Сибіріада польська

Зачарований на Україну

Колись ці слова, можливо, й перефразовані, але, як я думаю, цілком особистісні, власні, що лише навдивовиж збіглися з Гаврилюковими, вирвалися з вуст Збігнева Доміно в задушевній товариській розмові на київській землі, коли гість розглядав мальовничий фотоальбом про Україну.

Це було давно. Але коли наприкінці 2001 року я прочитав яскраву, публіцистичну статтю Збігнева «Україна близька і... незнана», особливо ж його щемну згадку про «замкнене коло», про давно замислене відвідання другої батьківщини, повернення до Ворволинців на Тернопільщині, де минули дитячі роки, я остаточно зрозумів: ніщо не змінилося ані в поглядах, ані в відчуттях польського друга. І там, у нього дома, в Жешуві, Україна залишається в його серці, у помислах і в творчості. Пристрасні письменницькі виступи 3. Доміно, як і в згаданій статті, за зміцнення польсько-української дружби, гостре неприйняття перешкод і непорозумінь, що чиняться в цій справі з польської сторони (наші ляпи він, зрозуміло, теж не приймає, але зберігає при цьому шляхетну делікатність), мені особисто здаються абсолютно природними, виношеними, щирими і... конструктивними, до яких варто прислухатися політикам у Польщі і в Україні. Я переклав статтю «Україна близька і... незнана». Її радо надрукували письменницька «Літературна Україна», журнал Верховної Ради України «Віче». А потім, з власної ініціативи, ще й газета «Народна справедливість».

Збігнева Доміно називають «найбільшим українцем» у сучасній польській літературі. Знаючи його як письменника (за творами) і як людину (з 1980 року нас зв’язує особиста дружба), можу тільки підтвердити, що справді українська історія і дійсність завжди знаходили відбиток в його діяльності, зокрема, в дипломатичній (у 80-ті роки Збігнев був радником по культурі Посольства ПНР у Москві), відображаються, мабуть, у кожному його творі, аж до останнього роману «Сибіріада польська», який ви тримаєте в руках. Навіть у публіцистиці 3. Доміно з далеких від України мандрів щось українського обов’язково знаходиться.

Польський друг залюблений в українську поезію й фольклор. В його книжках часто цитуються українською мовою Тарас Шевченко, Іван Франко, Павло Грабовський, Максим Рильський, інші наші поети, українські народні пісні.

Мені здається, що найбільшим утіленням людських сподівань польського письменника, пов’язаних з Україною, стали слова Павла Грабовського:

Саме їх невипадково 3. Доміно й узяв епіграфом до свого чи не найтрагічнішого роману «Букова поляна», який можна назвати за сюжетом і навіть за мовою польсько-українським.

1945 рік. Щойно закінчилася війна. Повертаються додому переможці. Але дома, як у Анджея Баля з польського Підкарпаття, вона ще зовсім не стихла. Не знайшов солдат ані свого польсько-українського села, ані родини, ані коханої дівчини... Одні згарища, одні здогади і чутки про долю рідних. Бандитські вилазки із лісових схронів, навіть бандитські мініконцтабори за зразком фашистських... І гинуть у братовбивчій війні люди — українці, поляки, євреї... І горять села — польські, польсько-українські й українські...

Та перемагають у жорстокій боротьбі сили добра, сили майбутнього життя, які уособлюють Анджей Валь, його український побратим Петро Туринчук, його віднайдена кохана українська дівчина і вже дружина, вже мати Анджеєвого сина — Марійка.

З героями роману читач розлучається в страшному епізоді, на трагічній ноті. Скошений бандерівською кулею лежить на землі Анджей Валь. Чи виживе? Захлинається над ним Марійка. Викликає фельдшера і сам відчайдушно рятує друга Петро. Але ж вивершує все, домінує над усім новий живий голос — голос Андрійка, Анджеєвого й Марійчиного сина, поляка й українця в одній особі. Тяжкий голос малюка, більше плач, ніж голос. І все ж він живий. Саме за ним — майбутнє.

«Букова поляна» ще не перекладена українською і не дійшла до українського масового читача Однак я сподіваюсь, що, може, вже вслід за «Сибіріадою польською» це трапиться на вдоволення українських шанувальників творчості Збігнева Доміно. Пишу так, бо добре знаю, що перекладені в нас раніше його романи «Блукаючі вогні» і «Час, хлопці, додому», оповідання зі збірки «Кедрові горіхи» (можна сказати, новелістичного прологу до давно виношуваної «Сибіріади польської»), знайшли глибокий відгук в українських душах.

