Шляхом «Леґенди»

ОКРЕМІ СТАТТІ

СКІЛЬКИ НКВД ЗАМОРДУВАЛО В'ЯЗНІВ У ЛЬВОВІ, ТА ЧИ БУВ ПОГРОМ ЖИДІВ

Роман, прізвище якого я забув, студент медицини, сидів зі мною в тюрмі Бриґідки у 1941 році. Вийшов на волю з недобитками 28-го червня 1941 року, був у Тимчасовій Команді міста Львова, знав добре Львів і з Коником їздив по місті, забезпечуючи розбиті вандалами крамниці, та кожночасно мене інформував про події в місті.

Ми разом вийшли на волю з Бриґідок. Я сидів у бюрі Команди в домі Сакракерок, бо не мав пристійних штанів. Свої в тюрмі розлізлися, а друг Кобрин, низенький ростом, подарував мені свої запасові, що сягали мені поза коліна. Я стидався виходити на вулицю.

Роман був великим ідеалістом, відданим українській визвольній справі, надзвичайно проворний. Він міг би бути головним свідком у двох справах. Перше, засвідчити скільки в'язнів могло бути в Бриґідках у день вибуху німецько-совєтської війни 22-го червня 1941 року.

Для чого це? У Львові вийшла об'ємна книжка «Львів, історичні нариси». І там на сторінці 460-ій написано: «Згідно із свідченням архівів НКВД у львівських тюрмах станом на 22-го червня 1941 року перебувало в тюрмі ч. 1 на вул. Лонцького (тепер Бандери) 3638, а в тюрмі ч. 2 на Замарстинові – 801, і в тюрмі ч. 4 «Бриґідки» – 706, всього – 5145 в'язнів».

Щодо Бриґідок, тут поважне непорозуміння. Я і Роман підраховували приблизно, скільки могло бути в'язнів у Бриґідках. За нашими підрахунками могло бути від 9 до 11 тисяч в'язнів У часі вибуху війни. На мою думку, архівний документ НКВД є неправдивим, щоб зменшити свій злочин про приблизно 10 тисяч замордованих невинних людей.

Друге свідчення Романа мало б відношення до того, чи в перших днях липня 1941 року був погром жидів у Львові. У «Свободі» з 22-го і 23-го березня 1989 року Михайло Демкович Добрянський цитує з книжки професора Єрусалимського Університету Шмуля Куттінґера, що у Львові 2-го і 3-го липня 1941 року українці замордували сім тисяч жидів. Я про такий погром жидів у Львові не чув, а Роман роз'їжджав по місті в тих днях, і міг би сказати, чи такі погроми жидів відбувалися.

Тут варто навести звідомлення кореспондента «Асошіейтед прес» Елвіна Дж. Стейнкопфа, який у газеті з 7-го липня 1941 року пише, що вчорашній день у Львові проходив під знаком загального похорону, похід якого стримав танки та військові транспортові авта на вулицях Львова. Чвертьмільйонове місто було в жалобі. Він пише, що кілька тисяч політичних українських в'язнів були помордовані енкаведистами, постріляні в голову. А далі зазначає, що були помордовані українці, які боролися за українську самостійність. Також про знищення українських політичних в'язнів пише спеціяльний кореспондент газети «Штокгольм-Тіднінґен» Бертіл Сваґнстром у виданні з понеділка, 7-го липня 1941 року. Він там згадує про мордування українців і поляків. Він, як і кореспондент «Асошіейтед прес» Елвін Дж. Стейнкопф, нічого не згадують про погром жидів у Львові, хоча обидва журналісти в тих днях перебували у Львові.

Про кореспондентів я взяв з книги «Рашен оперейшен ін Юкрейн», виданої у Лондоні в 1962 році, стт. 170–171.

Щодо кількости в'язнів у Бриґідках, деякі в'язні твердили, що там могло бути до 13 тисяч в'язнів. Я з Романом обстоювали кількість від 9 до 11 тисяч.

Іван Шкварко у своїх спогадах «Проклинаю», виданих у Львові у 1942 році, також писав, що у Бриґідках було 10 (десять) тисяч в'язнів. А Зеновія Служинська, доцент Львівського Медичного Інституту, робила досліди того, скільки в'язнів замордувало НКВД перед відступом зі Львова. Вона пише: «Лише у львівських тюрмах замучено близько 18 тисяч осіб» (газета «Америка» з 21-го червня 1995 року.). Це число помордованих близьке правди, бо треба пам'ятати, що НКВД від 22-го до 28-го червня ловило людей на вулиці, або по хатах, і їх мордували в тюрмі на Лонцького.

ЦІКАВИЙ ПОРТРЕТ

В моїй кімнаті висить невеличкий портрет (7 на 10 інчів) – погруддя Зиновія Матли. Цей портрет був на мистецькій виставці у Львові 1942 р, і найбільше притягав увагу відвідувачів, а це тому, що цей портрет малював в Равіцькій тюрмі Роман Сеньків. Тяжко було винести будь-яку річ з тюрми на світ, бо в кожного в'язня, що виходив на волю, провіряли навіть всі рубчики в одежі. А все таки, цей портрет з тюрми виніс Ярослав Рак «Мортик», і як це йому вдалося, це вже таємниця самого Мортика. Цей портрет Мортик передав мамі Зиновія Матли Теодозії, яка в тому часі жила у Львові на вул. Каспра Бочковського. І звідтам цей портрет був випожичений на Львівську виставку.

На відворотній стороні портрету був наліплений аркуш паперу, списаний на друкарській машинці про історію портрету і біографія маляра Романа Сенькова, яка є скорочена. Ширшу біографію Романа я переписую з книжечки Василя Пруса «Трагедія в Нивицях», де Роман загинув.

