Штіллер

Частина друга. Прокуророва післямова

Ми дуже шкодували, що Штіллер після цих «Нотаток у в’язниці» — вони за згодою зацікавлених осіб, живих ще нині, подані тут без скорочень і, звісно, без змін — не написав «Нотаток на волі». Даремно ми наполягали. Штіллер не відчував потреби писати далі. Згодом ми й самі зрозуміли, що наполягати не слід було. Штіллер занімів, коли можна так сказати, та насправді то був важливий, либонь, навіть вирішальний крок до внутрішнього звільнення. Що те звільнення почалося, видно було не тільки на ньому самому, але й ще більше на близьких до нього людях: зайшла ледь помітна, повільна, проте істотна зміна нашого ставлення до Штіллера. Тепер можна було з ним приятелювати: Штіллер звільнився від своєї манії переконувати інших.

Зайве тут ще раз докладно спинятися на так званій афері зі Смирновим. Штіллерове алібі 18 січня 1946 року не викликало сумніву. Він справді приїхав до Нью-Йорка задовго перед тією датою і перші тижні, як можна переконатися з документів, мешкав у свого приятеля чеха. Щоправда, Штіллер зміг довести це аж тоді, як нарешті перестав заперечувати, хто він. Його байдужість до цієї підозри, здається мені, була від самого початку щира, щиріша за більшість його висловлювань під час попереднього ув’язнення. З іншого боку, влада, не знавши Штіллера особисто, не могла збагнути, чому він так уперто заперечує свою очевидну тотожність, і відповідальні органи хотіли, ба навіть зобов’язані були принаймні перевірити всі можливі стосунки його до не викритих досі злочинів. Серед тих невикритих злочинів були й два вбивства, що сталися в Цюріху; Штіллер нічого про них не знав. У всіх без винятку випадках наслідки були цілком негативні, і Штіллера звільнено того ж таки місяця.

Спочатку він оселився в невеличкому пансіоні над Женевським озером разом зі своєю дружиною, що вирішила вернутися до нього. Очевидно, обоє вони погано собі уявляли, як у них складеться далі спільне життя. Я теж напружено чекав, що в них вийде. На нашій невеличкій простій дачі у Форші, яку, одначе, можна було опалювати, Штіллер не захотів оселитися, мовляв, вона «до біса близько від Цюріха». На щастя, родинне місто дало йому, хоч і після палких суперечок у самій комісії, заохочувальну субсидію на суму дві тисячі франків; це означало, що подружжя все-таки мало кошти на два або й на три місяці. Тими грішми і сподіванкою на якесь подальше чудо вони й жили в Теріте над Женевським озером. Однак ми не могли собі уявити Штіллера в тому містечку. Наскільки ми пам’ятали, там були самі готелі, тенісні майданчики, линвові дороги й будиночки з баштицями та садовими гномиками; але гарні стосунки могли там прикрасити їм життя. Їхня цілковита мовчанка, навіть під час різдвяних свят, почала нас турбувати. Нарешті в першому листі, що починався звертанням: «Дорогий приятелю і прокуроре!», Штіллер попросив позичити йому електричну каструльку; була зима, і, крім гарячого сніданку, що входив у платню за помешкання, вони їли в своїй кімнатці тільки сухий харч. В тому короткому листі Штіллер дякував «за все» з тривожною покорою. Ми тоді боялися за них: може, й затишна, але чужа готельна кімнатка на майже безлюдному курорті здавалася нам найневдалішими лаштунками нової зустрічі цього подружжя. Нарешті на початку лютого ми з дружиною вирушили на кінець тижня до Теріте й знайшли їх обох засмаглих на сонці, у справді затишній, вузенькій, зате з балкончиком, готельній кімнатці; їхні поскладані одна на одну валізи робили кімнатку ще вужчою, зате ще просторішим здавалося Женевське озеро за вікном. Штіллер був веселий, аж надто веселий; він узяв свою дружину під руку й відрекомендувався: «Подружжя швейцарських внутрішніх емігрантів». Ми нічого не питали про їхні плани на майбутнє. Унизу в їдальні ми всі не виходили за межі досить-таки силуваної розмови; зала була майже порожня, настрій ніби інтимний, а проте Штіллер та його дружина почувалися якось ніяково, наче ніколи ще не їли на білому обрусі. Крім нас, там було мало людей: якийсь спорохнілий англієць, що вже не володів як слід руками і доглядачці доводилось нарізати йому м’ясо, французький маркіз, що їв юшку, тримаючи перед собою розгорнену книжку, самі чужоземці, і все самотні, за винятком пари закоханих із Німеччини, в яких обручки, я відразу завважив, були не з того самого золота,— двох щасливих людей, примітних своєю соромливістю. Коли молодий кельнер, швейцарський німець, озвався до них по-французькому, вони й геть почервоніли. В кожному разі, ми не могли зрозуміти, чому Штіллер та його дружина були такі залякані. На жаль, цілу суботу йшов дощ. Гуляти не можна було, а Штіллер і його дружина боялися порожнього холу. Тож ми майже цілий день просиділи в їхній кімнатці між валізами. Я вже не пригадую, про що саме ми розмовляли, залишилося тільки загальне враження від тієї гостини. Штіллерова дружина, елегантна навіть у зношеному вбранні, майже весь час ходила з кутка в куток, казала хіба що яке слово, тільки слухала нашу розмову і безперервно курила. Вони справляли на нас таке враження, як росіяни в Парижі чи, казала моя дружина, як німецькі євреї в Нью-Йорку: ніщо їм тут не пасувало. Пані Юліка і моя дружина бачилися вперше і, крім кількох фраз задля ввічливості, майже не розмовляли одна з одною. Штіллер часто пробував рятувати становище гумором. Усе те разом було гнітюче: нескінченно довге надвечір’я з дощем за вікнами, чай, повна кімната диму. Властиво, то було розчарування — мабуть, обопільне. Не важко було помітити, що гроші в них кінчаються. Знайти роботу, яка хоч трохи відповідала б їхньому фахові, що не мав великого попиту, майже не було надії. Про повернення до паризької балетної школи, що,, до речі, належала не пані Юліці, а мсьє Дмитричеві, теж, мабуть, шкода було й говорити. Штіллер сміявся з тієї цілковитої безвиході. Пані Юліка стояла біля каструльки, засунувши гарні руки в кишені, чекала, поки закипить окріп, і курила, а Штіллер сидів на валізі, обхопивши руками коліна; відчувалося, що десь так вони живуть і як залишаються вдвох — по-приятельському, але розмовляючи мало, двоє зв’язаних докупи Людей, розважних настільки, щоб зносити одне одного. Штіллер просив книжок.

Вони довго не давали про себе звістки, Я теж не знав, що писати, а надто після нашої гостини. Намірявся написати, та й добре було б підтримати їх, але мені не спадали на думку потрібні слова. Послав їм велику пачку книжок, і серед них том К’єркегора, проте відповіді не отримав. Кілька місяців здавалося, що подружжя Штіллерів немає на світі. Принаймні ми вважали, що адреса їхня змінилася. Коли ми не можемо уявити собі життя якихось людей, то мало думаємо про них, навіть якщо вирішимо, що вони потребують нас. Я вже й гадку закинув про листування з ними; дружина ж моя з іншої причини, цілком слушної, вважала, що не може їм написати.

Коли це десь через півроку, пізнього літа, прийшов бадьорий лист, у якому Штіллер повідомляв: «Винагороджені від бога за всі місяці попереднього ув’язнення, ми щойно знайшли, найняли й посіли вимріяний дім, une ferme vaudoise![43]» Ми полегшено відітхнули. Вирішили, що їм несподівано пощастило. Неймовірно низька платня наводила на думку про таку саму неймовірну занедбаність, та наш приятель вихваляв понад усе свою ferme vaudoise. В кожному разі, здавалося, що він справді щасливий. Ми собі уявляли затишну хатку, колишню господу вадського селянина, може, навіть виноградаря, Штіллер сам не знав; до того ж виноградник на узгір’ї, давильня, така старезна, що мимоволі викликала пошану, простора світла клуня, що якраз годилася на майстерню, а ще алея з великими платанами, що надавала всьому дворищу враження панського. В якомусь листі то були вже не платани, а берести. В подальших листах клуня взагалі згубилася. Зате виринули інші радощі, зненацька Штіллер згадав, що на подвір’ї є старий колодязь, і намалював нам його куте цямриння, що там є вулики і грядка з трояндами. Все те він описував любовно й добродушно, як трохи занедбане, трохи поіржавіле, струхлявіле й геть заросле темним плющем. Нам довелося неабияк напружувати свою уяву, а надто що ми добре знаємо околиці Гліона. Думалося, що наш щасливий приятель трохи перебільшував. Його власноручний малюнок показував стрімкий дах під черепицею зі скісним гребенем, що їх часто можна здибати у Вадському кантоні, навколо — рівнину, зарослу садком, а за нею — Савойські Альпи; алеї з вісімдесятьма берестами не було. Моя дружина дозволила собі запитати про неї. Осібний малюнок, такий гарний, що ми Почепили його в передпокої, зображав внутрішній вигляд помешкання з великою селянською грубою і Юлікою, що вклякнула коло неї, розпалюючи дрова; на берегах малюнка дописано щире запрошення на грінки з сиром.

«Коли приїдете? — починався сливе кожний лист, а наприкінці Штіллер щоразу дописував: — Не забудь тільки, що машиною сюди доїхати не можна. Ніхто тобі не покаже дороги. Залиш її в Монтре. А я вийду тобі назустріч, бо сам ти ніколи не знайдеш моєї ferme vaudoise!»

Надійшла зима, а ми так і не побачилися зі Штіллером. Він не мав ані грошей приїхати до Цюріха, ані бажання, хоч би ми його й запросили. Минула й весна, а ми — нині мені аж самому дивно — й досі не зустрілися. Штіллер писав до нас частенько і в своїх листах згадував не раз про Юліку. Ми знали, що якийсь час вона працювала в продуктовій крамниці. Але про основне, про їхнє подружнє життя, він ніколи навіть не натякав. Натомість на двох-трьох сторінках змальовував захід сонця. Властиво, він мовчав; кожний його лист я сприймав, як витягнену з моря пляшку, що повідомляє тільки про місце, де її вкинуто, але не мав ніякого права порушувати його мовчанку, як під час допиту, відвертими чи підступними питаннями або провокаційним тлумаченням його слів. Він намагався писати дотепно.

«Ти, мабуть, не віриш,— якось написав він,— що я знайшов будинок, про який мріяв ціле життя. Чому ти не приїдеш? Я визнаю, що звідси видно Шільонський замок і Дент-дю-Міді, що, як дме західний вітер, чути гуркіт поїздів, гучномовців на міжнародних регатах, галас літніх розваг наших курортників, не стану відмагатися, що видно також деякі готелі Монтре, властиво, всі, але, щоб ти знав, ми просто вище від усього цього, і внутрішньо також вище. Зрештою сам переконаєшся! В льоху, що про нього я тобі ще не писав, є порожні бочки, в них можна гукати так, що сам злякаєшся власного голосу, а як стояти тихенько, то чути, як шарудять миші за дошками, може, навіть щурі, в кожному разі, видно, що дошки правдиві, а це найважливіше. Усе тут правдиве, навіть ластівки під дахом, що його я цілий тиждень латав, ненастанно жахаючи Юліку: вона все боялася, щоб я не впав. А тим часом я тепер просто втілення обережності, чіпляюся за життя, як ще ніколи досі, так завше почуваєш, що смерть наступає тобі на п’яти, а це, щоб ти знав, цілком природне почуття, воно є ознакою життя. Справді, я рідко таке переживав: майже завше я тішуся прийдешнім днем і благаю тільки одного: щоб він був такий самий, як учорашній, бо теперішнє вдовольняє мене до такої міри, що часом я аж сам дивуюся. Думаю обладнати собі робітню, не можу ж я весь час тільки читати твого К’єркегора та інші такі самі важкі книжки, треба підв’язувати виноград, полоти бур’ян та ще купувати наждак, добрива, порошок на слимаків, рубати дрова, як бачиш: retour â la nature[44]. До речі, скажи своїй дружині, що це не платани, а берести, на жаль, присохлі, як тепер майже всі берести, ніхто не може пояснити, чому берести не витримують нашої епохи. Нам страшенно шкода, що їх доведеться спиляти, хоч вони й належать нашому сусідові. Чи ти ще їх застанеш? Я вже подумки дожидаю тебе там, унизу, на пероні в Монтре. Тоді поведу вас досить стрімкою кам’янистою vieux sentier[45] поміж мурами винниць, улітку розпеченою, мов піч, але восени вітряною, вже десятки років тому зарослою мохом, що по ній тепер ходять тільки збирачі хмизу і подружжя Штіллер (вимовляй Штілєеер!). Та нащо я тобі змальовую цей закуток? Прочитай краще свого, а тепер і мого улюбленого Рамю Коли ж ви все-таки приїдете? Приїжджайте, і то якнайшвидше, поки не завалився наш будинок, поки мої ноги не заросли мохом, поки плющ не заснував нам очі».

