєю піхотою та кіннотою, ніби для того, щоб уступити в бій. Проте коли скіфи вже вистроїлися, якийсь заєць кинувся з усіх ніг поміж двома лавами, і вони, ледве кожний із них його побачив, побігли його ловити. Через те, що скіфи порушили свій стрій і почали гомоніти, Дарій спитав, що там коїться, що там за галас серед ворогів. А коли йому сказали, що скіфи ганяються за зайцем, він тоді сказав тим, до яких він звичайно звертався:
«Ці люди зовсім не зважають на нас і тепер я гадаю, що Гобрій правильно сказав про скіфські дари. Отже, тепер і я маю таку саму думку і через це треба нам подумати, як може здійснитися наш відступ з найменшою небезпекою».
На це так відповів Гобрій:
«Царю мій! Я маю сказати, що я вже знав із чуток про те, що ніхто не може їх подолати. А тепер, коли я сюди прийшов, я ще краще зрозумів, що вони з нас глузують. Отже, тепер моя думка така, що треба, щойно настане ніч, запалити вогні, як це ми звичайно і перед тим робили, а потім обдуримо воїнів, що зовсім не можуть переносити тяжких випробувань, потім прив’яжемо всіх віслюків, які в нас є, покинемо їх, а самі відійдемо, перш ніж скіфи прийдуть до Істру, щоб зруйнувати мости, а мабуть ще й перед тим, як іонійці приймуть якесь рішення, що може нас згубити».
Таку пораду дав Гобрій і потім, коли настала ніч, Дарій пішов за його порадою.
Щодо зовсім виснажених воїнів і тих, що були ледве живими, він зовсім не дбав за них і покинув там, де вони були в таборі, як і всіх прив’язаних віслюків. Із двох причин він залишив там віслюків і хворих воїнів, щоб чути було їхні крики, а людей, бо вони були хворі. Він послався на те, ніби він із найкращою частиною війська збирається напасти на скіфів, а вони на цей час повинні охороняти табір. Такий наказ Дарій дав тим, яких залишив у таборі, запалив вогні і, не гаячи часу, вирушив у напрямі до Істру. Віслюки, втративши своїх товаришів, почали, звичайно, ще більше ревти, і скіфи, чуючи ревіння ослів, твердо вірили, що перси перебувають у своєму таборі.
Проте коли розвиднилося, то ті, які залишилися в таборі, зрозуміли, що Дарій покинув їх напризволяще, і простягали руки до скіфів і почали розповідати їм, що сталося. А скіфи, почувши про це, не гаячи часу, з’єднали обидві свої частини, ту, що була окремо від інших, і ту, в якій були савромати, будіни та гелони, і почали переслідувати персів, прямуючи до Істру. Проте оскільки більша частина перського війська складалася з піхотинців і вони не знали шляхів (бо там і не існувало певних шляхів), а скіфи були вершниками і знали найкоротші шляхи, вони випередили персів і встигли прибути до моста значно раніше від персів. Коли вони довідалися, що перси ще не прийшли, то сказали іонійцям, які перебували на своїх кораблях:
«Гей, іонійці, призначені вам дні вже минули і навіщо вам ще залишатися тут. Але якщо ви залишалися перед цим від страху, тепер зламайте якнайшвидше цей міст і повертайтеся вже вільними людьми і цим ви завдячуєте богам і скіфам. Що ж до того, хто дотепер був вашим владарем, ми розправимося з ним так, що він більше не розпочне походу проти якогось народу».
Іонійці почали радитися щодо цієї пропозиції.
І Мільтіад афінянин, що був стратегом і тираном Херсонесу на Геллеспонті, був такої думки, щоб прийняти пропозицію скіфів і так визволити Іонію. Але Гістіай, тиран Мілета, мав протилежну думку і казав, що тепер завдяки Дарієві кожен із них став тираном якогось міста де — коли буде знищено владу Дарія, і він не зможе залишитися владарем мілетян і ніхто інший із тиранів, бо кожне місто волітиме краще мати в себе демократію, а не тиранію. Коли Гістіай висловив таку думку, то одразу всі ті, що перед тим поділяли думку Мільтіада, пристали до думки Гістіая…
Отже, ті, що прийняли думку Гістіая, вирішили додати до цього рішення такі діла та слова. Вони зруйнували на відстані вистрілу з луку частину мосту, ближчу до скіфів, щоб здавалося, ніби вони щось зробили, хоч справді вони нічого не зробили, і ще аби скіфи не спробували силоміць перейти мостом через Істр. І ще вони скажуть, що зруйнують ту частину мосту, яка була з боку Скіфії, бо зроблять усе, щоб задовольнити скіфів. Такі рішення вони доповнили до думки Гістіая, а потім від імені їх усіх Гістіай відповів так:
«О скіфи! Ми дякуємо вам за ваші добрі повідомлення, ви прибули своєчасно. Так і ви вказали нам правильну путь і ми зробимо вам добру послугу. Як бачите, ми руйнуємо міст і охоче зробимо все, бо прагнемо своєї свободи. Але поки ми його руйнуємо, ви добре зробите, якщо розшукаєте їх, і коли ви їх знайдете, відплатіть їм і за нас і за вас, як вони заслужили».
Так удруге скіфи повірили тому, що іонійці кажуть правду, і повернулися шукати персів, але не спромоглися їх знайти там, де вони пройшли. В цьому завинили самі скіфи, бо вони знищили в тих місцях поживу для коней і засипали воду в криницях. Бо коли б вони цього не зробили то, якби схотіли, легко знайшли б персів. Проте саме тепер їхнє рішення, яке вони вважали за найкраще, їм пошкодило. Отже, скіфи пройшли тими місцями своєї країни, де було досить поживи для коней і досить води, шукаючи там ворогів, гадаючи, що і ті намагатимуться піти цим шляхом. Однак перси дотримувалися того першого шляху, яким вони вже пройшли, і так з превеликим трудом досягли переправи. Але коли вони прийшли, вже настала ніч, і, побачивши, що міст зруйновано, вони страшенно злякалися, гадаючи, що іонійці їх покинули.
Був у Дарія один єгиптянин, що ні в кого іншого не було такого гучного голосу, як у нього. Цій людині Дарій наказав устати на березі Істру і покликати мілетянина Гістіая. Єгиптянин виконав його наказ і Гістіай, почувши наказ Дарія, привів усі судна для переправи війська на протилежний берег і знов налагодив міст.
Так перси уникнули небезпеки, а скіфи, шукаючи персів удруге, не знайшли їх…
Глава 7. Велике Коло
Марк читав довго, але ніхто його не переривав. Навпаки, до їх гуртка підходили все нові й нові воїни. Вогонь смолоскипів кидав на обличчя Марка примарні тіні, а іржання коней, вигуки воїнів та співи, що доносилися з усіх боків, додавали суворої величі тому, що читав Марк.
Коли він замовк, воїни довго мовчали.
Марк згорнув сувій і старанно заховав його у шкіряну скіфську торбу, яку завжди носив із собою.
— Не знаю, — промовив Марк, посміхнувшись, — чи доводилося колись Геродоту читати свою «Історію» скіфам, але думаю, що він завжди мріяв прочитати саме цю частину своєї «Історії» — IV «Мельпомену» — таким вдячним читачам.
— А про що там ще написано? — запитав Атей.
Але Марк не встиг відповісти.
— Коло, Коло! Всі до Кола, зараз почнеться Рада! — почулися голоси вершників, які гнали своїх коней поміж шатер, скликаючи всіх на нараду.
Біля кургану Анахарсія утворилося велике коло з воїнів. Сотні смолоскипів освітлювали суворі і зосереджені обличчя. Полум’я грізно відбивалося на їх зброї. Атей, Орія, Сагір, Астаг і Марк опинилися поруч із підніжжям кургану.
Отан вийшов у центр кола. Дев’ятеро старійшин клану стояли поруч з ним. Пориви вітру коливали їх сиві бороди. Над головами воїнів тріпотіли бойові знамена.
— Славетні воїни нашого братства Срібного Яструба! — промовив Отан. — Боги благословили наше Велике Коло. Але саме нам вирішити, яким шляхом піде далі наш народ. Тисячу зим панували ми в цих степах, Велика Скіфія простягалася від Істру до Гіпанісу, від гір Карпів до країни Хань.[25] І завжди братство Срібного Яструба стояло на сторожі наших земель, нашої мудрості і нашої волі. Але часи змінилися — велике Колесо Долі, якому підвладна і доля однієї людини, і долі цілих народів, і доля всієї Ойкумени, закінчило свої оберти для скіфів. Розсипаються на порох могутні фортеці, вітер зносить скелі, а народи, міць яких вважалася вічною, зникають без сліду під великим Колесом Долі. І це є великим і неподоланим законом буття. Чимало наших братів ще стримує ворогів, які прагнуть зруйнувати останню країну скіфів — Скіфську Тавриду, але де ділися могутні скіфські племена? Хто направив своїх стрімких коней на схід, хто на захід, хто на північ, чи південь. Де тільки не пролягли їх стежки. Але в цих степах їх вже немає. Чимало могутніх воїнів народу скіфів-сколотів прийняли звичай народу готів, сарматів, гунів. Тепер носіями скіфського Закону у цих степах залишилися тільки ми. Ви всі знаєте, що проти нас об’єдналися могутні народи, які заявили своє право на панування у Великому Степу. І сьогодні ми повинні вирішити — як нам відповісти на цей виклик?
Шереги воїнів вибухнули водночас бойовими закликами:
— Бій!
— Війна!
— Смерть!
— Агов!
Отан підняв руку. Вигуки поступово стихли.
— Сьогодні до нас прибули два посланця — від готського конунга Ерманаріха і аланського царя Сая, — промовив Отан, — і за нашим військовим звичаєм ми повинні їх вислухати.
— Згода! — пронеслося між рядами.
У середину кола вийшло двоє воїнів. Перший, у косматій ведмежій шкірі, накинутій на плечі, у тяжкому шоломі з довгими рогами, був кремезним готом. На плечах він тримав бойову сокиру з широким подвійним лезом. У ньому Атей відразу впізнав Атаульфа Криваву Сокиру. Другим був стрункий, широкоплечий алан у лускатому панцирі. Посланці поклонилися Отану й решті воїнів.
— Великі воїни Срібного Яструба! — почав першим гот. — Я ярл[26] Атаульф Кривава Сокира, за дорученням конунга Ерманаріха мав честь прийти до вашого Великого Кола. Дійсно, нема більшої честі для воїна, ніж опинитися серед таких славних звитяжців. Ми, готи, завжди поважали й цінували справжню воїнську звитягу, а ваша слава лунає по всім усюдам. Але часи змінилися, і прийшов час, коли вам прийдеться зробити вибір — або прийняти наш Закон і стати рівноправними побратимами рейдготів, або ж схрестити зброю з нами, як це завжди водилося між рівними народами, якщо виникала нерозв’язна мирним шляхом суперечка.
За цими словами Атаульф кинув собі під ноги свою грізну бойову сокиру.
— Ми ще подивимося, чия зброя міцніша! — вигукнув Астаг.
Скіфські воїни підхопили його слова гучними бойовими закликами.
Отан підняв руку, і знову запала тиша. Тепер у коло вийшов алан:
— Я, алан Індоксай, посланець царя аланів Сая! Вітаю вас і схиляю голову перед славетними воїнами Срібного Яструба і тобою, славетний вождю Отане. Конунг рейдготів і наш цар заключили між собою вічний мир і союз. Настав час примирити всі народи, які зібралися у Великому Степу, покласти край ворожнечі і об’єднати наші сили. Тоді ні Рим, ні Парфія не встоять перед нашими вершниками. Жоден володар у світі не зможе протистояти тій силі, яка народжується зараз на берегах Борисфену. Але ви залишаєтесь осторонь, тримаючись за померклу славу свого народу. Обирайте — або ви приймете звичай гото-аланів, або ж нам прийдеться зійтися у битві. І нехай боги вирішать нашу суперечку. Але пам’ятайте, що проти кожного воїна Срібного Яструба ми зможемо виставити не менше двох десятків наших воїнів… А тепер нехай ваша поважна рада визначить, чи прийняти наш виклик, чи змиритися.
На такі зухвалі речі скіфи знов відповіли обуреними вигуками й зблиском своєї зброї. Втім, Отан залишався нерухомим. Вождь схилив голову і промовив, звертаючись до посланців:
— У кожного з народів є свій Закон і свій звичай, але всі народи, що живуть у Великому Степу, дотримуються єдиного Закону — Закону Військової честі. Тому ми вдячні вам за ваші відверті промови і за ваш виклик, який ви виголосили, як і лічить воїнам, що прямо дивляться в обличчя життя і смерті. Тепер ви можете залишити наше Коло і зачекати на нашу відповідь.
Посланці поклонилися й вийшли з Кола.
— А тепер вислухаємо наших старійшин! — оголосив Отан.
— Я, сколот Тір, син вождя Сайтоферна! — на середину кола вийшов сивобородий воїн, — ви всі знаєте мене. Жодна битва, жодна сутичка у нашому степу за останні шістдесят років не минула без зблиску мого акінаку. Тепер нам загрожує велика війна. Хіба колись скіфи уникали війни? Хіба не полягли колись від наших стріл і списів над берегами Борисфену могутні армії персидького царя Дарія і македонця Зопіріона? Чи зможемо ми скласти свою зброю перед зайдами — готами у ведмежих шкірах і сарматами, якими керують жінки?
— Ні! Ніколи! — ревонули ряди скіфських воїнів.
Старійшина Тір поклонився і відійшов, звільняючи місце для наступного промовця — сивого старця, постава якого, проте, видавала довгий бойовий досвід і приховану міць.
— Тепер скажу я — старійшина Скін, син Савлія з роду меланхленів! — проголосив він, — жоден народ не володарював так довго у степах над Борисфеном, як ми, скіфи. Чому це так сталося? Тому що ми, окрім військової звитяги, змогли завжди зберігати ту мудрість, яку заповідали наші предки. А мудрість — це сила, яка може подолати всі перешкоди і перемогти будь-яку зброю. Зараз перед нами вибір — мир чи війна…
— Війна! Війна! — залунало між скіфами.
— Так, ви палаєте вогнем військового завзяття, — спокійно продовжив Скін, — здається, що нам можна втратити життя й полягти зі славою, але що тоді залишиться після нас? Хіба що декілька готських чи аланських пісень, в яких вони будуть оспівувати перемогу над нами? А може, краще увійти до готсько-аланського союзу й прищепити йому нашу скіфську мудрість?
Далі виступали інші старійшини. Одні промовляли на користь війни, а інші пропонували замирення з готами й аланами. Виходило так, що думки старійшин розділилися порівну.
Після того як виступив останній старійшина, запала мовчанка.
Але вона продовжувалася недовго. Воїни почали обговорювати між собою промови старійшин. Поступово почали спалахувати суперечки. Одні кричали про те, що треба негайно розпочинати війну, другі не менш запально отстоювали мир. Де-не-де вже зблиснули леза акінаків. Гул над шерегами воїнів зростав. Отан спокійно споглядав на веремію, яка зчинилася між скіфами.
Коли суперечки ось-ось могли спалахнути братовбивчою різаниною, Отан вийшов у середину кола.
— Браття мої, — пролунав його спокійний голос, — Сини Срібного Яструба! Я хочу розповісти вам про один народ, який жив у цих степах і від якого залишилися тільки подекуди кам’яні фігури поміж ковилами і малюнки на грецьких амфорах…
Голос Отана справив навдивовижу заспокійливий вплив на скіфів.
— Цей народ звався кіммерійцями, — продовжив Отан, коли воїни заспокоїлись, — і одна тільки поява їх вершників вселяла у серця ворогів безтямний жах. Але коли ми, скіфи, заявили про те, що відтепер наш народ буде панувати у степах над Борисфеном, кіммерійці розділилися на дві частини. Одні бажали війни, а інші прагнули мира з нами. І тоді прихильники мира і прихильники війни зійшлися між собою у безжальній битві, яка завершилася тим, що більшість кіммерійців загинула, а решта розсіялась по усій Ойкумені. З тих часів слід по кіммерійцях зник. Чи хочемо ми такої долі?