Збігнев Доміно давно визнаний у нас. Як прозаїк і публіцист. Як дипломат, партійний і громадський діяч. Як ініціатор і провідник важливих конкретних справ на ниві польсько-українського культурного співробітництва. Варто тут зауважити, що в 1989 році саме він став головним ідеологом і проектантом першої прямої угоди про співпрацю між Міністерством культури і мистецтв Польської Народної Республіки та Міністерством культури Української РСР.

У 1990 році письменник нагороджений найвищою на той час державною нагородою України — Почесною Грамотою Президії Верховної Ради. В 2002 році став лауреатом Міжнародної премії імені Володимира Винниченка, яку присуджує Український фонд культури.

Сьогодні у нас з вами нова зустріч із Збігневом Доміно.

Початок нової подорожі у світ й у долі його героїв, у часи нашої спільної історії...

Одраз мушу сказати: важка це буде подорож. Адже останній роман польського друга — знову про тяжкі часи, про воєнне лихоліття, про нічим не виправдані жорстокість, людські поневіряння і смерть, про зовсім невідомі факти і явища злочинних діянь проти цілих народів.

«Сибіріада польська» — епічний твір про депортацію польських, польсько-українських і єврейських родин із польських сіл західних областей України до Сибіру, про їхнє каторжне буття разом з росіянами і бурятами в тайговому краї (1940— 1946 рр.).

Коли я переклав і опублікував у «Літературній Україні» (квітень 2002 року) фрагменти з «Сибіріади польської» під загальною назвою «Голгофа для всієї родини», люди відгукнулися на це питанням: коли ж буде опублікований українською увесь роман? Чув від читачів: якщо саме ці фрагменти відтворюють сутність роману, його сюжетно-документальної напруги і достовірності, то таку книгу слід перекладати, читати, йти важкою дорогою мислі й чуттів услід за історично минулими людськими долями — заради майбутнього!

Трагічний життєпис польсько-української родини Юрія Даниловича і Наталі Величко (справжньої «декабристки» часів другої світової війни) потрясає. За якийсь рік сибірської каторги ця велика сім’я, включаючи й дитину, немовля, була винищена повністю. Залишився в живих з цим тягарем смерті рідних на душі лише сам Юрій. Точніше кажучи, залишався ще живим на час читацького прощання з ним: звільнений за амністією у зв’язку з радянсько-польським воєнним договором про спільні дії проти фашистської Німеччини кадровий польський воїн Юрій Данилович з тюремних воріт відправляється на пошуки Війська Польського.

Я дуже прошу читачів «Сибіріади польської» особливо замислитись саме над цим, останнім фактом. Що пережила людина?! Але поранена, розтерзана душа її не зачерствіла, не збайдужіла, не здалася. З усього видно, що Юрій Данилович не з тих, хто прощає злочини чи пересилює неймовірне горе зануренням у примарні втіхи, в пияцтво тощо. І в тяжкому стані однозначно, чітко, без коливань побачити головного ворога, бути готовим виконати ціною життя й смерті свій громадянський і патріотичний обов’язок солдата — це, я вам скажу, вже величезний духовно-моральний подвиг. Юрій іде, не коливаючись, по суті, в одне з росіянами антифашистське військове братство, хоча, здавалось, він мав би саме в росіянах побачити єдиних винуватців винищення своєї родини. Але у свідомості нормальних людей, а саме таким був і Данилович, подібного уявлення виникнути не могло. Польські «спецпереселенці» в Сибіру ніколи не відчували з боку корінних сибіряків, росіян у першу чергу, які жили не набагато краще від депортованих поляків, нічого іншого, ніж співчуття, солідарності, дружби і взаємодопомоги у випробуваннях, духовної спорідненості, особливо в сподіваннях на кращі часи. Тут саме той випадок, коли, знову говорячи словами Павла Грабовського, «змучені народи так побраталися, як ми».

«Сибіріада польська» насичена численними картинами виявів справді інтернаціонального тяжіння один до одного, справді інтернаціональної взаємовиручки людей: корінних сибіряків-росіян і бурятів, давніх переселенців, у тому числі з числа поляків та українців і депортованих під час війни представників багатьох народів — поляків, українців, чеченців, євреїв...