Читаючи такі листи, ми усміхалися, бо добре пам’ятали, як раніше Штіллер глузував із сільського життя, називав його «останнім притулком внутрішнього життя»; тепер він, здається почувався в своїй ferme vaudoise краще, ніж будь-коли. Особливо нас потішила звістка, що пані Штіллер пощастило знайти роботу, яка мала для неї глузд і забирала тільки півдня,— вона стала провадити в Монтре у жіночій школі уроки ритмічної гімнастики. А Штіллер тим часом сам собі знайшов діло. На день народження моєї дружини від нього прийшов цілий пакунок із керамікою — розмаїті вази, дзбани й тарелі, що геть усі надавалися до вжитку. Про таке Штіллер ніколи й словом не згадував. Тепер він писав у листі, доданому до пакунка:

«Ви повинні знати, якби колись захотіли приїхати в Гліон, що я тепер природжений гончар. Загрібаю грошву. А як матиму свою піч випалювати кераміку, то ви мене просто не впізнаєте. А тоді, натоптавши вперед гаманця, я переберуся вище, до Ко. Це зовсім близько звідси, десять хвилин їхати вузькоколійкою. Та поки що мене на переїзд не стане, я ще випалюю свої горщики не сам. Найбільше я продаю їх американцям, що мають деякий смак. На моїй хвіртці написано: «Swiss pottery»[46]. І якраз американці, які сяк-так розуміються на кераміці, не виходять з дива, що в нас можна знайти майже такі самі орнаменти, які я на власні очі бачив в індіян під Лос-Аламосом в Арізоні, а надто в індіанському музеї, що міститься в Санта-Фе».

Штіллер ніколи не втрачав замилування до містифікації. Щоб почуватися добре серед людей, йому треба було трохи прикидатися. Коли нарешті моя дружина, їдучи до південної Франції, загостила на короткий час у Гліон разом з дітьми, я її спитав про ту ferme vaudoise, та вона тільки засміялася на відповідь: мовляв, мені треба самому її побачити! Насправді все там було, мабуть, не таке чудесне, як у Штіллерових листах. Пані Штіллер час від часу доводилось перебиратися трохи «вище». Лишаючись сам, Штіллер часто телефонував до нас уночі. Розмови ті бували для нас обтяжливі, бо не раз саме тоді ми мали гостей. Штіллер здебільшого був трохи напідпитку й говорив про К’єркегора: мовляв, йому конче треба моїх пояснень. До того ж телефонував він із заїзду, бо його власний телефон знову від’єднано за несплату рахунку. Я ніколи не був знавцем К’єркегора: ту книжку я послав йому в зв’язку з одною розмовою про меланхолію як ознаку естетичного ставлення до життя. Коли він зателефонував уночі, то ні я, ні він не мали книжки під рукою. А головне, що, очевидно, він майже не читав К’еркегора, отже, йому йшлося про щось інше. Він висів на апараті чверть години або й довше, часом навіть півгодини, либонь, щоб тільки чути чийсь голос. До мене долинав гамір у заїзді, брязкіт начиння, крики від футбольного автомата. Я насилу розрізняв Штіллерові слова. Він, певне, часто мав мене за дріб’язкового типа й подумки проклинав. Знаючи його скруту, я щоразу квапив, щоб він кінчав дорогу розмову. Мабуть, я не годен був до кінця відчути себе в його становищі. Штіллерові жарти не могли сховати від мене, який він самітний, як прагне мати приятеля. І саме через те я почувався цілком безпорадним. Надто часто я просто не міг дати йому того, що він чекав від мене, бо сам не мав його, тому він не раз кривдив мене, несподівано питаючи: «Ти що, скупий? — А тоді додавав: — Кажи щось, байдуже що, але кажи! — Завше він кінчав словами: — Якщо ти колись приїдеш у Гліон, хоч я вже й не вірю...» — і замовкав, не кладучи трубки. Я казав тоді кілька разів «до побачення», але й далі чув брязкіт посуду або кельнерку, що перелічувала коло буфету по-французькому замовлення. Штіллер, не попрощавшись, чекав, щоб я поклав трубку. Ми з Сивілою боялися тих нічних розмов. Інколи просто не знімали трубки, і він пробував дзвонити аж до другої години ночі.

Ми не бачилися з ним десь півтора року, коли я нарешті одного сонячного дня в жовтні висів-таки в Монтре. На пероні я не зразу його впізнав: він мав чисто міський вигляд у моєму старому костюмі. А найчудніше, що він навіть не рушив у мій бік. Привіталися ми трохи ніяково. Мавши на оці його стрімку кам’янисту стежку, я взяв із собою тільки течку; Штіллер хотів відібрати її, але я не погодився. Зовні він на диво мало змінився, лише рідкий чуб ледь посивів і ще дужче порідшав та побільшала лисина. Мій старий костюм був на нього закороткий, а надто рукава, й надавав йому хлоп’ячого вигляду. Штіллер відразу спитав про мою дружину, а тоді дуже щиро й про дітей; адже він їх бачив раз. За якусь хвилину ми вже розмовляли цілком невимушено. Тепер я відчув, що не тільки через завантаженість на роботі не бачив його аж півтора року. Я, мабуть, трохи боявся цієї зустрічі; наша приязнь зародилася під час його попереднього ув’язнення, і могло статися, що, попри все наше бажання, вона минулася, стала радше спогадом, аніж дійсністю. В Монтре Штіллер купив ще вина марки «Святий Сафорін», «щоб заховати вірність околиці». Дві пляшки він запхнув у кишені піджака, а третю ніс за шийку, немов ручну гранату; нарешті ми рушили до Гліона. Справді туди вела, на мій подив, старовинна стежка. Кам’яниста й стрімка, як він змальовував, вона бігла вгору поміж мурами винниць. Що вище, то дужче ми відчували свій вік і врешті спинилися перепочити. Перед нами виднів Шільонський замок, внизу розляглося Теріте з готелями, фунікулерами, тенісними майданчиками, літніми будиночками, а віддалік синіло велике Женевське озеро. Тут людина почувалася майже так, як над Середземним морем. Якщо не зважати на крикливі літні будиночки, то місцевість відзначалася якимось радісним, незвичайним для нашого краю розмахом. Правда, я не міг собі уявити, де на тому забудованому узгір’ї могла поміститися та ferme vàudoise. Та й невдовзі мав бути вже Гліон. Ми розмовляли про виноградарство, про поняття культури, про вільний час як передумову культури, про шляхетність утіхи і про грунтовну різницю між картоплею та виноградом, про мудру веселість, що панує скрізь, де росте виноград, про зв’язок між розкішшю й людською гідністю тощо... Я завважив табличку на залізній огорожі: «Swiss pottery». Не припиняючи розмови, Штіллер штовхнув ногою іржаву хвіртку й повів мене зарослою мохом доріжкою повз розмаїтих садових гномиків до будинку своїх мрій. Занедбаність на кожному кроці з першого ж погляду пояснювала низьку плату. Поцяцьковані вази з литого заліза, подекуди вже діряві, пісковикова Афродіта чи Артеміда з відбитою рукою, джунглі, що мали бути трояндовою грядкою, скрізь повно кривих східців із поруччям по обидва боки, деякі полупані: видно, що то тільки цемент, заплетений водоростями басейн, стара собача буда, тераси, зарослі бур’яном,— десь так виглядав той садок, заселений цілими гуртами веселих гномиків із кольорової кераміки, подекуди цілих, а подекуди потрісканих. Я гадав, що то ще тільки перехід до його садиби. Штіллер не переставав говорити: дивовижне оточення нітрохи його не бентежило, він до нього звик. Сам будинок, літня дача, на щастя, геть заріс плющем і тільки в горішній частині виставляв на очі свій несмак: муровану башточку з гарненькими стрільницями, дерев’яний ганок, повний химерних закруток, наче випиляний лобзиком, подекуди плити з туфа, все невеличке, радше дрібне, мов іграшкове, накрите непомірно стрімким дахом. Я аж очам своїм не повірив. То була швейцарська хатина і водночас далека подоба шотландського замка. Штіллер тим часом витяг з кишені пляшки, видобув із штанів ключа й заявив, що пані Юліка десь за годину вернеться із своєї школи. Отже, ми прийшли. Як на багатьох таких будиночках, тут теж була таблиця з підробленого мармуру, і на ній стояв напис: «Mon repos»[47]; позолота на деяких літерах уже почорніла. Внутрішній вигляд мене вже не вразив. Дерев’яний ведмідь готовий був прийняти наші парасолі, над ним висіло вкрите плямами люстро. Було сонячне надвечір’я, і на стелю — на сірий тиньк та на очеретяні мати, там, де тиньк повідпадав,— лягав бляск Женевського озера. Крізь засклений у стилі початку нашого сторіччя ганок лилося зеленаве Світло, наче з акваріума. Гуркіт потяга тут чути було так само виразно, як у будиночку залізничного обхідника, а десь зовсім близько шурхотіла намащена линва фунікулера. Штіллер щось робив, тож я мав змогу, ба навіть мусив роззиратися довкола, щоб якось згаяти час: він примощував під струменем холодної води наше біле вино. Потім ми посідали надворі, на зарослому мохом підмурку серед веселих завше гномиків, і врешті довелося-таки спитати:

— То це й є твоя ferme vaudoise?

Штіллер, що, очевидно, не бачив різниці між своїм описом і дійсністю, сказав тільки:

— Шкода, що ти не застав моїх вісімдесяти берестів, їх спиляли, наче тому, що вони всихали.

І на цьому жарти скінчилися. Я спитав:

— То як тобі живеться?

У мене було таке враження, що Штіллер наперед поклав собі ні на що не нарікати.

— А як там мається твоя дружина? — натомість запитав він. І в подальшій розмові, не знаю чому, уникав називати її на ім’я. Більше він не питав ні про кого, і розмова між нами не в’язалася.

— Чому ти не сховаєш тих гномиків до клуні? — спитав я, аби не мовчати.

Штіллер стиснув плечима:

— Не знаю, просто не маю часу, вони мені не заважають!

Та, попри все, я почував, що мій приїзд його тішить.

— Коли прийде Юліка,— сказав він,— вип’ємо вино!

А поки що ми курили... Я дуже добре пам’ятаю тих порожніх п’ятнадцять хвилин. Що робить людина з часом, відміряним їй на життя? Це питання поставало в мені майже підсвідомо, просто непокоїло мене. Як Штіллер витримує, ставши віч-на-віч із цим питанням, такий безборонний, не маючи ніякої ваги ні в суспільстві, ні в своєму мистецтві? Він сидів на потрісканому підмурку, обхопивши руками коліно, і я, дивлячись на нього, не міг собі уявити, як він витримує своє існування, взагалі як людина, свідома того, що пережила, отже, вільна від усякої марної надії, може витримувати своє існування!.. Його гончарня містилася в добре освітленому підвалі, що виходив на стрімке узбіччя. Раніше там була пральня з сушарнею і комора на городнє причандалля. Колись білені стіни тепер були всі у плямах цвілі, хоч сонце заглядало туди з полудня до вечора. Я полегшено відітхнув: тут принаймні я міг собі якось уявити дні нашого приятеля.

— Треба щось робити! — сказав він, оглядаючи готові речі, ту swiss pottery, що давала йому невеличкий заробіток.— Ці миски ще подобаються Юліці.— А трохи згодом додав: — Як тобі відомо, всього треба вчитися. Справжнім майстром у кераміці я вже не стану!

Особливо радів Штіллер, показуючи мені гончарне коло, що його сам виготовив. Невігласом бувши, я дивився на нього, як на правдивого майстра в своєму мистецтві, коли він говорив про гончарство різних народів, про таємниці певних полив. У чому він змінився? Мені здалося, що думки його були дужче, ніж досі, звернені на самі речі. Коли раніше він говорив тільки про себе, навіть як ішлося про подружжя, про негрів, про вулкани чи бозна ще про що, то тепер оповідав про «свої» горщики, про «своє» гончарне коло, про «свою» поливу, навіть про «своє» ремесло, ні словом не згадуючи про себе.

— Пане прокуроре! — привітала мене пані Юліка. Штіллер поцілував її в щоку: руки він трохи забруднив гончарним колом. Мені здалося, що пані Юліка постаріла, проте лишилася така сама незвичайно вродлива, як і була; її чудесні дівочі коси стали ще примітніші і блищали, майже не потребуючи косметики.

— Знову має причину, щоб випити вина! — сказала вона, коли Штіллер, спершу поставивши нам надворі два хисткі шезлонги, пішов по свої пляшки.— Гарно тут, правда?

Хоч я відчував до тієї незвичайної жінки дедалі більшу симпатію, а проте ніколи не знав, про що з нею говорити. Її холодності, якою вона, очевидно, прикривала свою несміливість, не можна було брати на свою адресу. Вона, певне, й не здогадувалась, як мало звірялася людям, і не могла збагнути, чому хтось не відчуває її прихильності, її втіхи з відвідин чи невеличкого подарунка. Роздивляючись на вибивану хусточку ручної роботи, вона тільки сказала:

— В нас тут такого не знайдеш.

Мабуть, вона страшенно боялася слів, а, з іншого боку, я справді зніяковів, коли пані Юліка зразу ж відклала хусточку, хоч вона їй напевне сподобалась, наче сподівався цілої промови в подяку. Я поцікавився її роботою в жіночій школі в Монтре, але майже нічого не довідався і став міркувати, чим би ще її зацікавити. Вона відкинула назад голову з мідяними косами, звісно, стомлена своєю роботою.

