Сходження Ганнібала

33

На головній сцені Паризької опери збігав час дії договору доктора Фауста з Дияволом. Ганнібал Лектер і леді Мурасакі дивилися із затишку лівої ложі, як Фауст благає пощади, як полум’я палахкотить аж під вогнетривку стелю знаменитого театру Гарньє.[84]

У свої вісімнадцять років Ганнібал аплодував Мефістофелю і зневажав Фауста, але апофеоз пролітав йому повз вуха. Він вдихав запах леді Мурасакі, милувався нею, особливо гарно вдягненою заради опери. Джентльмени в ложах напроти теж воліли її роздивитися, вони відвертались від сцени, зблискуючи в їхній бік своїми бінокль-лорнетами.

Її силует на тлі яскравого світла сцени нагадав Ганнібалові той вечір, коли він хлопчиком побачив її вперше в шато. Кадри полинули злагоджено: лиск чорної ворони, що п’є з ринви, блиск волосся леді Мурасакі. Спершу її силует, потім вона прочинила стулки вікна і світло торкнулося її обличчя.

Ганнібал подолав довгу путь по мосту мріянь. Він порядно виріс, уже міг носити дядьків одяг, натомість леді Мурасакі зовні залишилася незмінною.

Її долоня сковзнула по сукні, і шерхіт тканини прозвучав для нього музикою. Пам’ятаючи, як добре вона відчуває його погляд, він відвів очі, оглядівся у ложі. Ложа мала репутацію. Позаду стільців, прихована від поглядів із протилежного боку, стояла пікантна козетка, де під оркестрові каденції могли усамітнитися коханці — у минулому сезоні літній джентльмен під фінальні такти «Польоту джмеля» дістав інфаркт на цій канапці, цю історію Ганнібал чув від колег зі «швидкої допомоги».

Ганнібал із леді Мурасакі сиділи в ложі не самі.

Передню пару стільців займали поліцейський комісар префектури Парижа з дружиною, тож сумнівів щодо джерела, з якого до леді Мурасакі припливли квитки на цю виставу, не було. Звісно, від інспектора Попіля. Як добре, що не зміг прийти він сам — певне, розслідує чергове вбивство, хочеться вірити, небезпечне, таке, що вимагає багато часу, перебування надворі в погану погоду, ймовірно, під загрозою смертельного ураження блискавкою.

Увімкнули верхнє світло, і тенор Беньяміно Джільї[85] отримав заслужену стоячу овацію від набитого вщент залу. Комісар поліції і його дружина обернулися в ложу й потискали всім руки, долоні в кожного горіли після оплесків.

Комісарова жінка мала яскраві, допитливі очі. Її інтригував Ганнібал, на якому перфектно сидів смокінг графа, вона не могла втерпіти, щоб не запитати:

— Юначе, мій чоловік казав, що ви наймолодший із тих, кого будь-коли приймали у Франції до медичної школи.

— Реєстри неповні, мадам. Можливо, колись були учні хірургів…

— А правда, що вам вистачає один раз прочитати підручник і ви менш ніж за тиждень повертаєте книжки до книгарні, щоб отримати назад заплачені за них гроші?

Ганнібал усміхнувся: «О, ні, мадам. Це не зовсім правда».

Цікаво, звідки поширюється ця інформація? Звідти ж, звідки й квитки.

Ганнібал нахилився до дами. Воліючи скоріше вийти звідти, він уклонився, цілуючи їй руку, стрельнув очима в бік комісара й голосно прошепотів:

— Це схоже на кримінальний злочин.

Комісар перебував у гарному гуморі, бо впевнився, що Фауста таки покарано за його гріхи.

— Юначе, якщо ви зараз сповідуєтеся моїй дружині, вважайте, я нічого не чув.

— Річ у тім, мадам, що я не отримую всіх витрачених грошей. Книгарня повертає тільки суми, що не перевищують двохсот франків.

Мерщій геть, вниз по яскраво освітлених канделябрами сходах помпезного театру, швидше за Фауста тікали від натовпу Ганнібал і леді Мурасакі, над ними пролітала стеля, розписана Пілсом[86] — скопище крил із каменю й фарби. На площі Опери вже чекали таксі. Димок від жаровні вуличного торговця малював у повітрі силуети з марень Фауста. Ганнібал помахом руки підкликав машину.

— Мене дивує, що ви розповіли інспектору Попілю про книги, — сказав їй він уже в таксі.

— Він сам про це дізнався, — відповіла леді Мурасакі. — Розповів комісару, той своїй дружині. Вона розважається фліртом. Ви неприродно нездогадливий, Ганнібале.

Їй тепер ніяково перебувати зі мною на самоті у замкненому просторі; вона виявляє це роздратуванням.

— Перепрошую.

Коли таксі проїжджало пд вуличним ліхтарем, вона кинула на нього короткий погляд.

— Антипатія стає на заваді вашій розсудливості. Інспектор Попіль приглядається до вас, бо він заінтригований вами.

— Ні, моя леді, це вами він заінтригований. Певне, він набридає вам своїми віршами…

Леді Мурасакі не задовольнила Ганнібалової цікавості.

— Він знає, що ви найкращий студент курсу. Він цим пишається. Його ставлення до вас цілком доброзичливе.

— Цілковита доброзичливість не є гарним діагнозом.

На площі Вогезів розпукнулися бруньки на деревах, ніч оповилася ароматами. Ганнібал відпустив таксі, відчувши на собі погляд леді Мурасакі навіть у темряві під балконом. Він давно вже не дитя, він не залишається більше в неї на ніч.

— Маю вільну годину, хочу прогулятися, — пояснив він їй.

34

— Можемо випити чаю, — запропонувала леді Мурасакі.

Й одразу запросила його на балкон, явно воліючи перебувати з ним поряд не в замкненому просторі. Йому важко було розібратися у власних почуттях щодо цього. Він змінився, вона — ні. Подих бризу, майнуло вгору полум’я гасової лампи. Коли вона наливала зелений чай, він розглядав жилку на її зап’ясті, ледь вловимий запах від її рукава осяяв його, мов його власна думка.

— Я отримала листа від Чійо. Вона анулювала свої заручини. Дипломатія її більше не цікавить.

— Вона щаслива?

— Сподіваюся. За старим каноном їй випадала гарна партія. Але як я можу її відраджувати — вона пише, що зробила те саме, що зробила колись і я — пішла туди, куди покликало її серце.

— І куди воно її покликало?

— До студента інженерного факультету Кіотського університету.

— Аби лиш вона була щаслива.

— Аби тільки ви були щасливим. Ви хоч колись сните, Ганнібале?

— Коли маю час. Якщо не виспався вдома, іноді придрімну на шпитальній каталці.

— Ви знаєте, що саме я мала на увазі.

— Чи бачу я сни? Так. Хіба ви не бачите Хіросіму у ваших?

— Я не зву до себе таких снів.

— Я мушу пам’ятати, будь-яким способом.

На прощання вона вручила йому скриньку бенто[87] з наїдками на всю ніч і пакетиками ромашкового чаю:

— Для гарного сну.

Він поцілував їй руку, не клюнув галантно по-французькому, а взасос, так що відчув її смак.

Він процитував хайку, вірша, що написав для неї давно, у ніч різника.

— Зараз ще не повний місяць, — усміхнулась вона, поклавши долоню йому на серце, як звикла це робити ще відтоді, коли йому було тринадцять. Коли вона прибрала руку, він відчув холод там, де та щойно була.

— Ви насправді повертаєте книжки?

— Так.

— Отже, ви все з них запам’ятовуєте?

— Все важливе.

— Отже, ви запам’ятаєте, що важливо не дражнити інспектора Попіля. Якщо його не провокувати, він для вас безпечний. І для мене.

Вона одяглася в невдоволення, мов у зимове кімоно. Маючи таке перед очима, хіба я можу заборонити собі думати про неї в лазні, давно-давно це було в шато, про її обличчя й груди, мов квіти на воді? Наче рожево-кремові лілії на поверхні замкового рову? Хіба я можу? Ні, не можу.

Він вийшов у ніч і спершу ступав непевно, але потім вислизнув із вузьких вуличок кварталу Маре на міст Луї Філіпа, де під ним полинула Сена, а згори його торкнувся місяць.

Якщо дивитися на Нотр-Дам зі східного боку, він скидається на величезного павука з лапами-контрфорсами й круглими очима-вікнами. Ганнібал уявляв собі, як кам’яний храм сновигає вкритим темрявою містом, уловивши пізній поїзд за вокзалом д’Орсе,[88] ласує ним, мов черв’яком, а ще краще — хапає кігтями поживного інспектора, коли той виходить зі своєї контори на набережній Орфевр.

Пішохідним мостом він дістався до острова Сіте й обійшов Нотр-Дам. Із собору долинали звуки хорової репетиції. Ганнібал затримався перед центральним порталом, розглядаючи фронтальний рельєф останнього суду й деталі склепінь над дверима. Він вагався, чи варто поповнювати ними колекцію палацу своєї пам’яті, щоб зафіксувати образ комплексної диссекції горла. На верхній перемичці Святий Михаїл тримав чаші терезів, ніби особисто керував автопсією.[89] Терези Святого Михаїла нагадували під’язикову кістку, святі вгорі — сосочкоподібні відростки. Перемичка, по якій гнали грішників у кайданах, скидалася на ключицю, ряд арок — на багатошарову структуру горла, а все разом вкладалося в легкий для запам’ятовування катехізис: sternohyoid, omohyoid, thyrohyoid/juuugular.Amen.

Hi, це не воно. Проблема в освітленні. Експонати в палаці пам’яті мусять бути яскраво освітленими, не затісно розташованими. Монотонний колір брудного каміння теж не годиться. Одного разу Ганнібал провалив тест, бо його відповідь на питання була непевною через те, що зберігалася в пам’яті на темному фоні. Призначена на наступний тиждень комплексна диссекція шийного трикутника потребує яскравих, гарно викладених експонатів.

Із храму потягнулася вервечка останніх хористів, кожен ніс свої шати перекинутими через руку. Ганнібал зайшов у темний Нотр-Дам. Там не було світла, окрім як від офірних свічок. Ганнібал наблизився до мармурової статуї Жанни д’Арк біля південного порталу. Яруси свічок перед нею мерехтіли на протязі, котрим тягнуло з-під дверей. Ганнібал притулився спиною до темної колони й крізь язички полум’я задивився в обличчя діви. Палаючий одяг матері. Червоні пломінці відбивалися в його очах.

Світло свічок грало на обличчі Святої Жанни, надаючи йому несподіваних виразів, випадкових, мов мелодія дзвоників на вільному вітерці. Спогади, спогади… Ганнібал подумав, чи зі своїм досвідом Св. Жанна воліла б іншої згадки про себе, як не через вогонь. Він знав, що його мати воліла б.

Почулися кроки церковного сторожа, спершу наблизилося дзеленькання його ключів, відбиваючись від ближніх стін і високої стелі, звук його ходи двоївся, темна височінь відгукувалася на кроки долі.

Спершу він помітив очі Ганнібала, що світилися червоним у сяйві свічок, і древній жах заворушився в ньому. Шия в сторожа оніміла, він перехрестився рукою з ключами. Ах, та це всього лише людина, до того ж молода. Сторож змахнув ключами перед Ганнібалом, мов кадилом.

— Вже час, — проголосив він, кивнувши головою.

— Так, вже час, і час цей минулий, — погодився Ганнібал і вийшов крізь бічні двері у ніч.

35

На той бік Сени через місточок Дубле, потім вуличкою Бушері, де з підвального джаз-клубу чується сміх і звуки саксофона. Двоє курять під аркою, подих кайфу долітає від них. Дівчина навшпиньках тягнеться поцілувати хлопця в щоку, Ганнібал відчуває її поцілунок, ніби на своєму обличчі. Осколки вуличної музики мішаються з музикою, що звучить у його голові, додають темпу, ритму, пульсу.

По вулиці Данте, потім перетнути широкий бульвар Сен-Жермен, відчуваючи місячне світло потилицею, далі поза музеєм Клюні[90] на вулицю Еколь Медесин, а там і нічний вхід, над яким горить тьмяна лампочка. Ганнібал відімкнув замок і ввійшов у медичну школу.

Сам-один у будинку, він перевдягся у білий халат і перечитав список завдань. Його ментором і науковим керівником був професор Дюма, талановитий анатом, котрий, замість того щоб заробляти собі на життя практикою, кохався у викладанні. Дюма був метким академістом, але не мав необхідної хірургу зухвалості. Він вимагав, щоб кожен студент писав листа анонімному трупові, котрого буде розтинати, дякуючи цьому донору за привілей вивчення саме його чи її тіла, включно з запевненнями в тому, що до тіла буде явлено повагу, воно буде завжди прикрите в ті моменти, коли не вивчається.

До завтрашніх лекцій Ганнібал мусив приготувати два препарати: грудну клітку з неушкодженою серцевою сумкою-перикардом та акуратну диссекцію черепа.

Ніч у макроанатомічній лабораторії. У просторій кімнаті з високими вікнами й великим вентилятором було доволі прохолодно, тож просякнуті формаліном, накриті простирадлами трупи могли лежати на двадцяти столах цілу ніч. Влітку після робочого дня їх треба було повертати до контейнера. Нещасні тільця під намітками, незатребувані родичами, виснажені, знайдені десь у бічних вуличках, вони померли зіщуленими, обіймаючи себе, поки не задубіли, і тільки потім, у формаліновій ванні, їм нарешті було подаровано розслаблення. Хирляві, наче голопуцьки, мізерні, мов замерзлі в снігу птахи, чию шкіру роздирають зубами голодні люди.

Ганнібалові здавалося недоречним, що при сорока мільйонах загиблих у війні студенти-медики змушені працювати з трупами, котрих так довго вимочували у формаліні, що аж усі кольори з їхніх органів вилиняли.

Іноді щастило і школі діставалися трупи розстріляних у фортах Монруж і Фресне або жертв гільйотини чи шибениці з в’язниці Санте.[91] Ганнібалові поталанило з кандидатом на диссекцію черепа, з контейнера на нього якраз дивилася голова пацієнта Санте — колобок, запечений в соломі з кров’ю. Школа вже кілька місяців дарма очікувала на новий мотор для хірургічної пилки, тож Ганнібал тим часом переробив американський дриль, припаявши до його жала невеличке роторне лезо. Великий, як хлібний ящик, перетворювач струму дзижчав ледь не голосніше за саму пилку.

Ганнібал уже закінчив розтин грудної клітки, аж раптом, як часто траплялось, погасло світло. Чекаючи на увімкнення електрики, він при гасовій лампі порався біля контейнера, змивав солому й кров з обличчя препарату.

Коли ввімкнули світло, він, не гаючи часу, зрізав купол черепа разом зі скальпом, зробив корональну диссекцію, оголивши мозок. Тоді вприснув у великі кровоносні судини кольорового гелю, намагаючись якомога делікатніше протикати мозкову оболонку dura mater. Марудна робота — залишити тверду оболонку майже неушкодженою, але схильний до театральних ефектів професор волів персонально відкривати завісу мозку на очах студентів.

Його легка долоня в гумовій рукавичці спочивала на відкритому мозку. Оповитий спогадами, з порожнечами у власній пам’яті, він через доторк мріяв прочитати минуле мертвої людини і зусиллям волі пригадати своє.

Нічна лабораторія — гарне місце для роздумів, де тишу порушить хіба брязк інструмента або інколи на початку розтину стогін препарату, якщо у його внутрішніх органах збереглося трохи повітря. Ганнібал акуратно виконав диссекцію лівого боку обличчя, потім нарисував обидва боки голови — анатомічні ілюстрації теж входили до його обов’язків стипендіата.

Тепер йому залишалося тільки віднести на постійне зберігання структуру м’язів, нервів і судин обличчя. Тримаючи долоню у рукавичці на голові препарату, Ганнібал рушив у глиб свого мозку, ввійшов до передпокою палацу пам’яті. Вибрав музику, і в коридорах зазвучав струнний квартет Баха; швидко проминувши зали Математики й Хімії, він діставсь до кімнати, яку недавно переніс до себе з музею Карнавале[92] і назвав залом Черепа. За кілька хвилин усе було розташовано на належних місцях, він узгодив анатомічні деталі зі стилем експозиції Карнавале, приділивши увагу тому, щоб синяві вени обличчя не губилися на фоні синіх ниток гобеленів.

Упоравшись із залом Черепа, він затримався на хвильку біля входу, в залі Математики. То була чи не найстарша частина його палацу. Йому схотілося знов пережити відчуття, що заполонило семирічного хлопчика, коли він зрозумів теорему, доведення якої показав йому пан Яков. Тут зберігалися всі лекції пана Якова із замку, але не було жодного слова з мисливського будиночка.

Все, що трапилося там, перебувало поза межами палацу пам’яті, хоча ховалося неподалік, десь у найтемніших хижках його сновидінь, обсмалених і чорних, але, щоб дістатись туди, він мусив вийти з палацу. Мусив перейти сніг, у який вмерзли заляпані кров’ю й мозком пана Якова сторінки роздертого Гюйгенсового «Трактату про світло».

У палаці він за бажанням умикав або вимикав музику, а там він не контролював звуків і якийсь із них міг його вбити.

Він виринув із палацу пам’яті на поверхню свідомості й побачив, що повернувся до свого вісімнадцятирічного тіла, яке сиділо біля столу в анатомічній лабораторії, поклавши руку на чийсь мозок.

Ще з годину він малював. Завершений малюнок точно відображав розкриті вени й нерви препарату, що покоївся на столі. Ціла частина обличчя не мала нічого спільного з оригіналом. Це було лице з хижок. Лице Владіса Ґрутаса, котрого Ганнібал називав Синьооким.

П’ять прогонів угору вузькими сходами до комірчини над медичною школою і сон.

Низька частина косої стелі мансарди мала японський вигляд, вона гармоніювала з його низьким ліжком. У високому кутку кімнати стояв стіл. Стіни навкруг столу і над ним були рясно завішані замальовками розтинів, безкінечними анатомічними ілюстраціями. На кожнім малюнку були виписані точно всі органи й судини, а от обличчя персонажів походили з його сновидінь. На все це з верхньої полиці дивився ікластий череп гібона.

Дух формаліну він ретельно змивав із себе внизу, а решта хімічних запахів лабораторії взагалі не досягали його височіні в цьому старезному, продутому вітрами будинку. Він не впускав до себе в сни ані гротескних образів мерців, ані недооброблених препаратів, ані зарубаних чи повішених, яких йому іноді доводилося забирати з в’язниць. Існував лиш один образ, лиш один звук, що міг його збудити зі сну. І він ніколи не знав, коли той трапиться знову.

Місяць низенько. Місячне сяйво, розмите хвилястою, пухирчатою шибкою, скрадається по Ганнібаловому обличчю до мовчазної стіни. Воно торкається Мішиної руки на малюнку над його ліжком, повзе до понівечених облич на анатомічних рисунках, маркує образи з його снів і нарешті сягає черепа гібона, спершу яскраво освітлюючи великі білі ікла, а потім і лоб над глибокими очними западинами. З темряви свого черепа гібон дивиться на сплячого Ганнібала. У нього зараз дитяче обличчя. Зі стогоном він повертається на бік, відсмикуючи руку од невидимого хапуна.

Він стоїть у клуні, пригорнувши до себе Мішу, вона кашляє. Каструльник мацає плоть її рук і щось каже, але жодного звуку не виходить із його рота, тільки його гидкий віддих видно в морозному повітрі. Міша тулиться обличчям до грудей Ганнібала, щоб сховатися від подихів Каструлъника. Щось говорить Синьоокий, аж ось вони співають, дуркують. Він бачить миску й сокиру. Кидається на Синьоокого, колюче підборіддя, смак крові, вони тягнуть Мішу геть. У них є сокира й миска. Він виривається й біжить слідом за ними, так пооовільно рууухаються ноги, за дверима той Синьоокий і Каструльник підняли Мішу за руки, висячи, вона щосили вивертає голову назад і над закривавленим снігом до нього лине її клич…

Ганнібал прокинувся, задихаючись, він чіплявся за кінчик сновидіння, щільно заплющивши очі, силувався повернутися до тієї миті, коли перервався його сон. Закусивши край подушки, він намагався його детально пригадати. Як називали одне одного ті люди? Які в них імена? Коли він перестав чути звуки? Він не може пригадати, коли втратив цю здатність. Йому було конче потрібно знати, як вони звали одне одного. Він мусив додивитися цей сон до кінця. Він намагався з палацу пам’яті перейти до темних схованок повз розкидані на снігу рештки мозку пана Якова, але не зміг. Він міг витримати образ палаючого на матері одягу, своїх мертвих батьків, Берндта і пана Якова посеред двору. Міг у хаті бачити з балкона, до якого вони з Мішею були прикуті, як унизу рухаються мародери. Але він не міг перейти далі тієї миті, де Міша, підвішена в повітрі, повертає голову, щоб глянути на нього. Що відбувалося після цього, він не міг пригадати, тільки те й пам’ятав, як набагато пізніше його, з ланцюгом на шиї, знайшли солдати, як потім їхав із ними на танку. Він дуже хотів пригадати. Він мусив згадати. Зубиувигрібнійямі. Цей спалах не траплявся часто; зараз він аж сів у ліжку. Подивився на гібона в місячному сяйві. Зуби набагато менші за ці. Дитячі зуби. Не страшні. Майже як мої. Я мушу почути голоси, що ллються з їхнім гнилим диханням, я знаю, чим тхнуть їхні слова. Я повинен згадати їхні імена. Я мушу знайти їх. І знайду. Як мені допитати самого себе?

36

Професор Дюма писав м’яким круглим почерком, не схожим на лікарський. У його цидулці йшлося: «Ганнібале, чи не могли б ви розглянути можливість якихось ваших дій стосовно Луї Фера в Санте?»

До записки професор додав вирізку з газети, у якій повідомлялося про вирок Фера і деякі подробиці про нього самого: Фера з Ліона, незначний функціонер режиму Віші, не відзначався тісною співпрацею з окупантами, але пізніше був заарештований німцями за те, що підробляв і продавав талони на харчі. Після війни був звинувачений у співучасті У воєнних злочинах, але виправданий через нестачу свідчень. Тепер французький суд оголосив йому вирок за вбивство з приватних причин двох жінок у 1949 й 1950 роках. Протягом найближчих трьох днів його мають стратити.

В’язниця Санте розташована у чотирнадцятому окрузі, недалеко від медичної школи. За чверть години Ганнібал був уже там.

У дворі робітники міняли труби дренажної системи — там, де з 1939 року, після скасування публічних страт, відрубували голови гільйотиною. Охоронці біля воріт знали Ганнібала в обличчя, тож вони одразу його впустили. Роблячи запис у книзі відвідувачів, він помітив угорі сторінки прізвище інспектора Попіля.

З великої бічної кімнати у центральному коридорі чулося постукування. Проходячи повз прочинені двері, Ганнібал побачив знайоме обличчя. Державний кат Анатоль Турно, знаний як Мсьє де Парі, особисто привіз гільйотину з її гаража на вулиці Томб-Ісвар[93] і тепер встановлював її в тюремному приміщенні. Він мастив коліщатка мутона,[94] щоб на них легко з’їхало лезо.

Мсьє де Парі був перфекціоністом. З делікатності він завжди тримав накритою верхню частину своєї машини, щоб його пацієнт не міг бачити леза.

Луї Фера утримувався на другому поверсі першого корпусу Санте в камері смертників, відділеній від інших камер коридором. Гудіння перевантаженої в’язнями тюрми долинало до його камери хвилями зойків, мурмотіння й вигуків, посеред яких він добре чув гепання кувалди Мсьє де Парі, котрий на нижньому поверсі продовжував процес зборки.

Луї Фера був миршавим темноволосим чоловічком зі свіжо виголеною шиєю й потилицею. На тімені в нього залишили довгий чуб, асистенту Мсьє де Парі зручніше буде вхопити Фера за волосся, ніж за його маленькі вушка.

Фера сидів на тапчані у кальсонах, мацаючи великим і вказівним пальцями хрестика, що на ланцюжку звисав із його шиї. Свої штани й сорочку він акуратно виклав на стільці так, ніби там хтось щойно сидів і раптом десь випарувався з одежі. Черевики стояли точно під манжетами штанів. Одяг лежав на стільці в анатомічно достовірній позі. Поява Ганнібала не змусила Фера підняти очі.

— Доброго дня, мсьє Луї Фера, — привітався Ганнібал.

— Мсьє Фера вийшов, я тут замість нього, — озвався Фера. — Що вам треба?

Ганнібал, не повертаючи голови, покосився в бік одягу.

— Я хотів попросити, щоб він пожертвував своє тіло медичній школі, на благо науки. З ним поводитимуться шанобливо.

— Ви заберете його тіло куди захочете. Потягнете будь-куди.

— Я не маю права і не зробив би цього, навіть якби мав, я не можу забрати тіло без його дозволу. Тим паче кудись потягти.