«Роман Сеньків син Теодора і Софії. Народився 15 квітня 1909 р. у Львові, там закінчив гімназію, а згодом перейшов на малярський відділ Технічної школи у Львові, яку закінчив у 1934 році. Член ОУН з початку 1930-х років. Увійшов в історію ОУН тим, що був талановитим художником. У жовтні 1933 року за завданням ОУН Роман Сеньків з пам'яті намалював портрет радянського консуля у Львові Голубова, якого мав згодом вбити Микола Лемик. Романа судили на відомому львівському процесі Степана Бандери у 1936 році. Заарештований в справі вбивства 23 жовтня 1933 року М. Лемиком секретаря консуляту Майлова, а в 1936 – за участь в атентаті на Якова Бачинського, а також за те, що намалював плян російського консуляту та портрети секретаря консуляту Алексея Майлова і возного Івана Джугая. До речі, цими інформаціями у 1933 р. користувався при атентаті Микола Лемик.

Роман Сеньків був ув'язнений в тюрмі «Свенти кшиж» («Святий хрест»), потім – у Равіцькій в'язниці, де познайомився з Іваном Климовим, Володимиром Макаром, Зеноном Матлою, Дмитром Мироном, Ярославом Раком, Миколою Лемиком, Олександром Бунієм, а також з Богданом Казанівським «Щетиною», родом з Нивиць, з яким сидів в одній камері навесні 1939 р. Там намалював портрет Зенона Матли.

Він вийшов на волю у 1939-му, а у 1939–1941 роках перебував у Кракові, був членом мистецького гуртка «Зарево» і працював у канцелярії революційної ОУН.

У час німецької окупації проживав у Львові, а згодом перейшов у підпілля, перебував у селі Топорів Буського району. Там одружився.

Роман Сеньків був вояком відділу Української Національної Самооборони. Загинув 27 січня 1944 року, перебуваючи у складі підрозділу Володимира Феденишина – «Рудого», який заатакував радянських партизанів медвєдєвців під час їх постою в Нивицях». Кінець цитати з книжечки «Трагедія в Нивицях». Тут ще варто додати, в яких обставинах загинув Роман.

Село Нивиці сподівалося німецької карної експедиції і постійно двоє стійкових пильнували шляху з Радехова, звідки могли надійти німці. Вечір 26 січня 1944 р. був спокійний, але о четвертій годині над ранком з протилежної сторони з боку Станиславщика, що на Брідщині, несподівано в село в'їхала група кіннотчиків, а за ними величезний табор підвод з озброєними людьми. Стійкові, хоч побачили, спершу думали, що це відділ УПА, стало все зрозуміло, як тих стійкових пов'язали дротом і почали по-звірячому бити. Скоро виявилося, що це банда Медвєдьова, яка стала займати хати на відпочинок. Хтось з села побіг до недалекого села Трійця і повідомив, що на хати Федора Шпака і Лєона Панасюка напала якась банда. Командир відділу Володимир Феденишин «Рудий» зібрав своїх підстаршин (16 чоловік) і самооборону села Трійця (8 чоловік) і не провівши спочатку докладної розвідки, маючи на увазі, що в тих двох хатах являється якась банда, розділив людей на дві групи і кинувся до тих двох хат. Зчинилася стрілянина, з інших хат повибігали большевицькі партизани, зав'язався двадцятихвилинний бій, в якому загинуло дев'ять упістів і між ними талановитий маляр Роман Сеньків.

П.С. Зрабовано і спалено 25 господарств в Нивицях і замордовано 29 осіб.

В селі Трійця спалено біля 50 господарств.

«ЗАҐА РОДУ ЦЕГЕЛЬСЬКИХ»

Мені було цікаво прочитати об'ємисту (787 ст.) книгу «Заґа роду Цегельських» д-ра Юрія Цегельського, якого я добре знав. Точний родовід роду Цегельських ще з часів Хмельниччини, це цінний матеріял для істориків. За це треба висловити признання авторові. Але його розповіді про різні події є суто суб'єктивними й у багатьох описах є багато неточностей, перекручень з помітною тенденційністю, а навіть неправдиві з дійсністю.

Ось для прикладу. Д-р Ю. Цегельський на ст. 126 і 127 про справу вбивства дідичів Ясінських пише: «У пізних 1930-х роках говорено в Камінці, а також розказував пізніше по Другій Світовій Війні у Філядельфії Евген Цегельський, щось, що мало відноситися до Білої Гори…],., він був повітовим ко-мандантом поліції в Золочеві, де большевики там бушували від 1939–1941 р., чомусь не знищили актів колишньої польської поліційної команди… Була там між іншим течка справи дідича Ясінського та його дружини, яких постріляно в лісі. В тій течці були поліційні звіти тої нерозв'язаної справи, і польська поліція не відкрила, хто застрілив Ясінських, а про цю справу було друковано в часописах і було також у «Ділі».

Справа застрілення Ясінських була власне пов'язана з передісторією, яка має важливе відношення до Білої Гори… До Ясінських заїхала бричка, запряжена в добрі коні, а на бричці офіцери «Польської поліції паньствовей», то значить польської державної поліції. Вони арештували Ясінського з дружиною. Посадили на бричку й від'їхали. Постріляних на смерть Ясінських знайдено в лісі в околиці Якторова…

Польська поліція збила ріжних молодих людей в Якторові й інших місцевостях, але не могли відкрити чиєю роботою була екзекуція Ясінських. Бричка, коні та поліцаї, що арештували Ясінських, зникли так, що їх ніколи не знайдено. Поліція знала одначе, що екзекуція Ясінських була професійною роботою, що перевищувала можливості й здібність золочівських польських дедиктивів, щоби справу вислідіти. По досить ординарнім і грубіянськім слідстві на допитах слідчі органи не могли знайти підстави, щоби приписати екзекуцію членам ОУН.» Кінець цитати.

Відразу зазначу, що Ясінські не були супружжям, а тільки братом і сестрою Тепер як насправді виглядала справа вбивства Ясінських.

Повітовий провід ОУН Золочівщини вирішив знайти гроші на потреби організації в дідичів Ясінських, всупереч забороні ОУН переводити експропріяції приватного майна. Що мені оповідав Петро Цица, учасник нападу на Ясінських, з яким я сидів в одній камері в золочівській тюрмі 1937 р. Каже, «…нас чотирох, Ілярій Кук, Володимир Качор, я в поліційному мундирі, четвертий, якого прізвище я забув, прийшли до Ясінських з метою перевести ревізію з надією знайти гроші. І дійсно знайшли кілька тисяч злотих і кілька соток долярів. На цьому акція була б закінчилася, якби не то, що Ясінські запідозрили, що ми не поліція.»