— Ні! — прокотилося між рядами воїнів.
— Дійсно, не гоже братам вбивати один одного, але й сили наші і наших супротивників занадто нерівні. Алан Сай правильно сказав — на кожного нашого воїна приходиться декілька десятків ворогів. Але чи буде краще, якщо ми підкоримося? Багато скіфів вже пристало до готів і аланів, чимало наших майстрів прикрашають їх зброю, житла й прикраси скіфськими візерунками й готують гострі мечі та списи для них. Чимало скіфських воїнів діляться з готами й аланами своїм досвідом та знаннями з військової справи. Але не для того гриміла скіфська слава по всьому світу, щоб ми загубили свою мудрість і звитягу, розчинивши її серед інших народів. Наша звитяга й наша мудрість живуть в наших серцях. І де б ми не були, ми зможемо зберегти її. Ми покликані завжди зберігати частку сили цього степу над берегами Борисфену. Поки є наше братство, вона буде вічною й незламною. І ми повинні зберегти її. Ми можемо перемогти в одній, у другій битві, але ми не зможемо витримати довгу виснажливу війну. Тому ми зробимо згідно зі стародавнім Законом Великого Степу. Ми приймемо виклик готів і аланів, але на полі битви зійдуться у двобої двоє найкращих воїнів. І якщо переможе воїн з братства Срібного Яструба, то готи і алани дадуть нам можливість йти шляхом Срібного Яструба. Якщо наш воїн програє, то тоді почнеться велика битва, в якій нам тільки залишиться зі славою загинути.
— Чи згодні ви з моїми словами? — запитав Отан, уважно вдивляючись у нерухомі шереги воїнів.
— Згода! — прокотилося між рядами скіфів.
— Ви чули мої слова? — звернувся Отан до посланців.
— Так! — обізвалися в один голос алан Сай і гот Атаульф Кривава Сокира.
— Ми передамо рішення Великого Кола нашим володарям, — промовив похмуро Атаульф, — ніхто не буде заперечувати Закону Великого Степу.
— Наші війська зійдуться через три дні на рівнині, що знаходиться там, де в Борисфен впадає ріка Сірої Вовчиці.
— Агов! — гримнули войовничим закликом ряди скіфських воїнів.
Посланці поштиво схилили голови перед Отаном і зникли. Через хвилину степом прокотився, стихаючи, тупіт їх коней…
Глава 8. Таємниця Щита Таргітая
«Ми будемо йти шляхом Срібного Яструба» — все крутилися у голові Атея слова Отана. Невже він нарешті дізнається, де пролягає Шлях Срібного Яструба?
Більшість воїнів після Великого Кола пішли до вогнищ біля своїх шатер обговорювати події наради й майбутній двобій. Поступово розмови стихли. Декілька десятків дозорців погнали своїх коней у степ, а решта воїнів полягала спати біля згаслих вогнищ. До ранку залишалося не так вже й багато часу. Коли Атей і Орія повернулися до свого шатра, Сагір сидів біля тліючого вугілля кострища. Здавалося, що він поринув у якісь важливі думи.
Атей мовчки сів біля нього. Орія поворушила вугілля, подивилася, чи є достатньо води у казані і, без довгих слів, лягла спати, загорнувшись у вовняну ковдру.
— Слухай, Сагіре, а що є Шлях Срібного Яструба? — нарешті запитав він брата, пильно подивившись йому у очі.
— Шлях Срібного Яструба? — перепитав Сагір і посміхнувся.
Втім, вираз його очей, незважаючи на посмішку, залишався зосередженим.
— Шлях Срібного Яструба, Атею, це шлях воїна, який наважився відправитися у незнані краї, чи то Ойкумени, чи то власної душі.
Атею слова Сагіра здалися загадковими і не зовсім зрозумілими.
— Сагіре, а як можна вирушити Шляхом Срібного Яструба?
— В тому-то й справа, Атею, що у кожного свій Шлях Срібного Яструба. Частіше навіть не ти знаходиш його, а сам шлях знаходить тебе. Але це за умови, що в твоїй душі є прагнення знайти Шлях.
— Але Отан сказав, що після бою все військо піде Шляхом Срібного Яструба? Що це значить?
— Розумієш, Атею, є два Шляхи Срібного Яструба — один відкритий, а другий таємний. Відкритий Шлях — це коли військо відправляється у напрямі, що вказують йому боги. Ще в стародавні часи був такий звичай — коли якійсь клан чи рід опинялися в скрутній ситуації або його воїни відчували, що доля вказує їм відправитись на якусь виправу, то тоді вони посилали перед собою білого коня. І куди той біг, туди й прямували воїни. Отан казав, що дух Срібного Яструба може вселитися в білого скакуна й вказати шлях долі. Якщо наш воїн переможе воїна готсько-аланського союзу, тоді ми вирушимо явним Шляхом Срібного Яструба.
— А другий, таємний Шлях Срібного Яструба?
— О, цей Шлях може відкритися тільки обраним, і пролягає він у душі й серці справжнього воїна. І щоб знайти його, необхідно пережити особливий ритуал, але про це ми з тобою поговоримо пізніше… А зараз давай спати.
Атей все не міг заспокоїтися, і ще безліч питань крутилося у нього в голові. Втім, Сагір вже розтягнувся на попоні, підклавши під голову сідло і поклавши долоню на руків’я акінаку.
І все ж Атей не витримав і знов звернувся до брата з питанням:
— Сагіре, а ти знайшов Таємний Шлях?
Сагір повернув голову до Атея і ледь посміхнувся:
— Спи вже, згодом сам про все дізнаєшся.
Атей незадоволено покрутився, зручніше вмощуючись на килимі, але тільки він закрив очі, як миттєво, несподівано для себе провалився в глибокий сон без сновидінь.
— Агов, прокидайся, Атею! — почув над своєю головою хлопець гучний голос, який і висмикнув його зі сну.
Атей сів, протираючи заспані очі. Перед собою він побачив Сагіра. Той був у повному бойовому обладунку.
— Збирайся швидше, братику, — промовив Сагір, — Отан очікує на нас!
Ці слова примусили Атея миттєво підхопитися, і він втупився в брата:
— Що, сам вождь Отан кличе нас до себе?
— Так, так. Кличе. Давай швидше!
Атей миттєво вмився водою, яку принесла йому в чаші Орія, вскочив на коня й погнав чвалом за Сагіром…
Вони миттєво проскочили скіфський табір і вигнали коней на широкий луг, що тягнувся вздовж берега. Тим часом скіфи ладнали свою зброю, вели напувати своїх коней до Борисфену, весело перегукуючись між собою. Здавалося, що вони збираються не на битву, яка може стати останньою в їх житті, а на свято.
Тим часом Атей і Сагір минули луг і дісталися до невеликого яру, густо порослого могутніми дубами.
— Ось тут, — кивнув головою Сагір, вказуючи на великий дуб, що широко розкинув свою крону над краєм яру. Біля дубу Атей побачив коня, який спокійно пасся на зеленій траві. Атею здалося, що він чує якісь дивні звуки — тихі і дзвінкі водночас. Немовби струмені чистого джерела, виходячи з-під землі, перетворювалися на тонкі срібні струни, що дзвеніли під легким весняним вітром. Коли Атей наблизився до дубу, то побачив, що біля нього, напівприхований високими травами, сидить Отан.
Біля нього лежав кимвал. І дійсно, струни «скіфської арфи» тихо бриніли. Отан сидів, схрестивши ноги. На колінах у нього лежав Щит Таргітая, і Отан, закривши очі, повільно водив пальцями по його поверхні, яка тьмяно зблискувала під променями ранкового сонця.
Над головою Отана, на гілці дуба, висів горит із луком і стрілами.
— Я чув, як Марк перед Великим Колом читав книгу Геродота про минуле нашого народу, і це було добре, — тихо промовив Отан, коли Атей і Сагір, привітавшись, наблизилися до нього, — але далеко не завжди словами можна передати справжню сутність того, що є, і тим більше того, що минуло… І ніколи не можна висловити словами те, що є вічним… Як у дерева є крона, гілля, стовбур і коріння, так і у нашого знання є слова, є знаки і є те, що не можна висловити ні словом, ні знаком… Щит Таргітая… Ваш батько Аріант володів і словом, і мистецтвом карбування знаку. Він зміг викарбувати на поверхні Щита набагато більше, ніж мало бути написано у сотні книг. І саме Знання, яке збережено на поверхні Щита Таргітая, насичує його могутньою магічною силою…
Отан замовк і знов провів пальцями по поверхні Щита.
— Всі таємниці й мудрість скіфів, накопичені за тисячі років, викарбувані тут, на цьому Щиті. Майстер Аріант зміг вкласти у цей Щит свою душу. І тому цей Щит насамперед набуває своєї сили в руках того, в чиїх жилах тече кров коваля Аріанта. Скоро відбудеться двобій, у якому на кін буде поставлена подальша доля клану Срібного Яструба. І старійшини вирішили, що з боку нашого клану у двобої будеш битися ти, воїне Сагіре.
Очі Сагіра радісно блиснули.
— Так, будеш битися ти, але це буде не простий двобій. Твій супротивник буде не просто досвідченим бійцем, який досконало опанував мистецтво бою, його зброя виготовлена у темних печерах Утгарда — підземного світу темних сил — карлами-ковалями, які досконало володіють могутньою магією. І тому в тебе, Сагіре, буде можливість перемогти у двобої лише тоді, коли Щит Таргітая буде сповна насичений своєю магічною силою. Отже, через три дні воїни Срібного Яструба зійдуться на рівнині біля річки Сірої Вовчиці з військом гото-аланів. Ти, Сагіре, цей час будеш готуватися до двобою. Ти повинен вирушити до Кам’яної Могили й пройти обряд Очищення, щоб отримати допомогу богів… А ти, Атею, візьмеш Щит Таргітая й залишишся на Могилі Анахарсія. Ти дочекаєшся, поки Щит Таргітая не вбере в себе силу цього кургану, і тоді чимдуж вирушиш до рівнини поблизу річки Сірої Вовчиці. Ти повинен встигнути до полудня, до початку двобою, щоб передати Щит Таргітая Сагіру. У тебе є сили, щоб виконати свою справу, але чи зможеш скористуватися своєю силою, буде залежати тільки від тебе. Отже, сини Аріанта, тепер доля народу скіфів знаходиться у ваших руках…
— Залишаєшся, Атею? — ще раз повторила Орія.
Атей мовчки кивнув.
Останні воїни клану Срібного Яструба вже зникали на обрії, прямуючи до рівнини Сірої Вовчиці. Атей, Орія і Сагір стояли біля підніжжя Кургану Анахарсія.
— Ну що ж, зустрінемося через три дні, — промовив Сагір і обійняв брата за плечі.
— Бувай, брате, — тихо сказав Атей і повернувся до Орії, — невдовзі зустрінемося, Оріє. Дівчина відчепила від свого плаща бронзову овальну фібулу й простягла її Атею.
— Візьми, ця фібула передавалася в нашому роду від покоління до покоління. Сподіваюсь, вона допоможе тобі.
Атей трохи повагався, але взяв фібулу. На її поверхні було викарбуване сонце, крізь яке летів вершник.
— Дякую, Оріє, нехай боги допомагають тобі! Ми невдовзі зустрінемося.
Орія посміхнулася, але очі її залишалися сумними.
— Я не можу залишитися з тобою — Отан наказав, щоб окрім тебе на Кургані Анахарсія залишилося тільки десятеро найкращих воїнів. Вони будуть охороняти тебе й Щит Таргітая. Тому я цей день буду блукати на самоті степом, а потім вирушу до річки Сірої Вовчиці. Там ми й зустрінемося.
Атей кивнув головою.
Орія і Сагір сіли на своїх коней і з місця пустили їх чвалом.
Відразу їх шляхи розійшлися. Сагір спрямував свого коня на південь, у напрямі Кам’яної Могили, а Орія погнала свого коня на північ — туди, де синів відкритий степовий простір…
Останні вершники Срібного Яструба вже щезали за обрієм.
Глава 9. Заклик Матері-Лисиці
Схиливши голову, сумно їхала Орія, пустивши свого коня навмання у степ. Кінь, відчувши волю, гнав відкритим простором. Високі й густі степові трави, притоптані його копитами, залишалися лежати на землі, і довга стежка вказувала на той шлях, куди прямувала вершниця. Дівчина, заплющивши очі, вдихала на повні груди духмяні пахощі степових ковил. Орія намагалася позбутися якоїсь дивної туги, що охопила її душу.
Вона не помітила, як кінь виніс її на високий пагорб, з якого відкривався дивний краєвид безкінечного простору. Орії навіть здалося, що варто ось-ось підняти руку, і можна дотягнутися до неба, до його пронизливої синьої безодні, яка тяжко звисала над головою, до його білих хмар, які зависли серед неозорого небесного шатра. Орія згадала розповіді про далекі степові народи, що жили у пустелях і степах дуже далеко, на кордонах з царством Хань. Ці народи, як вона чула, поклонялися небу. Величний краєвид, що розстилався навкруги, велич синього неба над головою раптом сповнили її душу дивним відчуттям захоплення й щастя.
Орія підняла вгору руки, немовби дійсно збиралася ухопити чарівну синь над головою й застигла, закинувши голову. Несподівано для себе вона радісно засміялася і торкнула п’ятами круп коня. Слухняний кінь, якому, здавалося, передалося радісне почуття Орії, стрілою рвонув уперед, і дівчині здалося, що вона вже летить поміж білими хмарами, пливе у неозорій глибині таємничого й водночас відкритого вічного Неба.
Але це радісне й дивовижне відчуття миттєво зникло, як зникає кришталева амфора від удару тяжкої варварської сокири.
Раптом почуття небезпеки гострою стрілою обпекло серце Орії. Вона щосили натягла повіддя, і здивований кінь, хропучи, зупинився, закрутившись на місці. Орія не могла зрозуміти — через що з’явилося в її душі це почуття. Степ навколо був таким же тихим і спокійним, дзвеніло тепле повітря, тихо шелестіли трави під легким вітерцем. Але дівчині здалося, що якась невидима тінь зловісно пролягла по степу. Орія звикла довіряти своїм почуттям. Замріяна дівчина кудись зникла — тепер Орія знов була хижою й спритною воїтелькою Матері-Лисиці.
Орія миттєво зіскочила з коня й торкнулася його шиї, потягнувши вудила на себе. Добре вишколений кінь слухняно опустився на коліна й ліг на бік. Висока трава закрила його. Орія опустилася на коліно й пригнулася, сховавшись за спиною свого коня. Вона уважно роздивилася навкруги. Їй здалося, що небезпека лине з берега невеличкої ріки, що петляла в степу. Вздовж берега густо росли дерева, немов намагалися заховатися від денної спеки біля прохолодної води. Пройшов деякий час. Орія пильно вдивлялася у дерева вздовж ріки. І незважаючи на те, що навкруги все, як і раніше, дихало спокоєм і безпекою, відчуття близької загрози посилювалося. Орія тільки зараз помітила, що місцевість навколо дійсно немовби вимерла. Не було чути звичних для цієї пори року пташиних пісень, і лише над проліском чорною зграєю піднялись над деревами галки.
Орія заспокійливо поклала долоню на голову коня, який намагався підвестися. Напруження зростало. І ось вже коли дівчина вирішила вскочити на коня й майнути подалі від цього відчуття небезпеки, вона ясно побачила, як з переліску над берегом річки виїхали декілька вершників. Вершники зупинили коней, уважно роздивляючись навкруги. Нарешті один з них підняв руку, і довга вервечка вершників почала виїжджати з переліску. Орія здогадалася, що вони довгий час, ховаючись від зайвого ока, просувалися понад берегом ріки і тільки зараз наважилися виїхати на відкритий простір.