— Ага, ось і мій клієнт, — промовив Фера.

Він одвернувся від Ганнібала і почав тихо радитися з одягом, мов той тільки-но зайшов до камери і всівся на стілець. Фера обернувся до ґрат.

— Він хоче знати, у чім його вигода, щоб віддавати вам тіло.

— П’ятнадцять тисяч франків його родичам.

Фера обернувся до одягу, а потім знов до Ганнібала.

— Мсьє Фера каже: «Нахер тих родичів, хай вони простягнуть руку, а я в неї насеру!» — Фера притишив голос: — Пробачте йому, він роздратований, але серйозність питання вимагає від мене точної цитати.

— Я цілком вас розумію, — сказав Ганнібал. — А як ви вважаєте, чи він не міг би переказати свій гонорар на щось, що могло б роздратувати його родичів, можливо, це принесе йому задоволення, мсьє..?

— Можете звати мене Луї — у нас із Фера однакові імена. Ні. Я вважаю його дуже впертим. Мсьє Фера живе дещо відстороненим від себе життям. Він каже, що має дуже незначний вплив сам на себе.

— Розумію, він не самотній у цьому сенсі.

— Мені важко повірити, ніби ви щось розумієте, ви самі не більше, як дитя… тобто школяр.

— Але ви можете мені допомогти. Кожен студент школи медицини пише приватного листа подяки донору, з котрим він матиме справу. Знаючи так добре мсьє Фера, ви могли б допомогти мені скласти подячного листа. Просто на випадок того, що він погодиться на пропозицію.

Фера потер лоба. У нього виявилися зайві кісточки на пальцях — видно, колись вони були поламані, а потім неправильно зрослися.

— Хто його читатиме, окрім самого мсьє Фера?

— Лист висітиме на шкільній дошці, якщо він того забажає. Весь факультет його побачить, знамениті і впливові люди. Він може дозволити опублікувати того листа в «Le Canard Enchione».[95]

— Що саме ви могли б йому написати?

— Я звернувся б до нього як до щедрої людини, котра своїм подарунком на користь французького народу зробила свій внесок у науку, у прогрес медицини на благо майбутніх поколінь дітей.

— Забудьте про дітей. Дітей геть.

Ганнібал швидко начеркав вітальну формулу в своєму блокноті. «Як на вашу думку, так буде респектабельно?» Показуючи блокнот із написом, він доволі високо підняв руку, щоб мсьє Фера подивився вгору і можна було прикинути довжину його шиї.

Не дуже довга шия. Якщо Мсьє де Парі не вхопить його міцно за волосся, мало що залишиться нижче під’язикової кістки, навряд чи згодиться для фронтальної експозиції шийного трикутника.

— Ми не повинні забувати про його патріотизм, — сказав Фера. — Коли Великий Шарль[96] віщав із Лондона, хто відгукнувся? На барикадах був Фера! Вів ля Франсе!

Ганнібал помітив, як від патріотичного натхнення на лобі зрадника Фера напружилися жили, як на його шиї нап’ялися яремна вена й сонна артерія. Ця голова напрочуд придатна для ін’єкцій.

— Авжеж, хай живе Франція! — підтримав його Ганнібал і подвоїв зусилля. — Ми наголосимо в листі на тому, що його називали вішістом, хоча насправді він був учасником руху опору, так?

— Безперечно.

— Він рятував парашутистів, напевне?

— Траплялися випадки.

— Проводив диверсійні акції?

— Дуже часто й не зважаючи на власну небезпеку.

— Намагався захистити євреїв?

Коротка пауза.

— Так. Ризикуючи собою.

— Певне, його піддавали тортурам, його зламані пальці стали жертвою на вівтарі вільної Франції?

— Він все’дно зміг гордо віддати честь, коли Великий Шарль повернувся, — запевнив Фера.

Ганнібал поставив крапку.

— Я тут намітив головні аспекти, то чи можете ви передати йому мої нотатки?

Фера взяв аркуш і прочитав, тикаючи пальцем у кожний пункт, киваючи, щось мурмочучи сам до себе.

— Ви можете звернутися до його друзів по руху опору по додаткові коментарі, я назву вам їхні імена. Хвилиночку.

Фера, обернувшись спиною до Ганнібала, впритул нахилився до одягу. І скоро повернувся з рішенням.

— Ось відповідь мого клієнта: «До сраки. Передайте юному мудаку, що я поставлю свій підпис тільки після того, як побачу й покуштую снодійне». Вибачаюся, але це буквальна цитата. — Фера конфіденційно подався ближче до дверної решітки. — Тут є люди, котрі розповіли йому, що він може отримати достатньо лаудануму[97] — достатньо, щоб не звертати увагу на ніж. «Заснути й не чути сліз» — так я сформулював би це в судовому засіданні. Скажімо, медична школа Сен-П’єр дає лауданум в обмін за… такий дозвіл. А ви даєте?

— Передайте йому, що я скоро повернуся з відповіддю.

— Я довго не чекатиму, — сказав Фера. — Ось-ось прийдуть із Сен-П’єр.

Він заговорив голосніше і вчепився у комір своєї натільної сорочки, ніби оратор на трибуні у вирізи жилетки.

— Я уповноважений вести перемовини від його імені також із посланцями Сен-П’єр. — А потім ближче до ґрат і тихіше: — Ще три дні, і бідний Фера стане мертвим, а я буду в жалобі й без клієнта. Ви медик. Як ви вважаєте, це боляче? Боляче буде мсьє Фера, коли вони…

— Абсолютно ні. Найнеприємніший період зараз. Очікування. А сам процес — аніскілечки.

Ганнібал вже відійшов, та Фера знову покликав його, і він повернувся.

— Студенти не будуть насміхатися з нього, з його органів?

— Звичайно ж, ні. Препарат завжди лежить накритий, відкриті тільки робочі ділянки.

— Навіть якщо він дещо… незвичайний?

— У якому сенсі?

— Якщо в нього є, скажімо, якісь недорозвинуті органи?

— Таке трапляється часто і не є причиною для якогось гумору, — сказав Ганнібал. Він кандидат до анатомічного музею, а там до донорів ставляться без поваги.

Гупання катового мушкеля віддавалося посмикуванням у кутиках очей Луї Фера, коли він сів на тапчані, поклавши руку на рукав свого компаньйона на стільці. Ганнібал зрозумів, що він уявляє собі зібрану машину: ось стояки, ось ніж із лезом, захищеним шматком надрізаного вздовж садового шлангу, а внизу приймач.

Здригнувшись, Ганнібал зрозумів, на що схожий приймач. Це ж дитяча ванночка. Ніби ніж упав — так Ганнібалів мозок відкраяв цю думку, і в раптовій тиші душевний біль Луї здався йому таким знайомим, як вени на обличчі цього чоловіка, як артерії на його власному обличчі.

«Я дістану йому лауданум, — вирішив Ганнібал, подумавши собі. — Не буде лаудануму, куплю опіуму десь у вуличних торговців».

— Дайте мені бланк. Отримаєте заяву, коли принесете наркотик.

Ганнібал глянув на Луї Фера, прочитав його обличчя так само уважно, як до того його шию, учув запах страху і сказав:

— Луї, спитайте у свого клієнта. Всі війни, всі страждання й муки, що траплялися впродовж століть до його народження, до його життя, яким чином вони його хвилюють?

— Ніяким.

— То чому його хвилює те, що відбуватиметься після його життя? Це безпечальний сон. Різниця тільки в тім, що він ніколи не прокинеться з того сну.

37

Оригінальні дереворити, з яких друкувалися ілюстрації до великого анатомічного атласу Везалія [98]«De Fabrica», були знищені в Мюнхені під час Другої світової війни. Доктор Дюма ставився до гравюр, як до священних реліквій, горе й почуття образи спонукали його до думки про створення нового анатомічного атласу. Він мав стати кращим у ряду атласів, які з’явилися за чотири століття після Везалієвої «Будови людського тіла».

Дюма впевнився в тому, що рисунки краще передають анатомічні деталі, ніж фотографії, вони незамінні при читанні мутних рентгенівських знімків. Доктор Дюма був чудовим анатомом, але він не був художником. На превелике щастя, йому на очі трапився учнівський малюнок жаби, зроблений Ганнібалом, відтоді він стежив за успіхами хлопця і забезпечив йому стипендію в медичній школі.

Ранній вечір у лабораторії. Вдень доктор Дюма на своїй лекції зробив диссекцію внутрішнього вуха і полишив його Ганнібалові, котрий тепер у п’ятикратному збільшенні малював крейдою на дошці кохлеарні[99] кісточки.

Прозвучав нічний дзвоник. Ганнібал очікував на прибуття з Фресне тіла розстріляного. Він зрушив із місця каталку й поштовхами погнав її вздовж довгого коридору до нічного входу. Одне коліщатко клацало на кам’яній долівці, і він загадав собі не забути його полагодити.

Разом із трупом прибув інспектор Попіль. Двоє санітарів перекинули незграбний вантаж, із якого ще й капотіло, зі своїх нош на каталку й поїхали геть.

Якось леді Мурасакі, дратуючи Ганнібала, сказала, що Попіль зовні схожий на красеня-актора Луї Журдана.[100]

— Доброго вечора, інспекторе.

— Я маю сказати вам кілька слів, — відповів на це Попіль, аж ніяк не схожий на Луї Журдана.

— Нічого, якщо я буду працювати, поки ми розмовлятимемо?

— Нічого.

— Тоді ходімо.

І Ганнібал покотив візок по коридору, коліщатко клацало тепер голосніше. Певне, проблема з підшипником. Попіль потримав прочинені двері лабораторії.

Як Ганнібал і думав, численні рани в грудях, спричинені кулями стрільців в’язниці Фресне, майже висушили тіло. Воно вже годилося для трупного контейнера. Процедура могла почекати, але Ганнібалові кортіло дізнатися, чи в трупній кімнаті Попіль втратить останні залишки своєї схожості на актора Журдана, чи вплине тамтешня обстановка на його свіжий вигляд.

У прилеглу до лабораторії голу кімнату з цементною долівкою вели подвійні двері з гумовим ущільнювачем. Круглий контейнер із формаліном, діаметром дванадцять футів, накривався цинковою лядою. В ляді було кілька люків на довгих горизонтальних завісах. У кутку кімнати у кремаційній печі догорав мотлох дня, сьогодні це були різноманітні вуха.

Над контейнером висів ланцюговий коловорот. Помічені прив’язаними до них номерками трупи, кожний у ланцюговій упряжі, були причеплені до балки по діаметру контейнера. Зі стіни стирчав великий вентилятор із запилюженими лопатями. Ганнібал його ввімкнув і відчинив важкий металевий люк контейнера. Підтягнув тіло, надів на нього упряж, гойднув лебідку, і перекинутий через борт труп занурився у формалін.

— Ви приїхали з ним із Фресне? — запитав Ганнібал під булькотіння рідини.

— Так.

— Ви були присутні на екзекуції?

— Так.

— Навіщо, інспекторе?

— Я його заарештовував. Якщо я його довів до того місця, я мушу і сам там бути.

— Це питання совісті, інспекторе?

— Смерть є наслідком того, що я зробив. Я вірю в наслідки. Ви обіцяли лауданум Луї Фера?

— Лауданум продається легально.

— Але не завжди легально призначається.

— Це звичайна практика з приреченими, в обмін на тіло. Я певен, ви це самі знаєте.

— Знаю. Але не давайте йому наркотик.

— Фера один із ваших? Ви хочете, щоб він був тверезий?

— Так.

— Ви хочете, щоб він відчув усі наслідки, інспекторе? Либонь, ви попросите, щоб Мсьє де Парі зняв накривку зі своєї гільйотини, щоб Фера тверезими очима побачив лезо?

— Мої причини — це мої причини. Від вас лиш вимагається, щоб ви не давали йому лауданум. Якщо я побачу, що він під наркотиком, ви ніколи не отримаєте лікарської ліцензії у Франції: розгляньте таку можливість тверезо.

Ганнібал упевнився, що кімната не справила враження на Попіля. Інспекторські навички в ньому переважали все інше.

Попіль промовив, одвернувшись від Ганнібала:

— Це була б ганьба, а ви такий талановитий. Я радію з ваших успіхів. Ви робите щасливою вашу сім’ю… вона… пишається вами. На добраніч.

— Добраніч, інспекторе. Дякую за квитки в оперу.

38

Вечір у Парижі. Тихий дощ, блискуча бруківка. Крамарі замикають свої магазини на ніч, женуть дощову воду до ринв, скручених з обривків килимів. Маленький «двірник» на лобовому склі шкільного фургона був вакуумного типу, його робота залежала від розрідження у впускному колекторі, тож Ганнібалові, щоб очистити шибку, доводилося не раз скидати газ у короткій поїздці до в’язниці Санте.

Він заїжджав у ворота задом, холодний дощ падав йому за комір, коли він висунув голову з бокового вікна, щоб краще бачити, куди здає, охоронець не вийшов із будки, щоб його спрямувати.

У головному коридорі Санте асистент Мсьє де Парі поманив його до кімнати з машиною. На ньому був цератовий фартух, а на додачу й чохол із такого ж краму прикривав його новий дербі-капелюх. Він встановив щиток перед своїм робочим місцем проти ножа, щоб захистити собі черевики і манжети.

Довга, вистелена цинком плетена корзина, готова скоро прийняти тіло, стояла поряд із гільйотиною.

— Щоб не було ніяких мішків, це наказ начальника тюрми, — сказав він. — Заберете корзину, а потім повернете. Чи ввійде вона в машину?

— Так.

— Може, поміряти?

— Ні.

— Та дійсно, якось його притулите комплектом. Голову засунемо йому під пахву. Всі тут, вони в сусідній кімнаті.

У побіленій кімнаті з високими ґратчастими вікнами лежав на каталці Луї Фера, прив’язаний до баскулі — дошки, на якій кладуть під гільйотину. Зверху на нього падало жорстке світло потужних ламп. У його руці стирчала голка крапельниці.

Над ним стояв і щось стиха говорив, притіняючи очі Фера від різкого світла своєю рукою, інспектор Попіль. Тюремний лікар приладнав крапельницю і пустив трохи прозорої рідини.

Попіль не підняв очей, коли в кімнату ввійшов Ганнібал.

— Пригадайте, Луї, — говорив Попіль. — Я хочу, щоб ви пригадали.

Луї одразу зауважив появу Ганнібала і скосив на нього очі. Лише тоді його помітив Попіль і підняв руку у застережливому жесті, щоб той не підходив ближче. Інспектор впритул нахилився до мокрого від поту обличчя Луї Фера.

— Скажіть мені.

— Я поклав тіло Сендрін у два мішки. Я зважив їх на пружних терезах, і рими полилися…

— Забудьте Сендрін, Луї. Пригадайте. Хто виказав Клаусу Барб’є,[101] де переховують дітей, котрих він потім відправив на Схід? Я хочу, щоб ви пригадали.

— Я спитав у Сендрін, я їй сказав: «Просто доторкнися…» Але вона сміялася з мене, і вірші полилися.

— Ні. Не Сендрін, — перебив його Попіль. — Хто виказав нацистам дітей?

— Я не можу думати про нестерпне.

— Тільки раз перетерпіти, і ви пригадаєте.

Медик додав ще трохи ліків у вену Луї і розтирав йому руку, щоб вони швидше всотувалися.

— Луї, ви мусите пригадати. Клаус Барб’є відправив дітей до Аушвіцу.[102] Хто виказав йому, де їх переховували? Це ви сказали йому?

Лице Луї було сірим.

— Мене заарештувало гестапо за підробку продуктових карток, — промовив він. — Коли вони зламали мені пальці, я здав їм Парду… Парду знав, де ховалися сироти. Взамін за них він зберіг собі голову на плечах і цілі пальці. Зараз він — мер Трен-ля-Форе. Я все бачив, але не міг допомогти. Вони дивилися на мене через задній борт машини.

— Парду, — повторив Попіль. — Дякую вам, Луї. Попіль вже одвернувся, та тут Фера покликав його:

— Інспекторе?

— Що, Луї?

— Коли нацисти кидали дітей у вантажівку, де в цей час була наша поліція?

Попіль заплющив очі на хвильку, потім кивнув наглядачеві, і той відчинив двері до гільйотинної кімнати. Ганнібал побачив священика і Мсьє де Парі, котрі стояли обабіч машини. Асистент ката зняв ланцюжок з хрестиком із шиї приреченого і вклав його йому в прив’язану до тіла руку. Луї кинув погляд на Ганнібала. Підвів голову й розкрив рота. Ганнібал підступив до нього впритул, і Попіль не зробив спроби його зупинити.

— Куди віддати гроші, Луї?

— У Сен-Сульпіс.[103] Не в ящик для бідних, а в ящик для душ у Чистилищі. Де наркотик?

— Я ж обіцяв.

У Ганнібала в піджачній кишені лежала пляшечка зі слабеньким розчином опіуму.

Наглядач і помічник ката одностайно відвернулись. Попіль не відвів очей. Ганнібал притулив пляшечку до губ Луї, і той лигнув усе разом. Тоді мотнув головою в бік своєї руки і знову розтулив губи. Ганнібал встиг покласти йому до рота ланцюжок із розп’яттям, перш ніж вони повезли його під ніж.

Ганнібал бачив, що на душі в Луї таки полегшало. Каталка підстрибнула на порозі гільйотинної кімнати, і наглядач зачинив двері.

— Він хотів, щоб його хрестик залишився не ближче до серця, а в його голові, — промовив Попіль. — Ви знали, чого він хотів, чи не так? Що вас так пов’язало з Луї?

— Спільна цікавість до того, де була поліція, коли нацисти вантажили дітей у машини. Ось що нас пов’язало.

Попіль його мало не вдарив. Утримався. Захлопнув свій нотатник і вийшов з кімнати.

Ганнібал тут же звернувся до лікаря:

— Докторе, що це за субстанція?

— Суміш тіопенталу натрію і ще двох снодійних. Її використовують на допитах у Сюрте.[104] Іноді допомагає вивільнити заблоковані спогади. У приречених.

— Тоді ми мусимо враховувати присутність цього компоненту в лабораторних аналізах крові. Можу я отримати рецепт?

Лікар вручив йому пляшечку.

— Формула і дозування на етикетці.

З сусідньої кімнати почулося важке «гуп».

— Я радив би вам трохи зачекати, — сказав лікар. — Нехай Луї заспокоїться.

39

Ганнібал лежав на низькому ліжку в своїй мансарді. Полум’я свічок мерехтіло на обличчях, які він замальовував зі своїх сновидінь, тіні вигравали на черепі гібона. Він задивився в порожні очниці мавпи і, закусивши собі нижню губу, імітував гібонові ікла. Поруч із ним стояв заводний грамофон з рупором у формі лілеї. У руці в нього стирчала голка, у шприці був той коктейль, що використовувався на допиті Луї Фера.

— Міша, Міша, я йду. Вогонь на платті його матері, офірні свічки перед Святою Жанною. Голос сторожа: «Вже час».

Він увімкнув грамофон і опустив на платівку, на якій були записані дитячі пісні, важке вирло з товстою голкою.

Платівка була подряпана, звук жерстяний і кволий, але він його вразив.

Він втопив плунжер шприца на чверть дюйма, і розчин обпік йому вену. Він потер собі руку, щоб ліки швидше всотувалися. Блимали свічки, Ганнібал не відривав погляду від намальованих облич людей із його марень і намагався примусити їх ворушити губами. Може, вони спершу заспівають, а потім назвуть свої імена. Ганнібал сам почав співати, щоб спонукати до співу їх.

Як не міг він оживити гібона, так само він не міг примусити рухатися їхні обличчя. Проте саме безгубий гібон перший посміхнувся своїми іклами, його нижня щелепа перекосилася в гримасі, а відтак і той Синьоокий посміхнувся, виразом свого обличчя обпалив мозок Ганнібала. А далі запах диму, у будиночку палають дрова і дим висить шарами у холодній кімнаті, трупні віддихи чоловіків, що стовпилися навкруг них із Мішею перед каміном. Потім їх ведуть до клуні. У клуні розкидано дитячий одяг, чужий, чимось заляпаний. Він не чує, про що балакають чоловіки, не чує, якими іменами вони називають одне одного, аж ось звучить спотворений голос Каструльника: «Берімо її, все’дно вона помре. А він залишиться свіжеееееньким трохи надовше». Він відбивається, кусається, і напливає картина, яку йому нестерпно бачити: Міша висить у їхніх руках, метляє ногами над скривавленим снігом, пручається, оглядається на нього.

«АННІБА!!!» — чує він її голос…

Ганнібал сів у ліжку. Рука, різко зігнута в лікті, сама додавила плунжер шприца до кінця.

А тоді клуня попливла кругом нього.

«АННІБА!!!»

Ганнібал вирвався, побіг до виходу вслід за ними, йому прищемили руку дверима клуні, тріснули кістки, Синьоокий оглянувся з піднятим поліном, вдарив його по голові, знадвору почулося гепання сокири, і знову настала рятівна тиша.

Ганнібал борсався на ліжку, намагаючись сфокусувати зір на тінях, що пропливали по стіні.

Після того. Після того, чого він не міг бачити, не міг чути, не міг пережити. Заходить у дім, на скроні в нього засохла кров, у плечі стріляє біль, він прикутий до перил над сходами, на нього накинули якусь шмату. Грім… ні, то вибухи артилерійських снарядів у лісі, чоловіки перед каміном оточили шкіряну торбу кухаря, вони зривають із себе емблеми й жетони і кидають іх у торбу разом із документами, вивертають папери з портмоне і ладнають собі на руки пов’язки Червоного Хреста. Раптом ревіння і сліпучий спалах фосфорного снаряда, що влучив у башту мертвого танка на подвір’ї, і вже будиночок горить, горить. Бандити вибігають у ніч, до свого напівгусеничного фургона, лиш кухар, майстер фальшувати документи, затримується у дверях. Прикриваючи собі рюкзаком обличчя від жару, він дістає з кишені великого ключа і кидає його Ганнібалу одночасно з новим вибухом, вони з ним навіть не встигли почути виття того снаряда, будинок здригається, нахиляється балкон, Ганнібала притискає до перил, кухаря накриває сходами. Ганнібал чує, як тріщить його волосся в язиках полум’я, а потім він уже надворі, з ревінням стартує фургон і зникає в лісі, жевріє край шмати, що висить на нім, від вибухів здригається земля й осколки свистять повз нього. Він гасить ковдру, що жевріє, об сніг, і чвалає геть, геть, рука обвисла.

Сірий світанок над дахами Парижа. У грамофона в мансарді закінчився завод, він зупинився, свічки догоріли. Очі Ганнібала розплющені. Обличчя на стінах застигли. Вони знову перетворилися на етюди пастеллю, пласкі аркуші, яких торкається протяг. На черепі гібона його звичайний вираз. Починається день. Світло надходить. Нове світло звідусіль.

Під низьким сірим небом Литви у Вільнюсі міліцейський седан «шкода», лякаючи пішоходів, звернув із ділової вулиці Свентарагіо[105] у бічний провулок біля університету, люди відскакували на тротуари і стиха лаялися. Авто зупинилося перед недавно побудованим росіянами багатоквартирним будинком, котрий посеред старого кварталу виглядав якимсь одороблом. Високий чоловік у радянському військовому строї вийшов із машини і, провівши пальцем вниз по ґудзиках кітеля, натиснув кнопку поряд з табличкою «Дортліх».

40

Дзвінок пролунав у квартирі на третьому поверсі, де лежав старий, стіл поряд із його ліжком було заставлено ліками. На стіні над ліжком коливався маятник швейцарського годинника. Від годинника до подушки тягнувся шнур. Ще кріпкий був чоловік, але вночі, коли його охоплював страх, він міг потягнути за шнур і почути посеред темряви бій годинника, переконатися, що він ще не мертвий. Хвилинна стрілка рухалася стрибками. Йому ввижалося, ніби маятник, хитаючись туди-сюди, вирішує, коли ж пробити йому смертну годину.

За власним хрипким диханням старий не розчув дзижчання дзвінка. До нього долетів вже голос домробітниці з сіней, а потім і вона сама просунула у двері наїжачену чепчиком голову.

— Ваш син, пане.

Відсторонивши її, до кімнати зайшов лейтенант Дортліх.

— Привіт, батьку.

— Я ще не мертвий. Рано мене грабувати.

Старому було незвично від того, що злість спалахує у нього в голові, але вже не торкається його серця.

— Я приніс тобі шоколаду.

— Віддай його Бергід, коли йтимеш геть. Тільки не зґвалтуй її. Прощавайте, офіцере Дортліх.

— Пізно вже так поводитися. Ти вмираєш. Я прийшов взнати, чи не міг би я ще щось для тебе зробити, зрештою, це я організував тобі цю квартиру.

— Міг би змінити собі прізвище. Скільки разів ти змінював собі хазяїв?

