Сходження Ганнібала

1

Ганнібал Лютий (1365–1428) побудував замок Лектер за п’ять років трудами вояків, захоплених ним у полон у битві при Жальгирисі.[3] У той день, коли його прапор уперше замайорів на мурованих вежах замку, він зібрав своїх бранців на городі, виліз на риштовання й проголосив, що виконує свою обіцянку — відпускає всіх додому. Чимало з них воліли залишитися на службі, бо було гарне в нього достачання.

Через п’ятсот років на городі стояв восьмий носій цього прізвища, восьмирічний Ганнібал Лектер, він разом зі своєю малою сестричкою на ім’я Міша кидав хліб чорним лебедям на чорній воді рову. Боячись упасти, Міша тримала Ганнібала за руку і кілька разів взагалі не поцілила хлібом до рову. Великий короп ворухнув листок латаття, і врізнобіч пурхнули бабки.

З води вийшов альфа-лебідь і з погрозливим шипінням почалапав на своїх коротких лапах до дітей. Лебідь знав Ганнібала все своє життя, проте все одно наступав, перекривши чорними крилами півнеба.

— Ой, Анніба! — скрикнула Міша і сховалася за братові ноги. Ганнібал, стиснувши в кулаках вербові гілки, підняв руки на рівень плечей, як навчив його батько. Лебідь зупинився, оцінив розмах крил Ганнібала і повернувся до води їсти.

— Ми повторюємо цей урок щодня, — нагадав птахові Ганнібал.

Але сьогоднішній день не був схожим на інші, і йому було цікаво, чи зможуть кудись утекти лебеді. Захоплена видовищем Міша впустила хліб на драглистий берег. Коли Ганнібал нахилився їй допомогти, вона своєю маленькою, схожою на зірку п’ятірнею весело мазнула йому по носі грязюкою. Він теж приліпив кавалок на кінчик її носа, і вони розсміялися, побачивши свої відображення у воді.

Діти відчули, як тричі струсонулася земля, аж вода хитнулася, спотворивши їхні обличчя. Відлуння далеких вибухів прокотилося полями. Ганнібал підхопив сестру і помчав до замку.

У дворі стояв мисливський фургон із запряженим у нього великим битюгом Цезарем. Стайничий Берндт у фартуху і ключник Лотар вантажили до фургона три невеликі скрині. Кухар підносив харчі.

— Майстре Лектер, мадам кличе вас до її покоїв, — сказав кухар.

Ганнібал одвів Мішу до няньки й поспішив угору витертими сходами.

Ганнібал любив кімнату матері, з її різноманітними пахощами, вирізаними з дерева личинами й мальованою стелею; мадам Лектер походила з родин Сфорца й Вісконті,[4] тож стиль кімнати вона привезла із собою з Мілана.

Зараз вона була схвильована, світло в її яскравих карих очах відбивалося спалахами іскор. Мати натиснула на губи одному з херувимів на стінній панелі — і відчинилася секретна камера. Ганнібал тримав скриньку, поки мати вигрібала туди з сейфа коштовності й перев’язані пачки листів; місця для всього не вистачило.

Ганнібал подумав, як же вона схожа на портрет її бабці на камеї, щойно пожбуреній у скриньку.

Хмари намальовані на стелі. Немовлям він часто широко розкритими очима дивився на груди матері на тлі хмар. Доторк до його обличчя крайки її блузи… І годувальниця — її золотий хрестик зблискував, мов сонячний промінь між велетенськими хмарами, і вдавлювався йому в щоку, коли вона тулила його до цицьки, потім вона затирала відбиток хреста на його шкірі, щоб не помітила мадам.

З гросбухом у руках у дверях стояв батько.

— Симонето, вже час рушати.

До Мішиної мідної ванночки впакували дитячу білизну, між нею мадам сховала скриньку. Вона окинула очима кімнату і взяла з полиці маленький краєвид Венеції, заціпеніла на хвильку і вручила його Ганнібалові.

— Віднеси кухареві. Тримай за рамку, — посміхнулася вона до сина. — Не витри спинку.

Лотар виніс ванну надвір до фургона, де розхвильована навколишньою метушнею тинялася Міша.

Ганнібал підняв Мішу, щоб вона могла торкнутися морди Цезаря. Вона кілька разів натиснула коневі на ніс, ніби очікувала, що він загуде. Ганнібал зачерпнув жменю зерна і розсипав його по двору у формі М. Злетілися голуби, літера перетворилася на М із живих птахів. Ганнібал накреслив літеру в Міші на долоні — їй скоро мало виповнитися три роки і він вже втрачав надію на те, що вона колись навчиться читати. «М — це Міша!» — нагадав він їй. Вона з реготом побігла між птахів, вони злітали навкруг неї, кружляли над вежами, відкидаючи тіні на дзвіницю.

Кухар, кремезний чоловік, весь у білому, вийшов, несучи сніданок. Кінь скосив око, відстежуючи рухи кухаря ворухкими вухами: коли Цезар був лошам, кухар ганяв його з городу безліч разів, вигукував прокльони, ляскаючи мітлою.

— Я залишуся, допоможу вам завантажити кухню, — сказав кухареві пан Яков.

— Їдьте з хлопцем, — відповів кухар.

Граф Лектер посадовив Мішу до фургона, там її обняв Ганнібал. Граф узяв у свої долоні обличчя Ганнібала. Здивований тремтінням батькових рук, Ганнібал зблизька задивився в очі графу Лектеру.

— Три літаки бомбили залізницю. Полковник Тімка каже, у нас є принаймні тиждень, якщо вони взагалі сюди дійдуть, а потім бої точитимуться вздовж головних доріг. Нам буде добре у хатинці.

Ішов другий день операції Барбаросса, гітлерівського бліцкригу крізь Східну Європу на Росію.

2

Берндт ішов попереду фургона по зарослій лісовій стежці й своєю короткою швейцарською алебардою зрубував галуззя, щоб не пошкодило коневі морду. Пан Яков їхав на кобилі, із сідельними торбами, повними книжок. Йому незвично було їхати верхи, коли траплялися низькі гілки, він тулився до конячої шиї. Інколи просіка йшла круто вгору, тоді він спішувався, щоб разом із Берндтом, Лотаром і самим графом Лектером штовхати фургон. Гілки після них сходилися знову, ховаючи стежку.

Ганнібал вдихав запах розчавленої колесами фургона зелені й теплого волосся Міші, котра сиділа в нього на колінах. Він задивлявся на німецькі бомбардувальники, що пропливали вгорі. Смуги пари, що тяглися за літаками високо в небесах, скидалися на нотний стан, і Ганнібал мугикав сестричці музику, виписану чорними нотами їх вихлопів. Мелодія звучала нерадісно.

— Ні, — сказала Міша, — Анніба хай заспіває «Das Mannlein»![5]

І вони разом заспівали про таємничого маленького чоловічка серед лісу, до них приєдналася нянька у хиткому фургоні, і пан Яков почав підтягувати зі своєї кобили, хоч як неприємно йому було співати німецькою.

Через дві години безрадісної подорожі вони дісталися до галявини в оточенні високого лісу.

Мисливський будиночок за три століття перетворився з нехитрого куреня на комфортабельну, обшиту наполовину деревом кам’яницю зі стрімчастим дахом, щоби сповзав сніг. Була там і невелика стайня з двома стійлами, і клуня, а позаду будинку з-за огорожі визирав прикрашений примхливим різьбленням дашок вікторіанської вбиральні.[6]

У підмурівку самого будинку вгадуються камені олтаря, складеного в Темні Віки якимсь народом, що обожнював вужа.

І зараз, коли Лотар розчищав обплетені гілляччям вікна, щоб нянька могла їх прочинити, Ганнібал побачив, як вуж тікає геть із цього древнього місця.

Граф Лектер гладив великого коня, поки той допивав відро колодязної води.

— У кухаря вже буде спаковане все його знаряддя, коли ти повернешся туди, Берндте. Цезар може спочивати всю ніч у своєму стійлі. Ви з кухарем рушайте сюди на світанку. Я хочу, щоб ви залишили замок уранці.

Владіс Ґрутас увійшов на подвір’я замку Лектер із найприємнішою зі своїх посмішок на обличчі, обережно зиркаючи на вікна. Махнув рукою, гукнув: «Привіт!»

Ґрутас був сухоребрим білявчиком у цивільному одязі, мав бруднуватого кольору волосся й голубі очі, бліді, ніби дві плями порожнього неба. Він знову гукнув: «Гей, хто є в будинку, вітаю!» Не отримавши відповіді, зайшов до кухні і побачив на підлозі напаковані харчами кошики. Швидко вкинув собі в торбу каву й цукор. Двері до льоху були прочинені. Він побачив довгі сходи і світло внизу. Найдавніше табу забороняє вдиратися до чужої нори. Деякі збоченці, роблячи це, відчувають тремтливе сексуальне збудження, так було і цього разу.

Ґрутас зійшов сходами в холодну печеру склепінчастого замкового підземелля. Зазирнувши під арку, він побачив, що залізна ґратчаста хвіртка до винниці прочинена.

Скреготіння. Ґрутас бачив височенні, аж до стелі, ряди маркованих стелажів, заставлених пляшками з вином, і велику тінь кухаря, що шугала по стінах у світлі двох ліхтарів. На дегустаційному столі лежали якісь прямокутні пакунки, а поряд — самотня маленька картина в розкішній рамі.

Уздрівши цього скурвая кухаря, Ґрутас вишкірив зуби. Від дверей він бачив його широку спину, той порався з чимсь на столі. Шарудіння паперу.

Ґрутас прикипів до стіни в тіні сходів.

Кухар обгорнув картину папером, а тоді ще й обв’язав шпагатом, зробивши подібний до решти пакуночок. Тримаючи ліхтаря в одній руці, він підняв другу й потягнув за залізний шандал, що стирчав над дегустаційним столом. Рипіння, і у віддаленому кінці винного погреба один стелаж від’їхав на кілька дюймів від стіни. Під руками кухаря він зі стогоном відхилився ще більше. За ним були двері.

Кухар зайшов у секретну кімнату за стелажем і повісив там ліхтар. Потім заніс туди пакунки.

Коли він, спиною до входу, засував стелаж, Ґрутас рушив угору сходами. Він почув постріл надворі, а відтак і голос кухаря позад себе:

— Хто тут?

Кухар кинувся за ним навздогін дивовижно швидко, як для такого кремезного чоловіка.

— Стій, ти! Ти не мав права сюди заходити.

Ґрутас, махаючи руками і висвистуючи, вибіг через кухню на подвір’я.

Кухар ухопив дрючка, що стояв у кутку, і теж рушив надвір, але побачив у дверях силует — і безпомилково впізнавану каску. До кімнати зайшли три німецьких парашутисти з автоматами. А за ними й Ґрутас.

— Привіт, кухарчику, — промовив він. І підчепив окорок із ящика на підлозі.

— Поклади назад м’ясо, — наказав німецький капрал, націливши на нього автомат із такою ж готовністю, як перед тим цілився в кухаря. — Геть звідси, ходи з вартовими.

Шлях назад до замку був легшим, Берндту приємно було з люлькою в зубах, намотавши віжки на руку, правити порожнім фургоном. Наближаючись до краю лісу, він побачив ніби великого лелеку, що збирається злетіти з високого дерева. Під’їхавши ближче, він роздивився, що то тріпоче біла тканина: купол парашута зачепився за високі гілки, а стропи обрізані. Берндт зупинився. Відклав люльку й зісковзнув додолу. Поклав руку Цезареві на морду і щось прошепотів йому на вухо. Тоді обережно рушив уперед пішки.

На низькому суку висів чоловік у грубому цивільному вбранні, шию йому було недавно передавлено дротовою петлею, обличчя мав чорно-синє, брудні чоботи півметра не діставали до землі. Берндт поспішив назад до фургона, шукаючи місце на вузькій стежці, де можна було б розвернутися, аж раптом помітив чиїсь сліди на сирій землі, і власні чоботи здалися йому чужими.

Вони вийшли з-за дерев, три німецьких солдати під командою сержанта і шість чоловіків у цивільному. Сержант рішуче клацнув затвором автомата. Берндт упізнав одного з цивільних.

— Ґрутас! — вигукнув він.

— Берндт, добрий Берндт, котрий завжди так гарно засвоював уроки, — промовив Ґрутас. Він підійшов до Берндта з посмішкою, яка могла здатися доволі дружньою. — Він уміє доглядати коней, — сказав Ґрутас німецькому сержантові.

— Може, він твій друг, — мовив сержант.

— Радше ні, — відповів Ґрутас і плюнув Берндту в обличчя. — Я повісив того, чи не так? Я теж його знав. Навіщо нам іти пішки? — І продовжив м’яко: — Я застрелю цього в замку, якщо ви повернете мені мою зброю.

3

Бліцкриг, «блискавична війна» Гітлера, виявилася навіть швидшою, ніж очікувалося. У замку Берндт побачив підрозділ дивізії ваффен СС «Мертва голова».[7] Біля рову стояли два танки, самохідна протитанкова гармата і вантажівка на напівгусеничному ходу.

Садівник Ернст лежав долілиць у городі, над його головою гули мухи.

Берндт бачив це з передка фургона. У фургоні їхали тільки німці. Ґрутас зі своїми змушений був іти пішки позаду. Вони були лиш Hilfswillige,[8] або «хіві», — місцеві, що зголосилися допомагати нацистським загарбникам. Берндт побачив двох солдатів на замковій вежі, вони якраз скинули додолу прапор Лектерів із гербом — розлюченим ведмедем, — а натомість повісили свій, зі свастикою, і ладнали радіоантену.

Майор у чорній формі з есесівськими черепами тотенкопф вийшов із замку оглянути Цезаря.

— Гарний кінь, але заширокий для їзди верхи, — промовив із жалем. Він возив із собою високі жокейські чоботи й остроги, щоби кататися для моціону. Інший кінь підійшов би. Позаду нього двоє штурмовиків витягли з будинку кухаря.

— Де хазяї?

— У Лондоні, пане, — відповів Берндт. — Можна, я накрию тіло Ернста?

Майор махнув своєму сержанту, і той втопив дуло шмайсера Берндтові у щоку.

— А хто накриє твоє? Понюхай дуло. Воно ще димиться. Твій мозок теж нахер розлетиться вщент, — сказав майор. — Де хазяї?

Берндт сковтнув слину.

— Втекли до Лондона, пане.

— Ти жид?

— Ні, пане.

— Тоді циган?

— Ні, пане.

Він глянув на стіс листів, принесених з будинку.

— Тут пошта до якогось Якова. Ти жид Яков?

— То вчитель, пане. Він давно поїхав.

Майор оглянув вуха Берндта, чи не продірявлені вони під сережки.

— Покажи сержантові свій член. Ти будеш працювати чи мені тебе вбити?

— Гер, всі ці люди знають одне одного, — доповів сержант.

— Справді? Певне, вони одне одному подобаються.

Він обернувся до Ґрутаса.

— Чи не палаєш ти любов’ю більшою до своїх земляків, хе-хе, ніж до нас, хіві? — Потім обернувся до свого сержанта: — Ви вважаєте, що хтось із них дійсно нам потрібен?

Сержант націлив автомат на Ґрутаса з його компанією.

— Кухар єврей, — сказав Ґрутас. — Тут всі його знають, доручіть йому щось для вас зготувати — і за годину ви будете мертві від жидівської отрути.

Він виштовхнув наперед одного зі своїх людей.

— Каструльник уміє готувати, він і здобичник, і солдат.

Ґрутас вийшов на середину подвір’я, дуло сержантового автомата повільно слідкувало за ним.

— Майоре, на вас перстень і шрами з Гайдельбергу.[9] Тут ви зараз самі творите воєнну історію. Оце Воронячий Камінь Ганнібала Лютого. Дехто з найвідважніших тевтонських лицарів загинув тут. Чи не час омити цей камінь єврейською кров’ю?

Майор підняв брови.

— Якщо хочеш вступити до лав СС, мусиш це заслужити.

Він кивнув сержанту. Есесівець витяг із кобури пістолет. Він вилущив усі набої з обойми, крім одного, і вручив пістолет Ґрутасу. Двоє штурмовиків підтягнули кухаря до Воронячого Каменя.

Майор, здавалося, захопився розгляданням коня. Ґрутас націлив пістолета кухареві в голову й чекав, сподіваючись, що майор озирнеться на нього.

Ластівки спурхнули з вежі, коли пролунав постріл.

Берндта послали пересувати меблі в офіцерських апартаментах нагорі. Там він побачив у дзеркалі себе, заплаканого. З маленької комірчини під дахом, де засів радист, до нього крізь тріщання атмосферних розрядів долітали звуки морзянки й голосових повідомлень. Радист збіг сходами з пачкою аркушів у руці і скоро повернувся пакувати свою апаратуру. Вони вирушали на схід.

З верхнього вікна Берндт бачив, як есесівець витяг із танка похідну рацію для маленького гарнізону, що залишався в замку. Ґрутас зі своїм цивільним збориськом під націленою на них німецькою зброєю поспіхом тягали з кухні здобич і завантажували її до напівгусеничного фургона, яким їздив допоміжний персонал. Солдати розсілися по машинах. Ґрутас вибіг із замку, догнав. Підрозділ рушив у бік Росії, забравши з собою Ґрутаса і решту хіві. Схоже, вони забули про Берндта.

Група панцергренадерів[10] з кулеметом і радіостанцією залишилася в замку. Берндт до темряви ховався в туалеті старої вежі. Німці гуртом вечеряли в кухні, тільки один залишився на варті у дворі замку. У кухонній шафі знайшовся шнапс. Берндт вийшов із баштового туалету, радіючи, що кам’яна підлога не рипить.

Він зазирнув до кімнати з рацією. Рація стояла на туалетному столику мадам, її парфуми було скинуто додолу. Берндт задивився. Він згадав мертвого Ернста на городі і як кухар в останньому віддиху плюнув на Ґрутаса. Берндт прослизнув до кімнати. Знаючи, що мадам вибачить йому це вторгнення, він спустився чорним ходом у шкарпетках, тримаючи в руках свої чоботи, узяв два радіоблоки та акумулятор і вийшов із замку крізь старовинну потаємну хвіртку. Рація й ручний генератор були важким тягарем, понад двадцять кіло. Берндт дотягнув їх до лісу і там заховав. Він шкодував, що не було можливості вивести коня.

Уся родина зібралася біля каміна, у присмерку відблиски вогню грали на фарбованих дерев’яних стінах будиночка, відбиваючись у мутних від пилу очах мисливських трофеїв. Мертві тварини давно полисіли, їхні голови впродовж багатьох років крізь перила верхньої площадки гладили кілька поколінь дітей.

У кутку біля каміна нянька готувала мідну ванну. Долила води з чайника, виміряла температуру, розмішала мило і посадовила у ванну Мішу. Дитина весело хлюпалася в піні. Перед вогнем нянечка поклала рушники, щоб нагрілися. Ганнібал зняв із Мішиного зап’ястя її дитячий браслет, занурив у піну, витяг і почав видувати крізь нього мильні бульбашки на сестричку. Пузирі швидко злітали, встигали яскраво віддзеркалити всі обличчя й лопалися над вогнем. Міші подобалося їх ловити, але вона також хотіла повернути собі браслет і не заспокоїлася, аж поки він не опинився знову в неї на руці.

Мати Ганнібала грала бароковий контрапункт на маленькому кабінетному роялі.

Тихесенька музика, вікна затулені ковдрами. Спадала ніч, і чорні крила лісу зімкнулися довкола. З’явився захеканий Берндт, і музика обірвалася. Граф Лектер слухав Берндта, і сльози стояли йому в очах. Мати Ганнібала погладила Берндтову руку.

Німці одразу почали називати Литву Остландом, другорядною німецькою колонією, яку, після того як слов’янські форми життя будуть ліквідовані, заселять арійці. Дорогами рухалися німецькі колони, залізницями поїзди везли боєприпаси на схід.

Російські штурмові винищувачі атакували колони з низьких висот. Великі бомбардувальники Ільюшина проривалися до шляхів крізь щільний вогонь встановлених на поїздах зеніток.

Чорні лебеді летіли високо, шиї витягнуті, чотири чорні птахи ключем курсували на південь, а на світанку над ними почалось ревіння літаків.

Вибух зенітного снаряда, лебідь-лідер здригнувся, не завершивши помаху крил, і почалося його довге падіння на землю, інші птахи розвернулися, загукали, почали спускатися колами. Поранений лебідь важко гупнув посеред чистого поля й укляк. Його подруга нашвидку сіла поряд із ним, вона скубла його дзьобом, чалапала навкруг нього з призивним гуготінням.

Він не ворушився. У полі гримонула шрапнель, і серед дерев у кінці лугу показалися російські піхотинці. Німецький танк перескочив траншею і помчав полем, стріляючи з коаксіального кулемета[11] в бік лісу. Ближче, ближче… Лебедиця розпросталася, розчепірила крила над своїм милим, і, хай танк був ширшим за них обох, його двигун стогнав не голосніше за її гаряче серце. Лебедиця стояла над лебедем і шипіла, вона встигла наостанок сильно вдарити крильми в броню, але танк перекотився через них, не зауваживши місива з плоті й пір’я на своїх гусеницях.

4

Лектери прожили в лісі три з половиною роки гітлерівської Східної кампанії. Довгу лісову стежину до мисливської хатинки засипало снігом узимку, вона густо заростала навесні, а влітку довколишні болота були занадто грузькими для танків.

Їм цілком вистачило борошна й цукру на першу зиму, та найважливіше, що в мішках була сіль. Наступної зими вони знайшли замерзлий труп коня. Порубали його сокирами й засолили м’ясо. Солили також форель і куріпок.

Іноді з лісу з’являлися люди в цивільному, тихі, мов тіні. Граф Лектер і Берндт розмовляли з ними по-литовському, а одного разу вони принесли чоловіка, його сорочка була просякнута кров’ю, нянечка якраз умивала йому обличчя, коли він помер на лаві в кутку.

У ті дні, коли сніг був занадто глибоким і виходити по здобич не було сенсу, пан Яков давав уроки. Він навчав англійської мови і дуже поганенької французької, а ще викладав історію Риму, роблячи особливий акцент на облозі Єрусалиму. На уроки збиралися всі. Історичні події він перетворював на драматичні оповідки, інколи, зважаючи на свою аудиторію, виходив за строгі наукові межі і прикрашав їх вигадками.

Математику він викладав Ганнібалові окремо, оскільки уроки вже сягали того рівня, якого інші не могли зрозуміти.

Серед книжок пана Якова був «Трактат про світло» Християни Гюйгенса[12] в шкіряній палітурці, Ганнібала захопила ця книжка, він рухався слід у слід за думками вченого, відчуваючи як той наближається до відкриття. «Трактат про світло» асоціювався в його уяві з сяянням снігу і райдужними поблисками, що їх породжували старі шибки. Елегантність Гюйгенсової думки нагадувала йому чисті, спрощені лінії зими, структуровані по аркушах. Ось клацнула, відмикаючись, скринька, а в ній є принцип, що працює безперервно. Цю незрадливу насолоду він почав відчувати, тільки-но навчившись читати.

Ганнібал Лектер завжди вмів читати, чи то так здавалося няньці. Вона недовго читала йому вголос, дворічному, найчастіше з книжки братів Грімм, ілюстрованої дереворитами, на яких всі персонажі були взуті в гостроносі черевики. Він слухав няньчине читання, тулячись до неї голівкою, вдивлявся у друковані слова, і раптом якось вона побачила його самого з розгорнутою книжкою, він втупився в неї лобом, потім підвів голову на фокальну відстань і почав голосно читати з няньчиним акцентом.

Батько Ганнібала мав одну характерну рису — допитливість. Із цікавості граф Лектер наказав слузі притягти для Ганнібала важкі словники до замкової бібліотеки. Англійські, німецькі і двадцять три томи литовського словника. І залишив сина наодинці з ними.

Коли Ганнібалові виповнилося шість, відбулися три важливі події.

По-перше, він відкрив для себе «Начала» Евкліда,[13] старе видання з намальованими вручну ілюстраціями. Він водив по малюнках пальцем і притулявся до них лобом.

Тієї осені він отримав подарунок — малу сестричку Мішу. Йому здавалося, що Міша скидається на якусь зморщену червону білочку. Глибоко в серці йому було жаль, що вона не мала обличчя її матінки.

Обкладений по всіх фронтах, він мріяв про те, як би було гарно, аби орел, що інколи кружляв над замком, вхопив його малу сестричку і лагідно відніс її в дім до якоїсь щасливої селянської родини, у далеку країну, де всі жителі схожі на білок, бо ж вона там теж виглядатиме своєю. Водночас він зрозумів, що любить її любов’ю, якій нема ради, і коли вона підросла настільки, що навчилася дивуватися, йому закортіло показувати їй різні дивні речі, він хотів, щоби вона відчула радість відкриттів.

