Шляхом «Леґенди»

*

* * *

Іван Климів організував на Руській вул. у «Просвіті» зустріч усіх колишніх українських політичних в'язнів. Харчі на те прийняття привіз член ОУН з-під Поморян Іван Гусак. Я не міг узяти участи в тому прийнятті через навал праці, але опісля шкодував, що не пішов, бо, як оповідали присутні, варто було все лишити й піти стрінути багатьох старих друзів.

На мене натискав Климів, щоб писати свої вражіння з большевицької тюрми. Врешті я почав диктувати секретарці Любі свої спостереження з тюрми. Більше уваги присвятив Арпадові Березовському, як членові КЕ ОУН. Я писав, що Арпад дуже по-геройському витримував усі тортури й не признавався, та вкінці не витримав – заломився. Це він тяжко переживав, але я висловив думку, що все таки, як член КЕ ОУН, він повинен був витримати до кінця.

Згадав теж, що я йому робив докори, чому в камері він волів перебувати в товаристві польських науковців, а обминав членів ОУН, селянських хлопців. Я подав усі справи, про які знав, і прізвища, які міг запам'ятати.

Докладно описав я перехід нашого Першого Пробойового Відділу через Буг і бій із частинами військ НКВД, та врешті про хід слідства над нашою групою. Всі трималися мужньо, за вийнятком одного члена з охорони Приступи зі Сокальщини. Одначе він не міг нічого пошкодити нашій групі, бо нікого не знав і не міг вказати, хто був учасником групи. Понад двадцять сторінок машинопису я передав Іванові Климову.

Не минуло кілька днів, як до мене прийшла Дарка Коверко й хотіла довідатися всі подробиці про свого батька о. Коверка. Я все розповів і старався її потішити. Вона мужньо прийняла найгіршу можливість долі свого батька.

При тій нагоді сказала, що читала мій спомин про Бриґідки й висловила жаль, як я міг такі критичні думки подати про Арпада Березовського. В її очах Арпад був ідеалом під кожним оглядом. Я трохи шкодував, що висловився в такому сенсі про Арпада, але моє сумління було чисте, бо нічого не сказав неправдивого.

Пишучи свої спостереження, я був переконаний, що це матеріял тільки для Климова й до архіву. А вийшло, що Іван Климів спомин давав читати ширшому оточенню. Можливо, що я був засуворий у своїй оцінці до поодиноких провідних членів ОУН.

* * *

Мабуть це було 6-го липня 1941 р., в неділю. На подвір'ї св. Юра між храмом і митрополичою палатою, з боку Городецької стояв побудований польовий престіл. Відправлялася Архиєрейська Служба Божа, в якій брало участь кількох єпископів і багато священиків. Служба Божа була в наміренні жертв, які впали з руки московсько-большевицького НКВД по тюрмах у Львові, та на інтенцію українського народу, який почав будівництво свого власного державного життя. Урочисто був прочитаний пастирський лист Митрополита Кир Андрея Шептицького до українського народу з нагоди проголошення відновлення української держави Актом 30-го червня 1941 р.

Заздалегідь я вибрав собі місце на бальконі від хорів катедри, якраз напроти балькону митрополичої палати. Я міг слухати величаву Службу Божу, бачив непроглядні маси народу, які заповнили все подвір'я і стояли аж до городу. На мене зробила велике враження поява Митрополита Кир Андрея на бальконі палати. У повній своїй величі і ясності, як справжній князь Української Церкви. Лагідне обличчя і ясні розумні очі із блаженною усмішкою гляділи на своїх вірних.

Піднялася вгору права рука із хрестом, і на хвилину мої очі відірвалися від туземних справ, спочили десь у всесвіті, благали у Всевишнього зіслання ласки для українського народу. Нарід, як на команду, приклякнув і, мов заворожений, вдивлявся у свого духового Провідника, приймав із глибокою вірою Архиєрейське благословення.

Для мене це була велика подія, яка зробила особливе враження. Подібно я переживав хвилини духового піднесення, коли стрінувся перший раз із Провідником ОУН Степаном Бандерою.

Митрополит виглядав зі своєю сніжною бородою як святець. На бальконі вже не було нікого, а я ще стояв і вдивлявся в те місце, де перед тим сидів Митрополит. Стояв, як зачарований. Дякував Всевишньому, що дозволив мені побачити найбільшу українську людину нашого століття.

39. НАЦІОНАЛЬНА МАНІФЕСТАЦІЯ

Через кілька годин після Архиєрейської Служби Божої в Оперовому Театрі мало відбутися врочисте проголошення Акту 30-го червня. Мені було зручно їздити по місті, бо мав до диспозиції авто й шофера. «Б'юїка» зареквірувала військова німецька частина й тому для більшої безпеки я взяв до вжитку старого «Форда», який своїм виглядом не притягав уваги німців, але й теж не був справний. Не раз мотор згасав, і треба було добре покрутити корбою, щоб його знову запалити.

Так, як я домовився з «Очкою», забрав її з хати до театру, але в душі мені робилося ніяково на згадку, що авто може по дорозі зупинитися.

І дійсно так сталося. Вже недалеко театру на вул. Казимирівській, ми мусіли лишити старого «Форда» на вулиці й решту дороги пройти пішки.

Заля була виповнена вщерть, на сцені сиділа почесна президія. Я конче хотів побачити прем'єра Я. Стецька, якого ще не бачив, але не знав, як він виглядає.

Були промови, привіти, а самий акт проголошення відбувся дуже урочисто. Спонтанно нарід піднявся з місць і довго-довго лунали оплески, багато пань плакало з радости.

Могутньо лунав український національний гимн, лунав уперше свобідно по двадцяти кількох роках. Чи міг тоді хтось не радіти? Такі події трапляються раз на десятиліття, а то й на цілі століття. Припускати можна, що багато з присутніх знало, що не встоятись українській державі перед німецьким імперіялізмом, але сам факт проголошення відновлення української державности, перед делегатами з усіх закутин України, де вже не було большевиків, перед тисячами українських мешканців Львова, був актом історичного значення, бо ідея визволення України і створення УССД була дорога для кожного національно-свідомого українця. Можна сміливо твердити, що тогочасний акт 30-го червня був виявом волі всіх українців, національно думаючих по-державницькому. Стрічалися одиниці, які приїхали із Кракова, а зачисляли себе до ОУН під проводом полк. А. Мельника й були невдоволені з Акту, але вони добре відчували опінію українського населення і своєї негативної думки тоді навіть нікому не важилися вголос висловлювати, бо такою поставою були б себе осмішили в обличчі загалу.

Щойно по ліквідації німцями Українського Державного Правління появлялися одверті закиди проти Акту. Це робилося із двох причин: по-перше, щоб таким чином поборювати своїх політичних противників, а по-друге, щоб не наражатися новому окупантові. Можна сміло твердити, що в тому часі мельниківці поставили себе в позицію передвоєнного УНДО. Вони були за самостійну Україну, але не хотіли робити цього наперекір німцям, які вважалися найбільшою потугою у світі. Боротися проти німців, це було, на їх думку, безглуздям, і шкода жертв. Такі концепції відповідали льоялістам і слабодухам, тож вони не мали популярности серед українського загалу.

Українське Правління на чолі із прем'єром Я. Стецьком відкинуло вимогу німецької влади відкликати Акт проголошення й лишилося вірним ідеї до кінця. Не минуло кілька тижнів, як члени уряду, які були членами ОУН, були заарештовані разом із прем'єром Я. Стецьком і відставлені до тюрми, а опісля до концентраційного табору. Члена уряду Равлика, як я згадував, скоро розстріляли.

Та все таки українська адміністрація в місті Львові сама не ліквідувалася. Ще довший час діяла команда міста на вул. Лозінського, порядкова українська міліція, дільницеві уряди й ін. Мобілізаційний пункт був теж довше діяльний, і звідти відходили вишколювані члени Похідних Груп ОУН на схід.

Тимчасова команда міста зліквідувалася цілковито, і всі обов'язки перебрала команда на вул. Лозінського. В будинку Сестер Сакракерок я мав заховані доброякісні радіоапарати, призначені для ОУН. Іван Климів казав один із тих апаратів завести до дому інж. Михайла Кравцева, ще перед його арештуванням.

Цього старшого члена УВО-ОУН я вперше мав нагоду пізнати. Шпакувате волосся надавало вже поваги його віку і становищу (він був членом уряду).

Урядження в хаті було стилеве, килими й вишивки надавали їй чисто українського стилю.

З першого разу я оцінив пані Кравців Меланію як «маму» українських підпільників. Я ще мав нагоду пізніше пізнати їх дві доньки в цукерні на вул. Коперніка, коли вже інж. Кравців був арештований.

Треба було подивляти, як холоднокровно, зрівноважено три жінки (мама й доньки) в тяжких умовах життя давали собі раду і без слова нарікань та без страху працювали активно в ОУН.

Такі радіоапарати я роздав кільком провідним членам ОУН, які мусіли слухати заграничні авдиції з усього світу.

З ліквідацією тимчасової команди я залишився без офіційних обов'язків, міг більше присвятити часу організаційній роботі. Омелян Матла коротко працював у ратуші, а опісля на площі Смольки, поки взагалі не відв'язався від урядової праці, яка для української справи не приносила нічого конкретного.

Я часто заїздив до команди й там мав стрічі з поодинокими членами ОУН. Особисто пізнав коменданта інж. С. В., шефа політично-слідчого відділу Турковського, Ярка Пришляка, І. Яроша, які працювали в команді. Там я міг користати з услуг секретарок, які мені часом переписували матеріяли на машині.

В тому часі була найкраща нагода врешті відвідати моїх батьків. Тож шоферові Чучманові я сказав приготовити старого «Форда» на дальшу дорогу.

40.РОДИНА

Я зголосив свій намір Климову-Леґенді, який не тільки дав дозвіл, а ще й скартав мене, що я так довго не нав'язав контакту з батьками. Я поладнав іще кілька справ, між іншим для мене дуже важливу – мешканеву. Я все ще спав в домі Сестер Сакракерок, якось зовсім не думав розглянутися за помешканням. Так уже привик, що протягом кількох останніх літ за приміщення для мене думала тюремна адміністрація. Всякі такі життєві потреби для мене ще не ввійшли повністю в мою свідомість. І тим разом при нагоді я згадав Омелянові Матлі, чи не порадив би мені, як знайти якусь кімнату.

– Хлопе, а я й забув про те, що ти десь повинен спати, – бідкався Омелян, – я маю обширне помешкання на вул. Шимоновича й радо тобі відступлю одну кімнату, якщо ти хотів би з того скористати.

Я радо погодився, бо там мав і харчуватися. Не гаючи часу, я спакував свою мізерію: волохатий вовняний коц, який мені роздобув чорнявий, якісь дрібнички й одежину ще з тюрми (це вже на пам'ятку), склав усе це в коц і чисто по-тюремному взяв під пахву та пішов попрощатися з господарями дому.

Підійшов під залізну ґрату на коридорі, яка відділювала манастир від колишньої школи, де містилася наша команда. Вийшло кілька сестер, я їм подякував за приміщення й чай, кількома словами сказав, що німці не визнали Української Держави й починають арештувати людей. Та потішив, що їх певно німці не будуть чіпати. Наше прощання було якесь сумне: мені було прикро за дійсність, про яку я сказав чужинецьким сестрам, а вони не бути певні за свою долю в часі німецької окупації.

Я помахав їм рукою і з клунком під пахвою поїхав на вул. Шимоновича. Дружина Матли Гена про все вже подбала, і я мав влаштовану кімнату на першому поверсі з бальконом на вулицю. Тій родині я багато завдячую.

Прийняли мене як рідного, за харчі й кімнату зовсім нічого не хотіли від мене брати. В тому часі я й так ніяких грошей не мав. Правда, мені дали мої друзі В. Лобай і М. Свистун нім. марки, і я видавав на дрібнички, овочі та квіти. Пізніше Іван Климів з організаційної каси позичив мені 700 рублів як державну позичку, щоб я купив собі необхідну ґардеробу, бо штани мусів віддати Пасіці.

Одної п'ятниці я попрощався з новими господарями і з «Очкою», яка тоді була в брата, і поїхав з Чучманом додому у відвідини. Через Жовкву, Камінку Струмілову стрілою подався до Радехова. «Форд» якось добре справувався.

Хоча я поспішав до родинного села Нивиць, то ніяк не міг не відвідати своїх старих друзів у Радехові. Відвідав Льоня Маркова, який мені оповів свої переживання з-під совєтської окупації і про українську владу в Радехові, що упорядкувала всі відносини в місті; Ромка Левицького, який останньо мене віднайшов у Львові, коли вертався, а радше втікав із німецького полону, родину Саганів, Софію Шумську, Ковальчуків й ін. Не було моєї другої мами Ольги Маланяк, яка ще жила у Грубешові.

Не було теж нікого з родини Селезінків – д-ра Я. Селезінку, як арештували в жовтні 1939 р. большевики, так і дотепер не було вістки про нього, дружина Ніна Селезінка вже померла, а заміжня за д-ром В. Чумою донька Ірина та сестра Оля десь жили у Бродах.

Не було теж у Радехові тоді друга від серця Ярослава Бігуна, який у тому часі знаходився у Львові.

За тих кілька років моєї відсутности місто набрало дещо іншого вигляду. На північ від міста було летовище і, як обгорілі птахи, стояли спалені московські літаки. Союз Кооператив був перенесений на Підгай (передмістя Радехова). Там я стрінув Володка Дибайла, кол. в'язня Берези Картузської. В загальному, по московсько-большевицькій окупації місто зубожіло.