— Із нашого Штіллера став правдивий гончар! — почав я, і вона кивнула головою.

Ще в підвалі мене вразили Штіллерові слова: «Ці миски ще подобаються Юліці». Видно було, що дружина стримано оцінювала його роботу, не дуже цікавилась нею, а може, навіть скептично ставилась до його спроб. Так, шановному Штіллерові бракувало, мабуть, бодай хоч якогось заохочення, критики в межах захвату; з тих його слів у підвалі можна було здогадатися, що пані Юліка вважає все те гончарство за забаганку. Тепер вона сказала мені:

— Просто аж не віриться, як він багато домігся за два роки, правда?

Я погодився з нею:

— От ви б йому й сказали про це, він би зрадів.

— А хіба я йому не кажу?

— Ви ж самі знаєте,— ухильно мовив я,— нашу чоловічу натуру! Ми хочемо вражати того, кого любимо, а як не можемо, то шукаємо публічної арени!

Я зводив усе до жарту.

— Не знаю,— сказала Юліка, потираючи обома руками очі,— чого він завше від мене чекає. Хіба я йому не казала? Коли ж він мене не слухає.

Я не мав наміру брати на себе роль опікуна і припинив розмову. Саме надійшов Штіллер.

— Ви ще й досі на «ви»? — вигукнув він, ще дужче бентежачи нас.— Ну, будьмо! — І ми цокнулися маленькими колодними чарочками.— Ти не п’єш? — спитав він, коли Юліка не взяла своєї чарки, і знову сказав: — Будьмо!

Якусь хвилину я міркував, чи, бува, пані Юліка не чекає дитини; вона так німо й рішуче відмовилася від вина, наче їй заборонено пити. Я пошкодував, що вона бодай не пригубила чарки. Вона якось наперед вилучалася з нашого товариства. Завше мені здавалося, що нема нічого дражливішого, як бавити час утрьох! Через те я чесно намагався не датися на спілку зі Штіллером. З ним було легко, він мав жіночий хист допасовуватися, натомість пані Юліка взагалі не боронилась, коли її вилучали з розмови. Вона мовчки лежала, світячи косами, її обличчя — я бачив його збоку — вабило мене і водночас непокоїло, мені здавалось, що на ньому застиг вираз постійного переляку. Штіллер не клопотався тим, він тішився своєю дотепною балаканиною, раз по раз звертаючись також до пані Юліки, і тоді в його словах бриніли ніжне прохання, уважність, але й настійливість. Часто я думав: «Він надто все собі полегшує. Розплачується чаром, якого йому не бракує і який йому нічого не коштує». А ще мені здавалося, що Штіллер завше хоче щось направити і тоді стає ввічливий, аж несміливий.

— Облиш! — просила пані Юліка.— Мені справді не треба подушки!

З того, як Штіллер позирнув на пані Юліку, я помітив, що він почувався відштовхнутим, відштовхнутим неслушно. Якби я був суддя, то, певне, признав би слушність пані Юліці: надто вже вперто він тицяв їй подушку. Щоб відвернути його увагу на інше, я спитав:

— А де ти гадаєш улаштувати свою гончарну піч?

Однак Штіллер не чув мене.

— Чому ти не хочеш подушки? — мучив він нещасну Юліку.

Врешті, щоб мати спокій, вона взяла її, не подякувавши, й поклала не під голову, а під коліна, де вона їй менше заважала. «Двоє людей доброї волі!» — подумав я і почав хвалити вино. Потім, без ніякого зв’язку, оповів історію, що її сам недавно почув.

— Тобі цікаво буде, ти ж бо колись відкрив Мексіку,— сказав я.— Хтось там розводив свині, не знаю вже де, але ті свині чогось не виплачувалися. Він тяжко працював від світання до смеркання, вклав у те діло всі свої гроші й половину життя, все своє самолюбство, і все марно, одне слово, свині не давали йому зиску, хоч ти вмри, та ще й настала жахлива посуха. Там таке буває? Якась річка висохла, не пам’ятаю, яка саме, а тоді, кажуть, крокодили вирушають навмання до іншої річки. Одного чудового дня з’явився цілий табун крокодилів, що сунули просто на ту ферму. Що робити? Бідолаха міг, наприклад, вилізти на дах і постріляти їх усіх. Та він зробив не так! Він дав їм пожерти всіх свиней, що все одно йому не виплачувалися, а натомість зміцнив огорожу навколо і раптом став господарем крокодилячої ферми, постачальником шкіри на жіночі торбинки, щасливчиком, якому неймовірно поталанило.

Штіллер зареготав.

— Кажуть, що це правда! — додав я.

— Чудесно, еге ж? — звернувся Штіллер до Юліки.

Її сміх був чиста міміка. Тепер мені здається, що, власне, іншого я в неї ніколи й не бачив. Він завше проступав тільки на обличчі, наче вона загубила внутрішній сміх чи й не мала його. Юліку не можна було розвеселити, кожна така спроба кінчалася невдачею, тільки потім ти сам собі видавався дурним. Я був лютий на себе. Навіщо ця балаканина? Було осіннє надвечір’я, сонце лагідно сяяло, саме така пора, як Штіллер писав в одному листі: «А тоді, мій любий, як ми сидимо надворі й осіннього сонця вистачає, щоб людина почувала себе щасливою, як знову спіє виноград, як над озером здіймається сиза імла, але гори зі своїми золотавими лісами лишаються ясні й строкаті під середземноморським небом, а на ціле озеро пролягає смуга із живого срібла, а згодом із блискучої бронзи, а ще пізніше з міді...» Живого срібла вже не було, озеро сяяло блискучою бронзою. Час від часу я оглядався: завше веселі гномики, хатина з баштицею, бур’яни, сіра Афродіта висохлий, зарослий мохом, повний рудого листя колодязь з іржавими рурами, ганок, засклений зеленавим склом, плющ, червоний як кров фунікулер у вечірньому сонці — все те здавалося трохи неймовірним. Самі вони, Штіллер і пані Юліка, були в тому оточенні, наче в чужому вбранні, сповнені мовчазної свідомості, що врешті кожне вбрання чуже й дочасне. Я дивувався з них. Що тут справді було їхнє, то це сонце разом із грою світла на Женевському озері, гончарня в підвалі, всі ті труднощі, що звичайно бувають у людей, і, може, ще їхній безпорадний гість. Коли Юліці давали спокій, все йшло якнайкраще. Та ось Штіллер захотів знати, чи я вірю у виховне значення ритмічної гімнастики. Пані Юліка не дуже переконливо боронила гімнастику, а Штіллер вважав, що вона повинна знову присвятити себе чисто мистецькій роботі, закласти власну балетну школу в Лозанні. До обговорення практичних труднощів не дійшло; пані Юліка просто гарячково опиралася, а Штіллер журився, що вона нічого не хоче прийняти від нього, ані подушки, ані запізнілої віри в її мистецтво. Насуплений, він підвівся й пішов по другу пляшку...

— Рольфе,— озвалась вона, як ми лишилися самі,— Відрадьте його! Нічого з тією школою не вийде. Прошу вас, відрадьте його! Він мене до божевілля нею доведе!

Дарма я пробував зважити практичні можливості, обміркувати, чого Штіллер сподівається для дружини від тієї школи, дарма питав, чого б пані Юліка сама бажала, вона була глуха до моїх слів; побачивши, що Зі мною шкода й розмовляти, вона відкинулась назад і тільки мовчки хитала головою.

— Чого він завше від мене хоче? — врешті сказала вона змучено, коли я замовк. Очі її блищали слізьми; тонкими, білими руками вона вчепилася в поруччя шезлонга, як, буває, чіпляєшся в кріслі зубного лікаря, аби не тремтіти. Признаюся, мені її поведінка здалась екзальтованою; я відчував, що мене силують виповісти, свою думку про давно вже, очевидно, спірну справу, якої я не знав гаразд, а тому й не мав ніякого бажання втручатися до неї.

— Штіллер напустив мені туману з своєю ferme vaudoise,— сказав я, проте Юліка не давалася на розмову.— Але ця околиця,— плів я далі,— найбільше подобається мені над Женевським озером...

Вона не слухала моєї балаканини, не помічала, що я намагаюся звернути розмову в потрібний напрямок.

— Відрадьте його! — попросила вона знову, так само схвильовано.— Що ви собі надумали? — напала вона й на мене, але потім чемно загладила свою гарячковість: — Повірте мені, що нічого не вийде. Не вийде.— І по хвилі додала: — Він цього не повинен знати.

— Чого не повинен знати? — спитав я.— Що ви маєте на думці?

— Не питайте мене,— попросила вона, тоді зібралася на силі, випросталась і сягнула по другу цигарку; я простяг їй запальничку.— Мені не треба стільки курити,— сказала вона, немов перелякано чи так, ніби я її силував курити, в кожному разі, не подякувала за запальничку, що нею врешті й не скористалася.— Він не повинен знати,— мовила вона ще раз, наче до самої себе.— Я була в лікаря...— Пані Юліка напевне не хотіла ні з ким про це говорити, жалкувала, що пробалакалася; я, звісно, чекав пояснення, хоч і мовчав.— Вся ліва легеня,— сказала вона.— Я б не хотіла, щоб він уже тепер знав. Це треба зробити. Якнайшвидше.— її раптовий спокій, її дивне самовладання, що справляло враження, наче сердешна жінка й гадки не має, про що йдеться, хоч потім вона сама вжила медичного терміну, не від лікаря почутого, а підказаного їй власним розумом, та ще те, що вона зовсім не нарікала, приголомшило мене; я опустив очі, ніби шукав чого в жорстві, не зважуючись глянути їй в обличчя, щоб не зрадити думок, які тислися мені в голові.— Атож,— сухо сказала вона,— отакі в мене справи.

Я перейняв її сухий тон.

— А коли має відбутися операція?

— Якнайшвидше. Я ще сама не знаю. Як тільки зважуся...

Невдовзі прийшов Штіллер із другою пляшкою й заявив, що скочить ще в Гліон по виноград...

— Відрадьте його! — вела своєї пані Юліка, наче й далі говорилося про балетну школу.

Вона знову відкинулась назад, і голова її тонула в буйних косах. Мені здається, що я зроду не бачив самітнішої людини за ту жінку. Між її лихом і світом наче здіймалася непроникна стіна, не тільки її поведінка, а радше якась певність, що її не почують, давнє й безнадійне, сумирне, але довіку пекуче, невиліковне переконання, що партнер чує тільки самого себе. Мені кортіло спитати, чи її хтось у житті кохав. Звісно, я не спитав. А чи сама вона кохала? Мимохіть я спробував уявити собі її дитиною. Може, так вийшло тому, що вона сирота? Сподіваючись, що пані Юліка от-от почне звірятися, я також мовчав, дослухаючись до її рівномірного глухого віддиху. Що з нею сталося? Бо я не міг повірити, щоб людина від самого початку могла бути така позбавлена виразу навіть у стані кричущого лиха. Хто її зробив такою? Минуло вже п’ятнадцять хвилин, як Штіллер пішов, за п’ятнадцять хвилин він мав повернутися.

— Тепер і ви чекаєте,— врешті почала вона,— що я вам щось скажу? Я не маю що казати. Хіба я можу змінитися? Така я вже є, й годі. Чому Штіллер завше хоче мене змінити?

— Справді хоче?

— Авжеж. Може, навіть бажаючи мені добра, бо він переконаний, що кохає мене.

— А ви,— спитав я,— теж його кохаєте?

— Я його дедалі менше розумію,— відповіла вона після довгої задуми.— Ви не знаєте, Рольфе, чого він завше чекає від мене?..

Щоб заспокоїти себе самого — звісно, мені не йшло з думки її жахливе признання,— я спробував виповісти свої тодішні думки про Штіллера, про його чисто людські нахили, про його здібності, про його розвиток за останні роки, виповісти, ані звинувачуючи його, ані боронячи, може, лиш трохи прикрашаючи; довгий час мені здавалося, що пані Юліка слухає. Напевне, мені було легше «збагнути» Штіллера, ніж пані Юліці, і після її останнього запитання я вважав, що це й є моє негайне завдання. Розмовляючи, я щось креслив гілкою по жорстві. Та коли випадково підвів очі, щоб принаймні з її міни вичитати, що вона гадає про одне питання, яке сам, чоловіком, бувши, не міг розв’язати, то побачив, що обличчя в неї геть спотворене, властиво, вже не обличчя — ніколи його не забуду. Вуста були розтулені, як в античних масок. Надаремне вона силкувалася закусити губи, що тремтіли, не слухаючись її. Я бачив, що вона німо хлипає. Розплющені невидющі очі були повні нечутних сліз, маленькі кулачки лежали на колінах, тіло дрижало — так вона сиділа, змінена, аж її годі було впізнати, глуха до найгучнішого крику, німа, не людина з якимись своїми рисами, а тільки охоплене розпачем тіло, м’ясо, що безмовно кричало в смертельному жахові. Не пам’ятаю, що я тоді зробив... Потім, як я тримав у руках її маленькі кулачки, що й далі судомно здригалися, коли її обличчя розгладилося з утоми, вона мовила:

— Не кажіть йому про це.— Я кивнув, щоб якось її підтримати.— Обіцяйте, що не скажете,— попросила вона...