Того ж таки року, коли Ганнібалу виповнилося шість, граф Лектер з’ясував, що його син вирахував висоту замкових веж за довжиною їхніх тіней, покладаючись на інструкції, котрі, за його словами, він отримав напряму від самого Евкліда. Тоді граф Лектер пошукав кращого вчителя — і за шість тижнів з Лейпцига приїхав пан Яков, учений без гроша в кишені.

Граф Лектер познайомив пана Якова з його учнем у бібліотеці і залишив їх на самоті. У теплу погоду в бібліотеці стояв запах холодного диму, що намертво всотався у замкові камені.

— Батько каже, що ви навчите мене багатьох речей.

— Якщо ви захочете навчитися багатьох речей, я можу вам допомогти.

— Він каже, ви великий учений.

— Я студент.

— Він казав моїй матері, що вас вигнали з університету.

— Так.

— Чому?

— Тому що я єврей, ашкеназі,[14] якщо точно.

— Розумію. Ви нещасний?

— Від того, що я єврей? Ні, я щасливий.

— Я мав на увазі — тому, що ви не в університеті?

— Я радий, що я тут.

— Ви вважаєте, що я вартий того, щоб ви витрачали на мене свій час?

— Кожна особистість варта витраченого на неї часу, Ганнібале. Якщо людина на перший погляд здається тупою, придивляйтеся уважніше, заглядайте їй у нутро.

— Вас поселили в кімнаті з ґратами на дверях?

— Так.

— Вони більше не замикаються.

— Мені приємно було це побачити.

— Там колись тримали дядька Елгара, — повідав Ганнібал, розкладаючи перед собою олівці. — То було у 1880-х, ще до мене. Подивіться на шибку у вашій кімнаті. Там є точна дата, яку він вирізав діамантом на склі. Це його книжки.

Ряд величезних томів у шкіряних палітурках займав цілу полицю. Остання в ряду книга була обсмалена.

— Там тхнутиме димом у дощ. Стіни кімнати обкладали тюками сіна, щоб приглушити його проповіді.

— Ви сказали, його проповіді?

— То були релігійні казання. Але чи знаєте ви значення слів «хіть» або «хтивість»?

— Так.

— Я не зовсім їх сам розумію, проте це щось таке, чого не можна вимовляти при мамі.

— Я так само це розумію, — погодився пан Яков.

— Якщо ви поглянете на дату на склі, це точно той день, коли в ту кімнату приходить пряме сонячне світло.

— Він чекав на сонце.

— Так, і це той день, коли він там згорів. Сонце зазирнуло до нього, і він підпалив сіно моноклем, який надівав, коли писав оці книжки.

Далі Ганнібал повів пана Якова на ознайомчу екскурсію замковою територією. Вони пройшли через внутрішній двір, посеред якого височіла кам’яна брила. На її поверхні збереглися сліди від ударів сокирою, у камінь було вмонтоване залізне кільце.

— Ваш батько казав, що ви виміряли висоту замкових веж.

— Так.

— І якої вони висоти?

— Південна сорок метрів, а друга на півметра нижча.

— А що ви використовували як гномон?

— Цей камінь. Я виміряв висоту каменя і довжину його тіні, а потім о тій самій годині заміряв тінь замку.

— Бік каменя не зовсім вертикальний.

— Я використав моє йо-йо[15] як висок.

— Ви робили обидва замірювання підряд?

— Ні, пане Якове.

— Яку похибку ви отримаєте через паузу між вимірами?

— Земля обертається десь на градус кожні чотири хвилини… Він називається Воронячий Камінь — Рейвенстон. Нянечка зве його рабенштайн.[16] їй заборонено садовити мене на нього.

— Бачу, — сказав пан Яков, — що в нього довша тінь, ніж я думав.

Дискусії під час прогулянок перетворилися на звичку, Ганнібал промовляв угору, а його ментор навпаки — нахилявся, щось кажучи. Проте інколи пан Яков говорив убік, у повітря понад головою Ганнібала, ніби забуваючи, що розмовляє з дитиною. Ганнібала цікавило, чи не скучає вчитель за прогулянками й розмовами з кимось свого віку?

Ганнібал пантрував, як панові Якову поведеться з шафарем Лотаром і стайничим Берндтом. Вони були прості чолов’яги й досить ділові, добре зналися на своїй роботі. Але голови в них працювали інакше. Ганнібал побачив, що пан Яков не робить зусиль приховати свій розум або похизуватися ним, але ніколи не давить на когось інтелектом. У вільний час, користуючись саморобним теодолітом, він учив їх землемірної справи. Обідав пан Яков разом із кухарем, з котрого, на подив усієї родини, він витяг чимало слів на архаїчному діалекті їдишу.

У клуні поряд із реманентом зберігалися частини старовинної катапульти, яку Ганнібал Лютий використовував проти тевтонських лицарів, на день народження Ганнібала пан Яков із Лотаром і Берндтом зібрали катапульту, замінивши метальне вирло міцною новою дошкою. Наповнена водою велика бочка злетіла вище замку і з таким вибухом упала на дальньому березі рову, що аж все птаство здійнялося вгору.

Того тижня Ганнібал отримав напад найгострішого за все своє дитинство задоволення. Пан Яков у дарунок до дня народження показав йому нематематичне доведення теореми Піфагора, застосувавши кахлі та їх відбитки на піску. Ганнібал ходив навкруги, роздивлявся. Пан Яков підняв одну плитку і примружив очі, ніби питаючи, чи хоче Ганнібал побачити доведення ще раз. І раптом Ганнібал усе зрозумів. У нього перехопило подих так, ніби його самого підкинуло катапультою.

Пан Яков рідко приносив із собою підручники і рідко нагадував про них. Восьмирічний Ганнібал спитав учителя чому.

— Ви хочете запам’ятати все? — перепитав пан Яков.

— Так.

— Пам’ятати — це не завжди благо.

— Я хотів би пам’ятати все.

— Тоді вам треба збудувати в умі палац, щоб зберігати в ньому все. Палац у вашій свідомості.

— Це має бути саме палац?

— Це місце виросте до розмірів неосяжного палацу, — сказав пан Яков. — Крім того, там має бути гарно. Яка кімната з тих, що ви їх добре знаєте, найкрасивіша?

— Кімната моєї матері, — відповів Ганнібал.

— Отже, з неї й треба починати, — порадив пан Яков.

Двічі Ганнібал із паном Яковом спостерігали, як сонце навесні торкається вікна дядька Елгара, на третій рік вони вже переховувалися в лісі.

5

Коли Східний фронт затріщав по швах, російська армія лавою покотилася Східною Європою, залишаючи по собі ландшафти, заповнені димом і попелом, населені голодними і мертвими.

До Балтійського моря зі сходу й півдня насувалися росіяни, 2-й та 3-й Білоруські фронти гнали перед собою потрощені підрозділи ваффен СС, що відступали, відчайдушно поспішаючи дістатися берега, звідки мали надію бути евакуйованими морем у Данію.

Настав кінець амбіціям хіві. Хоча вони добряче прислужилися своїм нацистським хазяям грабунками і вбивствами, розстрілами євреїв та циган, ніхто з них так і не був прийнятий до СС. Їх називали Осттруппен і навряд чи вважали солдатами. Тисячі було загнано в трудові батальйони, де їх змушували працювати до повного виснаження.

Але дехто встиг дезертирувати і зайнявся власним бізнесом…

Гарна литовська садиба поблизу польського кордону, ніби ляльковий будиночок, відкрита для розглядання з одного боку — там вибухом артилерійського снаряда вирвало стіну. Родина, яку викинуло з підвалу першим вибухом, а вбило другим, лежить у кухні на першому поверсі. Мертві солдати, німецькі й російські, у саду. Німецька штабна машина завалилася на бік, розірвана навпіл шрапнеллю.

Майор-есесівець, чиї холоші задерев’яніли від замерзлої крові, лежить у вітальні на дивані перед каміном. Сержант накрив його здертою з ліжка ковдрою, роздмухав вогонь — даремно, бо замість стелі над кімнатою зяє небо. Він стягнув із майора чоботи і побачив чорні пальці. Знадвору долинув якийсь шум. Сержант ухопив карабін і став біля вікна.

Напівгусенична санітарна машина — російський ЗІС-44, але з емблемами Міжнародного Червоного Хреста — сунула по доріжці, наближаючись до будинку.

Першим, у білому халаті, з машини вискочив Ґрутас.

— Ми швейцарці. Ви поранені? Скільки вас?

Сержант доповів своєму начальнику.

— Це медики, гер майор, ви поїдете з ними?

Майор кивнув.

Ґрутас із вищим за нього на голову Дортліхом витягли з машини ноші.

Сержант вийшов надвір попередити їх.

— Полегше з ним, він поранений у ноги. У нього відморожені пальці. Можливо, гангрена. У вас є польовий шпиталь?

— Так, звичайно, але я можу зробити операцію прямо тут.

З цими словами Ґрутас двічі вистрелив сержантові в груди, пилюка спурхнула в того з шинелі. Ноги сержанта підкосилися, Ґрутас переступив через його тіло прямо в двері і стрельнув у майора крізь ковдру.

Через задній борт машини перелізли Мілко, Кольнас і Гренц. На них різномаста форма — литовської поліції, литовської та естонської медслужб, однак кожен мав на рукаві пов’язку з емблемою Міжнародного Червоного Хреста.

Обшукуючи мертвого, треба туди-сюди перевертати тіло; мародери гризлися й лаяли свою важку роботу, викидаючи з портмоне папери й фотокартки. Майор був іще живий. Він потягнувся до Мілка. Мілко зняв із його руки годинника і поклав собі до кишені.

Ґрутас із Дортліхом винесли з будинку згорнутий в рулон гобелен і закинули в кузов машини.

Вони розклали на землі ноші і скидали на їх брезент годинники, золоті оправи окулярів, каблучки.

З лісу виїхав танк — російський Т-34 у зимовому камуфляжі, — гарматне дуло націлене в поле, у відкритому люку виднівся кулеметник.

Чоловік, що ховався десь за будинком, вискочив зі свого сховку і, перестрибуючи через трупи, побіг полем у напрямку дерев, у руках його блищав великий позолочений годинник.

Проторохкотів танковий кулемет — і втікач, ніби об щось перечепившись, упав, обличчя мародера і циферблат потрощені, серце з годинником зупинилися одночасно.

— Тягніть сюди тіло! — наказав Ґрутас.

Вони кинули труп на ноші поверх своєї здобичі. Танкова башта скерувалася дулом на них. Ґрутас помахав білим прапором і тицьнув ним у знак на борту свого фургона. Танк прогуркотів повз них.

Останній огляд будинку. Майор усе ще живий. Він вчепився Ґрутасові за холошу, коли той проходив поряд. Обхопив ноги й не відпускає. Ґрутас нахилився до майора й зірвав із його коміра емблему.

— Нам теж хотілося таких черепів, — сказав він, — думаю, тепер черви швидко отримають твій череп собі.

Він вистрелив майору в груди. Ґрутасові ноги звільнилися, майор втупився в своє порожнє зап’ястя так, ніби йому дуже кортіло знати час власної смерті.

Напівгусеничний фургон буксував полем, місив траками трупи, діставшись нарешті лісу, мародери підняли задній тент, і Гренц скинув мерця на землю.

Бомбардувальник «штука»[17] з виском пікірував на російський танк, авіаційні гармати плювалися вогнем. Під покровом лісу задраєний у танку екіпаж почув, як десь серед дерев вибухнула бомба, осколки і шрапнель забарабанили по броньовій башті.

6

— Ви знаєте, що сьогодні за день? — спитав Ганнібал, доїдаючи вівсяну кашу. — Сьогодні той день, коли сонце заглядає до вікна дядька Едгара.

— О котрій воно з’являється? — спитав пан Яков, ніби сам того не знав.

— Воно вигляне з-за вежі о десятій тридцять, — відповів Ганнібал.

— Так було у 1941-му, — сказав пан Яков. — Ви вважаєте, що момент появи сонця залишився той самий?

— Так.

— Але ж рік довший за 365 днів.

— Пане Якове, цей рік наступний після високосного. Таким же був 1941-й, коли ми робили останні спостереження.

— А як ви вважаєте: ми живемо за приблизним календарем чи його потрібно регулювати?

У вогнищі стрельнув сучок.

— Думаю, це окремі проблеми, — промовив Ганнібал.

Пан Яков утішився, але підкинув нове запитання.

— Чи 2000-й буде високосним роком?

— Ні, тобто — так, так, це буде високосний рік.

— Але ж він ділиться на сто, — нагадав пан Яков.

— Він також ділиться на чотириста, — відповів Ганнібал.

— Саме так, — сказав пан Яков. — Того року вперше справдиться григоріанське правило літочислення. Можливо, тоді, переживши всі календарні корекції, ви згадаєте цю нашу розмову, у цьому дивному місці. — Він підняв свою чашку: — Наступного року в замку Лектер.

Лотар прийшов по воду до колодязя, тож першим почув ревіння двигуна на повільних обертах і тріск гілляччя. Він покинув відро біля криниці й мерщій кинувся в хату, навіть не витерши ніг.

Танк Т-34 у зимовому камуфляжі, розфарбований під засніжену солому, продерся кінською стежиною і виїхав прямо на галявину. На його башті виднілися написи російською: «Отомстим за наших советских девчат» та «Уничтожим фашистских гадов». Двоє бійців у білих маскхалатах сиділи ззаду біля радіаторів. Башта повернулася, націливши гармату на будинок. Люк розчахнувся, і в ньому з’явилася фігура стрільця в білому каптурі, з кулеметом. В іншому люку стояв із мегафоном командир танка. Перекрикуючи ревіння танкового дизеля, він проголосив російською і повторив німецькою:

— Нам потрібна вода! Ми не скривдимо вас і не заберемо у вас харчі, якщо з будинку не почнуть стріляти. Якщо пролунає хоч один постріл, ви всі будете знищені. Тепер виходьте надвір. Стрільцю, заряджай. Якщо ніхто не з’явиться на рахунок «десять», стріляй.

Лунко брязнув затвор кулемета.

Граф Лектер виступив надвір, став рівно, у яскравому сонячному світлі було добре видно його порожні руки.

— Беріть воду. Ми не становимо для вас загрози.

Танкіст поклав мегафон.

— Всі з хати надвір, щоб я міг вас бачити!

Граф і командир танка задивилися один одному в очі. Танкіст показав свої долоні, граф свої.

Граф обернувся до будинку: «Виходьте».

Коли командир побачив усю родину, він промовив:

— Діти можуть повернутися до хати, там тепліше. — І наказав екіпажу: — Прикривайте. Дивіться на горішні вікна. Вмикайте помпу. Можете покурити.

Кулеметник зсунув на лоба захисні окуляри й запалив цигарку. Він був зовсім хлопчак, з обличчям, позначеним блідими колами навкруг очей. Помітивши, як з-за одвірка визирає Міша, він посміхнувся їй.

На танку між баками для пального та води містилася бензинова помпа з мотузяним стартером.

Водій танка занурив шланг із сітчастим фільтром на кінці в криницю і після багатьох смикань за мотузку помпа заторохкотіла, заскрекотіла і почала смоктати.

Її джерґотіння перекрило скигління «штуки», пікіруючий бомбардувальник помітили, коли він був уже майже над головами, танкіст-стрілець скажено закрутив ручку, задираючи дуло свого кулемета, він почав стріляти, але вже блимали авіаційні гармати, прошиваючи землю. Кулі з тьохканням рикошетили від танкової башти, поранений кулеметник стріляв однією рукою.

Лобове скло літака пішло тріщинами, важіль омився кров’ю пілота, бомбардувальник, все ще «вагітний» одним зі своїх яєць, черкнув верхівки дерев і зарився носом у саду, його пальне вибухнуло, гармата під крилом не переставала стріляти.

Ганнібал, накривши собою Мішу, побачив із підлоги будинку матір: вона лежала посеред двору, вся в крові, сукня на ній горіла.

— Залишайся тут, — наказав він Міші й вибіг до матері.

Літак, палаючи, розігрівався й розстрілював свій боєзапас дедалі швидше, кулі летіли навсібіч, зариваючись у сніг, полум’я лизало бомбу під крилом. У кабіні виднівся мертвий пілот, його лице в пломенях шарфа і шолома обгоріло до черепа, позаду нього сидів мертвий стрілець.

Один тільки Лотар вижив серед двору, він підняв скривавлену руку назустріч хлопчику. Аж тут і Міша вискочила надвір до матері, Лотар намагався схопити її, коли вона пробігала повз нього, повалити на землю, але черга з палаючого літака прошила йому груди, забризкавши кров’ю дитину, і Міша здійняла руки до неба й закричала. Ганнібал перестав засипати снігом палаюче материне плаття, крізь безладні постріли він кинувся до Міші, підхопив її, заніс до будинку, сховав у погребі. Стрілянина надворі сповільнилася, а скоро, коли кулі нарешті розплавилися в магазинах, і зовсім ущухла. Небо потемнішало, знову пішов сніг, він падав на розпечений метал і шипів.

Темрява, сніг лягає на повіки й волосся матері… Пізніше Ганнібал не міг пригадати, скільки він провів часу між мертвими. Вона була єдиною, чий труп залишився чистим, не почорнів. Ганнібал хотів відтягти її, але тіло примерзло до землі. Він припав до неї обличчям. Її груди були холодні, як скрижанілий камінь, серце мовчало. Він накрив їй лице серветкою і закидав тіло снігом. Темні тіні ворухнулися край лісу. Полум’я смолоскипа відбилося у вовчих очах. Ганнібал закричав на вовків, замахнувся лопатою. Поряд із ним Міша, вона конче хотіла до матері. Треба було вибирати. Полишивши мертву темряві, він поніс сестричку в дім. Під почорнілою рукою вчителя лежала його книга, неушкоджена, аж поки вовк не зжер шкіряну обкладинку, а потім із розсипаних по снігу сторінок Гюйгенсового «Трактату про світло» злизав і мозок пана Якова.

Діти чули чвакання й рикання, що долинало знадвору. Ганнібал розпалив вогонь. Щоб відмежуватися від звуків, він попросив Мішу заспівати і сам співав їй. Вона вхопилася за комір його пальта.

Сніжинки липнуть до вікон. У кутку шибки з’явилося темне коло, його протерла чиясь рукавичка. А в темному колі — блідо-голубе око.

7

Двері розчахнулися, ввійшли Ґрутас із Мілком і Дортліхом. Ганнібал підхопив зі стіни рогатину на ведмедя, але Ґрутас із його безпомилковим інстинктом націлив свій пістолет на дівчинку.

— Кинь, інакше я застрелю її. Ти мене розумієш?

Вони накинулися на Ганнібала й Мішу всією зграєю.

Мародери в домі, Гренц надворі подає знак напівгусеничному фургону — мовляв, можна, під’їжджає машина з притіненими фарами, вузькі промені вихоплюють із темряви вовчі очі на дальньому кінці галявини, звір щось тягне.

Чоловіки скупчилися біля каміна навкруг Ганнібала з сестрою, у хатньому теплі зринає солодкуватий сморід одягу, в якому мародери тижнями блукали полями, і старої крові, що запеклася в підошвах їхніх чобіт. Вони туляться ближче. Каструльник вловив на собі крихітну комаху і, клацнувши нігтем великого пальця, розчавив їй голову.

Вони кашляють на дітей. Ацетонові подихи[18] хижаків, що харчувалися переважно м’ясом, зішкрябаним із гусениць їхньої машини, змушують Мішу притискатися обличчям до Ганнібала. Він обгортає її полами свого пальта, чує, як б’ється її серденько. Дортліх схопив Мішину миску з вівсянкою і вижер всю кашу, наостанок облизавши собі пошрамовані, покручені пальці. Кольнас підставляв йому свою миску, але Дортліх не поділився.

Очі приземкуватого Кольнаса сяйнули, коли він побачив благородний метал. Він стягнув у Міші з зап’ястя її браслет і поклав собі до кишені. Ганнібал ухопив його за руку, але Гренц стукнув йому збоку по шиї і рука хлопця вмент заніміла.

Десь удалині гупала артилерія.

Ґрутас попередив:

— Якщо з’явиться патруль — з будь-якого боку — ми тут розгортаємо польовий шпиталь. Ми врятували цих малих і зберігаємо майно їхніх батьків у фургоні. Дістаньте з машини Червоний Хрест і повісьте на двері. Зараз же.

— Ті інші двоє замерзнуть у кузові, якщо їх там залишити, — промовив Каструльник. — Завдяки їм ми вже раз урятувалися від патруля, вони можуть знову стати нам у пригоді.

— Посадовити їх у клуню й замкнути, — наказав Ґрутас.

— Та куди вони подінуться, — здивувався Гренц, — кому вони про що розкажуть?

— Вони можуть по-албанському розповісти тобі, Гренце, про їхнє сумне життя. Піднімай свою сраку і роби, що наказано.

Гренц витяг із фургона дві маленькі фігурки і крізь завірюху погнав їх поштовхами до клуні.

8

Тонкий ланцюг, яким Ґрутас обперезав дитячі шиї, холодив їм шкіру. Кольнас клацнув важкими висячими замками. Ґрутас із Дортліхом примкнули Ганнібала й Мішу до поруччя на верхньому майданчику сходів, там вони не заважали, але залишалися перед очима. Той, що його називали Каструльником, приніс дітям ковдру й нічний горщик зі спальні.

Ганнібал дивився вниз і бачив, як вони кинули до каміна стілець від рояля. Він підсмикав Мішин комір під ланцюг, щоб той не торкався її шиї.

Хату геть завалило снігом, лише крізь вершечки шибок вливалося трохи сірого світла. Сніг летів косо, свистів вітер, і мисливський будиночок здавався великим потягом на повнім ходу. Ганнібал закутався з сестричкою в ковдру й килим, котрим була застелена площадка. Міша глухо кахикала. Щокою Ганнібал відчував температуру її розжареного лоба. Діставши з-під пальта шматок черствого хліба, він поклав його собі до рота. Коли хліб розм’як, віддав його сестричці.

Щогодини Ґрутас виганяв когось зі своїх надвір відкидати сніг од дверей і розчищати стежку до колодязя. Каструльник якось відніс миску недоїдків до клуні.

Під сніговою пеленою час минає повільно, аж боляче. ГІе було їжі, аж раптом з’явилася. Мілко з Кольнасом занесли до хати накриту обсмаленою дошкою мідну ванну й поставили її на піч — книжками й дерев’яними салатницями її розтопив Каструльник. Назираючи впівока за піччю, він дістав зошита й захопився обрахунками. Висипав на стіл купу дрібних речей і сортував їх. На вершечку сторінки він виписав павучим почерком ряд імен:

Владіс Ґрутас

Зигмас Мілко

Броніс Гренц

Енрікас Дортліх

Петрас Кольнас

Останнім він поставив своє ім’я — Казис Порвік.

Проти кожного імені Каструльник записував частку від здобичі — золоті окуляри, годинники, каблучки й сережки, а також золоті зуби, кількість яких він відміряв десь також поцупленою срібною чашкою.

Ґрутас із Гренцем не переставали обшукувати будинок, рилися в шухлядах, обдирали задні обшивки комодів.

Через п’ять днів розпогодилося. Чоловіки повзували снігоступи і гуртом повели Мішу й Ганнібала до клуні. Ганнібал помітив, що з димаря над її житловою частиною в’ється цівка диму. Він глянув на прибиту над дверима підкову Цезаря і подумав, чи ще є десь живий їхній кінь. Ґрутас із Дортліхом штовхнули дітей у клуню й замкнули двері. Крізь шпарину Ганнібал бачив, як вони рушили в бік лісу. У клуні було дуже холодно. На соломі валялася купка дитячого одягу. Двері до житлової комірчини були причинені, але не замкнуті. Вони прочинилися від його поштовху. Замотавшись у шмаття, якомога ближче до пічурки там тулився хлопчик років восьми. Темне обличчя, круглі запалі очі. На ньому було кілька шарів різномастого одягу, подекуди дівчачого. Ганнібал затулив Мішу собою. Хлопчик сахнувся від нього.

Ганнібал промовив: «Привіт». Він повторив це литовською, німецькою, англійською, польською. Хлопчик мовчав. Його обморожені вуха і пальці вкривали червоні пухирі. Протягом довгого холодного дня він таки спромігся пояснити, що сам він з Албанії і знає тільки рідну мову. Назвав своє ім’я — Агон. Ганнібал вивернув перед ним свої кишені, показав, що їжі нема. Торкатися Міші він йому не дозволив. Коли Ганнібал на миґах пояснив хлопчику, що їм із Мішею потрібна половина його шмаття, той не пручався. Малий албанець тремтів від кожного звуку, шугав очима в бік дверей і робив рухи руками, ніби щось рубав.

Мародери повернулися в присмерку. Ганнібал почув їхнє наближення і дивився крізь шпарину у подвійних дверях клуні.