Виїхали ми врешті на дорогу, яка вела до с. Нивиць. Здалека я побачив поле під Кривим, де відбулася 1937 р. протиколонізаційна акція, де була висипана висока могила, а яку зразу поляки зрівняли із землею. По обидвох боках дороги стояли попалені московські танки. Поля вже не мали своїх меж, все було переоране на колгоспи. Жито якраз доспівало.

Ми в'їхали на дорогу з вибоями й мусіли поволі їхати. Минули самітну церкву на полі недалеко с. Оглядова, переїхали невеликий ліс, що його називали Остерія, й за горбом виринуло рідне село. Вже бачу верби по обидвох боках дороги, показалися стріхи забудовань, які губилися в садах.

Сонце вже зайшло за лісом, і налягав легкий присмерк. Пільною доріжкою зліва до села йшли дві жінки з хоптою в рядинах на плечах (час, коли пололи просо, а хопту зносили худобі). Жінки, побачивши авто, приспішили хід. Почали підбігати, як видно, конче хотіли перебігти наше авто. Авто промчало, й жінкам ще залишився шмат дороги до шляху. Жінок не можна було розпізнати. Я подумав про своїх молодших сестер.

В селі не було помітних змін. Не доїжджаючи до хати, авто стало, і я хотів несподівано ввійти в хату. Не стукаючи, відчинив двері до світлиці. Наймолодша сестра стала, як поражена на мить. Але це дійсно була мить, вона кинулася з окликом і плачем відразу мені на шию. Тато спокійно підвівся з-за стола, чекав з усмішкою, поки сестра відірветься від моєї шиї.

– Та, дай же мені його розцілувати! – не втерпів тато, – а то задушиш.

– Таж ми ніяк не сподівалися тебе бачити, поминки по тобі справляли, – швидко говорила сестра, щоб якнайскорше про все сказати.

Тато статечно розцілувався зі мною, потиснув кріпко за плечі і тричі перехрестився перед іконами, дякував Богові Милостивому, що мене вернув живим.

На подвір'я ввійшли ті дві жінки з бур'яном на плечах. Кинули чимдуж вантаж на землю й бігцем пустилися до хати. Я пізнав зразу маму і друту сестру.

– Моє серце чуло, що це ти їдеш автом, – почала мама ще з порога.

Утискам і поцілункам не було кінця,

– Сестра не вірила, – продовжувала мама, – «Та що ви, мамо, як він може їхати, адже знаєте, що згинув», – казала вона. Та я якось відчувала, що це ти, тому ми так підбігали, щоб випередити авто.

Приходили сусіди, знайомі і друзі. Цілу ніч провели на розмові.

– В січні 1941 р приходило до нас НКВД, – оповідав тато, – оглядали твої фотографії й одну забрали із собою й нічого не сказали. А ще влітку 1940 р. приходив до нас Володимир Феденишин, просив також дати твою найкращу фотографію. Я випитував його, чи щось чув про тебе. Він мнявся й нічого не хотів сказати. Мама затривожилася й почала плакати, тоді Феденишин подався. «Хоч я мав доручення від організаційного провідника, – оповідав Феденишин, – нічого не казати вам про Богдана, то я таки бачу, що немає потреби перед вами таїти. Богдана НКВД розстріляло в лісі коло Кристинополя з іншими друзями. Тому певно потребують фотографію до архіву». Таку нам сказав новину Феденишин, – продовжував тато. – Можеш собі подумати, як ми тяжко переживали. В той час Іван (тобто мій старший брат) був тяжко хворий після операції. Коли довідався про твою смерть, сказав: «Як немає вже Богдана, то й мені жити не хочеться». Він духово занепадав від того часу, понидів ще кілька тижнів і помер.

Татові задрижав голос, а мені щось теж підійшло до горла і стискало. Я пригадав нашу останню зустріч у вересні 1939 р., коли брат мене відвозив до Радехова. Тоді він, прощаючись, сказав; «Братіку, моє серце чує, що ми більше не побачимось», – і заплакав при тому.

Другого дня я відвідував свояків і друзів. Для мене було великою несподіванкою, що в селі містилася підстаршинська школа, яку провадив відомий член ОУН Карачевський-Свобода. Приємно мені було його пізнати, це був не тільки добрий військовик, але теж і добрий теоретик.

До диспозиції вишкільної сотні була школа й читальня «Просвіти». Все було зорганізовано на військовий лад, утримувалася взірцева дисципліна.

Того ранку сотня мала апель, і селом неслася молитва:

«Боже, вислухай благання». Після сніданку сотня маршувала на польові вправи з повним військовим вирядом. Співали, аж серце раділо. Українське військо. Сюди ще мариво німецької затії ліквідації української державности не дійшло. Нарід на селі переживав повну національну свободу.

За постачання для сотні відповідали дівчата, які, за словами Карачевського, добре справлялися.

– Кажу тобі, – хвалив тато, –наші хлопці нічим не лишилися позаду німців щодо військового знання. Як робили наступ на село, то й німці так справно подібного штурму не провели б.

Два дні мого перебування на селі – це час короткий, але вражень годі було б списати в одному томі.

Знову прощався, й дорога матуся поновно плакала. Ніколи не загрів місця. Наладнала мені клуночки харчів до голодного Львова, не забула теж і за шофера. Я лишив татові найкращі дві стрільби-дубельтівки й автоматичний фльоберт. Тато був завзятий мисливець. Як колись за Польщі позбавили його права полювати, то полював нелегально, а таки полював.

* * *

У Львові ми приємно згадували мою маму й ті клуночки від неї. Та хоч я привіз трохи харчів, то моя матеріяльна сторінка не була зовсім забезпечена. Бракувало сорочок, убрання. Покищо я ходив у напіввійськовій уніформі, яку команда встигла пошити для всієї української міліції. Принагідно Іван Климів поцікавився моїм матеріяльним станом і сказав:

– Чоловіче, твій стан господарський гірший, ніж у мене. Тож порадив мені піти до Суспільної Опіки, яку зорганізували прибулі із Кракова мельниківці. Головою тієї Опіки був колишній мій добрий друг, співреферент одного повітового проводу ОУН на Радехівщину В. О.

– Іди до нього, – казав Климів, – як він до тебе поставиться добре, то може щось дістанеш. Там є кілька наших дівчат, до одної я тобі дам організаційну кличку, тільки уважай, не розконспіруй її.

Я подякував за пораду і кличку та пішов просто до В. О. Йдучи дорогою, думав про В. О., якого дуже поважав. Я його знав ще від 1935 р. як пов. референта Юнацтва. Він писав вишкільні лекції, друкував їх на циклостилі, й на той час це був гарний матеріял для юнацтва ОУН. Пройшло повних 5 років, як ми останньо бачилися, тож, ідучи, я радів, що його стріну.

В кімнаті зголошень якраз сиділа та секретарка, до якої я мав кличку. Я використав зручний момент і подав її кличку. Дівчина трохи збентежилася й підвелася із крісла, не знала як має говорити. Мені здавалося, що вона хотіла стати на «струнко», як перед організаційним зверхником. Причиною була кличка, яку вона мала від Легенди, – думала, що це хтось із Проводу. Коли довідалася, що я хочу дістати якісь «лахи», вона щиро розсміялася і вже поводилася свобідно.

Говорила мені, що одежі є досить, і все залежить від голови В. О.

– Це мій старий друг ще із тридцятих років, тільки я його вже п'ять літ не бачив.

– А чи він знає, що ви не мельниківець? – спитала дівчина.

– Увесь час большевицької окупації я сидів у тюрмі, участи в розколі не брав, і тяжко подумати, щоб хтось міг мене з певністю кудись приділити.

– О, то ви з тюрми? Напевно дістанете найкращі речі, – впевнено казала законспірована дівчина.

Під дверима я несміло постукав. «Прошу» – почув зсередини і пізнав голос В. О. Я увійшов до бюра. З-за стола встав, усміхаючись, В. О., привітався, попросив сідати, й ми завели розмову.

Згадували старі часи нашої співпраці в ОУН арешти, слідство, тюрми й ін. Врешті заторкнули справу новіших часів, і мимоволі виринуло питання розбиття в ОУН. В. О. заступав думку, що тепер недоцільно зражувати собі німецьку потугу, бо боротьба з нею це даремні жертви. Я висловив думку, що ОУН мусить вести власну й незалежну українську визвольну політику, без уваги на те, чи це комусь подобається, чи ні. Німці починають виявляти свою політику у відношенні до Української Держави неприхильну й тому нічого дивного, що ми мусимо скорше чи пізніше з ними боротися, як із черговим окупантом…

– То ти бандерівець? – випалив В. О., порум’янивши на обличчі.

– Якщо «бандерівці» у своїй політиці затримують принципи визвольної політики такі, як я щойно висловив у своїх міркуваннях, – то я є бандерівець.

В. О. почав нервуватися, посувався на кріслі.

– А з того виходить, – продовжував я, – що ти є мельниківець.

В. О. встав із крісла, почав ходити по кімнаті.

– Так, я є мельниківець – майже з гордістю висказав своє переконання В. О.

У тій хвилині я зрозумів, яка мусить бути велика різниця в політичних концепціях, як далеко мусять колишні друзі розходитися в поглядах, які відчужують і ставлять холодний мур. Мені тоді не було прикро, що В. О. міг мати інші погляди, я не думав у тій хвилині, що ми можемо не бути більше друзями.

В. О. ходив, доказував свою слушність. Я слухав і думав, як можна говорити такі нісенітниці, щоб девіза власних сил перестала існувати для українських націоналістів. Надіятись на когось, а ще й на Німеччину, було дуже наївним. Я сидів у тюрмі, коли Гітлер загарбав Австрію, розбив Чехію. Але Карпатської України і її трагедії вистачало, щоб збагнути пляни німців у відношенні до України. Не треба було читати навіть «Майн Кампф-у» Гітлера.

Розмова між нами вже не клеїлася, хоч ми перейшли на інші теми. Врешті я попросив В. О., чи міг би мені щось приділити з магазину, бо ґардероба, яку я маю, вся на мені. О. В. радо погодився помогти мені. Запровадив до магазину, сказав маґазинерові, щоб мені пошукав потрібного одягу, ще щось із ним говорив і попрощався.

Непривітна постава маґазинера до мене, якого я вперше бачив, вразила й діткнула до болячого. «Що ви хочете?» – було сказане таким тоном, що я готов був вийти геть із того маґазину, але потрібних речей я ніде не мав змоги в тому часі дістати.

– Друже, – почав я спокійно, – я вийшов із большевицької тюрми й не маю нічого, крім уніформи, яку бачите на мені.

– А що то за уніформа на вас? – із неприхованою іронією запитав маґазинер.

– Українська, друже, – з відтінком гордости і притиском я сказав і чекав чергової образи на адресу уніформи.

Я вирішив провчити зухвальця, який або підслухав нашу розмову з О. В. і знав про мої симпатії до бандерівців, або, може, про це сказав йому В. О. Фактом було, що маґазинер мене потрактував як якогось ворога.

Мабуть він відчув мою постанову, бо тільки зробив якусь гримасу й, не розпитуючи більше, кинув у мій бік дитячу ковдерку, подушку і якусь пом'яту сорочку. Загорнув я в ковдерку не від серця дані дари, вийшов із похиленою головою й тяжкими думками. Не привик я так ставитися до українців, не зважаючи на різницю поглядів, а ще й тоді коли людині потрібно помогти. Тому постава маґазинера мене досить неприємно вразила.

Оповів я про цей випадок Іванові Климову і трохи ніби жалівся.

– Вчися, друже, приймати життя таким, яким воно. є. Силою треба пробиватись уперед і не зражуватися з невдач, – говорив Іван, усміхаючись і поплескав мене по плечах.

Я признав йому цілковиту слушність і на душі наче б стало легше. Тільки дуже мене стурбувало твердження Івана, що хоч мельниківців є мала кількість, але вони дуже озлоблені на бандерівців і в поборюванні своїх противників не перебирають у засобах.

Незабаром після того я мав нагоду переконатися особисто, як двоє чи троє мельниківців висловили свої погляди про осіб бандерівського середовища.

Як я згадував на початку, що поручник О. Ч. був товаришем Омеляна Матли ще зі шкільних років, тож одного дня прийшов він до Матли ще із двома своїми товаришами, М. Б. і К. М. Перший із них відомий Провідний член ОУН ще з давніх часів, другого я пізнав перший раз.

Розмова була на тему розбиття в ОУН. Було багато говорено на адресу провідних членів ОУН, з оскарженням їх в амбіціях, ворожих провокаціях і т. п. Як Матла Омелян, так і я були зовсім не зорієнтовані в тих справах і більше слухали, ніж говорили.

В мене було таке переконання, що гості конечно хотіли нас переконати у слушності своїх поглядів і політичних концепцій, щоб прихилити на свій бік. Мені всі ці аргументи й міркування не промовляли до душі, і я ще більше переконувався, що Степан Бандера та ввесь новий Провід ОУН залишилися вірні Ідеї ОУН і не переставилися на інші політичні позиції. Навпаки, я добачував, що саме ті, які відійшли із Другого Великого Збору в 1940 р., стали на протилежні позиції.