«Щоби розв'язати сумніви, ми вирішили, – каже Петро Цица, – забрати гроші та доручили Ясінським приготувати дві повізки, щоб поїхати на Комісаріят поліції до Золочева до вияснення справи. Були приготовані дві повізки, звичайний віз і дві брички запряжені по парі коней з візниками. До брички посідали Ясінські на заднє сидження й Ілярко Кук з Влодком Качорем на сидження напроти, а я сів коло візника. Четвертий з нашої групи сів на звичайний віз. Рушили в дорогу і в'їхали в ліс. Пані Ясінська почала розмову та призналася, що в хаті підозрювала, що прийшли ті гайдамаки. На слово «гайдамаки» Ілярко, не контролюючи себе, вихопив пістолю та постріляв обох Ясінських.»

«Залишили бричку з побитими, – оповідає Петро, – та повтікали в ліс з надією, що десь переховаємося на селах. Але вже другого дня, поліція напала на наш слід і з оточення не було можливости втечі. Так нас всіх виловили, при перестрілянці один з наших загинув.»

На тому закінчив свою розповідь учасник акції Петро Цица. На якій підставі автор «Заґи…» твердив про бричку, добрі коні та про те, що про цю справу писала газета «Діло». Писала не тільки газета «Діло», писав «Новий час» і вся польська преса. З того виходить, що автор у тому часі зовсім не читав газет і про Ясінських написав власний витвір.

Додам, що суд у справі Ясінських проходив у Золочеві, а вирок виголошений 15-го березня 1938 р. в такому порядку: «Ілярія Кука та Володимира Качора засуджено на кару смерти, а Петра Цицу на довічне ув'язнення». Президент польської держави помилував тільки В. Качора, а Ілярія Кука повішено 25-го серпня 1938 року у в'язниці Бригідки у Львові в присутності оборонця д-ра Степана Шухевича й о. Богдана Липського.

note 1

«ЧИ БУВ У ЛЬВОВІ ПОГРОМ?»

Під таким заголовком появилася стаття Михайла Демковича Добрянського у «Свободі» з 22 і 23 березня 1989 р. Автор цитує з книжки професора Єрусалимського університету Шмуля Еттінґера, що «у Львові 2-го і 3-го липня 1941 р. українці замордували сім тисяч жидів і дальшу масакру жидівської людности припинили німці». Михайло Д. Добрянський просить читачів, мешканців Львова в липні 1941 р., написати, чи такий погром жидів у Львові відбувався.

Я, Богдан Казанівський, від січня 1940 р. до 28 червня 1941 р. просиджував в большевицьких тюрмах у Львові: на Замарстинівській, на Лонцького і від травня 1941 р. на Бригідках. Як вибухнула війна 22 червня 1941 р. стан в'язнів на Бригідках був між 10–12 тисяч. 125 камер були без ліжок, без стола і лавок, все це НКВД викинули, а до камер напихали в'язнів до крайних можливостей. В камерах, крім поодинок (10), за Польщі було 17 ліжок, стіл і дві лавки. Все це НКВД викинули, а залишили тільки «парашу». В суботу, 21 червня, з тюрми забрали невелику групу в'язнів (може коло 200) і вивезли до Бердичова. Від того дня жодних транспортів в'язнів з тюрми не відбувалося.

З першого дня вибуху війни вже від полудня НКВД почало групами в'язнів заводити в підвал тюрми і там розстрілювали. З понеділка на вівторок (23/24) вночі НКВД несподівано опустило тюрму. Перші розбили свою камеру обслуга (кухарі і помічники), вони розбили двері ще двох камер жінок, які вспіли ще вийти за тюремні мури, бо до схід сонця НКВД повернулося і тих, що теж вспіли собі розбити двері і вийшли на подвір'я, автоматами повернули до камер. І далі без перерви продовжували ліквідовувати в'язнів.

В суботу 28 червня рано (може 8 год.) НКВД в черговий раз опустило тюрму, бо німецькі літаки вже кружляли над Львовом, а гарматні стрільна перелітали в напрямі Винник.

В тюрмі появилися підпільники ОУН з обслугою тюрми, які вийшли в згадану ніч з понеділка на вівторок, вони знали розположення тюрми і почали розбивати камери. І тоді нас вийшло з Бригідок 500–600 в'язнів – недобитих. Я зібрав близько 20 в'язнів, які не знали Львова, і ми пішли до брами св. Юра. Там по провірці і упевненості, що ми дійсно в'язні, а не провокатори, нас за дозволом нашого святця Кир Андрея Шептицького схоронили в підвалах св. Юра.

30 червня раненько до міста увійшли німці, а до св. Юра вмашерувала чота українських Дружинників під командою сотника Романа Шухевича. За його дорученням була створена тимчасова Команда Львова, яку очолив Омелян Матла..

Я, не маючи приличного одягу, в тюрмі все розніс, примістився в тій Команді і на бюрку спав. До Команди приходили різні люди, оповідали про ситуацію в місті, про те, що німці зганяли жидів до Бригідок витягати з підвалів трупи і розкладати по подвір'ю. Ніхто ні словом не згадував про якісь погроми жидів. Службовик Команди Коник, який їздив автом по місту і забезпечував магазини перед міськими вандалами, теж нічого не говорив про погроми.

В тих днях, тобто в перших днях липня, у Львові були заграничні кореспонденти, один від «Асосіейтед Прес» Елвін Дж. Стейнкопф. В газеті з 7 липня 1941 р. він пише, що вчорашній день у Львові проходив під знаком загального похорону, якого похід стримав військові танки та транспортові авта на вулицях Львова. Чвертьмільйонове місто було в жалобі. Він пише, що кілька тисяч політичних українських в'язнів були помордовані чинниками НКВД пострілами в голову. Далі зазначує, що були помордовані українці, які боролися за українську самостійність.

Подібно пише про ліквідацію українських політичних в'язнів спеціяльний кореспондент «Стокголм-Тіндінґен» Бертіл Свангстром у виданні з понеділка 7-го липня 1941 р. Він там згадує про помордування в'язнів українців і поляків. Обидва чужинецькі кореспонденти ні словом не згадують про погроми жидів.