І цьому не можна не вірити. Адже книга не тільки, так би мовити, різьблено-документальна. Вона й достовірно-автобіографічна, до речі, як і більшість художніх творів Збігнева Доміно.

Самого автора читач може пізнати в постаті підлітка Сташека Долини.

Загалом «Сибіріаду польську» слід розглядати як художньо-документальну історичну епопею.

Це цілком очевидно, новий жанр для самого автора і, зрозуміло ж, експеримент.

За всіма попередніми творами про Збігнева Доміно можна судити як про новеліста й романіста — майстра великого, цілісного, сюжетно-кінематографічного типу письма. У «Сибіріаді польській» він так само синтезує новелу й роман, так само вдається до прийомів кінематографічної розповіді. Але в результаті виходить мозаїка й епопея. Щось невірогідне? Але саме так! Життєвий матеріал і творче завдання щодо нього змусили автора віднайти і, можу сказати, вдало віднайти форму багатопланової, багатосюжетної і гостросюжетної розповіді-мозаїки, де кожна частина її логічно, точно і щільно та міцно з’єднана, спресована з іншим авторським художнім баченням, настільки,— що панорамна історична епопея стає безсумнівною.

Серед її новелістично-документальних життєвих сюжетів знаходить своє природне місце і так звана «вставна новела» — своєрідний екскурс в попутні чи навіть зовні віддалені факти та явища. (Оформляючи відповідним композиційним чином такі новели в романі «Людина міняє шкіру» один з видатних попередників автора «Сибіріади польської» Бруно Ясенський називає їх «паузами» — паузами в ході основної розповіді.) Збігнев Доміно «вставні новели» ніяк не виділяє, не використовує їх як «паузи» в сюжетній оповіді. Вони є і слугують прозаїкові для того, щоб увести до книги розповіді про події, які, хоч і не мають безпосереднього відношення до змісту основної сюжетної мозаїки його епопеї, однак доповнюють її таким фактичним матеріалом, який зміцнює саме епічний характер, епічне звучання «Сибіріади польської».

Серед таких «вставних новел» — розповідь про солдатський подвиг підрозділу польських зенітників, які обороняли Київ вже після його визволення від масованого нальоту фашистських бомбардувальників. До речі, то був унікальний бій, можливо, єдиний у своєму роді за всю війну. Польські зенітники знаходилися тоді в Дарниці в військовому ешелоні, на шляху до нової ділянки фронту. Їхні гармати були намертво, як кажуть, прикуті до залізничних платформ для транспортування. Так, ми й у фільмах нерідко бачили, як наші зенітники, частіше дівчата-зенітниці навіть з потягу під час його руху відбивають атаки фашистських літаків. Але ж то одна-дві зенітки, призначені і готові саме для бою. І відбивають вони нальоти поодиноких, ну, кількох бомбардувальників. А тут спробуй-но вести бій з платформ, де одна біля іншої прикуті гармати, де людині повернутися ніде... І все-таки польські зенітники зуміли дати відсіч: кількох нападників збили, загалом відігнали армаду від Києва.

Думаю собі: за якими мотивами увійшла до роману ця «вставна новела«? Тільки через своєрідність і маловідомість одного з фронтових епізодів? А може, через національну польську гордість? Підтверджувальна відповідь на ці питання буде явно неповною і тому фальшивою. Пізнане й почуте про подвиг зенітників Сташеком Долиною, по суті, визначає життєвий вибір юнака на довге життя, про що відомо мені з біографії прототипа — самого Збігнева.

А ще треба знати і врахувати ставлення Збігнева Доміно до України, до її столиці як до рідної землі, як до другої Батьківщини і його постійне щире бажання завжди підкреслювати прояви самовідданості людей різних національностей саме цій землі, заради неї, а не в боротьбі між собою на ній і заради володіння нею, як це було в історії.

Буваючи в Києві, Збігнев Доміно завжди разом із своїми українськими друзями відвідує Дарницький цвинтар, де поховані загиблі польські зенітники, кладе квіти на могили захисників України — радянських воїнів і поляків.

Упевнений: розкривши «Сибіріаду польську», український читач не полишить її, не прочитавши до кінця. Повторюю: нелегке буде читання, бо життєвий матеріал роману — не для слабких нервів. Але читання того варте!

Маємо справу з іще однією потрібною Україні, корисною, художньо вартісною книгою польського друга.

Добра і щастя йому!