Невдовзі по тому прийшов Штіллер із виноградом. Пані Юліка швидко підвелася, відвернулась, щось сказала здалеку про цукерки й зникла. Штіллер не давав мені спокою, домагався, щоб я конче покуштував винограду на десерт. Я не міг збагнути, чи він нічого не помітив по мені, чи тільки прикидався. Він запевняв, що радий з мого приїзду, сподівався гарного вечора, Я перевів розмову на вино, та Штіллер мимохідь запитав, якою мені здалася Юліка.

— Я маю на гадці її здоров’я,— пояснив він.— Правда ж, у неї чудовий вигляд?

Ми стояли й пили вино, кожен тримаючи ліву руку в кишені. Коли врешті з’явилася Юліка з цукерками, вбрана у вовняну жакетку, то вигляд у неї справді був чудовий. Вона напудрилася, але не тільки це її змінило. Здавалося, що вона сама нічого не знає про свою хворобу. Мене гнітило химерне почуття, що то цілком інша людина, наче перед тим усе мені лиш приснилося. Надворі справді похолоднішало, і ми зайшли до хати. Я не міг собі уявити, як мине той вечір; та Штіллер не вбачав у ньому нічого особливого, і пані Юліка теж.

На той час я ще не бачив Штіллерових нотаток, знав тільки, що у в’язниці він писав щось на кшталт щоденника. В післямові я не маю на думці вдаватися до численних спростувань. По-моєму, й так добре видно упередженість цих нотаток, їхня зумисна суб’єктивність, а інколи й очевидне перекручення правди, хоч, як опис суб’єктивних переживань, вони, може, й чесні. Та образ пані Юліки в цих нотатках мене приголомшив: мені здається, що образ той більше говорить про автора, аніж про особу, з якої він так свавільно зліплений. Хтозна, може, самий замір зобразити живу людину вже якийсь нелюдський. Це якраз стосується й Штіллера. Щоправда, більшість із нас не пише нотаток, але, очевидно, робить те саме в інший спосіб, не лишаючи сліду, і в обох випадках наслідок однаково прикрий.

Звісно, я ще довгий час звертався подумки до своєї гостини в Гліоні. Повернувшись додому, я невдовзі дістав від пані Юліки листа, в якому вона, не пояснюючи причини, ще раз благала мене нічого не казати Штіллерові. Хоч би яка була моя власна думка, проте я не мав права самовільно порушувати ззовні мовчанку тієї пари, бувши випадковим і, мабуть, небажаним повірником, Може, бідолашна пані Юліка боялася, що Штіллер розгубиться й тоді взагалі не можна буде з ним витримати? Я не знаю. Чи мала підстави сподіватися, що все-таки не дійде до операції? А ще, звісно, цікавив мене сам Штіллер. Мені здавалось, що з ним щось сталося. Замовкло в ньому прикре запитання, за кого ми його вважаємо, замовк страх, що його сплутають із кимось іншим. Я відчував, що в стосунках з ним звільнився від ледь усвідомлюваної силуваності: мені самому стало легше. Доки людина не прийме себе саму, доти боятиметься, що оточення її не зрозуміє або фальшиво витлумачить. Надто багато для неї важить, якою ми її бачимо,— і саме її тупий страх, що через нас їй доведеться взяти на себе фальшиву роль, неодмінно й нас робить тупими. Вона хоче, щоб ми дали їй волю, але нам не дає волі. Не дозволяє нам брати себе за когось іншого. Хто тут кого силує? Про це можна багато говорити. Самопізнання, що повільно чи нагло відчужує людину від життя, яке вона досі вела, тільки перший, необхідний крок, але його мало. Скільки ми знаємо людей, що якраз на цьому східці спиняються, вдовольняються меланхолією самопізнання і надають їй видимість дозрілості! Мені здається, що Штіллер перейшов цей поріг тоді, як зник. Він уже готовий був зробити другий, куди важчий крок: не вболівати, що ви не той, ким би хотів бути, а прийняти себе таким, як він є. Адже нема нічого тяжчого, як погодитися з самим собою! Властиво, таке вдається тільки наївним людям, а все ж у своєму колі я мало зустрічав людей, що їх можна було назвати наївними в цьому гарному розумінні. На мій погляд, Штіллер, коли ми зустрілися у в’язниці, вже до певної міри подолав те болісне прийняття самого себе. Та чому ж він так по-дитячому боронився від свого оточення, від своїх давніх приятелів? На щастя, я не знав особисто того давнього Штіллера, й через те мені було набагато легше зайти з ним у якісь розумні стосунки: ми зустрілися аж тепер. Та хоч він був уже готовий прийняти самого себе, хоч мав добру волю врешті подивитись у вічі власній дійсності, але не домігся ще одного, а саме: йому не було байдуже, чи визнає його оточення. Він почувався іншим, і цілком слушно — то був не той давній Штіллер, якого в ньому відразу впізнали; але йому хотілось кожного переконати, що він інший, а це вже було по-дитячому. Але як можна відмовитися від бажання, щоб принаймні найближчі нам люди пізнали нас у нашій правдивій дійсності, що її ми самі не знаємо, тільки в найкращому випадку годні в ній жити? Цього ми ніколи не осягнемо, якщо не будемо певні, що нашим життям керує якась надлюдська інстанція, чи принаймні якщо не будемо палко надіятись, що така інстанція існує. Штіллер зрозумів це дуже пізно. А чи таки зрозумів? Після тих перших відвідин восени у мене склалося враження, що таки зрозумів, хоч він не сказав про це ні слова; може, якраз тому. Сам Штіллер — і це чи не основна причина, що він замовк,— зовсім не відчував потреби пояснювати комусь, що він перемінився. Нова робота теж не виповідала його; він виготовляв тарілки, миски й чашки, все практичні речі, на мою думку, з великим смаком, але це вже не було виявлення самого себе. Він звільнився від страху бути невпізнаним, і через те інші стали почуватися вільніше з ним, наче він видобувся з тісного кільця. Я також зрозумів, чому, хоч який був прихильний до Штіллера, весь час трохи боявся зустрічі з ним. Може, «замовк» — не те слово, воно тільки вводить в оману. Звісно, Штіллер аж ніяк не був скупий на слова. Та як кожен, хто прийшов до самого себе, він дивився на людей і на речі навколо, і ті люди й речі починали ставати світом, чимось іншим, ніж тінями його самого, тим, чого вже не треба було йому ані шукати, ані нищити. Він сам починав ставати світом. Таке було моє враження після першої виправи до Гліона та й, зрештою, після його листів, коли в них не йшлося про пані Юліку. Зрозуміло, що з пані Юлікою, товаришкою його попереднього життя, було найважче, існувала велика спокуса піддатися давньому страхові й руїнницькому неспокоєві. Між ними була менша відстань, аніж та, що насправді відділяла вже Штіллера від інших людей. Пережите разом минуле — не «дрібниця; звичка, що природно настає разом з ослабленням нашої снаги, звички, що стрічаються на кожному кроці, можуть виявитися фатальними. Вони як водорості для плавця; хто цього не знає! А з іншого боку, наш приятель, мабуть, тепер знав, що втекти неможливо; дарма починати нове життя, коли давнє просто відкидаєш. Хіба Штіллерові не про те йшлося, щоб остаточно скінчити з минулим у стосунках до цієї жінки, з безплідністю, що цих двох людей скувала докупи, тобто не втекти, а розплавити його в новій, живій теперішності? А як ні, то ця нова теперішність ніколи не стане справжньою. Саме про це йшлося, про здійснення чи невдачу, про віддих чи задуху, і в цьому розумінні про життя чи смерть, радше про життя чи завмирання. Певне, що стосунки до жінки, якщо йдеться про подружжя, не завше стають останнім спробним каменем, але в цьому випадку вони стали ним. Бувають розмаїті спробні камені; Штіллер принаймні знайшов свій власний. Як уже згадувано, ми надіялись, бо, самі ж таки з радістю пересвідчились, що Штіллер, принаймні в спілкуванні з приятелями, дійшов до живої, вільної від страху, не тільки бажаної, але й дійсної, зрозумілої готовності бути собою, що він дедалі більше входив у себе, дедалі більше трактував людей і навколишні речі окремо від себе, одне любив, інше ненавидів. Наприклад, курорт Ко щиро й глибоко ненавидів, цілою душею. Штіллер лишився «нервусом», гарячою натурою, його любов не зробилася лагідна і всеосяжна, Зле тепер її в ньому було більше, ніж будь-коли раніше, і я сподівався, що та любов колись досягне й пані Юліки,— їй вона була така необхідна.

Минула зима, а ми більше не бачилися. З кожним листом я, звісно, чекав новин про майбутню чи вже щасливо перебуту операцію. Кожен незрозумілий натяк (P. S. Як поводитеся людина з тавром прокляття?) відразу тлумачив однаково: що наш приятель уже все знає. Та допіру другий лист спростовував таку гадку, бо на моє запитання про Юлічине здоров’я Штіллер не відповідав або писав, що вона почувається добре. Тим часом настав лютий. Здавалося, що без страшної операції все ж таки обійшлося; я відчував полегкість, хоч мене дивувало, що пані Юліка, знаючи, як я переймався її здоров’ям, нічого не писала. Але така вже в неї вдача. Одного дня прийшов пакунок із сімома дрібно списаними зошитами — нотатками з часів ув’язнення. «Ось мої папери!» — тільки й написав Штіллер. Я не розумів, чого він послав їх мені. Може, просто хотів десь діти з хати, щоб до нього не навідувався їхній дух? Прочитавши їх, я ще палкіше став сподіватися, що Штіллер спроможеться колись прикласти мірку живої дійсності й до пані Юліки, яку він, по-моєму, так несправедливо спотворив у своїх нотатках, але водночас у серце мені закрався страх, чи вистачить йому часу.

Операція відбулася в березні. Коли ми з дружиною вибралися на Великдень до Гліона, то ще про неї не знали. Ми вже давно домовилися, що загостимо до них на два-три дні під час своєї великодньої прогулянки до французької Швейцарії. На наш подив «Mon repos» зустрів нас замкненими дверима. Якийсь час, поки я заглядав у всі закутки й гукав навсібіч, то почувався так, наче Штіллера та його дружини взагалі вже нема тут, немає більше в Гліоні, немає на землі, що вони зникли, кинувши цей смішний несмак, який Їм ніколи не пасував. Двері до підвалу були незамкнені, але й у гончарні я нікого не знайшов. Та все ж побачив там сліди недавньої роботи: на столі — вилинялий голубий фартух, кинутий похапцем; на гончарному колі — грудки вологої глини. Ми вирішили чекати. День був сльотливий, над Женевським озером висів туман; ми сиділи в дощовиках на мокрому підмурку, переконуючи одне одного, що нема підстав хвилюватися. Мокрі й через те дуже блискучі гномики, будиночок з баштицею, зарослий плющем, іржава залізна огорожа, табличка з підробленого мармуру й напис, що з нього майже всі літери вже повипадали, мокрий, темнуватий мох у потрісканому колодязі — все те ніде не ділося й анітрохи не змінилось, тільки що без сонця було дуже понуре. Ми намагалися жартами підбадьорити одне одного, та дарма. Червоний фунікулер проїхав порожній. За годину почало смеркати; потяг унизу промчав з освітленими вагонами, готелі в Монтре вигравали світлом, тільки навколо було сіро, будиночок нашого приятеля тонув у пітьмі. З дерев капало.

— Ходімо до готелю,— запропонував я — а потім потелефонуємо.

Дружина вагалася:

— Ми вже стільки чекали!

Отже, ми викурили ще по одній цигарці. Світло в Монтре, хоч і не таке яскраве, пригадало нам мерехтливий Вавілон, що його ми кілька років тому оглядали з «Рейнбо-бару»... Штіллер прийшов без плаща й без капелюха і перепросив нас, що не залишив у дверях записки: він, очевидно, забув про наш приїзд. Повернувся він із клініки в Валь-Моні: пані Юліці вранці зроблено операцію. Він щойно вперше відвідав її. Його не зовсім зрозумілі пояснення були звернені насамперед до моєї дружини, що, немов спаралізована, сиділа на мокрому підмурку, не виймаючи рук із кишень дощовика. Знову почався дощ. Штіллер, сповнений несміливої довіри до лікаревих слів, оповів нам про задовільний перебіг операції, вельми щасливий перебіг, можливо, навіть найкращий. Я не знав, чи він не усвідомлював, яка то небезпечна операція, чи тільки прикидався перед нами, щоб не бачити ще й нашого переляку. Пані Юліка його не впізнала, не могла також говорити. Тепер дуже багато залежить від того, як мине ніч, заявив він, хапаючись за лікарів дозвіл знову прийти завтра вранці о дев’ятій годині, наче то була велика втіха.

— Чого ми стоїмо на дощі!— сказав він.— Ходімо до хати. Як добре, що ви приїхали.

В хаті, при світлі, Штіллер був білий як смерть. Він квапливо вніс наші валізки і конче хотів приготувати нам справжню вечерю. Моя дружина, певне, мала слушність, що не відмовляла його, навіть підтримала, заявивши, що з’їла б чогось теплого.