Тепер щодо в'язнів в Бригідках. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича у Львові (вул. Козельницька, 4) видав об'ємисту книгу «Львів. Історичні нариси», де написано про кількість в'язнів по тюрмах у Львові у дні вибуху війни. Там на ст. 460 написано, що в Бригідках в день вибуху війни було 706 (сімсот шість) в'язнів. При тому автор покладається на архівні матеріяли. Мені здається, що НКВД зумисне залишило документ про число в'язнів на Бригідках, щоб в цей спосіб змилити дослідників, що там загинуло помордованих за один тиждень коло 10 тисяч в'язнів. Іван Шкварко у своїх споминах «Проклинаю» теж подає число в'язнів на Бригідках 10 тисяч. А Зиновія Служинська в газеті «Америка» з 21 червня 1995 р. пише, що за її обрахунками НКВД у Львівських тюрмах «замучило бл. 18 тисяч осіб…» Це є близько правди. У згаданій книзі «Львів. Історичні нариси» автор подає, що у всіх львівських тюрмах замордовано 5145 в'язнів, то коли додати замордованих бл. 10 тисяч в Бригідках, то вже є число помордованих понад 15 тисяч. До того ще треба додати помордованих осіб, яких НКВД арештувало по домах і на вулицях міста від 22 до 28 червня і тих людей вели до тюрем і там їх мордували. Скільки свіжо арештованих було в тому тижні тяжко обчислити, та все це разом може бути близько 18 тисяч, про що писала Зиновія Служинська в «Америці». Я пригадую, як 24 або 25 червня НКВД привело одну родину на подвір'я Бригідок коло тюремної каплиці, з голосів, які доходили до нашої тюремної камери, то було 4 особи: батьки і двоє дітей, які весь час плакали. Мати з плачем благала помилувати дітей. І цю нещасну родину повели в підвал каплиці і там двоє діточок з батьками закінчили свій життєвий шлях.

Це могло бути 8–10 липня 1941 р. Я зайшов на подвір'я Бригідок. В деяких бльоках тюрми були спалені двері, обгорілі вікна, а на місці каплиці залишилася гора каміння, яка собою прикрила жертви помордованих в підвалі.

Большевики заложили міни в тюрмі Бригідок, міни вибухли вже по виході недобитих в'язнів в суботу між 8–9 год. ранку. І таким чином НКВД хотіло замаскувати свій жахливий злочин. Завалилася від вибуху тільки каплиця, а мури тюрми залишилися непорушними, тільки де-не-де обгоріли двері і вікна. Трупів з підвалів тюрми почали витягати вже 30 червня і розкладали по подвір'ю. Це була страшна картина, як оповідали люди, коли родини з плачем ходили між трупами, шукаючи своїх рідних. Трупів тільки частину витягнули з підвалів тюрми, бо була заборона далі витягати з огляду на епідемію. Тих жертв НКВД вкладали в примітивні домовини і в довжелезній черзі, як писали чужинецькі кореспонденти, несли на цвинтар на вічний спочинок.

20 лютого 2005 р.

ВАРШАВСЬКИЙ СУДОВИЙ ПРОЦЕС В СПРАВІ Б. ПЄРАЦЬКОГО

Минуло 70 років 15 червня 2004 р. як Гриць Мацєйко виконав атентат на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, а в цьому році минає 70 років як відбувся політичний судовий процес над Степаном Бандерою і товаришами. Відзначуючи ті роковини, варто ширше згадати про цю справу.

Крайова Екзекутива ОУН на чолі з Степаном Бандерою вирішила покарати смертю Броніслава Пєрацького за його злочинну пацифікацію над українським народом у 1932 році та за ідею створити концентраційний табір знаний як Береза Картузька. Розроблено плян дії для виконання кари смерти над міністром Пєрацьким. До виконання атентату добровільно зголосився Гриць Мацєйко, свідомо ідучи на свою певну смерть.

Микола Лебедь і Дарія Гнатківська скорше поїхали до Варшави щоб усталити місце атентату. Треба було провірити якими вулицями їздить міністер і де його авто найчастіше задержується. На протязі часу інвігуляції міністра усталено, що міністер кожного дня в одному часі їздить на обід до офіцерського клюбу. Прийшов відповідний час.

Гриць Мацєйко приїхав до Варшави в ясному порохівнику, озброєний в петарду (бомбу) великої сили вибуху, яку зладив Ярослав Карпинець, в одній кишені, а в другій поклав револьвер. Для певности Мацєйко сам обсервував околицю офіцерського клюбу та приїзд автом міністра на обід до клюбу. Був день 15 червня 1934 р., коли Мацєйко чекав на приїзд авта, яке вже появилося коло клюбу. Мацєйко вже тримав на поготові петарду в руці і почав натискати інструмент, який мав спричинити вибух. Але не відчув жадного шипіння в петарді, збагнув, що бомба не вибухне. Все тривало лічені секунди. Мацєйко поклав петарду до кишені, вихопив револьвер, а міністер вже вспів увійти на сходи клюбу, де його наздігнав Мацєйко і там кількома пострілами вкоротив життя міністрові Пєрацькому. Мацєйко почав спішною ходою віддалятися від клюбу, але погоня не забарилася. Мацєйко кількома пострілами в бік погоні припинив переслідувачів, с сам на закруті вулиці вскочив до брами камениці, там залишив свій плащ вже без петарди, яку втікаючи викинув на вулиці, сам спокійно посвистуючи вийшов на вулицю, минув погоню і поспішив на умовлене місце, де на нього мав чекати Скоб (псевдо). Одначе Скоба не було. (Як пізніше виявилося, Скоб був певний, що Мацєйко згинув разом з міністром, тому зігнорував умовлену зустріч.) Не гаючи часу, Мацєйко пішком проминув залізничний двірець і поспішною ходою подався шляхом в напрямі Люблина. Пройшов кількадесят кілометрів і на одній станції купив квиток та поїхав до Люблина. На щастя, запам'ятав адресу Якова Чорнія, який не підозріваючи в нічому, прийняв Мацєйка на нічліг. Другого вже дня Мацєйко пов'язався з Евгеном Качмарським і при помочі Малюци дістався до Ямної до Катрусі Зарицької, де родичі мали пансіонат, там теж прийшла Віра Свєнціцка. Другого дня трійка пішла собі пройтися на залізничний двірець, де припадково стрінули Ярослава Рака, який вийшов з поїзду. Мацєйко представив себе як Богдан і товариство безжурно подалося до пансіонату і вмовилися другого дня піти на прогульку на вершок Кукули. Зайшли недалеко чеського кордону, Катруся і Віра змучені сіли відпочивати, а Рак з Богданом відійшли, дівчата мали на них чекати. Довго чекали і врешті повернувся Рак і оповів, що близько кордону з другого боку появився чоловік, помахав рукою, а Богдан сказав, що це його брат, і подався до нього. Казав на себе чекати. Богдан довго не повертався і Рак вирішив довше не чекати. Отака припадкова прогулька, де Богдан – Мацєйко перейшов кордон і стрінувся з Ярославом Барановським, а ту зустріч заздалегідь приготовив Рак-Мортик з Чемеринською. Отак Мацєйко позбувся поліційної погоні.