Вся та розмова не робила на мене особливого враження, і я міг за неї скоро забути, якби не те, що М. Б. висловився надто не по-людському і з великою ненавистю на адресу недавніх друзів із співпраці в ОУН, а саме:

– …Якби я міг спіймати Рубана і Климова-Леґенду, я різав би їх на шматочки – і при тому очі набрали якогось дикого вигляду.

Я тільки подумав: «Як людина може так низько впасти морально, коли здібна різати на шматочки націоналіста, не комуніста?» Рубана я мало знав, із ним я бачився тільки два рази в житті: раз у Равічу в тюрмі на коридорі зовсім випадково, а останній раз на вул. Руській у Проводі ОУН.

Видавався мені трохи неприродним: офіційний його тон і штивність, до того ще рукавички в руці не викликали в мені особливої симпатії. Він не був таким товариським, як Роман Шухевич чи Іван Климів. До нього я відчував тільки респект, як до провідного члена ОУН. У тому часі, як мені говорили, Рубан являвся заступником Степана Бандери, який уже сидів у німецькій тюрмі. Але Івана Климова я знав від давніх років майже наскрізь. Знав його як ідейного, відданого до самовідречення визвольно-революційній праці. Ніколи він не висловлювався про якогось мельниківця, що його «різав би на шматочки», мельниківців радше ігнорував і на ту тему не любив говорити. Навпаки, заступав думку, щоб договоритися з мельниківцями і зліквідувати розбіжності.

При найближчій зустрічі з Іваном Климовим я переповів перебіг розмови між М. Б. й Омеляном Матлою. Климів усміхнувся і зневажливо сказав:

– Кожна немічна й мала духом людина, яка не має на меті великої ідеї, все буде такою. Йому здається, що порізати на шматочки Леґенду – було б найбільшим геройством. Він навіть не думає свою енергію й силу використати в боротьбі з німцями й большевиками, бо це небезпечно, а різати своїх можна, та біда в тому, що мельниківці не мають настільки власної сили. Така в них «ідея».

41. КІНЕЦЬ САМОСТІЙНОСТИ

Іван Климів оповів мені про арештування Гештапом деяких членів Українського Тимчасового Правління і прем'єра Я. Стецька. Арешти відбулися теж і на провінції. Ґештапівці пильно слідкують за Похідними Групами ОУН і кого зловлять на СУЗ, розстрілюють. «Тепер чекаємо наскоку Ґештапо на Провід ОУН на вул. Руській, – говорив Климів, – там тепер сидить мало осіб».

І так сталося. Одного ранку станицю Проводу оточили ґештапівці й арештували всіх присутніх у домі. В тому часі там був теж д-р Степан Галамай, який вискочив через вікно й хоч викрутив собі ногу, та все таки втік. Завдяки «Очці» Степан знайшов спокійний куточок у домі стареньких Харкевичів по вул. Задвірянській, там трохи підлікувався й організаційним зв'язком переїхав до с. Нивиць на цілковите вилікування. Решту ув'язнених перевезено на квартиру Гештапо при вул. Пелчинській, по допитах декого звільнено, а решту відставлено до тюрми на вул. Лонцького.

Того ранку у станиці Проводу ОУН не було Івана Климова. Пізніше він сказав мені: «Бачиш, я все маю щастя». Від того часу він перейшов у глибоке підпілля. Мав кілька своїх квартир у Львові й там був зголошений під різними прізвищами. Ходив по місті й не боявся.

Не раз ми проходжувалися по залюднених вулицях, але він все мав при собі пістоль і гранату. На вулиці ми ніколи не говорили про організаційні справи, бо мали багато інших тем до розмови.

Раз я йому натякнув, що хочу записатися до торговельної школи на науку у вечірні години. Климів був із того радий і сказав:

– Добре робиш, вчитися треба якнайбільше. Будеш мати більше роботи, бо тяжко, щоб тебе звільнити з організаційних обов'язків.

– Я не думаю просити про звільнення, я тільки хотів би знати, чи можу на три роки прив'язатися до одного місця. Наука вимагає сталого місця.

– То можна все зробити, та тут не місце про це говорити. Поговоримо в тебе в хаті, я вкоротці до тебе загляну.

Чергову зустріч ми мали в домі Б. Левицького, який був жонатий із сестрою Дарки Коверко. Там я мав нагоду пізнати, крім Дарки, ще дві доньки о. Д. Коверка, Оксану й Любу. Коли я зайшов до хати, там були три жінки й Іван Климів, єдиний мужчина.

Коли я запитав його пізніше, як це сталося, що він перебуває в такому дівочому «гаремі», Іван усміхнувся і продеклямував: «Минають літа молодії…» З того я відніс враження, що він шукає собі дівчини, щоб оженитися. Його відношення до дівчат було не таке, як в інших хлопців. Він був усе зайнятий організаційною працею і говорив, що дівчина тільки стоїть на перешкоді в роботі, бо забирає багато дорогого часу.

– Але кожний з нас мусить оженитися, – говорив він – щоб продовжувати рід людський і дбати про приріст нації.

Далі він пояснював, що член ОУН мусить ставитися до дівчат чемно, поводитися чесно, і йому ніколи не вільно звести дівчини. «Лицарського духа треба плекати» – говорив.

І цікаве, що всі його найближчі друзі виробляли собі такий самий погляд на дівчат, що не пора і шкода часу з ними в'язатися. Кожний знав, що прийде час і тоді він ожениться, але з ким, про те ніколи не думав.

Іван був наскрізь моральний і казав, що треба поступати за Божими законами. Тож особливо тоді я хотів знати щось більше про наміри його особистого життя. Правду кажучи, ми не мали нічого такого із приватного життя, щоб не звірятися перед собою. Я теж мав свої пляни в подібній справі, та сам тоді не знав, як маю поступати.

«Очка» була для мене єдиною дівчиною, яку я ближче пізнав, і мені було приємно з нею дружити. Через неї я почав пізнавати жіночий рід у роботі ОУН. Від неї я довідався, що дівчата теж працювали на високих організаційних постах. Дівчата втримували постійно зв'язок у системі ОУН.

Коли я поцікавився ближче працею дівчат, то не міг вийти з дива. Ті на мою думку, ніжні створіння часто більше ризикували своїм життям, ніж деякі мужчини.

Сама «Очка» за окупації московськими большевиками ЗУЗ, втримувала зв'язок між Львовом і Перемишлем, найнебезпечніший відтинок зв'язку того часу. Пробитися до Перемишля зі Львова в пограничну смугу незаприміченим – було тяжко й ризиковно. Часто в найгіршу заметіль, не маючи доброго взуття й теплого плаща, пішки копалася снігами в околиці Перемишля. Промоклі у снігу ноги дубіли в автобусі на поворотній дорозі.

Звичайно такі поїздки відбувалися ночами, тоді вже не ставало часу на відпочинок, бо рано треба було являтися точно на праці. Кількахвилинне спізнення було «прогулом», а за ним слідувала кара тюрмою й вивозом.

До її арештування ніхто не був би підозрівав її, як зв'язкову між Львовом і Перемишлем, із якого вся важлива пошта відходила до Провідника ОУН Степана Бандери, що жив за кордоном. «Очка» працювала в дирекції залізниці й однієї ночі, коли мала нічну зміну, перед закінченням праці, її викликало на коридор НКВД нібито у справі перевірення пашпорту. Один з енкаведистів сказав: «Да, да, правильно» – й на тому її відпустили до праці. Щось відчувала «Очка» й думала, чи не був це підступ.

Ідучи з праці, вступила до храму св. Юра, брама якого була закрита. Тож помолилася на порозі, а через грату кинула рубля на свічку й пішла вулицею Каспра Бочковського додому.

По протилежному боці вулиці вона завважила двох енкаведистів і авто. Тільки увійшла до хати, за нею прийшли енкаведисти й забрали на Пелчинську, де містилося НКВД.

Причиною її арештування була адреса, яку мала котрась із дівчат, що день перед тим були арештовані. При тій; адресі була кличка, якої «Очка» ніколи не чула і про неї нічого не знала.

Згодом «Очка» була залучена до політичного процесу КЕ ОУН до числа 56 на чолі з Максимовим. На допитах із нею й іншими дівчатами слідчі НКВД поступали так само жорстоко, як із мужчинами. Та більшість дівчат трималася по-геройському, як у слідстві, так і на самому процесі. Були веселіші й бадьоріші. Доводилося їм жартами впливати на настрій мужчин. А така відповідь прокуророві на процесі 16-літньої дівчини Марії Наконечної, що вона без вагання вбила б прокурора, якщо б отримала наказ від ОУН, бо вважає прокурора ворогом українського народу, була справді геройською.

Не зламали; нікого з дівчат тяжкі умови життя в тюрмі. Ніколи вони не нарікали, а в хворобі одна одній помагали наче мама.

Не раз передавали для хлопців привіт і побажання сильної волі витримати найгірше і під написом в лазні стояло: «Ваші подруги по ідеї і зброї». Чи такий заклик міг не мати підбадьоруючого впливу на мужчин, хоч би таких, що тільки припускали думку; щоб заломитися і тим позбутися тяжких знущань? Такі були наші дівчата, члени ОУН.

«Очка» вийшла із Бригідок з понеділка на вівторок уночі, коли енкаведисти хвилево опустили тюрму. З нею вийшла Дарка Коверко, Марта Грицай, Людка Малащук і Зеня Матійчук. Двері відкрили тюремні посмітюхи, які знайшли ключі від тих камер. І тим разом, коли «Очка» під прикриттям ночі йшла з подругами Єзуїтським городом, не забула з ними вступити під браму св. Юра й помолитися. А за два тижні із слідами авітамінози, зморену й вичерпану я її стрінув у хаті на вул. Каспра Бочковського.

Я з великою приємністю слухав її оповідань про той другий, жіночий світ, яким я колись не дуже цікавився (брав приклад від Климова), а до ОУН дівчат не радо втягав, маючи фальшиве переконання щодо придатности і здібностей дівчат в ОУН. Та коли я почав ближче приглядатися роботі подруг у початках української державности у Львові, моє недоцінення дівчат пропало безслідно.

Я мав нагоду пізнати ще й інших дівчат у часі моєї праці в команді, їхню працьовитість і відданість загальній справі. Одне знайомство я набув досить в романтичний спосіб.

Я часто заходив до команди на вул. Лозінського й там відбував деякі організаційні зустрічі. Комендант інж. Е. Врецьона мав дві секретарки: одна з них була чорнявка, з темних очей пробивався сум чи якась турбота. Я був цікавий пізнати її ближче.

Друга була зовсім протилежний тип до першої: бльондинка, сильно збудована, очі горіли вічним сміхом, а коли оповідала, все дзвінко сміялася. Це були добрі дві подруги й негірші члени ОУН.

Коли я тільки переходив через їхню канцелярію, кланявся їм і спостерігав одну скупчену, поважну панну, а другої очі пильно дивилися прямо на мене й уста наче насилу втримували сміх і не раз здавалося, що вона вибухне реготом. Але ми собі ніколи не представлялися.

Ідучи одного дня з ратуші на обід, я повернув з якоюсь справою до коменданта Врецьони, а при собі мав китицю ґлядіоль. Не знаю, як то сталося, що я ті квіти, замість лишити в авті, як тримав у руці, так пішов з ними до команди. Опам'ятався, як уже відчинив двері до секретаріяту. Тож, щоб не йти із квітами до коменданта, я поклав їх на одному порожньому бюрку.

Після, розмови з комендантом забув їх узяти з собою і вже з вул. Шимоновича я вернувся по свої квіти, бо боявся, що зів'януть. Але тільки відчинив двері, як чорнявка підійшла до мене і сказала:

– Правда, що ті квіти для мене?

– І для мене, чи не так? – це вже сміючись – говорила бльондинка.

Це мене добре збило з пантелику і в першій хвилині я не знав, що маю сказати, відчув, що почервонів по вуха, і мій погляд спочив на моїх ґлядіолях, що різкішно стояли в якомусь фляконі.

– Так, – почав я рятувати себе із прикрого положення, – це дійсно квіти для вас обидвох, я тільки прийшов сказати, щоб ви поставили їх до води.

Познайомилися: чорнявка це Ліда Карманська, а друга – Рута Темницька.

Дякували обидві за квіти і просили провезти їх колись автом по місті. Я зовсім поважно обіцяв їм зробити ту приємність і прогулятися автом (та в тому моменті я подумав про «Очку» й «параду», як прийшлося пішки півдороги іти до театру).

* * *

Поступово німці перебирали владу у свої руки. Правда, багато українців лишилося в міській адміністрації, а причиною було те, що німці практично не могли всіх заступити своїми людьми. Німці обов'язково займали чолові становища.

Ґештапо далі виловлювало членів ОУН і між ними арештувало Мірка Харкевича, молодшого брата Левка Харкевича, який дістав кару смерти за часів большевицької окупації. Міркові грозив розстріл. Його з Коломиї перевезли до Львова на Лонцького. Але завдяки поручникові О. Ч., про якого я згадував, удалося підкупити за більшу суму грошей когось із ґештапівців, і Мірко Харкевич за кілька місяців вийшов на волю, хоч мусів виїхати поза «Дистрикт Галичина». Кажуть, що пор. О. Ч. допоміг теж у справі В. Солонинки, якого теж арештувало Ґештапо.

Гештапо в тому часі толерувало ще тільки членів ОУН під проводом полк. А. Мельника, а навіть польське підпілля, яке співпрацювало з московсько-большевицьким і набирало з-поміж різного шумовиння аґентів для поборювання популярно знаного бандерівського руху ОУН.