— Скільки було треба, щоб залишитися живим.

На Дортліху був мундир із темно-зеленими кантами радянських прикордонних військ. Він зняв рукавичку і підступив до ліжка. Спробував пальцем нащупати батьків пульс, але старий відштовхнув його пошрамовану руку. Вигляд руки сина зволожив батьківські очі. Із зусиллям старий підвів свою руку і торкнувся медалей, що звисали з грудей схиленого над ліжком Дортліха. Серед нагород були знаки відмінника органів МВС, Інституту вдосконалення начальників в’язниць і таборів та відмінника понтонних і мостобудівних частин. Остання прикраса була заслуженою, Дортліх дійсно збудував кілька понтонних мостів, але для гітлерівців, коли служив у трудовому батальйоні. Це був красивий емальований знак, і, якщо хтось запитував про його походження, він обривав балачку: «Такі речі не роздають направо й наліво».

— Я прийшов не по твоє благословення, я прийшов узнати, чи не потрібно тобі щось, і попрощатися.

— Гидко бачити тебе в російській формі.

— Двадцять сьома стрілецька,[106] — нагадав Дортліх.

— Ще гидотніше було тебе бачити в нацистській формі, це вбило твою матір.

— Нас було чимало. Не я один. Я зберіг собі життя. А ти отримав собі смерть у постелі, а не десь у канаві. У тебе є вугілля. Все це тобі забезпечую я. Поїзди на Сибір ідуть забиті. Люди сидять одне в одного на головах

і серуть у свої капелюхи. Втішайся своїми чистими простирадлами.

— Ґрутас був гіршим за тебе, і ти це знав. — Задишка перервала його фразу. — Чому ти пішов за ним? Ти мародерствував разом із бандитами й злочинцями, ви грабували будинки, ви роздягали мертвих.

Дортліх відповів, ніби не чув того, що казав йому батько.

— Коли я був малим і обпікся, ти сидів біля моєї постелі й вирізав дзиґу. Ти подарував її мені, а коли я вже міг утримати пруток, ти показав мені, як нею вертіти. Красива дзиґа, на ній там всякі звірі. Вона й зараз у мене є. Дякую тобі за дзиґу.

Він поклав шоколад біля ліжка на підлогу, щоб батько не міг його скинути туди сам.

— Вертайся до міліцейської управи, дістань моє досьє і зроби на нім позначку «Родичі невідомі», — промовив Дортліх-батько.

Дортліх дістав із кишені аркушик паперу.

— Якщо хочеш, щоб я відправив твоє тіло додому, коли ти помреш, підпиши оце, і нехай лежить. Бергід тобі допоможе і засвідчить твій підпис.

Машина їхала по гамірній вулиці Радвілайтес,[107] Дортліх сидів мовчки.

За кермом був сержант Свенка, він запропонував Дортліху сигарету і спитав:

— Важко його бачити?

— Я радий, що я не на його місці, — відповів Дортліх. — Ця курва, його домробітниця… краще б я пішов до нього, коли вона в церкві. Церква… вона ризикує свободою, ходячи до неї. Думає, ніби я про це не знаю. Батько не проживе й місяця. Я відправлю його тіло до його рідного міста в Швеції. У нас буде приблизно три кубометри вільного простору під трупом, гарний контейнер завдовжки три метри.

У лейтенанта Дортліха поки що не було власного кабінету, але він мав свій стіл у колегіальній кімнаті дільниці, де престижність місця вимірювалася його наближеністю до пічки. Зараз, навесні, піч стояла холодною, на неї було навалено папери. З тих документів, що лежали на столі в Дортліха, п’ятдесят відсотків були бюрократичним мотлохом і половину його можна було безбоязно викинути геть.

Між міліцейськими дільницями й МВС сусідніх Латвії та Польщі майже не існувало прямого зв’язку. Міліція в сателітних радянських країнах керувалася з центрального управління в Москві, нагадуючи колесо зі шпицями, але без обода.

Йому треба було проглянути деякі папери, зокрема спецтелеграму — список іноземців, котрі отримали візу на в’їзд до Литви. Дортліх порівнював його з довгим реєстром осіб, що перебувають у розшуку, і списком політично ненадійних. Восьмим у списку тих, хто отримав візу, був Ганнібал Лектер, котрий не так давно став членом молодіжного союзу при Французькій комуністичній партії.

Дортліх поїхав власним «вартбургом»[108] на центральну телефонну станцію, звідки він приблизно раз на місяць вирішував свої приватні справи. Почекав надворі, поки на зміну не з’явився Свенка. Тільки-но Свенка зайняв робоче місце біля головного пульту, тут і Дортліх опинився в телефонній кабіні, звідки по магістральній лінії, крізь тріщання й гудіння, міг поговорити з Францією. Він підключив до телефону вимірювач потужності сигналу й, боячись підслуховування, не відводив очей від його стрілки.

У темному підвалі ресторану у Фонтенбло задзвонив телефон. Він дзеленчав п’ять хвилин, аж ось нарешті підняли слухавку.

— Слухаю.

— Декому варто відповідати швидше, я тут сиджу, ризикую своєю сракою. Треба організувати, щоб наші друзі в Швеції готові були прийняти тіло… І ще, сюди їде хлопець Лектер. По студентській візі від союзу комуністичної молоді.

— Хто?

— Міркуй. Ми про це вже балакали, коли обідали з тобою останнім разом, — сказав Дортліх і глянув у список. — Мета його візиту: Каталогізація для народу книг у бібліотеці замку Лектер. Це, звісно, жарт — росіяни давно підтерлися всіма тими книжками. Треба щось робити там, у вас. Ти знаєш, кому про це сказати.

41

На північний захід від Вільнюса, неподалік річки Неріс, лежить у руїнах стара електростанція, перша в цьому краї. У кращі часи вона забезпечувала електрикою місто, кілька тартаків і механічний заводик над річкою. Вона працювала безперервно при всіх режимах, допоки сюди постачали польське вугілля, яке підвозили вузькоколійкою або річковими баржами.

Люфтвафе розбомбили її в перші п’ять днів німецької агресії. З появою нових радянських ліній електропередач відновлювати стару станцію ніхто не збирався.

Дорога до електростанції була перегороджена ланцюгом, примкнутим до двох бетонних стовпів. Замок поїла зовні іржа, але всередині він був добре змащений. Напис російською, литовською і польською мовами застерігав: «Обережно! Міни. Прохід заборонено!»

Дортліх виліз із машини і скинув ланцюг на землю. Сержант Свенка переїхав через ланцюг. Кущі бур’яну проросли крізь гравійне покриття, він чіплявся за дно машини з гидким скреготінням.

Свенка промовив:

— Оце тут весь персонал…

— Так, — обірвав його Дортліх.

— Ви вважаєте, тут насправді є міни?

— Ні. А якщо я помиляюся, ти про це взнаєш, — відказав Дортліх.

Він дуже не любив, коли хтось ставав надто обізнаним у його справах, і зараз дратувався, бо не міг обійтися без допомоги Свенки.

Ленд-лізівський будиночок Ніссена,[109] обгорілий з одного боку, стояв біля потрісканого чорного фундаменту старої електростанції.

— Давай он туди, до кущів на горбочку, задом під’їдь. Дістань ланцюг, — наказав Дортліх.

Дортліх прив’язав ланцюг до буксирного ікла вантажівки і посмикав вузол, щоб той осівся. Потім покопався в кущах, знайшов там край збитого з колод щита, прив’язав до нього ланцюг і махнув, машина рушила вперед, трохи відтягла щит разом із вирослими на ньому кущами, на їх місці виявилися металеві двері до бомбосховища.

— Після останнього нальоту німці скинули парашутистів, щоб контролювати переправи через Неріс, — сказав Дортліх. — Персонал станції ховався тут. Якийсь парашутист постукав у двері, а коли вони йому відчинили, він вкинув туди фосфорну гранату. Ледве потім відчистили. Треба хвильку зачекати, перш ніж заходити.

На цій фразі Дортліх встиг відімкнути три висячих замки на дверях.

Коли він їх розчахнув, в обличчя Свенці дунуло застійним повітрям, що пахло згарятиною. Дортліх ввімкнув електричний ліхтарик і рушив униз крутими металевими сходами. Свенка глибоко вдихнув і почав спускатися слідом. Внизу було побілено, вздовж стін ішли ряди неструганих дерев’яних полиць. На них лежали твори мистецтва. Обгорнуті рядном ікони і довгі шереги алюмінієвих тубусів для мап із нарізними пробками, залитими воском. У дальньому кутку сховища стояли порожні картинні рами, з деяких акуратно були повитягувані цвяшки, з деяких звисали шматки країв поспішно вирізаних полотен.

— Бери все з цієї полиці і оте, на тому кінці, — наказав Дортліх. Він підхопив кілька обмотаних цератою згортків і повів Свенку до хатинки Ніссена. У ній на риштованні стояла гарна дубова труна, прикрашена емблемою Клайпедської асоціації річковиків і океанських трудящих. По периметру труни йшов декоративний привальний брус, а донна її частина була темнішого кольору, ніби верх і низ розділяла ватерлінія — гарна дизайнерська домовина.

— Судно для душі мого батька, — промовив Дортліх. — Подай-но мені отой пак із ганчір’ям. Важливо, щоб ніщо в ній не торохтіло.

— Якщо заторохтить — подумають, то його кістки.

Дортліх ляснув Свенку по губах.

— Май хоч трохи поваги. Подай-но мені викрутку.

42

Ганнібал Лектер опустив брудне вагонне вікно і дивився, дивився, а поїзд мчав крізь стрункий підріст лип і ялинок, що височіли обабіч колії, а потім, на відстані менше милі, він побачив вежі замку Лектер. Ще через дві милі потяг застогнав, заквилив і зупинився на полустанку Дубрунст, щоб заправитися водою. Кілька солдатів і робітників злізли й стали мочитися на сусідню колію. Різкий окрик кондуктора примусив їх повернутися спинами до пасажирських вагонів. Ганнібал вийшов разом із ними, з рюкзаком за плечима. Коли кондуктор повернувся до вагона, Ганнібал ступив у ліс. Він м’яв у руках шматок газети на той випадок, якщо хтось із залізничників бачив його з висоти водокачки. Стоячи за деревами, він перечекав, поки паровоз, пфукаючи парою, не зник з очей разом зі своїм потягом. Нарешті він був сам у тихому лісі. Втомлений і повний наснаги.

Коли Ганнібалові було шість років, Берндт водив його вгору по гвинтовій драбині на водокачку і дозволив зазирнути через порослий мохом край баку у воду, де відбивалося небесне коло. Всередину бака вела своя драбина. Берндт при всякій нагоді любив поплавати в цьому баці з однією сільською дівчиною. Берндт мертвий, десь лежить у лісі. Дівчина, скоріш за все, теж.

Ганнібал швидко скупався в баку і виправ свої речі. У воді він думав про леді Мурасакі, уявляв собі, ніби вони купаються тут із нею разом.

Він вертався колією, тільки раз, зачувши звіддаля стукіт ручної дрезини, зійшов із рейок і сховався за деревами. Важелі качали двоє міцних мадярів, їхні сорочки були обв’язані навкруг поясин.

За милю від замку колію перетинала нова радянська лінія електропередач.

Напрямок їй крізь ліс було розчищено бульдозерами. Ганнібал відчув статичну напругу, проходячи під важкими дротами, волосся на його руках стало дибки. Він відійшов подалі від лінії й залізничної колії, щоб заспокоївся компас на біноклі. Звідси до мисливського будиночка, якщо він ще зберігся, колись пролягали лісові стежки. Ця електрична лінія біжить прямо, аж ген поза обрій. Якщо вона ніде не повертає вбік, то проходить за кілька кілометрів від мисливського будинку.

Він дістав із рюкзака американський бойовий пайок, залишки якого розпродавали зі складів, і викинув пожовклі цигарки, а поки виїдав із банки консервоване м’ясо, йому згадувалося. Сходи валяться на кухаря, стіни догорають.

Можливо, нічого там не залишилося від будинку. А якщо хата ще стоїть і хоч щось у ній збереглося, це, певно, лише тому, що мародерам не вдалося розчистити її від важких колод. Аби зробити те, чого не зуміли зробити мародери, йому потрібна тяглова сила. Отже, треба спершу йти до замку. Ганнібал наблизився крізь ліс до замку Лектер у присмерку. Побачивши свій дім, він не відчув абсолютно нічого; дивитися на будинок свого дитинства — не така вже то й позитивна терапія, хоча це допомагає виміряти глибину печалі (звичайно, якщо цього прагнеш).

Замок виглядав чорним на тлі догораючого заходу, пласким, як той вирізаний із паперу замок, у якому колись жили Мішині ляльки. Її картонний замок займав у його душі набагато більше місця, ніж цей, кам’яний. Паперові ляльки корчаться, коли горять. Полум’я на платті матері.

З-за дерев поза стайнею він почув гуготіння вечері, а потім сироти заспівали «Інтернаціонал». Позаду нього в лісі дзявкнув лис.

Якийсь чоловік у брудних чоботях, із лопатою й відром, вийшов зі стайні і попрямував через город. Він присів на Воронячий камінь, зняв із себе чоботи і ввійшов до кухні.

Кухар сидів на Воронячому Камені, казав Берндт. Його застрелили за те, що він єврей, а він плюнув на хіві, котрий у нього стріляв. Берндт не називав імені того хіві. «Краще тобі не знати, з ким я поквитаюся після війни», — повторював він, стискаючи кулаки.

Нарешті суцільна темрява. Принаймні частина замку освітлювалася електрикою. Коли світло ввімкнулося в кабінеті директора, Ганнібал підняв до очей польовий бінокль. Крізь вікно він побачив, що італійська стеля в кімнаті його матері тепер по-сталінському побілена, щоб не було видно мальованих фігур героїв релігійно-буржуазних міфів. Скоро сам директор з’явився у вікні, зі склянкою в руці. Він обважнів, зсутулився. Старший вихователь показався за його спиною і поклав директору руку на плече. Директор одвернувся від вікна, а за хвилину в кабінеті погасло світло.

Рвані хмарки пробігали повз місяць, їхні тіні скакали по зубцях веж і зісковзували на дах. Ганнібал чекав ще півгодини. Потім, рухаючись у тіні хмари, опинився біля стайні. Там, у пітьмі, фуркав великий кінь.

Цезар прокинувся і схрапнув, він почув, коли зайшов Ганнібал, його вуха повернулися на звук. Ганнібал подув коневі в ніс, почухав йому шию.

— Прокидайся, Цезарю, — шепнув він коневі у вухо.

Той війнув вухом Ганнібалу по обличчю. Ганнібал притиснув собі знизу до носа пальця, щоб утриматися, не чхнути. Він затулив зібраною в «чашечку» долонею рефлектор свого ліхтаря й оглянув коня. Цезар був вичесаний, його копита мали гарний вигляд. Зараз йому тринадцять, він народився, коли Ганнібалові було п’ять.

— Ти набрав хіба що з сотню кіло, — сказав Ганнібал.

Цезар дружньо штовхнув його носом, і Ганнібалові, щоб не впасти, довелося вхопитися за край стійла. Він надів на коня вузду, підбитий повстю хомут і дворемінні гужі та підв’язав шлеї. До упряжі він підвісив торбу з вівсом, Цезар повернув голову, бажаючи скоріше засунути носа в торбу.

Ганнібал зазирнув до комірчини, де його колись були замикали, і взяв звідти в’язку мотузки, інструменти й гасовий ліхтар. Ніякого світла в замку вже давно не горіло. Ганнібал зійшов з конем із гравію на м’яку землю, повів його в бік лісу, у напрямку рогатого місяця.

У замку ніхто не бив на сполох. Сержант Свенка, котрий весь цей час спостерігав із зубчастої західної вежі, підняв до рота мікрофон важкої польової радіостанції, яку він випер сюди, подолавши дві сотні сходинок.

43

На краю лісу поперек стежки лежало велике дерево, на нім був знак із написом російською: «Осторожно! Мины».

Ганнібал із конем обминули зрубане дерево і ввійшли до лісу свого дитинства. Бліде місячне світло, проникаючи крізь лісовий покров, малювало сірі плями на зарослій стежині. Цезар ступав у темряві обережно. Вони вже далеко заглибилися в ліс, і тільки тоді Ганнібал запалив гасовий ліхтар. Він ішов попереду. Кінські копита, завбільшки як тареля, топтали край світлової плями. На узбіччі стежки з землі, мов гриб, стирчав шишкуватий кінець людського стегна.

Іноді він балакав до коня. «Скільки разів ти возив нас цією стежкою в колясці, Цезарю? Мішу й мене, і няню, і пана Якова?»

Три години вони розсували гілля своїми грудьми й аж ось нарешті вийшли на галявину.

Мисливський будиночок стояв на місці цілий. Він не поменшав у його очах. Будинок не видався пласким, як замок, він грізно манячив, як і в його снах. Ганнібал зупинився на краю лісу й дивився. Тут паперові ляльки по сю пору корчилися у вогні. Будинок наполовину обгорів, частина даху провалилася всередину. Кам’яні стіни не дали йому зовсім розсипатися. Галявина заросла бур’яном по пояс і кущами вище людського зросту.

Згорілий танк так і стояв перед хатою, весь обплетений виноградом й усякими виткими рослинами, квітучі пагони звисали з його гармати, а хвіст мертвого бомбардувальника «штука» стирчав із високої трави, мов вітрило.

Там, у городі, няня ставила для Міші ванну, і коли сонце нагрівало воду, Міша сиділа в цій ванні й махала руками на білих метеликів-капустянок, що кружляли навколо неї. Одного разу він зрізав баклажан і приніс їй, вона любила цей колір, пурпуровий на сонці, вона сиділа у ванні, обнімаючи теплий плід.

Траву біля ґанку ніхто не топтав. На сходинках і перед дверима покоїлися купи листя. Ганнібал придивлявся до хатини, поки місяць подолав дистанцію на ширину розчепірених пальців.

Час, вже час. Ганнібал вийшов на місячне світло з прихистку дерев, ведучи за собою великого коня. Він підійшов до помпи, змочив її жменею води з фляги і качав, аж поки скиглення насоса не породило холодної підземної води. Він понюхав, попробував воду, налив Цезарю, той випив майже піввідра і отримав дві жмені зерна з торби. Скиглення помпи розносилося по лісу. Сич видав своє «пуг у-пугу», і Цезар нашорошив вуха.

За сто метрів звідти, у гущавині між дерев, Дортліх почув скиглення насоса і під його прикриттям просунувся трохи вперед. Він міг тихо пробиратися крізь високу папороть, але сухе галуззя зраджувало його тріском під ногами. Він укляк, коли на галявині запала тиша, а потім почув, як десь між ним і будинком скрикнув птах і спурхнув, пролітаючи над ним, він перекрив небо, його крила виявилися негадано широчезними, коли він без жодного помаху планував між густим плетивом гілок.

Дортліха пробрав дрож, він підняв комір і присів у папороті перечекати.

Ганнібал поглянув на будинок, а будинок поглянув на нього. Всі шибки були вибиті. Темні вікна дивилися, як очниці черепа гібона. Його скати й кути змінені осіданням, його зріст змінений високими заростями навкруги, — так мисливський будинок його дитинства перетворився на темні хижі з його кошмарів. Він наближався до нього через захаращений сад.

Тут лежить його матір, її плаття палає, а пізніше він кладе свою голову їй на засніжені груди, і її груди змерзли на камінь. Там лежав Берндт, а там на снігу мерзлі кавалки мозку пана Якова серед пошматованих сторінок. Його батько долілиць біля сходинок, померлий із власної волі.

Нічого тут не лишилося на землі.

Хатні двері були потрощені й трималися на одній завісі. Він зійшов на ґанок і штовхнув їх. У будинку щось живе прошелестіло до себе у схованку. Ганнібал підняв ліхтар і ступив усередину.

Кімната була обвуглена, напіввідкрита небу. Сходи розбиті аж під площадку, зверху на них упали сволоки. Стіл розтрощений. У кутку перекинутий на бік кабінетний рояль, клавіші з слонової кістки щиряться у світлі Ганнібалового ліхтаря. На стінах кілька графіті російською: «пятилетку нахуй» та «капитан Саенко большая жопа». Пара малих звірят вискочила у вікно.

Кімната приголомшила Ганнібала тишею. Підбадьорюючи себе, він грюкав ломиком, здирав дашок із великої печі, щоб встановити там свій ліхтар. Духовки були відчинені, решітки з них зникли, либонь, їх разом із чавунами забрали волоцюги, щоб варити собі щось на лісових багаттях.

Працюючи при світлі лампи, Ганнібал, наскільки було можливо, розчистив уламки навкруг сходів. Сходи пришпилило до підлоги великими кроквами, немов обгорілими сірниками гігантських розмірів.

Світанок зазирнув у порожні вікна, а він усе ще працював, і перші промені сонця відбилися в очах закопченої голови мисливського трофею на стіні.

Ганнібал кілька хвилин розглядав кучугуру стояків, накинув подвійний вузол на колоду в центрі купи і, розмотуючи канат, задом вийшов у двері.

Ганнібал розбудив Цезаря, котрий одночасно дрімав і скуб траву. Він трохи поводив коня подвір’ям, щоб той розігрівся. Важка роса просякла холоші його штанів, вона блищала на траві і, мов холодний піт, вкривала алюмінієвий хвіст пікіруючого бомбардувальника. При денному світлі він побачив, що лоза рано розвинулася в парникових умовах кабіни літака, велике листя, молоді кручені вусики. Пілот так і сидів там, стрілець позаду, а виноград звивався навкруг його ребер, проріс крізь його череп.

Ганнібал причепив трос до гужів і провів Цезаря, поки великий кінь своїми плечима й грудьми не відчув вантаж. Він клацнув Цезарю у вухо звуком із їхнього дитинства. Цезар наліг на упряж, його м’язи напружилися, і він рушив уперед. Тріск і гупання почулося з будинку. Попіл і сажа вилетіли з вікна і майнули в ліс, немов темрява втікала геть.

Ганнібал погладив коня. Не чекаючи, поки осяде пил, він обв’язав собі обличчя хустиною і ввійшов у дім, перелізаючи через зрушену купу колод, кашляючи, він звільнив кінець мотузки і прив’язав її знову. Ще два ривки — і найважчі уламки зсунуто з глибокого шару бутового підмур’я, з місця, де обвалилися сходи. Він залишив Цезаря прив’язаним, а сам ломом і лопатою копався в уламках, відкидаючи поламані меблі, обгорілі подушки, корковий ящик-термос. З купи він підняв обвуглену кабанячу голову на підставці.

Голос матері: перли перед свиньми.

У кабанячій голові заторохтіло, коли він нею потряс. Ганнібал вхопив кабана за язик і потягнув. За язик витяг корок. Він нахилив голову рилом донизу — і прикраси його матері посипалися на плиту. Він не став розглядати коштовності, а мерщій знову кинувся копати.

Коли він побачив Мішину ванну, її мідний край із витою ручкою, він зупинився й випростався. Кімната попливла на якусь мить, він ухопився за холодний ріг печі, притулив лоба до холодного заліза. Вийшов надвір і повернувся з оберемком квітучих гілок. Не зазирнув у ванну, просто навалив жужмом на неї квіти і поставив ванну на піч, не стерпів бачити її там і виніс надвір, де встановив її на танк.

Шум і довбання в хаті дозволило Дортліху непоміченим підібратися ближче. Він зачаївся у темряві лісу, користуючись одним оком та одним окуляром свого польового бінокля, дозволяючи собі дивитися, тільки коли чулося човгання лопати й гупання лома.

Ганнібалова лопата наткнулася на кістяк руки, а слідом він виколупав череп кухаря. Добрий знак подає усмішка скелета — його золоті зуби говорять про те, що мародери сюди не дорилися — і тут він побачив затиснуту в кістяній руці, що так і стирчала з рукава, шкіряну кур’єрську сумку кухаря. Ганнібал витяг її з-під руки і відніс до плити. Речі з неї посипалися торохкотливі: різноманітні металеві емблеми різних військ, литовські поліцейські значки, бронзові есесівські блискавки, черепи з кістками з головних уборів ваффен СС, алюмінієві орли литовської поліції, мідні нашийні знаки Армії Спасіння, і останні шість — особисті ідентифікаційні жетони з іржостійкої сталі.

Верхній у купці належав Дортліху.

Цезар звертав увагу на речі двох класів у людських руках: яблука й торби з вівсом належали до першого класу, а батоги та дрючки — до другого. До нього не можна було наблизитися з ломакою в руці, так на коня вплинуло його вигнання оскаженілим кухарем із городу, коли він був ще лошам. Якби Дортліх, вийшовши з лісу, не тримав у руці начинений свинцем міліцейський кийок, Цезар напевне зігнорував би його. А так кінь фиркнув і, гупаючи копитами, відступив на кілька кроків, потяг за собою мотузку по східцях будинку і повернувся назустріч людині.