Орія нарахувала вже шість десятків загадкових вершників, але все нові й нові з’являлися поміж дерев. Невдовзі довга вервечка чорних вершників розтягнулася вздовж широкого лугу, немов на зеленій траві з’явився довгий чорний шрам. Орія придивилася уважніше й здригнулася — біля копит вершників бігли великі сірі пси. Зазвичай бувало, коли воїни виїжджали на свою виправу, то собаки, які жили при їх поселеннях чи таборах, довго бігли за своїми хазяями. Але ці пси здавалися якимись незвичайними. Вони не гавкали, не бігли безладними зграями по полю. Хижо піднявши пащі до неба, собаки розбігалися великим півколом перед вершниками, немовби якийсь хижий і потворний велетень розкрив перед собою руки, ловлячи все живе на своєму шляху. Орія не могла повірити своїм очам. І ці моторошні пси, і ці вершники несли в собі смертельну загрозу. Зазвичай і скіфи, і алани, і готи, навіть вирушивши у похід, їхали степом, розсипавшись великою смугою, весело перегукуючись між собою.
Але ці невідомі вершники пересувалися у повній мовчанці, і в їх рухах відчувалася моторошна і нелюдська злагодженість.
Орія ще вище піднялася, намагаючись уважніше роздивитися чорних вершників. Раптова здогадка блимнула в її голові. «Чорні вершники-мерці!» — здогадалася вона. Але вершники-мерці з’являлися тільки вночі, ці ж їхали вдень, не лякаючись яскравих сонячних променів. Собаки вже бігли широким півколом, наближаючись до місця, де переховувалась Орія. І тут дівчина згадала розповіді про болотяних псів, які живуть серед очерету в болотах, що тягнуться вздовж плавень. Казали, що болотяні пси можуть перекидатися в людей — жорстоких і безжальних вбивць. Можливо, сила Гістаса збільшилася настільки, що він зміг підкорити собі й цих болотяних потвор із довгими іклами і потойбічною люттю?
Вершники прямували якраз до того місця, де переховувалася Орія, і шлях їх лежав саме до могили Анахарсія…
Орія зрозуміла, що очікувати далі немає сенсу. Поки що до вершників-мерців залишалася досить значна відстань і ще була можливість непомітно від’їхати вздовж пагорбу, ухилившись від чорного загону. Але тоді вершники-мерці могли б зненацька напасти на скіфів, які залишалися з Атеєм на Кургані Анахарсія!
Орія довго не вагалася. Вона вскочила на свого коня і, пригнувшись до його шиї, стрілою помчалася по полю. Вітер вдарив їй в обличчя. Зчепивши зуби, Орія щосили колотила п’ятами по боках свого скакуна, який і так летів, обганяючи вітер. Дівчина чекала почути позаду крики й свист гонитви, але чула тільки, як щосили колотиться серце, і гулкий тупіт копит свого коня. Коли Орія наважилася озирнутися, то побачила, що декілька чорних вершників гонять своїх коней на відстані одного лету стріли. Їх болотяні пси летіли попереду, ледь торкаючись лапами землі. У розкритих пащах моторошно блимали вискалені довгі ікла. Орії стало страшно — гонитва наближалася мовчки й невідхильно, як сама смерть.
Дівчина вихопила лук і вистрілила. Один із псів, який біг попереду, закрутився по землі, наскрізь пронизаний стрілою. Дівчина побачила, як він перекинувся на спину і раптом перетворився на… чоловіка в сірому подряпаному вбранні, залишившись нерухомо лежати серед ковил. Але чорні вершники не стріляли: розтягнувшись широким півколом, вони заганяли Орію до глибокого байраку, дерева якого зеленіли попереду. Дівчина розуміла, що між деревами її кінь не зможе бігти так швидко й болотяні пси швидко наздоженуть її там.
За яром відкривався широкий луг і пагорб, за яким вже мала бути Могила Анахарсія. У Орії з’явилася надія на порятунок. Вона спрямувала свого коня в обхід яру, озирнулась і пустила ще декілька стріл у переслідувачів. Здавалося, гонитва трохи відстає. Відстань між Орією і вершниками-мерцями поступово почала збільшуватися.
Орія радісно вигукнула:
— Залишайтеся у своїх могилах, потвори!
Вона порівнялася з яром і погнала коня вздовж його краю. Ще трохи, і ось вже вона вирветься на рятівний луг. Раптом попереду вона побачила ще декілька вершників, які раптово вихопились з яру й погнали своїх коней їй навперейми. В руках вони тримали довгі списи, біля наконечників яких тріпотіли яскравим рудим полум’ям лисячі хвости.
Орія із жахом побачила воїтельниць Матері-Лисиці. Зо два десятки вершниць мчали їй назустріч, замикаючи смертельне коло.
Орія стримала свого коня й безпорадно закрутилася на місці, затравлено озираючись у пошуках шляху для порятунку.
Позаду, перекриваючи шлях до втечі, широким півколом наближалися вершники-мерці. Їх пси хижо вишкірили свої пащі.
Попереду до Орії наближалися її колишні посестри, а тепер смертельні вороги з клану Матері-Лисиці. Орія побачила Променею, Томіриду і Лаену, які не поспішаючи прямували до неї.
У відчаї Орія вихопила свій меч, готуючись прийняти останній бій.
Томірида і Лаена, спрямувавши свої списи на Орію, погнали чвалом своїх коней.
Орія ледь змогла ухилитися від списа Томіриди й встигла відбити удар Лаени. Спалахнула блискавична сутичка. Лаена й Томірида запекло атакували Орію. Не маючи щита, тільки завдяки своєї спритності, Орія ледь-ледь встигала відбиватися від двох воїтельок.
Чорні вершники зупинили своїх коней, спостерігаючи за відчайдушним боєм. Їх пси застигли, готові в будь-яку мить кинутися вперед.
Тим часом Лаені вдалося вдарити Орію держаком списа по правиці. Меч дівчини, брязнувши, впав на землю. Орія схопилася за кинджал, але спис Томіриди вперся їй у груди.
— Променеє, пам’ятай про обіцянку, яку ти дала Гістасу! — раптом прохрипів один з чорних вершників, обличчя якого було закрито високим шоломом із чорними отворами для очей. — На ній Знак Руки Темряви, вона має належати Гістасу!
Томірида повільно, із жалем опустила свій спис.
— Так, я пам’ятаю про договір з Гістасом! — закричала Променея і звернулася до Орії: — Тебе чекає інша, ганебна кара.
Орія не встигла озирнутися, як у повітря зметнулося декілька арканів, розкручених чорними вершниками.
Дівчина встигла ухилитися від одного аркану, але декілька зашморгів миттєво затягнулись на її шиї, плечах і ліктях. Орія захрипіла, марно намагаючись виплутатись з жорстких мотузок. В голові у неї все запаморочилось, і вона, закривши очі, почала завалюватись зі свого коня.
Чорні вершники швидко прикрутили арканами непритомну Орію до коня і, погнавши його за собою, зникли в степу.
Глава 10. Про щит Ахіллеса і щит Енея
Атей вийшов на Могилу Анахарсія й прихилив Щит Таргітая до кам’яного воїна. Хлопець сів, схрестивши ноги, і почав уважно розглядати зображення на Щиті. Непомітно минув час. Раптом Атей почув за спиною знайомий голос:
— Мені здалося, Атею, що я далеко не все розповів тобі. Споглядаючи за Щитом Таргітая, я згадав про те, що було два щита, які навіки залишилися у безсмертних поемах, можливо, найвеличніших поемах, будь-коли створених людьми. І ці щити належали наймогутнішим воїнам.
— Скіфським воїнам? — запитав Атей, який не міг уявити, що можуть бути якісь більш могутні воїни.
Марк на мить замислився:
— Знаєш, вони, може, і мали певне відношення до скіфів — один з них був Ахіллесом, а другий Енеєм, засновником Риму. Ось послухай, як бог Гефест, покровитель всіх майстрів-зброярів, готував щит для Ахіллеса. Не гаючи часу, Гефест подався до кузні. Розпалив два десятки горен, що по-різному кожне горіло, в полум’я кинув оливо й мідь, а тоді ще додав золота й срібла. В праву руку взяв молот, у ліву — кліщі й заходився робити величезний щит. Рівний, потрійний, з п’ятьма металевими смугами, той щит Гефест прикрасив гарно й мудро:
Землю на нім зобразив він майстерно, і небо, і море,
Сонця невтомного коло, і місяць срібляний уповні,
І незліченні сузір’я, що неба склепіння вінчають,
Посеред них і Плеяди, й Гіади, і міць Оріона,
І навіть Ведмедицю — інші ще Возом її називають.
Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,
Тільки один до купань в Океані-ріці непричетний.
Далі Гефест зобразив на щиті двоє великих міст; у першому панує свято, бенкет, бучні весілля. Ось при палахкотливому світлі смолоскипів ведуть кілька пар молодих, лунають весільні пісні, а юнаки та дівчата кружляють у невпинному танку, і ніжно виспівує флейта… А далі, на міському майдані, зібралася на раду громада. Старійшини сидять у священному колі, і кожен підводиться по черзі та, спершись на посох, виголошує свою мудру думку.
Друге ж місто обложили два пишно озброєні війська. І засперечалися: чи брати навалою місто, чи укласти мир і з половини одержати здобич. А за містом, біля гірського потоку, обложені влаштували засаду. На чолі їх стоять грізні боги — Арей та Афіна Паллада, обоє із щирого золота, ще й обладунки на них ясніють золоті, тож їхні постаті видно далеко. І ось край гірського потоку спалахує бій. Виблискує зброя, свистять стріли, здіймається страшенний галас. Смерть полює на живих, а поранених цупко тримає, і шати її вже червоні від людської крові.
Далі виднілася на щиті велика нива, що її зорали круторогі воли; вона — хоч золота — чорніла, як справжня родюча земля, і зробити це диво було до снаги тільки богові, як і той виноградник, що вбирав очі своїми великими гарними гронами. Молодь збирала їх у плетені кошики, а тоді відносила ті кошики, пританцьовуючи під звуки веселої музики.
Ще й танок показав майстер-бог: вродливі дівчата у квітучих вінках та стрункі юнаки, взявшись за руки, легко кружляють, розходяться, ідуть одне на одного і знову невпинно кружляють. Посередині ж кола гарно співає та виграє на кіфарі схожий на бога співець.
А край щита вирує могутній потік Океану…
Скінчив Гефест дивний свій витвір та не кинув роботи: ще викував він для Ахіллеса міцний панцир, що палав здалеку, наче яскравий вогонь, викував пишний шолом із золотим гребенем, ще й наголінники з гнучкого олива вилив. Тоді кульгавий бог усе це зібрав та й відніс срібноногій богині Фетиді. Щиро зраділа богиня і пташиною злетіла з Олімпу, несучи синові божественний дарунок…
Атей з великим зацікавленням прослухав розповідь про Ахіллеса і його щит.
— А який щит був у Енея? — запитав він.
Здавалося, що ці історії про давніх героїв та їх зброю мали безпосереднє відношення і до Щита Таргітая.
— О, його щит дуже докладно описав Публій Вергілій Марон. На щастя, я добре пам’ятаю цей уривок. Він завжди був одним з моїх найбільш улюблених поетичних творів. Ось, послухай…
Марк виструнчився і почав декламувати:
Тут осяйна серед хмар піднебесних з’явилась Венера,
Дар несучи, і, в долині затишній побачивши сина,
Що понад берегом річки, самотній, шукав прохолоди,
Стала на очі йому і промову до нього звернула:
«От обітниця моя, подарунок тобі від Вулкана,
Утвір мистецький його. Не бійся тепер ні лаврентів,
Ані хороброго Турна на чесний двобій викликати».
Так проказала і сина свого обняла Цітерея
І променясту йому біля дуба зоставила зброю.
Він же, дарунком Вулкана вшанований гойно і радий,
Намилуватись не може і броню обводить воєнну
Жадібним оком, дивується, в руки бере, приміряє
То гребенястий шолом, який полум'ям б’є золотистим,
То смертоносний той меч, а то панцир із міді твердої,
Червонуватий, кривавий, мов хмара грізна, олов’яна,
Що, почервонена сонцем, виблискує сяйвом відбитим,
То наголінники візьме, з електра та золота литі.
То розглядає списа, то щита незрівнянну роботу.
Там-бо на тому щиті, прозираючи роки майбутні,
Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди,
Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий
І незчисленні усі, послідовно проваджені війни.
Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері
І коло неї близнят-сисунців, двох хлоп’ят нетямущих,
Як вони граються сміло, до матері як припадають,
Як і вона, повернувши до них свою шию могутню,
Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжно.
Там — підіймається Рим, там — сабінських жінок викрадають —
Хиже насильство під час циркової забави; ще далі
Вирізьбив бог бойовище нове, що схопилося раптом
Поміж куретами, Тацієм давнім та римським народом.
Далі обидва царі, військове покінчивши змагання,
Перед жертовником, збройні, з вином у руках поставали
І, заколовши свиню, мирову виробляють угоду.
Тут же, зовсім поблизу, квадриги прудкі розривають
надвоє Метта (не хтів ти додержати слова, альбанцю).
Тіло твоє пошматоване Тулл поволік по дібровах,
І придорожні терни у кривавій росі червоніли.
Далі Порсенна наказував місту прийняти вигнанця
І за Тарквінія римлян страшною облогою мучив;
Діти Енееві в бій виступають за волю змагатись.
Став роздратований цар, на устах йому люта погроза;
Видко, почув, що наважився Кокліт мости зруйнувати,
Що утекла від сторожі і в Тіброві скочила води
Клелія — діва… Ще далі стояв у фортеці на чатах
Манлій і храм боронив і високий увесь
Капітолій; Ромулів їжився двір острішком нової соломи.
На позолоченім ґанку сріблистий гусак неспокійно
Вгору зривавсь, кричачи, що галли уже біля храму.
Галли повзли по кущах, добиралися вже до фортеці.
Маючи добру заслону — у темряві чорної ночі.
Кучері в них золоті, із золота й одяг і броня.
В’ються плащі повишивані; щирого злота намисто
В кожного сяє на шиї молочній. Розмахує кожен
Парою списів легких і щитом захищається довгим.
Тут витанцьовують Салії, голі луперки за ними;
Фламіни тут у вовняних шапках, там Марсові видно
Скинуті з неба щити; там чисті жінки в колісницях
Святощі містом провозять. Ще далі митець незрівнянний
Вирізьбив Тартар підземний, Плутонові брами високі
І лиходіям призначені кари: тебе, Катіліно,
На височеннім уступі і фурій страшних проти тебе.
Праведні душі окремо, між них і Катон правосудний.
Понад підземними тінями йшов злотокований образ
Моря бурхливого; сива гойдалась і пінилась хвиля,
А навкруги викидалися срібні із моря дельфіни
І розбивали хвостами гребені хвиль. В осередку
Судна пишалися мідні. Велика то битва Актійська:
Море укрите усе кораблями. Кипить узбережжя
І відбивається золотом в хвилях прозорих Левкати.
Видно там, як цезар Август провадить у бій італійців…
Високо став на кормі він, а з ним і народ, і сенат весь,
І щонайбільші боги, і пенати. На скронях подвійне
Сяйво у нього горить, і зоря понад тім’ям аж рідна.
Далі Агріппа, з наказу богів, при сприятливім вітрі
Ставить у стрій кораблі; на чолі гордовитім у нього
Славна ознака звитяги, ростральний вінець променіє.
Там з іноземною міццю, при зброї і шатах відмінних,—
Від узбережжів червоних, від східних земель повернувшись
З краю Зорі переможцем, — Антоній веде за собою
Бактрів, єгиптян і… гріх щонайбільший — єгипетську жінку.
Лавою всі наступають і піняться води затоки,
Веслами збиті, розірвані тьмами носів корабельних.
Глава 11. Воїн Гарм Чорний Пес
За декілька днів до Великого Кола на Кургані Анахарсія, в бойовому таборі, куди сходилися готські та аланські воїни, готуючись до майбутньої битви зі скіфами, відбулася подія, яка безпосередньо позначилася на подальшій долі і наших героїв, і всієї історії про Шлях Срібного Яструба.
А все почалося з того, що готський конунг Ерманаріх і аланський цар Сай вирішували — хто з їх воїнів вийде на бій проти скіфського воїна.