Німецька політика у відношенні до полонених з червоної армії українців, насильні вивози молоді до Німеччини на тяжкі роботи, надмірно високі контингенти наставили українське населення вороже до німців.

Як на початку український загал ставився досить прихильно до німців, що німці не будуть ліквідувати української державности, так скоро ті симпатії почали холонути, а вкоротці перейшли в ненависть. Поважні громадяни, які ще недавно входили у склад українського уряду, хоч не були націоналістами, почали бокувати від націоналістів і ОУН. Свою поставу пояснювали тим, що не хочуть наражуватися на арешти. В тому була наша трагедія, що тільки частина народу повністю посвячувала себе справі визволення України. Це були українські націоналісти й широкі кола їхніх симпатиків, які давали моральну й матеріяльну поміч для ОУН.

Українські націоналісти черпали свою духову силу від Шевченка, Лесі Українки, І. Франка й тому не зважали на силу Ґештано й НКВД, а почали боротьбу на два фронти й не побоялися ні жертв, ні крови. Хоч Ґештапо як переслідувало Похідні Групи, завдяки Іванові Климову зв'язок між цими групами і Проводом ОУН існував постійно. Климів підбирав до тієї важливої і відповідальної функції зв'язку найкращих бойовиків, своїх вихованців, які неодноразово складали іспит із своєї самопосвяти, в найкритичніших хвилинах свого життя ніколи не заломилися й не зрадили своїх друзів.

До таких належали у системі головного зв'язку: Вугляр, Спартак, Микола Свистун, Василь Макар, Мечник, Запорожець й ін. Я випадково довідався, що до «Очки» приходив зв'язок із Заходу. Вона ґрипси передавала Вугляреві або Спартакові, а вони вже відносили на квартиру Климова-Леґенди. До рук Вугляра і Спартака приходили всі зв'язки з усіх країв.

Одним із спритних членів ОУН був Федір Л-н, який не жив у підпіллі, але працював на фаховім становищі в театрі у Львові. Він мав біля театру помешкання із входом від подвір'я. Добре окуті залізом вхідні двері прекрасно охороняли організаційну станицю зв'язку.

Звичайно Федір сидів у театрі, а в хаті господарили Вугляр і Спартак. Тому, що Федір виявляв не абиякі здібності виготовляти потрібні документи, в хаті можна було знайти всякі апарати, хемічні кислоти, різні роди паперів і чистих виказок, і печаток різних форм тощо. Там стрічалося зв'язкових часто з різних кінців України й інших країн, де містилися станиці ОУН. В хаті напереміну сиділи постійно Вугляр або Спартак, бо для зв'язкових не було визначено годин стріч, вони несли естафети з рук до рук без затримки.

Все функціонувало задовільно, хоч зв'язкові часом падали до рук Ґештапо.

В серпні 1941 р. майже ціла ОУН переставила себе на підпільну дію й боротьбу. Не раз доводилося зустрічатись із членами на дуже законспірованих хатах, і завжди треба було домовитися про причини такої зустрічі, видумувалося фіктивні справи, щоб у випадку наглого арешту можна було подати з обидвох сторін ту саму причину зустрічі. Причина мала бути все невинна, й такі трюки часто збивали з пантелику слідчих.

Іван Климів готувався взяти участь в 130-тих роковинах М. Шашкевича на Підлиській горі. Була зорганізована добра охорона, до якої належали теж Вугляр, Микола Свистун і я.

Їхали ми вантажним автом і по дорозі зустрічали багато людей, які ішли пішки, їхали підводами або роверами на Підлисся. Члени ОУН отримали доручення взяти масову участь у святі.

Свято на Підлиссі того року мало мати характер великої національної маніфестації.

На Підлиссі я бував кілька разів, бувало там багато людей, але стільки народу, як у 1941 р., я ще не бачив. Та й вигляд був дуже відмінний, було багато національних прапорів і знамен ОУН на червоному тлі.

Вже після Богослужень, Іван Климів вийшов на підвищення, став якби на струнко й почав свою промову. Була це промова знаменна тим, що її зміст був одвертий і дуже бойовий. Климова слухали тисячі народу, до яких він підкінець сказав приблизно так:

«…Українська земля належить тільки українському народові… Від віків боронили наші предки рідної землі й ми ніколи не посоромимо їх. Будемо бити кожного займанця, який посміє простягати руки до України. Будемо бити аж до остаточної перемоги…

Живемо в тяжкий час для України, й на нас лежить велика відповідальність за долю Батьківщини. Нас кличе України до зброї, і ніхто від того не сміє ухилитися. Тих, що вислуговуються ворогові, будемо безпощадно нищити разом з їхніми хлібодавцями. Пам'ятайте, що України самостійної нам ніхто не дасть, ми можемо тільки самі здобути волю Україні…».

Ми стояли сильним муром коло Климова й зорили за ґештапівцями, яких було видно серед народу. Скільки їх було немундированих, того ніхто не знав. Ми вирішили боронити Климова-Леґенду, хоч би прийшлося накласти головами. В лісі поблизу розташувалося більше озброєних членів самооборони, які були в поготівлі на випадок потреби. Климів говорив приблизно годину й закінчив привітом: «Слава Україні!» «Слава!» – понеслось по тисячах народу, як гуркіт лявіни.

Климів зіскочив з підвищення і поспішно відійшов до лісу, а ми разом із ним. Ніхто з німецького Ґештапо не намагався перешкодити нам, чи арештувати. Всі знали, що говорив Леґенда. Серед народу був дуже настрій бойовий, і не знати, чи вдалось би цілому полкові ґештапівців тоді арештувати Климова. Мабуть це добре відчувало Ґештапо.

Після промови Климів мав якісь важливі наради в лісі. Там були мужчини й жінки, яких я не знав. Нарада не мала жодного зв'язку зі мною, і я просив Климова, щоб мене відпустив. Я був свобідний і міг вертатися до Львова.

* * *

Одного гарного дня я із Климовим пішли Єзуїтським городом – пройтися й дихнути свіжим повітрям. Того разу ми зовсім не говорили про організаційні справи, що часто траплялося між нами. Климів, як і всі люди, не раз радо відбігав від ділових справ, розмовляв про всячину й навіть згадував про дівчат. Я вже помітив, що він від якогось часу почав цікавитися панянками, розпитував про деяких, або сам характеризував їхні прикмети. Я йому сказав, що недавно пізнав дві дівчини: Ліду Карманську й Руту Темницьку, та оповів про наше знайомство й квіти.

– Це наші дівчата, можеш їм зробити ту приємність і повезти їх поза місто автом, – сказав Климів.

Після такої заохоти з боку Климова, я дійсно зорганізував гарну прогулянку аж у Радехівщину. Кілька хлопців і дівчат посідали на вантажне авто під командою на вулиці Лозінського. Я згадав, що бракує «Очки» серед нашого гурта. Вона ще не зовсім прийшла до сил після тюрми, тож заїхав на вулицю Шимоновича, де сподівався стрінути «Очку». Я не помилився, «Очка» сиділа на бальконі і я зайшов до неї на хвилинку попрощатися.

* * *

Коли ми виїхали поза місто, співали, жартували і знову співали. У всьому вела перед весела Рута. Так ми доїхали до Радехова, звідки вся братія мала розсипатися по околиці до знайомих, але тому, що був вечір, ми вирішили заночувати в мого друга Романа Стадницького, якого двір був за містом в бік села Середполець. Прикро мене вразила вістка, що Романа арештувало НКВД, і він пропав у котрійсь львівській тюрмі, правдоподібно замордований.

Нас прийняли радо, погостили й до нашого розпорядження дали цілу стодолу із сіном. Не скоро ми пішли спати. Любувалися сільською природою, якої в місті ніколи не можна бачити й так приємно відпочивати. Коло хати був великий сад, город і далі поля й ниви, тож не було охоти до спання.

Я почував себе серед такого жвавого й веселого товариства якось ніяково, ще не встиг увійти після тюрми в нормальний хід життя. Та все таки мені було приємно й весело. Рута не дала нікому бути байдужому.

Ще довго в пізню ніч ми ходили стежечками саду, який давно не бачив такого безжурного товариства, сиділи на траві і співали. Пісня і сміхи луною відбивалися десь аж під Середпільцями. Ліда просила оповісти про переживання в тюрмі.

Наступного дня вранці виявилося, що Ліда й Рута не мають жодних знайомих у Радехівщині, отже я їх забрав до свого села Нивиць.

В селі ще далі вишколювалася сотня підстаршин, але Карачевський був дуже обережний і за селом виставляв стійки, які вчасно мали повідомити про прихід німців. Саме село лежало далі від головного шляху, тож німці рідко заходили до нього.

Сотня мала в запасі досить зброї і була готова на випадок потреби прийняти бій. Терен для партизанських боїв був дуже придатний, бо із трьох сторін село оточував ліс, який на захід і на схід тягнувся на десятки кілометрів.

В селі був осідок району ОУН. У розмові з районовим провідником ми обмінялися різними новинами. Нивиці вже не було селом, подібним своїм характером до часів тридцятих років. Тоді, хоч село вирізнялося своєю свідомістю, але у ньому була тільки одна клітина ОУН. Тепер уся молодь горнулася до ОУН, а все старше громадянство їй симпатизувало. До німців всі ставилися вороже так, як до большевиків.

НКВД тільки одного молодого хлопця намовило на співпрацю. Але від нього всі бокували, й він не наніс жодної шкоди. За це його ОУН покарала буками й казала виїхати до Німеччини. Тож не дивно, що Климів-Леґенда за часів московської окупації мав тут одну зі своїх організаційних квартир. Климів так зручно влаштувався зі своїми квартирами, що зв'язкові кожночасно знали, де і в якому часі перебуває Климів-Леґенда. Про це вже дбав невідлучний Лобай-Вугляр. Коли переходили на іншу квартиру, Вугляр лишав одного зв'язкового, який знав, де має шукати Вугляра.

В тому часі в системі зв'язку працювали Мечник і Запорожець. На квартиру постою Легенди приходили зв'язкові з Карпат, зі Львова, з Ковля й Луцька та інших міст. Завдяки тому, що Климів часто міняв місце постою, ніяка московська розвідка не могла натрапити на його слід, за яким питали й били чи не кожного арештованого.

Мені справляло приємність, що Нивиці були таким важливим осередком дії Крайового Провідника ОУН Леґенди. А колись у Нивицях частим гостем був Роман Шухевич, Юрко Березинський, виростав від малих літ Богдан Підгайний, а багато перебувало таких, що я їх прізвищ не знав.

Розмовляючи з районовим провідником, я подивляв його виробленість і широкий світогляд. Колись я його лишив малим хлопцем, а тепер це вже був провідний член ОУН і один із кращих. Таких у селі нараховувалося більше. За кілька років моєї неприсутности багато змінилося на краще. ОУН своєю ідеєю визволення України опанувала всіх мешканців села.

* * *

В хаті я застав дівчат, які господарили з мамою й поралися коло кухні. Приязне наставлення панянок до селянки з'єднало серце моєї мами, тому я не дивувався, як мама дискретно мене запитала:

– Сину, котра це моя майбутня невістка?

– Невістка у Львові, – засміявся я, але чомусь подумав про «Очку». – Колись її привезу.

Коли сільські дівчата, членкині ОУН, довідалися, що ті панянки зі Львова теж беруть участь у підпільній роботі ОУН, назносили трохи харчів, а щоб це не виглядало на якусь збірку, передали через мене, кажучи: «Це для панночок, бо ми чули, що у Львові люди голодують».

Дійсно, це був найкращий подарунок у тому часі, бо у Львові справді був тяжкий час і багато родин голодувало. Це теж відчували Ліда й Рута, тож обидві були раді, коли мама передала їм запакований харч на дорогу.

У Радехові зібралася вся братія і ми, співаючи, поїхали назад до Львова. Ця прогулянка не затерлася в моїй нам'яті досьогодні.

* * *

Події проходили швидко, несподівано й були одна від одної гірші. При найближчій зустрічі із Климовим я довідався, що Український Леґіон під командуванням сотника Романа Шухевича вислав через німецьку команду до німецького уряду ультиматум, у якому вимагалося визнання самостійної України, звільнення Степана Бандери і всіх членів Українського Правління. Якщо вимоги не будуть прийняті, Український Леґіон відмовиться від служби і складе зброю.

– Німці, – продовжував Климів, – ультиматуму не прийняли. Легіон роззброїли і відставили із фронту до табору в запіллі.

Прикро було, що стільки друзів запроторено в табір, але з другого боку постава Романа Шухевича і всього вояцтва була імпонуюча. Я нічого не говорив, ішов поруч Івана мовчки, думав над словами Романа Шухевича, що їх він сказав ще не так давно на площі св. Юра: «Це буде зав'язок майбутньої Української Армії».

– Не журися, – підбадьорююче почав Іван, – у війні все так буває, паде багато жертв. Великі діла вимагають іще більших зусиль і жертв. Ми тільки до боротьби приготовляємося, ще так будемо бити німців, аж дрантя сипатиметься! – закінчив Іван і вдарив мене по плечах.

Проходжуючись, я запитав його, чи він далі сповняє функцію Крайового Провідника?

– Коли Тураш, як Крайовий Провідник, згинув, то Провід перебрав Тимчій-Лопатинський, – сказав Климів. – Після смерти Лопатинського, на доручення Бандери, я перебрав Крайовий Провід. А недавно Провід передав Рубанові, сам зайняв окрему референтуру.