По вбивстві Пєрацького почалися арештування серед українців. До рук поліції попали І. Малюца і Р. Мигаль, які заламалися і всипали цілу справу. Слідство тривало майже півтора року і на лаві оскаржених у Варшавському суді засіло 12 українських націоналістів: Степан Бандера, Микола Лебедь, Дарія Гнатківська, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Яків Чорній, Евген Качмарський, Роман Мигаль, Катруся Зарицька і Ярослав Рак.

Всі підсудні, крім Мигаля, відмовилися говорити польською мовою. Також деякі українські свідки, прм.: Віра Свєнціцка, Ірена Хомяк, Чорна, Олена Чайківська, Роман Шухевич, Олександр Пашкевич, Дмитро Мирон, Осип Нидза, Осип Мащак. Всіх їх голова суду засудив за кару платити по 200 злотих із заміною на 10 діб арешту. Віра Свєнціцка віталася до в'язнів окликом «Слава Україні!», за нею пішли інші свідки, яких суд додатково карав. Процес виглядав як демонстрація непокірного українського народу, який не хоче погодитися з польською окупацією і постійно бореться за своє національне визволення.

Демонстративні виступи Степана Бандери під час процесу повторювалися кілька разів. Коли він відповідав на привітання свідків «Слава Україні» і протестував проти того, що голова суду не позволяє свідкам говорити українською мовою. За це голова суду карав Степана Бандеру темницею і казав поліції виводити його зі залі.

Після оскаржуючої промови прокуратора і цікавих промов оборонців, Трибунал суду по нараді відчитав присуди ув'язненим: Степан Бандера, Микола Лебедь і Ярослав Карпинець – кара смерти, заміненої на підставі амнестії на досмертне тюремне ув'язнення. Микола Климишин і Богдан Підгайний на досмертне ув'язнення. Дарія Гнатківська – 15 років тюрми. Іван Малюца, Роман Мигаль і Евген Качмарський – по 12 років тюрми. Катруся Зарицька – на 8 років тюрми. Ярослав Рак і Яків Чорній – по 7 років тюрми. Степан Бандера і Микола Лебедь відповіли на присуд окликом: «Хай живе Україна1.». За це їх голова суду казав випровадити зі залі.

Про Варшавський процес широко писала світова преса, навіть деякі польські газети висловлювали свого роду прихильність до підсудних, стверджуючи, що це герої, які борються за національне визволення і замість перед тим уживаного «русінє» писали вже «українці».

На волю скорше вийшли Ярослав Рак, Яків Чорній і Катруся Зарицька, а всі інші при розвалі Польської держави у вересні 1939 р., коли наступила німецька інвазія.

6 квітня 2005 р.

БУДИНОК НА КІСТКАХ ЗАКАТОВАНИХ

В «Америці» з 19-го березня ц. р. була поміщена стаття «Будинок на кістках закатованих». Мова іде про намагання побудувати шестиповерховий помешкальний будинок на подвір'ї тюрми при вул. Лонцького. Проти цієї будови запротестувала інтелігенція міста Львова, яка звернулася з відкритим листом до Президента Віктора Ющенка, щоб заборонив будову цієї будівлі на кістках невинно помордованих руками злопам'ятного НКВД в'язнів.

Віра Лясковська пише: «Ми маємо документальні підтвердження злочинів на території найстрашнішої на Львівщині тюрми-катівні, просякнутої кров'ю, криками, муками та трагедією тисяч людей». Натомість колишній начальник управління СБУ Володимир Хімей у згаданій статті заявляє, що «архівні матеріали підтверджують, що в тому місці (тобто на подвір'ї тюрми) розстрілів не проводили».

А це очевидна неправда. Послухайте, що я скажу відносно цієї справи. Я вийшов з рештками недострілених 28-го червня 1941 р. з тюрми Бриґідок. Я з групою 20 в'язнів пішов до Св. Юра з надією там сховатися, бо не було відомо, чи НКВД не повернеться знову. По тяжких зусиллях і переконань, що ми не є провокаторами, та за дозволом Митрополита Андрея нам відкрили браму та схоронили в підземеллях Св. Юра.

У неділю, тобто 29-го червня, ще не сіріло, як я пішов до тюрми на Лонцького, де я просидів від лютого до травня 1941 р. з надією, що знайду в бюрах тюрми документи в моїй справі. Увійшовши від вул. Лонцького в напіввідхилену браму по правій стороні, зараз за брамою я побачив п'ять або шість трупів у пошарпаному одязі. Зайшов до бюрових кімнат і на превеликий жаль я не знайшов ані куска паперу. НКВД все чисто забрали або десь спалили. Звідтам я перейшов до підвалу тюрми, це – камери до половини в землі (в одній з них я просидів три місяці). Я побачив на долівці сліди крові. Й так у кожній камері. Сморід був неможливий, Після того, що я побачив: стирту трупів, скинених у неладі, наче дрова. Висота цієї макабричної купи досягала мені до половини грудей. Хоч як було тяжко віддихати, я обійшов цю купу трупів довкола, де-не-де виглядали голови, й я зауважив, що були голови в'язнів, стрижене волосся та заріст на бороді, а були теж голови з довгим чоловічим волоссям. Колір лиця дещо відрізнявся від лиця в'язня. А на самім верху лежала молода жінка, бльондинка, напівоголена, з страшною раною на грудях, наче завданою сокирою. Шкода мені було цієї молоденької дівчини.