Треба зазначити, що герць найкращих звитяжців перед битвою був справою звичайною і не менш важливою, ніж сама битва, а часто міг вирішити наслідок всієї битви. Вважалося, що самі боги допомагають переможцю й тому війську, яке виставило кращого воїна. Тому справа вдалого вибору була надзвичайно важливою.
Для того щоб обрати найкращого, конунг Ерманаріх і цар Сай оголосили, що в цей день, до місця, яке готи називали Пагорбом Тора, а алани — Пагорбом Золотої Стріли, мають прийти найбільш досвідчені та найкращі воїни, щоб у герцях визначити — хто ж з них є гідним для вирішальної битви. Військо готів та аланів ділилося на підрозділи по десятку, сотні і тисячі воїнів. Від кожної тисячі мав прибути найкращий воїн. Кожен готський чи аланський рід міг виставити свого звитяжця.
Це була велика честь — вийти на герць перед битвою, тому й бажаючих було чимало. Старі ветерани прагнули вкотре довести свою спритність, сподіваючись, що готські співці — скальди — назавжди прославлять ім’я переможця у своїх піснях, а молодь рвалася до бою, щоб відразу здобути собі честь і славу.
Перед початком герців старий скальд заспівав уривок із «Старшої Едди» — сказання про могутніх готських богів, про їх суперечки між собою та двобої. У цій пісні розповідалося про великого бога-воїна Тора та його зброю — чарівний молот.
Скальд співав:
У люті страшній скаженів громовик,
Бо, прокинувшись, молота він не знайшов.
Почав бородою трясти і волоссям
Син Ерди і бити круг себе руками,
І це його слово найперше було:
«Слухай, о Локі, тобі тільки звірюсь…
О, сталась страшна і нечувана річ:
У сильного бога хтось молота вкрав».
Пішли до оселі прекрасної Фреї,
І там його слово найперше було:
«Позич мені, Фреє, сорочку крилату,
Щоб молота міг я здобути назад».
Фрея:
«Хоч срібною, хоч золотою вона,
Та сорочка, була б, то досталась би вам».
Злетів тоді Локі, крила шумлять,
Оселі богів за собою лишає,
І ось перед ним уже велетнів край.
Турсів володар сидів на горбі,
Сплутував коні мотуззям злотистим, Розчісував гриви кобилам своїм.
Трюм:
«Як же ж там асам живеться і альбам?
Що привело тебе в Йотунггейм наш?»
Локі:
«Погано живеться і асам, і альбам,
Бо Торова зброя прихована в тебе».
Трюм:
«Торову зброю я добре сховав —
Вісім миль під землею. Ніхто не дістане
її звідтіля, хіба що він Фрею
Як наречену мені приведе».
Злетів тоді Локі, крила шумлять,
Велетнів гори він покидає,
І ось перед ним вже країна богів.
Насамперед Тора він бачить надворі,
І той йому кидає слово найперше:
«Як же вдалася мандрівка? Як справа?
Ти з височин кажи всі новини,
Бо сядеш — дещо забудеш сказати,
А ляжеш — подумавши, дещо прибрешеш».
Локі:
«Вдалася мандрівка, і справа вдалася:
Твій молот у Трюма, володаря Турсів.
Тому він дістанеться, хто лише Фрею,
Як наречену, йому приведе».
Обоє пішли до ясної богині,
І там його слово найперше було:
«Вдягнися, о Фреє, у шлюбнії шати,
З нами у Иотунггейм вирушиш ти!»
Розлютилась Фрея, від гніву її
Аж тверджа богів затряслася, і тріснув
Брезінгів обруч, що з золота був.
Фрея:
«Чи ж ярість нечиста мене розпалила,
Щоб я віддалася за велетня з Йотунггейма?»
Тут всі боги і богині зібрались,
Щоб між собою раду чинити.
Владарі довго сяк-так міркували,
Як повернути Торові зброю.
І Геймдаль почав, із богів найясніший —
Йому, як і ванам, було все відоме:
«Тора вдягнімо у шлюбнії шати,
Брезінгів обруч злотий хай візьме,
Начепить на пояс ключі, щоб бряжчали,
Жіноче вбрання до колін хай спадає,
Груди йому самоцвітами всійте,
На голову хай ще корону наложить».
Сказав тоді Тор, потужний і сильний:
«Боги засміють мене, бабою зватимуть,
Як одягну я жіноче вбрання».
На це відповів йому Локі, син Лявфи:
«Мовчи ти, о Торе! Про що тут балакать:
Житимуть скоро в Асгарді йоти,
Коли не повернеш ти молота свого».
В шлюбнії шати вдягли вони Тора,
Брезінгів обруч йому начепили
На шию; на пояс ключі, щоб бряжчали.
Жіноче вбрання по коліна спадало,
Груди йому самоцвітами всіяли,
А на волосся корону поклали.
Сказав тоді Торові Локі, син Лявфи:
«Я за служницю буду при тобі,
В Йотунггейм разом поїдемо ми».
Жваво тоді баранів привели,
В одну мить запрягли й помчали удвох.
Падали скелі, і іскри летіли.
Як їхав дорогою Воданів син.
Вже велетнів владар кричав на своїх:
«Мерщій-но, ви, йоти, готуйте сидіння!
Їде вже Фрея, моя наречена;
Навгейм покинула Норда дочка.
Погляньте, багато корів злоторогих
І чорних волів у моїм господарстві,
Багато у мене і срібла, і скарбу,
Одної ще Фреї мені бракувало».
Надвечір вчасно зібралися гості,
Велетням служба підносила пиво.
Вола одного і вісім лососів,
І ласощі всі, що були для жінок,
Поїв тоді Тор і все це залив
Трьома тільки відрами пива міцного.
«Хто бачив, щоб їли жінки так багато!
Не бачив дівчат я, що стільки з’їдають,
Не бачив дівчат я, що п’ють так багато».
Поруч сиділа дотепна служниця,
Потрапила вставити слово належне:
«Вісім ночей не їла вже Фрея:
Так сумувала вона за тобою».
Для поцілунку тоді покривало
Він трохи підняв і з жахом одскочив:
«Як же ж палають Фреїні очі!
Погляду пломінь мене обпалив».
Поруч сиділа дотепна служниця,
Потрапила вставити слово належне:
«Вісім ночей не спала вже Фрея,
Так сумувала вона за тобою!»
Ввійшла до покою царева сестра,
Стала просити собі подарунку:
«Віддай ти мені золоті свої персні.
Цим ти любов здобудеш у мене,
А з нею прихильність і ласку мою».
Йотів володар Трюм тоді мовив:
«Несіть сюди молота шлюб освятити.
Мієльніра ви покладіть на коліна Фреї,
хай Вара шлюб наш освятить».
Засміялося серце в Торових грудях,
Коли він угледів свій молот блискучий.
Трюма він першого тут же ударив.
Знищив дощенту увесь його рід,
Убив він і Трюмову сиву сестру,
Ту, що просила собі подарунку.
Замість перснів блискучих удари рясні
Сипались щедрим дощем на всі боки.
Так повернув собі молота Тор.[27]
Цілий день проходили герці між кінними та пішими воїнами. Нарешті, ввечері, коли сонце вже сідало на долині біля Пагорбу Тора, де проходили двобої, залишилися тільки два воїни — рейдгот Атаульф Кривава Сокира і алан Сайдантірс.
Слава про Атаульфа Криваву Сокиру із готського царського роду Амалів вже давно гриміла не тільки поміж готами, але й поміж усіма народами, що населяли Великий Степ. Розповідали, що одного разу він прийняв виклик кельтського вождя Карпа, але сказав, що буде битися не з одним воїном, а з трьома, стоячи по пояс у ямі. Атаульф зміг перемогти всіх трьох.
Свою велетенську сокиру він називав Блискавкою Одіна.
Алан Сайдантірс теж походив зі знатного роду. Вважалося, що він найкращий катафрактрій серед аланських вершників. Вперше він здобув славу, коли алани під час походу на Істр зіткнулися з відбірним X легіоном римського війська. Коли римляни, маневруючи, розтяглися довгою колоною, аланські катафрактрії напали на них. Сайдантірс, тоді ще молодий воїн, зміг декілька разів прорвати шереги римських легіонерів і привести після битви голову легата — командира легіону — своєму царю, за що отримав велику частину захопленої здобичі. Казали, що панцир Сайдантірса заворожили сарматські відьми, і його не могли пробити ні стріли, ні списи, ні мечі, ні сагаріси…
…І ось два воїни — алан і гот — зійшлися у відчайдушному герці…
Війська готів і аланів великим колом оточили луг біля Пагобу Тора. Сотні смолоскипів освітлювали величезний натовп воїнів і місце, де повинні були зійтися в герці Атаульф Кривава Сокира і Сайдантірс. Зелена трава вже була витоптана за день двобоїв, де-не-де темніли плями крові.
Атаульф за своєю звичкою ніколи не бився кінним, але всі знали, що одним ударом своєї сокири він може навпіл розвалити вершника разом з конем. Сайдантірс бився тільки на коні. Проте ніхто не міг передбачити, хто переможе у цьому двобої.
І конунг Ерманаріх, і цар Сай не дуже хотіли, щоб у цьому двобої алан бився проти гота. Мир між цими двома народами був поки що занадто нетривалий, всі пам’ятали про війну, яка точилася між готами та сарматами. Перемога у цьому герці будь-кого могла призвести до того, що одноплемінники того, хто програв, зачаїли б у своїх душах прагнення помсти.
Але іншого вибору не було…
— Нехай боги допоможуть визначити найкращого воїна війська готів та аланів! — проголосив готський старійшина Торвіг.
Пронизливо заревли аланські сурми. Готи почали вигукувати свій бойовий заклик, із яким зазвичай ходили в атаку — «барітус!». Вигукували вони його, піднісши щити до ротів, від чого цей заклик дійсно нагадував грізне ревіння розлюченого слона.
Атаульф неспішно вийшов, недбало тримаючи на плечах свою сокиру. Здавалося, він аж ніяк не сумнівався у своїй перемозі, ліниво споглядаючи на свого суперника. На голові у гота був шолом із турячими рогами. У нього не було щита, лише короткий панцир із залізних пластин захищав його широкі груди.
Алан Сайдантірс виїхав до двобою на своєму високому коні в повному бойовому обладунку. На яскравому значку, що тріпотів на списі, було зображення дракону.
Воїни обмінялися короткими привітаннями, конунг Ерманаріх махнув рукою, і двобій почався. Алан відразу пустив свого коня чвалом, виставивши спис і прямуючи прямо на Атаульфа. Здавалося, що довгий спис ось-ось проштрикне груди рейдготу. Але Атаульф Кривава Сокира, який здавався досить вайлуватим і неспішним, миттєво відскочив убік, ухилився від списа й щосили вдарив своєю сокирою вершника. Втім, Сайдантірс підняв свого коня дибки і, відхиливши сокиру Атаульфа своїм щитом, зміг спрямувати її лезо об землю. По інерції рейдгота розвернуло спиною до алана, і той, зручніше перехопивши свій спис, спробував штрикнути їм у Атаульфа, який, здавалося, втратив рівновагу.
Алани переможно закричали, сподіваючись на перемогу свого воїна.
Але Атаульф Кривава Сокира надзвичайно спритно відкотився клубком убік. Наконечник списа Сайдантірса встромився у землю, і рейдгот, підхопившись на одне коліно, ударом сокири перерубав його.
— Одін! — ревонули шереги готів.
Алан зіскочив зі свого коня і, вихопивши свій меч, кинувся на рейдгота. Але вони не встигли зійтися у кривавому двобої — довгий чорний спис встромився посередині кола, де відбувався герць.
І Сайдантірс, і Атаульф Кривава Сокира застигли, розлючено озираючись навкруги у пошуках зухвальця, який наважився перервати їх двобій. По рядах воїнів, що напружено спостерігали за двобоєм, прокотилося здивоване хвилювання.
Але шукати нахабу прийшлося недовго — через мить всі побачили, як із-за пагорбу виїхав вершник велетенського зросту. На голові у нього був шолом, а обличчя закривала маска з людського черепу. У сідлі він тримався спокійно, їхав не поспішаючи, немов здійснював якусь звичайну прогулянку.
Ті воїни, які першими побачили його, схопилися за зброю, але загадковий вершник підняв руку й глухим голосом промовив:
— Я — воїн Гарм Чорний Пес, прибув із далеких країв, щоб прийняти участь у двобої! Тому я викликаю на бій водночас і рейдгота Атаульфа Криваву Сокиру, і алана Сайдантірса Переможця Римлян! Закон Великого Степу дозволяє мені це зробити! І якщо я переможу, то саме я буду битися з воїном Срібного Яструба у двобої, який вирішить долю скіфів у степах над Борисфеном!
Запала тиша. Воїни були готові напасти на зухвалого прибульця в будь-яку мить, але конунг Ерманаріх застережливо підняв руку:
— Ти наважився перервати двобій, воїне Гарме! — гучно залунав його голос. — Ти не належиш ні до народу рейдготів, ні до народу аланів, ні до жодного іншого народу, який прийняв наш союз. Але наш Звичай не забороняє будь-якому воїну стати під наші прапори чи прийняти участь у герці.
Шереги воїнів розступилися, і Гарм повільно проїхав між рядами вершників, які оточували місце двобою.
— Я сам вб’ю цього блазня із черепом на обличчі! — заревів Атаульф Кривава Сокира, як тільки Гарм наблизився і зістрибнув зі свого вороного коня.
Гарм повільно, майже не звертаючи уваги на рейдгота, потягнув із піхов свій меч. Атаульф заревів, немов розлючений ведмідь, і кинувся на нього, високо здійнявши над головою свою сокиру.
Все, що відбулося далі, здалося всім, хто спостерігав цей відчайдушний бій, якимось маренням. Гарм метнувся, немов сіра тінь, убік, відхилившись від удару сокири, що могла розвалити його навпіл, і щосили вдарив руків’ям свого меча рейдгота в обличчя. Атаульф захитався на місці, шолом злетів з його голови, він вронив свою сокиру і впав на землю.
Алан Сайдантірс стрибнув на Гарма, намагаючись його пронизати своїм мечем. Але Гарм Чорний Пес легко відбив його удар і одним ударом передпліччя лівої руки, яка була захищена залізним наручнем, вибив меч з рук алана. Відразу лезо його меча вперлося у горлянку Сайдантірса.
— Я не збираюся вбивати ні рейдгота, ні алана! — крикнув Гарм Чорний Пес. — Я прийшов сюди, щоби вбити під час герцю воїна Срібного Яструба!
Знову зависла тяжка тиша. Всі очікували вирішальних слів царя Сая і конунга Ерманаріха.
Нарешті, з місця піднявся конунг Ерманаріх. Він уважно подивився на Гарма Чорного Пса, потім на величезне готсько-аланське військо, яке скупчилося навколо пагорбу.
— Що ж, — заговорив конунг, — воїн Гарм довів свою спритність та військову майстерність. Тому саме він буде битися зі скіфом на рівнині Сірої Вовчиці!
Військо готів і аланів вибухнуло переможними вигуками.
Сильних воїнів у Степу завжди поважали.
…І ще більше поважали переможців…
І тільки старі готи-скальди тихо перемовлялися між собою, недовірливо косячись на Гарма Чорного Пса:
— Гарм — погане ім’я, — казали вони, — з діда-прадіда передається розповідь про чорного пса Гарма, який живе десь на півночі, у час Загибелі Богів він буде бігти за Вовком Фенріром і сіяти навкруги смерть і руїну….
Втім, молоді воїни не звертали на їх слова уваги, захоплені силою й небаченою до того спритністю й військовою майстерністю прибульця.
Вождь аланів і конунг рейдготів тепер були впевнені, що під час герця біля річки Сірої Вовчиці перемога буде обов’язково на їхньому боці…
Глава 12. Пророцтво мудреця Анахарсія
Послухавши розповідь Марка про славні події минулих часів та із ще більшою зацікавленістю про дивовижні щити славетного Ахіллеса та Енея, Атей примостився біля кам’яного зображення воїна на кургані Анахарсія. Вечоріло. Луг, на якому ще вранці юрмилося декілька тисяч воїнів, був порожнім. Хіба що тільки вогнище, навколо якого сиділо з десяток скіфів, нагадувало про Велике Коло.