Так я довідався, що провідником КЕ став Рубан. Тож іще більше утвердився в переконанні, що Климів не мав завеликої амбіції тримати Провід у своїх руках, сам добровільно мандат передав Рубанові. Сам далі працював жертовно на пості референта КЕ ОУН.

Щоб не продовжувати теми про Провід, бо це для мене були справи завеликі і я не хотів забагато знати, я запитав Климова, чому він давав мені у грудні 1939 р. до вибору – їхати до відпочинкового табору десь за границю або йти в підпілля в Україну. А друге, як то сталося, що Провід ОУН думав, що члени Першого Пробойового Відділу, на чолі із Пшеничним, всі були розстріляні і мою фотографію вкладено до альбому померлих.

Климів відповів, що коли б я дійсно захотів їхати на відпочинок після польської тюрми, то був би мене післав до відпочинкового табору для політичних в'язнів у Піщанах. Він оповів мені, що властиво там учасники не відпочивали, а вишколювалися. Він сам викладав історію України. Там же був січовик Вол. Федак із Перемишля, який викладав конспірацію й методи дії організації.

На друге запитання Климів відповів, що він перейшов кордон другої ночі після нашого переходу. Він уже наступного дня знав, що ми попали на більші застави НКВД і що нас всіх виловили в околиці Волиці Комаревої. Він особисто післав молодшого Івана Шаха на розшуки нас до Сокаля.

Шах віднайшов нас у Сокальській тюрмі й тому підготовлявся плян нашого звільнення, але ми самі хотіли чекати, поки не наберемо трохи сил по переслуханнях. І то було помилкове, бо нас нагло завантажили до військового авта й везли в ліс (СБ ОУН за тим слідкувала).

І було так, що те саме авто вернулося перед північчю до Сокаля порожне. Розвідка прийшла до висновку, що нас в лісі постріляли, бо було чути стрілянину. Я відразу вияснив, що дійсно так було з тим автом, але у глибині лісу нас перевели на військове гусеничне авто й повезли на Львів.

Зайшли ми до моєї хати. Я запитав Івана, чи хоче щось з'їсти.

– Можу випити одну чарку горілки, якщо маєш.

Я здивувався. Це вперше в житті почув, що Климів хоче випити чарку горілки. Я знав, що після падіння Польщі членів ОУН не зобов'язував бойкот алькоголю-монополю.

Я був дуже цікавий, як Іван буде пити. Я ніколи горілки не мав, але в буфеті господині все можна було щось знайти. Я приніс дві чарки, й ми випили. Іван дуже скривився, аж потекла сльоза. Опісля попросив цигарку, яку курив, щоб робити дим.

Не сидів довше, ніж кілька хвилин, став і проходжувався з кута в кут, цілком, як на поодиночці в тюрмі. Взяв іще одну цигарку й говорив про всячину.

Нагло зупинився проти мене, подивився мені в очі і сказав:

– Як ти думаєш, котра була б кращою для мене жінкою: Оленка, Дарця чи Галина?

Мене цей запит заскочив ще й тому, що Іван назвав «Очку», яку я покохав, хоч того вона ще не знала. Я шукав у думках відповіді. Тим разом перед Іваном не був щирий і нічого йому не сказав про мої почування до Оленки.

– Галини я не знаю, – почав свою відповідь, – тому про неї нічого не можу сказати. Із двох перших думаю, що краща для тебе Дарця. Вона розумна дівчина, знана серед провідного членства й до твого рівня дуже підходила б.

– Подумаю! – відповів і про цю справу більше не говорив. Його частіші перебування в домі шваґра Дарці, де вона мешкала, наводили мене на думку, що Іван носився з поважними намірами щодо Дарці, але не знав, як почати. Так і не знати, чи Дарця колись довідалася про його заміри.

Таким був Іван Климів-Легенда. Всі поважні організаційні справи він ніколи собі не нотував, постійно мав у пам'яті. Ні одної справи ніколи не забув, все в час полагоджував, всі клички й до кого знав напам'ять, навіть адреси із прізвищами. Попри ввесь навал праці, Іван почав думати про свої особисті справи, але і їх приймав як обов'язок. Тому в нього виходило це зовсім інакше, якось не так, як у пересічних хлопців.

При нагоді я похвалив його промову на Підлиссі. Він похвалу пропустив попри вуха.

– Німці знали, хто промовляв, – сказав, – але побоялися арештувати. Хай би були спробували!..

Він не любив, щоб його хвалити. Всі добрі діла, свою відданість для справи уважав своїм обов'язком, тому ні похвал, ні відзначень не хотів.

Уже під кінець 1941 р. не було видно назверх ні сліду української самостійности. Українська міліція була перейменована на поліцію, над якою ступнево перебрала цілковиту владу німецька шуцполіція. Команду міста Львова на вул. Лозінського німці зліквідували, частину працівників заарештували, а більшість вчасно пішла в підпілля.

Німці вживали української поліції як помічної, без особливого значення, назначивши новим комендантом її майора Пітулея. Був це фаховий офіцер колишньої польської поліції, хоч, як сам твердив, походив з українського роду. Серед поліції були теж; члени ОУН, які лишилися там із доручення Проводу й мали впливати на решту поліцистів та не допускати до вислуговування німцям, а навпаки бути помічними для українського населення.

Німці почали вже масово винищувати жидівське населення й часто брали українських поліцистів для пильнування табору чи ґетто. Тієї функції якнайбільше не хотіли виконувати поліцисти, а робили це під виразним наказом.

Одного разу я був у товаристві заступника комісара другого комісаріяту поліції хорунжого А. М., ми обговорювали діяльність сітки ОУН серед української поліції. А. М. поставив питання Климову, що робити, щоб німці не використовували української поліції до протижидівських акцій.

– Українська поліція, – почав Климів, – мусить якнайменше виявляти себе в таких акціях. Ми не маємо жодного інтересу в тому, щоб нищити жидів, бо після жидів прийде на чергу українське населення. Ми заопікувалися кількома жидами старшинами з УГА, лікарями й іншими фахівцями, які хотіли ділити долю з нашим рухом у підпіллі. Вони радо погодилися працювати для ОУН, але їх не багато. Даю доручення, що у протижидівській акції не сміє взяти участи ні один член ОУН. У тій справі вкоротці отримаєте інструкцію на письмі.

Про нового коменданта, майора Пітулея, Климів висловився так. що варто з ним нав'язати контакт.

– Він, – казав Климів, – втримує контакт із польським підпіллям.

Климів висловив бажання колись до нього зайти й обговорити справу трагічної смерти полковника Є. Коновальця. Він мав інформації, що майор Пітулей знав деякі таємниці про смерть полковника Є. Коновальця.

Треба об'єктивно ствердити, що майор Пітулей орієнтувався у складі своїх поліцистів і знав кількох визначніших членів ОУН, які були активними, але у своїх звітах до німецької команди ніколи їх не виявляв, ані не звільняв зі служби, хоч мав виразне доручення від німців виявляти бандерівців у поліції. Якщо траплялися арештування поліцистів-членів ОУН, то звичайно із причин всипи на вул. Лонцького. В одного випадку майор Пітулей робив старання вирвати з тюрми хорунжого Лозинського, і йому це вдалося. Гештапо звільнило Лозинського після піврічної тюрми.

Майор Пітулей знав, що заступником комісара поліції на вул. Жовківській є бандеріведь Євген Качмарський, відомий бойовик ОУН, що був засуджений 3-го грудня 1928 р. польським судом на 5 років тюрми за напад на пошту при вул. Глибокій у Львові. Він відсидів свій вирок у Равічу й на волі далі працював активно в ОУН в бойовому звені.

Відомий із Варшавського процесу 1935 р., був засуджений на 15 років тюрми. На черговому процесі у Львові, як продовження Варшавського, знову дістав 12 років тюрми. Суд вироки скумулював до 15 років, і Євген Качмарський просидів у польських тюрмах аж до вибуху другої світової війни.

Він вийшов на волю з активною туберкульозою, одружився у вересні 1939 р., а у 1940 р. вродився їм синок Олег.

Євген, хоч хворий і під постійним наглядом лікаря, був постійно активним членом ОУН аж до кінця свого життя.

Майор Пітулей добре знав про минуле Качмарського і про дальшу його працю в підпіллі, але не звільнив, а навпаки, дав довшу платну відпустку, щоб міг себе підлікувати.

Його дружина Вена і я перевезли Євгена до Брюхович, щоб хворому було легше віддихати свіжим повітрям. Та процесу туберкульози вже не можна було припинити, дарма, що дружина й лікарі докладали всіх зусиль.

Євген народився 26-го вересня 1910 р., а помер 17-го травня 1942 р. На похорон була вислана делегація Проводу ОУН, а дві дівчини несли вінок із червоно-чорними шарфами за домовиною аж на Янівський цвинтар. Євген Качмарський лишиться в пам'яті, як один із найкращих бойовиків ОУН, скромний і відданий ідеї революційної боротьби за волю України.

Іван Климів намагався заснувати сітку ОУН в українській поліції в цілому краю під окремим проводом. У тому я не раз йому допомагав, бо знав багатьох осіб іще за часів Української Державности. Знаю, що сітка ОУН у Львові й околиці була сильна й діяла справно. Всі члени ОУН одного комісаріяту підлягали своєму провідникові в ранзі районового. Поліційна сітка ОУН піддягала військовому референтові ОУН, часом мав із нею зв'язок референт СБ.

Не раз членам ОУН доводилося розправлятися з тими поліцистами, які пускалися на нечесний шлях. Таких було мало, й вони відчували, що за ними стежить ОУН, тож деякі повтікали з поліції.

Мені раз довелося бути свідком переслухання такого поліциста, якого члени ОУН підступом заманили на одну квартиру. Йому поставили закид шантажу й видирання хабарів. Бідака дуже настрашився й обіцяв поправитися. Дійсно, він уже більше на такі «кавали» не йшов.

Климів іще мав іншу думку про українську поліцію. Він казав, що треба вивчати зброю і тримати її в руках, а прийде хвилина, що українська поліція піде на службу Україні.

У Львові теж містилася поліційна школа, де вишколювалися поліцисти з цілого краю, Командний склад на чолі із сотником І. К. був майже ввесь із членів ОУН. Комендант дбав, щоб вишколені поліцисти знали, як себе поводити в службі, щоб не сплямити українського імени. Климів завжди гарно висловлювався про нього, кажучи:

– Таких нам здалось би більше людей… Він знає свою роботу і на нього можна покладатися.

В команді на площі Смольки ми мали теж кількох членів ОУН.

Маючи організаційні клітини по комісаріятах, нам удалося організувати транспорти зброї з міста на провінцію. Такими транспортами керував хорунжий А. М.

Одного разу німецька жандармерія зупинила вантажне авто на вул. Жовківській і хотіла робити обшук. В такому випадку поліцисти в авті мали вжити зброю й більше до міста не вертатися. Але хорунжий А. М. вийшов з авта і зголосив, що іде з доручення коменданта «шуцполіції», і так легко вдалося оминути обшуку й непотрібних комплікацій.

Тут варто згадати ще одну історію з радіовисильнею, яку транспортували поліцисти у Львові. Організація закупила від польського підпілля радіовисильню за суму 45 тисяч злотих. Було це кілька тяжких скринь вантажу, які поляки доставили на Бернадинську площу до одної крамниці. Звідтам треба було той товар швидко відставити на вул. Бляхарську на призначену квартиру.

До мене звернувся 3. Матла, щоб я зайнявся тим транспортом. Ішло про те, щоб радіостанція була доставлена на призначене місце за всяку ціну.

Я викликав хорунжого А. М., і ми обговорили плян транспорту. Небезпека полягала в тому, що яканебудь німецька поліційна стежа могла на вулиці стримати транспорт, тоді все пропало б. У такому випадку треба було ліквідувати стежу.

А М. узяв собі до помочі ще одного поліциста і втаємничив його у справу. Найняли якогось дроворуба з візком на двох колесах, який під'їхав на площу Бернадинську, й ми завантажили скрині на візок. Візник мав переконання, що в скринях була горілка, тож ми його підозріння потвердили й рушили в напрямі Ринку.

Поліцисти ішли близько візка, а ми хідником. Ще ми не доїхали до Ринку, як із бічної вулички вийшло троє німецьких жандармів у шоломах і з металевими бляхами на грудях.

Німці твердо ступали хідником, звертаючи в наш бік. Хорунжий А. М. голосно крикнув німецькою мовою до візника, щоб скорше тягнув візок, а три кроки перед німецькими жандармами поздоровив їх по-військовому. Жандарми й собі піднесли праву руку вгору з окликом «Гайль Гітлер», скоса подивилися на завантажений візок і пройшли попри нього з переконанням, що українська поліція щось зареквірувала, або транспортує власний товар.

Ми з полегшею відітхнули і звільнили стиснені рукояті пістолів у кишенях. Я був переконаний, що коли б не допомога української поліції, радіостанція могла попасти німцям до рук, або міг вив'язатися бій і не знати, який був би його кінець.

З вул. Бляхарської перевезено радіостанцію у Стрийщину, складав її один українець, інженер із Кракова.

Такий початок відомої радіостанції «Афродіти», якою користувалася ОУН-УПА в Карпатах довгі роки.

Функціонуванням радіостанції дуже цікавився Климів і допомагав у тому.

В технічному звені для інформації і пропаганди було кілька фахівців жидів, які обслуговували друкарню в бункері і друкували підпільну літературу. Був теж один професор-жид, який знав добре французьку мову й перекладав різні меморіяли.