— А що я кажу? — втішився він.— Звісно.

Вона лиш трохи йому помогла; для нашого приятеля якась робота була найкращим заспокоєнням.

— Знаєш,— звернувся він до мене,— такі операції роблять дуже часто.

Як послухати його, то можна подумати, що люди з цілими легенями — просто виняток. Він приготував вечерю, накрив у кухні стіл, не скидаючи піджака; якби він був у пальті, то його теж би не скинув. Адже він прискочив сюди тільки на хвилю, хоч до клініки мав з’явитися аж через чотирнадцять годин.

— Знаєш,— пояснив він,— усе виявилося так несподівано, треба було негайно робити операцію, що швидше, то краще.

Штіллер приготував нам чудовий риж. Звісно, ми їли тільки, щоб додати одне одному мужності. Потім викурили по кілька цигарок. Моя дружина заходилася мити посуд, а Штіллер витирав. Упоравшися з посудом, дружина відразу пішла до спальні. Вона вела машину, і Штіллер повірив, що вона втомлена. Він був у такому стані, що не міг ні в чому сумніватися. Коли він лишився зі мною, десь о дев’ятій годині, то, здавалось, не відчував потреби говорити про операцію чи взагалі про пані Юліку. Ми з’ясували, що колись грали в шахи, й захотіли спробувати, чи ще не забули. Я майже не пам’ятав, де ставити коней та слонів,, і він мені показав. Але як класти шахівницю, де мають бути чорні, а де білі поля, Штіллер уже й сам не знав. Та все одно ми грали. То була своєрідна нічна варта. Ми грали до четвертої години ранку, коли за вікнами засіріло і став заповідатися гарний великодній день. Небо було всіяне зірками. Штіллер сприйняв це як гарну прикмету.

Пані Юліка перебула ніч, коли брати на увагу її стан, навіть чудово, і наш приятель повернувся з клініки, наче помилуваний. Ми полегшено відітхнули; до того ж був сонячний великодній день. Штіллер запропонував піти погуляти.

— Вона мене впізнала! — заявив він.

Я ще не бачив нашого приятеля таким щасливим. Ми рушили берегом у напрямку Шільона. Моя дружина йшла посередині. Штіллер був дуже говіркий, але говорив неуважно, що лиш йому спадало на думку: то про недавні відвідини свого молодшого брата Вільфріда, то сипав жартами, то вихваляв своїх нових приятелів у Лозанні, якогось книгаря та його дружину, на світі були самі тільки гарні люди. Подеколи він западав у мовчанку, тоді навіть не чув, що ми казали. На залізничному насипі, осяяному сонцем, ми стежили за любовною грою двох ящірок. Я спитав нашого приятеля, чим йому не подобається Шільонський замок, що з нього він завше кпив у своїх листах, не той заяложений малюночок на обгортках із шоколаду та музичних скриньках, а справжній, що бовванів тепер перед нашими очима. Він йому подобався, та й нам Шільонський замок, що його мури осявало ранкове сонце, здавався дуже гарним. Штіллер навіть не зауважив, що я хотів нагадати йому, як він раніше глузував із цих околиць. (Щодо тих глузів, які мене, коли я вперше читав його нотатки, може, й даремно обурили, бо при мені він ніколи не дозволяв собі таких жартів, то зрозуміло, що наш приятель, погодившись із собою, вже не мав причини удавати з себе чужоземця; він став вважати себе за швейцарця).

Був блакитний імлистий березневий день, поближні Вальські гори здавалися прозорими, невагомими, ледь посрібленими.

— Як поживають ваші діти? — спитав Штіллер.

Він щоразу трохи підкреслено звертався до мене, а не до моєї дружини, хоч вона йшла посередині. У Віленю, в готелі «Дю Порт», ми пообідали; нам подали рибу, а до неї вино з поближніх узгір’їв. Звісно, Штіллер майже весь час думав про Юліку. Звідти, мабуть, видно було клініку у Валь-Моні. Між першою та другою стравою він потелефонував туди.

— Спить,— повідомив він.

Тільки Штіллер не п’янів від чудового, але досить-таки міцного білого вина. Останні роки він майже весь час пив. Після того, як замовкли ранкові дзвони, лише пожвавлення на головній вулиці свідчило, що то був Великдень. Ми дійшли до витоку Рони, трохи засліплені пообіднім сонцем і сп’янілі від вина. Навколо сохли напнуті рибальські мережі, на березі лежали перевернені рибальські човни, що їх мали фарбувати наново; решта хиталися на каналі разом із лебедями.

— У будень тут немає нікого,— сказав Штіллер, хоч і так людей було небагато.

Наша стежка йшла негустим підгайком уздовж очерету. Купки вільх, беріз, буків і подекуди поодинокі дуби ще були голі, зате крізь них щедро прозирала небесна блакить. Долі лежало сіре торішнє листя, не сховане ще зеленню, земля місцями була майже чорна, грузька. Та прогулянка лишилася в моїх спогадах, як одна з найкращих. Праворуч крізь рідкий очерет видніло Женевське озеро, ліворуч — інша блакить: така сама розлога, обмежена стрімкими горами, але пласка долина Рони. Ми йшли майже мовчки. Віддалік на дротах високої напруги сиділи цілі зграї птахів. Ми не знали, що то за птахи; в кожному разі, вони лаштувалися до великого переліту на північ. Двоє хлопців у синіх спортивних штанах, голі до пояса, палили очерет; з вогнища вихоплювалися ясні, прозорі омахи полум’я. Дим нагадував осінь, але ж був березень, і щебетали пташки. Я жалкував, що захмелив вином голову, довго йшов, немов у тумані, а Штіллер про все допитувався: цікавився моєю роботою, моїми поглядами на виховання. Ми знайшли на березі самітне місце, але й там було не дуже тихо: озером котилася луна далеких потягів, раз по раз зойкали гудки на якійсь станції, до того ж в очереті воркувало, свистіло й шурхотіло, кричали птахи і, здіймаючись, ляскали крильми об водяну гладінь. Сонце пригрівало добре, земля ж, навпаки, була мокра й прохолодна. Штіллер нарвав цілий оберемок сухої осоки, щоб підстелити моїй дружині. Я запропонував йому улюблену сигару, але й нею він не вгомонився, і врешті звив правдиве гніздо. Моя дружина похвалила його роботу, сіла й заплющила від сонця очі. Штіллер відгорнув їй з чола коси. В такі хвилини, правда, нечасті, я дуже ясно уявляв собі минуле; наше теперішнє втрьох тоді вражало мене, як щось неможливе, принаймні несподіване. Отже, ми курили свої сигари. На жаль, звідти знову було видно той набридливий готель у Ко, і Штіллер не міг утриматись, аби щось не сказати про нього.

— Безсумнівно, там нагорі доконують чудо, плекають християнство хоч раз не серед злидарів, а серед багатіїв, що, очевидно, дає більший зиск. І справді досягають того, що такий собі розбійник, награбувавшись досхочу, заглиблюється в себе і віддає свої два, три, чотири чи дев’ять мільйонів на заспокоєння душі або принаймні на те, щоб швидко протиставити комунізмові кращу ідеологію, а собі залишає тільки один-однісінький мільйон, щоб на старість не бути громаді тягарем. Я не зношу такого християнства; сім мільйонів, мовляв, краще, ніж зовсім нічого, і всі так добровільно, так, бачиш, по-людському віддають їх, що робітники всіх країн, коли вони хоч трохи трактовні, ніколи не повинні виступати проти такого грабіжника, бо можливість, що такий розбійник-капіталіст раптом загляне у власну душу й просто поліпшить світ ззовні, в тому готелі нагорі раз назавжди доведена. Ось вам і кращий світ, і без жадних революцій!

Моя дружина тим часом задрімала, і, щоб не заважати їй, ми з Штіллером зійшли на берег, розмовляючи про камені, про геологію, хоч не дуже на ній зналися. Потім спробували, як за хлоп’ячих років, пускати по воді калачики. Змагаючись, ми поскидали навіть піджаки. На якийсь час ми наче забули про все. Клініку в Валь-Моні було видно, але ж ми знали, що бідолашна пані Юліка почувалася, так би мовити, чудово. Наша розвага геть нас захопила. Та скоро наша дама почала вимагати, щоб ми йшли далі. Надвечір’я, хоч таке саме безхмарне, раптом показалося початком цілком іншого дня. Мені здалося, наче від ранку минули вже цілі роки. Дорогою назад Штіллер говорив тільки про пані Юліку. Я ніколи не чув, щоб пані Юліка каялася, що лишилась бездітна, а Штіллер був переконаний, що вона кається, зробив те каяття своїм власним чи навпаки. Він не докоряв собі, казав, що інакше, мабуть, не могло бути, але слова його важили стільки ж, як правдиве каяття. Нарешті, коли вже ми стояли коло фунікулера, він мовив:

— Шкода, що ви так і не змогли як слід пізнати Юліку!

Коли я відповів, що пізнати її ще не пізно, Штіллер, видно, сам злякався своїх слів.

Того великоднього вечора Штіллер повернувся з клініки дуже швидко.

— Юліка почувається цілком добре,— заявив він.—5 Лікар просив сьогодні не турбувати її. Але дозволив прийти вранці,— додав Штіллер і відразу розвіяв наш прихований страх.— Вона почувається добре, але їй потрібен іще цілковитий спокій.

Ми всі це розуміли, і Штіллер був сповнений надії. Він заповзявся приготувати нам давно обіцяні грінки з сиром, а отже, влаштувати приємну, затишну вечерю. Він розпалив у коминку вогонь, охолодив вино й вистругав три шпички, щоб підсмажувати на вогні сир. Звісно, то була не селянська грубка, як на присланому малюнку, а радше розцяцькований коминок із підробленого мармуру у так само підробленому стилі початку нашого сторіччя. Грінки вийшли чудові, принаймні на наш смак; ми були голодні після прогулянки. Того вечора Штіллер багато пив. Щоразу, як ми хотіли кінчати вечерю, він відкорковував нову пляшку, і так серед не вельми жвавої розмови ми сиділи аж до одинадцятої години. Штіллер не був п’яний. Він швидко пив вино малими ковтками з високої вадської чарки і був бадьоріший за нас. А все ж не слухав, що говорилося. З очей ладні були бризнути сльози. Навіть як я пробував говорити про пані Юліку, він не слухав. То був тяжкий вечір. Може, він хотів щось сказати наодинці моїй дружині чи мені. А нас сиділо троє, і ми теж були такі самі безпорадні, як і він, силкуючись знайти якусь веселішу тему. Штіллер нарешті сам знайшов таку тему, краще за нас. Через півгодини трохи жвавішої розмови ми попрощалися й подалися до кімнатки в башті; Штіллер лишився стояти внизу в сінях — так само, як під час нічних телефонних розмов, не відповівши на наше кількаразове «добраніч». Я вже вважав за погану манеру, за своєрідний сентиментальний примус те мовчазне чекання, поки я, поклавши трубку чи зачинивши двері, перерву розмову... Хоч які ми з дружиною були стомлені, але не могли заснути.

Десь коло першої години я ще раз зійшов униз. У сінях було темно, натомість у вітальні світилося, і я завернув туди так, як є, в піжамі й босоніж, ступаючи майже нечутно. Наш приятель сидів перед згаслим коминком і, здавалося, спав. Я підійшов до нього, щоб чимось прикрити, але очі в нього були розплющені.

— Чому ти не спиш? — запитав Штіллер, насилу повертаючи язиком. Він був уже геть п’яний.

— Не треба більше пити,— сказав я.

Він налив чарку, наче з упертості, і скинув на мене оком. Я довго й розважно вмовляв його. Штіллер вихилив чарку, а коли підвівся, то ледве встояв на ногах.

— Пусте,— сказав він.— Я знаю, що впився, бридко, негарно, по-хлоп’ячому...

Він хитав головою, оглядався, наче щось загубив, і тримався за спинку стільця.

— Вона вмре? — запитав він, не дивлячись на мене.

Я спробував заспокоїти його, та Штіллер просто не слухав мене. Він схопив кочергу, не знаючи, що з нею робити. Очі йому були повні сліз, та на мене ті сльози не справляли враження: я ж бо знав, який він п’яний.

— Ходімо ляжеш,— сказав я.

Він позирнув на мене:

— Учора опівдні, коли я думав, що вона помре... вчора опівдні...

Я чекав надаремне: Штіллер не міг говорити далі, не сподівався, що буде ще з кимось нині говорити, а тепер йому заважало почуття, що в нього плутається язик.

— Запізно,— коротко докінчив він.

— Що запізно?

Я почав мерзнути.

— Все,— нарешті відповів Штіллер.— Два роки, голубе, два роки! Я пробував, їй-богу, пробував...— Він гикнув.— Перепрошую.— І знову замовк. Очевидно, він був не такий п’яний, як я спершу гадав. Йому хотілося говорити, і я підтримував розмову:

— Що ти пробував?

Йому довелося знову сісти.

— Байдуже що,— сказав він.

Я ще ніколи не бачив Штіллера в такому стані, таким жалюгідним, відразним і смішним. Мені було шкода його. До того ж я не знав, що мені робити. Моя розважність самому мені здавалася банальною.

— Вона помре? — знову спитав він, спершись на руки; мабуть, йому крутилося в голові.