Вони привели з собою живу дику кізочку, вона була худюща, спотикалася, у боці у неї стирчала стріла, а шия була обв’язана звідкись украденим покривалом із китицями. Мілко підняв сокиру.

— Не марнуй крові, — сказав йому Каструльник із кухарською розважливістю.

З мискою підбіг сяючий Кольнас. Зойк долетів знадвору, Ганнібал затулив Міші вуха, щоб не чула гепання сокири. Албанець плакав і молився.

Пізно ввечері, коли вже всі там наїлися, Каструльник приніс дітям кістку, на якій було трошки м’яса і жил. Ганнібал недовго погриз, а потім жував для Міші. Якщо передавати жуйку пальцями, втрачається сік, тож він годував її з рота в рот. Брата з сестрою перевели до будинку і там знову припнули до балюстради на балкончику, албанський хлопець залишився у клуні сам. Мішу трясло в гарячці, шмаття, яким її міцно укутав Ганнібал, тхнуло холодною порохнявою.

Застуда повалила усіх. Чоловіки лежали якомога ближче до вогню, що лиш жеврів, і кашляли один на одного.

Мілко знайшов Кольнасового гребінця й висмоктував із нього жир. Козячий череп лежав у сухій ванні, з нього давно виварили геть усе.

Потім знову з’явилося м’ясо, і чоловіки пожирали його з гарчанням, не піднімаючи поглядів. Каструльник налив Ганнібалу й Міші юшки з хрящами. До клуні він не поніс нічого.

Погода не мінялася на краще, сіре гранітне небо висіло низько, з лісу не чулося звуків, хіба що інколи озивалася тріском заледеніла гілка.

Коли небо розчистилося, їжі вже не було давно. Вітер ущух, посеред ясного тихого дня кашель лунав голосніше.

Ґрутас і Мілко кудись вирушили на лижах.

Ганнібал виринув із довгого гарячкового марення і почув, що вони вже повернулися. Голосна лайка й удари. Між балясини він бачив, як Ґрутас вилизує кров із пташиної шкірки, потім жбурляє її іншим і вони кидаються на неї, мов собаки. Писок у Ґрутаса вимазаний кров’ю й пір’ям. Він обертається кривавим обличчям угору до дітей і мовить: «Або ми поїмо, або помремо».

Це останній чіткий спогад Ганнібала про лісовий будинок.

Через дефіцит гуми гусениці російського танка повзли по сталевих котках без амортизаційних бандажів, у башті можна було зомліти від вібрації і майже нічого неможливо було роздивитися крізь тряський перископ. Важкий КВ-1 дерся замерзлою лісовою дорогою, німці з кожним днем відкочувалися далі на захід. На задній палубі танка двоє піхотинців у зимовому камуфляжі тулилися до радіаторів, роззираючись по боках, чи не причаївся десь німецький вервольф із тих, що їх залишили за лінією фронту з протитанковими панцерфаустами.[19] Вони помітили порух у кущах. Командир у танку почув, що зверху стріляють його солдати, і розвернув машину в напрямку вогню, щоб націлити свій коаксіальний кулемет. Крізь перископ він побачив дитину, хлопчика, що з’явився з кущів, кулі зривали сніг навкруг нього, солдати мазали, стріляючи з вібруючої броні. Командир виринув із люка і припинив вогонь. Вони вже вбили так кількох дітей, то були прикрі помилки, і тепер раділи, що цей хлопець залишився живим.

Нарешті й солдати розгледіли його — худого, блідого, шия хлопця була обв’язана ланцюгом на замку, кінець ланцюга тягся за ним порожньою петлею. Коли вони посадовили його біля радіатора й зрізали йому з шиї ланцюг, разом відпали й шматки дитячої шкіри, що приросла до заліза. Хлопець нашорошено притискав до грудей гарний бінокль у чохлі. Вони торсали його, намагалися розпитувати російською, польською і трохи литовською мовами, аж поки не впевнилися, що він зовсім не вміє говорити.

Солдати соромилися один одного й не забрали у хлопця бінокль. Натомість дали йому пів’яблука, примостили за баштою в теплому диханні радіаторів і так довезли до першого села.

9

Моторизований радянський підрозділ із протитанковою гарматою і важкою ракетною установкою зупинився на ніч у порожньому замку Лектер. Вони поїхали звідти вдосвіта, залишивши по собі на снігу подвір’я темні масні плями. Лише одна легка вантажівка ще стояла у воротах, двигун її працював на холостих обертах.

Ґрутас із чотирма компаньйонами в уніформах медиків дивилися на неї з лісу. Минуло чотири роки, як Ґрутас застрелив на замковому подвір’ї кухаря, і чотирнадцять годин відтоді, як мародери залишили палаючий мисливський будиночок, покинувши там всіх своїх мертвих.

Удалині гупали бомби й трасуючі черги зеніток шарували небо.

Останній солдат, задкуючи, вийшов із дверей, він розмотував із котушки бікфордів шнур.

— Чорт, — вилаявся Мілко, — зараз полетить каміння завбільшки з товарні вагони.

— Ми мусимо туди неодмінно попасти, — сказав Ґрутас.

Солдат відмотав шнур до нижньої сходинки, обрізав його і присів напочіпки.

— Нащо нам туди, там усе вже давно розграбовано, — мовив Гренц. — C’est foutu.[20]

— Tu dâbandes?[21] — поцікавився Дортліх.

— Va te faire enculer! — огризнувся Гренц.

Вони нахапалися французьких слів, коли разом із «мертвими головами» перебували на перепочинку поблизу Марселя, і тепер хизувалися ними один перед одним, коли напружено на щось очікували. Лайка нагадувала їм приємні дні у Франції.

Радянський солдат біля сходів розщепив шнур на десять сантиметрів від кінця і засунув сірника головкою в розщепу.

— Якого кольору шнур? — спитав Мілко.

— Точно неясно, якийсь темний, — відповів Ґрутас, дивлячись у свій бінокль.

З лісу вони могли бачити, як освітилося обличчя бійця, коли другим сірником він підпалив шнур.

— Він помаранчевий чи зелений? — спитав Мілко. — Чи є на ньому смужки?

Ґрутас не відповів. Солдат неспішно почвалав до машини, посміюючись із товаришів у кузові, котрі кричали йому, щоб не барився, шнур позад нього сипав іскрами по снігу.

Мілко рахував, затамувавши подих.

Щойно вантажівка зникла з очей, як Ґрутас із Мілком кинулися вперед. Вогонь вже переповзав поріг, коли вони добігли до шнура. Смужки вони розгледіли тільки зблизька. Згорає двіхвилиниметер двіхвилиниметер двіхвилиниметер. Ґрутас перерубав його своїм великим викидним ножем.

Мілко пробурмотів «нахер хутір» і кинувся вгору замковими сходами вздовж шнура, видивляючись, шукаючи інших шнурів, інших зарядів. Він промчав через центральну залу вздовж шнура до вежі і побачив те, що шукав: шнур закінчувався великою детонаторною петлею. Неспішно повернувшись до зали, він доповів:

— Там головне кільце. Це єдиний шнур. Усе гаразд.

Вибухівку було закладено навкруг основи вежі, обхопленої єдиним кільцем детонаторного шнура.

Радянські солдати покинули двері відчиненими, у каміні центральної зали ще горіли їхні дрова. Голі стіни було обписано, а біля каміна, де вони наостанок у відносно теплому замку висралися, по підлозі валялися гівна й брудні папірці.

Мілко, Кольнас і Гренц обшукували верхні поверхи.

Ґрутас махнув Дортліху, щоб той ішов за ним, і рушив до входу в підземелля.

Ґратчасті двері у винницю були розчахнуті навстіж, замок виламано.

Вони мали одного ліхтарика на двох. Жовтий промінь зблискував на скляних скалках. Долівку вкривали порожні пляшки з-під дорогих витриманих вин, вони були без шийок, повідбиваних пожадливими пияками. Перекинутий мародерами-конкурентами дегустаційний стіл валявся під задньою стіною.

— Курва, — вилаявся Дортліх, — ані ковтка не залишилося.

— Допоможи мені, — позвав Ґрутас. Трощачи підошвами скло, разом вони відсунули стіл від стіни. Їм трапився недогарок свічки, і вони його запалили.

— Тепер потягни шандал, — наказав Ґрутас довшому за нього Дортліху. — Просто потягни прямо вниз.

Стелаж посунувся від стіни. Дортліх ухопився за пістолет, коли полиці ворухнулися. Ґрутас зайшов до секретної кімнати. За ним Дортліх.

— Боже праведний! — вигукнув Дортліх.

— Дістань машину, — наказав Ґрутас.

10

Тринадцятирічний Ганнібал Лектер самотньо стовбичив на валуні під берегом рову і кидав крихти хліба у чорну воду. Живопліт, яким було обсаджено город, добряче розрісся. Тепер це був «Колективний город народного сирітського будинку», де вирощували переважно ріпу. Рів і все з ним пов’язане багато значили для Ганнібала. Рів був незмінним, у його воді відбивалися хмари, вони, як завжди, пропливали повз зубчасті вежі замку Лектер.

Поверх сирітської уніформи на Ганнібалові зараз була штрафна сорочка з написом «БЕЗ ІГОР». Заборона грати в сирітський футбол на полі за воротами замку не засмучувала його. Гра припинилася, коли битюг Цезар потягнув через поле навантажену дровами бричку з їздовим-росіянином на передку. Цезар радів Ганнібалові, коли той мав можливість зайти до стайні, але ріпа його не цікавила.

Ганнібал дивився на птахів, що пливли ровом, пара чорних лебедів пережила війну. У них було двійко лебедят, ще пухнастих, одне їхало на спині в матері, а друге пливло позаду. Троє старших хлопчаків на березі понад ровом висунулися з живоплоту й дивилися на Ганнібала й лебедів.

Лебідь-тато вибрався на берег проганяти Ганнібала.

Білявий хлопець на ім’я Федор прошепотів приятелям:

— Подивимося, як цей чорний чорт задасть німому — він виб’є з нього пилюку, як ото тоді з вас, коли ви хотіли поцупити яйця. Побачимо, чи вміє німий плакати.

Ганнібал розчепірив вербові гілки, й лебідь повернувся до води.

Розчарований Федор дістав рогатку з вирізаною з автомобільної камери рожевою гумкою й поліз пальцями в кишеню сорочки по камінця. Камінь поцілив у берег рову, заляпавши Ганнібалу ноги грязюкою. Той безвиразно подивився вгору на Федора і похитав головою. Наступний камінь чвиркнувся у воду поряд із плаваючим лебедятком, Ганнібал підняв свої гілки, зашипів, відганяючи лебедів подалі звідси.

Від замку почувся удар дзвона.

Федор і його приятелі обернулися на звук, сміючись зі своєї забави, за ними й Ганнібал виступив із живоплоту з довгим жмутом водяної трави, затиснутим у руці, жмут закінчувався великим кавалком мулу. Брудна куля влучила Федору в лице, Ганнібал погнав на голову вищого за себе хлопця крутим берегом вниз, зіштовхнув, очманілого, прямо у чорну воду, притопив, і знову й знову бив його держаком його ж рогатки в потилицю, на обличчі в Ганнібала при цім залишався відсутній вираз, тільки його очі були живі, світилися червоним у кутиках. Ганнібал натужився, щоб перекинути Федора, дістати його обличчя. Федорові товариші теж зісковзнули вниз, але уникали бійки у воді, натомість вони кричали, гукаючи вихователя. Старший вихователь Петров поперед інших спустився берегом, вимазавши в багно свої начищені чоботи і довгі поли розстебнутої шинелі.

Вечір у центральній залі замку Лектер, давно позбавленій своєї розкішної ошатності і натомість прикрашеній великим портретом Йосипа Сталіна. Сотня хлопчаків в уніформі, упоравшись із вечерею, стоять біля довгих столів і співають «Інтернаціонал». Трохи п’яненький директор диригує виделкою.

Недавно призначений старший вихователь Петров і його заступник у заправлених у чоботи галіфе ходять між столів, назираючи, чи кожен співає. Ганнібал не співав. Половина лиця в нього посиніла, одне око запухло. Біля іншого столу стояв Федор із подряпаним обличчям і пов’язкою на шиї. На додачу в нього був поламаний палець.

Вихователі зупинилися перед Ганнібалом. Ганнібал затиснув у руці виделку.

— Надто ти благородний, щоб співати разом із нами, малий хазяйчику? — промовив старший вихователь Петров, перекриваючи спів. — Ти тут більше не хазяїн, ти звичайний сирота, і, їй-бо, ти таки співатимеш!

Старший вихователь ляснув текою Ганнібала по щоці. Вираз обличчя в того не змінився. І співати він не почав. Цівка крові з’явилася в кутику його рота.

— Він німий, — пояснив заступник старшого вихователя. — Нема сенсу його бити.

Пісня закінчилася, і голос старшого вихователя пронизав раптову тишу:

— Як для німого, він дуже гарно кричить ночами. — І вдарив із другої руки.

Ганнібал блокував удар кулака виделкою, її шпичаки встряли старшому вихователю у зап’ясток. Той погнався за Ганнібалом, а хлопець бігав навкруг столу.

— Стійте! Не бийте його. Мені не потрібно на ньому слідів.

Хай директор був п’яним, але керував тут він.

— Ганнібале Лектер, марш до мого кабінету!

У кабінеті директора стояв завалений паперами розхитаний письмовий стіл і два армійські ліжка. Саме тут Ганнібала найбільше вразила зміна замкових запахів. Замість парфумів та лимонної політури для меблів, тепер тут тхнуло холодною сечею з каміна. Зяяли голизною вікна, і єдине, що залишилося з прикрас — дерев’яне різьблення стінної панелі.

— Ганнібале, це була кімната твоєї матері? У ній відчувається щось жіноче, — спитав директор грайливо. Він умів бути добрим або жорстоким, коли зривався. Очі в нього були червоні, він чекав на відповідь.

Ганнібал кивнув.

— Тобі, напевне, важко жити в цьому будинку?

Мовчання.

Директор взяв зі столу телеграму.

— Ну, ти недовго тут залишатимешся. Скоро приїде твій дядько, він забере тебе до Франції.

11

Вогонь у кухонному коминку був єдиним джерелом світла. З темряви Ганнібал дивився, як спить, пускаючи слину, на стільці біля вогню помічник кухаря, поряд із ним порожня склянка. Ганнібалові потрібен був ліхтар, що стояв на полиці за кухарчуком. Відблиски вогню грали на скляному ковпаку лампи.

Чоловік дихав глибоко, ритмічно похропував із катаральним гарчанням. Ганнібал стулив на кам’яну долівку і потрапив в атмосферу горілки з цибулею, що огортала куховара, до нього він наблизився зі спини.

Дротяний держак ліхтаря може рипнути. Краще взяти його одночасно за низ і за верх, притримуючи скло лампи, щоб не деренчало. Підняти з полиці прямо вгору. Аж ось ліхтар у його руках.

Торох! Вибухнула дровиняка у вогнищі, запарувала, зашипіла, сипонула іскри й жарини по каміну, одна жарина впала за сантиметр від повстяної підошви битого валянка кухарчука.

Що тут є під рукою? На полиці стояла гільза від 150-міліметрового снаряда, з якої стирчали всілякі дерев’яні ложки й лопатки. Ганнібал поставив лампу на підлогу й лопаточкою відкинув жарину на середину кімнати.

Двері до сходів у підземелля були в кутку кухні. Ганнібал штовхнув — і вони тихо прочинилися, він увійшов в абсолютну темряву, запам’ятовуючи форму полишеної кімнати, і зачинив двері за собою. Чиркнув сірником об кам’яну стіну, запалив ліхтаря і рушив униз знайомими сходами. Що нижче, то прохолодніше повітря. Світло ліхтаря перестрибувало зі склепіння на склепіння, поки він спускався під низькими арками до винного погреба. Залізні ворота стояли прочинені.

Давно розграбовані вина на полицях замінили коренеплоди, здебільшого ріпа. Ганнібал нагадав собі, що треба покласти до кишень трохи цукрових буряків — Цезар за відсутності яблук і їх їстиме, хоча від них у нього стають червоними губи, наче намазані помадою.

За весь час у сиротинці, бачачи, як ґвалтують його дім, розкрадають, конфісковують, опоганють майно, це вперше він зазирнув сюди. Ганнібал поставив ліхтар на високу полицю й відтягнув кілька мішків із картоплею й цибулею від дальнього стелажа. Він виліз на стіл, вчепився за шандал і потягнув. Марно. Відпустив шандал і знову спробував. Тепер він повис на ньому всією своєю вагою. Шандал піддався трохи з рипінням, з нього посипалася пилюка, відтак почувся стогін колишньої винної стійки.

Ганнібал зіскочив зі столу. Тепер вже можна просунути в щілину пальці й тягнути.

Стелаж відхилився від стіни, голосячи завісами. Ганнібал повернувся по ліхтар, готовий задути його, щойно почує якийсь звук. Тихо.

Це тут, у цій кімнаті, він востаннє бачив кухаря, і на секунду велике кругле обличчя ясно постало перед його очима, без тієї павутини, яку накладає час на образи мертвих у нашій пам’яті.

Ганнібал із ліхтарем у руці ввійшов до потаємної камери за винницею. Там було порожньо.

Тільки одна велика лакована рама залишилася, обривки полотна стирчали в тих місцях, де з неї було вирізано картину. То була найбільша картина в замку, романтизоване зображення битви при Жальгирисі, де акцентувалося геройство Ганнібала Лютого.

Ганнібал Лектер, останній у роду, стояв у пограбованому замку свого дитинства, вдивлявся у порожню раму й розумів, що він і свого роду, і водночас не свого роду. Він пам’ятав свою матір із роду Сфорца, а також нащадків зовсім іншої традиції — кухаря і пана Якова. У порожній рамі він бачив їх усіх разом перед каміном у мисливському будиночку.

Ніякою мірою він не був Ганнібалом Лютим, це він чітко розумів. Він міг би прожити ціле життя під тонкою помальованою стелею свого дитинства. Але вона виявилася крихкою, як небеса, і майже так само не мала сенсу. Так йому здавалося.

Все пішло геть, картини з обличчями, такими ж знайомими, як обличчя його рідних.

У центрі підвалу був старовинний люк, сухий кам’яний колодязь, куди Ганнібал Лютий запроторював своїх ворогів, щоб назавжди про них забути. Пізніше його обгородили, щоб ніхто туди ненароком не впав. Ганнібал підняв ліхтар над дірою, освітив початок шахти. Батько розповідав йому, що коли він сам був малий, на дні ще було видно купу кістяків.

Раз, на випробовування, Ганнібала спустили в той колодязь у кошику. Біля дна на стіні було видряпане якесь слово. Зараз він його не бачив при світлі цього ліхтаря, але знав, що воно там є, надряпане кривими літерами людиною перед смертю: Pourquoi?

12

У довгому дортуарі рядами спали сироти. Їх було розташовано за віком. У тім кінці, де лежали наймолодші, тхнуло дитячим садочком. Малюки обіймали самі себе уві сні, хтось кликав своїх мертвих рідних, уздрівши в сновидіннях обличчя, сповнені ніжності, якої їм ніколи більше не знайти.

Подалі старші хлопчаки мастурбували під ковдрами.

Кожен мав свою тумбочку, а на стіні над ліжком місце, де висіли малюнки чи зрідка сімейні фотографії.

Ось ряд примітивних малюнків кольоровими олівцями. Над ліжком Ганнібала Лектера висить чудовий малюнок пензлем і пастеллю — дитяча рука в жесті захопливого прохання, пухленька в перспективі, вона тягнеться до глядача. На зап’ясті браслет. Ганнібал спить під цим малюнком, вії його здригаються. М’язи щелеп напружуються, ніздрі вібрують, принюхуючись до намареного повіву мертвотного подиху.

Мисливська хатка в лісі. Ганнібал із Мішею закутані в пропахле холодною порохнявою манаття, крига на вікнах пускає зелені й червоні промінчики заломленого світла. Порив вітру — і на хвильку в комині зникає тяга. Синій дим стелеться ярусами під гострий дах перед перилами балкончика, і Ганнібал чує, як розчахнулися вхідні двері, і дивиться між балясин. На плиті Мішина ванночка, кухар кип’ятить у ній рогатий козячий череп з якимись зморшкуватими кім’яхами. Окріп булькає, роги б’ються об металеві стінки ванни, ніби кізка востаннє намагається когось ними буцнути. Синьоокий і Жаб’яча Лапа заходять у дім разом із поривом холодного повітря, скидають і приставляють до стіни лижі. Решта оточує їх, із кутка ступає на підморожених ногах Каструльник. Синьоокий дістає з кишені три худих тільця малих пташок. Він опускає пташку прямо в пір’ї у воду, щоб вона розм’якла і можна було здерти шкірку. Він лиже скривавлену пташину шкірку, кров і пір’я на його обличчі, інші товпляться біля нього. Він кидає шкірку їм, і вони нападають на неї, як собаки.

Він обертається своїм закривавленим лицем до балкона. Спльовує пір’я й каже: «Або ми поїмо, або помремо».

До багаття летять сімейний альбом Лектерів та Мішині іграшки, її паперовий замок і ляльки. Раптом Ганнібал стоїть перед каміном, не пам’ятаючи, як спускався, аж ось вони вже в клуні, де на соломі жужмом одяг, дитячий одяг, чужий, набубнявілий від крові. Чоловіки насуваються ближче, донюхуючись його з Мішею м’яса.

«Візьміть її, все одно вона помре. Пішли пограємо, пішли пограємо».

Вони її забирають наспівуючи. «Маленький чоловічок у лісі сам-один…»

Він міцно тримає Мішу за руку, обох дітей тягнуть до дверей. Він не відпустить своєї сестрички, та Синьоокий вдаряє важкими дверима клуні по його руці, тріск кістки, двері знову відчиняються, і в Ганнібала летить важке поліно глухо б’є йому в голову, на нього сиплються страшні удари, в очах спалахують іскри, двері захлопуються, Міша гукає його: «Анніба!»

Удари перетворилися на торохтіння дрючка старшого вихователя по ліжку, а Ганнібал все скрикував зі сну: «Міша! Міша!»

— Замовкни! Замовкни! Вставай, ти, виродок!

Старший вихователь здер ковдру з хлопця, зіштовхнув його з ліжка. Геть зі спальні, під ударами палиці, по холодній землі надвір. Штовхнув Ганнібала до комори. Там зберігалося садове знаряддя, мотузки, теслярський інструмент. Старший вихователь поставив ліхтаря на діжку і підняв кийок. Показав забинтовану руку.

— Час заплатити за оце.

Ганнібал ніби злякався, відскочив подалі од світла, не маючи змоги промовити вибачень. Старший вихователь відчув його страх і посунув за ним у тінь. Уперіщив хлопця кийком по стегні. Ганнібал стрибком опинився біля ліхтаря. Схопив серпа і задув світло. Він лежав посеред темряви на долівці, тримаючи серпа обома руками над головою. Почувши поряд шаркіт кроків, різко махнув серпом у чорному повітрі, не поцілив, натомість почулося рипіння дверей і брязкіт ланцюга.

— Добре бити німого, такий не зможе нажалітися, — проказав старший вихователь.

Він та його заступник дивилися на чудовий витвір французького автомобілебудування, небесно-блакитного кольору машину «делагоя»[22] з дипломатичними прапорцями СРСР та НДР на крилах, що стояла на під’їзній доріжці замку. Вона мала екзотичний вигляд, як і годиться довоенному французькому авто, а в тих, хто звик до кутастих танків і джипів, викликала щире захоплення. Старший вихователь хотів ножем надряпати на борту машини слово «хуй», але її сторожив здоровезний водій.

Автомобіль, що під’їжджав, Ганнібал побачив зі стайні. Він не побіг йому назустріч. Дивився, як його дядько з радянським офіцером зайшли до замку.

Ганнібал долонею торкнувся щоки Цезаря. Кінь обернувся до нього своїм довгим обличчям, не припиняючи жувати овес. Радянський конюх гарно доглядав за ним. Ганнібал почесав коневі шию і ткнувся губами в нашорошене вухо, але не видав ані звуку. Поцілував коня в лоба між очі. З глибини стайні, зі щілини між двома стінками він дістав батьківський бінокль. Повісив його собі на шию і вийшов у двір на плац.

Заступник старшого вихователя, стоячи на сходах, дивився на нього. Все Ганнібалове майно вмістилося в одній торбі.

13

З вікна директорського кабінету Роберт Лектер бачив, як його шофер за пачку цигарок виміняв у кухаря шматок ковбаси з окрайцем хліба. Тепер, після ймовірної смерті його брата, Роберт Лектер сам став графом Лектером. Він давно звик до титулу, бо нелегально користався ним роками.

Директор не рахував грошей, глипнувши на полковника Тімку, він просто запхнув їх до внутрішньої кишені кітеля.