Хтось з організації познайомив мене з одним адвокатом-жидом, якщо не помиляюся, його прізвище було Візінґер (низький ростом і щуплий, носив тоді англійські вусики). В той час я працював у гуртівні «Ґаліціян Ферра» на розі Вірменської і Гродзінських, власниками якої були мої знайомі А. Маланяк, В. Величко, О. Матла, Я. Бернадин (Д-р Ярослав Бернадин в часі української державности був начальником комунального відділу в міській управі. З ним працювали інж. В. Богачевський, О. Терлецький й ін.) і О. Ч. До обіду я там працював, а опісля ішов до Торговельної школи при Курковій вулиці. До мене в гуртівні часто заходив згаданий адвокат і давав фотографії жидівських дівчат або жінок для оформлення фальшивих документів для виїзду до Німеччини на роботи.

Була одна жидівка, яка ходила до української гімназії, звали її Сима. Мене з нею познайомила Гена Харкевич і просила помогти Симі в разі потреби. Я сказав Симі, що коли б під час облав вона попала до рук німців, то насамперед німці приведуть її на комісаріят української поліції. Тоді хай вона контактується із заступником комісара на котрім небудь комісаріяті й скаже своє ім'я та попросить повідомити мене. (На кожному комісаріяті заступниками комісара були наші люди).

І так сталося. Одного разу німці спіймали Симу й доставили на 6-тий комісаріят. Спійманих замкнули в пивниці, при дверях якої стояв постійно німецький вартовий.

Сима через вікно попросила одного поліциста, щоб покликав заступника комісара. М. К. прийшов під вікно і опісля подзвонив до мене. Я сказав, що Симу конечно треба рятувати. Ситуація була така, що вивести її на вулицю не можна було ніяк, бо на дверях стояв німець. Тож він зайшов до пивниці за якоюсь ніби орудкою і знайшов порожню бочку, якою накрив Симу. Вечором усіх в'язнів німці завантажили на авто, а Сима лишилася під бочкою. Сима була вільна, але після того я її ніколи вже не стрічав.

Коли ми при описах української поліції, то можна занотувати ще один факт, який заіснував на 4-тому комісаріяті при вул. Курковій.

Однієї ночі поліційна стежа 4-го комісаріяту на Пекарській вулиці почула підозрілий шерех коло одного дому. При електричній лямпці побачили, що якась жінка спускалася з балькону на подвір'я. Стежа жінку притримала й почула в домі стогін. Поліцисти розбили двері й побачили в ліжку закривавленого мужчину з підрізаним горлом. Поготівля забрало пораненого до лічниці, а дівчину, московку із Кронштадту, відставили на комісаріят.

Це була молода комсомолка, яка залишилася у Львові з доручення большевиків перед їх відступом у 1941 р.

Дівчина «сипала» все, коли їй сказали, що чоловік, якого вона підрізала, до всього признався. Вона хотіла його зліквідувати за те, що він відтягався від шпигунської роботи в користь москалів, а знав забагато про шпигунську сітку і про неї. Перші її зізнання, що вона, мовляв, хотіла його позбутися через шантаж на тлі сексуальному – не відповідали правді.

Дівчина виявила всі зв'язки й подала прізвища людей, з якими співпрацювала. Було біля 40 прізвищ, переважно польського походження. Це були інтелігенти, які працювали в польському підпіллі лівого напрямку.

Дівчина подала теж точні адреси, зв'язкові точки в Кам'янці Подільському і в Києві. В Кам'янці Подільському зв'язковий пункт містився в якомусь манастирі. Того дня, коли її спіймано, мала мати зустріч зі своїм зверхником, майором НКВД. Вона призналася теж, що з доручення того майора мала вбити одного українського поліциста із 5-го комісаріяту, який колись був у большевицвкій міліції і чомусь став на заваді майорові. Вона дійсно нав'язала знайомство з тим поліцистом і вкоротці в ньому закохалася, тому й виконання вбивства відтягала.

Майор зорієнтувався, в чому справа, зняв із неї той обов'язок і сказав, що його виконає хтось інший. В тому часі цей поліцист уже не жив, згинув у випадку на стежі з рук іншого поліциста, який необережно грався пістолем. У шпиталі зізнав перед смертю, що постріл у живіт був випадковий.

Про московську шпигунку повідомив мене підстаршина Вороневич і висунув думку передати її СБ ОУН, але треба було, щоб по неї приїхали люди переодягнені в ґештапівські уніформи. Та в усьому перешкодив інструктор з комісаріяту, Ґеньо А., якого всі не любили й підозрівали в контактах із Ґештапом. Тож той Ґеньо десь підслухав, у чому справа, й негайно викликав Ґештапо, яке забрало шпигунку на вул Пелчинську.

Хоч ми протокол зізнань дівчини отримали, але Климів і Степаняк були дуже невдоволені, що шпигунки не можна було дістати до рук ОУН. Можна припускати, що Ґештапо при помочі дівчини із Кронштадту виловило більше число московських шпигунів.

* * *

Одного разу прийшов до мене Климів із доброю новиною, що із Сибіру через два фронти прибився Кублій. Як польського громадянина, його завербували до армії Андерса, звідкіля він утік і прийшов до Львова.

Тут він натрапив на зв'язок, і його доставили до Івана Климова. Це був третій живий член нашого Першого Пробойового Відділу.

Прибулий був опухлий, рана в боці з пострілу на кордоні коло Кристинополя відкривалася й ропіла. Його вигляд був жовтий і видно було, що Кублій хворий. Він дістав зараз лікарську опіку й місце в лічниці.

Лікар казав, що Кублієві треба пити доброякісне вино, тож Климів післав мене до «Народньої Торгівлі», щоб таке вино купити. Я там знав Романа Кміцікевича, який познайомив мене з дир. Лазорком.

Я оповів директорові, в чому справа й що Кублій багато натерпівся по тюрмах в ім'я добра української справи, а тепер бореться зі смертю. Директор бідкався над долею наших в'язнів, дуже співчував, але ні одної пляшки вина не виписав із складу «Народньої Торгівлі», хоч я казав, що заплачу скільки коштуватиме. Треба було мати німецький «бецуґшайн».

Я пригноблений вийшов із бюра, бо знав, що вино зі складу «Народньої Торгівлі» можна було купити на «паску». З Кублієм я стрічався ще кілька разів. Він до півроку помер.

Іван Климів часто виїжджав зі Львова на кілька тижнів, і я завжди потерпав за його долю, щоб не попав до рук Ґештапо. Виїжджаючи в терен, він користувався всякими транспортовими засобами, а найпевніше покладався на свої власні ноги, які його ніколи, як він казав, не підвели. Чекати на якесь авто, чи підводу – не мав терпеливости, тоді він ішов пішки, й то без уваги на погоду. Дощ міг лляти як із ринви, але Климів затискав лівою рукою щільно ковмір блюзи коло шиї, а правою стискав пістоль у кишені і так ішов кілометрами. Міг бути промоклий чи промерзлий наскірзь, він того немов би не відчував на своєму тілі.

Я теж ніколи не чув від нього, що він змучений, або не виспаний, хоч часто цілу ніч міг не спати і другого дня працював з повною енергією, як і попереднього. Але був дуже уважливий до своїх підлеглих і як бачив, що хтось змучений або ослаблений, зараз давав «наказ» до відпочинку, чи до ліжка і хворого сам доглядав.

Співвласник гуртівні, де я працював, пор. О. Ч. мав своє власне авто й намовив мене поїхати з ним на якесь село, щоб купити дещо з харчів. Я мав доброго друга Е. В. на Сокальщині, який був там у той час війтом. Тож і вирішив я повезти О. Ч. до села Хороброва, сподіваючись і для себе щось купити, а при тій нагоді поговорити із старим другом.

Авто легко котилося по кам'яній дорозі, хоч часто були вибої. Була зима й морозно. За кілька кілометрів перед Жовквою на шляху перед нами появився чоловік, і я відразу пізнав, що це Іван Климів, який тримав руки в кишенях. «Тим разом і гранату певно стискає в руці!» – подумав я.

Не дуже було б корисним, щоб О. Ч. побачив Климова. О. Ч. був мельниківцем і мав близьке відношення до поліційних німецьких чинників. Я відвернув увагу О. Ч. в протилежному напрямі, вказуючи на якесь село, і так ми проминули прохожого Климова, на якого О. Ч. не звернув уваги. При найближчій зустрічі я сказав Климовому, що тоді міг його стрінути на шляху О. Ч. Климів засміявся і сказав:

– Я в дорозі все приготований на всякі несподіванки, часто минаю ґештапівців, і кожний, хто хотів би мене притримати, серйозно наразив би своє життя.

* * *

Тим часом арештування націоналістів продовжувалися, тюрма на Лонцького була все переповнена, й часті транспорти з неї відходили до кацетів у Німеччині. Політичними в'язнями на Лонцького опікувалася з рамени ОУН всім відома тоді Калинка. Вона стягала від українських родин усякі дари в харчах та одежі й була в постійному контакті з Допомоговим Комітетом, у відділі якого працювала пані Огоновська й В. К.

Калинка мала до розпорядимости коня з візочком і кожного дня відвозила до тюрми зупу, хліб та одіж. З тюрми часто привозила «ґрипси» до Проводу ОУН або до родин арештованих. Як вона в середині тюрми могла нав'язати контакт із провідними членами ОУН і привозити від них відомості на світ, того ніхто не зможе напевно сказати. Вона, як ангел, стояла на сторожі добра в'язнів, як вояк-герой, який іде на певну смерть із повною свідомістю й ніколи не лякається смерти. Так і Калина ніколи не думала над тим, що котрогось дня не вернеться з тюрми, бо розконспірування її функції Гештапом означало неминучу смерть.

Вона тим не турбувалася, найбільшою журбою було для неї, якщо їй не вдалося скоро розвідатися про долю арештованого сина чи доньки, про яких просила одна чи друга мати. Чи зможе ту велику посвяту скромної членкині ОУН колись оцінити історик новіших революційних змагань?

Іван Климів, хоч сам був без страху, часто подивляв відвагу й повну свідомість постійної небезпеки Калинки. Таких було багато дівчат, прізвища чи псевдоніми яких ледве чи попадуть на сторінки хоч би такого скромного спомину, як оцей.

Вони всі, як і Калинка, повністю себе віддали на послуги Україні.

Прийшов таки той трагічний день для Калинки, що вона не побачила більше світу. Даремно гнідий чекав своєї господині, вона вже більше не попестила його блискучої шерсти.

* * *

Одного погідного дня влітку 1942 р. я пішов на Львівські «Кракідани», щоб оглянути крам на чорному ринку. Це ж єдине місце, де можна було купити конечні речі за дорожчу ціну без німецької ласки у виді «бецуґшайнів» (картка на дозвіл купити якийсь предмет).

Там довелося мені стрінути людину, яку тільки раз у житті бачив у Замарстинівській тюрмі і яка за блюзу принесла мені московську газету. Переді мною стояв середнього росту з великою круглою головою біля 25-літній молодець. Підсміхався й допитливо дивився мені у вічі.

– Я пана пізнав, – почав молодець, підступаючи до мене ближче. – Так, нех мне креф залєє, же то пан. Пшецєж знак на лєвим уху, а втеди било зраньоне. Тосьте мнє не пізнали? Я вам на Замарстинові продав руску газету, а пан мнє дал добру маринарку.

– Так було, я собі пригадую ту історію, – промовив я обережно, але я вас ніяк не можу пригадати.

– Бо билем в чарним халацє і добже виґльондалем, а на ґловє не було влосуф.

Я мовчав і добре придивлявся до незнайомого, щоб, бува, не попасти в якусь пастку.

– Не думайте, же єстем поляк, ні, єстем українец, львовске дзєцко, а мій колеґа Чеховсвкий сидів із вами, але він за політику, а я за «ліпку й пікулєти» (влом через вікно і крадіж черевиків). Той Чеховський був боксер з «України».

Не було сумніву, що маю справу з тим посмітюхом, який приніс мені із зупою газету. Пригадую, що він називався Янек.

Ми проходжувалися по «Кракіданах» і розмовляли. Його покарали двома роками тюрми й перевезли на Бриґідки. Там він далі працював у кухні, тому й тоді краще виглядав, як тепер. Посполиті в'язні, які мали функції в тюремній адміністрації, мали більшу свободу рухатися по тюремних коридорах і подвір'ї.

Отже тієї пам'ятної ночі, коли енкаведисти залишили опівночі Бриґідки, такі посмітюхи, як Янек, знайшли десь на коридорі ключі від шпитальки й жіночих камер. Вони відкрили двері шпитальки і сказали жінкам скоро виходити з тюрми на волю. Тієї ночі майже всі здоровіші жінки вийшли на місто, з ними теж і «Очка».

А Янек із своїми колегами також не гаяв часу. Правда, казав він, що його були б звільнили на волю, бо НКВД вже почало звільняти посполитих в'язнів. Але він волів скористати з нагоди. Він знав, що політичних в'язнів розстрілювали, тому знайомим українцям у місті дав про це знати. Сам Янек кілька разів підходив під Бриґідки і чув густу стрілянину за мурами.

– Я вже підібрав кількох колєґ, – говорив Янек, – які мали помогти розбивати двері в тюрмі. Я чекалем тей хвілі, коли чубарики навєйон. В суботен од'єхалі автамі і мисьми пошлі до криміналу. За намі увійшла єще єдна група цивілюф. Вони відочнє були політики, бо мали «сплюви» (пістолі). Вшисци разом розбівалісьми джві тим рештком, же не здон жилі їх замордоваць чубарикі.