Дортліх позадкував знов під прикриття лісу й зник за деревами. Він відійшов ще на сотню кроків, подалі від хати, невидимий для поглядів із порожніх вікон, зачаївся у заростях мокрої від роси папороті, що сягала йому по груди. Дістав пістолет і вимкнув запобіжник. Прикрашена вигадливим різьбленням вікторіанська вбиральня стояла метрів за сорок позаду будинку, посаджений колись обабіч вузької стежини чебрець здичавів і витягся вгору, а куртини кущів, що маскували туалет, зрослися поперек стежки. Дортліх там ледве продирався, гілля й листя сипалося за комір, йому подряпало шию, але живопліт був гнучким і не тріщав. Він тримав перед обличчям кийок і тихо просувався вперед. Із кийком в одній руці, з пістолетом у другій, він зробив два кроки до бічного вікна будинку, та раптом дістав удар лопатою руба поперек хребта, і ноги йому заціпило. Постріл влучив у землю, коли йому підкосилися коліна, і тут же додався удар пласкою лопатою по черепу, і він, ще при свідомості, упав лицем у траву, а далі прийшла темрява.

Пташині співи, зграї вівсянок співають між дерев, і жовте ранкове світло на високій траві, похиленій там, де пройшли Ганнібал із Цезарем.

Ганнібал притулився спиною до згорілого танка і на п’ять хвилин заплющив очі. Він повернувся до ванни і підчепив квіти пальцем — достатньо, щоб побачити останки Міші. Його якось зле втішало те, що він бачив усі її дитячі зуби при ній — одне жахливе видіння розвіялось. Він висмикнув із ванни лавровий листок і відкинув його геть.

З прикрас на печі він вибрав брошку, котру пам’ятав на материних грудях, низка діамантів перетворилася на стрічку Мьобіуса. Він зняв тасьму з камеї і причепив брошку в тому місці, де Міша любила, щоб їй пов’язували стрічкою волосся.

На гарному схилі, лицем на схід, над будиночком він вирив могилу і виклав її всіма дикими квітами, які зміг назбирати. Поставив ванну в могилу і накрив її черепицею з даху.

Він стояв у головах могили. На звук Ганнібалового голосу підняв голову від запашної трави Цезар.

— Міша, ми отримуємо спокій, коли розуміємо, що Бога нема. Що ми не раби небес, змушені вічно цілувати Господню дупу. Те, що отримала ти, — краще за рай. Ти отримала благословенне забуття. Я плачу за тобою щодня.

Ганнібал закидав могилу і долонями рівно розгладив землю. Він посипав могилу сосновими голками, листям і тоненькими гілочками, поки вона перестала відрізнятися від решти лісового ґрунту.

На крихітній галявині неподалік від могили сидів Дортліх, очманілий, прив’язаний до дерева. Ганнібал із Цезарем приєдналися до нього.

Вигідно влаштувавшись на землі, Ганнібал переглянув уміст його сумки. Мапа і ключі від машини, армійський консервний ніж, бутерброд у клейончастій обгортці, яблуко, запасні шкарпетки, портмоне. З портмоне він дістав посвідчення і порівняв його з жетоном, знайденим у будинку.

— Гер… Дортліх. Від себе особисто й від імені моєї покійної родини я хочу подякувати вам за те, що ви сьогодні сюди прийшли. Для нас, і особливо для мене, це дуже важливо — вітати вас тут. Я радий, що маю можливість серйозно поговорити з вами про поїдання моєї сестри.

Він витягнув кляп, і Дортліх одразу заговорив.

— Я міліціонер із міста, надійшла заява про викрадення коня, — почав він. — Ось і все, заради чого я тут, тільки пообіцяй, що ти повернеш коня, і ми забудемо цю справу.

Ганнібал похитав головою.

— Я пам’ятаю ваше обличчя. Я бачив його багато разів. І вашу руку з перетинками між пальцями, якою ви мацали, хто з нас жирніший. Ви пам’ятаєте ту ванну, що кипіла на плиті?

— Ні. З війни я пам’ятаю тільки те, що тоді було холодно.

— Ви збиралися з’їсти мене сьогодні, гер Дортліх? А, у вас тут є сніданок. — Ганнібал придивився до бутерброда. — Чи не забагато майонезу, гер Дортліх?

— Мене скоро почнуть шукати, — сказав Дортліх.

— Ви мацали нам руки. — Ганнібал помацав руку Дортліха. — Ви мацали нам щоки, гер Дортліх, — сказав він, вщипнувши Дортліха за щоку. — Я звертаюся до вас «гер», але ж ви не німець, щоправда, й не литовець, і не росіянин чи будь-хто інший, так? У вас своє громадянство — ви громадянства дортліхів. Ви знаєте, де інші? Ви підтримуєте з ними стосунки?

— Всі мертві, всі загинули у війну.

Ганнібал йому посміхнувся і розв’язав вузлик свого носовичка. Там були гриби.

— Такі гриби коштують сто франків за сантиграм у Парижі, а вони росли тут на якомусь пеньку!

Він підвівся й підійшов до коня.

Зв’язаний Дортліх почав смикатися, щойно Ганнібал одвернувся від нього.

На широкій спині Цезаря лежала змотана линва. Ганнібал прив’язав один її кінець до гужів, на іншому кінці вже була готова петля. Ганнібал потягнув кінець із петлею до Дортліха. Там він узяв бутерброд і змастив петлю майонезом, не пожалів майонезу й для шиї Дортліха. Здригаючись від доторку його рук, Дортліх промовив:

— Один ще живий! У Канаді — Гренц — подивися, там є його жетон. Я хочу надати свідчення.

— Щодо чого, гер Дортліх?

— Щодо того, про що ти казав. Я того не робив, але я скажу, що бачив те.

Ганнібал надів петлю Дортліху на шию і зазирнув йому в обличчя.

— Не засмучуйте мене.

Він повернувся до коня.

— Тільки один. Гренц… він вибрався на судні з біженцями з Бремергафена[110]… я можу це засвідчити під присягою…

— Добре, а вам зараз хочеться заспівати?

— Авжеж, я заспіваю.

— Тоді ми заспіваємо для Міші, гер Дортліх. Ви знаєте цю пісню. Міша її любила. — Він повернув Цезаря крупом до Дортліха. — Тобі не варто на це дивитися, — прошепотів коневі і почав пісню: «Маленький, тихий, мовчазний стоїть у лісі чоловічок…» Він цмокнув у вухо Цезарю і повів його вперед. — Співайте, щоб ослабити напругу, гер Дортліх. — «На ньому пурпуровий плащик мерехтить».

Дортліх завертів туди-сюди шиєю в намащеній петлі, дивлячись, як у траві розмотується моток линви.

— Ви не співаєте, гер Дортліх.

Дортліх розкрив рота і заспівав, немелодійно кричачи: «Скажи мені, хто він такий…»

А далі вони вже тягнули разом: «Отой маленький чоловічок…» Мотузка здибилася у траві, там трапилася плутанка, і Дортліх заволав:

— Порвік! Його ім’я Порвік! Ми називали його Каструльником. Його вбило в хаті. Ти його вже знайшов.

Ганнібал зупинив коня і повернувся до Дортліха, нахилився і подивився йому в обличчя.

Дортліх тремтів:

— Прив’яжи його, прив’яжи коня, його може вжалити бджола.

— Так, їх тут багато у траві. — Ганнібал перебрав жетони. — Мілко?

— Я не знаю, не знаю. Клянуся.

— А зараз ми перейдемо до Ґрутаса.

— Я не знаю, я не знаю. Відпусти мене, і я дам свідчення про Гренца. Ми його знайдемо в Канаді.

— Ще трохи куплетів, гер Дортліх.

Ганнібал рушив коня вперед, роса блищала на мотузці, вже майже натягнутій.

Здавлений крик Дортліха:

— Це Кольнас! Кольнас має з ним справи.

Ганнібал поплескав коня і повернувся назад, нахилився до Дортліха.

— Де Кольнас?

— У Фонтенбло, біля палацу Фонтенбло у Франції. У нього там кафе. Я передаю йому повідомлення. Це єдиний спосіб, яким я можу з ним контактувати.

Дортліх дивився Ганнібалу прямо в очі.

— Присягаюся Богом, вона була мертва. Вона вже була мертва, клянуся.

Не відриваючи уважного погляду від обличчя Дортліха, Ганнібал цмокнув коневі. Линва смикнулася, роса з неї спурхнула врізнобіч, коли різко встали дибки крихітні шерстинки на мотузці. Здавлений вереск Дортліха обірвався під Ганнібалове голосіння йому прямо в лице:

Вологий хрускіт і пульсуючий фонтан артеріальної крові. Дортліхова голова проїхала в петлі ще метрів шість і тепер лежала, дивлячись у небо.

Ганнібал свиснув — і кінь став, повів вухами.

Дійсно, що «сам-один, одягнений у пурпуровий плащик».

Ганнібал вивалив уміст Дортліхової сумки на землю, вибрав із купки ключі до машини і посвідчення. З сирих зелених гілок він зробив шампур і похлопав собі по кишенях, шукаючи сірники.

Поки багаття перегорало на жар, Ганнібал відніс Цезарю яблуко Дортліха. Він розгнуздав коня, щоб той не зачепився десь за кущі, і вивів його на стежину в бік замку. Поплескав його по шиї, а потім ляснув долонею по крупу. «Додому, Цезарю. Гайда додому».

Цезар пам’ятав дорогу.

44

Низький туман лежав у вільній від дерев просіці лінії електропередач, і сержант Свенка наказав своєму водієві їхати повільніше, щоб не напоротися на пеньок. Він подивився у карту і глянув на номер пілона, що підтримував важезні дроти.

— Тут.

Машини Дортліха не було на цьому місці, залишилися тільки сліди мастила на землі.

З кузова вилізли міліціонери з собаками. Два великих чорних ельзасці,[111] схвильовані тим, що опинилися в лісі, і серйозний пес-шукач. Сержант Свенка дав їм понюхати фланелевий піжамний жакет Дортліха, і вони рвонули вперед. Під захмареним небом сірі на вигляд дерева кидали тіні з розмитими краями, туман слався низинами.

Собаки кружляли навкруг мисливського будиночка, шукач рвався далі, кидався то в гущавину, то назад, аж тут із лісу пролунало гукання міліціонера. Його не одразу почули, тільки коли він подув у свисток.

Голова Дортліха стояла на пеньку, а на голові сидів ворон. Коли міліціонери наблизилися, ворон злетів, захопивши з собою, скільки міг понести.

Сержант Свенка зробив глибокий вдих і подав приклад бійцям, підійшовши до голови. Дортліх був без щік, їх було акуратно вирізано, з боків виглядали зуби. У розкритому роті між зубами стирчав його особистий жетон.

Знайшли місце багаття й шампури. Свенка наскрізь прощупав попіл невеличкого вогнища. Холодний.

— Щічки з грибами а-натюрель, — сформулював він.

45

Інспектор Попіль ішов з управління поліції на набережній Орфевр на площу Богезів, маючи при собі тоненьку теку. По дорозі він зупинився в барі, щоб випити еспресо, з-за стійки до нього долетів запах кальвадосу, і він пожалкував, що ще не вечір.

Попіль ходив туди-сюди по доріжці, поглядаючи вгору на вікна леді Мурасакі. Легкі портьєри затулені. Тонка тканина іноді ворушиться під протягом.

Денна консьєржка, літня гречанка, його впізнала.

— Мадам чекає на мене, — сказав їй Попіль. — А юнак тут часто буває?

Консьєржка вловила вібрацію своєю консьєрзькою антеною й ухилилася від прямої відповіді:

— Я його не бачила, мсьє, у мене були вихідні. — І відчинила двері.

Леді Мурасакі лежала в ароматичній ванні. У воді плавали чотири гарденії і кілька помаранчів. Гарденіями було погаптоване улюблене кімоно її матері. Воно перетворилося на попіл. Спогади, брижі, відтак і квіти на воді переаранжувалися інакше. Тільки мати розуміла сенс її заміжжя за Робертом Лектером. Нечасті листи від батька, як і раніше, дихали прохолодою. Замість сухої квітки або пахучої травинки, він вклав в останній лист почорнілу гілочку з Хіросіми.

Що це, дзвонять у двері? Вона подумала: «Ганнібал», — посміхнулась і простягнула руку по кімоно. Проте він завжди телефонує або запискою попереджає про свій візит, а дзвонить у двері, перш ніж відкривати їх своїм ключем. Зараз не чути ключа в замку, лише дзвоник.

Вона вийшла з ванни і поспішно накинула на себе бавовняний халат. Припала оком до дверного вічка. Попіль. Попіль під наглядом.

Леді Мурасакі любила епізодичні сніданки з Попілем. Перший, у «Рrе Catalan»[112] у Булонському лісі, пройшов доволі формально, але інші, неподалік від його роботи, «У Поля», відбувалися в легкій, розслабленій атмосфері. Він також присилав їй письмові запрошення на вечері, одна записка навіть містила хайку[113] з надмірними референціями щодо пори року. Вона не давала згоди на вечері, хоч би й пропоновані в письмовій формі.

Вона відімкнула замок. Зустріла його чарівно боса, з волоссям, зачесаним угору.

— Інспекторе?

— Перепрошую за вторгнення без попередження, я намагався додзвонитися.

— Я чула телефон.

— Певне, з ванни.

— Заходьте.

Перехопивши його погляд, вона зрозуміла, що найперше він рахує, чи вся на місці зброя перед обладунком: кинджал танто, короткий меч, довгий меч, бойова сокира.

— Ганнібал?

— Його тут нема.

Привабливість леді Мурасакі не заважала їй бути незворушною мисливицею. Вона стояла спиною до світла, сховавши руки в рукавах, і чекала, поки здобич сама наблизиться. Інстинкти Попіля змушували його рухатися, полохати дичину.

Він стояв за диваном, торкався оббивки.

— Мені треба його знайти. Коли ви бачили його востаннє?

— Скільки це буде днів? П’ять. Щось трапилося?

Попіль став біля обладунку. Погладив лаковану поверхню скриньки.

— Ви знаєте, де він?

— Ні.

— Він не натякав, куди збирається?

Натякав. Леді Мурасакі дивилася на Попіля. Кінчики його вух палали. Він рухався, ставив питання і торкався речей. Йому подобалися різні фактури, він торкався чогось гладкого, а потім ворсистого. Вона це відзначала, навіть сидячи з ним за столом. Жорстке, потім ніжне. Як верхня й нижня поверхні язика. Вона знала, що збуджує його отаким своїм виглядом, і тоді кров відтікає від його мозку.

Попіль зайшов за вазон із квіткою. Коли він подивився на неї крізь густе листя, вона посміхнулася і перебила йому ритм.

— Він на екскурсії десь поза містом, не знаю, де саме.

— Авжеж, поза містом на екскурсії, — підхопив Попіль. — Полює на воєнних злочинців, треба думати.

Він подивився їй в очі:

— Вибачте, але я мушу показати вам ось це.

Попіль поклав на чайний столик розпливчасту фотографію, ще сиру й покручену, прямо з термофаксу[114] в радянському посольстві. На знімку видно було голову Дортліха на пеньку й міліціонерів, котрі з двома ельзаськими вівчарками і псом-шукачем стояли півколом. Наступний знімок Дортліха був копією його фотокарточки з посвідчення офіцера радянської міліції.

— Його знайшли в лісі, яким до війни володіла Ганнібалова сім’я. Я знаю, що Ганнібал був десь поруч, — за день до цього він перетнув польський кордон.

— Чому це мусить бути саме Ганнібал? У цієї людини напевне було достатньо ворогів, ви самі сказали, що він військовий злочинець.

Попіль підсунув ближче фото з посвідчення:

— Так він виглядав за життя. — Зі своєї теки Попіль дістав малюнок, перший із серії. — Таким його намалював і повісив на стіну в своїй кімнаті Ганнібал.

Половина обличчя на малюнку зображала анатомічну диссекцію, друга половина — вилитий Дортліх.

— Ви вдерлися в його кімнату непрошеним.

Попіль раптом розсердився.

— Ваша ручна гадюка вбила людину. Скоріш за все, не вперше, як вам напевне відомо краще, ніж мені. Тут є й інші, — сказав він, кладучи на стіл аркуші з малюнками. — Вони висіли в його кімнаті, ось цей, і цей, і цей. А це обличчя я бачив під час допитів у Нюрнберзі і запам’ятав. Всі вони переховуються від закону, а тепер вони намагатимуться його вбити, якщо зможуть.

— А поліція совєтів?

— У Франції вони тихесенько проводять власне розслідування. Такий нацист, як Дортліх, у лавах народної міліції — для них велике роздратування. Зараз вони отримали його досьє від Штазі[115] із НДР.

— Якщо вони схоплять Ганнібала…

— Якщо його зловлять на сході, вони там його просто застрелять. Якщо він звідти вибереться і триматиме язика за зубами, вони пригальмують цю справу, а згодом зовсім закриють.

— А ви її закрили б?

— Якщо він ужалить у Франції, попаде до в’язниці. А можливо, навіть втратить свою голову.

Попіль перестав міняти дислокацію, плечі його поникли. Руки він сховав у кишені. Леді Мурасакі випростала свої руки з рукавів.

— Вас депортують, — сказав він. — Мені буде неприємно. Мені подобається вас бачити.

— Ви живете тільки очима, інспекторе?

— А Ганнібал? Ви готові на все заради нього, хіба не так?

Вона почала щось відповідати, щось пояснювати на своє виправдання, а потім просто сказала «так» і чекала…

— Допоможіть йому. Допоможіть мені, Паскалю.

Ніколи до того вона не зверталася до нього по імені.

— Скажіть йому, щоб прийшов до мене.

46

Ріка Есон, темна й легітна, линула повз пакгауз і попід чорним судном, пришвартованим до причальної стінки неподалік Вер-ле-Петі.[116] Вікна низеньких кают на верхній палубі були затулені фіранками. На борт тягнулися електричні й телефонні дроти. Вологе листя палубного садочка сяяло свіжістю.

Вентиляційні люки були прочинені. Із трюму почувся зойк. Жіноче обличчя з гримасою болю показалося в однім із нижніх ілюмінаторів, притиснулось щокою до шибки, але чиясь товста рука відтягнула його від вікна й засмикнула фіранку. Ніхто цього не бачив.

Легкий туман прикрасив ореолами ліхтарі на набережній, згори пробивалося світло лиш декількох зірок. Воно було слабеньким і надто мутним для астрологічного прогнозу.

У кінці дороги охоронець при воротах освітив ліхтарем фургон із написом «Кафе дель Есте»[117] та, впізнавши Петраса Кольнаса, махнув йому рукою в бік оточеної колючим дротом стоянки.

Кольнас поспішив до причалу крізь склад, де робітник зафарбовував трафаретні написи «U. S. POST EXCHANGE, NEUILLY»[118] на товарних контейнерах. Кольнасу довелося лавірувати, склад був щільно ними заставлений.

Перед трапом, біля дерев’яного ящика замість столу, сидів охоронець. Допомагаючи собі ножем, він їв ковбасу й одночасно курив. Він витер руки носовиком, щоб обшукати візитера, але тут же впізнав Кольнаса і кивком голови видав дозвіл на прохід. Кольнас не часто бачився з рештою колег, у нього було особисте життя. Він шастав по кухні свого ресторану з мискою, все куштував і сильно обважнів із часів війни. Зігмас Мілко, худий, як завжди, впустив його до каюти.

Владіс Ґрутас сидів на шкіряній канапі, жінка з синцем на щоці робила йому педикюр. Вона мала затурканий вигляд і була надто старою, щоб її можна було продати. Ґрутас підвів голову з приємним, відкритим виразом на обличчі, що зазвичай означало: він насторожений. Шкіпер за штурманським столиком грав у карти з пузатим громилом на ім’я Мюеллер, у минулому служакою SS Dirlewanger Brigade,[119] відкриті шия й руки його були вкриті тюремними татуюваннями, а решту наколок приховував одяг. Ґрутас подивився на них своїми блідими очима, і вони, склавши карти, хутко полишили каюту. Кольнас не гаяв часу на привітання.

— Жетон Дортліха було встромлено йому між зуби. Добротна німецька іржостійка сталь, вона не розплавилася, не згоріла. Хлопець тепер матиме і ваш жетон, і мій, і Мілків, і Гренців.

— Ти ще чотири роки тому радив Дортліху, щоб обшукав ту хату, — промовив Мілко.

— Тепер цей лінивий курвань попав на той пікнік, де поштрикали виделкою його, — сказав Ґрутас.

Не дивлячись на жінку, він відштовхнув її ногою, і вона поспішила геть із каюти.

— Де цей поганий хлопчисько, що вбиває Дортліхів? — спитав Мілко.

Кольнас здвигнув плечима.

— Він студент, у Парижі. Я не знаю як він отримав візу. Він в’їхав легально. Інформації про його виїзд нема. Там не знають, де він дівся.

— А що, як він заявиться в поліцію? — припустив Кольнас.

— З чим? — спитав Ґрутас. — З малечими спогадами, дитячими кошмарами, старими жетонами?

— Дортліх міг розказати йому про телефонні дзвінки до мене, про зв’язок із тобою, — зробив припущення Кольнас.

Ґрутас здвигнув плечима:

— Хлопець намагатиметься створити нам трохи неприємностей.

Мілко гмикнув:

— Неприємностей? Я сказав би, що для Дортліха він створив велику неприємність. Вбити Дортліха було нелегко, він його, певне, застрелив у спину.

— Мені заборгував Іванов, — сказав Ґрутас. — Служба безпеки радянського посольства вичислить маленького Ганнібала, а решту ми вже самі зробимо. Тоді наш Кольнас перестане нервуватися.

Звідкілясь долетіли приглушені крики і звуки ударів. Ніхто з них на це не звернув ніякої уваги.

— Місце Дортліха тепер заступив Свенка, — нагадав Кольнас, намагаючись демонструвати спокій.

— А він нам потрібний? — спитав Мілко.

Кольнас гмикнув.

— Нам доведеться мати з ним справу. Свенка працював із Дортліхом два роки. У нього наші речі. Він єдина ланка між нами і картинами. Він займається депортантами, може примічати пристойніших із тих, котрих спрямовують до центру переміщених осіб у Бремергафені. А ми можемо витягати їх звідти.

Наляканий планом Плевена[120] і можливим переозброєнням Німеччини, Йосип Сталін вичищав Східну Європу методом масових депортацій. Потяги, забиті вщент людьми, везли одних на трудову смерть у сибірських таборах, а інших — до мізерного існування в таборах біженців на заході. Розпачливі висланці були для Ґрутаса багатим джерелом постачання жінок і хлопчиків. Він очолював велику торгівельну мережу. Його морфін був німецької медичної якості. Він постачав конвертери електричного струму на чорний ринок електротоварів, а також робив будь-які вдосконалення психіки, яких для кращого функціонування потребував його живий товар.

Ґрутас меланхолійно запитав:

— Цей Свенка був на фронті?

Вони не вважали по-справжньому діловими тих, хто вберігся від крові і бруду Східного фронту.

Кольнас знизав плечима.

— По телефону в нього молодий голос. Дортліх сам усе вирішував.

— Ми вивеземо все зараз. Продавати ще рано, але звідти треба вивозити. Коли він знову зателефонує?

— У п’ятницю.

— Скажи йому, щоб уже починав.

— Він захоче й сам виїхати. Йому потрібні документи.

— Ми можемо перекинути його до Рима. Не знаю, чи потрібен він нам тут. Обіцяй йому що завгодно, ну, ти сам знаєш.

— Картини перебувають у розшуку.

— Повертайся до свого ресторану, Кольнасе. Продовжуй на дурняк годувати фліків, і вони так само будуть рвати твої штрафні квитанції. Наступним разом, коли знову їхатимеш сюди мені щось мекати, привези тістечка.

— Та він у порядку, — сказав Ґрутас Мілкові, коли Кольнас уже пішов.

— Сподіваюся, — відповів Мілко. — Мені не хочеться керувати рестораном.

— Дітер! Де Дітер? — Ґрутас гатив у двері каюти на нижній палубі, і ті розчахнулися.

Там на своїх ліжках сиділи дві перелякані жінки, зап’ястя кожної було прикуте ланцюгом до трубчатої рами її койки. Двадцятип’ятирічний Дітер розчепіреною жменею вхопив одну з них за волосся.

— Наставиш їм синців, розіб’єш губи — і наші гроші втрачені, — нагадав Ґрутас. — А ось ця зараз буде моя.

Дітер відпустив волосся жінки і почав ритися у своїх забитих мотлохом кишенях, шукаючи ключі.

— Ево!

Старша жінка ввійшла до каюти і стала під стіною.

— Добре вимий оцю, і Мюеллер доправить її в садибу, — наказав Дітер.

Ґрутас і Мілко пройшли через склад до машини. У спеціальному, огородженому линвою відділку стояли ящики з написами «Побутова техніка». Ґрутас звернув увагу на британський холодильник.