— Графе, тобто товаришу Лектере, хочу вам повідомити, що я бачив дві ваші картини у Єкатерининському палаці[23] до війни, а також кілька фотографій у «Горні».[24] Я просто в захваті від ваших робіт.

Граф Лектер кивнув.

— Дякую вам, директоре. А Ганнібалова сестра, про неї щось відомо?

— Від дитячої фотокартки мало користі, — відповів директор.

— Ми розіслали її по сиротинцях, — уточнив полковник Тімка.

На ньому була форма радянських прикордонних військ, сталева оправа його окулярів зблискувала синхронно з залізними коронками зубів.

— Потрібен час. Дітей так багато.

— І ще маю вам сказати, товаришу Лектере, у лісах повно… неідентифікованих трупів, — додав директор.

— Ганнібал ніколи нічого не розповідав? — спитав Лектер.

— Мені ні. Він здатен розмовляти фізично — вночі він кричить, зве сестру на ім’я. Міша, Міша…

Директор зробив паузу, ніби підбираючи слова.

— На вашому місці, товаришу Лектере, я був би обережним із Ганнібалом, допоки ви його не взнаєте ліпше. Найкраще йому не грати разом з іншими хлопцями, поки він не звикне там. Хтось обов’язково постраждає.

— Він забіякуватий?

— То забіяки від нього плачуть. Для Ганнібала не існує ієрархії. На нього нападають старші, і він дає здачі дуже швидко, а іноді особливо жорстоко. Ганнібал може становити небезпеку більшим за нього особам. З малими він лагідний. Дозволяє їм із себе трохи знущатися. Дехто думає, що раз він німий, то й глухий, і називають його навіженим прямо в очі. Він таким інколи дає прочухана, але дуже нечасто.

Полковник Тімка поглянув на свій годинник.

— Нам треба їхати. Побачимося біля машини, товаришу Лектере.

Полковник Тімка почекав, поки граф Лектер вийде з кабінету. Простягнув руку. Директор зітхнув і віддав йому гроші. Зблиснувши окулярами й залізними зубами, полковник Тімка послинив палець і почав рахувати.

14

Коли до шато[25] залишалося лише кілька миль, бурхлива злива прибила пил, мокрий гравій шарудів під колесами «делагоя», машину наповнював запах трав і зораної землі. Дощ ущух і вечірнє світло набуло помаранчевих тонів.

У цьому дивному помаранчевому освітленні шато виглядало більш граціозним, ніж грандіозним. Примхливе плетиво рам багатьох його вікон нагадувало тонке, обсипане краплями роси павутиння. Ганнібалові, котрий у всьому вбачав знаки, вигнута лоджія здалася розгорнутою від входу спіраллю Гюйгенса.

Чотири битюги, від яких після дощу йшла пара, були запряжені у покинутий німцями танк, що стирчав із фойє. Великі, як Цезар, коні. Ганнібал зрадів, побачивши їх, він вважав коня своїм тотемом. Під танк було підкладено котки. Помалу-потроху коні тягнули танк із порталу будинку, неначе видирали зуб, погонич щось їм казав, вони ж, дослухаючись його слів, ворушили вухами.

— Німці вибили двері з гармати, а потім задом загнали туди танк, щоб приховати його від літаків, — пояснив граф Ганнібалові, коли вони під’їхали й машина зупинилась.

Він уже звик розмовляти з хлопцем, не чекаючи на відповіді.

— Відступаючи, вони полишили його тут. Ми не могли зрушити з місця цю чортівню, тож прикрасили її віконними рамами і ходили повз нього п’ять років. Тепер я знову маю можливість продавати свої «шкідницькі» картини, тож ми заплатили, щоб танк звідси відтягли деінде. Ходімо, Ганнібале.

Слуга виглядав машину, вони з економкою вийшли зустрічати графа з парасолями, так ніби ті їм були конче потрібні. Разом із ними була сучка мастиф.

Ганнібалу сподобалося, що граф зупинився у дворі і почав знайомити з ним своїх слуг, замість того, щоб, кидаючи слова через плече, рушити прямо в дім.

— Це мій небіж Ганнібал. Тепер він наш, і ми раді, що він із нами. Це мадам Брижіт, моя домоправителька. А ось Паскаль, він відповідає за те, щоб усе в нас працювало як слід.

Мадам Брижіт колись була гарненькою, працювала покоївкою в аристократів. Вона одразу розгледіла в Ганнібалі породу.

Собака радісно кинулася до графа, поки що не виказуючи конкретних емоцій до Ганнібала. Лише стиха загарчала. Ганнібал простягнув до неї свою відкриту долоню, і вона, принюхуючись, спідлоба подивилася вгору на нього.

— Треба нам знайти йому якийсь одяг, — звернувся граф до мадам Брижіт, — для початку пошукайте на горищі в моїх старих шкільних валізах, а трохи згодом ми вже його одягнемо краще.

— А де дівчинка, пане?

— Поки що нема, Брижіт, — відповів він і, похитавши головою, закрив тему.

Наближаючись до будинку, Ганнібал фіксував очима образи: лак мокрої бруківки подвір’я; глянець кінських шкур після зливи; полиск красивої ворони, що п’є з ринви на краю даху; порух фіранки у високому вікні; блиск волосся леді Мурасакі й нарешті її силует.

Леді Мурасакі прочинила віконні стулки. Вечірнє світло торкнулося її обличчя, і Ганнібал із пустелі кошмарів вперше ступив на місток до мріянь…

Переїзд із казарми до приватного будинку — вже насолода. Меблі в шато стояли розрізнені, проте привітні, — цю суміш періодів граф Лектер і леді Мурасакі натягали з горища після того, як нацистів-мародерів прогнали геть. Під час окупації всі найкращі меблі було поїздами відправлено з Франції до Німеччини.

Герман Геринг і сам фюрер давно хотіли заволодіти картинами Роберта Лектера та інших відомих французьких художників. Після перемоги нацистів одним із перших наказів Геринга був той, що вимагав заарештувати Роберта Лектера як «непевного слов’янського художника» і реквізувати якомога більше «декадентських» картин, щоби «вберегти публіку від них». Полотна відправили до приватних колекцій Геринга й Гітлера.

Коли після наступу союзників граф повернувся з ув’язнення, вони з леді Мурасакі розставили речі, які знайшлися, а слуги заробляли самі собі на життя, поки граф Лектер не став знову до мольберта.

Роберт Лектер сам показав небожу його кімнату. Для Ганнібала підготували велику світлу спальню, кам’яні стіни якої оживлялися портьєрами й плакатами. Високо на стіні висіла маска кендо[26] і перехрещені бамбукові мечі. Якби Ганнібал міг говорити, він спитав би про мадам.

15

Ганнібал залишався на самоті хіба хвилину, аж тут почувся стук у його двері.

За ними стояла Чійо — служниця леді Мурасакі — дівчина японка, приблизно його віку, з волоссям, начесаним над вухами. Чійо миттєво оцінила його поглядом, відтак на її очі впала пелена, вони затуманилися, мов блимнула соколиха.

— Леді Мурасакі шле вам свої вітання з прибуттям, — сказала вона. — Якщо ви підете зі мною…

Старанна й строга Чійо повела його до лазні у прибудові до шато, де колись чавили вино.

Щоб зробити приємне своїй дружині, граф Лектер перебудував винарню на японську лазню, чан винного преса тепер наповнювався водою, яку підігрівав апарат у стилі Руба Голдберга,[27] зроблений із мідного перегінного куба для коньяку. У лазні пахло димом прогорілих дров і розмарином. Навкруги чана розташувалися срібні канделябри, що пережили війну закопаними в садку. Чійо не запалила свічки. Для Ганнібала, допоки не з’ясується його статус, вистачить і електричної лампочки.

Чійо вручила йому рушники й халат і показала на душ у кутку.

— Вимийтеся спершу там, добре потріть себе, перш ніж занурюватися у воду. Шеф-кухар подасть вам омлет після лазні, а потім вам потрібно відпочити.

Вона подарувала йому гримасу, яку можна було вважати усмішкою, вкинула плавати до ванни помаранч і залишилася чекати на його одіж за дверима лазні. Коли він просунув їй за двері своє манаття, вона взяла його обережно двома пальчиками, перекинула через ломаку, яку тримала в другій руці, і з цим зникла.

Вже смеркалося, коли Ганнібал прокинувся — раптом і одразу, як звик у казармі. Спершу рухалися тільки його очі, поки він усвідомив, де перебуває. Чистий у чистій постелі. Крізь фрамугу линуло останнє світло довгого французького надвечір’я. На стільці поряд із ним лежало бавовняне кімоно. Він одягся. Ступні приємно холодила кам’яна підлога коридору, кам’яні сходи були з вичовганою століттями виїмкою, як у замку Лектер. Знадвору, з-під лілового неба, до нього долітали звуки кухні: там готували вечерю.

Собака побачила його і, не встаючи, махнула хвостом туди-сюди.

Від лазні почулася японська цитра. Ганнібал рушив на звуки музики. Закурене вікно світилося зсередини живим сяйвом. Ганнібал зазирнув. Поряд із ванною сиділа Чійо і щипала струни довгого елегантного кото.[28] Цього разу вона запалила свічки. Джерґотів водонагрівач. Під ним, стріляючи іскрами, потріскував вогонь. У воді була леді Мурасакі. Леді Мурасакі у воді, ніби латаття в рові, де лебеді плавають і не співають. Ганнібал задивився, мовчазний, наче лебідь, розгорнув свої руки, мов крила.

Він позадкував од вікна і повернувся в присмерку до своєї кімнати, якийсь чудернацьки обважнілий, і там знову впав на ліжко.

Жар прогорілого вугілля ще відсвічувався на стелі хазяйської спальні. У напівтемряві граф Лектер притулився до леді Мурасакі, відповідаючи на її доторк і голос.

— У чеканні на вас мені стало тоскно, як тоді, коли ви були у в’язниці, і я згадала вірш одної з моїх пращурок, Оно но Комачі,[29] написаний тисячу років тому.

— О…

— Вона була дуже пристрасною коханкою.

— Я згораю від нетерпіння дізнатися, що вона написала.

— Ось вірш:

Ви чуєте його музику?

Роберт Лектер зі своїм західним слухом не чув музики, але, знаючи, де ховається музика, він не втрачав ентузіазму.

— О Боже, звичайно. Розкажіть мені зміст.

— Нема шансу побачити його/в цю безмісячну ніч/ я лежу без сну, палаю/груди їсть вогонь/серце в полум’ї.

— О Шеба,[30] це божественно.

Вона з витонченою делікатністю позбавила його напруження.

У фойє шато високий дзиґар доповідає про пізню годину, м’який передзвін лине кам’яними коридорами. Мастиф ворушиться в своїй буді й тринадцятьма короткими скавками відповідає годиннику. Ганнібал у своїй власній чистій постелі перевертається уві сні. І бачить сни.

У клуні холодне повітря, одяг на дітях стягнуто вниз до пояса, Синьоокий і Жаб’яча Лапа щупають м’ясо на їхніх плечах. Решта ґелґотять позаду них і кубрячаться, мов гієни в очікуванні. Є тут і той, що завжди готовий допомогти зі своєю мискою. Міша розпашіла, вона кахикає, відвертаючи обличчя від їхніх подихів. Синьоокий хапається за ланцюги на дитячих шиях. Пташина кров і пір’я, прилиплі на його обличчі.

Рипучий голос Каструльника: «Берімо її, вона все’дно помре. А він залишиться свіжеееееньким трохи довше».

Синьоокий, жахливо морочливий, до Міші: «Ходімо гратися, ходімо гратися!»

Синьоокий співає, і Жаб’яча Лапа разом із ним:

Каструльник підставляє свою миску. Жаб’яча Лапа піднімає сокиру, Синьоокий тримає Мішу, і Ганнібал із верещанням наскакує на нього, вгризається зубами Синьоокому в щоку, Міша висить у повітрі, піднята за руки, вигинається, намагаючись оглянутися на брата.

— Міша, Міша!

Ридання лунають кам’яними коридорами, граф Лектер і леді Мурасакі забігають до Ганнібалової спальні. Він закусив подушку зубами, навкруги літає пір’я, Ганнібал гарчить і квилить, він борсається і б’ється, зціпивши зуби. Граф Лектер навалюється на нього всім тілом, натягує хлопцеві на руки ковдру, вкриває йому ковдрою коліна.

— Спокійно, спокійно.

Боячись, щоб Ганнібал не перекусив собі язика, леді Мурасакі швидко розв’язує пояс свого халата, затискає йому ніс, поки він не починає хапати ротом повітря, і встромляє йому між зуби свій пояс.

Він здригається і застигає, мов смертельно поранений птах. Халат на ній розчахнутий, вона притискає хлопчика до себе, утримує між своїх грудей його обличчя, мокре від лютих сліз, пір’я прилипло йому до щік.

Але питається вона чомусь у графа:

— З вами все гаразд?

16

Ганнібал встав рано й умився в тазу, поливаючи собі воду з кухля на нічному столику. Пір’їнка плавала у воді. Від ночі в нього залишилися бляклі, розпливчасті спогади.

Позаду себе він почув шарудіння паперу на кам’яній підлозі, йому під двері підсунули конверта. Гілочка верби з котиками була прилаштована до послання. Перш ніж прочитати записку, Ганнібал у долонях ківшиком підніс її до лиця.

Ганнібал Лектер, тринадцятирічний, з волоссям, щільно пригладженим мокрими долонями, стояв перед зачиненими дверима вітальні. Звідти чулися звуки цитри. Це була інша пісня, не та, яку грали в лазні. Він постукав.

— Прошу.

Він ввійшов до приміщення, схожого одночасно на салон і майстерню, з п’яльцями для гаптування біля вікна й пюпітром для каліграфії. Леді Мурасакі сиділа біля низенького чайного столика. Висока зачіска заколота ебеновими шпильками. Вона розкладала квіти під шепіт рукавів свого кімоно.

Гарні манери в різних культурах перегукуються, бо існують заради єдиної мети. Леді Мурасакі привітала його плавним поклоном своєї граційної голови.

Ганнібал уклонився в пояс, як навчав його батько. Він побачив цівку духмяного диму, що тягнулася до вікна, мов далека пташина зграя, і синеньку жилку в леді Мурасакі на руці, якою вона тримала квітку, її вухо, пронизане рожевим сонцем. Звуки цитри Чійо м’яко долинали з-за ширми.

Леді Мурасакі запросила його сісти напроти неї. Вона мала приємний альт із вкрапленнями нот, яких не знайти у західній гамі. Ганнібалу її голос нагадував ненав’язливий дзенькіт музичних висульок.

— Якщо не захочете розмови французькою, англійською чи італійською, ми можемо скористатися якимсь із японських слів — скажімо, kieuseru,[31] це означає — «зникни».

Вона закріпила стеблину на належному місці, підняла очі від квітів і подивилася на нього.

— Мій світ, Хіросіма, зник у полум’ї. Ваш світ теж одірвали від вас. Тепер і ви, і я маємо спільний світ, який самі створюємо. У цю хвилину. У цій кімнаті.

Вона підняла решту квітів із циновки на підлозі й поклала їх на стіл біля вази.

Ганнібал був заслухався шерхотінням листя й шелестінням її рукавів, аж раптом вона запропонувала квіти йому.

— Ганнібале, де б ви їх самі поставили? Виберіть на ваш розсуд найкраще місце.

Ганнібал задивився на бутони.

— Коли ви були малим, ваш батько присилав нам ваші малюнки. Ви маєте смак. Якщо вам цікавіше намалювати букет, можете скористатися альбомом, що лежить поряд із вами.

Ганнібал зважився. Взяв дві квітки й ножа. Зміряв оком арку вікна, кривизну каміна, де над вогнем висів чайник. Коротко обрізав стебла і поставив квіти у вазу, створивши гармонійний вектор між букетом і простором кімнати. Відрізані стебла поклав на стіл.

Леді Мурасакі просвітліла.

— О, ми назвали б це морібана — скошеним стилем.

Вона зважила в руці шовковисту півонію.

— А де б ви помістили ось цю квітку? І чи варто використовувати її взагалі, як на ваш смак?

У вогнищі зашипіло, скипів чайник. Ганнібал почув булькіт води, заслухався й поринув поглядом у кип’яток, лице його перемінилося, та й сам він опинився далеко звідси.

Мішина ванна на печі у мисливській хатинці, череп козеняти рогами б’ється у стінки серед клекотіння окропу, ніби буцається, намагаючись вискочити. Кістки шварґотять в ошалілій воді.

Знову притомний, знову в кімнаті леді Мурасакі, вже обагрену кров’ю півонію кинуто на столик, поряд зі стуком упав ніж. Ганнібал опанував себе, підвівся, ховаючи скривавлену руку за спиною. Вклонився леді Мурасакі і рушив до дверей.

— Ганнібале!

Він прочинив двері.

— Ганнібале!

Вона вже стояла поруч. З простягнутою до нього рукою, не відводячи погляду від його очей, не торкаючись його, подала знак пальцями. Тоді взяла його поранену руку, і цей дотик відбився в його очах ледь помітною зміною розміру зіниць.

— Треба накласти шви. Серж відвезе нас до міста.

Ганнібал похитав головою і кивнув на п’яльця для вишивання. Леді Мурасакі дивилася на нього, доки не впевнилася.

— Чійо, скип’яти голку й нитку.

До вікна, де було достатньо світла, Чійо піднесла леді Мурасакі щойно виловлені з киплячого чайника голку й намотану на ебенову шпильку нитку, від них ішла пара. Леді Мурасакі чіпко утримувала його руку, поки зашивала палець, наклавши шість акуратних швів. Краплі його крові падали на білий шовк її кімоно. Ганнібал невідступно дивився на неї під час цієї роботи. Він не виказав жодної реакції на біль. Здавалося, він думає про щось зовсім інше.

Він дивився на напнуту тугу нитку, що розмотувалася зі шпильки. Дуга вушка голки — це функція діаметра шпильки, подумалося йому. На снігу розсипані сторінки книжки Гюйгенса, вони забризкані мозком.

Чійо приклала листок алое, і леді Мурасакі забинтувала рану. Забравши назад готову руку, Ганнібал підійшов до чайного столика, взяв півонію й обрізав їй стебло. Квітку поставив у вазу, таким чином завершивши елегантну композицію. Подивився на леді Мурасакі і Чійо.

Його обличчям майнула гримаса, мов брижі по воді, так він намагався вимовити «дякую». Вона відповіла на це найделікатнішою, найкращою зі своїх усмішок і тим припинила його напруження.

— Хочете піти зі мною, Ганнібале? Віднесемо квіти? Вони разом піднялися сходами на горище.

Горищні двері колись висіли десь-інде в будинку; на них було різьблене обличчя, грецька комічна маска. Леді Мурасакі зі свічною лампою в руці попрямувала в дальній куток горища, повз трьохсотлітнє зібрання мотлоху: скрині, різдвяні й садові прикраси, поламані меблі, костюми театрів Кабукі та Но[32] і людського зросту карнавальні маріонетки, що звисали зі сволоків.

Далеко від дверей вгадувалося мансардне вікно, позначене непевною каймою світла, що проникало на горище по краях затемнювальної ширми. Свічка освітила маленький олтар, божничку проти віконця. На ній стояли зображення предків — її й Ганнібалових. Над фотографіями летів журавлиний ключ, багато паперових журавлів. Тут було й фото батьків Ганнібала в день їхнього одруження.

Ганнібал при свічці вдивився в своїх матір і батька. Мама виглядала дуже щасливою. Полум’я було лише в його руці — її одяг не палав.

Ганнібал відчув чиюсь присутність поряд із собою, понад собою і втупився у пітьму. Коли леді Мурасакі прибрала ширму з віконця, ранкове світло залило Ганнібала і темні сутності поряд із ним, воно піднялося кованими ногами по бойовому віялу, затиснутому в кованих рукавичках, по нагрудній пластині аж до залізної маски й рогатого шолома лицаря-самурая. Лицарський обладунок було встановлено на підвищеній платформі. На підніжку перед ним покоїлася самурайська зброя — довгий і короткий мечі, кинджал танто[33] та бойова сокира.

— Покладімо квіти, Ганнібале, — промовила леді Мурасакі, розчищаючи місце на олтарі перед фотографіями його рідних.

— Тут я молюся за вас і вельми раджу вам молитися за себе, просити у духів вашої родини дати вам мудрості й сили.

З делікатності він схилив голову перед олтарем на хвильку, але його настирливо тягнуло до обладунку, він відчував цей потяг усім своїм єством. Він зробив крок до підмостків, щоб торкнутися зброї. Леді Мурасакі зупинила його піднятою рукою.

— Цей обладунок стояв в амбасаді у Парижі, коли мій батько був послом у Франції перед війною. Ми переховували його від німців. Я торкаюся його тільки раз на рік. У день народження мого прапрапрапрадіда я маю честь чистити його амуніцію і зброю та змащувати їх гвоздичною олією й олією з камелії, — у них чудовий запах.

Вона відкоркувала пляшечку і дала йому понюхати.

На помості перед обладунком лежав сувій. Він був трохи розгорнутий, там було видно перше зображення, де самурай в обладунку робив огляд своїх васалів. Поки леді Мурасакі поралася біля божниці, Ганнібал розгорнув сувій до наступного сюжету, де чоловік у латах робив огляд самурайських голів, на кожній із яких був ярлик з ім’ям загиблого, ярлики кріпилися до волосся або, якщо жертва була лисою, прив’язувалися до вуха.

Леді Мурасакі делікатно забрала в нього сувій і знову скрутила його до картинки з її предком в обладунку.

— Це після битви за замок Осака, — пояснила вона. — Є ще інші, більш шановані сувої, що можуть вас зацікавити. Проте, Ганнібале, ми з моїм чоловіком були б вельми втішені, якби ви стали такою людиною, якою був ваш батько, якою є ваш дядько.

Ганнібал кинув на обладунок запитальний погляд.

Вона прочитала зміст питання в його очах.

— Також таким, яким був він? До певної міри — нехай, але більш співчутливим.

Вона поглянула на обладунок, ніби щось від нього почула, і посміхнулася Ганнібалові.

— Проте я не наважуся повторити це перед ним японською мовою.

Вона підступила ближче, тримаючи свічну лампу в руці.

— Ганнібале, ви можете вийти з царства жахливих сновидінь. Можете стати будь-ким, кого лишень ви спроможні собі уявити. Ступайте на місток мріянь. Ходімо?

Вона не була схожою на його матір. Вона не була його матір’ю, але він відчував її серцем. Його ревнива увага могла дратувати її, і вона поклала собі пригасити цю пристрасть.

— Місток мрій веде повсюди, але спершу шлях проходить через лікарський кабінет і шкільний клас. Ви готові туди піти?

Ганнібал дозволив їй повести його цим шляхом, але спершу він знайшов серед квітів закапану його кров’ю півонію і поклав її на полицю перед бойовим обладунком.

17

Доктор Ж. Руфін практикував у своєму міському будинку з садочком. На непримітній табличці поряд із воротами стояло його ім’я й титули: Доктор медицини. Дипломований психіатр.

Граф Лектер і леді Мурасакі сиділи на жорстких стільцях у чекальні серед пацієнтів доктора Руфіна, дехто з яких мало не підскакував на своїх місцях.

Кабінет лікаря мав суто вікторіанський вигляд, два важких фотелі обабіч каміна, накрита торочкуватим покривалом канапа, а ближче до вікна оглядовий стіл та стерилізатор із іржостійкої сталі.

Д-р Руфін, середнього віку чоловік із борідкою і низьким приємним голосом, говорив до Ганнібала, котрий сидів у кріслі.

— Ганнібале, дивлячись на ритмічні коливання метронома і слухаючи звук мого голосу, ти входиш до стану, що ми його називаємо сон наяву. Я не прошу тебе говорити, але я хочу, щоб ти намагався видати голосом якийсь звук, що означатиме «так» або «ні». Ти відчуваєш розслабленість, відпливаєш…

На столі між ними, коливаючись, тіктакав маятник метронома. Помальований знаками зодіаку й херувимами дзиґар цокав на камінній полиці. Поки д-р Руфін балакав, Ганнібал рахував удари метронома й цокання годинника. Їхні фази то збігалися, то розходилися. Ганнібалу стало цікаво, чи зміг би він, порахувавши інтервали поза фазою і у фазі та помірявши стрілку метронома, вирахувати довжину захованого в годиннику маятника. Він дійшов висновку, що так. Д-р Руфін продовжував свою балачку:

— Видай звук, Ганнібале, будь-який звук ротом.

Ганнібал, не відриваючи очей від метронома, видихнув повітря між язиком і нижньою губою, видавши низький, схожий на пердіння звук.

— Дуже добре, — зрадів д-р Руфін. — Ти залишаєшся у стані сну наяву, розслаблений. А який звук ми отримаємо для позначення «ні»? «Ні», Ганнібале, «ні».