Дивлячись на цю купу трупів, я відчув наче викиди совісти, чому стільки в'язнів загинуло, а я лишився живим. З цим душевним болем вийшов на подвір'я і відразу побачив відкриту яму, шириною приблизно 2 1/2 метра та може 5,6 м довжини. Коли я добре придивився, то ця яма була прикритою свіжою землею у довжину може до 15 м, а ще на дні лежало декілька трупів не прикритих. Отже, це був рів довжиною може 20 метрів, а широкий до 2 1/2 м. Три четвертих того рова було прикрито свіжою землею, а скільки під нею лежало невинно помордованих, то тяжко сказати. Мені прийшла така думка, що відкрита ще яма чекала на тих трупів, що були складені на дижурці, яких НКВД вже не встигло перенести до ями.

Як знищувало НКВД в'язнів на Лонцького? Другого або третього дня вибуху війни, всіх в'язнів НКВД зігнало до долішніх камер, напхали як оселедців і з дверей з пістолів почали стріляти по в'язнях. Така екзекуція продовжувалася від камери до камери.

Оповідає Омелян Матла, що він впав і його придушили інші трупи. Він не відчув поранення, але наслухуючи, зорієнтувався, що НКВД проходять від камери до камери та з пістолів добивають тих, що конали в агонії. Він згортав кров у сусіда, смарував нею своє обличчя та вдавав неживого. Хтось ще стогнав і його достріляли. Омелян прислухався та ловив кожний рух на коридорі. Нарешті все притихло, не чути кроків на коридорі. Він ще трохи полежав і набрав сил, щоб вилізти з-під трупів. Це йому вдалося. Він прислухався далі. Почув, що хтось в умивальці пустив з крану воду. Обережно поступив по трупах до дверей, заглянув, ні живої душі. Тільки в умивальці хтось неначе миється. Прийшовши туди, побачив такого самого як він, який змивав зі себе кров. Незабаром прийшов ще один, якого куля минула. Отже, всього троє людей лишилося при житті, а решта всі були помордовані.

Уцілілі в'язні вийшли на подвір'я. В'язень з Брідщини поспішився через мур на вулицю, та хтось з вулиці його застрілив на мурі. Селянин пішов сховатися під кущем, а Омелян Матла вирішив вийти брамою на вул. Лонцького. Побачивши перехожого на хіднику, кликнув по-польському: «Панє, ратуй мнє, панє». «Ходзь, пан, ту», – відповів той. Омелян пробіг вулицю і зайшов до кам'яниці, яку йому вказав перехожий. За хвилину незнайомець повернувся та запровадив Омеляна в город між кущі, сказавши чекати до ночі. Сам пішов на вказану адресу повідомити жінку Ґену на вул. Задвірнянській. Ґена увечорі принесла Омелянові убрання, підв'язала хусткою бороду (зарослу), мовляв, болять зуби, і так запровадила Омеляна в безпечне місце.

Стільки про тюрму на Лонцького у Львові.

note 2

МІЙ ЖИТТЄПИС

Я, Богдан Казанівський, уроджений 3-го лютого 1916 р. в с. Нивиці, Радехівський повіт. Родичі мої Сава і Марія з дому Мельник. Нас було шестеро дітей: Іван, Василь (помер на сьомому році життя), Ольга, Володимир і Софія.

Я закінчив 6 кляс народної школи в Нивицях. Родичі були забідні, щоб мені оплатити дальшу науку. У 1932 р. я поступив на працю в повітовому Союзі Кооператив у Радехові. Я мешкав в одній кімнаті з Евгеном Віюрою з с. Хороброва на Сокальщині. Він вже був по матурі. Студіював позаочно економію, а я при нім доучувався і мріяв здати матуру як екстерніст. Евген мені багато говорив про Організацію українських націоналістів, про підпільно-революційну боротьбу за визволення України з-під польського поневолення, давав мені лекції про націоналістичну ідеологію. Про арештування членів ОУН, про тортури на поліції, про судові вироки, про в'язнів, що караються по тюрмах. Все це я слухав і мріяв стати членом ОУН і також боротися за визволення України.

Директор Союзу Антін Маланяк був до мене прихильно наставлений, я йому допомагав в бухгальтерії, кожного дня ми обидва замикали касовий оборот торгу, а потім місячне зіставлення. Моя платня була дуже маленька. Прийшла зима і я не мав куртки ані чобіт. Випадало залишити працю. Але директор постарався через надзірну Раду Кооператив на закуп куртки і чобіт для мене і так я залишився далі на праці в Союзі. Мабуть це було 1934 або 1935 р. Евген Віюра секретно мені сказав, щоб вийти на подвір'я і там буде двоє мужчин, які хочуть зі мною говорити. Щоб я не боявся і був відвертий. На подвір'ю я стрінув двох мужчин, один щуплий, другий сильної будови. Розмову почав щуплий, це був Іван Климів, а другий Володимир Лобай. Іван Климів сказав, що має про мене інформацію, і що я надаюся бути членом ОУН. Чи я згідний, щоб добровільно стати членом ОУН. Даючи згоду, я весь був мокрий з поту. Іван Климів іменував мене дійсним членом ОУН, дав мені псевдо «Щетина». Подав своє псевдо «Мармаш Коліба», а Лобая «Вугляр». Обговорили про положення Радехівського повіту, де ще немає організаційної мережі. Було кілька членів, але тепер сидять в тюрмі. Клітини ОУН є тільки в с. Ордові і Сушно, а решти терену треба охопити мережею ОУН. Цю велику роботу в терені я маю виконати, задецидував Іван Климів. Я висловив побоювання, чи я надаюся бути організаційним референтом. «Як є добра воля, – сказав І. Климів, – то не буде проблем в роботі. Моїм зверхником був «Вугляр» і ми спільно будемо працювати». Наприкінці розмови Іван представив як виглядає організаційна схема, доручив нарисувати мапу повіту і визначити райони. За два тижні він прийде, і щоб мапа і плян були готові. Побажав успіхів і обидва відійшли. Я довго не міг прийти до рівноваги по такій розмові і свідомості великого завдання.