— Мілко, ти знаєш, чому англійці п’ють тепле пиво? Тому що вони тримають його в холодильниках «Lucas». У моєму домі такого ніколи не буде. Мені потрібні «Kelvinator», «Frigidaire», «Magnavox», «Curtis-Mathes».[121] Я хочу собі тільки зроблене в Америці.

Ґрутас підняв кришку піаніно і зіграв кілька нот.

— Це піаніно для борделю. Мені таке не треба. Кольнас знайшов для мене рояль «Bosendorfer». Найкращий. Мілко, забереш його в Парижі… після того як закінчиш інші справи.

47

Знаючи, що він не з’явиться до неї, поки добре не відчиститься, не відмиється, вона сиділа й чекала на нього в його кімнаті. Він ніколи її до себе не запрошував, тож вона тут нічого не чіпала. Роздивлялася малюнки на стінах, анатомічні ілюстрації, якими було заповнено півкімнати. Вона витягнулася на його ліжку, поставленому за японським каноном перфекції «наполовину під карнизом». На поличці перед її очима стояла картина в рамці, накрита шовковою запоною з гаптованими нічними чаплями. Лежачи на боку, леді Мурасакі простягнула руку і підняла шовковий полог. Відкрився чудовий малюнок олівцем і пастеллю — вона гола, у лазні в шато. Малюнок було підписано знаком Вічності — Вісьмома Штрихами — й прикрашено японськими символами в трав’яному стилі з не зовсім правильними «водяними квітками».

Вона довго дивилася на малюнок, потім прикрила його і заплющила очі, у її голові зазвучав вірш Йосано Акіко:

На світанку другого дня вона почула кроки на сходах. Ключ клацнув у замку, і ось він, Ганнібал, брудний і втомлений, із рюкзаком у руці.

Леді Мурасакі зустріла його стоячи.

— Ганнібале, мені треба почути ваше серце, — промовила вона. — Серце Роберта мовчало. Ваше серце зупинилося в моєму сні.

Вона підійшла і притулилась вухом до його грудей.

— Ви пахнете димом і кров’ю.

— Ви пахнете жасмином і зеленим чаєм. Ви пахнете миром.

— Ви поранені?

— Ні.

Перед її обличчям із шиї Ганнібала звисала низка закопчених жетонів. Вона дістала їх у нього з-під сорочки.

— Ви зняли їх із мертвих?

— Якби ж то вони були мертві.

— Совєцька поліція знає, хто ви. Інспектор Попіль був у мене. Якщо ви прямо зараз підете до нього, він вам допоможе.

— Ці люди не мертві. Вони поки що аж занадто живі.

— Вони у Франції? Віддайте їх інспектору Попілю.

— Віддати їх французькій поліції? Навіщо? — він похитав головою. — Завтра неділя… я правильно рахую?

— Так, неділя.

— Ходімо зі мною завтра. Я по вас заїду. Я хочу, щоб ви зі мною подивилися на одного звіра і сказали, чи злякається він французької поліції.

— Але інспектор Попіль…

— Коли побачите інспектора Попіля, передайте, що в мене є для нього послання.

Ганнібал куняв.

— Де ви миєтеся?

— У жахливому душі в лабораторії. Зараз туди піду.

— Вам принести поїсти?

— Ні, дякую.

— Тоді відсипайтеся, — сказала вона. — Я піду з вами завтра. І потім всюди піду.

48

Мотоцикл Ганнібала Лектера — двохциліндровий «BMW», покинутий відступаючою німецькою армією. Свіжопофарбований чорним лаком, із низькими рукоятями керма, він також мав заднє сидіння. Там сиділа леді Мурасакі, сумка на плечі і чобітки надавали їй вигляду паризької дівчини-апаш.[122] Вона тулилася до спини Ганнібала, злегка тримаючись руками за його груди.

Уночі пройшов дощ, вже підсохла бруківка в ранковому світлі сяяла чистотою, вона добре тримала машину, коли вони хилилися вбік на різких поворотах дороги крізь ліс Фонтенбло, перетинаючи смугасті узори з тіней дерев і сонячних променів, у низинах зависло прохолодне повітря, але варто лиш було вирватися на відкриту галяву — і їхні обличчя обдувало теплом.

На задньому сидінні мотоцикла різкість бокового нахилу сприймається надмірною, перші кілька кілометрів Ганнібал відчував, як пасажирка за його спиною намагається його скорегувати, але потім вона призвичаїлася, останні п’ять градусів покладалася на віру, їхні маси злилися в одне ціле в стрімкому леті крізь ліс. Вони перетнули порослий жимолостю пагорб, повітря стало солодким на її губах. Гарячий гудрон і жимолость.

«Кафе дель Есте» на західному березі Сени за півмилі від містечка Фонтенбло, звідси відкривається приємний вид на зарічні гаї. Мотоцикл замовк, тільки розмірено поклацував, вичахаючи. Біля входу на терасу кафе — пташиний вольєр, у ньому садові вівсянки — секретна фірмова страва. Постанови, що забороняли готувати вівсянок, з’являлися регулярно. У меню вони значилися «жайворонками». Вівсянка завжди гарно співає, а ці якраз раділи сонцю.

Ганнібал із леді Мурасакі затрималися біля них.

— Такі крихітні, такі гарні, — промовила вона, ще відчуваючи сп’яніння від поїздки.

Ганнібал притулився лобом до клітки. Голови крихітних пташок повернулися, розглядаючи його, кожна одним оком. Їхні пісні звучали балтійським діалектом, який він чув у рідних лісах.

— Вони — зовсім як ми. Вони чують запах тих із них, кого вже смажать на кухні, але все-таки співають. Ходімо.

Більшість столів на терасі були зайняті, за ними ласували першим сніданком селяни й міщани в недільному одязі. Офіціант показав їм вільні місця.

За сусіднім столом гурт чоловіків замовив собі вівсянок. Коли їм принесли маленьких смажених пташок, вони нахилися впритул до тарілок, накривши собі голови серветками, щоб вдихнути весь аромат.

До Ганнібала долетів запах вина, що його розливали за сусіднім столом, і краще б те вино взагалі не відкорковували. Проте він без емоцій дивився на те, як його безтурботно п’ють.

— Чи не бажаєте вершкового морозива?

— Із задоволенням.

Ганнібал зайшов у приміщення ресторану. Затримався біля чорної дошки з написаним крейдою меню, хоча насправді читав ліцензію, вивішену над касовим апаратом.

На дверях у коридорі був напис «privé».[123] Двері були не замкнуті. Ганнібал їх прочинив і спустився сходами у підвал. Побачив там американську посудомийну машину в напіврозкритій коробці. Нахилився, шукаючи адресу постачальника.

Геркуль, помічник ресторатора, зійшов сходами з корзиною брудних серветок у руках:

— Що ви тут робите, тут службове приміщення.

Ганнібал обернувся і заговорив англійською:

— Ну, а тоді де воно? На дверях написано privy, чи не так? Я спустився сюди, а тут якийсь підвал, і все. Чоловіче, де нужник, пісуар, туалет, де він? Говори англійською. Ти розумієш слово «клозет»? Кажи мені швидко, я ледве тримаюся.

— Privé, privé! — Геркуль жестами позвав його нагору. Toilette! — махнув рукою у потрібному Ганнібалові напрямку.

До столу він повернувся, якраз коли принесли морозиво.

— Кольнас тепер має прізвище Клебер. Так написано на ліцензії. Мсьє Клебер живе на вулиці Жульяни. О, перепрошую.

На терасі з’явився Петрас Кольнас із родиною, всі святково одягнені для візиту до церкви.

Розмови навкруг Ганнібала сплелися в один безтямний звук, він задивився на Кольнаса, і темні мушки зароїлися перед його очима.

На Кольнасі був новий костюм із чорнильно-чорного сукна, значок Ротарі-клубу[124] блищав у нього на лацкані. Його красиві жінка й діти мали німецький тип зовнішності. Коротке руде волосся на голові й бакенбарди на обличчі Кольнаса блищали на сонці, мов кабаняча щетина. Кольнас підійшов до каси. Посадовив на високий стілець сина.

— «Кольнас Процвітаючий», — промовив Ганнібал. — Ресторатор. Гурман. Зайшов по дорозі до церкви перевірити монетний ящик. Який він охайний.

Старший офіціант узяв бухгалтерську книгу, що лежала поряд із телефоном, і розкрив її перед Кольнасом, щоб той міг перевірити рахунки.

— Згадайте про нас у ваших молитвах, мсьє, — попросив метрдотель.

Кольнас кивнув. Прикриваючись своїм дебелим корпусом від очей клієнтів, він витяг з-за пояса револьвер «вебблі» і поклав його на прикриту фіранкою поличку під касою, потім поправив на собі жилет. З касового ящика він вибрав кілька блискучих монет і витер їх своїм носовиком. Одну вручив хлопчику на барному стільці:

— Сховай до кишені, пожертвуєш у церкві.

Нахилився і подав другу монету малій:

— Це твоя пожертва, донечко. Не клади її до рота. Зараз же сховай до кишені!

Хтось із пияків за стійкою махав Кольнасу, тут були клієнти, яких йому й самому треба було привітати. Він вчив свого сина, як міцно треба потискати руки. Його донька в гофрованому мережаному капелюшку, в дитячих прикрасах перестала триматися за батькову холошу і кульгала між столами, завсідники їй розчулено посміхалися.

Ганнібал узяв вишеньку із вершечка свого морозива і звісив її з краю столу. Дитина підійшла, простягнула руку, розчепіривши великий і вказівний пальці, ласа вхопити ягідку. Очі Ганнібала іскрилися. Він показав їй кінчик язика, а потім заспівав: «Маленький, тихий, мовчазний стоїть у лісі чоловічок…» — ти знаєш цю пісеньку?

Поки вона жувала вишеньку, Ганнібал нишком вкинув щось до її кишені.

Раптом біля столу опинився Кольнас. Узяв дочку на руки.

— Вона не знає цієї пісні.

— Тоді ви мали б її знати, у вас вимова не француза.

— У вас теж, мсьє, — відповів Кольнас. — Не сказав би, що ви й ваша дружина схожі на французів. Але тепер ми всі тут французи.

Ганнібал і леді Мурасакі дивилися, як Кольнас садовить своє сімейство в гарну машину.

— Чарівні діти, — озвалася вона. — Така красива дівчинка.

— Так, — погодився Ганнібал. — На ній Мішин браслет.

Високо над олтарем у церкві Спасителя є доволі криваве зображення розіп’ятого Христа, трофей, привезений із Сицилії у XVII столітті. Під цим розп’яттям кюре підняв літургійну чашу.

— «Пийте, — проголосив він. — Це кров Моя, що пролилася на спокуту ваших гріхів».

Він підняв облатку.

— «Це Моє тіло, зруйноване заради вас, принесене в жертву, щоб ви не загинули, але отримали життя вічне. Беріть, їжте, і кожного разу, коли ви це робите, згадуйте Мене».

Кольнас, тримаючи дітей на руках, поклав облатку собі до рота і повернувся на лаву до своєї дружини. Черга розсмокталася, і церквою попливло блюдо для пожертв. Кольнас шепнув сину. Хлопчик витяг із кишені монету і поклав на блюдо. Кольнас шепнув дочці, котра іноді вперто не хотіла розлучатися з пожертвами.

— Катерина…

Маленька дівчинка сунула руку до кишені і поклала на блюдо закопчений жетон з іменем «Петрас Кольнас». Кольнас побачив жетон тільки тоді, як служка взяв його з блюда і віддав назад, чекаючи з терплячою посмішкою, поки Кольнас замість жетона покладе нарешті монету.

49

На балконі плакуча вишня з кашпо схилилася над столом, торкаючись своїми повислими вусиками волосся Ганнібала, котрий сидів напроти леді Мурасакі. Над її плечем, мов осколок місяця, висів у нічному небі освітлений прожекторами купол Сакре-Кьор.[125]

На довгому елегантному кото вона грала «Море навесні» Міягі Мічіо.[126] Волосся її було розпущене, світло лампи теплилося на її шкірі. Граючи, вона не відводила очей від Ганнібала.

З її лиця неможливо було щось прочитати — саме ця її особливість здебільшого й надихала Ганнібала. З роками він навчився діяти необачливо, але делікатно.

Музика поступово стишувалася. Повисла остання нота. Цвіркун судзумуші зі свого будиночка відповів кото. Вона просунула огіркову скибочку між ґрати, і цвіркун її взяв, втягнув до себе. Здавалося, вона дивиться крізь Ганнібала, повз нього, на далеку гору, і раптом він відчув, як його огорнуло її увагою, коли вона промовила знайомі слова:

— Бачу тебе, і цвіркун співає суголосно моєму серцю.

Він відповів:

— Моє серце здригається, коли я бачу ту, котра навчила моє серце співати.

— Віддайте їх інспекторові Попілю. Кольнаса й інших. Ганнібал допив саке і поставив чашку.

— Справа в дітях Кольнаса, так? Ви складаєте журавлів заради дітей.

— Я складаю журавлів заради вашої душі, Ганнібале. Вас засмоктує пітьма.

— Не засмоктує. Коли я не міг говорити, мене не засмоктала тиша, вона мене вхопила.

— З тиші ви прийшли до мене і заговорили до мене. Я знаю вас, Ганнібале, і це не легке знання. Вас засмоктує пітьма, але вас також тягне до мене.

— На мосту мріянь…

Покладене кото тихо дзенькнуло. Вона простягнула йому руку. Він виструнчився, вишня погладила його по щоці, і вона повела його до ванни. Вода парувала. Поряд горіли свічки. Вона запросила його сідати на татамі. Вони сиділи коліно до коліна, обличчя лише за фут одне від одного.

— Ганнібале, їдьмо зі мною додому, в Японію. Ви зможете жити в заміському будинку мого батька і матимете практику в клініці. Там є що робити. Ми будемо там разом.

Вона нахилилася до нього ближче. Поцілувала в чоло.

— У Хіросімі зелені рослини пробиваються крізь попіл до світла. — Вона торкнулася його обличчя. — Якщо ви вигоріла земля, я стану теплим дощем.

Леді Мурасакі взяла помаранч із вази біля ванни. Вп’ялася в нього нігтями і ароматною рукою торкнулася Ганнібалових вуст.

— Один реальний доторк краще за міст мріянь.

Чашкою з-під саке вона накрила полум’я ближньої свічки й полишила її там, затримавши руку на свічці трохи довше, ніж зазвичай.

Вона підштовхнула помаранч пальцем, і той покотився по кахлях у ванну. Вона поклала Ганнібалові руку на потилицю і поцілувала його в губи, бутон поцілунку швидко розквітнув.

Притиснувшись чолом до його губ, вона розстебнула йому сорочку. Він тримав її в долонях на відстані своїх рук і дивився в її прекрасне осяяне обличчя. Вони були близькі і були далекі, мов два дзеркала, між якими лампа.

Упав долі її халат. Очі, груди, краплі світла на її стегнах, симетрія на симетрію, її переривчасте дихання.

— Ганнібале, пообіцяйте мені.

Він сильно притиснув її до себе, його очі глухо заплющені. Її губи, її подих у нього на шиї, западина його глотки, його ключична кістка, його ключиця. Терези Святого Михаїла.

Він бачить помаранч, що хлюпається у ванні. Аж раптом той став черепом малого козеняти в киплячій ванні, буцає, буцається в ритм його серця, ніби і мертве воно розпачливо намагається викарабкатися. Навіки проклятий грішник у кайданах промаршував під його грудиною через діафрагму до пекла під терезами. Sternohyoid omohyoid thyrohyoid/juuuguular. Ahhhhhmen.

Настав слушний час, і вона це знала: «Ганнібале, пообіцяйте мені».

Пульсація, і він відповів:

— Я вже дав обіцянку Міші.

Вона нерухомо сиділа біля ванни, аж поки не почула, як зачинилися двері квартири. Одягнула халат і старанно зав’язала пояс. Взяла свічки з ванної кімнати і поставила їх перед фотографіями на олтарі. Вони освітлювали обличчя тих, що вже мертві, а в чеканні обладунку, у масці Дато Масамуне вона бачила мертвих тих, що ще будуть.

50

Доктор Дюма повісив на плечики свій лабораторний халат і пухкими рожевими пальцями застебнув на ньому верхній ґудзик. Щоки в нього теж були рожеві, біляве волосся кучерявилося, а халат зберігав хрусткість протягом цілого дня. Якесь неземне піднесення супроводжувало його також протягом дня. Кілька студентів ще перебували в лабораторії, мили свої диссекційні столи.

— Ганнібале, завтра вранці в аудиторії мені потрібен препарат із відкритою торакальною порожниною, ребра мають бути відігнуті, а великі легеневі судини і великі серцеві артерії наколоті. Судячи з його кольору, я маю підозру, що номер «вісімдесят вісім» помер від коронарної закупорки. Цікаво буде подивитися, — промовив він весело. — Зробіть лівопередню спадну і обгинаючу артерії жовтими. Якщо там закупорка, вколіть з обох боків. Я там написав для вас інструкції. Роботи багато. Я можу попросити Граве залишитися й допомогти вам, якщо бажаєте.

— Я зроблю все сам, професоре Дюма.

— Я так і думав. Гарні новини — «Альбен Мішель»[127] виконав пробний друк. Завтра ми зможемо побачити перші аркуші! Я не можу дочекатися.

Кілька тижнів тому Ганнібал відніс свої малюнки у видавництво на вулицю Гюйгенса. Побачивши табличку з назвою, згадав пана Якова і «Трактат про світло» Християна Гюйгенса. Потім сидів у Люксембурзькому саду цілу годину, дивився на кораблики на ставку. Подумки розмотуючи спіраль із півкола квіткової клумби. Малюнки в новому анатомічному атласі будуть підписані «Лектер-Яков».

Останній студент пішов із лабораторії. Будинок стояв порожній і темний, тільки у Ганнібала в лабораторії горіло яскраве робоче світло. Коли він вимкнув електричну пилку, тишу порушувало тільки жалібне підвивання вітру в комині, комашине дзенькання інструментів і булькання реторт, у яких розігрівалися кольорові барвники для ін’єкцій.

Ганнібал задивився на свій об’єкт: перед ним лежав коренастий чоловік середнього віку, весь задрапірований, окрім його відкритої грудної клітки, з ребрами крутими, мов шпангоути судна. Тут були органи, які д-р Дюма збирався висвітлювати в процесі своєї лекції, він сам робитиме останні надрізи, вийматиме легеню. А для створення ілюстрації Ганнібалові треба було побачити тильний бік легені, невидний у цім трупі. Ганнібал пішов коридором до анатомічного музею по зразок, дорогою вмикаючи світло.

З кабіни вантажівки на протилежному боці вулиці Зігмас Мілко добре бачив високі вікна медичної школи й міг відстежувати пересування Ганнібала. У рукаві Мілкового піджака стирчав короткий ломик, а в кишенях лежали пістолет і глушник.

Коли Ганнібал увімкнув світло в музеї, видно стало ще краще. Кишені його лабораторного халата виглядали пласкими. Він не скидався на озброєного. З музею він вийшов з якоюсь банкою, і світло послідовно гасло, поки він вертався до лабораторії. Тепер світилося тільки в анатомічній лабораторії — матові шибки, яскрава стеля.

Мілко не вважав, що ця справа потребує довгого стеження, але про всяк випадок вирішив викурити одну цигарку — якщо той посольський агент, перш ніж злиняти, залишив йому хоч якесь куриво. «Можна подумати, цей мудило ніколи не куштував пристойного диму. Невже забрав усю пачку? От халява, щонайменше п’ятнадцять сигарет „Лакі страйк“. Зроблю зараз цю справу, потім заскочу по американські сигарети в „баль мюзет“.[128] Потруся з трубкою глушника в передній кишені штанів об дівчаток у барі, подивлюся на їхні обличчя, коли відчуватимуть його твердість, а вже вранці заберу Ґрутасове піаніно».

Цей хлопець убив Дортліха. Мілко згадав, як одного разу Дортліх, прикурюючи цигарку, розкришив собі зуба ломиком, що був захований у нього в рукаві. «Шайсскопф,[129] треба було тобі вибиратись звідти разом з усіма нами», — звернувся він до Дортліха, де б той зараз не був, найпевніше, що в пеклі.

Мілко перейшов через вулицю, несучи чорну драбину та про всяк випадок «пролетарський вузлик» для камуфляжу, і сховався в тіні живоплоту під медичною школою. Поставив ногу на перший щабель і промурмотів: «Нахер хутір». Це була його ритуальна мантра з дванадцяти років, відколи він утік із рідного дому.

Ганнібал завершив сині венозні ін’єкції і на примощеній біля трупа планшетці малював кольоровими олівцями результати своєї роботи, раз по раз позираючи на легеню, законсервовану в банці зі спиртом. Припасовані до етюдника аркуші ледь шерехнули під протягом і заспокоїлися. Ганнібал підняв голову, глянув у коридор, звідки було повіяло, і домалював вену.

Мілко зачинив за собою вікно анатомічного музею, стягнув чоботи і в самих шкарпетках скрадався між скляними шафами. Він проминув ряд травної системи і затримався біля пари величезних ніг із потовщенням стіп. Йому цілком вистачало світла. Не хотілося б стріляти тут, заляпатися в ці гівна, що розтечуться навкруги. Він підняв комір від протягу, що дмухнув йому в спину. Потроху-помалу він вистромляв обличчя в коридор, дивлячись собі поперек перенісся, щоб не стирчало вухо.

У схиленого над аркушем Ганнібала роздулися ніздрі, і лабораторне світло відбилося червоним у його очах.

Дивлячись уздовж коридору з-за одвірка лабораторії, Мілко бачив спину Ганнібала, поки той порався біля трупа з великим барвильним шприцом. Стріляти звідси далекувато, глушник блокує приціл пістолета. Не хотілося б його поранити, щоб потім за ним ганятися, перевертаючи шафи. Хтозна, що тут може вилитися на голову, з цих банок.

Мілко провів короткий сеанс жалості до себе, як воно робиться зазвичай перед тим, як когось убити.

Ганнібал зник із поля зору, і Мілко тепер бачив тільки його руку на планшетці: штрихує, штрихує, злегка щось підтирає.

Раптом Ганнібал поклав перо, вийшов у коридор і ввімкнув світло. Мілко позадкував у музей, потім світло знову вимкнулося. Мілко визирнув з-за одвірка. Ганнібал працював біля накритого простирадлом тіла.

Мілко почув звук пилки. Коли він знову визирнув, Ганнібала видно не було. Знову рисує. Ну й хер з ним. Ввійти туди і застрелити. Сказати, щоб передав вітання Дортліху, коли сам дістанеться до пекла. Довгим коридором він ішов плавними кроками в шкарпетках, безшумний на кам’яній долівці, дивлячись на руку над етюдником. Мілко підняв пістолет і ступив за поріг, побачив руку, що стирчала з рукава, і лабораторний халат, надітий на спинку стільця, — а де ж його тіло!? І Ганнібал підступив ззаду до Мілка і встромив йому збоку в шию голку великого шприца зі спиртом, підхопив, коли в того ноги підкосилися, а очі закотилися, й акуратно опустив на підлогу.

Спершу — важливіше. Ганнібал приставив руку до трупа і пришив її кількома швидкими стібками крізь шкіру.

— Перепрошую, — вибачився перед ним. — Я додам подяку у ваш лист.

Гарячка, кашель, а тепер холод на обличчі — так поверталася до Мілка свідомість, кімната попливла, та врешті-решт зупинилася. Він почав облизувати собі губи, відпльовуючись. Вода лилася йому на лице.

Ганнібал поставив кухоль із холодною водою на край трупного контейнера і сидів у вигідній для балачки позі. Мілко, підвішений у ланцюговій збруї для трупів, був по шию занурений у формаліновий розчин. Інші насельці контейнера скупчилися навкруг нього, розглядаючи його своїми помутнілими від бальзамуючої рідини очима, а він відштовхував від себе їхні зморшкуваті руки.

Ганнібал перевірив Мілкове портмоне. Зі своєї кишені він дістав жетон і поклав його поряд із Мілковим посвідченням на бортику контейнера.

— Зігмас Мілко. Добрий вечір.

Мілко відкашлявся й просипів:

— Ми обговорили справу. Я привіз тобі гроші. Компенсацію. Ми хочемо, щоб ти взяв гроші. Я їх привіз. Давай я тебе відведу до них.

— Гарний план, звучить чудово. Ти вбив так багато людей, Мілко. Набагато більше, ніж плаває тут. Ти відчуваєш їх навкруг себе в контейнері? Там, біля твоєї ступні, дитина з пожежі. Старша за мою сестру і засмажена тільки частково.

— Я не розумію, чого ти хочеш.

Ганнібал натягнув гумову рукавичку.

— Послухати, що ти розкажеш про поїдання моєї сестри.