Ганнібал, закусивши зубами нижню губу, надув щоки й пустив повітря з-під верхньої десни, вийшов високий пердячий звук.

— Це вже розмова, Ганнібале, ти можеш спілкуватися. Як ти вважаєш, ми можемо працювати далі разом, ти і я?

Ганнібал видув таке голосне «так», що його добре почули в чекальні, аж пацієнти там тривожно переглянулися. Граф Лектер навіть дозволив собі закинути ногу на ногу, а леді Мурасакі закотила свої гарні очі до стелі.

Якийсь смиканий чоловічок проголосив: «Це не я».

— Ганнібале, я знаю, що в тебе часто буває неспокійний сон, — говорив д-р Руфін. — У твоєму теперішньому стані сну наяву розкажи мені, що ти бачиш у своїх сновидіннях?

Ганнібал, рахуючи цокання, відреагував мурмотінням.

На циферблаті стояло римське IV, а не ІІІІ, яке, буває, малюють інколи для симетрії з VIII. Ганнібал замислився, чи відбиває цей годинник четверту по-римському — двома ударами. Перший означає «п’ять», а другий «один».

Лікар подав йому зошита.

— Давай-но ти опишеш, що тобі сниться. Ти промовляєш ім’я своєї сестри, ти бачиш сестру у снах?

Ганнібал кивнув.

Деякі годинники в замку Лектер мали римський бій, а деякі ні; на тих, що відбивали години по-римському, завжди стояла цифра IV, а не ІІІІ. Коли пан Яков на розкритому годиннику пояснював його конструкцію, він розповів про Кніба[34] і про його куранти з римським боєм — приємно було подумки відлетіти до Годинникової зали, розглядати тамтешні механізми. Він вирішив вирушити туди прямо зараз, але ніби здаля почув крик д-ра Руфіна.

— Ганнібале! Ганнібале! Згадай, коли ти востаннє бачив свою сестру! Ти можеш написати, що саме ти бачив?

Ганнібал писав, не дивлячись у зошит, одночасно рахуючи удари метронома і годинника.

Заглянувши до зошита, д-р Руфін торжествував.

— Ти бачиш її зуби? Тільки дитячі зуби? Де ти їх бачиш, Ганнібале?

Ганнібал простягнув руку й зупинив маятник, прикинув його довжину і положення гирки проти шкали. У зошиті він написав: «У сортирній ямі, докторе. Можна мені відчинити задню стінку годинника?»

Ганнібал сидів у чекальні разом із рештою пацієнтів.

— Це ти зробив, а не я, — заявив смиканий. — Ти мусив би признатися. У тебе нема жуйки?

— Я намагався розпитати його детальніше про сестру, але він замкнувся, — сказав д-р Руфін.

Леді Мурасакі сиділа у фотелі в його кабінеті. Граф стояв позаду неї.

— Якщо чесно, для мене він абсолютно темний. Я його оглянув і можу сказати, що фізично він у нормі. У нього на голові є шрами, проте ніяких слідів вдавлень чи проломів. Припускаю, що півкулі його мозку можуть працювати незалежно одна від іншої, як трапляється в результаті деяких травм, коли порушується комунікація між півкулями. Він одночасно мислить на різні теми, не втрачаючи напрямку думок, і одна з цих думок завжди слугує йому для власної розваги. Шрам у нього на шиї — це слід від ланцюга, що примерзав до шкіри. Я бачив інших людей із такими травмами одразу по війні, коли люди почали повертатися з концтаборів. Він не розкаже, що трапилося з його сестрою. Думаю, він це знає, — усвідомлює він це сам чи ні, — і в цьому полягає небезпека. Розум пам’ятає те, що може витримати свідомість, і робить це зі своєю швидкістю. Він згадає, коли зможе це витримати. Я б його не підштовхував до цього, і нема сенсу намагатися його гіпнотизувати. Якщо він пригадає зарано, він може захолонути душевно назавжди, щоби позбутися болю. Він живе з вами?

— Так, — відповіли разом обоє.

Руфін кивнув.

— Включайте його в життя родини якомога глибше. Він відтане і прихилиться до вас так, як ви й уявити собі зараз не можете.

18

Середина французького літа, квітковий пилок стелеться плесом Есон,[35] качки в очереті. Ганнібал так і не заговорив, але почав спати без сновидінь, у нього з’явився нормальний для підростаючого тринадцятирічного хлопця апетит.

Дядько Роберт був делікатнішим і не таким поміркованим, яким був Ганнібалів батько. Він часто проявляв артистичну нестриманість, що не вгасала, а тільки посилювалася з віком.

На даху була галерея, де вони зазвичай прогулювалися. Там у ринвах скупчувався пилок, золотив мох, за вітерцем дрейфували павучки на своїх павутинках. Крізь верхівки дерев просвічував сріблом вигин ріки.

Граф високий, схожий на птаха. На даху, під яскравим сонцем, його шкіра здавалася сірою. Він поклав на перила руки, тонкі, але такі схожі на руки Ганнібалового тата.

— Наша родина, ми всі, трохи незвичайні люди, Ганнібале, — сказав він. — Ми зрозуміли це давно, думаю, і ти тепер теж. Тобі легше буде в майбутньому, якщо тебе це непокоїть зараз. Ти втратив свою родину й дім, але в тебе є я і Шеба. Хіба вона не чудо? Батько привів її на мою виставку в токійському музеї Метрополітан[36] двадцять п’ять років тому. Я в житті не бачив такої гарної дитини. Через п’ятнадцять років, коли він став послом у Франції, вона теж приїхала з ним. Я не міг повірити своєму щастю й одразу зробив візит до амбасади, оголосивши, що бажаю прийняти віру сінто.[37] Він пояснив, що моя релігія його не обходить. Що він ніколи не симпатизував мені, але йому подобаються мої картини. Картини! Господи… Ось моє ательє.

Велика побілена кімната на верхньому поверсі шато. Незавершені полотна на мольбертах, а ще більше їх долі, стоять, приставлені до стін. Шезлонг на низькому подіумі, а поряд з ним на вішаку висить кімоно. Неподалік на мольберті картина, завішена тканиною.

Вони пройшли до сусідньої кімнати, де стояв великий мольберт із пачкою чистого газетного паперу, лежала пастель і кілька тюбиків із фарбами.

— Я підготував це місце для тебе, це твоє власне ательє, — сказав граф. — Ти матимеш тут розраду, Ганнібале. Коли відчуваєш, що ось-ось вибухнеш, краще малюй! Пиши фарбами! Широкі помахи руки, багато кольорів. Не намагайся планувати свою роботу або підправляти її під час малювання. Втім, найкраще тобі порадить Шеба. — Він поглянув на річку за деревами. — Побачимося за обідом. Скажи мадам Брижіт, Щоб знайшла для тебе капелюха. Надвечір, після твоїх уроків, ми поплаваємо на човні.

Коли граф пішов, Ганнібал не одразу став до мольберта, він вештався по ательє, розглядаючи незакінчені роботи графа. Поклав руки на канапу, торкнувся кімоно, що висіло на гачку, припав до нього обличчям. Став перед мольбертом і підняв тканину. Граф зобразив леді Мурасакі ню на канапі. Ганнібал широко розплющеними очима вдивлявся в картину, краплини світла грали в його зіницях, світлячки сяяли посеред його ночі.

Наближалась осінь, і леді Мурасакі на сходження повні влаштовувала пікніки, щоб послухати співи останніх цикад. Поки чекали на появу місяця, поки ще не розспівалися цвіркуни, у темряві грала на цитрі Чійо. Ганнібал точно знав, де зараз перебуває леді Мурасакі, орієнтуючись лише на шурхіт шовку й аромат.

— Французьким цвіркунам далеко до невимовно дзвінких японських судзумуші,[38] та добре, що в нас хоч такі є, — пояснив йому граф. До війни він неодноразово замовляв у Японії цвіркунів судзумуші для леді Мурасакі, але жоден із них не пережив подорожі, і він їй про це не казав.

Тихими вечорами, коли повітря після дощу сочилося вологістю, вони грали у «вгадай запах», Ганнібал на слюдяній підставці підпалював різні палички й ароматичні речовини, а Чійо їх розпізнавала. У такі вечори леді Мурасакі сама грала на кото, допомагаючи Чійо зосередитися, водночас вона подавала їй музичні натяки, яких не міг збагнути Ганнібал.

Він почав ходити до сільської школи і через свою неспроможність говорити одразу став об’єктом цікавості. На другий день занять якийсь старшокласник плюнув у волосся малому перваку і Ганнібал негайно зламав телепню куприка і носа. Його одразу ж виключили зі школи, але на нього це не справило жодного враження.

Удома він почав відвідувати уроки Чійо. Чійо давно була засватана сином дипломата, чия родина жила в Японії, і тепер, коли їй уже виповнилося тринадцять, вона навчалася від леді Мурасакі знань, які мали стати їй у пригоді.

Уроки дуже відрізнялися від тих, що давав йому пан Яков, проте предмети були по-своєму приворожливими, як математика пана Якова, а крім того, Ганнібалові просто подобалося вчитися.

У своєму салоні, стоячи біля сповненого світлом вікна, леді Мурасакі викладала каліграфію, вона демонструвала неабияку витонченість, виписуючи великим пензлем на шпальтах щоденної газети. Ось вона малює символ вічності, трикутник, що запрошує до споглядання. Під цим граціозним символом впадає в очі заголовок газетної статті «У Нюрнбергу звинувачення висунуто лікарю».

— Ця вправа називається «вічність вісьмома штрихами», спробуйте самі.

У кінці кожного уроку леді Мурасакі і Чійо складали по одному паперовому журавлику, щоб віднести їх на олтар на горищі.

Ганнібал взяв аркуш паперу для оригамі[39] і сам спробував зробити журавлика. Запитальний погляд, що кинула Чійо в бік леді Мурасакі, примусив його на мить відчути себе зайдою. Леді Мурасакі подала йому ножиці. (Вона пізніше вкаже Чійо на її ляпсус, неприпустимий у дипломатичних відносинах.)

— Чійо має кузину в Хіросімі на ім’я Садако, — пояснила леді Мурасакі. — Вона помирає від радіаційного отруєння. Садако вірить: якщо скласти тисячу паперових журавлів, вона одужає. Чи вилікують її журавлі, чи ні, — але коли ми їх робимо, ми думаємо про неї і про всіх інших, повсюди, про тих, хто отруєний війною. Вам слід було б складати журавлів для нас, Ганнібале, а нам для вас. Проте давайте разом робити журавлів для Садако.

19

Щочетверга у містечку під тентами навкруг фонтану, напроти статуї маршала Фоша,[40] відбувався гучний ярмарок. Вітерець доносив запахи солоного оцту від яток із маринадами, а від тих, де на підстилках із водоростей лежала риба й устриці, линуло духом океану.

Кілька радіоприймачів змагалися між собою різними мелодіями. Шарманщик, котрого з його мавпочкою, як звичайно, після сніданку випустили з буцегарні, безкінечно накручував «Sous les Ponts de Paris»,[41] аж поки хтось не подав кухоль вина й шматок арахісової халви, кожному з них відповідно. Шарманщик залпом лигнув своє вино, конфіскував у мавпочки половину її халви, проте вона своїми пильними оченятами примітила, до якої кишені поклав ласощі її хазяїн. Пара жандармів зробила музикантові звичне пусте зауваження і попрямувала до ятки кондитера.

Метою леді Мурасакі була лавка «Légume Bulot»,[42] де продавали найкращі овочі, там вона хотіла знайти пагони їстівної папороті. Молоду папороть дуже любив граф, але її швидко розпродували.

Ганнібал ніс за нею кошик. Він задивився на торговця сиром, котрий наолієною піанінною струною різав величезне колесо сиру «грана». Той примусив Ганнібала покуштувати шматочок і попросив рекомендувати його сир мадам.

Леді Мурасакі не побачила папороті на ятці, але, перш ніж вона встигла спитати, овочівник дістав з-під рундука кошик зі скрученим у тугі головки листям папороті.

— Мадам, пагони такі пречудові, що я не міг дозволити сонцю їх торкнутися. Чекаючи на вас, я прикрив їх оцією тканиною, змоченою не водою, а справжнісінькою садовою росою.

Через ряд від овочевої ятки в заляпаному кров’ю фартусі сидів і патрав птицю Поль Момунд, тельбухи він кидав до відра, а печінки й зоби — у дві різні миски. Кремезний, м’ясистий різник мав на руці татуювання — червону вишеньку і напис «Voici la Mienne, оú est la Tienne?»[43] Червона вишенька блякла на тлі крові, котрою були заляпані його руки. Різниковому брату більше подобалося спілкуватися з клієнтурою, тож за прилавком під вивіскою «Свіже м’ясо Момунда» торгував він.

Він приніс Полю гуску на обскубування. З пляшки, що стояла поряд із ним, Поль ковтнув виноградної горілки і витер собі обличчя брудною рукою, на щоки йому поприлипало скривавлене пір’я.

— Не дуже налягай, Полю, — порадив йому брат. — Попереду цілий день.

— Чому ти власноруч не обскуб цю курв’ячу гуску? Ти б краще їх скубав, ніж їбав, — проказав різник Поль, сам здивувавшись із такої складної примовки.

Ганнібал розглядав свинячу голову на прилавку, коли почув голос Поля:

— Гей, япошка!

І голос овочівника Бульо:

— Перепрошую, мсьє! Це неприпустимо.

І знову Поль:

— Гей, япошка, ану скажи мені, чи правда, що в тебе піхва впоперек? І волосся з неї стирчить прямо, як вибух?

Аж тоді Ганнібал звернув увагу на обличчя Поля, вимазане у кров і пір’я, як в Отого Синьоокого, Синьоокого, що жував пташину шкірку.

Поль обернувся до брата:

— Кажу тобі, у мене була одна така в Марселі, вона таке вміла…

Бараняча нога влучила Полю в обличчя, він перекинувся догоричерева посеред розсипаного пташиного потроху, Ганнібал стрибнув на нього і почав молотити баранячою ногою, аж та вислизнула з його руки. Хлопець потягнувся собі за спину по різницький ніж, що лежав на столі, не намацав його, натомість ухопив жменю курячих тельбухів і вліпив ними Полю в пику, різник відпихувався своїми великим руками в крові. Брат Поля стусонув Ганнібала в потилицю і схопив зі стійки молоток для відбивання телятини, однак леді Мурасакі вже влетіла в м’ясний ряд і відштовхнула його з вигуком: «К’яї».

Тримаючи приставленим до його горла великий різницький ніж, ніби налаштувалася колоти кабанчика, леді Мурасакі промовила:

— Стійте абсолютно спокійно, мсьє.

Звіддаля наближалися поліцейські свистки, на довгу хвилину бійці завмерли, Поль із пальцями на шиї Ганнібала і його брат з очима, скошеними туди, де його горла торкалася сталь, Ганнібал нашукував, шарив по прилавку за спиною. Двоє жандармів, зслизаючись на ковзких тельбухах, розтягнули врізнобіч Поля й Ганнібала, один, одірвавши хлопця від різника, підняв його і переставив по інший бік прилавка.

Голос Ганнібала звучав хрипко від довгого невикористання, але різник його зрозумів: «Звір», — він промовив це дуже спокійно. Слово прозвучало радше як таксономічний термін, ніж образа.

Поліцейська дільниця фасадом виходила на площу, за конторкою сидів сержант.

Начальник жандармів сьогодні був одягнений у цивільне, у пожмаканий тропічний костюм. Йому було близько п’ятдесяти, він був утомлений війною. У своєму кабінеті він запропонував леді Мурасакі й Ганнібалу сідати і сам сів. На його порожньому столі стояла тільки попільничка «чинзано» та флакон із пігулками для шлунка «кланзофлат». Він запропонував леді Мурасакі сигарету. Вона відмовилася.

У двері постукали, увійшли двоє жандармів, що були на ринку. Стали під стіною, кидаючи скоса погляди на леді Мурасакі.

— Чи хтось із присутніх тут ударив вас або чинив опір? — спитав їх начальник.

— Ні, пане начальнику.

Він подав їм знак продовжувати доповідь.

Старіший жандарм зазирнув до свого нотатника.

— Зеленар Бульо засвідчив, що різник раптом оскаженів і намагався вхопити ніж, кричав, що він тут зараз усіх повбиває, включно з монашками в церкві.

Начальник звів очі під стелю, просячи собі витримки.

— Різник був вішістом,[44] його тут ненавидять, як ви, певне, знаєте, — сказав він. — Я з ним розберуся. Прийміть мої вибачення за образи, які вам довелося витерпіти, пані Мурасакі. Молодий чоловіче, якщо ви побачите, що хтось ображає пані знову, звертайтесь до мене. Ви мене зрозуміли?

Ганнібал кивнув.

— Я не дозволю нікому на когось нападати в цьому селищі, радше сам нападу.

Начальник підвівся і став позаду хлопця.

— Вибачте, мадам. Ганнібале, ходімо зі мною.

Леді Мурасакі підвела очі на поліцейського. Він злегка похитав головою.

Начальник відвів Ганнібала в глиб поліцейської дільниці, де містилися дві камери, в одній із яких зараз спав п’яниця, а з другої нещодавно було випущено шарманщика з його мавпою, її миска з водою залишилася стояти на підлозі.

— Стань отут.

Ганнібал став посеред камери. Начальник грюкнув дверима з брязком, від якого аж п’яниця заворушився, замурмотів:

— Подивися на підлогу. Ти бачиш, які тут замизкані, покривлені дошки? Вони просякли слізьми. Смикни двері. Давай. Ти бачиш, що їх не відчинити з цього боку. Запальність — корисна риса характеру, але небезпечна. Будь розсудливим, і ти ніколи не попадеш до такої камери. Я нікому не прощаю більше одного разу. Ці твої художества! Ніколи не роби такого більше. Не шмагай нікого м’ясом.

Начальник провів леді Мурасакі й Ганнібала до їхнього автомобіля. Коли Ганнібал уже сидів у машині, леді Мурасакі промовила:

— Начальнику, я не хотіла б, щоб мій чоловік щось про це взнав. Доктор Руфін може пояснити вам чому.

Той кивнув.

— Якщо граф щось таки почує про цю історію і спитає в мене, я скажу, що трапилася сварка між п’яницями, а хлопець випадково трапився між ними. Мені шкода, якщо граф зараз недобре почувається. В усьому іншому він найщасливіший із чоловіків.

Можливо, зайнятий безвідривною роботою в шато, граф ніколи і не почув би про цей інцидент. Але ввечері, коли він курив сигару, з села з вечірніми газетами повернувся шофер Серж і відвів його вбік.

У п’ятницю ярмарок відбувався у Вільє, за п’ятнадцять миль звідси. Сірий від безсоння граф виліз із машини, коли різник Поль тягнув баранячу тушу до свого тенту. Перший удар припав різнику по верхній губі, граф накинувся на нього, розсипаючи удари палицею.

— Негідник, ти насмілився зневажити мою дружину!

Поль впустив м’ясо і сильно відштовхнув графа, тендітне тіло його відлетіло, вдарилося об прилавок, та граф знову наскочив на різника зі своєю палицею, аж раптом зупинився, здивований вираз застиг у нього на обличчі. Він ухопився руками собі за груди і впав долілиць на підлогу різницького балагана.

20

Відчуваючи відразу до мекання й квиління траурних гімнів, до беззмістовного бубоніння похоронних голосів, тринадцятирічний Ганнібал Лектер, останній у своєму родоводі, стояв разом із леді Мурасакі і Чійо у дверях церкви, бездумно тиснучи руки гостям, що виходили надвір після церемонії. Жінки, щойно вийшовши з церкви, скидали з голів хустки, дотримуючись післявоєнних забобонів.[45]

На слова співчуття делікатно й коректно відповідала леді Мурасакі.

Усвідомлення того, що вона вкрай утомлена, вирвало його з заціпеніння, і він заговорив, аби лиш дати їй можливість перепочити від говоріння, його віднайдений голос швидко зсівся до крякання. Якщо леді Мурасакі й була здивована, почувши його говір, вона ніяк цього не показала, а лиш стиснула йому пальці, водночас простягаючи вільну руку до чергового співчувальника.

Тут же крутилася зграя паризьких репортерів і кореспондентів новинних агенцій, які прибули висвітлювати смерть великого митця, котрий за свого життя всіляко їх уникав. Леді Мурасакі не мала чого їм повідомити.

Надвечір того безкінечного дня прибули адвокат графа і чиновник із податкового бюро. Леді Мурасакі подала їм чай.

— Мадам, мені ніяково турбувати вас посеред жалоби, — почав податківець. — Але я хочу вас запевнити, що ви матимете доволі часу, щоби підготуватися до аукціону, на якому шато буде продано в рахунок податку на спадщину. Ми раді були б отримати від вас заставні гарантії щодо сплати цього податку, але оскільки ваш резидентський статус у Франції зараз не є проясненим, це неможливо.

Нарешті впала ніч. Ганнібал провів леді Мурасакі до дверей її спальні, а Чійо постелила собі там мату, лягла спати поряд з хазяйкою.

Він довго лежав у своїй кімнаті без сну, а коли нарешті прийшов сон, разом із ним прийшли й сновидіння.

Перемазане кров’ю й пір’ям обличчя Синьоокого перетворювалося на обличчя різника Поля, а потім навпаки.

Ганнібал прокинувся в темряві, і процес не припинився, лиця світилися на стелі, мов голограми. Тепер він знову міг говорити, тому не кричав.

Він підвівся й тихо пішов нагору в ательє графа. Там запалив канделябри обабіч мольберта. Портрети на стінах, закінчені й недомальовані, зі смертю їх творця набули одухотвореності. Ганнібал відчував, як вони линуть у пошуках душі графа, ніби можуть повернути йому дихання.

Його чисто вимиті пензлі стояли в бляшаній коробці, його пастельні олівці й вуглини лежали у своїх чарунках на лотку. Портрета леді Мурасакі не було на місці, також вона зняла з гачка й забрала звідси своє кімоно.

Ганнібал почав писати широкими помахами руки, як рекомендував йому граф, намагаючись вивільнитися, робив діагональні мазки по паперу, рубав кольорами. Не легшало. Перед світанком він перестав себе силувати; відпустив ініціативу і просто дивився, що проявляла перед ним його рука.

21

Ганнібал сидів на пеньку в невеличкій балочці біля річки, перебирав струни лютні і дивився на заклопотаного павука. Красивий жовто-чорний плетільник завзято мережив своє кружало. Павутиння здригалося від його рухів. Здавалося, павука надихали звуки лютні, реагуючи на дзенькіт струн, він схвильовано кидався з одного кутка свого плетива до іншого, перевіряв, чи нема там бранців. Ганнібал уже підібрав японську мелодію, але ще робив помилки. Йому згадалося, який леді Мурасакі має дивний голос, приємний альт із вкрапленнями несподіваних нот незахідної природи. Він бренькав, то наближаючи інструмент до павутиння, то відхиляючись подалі. Якийсь жук у своєму неспішливому леті встряв прямо у тенета, і павук кинувся його в’язати.

Тепле повітря не рухалося, ріка ніби застигла. Біля берега її гладінь міряли водяні комахи і бабки шмигали крізь очерет, мов стріли. Різник Поль у своєму човнику підгріб одним веслом під берег, де верба схилила гілки над водою. У кошику сверготіли цвіркуни, червоноока муха пурхнула з його кремезної руки, коли Поль потягнувся за цвіркуном, щоб насадити на гачок. Він закинув наживку під вербою, й одразу пір’їна поплавка здригнулася, вудка ожила.

Поль витяг рибину і начепив її на кукан, що звисав із борту човника. Захоплений риболовлею, він не завважував якесь віддалене дзенькання. Він злизнув із пальця риб’ячу кров і погріб до маленької гатки на зарослому деревами березі, де стояв його «пікап». Найбільшу рибу він зазвичай тельбушив прямо там, на дерев’яній гатці, і клав до полотняної торби з льодом. Решта рибин, що залишилися у воді на кукані, були ще живі. Шукаючи сховку, вони всією низкою запливли під місток.

Бренькання звіддаля, ламана мелодія, нечувана у Франції. Поль озирнувся на свою машину, ніби це міг бути якийсь механічний звук. Потім вийшов на берег, так і тримаючи в руці ножа з налиплою риб’ячою лускою, оглянув машину, колеса, помацав радіоантену. Впевнився, що дверцята замкнені. Знову долинуло бренькання, тепер ціла серія нот.

Поль рушив на звук і, зайшовши за кущі, побачив долинку і в ній Ганнібала, що сидів на пеньку і бренькав на японській лютні, її чохол був притулений до його велосипеда з моторчиком. Поряд лежав альбом для малювання. Поль мерщій пішов до машини й перевірив, чи нема крупинок цукру під пробкою бензобака. Ганнібал відірвався від музики й підняв голову лише тоді, коли різник повернувся і вже стояв перед ним.