— Ти ж сам розмовляв з лікарем,— відповів я. Що тобі сказали? Пригадай.

Він хитався навіть сидячи й не помічав того, не помічав, що брав сірника не тим кінцем, нарешті кинув його, тримаючи й далі в роті незапалену, зім’яту цигарку.

— Ніколи не пізно...— почав я, але завважив, що вибираю не ті слова, а тим часом загубив думку.

— Ніколи не пізно? — спитав він, стомлено всміхаючись.— Треба просто почати наново. А якщо не виходить, не виходить, та й годі, бо вже надто пізно? — Штіллер наче раптом потверезішав: — Рольфе,— сказав він цілком ясно й твердо, хоч язик йому плутався, — я можу людину вбити, але не можу її воскресити...

Йому, очевидно, здавалося, що цим сказано все. Вій знову сягнув по пляшку, на щастя, порожню, й вицідив із неї кілька крапель.

Що не виходить? — спитав я. Він тільки хитав головою.— Ти ж кохаєш її? Хочеш, щоб...

Він і далі хитав головою, не слухаючи мене.

— Вона вже нічого не може прийняти від мене,— сказав він.— Нічогісінько! Сама каже. А потім: «Дай мені спокій». Гречно, як вона вміє. Я не знаю, Рольфе, що не виходить. Не питай мене. Я її знівечив...— Він м’яв тримтячими пальцями розкришену цигарку, але хоч почав уже говорити.— Знаю, що доводжу її до божевілля. Завше чогось чекаю. Чуда! А потім починаю тремтіти на самий її вид. Може, я помилився. Мабуть, таки помилився. Не так вона дуже змінилася, о ні! Немає ніякої потреби. Облиш мене, каже, а я стою, мов дурень. Я її не розумію. От і все. Не знаходжу її. А тоді ненавиджу. Просто-простісінько: я гину, коли не можу кохати, а вона...— Штіллер розчавив цигарку.

— Звідки ти знаєш, що й вона не гине?

Він похитав головою.

— Слухай,— сказав я,— ти некритичний до себе.

— А вона критична?

— Її некритичність — то її власна справа.— Він мовчав.— Що ти розумієш під коханням? — спитав я, але Штіллер тим часом знайшов іншу пляшку і знову налив собі майже повну чарку.— Та годі тобі вже пити!

Проте він випив.

— Це все дурне,— сказав він.— Ти тремтиш, Рольфе, ти ж босий... Що я розумію під коханням? — згадав він, прикладаючи ще раз до вуст порожню чарку.— Одинцем кохати не можна, я ж не святий, Рольфе...

Справді, я дуже змерз. Не знайшовши, чим загорнутися, я присів навпочіпки, схопив зі столика газету й засунув у коминок. Там ще лежало кілька ялинових полін і навіть один буковий оцупок. На якусь хвилину я був зайнятий...

— Що мені робити? — почув я раптом за спиною Штіллерів голос.— Що, га?

Коли я обернувся, Штіллер знову стояв і бив себе кулаками в чоло. Він був білий як крейда і, як перше, хитався на ногах, однак, мабуть, потверезішав, бо вже не заникувався.

— Чому я ніколи не знаходив її? Ніколи! Хоч би на день, Рольфе, на годину за весь цей час. Ніколи! Що це таке? Скажи мені.

— А чого ти сподівався? — спитав я.

Сподівався? — перепитав він.

— Так, чого ти сподівався два роки тому, як ви приїхали сюди, щоб жити вкупі? Я питаю тебе, бо сам не знаю. Здається, ти сподівався, що вона зміниться.

— Так само, як і я.

— Не гнівайся,— сказав я, розпалюючи в коминку, але це нагадує мені роман. Зміниться? Людина впевнюється, що завинила перед кимось, а також перед собою, і десь по роках ладна все направити, з умовою, що той хтось зміниться... Чи не задешева сподіванка?

— Задешева, як і все в мені,— почув я на відповідь, але не дався на його гачок, а знову спитав:

— Чого ж ти все-таки сподівався?

Штіллер задумався. Я роздмухував вогонь у коминку.

— Всього, тільки не того, що лежить у межах людських можливостей,— врешті відповів я сам собі.— І з твоїх листів у мене склалося враження, що ти говориш зовсім не про кохання, а про ласку, про... ну так, про ерос у якійсь подобі. Людина в нашому віці чогось такого потребує, і я вважаю великим щастям, якщо така ласка є... Тільки тут ідеться про інше. Вогонь уже весело потріскував, і Штіллер не перебивав мене: я говорив навіть більше, ніж хотів. Але ж почав я сам.— Не виходить, кажеш. І ти справді дивуєшся? Після такого багаторічного досвіду? А тоді заявляєш, що пробував. Що? Часом здається, що ти вважаєш себе за чарівника, який здатен геть змінити пані Юліку, До того ж, по-моєму, йдеться тільки про те... Важка справа! Юліка стала твоїм життям, це правда. Чому ти вернувся з своєї Мексіки? Саме тому, що переконався в цьому. Ви зв’язані одне з одним... Воскресити! Це твоя давня химера, хай мені буде дозволено так сказати: твоя вбивча пиха... Хочеш бути рятівником своїм і Юлічиним! — Штіллер мовчав.— В одному лиш,— почав я знову за хвилю,— я, може, розумію тебе аж надто добре. Людина віддається, повертається, щоб віддатися, але ніколи не віддається назавше. Бо хтозна, може, то була б тільки млява покора, вдоволення самим собою, а як наслідок — своєрідне міщанство... Ти, кажеш, тремтиш. Ну й тремти! Ти знаєш, що я маю на думці. Тремтиш, бо від тебе завше, ненастанно вимагають, щоб ти віддавався... А як ти сам гадаєш? — Штіллер стояв, а я сидів на столику, простягши босі ноги до коминка. Він мовчав.— Адже не думаєш, що з іншою жінкою, може, відвертішою, такою, наприклад, як Сибіла, можна з усім тим упоратися, що носиш у собі. Чи, може, думаєш? — Повернувшись, я побачив його обличчя, тільки знизу; він дивився понад моєю головою на полум’я в коминку.— Ти підбиваєш мене говорити те,— знову почав я,— що й сам добре знаєш.— Штіллер стояв, застромивши руки в кишені, очі його були розплющені, притомні, але порожні й нерухомі.— Ти кохаєш її, Штіллере.— Він начебто не чув.— Скажеш мені, коли захочеш лишитися сам.

У теплі, що пашіло з коминка, я знову відчув утому й насилу стримав позіх.

— Котра вже година? — поцікавився Штіллер. Було десь близько другої.— Вона чекала! — сказав він.— Бачиш, вона чекала, а я не чекав на неї! Від нашої першої прогулянки. Не чекав на якийсь знак, слово, на допомогу, на радість, на все, на єдиний знак за всі ці роки! Я їй дорікав, а вона мені ні!.. Правда ж?

— Хто ж так каже? — спитав я замість відповіді.

Тепер Штіллер пронизував мене поглядом.

— Рольфе,— заявив він,— вона хоче вмерти! — І кивнув головою.— Хоче! — Він був глухий до моїх заперечень, що їх я втовкмачував йому п’ять чи десять хвилин, і тільки, як йому відгикувалося вино, мурмотів: — Перепрошую.

— Ти справді дійдеш до того, що одного дня буде пізно,— сказав я.— Вона лежить у лікарні, а ти й далі нарікаєш на неї.

Він задумано втупився перед собою. Нарешті я взяв його за лікоть і струснув.

— Знаю,— сказав він,— що я смішний.

— Ти далеко зайшов, Штіллере, не треба виставляти себе на сміх. Адже ти й сам не віриш у те, що допіру сказав. Хто вмирає задля когось або комусь на злість! Ти перебільшуєш своє значення, тобто своє значення для неї. Вона не потребує тебе так, як ти, може, хотів би... Штіллере! — гукнув я, коли він знову, вдаючи п’яного, хотів відгородитися від мене.— Чого ти раптом злякався, що вона помре?

— Я перебільшую своє значення?

— Так. Вона ніколи не ставила тебе за мету свого життя. Це ти зробив із неї щось таке, і, мабуть, від самого початку. Хотів стати її рятівником, я вже тобі казав про це, хотів давати їй життя й радощі. Ти! З цього погляду ти її, звісно, кохав, головою наклав би за неї. Як за свій витвір. А тепер боїшся, що вона тобі помре! Вона не стала така, як ти сподівався. Недовершена справа твого життя!..

Штіллер підійшов до вікна й відчинив його.

— Тобі погано? — спитав я.— Чому ти не сядеш?

Він стояв спиною до мене й витирав хусточкою чоло.

— Кажи далі.

— Я принесу тобі води,— мовив я і відклав кочергу.

— Вона багато листів тобі написала?

— Тільки один,— відповів я.— А чого ти питаєш?

Він знову витер чоло.

— Байдуже,— урвав він свою мову.

— Я не кажу, що розумію краще за тебе твою дружину. Ми з нею досить чужі одне одному люди, навіть не розмовляли багато. Зрештою її лист був дуже короткий.

Штіллер сумно кивнув головою.

— Ти її розумієш. Авжеж. Це для неї щастя.— А по хвилі додав: — Мені погано, ти вже вибачай.— Проте не пішов виблювати, як я сподівався. Він був жовтий як віск, і щоразу, коли ми ззиралися, я переконувався, що для нього існує тільки одне питання: чи вона помре. Він силкувався думати про інше; тож був радий, коли я говорив.— Ти хотів щось сказати, правда? — спитав він.

Однак я не пам’ятав, на чому наша розмова спинилася, тому сказав, аби не мовчати:

— До речі... я читав твої нотатки.

— Спали їх!

— Хіба тобі полегшає, як я їх спалю? Адже ти їх на те писав, щоб хтось міг прочитати... Боровся за жінку, як то кажуть. Я, мабуть, її розумію. Кому спадає на думку питати свого рятівника, як йому вестися? Бачиш, за довгі роки вона звикла, що ти не хочеш бути убогою, слабкою людиною, а тільки її рятівником.

Штіллер усміхнувся:

— Чому ти не кажеш навпростець?

Я не розумів його, а його непевної усмішки й поготів. Він тремтів усім тілом, наче в гарячці.

— Нічого,— сказав він.— Це все через те, що я по-дурному впився!

Я підвів йога до стільця з високою спинкою, де він міг відкинути голову, й зачинив вікно.

— Може, я краще покладу тебе в ліжко?

Штіллер похитав головою. Я підкинув на жар буковий оцупок.

— Що мені робити? — спитав він, затуливши обличчя руками.— Не можу ж я, Рольфе, наново народитися на світ, та й не хочу... В чім моя провина? Скажи мені, бо я не знаю. Що я такого вчинив? Скажи, бо я невіглас. Скажи-бо!

— Я читав твої нотатки,— знову мовив я.— І бачу, що ти й сам багато чого знаєш.

Він відтулив обличчя.

— Якби я був знав, що мені робити! — Він довгу хвилю мовчав, опустивши руки й упершись ліктями в коліна.— Пам’ятаєш минулу осінь? Наш вечір утрьох? Нічого особливого. Але якось воно йшло. Так мені здавалося. Для мене то було свято... За цілу зиму ми більше ні разу не здобулися на такий вечір, ні вона, ні я. Сиділи собі, вона тут, а я там. Я просто гинув, а вона була вдоволена тим, що є.

— Звідки тобі відомо, що вона була вдоволена?

— То чому ж вона не кричала? — спитав Штіллер.— Я зарозумілий, а вона ні? Вона чекала, чуєш? Чекала, щоб я її збагнув. Скільки років? Два роки чи чотирнадцять, однаково. Тому вона й знесиліла, розумієш. Я її вбив. А вона мене ні!

— Хто ж так каже?

— Вона,— відповів Штіллер, глузливо посміхнувшись, і відкинув голову на спинку.— Я її, принижував, а вона мене ні?

— Не жалій тепер сам себе, Штіллере. Чого ти сподівався після всього? Що вона впаде перед тобою навколішки? І саме перед тобою?

Він мовчав, відкинувши голову на спинку, втупивши очі в стелю.

— Я вірю, що часом ти готовий на все, в кожному разі, на багато що. А тоді знову починаєш жаліти себе, тебе опановує зненависть, безнадія. Тому, що ти чекаєш ласки від неї. Як від людини. Правда ж? І якщо ти інколи падаєш навколішки, то зовсім не до речі.

— Я її часом ненавиджу, просто ненавиджу,— сказав він, а тоді додав: — Яка мені з того користь, що вона каже при інших? Це я на неї чекаю. Я! Не якийсь мудрий приятель чи шановна тітка, а я, Рольфе, я чекаю на її знак!

Мені здавалося, що він тішився своєю люттю.

— Чому ви не розлучилися? — спитав я.— Адже більшість людей розлучається, коли в них не виходить життя. Чому ти повернувся? Мабуть, тому, що кохаєш її. І тому, що, коли в нас щось не виходить, не так просто поміняти своє життя на якесь інше. Насамперед тому. Адже це наше життя ламається. Наше питоме й неповторне життя! А тоді...

Штіллер хотів мене перебити, та коли я замовк, він теж не озвався.