– То і я вам завдячую теж, що сьогодні ще можу оглядати світ Божий. Ходім до ресторану.

І я потягнув Янека на Ринок до нашої харчівні, де часто там стрічалися з підпілля члени ОУН.

Якщо брати слова Янека за правду, а думаю, що він говорив правду, то на Бриґідках, крім підпільної групи, теж розбили двері львівські батяри з посполитими в'язнями.

Вкоротці після того на вул. Жовківській ровером переїхав один поляк, який сидів у нашій камері Замарстинівської тюрми і був нерозлучним другом генерала Чаплінського, героя Совєтського Союзу, якого НКВД арештувало невідомо з яких причин. Я пізнав поляка, але вже було задалеко його кликнути. Може він знав про долю Чаплінського.

* * *

При одній зустрічі із Климовим, я довідався, що Рута Темницька, їдучи потягом на студії до Відня, захворіла в дорозі на шкарлятину. Її забрали з потягу до лічниці в Тарнові, й там вона скоро померла. Новина була прикра й болюча. Рута була активним членом ОУН ще від юнацьких літ, повна життя й радости. Всі її любили і всіх, хто її знав, прикро вразила смерть Рути.

Я подивляв Климова, що він усе знає, пам'ятав, що Рута з Лідою їздили зі мною до Нивиць. Він знав про кожного члена, який згинув у Похідних Групах на Сході. В тому часі вже блискавкою обійшла вістка про смерть сл. п. Мирона-Орликаг здібного ідеолога українського націоналізму, знаменитого публіциста й колишнього провідника КЕ, якого німці застрелили на вулиці Києва.

Згинув від німецьких куль у Краснодарі Микола Лемик, який був ідеалом для молодих юнаків ОУН за вдалий атентат на московського консула у Львові. Впала смертю героїні Ганна Максимець із Радехівщини й багато інших, яких я не знав і прізвищ їх не пригадую.

* * *

Одного разу Осип Карачевський відкликав організаційні сходини, які мали відбутися в домі хорунжого А. М. через його наглий виїзд зі Львова і просив повідомити про це всіх членів. Мені вдалося повідомити майже всіх про відкликання сходин, крім одного, якого я ніяк не міг зустрінути. Тож мав надію, що ввечорі його стріну в хаті А. М. і виясню справу.

Я прийшов вчасно на вул. Софії, але мене якби вчепився блуд. Я не міг пізнати кам'яниці, а чисел не мав змоги відчитати через затемнення, яке було на вулицях і в кам'яницях.

Я заходив до кількох домів і вертався з першого поверха, бо не знаходив тих дверей, які мені були потрібні.

На хіднику я стрінув якусь жінку і на всякий випадок польською мовою запитав її про число дому. З відтінком погорди, чи тільки мені так здавалося, жінка відповіла по-українському, її голос мені нагадав голос однієї зв'язкової, яку арештувало Ґештапо в часі облави на вулицях, її тато так перейнявся арештуванням донечки, що помер на серце.

Доньку звільнили, не маючи жодних обтяжуючих матеріялів проти неї. Виходило, що вона мене не пізнала.

Я почав застановлятися над тим, що вона в тій порі робила на вул. Софії. Наше прислів'я каже: «На злодієві шапка горить», так було і в мене того вечора. Без особливих причин я почав підозрівати, що звільнена зв'язкова могла погодитися на співпрацю з Ґештапом і що вона може підглядає квартиру А. М.

Насторожений я почав обсервувати докладніше околицю й побачив авто під деревом та розпізнав знаки СС-ів. Хоч авто не стояло близько кам'яниці, за якою я шукав, то підсвідомо відчув, що в околиці є небезпека.

Я вже не заходив до дому, який вказала зв'язкова, а відійшов геть. Ще того вечора мене повідомлено, що А. М. арештувало Ґештапо о 5-ій год. вечора. А вже наступного дня ми знали, що Ґештапо засіло на квартирі А. М., й арештує кожного, хто заходить до хати. На щастя, той друг, якого я мав повідомити про невідбуття сходин, випадково довідався про це від іншого із друзів.

Тоді Ґештапо арештувало кількох випадкових гостей, між ними теж двох малолітних братів П. Вкоротці всіх звільнили.

Ув'язнення А. М. мене дуже стурбувало, бо з ним я був у безпосередному організаційному зв'язку. Іван Климів теж висловив своє побоювання, що А. М. може не витримати, як не витримав за часів польського ув'язнення. Тому до А. М. багато членів ставилося з резервою. Але, пізнавши ближче А. М.., я прийшов до переконання, що за Польщі він заломився через свій малий досвід, був замолодий. А. М. виявив велике бажання себе реабілітувати, і я особливо просив Климова, щоб дати йому змогу це зробити. Климів погодився, а А. М. виконував найнебезпечніші завдання, зв'язані із транспортом зброї і т. п.

Вкоротці ми виявили причину арештування А. М. Перед кількома днями впав на німецько-польському кордоні зв'язковий між Львовом і Берліном. При ньому знайшли шифровані звіти, й під побоями зв'язковий виявив дві зв'язкові точки у Львові, в тому квартиру Ф. Л. коло театру.

Коли Ґештапо прийшло на ту квартиру, застало там І. Тимчука, відомого як «Батько», який мав при собі адресу А. М., старого знайомого. Ця адреса була причиною арештування А. М.

Не знаючи, що говоритиме А. М. на допитах, я був дуже обережний і кілька ночей спав поза домом.

Ми отримали з Лонцького повідомлення, що А. М. не заломився й добре тримається. Ґештапо не мало до чого причепитися, а «Батько» був тільки знайомим.

Вістки з Лонцького ми отримували через деяких поліцистів т. зв. «Чорних», бо мали чорні однострої. Цей відділ зорганізували німці з різних відділів охорони всяких магазинів. Новосформований відділ умундирували начорно і приділили до служби в тюрмі. Про них говорилося в місті як про німецьких вислужників. Всі такими не були.

Частина серед них вислуговувалася, але тільки для ОУН. Вони передавали ґрипси від провідних членів для Калинки і брали від неї та передавали до камер. Як Калинка повіднаходила тих ідейних «Чорних», це вже треба завдячувати її спритності. Хоч Калинки не стало, то «Чорні» самі ґрипси приносили на вказані адреси.

Тільки завдяки «Чорним» організації вдалося викрасти Ярослава Старуха та Дмитра Грицая з Лонцького. За співпрацю з ОУН дехто з тих «Чорних» наклав життям, кількох замордували ґештапівці таки на Лонцького. Жаль, що не знаю їх прізвищ, а варто їх спом'янути.

Заки я прийду до згадки про наслідки арештування зв'язкового ОУН на лінії Львів-Берлін, хочу коротко згадати про весілля Івана Климова.

Як я згадував попередньо, Іван постановив женитися й мав на увазі три панни, з яких вибрав Галину Ч. Була це надзвичайно мила наддніпрянка й ідейна націоналістка, дарма, що виховувалася в совєтській дійсності. Мене з нею познайомив Климів на Підзамчу. На мене зробила приємне вражіння.

Тому, що Галина була наддніпрянка, Климів був з того гордий і підкреслював свою соборницьку поставу. Постанова женитися прийшла у нього скоро, а для нас дуже несподівано. Він негайно визначив місце й час шлюбу. Сьогодні я не пригадую дати шлюбу, але це було ранньої осени 1942 р.

Правду кажучи, ми всі були його вирішенянм заскочені, бо з ніким про женячку раніше не говорив. Навіть у самому плянуванні про весілля у нього був той самий спосіб діяння, що й в організаційній праці. Як задумав женитися і прийняв вирішення, то вже його не міняв. Реалізував швидко, а диспозиції його були короткі і ясні.

Весілля відбулося у Стоянові, в хаті одного міщанина, який жив близько волинського кордону. Шлюб давав о. О. К. із Радехівщини, який не тільки був добрим парохом двох сіл, але й активним у підпільній праці ОУН.

Отець не лише знав, як заготовити для складів зброю й амуніцію, але сам умів вчити стріляти з пістоля, знав направляти зброю. Був дуже гордий із того, що до нього Організація має довір'я і сам колишній крайовий провідник Іван Климів-Леґенда у нього брав шлюб.

Гостями на весіллі були найближчі друзі Івана, які могли тоді там явитися. Старостою був Ст. Мечник, який приїхав аж із східніх областей, В. К. із Сокальщини, Р. К., Степовий та ін. Кожний із них привіз скромний, але від серця подарунок. Найближчий його друг і права рука у праці Вол. Лобай-Вутляр приїхав на весілля вже по шлюбі й по гостині. Привіз від себе гостинець, а від Спартака образ «В'їзд Хмельницького» у спеціяльно замовлених рамках, які робив мистець Черешньовський, від Рубана столове накриття з порцеляни. Іван був переконаний, що на весілля приїде Рубан, чекав його до кінця гостини. З тієї причини був засмучений.

Не довго довелося Іванові жити з молодою дружиною.

* * *

«Очка» вийшла заміж після того, як Климів оженився, у жовтні за мене, поганця, а Дарця, мабуть, чергового року навесні за одного професіоналіста. Ліда вийшла теж заміж за одного студента, але я про це довідався вже через два тижні по шлюбі.

Спійманий Ґештапом зв'язковий ОУН виявив зв'язкові точки у Львові, правдоподібно перше видав зв'язок Федька Л., а дещо пізніше на вул. Жулінського. Ґештапо сподівалося, що на квартирі накриє як не Климова-Леґенду, то когось із членів КЕ ОУН. Для тієї акції приїхало Ґештапо просто з Берліну з відпоручником Гімлера на чолі.

Перший скок Ґештапо відбувся на квартиру Федька Л. коло театру, яка, на щастя, була вже прочищена від всяких організаційних матеріялів.

На квартирі не було нікого, тільки сестра Федька, яка особливої ролі в системі ОУН не відогравала, але Ґештапо думало, що через неї вдасться довідатися про людей із зв'язку.

Та Ґештапо завелося, молода дівчина трималася по-геройському й, хоч знала декого, що приходив до хати, нікого з них не виявила. Зв'язковий, який був у руках Ґештапо, до очей їй твердив, що вона його знає, але вона це заперечила.

Федька теж арештували кілька разів. Через важливу технічну функцію в театрі його звільняли, щоб знову по короткому часі арештувати. Так він працював у театрі під наглядом поліції аж до випадку, який стався на вул. Жулінського.

На згаданій вулиці містився одноповерховий дім, де часто перебував Леґенда, а частіше там спали Вугляр і Спартак. Не раз так бувало, коли «Очка» там заходила із «ґрипсом» для Леґенди, а часом виходив до неї сам Леґенда. Тоді до Леґенди на цю квартиру теж заходили деякі члени КЕ ОУН.

Одного дня під квартиру приїхало Ґештапо із представником з Берліну, у той час у хаті був Д. Маївський. Двох емісарів із Берліну вислали ґештапівців до хати, а самі вважали за безпечніше чекати на хіднику. Коли у дверях задзвонив дзвінок, Маївський побачив на хіднику двох ґештапівських офіцерів і знав, чого вони приїхали. Миттю зробив плян дій. Сказав господині зійти вниз і відкрити двері поліції, а коли вже почув на сходах кроки тяжких військових чобіт, підійшов до вікна й легко його відчинив для втечі, але знав, що йому можуть перешкодити ті два ґештапівці на хіднику. Тож Маївський два рази стрілив до ґештапівців, які звалилися на землю, а сам скочив із вікна першого поверху й почав утікати. За ним посипалися постріли з вікна, коло якого вже стояли німці і стріляли вслід за Маївським. Одна куля допала Маївського і поранила в бік живота. Рана була тяжка, але не смертельна, поранений останніми зусиллями таки втік. Два відпоручники Гімлера загинули на хіднику.

Смерть емісарів із Берліну впровадила Ґештапо в лють, й арештували теж і Федька Л., якому вже ніяк не поміг при найбільших зусиллях інтервенцією директор театру Володимир Блавацький. При останній інтервенції В. Блавацького Ґештапо загрозило йому, що він може теж опинитися за ґратами.

При арештуванні Федька були з Ґештапом теж два українські яничари, оди із них якийсь Тютюнник із Жовкви.

Це були дні у Львоіві дуже тривожні і небезпечні для членів ОУН. Вистачило показати тільки пальцем, що це бандерівець і його Ґештапо зразу арештувало. Ґештапо ніби завзялося поголовно ліквідувати цілу ОУН. Та Провід КЕ теж не тратив часу і вже був готовий до поважніших мілітарних акцій проти Ґештапо.

В тому часі вже існувала Українська Повстанська Армія (УПА), яку очолив Роман Шухевич.

Після випадку на вул. Жулінського Климів-Леґенда особисто давав знати деяким членам ОУН про небезпеку, хоч у той час і він сам надто ризикував власною волею. Бо за ним дуже розбивалося Ґештапо так само, як за Ярославом Старухом, Рубаном і Маївським. А за 3. Матлою шукали ще від 1941 р., але у Відні і Кракові. Тим часом 3. Матла жив у Львові, коли Провід стягнув його із східніх областей України.

Останній раз я бачив Івана Климова через вікно свого мешкання на вул. Задвірянській. Він кинув до мого вікна камінчиком і сказав тільки, щоб «Очка» скрилася, а найкраще щоб обоє ми виїхали з міста. Після того Іван скорою ходою відійшов.