— Поль Момунд, свіже м’ясо, — промовив Ганнібал. Зір у нього загострився, червоні промінчики спалахували в очах, ніби переломлені кригою або краєм лінзи.

— Ти навчився балакати, байстрюче. Якщо ти насцяв мені в радіатор, я відірву тобі твою довбану голову. Тут нема фліків,[46] нікому тебе рятувати.

— Вас теж ніхто не спасе.

Ганнібал узяв ще кілька нот.

— Те, що ви зробили, не заслуговує на помилування.

Ганнібал відклав убік лютню й узяв до рук альбом. Глянувши на Поля, він мізинцем, мов гумкою, зробив якусь крихітну правку. Перегорнувши аркуш, підвівся і простягнув Полю альбом із чистим аркушем.

— Ви заборгували одній леді письмове вибачення.

Від Поля на нього тхнуло потом, немитою шкірою й брудним волоссям.

— Хлопче, ти здурів, що явився сюди.

— Напишіть, що ви просите вибачення, що усвідомлюєте, який ви жалюгідний, що ви ніколи більше не промовите слова, не поглянете в її бік на ринку.

— Вибачатися перед японкою? — Поль зареготав. — Найперше, що я зроблю, це вкину тебе в річку і добряче виполощу. — Він узявся за ніж. — А потім, певне, стягну з тебе штани і вставлю дещо туди, куди тобі не хочеться.

Він зробив крок до Ганнібала, і той позадкував до свого велосипеда, де стояв чохол з-під лютні. Там і застиг.

— Вас цікавила її піхва, наскільки пам’ятаю. Напрямок її розташування?

— Вона тобі що, мати? У японок піхва поперек! Трахни малу японку і сам переконаєшся.

Поль кинувся вперед, здійнявши вгору важкі кулаки, готовий мотлошити, та Ганнібал єдиним рухом вихопив із чохла для лютні кривий меч і різонув Поля поперек черева.

— Отак поперек?

Вереск різника майнув відлунням між дерев, аж злякані птахи спурхнули.

Поль ухопився за живіт, підніс до очей руки, вимазані густою кров’ю. Він глянув униз на рану, спробував її прикрити, нутрощі сковзнули йому крізь пальці, вивалюючись геть. Ганнібал зробив крок убік і в оберті різонув Полю ззаду по нирках.

— Чи, може, трохи навскіс відносно хребта?

Меч тепер літав, роблячи перехресні штрихи у формі «X», різник з очима, вибалушеними від шоку, спробував тікати, дістав удар по ключиці, шипіння артерії, бризки на Ганнібаловому обличчі. Наступні два удари припали на щиколотки, і Поль, підрубаний, звалився, мукаючи, мов бичок.

Різник Поль сидить, притулений спиною до пенька. Він не в змозі підняти рук.

Ганнібал заглядає йому в обличчя:

— Хочете побачити мої малюнки?

Він гортає альбом. На малюнку голова Поля на великому блюді, до волосся прив’язано іменний ярлик. На ньому напис: «Поль Момунд, свіже м’ясо». Зір Поля туманиться по краях очей. Ганнібал змахує мечем — і для Поля все моментально біжить за край, вгасає тиск крові і надходить суцільна темрява.

У своїй власній темряві Ганнібал чує Мішин голос при наближенні лебедя і сам промовляє лунко: «О Анніба!»

День догорів. Ганнібал із заплющеними очима посеред глибокого сумороку прихилився до пенька, на якому стояла різникова голова. Він розплющив очі і сидів так кілька довгих хвилин. Нарешті підвівся і пішов до гатки. Кукан на рибу було зроблено з тонкого ланцюжка, його вигляд змусив Ганнібала торкнутися шраму в себе на шиї. Риба на кукані ще була жива. Він змочив руку, перш ніж торкнутися риб, потім почав відпускати їх одну по одній на волю.

— Пливіть, пливіть… — приказував. Порожній ланцюг він закинув далеко в річку. Випустив і цвіркунів. — Геть, геть! — казав їм.

Потім зазирнув до полотняної торби, побачив велику чищену рибу й відчув дикий апетит.

— Смакота, — промовив до себе.

22

Жахливу смерть різника Поля не сприйняли за трагедію більшість поселян, чий мер і кілька достойників були взяті в заручники й розстріляні нацистами у відповідь на дії руху опору під час окупації.

Більша частина Поля лежала на цинковому столі в бальзамувальному залі «Салону похоронних урочистостей Роже», де його попередником нещодавно був граф Лектер. Надвечір чорний «Citroën Traction Avant»[47] підкотив під дім скорботи. Жандарм, що стояв на ґанку, поспішив до дверей машини, щоб відкрити.

— Доброго вечора, інспекторе.

Чоловіку в елегантному костюмі, що вийшов з авто, було близько сорока. На хвацький салют жандарма він відповів дружнім жестом, обернувся до машини і проказав шоферу й іншому офіцеру, котрий сидів на задньому сидінні:

— Захопіть із собою документи в поліцейську дільницю.

Інспектор знайшов власника похоронного салону мсьє Роже і начальника місцевої поліції у бальзамувальній залі серед кранів, шлангів і накритих скляними покривками емальованих бляшанок із необхідним начинням. Начальник поліції зрадів, побачивши поліцейського з Парижа.

— Інспектор Попіль! Я радий, що ви змогли приїхати. Ви мене не пам’ятаєте, але…

Інспектор зупинив начальника.

— Якраз пам’ятаю. Командант Бальмен. Ви конвоювали де Реца[48] в Нюрнберг і сиділи за його спиною на процесі.

— А ви тоді привезли докази. Для мене це була честь.

— Що ми маємо тут?

Асистент господаря похоронного салону Лорен зняв покривало. Тіло Поля-різника лежало поки ще одягнуте, довгі смуги червоними діагоналями пересікали його там, де тканина не просякла кров’ю. Голови в нього не було.

— Поль Момунд, чи радше частина його, — доповів комендант. — Це його у вас досьє?

Попіль ствердно кивнув.

— Коротке і бридке. Він відправляв євреїв з Орлеана. Інспектор оглянув тіло, обійшовши його кругом, підняв татуйовану руку Поля, вишенька тепер виглядала яскравою на тлі загальної блідоти. Промовив стиха, ніби сам до себе:

— На долонях захисні порізи, але зап’ястки в нього були розсічені кілька діб тому. Він бився не так давно.

— Та часто, — докинув похоронщик.

— Минулої суботи він учинив бійку в барі, — уточнив асистент Лорен, — він вибив зуби одному чоловіку й дівчині.

Лорен хитнув назад головою, ілюструючи силу ударів, аж напомаджений кок на його вутлому черепі заскакав.

— Складіть, будь ласка, список його останніх опонентів, — сказав інспектор. Він нахилився до тіла, принюхуючись. — Ви щось робили вже з ним, мсьє Роже?

— Ні, мсьє. Командант мене попередив і заборонив…

Інспектор Попіль покликав його до столу. Лорен теж підійшов.

— Чи має щось із того, що ви тут використовуєте, такий запах?

— Я чую ціанід, — сказав Роже, — його спершу отруїли!

— Ціанід має запах підсмаженого мигдалю, — уточнив Попіль.

— Пахне чимсь схожим на краплі від зубного болю, — сказав Лорен, несвідомо торкаючись власної щелепи.

Похоронщик обернувся до свого асистента:

— Кретин! Де ти бачиш у нього зуби?

— Так. Це гвоздична олія, — сказав інспектор Попіль. — Команданте, а чи не знайдеться в тому його списку фармацевт?

Користуючись порадами шеф-кухаря, Ганнібал засмажив чудову рибу, пересипану темною бретонською морською сіллю зі спеціями, прямо в лусці, і зараз виймав її з печі. Кірка тріснула від одного дотику руків’ям кухарського ножа і розпалася, луска залишилася на ній, кухнею поплив чарівний аромат.

— Вітаю вас, Ганнібале, — промовив кухар. — Найсмачніше в риби — щічки. Та й у більшості істот, треба сказати. Коли розбиратимете її на столі, подасте одну щічку мадам, а другу почесному гостю. Ну, а якщо розкладатимете по тарілках у кухні, можете з’їсти все самі.

Серж повернувся з ринку. Почав розпаковувати й виймати куплене. За ним до кухні тихо ввійшла леді Мурасакі.

— Я зустрів Лорена в «Petit Zinc»,[49] — промовив Серж. — Вони ще не відшукали ту бридку голову чортового різника. Він сказав, що його тіло пахне отим, як його, ага — гвоздичною олією. Він ще сказав…

Ганнібал помітив леді Мурасакі й перебив Сержа:

— Вам треба щось з’їсти, моя пані. Ось, тут є вельми смачна річ.

— А я привіз свіжих персиків і персикового морозива, — приєднався Серж.

Леді Мурасакі довго не відводила погляду від очей Ганнібала.

Він посміхнувся їй, абсолютно спокійний. І промовив:

— Персик!

23

Пізня ніч, леді Мурасакі лежить у своєму ліжку. Вікно прочинене, свіжий бриз доносить аромат мімоз, що квітнуть унизу, у кутку двору. Вона скинула з себе покривало, щоб відчувати на руках і ногах повив повітря. Очі її розплющені, дивляться в темряву стелі, коли вона моргає, чути тихесеньке цокання її вій.

Внизу, у дворі, стрепенулася стара собака, її ніздрі розширені, вона глибоко вдихає вітерець. Шкіра на лобі в неї наморщилася, та ось вона знов розслабилася, поринула у сновидіння, де є погоні й смак крові у неї в роті.

У темряві над леді Мурасакі рипнули двері горища. Певно, дошки прийняли чиюсь вагу — це не мишачий писк. Леді Мурасакі глибоко вдихнула і різко опустила ноги на холодну кам’яну долівку. Одягла легке кімоно, торкнулася свого волосся, взяла квіти з вази в холі і, тримаючи в руці свічну лампу, рушила вгору сходами на горище.

Вирізана на дверях маска посміхнулась їй. Вона розправила плечі, поклала долоню на дерев’яне обличчя і штовхнула. Протягом їй на спині напнуло кімоно, ніби хтось злегка підштовхнув її вперед. Попереду, в темряві горища, вона помітила блимання неясного світла. Леді Мурасакі пішла до того світла, її лампа виривала з темряви маски Но, вони спостерігали за нею, і ряди висячих маріонеток ворушилися під вітерцем її ходи. Повз плетені короби й поцяцьковані наліпками валізи з їхніх із Робертом подорожей, до родинного олтаря і обладунку, де горіли свічки.

Щось темне стояло на олтарі перед зброєю й обладунком. Поки вона бачила тільки силует у світлі свічок. Вона поставила свою лампу на ящик поряд з олтарем і уважно подивилася на голову різника Поля, що покоїлася на суїбані.[50] Його лице було чистим і блідим, губи зімкнуті, але щік не було і трохи крові витекло в нього з рота на блюдо, там вона зібралася в калюжку, немов вода на початку приготування квіткової композиції. До волосся Поля причеплено ярлик. На ярлику напис каліграфічним почерком: «Момунд. Досконале м’ясо».

Обличчя Поля було обернуто до обладунку, його очі спрямовано вгору на самурайську маску. Леді Мурасакі підвела свої очі і почала по-японському казати в темряву:

— Доброго вечора, Високославний Пращуре. Прошу, вибачте це неадекватне підношення. З усією моєю повагою, це не той різновид допомоги, яку я мала на увазі.

Механічно вона підняла зів’ялу квітку й стрічку з підлоги і заховала їх собі до рукава, не відводячи очей від олтаря. Довгий меч був на місці, бойова сокира також. На стійці не вистачало короткого меча.

Вона зробила крок назад, підійшла до віконця і прочинила його. Глибоко вдихнула. Биття серця відлунювало їй у вухах. Бриз ворушив її кімоно і полум’я свічок.

Тихе шарудіння серед костюмів Но. В одної з масок були живі очі, вони дивилися на неї.

Вона промовила японською:

— Доброго вечора, Ганнібале.

— Доброго вечора, моя пані, — пролунала японська відповідь із темряви.

— Ми можемо продовжити англійською, Ганнібале? Є речі, які я воліла б не розголошувати перед моїм предком.

— На вашу ласку, моя пані. У будь-якому разі, мій запас японської вичерпано.

І він увійшов у світло лампи з коротким мечем і шматою, якою його чистив.

Вона наблизилась до нього. Довгий меч залишався в обладунку, у разі потреби вона встигала б його ухопити.

— Я міг би скористатися різницьким ножем, — промовив Ганнібал. — Я використав меч Масамуне-доно[51] тому, що це здалося мені доречним. Сподіваюся, вас це не образило. Ані плями не залишилося на лезі, я вам гарантую. Різник був, як масло.

— Я вас боюся.

— Прошу, не варто перейматися, я приберу… це.

— Ви не мусили робити це заради мене.

— Я зробив це заради себе, заради поваги до вашої особистості, леді Мурасакі. Жодних зобов’язань це на вас не накладає. Вірю, що Масамуне-доно дозволив мені використати його меч. Це дійсно пречудовий інструмент.

Ганнібал встромив короткий меч у його піхви й урочистим жестом поклав до обладунку, на належне йому місце.

— Ви тремтите, — промовив він. — Ви цілком володієте собою, але тремтите, як пташка. Я не мав права з’являтися перед ваші очі без квітів. Я кохаю вас, леді Мурасакі.

Внизу, ще за межами двору, почувся двотонний плач французької поліцейської сирени, вона проквилила тільки раз. Прокинулася собака й почала гавкати.

Леді Мурасакі схопила Ганнібала за руки, притулила їх до свого обличчя.

Поцілувала його в лоб й одразу ж енергійно прошепотіла:

— Мерщій! Почистьте собі руки! У Чійо є лимон у комірчині.

У дальньому кінці будинку вже гатили в двері.

24

Леді Мурасакі змусила інспектора Попіля почекати, доки її серце не зробить ста ударів, і тільки після цього з’явилася на верхньому майданчику сходів. Він зі своїм помічником стояв посеред фойє під високою стелею і дивився вгору на неї. На тлі плетива віконних перетинок він здався їй упевненим у собі й сторожким, схожим на красивого павука. А за вікнами вона бачила безкінечну ніч.

Попілю на мить перехопило дихання при появі леді Мурасакі. Відлуння в куполі фойє підсилювало звуки, тож вона це почула.

Вона, ступаючи непомітно, єдиним рухом плавно спливла сходами. Руки сховані в рукавах. Серж із почервонілими очима відступив убік.

— Леді Мурасакі, ці панове з поліції.

— Доброго вечора.

— Доброго вечора, мадам. Я перепрошую за пізній візит. Маю поставити вам кілька запитань стосовно вашого… племінника?

— Так, племінник. Чи можу я побачити ваші посвідчення?

З рукава, повільно оголюючись, простягнулася її рука. Леді Мурасакі прочитала все, що було написано в його посвідченні, уважно пригледілася до фотографії.

— Інспектор ПОП-іль?

— По-ПІЛЬ, мадам.

— На фотографії у вас знак Почесного легіону, інспекторе.

— Так, мадам.

— Дякую за персональний візит.

Невловно свіжим ароматом майнуло на Попіля, коли вона віддавала йому документ. Вона уважно дивилася йому в обличчя й помітила, як відгукнулися на це його зіниці та ніздрі.

— Мадам…?

— Мурасакі Шікібу.

— Мадам — графиня Лектер, але зазвичай до неї звертаються еквівалентно її японському титулу як до леді Мурасакі, — проказав Серж, набравшись хоробрості щось пояснювати поліцейському.

— Леді Мурасакі, я волів би поговорити з вами приватно, а потім окремо з вашим племінником.

— Зо всією моєю повагою до вашої інституції, боюся, що це неможливо, інспекторе, — відповіла леді Мурасакі.

— О мадам, це цілком можливо, — відреагував інспектор Попіль.

— Ми вітаємо вас тут, у нашому домі, і раді запросити вас спілкуватися з нами разом.

— Доброго вечора, інспекторе, — промовив зі сходів Ганнібал.

Той обернувся до хлопця.

— Юначе, ви мусите поїхати зі мною.

— Безперечно, інспекторе.

Леді Мурасакі звернулася до Сержа:

— Подайте мені шаль, будь ласка.

— У цьому нема необхідності, — сказав Попіль. — Ви не поїдете. Я розпитаю вас завтра тут, мадам. Я не скривджу вашого племінника.

— Все гаразд, моя леді, — додав Ганнібал.

Її хватка на прихованих у рукавах зап’ястях трохи послабилася.

25

У бальзамувальній залі застигла темрява і тиша, лише потроху капала вода з крана. У дверях стояли інспектор із Ганнібалом, краплі дощу блищали на їхніх плечах і черевиках.

Там був Момунд. Ганнібал почув його запах. Він чекав, коли ж Попіль увімкне світло, цікаво було побачити, якого ефекту очікує цей поліцейський від своєї драматичної паузи.

— Ви змогли б упізнати Поля Момунда, якби побачили його знову?

— Я намагатимуся, інспекторе.

Попіль увімкнув світло. Трунар, як йому й було наказано, вже роздягнув Момунда і спакував його одіж до паперових мішків. Грубо зашите черево трупа він прикрив шматком прогумованої тканини, а обрізану шию рушником.

— Ви пам’ятаєте татуювання різника?

Ганнібал обійшов навкруг тіла.

— Так, але я його не бачу.

Хлопець подивився на Попіля поверх трупа. В очах інспектора він побачив прихований слід розуміння.

— Що там було написано?

— «Ось моє, а де твоє?»

— Можливо, там тепер доречнішим було б «Ось твоє, а де моє?» Ось твоє перше вбивство, а де моя голова? Як ви вважаєте?

— Я вважаю такі слова не гідними вас. Мені так здається. Ви очікували, що його рани почнуть кровоточити в моїй присутності?

— Що цей різник сказав леді такого, що ви оскаженіли?

— Я не оскаженів, інспекторе. Його рот заподіяв образу всім, хто його почув, і мені зокрема. Він був брутальний.

— Ганнібале, що саме він сказав?

— Він спитав її, чи правда, що піхва у японок поперек, інспекторе. Він звернувся до неї «гей, япошка!»

— Поперек… — Попіль провів рукою вздовж порізів на череві Момунда, майже торкаючись шкіри. — Отак поперек?

Інспектор вдивлявся Ганнібалові в обличчя, ніби чогось шукаючи. Не знайшов. Нічого. Тож поставив наступне запитання.

— Що ви відчуваєте, дивлячись на нього мертвого?

Ганнібал зазирнув під рушник на обрубку шиї.

— Відтятість, — сказав він.

Встановлений у поліцейській дільниці поліграф сільські жандарми бачили вперше, тож навкруг нього роїлися домисли. Оператор, що прибув із Парижа разом з інспектором Попілем, дещо театрально налаштовував машину, її ізоляція, розігріваючись, додавала запаху гарячої вати в просяклу цигарками й потом тутешню атмосферу. Нарешті інспектор, що вдивлявся в Ганнібала, поки той розглядав детектор брехні, виставив із кімнати всіх, окрім хлопця, себе й оператора. Поліграфіст приєднав контакти до Ганнібала.

— Назвіть ваше ім’я, — наказав оператор.

— Ганнібал Лектер.

Голос хлопця звучав різко.

— Ваш вік?

— Тринадцять років.

Пера поліграфа рисували на папері рівні чорнильні лінії.

— Скільки часу ви живете у Франції?

— Шість місяців.

— Де ви познайомилися з різником Момундом?

— Ми ніколи не знайомилися.

Пера не дриґнули.

— Проте ви знали його.

— Так.

— Ви мали сутичку, тобто бійку, з Полем Момундом на базарі в четвер?

— Так.

— Ви школяр?

— Так.

— У вашій школі школярі носять уніформу?

— Ні.

— Ви маєте якусь осудну інформацію стосовно смерті Поля Момунда?

— «Осудну інформацію»?

— Відповідайте тільки «так» або «ні».

— Ні.

Гори й долини в чорнильному пейзажі малювалися плавно. Ані підвищення тиску крові, ані пришвидшення серцебиття, дихання рівномірне й спокійне.

— Ви знаєте, що різник мертвий?

— Так.

Поліграфіст щось підкрутив у своїй машині.

— Ви вивчали математику?

— Так.

— Ви вивчали географію?

— Так.

— Ви бачили мертве тіло Поля Момунда?

— Так.

— Ви вбили Поля Момунда?

— Ні.

Жодних примітних стрибків у чорнильних лініях. Оператор зняв окуляри — це був сигнал інспектору, що допит завершено. Відомий грабіжник з Орлеана, за яким тягнувся довгий шлейф розслідуваних поліцією злочинів, зайняв місце Ганнібала. Інспектор Попіль радився з поліграфістом у бічній кімнаті. Попіль розмотав паперову стрічку.

— Пустота.

— Хлопець ні на що не реагує, — сказав поліграфіст. — Він або отупілий сирота війни, або в нього монструозні запаси самоконтролю.

— Монструозні, — погодився інспектор.

— Ви спершу допитаєте грабіжника?

— Він мене не цікавить, займіться ним самі. А я влуплю йому пару разів на очах у хлопця. Ходімо?

На пригірку, на схилі дороги, що веде до села, застиг мотовелосипед із вимкнутим двигуном і фарою. Їздець був у чорному комбінезоні й чорній масці-балаклаві. Мопед беззвучно виринув з-за рогу в дальньому кінці порожньої площі, зник на мить за поштовим фургоном, що стояв перед поштовою конторою, знову з’явився і поїхав геть, їздець напружено крутив тугі педалі, мотор він завів лиш за горбом, подалі від села.

Інспектор Попіль і Ганнібал сиділи в кабінеті начальника дільниці. Попіль прочитав напис на командантовому флакончику — «Clazoflat»,[52] і вирішив прийняти дозу.

Потім поклав паперовий рулончик поліграфічної стрічки на стіл і дав йому щигля. Стрічка розмоталася, показавши довгу лінію невеличких пагорбків. Пагорбки виглядали, мов підніжжя якогось затягнутого хмарами гірського хребта.

— Ви вбили різника, Ганнібале?

— Можу я поставити вам питання?

— Так.

— Від Парижа неблизький шлях. Ви спеціалізуєтесь на смертях різників?

— Моя спеціалізація — воєнні злочини, і Поль Момунд підозрювався у кількох. Воєнні злочини не закінчуються з війною, Ганнібале.

Попіль зробив паузу, щоб прочитати рекламний напис на обох боках попільнички.

— Можливо, я розумію ваш досвід краще, ніж будь-хто.

— Який мій досвід, інспекторе?

— Ви осиротіли під час війни. Ви жили у казенному закладі, ховаючись сам у собі, ваші рідні загинули. І раптом, раптом ваша красуня-мачуха компенсувала все.

Шукаючи контакту, Попіль поклав руку Ганнібалові на плече.

— Один лиш її запах проганяє геть табірний дух. А тут якийсь різник виливає на неї бруд. Якщо ви вбили його, я можу це зрозуміти. Скажіть мені. Разом ми зможемо пояснити магістрату…

Ганнібал відхилився на стільці, подалі від Попілевої руки.

— «Один лиш її запах проганяє геть табірний дух?» Пане інспекторе, можу я вас спитати, чи ви часом не складаєте віршів?

— Ви вбили різника?

— Поль Момунд убив себе сам. Він умер від глупства й хамства.

Інспектор Попіль мав чималий досвід, бачив багато жахливого, але цей голос, що він зараз його слухав, мав трохи інше забарвлення, так дивно було чути його від істоти в тілі підлітка.

Хоча такої специфічної інтонації він ніколи не зустрічав раніше, але він упізнав у ній Інше. Небагато йому знадобилося часу, щоби відчути мисливський азарт, чіпку силу супротивного йому мозку. Він відчував її присутність шкірою голови і кінчиками пальців. Він жив заради цього відчуття.

Хотілося б йому, щоб це отой грабіжник, котрий сидить за стіною, був убивцею різника. Також він уявляв собі, яким самотнім стане життя леді Мурасакі, якщо хлопця вдасться посадити.

— Різник рибалив. На його ножі була кров і луска, але десь ділася його риба. Кухар каже, що ви принесли чудову рибину. Де ви її взяли?

— Вловив, інспекторе. У нас за човнярнею завжди висить закинута наживка. Я покажу вам, якщо цікаво. Інспекторе, ви самі вибрали собі спеціалізацію у воєнних злочинах?

— Так.

— Тому що втратили рідних під час війни?

— Так.

— Можу спитати, яким чином?

— Когось у боях, когось відправили на схід.

— Ви зловили тих, хто це зробив?

— Ні.

— Але ж вони були вішістами — такими, як цей різник.

— Так.

— Ми можемо бути цілком щирими один з одним?

— Абсолютно.

— Вам жаль було Поля Момунда, коли ви побачили його мертвого?