— Я не їв.

Ганнібал притопив Мілка з головою у розчин. Зачекавши довгу хвилину, він ухопився за ланцюговий фал і знову витягнув його на поверхню, плеснув в обличчя водою, промиваючи йому очі.

— Не кажи такого більше, — порадив.

— Нам було так тоді погано, так погано, — забалакав Мілко, як тільки відплювався. — Руки обморожені, ноги гниють. Що б ми тоді не наробили, ми це робили заради того, щоб вижити. Ґрутас зробив усе вмент, вона навіть… Але тебе ж ми залишили живим, ми…

— Де Ґрутас?

— Якщо я тобі скажу, ти дозволиш мені відвести тебе до грошей? Там багато, все в доларах. Там є ще більше грошей, ми можемо їх видоїти, з твоїми свідченнями.

— Де Гренц?

— У Канаді.

— Добре. Цього разу правда. Де Ґрутас?

— У нього свій дім біля Міль-ля-Форе.[130]

— Яке в нього зараз ім’я?

— У нього бізнес, фірма зветься «Satrug. Іnс».

— Він продавав мої картини?

— Тільки один раз, щоб купити велику партію морфіну, і все. Ми можемо їх дістати.

— Ти куштував їжу в ресторані Кольнаса? Вершкове морозиво там непогане.

— Гроші у мене в машині.

— Скажеш останнє слово? Прощальну промову?

Мілко відкрив рота щось сказати, та Ганнібал із брязком опустив важку ляду. Між нею й розчином формаліну залишився не більш як дюймовий шар повітря. Ганнібал залишив кімнату, де Мілко бився об ляду, мов лобстер об кришку каструлі. Ганнібал причинив за собою двері, і одвірки відгукнулися рипінням на гумовий ущільнювач.

Біля його робочого стола, розглядаючи свіжий малюнок, стояв інспектор Попіль.

Ганнібал потягнувся до шнура й увімкнув великий вентилятор, той завівся з шварґотінням. Попіль підняв голову на звук вентилятора. Ганнібал не знав, чи той встиг щось почути. Мілків пістолет лежав між ногами у накритого простирадлом трупа.

— Інспекторе Попіль, — Ганнібал узяв шприц із барвником і зробив ін’єкцію. — Перепрошую, хвилинку, я мушу це вколоти, поки воно знову не затверділо.

— Ви вбили Дортліха у себе в лісі, на батьківщині.

На обличчі Ганнібала не ворухнувся жоден м’яз. Він витер кінчик голки.

— У нього хтось об’їв обличчя.

— Маю підозру, що це ворони. У наших лісах їх чимало. Вони зліталися до миски нашого собаки, варто лиш було йому від неї одвернутися.

— Ворони, які вміють готувати шашлик?

— Ви розповіли про це леді Мурасакі?

— Ні. Канібалізм… таке траплялося на Східному фронті, і не одноразово, коли ви були ще дитиною.

Попіль повернувся спиною до Ганнібала, дивлячись на його відображення у скляних дверцях шафи.

— Але ж ви це самі знаєте, чи не так? Ви там тоді були. А ще ви були в Литві чотири дні тому. Ви в’їхали туди за законною візою, а виїхали іншим способом. Як саме? — Попіль не чекав на відповідь. — Я сам скажу як: ви купили фальшиві документи у Фресне,[131] а це вже кримінальний злочин.

У кімнаті з контейнером важка ляда ледь піднялась, з-під неї висунулися пальці Мілка. Він притиснув губи до ляди, намагаючись всмоктати півдюйма повітря, формаліновим розчином хлюпнуло йому в обличчя, злегка притопило, він припав обличчям до щілини на краю ляди, жадібно дихаючи.

В анатомічній лабораторії, дивлячись у спину Попілю, Ганнібал сильно надавив на легеню трупа, видушивши з неї хрипіння.

— Перепрошую. Іноді таке трапляється.

Він підкрутив бунзенівську горілку під ретортою, щоб голосніше бульботіло.

— На цьому малюнку обличчя не вашого препарату. Це обличчя Владіса Ґрутаса. Подібні на цей малюнки висять у вашій кімнаті. Ґрутаса ви також убили?

— Зовсім ні.

— Ви його знайшли?

— Якби я його знайшов, даю слово, я звернув би на нього вашу увагу.

— Не клейте переді мною дурня! Чи відомо вам, що він у Каунасі відпиляв пилкою голову рабину? Чи ви чули, що він постріляв циганських дітей у лісі? Ви знаєте, що він уникнув Нюрнберга, бо жінці, що свідчила проти нього, влили до горла кислоти? Я з року в рік натрапляю на його сморід, але щоразу слід зникає. Якщо він взнає, що ви його вистежуєте, він вас уб’є. Це він знищив вашу сім’ю?

— Він убив мою сестру і з’їв її.

— Ви самі це бачили?

— Так.

— Ви могли б дати свідчення.

— Безперечно.

Попіль пильно вдивлявся в Ганнібала.

— Якщо ви когось уб’єте у Франції, Ганнібале, я побачу вашу голову в корзині. Леді Мурасакі депортують. Ви любите леді Мурасакі?

— Так. А ви?

— У Нюрнберзьких архівах є його фотографії. Якщо совєти їх у себе роздрукують, якщо вони його нарешті зловлять, то в Сюрте тримають декого, на кого ми могли б його обміняти. Якщо ми зуміємо його взяти, мені потрібні будуть ваші свідчення. Чи є якісь інші докази?

— Сліди зубів на кістках.

— Якщо ви не з’явитеся завтра до мого кабінету, я вас заарештую.

— Добраніч, інспекторе.

В іншій кімнаті селянська, схожа на лопату долоня Мілка зслизає назад до контейнера, ляда причиняється щільніше, і він видихає в чиєсь зморщене обличчя, що плаває перед його очима: «Нахер хутір».

Ніч в анатомічній лабораторії, Ганнібал уже сам, він працює з трупом. І вже майже закінчив малюнок. Поряд висить набрякла гумова рукавичка з перев’язаним зап’ястям, вона наповнена рідиною і підвішена над мискою з якимсь порошком. Поряд тікає таймер.

Ганнібал накрив планшетку для етюдів чистою серветкою. Укрив труп і повіз його до лекційної аудиторії. З анатомічного музею він приніс Мілкові чоботи і поставив їх на каталку біля кремаційної печі, на ній вже лежав одяг і речі з його кишень, пружинний ніж, ключі, портмоне. У портмоне були гроші й ободок кондома, що його зазвичай натягував собі Мілко, дурячи жінок у напівтемряві. Ганнібал витяг гроші. Відчинив піч. У її полум’ї стояла Мілкова голова. Було дуже схоже на палаючого пілота «штуки». Ганнібал закинув досередини чоботи, один поцілив у голову — беркиць! — і вона щезла з виду.

51

П’ятитонний фургон армійського типу, з новим тентом, стояв на протилежному від анатомічної лабораторії боці вулиці, зайнявши половину тротуару. Дивно, але на його склі поки ще не було штрафної квитанції. Ганнібал встромив Мілкові ключі у двері кабіни з боку водія. Замок відкрився. Над кермом, за сонцезахисним щитком, стирчав стіс паперів. Він їх швидко проглянув.

По трапу, що лежав у кузові, він завів до фургона свій мотоцикл. Доїхав до порту Монтампуавр[132] біля Венсенського лісу[133] і поставив фургон на стоянку біля залізничної колії. Номерні знаки він заховав під сидіння й замкнув кабіну.

Ганнібал Лектер сидів на своєму мотоциклі на схилі пагорба біля саду, він поснідав чудовими африканськими фігами, купленими у торговця на вулиці Бюсі,[134] та вестфальською шинкою. Він дивився на дорогу, що проходила біля підніжжя горба, а далі, за чверть милі, виднілися ворота будинку Владіса Ґрутаса.

У саду гули бджоли, кілька вже кружляли над його фігами, поки він не накрив фрукти хустинкою. Гарсіа Лорка, знову модний у Парижі, сказав колись: «Серце — це сад». Ганнібал думав про цей символ, а також, як і годиться юнакові, він уявляв собі форми персиків і груш, коли під горбом проїхав пікап із теслярами і наблизився до воріт Ґрутаса.

Ганнібал підніс до очей батьківський польовий бінокль. Владіс Ґрутас володів побудованою у 1938 році на місці колишньої ферми садибою у стилі Баухауз,[135] його дім дивився на річку Есон. Під час війни він стояв покинутим, карнизи з нього хтось обідрав, на білих стінах залишилися темні плями від дощової води. Зараз весь фасад і один бік будинку було пофарбовано в сліпучо-білий колір, а ще нефарбовані стіни стояли в риштованні. Дім зберігся завдяки тому, що під час окупації у німців тут був штаб.

Цей куб із бетону і скла оточувала огорожа з металевої сітки й колючого дроту. При воротах стояла бетонна будка охорони, схожа на дот. Амбразурний вигляд щілини вікна пом’якшував ящик із квітами. З такого вікна чудово могла прострілюватися дорога, варто було тільки змести вбік квіти дулом кулемета.

Двоє вийшли з будиночка при воротах — один блондин, другий чорнявий, весь у татуюванні. За допомогою люстерка на довгій палиці вони обстежили дно автомобіля. Теслям довелося вилізти і показати свої паспорти. Видно було, як вони махали руками й щось гомоніли. Охоронці пропустили машину у двір.

Ганнібал заїхав у гай і сховав мотоцикл у кущах. За допомогою шматка тонкого, майже невидимого дроту він заблокував систему запалювання і поклав на сідло записку: мовляв, пішов до міста по запчастини. Півгодини витратив, щоб вийти на битий шлях, а там піймав попутку до Парижа.

Склад компанії «Габріель. Інструменти» розташовувався на Райській вулиці[136] між магазином освітлювального обладнання й майстернею по ремонту виробів із кришталю. Під кінець трудового дня складські вантажники виконали останній наряд, поставили в кузов Мілкового фургона кабінетний рояль «Bosendorfer»,[137] а поряд із ним, в окремому ящику, концертний стільчик. На накладній Ганнібал поставив підпис «Zigmas Milko», ще й, беззвучно ворушачи губами, промовив це ім’я.

Власні вантажівки компанії надвечір поверталися на відстій до складу. Ганнібал побачив, як з одної машини вилізла жінка-шофер. Вона непогано виглядала у комбінезоні, вся така по-французькому жвава. Жінка зникла всередині, а через кілька хвилин з’явилася в брюках, зі згорнутим комбінезоном під пахвою. Поклала згорток у сідельну сумку мопеда. Відчувши на собі погляд Ганнібала, вона кинула на нього гаврошівський погляд. Дістала сигарету, він підніс їй запальничку.

— Мерсі, мсьє… Зіппо.

Жінка пожвавилася, стріляла очима, з цигаркою в руці її жести стали ще більш артистичними.

Прибиральники, що замітали в складі, намагалися дослухатися, про що так цікаво теревенять ці двоє, але чули тільки її сміх. Вона задивилася на Ганнібалове обличчя, поки вони балакали, і мало-помалу її кокетство вщухло. Вона здавалася очарованою ним, майже зачарованою. Разом вони рушили вулицею до бару.

Мюеллер чергував біля воріт з іншим німцем на ім’я Гассман, у котрого недавно закінчився контракт в Іноземному легіоні. Мюеллер саме намагався продати йому сеанс татуювання, коли до воріт під’їхав фургон Мілка.

— Дзвони лікарю, Мілко повернувся з Парижа з трипером, — сказав Мюеллер.

— Це не Мілко. — Гассман мав кращий зір.

Вони вийшли з вартівні.

— Де Мілко? — спитав Мюеллер жінку за кермом.

— Звідки мені знати? Він заплатив мені за доставку рояля. Сказав, що буде через кілька днів. Покажіть ваші м’язи, зніміть мій мотик із кузова на землю.

— Хто тобі заплатив?

— Мсьє Зіппо.

— Ти маєш на увазі Мілко?

— Так, Мілко.

Ззаду під’їхала машина з продуктами, стала за фургоном і чекала, буфетник нервово постукував пальцями по керму. Гассман підняв задній полог п’ятитонки. Побачив рояль у ящику і менший ящик із наліпленим на нього ярликом із написами: «POUR LA CAVE» та «FOR THE WINE SELLAR — STORE IN A COOL PLACE».[138] Мопед стояв пристебнутий до бокових поручнів у кузові фургона. Там був трап, але легше було просто взяти й поставити мопед на дорогу.

Мюеллер підійшов допомогти Гассману з мопедом. Поглянув на жінку.

— Хочеш випити?

— Не тут, — відповіла вона, закидаючи ногу через сідло.

— Твій мотик деренчить, мов бздить, — гукнув їй услід Мюеллер.

— Вона програє тобі змагання у вишуканості манер, — похвалив Гассман.

Настройщик був схожим на скелет, із темними прогалинами між зубів і застиглою посмішкою на весь рот, як у Лоренса Велка.[139] Закінчивши настройку чорного «Бьозендорфера», він перевдягся в чорний фрак із білою краваткою і вийшов грати легку музику, поки до Ґрутаса на коктейль-вечірку збиралися звані гості. Музика деренчливо відлунювала від кахляної підлоги й великих площин вікон. Скляні полиці сталевої книжкової шафи поряд з інструментом резонували в тональності сі-бемоль. Поки ладнав рояль, настройщик задовольнявся кухонним стільцем, але грати, сидячи на ньому, не бажав.

— На чім мені сісти? Де фортепіанна лава? — спитав він служницю, а вона перепитала те саме в Мюеллера. Мюеллер знайшов йому стілець підходящої висоти, але з бильцями.

— Мені доведеться грати з розчепіреними ліктями, — пожалівся настройщик.

— Замовкни нахер і грай тільки американське, — наказав Мюеллер. — Бос хоче американську коктейль-паті, і щоби всі тут підспівували.

Біля буфету товпилися десь із тридцять гостей — чудернацькі уламки війни.

Там був Іванов із радянського посольства, занадто елегантно вдягнений, як для слуги народу. Він розмовляв з американським першим сержантом, котрий вів бухгалтерію військово-торговельної контори. Сержант був у цивільному мішкуватому картатому костюмі того кольору, що найкраще підкреслював павутиння судинної ангіоми в нього на носі. Єпископ із Версаля явився зі своїм служкою, котрий робив йому манікюр.

У безжальному світлі неонових трубок чорне облачения єпископа відсвічує зеленуватим забарвленням яловичини — зауважив Ґрутас, цілуючи його перстень. Вони трохи погомоніли про спільних знайомих в Аргентині. У холі відгонило міцним духом Віші.

Піаніст подарував публіці свій усміх скелета і взявся до пісень Кола Портера.[140] Англійська стояла на четвертому місці в списку його робочих мов, тож слова він здебільшого вигадував на ходу: «Що вдень, що вночі, ти моє сонце. Під місяяяцем тільки ти, ти єдина».[141]

У підвалі було майже темно. Єдина лампочка горіла біля сходів. Зверху ледь долітали звуки музики.

Під однією стіною підвалу височіли винні полиці. Біля них стояло кілька ящиків, деякі відкриті, навкруг розсипана тирса. Нова мийка з іржостійкої сталі лежала на підлозі, а поряд музичний автомат «Rock-ОІа Luxury Light-Up»[142] з найновішими грамофонними платівками і ковбасками монет для його годівлі. Поряд із винним стелажем стояв ящик із написами «POUR LA CAVE» та «STORE IN A COOL PLACE». З ящика почулося тихе поскрипування.

Піаніст додав фортисимо, щоб заглушити перебріхані слова пісні: «Чи то я, чи ти, підемо геть, неважливо, мила, що я десь, я про тебе думаю що вдень, що вночііііі».

Ґрутас ходив між гостей, потискаючи руки. Непомітним збоку кивком голови він покликав Іванова за собою до бібліотеки. Приміщення вражало модерновістю, там стояв стіл на скошених ніжках, полиці зі сталі й скла і скульптура Ентоні Квіна[143] за мотивами Пікассо під назвою «Логіка за спиною в жінки». Іванов розглядав роботу з зацікавленням.

— Вам подобається скульптура?

— Мій батько був куратором у Санкт-Петербурзі, коли той називався Санкт-Петербургом.

— Можете торкнутися її, якщо хочете.

— Дякую. Як там справи з обладнанням для Москви?

— Шістдесят холодильників їдуть у поїзді на Гельсінкі в даний момент. Фірма «Кельвінатор». А чим можете порадувати мене ви?

Ґрутас не міг утриматися, щоб не клацнути при цім пальцями. Через це клацання Іванов примусив Ґрутаса зачекати, доки він уважно не роздивиться кам’яну сідничку.

— У посольстві нема досьє на хлопця, — нарешті почав він. — Він отримав візу до Литви, бо запропонував «Юманіте»[144] написати для них статтю. Очікувалося, що він напише про те, які гарні результати дає колективізація після того, як землю в його родини забрали, і які щасливі селяни, що перебралися до міста будувати каналізаційну станцію. Аристократ вітає революцію.

Ґрутас фиркнув.

Іванов виклав на стіл фотографію і штовхнув її в бік Ґрутаса. На фото були леді Мурасакі з Ганнібалом перед її будинком.

— Коли це знято?

— Вчора вранці. З моєю людиною був Мілко, коли це знімалося. Лектер — студент, працює вночі, ночує на верхньому поверсі медичної школи. Мій агент показав Мілкові все… Про решту я нічого не бажаю знати.

— Коли він бачив Мілка востаннє?

Іванов глянув гостро: «Вчора. Щось трапилося?»

Ґрутас хитнув головою: «Напевне ні. Хто ця жінка?»

— Його мачуха, чи щось таке. Вона гарна, — додав Іванов, погладжуючи кам’яні сідниці.

— У неї срака схожа на цю?

— Не думаю.

— Французька поліція крутиться поряд?

— Якийсь інспектор Попіль.

Ґрутас закусив губу і, здавалося, на якийсь час забув, що в кімнаті присутній Іванов.

Мюеллер і Гассман наглядали за натовпом. Вони приймали верхній одяг і стежили, щоб ніхто з гостей нічого не поцупив. У гардеробі Мюеллер відтягнув Гассманову краватку на гумовій стрічці від його коміра, перекрутив на півоберта і відпустив. Краватка з фурканням стрибнула на місце.

— А ти можеш її розкрутити, як пропелер, і літати, як фея? — спитав Мюеллер.

— Нумо, крутни ще раз, і вона здасться тобі клямкою на дверях у пекло, — відповів Гассман. — Подивися на себе. Поправ гімнастерку. Ти що, ніколи не служив?

Їм довелося допомагати буфетнику збирати його речі. Заносячи складаний банкетний стіл до підвалу, вони не помітили приховану під сходами набряклу гумову рукавичку, що висіла над мискою з порохом, від якого тягнувся запальний шнур до трикілограмової жерстяної банки з-під шпигу. Хімічні реакції уповільнюються при низькій температурі. У Ґрутасовому підвалі було на п’ять градусів прохолодніше, ніж у лабораторії.

52

Служниця розкладала на ліжку Ґрутасову шовкову піжаму, коли йому забажалося додаткових рушників.

Служниця не любила заносити рушники йому до ванної кімнати, але він її завжди примушував це робити. Вона мусила туди заходити, але не мусила дивитися. Суцільні білі кахлі та іржостійка сталь, по центру стояла велика ванна, за матовими скляними дверима містилася сауна, а поряд із нею душ.

Ґрутас напівлежав у ванні. Привезена ним із баржі рабиня голила йому груди безпечною бритвою тюремного типу, із замкнутим на замок лезом. Половина обличчя її розпухла. Прислуга не бажала зустрічатися з нею очима.

У схожому на камеру психічних тортур, всуціль білому душі вільно помістилося б четверо осіб. Чудернацька акустика підсилювала звук найкрихітнішої краплини. Ганнібал лежав на долівці і чув, як волосся поскрипує між його головою і білою підлогою душу. Під купкою білих рушників його майже неможливо було помітити з сауни крізь матові двері душової. Під рушниками він чув власне дихання. Схоже на те, як було, коли вони замотувалися в килим із Мішею. Замість її теплого волосся, зараз він мав перед собою запах пістолета, рушничного мастила, мідних набоїв і пороху.

Він чув голос Ґрутаса, але поки що не бачив його обличчя, окрім як здалеку, крізь бінокль. Інтонації в нього не змінилися — легке роздратування перед вибухом.

— Нагрій мені махровий халат, — наказав він служниці. — Я хочу ще трохи попаритися після ванни. Увімкни там.

Вона сковзнула до сауни й відкрутила вентиль. У суцільно білій парильні червоним сяяли лиш таймер і термометр. Із великими, мов на корабельних пристроях, цифрами, які добре було видно крізь пару. Хвилинна стрілка таймера рухалася по циферблату до червоної позначки.

Ґрутас закинув руки собі за потилицю. Під пахвою в нього відкрилося нацистське татуювання — дві блискавки SS. Він ворухнув м’язами — і блискавки здригнулись. «Бах! Доннерветтер!» Жінка-рабиня перелякано здригнулася, і Ґрутас розреготався.

— Нііііі, я не битиму тебе. Ти тепер мені подобаєшся. Я зроблю тобі нові зуби, такі, що ти їх кластимеш у склянку біля постелі, щоб не заважали.

Ганнібал у клубах пари ввійшов через скляні двері і націлив пістолет Ґрутасу в серце, у другій руці він тримав пляшку зі спиртовим реагентом.

Ґрутасова шкіра пискнула, коли він смикнувся вгору у ванні, а жінка відскочила вбік ще раніше, ніж зрозуміла, що за її спиною хтось є.

— Радий тебе тут бачити, — сказав Ґрутас і глянув на пляшку в руці Ганнібала, сподіваючись, що той п’яний. — Я завжди пам’ятав, що дещо тобі заборгував.

— Я мав про це розмову з Мілком.

— Ну і?

— Він дійшов висновку.

— Беззаперечно, гроші! Я передавав із ним, він їх тобі віддав? Це добре!

Ганнібал промовив до жінки, не дивлячись на неї:

— Намочіть рушник у ванні. Підіть і сядьте в кутку, покладіть рушник собі на обличчя. Мерщій. Намочіть його у ванні.

Жінка занурила у ванну рушника і поспішила з ним у куток.

— Вбий його, — попросила вона.

— Я так довго чекав, щоб подивитися тобі в обличчя, — сказав Ганнібал. — Твоє обличчя з’являлося переді мною в кожному злочинцеві, котрого я різав. Ти мені запам’ятався більшим.

До ванни зазирнула служниця, що принесла халат. Крізь прочинені двері вона побачила дуло пістолета, подовжене глушником. Вона позадкувала, нечутно ступаючи капцями по килиму.

Ґрутас не відводив очей від пістолета. Це була зброя Мілка. З блокуючою скобою на ствольній коробці для глушника. Якщо юний Лектер не знайомий із цією системою, він має шанс вистрелити лише один раз. А тоді йому доведеться подрочитися з пістолетом.

— Ти бачив, які я речі маю в цьому будинку, Ганнібале? Які можливості нам подарувала війна! Ти звик до дорогих речей, і вони в тебе будуть. Ми з тобою схожі! Ми Нові Люди, Ганнібале! Ти та я — ми вершки — ми завжди плаватимемо зверху!

Він підняв руку зі шматками піни, ніби для ілюстрації плавучості, щоб водночас привчити Лектера до своїх рухів.

— Жетони не плавають. — Ганнібал пожбурив Ґрутасів жетон у ванну, і той ліг на дно, мов листочок. — Спирт плаває. — Ганнібал кинув пляшку, і вона розбилася об кахлі над головою Ґрутаса, вихлюпнувши пекучу рідину тому на голову, осколки скла посипалися йому у волосся. Ганнібал дістав із кишені «Зіппо», щоб підпалити Ґрутаса. Щойно він відкрив запальничку, як йому за вухо ткнувся пістолет Мюеллера.

Гассман і Дітер із двох боків тримали Ганнібала за руки. Вхопивши за дуло, Мюеллер вивернув із його руки пістолет і засунув собі за пояс.

— Не стріляти, — наказав Ґрутас. — Не побийте мені тут кахлі. Я хочу з ним трішки потеревенити. А потім він може вмерти у ванні, як його сестричка.

Ґрутас виліз із ванни і став на рушник. Він подав знак жінці, котра тепер не знала, як прислужитися. Вона прискала зельтерською водою на його вибрите тіло, поки він обертався на місці з піднятими руками.

— Тобі знайоме відчуття газованої води на шкірі? — спитав він. — Це ніби знову народитися. Я весь новий, у новому світі, де нема місця для тебе. Я не повірю, що ти сам убив Мілка.

— Дехто мені допоміг, — сказав Ганнібал.

— Тримайте його над ванною, різати почнете, коли я накажу.

Троє чоловіків придавили Ганнібала до підлоги, задерши його голову і шию над краєм ванни. У руці Мюеллера клацнув пружинний ніж. Він приставив лезо до Ганнібалового горла.