В. Лобая-Вугляра Ґештапо арештувало на вулиці. У приміщеннях на Пелчинського так жахливо його мордували кілька днів, що напівживого принесли на Лонцького до тюрми й кинули до камери в сутеренах на підлогу, щоб догаряв. Він увесь виглядав на кусень кривавого м'яса, без найменшої влади, тільки одне, що дихав.

Так він лежав на підлозі, гарячкуючи і без їди кілька днів. Опісля прийшов до пам'яті й почав ворушити однією рукою, щоб притягнути їдунку до уст і, лежачи на животі, сьорбав зупу.

На щастя, одна дівчина з ОУН, яка прибирала коридори, крадькома заходила до камери, омивала водою рани, що ропіли, і сморід приходив аж на коридор.

Все потовчене тіло відгнило й почало засклеплюватися після півроку тоненькою молодою шкіркою. Ґештапівці приходили оглядати його, як він сам, без лікарської опіки вилизувався зі своїх ран і приходив до здоров'я. Це впроваджувало в подив Ґештапо й воно слідкувало за тим, якби для експерименту.

Опісля сестра Федька через вікно з подвір'я підносила часом трохи хліба й мармеляди й, це дуже помогло Вугляреві який уже власними силами підходив до вікна поглядати на милий світ, немов би вдруге народився. Таким незламним був В. Лобай-Вугляр, права рука Климова-Леґенди.

Самий Климів зі Львова не виїздив, хоч була велика небезпека для нього.

Приблизно в тому часі після історії на Жулінського, у Львові появилася молода гарна дівчина в хутрі з чорних каракулів. Вона нібито мала допомогти якомусь Любомирові (псевдо) втекти із Дніпропетрівської тюрми на волю.

Невідомий мені Любомир, мабуть, був одним із провідних членів ОУН, який знав особисто Я. Старуха, Івана Климова та ін. Можна догадуватися, що того Любомира спіймало Ґештапо у Дніпропетрівському, або в тій околиці і в час допитів він погодився заманити провідних членів ОУН до рук ворога. В тому мала йому допомагати провокаторка в чорних каракулях, яку Любомирові підставило Ґештапо й видумало історію з утечею.

З тією дівчиною ходив Любомир по місті, а жив ніби нелегально. Через якийсь зв'язок він викликав Ярослава Старуха на зустріч в Єзуїтському городі напроти св. Юра. Старух вийшов на умовлене місце й тільки привітався з Любомиром, як із-за кущів (було темно) вискочили ґештапівці так несподівано для Старуха, що він уже не мав часу покористуватися зброєю для оборони.

42. ВБИЛИ, А НЕ ЗЛАМАЛИ

Точніше годі сказати про обставини арештування Івана Климова. Як попередньо я згадував, Климова ніщо не зупиняло в його праці. Здається, що він забагато вірив у своє щастя. Своїм співробітникам казав скриватися, а сам відбував нормально організаційні зустрічі.

За словами І. Шевчука, можна ствердити такі факти. Іван Климів визначив І. Шевчукові стрічу на вул. Личаківській, недалеко церкви св. Петра і Павла, на день 5-го грудня 1942 р. Це була субота.

Іван Шевчук на умовлене місце явився точно у визначеній годині і дуже здивувався, а одночасно затривожився, коли побачив що Івана Климова на місці зустрічі не було. Звичайно Климів волів прийти хвилину скорше, ніж хвилину спізнитися.

Погане прочуття в Шевчука ще збільшилося, коли на місці зустрічі, замість Климова-Леґенди, застав дівчину в чорних каракулях у товаристві Данка, який знав Климова дуже добре.

В той час Шевчук ще не підозрівав дівчини, що вона провокаторка. Напевно того не знав і Данко. Данко повідомив Шевчука, що Климів є поважно перешкоджений і є на іншій зустрічі, тому Шевчук повинен прийти вечором о год. 8 на квартиру Климова при вул. Листопада.

Не підозріваючи нічого, І. Шевчук явився о 8-ій год. вечора на квартирі Климова і застав там Ґештапо. І. Шевчука поставили до гурту арештованих. Данко вже стояв під стіною. Були теж арештовані господарі й донька, в домі яких містилася квартира Леґенди.

Господарі добре знали, кому відступили мешкання і що їх могло за це чекати, але ніколи не нарікали на свою долю в кацеті. Згинули всі, віддаючи себе свідомо в жертву за українську визвольну справу.

І. Шевчук стояв під стіною, а коло нього ще двоє невідомих йому мужчин. Климова не було між арештованими.

Можна тільки догадуватися, що він мав зустріч з Любомиром і при тій нагоді могло Ґештапо Климова арештувати, подібно, як Ярослава Старуха. Могло бути теж, що дівчина в чорних каракулях чула, як Данко казав Шевчукові про квартиру Леґенди при вул. Листопада і могла сказати про це ґештапівцям. Одно є певне, що Климова арештували 5-го грудня 1942 р. Є свідки, які бачили того дня, як Климова припровадили до централі Ґештапо при вул. Пелчинській.

Про цю обставину в централі Ґештапо оповідав Федько Л., якого привели на допити того дня. Федька завели на третій поверх і посадили по середині квадратової залі, а по кутах посідали ґештапівці з писальними машинами. Перекладачем був якийсь Петерс, який виявив себе людяним ґештапівцем.

До залі часто вбігав Тютюнник, який тільки й мав приємність в тому, що Федька бив чим попало й де попало. Це було, як каже Федько, втілення сатани, який прибрав тіло українського яничара. Тож і не диво, що за пару місяців пізніше, постигла його кара месників у його родинному містечку, Жовкві, на кріслі у перукаря.

Той Тютюнник так бив Федька, що німці звернули йому увагу, аби більше не бив по голові. Часом із залі допитів Федька виводили на коридор і ставили під стіною. Тоді він застав теж під стіною Вугляра, який, мабуть, чекав на свою чергу допитів. Він тоді ще побитий не був.

У кімнаті переслухань по другому боці коридора Федько чув, як когось сильно били, але не було чути жодного стогону. Метушня ґештапівців, вигуки, удари сильні й нагальні, лоскіт перевернених крісел вказували, що когось хочуть викінчити зразу. Федька тільки дивувало те, що мордований не видавав ні одного звуку.

Нагло двері до кімнати, де був Федько, відкрилися навстіж і увігнався якийсь ґештапівець. Зіпрілий і почервонілий з люті він щось почав говорити до одного із шефів.

На Федька не зробило б такого враження, якщо б у ту хвилину американські літаки скинули бомби на централю Ґештапо, як це, що з-за дверей по другому боці коридора почувся чистий, металічний голос, який не зраджував ні тіні страху:

«Я ВЖЕ ВАМ СКАЗАВ, ЩО НАЗИВАЮСЯ КЛИМІВ-ЛЕҐЕНДА І НІЧОГО БІЛЬШЕ НЕ СКАЖУ. ВИ, БАНДИТИ, ОКУПУВАЛИ УКРАЇНУ І ГРАБУЄТЕ – ТОМУ З ВАМИ ГОВОРИТИ НЕ БУДУ».

Така постава українського революціонера переросла всякі сподівання навіть лютого Ґештапо. Всі присутні заперли віддих, як перекладач повторював слова Івана Климова-Леґенди. По останнім слові в залі зашуміло, й ґештапівці з лютими прокльонами кинулися на безборонну жертву. Тоді мав нагоду виявити себе садист Вірзінґ.

Федькові морозило шкуру, кожний удар болів його, може, дошкульніше, ніж самого Леґенду.

Може з півгодини Федько переживав незвичайні духові тортури страх за життя провідника, який був потрібний для української справи.

Згодом усе в кімнаті затихло. Хтось вибіг на коридор, по кількох хвилинах коридором до кімнати переслухань Климова-Леґенди підбігло кілька осіб, і знову все затихло.

Ґештапівці у Федьковій кімнаті були дуже поденервовані, щось між собою говорили, врешті перервали допит і завели Федька на камеру, де сиділи Ярослав Старух і Грицай-Перебийніс. Довідавшись від Федька про долю Климова-Леґенди, вони негайно сконтактувалися з тюремним лікарем д-ром Бодеком. Хоч лікар був жидом, але до українських націоналістів ставився прихильно, а головно шанував тих, яких мордували на допитах і які не заломлювалися.

Другого дня лікар увійшов до камери Старуха і сказав йому:

– Івана Климова вчора на допиті так сильно побили, що його в коці винесли на коридор і, коли мене покликали до нього, Климів уже не жив… Умер по-геройському.

Друзі в камері у глибокій мовчанці склонили голови на знак вшанування героя сл. п. Івана Климова-Леґенди. Повагу величі хвилини в камері відчули приявні поляки, які притихли і тим виявили співчуття друзям спільної долі.

* * *

Вістка про замордовання Климова-Леґенди блискавкою пронеслася по місті. Всі відчули велику втрату. З реєстру членів ОУН вибув один із найбільших революціонерів того часу. Від гімназійної лавки активно працював в ОУН, був один з організаторів Сокальщини, як повітової мережі ОУН, відтак організував цілу округу ОУН із кількох повітів: Сокальщина, Равщина, Радехівщина, Кам'янеччина і Жовківщина.

До 1939 р. Іван Климів-Мармаш-Куліба зорганізузав і добре закріпив Волинську округу. Часто був арештований польською поліцією, а 1937 р. арештований і в політичному процесі в Луцьку був засуджений польським судом на 10 років тюрми. В часі вибуху німецько-польської війни вийшов із Сєдлєц на волю й негайно нав'язав контакт із Провідником КЕ ОУН Степаном Бандерою та багатьма іншими провідними членами.

Він, як знавець свого організаційного діла, скоро заповнив прогалини у рядах ОУН, надщерблених унаслідок арештів польською поліцією. У той час тисячі провідного активу сиділи по тюрмах, або в Березі Картузькій.

Він під двома новими окупантами України, московським большевизмом, який захопив і ЗУЗ до ріки Буг, і під німецьким, який у той час окупував Лемківщину, Підляшшя, Холмщину й частину Сокальщини, – проходив як добрий дух. Являвся там, де найбільше потребували його порад і помочі. В одному тижні він міг бути у Кракові, Холмі, Луцьку, Кам'янці-Подільському, у Львові і знову в Кракові, де звітував Степанові Бандері про ситуацію в Україні. Як Крайовий провідник ОУН за часів першої московської окупації Західніх Земель України – майже ввесь час перебував в Україні. А любив він особливо Волинь. Та не менше любили його й волиняки.

1940 р. до Стоянова приїхав Іван Шевчук і далі на Волинь мусів іти пішки. На дорозі наздігнав його волинський дядько возом, запряженим однією кониною, і з п'ятьма дрібними діточками на возі. Чи в той час хтось міг мати від большевицької влади більший привілей, як той бідний дядько, напевно ні. Дядько був добряга й попросив Шевчука сідати на воза. Розговорилися. Хоч сліпий на одне око, дядько виявився цікавим. По часі дуже дискретно, щоб діти не почули його слів, почав:

– Я знаю одного чоловіка, з яким сидів у тюрмі в Луцьку через драчку з польською поліцією. Це такий чоловік, що як він живе, а я чомусь вірю, що живе й діє, то ми скоро позбудемося тих зайд (тобто москалів – прим, автора). Може ви його знаєте? – і дядько допитливо подивився в очі одним своїм оком. – Він називається Іван Климів. Я його так любив і вірю в нього, як у Божу силу.

Вся істота дядька показувала, що він говорив із глибини серця. Отже Шевчук дав йому до зрозуміння, що Іван Климів живе й діє також на Волині.

– Дякую вам за добру новину, – сказав дядько, – вона для мене має вартість найбільшого скарбу, тож і цей скарб добре буду хоронити у своєму серці.

Це ж тільки вістка про Івана Климова в селянина мала вартість великого скарбу. Яку ж вартість мав самий Леґенда серед народу, серед друзів, які зростали під його рукою й переймали його, найкращі прикмети та ідеї, ішли шляхом невмирущого Леґенди вперто й послідовно до наміченої мети. Тим шляхом Леґенди не тільки ішли його друзі, ішли теж ті молодші члени, які на очі не бачили його, тільки чули про нього і прийняли вістку про смерть Леґенди з болем серця і з постановою та завзяттям – продовжувати діло, за яке по-геройському згинув Леґенда.

Шляхом Леґенди підуть чергові покоління українського народу. Бо тільки таким і єдиним шляхом Леґенди зможуть прийдешні покоління здобути волю Україні.

Селянин із Волині простими словами висловив свою повагу до особи Івана Климова-Леґенди. В тих словах виявляється вся надія на кращу долю, якщо такі, як Іван Климів, живуть і житимуть, то їм сміло, без вагань, можна вкласти у їхні руки долю визволення України. Україна – це скарб незбагненний, неоціненний. Тож зберігаймо й ми цей скарб на далекій чужині в наших серцях, засвідчуймо в чинах на шляху Леґенди, й це буде найкращою пам'яттю для відзначення геройської смерти одного з найкращих Синів України, Івана Климова-Леґенди.

Хай цей скромний спомин, але писаний від серця, буде від мене і всіх Друзів, що впали, живуть і житимуть – китицею червоних рож на його невідомій могилі.

Кличемо:

– Вічна Слава ТОБІ, ІВАНЕ!

КІНЕЦЬ