«Ось так завжди було і, мабуть, завжди так буде, — думав Атей, дивлячись, як повільно сідає за обрій червоне сонце, — скільки оце Марк розповідав про великі події, битви, війни, героїв, звитяжців, про народи та могутні фортеці. І де вони всі поділися? І що залишиться від мене, Сагіра, Орії та самого Марка? Хіба що Щит Таргітая? Але які таємниці все ж приховані в ньому?»
Атей знову поклав Щит Таргітая перед собою й почав уважно роздивлятися малюнок на його поверхні. Втім, вже було досить темно, і малюнка майже не було видно. Атей згадав, як Отан сидів, схрестивши ноги, торкаючись пальцями Щита Таргітая, і постарався зробити те ж саме.
На доторк Щит був прохолодним, і в той же час від нього віяло якоюсь дивною силою, немовби Щит Таргітая випромінював потужні хвилі, які могли нести і небезпеку, і порятунок.
Атей закрив очі і поклав обидві долоні на Щит Таргітая, намагаючись повністю зосередитися на своїх відчуттях. Тим часом скіфські воїни, сидячи навколо вогнища, затягнули якусь довгу й тужливу пісню.
Раптом все перед очима Атея закружляло, поплило. Йому здалося, що Щит Таргітая став легким і великим. Візерунок на його поверхні закружляв перед очима хлопця. Щезли і степ навколо, і курган Анахарсія, і зоряне небо — Щит ставав все більшим і більшим — його краї тепер охоплювали все навколо, вони закрили і степ, і небо, і ось вже Атею здалося, що і сам він став усього-на-всього лише одною невеличкою цяткою на цьому дивному Щиті Таргітая.
Але Атей чомусь не дивувався тому, що він сам знаходиться на цьому велетенському Щиті, який перетворився на всесвіт. Атей підвівся і зробив декілька кроків, роздивляючись навколо. А навколо нього росли фантастичні рослини, переплітаючись із дивними істотами — грифонами, гепардами, велетенськими турами. Зірки, здавалося, впали на блискучу поверхню Щита, і тепер вже не срібний умбон сяяв у його центрі, а велике сонце, до якого вела стежка, викладена із срібних зірок.
У Атея від захоплення з такого перетворення запаморочилося в голові. Йому захотілося кричати від радощів і бігти назустріч сонцю. Під ногами Атей не відчував землі, але йшов і бачив навколо безліч райдужних стежок, які, переливаючись дивними кольорами, вели до сонця і на яких знаходилося безліч дивних речей і створінь.
І тут Атей почув сумну мелодію. Йому здавалося, що хтось там, попереду, на райдужній стежці грає на сопілці, тихо і затишно. Зачарований Атей пішов туди, звідки доносилася чудова мелодія. Невдовзі він побачив скіфа, який сидів, прихилившись спиною до грифона, що лежав, згорнувшись, на райдужній стежці.
Дзьобата голова грифона лежала на могутніх лев’ячих лапах, і, здавалося, він мирно спав.
Скіф був широкоплечій, але обличчя його було худорлявим, із тонкими рисами. Одягнутий він був у звичайний скіфський одяг, але ні зброї, ні панцира на ньому не було. Очі скіфа були заплющені і, здавалося, він увесь поринув у свою мелодію. Але як тільки Атей наблизився до нього, скіф розплющив очі і уважно подивився на хлопця.
— Довго ж ти добирався сюди, Атею — Зберігаче Щита Таргітая, — посміхнувшись, промовив скіф.
Атей ввічливо поклонився йому:
— Вітаю тебе, воїне, ти знаєш моє ім’я, але хто ти і яку мелодію ти граєш? Я ніколи не чув такої.
Скіф знову посміхнувся.
— Цю мелодію далеко не кожний може почути, втім, як і опинитися тут. Але доля присудила тобі стати на Шлях Срібного Яструба. Отан знав, що робить, коли вирішив залишити тебе з Щитом Таргітая на моїй могилі.
Вражений Атей застиг на місці.
— Так ти і є сам мудрець Анахарсій?! — наважився запитати він.
— Так, Атею. Але не дивуйся — тут можна зустріти всіх, хто колись встав на Шлях Срібного Яструба.
— Так ти не загинув? — застиг від здивування Атей.
— Зрозумій, Атею, смерть — лише двері між двома світами, — промовив Анахарсій, — хоча все залежить від того, яким шляхом ти йшов у попередньому житті.
— Що, і батька свого я теж можу тут зустріти?! — захоплено запитав Атей.
— Так, звичайно, але для тебе ще не прийшов час зустрітися з ним. Він великий майстер. Можливо, найбільш великий серед тих, які колись з’являлися серед скіфського народу. Ковалю Аріанту вдалося викувати не простий щит, а відтворити головну таємницю, закриту для звичайних людських очей. На Щиті Таргітая зображено все, до чого прагне людина, яка встала на Шлях Срібного Яструба. Тут є все — і минуле, і майбутнє, людська душа і увесь всесвіт. Колись мені до рук потрапила одна книга, яку й досі надійно переховують Зберігачі. Це Книга Низова. Твій батько бачив цю книгу і читав її. Щоправда, тільки те, що йому дано було прочитати в ній. Ось він і вирішив відтворити цю книгу, викарбувавши її символи на поверхні Щита. Боги дарували Аріанту і його нащадкам здатність не тільки зберігати цей Щит, але й оволодіти таємницями, які Аріант, можливо, сам не усвідомлюючи, приховав у ньому.
— І я можу знати, що буде далі? Зі мною й моїми друзями? — насмілився запитати Атей.
— Поки що ні — Щит Таргітая поступово розкриває свої таємниці. Крім того, в ньому захована така сила, що може бути надзвичайно руйнівною і небезпечною. Втім, така сила є у кожному Знанні. Тому тобі необхідно пройти ще дуже довгий шлях, аж поки ти не торкнешся багатьох таємниць, що заховані у Щиті Таргітая. І дуже багато дізнатися, аж поки ти не зможеш правильно користуватися тою силою, що захована в ньому.
— Але чому боги дозволили моєму батькові створити такий Щит? — запитав Атей.
— Земля навколо Борисфену насичена могутньою нездоланною силою. Тому за цю землю йде така жорстока й кривава боротьба. Але сила ніщо, якщо немає Знання. Лише Знання може опанувати цією силою і спрямовувати її у правильному напрямі. Знання існувало завжди, але Зберігачі надійно переховували його. Утім, Знання ніколи не може зникнути, воно завжди буде присутнім — у цій землі, у цьому повітрі, у цих ковилах, широких водах Борисфену, у курганах і цьому небі над нашими головами. А головне, у наших душах…
— Так що, Знання ніколи не може потрапити до темних сил? — радісно запитав Атей.
— Справжнє Знання ніколи, але Темрява завжди може скористатися силою й уривками знань. Тому все буде залежати вже від того, наскільки ти сам, твій брат і твої друзі зможуть залишатися незламними у боротьбі з Темрявою.
І тут Атей наважився запитати про головне, що вже давно непокоїло його:
— Анахарсію, Щит Таргітая принесе нам перемогу?
— Перемогти можете тільки ви самі, а Щит Таргітая може лише допомогти вам, а його таємниці і його сила вже давно переховуються у вас самих.
Атей кивнув:
— Анахарсію, а ти можеш сказати мені, що станеться далі? З нашим народом, зі мною, з братством Срібного Яструба?
Анахарсій на мить замислився:
— Можу сказати тобі одне, Атею, ти тільки вступив на Шлях Срібного Яструба, він довгий, і передбачити те, що станеться з тобою на цьому Шляху, ти не можеш. Але те, що сталося і ще станеться з тобою, назавжди залишиться частиною однієї великої Події, яка розпочалася дуже давно, у якій ти зіграв і ще встигнеш зіграти дуже важливу роль, що захопить землі й народи, про які не чув навіть і Геродот, але тобі прийдеться їх побачити. А потім станеться так, що майже через півтори тисячі років цей Щит Таргітая зіграє дуже важливу роль у житті одного хлопця… Втім, це вже буде інша історія…
Промовивши це, Анахарсій заплющив очі й знову почав грати на сопілці.
Атей стояв перед Анахарсієм, відчуваючи, як чарівна мелодія поглинає його. Йому ще хотілося багато про що розпитати Анахарсія, але перервати його гру він не наважувався. Але в душі Атея зростало дивне відчуття, що він щойно осягнув якусь дуже важливу таємницю, яка назавжди залишиться незмінним Оберегом у його серці.
— А зараз, Атею, на тебе чекає ще одна зустріч, — сказав Анахарсій.
Атей, немов зачарований, зробив ще декілька кроків, обережно ступаючи по райдужній стежці. Десь попереду у мінливому сяйві він побачив постать високого чоловіка. І чим ближче підходив Атей до цієї постаті, тим більше вона нагадувала риси такої знайомої і рідної йому людини. Не даючи віри своїм очам, Атей покрутив головою і несміливо запитав:
— Батько?
— Так, Атею, це я, — почув він у відповідь.
Коваль Аріант був у простому вбранні, хіба що на широкому шкіряному чересі висів меч-акінак. Обличчя його було спокійне.
Атей відчув нестримне бажання кинутися до батька, але той, відчувши почуття хлопця, підняв застережливо свою широку долоню:
— Зачекай, Атею, ще не прийшов час.
— Ти живий? — ледь стримуючи голос, запитав Атей.
Аріант посміхнувся і знизав плечима:
— Багато про що тобі ще належить дізнатися. Але це буде згодом. Так вже сталося, що ти і так пережив і пізнав набагато більше, ніж будь-хто у твоєму віці. Але якщо така доля тобі судилася, то готуйся пережити ще одне випробування. Слухай мене уважно — я не встиг завершити свою частку праці над Щитом Таргітая, і тому її повинен зробити саме ти.
— Але як?
Аріант замовк, немовби розмірковуючи, як простіше пояснити сину деякі речі, знання яких назавжди змінить його життя.
— Щит Таргітая містить в собі надзвичайно багато таємниць. В ньому не тільки закладено Знання про минуле й майбутнє нашого народу. За допомогою Щита можна перенестися в Простір Срібного Яструба.
— А що це за Простір Срібного Яструба? — здивовано запитав Атей.
— Які б не були швидкі коні чи великі човни, але є такі землі, куди й вони не можуть перенести. Ці землі називаються Простором Срібного Яструба. Тільки втаємничені можуть перебувати там. Я не встиг зробити головне, щоб завершити свою працю над Щитом Таргітая — відвідати Нартію. Нартія — це одна з великих країн, що знаходяться у Просторі Срібного Яструба. Там живуть великі і могутні воїни нарти, і там живе бог ковальського мистецтва — Золотий Дебет і його сини. Я збирався відвідати Нартію, але…
За цими словами Аріант замовк і замислився. Атей теж мовчав, не наважуючись порушити роздуми батька.
— Щит увібрав в себе багато магічної сили — продовжив Аріант, — але Золотий Дебет повинен був поставити на Щиті Таргітая свій таємний знак. Отже прийдеться тобі відправитися у далеку Нартію, знайти Золотого Дебета і попрохати, щоб він залишив свій таємний знак на Щиті Таргітая. Тоді Щит вповні отримає свою магічну силу.
— Але ж я маю встигнути передати Щит Сагіру перед двобоєм! — майже у розпачі промовив Атей.
— Там все по-іншому і там зовсім інший час, — посміхнувся Аріант, — якщо ти зробиш все правильно, то встигнеш. Зараз зброя у Гарма набагато сильніша. Вона сповнена закляттями потойбічного світу, де її виготовили потворні гноми. Гарма вивів з царства Мертвих чаклун Гістас. І якщо переможе Гарм, то переможеними будуть і скіфи, і дани, і алани. Ось, подивись…
За цими словами Аріант витягнув свій акінак і протягнув його Атею. Хлопець здивовано побачив, як на широкому лезі спалахнула зловісна картина…
…Глибока темна печера, стіни якої були вкриті тяжкими крижаними брилами, вирувала густими білими випарами, серед яких сновигали маленькі, покручені постаті чорних потвор, які лише приблизно нагадували людські фігури. Потвори, тяжко дихаючи, тягнули на собі різноманітну зброю. Час від часу зброя зблискувала якимось холодним темним полум’ям. Посередині печери стояв Гістас. Обличчя його було блідим і нагадувало потворну маску. Рот шепотів якісь зловісні закляття. Гноми склали зброю біля ніг Гістаса. Чаклун здійняв свої руки і нахилив голову назад. Раптом перед ним виник чорний вихор. Вихор закрутився, немов смерч, і поступово прийняв обриси високої кремезної людини…
— Це Гарм Чорний Пес, — голос Аріанта повернув закляклого Атея до тями, — а тепер тобі треба повертатись. Попереду на тебе чекає занадто довга подорож…
Постать Аріанта почала віддалятися.
— Як, як мені потрапити туди? — закричав Атей навздогін батькові.
— Щит, курган, сонце… — донеслося до нього здалеку.
Раптом все знов закружляло у голові Атея, і він поринув у глибоке забуття.
Коли Атей отямився, сонце підіймалося над обрієм. Ніч скінчилася. Хлопець сидів, як і ввечері, схрестивши ноги і тримаючи Щит Таргітая на колінах. Атей здивовано озирнувся навколо — двоє скіфських воїнів вели напувати коней до пологого берегу Борисфену, інші возилися біля вогнища, готуючи в казані вариво з баранини.
Навколо блищала мокра трава — здавалося, всю ніч йшов дощ. На небі поступово розсіювалися нічні хмари. Все дихало безтурботністю та спокоєм. Атей все ніяк не міг отямитися від свого видіння. Він здивовано дивився на Щит Таргітая. Але його блискуча поверхня продовжувала надійно зберігати свої таємниці.
Хіба що сила, яку він випромінював і яка ледь відчувалася ввечері, зараз била з нього потужним струменем.
І Атей розумів, що він виконав наказ вождя Отана. Тепер необхідно було відвезти Щит Таргітая до річки Сірої Вовчиці, де мав відбутися двобій між Сагіром і таємничим воїном Гармом.
Атей спробував підвестися, але відразу впав на землю — ноги від довгого сидіння зовсім затерпали. Лише через деякий час Атей зміг підвестися і гукнув скіфам:
— Нам вже час вирушати — ми повинні встигнути дістатися до річки Сірої Вовчиці!
Кремезний скіфський воїн Тімн, який був старший серед скіфських воїнів, яких Отан залишив охороняти Атея, кивнув головою і промовив:
— Агов, Атею, іди їсти, зараз хлопці напоять коней і ми відразу вирушимо!
Атей спустився до вогнища і мовчки почав їсти запашне вариво, яке простягнув йому у глиняному полумиску Марк.
Коли вони закінчили їсти, Тімн підвівся і стурбовано озирнувся на берег Борисфену.
— Чого ж це воїни не повертаються з кіньми? —
промовив він. Тімн поправив горит, поклав руку на руків’я акінаку і пішов до берегу. Атей, який вже встиг заховати Щит Таргітая у шкіряний чохол, пішов за ним.
Тімн дійшов до уривчастого берегу і раптом вихопив свій акінак.
— Стій! — закричав він Атею, який збирався вже спускатися униз.
Але Атей і сам вже зрозумів, що сталося.
Коней ніде не було видно. Два скіфа, які щойно вели напувати коней, лежали на березі, пронизані довгими стрілами із чорним оперенням.
— Тімне, Атею! — почув Атей крик, що доносився від вогнища, біля якого залишилися скіфи. — Зрада!
Атей і Тімн побігли до кургану — вони вже бачили, як з трьох боків до кургану наближаються чорні вершники.
— Вершники — мерці Гістаса! — блискавкою майнула в голові Атея моторошна думка.