— Не знаю,— повів я далі,— що ти розумієш під провиною. Принаймні ти вже зайшов так далеко, що не шукаєш її в інших. Але хтозна, може, ти вважаєш, що годен був її уникнути. Ти маєш на думці провину як суму власних помилок, що їх можна було уникнути, еге? На мій погляд, провина — це щось інше. Ми самі провина...

Штіллер перехопив мені мову:

— Чого я повернувся? Ти цього не пережив. Ідіотизм, та й годі, дурна впертість! Не тямиш? Аби ти півжиття стояв під дверима й стукав, о господи, надаремне стукав, як я до цієї жінки, марно-марнісінько! Боже мій, спробуй піти далі! Забути ті двері, що в них ти десять років не міг увійти! Махнути рукою та й піти далі!.. Яке вже там кохання? Я не міг її забути. Оце й усе. Так, як не можна забути поразки. Чому я повернувся? З п’яної голови, голубе. З упертості. Ох, ті твої шляхетні погляди! Піди в казино, поглянь, як там ведуться, коли програють, як весь час ставлять далі. Саме так! Бо є такий поріг, коли вже не варто відступати. З упертості, з заздрощів! Можна лишити жінку, якщо ти її здобув. Нехай її бере інший! Та коли ти сам її ніколи не здобув, ніколи не знайшов, ніколи не виповнив собою? Забудь ті двері, нехай інші в них заходять, а ти рушай далі! Ти правду кажеш: чому ми не розлучилися? Тому, що я боягуз.— Штіллер спробував засміятися.

— Ти кажеш те самісіньке, що я, тільки іншими словами. Але я не вважаю, що це боягузтво.

— Гадаєш, що це офіра? Обопільна офіра, що доводить обох до згуби!

— Звісно, бувають випадки, коли можна розлучитися, навіть треба,— сказав я,— коли не розлучаються тільки з боягузтва, млявості. Скільком людям я раджу розлучитися, що швидше, то краще! Бувають епізодичні стосунки, подружні й неподружні, що їх, напевне, можна розв’язати, як вони скінчаться. Не кожне подружжя стає для себе хрестом! Та коли вже стає, якщо ми вже дійшли до такого, коли це вже не епізод, а історія власного життя...

Штіллер стрепенувся.

— Хрестом?

— Зви це як хочеш.

— Чому ти не скажеш відверто? — спитав він. — Навіть у своїх листах не скажеш?

— Чого?

— Того, що маєш на думці: хай буде воля твоя! Все походить від бога, й благословенні ті, хто його приймає, а смерть тим, хто не годен його вчути так, як я, не годен кохати в ім’я боже, нещасні, як я, що ненавидять, бо хочуть кохати з власної снаги. Тільки бог дає кохання, снагу, велич — ти ж це маєш на думці? — Він не дивився на мене, поклав голову на спинку стільця й знову невиразно всміхався.— І горе зарозумілим,— повів далі він,— що вбивчою пихою хочуть воскресити те, що вони вбили, що скупим каяттям міряють нашу добу й лементують, коли їм не так ведеться чи й зовсім не ведеться, глухі й сліпі, що в нашу добу сподіваються ласки, слабкодухі, як я, що по-дитячому затято опираються муці, авжеж, нехай упиваються ті, що славлять гріх усупереч надії, запеклі, невірні, захланні, що хотіли бути щасливі, еге ж, нехай упиваються й базікають ті, що в своїй гордині не хочуть бути зламані, невірники з марною надією на Юліку! Натомість благословенні ті, що можуть кохати в його ім’я, бо тільки в бозі... Ти це весь час хотів мені сказати? — спитав він.

— Я твій приятель,— відповів я,— і намагався сказати тобі, що думаю про Юліку й про тебе, про вашу взаємну самоту. Оце й усе.

— І що ж ти думаєш? — Штіллер не піднімав голови зі спинки.

— Я вже тобі сказав.— Штіллер наче не пригадував моїх слів.— Ти її кохаєш?

— Ти справді так думаєш?

— Але сподіваєшся від свого кохання немов якогось чуда, а, мабуть, саме чуда й не виходить.

Я її кохаю?

— Так, хочеш того чи ні. Краще було б, коли б ти покохав когось іншого, я знаю. І вона теж знає! Може, Аню, чи як там звалася твоя полька в Іспанії, або Сибілу... Тільки Юліка не винна, що вона не та жінка, яку ти, може, зробив би щасливою.

— Ні, не винна.

— Ти кохаєш і не можеш зробити щасливою кохану істоту. Це й є твоя мука. Правдива мука, незалежна від нашого шанолюбства, бо людина теж трохи хотіла б погратися в пана бога, мати світ у власній кишені й чаклувати з життям. І, звісно, бажала б бути щаслива, якщо вона кохає... А так не завше буває.— Штіллер уже не всміхався, і я додав: — Ось як я міркую, і коли ти мене питаєш, що тобі робити...

Штіллер уже думав про щось інше.

— З осені! — мовив він, і губи йому затремтіли.— З осені вона вже знала. Нині мені сказав лікар. З осені! А я собі посвистував у своєму підвалі, ні про що не здогадуючись, ні про що... Що мені робити! — Він став гаряче боронитись від мене.— Я ж не можу доконати чуда!

— А хто від тебе вимагає чуда?

— Учора опівдні, коли я гадав, що вона помре... Рольфе, я плакав! А потім спитав себе, чи я хотів би ще раз пережити з нею все спочатку, коли б це могло її врятувати. І похитав головою. Я плакав. Вона ж чотирнадцять років день у день помирає побіч мене...

Мені було шкода Штіллера.

— Ти знаєш, що вона сама пішла до клініки? — спитав він.— Без мене.

— Як без тебе?

— Спакувала потрібні в клініці речі. Ми мали ще годину часу й не знали, про що говорити. Квітки нічого не допомогли б, я знаю. Та мене, бачиш, щось погнало в містечко. В Теріте не знайшлося нічого, що б їй сподобалось. Отже, далі, в Монтре! За сорок хвилин я був уже дома, рівно за сорок хвилин. Ну, а вона пішла сама до клініки! — Він силувано посміхнувся.— Може, ти, такий розважний, не побачиш у цьому нічого незвичайного!

— А ти що бачиш?

— Без мене! — сказав він.— Без мене! її, бач, це більше тішило, ніж квіти. Може, вона востаннє переступила цей поріг, і ніхто її не провів. О так, цей спогад перетриває всі квіти світу!

Мене його слова не переконали.

— Рольфе,— повів він далі,— вона лиха людина. Хтозна, може, я її зробив лихою. Тоді. А потім настає день, коли вже не можна повірити в кохання... Я прийшов запізно.

Штіллер підвівся. Здавалося, що він от-от упаде. Я взагалі не знав, що його тримає ще на ногах.

— Випий коньяку,— мовив він,— і підемо спати.— Проте не знайшов чарки, що стояла на нижній поличці, та й, мабуть, забув про неї. Він тримав пляшку в руці, заглиблений у думки.— Немає чужішої мені людини, як ця жінка! Я не хочу тобі набридати, Рольфе, але... це все лише слова: я буду вдячний, не чекатиму на чудо, на якусь іншу Юліку, тільки дякуватиму за кожен день, як вона вернеться ще раз до цієї оселі... тепер, так, тепер, як вона лежить у клініці, а я не можу ні спати, ні не спати зі страху, що ми надто пізно похопилися, тепер, Рольфе...— Він був такий знеможений, що сперся на підвіконня й говорив, як дитина, нажахана поганим сном.— А коли вона знову сяде там, а я тут...— Він і досі тримав пляшку в руці й дивився в глиб кімнати на два порожні стільці.— Що тоді? — запитав він сам себе, потім мене: — Що тоді, Рольфе, що? Чи мені розвіятися з димом, щоб не бути їй тягарем? Чи постити, поки вона дасть мені знак, показати їй, що так можна й померти з голоду? Чи що?

— Слухай, Штіллере,— відповів я,— вже не буде так, як було. Для тебе. Не буде, хоч би навіть Юліка ніколи не змінилася. Вчора опівдні ти думав, що вона помре...

Збагнувши, куди я веду, він мене перебив:

— Я знаю, що ти маєш на думці.— Йому стало недобре. Я мовчав,— Скільки я вже планів складав, скільки заприсягався! — озвався нарешті він.— Що буде, як вона знову сидітиме там, а я тут? Я ж поволі пізнаю себе. Я слабкий.

— Якщо ти знаєш, що слабкий, то це вже багато, Може, ти вперше це збагнув. Учора опівдні, як думав, що вона помре. Ти казав, що часом ненавидиш її. Тому, що вона теж слабка й нещасна? Що не може дати того, чого тобі треба? Напевне. А її кохання таке потрібне тобі. Як нічиє інше. Бувають речі, дуже потрібні нам, Штіллере, та все одно ми не можемо спромогтися на них. Чому ж Юліка мала на все спромогтися? Ти й досі обожнюєш її чи кохаєш?

Штіллер не перебивав мене.

— Ну добре,— озвався він,— але подивімось на речі практично: вона там, а я тут,— що мені робити? Цілком практично! — Він позирнув на мене.— Бачиш, Рольфе, і ти не знаєш, що відповісти.— Він наче тішився, що я не можу йому нічого порадити.

— Ти вже далеко зайшов,— мовив я,— часто мені здається, що тобі треба ще тільки раз ступити...

— І в цій хаті буде весілля, так?

— І ти більше не сподіватимешся, що Юліка визволить тебе від твоєї долі, чи навпаки,— ось що я маю на увазі. Ти знаєш, що це означає практично.

— Ні.

— Не буде ніякої зміни, ви житимете разом, ти — зі своєю роботою в підвалі, вона — з однією легенею, як бог дасть. Єдина різниця: ви вже не будете мучитись день у день облудною сподіванкою, що можна змінити іншу людину чи самого себе зарозумілою безнадійністю... Практично ви навчитесь молитися одне за одного.— Штіллер підвівся.— Так,— закінчив я,— це, властиво, все, що я можу тобі сказати.

Штіллер поставив пляшку на столик і глянув на мене. На обличчі йому знову з’явилася та сама непевна усмішка.

— Треба вміти молитися,— тільки й сказав він і надовго замовк...

Потім, по роках, я часто міркував, як мав вестися тієї ночі, несподівано поставлений перед завданням, що перевершувало можливості приязні. Коли Штіллер вийшов з кімнати, щоб нарешті виблювати, я лишився цілком безпорадний. Відчував своє безсилля, бо хоч що б сказав, то висловив би тільки свою власну думку. У найкращому разі, я виявляв товариську твердість, коли виставлений на спит приятель пробував ухилятися... Я випив чарку коньяку, і як Штіллер повернувся десь хвилин за десять, на жаль, зачепивши щось у темних сінях і наробивши гуркоту, то застав мене з порожньою чаркою в руці.

— Ну як? — спитав я. Штіллер лише кивнув головою: очевидно, він виблював і вмився. Обличчя в нього було зелене, очі запалені.

Мені здавалося, що він не хотів повертатися до нашої перерваної розмови. Щоб піти спати, нам ще треба було перекинутися лише кількома затертими підбадьорливими словами: завтра, мовляв, знову день буде абощо. Вибило пів на третю. Звісно, ми обидва подумали про клініку. Там час був важливий, а не тут. Я мимоволі уявив собі палату хворої. Перед білим ліжком сидить чергова сестра і мацає живчик: будемо сподіватися, що не доведеться кликати лікаря... Уперше мене охопив страх. Я позирнув на телефон на скрині, що кожної миті міг задзвонити,— адже могло статися найгірше. Я згадав, що ввечері Штіллера не пустили до палати.

— Про що ти думаєш? — спитав Штіллер.

Треба було щось відповідати йому.

— Тепер тобі досить бути розважним,— мовив я,— не вигадувати ніяких химер. Ти її кохаєш. Почав кохати, і Юліка ще не померла, ще все можливе...

Мені було трохи соромно, та саме такі слова наче його заспокоювали.

— У тебе є ще цигарки? — спитав Штіллер, аби тільки не йти спати й не лишатись самому. Я був у піжамі й не мав цигарок.— Твоя дружина, мабуть, не може заснути,— мовив Штіллер.— Я кохав твою дружину... я й досі її кохаю,— додав він задля годиться,— але ти й сам знаєш.— Він дедалі надовше замовкав.— Та облиш їх,— буркнув він, коли я став трохи відсувати порожні пляшки, щоб він не спіткнувся об них і знову не наробив гуркоту.— Чи, може, гадаєш, що я взагалі ніколи не кохав? — невпевнено спитав Штіллер.— Взагалі не кохав? — На його обличчя дедалі виразніше лягала втома.— Аби мені тільки не це страшне безсоння,— мовив він, наче наміряючись іти.

— Тобі треба спочити. Завтра о дев’ятій ти її побачиш...

Його цигарки, коробка з блакитними косариками на обгортці, лежали побіч фотеля на килимі.

— Дякую,— мовив Штіллер, як я подав йому коробку, і встромив одну цигарку між губи, тоді вийняв її, хоч я тримав у руці запаленого сірника, й проказав: — Завтра о дев’ятій я її побачу!..— Потім жадібно затягся.— Ти ж не думаєш, що вона помре, правда?