Мапу повіту я нарисував, визначив всі села і поділив на 5 районів. Іван Климів плян одобрив, а з Вуглярем ми запроектували склад повітової екзекутиви ОУН, до якої мали увійти: Микола Свистун, мґр. Володимир Оренчук, Іван Тимчук і Михайло Тупиця. Вугляр став повітовим провідником, я організаційним референтом, Микола Свистун військово-бойовим, Іван Тимчук господарським референтом, мґр. Володимир Оренчук референтом юнацтва і молоді, Михайло Тупиця референтом пропаганди.

При помочі кооперативних справників, що приїжджали до Союзу закуповувати товари для сільських кооператив, я довідувався про ідейних, свідомих хлопців у селі. Маючи інформації, я запроектував наперед визначити районових провідників. Контакт з наміченими людьми я нав'язував при помочі тих же кооперативних справників. Отже, на Середпільці-Муканя районовий Василь Демчук, на Лопатин-Щуровичі Войтович, на Криве-Оглядів Дмитро Кушинський, Ордів-Сушно зайнявся Іван Тимчук. Залишився ще неохоплений район Павлів-Станин.

З доручення Івана Климова треба було перевести протикольонізаційну акцію в повіті. На сходинах Повітового Проводу рішено таку акцію провести на весні 1937 р. До того часу буде завершена організаційна мережа в повіті. Це тривало майже два роки.

Акцію проведено вночі з 21 на 22 квітня 1937 р. в Кривім і Щуровичах. На місце скликано довколишніх селян з відрами і лопатами. Висипано символічні могили, поставлено хрести і завішено синьо-жовті прапори і транспаранти «Не дамо землі мазурам». Спалено стирти. Почалися масові арештування. Був арештований районовий Василь Демчук. В нього знайшли організаційні доручення, яких згідно з дорученням не спалив. Він не видержав тортур і мене всипав. 27 квітня мене польська поліція арештувала в приміщенні Кооперативного Союзу.

Мене не зламали і я не видав членів повітового проводу. До судової розправи в Золочеві стало 55 молодих членів ОУН. Судовий процес тривав кілька тижнів від січня до березня 1938 року. Мене засудили на 12 років тюрми. Тюремне ув'язнення я перебував в Дрогобичі, в Равічу і в Сєдльцах. При розвалі Польщі у висліді війни я 9 вересня 1939 р. вийшов з польської тюрми на волю. В родинному селі я пробув всього 2 дні під совєтською окупацією. Організаційним зв'язком мене Іван Климів стягнув до села Сибечева під німецькою окупацію. Дмитро Маївський зібрав групи бувших політичних в'язнів і попровадив на Грубешівщину українізувати шкільну молодь. Степана Савчука і мене призначено до села Міняни Грубешівського повіту. У чотириклясовій школі ми, хоч нефахові, учителювали до грудня 1939 р. В тому часі вже був створений повітовий провід ОУН, в якому я займав організаційного референта. Організаційна мережа була поширена на Холмщину, Підляся і Лемківщину. Провідником того краю був Роман Шухевич. З його доручення я поїхав до Кракова, де формувалася група з 12 членів до переходу в Україну під совєтську окупацію з спеціяльними завданнями – підготовляти державну адміністрацію на випадок відновлення української державности. Степан Бандера побажав нам успіхів і іменував нашу групу першим пробоєвим відділом. Зустріч всієї групи відбулася в Кристинополі над Бугом. Там нас приготовляв до переходу кордону Іван Климів. Провідником групи був мґр. Степан Пшеничний. Озброєна охорона з чотирьох осіб. Перехід кордону був невдалий. Ми попадали кілька разів в окруження, амуніція вичерпалася. Степан Пшеничний і провідник охорони загинули, двох було поранено, під кінець впав потягач «Зелений». До полудня всіх членів групи НКВД виловило.

З сокальської тюрми нас перевезено до Львова у замарстинівську тюрму. Допити з тортурами. Я не здавався, мене перевезено на Лонцького, там уживали різні методи, щоб мене зламати, я все одно видержав. Вкінці сказали: «Ми тебе будемо тримати 10 років, будемо тягнути кишку за кишкою, не дамо жити ані вмерти, ти нам все скажеш те, що знаєш, і те, чого не знаєш». Я тільки подумав, чи ви 10 років ще втримаєтесь. В травні 1941 р. мене перевезено до тюрми Бригідки, там 22 червня застав вибух війни.

Від першого дня НКВД почало в'язнів групами заводити до підвалу і стріляти. З десяти тисяч в'язнів на Бригідках до 28 червня нас в живих залишилося може 500-600 осіб, решта всі помордовані. 28 червня НКВД залишило тюрму, рештки вийшли на волю. 30-го червня німці зайняли Львів. Роман Шухевич з чотою українського лєґіону увійшов на подвір'я св. Юра. Там ми стрінулися. З його доручення я і Омелян Матла організували тимчасову Команду Львова, яка урядувала в домі Сакракерок неповних два тижні, поки не створилася стала Команда під командою інж. Евгена Врецьони. Львів з ентузіязмом переживав проголошення відновлення державности 30-го червня 1941 р. Було створене тимчасове правління на чолі з Ярославом Стецьком. До тижня ґестапо арештувало Ярослава Стецька, Івана Равлика розстріляло і почало шукати членів ОУН. Були створені 6 комісарятів української поліції. З доручення Івана Климова «Лєґенди» (в тому часі це був його новий псевдонім) я пов'язував членів ОУН, які були при поліції. На кожному комісаряті був станичний, якому підлягали всі члени ОУН даного комісаряту. Такими станичним були: мґр. Кознарський, Андрій Майба, Евген Качмарський, Воронович, І. Гомзак і Скорохід. Всі станичні підлягали мені організаційно. Я працював у фірмі «Ґаліціян Ферра». Кожного дня ходив на пополудневий торговельний курс, який закінчив у грудні 1943 р. Оженився з Оленкою Матла 17 жовтня 1942 р. Слюб брав у церкві св. Юра у Львові. В березні 1944 р. почалася евакуація Львова. Я з дружиною і тещею Теодозією Матла переїхав до с. Жебестова на Лемківщині, а звідтам на доручення Василя Охримовича з кличкою до Гриця Барабаша в Братиславі. Там з фінансовим референтом ОУН Уласом розробляв запасні фінанси для ОУН і ЗП УГВР. 21 вересня 1944 р. Оленка породила в Братиславі донечку Данусю. В лютому 1945 р. з групою ЗП УГВР ми переїхали до Австрії в Тиролю Цельам Цілєр. Опісля до Тельфсу, а звідтам нас кілька українських родин виселили до Мезерну. Там в сусідстві осіли Мелана і Михайло Кравців, Осип Тюшка і законспіровано жив Степан Бандера з родиною.