Глава 13. Пастка чаклуна Гістаса
З трьох боків до Кургана Анахарсія, швидко підганяючи своїх коней, неслися три загони вершників. Опинившись без коней, скіфи розуміли, що намагатися пішки втекти від кінних загонів — справа безнадійна. Втім, вершників було більше сотні, тобто тепер на кожного скіфського воїна приходилося більше десяти ворогів. Намагатися спуститися до Борисфену й відходити вздовж берега ріки теж було вкрай небезпечно — скоріше за все, там була засідка, і до того ж ворожі вершники, виїхавши на високий схил берегу, змогли б без особливих перешкод розстріляти відступаючих воїнів зі своїх луків.
Тому залишалося тільки спробувати бій, піднявшись на курган.
Атей, Марк, Тімн і ще восьмеро воїнів Срібного Яструба кинулися на курган. Вже вдруге Атею приходилося приймати бій із чорними вершниками-мерцями. Але тепер у нього не було чарівного акінаку, здатного викликати Вовків Папая.
Скіфи швидко стали в коло, прикрившись щитами й приготувавши свої луки до бою.
Невдовзі чорні вершники-мерці наблизилися до Кургану Анахарсія на відстань пострілу з луку.[28] Тімн майнув рукою, і десять стріл свиснули у повітрі. Атей не сподівався, що стріли із звичайними, не срібними, наконечниками можуть заподіяти будь-якої шкоди вершникам-мерцям, але декілька чорних вершників, які першими наблизилися до кургану, покотилися зі своїх коней.
І тут Атей здогадався, що вдень, на відміну від нічної темряви, вершники-мерці стають безпорадними й перед звичайною зброєю.
У кожного воїна-скіфа було чимало стріл у гориті — не менше п’ятдесяти. Тому, обороняючись, достатня кількість скіфських воїнів — надзвичайно вправних стрільців — могла просто на відстані перебити з луків чимало атакуючих ворогів. Але на цей раз нападників було дуже багато, а тих, що оборонялися, занадто мало.
Незважаючи на те що кожен постріл зі скіфських луків вибивав з сідла ворожого вершника, загальні втрати воїнів-мерців були занадто незначними, щоб призупинити їх атаку.
Врешті-решт чорні вершники оточили щільним кільцем Курган Анахарсія й закружляли навколо нього, осипаючи жменьку скіфських воїнів хмарою стріл.
Двоє скіфів, вражені відразу декількома стрілами, впали на землю. Тепер шестеро скіфів, Марк і Атей, присівши на одне коліно й зімкнувши свої щити, закривали Тімна, який надзвичайно швидко пускав одну за одною стріли в атакуючих.
Від зливи стріл щити у скіфів нагадували їжаків — у кожному стирчало вже не менше тридцяти стріл. Тільки від блискучої поверхні Щита Таргітая, який тримав перед собою Атей, стріли відлітали, навіть не залишаючи ніяких подряпин.
— Я чув про одного центуріона, — закричав Марк, який навіть у такій фатальній ситуації не забував згадувати якісь повчальні приклади, — у щит якого під час бою з нумідійцями[29] влучило сто двадцять стріл!
— Ну і як? — запитав його Атей.
— Нічого, він залишився живий і зміг перемогти у бою! — весело вигукнув Марк.
Але, скоріше за все, згаданий Марком центуріон-переможець був далеко не в такій скрутній ситуації. Вершники-мерці кружляли навколо кургану, аж доки у Тімна не закінчилися стріли. Не менше трьох десятків чорних вершників лежали на полі навколо кургану, але, здавалося, кількість нападників не зменшилася. Дві сотні вершників-мерців застигли навколо Кургану Анахарсія, наїжачившися списами й готуючись до останньої вирішальної атаки.
Майже всі скіфи були поранені стрілами. Вони виставили наперед списи й готувалися прийняти останній бій. Тімн, якому стріла пронизала праве плече, кривлячись від болю, тримав лівою рукою свою грізну сагарісу.
Раптом з-за спин вершників злетіла ціла хмара стріл — це задні ряди вершників-мерців зненацька вистрілили з луків. Атей ледь встиг прикритися Щитом Таргітая. Стріли, немов град, задріботіли по Щиту. Коли Атею здалося, що злива стріл скінчилася, він обережно визирнув із-за Щита. Всі шестеро скіфських воїнів лежали на кургані, поцілені стрілами. Лише Тімн і Марк залишалися в живих.
Атей позіхнув — здавалося, йому вже не прийдеться передати Щит Таргітая Сагіру.
Раптом чорні вершники розступилися, і наперед виїхав чаклун Гістас.
Здавалося, Гістас був вкрай втомленим. Він тяжко дихав, і з грудей його вихоплювалося тяжке хрипіння. З почорнілого обличчя спадали тяжкі краплини поту. Здавалося, що він ледь виносить сонячне світло.
Немовби вгадавши думки Атея, Гістас, тяжко дихаючи, промовив:
— Вперше я зрадив ніч, виступив удень і тому втратив частку своєї могутності, але інакше я не зміг би заскочити вас зненацька. Тому мені не варто гаяти час на довгі балачки з вами. Я тільки поворухну своїм пальцем, і мої вершники просто зітруть вас на порох. Тому, якщо ви хочете жити — віддайте мені Щит Таргітая. Його сила має належати мені.
— Але чого ти просто не переб’єш нас і не забереш Щит Таргітая у мертвих? — похмуро запитав Тімн.
Гістас мовчав.
— Я знаю, Гістасе, чому тобі обов’язково треба узяти Щит Таргітая з рук живої людини — тоді в Щиті залишиться частка душі його Зберігача і від цього ти отримаєш набагато більшу магічну силу! А так — просто майстерно зроблений звичайний щит, — втомлено промовив Атей.
Гістас впер погляд своїх порожніх очей у Атея.
І раптом Атею стало смішно — після розмови з Анахарсієм багато речей, які колись лякали його й уявлялися моторошними, тепер здавалися йому просто безглуздими й вартими лише сміху.
Тепер його не лякала власна смерть, лише пекучий жаль від того, що він так і не зможе виправдати сподівання Отана й Сагіра.
Атей озирнувся на Борисфен — зовсім близько, поруч з Курганом Анахарсія, на вершині якого стояв Атей зі своїми товаришами, починався урвистий берег, за яким синів неозорий водяний простір. Атей підніс над головою Щит Таргітая і, посміхнувшись, промовив:
— Якщо зараз Щит Таргітая не потрапить тобі у руки, ти загинеш, загинуть і твої воїни-мерці. До вечора сонячні промені просто спалять і тебе, і їх. А твоє Місто Мерців рознесе вітер, і від нього не залишиться і сліду. Мені не важко буде закинути Щит Таргітая в глибокі води Борисфену. І звідти тобі його вже ніколи не дістати. А смерть мене та моїх побратимів не лякає, бо смерть — усього-на-всього тільки шлях з одного світу до іншого.
— Можливо, для тебе саме так, — просипів Гістас, — але не для неї!
Атей застиг на місці із занесеним над головою Щитом Таргітая. Двоє чорних вершників виїхали наперед, ведучи за вудила коня. На коні сиділа Орія. Голова її була похилена, очі напівзаплющені, руки висіли вздовж тіла — здавалося, що вона непритомна і ледь утримується в сідлі.
Гістас під’їхав до неї, схопив за скуйовджене русяве волосся й відтягнув її голову назад, приставивши лезо довгого кинджалу до тонкої шиї дівчини.
— Ти зрозумів, Атею? — прошипів Гістас, — або ти закинеш Щит Таргітая і я відразу переріжу їй горлянку, або вона й усі ви залишитеся живими. Це дуже легко для таких, як ти, — відповідати за своє власне життя, але так тяжко брати на себе відповідальність за життя інших…
Глава 14. Крила Срібного Яструба
Атей зчепив зуби й повільно опустив Щит Таргітая. Йому здалося, що вії Орії здригнулися. Гострий жаль обпік серце хлопця. Атей опустив голову. Він зловив на собі погляди Тімна й Марка. Атей розумів, що тепер, саме в цю мить, доля багатьох людей і, може, цілих народів залежала від його рішення. Атей відчув, як колотиться його серце від хвилювання. Вагаючись, Атей знову підняв Щит Таргітая, і раптом поверхня Щита яскраво зблиснула. Зблиск був таким міцним, що Атей мимоволі заплющив очі. Почулося іржання й глухі прокльони. Атей, продовжуючи мружитись, ледь зміг побачити, як казяться коні чорних вершників, скидаючи їх на землю, як застиг на місці засліплений Гістас із занесеним над головою Орії мечем.
— Агов! — заревів Тімн і щосили метнув свою сагарісу в Гістаса.
Чаклун із сокирою в грудях покотився з коня й впав під копита здиблених коней.
Орія підхопила повідця свого коня і погнала його до Кургану, на якому стояв Атей.
Тімн і Марк, підхопивши списи, що лежали біля їх ніг, кинулися на розгублених вершників, збиваючи їх на землю.
— Швидше, швидше! — кричала Орія, — Тікаймо, поки мерці не встигли отямитися!
— Рятуйтеся, поки є час! — вигукнув Тімн, спис у його руках крутився, немов блискавка, збиваючи чорних вершників на землю. — Тікайте, ми з Марком їх затримаємо!
І як не хотілося Атею залишитися, щоб допомогти Тімну і Марку битися із зловісними вершниками, треба було квапитися виконати своє головне завдання — вчасно передати Щит Таргітая Сагіру.
Атей закинув Щит за спину і вскочив на великого вороного коня. Хлопець ледь втримався, щоб не звалитися зі спини навіженого скакуна, і, щосили шмагаючи його краєм довгої вуздечки, майнув разом з Орією у відкритий степ.
Здавалося, що вони відразу випередили переслідувачів, хоча ті й не забарилися відправитися відразу у гонитву.
Коні Орії та Атея очманіло летіли степом, рятуючись від жаху, який ось-ось міг з’явитися позаду. Коні винесли втікачів на берег Борисфену, і Атей з Орією погнали їх чвалом вздовж урвистого берегу. Глухий тупіт копит дроботом розкотився по сухій землі.
Атей і Орія вже вирішили, що переслідування не буде — позаду, до самого обрію, пролягав рівний степовий простір. Хлопець стримав свого коня, він побоювався, що втомлений кінь не зможе витримати такої скаженої гонитви. Орія теж натягла повіддя, стримуючи шалений біг свого скакуна.
— Все, — захрипів Атей, втомлено зіскочивши із сідла, — треба трохи перепочити, бо задурно загонимо коней.
Орія мовчки кивнула, зістрибнула на землю й поплескала коня по змиленій холці.
— Скоріше за все, зараз ми знаходимося біля Вовчого броду. Нам необхідно перейти його, і тоді навпростець можна майнути до річки Сірої Вовчиці.
— Так, — погодилася Орія, — тоді ми зможемо встигнути.
Атей сів на землю й витер рясний піт з чола.
— Як ти думаєш, чи змогли Тімн і Марк відбитися від чорних вершників? — спитав він Орію, яка пильно вдивлялася у той бік, звідки вони щойно примчали.
Орія знизала плечима.
— Хто зна? — замислено промовила вона, — Гістасу був потрібен Щит Таргітая. Але чому нема погоні?
— Ось це мене найбільше й непокоїть, — промовив Атей, озираючись навкруги, — навряд чи Тімну й Марку вдалося перебити півтори сотні вершників-мерців.
— Але потвори могли загинути під сонцем, — сказала Орія.
— Могли… — з надією сказав Атей.
Вони мовчки посиділи ще деякий час.
— Ну що ж, пора вирушати, — промовив Атей, подивившись на небо, — сонце вже зависало у зеніті. Спека посилювалася. Розпечене повітря майже дзвеніло під його промінням. Хіба що легкий вітерець віяв від очеретяних хащ, що зеленіли вздовж берега.
— Добре, — погодилася Орія, — гайда до броду!
Вони вскочили на коней, які, втім, не дуже виявляли бажання вирушати у дорогу й відриватися від густої соковитої трави. Але коні відразу пустилися чвалом, як тільки відчули близькість ріки.
Атей і Орія з’їхали вузькою стежкою, що спускалася, петляючи між очерету, до самої води.
Єдине, що бентежило тепер Атея, так це комашня, яка хмарою зависала у повітрі, лізла у рот і очі. Недбало відмахуючись від комашні, Атей і Орія продиралися крізь хащі. Раптом, щось зашурхотіло поблизу в зеленій гущавині. Атей схопився за свій акінак.
— Що це може бути? — запитала Орія, вдивляючись у очерет.
— Хто його знає? — промовив Атей, знизавши плечима, — може, птах який?
Втім, йому стало не по собі. Він раптом відчув, що серед цих хащів зачаїлася прихована загроза, і нетерпляче очікував, коли вже нарешті вони дістануться до річкового простору, але їх коні не могли йти настільки швидко, наскільки вони прагнули. Кінські копита в’язли у болотяному ґрунті, і Атей боявся, що вони можуть зовсім загрузнути у болоті. Вони проїхали ще трохи й зненацька, коли, здавалося, до води залишилася зовсім невелика відстань, довга сіра тінь із зеленуватим відтінком стрибнула на Орію.
Почулося зловісне харчання. Дівчина скрикнула й ледь встигла виставити назустріч тіні щит, який висів біля її сідла.
Почувся глухий удар, і Атей побачив, що тінню був великий пес — його довгі ікла вчепилися у край щита, пазурі на лапах залишили довгі смуги-подряпини на поверхні щита. Орія спробувала скинути пса зі свого щита, але її сил було замало. Атей спробував розвернути свого коня до неї, щоб допомогти скинути скаженого пса, але його кінь закрутився на місці, перелякано хропучи. Тим часом Орія відкинула свій щит із псом, що повис на ньому, і вихопила акінак. Атей встиг схопити Щит Таргітая і зробив це досить вчасно — ще декілька псів вискочили на стежку і оточили його коня. Кінь Атея встав на дибки, намагаючись збити своїми копитами лютих псів.
— Болотяні пси-вбивці! — закричала із жахом Орія.
Ще один пес стрибнув на Атея, і хлопець ледь встиг закритися Щитом Таргітая. Сліпуче-білі ікла у вискаленій пащі хижо зімкнулися майже біля самого обличчя Атея. Пазурі сковзнули по блискучій поверхні Щита, і пес із скавчанням покотився під кінські копита.
— Вперед, до річки! — загорлав Атей і щосили хльоснув коня плоским краєм акінаку.
І без того переляканий кінь рвонув уперед, декілька псів, потрапивши під його копита, зі скавчанням покотилися у парослі очерету. Орія, ледь встигаючи відбиватися мечем від все нових і нових болотяних псів, погнала свого коня за Атеєм.
Але псів ставало все більше й більше. Здавалося, що вони виникають, немов примарні тіні із отруйних випарів якихось темних і моторошних трясовин. Тепер всі очеретяні хащі тріщали під лапами псів, з усіх боків чулося жахливе харчання.
Ледь видершись із оточення болотяних псів-вбивць, Атей і Орія гнали своїх коней до берега. Раптом кінь Орії пронизливо заржав, піднявся на дибки й повалився на бік, придавивши дівчині ногу.
У його шиї стирчала три стріли, древка яких були зроблені з довгих очеретин.
Лежачи на землі й не в змозі вибратися з-під смертельно пораненого коня, Орія намагалася дотягнутися до свого меча, який випав з її рук. Але болотяні пси десь щезли, натомість замість них серед очерету з’явилися зігнуті постаті людей, які бігли до Орії. Люди були одягнуті в якісь зелені плащі, в руках у них були довгі списи, луки й короткі криві кинджали. З горлянок у зелених людей вихоплювалося якесь потворне, моторошне харчання.
Атей зіскочив зі свого коня, хоча до рятівної води йому залишалося всього декілька кроків, і підбіг до Орії. Майже одночасно до дівчини підскочив болотяний воїн і заніс над нею свій кривий кинджал. Атей на мить застиг і щосили метнув у нього акінак. Короткий меч вп’явся перевертню у груди, і він, захарчавши, впав на спину, схопившись розчепіреними пальцями за скривавлене лезо.
Атей підбіг до дівчини і, одночасно захищаючись щитом від стріл, що летіли зусібіч, допоміг встати їй на ноги.
— Тікаймо! — скрикнув він і потягнув шкутильгаючу дівчину за собою.