— Подивися на мене, графе Лектер, мій принц, поверни голову і подивися на мене, гарно тягни свою шийку, і тоді кров витече швидко. Болітиме недовго.

Крізь двері сауни Ганнібал бачив стрілку таймера, що поволі рухалася стрибками.

— От скажи мені, — спитав Ґрутас. — Ти нагодував би мною маленьку дівчинку, якби вона вмирала від голоду? Ти ж її любив?

— Звичайно.

Ґрутас посміхнувся і вщипнув Ганнібала за щоку.

— Ось. Ось вона. Любов. Я так само сильно люблю себе. Я не мушу перед тобою вибачатися. Твоя сестра загинула у війні. — Ґрутас ригнув і зареготав. — Моя відрижка і є до цього натуральним коментарем. Ти шукаєш співчуття? Ти знайдеш його у словнику десь між «сифілісом» і «сракою». Ріж його, Мюеллере. Але наостанок ти почуєш, що ТИ зробив, щоб тоді вижити. Ти…

Кімнату струсонуло вибухом, від стіни відскочила раковина, з труб вдарила вода, погасло світло. Мюеллер, Гассман, Дітер борсалися з ним на підлозі, приплутавши до купи ще й жінку. Ножем порізало руку Гассману, той лаявся й ойкав. Ганнібал різко поцілив комусь ліктем в обличчя й опинився на ногах, спалахом пострілу освітилося дуло, в обличчя йому лийнуло осколками кахлів. Дим, важкий дим клубився від стіни. По долівці від Дітера відсковзнув пістолет. Пістолет підняв Ґрутас, на нього якраз напосіла жінка, вона вп’ялася йому в обличчя нігтями, він двічі вистрелив їй у груди. Він вже підводився, одночасно піднімаючи дуло. Ганнібал ляснув мокрим рушником йому по очах. Дітер повис на спині Ганнібала. Ганнібал стрибнув назад і відчув результат, коли край ванни привітав нирки Дітера, той його зразу відпустив. Не встиг він піднятися, як на нього плигнув Мюеллер, намагаючись загнати свої великі пальці йому під підборіддя. Ганнібал головою буцнув йому в лице, просунув руку між ним і собою, намацав пістолет у Мюеллера за поясом і натиснув на курок, не витягаючи пістолет із його штанів, величезний німець скотився додолу, квилячи, а Ганнібал побіг із пістолетом у руці. Йому довелося пригальмувати у темній спальні, а далі вже мчав швидко задимленим коридором. У коридорі він прихопив покинуте прислугою відро і ніс його через весь дім, тільки раз він почув постріл десь у себе за спиною.

Охоронець покинув свій пост біля воріт і був уже на півдорозі до входу в будинок.

— Неси воду! — всучив йому відро Ганнібал, пробігаючи мимо. — Я принесу шланг!

Він чимдуж пробіг під’їзною доріжкою, якомога швидше в гай. Позаду чулися крики. Вгору пагорбом, до саду. Намацав у темряві дріт: є контакт.

Скинути тиск у компресорі, трохи крутнути газ, клац-клац-клац. Клац! «BMW» прокинувся з гарчанням, і Ганнібал вилетів із кущів, мов гарматний снаряд, далі алеєю між деревами, зачепився глушником об пеньок, з ревінням вирвався на дорогу, обвисла труба волочиться у темряві, висікаючи іскри з бруківки.

Пожежники працювали до глибокої ночі, заливаючи з брандспойтів жарини в підвалі, насичуючи водою кожну щілину Ґрутасового будинку. Ґрутас стояв на краю свого саду, дим і пара здіймалися в небо за його спиною, він дивився в напрямку Парижа.

53

Студентка фельдшерського відділення мала темно-руде волосся і карі очі майже такого самого кольору, як у Ганнібала. Коли в коридорі медичної школи він відступив від фонтанчика, пропускаючи її напитися першою, вона наблизила до нього обличчя й понюхала:

— Коли ти почав палити?

— Я намагаюся кинути.

— У тебе брови обгорілі.

— Не впорався з запальничкою.

— Якщо ти так необачно поводишся з вогнем, тобі не можна куховарити.

Вона лизнула собі пальця і розгладила йому брови.

— Ми з подружкою по кімнаті сьогодні ввечері готуватимемо смаженину з овочами, якщо ти…

— Дякую. Перепрошую, але в мене побачення.

У записці до леді Мурасакі він питав, чи може до неї прийти. Знайшов гліцинію, трохи прив’ялу, що було доречним для вибачення. Її відповіді з запрошенням його в гості акомпанували дві гілочки: пагін мирта з креповою ягідкою та гілочка сосни з крихітною шишкою. Сосну не посилають просто так. Беззастережні, безмежні можливості сосни.

Надії леді Мурасакі на рибника справдилися. Той привіз їй чотири чудових морських їжаки в холодній морській воді прямо з їхньої батьківщини — Бретані. Сусідній м’ясник приготував «солодке м’ясо»,[145] вже вимочене в молоці й спресоване між двома тарілками. Вона зайшла до Фушона по грушевий пиріг, разом купила і сіточку помаранчів.

Затрималася перед флористкою, але в руках уже не було місця для покупок. Ні, Ганнібал напевне принесе квіти.

Ганнібал купив квіти. Тюльпани й лілеї «Касабланка», ще й папороть високо стирчали над заднім сидінням його мотоцикла. Дві молоді жінки, які переходили дорогу на перехресті, сказали йому, що квіти схожі на хвіст півня. Він підморгнув їм, а коли перемінився вогник світлофора, з ревінням і легким серцем помчав далі.

Він поставив мотоцикл у сусідній алеї і з квітами в обіймах повернув за ріг будинку леді Мурасакі. Він чекав, що йому відчинить консьєржка, але натомість із дверей виступив Попіль із двома здоровезними поліцейськими, вони його й схопили. Інспектор взяв із рук у нього квіти.

— Квіти не для вас, — сказав Ганнібал.

— Ви заарештовані, — сказав Попіль. Після того, як на Ганнібала одягли наручники, він засунув квіти йому під пахву.

Інспектор Попіль залишив Ганнібала самого у своєму кабінеті на набережній Орфевр, дав йому посидіти півгодини в атмосфері поліцейського закладу. Повернувшись, він побачив, що Ганнібал закінчує аранжувати квіти в графині з водою на його столі.

— Вам подобається моя композиція? — спитав він інспектора.

Попіль ляснув Ганнібала невеличким гумовим кийком, і той поточився.

— А оце вам подобається? — спитав Попіль.

Більший із двох поліцейських вийшов з-за спини інспектора й навис над Ганнібалом.

— Відповідайте на всі питання: я спитав вас, чи вам подобається це?

— Це чесніше за ваше рукостискання. І кийок принаймні чистий.

Попіль дістав із конверта два сталевих жетони на поворозці.

— Знайдено у вашій кімнаті. Ці двоє були засуджені заочно в Нюрнберзі. Питання: де вони?

— Я не знаю.

— Ви не хочете побачити, як їх повісять? Кат використовує англійський ешафот, але не відриває їм голів. Він попередньо не кип’ятить, не розтягує мотузку. Вони ще потім гойдаються. Це якраз на ваш смак.

— Інспекторе, ви ніколи нічого не зрозумієте про мої смаки.

— Правосуддя нічого не значить для вас, вам важливо вбити їх самому.

— А чим ми відрізняємося, інспекторе? Ви завжди дивитеся, як вони помирають. Такий у вас смак. Чи не могли б ми побалакати удвох? — він дістав із кишені заляпаний кров’ю папірець, загорнутий у целофан. — Тут вам лист від Луї Фера.

Попіль подав поліцейським знак, щоб вийшли з кабінету.

— Коли я зрізав одяг із тіла Луї, то знайшов оцю записку, адресовану вам.

Він прочитав уголос першу фразу: «Інспекторе Попіль, чому ви мучите мене питаннями, на які не відповідаєте сам? Я бачив вас у Ліоні». Далі там є ще.

Ганнібал віддав листа Попілю.

— Можете розгорнути. Папір уже висох і нічим не пахне.

Лист захрустів, коли Попіль його розправляв, темні лусочки обсипалися зі згинів. Закінчивши читати, він так і сидів, тримаючи листа в руці, притиснутій до скроні.

— Хтось із вашої родини встиг вам на прощання помахати з поїзда «чух-чух»? Чи ви в той день регулювали дорожній рух? — спитав Ганнібал.

Попіль опустив руку.

— Ви не хочете робити такого самі, — м’яко продовжив Ганнібал. — Якби я навіть щось знав, навіщо мені розказувати про це вам? Це доречне запитання, інспекторе. А що, як ви забезпечите їх квитками в Аргентину?

Попіль заплющив очі і знову їх розкрив.

— Петен завжди був для мене героєм. Мій батько, мої дядьки, всі вони воювали під його командуванням у Першу світову. Коли він організував новий уряд, він сказав нам: «Підтримуйте порядок, поки ми не викинемо німців геть. Режим Віші врятує Францію». Ми й до того були поліцейськими, це здавалося нам продовженням тієї самої роботи.

— Ви допомагали німцям?

Попіль знизав плечима.

— Я підтримував порядок. Напевне, це їм допомагало. Потім я побачив один з їхніх поїздів. Я дезертирував і розшукав партизанів. Вони не довіряли мені, поки я не вбив гестапівця. Німці тоді розстріляли за нього вісім заручників-селян. У мене було почуття, ніби це я сам їх убив. Що то була за війна? Ми воювали в Нормандії між полями, густо помережаними високими живоплотами, клацали отакими «цвіркунами», щоб розпізнавати своїх.

Він взяв зі свого столу крікет-клікер.[146]

— Ми проводили союзників від морських пляжів у глиб країни, — він двічі клікнув. — Це означало: я друг, не стріляйте. Мені не жаль Дортліха. Але допоможіть мені знайти решту їх. Як ви вистежуєте Ґрутаса?

— Через родичів у Литві, через церковні зв’язки моєї матері.

— Я міг би затримати вас за використання фальшивих документів, за неправдиві свідчення. Якщо я вас випущу, ви присягнете розповідати мені про всі ваші знахідки? Ви присягнетеся Богом?

— Богом? Так, я присягнуся Богом. У вас є Біблія? — він побачив у шафі «Думки»[147] і взяв книгу з полиці. — Чи може згодиться Паскаль, Паскалю?

— Ви присягнетеся життям леді Мурасакі?

Хвилька непевності.

— Так, я присягаюся життям леді Мурасакі.

Ганнібал узяв зі столу клікер і двічі клікнув.

Попіль простягнув йому сталеві жетони, і Ганнібал їх узяв.

Коли Ганнібал покинув кабінет, туди зайшов помічник Попіля. Попіль подав із вікна знак. Коли Ганнібал вийшов із буднику, за ним непомітно рушили поліцейські агенти в цивільному.

— Він щось знає. У нього обсмалені брови. Перевірте всі пожежі в Іль-де-Франс[148] за останні три дні. — наказав Попіль. — Коли він виведе нас на Ґрутаса, я хочу допитати його про різника, з яким він мав справу дитиною.

— Якого різника?

— Це підлітковий злочин, Етьєне, злочин пристрасті. Я не хочу висувати йому звинувачення, я хочу, щоб його визнали божевільним. Тільки в закритій психічній клініці його можуть обстежити і з’ясувати, що він таке.

— А ви його чим вважаєте?

— Маленький хлопчик Ганнібал загинув у 1945-му там, серед снігів, намагаючись врятувати свою сестричку. Його душа померла разом із Мішею. Що він таке тепер? Для визначення цього поки що не існує слова. Через відсутність кращого терміна, ми будемо називати його монстром.

54

Будинок леді Мурасакі на площі Вогезів зустрів його темрявою в комірчині консьєржки, голландські двері[149] з матовим склом були зачинені. Ганнібал відімкнув їх власним ключем і побіг угору сходами.

Консьєржка сиділа у своїй комірчині на стільці перед столом, на якому конверт до конверта лежала пошта мешканців її будинку, ніби вона розкладала з листів пасьянс.

Ледь помітний збоку тросик велосипедного замка вгруз у м’яку плоть її шиї, язик звисав з її рота.

Ганнібал постукав у двері леді Мурасакі. У квартирі задзвонив телефон. Звук видався йому незвично пронизливим. Коли він встромляв у замок свого ключа, двері від цього поштовху прочинилися. Він кинувся до помешкання, зазираючи всюди, на секунду затримався перед дверима її спальні, штовхнув, але там було порожньо. А телефон дзеленчав, дзеленчав. Він підняв слухавку.

У кухні «Кафе дель Есте» стояла клітка з вівсянками, що чекали своєї черги на занурення в арманьяк і ошпарення в казані з окропом, який вирував на плиті. Ґрутас, вхопивши леді Мурасакі за шию, нахилив її обличчям до киплячої води. У другій руці він тримав телефонну слухавку. Руки в неї були зв’язані за спиною. За них її держав Мюеллер.

Почувши голос Ганнібала, Ґрутас промовив у слухавку:

— Перш ніж почати нашу розмову, скажи, ти хочеш побачити японку живою?

— Так.

— Послухай її голос і здогадайся, чи ще має вона на обличчі свої щічки.

Що то за звуки в телефоні разом із Ґрутасовим голосом? Булькотить окріп? Ганнібал не міг зрозуміти, чи не ввижається йому цей звук, кипіння води він завжди чув у своїх снах.

— Поговори зі своїм юним трахальником.

Леді Мурасакі мовила:

— Милий мій, не треба… — І її тут же відтягли від телефону. Вона пручалася, разом із Мюеллером вони ледь не впали на клітку з вівсянками. Пташки зацвірінькали, загомоніли між собою.

Ґрутас сказав Ганнібалу:

— Мій милий, ти вбив двох чоловіків за свою сестру і потрощив вибухом мій дім. Я пропоную тобі життя за життя. Принось усе: жетони, бухгалтерський реєстр Каструльника, всю хрінотінь до останньої дрібниці. Мені нестерпно хочеться, щоб вона поверещала.

— Де…

— Замовкни. Тридцять шостий кілометр дороги на Трільбарду,[150] там є телефонна будка. Будеш у ній на світанку, відповіси на дзвінок. Якщо не з’явишся туди, отримаєш її щічки поштою. Якщо я побачу Попіля чи ще якогось поліцейського, отримаєш бандероль з її серцем. Либонь, згодиться тобі у навчанні: потикаєш їй у шлуночки, може, кінчиш. Життя за життя?

— Життя за життя, — відгукнувся Ганнібал. Телефон замовк.

Дітер із Мюеллером потягнули леді Мурасакі до фургона, що стояв за кафе. Кольнас поміняв номери на машині Ґрутаса.

Ґрутас відкрив багажник і дістав снайперську гвинтівку Драгунова. Вручив її Дітеру.

— Кольнасе, принеси посудину.

Ґрутас хотів, щоб леді Мурасакі чула. Віддаючи накази, він пожадливо поглядав на неї.

— Візьмеш машину. Застрелиш його в телефонній будці, — наказав він Дітеру і вручив йому джбанок. — Привезеш його яйця на баржу, ми стоятимемо нижче Немура.[151]

Ганнібалу не хотілося виглядати з вікна; агенти Попіля могли саме зараз дивитися вгору. Він зайшов до спальні. Посидів трохи на ліжку з заплющеними очима. Із глибини Ганнібалової пам’яті народилися звуки. Чик-чирик-чик-чик. Балтійський діалект вівсянок.

Лляні простирадла леді Мурасакі пахли лавандою. Він згріб їх у жмені, притис до обличчя, потім зірвав їх із постелі і швидко замочив у ванні. Натягнув поперек кімнати мотузку для сушіння білизни і повісив на неї кімоно, долі поставив вентилятор і ввімкнув його на малі оберти, кімоно похитувалося, кидаючи тіні на прозорі гардини.

Стоячи перед самурайським обладунком, він підняв руку з кинджалом танто і вглядівся в маску Володаря Дато Масамуне.

— Якщо ви спроможні їй допомогти, допоможіть їй зараз.

Він надів ремінь собі на шию, і кинджал сковзнув під комір йому за спину.

Ганнібал скручував і зв’язував мокрі простирадла, мов тюремний самогубець; коли він скінчив цю роботу, простирадла звисали з поруччя балкона у провулок, на п’ятнадцять футів не дістаючи бруківки.

Спуск забрав якийсь час. Коли він відпустив кінець простирадла, падіння здалося задовгим, йому гаряче обпекло ступні, коли він приземлився, перекотившись.

Вивів мотоцикл з алеї за будинок у бічну вуличку, вгатив по стартеру і одночасно з першим пострілом двигуна плигнув у сідло. Знадобиться чимало свинцю, щоб виправити помилку з Мілковим пістолетом.

55

У вольєрі перед «Кафе дель Есте» цвірінькали-дріботіли вівсянки, неспокійні у яскравому світлі місяця. Тент над патіо було згорнуто, парасолі складено. В обідньому залі було темно, але світло ще горіло на кухні і в барі.

Геркуль мив у барі підлогу, Ганнібал бачив також Кольнаса, котрий із гросбухом сидів на барному стільці. Ганнібал відступив у темряву, завів мотоцикл і поїхав геть, не вмикаючи фари.

Останні чверть милі до будинку на вулиці Жульяни він пройшов пішки. На під’їзній алеї стояв «сітроен де шво»;[152] чоловік за кермом докурював сигарету. Ганнібал побачив, як дугасто пролетів недопалок, розсипавшись іскрами по вуличній бруківці. Чоловік вигідніше вмостився на сидінні і відкинув голову назад. Він зібрався поспати.

З-за огорожі Ганнібал дивився в освітлену кухню. Повз вікно майнула мадам Кольнас, балакаючи з кимось занадто малим, щоб його можна було бачити. Затулені гардинами вікна стояли прочинені у тепле нічне повітря. З садочка до кухні вели диктові двері. Кинджал легко сковзнув у щілину і підчепив клямку. Ганнібал витер ноги і ступив у дім. Голосно тікав кухонний годинник. З ванни долинав шум води з крана і хлюпання. Він проминув ванну, ставлячи ноги впритул до стіни, щоб не рипіли дошки підлоги. У ванні мадам Кольнас розмовляла з дитиною.

Наступні двері були трохи прочинені. Ганнібал помітив заставлені іграшками полиці і великого плюшевого слона. Він зазирнув до кімнати. Два ліжка. Катерина Кольнас спала на ближчому. Голівка набік, великий палець торкається лоба. Ганнібал розгледів жилку, що билася в неї на скроні. Він чув биття її серця. На ній був Мішин браслет. Він зморгнув у теплому світлі лампи. Почув, як ворухнулися його вії. Він чув дитяче дихання. Чув мадам Кольнас звіддаля. Крихітні звуки збурювали голосне ревіння в його серці.

— Ну, давай, Оладушок, вже пора витиратися, — долетів голос мадам Кольнас.

Плавучий будинок Ґрутаса, чорний, примарний на вигляд, стояв, пришвартований до вкритої клоччям туману набережної. Ґрутас із Мюеллером занесли зв’язану, з кляпом у роті, леді Мурасакі по трапу і спустили сходами у задній відсік. Ґрутас ударом ноги розчахнув двері до процедурної на нижній палубі. Посеред кімнати стояв стілець, під ним було простелено скривавлене простирадло.

— Перепрошую, ваша кімната поки що не готова, — сказав Ґрутас. — Я покличу прислугу. Ево!

Він пройшов коридором до наступних дверей і розчахнув їх. Три жінки, прикуті до ліжок, подивилися на нього з ненавистю. Ева збирала їхні миски після їжі.

— Катай сюди.

Ева зайшла до процедурної, тримаючись подалі від Ґрутаса. Вона прибрала заляпану кров’ю шмату і постелила під стілець свіже простирадло. Вже намірилася йти з брудним простирадлом, але Ґрутас наказав:

— Залиш, поклади його так, щоб їй було добре видно.

Ґрутас із Мюеллером прив’язали леді Мурасакі до стільця.

Ґрутас відправив Мюеллера. Сам розвалився в лонгшезі проти стіни, ноги розкинуті, погладжуючи собі стегна:

— Ти уявляєш, що може трапитися, якщо ти не подаруєш мені блаженства? — спитав він.

Леді Мурасакі заплющила очі. Вона відчула, що судно здригнулося й почало рухатися.

Геркуль виніс із кафе два відра зі сміттям. Відімкнув замок свого велосипеда і поїхав геть.

Було ще видно його задній вогник, коли Ганнібал сковзнув у кухонні двері. З собою він мав щось незграбне в заляпаному кров’ю мішку.

До кухні ввійшов Кольнас із гросбухом. Він відчинив дверцята пічки, у якій горіли дрова, поклав туди кілька рахунків і підштовхнув їх у полум’я.

За його спиною Ганнібал промовив:

— Гер Кольнас в оточенні мисок.

Кольнас різко обернувся і побачив Ганнібала, котрий сперся спиною на стіну з бокалом вина в одній руці і пістолетом у другій.

— Що вам потрібно? У нас вже зачинено.

— Кольнас у каструльнім раю. Серед казанів. Ви носите свій жетон, гер Кольнас?

— Я Клебер, громадянин Франції, я зараз же викликаю поліцію.

— Дозвольте, я зателефоную їм замість вас. — Ганнібал поставив вино і підняв телефонну слухавку. — Ви не проти, якщо я заразом подзвоню до Комісії по розшуку воєнних злочинців? Я оплачую дзвінок.

— Босяк! Дзвони кому хочеш. Я серйозно, можеш їм дзвонити. Або я сам це зроблю. Я маю документи. Я маю друзів.

— А я маю дітей. Ваших дітей.

— Що означають ці слова?

— Я захопив їх обох. Я був у вашому домі на рю Жульяна. Зайшов до кімнати з великим опудалом слона і захопив їх.

— Ти брешеш.

— «Беріть її, вона все’дно помирає», — ви так сказали. Пам’ятаєте? Шастали навкруг Ґрутаса з казанком. — Я тут дещо приніс для вашої духовки. — Ганнібал простягнув руку за спину і пожбурив на стіл скривавлений мішок. — Ми можемо покуховарити разом, як у добрі старі часи. — Він кинув на стіл Мішин браслет. Той довго крутився, доки заспокоївся і ліг.

Кольнас вдавився неясними звуками. Хвилину він боявся торкнутися мішка, потім тремтячими руками почав його рвати, діставшись усередину, він роздирав обгортковий різницький папір, дер м’ясо й кістки.

— Це телятина, гер Кольнас, і диня. Я купив їх на Лезалі.[153] Сподіваюся, ви тепер розумієте мої почуття?

Кольнас кинувся через стіл, руками в крові дістав Ганнібалове обличчя, але його ноги, розпластані по столу, зависли в повітрі, Ганнібал стягнув його додолу і приставив дуло пістолета до потилиці, не дуже міцно, але Кольнас втратив свідомість.

Вимазане в кров лице Ганнібала було схожим на демонічні обличчя з його власних снів. Він поливав Кольнаса водою, поки той не розплющив очі.

— Де Катерина, що ти з нею зробив? — перше, що він спитав.

— Вона в безпеці, гер Кольнас. Вона рожева і красива. Ви можете пощупати пульс на її скроні. Я поверну вам її після того, як ви повернете мені леді Мурасакі.

— Якщо я таке зроблю — мені смерть.

— Ні. Ґрутаса буде заарештовано, а я забуду ваше обличчя. Прощу вас, заради здоров’я ваших дітей.

— Звідки мені знати, що вони ще живі?

— Присягаюся душею моєї сестри, ви почуєте їхні голоси. Вони в безпеці. Допоможіть мені, або я вб’ю вас, і ваша сирота вмре з голоду. Де Ґрутас? Де леді Мурасакі?

Кольнас спазматично ковтнув, звідкись узялася кров у нього в роті.

— У Ґрутаса є судно, канальна баржа-дім, він подорожує нею. Він зараз на Луенському каналі[154] південніше Немура.

— Назва баржі?

— «Кристабель». Ти дав слово. Де мої діти?

Ганнібал підняв Кольнаса на рівні ноги. Підвів до телефону біля касового апарата, набрав номер і дав Кольнасу слухавку. Якусь хвилину Кольнас не міг впізнати голосу власної дружини, а потім:

— Алло, алло, Астрід? Подивися на дітей, дай мені почути Катріну! Мерщій!

Слухаючи непевне мурмотіння заспаної дитини, Кольнас перемінювався на лиці. Спершу воно виражало полегшення, та скоро на ньому з’явилася дивна мертвотність, і Кольнас потягнувся по пістолет, що був схований на полиці під касою. Його плечі важко поникли:

— Ви обдурили мене, гер Лектер.

— Я дотримав свого слова. Я збережу вам життя, заради ваших…

Кольнас випростався з затиснутим у кулаці величезним «веблі»,[155] Ганнібал викинув руку вперед, револьвер відлетів убік, а кинджал танто ввійшов Кольнасу під підборіддя, кінчик леза вистромився з його тім’ячка.