З тінистої бічної вулички на дальньому кінці площі для виконання регулярного нічного обходу з’явився сільський перукар М. Рубін зі своїм малим тер’єром. Проговоривши цілий день зі своїми клієнтами, М. Рубін продовжував увечері балакати до свого пса. Він потягнув собаку подалі від засіяної травою клумби перед поштовою конторою.

— Краще б ти зробив це у Феліпе на галявині, де нас ніхто не бачив, — проказав М. Рубін. — Тут ти можеш заробити штраф. А грошей у тебе катма. Платити доведеться мені.

Перед конторою на стовпчику стояла поштова скринька. Пес потягнув хазяїна на шворці до неї і підняв ногу. Побачивши над скринькою обличчя, Рубін привітався:

— Доброго вечора, мсьє. — І звернувся до собаки: — Дивись, не забризкай мсьє!

Пес заскиглив, от тоді вже Рубін усвідомив, що під поштовою скринькою немає ніг.

Мопед мчав вузькою мощеною дорогою, наздоганяючи пляму приглушеного світла своєї фари. Раз, коли назустріч показалася машина, мопедист з’їхав на узбіччя й перечекав між придорожніх дерев, поки задні вогні автомобіля не зникли з поля зору.

У темряві сараю за шато фара погасла, клацав, вичахаючи, двигун. Леді Мурасакі стягнула з голови чорну балаклаву[53] і навпомацки поправила волосся.

Промені поліцейських ліхтарів освітили голову Поля Момунда на дашку поштової скриньки. По його чолу, прямо під лінією волосся, йшов напис печатними літерами: «БОШ».[54] Неподалік уже збиралися роззяви — купка нічних робітників і п’яниць.

Інспектор Попіль підвів Ганнібала впритул і дивився на нього у віддзеркаленому від мертвого обличчя світлі ліхтаря. Йому не вдалось побачити жодної реакції в очах у хлопця.

— Нарешті партизани вбили Момунда, — промовив перукар і розказав усім присутнім, як він його знайшов, завбачливо не згадуючи про правопорушення свого песика.

Дехто з натовпу вважав, що не варто Ганнібалові дивитися на таке. А одна літня нічна нянечка заявила про це голосно й поспішила геть.

Попіль відправив його додому у поліційному автомобілі. Ганнібал прибув до шато на тлі рожевої світанкової зорі, але, перш ніж зайти в будинок, нарізав трохи квітів і підрівняв їх по висоті в затиснутому кулаку. Доречний вірш склався, коли він рівняв стебла. У студії леді Мурасакі він знайшов ще вогкого пензля і скористався ним:

Ганнібал солодко проспав до полудня. Йому наснилася Міша влітку перед війною, нянечка приготувала їй ванну в саду біля хатки, Міша сиділа у нагрітій сонцем воді, а метелики-капустянки мерехтіли навкруг неї. Він зрізав для неї баклажан, і вона обхопила руками гарячий від сонця пурпуровий овоч.

Прокинувшись, він побачив під своїми дверима аркушик і квітку гліцинії. Почитав написане: «Вибираєш чаплю, коли наповзають жаби».

26

Чійо готувалася до від’їзду в Японію й інтенсивно навчала Ганнібала елементарних японських виразів, сподіваючись, що він зможе хоч трохи спілкуватися з леді Мурасакі і тим полегшить її втому від розмов англійською мовою.

Їй трапився талановитий учень, здатний до спілкування в хеянській[55] поетичній традиції, вона призвичаїла його до обміну віршованими листами, зізнавшись по секрету, що відсутність ліричного дару є найбільшим недоліком її перспективного жениха. Вона змушувала Ганнібала присягатися у вірності леді Мурасакі різноманітними клятвами на речах, котрі, як їй здавалося, західні люди вважають священними. Вимагала клятв то перед олтарем на горищі, то на крові, протикаючи йому й собі пальці булавкою.

Біг часу неможливо було стримати за бажанням. Чійо збиралася до Японії, а леді Мурасакі з Ганнібалом пакували речі, готуючись переїжджати до Парижа. Серж із Ганнібалом занесли скриню дівчини у поїзд, що відходив із Ліонського вокзалу[56] і прибував до порту якраз перед відплиттям її пароплава. Леді Мурасакі сиділа з Чійо в купе, тримаючи її за руку до останньої хвилини. Незнайомець, що міг бачити їхнє розставання, назвав би їх сухими — попрощалися вони, обмінявшись стриманими поклонами.

Ганнібал і леді Мурасакі гостро відчули відсутність Чійо вже по дорозі додому. Тепер вони залишилися тільки вдвох.

Паризька квартира, яку перед війною займав батько леді Мурасакі, виглядала суто японською завдяки делікатній грі тіней і світла на лакованих поверхнях. Напевне, знімаючи черговий чохол із того чи іншого предмета обстановки, леді Мурасакі згадувала батька, проте не виказувала своїх емоцій.

Вони з Ганнібалом розв’язали й розсунули важкі портьєри, впустивши сонце. Ганнібал задивився вниз на площу Вогезів[57] — світлий простір, акцентований теплою червоною цеглою, одна з найпрекрасніших площ Парижа, дарма що парк так і стоїть занедбаний з війни.

Внизу, на цьому полі, король Генріх II[58] бився в лицарському турнірі під кольорами Діани де Пуатьє[59] і впав, смертельно поранений обломком списа в око, й сам Везалій,[60] хоч і не відходив від його ліжка, не зміг урятувати короля.

Ганнібал заплющив одне око і намагався вирахувати, де саме міг упасти Генріх — певне, отам, де зараз із квітковим вазоном у руках стояв інспектор Попіль і дивився вгору на вікна. Ганнібал не помахав йому.

— Здається, до вас візитер, моя леді, — промовив він через плече.

Леді Мурасакі не спитала його хто. Коли почувся стук, вона витримала хвилину, а вже потім пішла до дверей.

Попіль з’явився з квіткою і пакунком солодощів від Фушона.[61] Смішну ніяковість, коли він, тримаючи в обох руках пакунки, намагався стягнути з себе капелюха, розрядила леді Мурасакі, вона сама зняла з нього капелюх.

— Вітаю вас у Парижі, леді Мурасакі. Флорист поклявся мені, що ця квітка чудово почуватиметься на вашому балконі.

— Балкон? Я так і думала, що ви провадите слідство щодо мене, інспекторе, ось ви вже й знаєте, що в мене є балкон.

— Не тільки це — я вже упевнився в наявності фойє, а тепер маю серйозну підозру, що у вас є також кухня.

— Схоже, ви збираєтесь обшукувати кімнату за кімнатою?

— Так, це мій метод, від кімнати до кімнати.

— Допоки ви не дістанетеся куди? — Вона помітила, як почервоніло його обличчя, і зглянулася: — Поставимо квітку ближче до світла?

Коли вони увійшли до кімнати, Ганнібал саме розпаковував обладунок.

Він стояв біля ящика з самурайською маскою в руках. Він не розвернувся тілом, а обернув до поліцейського тільки голову, як сова. Побачивши в руках леді Мурасакі капелюх Попіля, він прикинув розмір і вагу його голови — 19,5 сантиметрів і шість кіло.

— Ви часто вдягаєте цю маску?

— Я не заслужив її.

— Цікаво.

— А ви часто вдягаєте свої численні нагороди, інспекторе?

— Коли це вимагається правилами церемонії.

— Шоколад від Фушона. Дуже логічно, інспекторе. Знищує запахи табору.

— Але не запах гвоздичної олії, леді Мурасакі, нам треба обговорити питання вашого резидентського статусу.

Попіль із леді Мурасакі розмовляли на балконі, Ганнібал поглядав на них крізь шибку, він уже встиг уточнити визначений ним на око розмір Попілевого капелюха — 20 см. Впродовж бесіди Попіль із леді Мурасакі кілька разів переставляли вазон, вибираючи для квітки найкраще місце під сонцем. Їм чимось треба було зайняти собі руки.

Ганнібал припинив розпаковувати обладунок, але закляк на колінах біля ящика, поклавши руку на шагреневу шкіру руків’я короткого меча. На поліцейського він дивився крізь очні прорізи маски.

Побачив, як розсміялася леді Мурасакі. Певне, інспектор Попіль силується легко жартувати, і вона це робить із жалості, здогадався Ганнібал. Коли вони повернулися до кімнати, леді Мурасакі залишила їх удвох.

— Ганнібале, перед своєю смертю твій дядько ще намагався довідатися, що трапилося з твоєю сестрою в Литві. Я теж можу спробувати. У Балтїї важко зараз — совєти інколи відгукуються на запити, але частіше ні. Та я з них не злізу.

— Дякую.

— Що ти сам пам’ятаєш?

— Ми жили в лісовому будинку. Стався вибух. Пам’ятаю, як мене підібрали солдати і привезли на танку в село. Що було між тим, я не знаю. Намагаюся пригадати.

І не можу.

— Я говорив із доктором Руфіном.

Ніякої помітної реакції.

— Він не схотів обговорювати нічого з ваших із ним бесід.

Знову мовчанка.

— Але він сказав, що ти дуже прив’язаний до своєї сестри, це зрозуміло. Він сказав, що згодом пам’ять до тебе може повернутися. Якщо ти пригадаєш хоч щось, дай мені знати, будь ласка.

Ганнібал задумливо подивився на інспектора.

— Чому б і ні.

Йому схотілося почути звук годинника. Добре було б почути годинник.

— Коли ми розмовляли після… інциденту з Полем Момундом, я казав тобі, що втратив рідних у війну. Мені дуже важко думати про це. Ти знаєш чому?

— Скажіть мені чому, інспекторе?

— Тому що мені здається, ніби я міг їх врятувати, мене жахає думка, що я можу натрапити на щось, що я міг би тоді зробити, а не зробив. Якщо в тебе схожі на мої жахи, не дозволяй їм глушити спомини, які могли б допомогти Міші. Ти можеш розповідати мені все-все.

До кімнати увійшла леді Мурасакі. Попіль підвівся й перемінив тему.

— Ліцей — доволі гарний заклад, і ти заслужив собі там місце. Якщо я можу тобі допомогти, зроблю це. Я заглядатиму до школи час від часу.

— Хіба вам не цікавіше було б заходити сюди? — спитав Ганнібал.

— Приємно вас бачити, — сказала леді Мурасакі.

— Гарного вам дня, інспекторе, — попрощався Ганнібал.

Леді Мурасакі провела Попіля й повернулася розгніваною.

— Ви подобаєтеся інспектору Попілю, це написано на його обличчі, — сказав Ганнібал.

— А що написано на вашому? Небезпечно так дрочити його.

— Вас від нього знудить.

— Мене нудить від вашої нечемності. Це зовсім на вас не схоже. Якщо вам подобається бути нечемним, робіть це у власному домі, — сказала леді Мурасакі.

— Леді Мурасакі, я хочу жити з вами тут.

Роздратування покинуло її.

— Ні, ми будемо разом у вихідні і на свята, але ви мусите жити в пансіонаті, як того вимагають шкільні правила. Ви знаєте, моя рука завжди належить вашому серцю.

І вона поклала свою руку йому на груди.

На його серці. Та рука, що тримала Попілевого капелюха, лежить на його серці. Рука, що стискала ніж, приставлений до горла Момундового брата. Рука, котра взяла за волосся голову різника, поклала її до торби і встановила на поштовій скриньці. Серце його билося об її долоню. Незбагненне її обличчя.

27

Жаби зберігалися у формальдегіді ще з до війни, все колишнє розмаїття кольорів їх органів давно зблякло. Одна ропуха припадала на шість студентів у зловонній шкільній лабораторії. Навкруг кожної тарелі, на якій покоївся маленький трупик, стояло коло школярів, на стіл сипався порох їхніх грубих підчисток, поки вони замальовували препарат. У кімнаті було холодно, вугілля ще залишалося дефіцитом, на декому були рукавички з обрізаними пальцями.

Ганнібал підійшов, поглянув на жабу і повернувся до своєї парти. Він зробив два підходи. Професор Б’єнвіль відзначався вчительською підозріливістю до тих, хто волів сидіти в дальньому кінці класу. Він підібрався до Ганнібала з флангу, підозри виявилися недаремними: професор побачив, що учень, замість жаби, малює чиєсь обличчя.

— Ганнібале Лектер, чому ви не малюєте препарат?

— Я вже намалював, пане.

Ганнібал відгорнув верхній аркуш, під ним виявилася жаба, зображена точно, в анатомічній позі, ще й обведена колом на кшталт знаменитого малюнка людини Леонардо. Її нутрощі були заштриховані й відтінені.

Професор уважно подивився Ганнібалові в обличчя. Він поставив язиком на місце свою штучну щелепу і мовив:

— Я візьму цей малюнок. Декому його треба побачити. Ви отримаєте за нього гарну оцінку.

Професор перегорнув назад верхню сторінку альбому і подивився на портрет.

— Хто це?

— Не знаю, пане професор. Чиєсь обличчя, десь побачене.

Фактично то було лице Владіса Ґрутаса, та Ганнібал не знав його імені. Цей образ він бачив уночі на місяці і на стелі над своєю головою.

Рік сірого світла крізь шибки класної кімнати. Принаймні достатньо розсіяного, щоб при ньому можна було малювати, хоч кімнати змінювалися разом із викладачами, при переході з класу в наступний клас.

Канікули нарешті.

У першу осінь після смерті графа і від’їзду Чійо леді Мурасакі особливо гостро відчувала свої втрати. Коли її чоловік був живий, восени вона влаштовувала пікніки на леваді неподалік шато, там вони з графом Лектером, Ганнібалом та Чійо споглядали схід місяця і слухали музику осінніх цвіркунів.

Зараз на балконі паризької квартири вона читала Ганнібалові листа від Чійо, у якому дівчина описувала свої приготування до весілля, місяць вгорі наближався до повні, але не чутно було жодних цвіркунів.

Ганнібал рано-вранці зібрав свою розкладачку у вітальні і поїхав велосипедом на інший бік Сени до Жарден де Плян,[62] де у тамтешньому звіринці поставив кілька вже стандартних запитань. Сьогодні він нарешті щось отримав, записку з адресою…

Десять хвилин їзди на південь до площі Монж, і на вулиці Ортолан він знайшов крамничку «Тропічні риби, пташки та інші екзотичні тварини».

Ганнібал дістав із велосипедної планшетки свій невеличкий портфоліо і зайшов до магазину.

Там рядами стояли мовчазні акваріуми та клітки, у яких цвірінькало і щебетало птаство, а хом’ячки крутили свої колеса. Пахло зерном, теплим пір’ям і риб’ячим кормом.

З клітки поряд із касовим апаратом до Ганнібала японською мовою звернувся великий папуга. З задньої кімнати, де готувалася їжа, з’явився літній японець із приязною усмішкою.

— Гомекудасаї, мсьє? — звернувся до нього Ганнібал.

— Іррассяймасе, мсьє, — відповів крамар.

— Іррассяймасе, мсьє, — повторив папуга.

— Чи є у вас на продаж цвіркун судзумуші, мсьє?

— Ні, на жаль, нема, — відповів крамар французькою.

— Ні, на жаль, нема, — повторив французькою папуга.

Крамар суворо глипнув на набридливого птаха і перейшов на англійську.

— Маю великий вибір чудових бойових цвіркунів. Люті бійці, завжди перемагають, знамениті повсюди, де збираються шанувальники.

— Я хочу зробити подарунок одній леді з Японії, котра хиріє без пісні судзумуші о цій порі року. Звичайний цвіркун не годиться.

— Я б ніколи не наважився запропонувати вам французького цвіркуна, чия пісня є лише атрибутом пори року. Але в мене нема судзумуші на продаж. Та чи не розважить її папуга з великим запасом японських слів і виразів на будь-які життєві теми.

— А чи нема у вас власного судзумуші?

Торговець хвилину дивися вбік. З регуляцією імпорту комах і їхніх яєць у Новій республіці[63] не все ще було ясно.

— Ви хотіли б його послухати?

— Для мене це честь, — вклонився Ганнібал.

Торговець зник за шторою в задньому приміщенні крамниці і скоро повернувся з маленькою кліткою, огірком і ножем. Поставивши клітку на прилавок, він під пильним поглядом папуги відрізав тонку скибочку огірка і просунув її в клітку. Майже одразу почулося ясне, схоже на дзвіночок дзеленчання судзумуші. Торговець слухав із блаженним виразом, потім пісня повторилася.

Папуга спробував наслідувати пісню цвіркуна, як зумів — голосно й одноманітно.

Нічого не отримавши, він образився й почав лаятись, Ганнібал чомусь згадав свого дядька Елгара. Торговець накинув на клітку папуги покривало.

— Чи не міг би я брати у вас судзумуші напрокат, скажімо, щотижня?

— Яку плату ви вважали б у такому випадку адекватною? — спитав торговець.

— Я сподівався на обмін, — сказав Ганнібал і дістав із портфоліо невеличкий рисунок пером і аквареллю — жук на похиленому стеблі.

Торговець, обережно тримаючи рисунок за краї, повернув його до світла.

— Я розпитаю своїх колег. Ви можете зайти до мене знову ближче до полудня?

Ганнібал прогулявся неподалік, купив на вуличному базарчику чорносливу і з’їв. Побачив магазин спортивних знарядь із головами мисливських трофеїв у вітрині, там був і гірський козел із великими рогами, ібекс. У кутку вітрини стояла елегантна двоствольна рушниця «Ноlland&Holland». Її приклад було мистецьки скомпоновано з казенною частиною, деревина ніби обросла метал, а разом вони створювали звивистий ефект, неначе повзе дивна змія.

Вишукана рушниця відзначалася тією красою, що була притаманна леді Мурасакі. Від цієї думки він відчув дискомфорт під поглядами вбитих звірів.

Торговець чекав на нього з цвіркуном.

— Ви мені повернете клітку після жовтня?

— Йому ніяк не пережити осінь?

— Він може дожити до глибокої зими, якщо триматимете його в теплі. Ви можете принести мені клітку… у зручний для вас час.

Він вручив Ганнібалові огірок.

— Не давайте судзумуші одразу весь, — попередив торговець.

Леді Мурасакі після своєї молитви вийшла на балкон зі звичним осіннім виразом на обличчі.

Вечеря на балконі біля низького столика в присмерковому освітленні. Вони вже закінчували локшину, коли, підбадьорений шматочком огірка, цвіркун вразив її своїм криштальним співом, що полинув зі схованки, замаскованої в тіні під квітами. Леді Мурасакі здалося, що вона марить. Судзумуші знову задзеленчав чистим срібним дзвіночком.

Очі її пояснішали, вона прийшла до тями. Усміхнулася до Ганнібала:

— Я бачу вас, а цвіркун співає суголосно моєму серцю.

— Серце в мене тьохкає, коли я бачу вас, ту, що навчила моє серце співати.

Місяць сходив під пісню судзумуші. Здавалося, балкон здіймається вслід за ним, пов’язаний матеріалізованим місячним сяйвом, яке підносить їх кудись вище примарної землі, до місцини незайманої, де щастя — це просто бути разом.

Згодом треба буде сказати, що цвіркуна він позичив, що його треба буде повернути, коли місяць почне старішати. Краще не затримувати його в себе до глибокої осені.

28

Леді Мурасакі підтримувала доволі елегантний спосіб життя, організовуючи його, завдяки своїй розважливості і смаку, навіть при тих скромних статках, що їй залишилися після продажу шато і сплати податків на спадщину. Ганнібалові, якби він попросив, вона готова була купити будь-що, але він не просив нічого.

Роберт Лектер забезпечив мінімальні шкільні потреби Ганнібала, проте не більше того.

Найважливішим додатком до Ганнібалового бюджету був складений ним самим лист. Лист мав підпис «Д-р Жоліполі, алерголог», у ньому стверджувалося, що в Ганнібала важка реакція на крейдяний пил, тож йому треба сидіти якомога далі від класної дошки.

Оскільки оцінки в нього були прекрасні, він розумів, що вчителів не надто цікавить, чим він насправді займається, поки про це не прознали інші учні й не почали наслідувати поганий приклад.

Отримавши привілей сидіти в самісінькому кінці класної кімнати, він тепер мав можливість, слухаючи упіввуха лекцію, продукувати рисунки птахів аквареллю й тушшю в стилі Мусасі Міямото.[64]

Париж переживав моду на все японське. Він малював картини маленькі, саме вони пасували до невеликих площ стін у затісних квартирах, їх також зручно було пакувати у туристичну валізу. Підписував він їх символом, що зветься «Вічність вісьмома штрихами».

Ринок цих малюнків процвітав у Латинському кварталі, їх брали невеличкі галереї на вулицях Сен-Пер і Жакоб, хоча в деяких із них вимагали, щоб він приносив їм свої роботи після закриття закладу, аби клієнти не знали, що малюнки створює дитина.

Влітку після школи, коли світло сонця ще пронизувало Люксембурзький Сад,[65] він замальовував кораблики на ставку. Після закриття саду йшов на бульвар Сен-Жермен попрацювати в галереях — наближався день народження леді Мурасакі, а він примітив одну цікаву річ з жадеїту на площі Фюрстенберг.[66]

Малюнки моделей вітрильників у нього купував декоратор з вулиці Жакоб, але свої картини в японському стилі він приберігав для напівлегальної галереї на Сен-Пер. Він їх детальніше пророблював і оправляв у рамки, Ганнібал знайшов гарного багетника, котрий надав йому кредит.

Він ніс роботи у наплічнику по бульвару Сен-Жермен. Столики відкритих кафе були вщент заповнені, вуличні клоуни чіплялися до перехожих, розважаючи завсідників «Кафе де Фльор».[67] Ближче до річки, на маленьких вуличках Сен-Бенуа та Абатській, джазові клуби ще не відкрилися, але ресторани вже працювали.

Намагаючись забути свій шкільний сніданок, страву, яку прозвали «мощі мученика», Ганнібал із живим інтересом вивчав ціни виставлених на тротуари меню. Скоро в нього назбирається достатньо коштів для святкового обіду, тож він шукав морських їжаків.

Господар галереї «Леет» голився перед вечірнім побаченням, коли Ганнібал подзвонив у його двері. Світло в галереї сяяло, хоча жалюзі вже були опущені. Мсьє Леет відзначався подвійною франко-бельгійською дратівливістю й захланним бажанням оббирати американців, котрі, на його думку, здатні купити будь-що. Його галерея пропонувала досконалі роботи майстрів фігуративного мистецтва, малу пластику і трохи антикваріату, але спеціалізувалася на марині — морських краєвидах.

— Доброго вечора, мсьє Лектер, — привітався Леет, — Радий вас бачити. Сподіваюся, у вас все добре. Мушу попросити вас зачекати, доки я запакую одну картину, її сьогодні треба відправити до Філадельфії, в Америку.

Ганнібалів досвід підказував, що таке тепле привітання зазвичай слугує для маскування холодного розрахунку. Він віддав мсьє Леету свої малюнки і аркушик із твердо виписаними цінами на них.

— Я можу у вас роздивитися?

— Будь ласка.

Приємно перебувати подалі від школи, розглядати гарні картини. Після цілого вечора малювання вітрильників на ставку Ганнібалові думки витали навкруг проблем із зображенням води. Він думав про тумани Тернера,[68] про його кольори, які неможливо зімітувати, переходячи від пейзажу до пейзажу, він придивлявся до води, до повітря над водою. Так і наблизився до невеличкої, встановленої на пюпітрі картини — Гранд Канал у яскравому світлі сонця, на задньому плані Санта Марія делла Салюте.[69]

Робота Гварді[70] з замку Лектер. Ганнібал впізнав її раніше, ніж це усвідомив, яскравий сполох на очній ретині, і ось знайома картина в рамці перед ним. Можливо, це копія. Він взяв картину до рук і придивився уважніше. Плямка з крихітних брунатних крапочок у лівому верхньому куті. Малим він якось почув, як хтось із його батьків сказав, що на полотні з’явилася «руда», й багато часу тоді витратив, щоби розгледіти в кутку картини образ лисиці чи принаймні відбиток лисячої лапи. Це не копія. Рамка мов розжарилися в його руках.

Мсьє Леет ввійшов до зали. Спохмурнів.

— У нас не дозволяється торкатися речей, якщо ви не збираєтеся їх купувати. Ось ваш чек. — Тут Леет розсміявся. — Проте його сума не покриє ціну Гварді.

— Так, не сьогодні. Почекаємо наступного разу, мсьє Леет.

29

Інспектор Попіль, не довіряючи слабкому дзеньканню дзвоника, загупав у двері галереї «Леет» на вулиці Сен-Пер. Відчинив господар, і Попіль одразу поставив питання руба:

— Звідки у вас Гварді?

— Я викупив його у Копніка, коли ми ділили наш спільний бізнес.

Леет витер обличчя, йому подумалося, який же гидотний вигляд має цей француз інспектор у своєму невентильованому прогумованому плащі.

— Він казав мені, що купив його в якогось фіна, імені не називав.

— Покажіть мені інвойс, — наказав Попіль. — Також ви мусите мати на цю картину сертифікат MFAA.[71] Покажіть мені також його.