Захлинаючись від бігу і ухиляючись від стріл, вони вибігли на піщаний берег Борисфену.
— Десь тут має бути брід! — промовив Атей, безпорадно озираючись навкруги. Але могутня водяна течія крутилася перед ним широким потоком, і ніде не було помітно жодного натяку на Вовчий брід.
— Вночі був дощ! — здогадався збентежений Атей, — Брід затопило водою!
Глава 15. Битва серед хвиль
Не маючи зброї, повільно відступаючи, повернувшись спиною до річки, Атей тримав перед собою Щит Таргітая, закриваючи себе й Орію. У Щит, немов отруйні оводи, час від часу вилітали з очеретяної хащі зелені стріли і, вдарившись об його поверхню, падали під ноги втікачів.
Атей зчепив зуби й зігнув плечі, очікуючи нападу болотяних псів-вбивць. Навіть слабка надія на порятунок не ворухнулася у його душі. Це була пастка.
І ось із хащів повільно почали виходити пси-вбивці. Вони тримали перед собою зброю. Їх було не менше двох десятків, і вони дійсно нагадували зграю хижих псів, готових в будь-яку мить кинутися на беззбройних хлопця і дівчину. Декілька псів-вбивць тримали в руках широкі сіті, відрізуючи можливість втекти вздовж берега.
Атей і Орія зробили ще декілька кроків назад. Атей відчув, що його ноги опинилися по литки у воді.
Пси-вбивці зробили ще один крок уперед, і Атей зрозумів, що вони ось-ось кинуться вперед.
Раптом широка тінь ковзнула на мить під ногами Атея і Орії, яскравим райдужним сяйвом майнула по блакитній, прозорій воді хвиль, які повільно плескали о берег, прокотилася по піску й щезла, немов розчинилася в повітрі. Здавалося, якісь дуже великі крила кинули свою тінь на берег Борисфену.
Атей підняв голову, і на мить срібне сяйво засліпило йому очі — йому здалося, що десь у височині, велично і повільно розпростерши крила, летів Срібний Яструб…
Пси-вбивці, захарчавши, кинулися на Атея і Орію. Атей виставив перед собою Щит Таргітая, готуючись прийняти свій останній бій.
В ту ж мить над його головою засвистіли стріли. Десяток псів-вбивць впали на землю, прохромлені довгими стрілами. Решта кинулася врозтіч, миттєво зникнувши поміж очеретом…
Атей і Орія застигли, ще не вірячи у свій несподіваний порятунок.
— Давайте сюди, болотяні потвори можуть повернутися! — почувся крик за їх спинами.
Атей озирнувся. Позаду, зовсім недалеко від берега, гойдався на хвилях великий довгий човен із широкими бортами. У човні знаходилося більше двох десятків широкоплечих кремезних воїнів. Вони були одягнуті в широкі полотняні штани, заправлені в низькі шкіряні чоботи й широкі полотняні білі сорочки, підперезані широкими чересами, на яких висіли довгі мечі. Воїни були з русявими бородами й довгими вусами. У деяких були довгі чуприни — чуби.
— Не гайте часу — давайте сюди, у байдак! — закричав один з воїнів. Голова його була поголена, і тільки довгий чуб звисав на широкі груди.
Атей підштовхнув Орію, яка заклякла на місці, і швидко пішов за нею, озираючись на зловісні очеретяні хащі.
Увійшовши у воду майже по груди, Атей і Орія забралися, підхоплені дужими руками, у човен.
Весла разом сплеснули о хвилі, і човен понісся стрілою по течії Великої ріки…
— Ми воїни-анти, — розповідав воїн із довгим чубом, поки човен летів, гойдаючись на хвилях Борисфену, — мене звуть Доброгаст.
— Я чув про ваш народ, — промовив Атей, який почувався у товаристві веселих і дужих воїнів, немов у колі побратимів.
— А хто ж не чув про нас!? — щиро здивувався воїн. Більше ми любимо воювати у човнах — безліч річок пронизує Великий Степ, і ми звикли мандрувати ними на своїх байдарках, як ви, скіфи, по степу на своїх спритних конях. Ми вирощуємо хліб і розводимо бджіл. Поселення наші розкидані скрізь, але здебільшого вздовж річок та у перелісках. Ми побратими скіфів, і чимало наших воїнів увійшло до братства Срібного Яструба. Вождь Отан попрохав нас слідкувати за тим, що робиться вздовж берегів Борисфену — від місця, де знаходиться Могила Анахарсія, і до долини, де річка Сірої Вовчиці впадає в Борисфен. Пси-вбивці — наші закляті вороги, ми давно помітили, як ви тікаєте на конях вздовж берега і як болотяні пси біжать по ваших слідах.
— Ми вдячні вам за порятунок, — промовив Атей, — але нам якнайшвидше треба потрапити до Сірої Вовчиці.
— Не переймайся, друже, — посміхнувся Доброгаст, — думаю, що ви поспішаєте встигнути до початку двобою між воїном Срібного Яструба та воїном готсько-аланського союза. Ми якраз прямуємо до річки Сірої Вовчиці, ось і станемо для вас в нагоді…
…Човен антів стрімко летів по хвилях Борисфену. Атей навіть примружив очі — сонячні відблиски яскравими плямами коливались на воді і миттєво розліталися дзвінкими бризками від дружних ударів веслярів. Човен швидко відплив від берега. Декілька зелених стріл, щоправда, вилетіли з очеретяних хащів і вп’ялися в дерев’яний борт, ще декілька, не долетівши до човна, зникли у річкових хвилях. Здавалося, небезпека остаточно залишилася позаду, і тепер вже ніщо не могло завадити Атею та Орії дістатися до рівнини Сірої Вовчиці та передати Сагіру Щит Таргітая. Антські воїни здавалися міцними й звиклими до військових виправ. Їх засмаглі обличчя були спокійними, а очі пильно вдивлялися навкруги.
Атей чимало чув розповідей про антів — скіфи, які звикли воювати на суходолі і переважно кінними загонами, з повагою ставилися до антських воїнів. Анти могли долати на своїх швидких човнах чималі відстані за короткий час, несподівано висаджуватися на берег, застаючи своїх ворогів зненацька, могли годинами сидіти під водою, дихаючи через пусті стеблини очерету, а потім, перечекавши, поки вороги підуть геть, блискавично напасти, з’явившись з-під води, немов річкові демони. Вважалися анти також і неперевершеними бійцями в пішому строю: зібравшись у могутні, немов мури, лави, вони відчайдушно атакували ворогів. Анти вважали, що найкращим подарунком для воїна є смерть у бою зі зброєю у руках, тому завжди билися до останнього.
— Зазвичай ми панцири не носимо, — розповідав Орії та Атею Доброгаст, — найміцнішим захистом для воїна є його дух, тому й до бою наші найкращі воїни виступають, показуючи ворогу зневагу до військового вбрання.
Атей давно вже помітив великий круглий оберіг, який висів на шиї антського провідника. Оберіг нагадував військову фібулу, але був трохи меншим за неї. Він був зроблений зі срібла, здавався дуже старовинним. Срібло вже давно почорніло, але складне плетиво його візерунку було схоже на візерунки, викарбувані на Щиті Таргітая. Посередині оберегу тьмяно блищала маленька фігурка яструба.
Доброгаст помітив прискіпливий погляд Атея і замовк. Хлопець опустив голову і міцніше обхопив руками Щит Таргітая.
— Як твоє ім’я, скіфе? — почув він запитання Доброгаста.
— Атей.
— Ти син коваля Аріанта?
— Так. Ти знаєш мого батька? — здивувався хлопець.
— Так, ми разом з ним воювали у…
Але Доброгаст не встиг сказати, де він воював разом з ковалем Аріантом.
— Драккари[30] данів! — почувся крик антського воїна, який стояв на носу човна.
Дани іноді запливали на своїх високих човнах із зображеннями драконів та грізних північних богів у води Борисфену. Вони торгували і досить часто грабували кораблі, що зустрічалися їм по дорозі. Тепер прийшлося і Атею побачити їх на власні очі…
…Три драккари швидко наближалися. Один йшов прямо на човен антів, а два інших наближалися, затискуючи його з обох боків, немов у лещатах. Гострі носи човнів з різьбленими головами драконів хижо розсікали хвилі. Вздовж бортів пінилися білі буруни. Воїни у рогатих шоломах вже скупчилися на бортах, готуючись до абордажу. Їх зброя — довгі мечі та бойові сокири — грізно зблискувала на сонці. Декілька списів майнули чорними тінями у повітрі і вп’ялися у борт і ніс антського човна.
Доброгаст нахилив голову і грізно зблиснув очима з-під кошлатих брів. Драккари йшли набагато швидше, ніж човен антів.
— У плавні! — крикнув антський ватажок веслярам і кормчому. Весла дружно вдарили по воді, і човен антів почав спритно розвертатися, прямуючи до зелених очеретяних хащ. Бойові човни данів були великі, і кількість воїнів на них була в декілька разів більше, ніж антів, але драккари значною мірою поступалися човну антів у швідкості. Поки анти розвертали свій човен, ціла хмара стріл здійнялася з драккарів, але анти встигли прикритися щитами, захищаючи себе і веслярів.
Атей теж кинувся на борт, виставивши перед собою Щит Таргітая. За спиною він чув тяжке дихання Орії, яка вчепилася у його плече.
Тепер дани щосили налягли на весла, намагаючись наздогнати антів та відрізати їх від берега. Тільки тепер Атей помітив невеличкий, майже непомітний прохід, який відкривався у суцільній стіні очерету. Здавалося, що анти встигають дістатися до цього проходу. Раптом з борту драккара, який опинився найближче, у повітря зметнулося більше десятка гаків, прив’язаних до довгих цупких мотузок. За мить гаки вже стирчали у бортах човна. Атей встиг відбити один гак Щитом, але другий зачепився за верхній край Щита. Хлопець відчув сильний поштовх і ледь не полетів у воду, ледве втримавшися на ногах. Атей вчепився у Щит обома руками, впавши грудьми на край борта. Орія вхопила Атея за плечі, але хлопець відчував, що ще мить — і він не зможе втримати Щит Таргітая.
Раптом у повітрі зблиснуло лезо меча, яке розрубало мотузку, до якої був прив’язаний гак. Атей не втримався на ногах і впав на дно човна.
— Захищай Щит Таргітая! — почув хлопець над головою гучний голос Доброгаста. Над головою антського ватажка майнула стріла, але ант встиг перехопити її рукою і відкинути у бік.
Тим часом човен антів закрутився на місці. Анти намагалися обрубати гаки своїми мечами, але дани не припиняли стріляти з луків, і декілька антів, які намагалися звільнити човен, полетіли у воду, поцілені ворожими стрілами. Драккар швидко наблизився і дани скупчилися на борту, готуючись стрибати на човен антів.
— Списи до бою! — загорлав Доброгаст.
За мить анти наїжачилися довгими списами. Щось свиснуло у повітрі.
Доброгаст відштовхнув Атея і виставив перед ним свій дерев’яний щит. Велика сокира уп’ялася прямо у середину щита, розколовши його на дві половини. Атей побачив гота, який метнув сокиру. Це був справжній велетень. Його могутні плечі та руки були вкриті татуюванням. На широкій спині куйовдилася ведмежа шкіра. Він несамовито горлав і нагадував велетенського розлюченого ведмедя.
— Це берсерк — навіжений воїн-ведмідь, — вигукнув Доброгаст, — зараз дани підуть на абордаж!
Дани войовниче загорлали і почали стрибати на човен антів. Декілька з них впали у воду, пронизані антськими списами. А ті, хто встиг заскочити на човен, зійшлися у несамовитій січі з антами. Атей притиснувся до щогли і розгублено озирнувся, шукаючи зброю. Він побачив готський спис, який стирчав з палуби човна. Атей ухопив його і ледь висмикнув з деревини. Відчуваючи себе готовим до бою, хлопець підняв очі і скрикнув від несподіванки.
Йому здалося, що прямо на їх човен летить величезний ведмідь, який тримає у одній лапі довгий меч, а у другій широку сокиру. Через мить воїн-ведмідь тяжко опустився на палубу антського човна. Його шкіряні чоботи, підбиті залізними цвяхами, здавалося, ось-ось потрощать палубу на луски. Берсерк люто заревів і кинувся на антів. Решта данів, яких ставало все більше і більше на антському човні, підхопили його заклик. Закипіла відчайдушна різанина. Атей відскочив до корми і звідти метнув спис у берсерка. Спис свиснув у повітрі і вп’явся у ногу берсерка, але той, здавалося, навіть не помітив поранення і висмикнув спис легко, немов тростинку, та переламав його.
Доброгаст підхопив данську бойову сокиру, що стирчала в його потрощеному щиті, і стрибнув назустріч берсерку. Спалахнула блискавична сутичка. На мить воїни припинили запеклий бій, здивовано споглядаючи, як антський ватажок намагається подолати несамовитого велетня. Але невдовзі стало зрозуміло, що довго витримати цей бій він не зможе. Декілька відчайдушних атак берсерка Доброгасту вдалося дивом відбити, але раптом держак бойової сокири переламався навпіл. Втративши зброю, Доброгаст ухилився від удару сокири берсерка і відскочив, притиснувшись спиною до борта човна. Сокира зблиснула прямо над його головою і майже перерубала щоглу, глибоко вгрузнувши у цупку деревину.
Скориставшись цією миттю, Атей стрибнув до Доброгаста, намагаючись передати йому Щит Таргітая. Помітивши хлопця, берсерк випустив сокиру і, високо здійнявши меч над головою, кинувся на Атея. Хлопець, інстинктивно зігнувшись, прикрився Щитом від меча, який, мабуть, був на дві голови вище за нього самого. Яскравий промінь сонця, що вже хилилося до обрію, відбився від срібного яструба посередині Щита і засліпив очі берсерка. Той, здавалося, остаточно збожеволів. Вронивши меч, він закрутився на місці. На його роті виступила піна, очі налилися кров’ю. Атей очманіло дивився на нього. Раптом берсерк ухопив якийсь щит і почав гризти його край. І дани, і анти, тяжко дихаючи, дивилися на воїна-ведмедя. Берсерк на мить застиг і несподівано кинувся на данів. Ті намагалися відбиватися від нього, але він легко підхопив в оберемок відразу двох воїнів і стрибнув з борта у воду.
Вцілілі воїни антів з переможним закликом кинулися на решту данів.
— Боги відвернулися від вас! — закричав Доброгаст. Очистивши човен від нападників, анти сіли за весла і швидко спрямували свій корабель у плавні — ще два драккари стрімко наближалися до них.
Але до плавень вже було недалеко, і через декілька хвилин човен вже зник у зеленому лабіринті…
…Човен повільно плив, все далі і далі занурюючись у глибину плавень. Частина весел була втрачена під час бою або була зламана. В живих залишилося тільки семеро антів, але майже всі вони були поранені. Атей вдивлявся у зелену стіну очерету, яка зависала над головою. Згадка про очеретяних псів не давала йому спокою — він все очікував нового раптового нападу.
Доброгаст, здавалося, теж був чимось стривожений. Час від часу він кидав погляди на Щит Таргітая.
Нарешті човен вперся носом у якійсь острівець, порослий соковитою травою.
— Назад нам повертатися неможна — скоріше за все, мстиві дани чекають нас біля плавень. Їх великі човни не можуть заплисти у протоки між очеретом, але і просто так змиритися з поразкою вони навряд чи погодяться, — промовив Доброгаст, — отже прийдеться нам далі пробиратися пішки — вийдемо на берег і там вже спробуємо вибратися до табору ватажка Велемира.
Анти, Атей і Орія вибралися з човна і пішли за Доброгастом, який повів їх якоюсь майже непомітною стежкою. Іноді їм приходилося йти по пояс у воді, і невдовзі їх обличчя вкрив товстий шар бруду і ряски. Доброгаст і звичні до таких подорожей анти самі густо змастили обличчя болотяною грязюкою. Спочатку Атей і Орія здивовано дивилися на них, аж поки не здогадалися, що це єдиний захист від болотяної комашні, яка під вечір темною хмарою зависла над очеретом.