Телефонна слухавка гойдалася на шнурі. Кольнас упав лицем уперед. Ганнібал перевернув його і трохи посидів на стільці поряд, розглядаючи труп. Очі в Кольнаса були розплющені, вони вже бралися муттю. Ганнібал накрив йому обличчя мискою.

Він виніс надвір клітку з вівсянками і відчинив. Останню пташку йому довелося самому хапати руками, щоб закинути в місячне небо. Він відчинив надвірний вольєр і вигнав птахів звідти. Вони збилися у зграю і, куштуючи смак вітру, кружляли вгорі, їхні крихітні тіні шугали двором кафе, поки вони, набираючи висоту, шукали Полярну зірку.

— Летіть додому. Балтика он там, — показав їм Ганнібал. — Живіть там завжди.

56

Крізь глупу ніч єдиний вогник прорізав темні поля Іль-де-Франс, Ганнібал мчав, розпластавшись на баці свого мотоцикла. Повз бетонні споруди південного передмістя Немура, по старому бурлацькому шляху вздовж Луенського каналу, де асфальт, де гравій, аж ось заросла з обох боків асфальтована однорядна алея, Ганні бал зиґзаґами продерся на швидкості крізь череду корів, аж лице йому запекло від ударів хвостів, мало не зсунувся у кювет, крила заскреготали об гравій, знову вибравшись на дорогу, мотоцикл струснув головою, прийшов до тями і надолужив швидкість.

Вогні Немура зникли позаду, знову пласка країна і темрява перед ним, деталі ґрунту і бур’янів абсурдно чітко проявляються у світлі фари, а пітьма попереду заковтує жовтий промінь. Він непокоївся, чи не виїде знов до каналу занадто південніше… так що судно опиниться позаду нього?

Він зупинився й вимкнув світло — треба посидіти в темряві й подумати — мотоцикл під ним тремтів.

Далеко попереду, ген у темряві, виднілося щось схоже на два будиночки, які тандемом рухаються через луговину, над берегами Луенського каналу тільки й було видно палубні надбудови.

Самохідна баржа Владіса Ґрутаса напрочуд спокійно, тихо рухалася на південь, пестячи м’якими брижами береги каналу, пообіч якого на лугах куняли корови. Мюеллер, котрий сидів у матерчатому шезлонгу на носі судна, погладжував собі стягнуте швами стегно, поряд із ним, притулений до дверей, що вели на нижню палубу, стояв дробовик. На кормі Гассман відчинив рундук, щоб дістати звідти брезентові кранці.

За триста метрів до судна Ганнібал зменшив швидкість, «BMW» відповів мурмотінням, трава погладила йому литки. Він зупинився і з сідельної торби дістав батьківський польовий бінокль. У темряві не вдавалося прочитати назву судна.

Видно було тільки ходові вогні і світло з-під фіранок на вікнах. Канал тут був заширокий, щоб спробувати перескочити на борт баржі.

З берега він, можливо, й зміг би поцілити з пістолета у шкіпера — принаймні збив би його з курсу — але тоді на судні зчиниться тривога, вони зустрінуть його всі разом, тільки-но він опиниться на борту. Напосядуть з усіх боків. Він помітив прикритий люк позаду штурвальної рубки, а темний виступ ближче до носа, певне, був іншим ходом на нижню палубу.

На вікнах штурвальної рубки блимали відблиски нактоуза,[156] він не міг роздивитися, чи є хтось ще всередині. Треба обігнати їх. Накатана стежка йде впритул до води, а поля тут занадто кучугуристі для ривка.

Ганнібал проїхав повз канальну баржу по стежині, відчуваючи пощипування в оберненому до судна боці. Кинув погляд на борт. Гассман на кормі витягає кранці з рундука. Ось він підняв голову на звук проїжджаючого берегом мотоцикла. Метелики пурхають над світловим люком якоїсь із кают.

Ганнібал примусив себе не збільшувати швидкість. Десь за кілометр попереду він побачив вогні автомобіля, що їхав поперек каналу.

Канал Луен звужувався перед шлюзом до двох бімсів[157] судна. Шлюз був інтегральною частиною кам’яного мосту. Його верхні ворота вели під кам’яну арку, шлюзова камера під нею була лиш трішки довшою за «Кристабель».

Ганнібал повернув ліворуч і поїхав через міст, на той випадок, якщо шкіпер за ним стежить. Через сотню ярдів він вимкнув фару, розвернувся і, знову опинившись перед мостом, заховав мотоцикл у кущах при дорозі. Рушив уперед крізь темряву. На березі каналу лежали догори дном кілька човнів. Ганнібал сів на землю між ними і дивився понад їхніми корпусами на судно, яке наближалося, але було ще за півкілометра від шлюзу. Кругом глуха пітьма. Він чув звуки радіо з будиночка на тому боці мосту, там, либонь, стояв будиночок шлюзового механіка. Пістолет він засунув глибше в кишеню піджака.

Дуже повільно наближалися крихітні ходові вогні баржі, червоний вогонь лівого борту, а над ним, на складаній щоглі над рубкою, білий. Баржі треба зайти в шлюз і опуститися в ньому на метр. Ганнібал лежав біля води серед бур’янів. Рання весна, ще холодно для цвіркунів.

Він чекає, а баржа підпливає, повільно-повільно. Є час подумати. Дещо з того, що він зробив у Кольнаса в кафе, неприємно згадувати. Важко було дарувати йому життя, навіть на такий короткий термін, а ще несмак — дозволив йому балакати. А от що було гарне — це той тріск, яким йому віддало в руку, коли жало танто вистромилося з Кольнасового черепа, мов ріжок. Приємніше, ніж вийшло з Мілком. Втішно згадувати доказ теореми Піфагора за допомогою кахлів, відривання голови в Дортліха. Ось про що варто подумати наперед: як він запросить леді Мурасакі на тушковану в горщику зайчатину в ресторан «Марсове Поле». Ганнібал лежав спокійно. З пульсом 72.

Темно біля шлюзу, а небо ясне, всіяне зірками. Коли судно дійде до шлюзу, щогловий вогник мусить опинитися якраз поміж низькими зірками.

Той не досяг низьких зірок, бо щогла відхилилася на корму і вогонь майнув дугою, мов падуча зірка. Ганнібал вчасно помітив, як почала розгорятися лампа великого корабельного прожектора, і закляк долілиць, сконцентроване в потужний промінь світло майнуло по його спині і вихопило з темряви ворота шлюзу. Заревів корабельний гудок. Загорілося світло в будиночку шлюзового механіка, і за хвилину той вийшов, натягаючи на плечі широкі підтяжки. Ганнібал навертів глушник на Мілків пістолет.

Владіс Ґрутас виринув із носового люка і став на передній палубі. Потягнувся, викинув у воду цигарку. Щось сказав Мюеллеру, поставив дробовика між квітів у вазонах, подалі від очей шлюзового механіка, і знову зник внизу.

На кормі Гассман вивісив шканці і приготувався кидати швартов. Верхні шлюзові ворота стояли вже відчинені. Шлюзовик зайшов у свою кабінку на березі каналу і ввімкнув швартові вогні в обох кінцях шлюзу. Баржа сковзнула під міст у камеру, шкіпер переключив двигун на реверс, зупиняючи судно. Під звук двигуна Ганнібал злетів на міст і, низько пригнувшись, побіг під прикриттям кам’яного парапету.

Подивився вниз на баржу, що проповзала під ним, побачив палубу і світловий люк на даху каюти. Люк сковзнув під міст, але він встиг помітити прямо під собою прив’язану до стільця леді Мурасакі.

Десяти хвилин вистачило, щоб зрівняти рівень води в шлюзі з нижнім б’єфом каналу, важкі ворота зі скреготанням прочинялися, Гассман із Мюеллером вибирали швартови. Шлюзовий механік повернувся до свого будиночка. Шкіпер додав газу, і вода скипіла за кормою судна.

Ганнібал перехилився через парапет. Із відстані два фути він вистрелив Гассману в голову, скочив на парапет, стрибнув на Гассмана і скотився з нього на палубу. Шкіпер почув звук падіння, але спершу подивися на кормові швартови, побачив, що там чисто.

Ганнібал смикнув кормові двері на нижню палубу. Замкнені.

Шкіпер висунувся з рубки:

— Гассман?

Ганнібал припав до трупа, обмацав пояс. На Гассмані не було зброї.

Ганнібал мусив проминути штурвальну рубку, щоб пройти на ніс, але ж там був ще й Мюеллер. Він рушив уперед правим бортом. Шкіпер вийшов із лівих дверей рубки і побачив тіло Гассмана, з його черепа текло у шпігати.

Ганнібал стрімголов кинувся вперед, пригинаючись за низенькими палубними каютами.

Він відчув, що двигун судна перемкнули в нейтральний режим, і кинувся бігти, на бігу почув постріл позаду себе, куля з присвистом зрикошетила від палубної стійки, тріски вжалили його в плече. Обернувшись, він помітив шкіпера, котрий сховався за рубкою. Біля носових дверей на секунду з’явилася татуйована рука, розчепірені пальці хапали дробовика з-поміж високих квітів. Ганнібал вистрелив навмання. Плече йому пекло і боліло. Зіщулившись, він пролетів між двох палубних кают на лівий борт, кинувся на бак й опинився біля носової рубки, там на нього чатував Мюеллер; почувши Ганнібала, він випростався, змахнув рушницею, черконув дулом об кут дверей, знов замахнувся, але Ганнібал вистрелив йому в груди чотири рази підряд, натискаючи на курок швидко, як тільки міг. Пролунав постріл дробовика, рвана діра з’явилася в дерев’яній обшивці палубних дверей. Мюеллер похитнувся і втупився очима собі в груди, завалився назад і вже мертвий осів під бортові поручні. Двері на нижню палубу не були замкнені. Ганнібал вскочив туди і замкнув двері за собою.

На кормі шкіпер вовтузився з тілом Гассмана, нашукуючи в його кишенях ключі.

Ганнібал помчав стрімко вниз і вперед вузьким коридором нижньої палуби. Він зазирнув до першої каюти — порожня, нічого, окрім ліжок і ланцюгів. Розчахнув наступні двері, побачив леді Мурасакі прив’язану до стільця й кинувся до неї. Ґрутас вистрелив з-за дверей Ганнібалові в спину, куля вдарила поміж плечовими кістками, він упав горілиць, з-під нього розтікалася кров.

Ґрутас наблизився з посмішкою. Приставив свій пістолет під підборіддя Ганнібалу й обшукав його. Відкинув ногою в дальній Куток Ганнібалів пістолет. Ґрутас витяг у себе з-за пояса стилет і швидко кольнув Ганнібалові ноги. Вони не ворухнулися.

— Поранений у хребет Маленький Чоловічок, — проспівав він. — Не відчуваєш ніг? Як це сумно. Ти нічого не відчуватимеш, коли я буду відрізати тобі яйця. — Ґрутас посміхнувся до леді Мурасакі. — Зробимо з них вам гаманця для монеток.

Ганнібалові очі розплющилися.

— Ти бачиш? — Ґрутас похитав довгим лезом у нього перед обличчям. — Перфектно! Дивись сюди.

Ґрутас став перед леді Мурасакі і легесенько провів вістрям вниз по її щоці, ледь натискаючи на шкіру.

— Я можу додати кольору її щічкам.

Він ввігнав стилет у спинку стільця впритиск до її голови.

— Я можу створити нові нірки для сексу.

Леді Мурасакі не промовила ані слова. Її очі не відривалися від Ганнібала. Його пальці ворухнулися, він трошки пересунув руку до голови. Його очі переходили з Ґрутаса на леді Мурасакі і знову назад. Леді Мурасакі підняла свої сповнені тривоги й болю очі на Ґрутаса. Вона могла ставати красивою настільки, наскільки їй бажалося бути красивою. Ґрутас нахилився і міцно поцілував її, уп’явся їй у розтулені губи, розмазався своїм лицем по її обличчю, його тверде лице зблідло, його бліді очі не моргали, коли він занурився в її блузку.

Ганнібал закинув руку собі за голову і витягнув з-за коміра кинджал танто, у крові, покривлений, помічений Ґрутасовою кулею.

Ґрутас моргнув, лице його здригнулося в болісній конвульсії, ноги йому підломилися, і він упав із перерізаними піджилками, з-під нього вивернувся Ганнібал. Леді Мурасакі зв’язаними у щиколотках ногами вгамселила Ґрутаса в голову. Той спробував підняти свій пістолет, але Ганнібал перехопив дуло, викрутив його вгору, пістолет вистрелив, але Ганнібал різонув Ґрутасу зап’ястя і пістолет відлетів геть. Ґрутас почав повзти до нього, підтягаючись на ліктях, потім звівся на коліна і колінкував, падав і знову зводився на ліктях, мов та тварина з переламаним хребтом на дорозі. Ганнібал розрізав пута на руках леді Мурасакі, і вона одразу вирвала стилет зі спинки стільця, сама перерізала собі мотузки на ногах і відійшла, вставши в кутку поряд із дверима. Ганнібал, із закривавленою спиною, перегородив Ґрутасу шлях до пістолета.

Ґрутас укляк на колінах і подивився вгору на Ганнібала. Безпросвітний спокій огорнув його. Він зазирнув Ганнібалу в очі своїми блідими арктичними очима.

— Разом ми відпливаємо в смерть, — промовив Ґрутас. — Я, ти, твоя мачуха, котру ти трахаєш, люди, котрих ти вбив.

— Вони були не люди.

— Який був на смак Дортліх, як риба? А Мілка ти теж з’їв?

Леді Мурасакі заговорила з кутка.

— Ганнібале, якщо Попіль візьме Ґрутаса, він напевне не зачепить вас. Ганнібале, залишіться зі мною. Віддайте його Попілю.

— Він з’їв мою сестру.

— Ти теж її їв, — сказав Ґрутас. — Чому б тобі не вбити себе?

— Ні. Це брехня.

— Їв, їв. Добрий Каструльник нагодував тебе звареною з неї юшкою. Тепер ти мусиш вбити всіх, хто про це знає, чи не так? Твоя жінка тепер це знає, тобі доведеться і її вбити.

Ганнібал затулив вуха руками, не випускаючи скривавленого ножа. Він повертає голову до леді Мурасакі, шукає її погляд, кидається до неї і хапає її в обійми.

— Ні, Ганнібале, це неправда. Віддайте його Попілю.

Ґрутас поспішає до пістолета і говорить, говорить.

— Ти їв її, у напівсвідомому стані, ще й жадібно облизував ложку.

Ганнібал заволав у стелю: «Ніііі!» — і, задерши ножа, стрибнув на Ґрутаса, наступив на пістолет і різкими порізами накреслив криваве М на його обличчі, скімлячи:

— М — це за Мішу! М — це за Мішу! М — це за Мішу!

Ґрутас впав на спину, а Ганнібал вирізав велике М на його тілі.

Ззаду почувся плач. І постріл, примарний посеред його червоної мряки. До Ганнібала дійшло, що бабахнуло в нього над головою. Він не знав, чи в нього поцілили. Обернувся. Позаду нього стояв шкіпер, спиною до леді Мурасакі, з-під його ключиці стирчало руків’я стилета, лезо прохромило аорту, пістолет випав із руки шкіпера, і він повалився долілиць.

Ганнібал зіп’явся на ноги, лице — червона маска. Леді Мурасакі заплющила очі. Вона тремтіла.

— Вас поранено? — спитав він.

— Ні.

— Я кохаю вас, леді Мурасакі, — сказав він. І ступив до неї.

Вона розплющила очі й відвела від себе його руки в крові.

— Що залишилося всередині вас для кохання? — спитала вона і вибігла по трапу з каюти вгору на палубу, а там через поруччя пірнула рибкою у воду каналу.

Судно м’яко билося об береги.

Ганнібал залишився сам на «Кристабелі» разом із мертвими, очі їх вже повосковіли. Мюеллер і Гассман лежать на нижній палубі, біля підніжжя трапа. Ґрутас, покраяний червоними узорами, лежить у тій каюті, де помер. Кожен тримає в обіймах панцерфауст, мов ляльку з неприродно великою голівкою. Ганнібал узяв зі стійки в зброярні останній панцерфауст і приладнав його в моторному відділенні за два метри від баку з пальним, націливши туди огузкувату протитанкову ракету. Серед такелажного комплекту судна він знайшов шлюпковий якір і прив’язав вільний кінець його линви до встановленого вгору курком панцерфауста. Він стояв на палубі з якорем у руці, а баржа потихесеньку сунула вперед, ніжно стукаючись об кам’яну стінку каналу. Із палуби він бачив проблискові вогні на мосту. Чув людські крики й гавкання собаки. Він кинув якір у воду. Линва повільно зазміїлася через борт, а Ганнібал зробив крок і опинився на березі, пішов убік, у поле, не озираючись. Коли він пройшов чотириста метрів, пролунав вибух. Він відчув удар у спину, хвиля оглушливого повітря перекотилося через нього. Неподалік встряв у ґрунт шматок металу. Судно скажено горіло в каналі, товстий стовп іскор здійнявся в небо, вогняний протяг закручував їх спіраллю. Наступними вибухами виплюнуло в небо палаючі дошки, це здетонували заряди решти панцерфаустів.

З відстані милі він побачив мигалки поліцейських машин біля шлюзу. Він не став вертатися. Пішов собі далі крізь поле, знайшли його вже при денному світлі.

57

Східні вікна штаб-квартири паризької поліції в обідній час за теплої пори року окупували молоді поліцейські, сподіваючись побачити, як Симона Сіньйоре[158] п’є каву в себе на балконі на сусідній Пляс Дофін.[159]Інспектор Попіль працював за столом, не піднімаючи голови навіть у ті моменти, коли всі навкруг напружувалися, бо балконні двері прочинилися, і залишався незворушним, коли управлінням прокочувався стогін, тому що на балкон вийшла полити квіти лише прислуга актриси.

Вікна в нього стояли прочинені, він добре чув гомін демонстрацій комуністів на набережній Орфевр і Понт Ньоф.[160] Демонстрували здебільшого студенти, скандуючи: «Свободу Ганнібалу, Свободу Ганнібалу!» Вони несли плакати з написами «Смерть фашизму!» і вимагали негайного звільнення Ганнібала Лектера, котрий перетворився на ситуативну знаменитість. У «Юманіте» та «Канар Аншан» друкувалися листи читачів на його захист, а «Канар» подала ще й фото палаючої «Кристабелі» з підписом «Печеня з канібалів».

Опубліковані в «Юманіте» зворушливі дитячі спогади Ганнібала про щастя колективізації (статтю таємно винесли з в’язниці) ще більше надихнули його комуністичних прихильників. Він радо писав би також для партійних видань крайнього правого крила, але консерватори були не в моді, тож не спроможні були влаштувати демонстрацій на його підтримку.

Перед Попілем лежав меморандум державного прокурора, котрий цікавився, які є конкретні докази в справі проти Ганнібала Лектера. У дусі відплати Vepuration sauvage,[161] що був живим і після війни, звинувачення за вбивство фашистів і військових злочинців мусили бути бездоганними і заслуженими, бо залишалися політично непопулярними.

Убивство різника Поля Момунда сталося багато років тому, а доказом був лише запах гвоздичної олії, на що слушно вказував прокурор. Чи доречно заарештовувати пані Мурасакі? Чи була між ними змова? — питав себе прокурор. Інспектор Попіль порадив утриматися від арешту пані Мурасакі.

Точні обставини смерті ресторатора Кольнаса, або ресторатора криптофашиста і спекулянта Кольнаса, як він прочитав про нього в газетах, визначити неможливо. Так, у нього на тімені був отвір невідомого походження, і язик та піднебіння хтось йому проколов. Як показав парафіновий тест, він сам стріляв із револьвера.

Загиблі на канальній баржі перетворилися на золу й жир. Про них відомо, що вони були викрадачами людей, торговцями білими рабами. Чи могла пані Мурасакі мати якийсь стосунок до того фургона з вм’ятиною на номерному знаку, де знайшли двох бранок?

Юнак не мав зареєстрованого кримінального минулого. Він був кращим студентом курсу в медичній школі.

Інспектор Попіль кинув погляд на свій годинник і пішов коридором до кімнати для допитів № 3, найкращої, оскільки в неї попадало трохи сонця і графіті на стінах недавно зникли під товстим шаром білої фарби. Біля її дверей у коридорі стояв вартовий. Попіль кивнув вартовому, і той відімкнув йому двері. Ганнібал сидів біля столу в центрі кімнати. Щиколотка його була примкнута до ніжки стола, а руки до кільця на стільниці.

— Зніміть залізо, — наказав Попіль вартовому.

— Доброго ранку, інспекторе, — привітався Ганнібал.

— Вона тут, — сказав Попіль, — а доктор Дюма і доктор Руфін повернуться після сніданку. — Попіль знову залишив його самого.

Тепер Ганнібал міг встати, коли леді Мурасакі зайде до кімнати.

Двері за нею зачинилися, і вона, напівобернувшись, поклала на двері долоню.

— Як вам спиться? — спитала вона.

— Я сплю добре.

— Чійо передає вам вітання. Пише, що вона дуже щаслива.

— Я радий.

— Її молодий чоловік отримав диплом, і вони вже заручені.

— Я за неї надзвичайно радий.

Пауза.

— Разом із двома братами вони складають скутери, маленькі мотоцикли. Вже зробили шість машин. Вона вірить, що вони стануть популярними.

— Беззаперечно стануть, я й собі такий куплю.

Жінки відчувають погляди швидше за чоловіків, це частина їхньої здатності до виживання, вони також моментально відчувають пристрасть. І її відсутність. Вона відчула в ньому переміни. Щось зникло, те, що раніше ховалося у глибині його очей.

Слова її далекої прародительки Мурасакі Шікібу прийшли на пам’ять, і вона їх промовила:

Ганнібал відповів класикою з Принца Гендзі:[162]

— Ні, — сказала леді Мурасакі. — Ні. Тепер там тільки крига. Все минуло. Хіба все не минуло?

— Ви моя найлюбиміша у світі людина, — промовив він цілком чесно.

Вона вклонилася йому й залишила кімнату.

У кабінеті Попіля вона застала доктора Дюма і доктора Руфіна за жвавою розмовою. Руфін узяв її руки в свої.

— Ви казали мені колись, що він може закам’яніти душею назавжди, — промовила вона.

— У вас є таке відчуття? — спитав Руфін.

— Я люблю його, але не можу його віднайти, — сказала леді Мурасакі. — А ви?

— Я ніколи не міг, — признався Руфін.

Вона пішла, не побачившись із Попілем.

Ганнібал зголосився працювати в тюремній амбулаторії і подав прохання до суду, щоб йому дозволили повернутися до медичної школи. Доктор Клер де Врі, голова судово-медичної лабораторії, розумна і приємна жінка, вважала добровільну роботу Ганнібала — експрес-аналізи токсичних речовин — напрочуд корисною у відділенні, де поки що не вистачало реагентів і обладнання. Вона написала листа до суду від свого імені.

Доктор Дюма, чий беззастережний оптимізм надзвичайно дратував Попіля, подав тріскучу петицію за Ганнібала, де повідомляв, що після того, як Медичний центр Джона Гопкінса в Балтиморі, США, ознайомився з його ілюстраціями до нового анатомічного атласу, йому пропонують там інтернатуру. Дюма, користуючись малозрозумілою аргументацією, наголошував на моральних засадах.

Через три тижні, попри протести Попіля, Ганнібал вийшов із Палацу Юстиції і повернувся до своєї кімнати над медичною школою. Попіль не зайшов попрощатися з ним, наглядач просто приніс йому одяг.

Йому дуже добре спалося в його кімнаті. Вранці він подзвонив на площу Вогезів, але телефон там чомусь було відімкнуто. Він пішов туди і відчинив двері власним ключем. Квартира була порожньою, у ній лишилася тільки телефонна поличка. Там лежав адресований йому лист. Він був прив’язаний до почорнілої гілочки з Хіросіми, котру колись прислав батько леді Мурасакі.

У листі писалося: «Прощавайте, Ганнібале. Я поїхала додому».

Обгорілу гілочку він кинув у Сену по дорозі на обід. У ресторані «Марсове Поле» він пообідав чудовою тушкованою в горщичку зайчатиною і розплатився грошима, які залишив йому Луї Фера для оплати заупокійної служби на спомин його душі. Розм’яклий від вина, він вирішив, що для очистки совісті сам прочитає кілька латинських молитов за Луї і, либонь, навіть заспіває якусь із них на популярний мотив, резонно розсудивши, що його молитви будуть не менш ефективними, ніж ті, що він міг би замовити в Сен-Сульпіс.

Він обідав сам, але не відчував себе самотнім.

Ганнібал ввійшов у довгу зиму свого серця. Спав він міцно, і ніхто не відвідував його у сновидіннях, як це трапляється в людей.