Я необережно відповів:

— Доки не дзвонить телефон, нема чого турбуватися.— Що вже сказано, те сказано, я не міг забрати назад свої нерозважні слова, що знову збудили його страх. Штіллер дивився на чорний телефон, тому довелося говорити далі: — Треба бути готовому до того, що Юліка колись помре, рано чи пізно. Як і всі ми. Треба бути готовому до всього.— Штіллер мовчки курив. Я довго здогадувався, що він думає. Нарешті він кинув цигарку в коминок чи десь додолу біля нього, вже справді наміряючись іти. Я змерз, коминок погас, а дров більше не було.— Може, все-таки добре,— знову бовкнув я порожню фразу,— що ми побалакали...

Штіллер непевно кивнув головою. Він і далі сидів на скрині й спирався на неї руками, немовби чекав, поки до нього повернеться снага.

— Бачиш, насправді я дійшов до того місця, від якого два роки тому починав, ані на крок далі! Знову змарновано два роки. Я не хочу набридати тобі, Рольфе, але...— Побачивши, що я тремчу, він швидко сказав: — Наше життя вийшло б! Без чуда, думаю, вийшло б: я й вона, такі, як ми вже є... тоді ні! Але тепер, два роки тому, вийшло б. Уперше, тепер і тут...— Штіллер не хотів плакати, він підвівся, ковтаючи сльози.— Нині вранці в лікарні... ні, це ж було вчора...— Сльози текли по скривленому плачем обличчі.— Вийшло б...— знову почав він, але не докінчив.

— І вийде, ось побачиш, вийде.

Далі було щось дивне: якусь хвилину ми обидва велися так, наче Штіллер не плакав. Він стояв серед кімнати, тримаючи руки в кишенях, не здатний і слова вимовити. Я бачив його спину, а не обличчя, знав, що Штіллер плаче й за сльозами не чує нічого, щось казав про його нотатки, аби тільки не бути німим глядачем.

— У кожному разі, основне ти знаєш,— між іншим сказав я,— що ніщо не вирішується, коли, наприклад, людина пускає собі кулю в лоба. Хто може описати, що пережив самовбивця! Але ти знаєш, хоч і важко собі таке уявити. Очевидно, ти маєш смішне уявлення про те, що означає бути релігійним, мабуть, гадаєш, що як людина вірить, то вона мудра, врятована і так далі. А ти не почуваєшся певним, тож не віриш, що ти маєш віру. Правда ж? Ти не можеш собі уявити бога, отже, переконуєш себе, що ніколи його не знав...— Штіллер наче радий був, що я не мовчу.— Наскільки я знаю твоє життя, ти завше відкидав усе тому, що не був певний. Ти не втілення правди. Ти людина і часто готовий відмовитися від неправди, непевний бувши. А чи ж не означає де, Штіллере, що ти віриш у правду? У правду, що її не можна ані змінити, ані знищити, бо вона — саме життя.

Дзигарі в сінях почали шурхотіти, як завше, коли мали вибити годину: була третя.

— У твоїх нотатках мене вразило,— вів я далі, аби не мовчати,— що ти весь час намагався прийняти себе самого, не приймаючи чогось такого, як бог. І ось виявляється, що це річ неможлива. Бог — це сила, яка може тобі помогти справді прийняти себе. Все це ти пізнав на досвіді! А попри все кажеш, що не вмієш молитися; і пишеш також. Ти чіпляєшся за своє безсилля, яке вважаєш за свою особистість, а тим часом добре знаєш, що то безсилля,— і все тільки з упертості, що ти не сильний. Хіба ні? — Звісно, Штіллер не відповів,— Ти гадаєш, що треба себе перемогти, а то щось буде не гаразд. Ти не хотів шахрувати. Тебе вражає, що самому доводиться молити бога, щоб він дав тобі віру, а тоді лякаєшся, що просто вигадав його собі...

Я ще довго говорив, та врешті замовк. Як уже сказано, я не сподівався, що Штіллер мене слухав, говорив тільки, щоб не бути німим глядачем, коли він плакав, його думки блукали десь-інде.

— Її обличчя...— нараз сказав він,— то зовсім не її обличчя, Рольфе, то ніколи не було її обличчя!..

Далі він не міг говорити. Тільки плакав. Я ніколи ще не бачив, щоб чоловік так плакав. Він стояв випростаний і тримав руки в кишенях. Я не вийшов з кімнати, моя присутність уже нічого не важила... Ту мить я силкувався пригадати Юлічине обличчя, але бачив тільки маску з минулої осені, що вже не була обличчям, хлипання, застиглий, розтулений рот і два маленькі,, теж застиглі, кулачки на колінах, німе тремтіння сліпого тіла, сповненого смертельного жаху; але я не хотів собі тепер того згадувати. Я вирішив теж піти вранці до клініки побачити Юліку, хоча б на хвилину.

— Кажи щось,— попросив Штіллер, коли, виснажений плачем, нарешті знову мене завважив.

— Усе, що я міг сказати, я вже сказав: Юліка не померла, і ти її кохаєш.

Штіллер глянув на мене так, наче я йому щось відкрив. Він ще нетвердо стояв на ногах, в очах блищали сльози, але, здавалось, цілком витверезився. Він казав щось про нашу приязнь, про мою добрість, подякував, що я знову пробув із ним майже цілу ніч, тоді потер себе по восковому чолі.

— Якщо тобі болить голова то в мене нагорі є сарідон.

Цих моїх слів він уже не чув.

— Ти маєш слушність,— кілька разів проказав він,— завтра о дев’ятій я її побачу...— Нарешті ми дійшли до порога. Я був смертельно стомлений. Штіллер погасив люстру, що заливала кімнату бляклим світлом.— Молися замість мене, щоб вона не померла,— сказав він, і несподівано ми опинилися в темряві: Штіллер забув спочатку ввімкнути світло в сінях.— Я її кохаю...— почув іще я. Нарешті я знайшов вимикач, і ми подали один одному руку. Штіллер захотів ще вийти в садок.— Мені треба на повітря,— мовив він,— я просто забагато випив.— Він був дуже спокійний.

Другого ранку, у великодній понеділок, ми з дружиною зійшли вниз десь біля дев’ятої. Наш сніданок стояв уже на столі коло відчиненого вікна: кава під ковпаком, два накриття, не забуто ані сільниці, ані попільнички. Яйця некруто — Сибілине з написом, що варилося воно три хвилини,— і грінки під серветкою були ще теплі; наш приятель, мабуть, чув, як ми вмивалися, і десь недавно вийшов з дому. Моя дружина чула вночі гуркіт, однак знала лиш те, що ми довго розмовляли. Звісно, ми гадали, що Штіллер уже в клініці. Ми сиділи коло столу, сонце вигравало на посуді, за блакитним, як незабудь, Женевським озером перед нами відслонявся чудовий краєвид на Савойські Альпи, і наша довга нічна розмова видалася мені майже сном, не пов’язаним із реальністю ясного дня. Сподіваючись, що з клініки знову надійде втішна звістка, ми поклали собі поїхати у вівторок до Шебра, Івердона, Мюртана чи Ноєнбурга, а потім пробути ще день на острові Святого Петра. Година була чудова. В сусідньому садку цвіли вже магнолії в усій своїй пишноті, яскріли жовті китиці форситії, що звисали через огорожу, криваво-червоний фунікулер з’їжджав порожній униз поміж зелені узбіччя, вкриті первоцвітом, і піднімався повний людей, що вибралися на прогулянку. То був просто дитячий строкатий світ з усім тим, що притаманне Великодневі: пташки, щебетали, аж виляски йшли, по воді в напрямку Шільонського замка плинув білий катер, десь далеко грав святковий духовий оркестр, гуркотів потяг. Штіллер застав нас коло сніданку. Наше сквапне трохи боязке запитання: «Ну як?» — звісно, стосувалося пані Юліки; та виявилося, що наш приятель повертався не з клініки, а з свого підвалу. Штіллер зовсім не спав — очевидно, кінець ночі пробув у садку, а рано-вранці подався до своєї гончарні. Певне ж, він був блідий і невиспаний, а також неголений. Чому він не пішов на дев’яту годину до клініки, я не знаю. Може, боявся? Начебто переконаний, що Юліка має скоро вийти з клініки, Штіллер говорив про щось інше. Навіть не зателефонував туди. Попросив, щоб я поїхав і сказав дружині, що він буде десь біля одинадцятої. Причини, що їх він називав, були зовсім не переконливі. Йому, бач, треба ще поголитися! Потім ми почули, що якась важлива особа переїздом хоче поглянути на його кераміку і прийде о десятій. То була правда, але недостатня підстава, щоб не їхати до клініки. Може, Штіллер, від якого відгонило ще алкоголем, соромився з’явитись коло ліжка хворої? Він явно тримався здалеку також від моєї дружини.

— Від мене смердить,— казав він.

Та правдивий чи уявний дух вина не заважав йому зателефонувати, проте Штіллер не хотів. Я не міг його присилувати. Врешті ми з дружиною поїхали самі у Валь-Мон. Вона лишилася в машині: відвідини могли бути хіба що дуже короткі, коли взагалі до хворої пустять когось, крім найближчих родичів. Я справді відчував потребу бодай побачити пані Юліку, поки ми поїдемо далі. Уже в приймальні я миттю збагнув, що сталося. В сонячному коридорі, де перед дверима стояли вази на квіти й де сновигали мовчазні сестри, мені довелося ще чекати сповнені тривоги п’ятнадцять хвилин, поки молодий лікар повідомив, що вона померла. На мою настійливу вимогу мені пообіцяли, що пана Штіллера не повідомлять про це телефоном. Смерть сталася півгодини тому, цілком несподівано для лікаря. Я ще попросив дозволу побачити пані Штіллер, але мені відмовили. Її вже винесено з палати. Та потім моє обличчя — мабуть, я плакав — переконало лікаря; чи, може, моє посвідчення? В кожному разі, старшій сестрі звелено провести мене до небіжки.

«Коси в неї руді, навіть дуже руді, за нинішньою модою, але не як шипшинове варення, а радше як сухий порошок вохри. Дуже оригінальні. До того ж вельми приємний колір шкіри: алебастр, а по ньому ластовиння. Теж дуже оригінальний, проте гарний. А очі? Я б сказав; блискучі, ніби пойняті сльозою, блакитняво-зелені, немов зріз віконного скла. На жаль, брови вона підголює так, що лишаються тільки тонесенькі смужки, через те її обличчя набуває витончено-суворого виразу, але й стає трохи схожим на маску, наче на ньому застиг подив. Дуже шляхетна лінія носа, особливо збоку, дуже чутливі ніздрі. Губи, як на мій смак, трохи затонкі, не те щоб нечутливі, але ту чутливість треба спершу збудити. Її розпущені коси чудові — духмяні, легкі, як шовк. Зуби теж прегарні, хоч деякі з пломбами, але білі, з перламутровим полиском. Я розглядав її, немов якусь річ, просто як жінку, якусь чужу, невідому жінку...» Саме така лежала вона на смертному ложі, і мене раптом пойняло жахливе почуття, що Штіллер від самого початку бачив її тільки мертвою. І вперше зародилася в мені глибока, безоглядна певність його провини, що її не могло стерти жадне людське слово.

Нам залишилося ще переказати тяжку звістку нашому приятелеві. Не треба було багато слів: Штіллер знав. Із клініки, хоч відколи ми її лишили, минула майже година, не телефонували; але, побачивши мене, він усе зрозумів і, здається, навіть сам вимовив звістку. Не скажу, що він був спокійний, бо то був страхітливий спокій причинної людини. Потім я довго чекав на Штіллера, щоб відвезти його у Валь-Мон. Він пішов до своєї кімнати по піджак, як нам сказав. Ми взагалі нічого не чули, ані ходи, ані хлипання, тільки щебет пташок надворі, і моя дружина вже стала боятися, щоб наш приятель чогось собі не заподіяв. Я не повірив у це ані на мить, але піднявся нагору, а що він і досі не виходив, то постукав у двері. Не почувши відповіді, я зайшов. Штіллер стояв посеред кімнати, тримаючи за своїм звичаєм руки в кишенях.

— Зараз іду,— сказав він.

Я відвіз його до клініки й зачекав надворі в машині. Небіжка справляла набагато сильніше враження, аніж колишня, жива Юліка: це був образ істоти, що її вже нема, що її свого часу ніхто не впізнав, а надто той, хто боровся за неї своїм людським коханням. Штіллер повернувся за п’ятнадцять хвилин і сів коло мене в машину.

— Вона гарна,— мовив він.

Я подовжив свою відпустку і, як моя дружина поїхала, ще на кілька днів залишився в Гліоні, щоб узяти на себе весь клопіт, пов’язаний із похороном. До речі, я не відчував, що Штіллерові мене треба, і до розмови більше не дійшло. Медичний бік справи його не цікавив, а більше не було про що говорити; все вже вирішилося. Ввечері після скромного похорону на чужому цвинтарі, як я вже мав їхати, Штіллер працював у підвалі, принаймні намагався працювати. Він провів мене до залізної хвіртки зі смішною табличкою, не помічаючи, що я кілька разів простягав йому руку на прощання. Опісля ми часом бачилися; він уже не телефонував мені вночі, листи приходили не часто і були короткі. Штіллер залишився в Гліоні й жив сам.