Леет порівняв список розшукуваного зі своїм каталогом.

— Погляньте, тут вкраденого Гварді описано інакше. Роберт Лектер позначив картину як «Вид на Санта Марія делла Салюте», а я купив її як «Вид на Гранд Канал».

— Я маю виписаний судом ордер на вилучення картини, хай там як вона не називається. Знайдіть мені того Копніка, мсьє Леет, і ви убезпечитися від багатьох неприємностей.

— Копнік мертвий, інспекторе. Він був моїм компаньйоном у цій фірмі. Ми називалися «Копнік і Леет». Хоча «Леет і Копнік» виглядало б незрівнянно милозвучніше.

— Ви маєте якісь його записи?

— Його адвокат має.

— Поцікавтеся його паперами, мсьє Леет, добре поцікавтеся, — порадив Попіль. — Я хочу знати, яким чином ця картина потрапила із замку Лектер до галереї «Леет».

— Лектер, — промовив галерейник, — це той хлопець, що малює?

— Так.

— Феноменально.

— Так. Феноменально, — погодився Попіль. — Упакуйте мені картину, будьте такі ласкаві.

Леет з’явився на набережній Орфевр[72] через два дні з паперами. Попіль улаштував так, щоб чекати тому довелося в коридорі напроти кімнати з табличкою «Авдісьон № 2», де саме відбувався допит підозрюваного у зґвалтуванні, тож звідти долітали звуки ударів і скиглення. Попіль промаринував Леета там хвилин із п’ятнадцять і тільки потім запросив його до свого кабінету.

Галерейник показав йому документ, що стверджував, ніби Копнік купив Гварді в якогось Емппу Макінена за вісім тисяч англійських фунтів.

— Ви вважаєте цей папірець переконливим? — спитав Попіль. — Я — ні.

Леет кашлянув і втупився у підлогу. Минуло не менше двадцяти секунд.

— Прокурору не терпиться відкрити проти вас кримінальну справу, мсьє Леет. Він кальвініст найсуворішого ґатунку, розумієте, про що я?

— Картину було…

Попіль зупинив його піднятою рукою.

— Хвилинку, давайте наразі забудемо про ваші проблеми. Зробимо припущення, що мені заманулося вас прикрити. Мені потрібна ваша допомога. Погляньте ось на це.

Він вручив Леету грубезну пачку аркушів тонкого лощеного паперу, видрукуваних щільними рядками.

— Це реєстр речей, які Комісія мистецтв привозить до Парижа з накопичувального пункту в Мюнхені. Всі речі в цій колекції були в когось украдені.

— Для показу в музеї Жьо де Пом.[73]

— Так, можливо, ті, хто розшукує свої речі, знайдуть їх на цій виставці. Друга сторінка, посередині, я зробив там позначку.

«Міст зітхань», Бернардо Белотто,[74] тридцять шість на тридцять сантиметрів, олія на дошці.

— Ви знаєте цю картину? — спитав Попіль.

— Звісно, я чув про неї.

— Якщо це оригінал, її було вкрадено із замку Лектер. Ви мусите знати, що в неї є пара, інша картина, на якій теж зображено Міст зітхань.[75]

— Так, робота старшого Каналетто, намальована того ж самого дня.

— І також вкрадена із замку Лектер, імовірно, в один день і тою самою персоною, — доповнив Попіль. — Наскільки більше грошей ви заробили б, якби продавали їх не поодинці, а в парі?

— Учетверо більше. Ніхто при здоровому глузді їх не розпаровував би.

— Отже, їх було розпаровано або через недоумкуватість, або випадково. Два «Мости зітхань». Якщо той, хто їх украв, володіє ще однією картиною, чи не захочеться йому повернути собі й іншу? — висловив припущення Попіль.

— Цілком можливо.

— Коли цю картину повісять у Жьо де Пом, про неї піде розголос. Ви підете зі мною на виставку, і ми побачимо, хто тинятиметься навкруг неї.

30

Леді Мурасакі мала запрошення і тому опинилася в голові черги, що товпилася від Тюїльрі до Жьо де Пом, люди прагнули побачити понад п’ятсот крадених творів мистецтва, що їх зі збірного пункту Союзної комісії історичних пам’яток, красного мистецтва й архівів привезли до Парижа, сподіваючись, що тут їх розшукають їхні законні власники.

Деякі з речей уже втретє подорожували між Францією й Німеччиною, спершу їх Наполеон поцупив у Німеччині й привіз до Франції, потім їх забрали німці й повернули до себе додому, а ось тепер союзники їх знову привезли до Франції.

На першому поверсі Жьо де Пом леді Мурасакі побачила дивну мішанину західного живопису. Картини з кривавими релігійними сюжетами займали ледь не половину залу, бійня розіп’ятих Христів.

З полегшенням вона перевела свою увагу на життєрадісний «М’ясний сніданок», де було зображено розкішний буфет, на який у відсутності людей зазіхав спрингер-спанієль, збираючись поласувати шинкою. Під цією картиною висіли великі полотна, атрибутовані як «Школа Рубенса» — рожеві жінки великих форм в оточенні опецькуватих немовлят із крильцями.

Там-то і побачив інспектор Попіль леді Мурасакі, одягнену в контрафактне плаття від Шанель, тендітну й елегантну на тлі оголених рожевих красунь Рубенса. Незабаром він помітив і Ганнібала, що якраз піднімався сходами з нижнього поверху. Інспектор не показувався їм на очі, а тільки спостерігав.

О, вони помітили одне одного, чарівна японська леді і її підопічний. Попілеві цікаво було побачити, як вони привітаються, ось вони застигли на відстані кількох метрів одне від одного, проте не вклонилися, а лише відзначили зустріч усмішками. Далі вони пішли разом, обійнявшись. Вона поцілувала Ганнібала в лоб, торкнулася його щоки, і тут же між ними завуркотіла розмова.

Над тим місцем, де вони зустрілися, висіла гарна копія картини Караваджо «Юдит відрубує голову Олоферну». Попіля це могло б здивувати, якби таке трапилося до війни. А тепер у нього просто занила шия.

Попіль перехопив Ганнібалів погляд і кивком голови показав йому на невеличкий кабінет біля входу, де чекав Леет.

— Із Мюнхенського пункту повідомили, що картину реквізували у якогось контрабандиста на польському кордоні півтора року тому, — сказав Попіль.

— Він розколовся? Розказав, де й взяв? — спитав Леет. Попіль похитав головою.

— Контрабандиста задушив у американській військовій тюрмі в Мюнхені один розконвойований в’язень, якому довіряли. А сам він зник тієї ж ночі, схоже — через якусь із «пацючих лазівок» Драгуновича.[76] Це глухий кут.

— Картина висить у самому кінці під № 88. Мсьє Леет каже, вона має вигляд справжньої. Ганнібале, ви зможете розпізнати, чи ця картина саме з вашого дому?

— Так.

— Якщо це ваша картина, торкніться своєї щоки. Якщо до вас хтось звернеться, ви просто дуже радієте, що вона знайшлася, для вас нема великого значення, хто її був поцупив. Ви меркантильний і бажаєте її повернути собі тільки для того, щоб якомога швидше продати. Але хочете знайти її пару. Грайте, Ганнібале, незговірливого, егоїстичного, розбещеного, — порадив Попіль із незрозумілим задоволенням. — То як, упораєтеся? Конфліктуйте зі своєю опікункою. Той, хто до вас звернеться, захоче мати справу лише з вами й ніким іншим. Він почуватиметься безпечніше, якщо між вами буде розлад. Нав’яжіть йому свій спосіб контакту. Ми з Леетом вийдемо зараз, а ви через кілька хвилин після нас. Ходімо, — наказав Попіль галерейнику. — І не варто так по-змовницькому крастися, у нас тут легальний бізнес.

Ганнібал і леді Мурасакі йшли і йшли вздовж довгого ряду малих картин, приглядалися. Аж ось вони побачили, що шукали, цей «Міст зітхань» висів на рівні очей.

Зустріч із ним вразила Ганнібала сильніше за знахідку Гварді; над цією картиною йому привиділось обличчя матері.

Тепер навкруги вже снувало чимало людей зі списками в руках, зі згорнутими в рулончики документами, що доводили їхнє право власності. Серед них був і високий джентльмен у костюмі аж такому англійському, що, здавалося, на піджаку в нього стирчать закрилки.

Тримаючи список перед очима, він стояв доволі близько і дослухався.

— Це — одна з двох картин, які висіли у вітальні моєї матері, — розповідав Ганнібал. — Коли ми збирали речі перед останнім від’їздом із замку, вона наказала мені віднести її до кухаря. І ще нагадала, щоб я не витер рисунок на її спинці.

Ганнібал зняв картину зі стіни і подивився на її зворотній бік. Іскри посипалися в нього з очей. Там, ззаду, виднівся намальований крейдою силует дитячої п’ятірні, вже майже витертий, ясно читалися тільки великий та вказівний пальці. Рисунок було захищено аркушем прозорого пергаміну.

Ганнібал не міг відірвати від нього очей. У якийсь момент йому здалося, що пальці ворухнулися, мов хвилька майнула.

Насилу згадалася інструкція Попіля. Якщо це ваша картина, торкніться своєї щоки.

Він глибоко зітхнув і подав сигнал.

— Це Мішина рука, — пояснив він леді Мурасакі. — Коли мені було вісім років, у нас наверху білили. Цю картину та її пару зняли й поклали на диван у маминій кімнаті, накривши рядном. Ми з Мішею сховалися під тим покривалом, уявляли себе бедуїнами в наметі посеред пустелі. У мене в кишені була крейда, і я обмалював її руку, ніби щоб відвести якісь вроки. Батьки спершу дуже розсердилися, але картина не постраждала, тож зрештою, здається, їх ця витівка навіть утішила.

До них поспішав розпорядник у м’якому фетровому капелюсі, з ідентифікаційною карткою, що метлялася на мотузці, яка звисала з його шиї.

Якщо до вас чіплятиметься чиновник із комісії, швидко відшийте його, — радив Попіль.

— Прошу, не чіпайте, будь ласка, — підійшов той.

— Я не чіпав би, якби це не була моя власність, — сказав йому Ганнібал.

— Поки ви не доведете свої права на картину, не торкайтеся її, інакше я накажу вивести вас геть. Зараз я покличу когось із канцелярії.

Тільки-но відійшов розпорядник, як поряд з ними опинився чоловік в англійському костюмі.

— Моє ім’я Алекс Требело, — назвався він. — Я можу вам допомогти.

Звіддаля на це дивилися інспектор і Леет.

— Ви його знаєте? — спитав Попіль.

— Ні, — відповів галерейник.

Требело запропонував Ганнібалові й леді Мурасакі відійти, сховатися від сторонніх очей у затишку віконної ніші. Йому було за п’ятдесят, його лиса голова і руки сяяли глибокою засмагою. У яскравому світлі вікна брови Требело зблискували пластівцями лупи. Ганнібал його ніколи раніше не бачив.

Більшість чоловіків раді знайомству з леді Мурасакі. Але з Требело було інакше, і вона це одразу відчула, хоча він і демонстрував «єлейні» манери.

— Приємно познайомитися з вами, мадам. У вас проблеми з опікунством?

— Мадам — мій довірений радник, — заявив Ганнібал, — але ви маєте справу зі мною.

Попіль радив йому демонструвати жадібність, а леді Мурасакі бути поміркованою.

— Так, є проблеми з опікунством, мсьє, — зізналася леді Мурасакі.

— Але це моя картина, — наголосив Ганнібал.

— Вам доведеться написати заяву й чекати, поки її розглянуть члени комісії, а регламент їхніх засідань уже розписано на півтора року наперед. Весь цей час картина залишатиметься під секвестром.

— Я вчуся в школі, мсьє Требело, я вирахував, що мені…

— Я можу вам допомогти, — перебив Требело.

— Скажіть, яким чином, мсьє.

— За три тижні мені призначено слухання в іншій справі.

— Ви арт-дилер, мсьє? — спитала леді Мурасакі.

— Я став би колекціонером, якби міг ним бути, мадам. Проте, купуючи, я мушу продавати. Маю задоволення від того, що хоч би й недовгий час, а можу тримати в своїх руках прекрасні речі. Ваша сімейна колекція у замку Лектер не була великою, але вважалася добірною.

— Ви знали те зібрання? — спитала леді Мурасакі.

— Просто список втрат замку Лектер подав до комісії ваш покійний… Роберт Лектер.

— І ви зможете включити мою справу у ваше слухання? — поцікавився Ганнібал.

— Я можу представляти вас за умовами Гаазької конвенції 1907 року, дозвольте я вам поясню…

— Так, згідно зі статтею 47, ми теж розглядали таку можливість, — зізнався Ганнібал і, пожадливо облизнувши губи, скоса зиркнув на Леді Мурасакі.

— Але ж, Ганнібале, ми перебирали багато варіантів, — нагадала леді Мурасакі.

— А якщо я не захочу продавати картину, мсьє Требело? — спитав Ганнібал.

— Тоді вам доведеться чекати своєї черги на розгляд комісією. На той час ви напевне вже будете дорослим.

— Ця картина — половина пари, так пояснював мені мій чоловік, — сказала леді Мурасакі. — Разом вони коштують набагато дорожче. Ви не знаєте часом, де друга картина Каналетто?[77]

— Ні, мадам.

— Вам варто було б докласти зусиль для її розшуку, мсьє Требело, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Підкажіть, будь ласка, де я вас можу знайти.

Той назвав невеличкий готель неподалік Східного вокзалу, не дивлячись на Ганнібала, потиснув йому руку і розчинився у натовпі.

Ганнібал зареєстрував свою заяву, і вони з леді Мурасакі пішли блукати серед напхом виставленого тут красного мистецтва. Тіло його оніміло після побаченого відбитка Мішиної руки, тільки обличчям він міг би відчути ласкавий доторк її долоні.

Він зупинився перед гобеленом під назвою «Офіра Ісаака» і довго на нього дивився.

— У нас теж верхні коридори були завішані гобеленами. Я міг дістати їхніх нижніх країв, тільки ставши навшпиньки.

Він задер край полотнища і подивився на зворот.

— Мені завжди більше подобався цей бік гобеленів. Переплетіння ниток і шнурів, що створюють картину.

— Схоже на плетиво думок, — сказала леді Мурасакі.

Він пустив край, і Авраам на гобелені здригнувся, хоча й не перестав міцно тримати за горло свого сина, і ангел так само тягнув до нього руку, щоб зупинити ніж.

— Як ви вважаєте, чи не збирався Бог з’їсти Ісаака, і тому наказав Авраамові його вбити? — спитав Ганнібал.

— Ні, Ганнібале, звичайно, ні. Ангел втручається вчасно.

— Не завжди, — мовив Ганнібал.

Упевнившись, що вони покинули виставку, Требело пішов до чоловічого туалету, змочив там водою свого носовичка і повернувся до картини. Нервово озирнувся. Ніхто з музейних працівників не дивився в його бік. Трохи нервуючи, він зняв картину, підчепив пергамінову накривку на її зворотному боці і вогкою хустиною витер слід Мішиної долоні. Таке могло трапитися під час необережного транспортування картини зі складу на склад. Або хтось заради своїх цілей міг прибрати сентиментальний рисунок крейдою.

31

Детектив у цивільному Рене Аден дожидав під названим Требело готелем без ліфта, поки на третьому поверсі не засвітилося вікно. Він збігав на вокзал, швидко підвечеряв і встиг повернутися на свій пост, щоб побачити, як Требело виходить із готелю зі спортивною сумкою в руці.

Требело вибрав таксі з ряду машин, що стояли напроти Східного вокзалу, і поїхав на той бік Сени на вулицю Вавилон, вийшов біля лазні і зник усередині. Аден поставив свою непримітну машину під глухою протипожежною стіною, порахував до п’ятдесяти і зайшов до вестибюлю. Його зустріла атмосфера парильні з запахом розтирки. Кілька чоловіків у купальних халатах відпочивали в холі, читаючи газети мовами різних країн.

Адену не випадало роздягатися й шукати Требело десь посеред пари. Він був рішучою людиною, але його батько помер від траншейної стопи,[78] і йому аж ніяк не хотілося роззуватися в такому місці. Він вибрав собі газету з дерев’яної стійки і всівся у фотель.

Требело процокотав дерев’яними підошвами закоротких для нього сандалів крізь кімнати, де на кахельних полицях чоловіки віддавалися жару. Окремі сауни можна було орендувати на 15 хвилин. Він ввійшов до другого номера. За нього було заплачено наперед. Там стояла пара, він витер окуляри рушником, що висів у нього на шиї.

— Чому ти запізнився? — прозвучав десь з-посеред парильні голос Леета. — Я тут ледь не розтанув.

— У готелі мені передали листа, коли я вже збирався спати, — пояснив Требело.

— У Жьо де Пом за тобою спостерігала поліція, вони знають, що той Гварді, якого ти мені продав, — палений.

— Хто їх навів на мене, ти?

— Навряд. Вони вважають, що ти знаєш, хто тримає в себе картини із замку Лектер, а чи насправді це так?

— Ні. Але, можливо, мої клієнти знають.

— Якщо ти дістанеш другий «Міст зітхань», я можу сплавити обидві картини, — сказав Леет.

— Кому ти зможеш їх продати?

— Це моя справа. Солідний покупець з Америки. Скажімо, одна інституція. Ти щось маєш сказати чи я дарма тут парюся?

— Я прийду до тебе, — пообіцяв Требело.

Наступного дня Требело купив на Східному вокзалі квиток до Люксембургу. Детектив Аден бачив, як він із валізою сідав у потяг. Його носієві явно не сподобався гонорар.

Аден хутко зателефонував на набережну Орфевр і в останній момент встиг стрибнути у потяг, тицьнувши кондуктору свій значок.

Стояла ніч, коли потяг наближався до станції Мо.[79] Требело з бритвеним прибором у руках зник у вбиральні. Він зіскочив із потяга, щойно той почав гальмувати, забувши в ньому свою валізу. За квартал від станції на нього чекало авто.

— Чому саме тут? — спитав Требело, всівшись поряд із шофером. — Я міг би приїхати до вас у Фонтенбло.[80]

— У нас є справи тут. Гарні справи, — пояснив чоловік за кермом, котрого Требело знав як Кристофа Клебера.

Клебер під’їхав до кафе біля вокзалу, де добряче поснідав, запивши все полумиском вішісвазу.[81] Требело копирсався в салаті нісваз,[82] викладаючи на бережку тарілки свої ініціали квасолевими стручками.

— Гварді заарештувала поліція, — промовив Требело, коли Клеберу принесли тонкий, як заведено у французів, шматок смаженої телятини.

— Ви вже розповідали про це Геркулю. Не треба було таке казати по телефону. Так у чім там проблема?

— Вони сказали Леету, ніби та картина була вкрадена десь на сході. Це правда?

— Звісно, ні. Хто це таке вигадав?

— Інспектор поліції показав список, складений комісією мистецтв. І він же стверджує, що вона крадена. Це правда?

— Ви ж бачили печатку.

— Якась печатка Комісаріату освіти. Чого вона варта? — мовив Требело.

— Поліцейський казав, кому вона належала на сході? Якщо там був єврей, нема сенсу перейматися, союзники не відсилають назад витворів мистецтва, що належали євреям. Євреї мертві. Картини привласнюють совєти.

— То був не поліцейський, а поліцейський інспектор, — наголосив Требело.

— Зразу чути, що ви швейцарець. Нагадайте-но мені його ім’я.

— Попіль, якийсь Попіль.

— А! — Клебер витер собі рота серветкою. — Я так і знав. Тоді без проблем. Цей давно отримує від мене регулярну платню. Просто дешевий шантаж. Що сказав йому Леет?

— Поки що нічого, але Леет нервується. Зараз звертає все на Копніка, свого померлого колегу, — пояснив Требело.

— Леет нічого не знає. Не було якихось натяків, звідки ви йому доправили картину?

— Леет вважає, що я привіз її з Лозанни, як ми з вами й домовлялися. Він скавулить, хоче, щоб йому повернули гроші. Я сказав йому, що пораджуся з моїм клієнтом.

— Попіль у мене під контролем. Я займуся ним, забудьте про нього. Зараз є більш серйозні справи, що їх нам треба з вами обговорити. Ви змогли б поїхати до Америки?

— Я не візьмуся везти щось через митницю.

— Митники — не ваша проблема, тільки перемовини, коли будете вже на місці. Ви наглядатимете за речами перед відправкою, потім перевірите їх там, на столі в банківській кімнаті. Можете скористатися літаком, це забере не більше тижня.

— А що за речі?

— Малий антикваріат. Трохи ікон, сільничка. Подивитеся самі, мені потрібна ваша консультація.

— А як щодо іншого?

— Ви в безпеці, як у сейфі, — сказав Клебер.

Клебером його звали тільки у Франції. Рідне ім’я його було Петрас Кольнас, і він дійсно знав інспектора Попіля, але не тому, що платив йому.

32

Канальна баржа «Кристабель» стояла східніше Парижа на ріці Марні, пришвартована до набережної лиш одним тросом, коли Требело ступив на її борт, вона негайно відчалила. Це було побудоване в Голландії двоносе судно, з низькими рубками, щоб вільно проходити під мостами, і садочком на палубі, де в горщиках росли кущі квітів.

Хазяїн судна, стрункий чоловік із блідо-голубими очима і приємними манерами, зустрів Требело біля трапа й запросив його спуститися до каюти.

— Радий знайомству з вами, — привітався він, подаючи руку. Волосся на його кисті росло навпаки — у бік зап’ястя, доторк цього волосся викликав у швейцарця мурашки по тілу. — Вас проведе мсьє Мілко. Внизу все готове.

Хазяїн залишився на палубі з Кольнасом. Вони трохи прогулялися між теракотових вазонів із квітами, зупинившись біля єдиного незграбного об’єкта у доглянутому садочку, двохсотлітрової бочки з-під бензину з відрізаною автогеном кришкою, що тепер звисала, підв’язана на дроті, і з дірками на боках, крізь які до неї вільно могла заплисти риба. Під бочкою на палубі було постелено брезент. Хазяїн судна добряче ляснув долонею по корпусу цього барабана, аж той відгукнувся гудінням. І промовив: «Годиться».

На ніжній палубі він відчинив високу шафу. Там зберігалася різноманітна зброя: снайперська рушниця Драгунова, американський автомат Томпсона, пара німецьких шмайсерів, п’ять протитанкових панцерфаустів для використання проти інших суден і купа всіляких пістолетів. Хазяїн вибрав тризубий гарпун, усіяний завернутими назад гачками. Вручив його Кольнасу.

— Я не хочу його дуже різати, — промовив він приємним голосом, — Еви зараз нема, нікому прибирати. Ти зробиш це на нижній палубі, після того, як випитаємо, що він встиг розказати. Гарненько його пробий, щоб потім бочка з ним не спливла.

— Може, Мілко… — почав Кольнас.

— Це ти знайшов його на свою сраку, тож ти це й зробиш. Хіба ти не ріжеш щодня м’ясо? Після того, як ти його порішиш, Мілко винесе сюди вже мертве тіло і допоможе тобі завантажити його в бочку. Візьмеш його ключі й обшукаєш його кімнату. З галерейником Леетом ми також розберемося, якщо буде потреба. Кінців не мусить залишитися. З мистецтвом на якийсь час покінчено.

Так говорив хазяїн судна, який у Франції звався Віктором Густавсоном.

Вельми успішний бізнесмен, він контролює продаж морфіну із запасів СС і нову проституцію, переважно жіночу, цей Віктор Густавсон. Такий псевдонім узяв собі Владіс Ґрутас.

Леет залишився живим, але без усіх своїх картин. Вони довгі роки зберігалися в казенному сховищі, поки суд кволо зважав, чи можна до Литви застосувати Хорватський договір по репараціях, а тим часом Требело сліпими очима дивився зі своєї бочки на дні Марни, вже не лисий, а оброслий новою зеленою шевелюрою з водоростей і морської трави зостери, що коливалася в річковій течії, мов кучері часів його юності.

Жодної картини із замку Лектер не спливало на артринку.

У наступні роки Ганнібал Лектер із ласки контори інспектора Попіля інколи отримував дозвіл подивитися на картини в сховищі. Божеволієш, сидячи в німій тиші каземату під пильним оком охоронця, котрий дихає тобі у вухо аденоїдним гарчанням.

Ганнібал дивиться на пейзаж, який він колись узяв із материнських рук, і розуміє, що минуле зовсім не минуло; звір, чий гарячий сморід колись обпікав шкіру йому й Міші, і зараз десь ще дихає. Він повертає «Міст зітхань» лицем до стіни і довго вдивляється у зворотний бік картини — долоню Міші стерто, лише порожній квадрат залишився, на який він проектує свої шалені мрії.

Він росте і змінюється, чи то просто набуває форми те, що завжди було в ньому приховане.