В Інзбруку оформився Тереновий Провід на Австрію. Там знову я став організаційним референтом. В Австрії ми мали три області: в околиці Лінцу – обласний М. Солтис, в Зальцбургу – Кормилюк, і в Ляндеку (табір) – інж. Я. Яцковський. В лютому ми відбули одну теренову відправу – Тереновий Провід з обласними. Наради тривали два дні, я мав доповідь на організаційні теми. З Мезерну нас французи перевезли до табору в Ляндеку. До того часу тереновим провідником ОУН був В. Гарабач, після нього провід перебрав Осип Тюшка, який оформив новий склад Теренового Проводу. Я вже до того складу не входив, а перебрав (очолив) Ляндецьку область. До цієї області я долучив кущі у Фельдкірхен (кущевий Яр. Петик) і в Бреґенсі (кущевий Петро Сорока). До обласного проводу входили: Роман Максимович, Павло Дубас, Іван Головінський, Ананій Танін, Теодор Чіх, Пришляк, жіноча реф. Оля Волощук. По виїзді О. Тюшки до Мюнхену Територіальний Провід перебрав Роман Білинський (лікар), він мене знову покликав до складу Теренового Проводу. Вкоротці Рома Білинський виїхав до Мюнхену і мені передав Провід ТПА. За пару місяців до Інзбруку приїхав Осип Тюшка і перебрав провід Терену. А я у 1950 р. з родиною виїхав до Америки і осів у Філядельфії. В Нью Йорку вже був провід ОУН, на американський терен, а тереновим провідником був спочатку Теодор Качалуба, а по нім Василь Качмар. Він мене включив до ТПА в ролі організаційного референта. Це була тяжка функція. Треба було їздити по цілому терені у вільні дні від праці. Відшукував членів ОУН, творив по громадах кущі, а опісля області. Обласні проводи були в Нью Йорку, Бафало, Філядельфії і Клівленді, Чікаго. Спочатку я працював в гарбарні і вечорами ходив на курс креслення. У 1955 р. як механічний кресляр поступив на працю до «Ганей вел» відділ вентилів. Там працював 9 років і перейшов на працю до «Вінзінґер Ко.», де вироблялися комерційні машини до миття посуди. В тій компанії я працював як кресляр-дизайнер. Там працював повних 8 років. В Секураційному товаристві «Союз українців Католиків «Провидіння» у Філядельфії помер головний секретар Степан Спринський. Предсідник екзекутиви о. Шамбелян Мирослав Харина і др. Ярослав Бернадин мене просто всилували, щоб я кандидував на головного секретаря, на місце пок. Спринського. Я врешті погодився з надією, що більші шанси має на виграш виборів другий кандидат отець Андрухів. Але, на жаль, я виграв вибори великою більшістю голосів. Довелося залишити професійну працю дизайнера і перейти на позицію головного секретаря СУК «Провидіння», що я зробив неохоче. Цю функцію я виконував до 1982 р. і пішов на емеритуру.

В тих роках я був членом Головної управи УККА, Головної управи ООЧСУ (організація оборони чотирьох свобід України). В суботи і неділі я їздив в терен, організовував відділи ООЧСУ, УККА, а також вербував членів до СУК «Провидіння». Це була суспільно-громадська праця. А також виконував свої обов'язки в ОУН. На конференції ЗЧ ОУН 1952 р. в Німеччині мене позаочно вибрали на головного контролера ЗЧ ОУН. Я контролював фінансову господарку теренів Америки і Канади. На Америку фінансово-господарським референтом Теодор Качалуба, а на Канаду Володимир Макар. Обидва були надзвичайно солідні і ведення рахункових книг було взірцеве.

Я часто зустрічався з провідником ЗЧ ОУН Степаном Бандерою, який дуже цікавився господаркою в теренах і наполягав, щоб господарка фінансами була якомога ощадна. Фінансові джерела ОУН були: вкладки членів, збірки на фонд ОУН і кожнорічна Коляда, яку проводили члени ОУН по громадах. Головним фінансово-господарським референтом в ЗЧ ОУН був Григорій Васькович, дуже солідний, обов'язковий і ощадний. Його книговедення було взірцеве.

Доводилося теж контролювати обласних референтів, які відповідали за збирання членських внесків, яких весь тягар полягав на кущевих. Розходи в теренах були тільки на покриття квитків на поїзд або автобус референтам ТПА як була потреба виїжджати в терен. Мою функцію головного контролера ЗЧ ОУН я сповняв до 1969 року. З своїх громадських і організаційних поїздок по Америці писав репортажі до газети «Америка». В суспільно-політичній і організаційній праці я був активний до 1993 р. В тому році моя дружина Оленка дістала параліч (строк) і я відійшов від всіх громадських занять і весь час присвятив опіці хворій дружині аж до її смерти в квітні 2003 р.

1954 р. складав під присягою зізнання перед Конгресовою Комісією про ліквідацію енкаведистами політичних в'язнів і тюрмі Бригідки у Львові в днях від 22–28 червня 1041 р. А у 1982 р. давав інтерв'ю для Лібе ТБ в Мюнхені про ту саму справу.

Тепер доживаю віку при доньці Данусі Васильківській в Бетезда (Меріленд).

Бетезда 2 січня 2005 р.