Нарешті вони вибралися на берег. Атей і Орія, яким вже вдруге за цей день прийшлося човгати по очеретяних лабіринтах, майже без сил впали на землю, не в змозі навіть змити обличчя.
Доброгаст, переконавшись, що навколо не криється ніякої небезпеки, підійшов до Атея.
— Ти є Зберігачем Щита Таргітая? — прямо запитав ватажок антів у хлопця.
Атей здивовано подивився на нього і знизав плечима.
— Добре, — після короткої мовчанки промовив Доброгаст, — я знав, що твій батько працює над Щитом Таргітая. Останній раз я бачив Аріанта, коли він збирався відправитися у Нартію — Країну сорока річок, але битва біля Урочища Трьох Мечів завадила йому це зробити.
Почувши про загадкову Нартію, Атей стрепенувся і мимоволі вигукнув:
— Нартія!
Доброгаст уважно подивився на нього:
— Ти знаєш про Нартію? Тобі батько передав таємницю про шлях до цієї країни?
Атей зам’явся. Він не знав, як передати анту обставини, за яких почув від батька про Нартію.
— Я бачив Щит Таргітая у твоїх руках. Він вже має велику і магічну силу, але я не помітив на ньому знаку Золотого Дебета, а без цього знаку сила Щита буде не повна. Я бачив, як цей Щит здолав навіженого воїна-ведмедя данів, але протистояти магічним силам Темного світу він поки що не може, тому Гістас так полює за ним.
Атей розгублено мовчав. Мовчав і Доброгаст, пронизливо дивлячись на хлопця. Нарешті Атей наважився запитати:
— І мені тепер необхідно потрапити до Нартії? Але як?
— А хіба ти не знаєш?
Атей згадав слова, які востаннє почув від батька під час видіння на кургані Анахарсія — Щит, Курган, Сонце…
Доброгаст подивився на небо — сонце поступово хилилося до заходу.
— Нам треба поспішати, — замислено промовив ант. Як тільки сонце впаде до обрію, ти зможеш з кургану Кам’яного Воїна потрапити до Нартії. І там поставити Знак Золотого Дебета на Щит Таргітая.
— Але я не знаю, як потрапити з цього кургану до Нартії, — заперечив Атей, — і до того ж завтра я маю бути на річці Сірої Вовчиці!
Доброгаст посміхнувся:
— Ти зможеш, і не хвилюйся — ти не запізнишся — у Нартії час йде зовсім по-іншому. А нам вже треба вирушати.
Навряд чи Атей багато що зрозумів зі слів Доброгаста, але більше запитувати не став.
Тим часом анти, які вже встигли промити та перев’язати свої рани, були готові до походу. Ватажок майнув рукою, і вони швидкими кроками відправилися вздовж берега по дну якогось глибокого, порослого деревами байраку.
Атей і Орія намагалися встигати за ними, але, незвичні до довгих піших переходів, почали відставати. Помітивши це, Доброгаст кивнув своїм воїнам головою, і ті трохи стишили свою ходу. Через деякий час вони почали видиратися, хапаючись за стовбури дерев, з урочища.
Вже між зеленим густим листям заводнилося синє передвечірнє небо, як у стовбур, біля якого стояв Доброгаст, вп’ялася довга стріла. Анти миттєво збилися до купи, закрившись щитами та виставивши наперед списи і мечі. Тільки Доброгаст, який спочатку схопився за меч, скосив око на стрілу і гучно зареготав:
— Ти вже зовсім сивий, Велемире, а все полюбляєш ці дитячі вибрики!
— Добре, наступний раз придумаю щось більш дотепне! — почувся чийсь веселий голос, і Атей побачив кремезну постать воїна-анта, що з’явилася поміж дерев. На широких грудях того тьмяно блищав оберіг з фігурою срібного яструба.
— Вітаю тебе, Велемире! — підняв руку Доброгаст.
— І тебе нехай береже Даждьбог, Доброгасте! — відповів Велемир, — ти прийшов вчасно, зараз наша сотня вирушає до річки Сірої Вовчиці.
Доброгаст озирнувся, подивився на Атея і промовив, дивлячись прямо у очі Велемира:
— Здається, що шлях нашої сотні проляже зараз до кургану Кам’яного Воїна.
Глава 16. Андрофаги[31]
Невдовзі вони видерлися з байраку, і перед очима здивованого Атея виникла дивовижна картина. Вздовж краю байраку стояло близько двадцяти тяжких, окутих залізом возів із високими бортами. До кожного з возів було запряжено по два, а до деяких і по чотири воли. Більше сотні антів у повному озброєнні стояли біля возів, очікуючи наказу Велемира вирушати.
Той коротко порадився з Доброгастом, і довга валка возів повільно почала розвертатися, прямуючи у глибину степу.
Попереду на конях їхали Велемир та Доброгаст. Ще декілька антських вершників розсіялись на відстані декількох пострілів з луку навколо, пильно вдивляючись навкруги. Переважна частина антських воїнів йшла пішки вздовж возів, і тільки декілька поранених воїнів їхали у возах. Забралися у вози і Атей з Орією.
Атею знов здалося, що він опинився на човні і повільно пливе між зеленими степовими хвилями. Іноді валка майже зовсім зникала серед високих степових трав, і лише де-не-де можна було побачити широкі білі полотняні сорочки антських воїнів, коливалися над травою наконечники списів та чулося ремигання волів та рипіння тяжких возів.
Схилившись на Щит Таргітая, Атей непомітно для себе почав кліпати очима. Але заснути йому так і не вдалося. Сильний запах гарі примусив його підвестися. Навколо він побачив випалений степ. Загін антів тепер пересувався по землі, вкритій товстим шаром чорного попелу. З-під ніг воїнів попіл підіймався у повітря темним димом, і невдовзі загін просувався далі серед чорних клубів. Для того щоб не захлинутися у цій хмарі, воїни закрили обличчя шматками тканини. Атей майже нічого не міг побачити попереду. Ант, який йшов біля їх возу, замислено промовив:
— Не до добра це — хтось степ випалив, щоб жоден загін непомітним не пройшов. Може, це на нас якась ворожа сила очікує?
Не встиг ант промовити ці слова, як вдалечині з’явився високий стовп пилу. Невдовзі всі побачили, що це наближається один із кінних антських розвідників. Підскочивши до Доброгаста і Велемира, розвідник, захлинаючись від пилу, захрипів:
— З боку Могили Сайтоферна наближаються андрофаги! Їх багато — не менше тисячі!
— Як ти здогадався, що це саме андрофаги? — запитав його Велемир.
— Я впізнав їх по черепах на списах! — промовив ант, витираючи чорне від пилу обличчя.
Доброгаст і Велемир перезирнулися.
— За останні двісті років андрофаги не наважувалися з’являтися у Скіфському Степу, — замислено промовив Велемир.
— Здається, що це Гістас привів їх сюди, — повільно сказав Доброгаст, — і я здогадуюсь, на що саме вони полюють.
— Ну що ж, — посміхнувся Велемир, — мало хто з них повернеться до своїх лісів та на свої гнилі води. Готуємо бойове коло!!!
Не встиг ватажок антів дати наказ, як на обрії з’явилися високі клуби чорного пилу. Здавалося, що зловісна чорна хмара впала з неба на землю і покотилася, пожираючи все на своєму шляху. Атей стиснув Щит Таргітая і безпорадно озирнувся. Без зброї він відчував себе геть безпорадним. Він озирнувся на Орію, яка вдивлялася у насуваючу хмару. В руках вона тримала данський кинджал, який забрала з собою після бою з берсерком.
Анти швидко утворили з возів велике коло, випрягли волів і позаганяли їх у середину. Діяли вони звично і зосереджено. Через мить замість довгої і трохи безладної валки у полі виникла дивна фортеця. Тим часом воїни скріпили вози між собою тяжкими ланцюгами і приготувалися до бою. Атей, звісно, чув розповіді про андрофагів — зловісний народ людожерів, який жив у темних лісових хащах, серед трясовин і річок з гнилими водами. Горе було тим людям, які потрапляли у край андрофагів, але ніколи Атей не чув, щоб андрофаги наважувалися вибиратися у володіння скіфів або сарматів…
Тим часом вже можна було почути тупіт коней і пронизливі бойові вигуки андрофагів. Втім, ці бойові заклики скоріше нагадували завивання розлючених псів. Попереду загону людожерів неслися чвалом на конях біля двох сотень вершників, а за ними справжньою хмарою сунули сотні і сотні піших воїнів. Одягнуті андрофаги були в кошлаті звірячі шкіри, на списах вершників біліли людські черепи. Обличчя андрофагів були розмальовані білою фарбою, і здавалося, що на антів насувається військо кістяків із вишкіреними черепами. Пил від тисяч ніг підіймався над головами, і невдовзі все навколо затягнуло темним туманом чорного попелу.
Анти підняли свої луки, Велемир майнув рукою, і сотня стріл свиснула у повітрі. Анти стріляли швидко, і вершники-андрофаги десятками валилися з коней, але пил і задуха заважали влучно стріляти.
Андрофаги підігнали своїх коней до самих возів. Деякі з них намагалися перескочити через вози, але анти збивали їх з коней ударами мечів та сокир, насаджували на свої довгі списи. Біля Атея впав навзнак поцілений стрілою антський воїн. Хлопець підхопив його лук і поклав на тятиву стрілу. Прямо на віз, за яким стояли вони з Орією, неслося троє вершників. Атей вже бачив їх порожні, немов вицвілі очі, незграбні, але хижі постаті. Атей вистрілів у андрофага, який вирвався вперед. Стріла пронизала йому плече, і людожер, захитавшись, повалився з сідла. Атей підхопив другу стрілу, але не встиг вистрілити — другий вершник вже впав обличчям у попіл із кинджалом Орії у грудях. Але третій андрофаг вже розігнав свого коня і майнув через віз. В руках у нього була довга палиця, на кінці якої була прикріплена довга загострена на кінці кістка. Атей встиг вистрілити, але людожер підставив свій дерев’яний щит, і стріла вп’ялася у його край. Хлопець схопив Щит Таргітая — удар кінських копит вибив його з рук. Андрофаг опинився за спиною Атея. Скіф підскочив — прямо перед собою він побачив піднесену догори зброю людожера. Ще мить, і кістка розпорола б груди Атея. Раптом Орія кинулася між ним і вершником.
— Ні!!! — закричав Атей. Зблиснула кістка, і дівчина покотилася по чорній землі, тримаючись за ліве плече з якого бризкали цівки крові. Атей кинувся до неї, але людожер щосили вдарив його щитом по голові. Хлопець знову впав на вкриту попелом землю. Андрофаг зіскочив з коня і стрибнув на нього. Нога у шкіряному чоботі (Атей намагався не думати, з якої шкіри були зроблені ці чоботи) наступила на горло хлопця. Атей відчув смердюче дихання і заплющив очі, готуючись до смерті.
Але він так і не дочекався останнього удару. Тягар, що тиснув на його горлянку, зник. Атей побачив, що андрофаг повільно падає, прохромлений наскрізь мечем Доброгаста.
Атей підвівся на ноги — тепер він бачив все, що відбувалося навколо, немов через густий туман. Він нічого не чув. Велемир піший бився із чотирма вершниками-андрофагами, які крутилися навколо, Доброгаст щось наказував своїм воїнам. Навколо табору неслися навіжені коні без вершників. Вціліли вершники відступили — піші андрофаги скупчилися натовпом навколо возів антів, але поки що не наважувалися піти на приступ. Не наважуючись атакувати бойовий табір антів у лоб, вершники андрофагів із гиканням та свистом закружляли навколо нього, охопивши широким кільцем. На повному галопі вони осипали табір хмарами стріл. Час від часу один за одним падали поцілені стрілами анти.
Атей озирнувся назад — Орія лежала, тримаючись обома руками за ліве плече, з якого струменіла кров, і ледь хапала ротом повітря. Все навколо знову вибухнуло звуками — галасом воїнів, свистом стріл та хропінням коней.
Хлопець кинувся до неї.
— Ти її зараз не зможеш врятувати, — почув він голос Доброгаста. Її порятунок знаходиться на кургані Кам’яного Воїна.
— І де цей курган? — запитав Атей, намагаючись затиснути широку рубану рану Орії.
— Ось там, за спинами андрофагів, — коротко кивнув Доброгаст у бік ворогів, — зараз ми спробуємо пробитися до нього якомога ближче, але далі тобі прийдеться добиратися до кургану самому…
…Андрофаги готувалися до приступу. Їм здавалося, що анти вже не зможуть чинити опір. Але раптом вози почали рухатись. Жилаві сильні руки антських воїнів розвертали вози і повільно котили їх уперед. Тепер замість кола вози вишикувалися у гострий клин, вістря якого прямувало прямо у середину натовпу андрофагів. Поки одні воїни штовхали вози, інші осипали людожерів стрілами. Час від часу андрофаги кидалися на пересувну фортецю, але анти спритно відбивали їх безладні наскоки. Клин, який утворили вози антів, поступово, але невпинно розсікав навпіл натовп андрофагів…
— Гони коня прямо на сонце! — промовив Доброгаст, зіскочивши зі свого коня і кидаючи повіддя до рук Атея, — ми спробуємо протриматися до твого повернення. Будь обережним — занадто багато тепер залежить тільки від тебе.
Атей вскочив у сідло, поправив Щит Таргітая у себе за спиною і останній раз озирнувся навколо. Орія лежала непритомна. Її одяг був просякнутий кров’ю. Анти перев’язали її рану білою тканиною, але на ній вже виступали криваві плями. За возами вирувала юрба андрофагів.
— Зараз вони підуть у наступ! — крикнув Доброгаст і простягнув Атею акінак, — він допоможе тобі, вперед!
Анти знову посунули вози уперед, їх списи і стріли опустилися на тих андрофагів, які скупчилися попереду. На якусь мить юрба людожерів розступилася, залишаючи вбитих та поранених.
Почулося виття — андрофаги щільним кільцем оточили табір. Закипіла несамовита різанина. Анти, заскочивши на вози, ледь встигали наносити удари людожерам, що очманіло лізли на табір.
Атей зчепив зуби і щосили вдарив коня закаблуками. Слухняний кінь заіржав, став на дибки та рвонув вперед. За декілька стрибків він дістався до переднього возу і одним стрибком перелетів через нього.
Андрофаги ошелешено застигли, дивлячись на відчайдушного вершника, який пролітав над їх головами. У Атея захопило дух, йому здалося, що він зараз піднесеться у гору і полетить, немов Таргітай, назустріч сонцю. Кінь напрочуд легко опустився на землю і стрілою полетів уперед. Декілька андрофагів кинулися йому навперейми, але покотилися по землі, збиті могутніми кінськими грудьми. За мить Атей вже побачив високий курган, на якому знаходився великий камінь, що нагадував якогось могутнього воїна, який сів відпочити, але так назавжди і залишився, перетворившись на кам’яну брилу.
За спиною Атей чув свист і тупіт копит гонитви. Він обернувся — не менше десятка вершників-андрофагів кинулися за ним. Атей хльоснув коня кінцем повідця. Але гонитва наближалася. Втім, і курган вже був зовсім поруч. Атей вилетів на курган і розгублено закрутився навколо кам’яної брили. Серце його закалатало — з усіх боків до кургану, оточуючи його щільним кільцем, наближалися вершники-мерці Гістаса. Атей перехопив Щит Таргітая на руку, ледь встигаючи захищатися від стріл, які з усіх боків сипалися на нього.
Вороги вже гнали своїх коней, збираючись на курган. Атей побачив Гістаса, який повільно підіймав свій лук.
— Таргітай!!! — закричав Атей і погнав свого коня на кам’яну брилу. Прямо над брилою вже зависав червоний диск сонця, яке ось-ось збиралося закотитися за обрій. Кінь Атея заскочив на брилу і стрибнув уперед, здавалося, прямо назустріч стрілам і списам ворогів…
…На мить Атею здалося, що його кінь летить по широкому червоному променю, який проліг від сонця. Але потім все поглинув червоний, яскравий і чарівний потік…
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги