Сибіріада польська

1

ула тоді зима винятково сніжна й морозна. Нічна, надранкова пора. Червоний Яр, невелике подільське село, отулене тишею засніженої, глибокої котловини, спало ще сном праведників. Спало несвідоме тієї небезпеки, яка наближалася і поява якої неможлива навіть у кошмарних снах. Саме тому, мов грім з ясного неба, упала вона тієї ночі на людей з Червоного Яру.

Раптом по всьому селу залунало скажене гавкання собак, а якісь чужі, озброєні люди, в супроводі голосних вересків і прокльонів прикладами гвинтівок почали добиватися до хат. Іржання коней, ричання наляканої худоби, усе це змішане з жалісним голосінням жінок і дитячим плачем. А до того час від часу постріли з гвинтівок, які луною відбивалися в чистому, морозному повітрі.

Так людям з Червоного Яру об’явилася трагічна година вивозу на сибірську каторгу.

Для зацікавлених історією зазначимо, що відбувалося це точно 10 лютого 1940 року.

Обійстя Калиновських, найвеличніше й найбагатше у Червоному Яру, розташувалося на краю села, біля дороги з Товстого до Борщова. Мабуть тому до Калиновських у першу чергу вдерлися енкаведисти з місцевими українськими міліціонерами.

У Калиновських у дворику впав перший постріл і перша жертва: Британ, гірська вівчарка, яка, захищаючи господарську садибу, стрибнула на радянського офіцера у білому кожусі і до крові роздерла йому руку, в якій той тримав наган. Забурлило у дворику. Британ не пускав. Лише постріл з солдатської гвинтівки поклав край його собачій вірності. На той галас зі сну зірвався молодший з Калиновських, Янек, і підбіг до вкритого інеєм вікна. Дідусь Фелікс також прокинувся.

— Що там, Ясю?

— Британ когось термосить... Якісь люди... з гвинтівками.

— Стріляють! Мабуть — бандерівці! Не відчиняй, упаси Боже!

— Британа, мабуть, убили...

Рівночасний гуркіт до дверей і до вікон. Янек відстрибнув від вікна й вхопився за сокиру. У дверях кімнати став заспаний батько.

Гуркіт затих.

— Агей, Калиновський, відчиняй! Що там, повимирали всі ви чи що?

— А хто там? — батько, підстрибуючи на одній нозі, втягував штани.

— Це я, Борма, йдемо до тебе з міліцією. Не бійся, тут свої, відчиняй.

— Борма, Дисько Борма, по голосі його пізнаю. З міліцією, говорить... Треба відчинити, нікуди не дінешся... — бурмотів півголосом батько.

Накинув кожуха на плечі й вийшов до сіней. Калиновська також уже встала і тремтячими руками запалювала нафтову лампу.

Разом з холодом і клубами пару до кімнати вірвалося двоє червоноармійців з гвинтівками, на яких штики були, мов піки, а за ними Дисько Борма і молодий офіцер у білому кожусі.

— Рукі вверх, все под стєнку! Не рухатися! А ти, бабушка, чого ще чекаєш? Вставай! Бистро, бистро! — покрикував солдат над ліжком бабки Луції.

Бабка від півроку лежала паралізована. Дивилася на це, що діялося, наляканими очима, але ані рушитись, ані відізватися не могла.

— Паралізована,— заступилася за тешу Регіна Калиновська.

— Облиш її! Перешукай все,— наказав солдатам молодий офіцер. Наган сховав у кобуру, але все підтримував кровавлячу, покусану Британом долоню. Калиновська, не чекаючи, налила води у таз, подала офіцерові чистий рушник і пляшечку з йодом.

— Проклята собака...— офіцер засичав від болю, залив рану йодом і замотав долоню рушником. — Спасібо, пані.

З другої кімнати солдати привели двійку заспаних малюків.

— Нікого більше там нема! — доповіли.

— Всі? — офіцер у білому кожушку питально глянув на Борму, який разом з тутешнім міліціонером, Трофимуком із Ворволинців, стояв біля самого порога і дотепер не відізвався ані словом. Питання офіцера Борма підтвердив кивком голови.

— Всі. Ну, харашо, зараз це перевіримо, — офіцер вийняв якийсь папір. Розгладив його на коліні й наблизився до лампи. У кімнаті стало тихо, лише старий настінний годинник голосно тікав.

— Всі. Так, зараз переконаємося... Калиновський Юліан Феліксович — то котрий?

— Син Фелікса — це я... А то мій батько, Фелікс Калиновський, моя мати, Луція Калиновська, моя дружина Регіна, а то мої діти: Ян, той найстарший, потім Ромцьо, значить Роман Калиновський. Ну й Іринка, то та наймолодша.

Офіцер недогризком олівця відмітив щось на своєму папері, краєм ока поглядаючи на Борму, який кивками голови підтверджував слова Калиновського.

— Так, так... Ну, хорошо... А чужих у вашому домі немає? Біженців, колоністів, польських солдатів?

— Нема, пане товаришу офіцере, ми тут самі свої.

— А зброю маєте?

— Не маємо. Навіщо нам зброя, пане...

— Ну, ну, господарю, дивіться! Зробимо точний обшук у цілій садибі і якщо щось знайдемо, то тоді буде гірше. Ліпше віддати добровільно... — зупинився на мить і сягнув за черговим папером.

— А тепер, громадяни, об’явлю вам постанову радянського уряду, від якої, і це скажу вам відразу, немає жодного відкликання. — Наблизився до лампи і прочитав зміст одним подихом: — «Указом советского правительства граждане: Калиновский Юлиан Феликсович разом з цілою родиною переселяється в другую область на території СРСР...»

Несподіванка відібрала у Калиновського мову. На хвилину запанувала мовчанка. Першим озвався дідусь Фелікс:

— Як це, пане офіцере, будемо переселені? А ніби куди? Адже тут, від діда-прадіда є наш дім, наша земля, наша вся худоба. Усе!

Офіцер сховав папери, насилу застебнув рапортівку, поправив перев’язку на руці і глянув на годинника? який саме почав вибивати годину четверту ранку. До цього часу спокійний, підвищив голос:

— Там усе ясно було сказано: переселяється вас до іншого району Радянського Союзу. Невідхильно! Тепер,— знову зиркнув на годинника,— тепер є точно година четверта п’ять... За півгодини маєте бути готові в дорогу. Дозволено вам забрати речі особисті, багажу й їжі по мішку на особу. Ясно?!

— Півгодини? По мішку? А господарство? Як тут виїжджати? Бабуня хвора, діти маленькі, такий мороз! Пане офіцере, змилуйтесь над нами, пане офіцере!

Калиновська склала руки мов до молитви. Калиновський обняв її за плечі.

— Заспокійся, Реню, дай спокій... — розплакалася.

Офіцер відкинув закривавлений рушник, обкрутив долоню власним платком. Був явно збентежений.

— Пішли, Бормо. А ви, — офіцер наказав солдатам, — залишитесь тут і щоб мені так, як я сказав.

Повернувся від порогу до Калиновської.

— Дякую за перев’язку, хазяйко!.. А про хвору бабусю то ти не журися. Там, куди їдете, лікарі є. І лікарні, і школи. В нас, у Радянському Союзі, все є!

У широко відкриті двері вдерлася до кімнати нова хвиля гострого морозу...

Вікта Висоцька не втрачала надії, що її чоловік у будь-який день повернеться з війни. Якщо навіть находили на неї хвилини сумніву, ні перед ким цього не виявляла. А вже, борони Боже, перед своїми дітьми, які, не було дня, щоб про батька не згадували. Сусіди, Бєганський з Даниловичем, адже також були на війні й повернулися, то чому б саме її Степан не мав повернутися? А може, в неволі десь там бідолагу тримають? У німців або навіть у руських? А хіба ж не розповідав Юрко Данилович, як його совіти тримали в неволі, заки до Червоного Яру повернувся? То і її Степан повернеться. Мусить повернутися, бо що ж би вона без нього з тими своїми бусурманами робила? А до того ще господарство на її бабській голові. Повне щастя, що так трапилося і отих Долинів з Ворволинецької Колонії на квартиру пригорнула. Долина допоможе у господарстві, з Долиновою вечорами поговорять собі про життя, поплачуть, завжди якось-то разом більш жваво. Навіть і до того вже встигла Висоцька звикнути, що час від часу, в різні пори дня й ночі, вривалась до неї на обшук ворволинецька міліція. Питали, чи чоловік ще не повернувся, заглядали в усі кутки. І майже за кожним разом забирали з собою Долину на пост у Товстому, для допиту. Тоді обидві з Тосею Долиновою плакали. І чекали. Долина, найчастіше за день, за два, повертався, а її Степана як не було з тої війни видно, так і не було.

Тієї ночі Вікта Висоцька була особливо пильною, бо корова, новенька, будь-який день повинна була телитися. Долина вже другу ніч спав у стайні, пильнував, щоб худобі якесь нещастя не трапилося. Тому коли Вікта почула стук до вікна, дві думки їй блискавично одночасно майнули в голові: Степан повернувся! Ялівка телиться! Зірвалася з-під перини, хухнула у заквітлу морозом шибу. Хтось грюкав у двері.

— Відчиняйте, Висоцька! Це я, Тарас Гробельний, пізнаєте? Відкривайте, не бійтеся, ми тут до вас з міліцією. Маємо справу...

Розуміла й розмовляла українською мовою. Не мала сумніву, що то був Тарас, зрештою хрещений батько її наймолодшого, Пятруся, приятель Степана з дитячих років. Мабуть, знов по того бідного Долину прийшли, — подумала.

— Що так ніччю? Зараз, зараз же відкриваю, відкриваю...

Вклала гумовці на босі ступні, накинула старий халат на плечі. На порозі другої кімнати стояла Тоська Долинова.

— Що? Вже телиться?

— Ні. То міліція... Певно знов по твого прийшли.

— Матір Божа, коли то все закінчиться!

Висоцька відчинила. На порозі стояв Ян Долина з піднятими руками, двоє російських солдатів з гвинтівками, Тарас Гробельний і якийсь чужий чоловік у куртці, з кобурою великого револьвера при поясі. Увійшли до кімнати. Той невідомий викресав сірника, знайшов і засвітив лампу. Також без слова, за даним ним знаком, солдати розійшлися по хаті. Долина стояв при стіні з руками вгору.

Вікта дивилася на Тараса, немов шукаючи в нього якогось пояснення, але той явно уникав її погляду. Ввели Долинку з дітьми; старший, Сташек, ніс у руці запалену свічку, чотирирічний Тадек тер кулачками заспані очі, тримаючись матері за спідницю.

— Ви є Долина? — запитав цивільний з револьвером. — Ян Янович? Опустіть руки... Колоніст?

— Так.

— Легіонер?

— Я не був у легіонах. Замолодий...

— А на війні?

— Не встиг... Мобілізаційний бланк, звичайно, був у мене.

— Ну так, швидко та ваша панська Польща закінчилася... Зброю маєте?

— Не маю.

— Здайте добровільно, бо якщо знайдемо, то буде гірше!

— Не маю зброї, вже стільки разів тут обшукували...

— А ми знайдемо! — У цивільного було широке, монгольське обличчя, голос гострий, хриплий. Кривив лице негарною гримасою.

— Антоніна Долина то яка з вас буде?

— То я, — несміливо відізвалася Долинка.

— Леонівна?

— Не розумію?

— Мамо, пан питає, чия ти дочка? Яке ім’я мав дідусь,— пояснював матері Сташек, бо Долинова не дуже розуміла українську мову, не кажучи вже про російську.

— Так, так, я дочка Леона, з дому Капліта.

— Ваші діти, які це?

Долина вказав на Сташека й Тадека.

— А тепер, громадянине Долина, сповіщаю вам, що рішенням радянського уряду ви і вся ваша сім’я будете переселені на іншу територію Радянського Союзу. Переселення відбудеться зараз. І невідхильно! Маєте півгодини на пакування і поїдемо на станцію. По мішку багажу дозволено вам забрати на особу...

— Що ви кажете, пане? Стасю, що пан говорить? — гарячково допитувалася Долинова.

— Говорить, що мусимо збиратися, бо будуть нас зараз кудись вивозити.

— Святий Боже! Вивозити? Куди?..

Почула п’яте через десяте російське слово цивільного: «станція», і зрозуміла його по-своєму. Дорогий пане, навіщо нам інша станція? Ми вже тут, у пані Висоцької, якщо нас не вигонить, якось цю зиму перебідуємо.

— Мамо! Пана цілком не обходить «станція», тільки станція залізнична. Залізницею поїдемо!

— Ісусе святий! Матінко Божа...

— Нічого не вдіємо, пішли, Тосю, треба збиратися. Дітей одягни тепло, бо мороз лютий надворі.

Цивільний звернувся до Висоцької:

— А це ви Висоцька?

— Висоцька.

— Вікторія Петрівна?

— Так, дочка Петра...

— Чоловік Степан Йосипович Висоцький?

— Так.

— А де він зараз?

— Якби я знала. З війни ще не повернувся.

— А не ховаєш ти його часом десь під теплою периною?

— Я самісінька живу з діточками, пани Долинові можуть це підтвердити. І кум... І кум Тарас, адже також все знає, як мої справи.

— Кум, кажете? — цивільний не без іронічної підозри зиркнув на Тараса, який, щоб не глянути Вікті в очі, старанно поправляв на рукаві червону пов’язку міліціонера.

— Кум не кум... — продовжував далі цивільний. — Ваші діти то Юрій, Еміль і Петро?

Висоцька по черзі показувала хлопців.

— Ну добре... Отже так, громадянко Висоцька, ви також, разом з усією сім’єю, рішенням радянського уряду будете переселеною в інший район СРСР. Збирайтеся так, як ваші квартиранти. І швидко, бо маєте на це все півгодини.

Вікта впала перед цивільним на коліна.

— Пане товаришу начальнику, змилуйся над нами сиротами! Змилуйся! За що? Куди? Чоловік з війни не повернувся. Чекаю на нього днями й ночами, очі видивляю, батька дітям, сиротам, чекаю... А де він нас потім знайде? Пане начальнику, пане начальнику...— йшла на колінах, під ноги обняти хотіла. Один з солдатів відгородив Вікту гвинтівкою.

— Заспокойтеся, жінко! Заспокойтесь! Це є рішення радянського уряду і мусить бути виконане. Ніхто його не може змінити.

— Пане начальнику, чоловіка нема, як він нас там знайде?

— Знайде, знайде! Допоможемо йому знайти, як тільки тут з’явиться.

— Тарасе! Куме! — Висоцька, не встаючи з навколішок, повернулася до Тараса і благальним жестом піднесла руки вгору. — Куме, рятуй нас, заступись за нас, скажи добре слово, зроби щось, адже знаєш нас! Що я таке зробила, що ті мої бідні сироти комусь винні?

Гробельний не смів підняти очей, белькотів:

— Встань, встань, Вікто... Що я тут можу зробити... Адже бачиш... Встань, Вікто... Встань... що я тут...

— Ялівка кожну мить має отелитися! Ялівка! — Вікта перервала лемент у половині речення, зірвалася з колін і пригорнула до себе дітей. І раптом зміненим голосом скоріше засичала, ніж вимовила: — А хай вас усіх Господь Бог за мої кривди і за тих бідних сиріт покарає! — із розмахом плюнула Тарасові під ноги.

Ще минулого дня підвечір Флорек Ільницький зібрався гнати самогон. Цієї зими в цілій околиці селяни гнали самогон, що стало загальним явищем. Новий радянський уряд не досить ревно їм у цьому перешкоджав, бо не тільки, щоб сам за комір не виливав, але виходив з того розуміння, що з одурманеними п’яницями легше собі порадити. А селяни, як то селяни — одні гнали самогон, щоб собі попивати, інші з хитрості, на продаж. Ще інші знов, як звичай каже, на свята, на весілля, поминки, хрестини, іменини або на свинобій. Приказку нової російської влади, що «без горілки не розбєріош», не потрібно вже було нікому пояснювати.

Не дуже складну апаратуру встановив Флорек у стайні. Із заінтересованою ревністю допомагав Флореку у цьому горілчаному заході Бронек Шушкевич, уже дещо підтоптаний кавалер, пройдисвіт і забіяка, відомий гуляка й пес на баби.

Червоний Яр віддавна поговорював, що хто як хто, але Гонорка Ільницька мужчину, який зумів би їй догодити, напевно з-під своєї перини не викинула б. Навіть такого волоцюгу, як Бронек. Плітки-плітками, а правда була в тому, що Гонорка, баба гарна, зграбна, висока і будови, мов лань, погодилася взяти собі чоловіком Флорека, звичайно мужчину не з бідних, меткого й працьовитого, як мурашка, але від неї набагато старшого і такої нужденної фігури, що виглядав коло неї, як висушена гниличка. А крім того, хоч то їх не налагоджене одружене подружжя держалося вже гарних пару років, Ільницькі не могли дочекатися потомка. Не допомагали жертви, давані на меси, ані ліки, спроваджувані євреєм-аптекарем аж із самого міста Варшави, ані ворожба мандрівних циганок, ані замовляння сліпої Василиси з-під Гусятина; Гонорка і Флорек дитини як не мали, так не мали. «Безплідною мусить бути та Гонорка, і все, — зробили висновок місцеві баби,— бо дрочиться з ким будь-як, не примірюючи, дворняжа собака і нічого з цього! Безплідною мусить бути, безплідною і тільки!..»

Гонорка Ільницька мала всього досить! І того заздрісного розпускання пліток, і тих чоловічих улесливих поглядів, залицянь і поплескувань. Серед людей голову гордо задирала вгору, але на самоті, особливо у пусті та довгі безсонні ночі — закусувала губи до крові й виплакувала в подушку жаль за свою невдалу бабську долю. А те, що без гріха не була? Факт! Не лише з Бронеком валялася сплетена в любовній насолоді. Свідомо виходила на терло до тих, хто їй подобався. Відпускала собі гріхи тим, що від Флорека, від часу коли пару років тому простудився під час вивезення дерева з лісу, жодної чоловічої користі в ліжку не мала. Ну і та дитина, дитина, дитина! Боже! — як ця Гонорка хотіла мати дитину!

Тієї ночі довго не могла заснути, переверталася під розпареною периною. Раптом почула, як тихо скрипнули двері до сіней, підтягнула перину під саме підборіддя, у кімнатку тихенько, мов тінь, всунувся Бронек і нахилився над ліжком.

— Спиш, Гонорочко? — Був на підпитку, смердів стайнею і неперетравленим самогоном. На грудях відчула його жадобу пестощів, крижану з морозу долоню. Оскаженіло відкинула її з огидою.

— Геть мені звідси! І то вже! Бугаю запропащений!

— Що ти, Гонорочко, не бійся... Флорек спить у стайні, п’яний зовсім. Посунься, дай трішки зігрітися, не будь такою...

Відштовхнула його, звалила на підлогу.

— Іди геть звідси! А то вже, бо тобі лампу на тому дурному лобі розвалю!

І раптом розплакалася голосно, жалібно. Збентежений Бронек незграбно піднімався з підлоги і, бурмочучи щось під носом, винісся з кімнати. Чула ще тріск закриваних дверей і скрипіння його кроків на морозі, прямуючих до стайні.

У півсні, у напівсвідомості заскочив її міцний стукіт у вікно.

— Відчиняти, швидко, тут міліція з Товстого!

Видно, зорієнтувалися, що двері до дому незачинені, бо ледве встигла встати, вже вдерлися до кімнати і засліпили Гонорку ліхтариком.

— Рукі вверх! Не рухатись!

Не дуже знала, про що йдеться, чи це стосується її. Але колючий дотик штика позбавив її омани.

— Рукі, руки, руки вверх!

Підняла руки, короткувата нижня спідниця відкрила її голі, зграбні стегна. Струмінь світла, засліплюючи очі, просунувся з її обличчя крізь груди, живіт і досяг босих ступень. Осліплена, не розпізнавала облич, але зорієнтувалася, що в кімнаті є їх кілька.

— Де чоловік? Чи дома нема нікого чужого?

— Нема, нема, — відповіла і, опустивши руки, спішно натягувала спідницю.

Дряпнув сірник, хтось запалив лампу. Лише тоді побачила в кімнаті двох солдатів з гвинтівками й молодого офіцера у білому кожусі, в якого одна рука була забинтована, а в другій держав пістолет. Разом з ними був Дисько Борма, голова сільської ради у Ворволинцях. Гонорка подумала собі, що мабуть хтось доніс про гонку самогону. «То й що, що нам можуть зробити: всі гонять самогон! Щонайбільше нехай собі його забирають. Борму мушу якось відкликати вбік і поговорити!» Тим часом солдати встигли обшукати хату.

— Нема нікого, — доповіли тому в білому кожусі.

— Так, харашо, побачимо... Вас, громадянко, як звати?

— Ільницька, Гонората Ільницька... Адже ж Дмитро, пан Борма мене знає... — здивувалася Гонорка.

— Але я вас питаю! — перебив офіцер. — Гонората Станіславівна, так?

— Так, дочка Станіслава...

— Харашо, харашо... Чоловіка вашого звати Ільницький, Флоріан Якубович... Так?

— Так його звати, син Якуба.

Говорячи це, Гонорка, а здавалося їй, що робить це хитро, намагалася крок за кроком наблизитися до Борми. Прошепотіла:

— Флорек самогон у стайні гонить. Зроби щось... — Борма почув і знизав лише плечима.

— Не порозуміватися, громадянко! Відповідати тільки на мої запитання. Де ваш чоловік?

— А хіба я це знаю? З вечора кудись пішов, мабуть, у село і хіба ще не повернувся.

— До кого пішов?

— А звідки я можу знати, куди ті мужики лазять? Певно, десь у карти грає або самогон дудлить... — Говорячи це, краєм ока помітила, як Дмитро прошепотів щось солдатові; а той відразу вибіг з кімнати. «Зрадив, свиня!»

І цілком не помилилася. Не минуло багато часу, як солдат привів під гвинтівкою ледве тримаючогося на ногах, забрудненого сіном і немало наляканого Бронека Шушкевича.

— Там є ще один, але зовсім п’яний, товаришу начальнику, і аж ніяк розбудити його не вдається. Самогон гнали,— доповідав молодий солдат.

— Це ваш чоловік? — офіцер вказав на Шушкевича.

— Ще цього не вистачало! — обурилася Гонорка.

— Ні, ні. Це їх сусід, звати його Шушкевич Броніслав, — услужливо підказав Борма. І додав: — Його також маємо на карті...

Шушкевич протвережувався моментально, та й Гонората почала розуміти, що пришельців цілком не цікавить гонка самогону.

Не дуже великий дім Біалерів, з прибудовою, що служила господарю підручною майстернею, стояв на горбку, майже у самій середині хутора.

Рахеля розбудилась у середині ночі, мучена якимось сонним кошмаром, від якого тікала і втекти не могла. Не встигла ще добре отямитись, як почула за вікном навальний гавкіт собак, верещання людей та постріли. Почала термосити чоловіка, який спав біля неї.

— Йоселю! Йоселю! Прокинься, прокинь...

— Що таке, що? Що сталося?

Розісланий Йосель сів, протираючи очі.

— Слухай! Не знаю, що таке, але в селі щось діється! Може знов якісь бандити? Що нам робити? Що ми тепер зробимо?

— Цить, жінко, цить! Що має бути, то й так буде. А може, навіть нічого не буде...

— Мудрагель мені знайшовся. Розбуджу дітей, нехай краще в коморі сховаються.

Почали одягатися. Йосель в душі признав, що дружина має рацію. Добре пам’ятав, як незабаром після вступу росіян на їх дім напала банда різунів. І не відомо, що б сталося, якби не результативна відсіч сусідів. Янек Калиновський, за яким Циня видивляє очі, майже увесь Червоний Яр підірвав на рівні ноги. Піймали навіть одного з напасників, якогось Данилу Філіпюка з Ворволинців. Збили його і, зв’язаного мов портянку, в посторонках завезли вранці до Товстого. Однак там не дуже кому було його віддати, бо старої польської поліції вже не було, а нова, радянська міліція ще не була організована. А про того Філіпюка уся околиця знала, що «самостійник» з нього завзятий і вистачало, що запаморочився самогоном, як почав прилюдно викрикувати, що незабаром вже «буде різати євреїв та ляхів, як чорну свинину!» Біалер не стільки здивувався, як не на жарти налякався, коли через пару днів той самий Данило змінився з різуна на міліціонера в Товстому.

— Ще ти мене, єврейський парху, запам’ятаєш! Ти, польський шпигуне! — відгрожувався Біалерові.

Рахеля розбудила дітей і наказала їм одягатися. Циня, сімнадцятирічна панночка, вродлива й смуглява, з очима сполоханої сарни, і дев’ятирічний Гершель, понад свій вік вирослий і худий, як тріска.

— Цить! — утихомирив всіх батько.

Почули тоді характерний свист полозів на замороженому снігу, пирхання коней та людські голоси. Не підлягало сумніву, що ті назовні затрималися перед їхнім домом.

— Сховайтеся до комори! Вже, вже! Ні! Краще по драбині на горище. Ти також, Рахеля, разом з ними. Ну вже, вже!

— А ти, а ти! Пане Всемогутній, рятуй народ Ізраїля!

— Тату! Іди з нами, татку! — майже плакав наляканий Герш.

Йосель вштохнув їх до комори, звідки був вхід на горище. Заледве встиг відставити драбину, як почалося добивання до дверей. Після досвідів того нападу Біалер мав вхід до сіней, забезпечений солідною залізною штабою. Не реагуючи на навальне валення у двері, подався назад у кімнату, забарикадував комод і, готовий до всього, став із сокирою біля віконної ніші. Його не залишала надія, що й на цей раз сусіди не кинуть його в небезпеці. Прибулі перестали стукати у двері, чув, як якийсь паскудно вилаявся. Підійшли до вікна. Стукали в шибку.

— Відчиняй, Біалере, тут міліція з Ворволинців!

З жахом пізнав голос Данили Філіпюка. Міцніше стиснув держак сокири. Мовчав. За хвилину знову почали валити в шибку. І знову оскаженілий голос Данила:

— Знаю, що ти там є, єврею! Іменем радянської влади кажу тобі, відчини, бо інакше пожалкуєш. Вивалимо двері, і так тебе дістанемо.

— Почекай, Данило, я з ним поговорю, — Йосель пізнав по голосу Борму.

— Біалере, то я Борма! Пізнаєш мене?

— Пізнаю... Тебе, Борма, пізнаю. Чого ти хочеш злючі?

— Справу маємо до тебе: службову, порозмовляти треба.

— А не можна почекати до ранку? Дружину й дітей мені лякаєте.

— Видно, не можемо. А ти радянської влади не бійся. Відкривай!

— А то ніби чому я маю боятися влади? Але Філіпюкові не відкрию.

— Відкрий, відкрий, Йоселю, не опирайся. Тут з нами є сам товариш комісар з Товстого. То товариш комісар хоче з тобою поговорити, а не Філіпюк.

— Відкривай, гражданін Біалер, ми к тебе от імені советской власті, а советскую власть уважать нада! Откривай, не бойся.

— Зрозумів? — включився Борма.

— Нікому не відкрию, поки не приведете сюди якогось сусіда. Після того нападу не вірю вже нікому. Навіть тобі. А по-російськи то будь-хто може говорити...

Хвилину радилися. Подумав також Біалер і прийшов до висновку, що якщо є Борма, то певно не бандити. І зняв засув з дверей. Солдат, який стояв у порозі, ударом приклада гвинтівки повалив Біалера на землю. Розлючені його опором, дали йому на збір до вивезення лише п’ятнадцять хвилин. А до того ще загрозили судом за чинення опору радянській владі.

Йосель Біалер часом дорікав собі, що він не є достатньо побожним євреєм. Але цього ранку, вигнаний зі свого родинного дому, приказав своїм і сам з честю поцілував стару мезузу. Відірвав її з одвірка і сховав за пазуху. На порозі, вирушаючи у невідоме, нагадав сім’ї слова святого Письма: «Жодна людина внизу не поранить собі пальця, якщо цього не постановлено зверху»...

У дім Даниловичів енкаведисти вдерлися зміцненими силами. З мешканцями будинку поводилися з непоступливою суворістю, проводили дріб’язковий обшук. Юрія Даниловича тримали увесь час під стіною з руками вгору.

Капрал резерву, Юрій Данилович, тільки на самі Різдвяні свята повернувся з вересневої війни додому. Вимучений війною, втечею аж з-під Львова з радянської неволі, щасливо добрався до Червоного Яру. Дома застав свою кохану Наталку... «Дружино ти моя чорноброва, любов ти моя безупинна. Вірила ти, що з тої війни до тебе повернуся! Вірила!» — і обсипував її поцілунками. Наталка живіт мала великий, мов склепіння. Гладив, пестив його ніжно. Затримала на хвилину його долоню: «Чуєш? Рухається, штовхає вже... ось тут, збоку, тут штовхає. Відчуваєш тепер? Чуєш?»

У січні Наталка народила Даниловичу сина. Дали йому ім’я Андрій, але через ті морози і сніговиці ще його навіть не охрестили і зареєструвати в управі не встигли. Найважливіше, що малий був здоровий і Наталка, як і раніше, мала квітучий вигляд. Наталка Величко була українкою родом з Касперівців над Серетом. У Червоному Яру було декілька шлюбів польсько-українських. Поляки часто брали собі дружинами українок. То були вдалі родини, та єдиною турботою, яку мали, то щорічне відзначання подвійних свят: католицьких і православних. Зрештою, споріднені чи ні, усі на Поділлі цього подвійного святкування не оминали. Наталка була багатою одиначкою. А її батько правильно розраховував на те, що йому доброго, хазяйновитого зятя кохана донечка до дому приведе. Не бракувало красуні Наталці гідних українських кавалерів. Але серце — не слуга, доня ляха покохала...

Обшук у Даниловичів тривав довго. Наталка баюкала синка, отуленого подушкою. Теща сиділа поруч, перебираючи бусинки чоток. За столом розсівся знайомий Юрія, енкаведист з Товстого, комісар Леонов. Мовчав і курив цигарку. Юрій був упевнений, що вдома нічого не знайдуть, у крайньому разі можуть йому щось провокаційно підкинути. Мабуть, знов заберуть його на пост до Товстого на допит, і, як завжди, комісар Леонов почне йому ставити за провину приховування зброї, вступання в змову проти радянської влади. Ну і, невідомо в який вже раз, — каже йому розповісти автобіографію, а особливо той останній, воєнний епізод. Данилович брав тоді до уваги кожне слово, щоб не помилитися, бо приховав від комісара перебування у радянській неволі і свою втечу з-під Львова. Додержувався постійної версії про розгром його підрозділу німцями під Люблінським Томашувом, звідки, як багато рядових солдатів вересневої війни, помандрував до Червоного Яру...

— Відверніться і опустіть руки, Даниловичу,— голос Леонова вирвав Юрія із задуми.

Комісар встав з-за столу і наблизився до Юрія.

— Нічого не знайдено... Як завжди, правда, пане Даниловичу?

— Бо я ніколи ні з чим підозрілим не мав діла, пане комісаре.

— Так говориш? І думаєш собі, мабуть, що нас перехитрив, що можеш собі безкарно кепкувати з радянської влади?

— Мені навіть на думку не спало, пане...

— Вже сто разів тобі говорив, Даниловичу, що пани то були в панській Польщі! — перебив комісар. — Помиляєшся, Даниловичу. На цей раз ми тебе перехитримо! — говорячи це, Леонов витяг з рапортівки рішення стосовно вивезення і почав його оголошувати. — Зазначені особи мають півгодини на пакування, з собою можна забрати їм мішок багажу на особу. Це рішення остаточне і підлягає негайному виконанню! Ну, збирайтеся, збирайтеся, і так вже забагато часу згаяли, — підганяв Леонов.

Мати й Наталка безрадно дивилися на Юрія. Підійшов до них. Пригорнув Наталку.

— Вивозять нас... Мусимо збиратися... Про дитинку подбай, отули його тепло. І ти, мамо, добре одягнись, бо мороз.

— Як це, синку, вивозять? Куди?

— Не знаю, мамо, не знаю... Якось собі будемо радити. Малого, Наталко, ну, сама знаєш, що там треба... Степан, Крисю, одягайтесь, допомагайте мамі, Наталці. Зараз якихось мішків пошукаю.

— Хвилиночку, Даниловичу, — звернувся комісар, — бо щось мені здається, що не все тут у тебе в порядку.

Говорячи це, ще раз витягнув зловісний документ.

— Ну так, так! — вдарив у папір пальцями. — А ви, громадянко, ким тут, власне кажучи, є? — показав на Наталку.

— Я? — здивовано глянула на Юрія. — Я є дружиною.

— Дружиною, кажете? — буркнув Леонов. — А як вас звати?

— Наталія Данилович, дочка Василя, з дому Величко.

— Наталія Величко, донька Василя, — повторив розтягнуто комісар. — Українка?

— Українка.

— А ця дитина?

— Ця дитина? — здивувалася. — Ця дитина то моя, це наш синочок, Андрійко.

— Андрійко, кажете, гарне ім’я, — знов потряс папером, подивився на Юрія. — А я говорив, Даниловичу, що щось тут у вас не є в порядку! Вас, громадянко Величко, рішення про переселення не стосується. І вашого сина також не стосується. Ви залишаєтесь у Червоному Яру.

— Як це? — одноголосно здивувалися Юрій і Наталка. Охоплений жахом Данилович зрозумів, до чого прямує комісар. — Адже ж не розіб’єте мені сім’ї?

— Сім’я, сім’я!.. З документа не виникає. Нічого тут не зараджу, Даниловичу.

— Пане комісаре, вінчання ми брали в костьолі. А що це моя дружина, мій син, уся околиця може вам підтвердити.

— Але в документі цього нема! Не моя вина, Даниловичу. Але не журись взапас. Зайдеш на місце, полагодиш, що треба, і забереш дружину до себе. Ну, шкода часу, збирайтеся, збирайтеся!

Данилович пригорнув плачучу дружину, а безпомічна думка не вміла підказати йому жодного виходу з цього, здається, безнадійного становища.

Одна велика тривога висіла тієї ночі над Червоним Яром. Приголомшені раптовим нещастям люди рухалися, мов у жару. Разом зі світанком, що наближався, кріпшав мороз. Собаки охрипли від скаженого гавкання на чужих. Клуби пари валили з хат, повідкриваних стаєн, хлівів і курників. Солдати і українські міліціонери, залишені в проходах між плотами, пильнували, щоб ніхто з обведеного села не втік. На дорозі, що бігла крізь хутір, чекали запряжені сані. Коні трусили вкритими інеєм мордами, намагаючись виплюнути примерзаючі до губ вудила. Мерзли навколишні українські селяни, стягнуті з підводами до Червоного Яру. Дріботіли ногами, підстрибували, щоб розігрітися, оббивали рукавицями баранячі кожухи, димили закрутками тютюну, а в кого було — потягували самогонку. І говорили, говорили:

— З цілої околиці ляхів забирають...

— Ну і добре їм так, ляхам зарозумілим; розповсюдилися на нашій Україні, як на своєму.

— Настягували колоністів з цілої Польщі, землю нам забирали.

— Якраз у тебе забрали, голосрачнику якийсь!

— В мене, не в мене, але забирали!

— Правду Василь говорить! Польський колоніст міг землю з парцеляції купити, а ти, темний гайдамако, хоча б чистим золотом платив, ось таке б дістав!

— Тепер також таке дістанеш, як тебе в колгосп загонять!

— Я там колгоспу не боюсь: скрізь треба робити. Тебе як розкуркулять, то тоді заплачеш.

— А ти свого сивця їм віддалі?

— Кінь — це кінь, трохи шкода буде... А цікаво, що з тутешньою худобою станеться?.. Коні, корови, свині... Стільки тут добра всякого... Багатий той Червоний Яр...

— Не журися, тобі напевне не дадуть. Ти краще про людей подумай, що з ними станеться. Зима така, а тут старі баби, діти...

— Ляхи, не ляхи, але такі самі селяни, як ми, усе життя хребти на ріллі згинали...

— Сусіди, як би там не було, — не з одним дружилося, могорич у Товстому пилося.

— Ну, мабуть, так... Але «моя хата скраю», адже не наша вина, що їх вивозять.

— Навіть того єврея Йосека вивозять!

— Та хай вивалюється до тих своїх комісарів! Там у них, в Росії, єврей на єврею сидить, кривди йому не зроблять.

— Ти дурний, як чобіт, Миколо! Чим перед тобою такий Йосек провинився? Вікна сам тепер будеш собі склити або у Заліщики їздити.

— Цікаво, куди їх забирають?

— Кажуть, що віддадуть їх німцям, у стару Польщу, за Сан погонять...

— Або в Сибір! Хіба мало разів москалі ляхів у Сибір гнали?

— Українців також не жаліли!.. Недавно до Дмитрука родич аж з-під Жмеринки приїхав, а як собі добре поїв і попив, то такі речі розповідав, аж страшно говорити. Повірити важко, волосся дибки стає... Там у них, розповідав, у тридцятих роках в тих колгоспах голод такий був, що, чоловіче, до людожерства доходило! А як їх розкуркулили, то цілі українські села в Сибір гнали, живого-кривого, так, як тих з Червоного Яру.

— Господи, помилуй! Господи, помилуй, що за диявольські часи на цьому світі настали!

— Лише один Господь Бог знає, брате, що нас ще чекає! Один Бог тільки знає...

— Підводи! Давай підводи! Під’їжджати під хати! Під’їжджати! Бистро! Бистро!

Селяни бралися за поводи, густо проклинали і на конях, які грузнули в заметах, зганяли раптову злість.

2

онце на сході з’явилося над Червоним Яром лише на хвилину, а його пурпурний диск сповіщав сніжні заметілі. Другий конвой саней, який насилу продирався крізь непроторовану від снігу дорогу на станцію до Ворволинців, щохвилини грузнув у глибоких ярах і ущелинах. Вкриті інеєм, шугаючі парою коні не справлялися з дорогою і тягарем перевантажених саней. Темні хмари закрили небо, зірвався вітер, сипонуло густим снігом. Видно було стільки, що на протягнуту руку. Конвоїри погубилися у цій розшаленілій стихії і в боязні, щоб не повтікали люди, щохвилини палили з гвинтівок у повітря.

Данилович був по-своєму щасливим у тому цілому нещасті, бо майже в останній хвилині йому вдалося ублагати комісара, щоб дозволив забратися разом з ними Наталці з синком. «Що буде, те буде, але головне, що ми є всі разом». Отулений периною синок смачно спав, захищений дбайливими материнськими обіймами. На усмішку Наталки Юрій погладив її рум’яну щоку, поправив матері ковдру на колінах і крокував біля саней, захищаючи їх від самоскиду і перехилів.

Відразу за Даниловичами волоклися сани з сім’єю Калиновських. Їх знов, коли прощалися з домом і виносили паралізовану бабуню за поріг, спіткала ще одна біда: бабуся Калиновська померла. Що тепер діяти, що з похованням?

— Дозвольте, пане начальнику, завеземо бабусю на кладовище до Товстого, похоронимо по-християнські, а потім вже поїдемо, куди там кажете.

Комісар Леонов, який управляв повністю дією виселення Червоного Яру, не погодився на це.

— То тут попрощаєтеся. А з похороном самі дамо собі раду. Гміна це уладнає. Радянська влада з усім справиться. Не вперше. Ну, прощайтеся з бабкою, довше не буду через вас стримувати цілого конвою.

«Вічний відпочинок благоволь дати їй, Пане».

Ставали на коліна у сніг Калиновські, ставали на коліна сусіди. Перед величчю смерті українські візники також знімали з голів високі баранячі шапки.

Комісар дозволив закінчити молитву, але відразу після цього сани з останками бабуні Калиновської рушили у бік Товстого.

Шаленіючу сніговицю використав Янек Калиновський. Присів в ущелині під сніговою навісою, а коли останні сани його минули, помчався полями у бік Ворволинців. У Янека було дві справи до улаштування: потурбуватися про поховання бабусі Луції і попрощатися з Оксаною. А потім хай везуть, куди хотять. Зрештою і так утече.

Ворволинці — розлоге українське село. Знайома хата Олійників. Зупинився. Почув запах диму, мабуть, уже встали. Де тепер може бути Оксана? Певно ще спить. Скільки ж то разів стукав у це вікно умовним знаком, скільки ж то разів втягували його до кімнатки спраглі пестощів дівочі руки. Не встиг застукати в шибку, як почув скрип дверей у стайні. Оксана вийшла зі стайні з дійницею молока. Квітчаста хустина на голові, бараняча безрукавка на плечах. Покликав її тихим голосом:

— Оксано! Оксано!

Налякана, упустила дійницю; біле молоко всякло в білий сніг. Огорнув її рукою і втягнув до теплої стайні.

Оксана не знала ні про що. Тепер лише зрозуміла, куди батько вночі був забраний на підводу.

В Червоному Яру його не було. Мабуть, у Ворволинецьку Колонію або до Якубівки поїхали.

— Куди вас вивозять? Чому?

— Куди, чому?.. Думаєш, що тобі скажуть? Ой, дівчино ти моя... Усіх поляків вивозять і все.

Гладив її вороняче волосся, зціловував зі щок сльози.

— Пам’ятатимеш про мене?

— Пам’ятати? Я повернуся сюди, Оксано, повернусь! Втечу і повернуся до тебе, навіть з кінця світу втечу їм! Щоб ти тільки про мене пам’ятала!

— Ой Янеку, Янеку, соколику мій рідний...

З поспіху губилися в хаосі слів, присяг, прощальних поцілунків. Розпачливо відірвався від неї і стрибнув за двері. Густа сніговиця поглинула його, вкрила й вихором погнала у бік містечка.

Костьол у Товстому стоїть на горбочку, у самій середині містечка. Попівство поруч. Але поліцейський пост також недалеко. Тепер службові обов’язки виконують тут НКВС і українська міліція. Роз’їхалися по цілій околиці вивозити поляків, це точно, треба вважати. Руслом Дубної Янек прокрався під костьол, зупинився за каштаном.

Перед постом стояли сани, а на них по картатому укривалі пізнав, присипані снігом, останки бабусі Луції. Димлячий парою кінь потряс мішком з фуражем. Візника, міліціонерів нема. Недавно приїхали, вони, мабуть, на посту. Вихор крутить сніжним туманом. Темнувато, на крок не видно. Стрибнув до саней. Кінь пирхнув і лупнув закривавленою банькою. Тіло бабусі Луції, туге від смерті і від морозу, було дивовижно легке. Янек закинув його на плече і побіг до костьолу. На головному олтарі миготіла червона маслинова лампочка. Костьол був пустим. Прокрадався бічним нефом, бо там був вхід до різниці. Оминаючи сповідальню, помітив священика. Ксьондз Бохенек нібито дрімав, прикривши очі єпитрахиллю. Янек поклав останки бабуні біля сповідальні, перехрестився і став навколішки, як до сповіді. Заки встиг щось сказати, ксьондз Бохенек делікатно постукав у ґрату.

— В ім’я Отця і... Говори, сину, що тебе до мене в цю пору приводить. Ти, мабуть, Калиновський з Червоного Яру?

— Так, прошу ксьондза...

Ксьондз Бохенек вже знав, що в околиці з поляками щось погане діється. З Товстого також вночі вивозили людей. Але в нього в костьолі, у попівстві, ще не були. Ксьондз довірився Божій волі, хоч також готовий був до найгіршого.

— Якщо по мене зараз не прийдуть, якщо встигну і Бог дозволить, то у свяченій землі святої пам’яті твою бабусю Луцію поховаю. Молитов також не поскуплю, побожною була жінка. Буде тобі це колись Богом зараховане, мій синку.

Вийшов зі сповідальні, і разом з Янеком занесли останки у різницю.

— А що ти, бідолахо, із собою зробиш?

— На станцію у Ворволинці поїду. Адже там уся наша сім’я...

— Так, так, сім’я... Ну то з Богом, з Богом, мій сину. Ані нічим допомогти, ані нічого іншого порадити тобі я не спроможний. Нехай діється воля неба.

— Стільки турбот ксьондзу я причинив.

— Йди вже, синку, йди! Християнський вчинок стосовно бабуні ти виповнив: «Вмерлих поховати»... А про мене не журися, усе на цьому земному падолі в руках Господніх.

Конвой засланців з Червоного Яру поволі наближувався до Ворволинецької Колонії, яку перед самою війною почали заселювати селяни, що прибували сюди з глибини Польщі. Княгиня Любомирська парцелювала своє подільське добро і продавала його полякам. Виключно полякам. На колонії в Ворволинцях встановлювала своє нове гніздо сім’я Долинів, яка походила аж з Жешувського. Створено умови для Ворволинецької Колонії між Товстим, Каролівкою і Ворволинцями, біля самого державного шосе з Чорткова до Заліщиків. На чорноземній рівнині у певному порядку ставали зграбні, червоною черепицею вкриті доми польських колоністів. Перед війною не всі були заселені. Хазяйські садиби, стайні, клуні колоністи будували собі самі, згідно з хазяйською потребою та можливістю. Самі копали криниці, загороджували плоти й садили сади. Костьол і школу мали в поблизькому Товстому. «Колоністи», або «мазури», так їх місцеві українці називали і так було прийнято на Поділлі: «Дідькові мазури прийшли нашу українську землю забирати!»

Це грізне незадоволене бурмотання українських сусідів часто доходило до колоністів. Ян Долина також його не раз чув. Запитав навіть колись про це Мартинюка, світлого українця, сусіда з Ворволинців.

— Скажи ти мені, Петре, за що ви, українці, за що ти до мене, як селянин до селянина, маєш претензії? Адже бачиш, як живу? Живу так, як ти і твоя сім’я, ти і я тяжко працюємо під одним і тим же сонцем, згинаємо хребет від світанку до ночі. А ви нічого, тільки увесь час нам докоряєте, що якусь землю вам забираємо? За свою тяжку працю ті пару гектарів я в Любомирської купив.

Петро скрутив цигарку, припалив і показав рукою в напрямку Ворволинців.

— Бачиш там мою хату, пізнаєш?

— Ну, пізнаю.

— То добре знаєш, що поля пані княгині Любомирської, на яких тепер стоїмо, на яких стоїть твій новий дім, прилягають через межу до мого поля. Не переливається мені, але трохи грошей заощадив, дочку пора заміж видавати... Я подумав собі, коли ті ваші доми почали тут ставляти, землю парцелювати, що добре б було докупити собі кусок землі. Підходили мені ті пару моргів по-сусідськи, ну й для Ксені, дочки, було б на придане. Небагато думаючи, я пішов до Товстого, до війта, щоб його запитати, як це треба полагодити. І в кого. Війт, Дзєнгєлевський, казав почекати хвилину, але не скажу, прийняв мене, чемно вислухав. Потім устав, хлопнув мене навіть по плечу і сказав так: «Дуже жалкую, пане Мартинюку, але ви тієї землі купити не можете». «Чому, пане війте? Підходить мені дуже, саме біля мого дому поле парцелюють? Хоч зі два морги». «Прикро мені, Мартинюку,— повторює війт, відкриває двері, одягає капелюха й кудись поспішає, — з парцеляції землі українцям не продаємо». Тепер розумієш, Долино? Українцям землі не продаємо. З цього виходить, що поляк є кращим. А що хіба я не є польським громадянином?

Долинові, селяни з діда прадіда, походили з Калинової. Є таке село неподалік Жешува, у мальовничих лісових просторах Диновського Підгір’я. Не були з найбідніших. Ян з Антоніною відразу після шлюбу ненайгірший дім у Калиновій збудували. Землі, правда, забагато не мали, але для них і для двох дітей хліба ніколи не бракувало. Що їх на Поділля з рідних місць погнало?

Ян Долина, коли в думках сам про це запитував — незмінно відповідав: «Земля! І то яка! Чорнозем. Більше її там буде, ніж у Калиновій. Про дітей, коли виростуть, треба думати!» Долина не міг забути враження, коли вперше тут саме, під Ворволинцями, нахилився й узяв у жменю подільської землі. Було саме парко, після короткої весняної зливи. Земля була тепла, волога, жирна й чорна, мов сажа! А пахла росою й корінням. Ця допіру буде родити!

З невеселими думками волікся Ян Долина за саньми. А на цих санях, заледве у двох мішках, швиденько й будь-як зібране ціле добро його селянського життя. «Земля, земля!» Тося держить на колінах чотирирічного Тадека. Старший син, десятирічний Сташек, спотикаючись у глибокому снігу, витривало марширує біля батька. Коли виїжджали на Поділля, то саме Сташек з цілої сім’ї справді радів; уперше в житті мав їхати поїздом! А крім того, ще десь там на далекому й таємничому Поділлі дозрівають величезні, подібні до дині, — кавуни, м’якоть мають червону, а смачнішими є від найсмачнішого яблука! І ще є там виноград, якого до цього часу ніколи не куштував і не дуже навіть міг собі його уявити. Отже, чому нібито мав журитися цим виїздом? Разом із мамою й татом їдуть, не кажучи вже про те, як йому хлопці заздрили на той виїзд. Лише Трота було йому жаль; задушилося псище, нізащо не хотіло йти за возом на ланцюгу, не хотіло відійти від своєї Калиновської буди... Мама розплакалася і визнала смерть вірного собаки за злий знак. Зрештою мама найбільше за цей виїзд на Поділля переживала. Плакала і прощалася з усіма, немов назавжди.

Долинка, Тося — так її у Калиновій кликали, була жінкою рідкої вроди. Смугляста, рум’янощока, кароока, висока і по-дівочому струнка, не підходила до нелегкої, селянської безперервної тяжкої праці. Мала в собі щось, що явно відрізняло її від калиновських ровесниць; любила поводитися по-міському, а увесь навколишній світ цікавив її без решти. А може, саме ця жадібна цікавість до світу й людей спричинилася, що Тося остаточно погодилася вирушити сім’єю з Калинової на Поділля?

Долинові, мешкаючи в колонії, біля самої заліщицької траси, важко пережили вибух вересневої війни. А за вхід росіян мало не заплатили життям. Натовпи втікачів з глибини країни перевалилися крізь їхній дім, з яких більшість, перед самим приходом совітів, встигла втекти через Заліщики до Румунії.

Долинові також були якийсь крок від рішення, щоб тікати у Румунію. А власне кажучи, то навіть вже зважилися. Майно, яке вдалося, упакували, коні були запряжені до воза. Тося з дітьми вже сиділа у возі. Долина віжки держав у руці, ногу спер об колесо, щоб на віз заскочити... але не встрибнув. Не зрушили. Не втекли до Румунії, бо саме у цей момент у стайні заревла корова. Ян Долина рішуче зістрибнув з колеса і... без слова почав випрягати коней. Селянину з діда-прадіда не містилося в голові, що можна корову-годувальницю залишити на поталу долі.

Діялося це все в суботу після обіду, а в неділю підвечір, у Ворволинецькій Колонії, з боку Товстого заявилася перша розвідка совітських кавалеристів. А вже в понеділок вранці Яна Долину і двох польських пілотів, поранених у сутичці з українськими диверсантами, — інший совітський патруль, на цей раз піший, ввів до акаційного приліску недалеко від Якубівки — на розстріл.

З Тадеком на руках, зі Сташеком при боці бігла за чоловіком повна відчаю Долинка. Не встигли солдати розстріляти їх. Коли вели засуджених по заліщицькому шосе — над’їхала легкова автомашина, яку охороняли солдати на двох вантажівках. З них висів якийсь совітський командир в оточенні цілого почту. Долинка кинулася перед ним на коліна. Сташекову потилицю пригнула до землі. Офіцер, старший ставний пан, з безліччю червоних зигзагів на рукавах, наказав їй встати, а командиру конвою доповісти, про що йдеться.

— Нехай пані не плаче. Червона Армія нікого не скривдить. Візьміть дітей та повертайте додому. Чоловік ваш також вільний.

Поранених льотчиків совіти забрали на вантажівку. Сказали, що це солдати і беруть їх у неволю.

У Колонії не було спокою ані вдень, ані вночі. Заліщицьким шосе тяглися колони совітських танків, табуни кавалерії й таборів, незчисленні батальйони піхотинців у довгих до землі сірих шинелях. Удень в небі дзенькали ескадрильї літаків, які літали низько, немов на показ. Ще кілька разів за Яном Долиною приходили солдатські патрулі, погрожували розстрілом, жадали видачі зброї та польських офіцерів, про переховування яких його безнастанно підозрювали. Пару днів після входу совітів на Колонії почалася густа стрілянина. Окопані вздовж заліщицького шосе червоноармійці вогнем кулеметів обстрілювали польську вкриту лісом височину, де перебувало кількадесят оточених польських солдатів. Поляки час від часу відповідали вогнем. Кулі, які схрещувалися, свистали в Долинів у дворику. Лопнула шибка у вікні. Почав палитися стіг зі збіжжям.

— Тосю, бери дітей і тікай! — голос Долини не терпів заперечення.

— Куди? Як щось має статися, то хай вже разом...

— Нема ані хвилини часу! Тікай ущелинами до Червоного Яру. Не журись про мене... Дітей рятуй, себе... Я до вас приєднаюсь, добро треба доглядати.

Виштовхнув її з дітьми до зарослої бур’яном канави. Повзла, заслоняла Тадека власним тілом, тягла Сташека за руку. Боялася куль, що свистіли над їхніми головами, дрижала від думки, що станеться, якщо помітять, допадуть до них. Що там діється з Янеком, чи його ще живого побачить. Коли наступного дня Ян Долина щасливо добрався до Червоного Яру і знайшов сім’ю у пані Висоцької, воронячо-чорне волосся його дружини було припорошене густою сивиною.

Залізнична станція, а точніше зупинка у Ворволинцях, розташована на залізничній лінії Заліщики — Чортків — Тернопіль, мала лише одну вантажну вітку. Глуха занепала невеличка станція, на якій навіть не всі пасажирські поїзди затримувалися. Зупинка була на безлюдді, з одного боку Якубівка, з другого — Ворволинці. А крім того, обростали її густі акаційово-черешневі проліски. Можливо, тому НКВС вибрав цю зупинку під один з пунктів етапної лютневої вивозки навколишніх поляків. Завозили сюди людей з Устечка, Якубівки, Тараского, Каролівки, Бересток, Ухринівців, Харламівців, Хінківців і Ворволинців.

Перед півднем сніжна завірюха полегшала. З-за пернатих низьких хмар час від часу виглядало почервоніле сонце. Мороз не уступав. Біля ворволинецької вітки стояло кілька десятків вагонів, таких, якими зазвичай перевозили худобу. Станцію оточував кордон червоноармійців, не враховуючи спеціальних міліцейських постів, розташованих на доїзних дорогах. Їх завданням було запобігати втечам депортованих і не допускати до збіговиська навколишнього населення. Штаб операції «вивезення» на час завантаження розмістився у невеликому будинку на станції. Сніговиця спричинилася, що колони саней з виселеними приїжджали на станцію із запізненням. З кожною хвилиною зростав пануючий тут хаос. Столочені на малій засніженій площі десятки завантажених клуночками саней, коней та людей створювали важке до впорядкування місце. У небо бив людський гомін, плач наляканих і промерзлих дітей, лементування жінок і прокляття чоловіків.

Досвід комісара Леонова при таких переселеннях дав знати про себе. Бачучи, що діється на привокзальній площі, комісар затримав конвой з Червоного Яру перед станцією. Тут наказав перевірити реєстри конвойованих, щоб після прибуття на станцію передати їх, розрахуватися зі штабом. Енкаведисти проходили від саней до саней і згідно з реєстром перевіряли особу по особі. Незабаром також викрили відсутність молодого Калиновського. Бракувало також Томаша Яворського, статечного господаря. Його дружина і трійко малих дітей були на місці в конвої. Що сталося з Калиновським і Яворським, куди поділися, про те ані їхні сім’ї, ані місцеві міліціонери, не кажучи вже про візників, — не вміли нічого конкретного сказати. «Втекли, сволочі!» Леонов діяв швидко і нещадно, здаючи собі справу з турбот, які впадуть на нього, якщо з’явиться в штабі з неповним реєстром виселенців. Після короткої наради з місцевими міліціонерами вислав два кінні патрулі: один дорогою назад до Червоного Яру, другий до Ворволинців, до хати Оксани Олійник. Цей останній слід підказав комісарові візник, молодий Тарас Балабан, сусід Олійників, завзятий суперник Янека Калиновського. Розлючений Леонов приступив до допиту сімей. Почав від Яворської, виснаженої хворобою, третируваної життям туберкульозниці.

— Як мені не скажеш, де твій чоловік, то сина тобі заберемо! — говорячи це, Леонов підняв вгору бороду вирослого понад свій вік, п’ятнадцятирічного Владека, що дивився на нього з-під лоба. — І ти також, сину, не знаєш, що з твоїм батьком сталося?

— Не знаю! — відбуркнув хлопець.

— Не знаємо, пане, не знаємо. Ісусе святий, щоб йому тільки чогось злого не сталося! Йшов увесь час за саньми...

Яворська, зі впалими неприродно зачервонілими щоками, з великими палаючими очима, не закінчила, раптово і сухо закашлялась, витираючи кінцем хустки краплі крові у кінчиках потрісканих губ.

Томаша Яворського вважали в Червоному Яру відлюдком, навіть диваком. До найбагатіших також не належав. А бували і такі роки, як хоча б відразу після одруження, коли діти, одне за одним, почали з’являтися на цей світ. А до того дружина на туберкульоз запала, коли не мали, що в рот вкласти. Маломовний, замкнутий у собі, з почуттям власної гідності — не тільки не пожалівся нікому, але й допомоги не просив. Часом лише якась милосердна сусідка за його спиною пожалкувала Ядвігу, допомагаючи їй ріскою молока для дітей. Землі мав небагато, дім поганий, обхід вітром підшитий. До Червоного Яру прийшов з-під Копичинців на сезон, шукати роботи. Потім одружився тут. Ядвіга жила в Червоному Яру зі старою матір’ю, яка незабаром після їх шлюбу померла. Якщо сусіди чогось Томашу заздрили, то прямо надлюдській працьовитості. Рік за роком, крок за кроком, той приблуда з-під Копичинців ставав самостійним господарем. Власними руками впорядкував садибу, яка розпадалася, купив пару поросят, породисту корову. На цій своїй парі моргів урожаї мав добрі і, на подив сусідів, взявся за годівлю свиней. І за ці підсвинки саме Томаш Яворський купив собі першого коня! Від тої пори став незалежним від сусідів, закінчилося ходіння на відробіток. Мабуть, то тоді закохався в коней! Ніхто з Червоного Яру не мав від нього гарніших і більш подбаних коней. На війну не пішов, але військо мобілізувало у нього Гнідого: гарного, витривалого п’ятилітка, здатного і під сідло, і під плуга. Зі сльозами в очах переболів цю втрату: війна! Залишилася йому Маленька. Кобила золотисто-гніда, з білими бабками і білою зірочкою на лобі. «Вйо, Маленька, Вйо!» Томаш не пригадував собі, щоб колись хоч один раз вдарив її віжками по спині. Вистачило що цмокнув: «Вйо, Маленька, вйо!», а та жили з себе з працьовитості й слухняності випорювала. Маленька тепер була високожеребною і будь-який день, будь-яку годину мала ожеребитися...

Коли почалося вивезення, енкаведисти застали Томаша в стайні. Наглядав там від пару ночей, щоб, борони Боже, з Маленькою якогось лиха не сталося. Не дуже розумів, чого від нього хотять, чим перед кимось завинив, куди ніби має збиратися? Але нічого не вдієш, отже почав пакувати в мішки, що вважав у подорожі за найважливіше, найпотрібніше для сім’ї. Не просив, не благав ні про що, тільки ще раз, немов не вірячи власним вухам, запитав комісара Леонова, який здався йому найважливішим:

— А що з моїм хазяйством? Що з худобою? Кобила моя, пане, має ожеребитись, кожну хвилину повинна...

Леонов подивився на Яворського, як на божевільного, а потім закричав:

— Про дітей, чоловіче, краще подумай, а не про кобилу! Про перину для них не забудь, жратви в дорогу не забудь. А той мені тут верзе про якусь кобилу! Не журись, твоєю кобилою радянська влада також займеться! І поспіши краще, дурню якийсь, бо сани на морозі чекають!

Ні про що вже більше Томаш нікого не питав. У завзятій мовчанці збирав, що йому під руку впало, але його думки були безпорадними. Як це? Усе, що його, цю хату, це ліжко, ту святу картину на стіні, цю упряж, хомути і недоуздки латунню вибиті, що їх недавно власними руками задіяв, корови, свині, пшеницю в коморі, кукурудзу, до посіву підготовлену, він, хазяїн, має це на призволяще залишити? До того ще Маленька кожну мить може ожеребитися. В голові йому гуділо, мов у млині, самого себе вже не чув, нікого не розумів, людей мов не впізнавав, щораз більше втрачав порозуміння з навколишнім світом.

Мали вже їхати; Грицько Тукан, знайомий українець з Ворволинців, тріпонув коня поводом. Томаш, замість за саньми, рішуче попрямував до стайні.

— А ти куди, чоловіче? Повертай до саней, радянської влади не слухаєш? Вже й так згаяли через тебе стільки часу. Рухайся, рухайся, ціла колона чекає. Що за людина, нічого, тільки якась кобила голову йому задурила, — казився зі злості Леонов.

— Ідіть, тату, йдіть, бо вони...— Владек просив батька, до якого прямував червоноармієць з гвинтівкою. Томаш послухався сина. Але якщо ще щось у цей момент спостеріг, то тільки відхилені, бухаючі парою двері до стайні, якщо щось чув, то тихе, неспокійне іржання Маленької. А може, йому лише так здавалося?

Даремно комісар Леонов мучив і лякав Яворських. Бо справді ніхто з них не помітив, у який момент забракувало батька. Навіть Владек, який протягом довгого часу не залишав його ні на крок. Потім зашаленіла така заметіль, що майже стало темно; то тут, то там переверталися сани, рвались посторонки, западали в кучугури коні. Люди бігали, збирали порозкидані клуночки, промерзлі діти допомагали.

А Томаш Яворський повертав до Червоного Яру. Байдужий до всього, продирався крізь сніговицю, тонув по пояс у непроторованому снігу. Отямився, протверезився від замислення, коли помітив перші проходи між плотами на хуторі. Інстинктом загнаного звіра намагався уникнути пастки. Прокрадався в бік дому, визирав людей. Покинуті садиби, порозкидане в безладді домашнє устаткування, відхилені двері до хат, повідкривані стайні. В Бєганського вив собака, прив’язаний біля буди. Від Даниловичів з хліва вислизнула якась скулена фігура. У мішку поквікувало порося. З хати Ільницького лунали шум, гамір, співи. Томаш зачаївся за самим плотом, бо якраз хтось вийшов звідти на ґанок. Розхристаний, у розіп’ятому кожусі, українській міліціонер Іванко Смирний, хитаючись від самогонного угару, справляв потребу й підспівував:

До власної садиби Томаш прокрався з боку глибокого яру. Виглянув з-за рогу стодоли, хвилину розглядав метелицю, нікого не бачив і не чув. На вхідних дверях до своєї хати помітив чужий висячий замок. Міцний. Отуманений, втомлений, мимоволі присів навпочіпки на сходах. Завірюха била йому в обличчя гострим, морозним снігом. Думки знов не хотіли його слухати і не давалися розумно порозмірковувати. Що тут робить, навіщо сюди прийшов, чому так сидить на цьому холоді? Собака! Бурек, втішений видом хазяїна, радісно скавчав і присів, замітав хвостом біля буди. Томаш устав. У дровітні сокиру вирвав з пенька і розрізав ланцюга. Наляканий Бурек відстрибнув убік, але відразу ж після цього припав хазяїнові до чобіт. Томаш відкинув сокиру й увійшов до стайні. Став на порозі і заки освоївся з півтемрявою, почув тихе ржання Маленької. Пізнала його! І немов хотіла хазяїнові похвалитися. Лошатко! Маленьке, ще не цілком висохле після ожереблення, хиталося на тремтячих ногах, смішно помахувало хвостом і завзято сосало материнське вим’я. Яворський став на одне коліно, гладив довірливу морду Маленької, провів долонею по мокрому, теплому хребті жеребця.

— Також лошичка, також. Гніда, гніда!

Маленька стригла вухами і косила очними білками в бік хазяїна. Знову легко заіржала. Томаш встав, ніжно поплескав її по шиї.

— Не бійся, нічого йому не зроблю. Не бійся, не бійся. Зараз тебе напою, фуражу підкину.

Протер пекучі очі й сягнув по відро. Зачерпнув води з бочки, яка стояла під сходами. Маленька пила жадібно й багато. Фураж мав під рукою: кукурудзяний корм, змішаний з буряками. Насипав щедро у жолоб. Два оберемки сіна з конюшини за драбинку заклав. Хвилину постояв, подивився: Маленька, косячи очима на хазяїна, хрупала фураж, лошичка увесь час тормосила матір за вим’я. Можливо, Томаш на цей вид навіть усміхнувся. Потім двері до стайні примкнув на внутрішній крючок. Підняв сокиру з-під порога, зважував, приміряв держак до руки, але за хвилю відкинув її. Бурек стеріг біля драбини і вірно не відривав очей від пана. Томаш, немов собі щось пригадав, ще коровам конюшини за драбину поклав. Лише для кувікаючих поросят не мав приготованого корму: картоплю треба було б тільки пекти. Отже насипав їм отрубів, скільки мав у стайні під рукою. Знов довшу хвилину стояв як окам’янілий. Потім уповільненим рухом зняв посторонок з крючка, важко зіп’явся на щаблях підставленої до засторонка драбини, закріпив мотуз на балці, петлю заклав на шию і стрибнув. Маленька голосно заржала, Бурек підібрав хвіст і завив...

Мешканців Червоного Яру вантажили у вагони пізньою пообідньою порою. Протягом цілого дня тримали їх на морозі, не дозволяли відійти від саней хоча б на крок. Чекаючи на завантаження на морозі й сніговищі, люди почали щораз ясніше здавати собі справу з похмурої долі, яка їх чекає.

На станції у Ворволинцях почали скупчуватися українці з навколишніх сіл. Комісарові стало легше, бо молодий Калиновський сам зголосився до транспорту і хоч не признался, де був і що робив, у комісара реєстр збігався, і того йому вистачало. Особливо, що його посланці повернули з Червоного Яру й доповіли про шибеничну смерть Томаша Яворського. Так! Головне, що підрахунок комісарові сходився!

Люди з Червоного Яру завантажувалися у транспорт останні. Майже всі вагони були вже зайняті. До двох ще вільних понапихали людей, скільки тільки вдалося.

Ні ладу, ні складу, підгонювані викриками конвоїрів — видиралися до вагонів, подавали собі з рук до рук хворих, старих і дітей. Своє небагате добро: клуночки, мішки, чемодани вкидали будь-як і будь-куди. А солдати підганяли:

— Бистрей, бистрей! Давай, давай!

— У цьому вагоні нема вже куди пальця встромити!

— Як з худобою якоюсь з нами поводяться!

— Мішок, мішок! І тюк з перинами, ось там лежить!

— Марисю, дитино, куди ти ділася?

— Циня! Циня! Циняяя!

— Бронеку, допоможи там бабуні!

— Господи, ще до нас нових набивають!

— Адже ми тут всі подушимося!

— Нічего, нічего. Всьо уладіться. Давай, давай! Бистреє! Места много. Давай, давай!

Енкаведисти підганяли, упихали повільних, вкидали до вагонів останні клунки. Густий кордон червоноармійців насилу тримав у безпечній відстані від транспорту купку українок, які перегукувалися з від’їжджаючими. Кучери також не дуже знали, як поводитися. Одні підривали коней батогом і галопом, якнайшвидше від’їжджали, аби тільки подалі від цього всього. Інші все стояли, немов на щось чи на когось чекали. Деякі знімали баранячі шапки і м’яли їх у руках, немов перед церквою.

Комісар Леонов, знервований, наказав прогнати візників, відсунути налягаючий натовп.

— Закривай вагони! — крикнув.

Скрегіт, свист примерзлих дверей. І грюкіт! Грюкіт! Ще міцна скоба із зовні, щоб ті у вагоні не могли їх відсунути.

— Готово!

— Закрито!

— Всьо! — підсумував свою вдалу дію комісар Леонов.

Вагони закриті. Дзенькання, яке поволі доходило з їх середини, подібне до голосу бджіл, які рояться у вулику, почало затихати. Чути було лише посапуючий парою, готовий до дороги локомотив. Червоне сонце схилялося до заходу. Раптовна тиша настала на маленькій, загубленій у снігах подільській станції Ворволинці. Свист локомотива. Один, другий. І тоді лише почалося. В якому вагоні? Невідомо. Факт, що після раптової тиші гукнув спів і котився від вагону до вагону, поки не охопив увесь транспорт:

Локомотив засвистів, бухнула пара, колеса буксували, крутилися на місці, але через якусь хвилину транспорт із засланцями рушив.

3

оїзд набирав швидкості. Колеса ритмічно підстрибують на зчепах рейок: так-так, так-так! Локомотив важко пихтить під гору. Посвистує на роз’їздах, уповільнює перед семафорами. Поволі затихають, вигасають набожні пісні, сповнені жалю, віри й надії. А коли затихли, не було серед засланців такого, який би цієї миті не думав про одне: куди їх везуть, яка доля їх чекає?

У вагоні нема нар. Стіни, підлога й дах. Високо під дахом два малі віконця, тепер наглухо іззовні закриті. Засунуті, зачинені двері. Вантажний вагон, пристосований до перевезення ящиків з товарами, мішків зі збіжжям, мукою, цукром. Або худоби. Темно.

Посвистування промерзлих дверей. Тріск зовнішнього засуву. З білості снігу, з ясності червоного призахідного сонця — та раптова вагонна тіснота і темрява! Дотепер вільні люди, що виросли від сповитку з природою, землею, сонцем, вітром, повітрям й водою, з хвилини зачинення на засув у темному товарному вагоні відчули себе як звірі в клітці.

Перемерзлі протягом дня, таяли поволі в теплі власних тіл і подихів. Примиренність, піддавання себе долі, сила сонного безладдя охоплювали їхні душі й тіло. Тут, де зараз стоїш, повалитися і спати, спати, спати! Нічого не знати, нічого не чути, впасти в сонне забуття і звільнитися хоча б на хвилину від цього раптового кошмару.

Люди кликали одне одного, розглядалися за кусочком вільного місця, де б можна вимостити якесь лігво для плачучих дітей. Шукали десь задітих клунків з їжею і постіллю. Світили сірниками. Часом блискав на хвилину кишеньковий ліхтарик, ще рідше свічка, яку хтось передбачливий забрав з дому.

Природа має свої права. Дорослі ще не позбулися сорому, деякі навіть запитати не наважувалися, отже терпіли до межі витривалості. Діти голосно просили вивести їх за потребою. В кутку вагона люди знайшли спеціально для цієї мети пристосований отвір у підлозі. Не закритий. Для всіх на виду — малий отвір у підлозі вагона. Вкритий інеєм, тягнучий морозним протягом...

Ніч. Задуха у вагонах густішає з кожною хвилиною; сохнуть баранячі шапки, кожухи, перини, онучі, смердить потом, калом і сечею. Щасливі, хто приспав. Більшість дрімає у зачаділому напівсні. А є й такі, які з натовпом думок не можуть справитись, до яких сон не приходить. Неспокійна нічна тиша. Хтось там крикне крізь сон, заплаче дитина, сухий кашель когось мучить.

Юрія Даниловича сон оминав. З приплющеними повіками сидів опертий о стіну вагона і бився з думками. Мав бажання на цигарку, але боявся поворушитись, щоб не розбудити дружину, яка заснула притулена до нього. Синок спав у її обіймах, насичений материнськими грудьми. Поряд дрімала решта сім’ї. Юрій думав про них усіх з великою чутливістю і, що найдивніше, був у цей момент майже щасливим: «Що буде, то буде, але найважливіше, що ми всі є разом». Не хотів навіть думати, що сталось би, якби так Наталки з синком разом не пустили. Що має бути, то буде — найважливіше, що ми всі разом. Найважливіше, найважливіше...

Куди нас везуть? Понапихали людей, як худобу. В таких умовах далеко не заїдемо. А може, з німцями домовилися і у центральну Польщу нас транспортом довезуть? Дурниця! Леонов чітко читав: «Пєрєсєлеєни в другую область Советского Союза!» Отже, везуть нас у Росію! У Росію, у Росію... У Сибір? Це не була б першина для поляків... За царя дідусь Теофіль був у Сибіру, наручниками дзвенів у шахті, де добували золото. На царя дідусь нарікав, але тамтешніх людей, сибіряків, завжди хвалив.

Коли Юрій потрапив до совітської неволі під Львовом, комісари обіцювали їм, що всіх рядових і всіх унтер-офіцерів позвільняють, додому їм повернутися дозволять. А замість цього до таких самих скотських вагонів їх під усиленим конвоєм вштовхнули і в дорогу! Також на схід їх везли. У Дубні Юрію вдалось втекти з совітської неволі, а тепер знов у ній опинився, та ще й з цілою сім’єю... Сьогодні знов його везуть... Від мобілізації протягом усього того нещасного воєнного часу про Наталку журився найбільше. Вагітною залишилася. Сварки в її домі, впертість батька, який дочці не хотів дозволити вийти заміж за ляха. Війна! «Ґудзика від плаща не дамо нікому!» А потім той страшний хаос, бойня під німецькими бомбами, те постійне відступання і безнадійний, хоч і геройський опір війська. В кінець застигла, добила соладтів вістка про вхід у Польшу радянських військ. Стройові командири, найчастіше без зв’язку і залишені самі на себе, не дуже знали, як перед лицем цієї нової навали поводитись. Ставити опір, боротися? Не до всіх дійшов незрозумілий наказ маршала Сміглого: «З советами не воюємо». Юрія навіть рана так не боліла, коли осколок німецької шрапнелі роздер йому плече, як та хвилина, коли під Львовом здавалися росіянам, мусили віддати зброю і йшли в неволю. Здавалися слухняні наказам своїх командирів, а не тим пропагандистським листівкам, якими з літаків з червоними зірками засипували їх совіти:

Сміялися з цієї провокації, проклинали погано, двоповерхово:

— Навіть по-польськи не навчилися, сукини сини!

— Обманюють, аж їм з морди куриться.

— Затвердий папір, щоб ним сраку підперти!

— Гарна мені допомога.

— Ніж у спину!

— А своїм порядком, то ті наші пани сенатори гарно нас виховали.

— Науправлялися. На поталу долі нас залишили.

— Сраку в пута і у Румунію.

— Мосьціцький там буцімто з якимось посланням до народу звернувся.

— Нехай мене поцілує...

— А Ридз де зараз? «Ґудзика не дамо»...

Багато солдатів плакало з безсилої люті й жалю, кидаючи зброю, оточені радянськими танками. Росіяни відлучили офіцерів від самого початку, ставлячись до них особливо суворо.

«Жодна людина не поріже собі пальця, якщо цього там, вгорі, Всемогутній не вирішив». Йосель Біалер кивав головою і більше в цих кивках було сумніву ніж віри. Йому також не вдалося заснути. Думав собі про все, так як йому у заклубоченій нещастям голові пригадувалося. А що не про все думалось йому найкраще, то що вдієш, адже це також не від нього залежить. Є причина, то й результат мусить бути. Може, праві побожні євреї, що Всезнаючий — то дуже добрий бухгалтер і людські рахунки завжди йому там на горі погоджуються? Але щоб знов для кожного єврея таку точну Книгу Життя вести? Адже це не магазинчик змішаних товарів, щоб усіх боржників собі хімічним олівцем записати для пам’яті! А втім, щоб Він тільки таких, як я, жидів мав до записання! Що я знов такого зробив, щоб мені це за гріх вважати? Або ця ж моя Рахеля? Або той малий мені це за гріх вважати? Або ця ж моя Рахеля? Або той малий мій Герш? Або навіть така моя Циня? Така, бо вона є іншою, ця моя Циня, вчена! Рахеля журиться, що з неї виросте. А що ніби має вирости? Вчиться добре, а як вивчиться, то ще змудріє. Як вивчиться... Про що ти зараз думаєш, про що ти говориш, Поселю? Ти спочатку, Йоселю, обміркуй. Адже ж ти навіть не знаєш, куди тебе везуть. Не знаєш, що з тобою буде!

Не було в околиці кращих склярів від Біалерів! Не було! Вітражі в синагозі ставили? Ставили! А в костьолі в Товстому хто ставив? Біалери! А в Чорткові? Навіть у Трембовлі. Ну й що, що то в костьолі. «Бог є один! Пан є нашим Богом». Заробіток? Який там ще заробіток! Що там у тих селянських хатинах або в євреїв у містечку є великого до засклення? А в такому Товстому? Ну, мабуть, перед святом Кучки, як ті хулігани євреям вікна повибивали. Але краще, щоб цього не робили. Ну й ще перед самою війною, коли колоністи почали приїжджати, нові доми собі будували. О, тоді — то так! Доми будували гарніші від міських, під черепицею, з великими вікнами. А деякі колоністи то навіть у стайні склили собі вікна більші від тих, що є в сільських хатах. Такий, наприклад, Долина. Ну й що той Долина має тепер від цього нового дому, від цих великих вікон? Насамперед з Колонії перед українцями мусив тікати до Червоного Яру, а тепер також їде з Йосеком у цьому ж самому вагоні. Є гої, які не люблять євреїв. Є євреї, які гоїв за ніщо мають. Але є також гої, які не любляться з гоями. А євреї з євреями хіба так вже любляться? Українці не люблять поляків, поляки не люблять українців, а всі вони враз не люблять євреїв. Всі? Не всі. Щось у тому є? Росіяни також не дуже люблять євреїв. А чи не розповідали то старі євреї, як це під час першої світової війни руські козаки погроми євреям влаштовували, ґвалтували єврейських жінок, а старочернечим бороди й пейси обривали? Чому так на цьому світі діється? «Усі євреї мають запевнену участь у вічному житті, бо є паростком, мною прищепленим»,— сказав Пан. А він знає, що говорить! Лише що мені з цього, коли тут виривають мені бороду. Тепер. А ті німці? Що ті німці зробили зі своїми євреями, коли ще навіть тої війни світові не змайстрували? А що роблять зараз? Синагоги руйнують, богобоязливих євреїв переслідують, убивають. «Людина сьогодні є, завтра її нема»... Рахеля вертиться, спати не може, мабуть, знов про Циню питатиме.

— Йоселю? Не спиш? Де та наша ледаща донька ділася? Снилось мені, страшно...

— Заспокійся, жінко, цить! Тихо, до тебе говорю, бо хто тобі тут тепер допоможе? А Циня, не бійся, не загине.

— Як ти можеш так говорити? Невже добрий батько може так говорити, коли його дитини з ним нема?

— А що я знов говорю таке погане? Говорив тобі Герш, бачив власними очима, як Циня в інший вагон сідала. Бачив!

— Але ж там молодий Калиновський їде!

— Ну їде! А чому має не їхати? Їде молодий Калиновський, Циня їде, ми їдемо. Ти подивись, жінко, скільки людей їде.

— І це каже єврейський батько! І це говорить єврейський батько про свою єдину дочку? Як ти можеш! Як ти можеш так негарно думати про свою доньку, що вона там самісінька з тим молодим Калиновським їде! Так мені страшно снилося. Ой, ой...

Як ніколи дотепер, турботливо вкрив дружину баранячою ковдрою, бо йому стало її шкода. Знав, що Рахеля тепер тихенько плаче, про Циню журиться. А хіба він про дочку не журиться? Чи він про них усіх не журиться? І про Рахелю, і про Терша, і про Циню. Хіба за останню копійку не послав своєї доньки в гімназію? Не найняв їй кімнати в Заліщиках, у добрій єврейській сім’ї. У цих самих Заліщиках, куди сам пан маршал Пілсудський з’їжджав на аеропорт, над Дністром в шезлонгу відпочивати. Циня не могла бачити маршала, бо помер, заки вона до тих Заліщиків вчитися поїхала, але він, Йосек, пана маршала на власні очі бачив! Їхав собі маршал Пілсудський через ті Заліщики в такому гарному відкритому авто. Поліція відганяла людей, бо пхалися один через одного, щоб пана маршала оглядати. Йосек також ледве прикладом від поліцейського не дістав: «Де ти, паршивцю, пхаєшся, де!» Паршивцю! Навіть не «єврею», тільки відразу «паршивцю»! А Йосек хотів тільки зблизька подивитися на пана маршала. О як то жаль, що Циня не могла тоді бачити пана маршала: гарно виглядав з тими вусами, з такою блискучою шаблею, що на неї спирався. Йосек часто про ту заліщицьку гімназію дочку розпитував:

— А чого мудрого тебе там вчать?

— Усього, тату, — Циня заплітала коси перед дзеркалом, поправляла білий викладаний комірець на гранатовій матроській блузці.

— А що ти будеш вміти?

— Тату! Тільки як закінчу гімназію, після іспитів, як здам наукові дослідження, то лише тоді буду щось уміти.

— Лише після наукових досліджень? А скільки це грошей коштуватиме? І де це буде? Може ще, наприклад, у Львові або навіть у Кракові?

— А може у самій Варшаві? Ой, тату, потім будемо журитися. Ну то я лечу! Скажи мамі, що я пішла до Товстого, до Ганки Розенблат, — і поцілувала батька в бородату щоку.

Ой, Циню, Циню... А та Ганка Розенблат то скоріше називалася Янек Калиновський. Йоселя то не журило так дуже, хлопець був чемний і також в гімназії вчений. Тільки Рахеля часами зітхала, що той гой — то молодий Калиновський.

— Так якби не було для неї добрих єврейських кавалерів! Такий, наприклад, Куба Ліпшиц, син адвоката! Або такий син доктора Камінеса, на ім’я Мойше... Чи то не могли б бути добрі колеги для нашої Цині? Ну, Йоселю, чому нічого не говориш? Чи тебе наша донька не інтересує? Чи ти, Йосеку...

— Рахеля! Жінко! Адже Циня то ще дитина! Сама знаєш. Що мені тут говорити, що?

— То ти собі думаєш, що я не знаю, що наша донька є ще дитиною? Як ти погано думаєш про власну дочку!

— Жінко! Дай мені святий спокій, я вже собі краще нічого не думаю...

«Такою вона є ця моя Рахеля, що любить собі багато поговорити. А навіть посваритися любить. А тепер, наприклад, вдає, що вона собі спить, а я добре знаю, що вона плаче. Журиться. А невже вона не має чого журитися? Мали щось, не мають нічого. Куди їх везуть? А може, не дай Боже, німцям їх віддадуть? Усе в силі Всемогутнього! Тільки що Він може мати проти такої бідної єврейської сім’ї, як наша, щоб аж таке нещастя на неї спроваджувати? Ну що Він може мати? Що? О Всемогутній! Якщо наша Книга Життя є там у Тебе нагорі справді ведена, то ти краще припильнуй, щоб жодного шахрайства в ній не було... І щоб ті наші терпіння були там точно записані... Слухай, Ізраїлю! Пан є нашим Богом! Пан є один»...

У протилежному куті вагона вмирала Яворська. Непритомна моталася у гарячці, несвідома, де є і що з нею діється. Чоловіка кликала. Діточки не вміли матері ні в чому допомогти. Наймолодша Маруся, тихенько поплакувала. Адась, небагато від неї старший, також плаксиво потягував носом. На Владеку, найстаршому, трималося все. Мама непритомна, татка нема... Думали з мамою, що татко там де є, між саньми, селянам допомагає. Але де там! Коли сніговиця зупинилася, коли стали перед станцією і росіяни з міліціонерами почали перевіряти людей — татка ніде не було. Мама так цим усім рознервувалася, так зажурилася, що знов той страшний кашель вхопив її, і почала плювати кров’ю. Владек знав, що мама хвора на туберкульоз, а коли починає плювати кров’ю, то найкраще холодне їй допомагає. Вхопив пригорщу чистого снігу і на хвилину якось допомогло. До вагона вштовхнули їх останніми, бо увесь час була у відчаю і нізащо без татка не хотіла їхати.

— Дальше, дальше, сідай, жінко, не перешкоджай! А чоловіка тобі знайдемо. В нас люди не гинуть! Дожене вас, дожене!

У вагоні люди маму втішали.

— Не журись, Ядвіго, що це Томаш, дитина чи що? Сама бачила, який розгардіяш був при тому завантаженні. Напевно в останню хвилину до іншого вагону стрибнув. Напевно встрибнув. Зупинимося на якійсь станції, то пересяде до вас.

Маму знов той страшний кашель вхопив і знов кров їй пішла. Крові було щораз більше. Владек не міг знайти жодної ганчірки, і тільки Долинка дала йому рушник, який відразу ж просяк кров’ю. Мама просила пити, але ж нічого до пиття не було, бо звідки люди в вагоні могли мати щось до пиття? Владек нашкрябав у жменю трішки інею біля дверей, нічого не допомогло. Потім це все заспокоїлося і мама навіть немов заснула. Молодші дітлахи трохи марудили, бо хотіли їсти. Ну то Гонорка Ільницька дала всім по шматку хліба з ковбасою. Мама дихала важко, але увесь час спала. Владек кріпився, як міг, хоч і його щохвилини брав сон. Темрява у вагоні немов дещо порідшала, посіріла. Поїзд увесь час їхав. Владек спочатку подумав, що певно очі в нього звикли до темряви, а це світло. Від розісланий холодний дрож пройняв його спину. Навколо густо стовплені, порозділювані клуночками лежали або сиділи люди. Майже всі спали або дрімали напівсонні, що з мамою? Мамо! Яворська лежала горілиць і ненатурально широко відкритими очима дивилася у стелю вагона. Владек доторкнувся до льодяного лоба, підняв застиглу нездатну до руху материнську долоню.

— Мамо! Мамо! Маамооо!...

Гонорка Ільницька відтягнула Владека від матері. Вона також примкнула Яворській повіки, на обличчя померлої накинула хустинку.

А поїзд усе мчав у зимову далечінь, безпристрасно вистукуючи своє так, так-так, так. Не було жодного способу, щоб його затримати. Не допомогли голосні зови, не допомагало биття в стіни вагона; ніхто їх не чув. А може, не хотів чути? Спроби відсунути залізні заслони маленьких віконець під стелею також їм не вдавалися. Люди були на межі розпачу, коли поїзд почав уповільнювати рух і нарешті зупинився. Не мали уявлення, де стоять: на станції чи під семафором. Знов одним великим голосом гукали, били, чим могли, в стіну вагона. Притихли, коли назовні почули голоси:

— Тихо, там! Тихо! А то стрелять будем! Что там у вас?

Почали гукати, кричати, один через другого:

— Відчиніть! Відчиніть!

— Людина померла!

— Подушимося тут!

— Жінка померла в нашому вагоні!

— Води! Води нам дайте!

— Діти води просять.

— Трупа маємо в вагоні!..

— Заспокойтеся там! Хай один говорить, бо зрозуміти важко. Що ви хочете?

Данилович пізнав по голосу комісара Леонова. Звідки він тут, подумав. Але відповів:

— Вночі жінка померла. Трупа маємо в вагоні, пане комісаре.

Леонов також його впізнав.

— То ти, Даниловичу?

— Я, пане комісаре.

— То слухай мене уважно, а те, що тобі скажу,— поясни людям. Не відкриємо дверей, підготовте того небіжчика до винесення. А хто це помер?

— Яворська померла, з Червоного Яру.

— Яворська, говориш... Трупа зараз же заберемо... Повідом заздалегідь людей, щоб мені не сміли з вагона вилазити, бо солдати стрілятимуть. Ти зрозумів?

— Зрозумів.

У відсунуті раптово двері вагона разом із морозним, чистим повітрям ударила по очах ясність сонячного дня. Конвоїри широким півколом оточили вагон. Транспорт стояв на далекій вітці якоїсь великої станції. У віддалі диміли комини, видно було кам’яниці великого міста. «Мабуть, Тернопіль»,— здалося Даниловичу. Не помилився. На пару полотен далі, з боку, стояв вантажний поїзд, біля якого крутилося кількох залізничників.

Загорнуті в ковдру останки Яворської подали конвоїрам.

— А що з дітьми? — запитав Данилович.

— Нічего... На місці вирішимо.

Навіть кількох кроків солдати, які несли Яворську, не встигли відійти, як з вагона вискочив Владек і підбіг до них. За ним скотився на полотно залізниці малий Адась. За Адасьом, щоб його рятувати, небагато думаючи, вискочила Гонорка Ільницька. А за нею вискакували інші, один по одному. Одні бігли до Яворської, інші намагалися назбирати хоч крихту снігу, інші присідали біля вагона за своєю потребою.

— Куда? Куда? — Леонов і солдати намагалися загородити людям дорогу і загнати їх назад до вагона.

Ситуація ставала щораз небезпечнішою для конвою, бо раптом ожили, дотепер мовчазні, сусідні вагони. В одній хвилині — від кінцевого вагону аж по локомотив — чути було добивання до дверей, розпачливі крики і кликання. Люди домагалися повітря й води. Леонов кілька разів стріляв у повітря і підганяв до більш енергійних дій. Від голови транспорту постійно надходила допомога.

— Всідати до вагона! Всідати! Бистреє! Давай, давай!

— А що з дітьми? — кричала до Леонова доведена до відчаю Гонорка.

— Забирайте їх назад до вагона! До вагона! Но вже, вже!

— Куди ті сироти самі поїдуть? Матір треба похоронити...

— Всідай, Гонорко! Адася мені подай!

Заки захлопнули двері, Данилович встиг ще помітити, що кілька польських залізничників наблизилися до транспорту і зупинилися за декілька кроків від останків Яворської. Отже, крикнув щосили.

— Ядвіга Яворська звати її! Яворська!

Двері вагона засунуто з такою силою, що відбилися на мить, заки знов повернули на своє місце. За хвилину поїзд рушив. І лише тоді помітили, що у вагоні нема Владека Яворського. Втік? Залишився при матері? З цілої сім’ї Яворських залишилися в вагоні п’ятирічний Адась і наймолодша Маруся.

Люди довго не могли заспокоїтись. Найбільш звинувачувала себе Гонорка, що зайнята маленькими — Владека не доглянула. Баби не переставали лементувати:

— Мати вмерла, батько десь заподівся, а тепер ще той найстарший загинув. Що ті бідні сироти тепер робитимуть?

— Сироти! Сироти! А чи мало нещасних випадків навколо? Перестали б розпускати плітки! — знервувалася Гонорка.— Краще якась би з вас хоч ковток чаю, води або чогось для пиття їм знайшла.

Пізньою післяобідньою порою поїзд знову зупинився. Назовні було тихо. Не чути було таких характерних станційних звуків.

— Мабуть, десь у полі або під семафором стоїмо...

— Давайте почнемо бити в стіни, може, нас хоч у бік випустять. Адже тут людина навіть висратися добре не може..

— Тихо, тихо! Чуєте? Щось якби сусідній вагон відкривали.

— Тихо! Йдуть у наш бік.

Брязнув засув. Відсунули двері. Конвоїр об’явив:

— Хто хоче, може вийти з вагона за своєю потребою. Але тільки на кілька хвилин! І не пробувати тікати, бо стріляємо без попередження! Ясно? Ну давай, давай! Бистреє вихаді, бистреє!

Поїзд стояв на роз’їзді невеличкої станції, в чистому полі. Конвоїри відкривали враз тільки по два вагони. Вільно було відійти лише кілька кроків від вагона; усі разом на один бік. Конвоїри не випускали нікого за густий кордон. Єдиним способом на відособлення було взаємне прислонювання або соромливе закриття очей... Не було води. Збирали сніг. Люди пробували заговорювати з конвоїрами:

— Куди нас везете?

— Ані води, ані їжі...

— Задушимося у цій тісноті.

— Дітей хоча б пожалійте! Дітей...

Конвоїри, молоді солдати, мовчали. Старший конвою, професіональний унтер-офіцер, видно був у доброму настрої, бо часом відповідав:

— Куди вас веземо? Як приїдете, то дізнаєтесь. Невдовзі будете мати те, що потрібне. І воду, і чай, і тепло — всьо будет! В нас нічого не бракує. А тепер сідати у вагони, бо інші на свою чергу чекають. Ну, давай, давай! Бистреє, бистреє...

Транспорт рушив, їхали далі. Ділилися догадками, спостереженнями, кріпились взаємно надією, обмінювалися звістками, почутими від людей з сусіднього вагона. Найсумнішу встиг переказати Даниловичу Янек Куриляк з Якубовки, який ще на станції в Ворволинцях дізнався від знайомого українського міліціонера, що Томаш Яворський повернувся до Червоного Яру й у стайні повісився.

4

іч. Транспорт стоїть. З відгомонів маневруючих поїздів, посвистуючих, ревучих паровозів можна здогадатися, що це якась велика станція. Напхані у вагони люди, зачаділі браком повітря й смородом, ціпеніють у важкому півсні. Хто не може спати, той примикає повіки, щоб хоч трішки відгородитись від похмурої дійсності.

Сташека Долину з напівсонного заціпеніння вирвало довге, жахливо голосне й хрипле ревіння. Що це? Хлопець чогось такого ніколи до цього часу не чув. Що це може бути? Ревіння повторилося. Сташек здогадався, що так потворно ревуть на цій незнаній станції російські паровози.

Світанок. Транспорт продовжує стояти. У вагонах людське нещастя починає оживати. Немовлята, а цих було декілька, поплакували — було їм мокро й голодно. Маленькі, які вже вміли назвати маму й тата, просили, щоб вивести їх на сторону, хотіли їсти й пити.

У вагоні набито майже півсотні людей. У вагоні не було води. У вагоні не було грубки. У вагоні не було світла. У вагоні не можна було відкрити вікна. У вагоні були наглухо зачинені на засув двері. У вагоні були лише чотири голі стіни, дах і підлога. У вагоні була тільки одна діра в підлозі діаметром літрової посудини, без ширми, яка була клозетом. Так було в цілому транспорті, який вирушив зі станції Ворволинці в Заліщицькому повіті.

Ранок. Транспорт далі стоїть. Гамір у вагоні негайно тихне, коли люди орієнтуються, що назовні щось починає відбуватися. Байдуже, що усе людей ув’язнених; у вагонах обходить, бо це все їх також може стосуватися. Вони є безвольними і залежать від тих там, назовні вагона. Всі замінюються у слух, спільно здогадуються і пошепки пояснюють:

— Йдуть у нашу сторону!

— Розмовляють по-російськи?

— Що, що говорять?

— Тихооо!

— З собаками, мабуть...

— Мороз, певно, сніг рипить...

— Тихо! Стали...

Назовні голос, який чують вже всі. І хоч говорить по-російськи, розуміють.

— З цього вагона почнемо?

— Давай, відчиняй двері.

Чують грюкіт відкиданої скоби, скрип, хряскіт відсуваних дверей. Але це ще не в їх вагоні.

Здогадуються, що то у вагоні, що стоїть поблизу них, мабуть, на протилежнім полотні залізниці.

— Список готов?

— У меня.

— Конвой?

— В порядке!

— Тогда давай, одкривай двєр!

Данилович розпізнав голос комісара Леонова. Засув відсунутий. Це в їхньому вагоні. Люди відскочили від дверей; краще вдавати, що це їх ніщо не стосується. Ще далі відкинула їх морозна хвиля повітря і світлість дня, які вдерлися до вагона разом з тріском дверей, відсунутих на всю ширину.

На протилежних полотнах стояв транспорт вантажних вагонів, тільки те, що дещо більших. Вагони були радянські з ширшим розставленням осі. Залізничні полотна широкі — російські. Паровози також були більші — російські, з червоними зірками на лобах. То вони так незвичайно для польського вуха ревіли. Вагони, хоч вантажні, але дещо пристосовані до перевезення людей на далекі відстані, у вагоні були двоповерхові дерев’яні нари. У вагоні, на самій середині, була залізна піч — буржуйка. У вагоні під самою стелею були два невеликі віконця, іззовні наглухо зачинені на засув залізною віконницею. У вагоні не було електричного світла. Але був газовий світильник. У вагоні була лише одна діра в підлозі, діаметром літрової посуди, без ширми, яка використовувалась як клозет.

Так було у кожному з п’ятдесяти вагонів транспорту, який стояв на протилежному залізничному полотні.

Люди тремтіли від холоду й чекали мовчки. Комісар Леонов ледве вдерся до середини. Відразу ж за ним зграбно встрибнув молодший від нього вищий, одягнений в білий кожушок, у військових валянках, вродливий брюнет. Також офіцер. Даниловичу здавалося, що Леонов декілька разів зиркнув у його бік. Той новий у білому кожушку дивився на всіх без великої заінтересованості, сягнув до радянської рапортівки й витягнув реєстр. Таку саму карту Леонов витяг з кишені.

— Отже так, громадяни переселенці. Отже так... Слухайте уважно, бо часу на повторювання не буде. Це ваш новий начальник транспорту. — Тут показав на цього нового в кожушку.— Як то у нас кажуть: «Цар, Бог і воїнській начальнік!»

Тому в кожушку не здригнувся на обличчі ані один м’яз. На відміну від Леонова, видно, не мав бажання жартувати. Переглядав реєстр. Леонов закінчив суворим, владним тоном:

— Отже так, громадяни переселенці: прочитані збирають усі свої речі й переносяться до того вагона напроти.

Якась жінка не витримала, а відразу за нею й інші. Тиша, яка тривала до цього часу, змінилася наростаючим гармидером.

— А куди ж це ще нас повезете?

— Ми думали, що то вже кінець тої нашої муки.

— Без води!

— Без їжі!

— Гірше, ніж свині, бо навіть за своєю потребою вийти не можна.

— Над діточками змилуйтесь...

Новий комендант транспорту рішуче вступив у свої права. На його кивок двоє солдатів з гвинтівками підскочило до входу. Брязкнули затвори гвинтівок.

— Мовчати! Молчать, граждане пєрєсєлєнци! Тут не базар. Виконуємо доручення радянської влади, і жодному опору потурати не будемо.

Замовкли, тільки якась дитина, хоч і заспокоювана матір’ю, голосно похлипувала.

— А тепер прочитані з реєстру переходять до того вагона. Швидко, без балаканини і без запитань. Про все, про що ви повинні знати, будете в свій час повідомлені. І попереджую. При кожній спробі непідпорядкування конвою, при кожній спробі втечі солдати мають наказ стріляти без попередження! Ясно?

Комісар Леонов читав прізвище, ім’я, ім’я батька. Новий комендант на своїй карті відмічав прочитаних.

Прочитані мусили негайно переносити речі до нового вагона.

— Давай, давай! Бистреє, бистреє!

— Але, пане коменданте, чемодана мені не вистачає...

— Нічего, бистреє, пересаджуйтесь. А чемодан потім знайдемо. В Радянському Союзі, так як у природі,— нічого не гине.

Леонов читав. Новий перевіряв. Солдати допомагали переноситись з вагона до вагона старим і дітям. Східців до вагонів не було, входи вкриті інеєм, високо. А люди, як люди — спочатку хвилювалися через те, що їх пересаджують і повезуть дальше, тепер знов почали непокоїтися, прочитані в першу чергу кращі місця в новому вагоні позаймають. Леонов читав: Ніський, Вжосек, Журек, Зелєк, Шайна, Груба, Долина, Біалер, Земняк, Куриляк, Ільницький...

Флорек Ільницький тягнув до виходу якийсь мішок. Гонорка проштовхувалася з кінця вагона з Марусею Яворською на руках. Адась тримався за її спідницю. Ільницького пропустили без питання. Гонорку затримав той новий.

— Ви Ільницька Гонората?

— Ну, я...

— А дитина чия?

— Моя, а що?

— Ваша? А тут у списку нема ваших дітей. Ільницьких тут тільки двоє. Ільницький Флоріан, то ваш чоловік. І ви, Ільницька Гонората. А дітей тут нема. Чия то дитина? А той малий чий?

Гонорка не думала уступати:

— Це мої. Це Адась, а це Маруся. Тепер це мої, сироти маленькі.

— Сироти? — дочув Леонов. — Чиї сироти?

— Буцімто пан комісар не знає! Після Яворських то сироти. Я взяла їх під опіку, ну й тепер вони мої.

Гонорка обкутала Марусю від холоду, Адася міцніше взяла заруку.

— Ну то що, можу вже йти, бо мені діти на цьому протязі простудяться?

Новий стримав її жестом руки, нахилився до Леонова і протягом хвилини щось пошепки радилися. Гонорці сльози засклили очі. Маруся тихенько поплакувала. Адась у куцій курточці трусився від холоду. Жінки, бачучи, на що заноситься, знов не витримали і заступилися за Гонорку. Щораз голосніше, щораз більш рішуче.

— Адже Гонорка то їх родичка!

— Тітка навіть...

— Родичка має право до них.

— Вона їм, як рідна матір...

Комісари закінчили радитись і щось там записували. Новий наблизився до Гонорки.

— Люди кажуть, що ви їх родичка? Це правда?

— Правда, пане комісаре, правда! — баби кричали одна через другу.

— Тихо, громадяни! Громадянку Ільницьку запитую, а не вас. Хто ви для цих дітей будете?

— Ну...тітка! Небіжчиця Ядвіга, їх мати, а це...

— Ну харашо, харашо, хай буде тітка! У вас все такіє тітки,— то вже стосувалося Леонова. А потім знов до Ільницької. І до всіх людей у вагоні: — Громадянко Ільницька, тимчасово доручаємо вам опіку над цими дітьми. Можете пересідати до іншого вагона разом з ними.

— Пане комісаре, хай Господь Бог...

З тієї радості Гонорка хотіла поцілувати його в руку. Новий, збентежений, відступив.

Спостерігаючи турботи Гонорки, Юрій Данилович усвідомив собі раптом, що і його сім’ю може зустріти це ж саме. Адже навіть тепер можуть відділити від нього дружину й синочка! Немає документів стосовно одруження з Наталкою, немає свідоцтва про народження сина. Якщо Леонов не включив їх у список? Що робити? Що тут зробити? Увесь жах і вся надія на комісара Леонова. І Юрій ризикнув.

— Бистреє, Висоцька, бистреє!

Висоцька не могла порадити собі з багажем і непослушними хлопчаками. Леонов повернувся за нею в глибину вагону. Новий розмовляв із солдатами конвою. Цей момент був найвідповіднішим, і Данилович опинився біля Леонова.

— Пане комісаре, я хотів подякувати за дружину й синочка.

Говорив це пошепки, а одночасно його срібний кишеньковий годинник з ланцюжком вислизнув до кишені комісара.

Леонов, застигнутий зненацька, глянув з-під лоба на Юрія, засовуючи руку в кишеню. Але відразу її витягнув і, немов нічого не сталося, почав знов покваплювати Висоцьку.

— Ну как, Висоцка? Довго там ще?

На момент лише повернув голову до Даниловича і всичав крізь зуби:

— Ну ти, Данилович... й... твою...

Вечір. Новий транспорт ще стоїть. Протягом цілого дня тривало перевантаження засланців з польських вагонів до російських. Люди вже знають, що перевантажувальна станція називається Шепетівка. Недалеко від польського кордону, але вже за нею, в Росії! Так саме говорять: у Росії. Не говорять: Радянський Союз, лише Совєтський Союз, а для скорочення: Совіти. Совіти, совітський, Росія, російський. Для людей з транспорту Шепетівка перед війною була вже у Совітах, у Росії.

— Схоже на те, що нас уже з Польщі вивезли?

— Ну. Так виглядає.

— Де таке видане, щоб поляків з власної країни вивозити?

— А хіба колись, за царя, не вивозили?

— До школи не ходив?

— Про Сибір не чув?

— Знов роздряпали нам Польщу. З одного боку німці, а росіяни з другого...

— Нема вже нашої Польщі, то хто тепер заступиться за таких бідолах, як ми?

— Як це нема Польщі? З Польщею, брате, є як з тим лісом: «Не було нас — був ліс, не буде нас — буде ліс».

— Дай, Боже, дай, Боже!..

Шепетівка. Сніг рясний, морозний іней не могли скрити вбогої колишньої гидоти. Видно її було навколо. Навіть на станції. На небагато здалися густо понавішувані, будь-де і будь-як, червоні транспаранти й прапори. І численні портрети Йосипа Сталіна. Ленін появлявся рідше. А ще рідше два бородачі: Маркс і Енгельс, про яких люди з транспорту мало що знали.

На станції протягом цілого дня ревіли маневруючі паровози. Ревіли також маршовою музикою велетенські станційні гучномовці.

У Шепетівці нарешті людям з транспорту дозволено набрати води. По двоє, троє з вагона, нав’ючені відрами, банками, горщиками, що в кого було, — приведені конвоєм під залізничний насос — брали воду. Вода! Незважаючи на мороз, деякі відразу насичували спрагу, вмивали руки й обличчя. Біля насоса була єдина можливість зустрітися з людьми з інших вагонів, про щось запитати, щось почути, поділитися новинами. Декому пощастило навіть обмінятися кількома реченнями із залізничниками, які крутилися по станції. Нові конвоїри, переважно молоді солдати з призову, головне росіяни, не вміли української мови, не кажучи вже про польську. Від самого початку були згідно з регламентом суворі, особливо в присутності начальників. Легко було помітити, що бояться їх, як вогню. Взаємного довір’я один до одного не мали. На одне зважали завзято, щоб тільки, борони Боже, конвойований не втік. При кожному виході з вагона і при кожнім поверненні говорили без запинки найсуворішим голосом необхідну їм формулу:

— Увага! В разі спроби втечі — стріляємо без попередження!

А кожний запопадливіший конвоїр додавав:

— Під час дороги — крок ліворуч, крок праворуч — стріляю без попередження! Ясно? Тогда марш!

Але навіть найбільш суворий, найстаранніший у виконанні службових обов’язків конвой при такій юрбі всього помітити і допильнувати не був у змозі.

Місцеві залізничники, росіяни і українці, також не знали, яка станція є призначеною ворволинецькому транспортові. Але оскільки їх перевантажено на широкі полотна, то, відомо, що повезуть углиб Росії. Тільки куди?

— Таких транспортів, як ваш, ще в Шепетівці не було. Жінки, діти! А за що вас везуть?

— Щоб ми це знали! Забрали з хати й везуть.

— А командири говорять, що ви польські пани, буржуї, поміщики, бунтуєтесь проти радянської влади.

— Ми поміщики, буржуї? Щось мені здається, чоловіче, що мої штани мають на сраці більше латок, ніж твої.

— Ні, таких транспортів, як ваш, то ми в Шепетівці доти не бачили... Звичайно, ще до зими на такі самі транспорти вантажено польськіх офіцерів, що тугу неволі сиділи. Чимало, чимало їх було. Казарм не вистачало, то тих ваших офіцерів навіть по школах держали. Але то справді були панове! Мундири елегантні, гарні чоботи з халявами... В одного то я навіть годинника собі купив. А куди їх звідсіль повезли, також не знаємо.

Російські вагони були значно більші, обширніші. А що найважливіше — мали нари! Двоповерхові, збиті з дошок. Перші сварки почалися в транспорті про місце на нарах. Найкращі були наверху, біля самої стіни. Гірші внизу, особливо при дверях. Найгірші близько клоачної труби. Нічого не вдієш, хто перший, той кращий, і люди з цим правилом погодились. Але незважаючи на це зробили два винятки: для матерів з дітьми при грудях. Для Наталки Даниловичевої і колоністки Ганки Зелькової місця на верхніх нарах знайшлися.

Найважливіше, що були нари!

Найважливіше, що було трішки води!

Найважливіше, що могли в грубці розпалити вогонь!

Найважливіше, що в темряві карбідний ліхтар, свічку або поліно можна було засвітити!

Поділили нари. Потім ділили воду. Мало її було на стільки людей, але хоч чаю могли всі напитися. Адже ж від пару днів не милися. Сварки сварками, але й в цьому випадку жінки дружним хором признали, що немовлят купати належить. Отже, виділено молодим мамам додатковий горщичок води. Їм також поступилися першістю, щоб собі цю воду в грубці зігріли. Але вже про наступну чергу поставлення горщичка згоди завеликої не було. Сварилися, де зібрати багажі, бо кожен хотів мати їх близько від себе, кому скільки місця належить на нарах, хто з ким хотів би бути в сусідстві.

Ніч, транспорт — все стоїть. Назовні шум проїжджаючих поряд поїздів, порикування російських паровозів. У вагоні люди якось повкладалися, місця для себе знайшли, сплять. Але не всі. У проході поміж нарами жевріє розпалена до червоного кольору грубка. Цілюще тепло розпливається кругами по вагону. Не скрізь доходить, але завжди до грубки можна підійти, витягнути долоні і хоч на мить огрітися. У відкритих дверцятах грубки переливаються, миготять золотисто-червоні смуги полум’я. Вогонь! Дає тепло і притягає, мов магніт.

Навколо грубки зібралися чоловіки. Коптять подільський тютюн-самосійку і неголосно, щоб не розбудити сплячих, говорять, говорять.

— Ну й якось помаленьку всі повкладалися, — Мантерис порився в грубці, порухав іскри і тріскою припалив закурок. — Ще трохи, а в отих вагонах мабуть ми б подушилися. Тут також не дуже просторо, але все-таки...

— То я вам, мужчини, скажу, що з тим просторо чи не просторо, це таке, як то було з одним євреєм, що мав сварливу дружину і купу дітей, рабином і козою... — Біалер грів закостенілі руки і розповідав їм цей анекдот. Пореготали хвилину.

— То не примірюючи, з тим твоїм єврейом і козою було те, що тепер є з нами; радіємо, як дурні, що вагон маємо більший.

— Тільки шкода, що нема такого рабина, щоб нам у цьому нещастю щось мудрого порадив.

— Хай йому біс, ви, євреї, то все вмієте якось собі пояснити.

— І скрізь вам добре.

— Ну так! Ти такий, Йосеку, ніби мудрий, то чому дав себе вивезти? Не міг своєчасно у тих твоїх єврейських комісарів у Товстому або навіть в Заліщиках поради пошукати? Напевно допомогли б тобі, як це єврей — єврею.

— А бо то може неправда? Як тільки совіти до нас увійшли, то хто їх у Товстому вітав? Тільки євреї й українці!

— Я там нікого не вітав,— захищався Йосек,— ні при Польщі, ні при Совітах. Бог дав жити, то собі жив. Бог дозволить жити, буду собі жити. Все в руках Найвищого!.. Нехай кожен сам за себе відповідає. А почуте не можна порівняти з баченим! Чи ти мене, Мантерисе, бачив, щоб я когось у тому Товстому вітав. Ну?

— Має рацію! Що то, мужики, не знаєте Йоська? Йому так до комісарів, як мені до княгині Любомирської! Євреї, євреї! А що це, може, не було у Товстому таких поляків, які також совітів вітали?

— Кого маєш на думці? Дереня?

— А хоч би і його! А Домбровський то ніби не вітав? Навіть промову на ринку виголошував.

— Засрані діди й комуністи! А чи мало то той Дерень перед війною насидівся в поліції? За комунізм його тягали.

— Комуністи чи не комуністи, але поляки і все! То як це ворогів, що на Польщу напали, вітати?

— Але й так червоні банти гівно їм допомогли! Ось обидва тепер їдуть, як ті кролики, у цьому ж самому транспорті, що й ми.

— Неможливо! То їх також забрали?

— Особисто у Шепетівці я розмовляв з Деренем, отак як тепер з вами.

— Так-то часом у житті буває. Мужчини, а пам’ятаєте ту Балікову німецьку вівчарку?

— Лютий як чорт, ледве мені колись штанів не пошарпав.

— Вишколений! Кароль його від поліцейських у Товстому купив.

— Ну то тепер собі подумайте, що той собачка від самих Ворволинеців летів за нашим поїздом аж до Тернополя! Там, де ми небіжчицю Яворську залишили.

— Не розповідай!

— Бігме, що так було... Знайшов Кароля, вив, гавкав перед вагоном, а якийсь долбаний боец застрелив його...

— Вірний собачка.

— Як то собака. Адже так говорять: «вірний, як собака...

— А ви чули, що дідусь Калиновський померли?

— Світи, Пане, над його душею!... Як, коли?

— Ясен Калиновський біля насоса мені говорив... Відразу другої ночі, коли ми з Ворволинців вирушили, то як дідусь заснули, так вже й не проснулися.

— За бабусею пішли.

— І так, як нашу Яворську, винесли дідуся Калиновського з вагона і десь там на снігу залишили.

— Без ксьондза, без християнського поховання...

— Бабуня Калиновська, Яворський, Яворська, дідусь Калиновський, з малим Владеком також невідомо, що діється.

— Заледве пару днів минуло, а вже стільки наших з Червоного Яру ми загубили.

5

ві доби минуло від останньої стоянки. Люди, зачинені в вагонах, не бачили світу Господнього, бракувало їм води, палива, не кажучи вже про шматок хліба чи теплу їжу. Транспорт, якщо навіть зупинявся, то найчастіше вночі, на віддаленій вітці. На кожній довшій, особливо нічній стоянці засланців будили галаслива біганина по даху і биття молотками в підлогу знизу вагонів. То конвой перевіряв у такий спосіб, чи засланці не підготовлюють собі можливості виходу з вагона, втечі з транспорту. Везли їх по-злодійськи, скритно, всякими способами ізолюючи від місцевого населення. Протягом перших тижнів подорожі це було особливо очевидним і тяжким.

Транспорт затримали на довше лише в Києві. Стояв на східному боці Дніпра, на великій станції в Дарниці. За кожним разом, коли брязкав засув у вагоні і скрипіли примерзлі двері, люди не знали, що їх чекає і чого сподіватися. І далі не мали поняття, де має бути межа їх мандрівки, куди їх везуть і що їх там, у тому невідомому, чекає. Поїзд ставав, двері скрипіли, люди чекали в напруженні: а може то саме тепер, вже? Тим часом двері відкривалися і конвой досвідчено сповіщав:

— Трі человека, два вєдра і мєшок! Будемо вантажити продукти. Бистро, давай, бистро, бистро!...

Паливо, майже завжди промерзлий вугляний пил, вантажили окремо. Тоді вказівка конвоїрів звучала коротше:

— Два человека за угльом! Бистро, Бистро! Давай, давай...

І за кожним разом падала ота трафаретна осторога:

— Вніманіє! В разі спроби втечі — конвой стріляє без попередження!

У Дарниці розпочалася перевірка списку присутності. До вагона видерся помічник коменданта, повнолиций, коротконогий пузанчик. Розпорядився, щоб усі, включно з немовлятами, перемістилися в один бік вагона.

— Перевіряти будемо, чи ви не загубилися,— зажартував.

Наказав солдатові перешукати залишену частину вагона.

Солдат заглядав, де міг, і не знайшов нікого.

— Харашо! — втішився старшина.— А тепер прочитані проходять назад на своє місце.

Старшина читав, відмічав на карті, солдат рахував. Нікого не бракувало. Нікого чужого також не знайшов.

— Пане! — атакували його жінки.— Води хоч би нам дайте! Над діточками змилуйтесь! Як довго ще будемо так мучитись? Куди нас везете?..

— Тихо, баби, тихо! Всьо будет! Тільки спокійно, тільки спокійно!

— «Все буде, все»... Нічого, тільки обіцяєте, а ми тут невдовзі виздихаємо і будете мати спокій!

— Спокійно, баби, панове громадяни! Як говорю, що все буде, то буде. А то ніби для чого я список перевіряв? Треба знати, скільки хліба, скільки порцій супу вам виділити.

— Вугля не маємо!

— Ну бачите! Усе треба точно порахувати. Радянська влада любить порядок. То не так, як там було у вас, у тій панській Польщі... А коменданта вагона маєте?

— Якого знов коменданта?

— А ніби навіщо нам якийсь комендант?

— Ну бачите! Кричите, але не є приготовлені. Коменданта навіть не маєте! А комендант вагона, колишні панове, а сьогодні громадяни, вам потрібен для того, щоб хтось за порядок у тому вашому колективі був відповідальним! Ось, щоб наприклад у зв’язку зі сказаним, комендант кожен раз людей за харчами або ж по паливо назначив, щоб вам порцію справедливо розділив... Ясно? Ну, то замість кричати, спочатку виберіть собі коменданта, а той нехай виділить пару людей, бо невдовзі будемо провіант отримувати! Нема чого так хвилюватися.

Задоволений собою, старшина вискочив з вагона. Двері засунули, скоба запала на своє місце.

Комендантом вагона без великих суперечок схвальними вигуками висунули Даниловича. Хотів чи ні, не випадало людям відмовити.

— А якщо вже така ваша воля, то мусите мене слухати, бо не маю наміру з кожним окремо гризтися. Дітвора також, бо пояса не пожалкую.

— А звичайно, бо також розплигалися, як жеребці на луці.

— Тепер підготуємо собі відра, мішки, що там хто має придатне, щоб мали під рукою, як вас викличуть. Може, справді нам щось нарешті дадуть.

До провіанту назначив Зелька, Малиновського й себе. Хотів розпізнати за першим разом процедуру одержування харчів, а при нагоді розглянутися по світі. За паливом і водою назначив Корчинського, вчителя з Товстого, Бронека Шушкевича і молодого Шайну.

Кароль Корчинський добігав сороківки. Віку не було по ньому видно: худорлявий, спортивної фігури, середнього зросту. У Товстому немало років навчав польської мови та історії. До війни був завідуючим школи. На війну призваний не був; інвалід, поранений у двадцятому році на польсько-більшовицькій війні. Холостяк. Разом із ним на заслання їхала мати, стара, сивенька і тихесенька пані, яка нікому не заважала.

Спочатку викликали по вугілля і воду. Ранок був сонячний, морозний. Гостре повітря затикало легені, яким брак було кисню. Корчинський глибоко зітхнув, протер залиті сльозами очі й, освоївшись з ясністю дня, з цікавістю розглянувся навколо. Удалині видно було велике місто на височині, обривистий береговий схил, а на ньому серед вкритих інеєм дерев у парку поблискували на сонці золотисто-зелені, характерні церковні куполи. Корчинський не мав сумніву, що як далеко зір досягне, бачить високий берег Дніпра й місто Київ.

Вугілля й води їм не жаліли. Шушкевич згинався під метровим мішком. Корчинський з Шайною несли великий казан і два відерця води. Транспорт стояв на далекій, безлюдній залізничній вітці. Місцевих не було видно. Навіть залізничники, звичайно рухливі й цікаві, не показувалися. У вугільному складі, біля водопроводу і по дорозі зустрічалися тільки з людьми з інших вагонів. Конвоїри старанно доглядали, щоб їм хто не втік, зате в розмовах не перешкоджали.

Цей же конвой повів Даниловича, Зелька і Малиновського по провіант. Данилович розглядався за знайомими. Зелєк не втрачав надії, що при цій нагоді йому вдасться роздобути крихту молока для донечки, бо її мати з кожним днем втрачала корм і немовля меркнуло на очах. Малиновський журився, чи їм хоча б на цей провіант посудин вистачить.

— За царя, Святий Пане, москалі, чого як чого, але їжі, Святий Пане, то нам не жаліли.

Малиновський під час першої війни — австрійський солдат Франца Йосифа — потрапив у російську неволю і любив про це при будь-якій нагоді розповідати.

Харчі видавали в бараку, неподалік віадука. Легко було зорієнтуватися, що не один транспорт уже тут постачався. Кухня була організована по-військовому і солдати в ній куховарили. Спочатку видали їм хліб, по півкілограма на особу. Хліб житній, печений на жерстяних, прямокутних невеличких листах. У наступному віконці відмірювали їм два відерця густої пшоняної крупи, приправленої риб’ячим жиром.

— Це вже всьо? — здивувався Малиновський. І при нагоді спробував заговорити по-російські.

— Всьо, дідусю, всьо! — усміхнувся шеф кухні, наглядаючий за поварами вусатий старшина.— Належить по два відерка на вагон. Норма, дідусю, норма.

Зелєк попросив старшину:

— Пане, дайте мені трохи молока. Для донечки, немовлятко ще, біля грудей. Хоч трішечки, з півгорщичка...

— Таке мале ребьонко має,— своєю безпорадною російською пробував допомагати йому Малиновський.

Старшина не дуже їх розумів, второпав лише, коли Зелєк витягнув з кишені й показав йому маленьку пляшечку на молоко:— А молока хочеш? А звідки я тобі тут візьму молока? — старшина безпорадно розвів руки.

— Дєник дам, часи,— Зелєк благав зі сльозами в очах.

Конвоїр, який доти мовчав, відштовхнув його від віконця.

— Ну, хватіт! Беріться за посуду і пішли. Бистреє, давай бистреє.

Справедливо, без більшого вередування і сварок, поділили ті скромні харчі. Хліб порізали на порції, кашу відміряли півлітровим горщичком. Куштували більш ніж їли, бо цікаві були цієї першої, чужої страви. Запивали кислий хліб водою. Хто мав трохи цукру, солодив, інший задовольнявся щіпкою солі. Почався другий тиждень подорожі, закінчувалися рештки домашньої їжі. Найчастіше то були куски солоного, копченого сала, крихти засохлого сиру, рештки згірклого масла у глиняному глечику. Хто з них мав час і голову на те, щоб на дорогу як слід забезпечитись? Брали люди хап-лап, що їм саме під руку потрапило. А зрештою, хто з них міг передбачити, що везтимуть їх так довго.

Їжа їжею, але людей у вагоні найбільше цікавило, що там назовні діється, що бачили, про що довідалися ті, які ходили по забезпечення. Отже один через другого розповідали. І хоч новин принесли чимало, однак серед них все ще не було тієї найважливішої, на яку люди від першої хвилини виселення очікували: куди й навіщо їх везуть?

Мовчав з цього приводу недоступний комендант транспорту. Мовчали солдати-конвоїри, яким, ясно, заборонено всяких позаслужбових контактів із засланцями, та й які, напевно, самі про кінцеву станцію не були повідомлені. Найбільш говіркий з охорони, помічник коменданта, «пузанчик», як його люди встигли охрестити, збував їх запитання жартами.

Нічого певного не могли сказати звичайно добре поінформовані залізничники, з якими час від часу вдавалось обмінятися парою речень.

Людям у зачиненому транспорті, який мчав у невідоме, надалі залишалися тільки домисли й плітки.

— Одне тільки є певним, що сьогодні ми стояли в Києві, на східному березі Дніпра. А з цього можна зробити висновок, що увесь час везуть нас на схід.

— Далеко це від наших сторін буде?

— Ой, далеко вже, далеко.

— На схід везуть нас... А що там на тім сході може бути, пане Корчинський? Що нас там може чекати?

— На сході? Мої дорогі, схід Росії є величезний!.. Степи, великі ріки, гори, ліси, навіть моря... На сході Росії є також Сибір.

Корчинський замовк, бо налякався самого себе, що в поганий час висловив цю зловісну для поляків назву: Сибір! Отже швидко додав, щоб людей не позбавити надії, не тривожити до кінця:

— Але, мої дорогі, до тої Росії то ще страшенно далеко. Ми є на Україні. Може, нас саме десь тут висадять? Землі тут родючі, майже такі, як у нас, на Поділлі, можемо на ріллі придатися.

— Це правда, на чому, як на чому, але на землі то працювати вміємо.

— І по-українські балакаємо, як по-своєму.

— Можемо в них трохи попрацювати, чому ні... а дасть Бог, коли наша Польща повернеться, то й ми назад, на своє додому.

Задумались, замовкли на хвилю, з тієї тиші вирвав їх Бронек Шушкевич.

— А чули новину: Ясек Калиновський утік.

— Як це втік? Адже ще в Тернополі я з ним розмовляв!

— Куди, коли?

— А хто тобі це говорив?

— А біля вугілля ми зустріли людей з їхнього вагону. Станіш Болєк там був, старий Ридз і Янек Майка. Пан начальник Корчинський адже також це чув. А втік на тій станції, що нас там до руських вагонів перевантажували. Ну, у тій... Шпетівці, чи як. Лише сьогодні вранці, як прийшли перевіряти ті списки, то викрили, що Яська у вагоні нема. Буцімто за кару той новий комендант старого Калиновського під зброєю забрав з вагону і кудись повів, допит якийсь.

— Ясек безупинно погрожував, що все одно втече. Такий вже був, від малого не боявся нічого й нікого. А впертий! Цікаво тільки, куди втік? Сім’ї немає...

— Куди? А до тієї своєї Оксани, для прикладу.

— До тої чорнявки з Ворволинців?

— Чоловіче, адже він за нею світа не бачив.

Ніч. Втулена у злиденну постіль на твердих нарах Циня безголосно плакала. Треба було її бачити, коли почула про втечу Янека Калиновського. Зі зміненим обличчям, непомітно відсторонилася з-поміж людей і зашилась у своєму куті. Янек утік! Втік з любові до Оксани. Знала це, відчувала дівочою інтуїцією. Зрештою він сам не приховував від Цині того кохання. На станції у Ворволинцях Циня спеціально всіла до того самого вагона, до якого завантажено сім’ю Калиновських. Хотіла бути разом з Янеком, а це жадання було сильнішим за все. То була їх одна єдина спільна ніч. Серед людського нещастя, в темряві забитого до безміру вагона, вони були тільки самі з собою. У ту одну єдину ніч. Присіли навпочіпки в куточку. Янек отулив Циню своєю курткою. Звірявся їй довго. Плакав на її плечі з любові до тої, до Оксани. Циня ніжно гладила його по щоках і також плакала з любові до нього. А потім не пам’ятала навіть, як то сталося, цілувалися і пестилися усю ніч. А коли транспорт врешті затримався і Циня пересідала до свого вагона, Янек погладив її на прощання по волосах, ніжно поцілував:

— Целінко, не гнівайся на мене, прошу. Дуже, дуже тебе люблю. Ти для мене, як сестра, а може, навіть більше. Але Оксана... І знаєш, я їм з цього транспорту втечу. Не видержу. Мушу!

Ну й дотримав слова, втік. Яську, Яську єдиний...

6

ранспорт прямував на схід. Україна залишилась позаду, почалися незмірні степові рівнини центральної Росії. Що два, три дні засланці отримували паливо, воду і злиденні харчі. Скрізь чекала на них така сама, видно, точно і віддавна випробувана забезпечувальна процедура. Але не скрізь забезпечували транспорти однаково. Десь там не вистачало палива, тоді мучилися в холоді, без можливості закип’ятити горщик води, аж до наступної стоянки. З харчуванням також було по-різному. Бувало, що випереджаючий їх транспорт подібних нещасливців узяв своє, а для них вже не вистачило. Хліб був різний, від глиноподібного, кислого з висівками, до підпалок із кукурудзяної муки. Не завжди дотримувалася півкілограмова норма на голову. Каша, каша і каша; пшоняна або ячмінна, ячмінна або пшоняна. А часом ще водянистий капусняк, який звали по-російські: «щі».

Після тих капустяних «щів» людей вздувало й хапав понос. Кілька разів була якась бурда зі смердючим риб’ячим жиром. Часом, вкриті грубою сіллю, підгнилі оселедці. Тільки води їм не жалкували, отже, черпали її на кожній станції, скільки й у що було можна, особливо «кіп’яток», воду гарячу, варену. На стоянках їм не можна було покидати вагонів, не говорячи вже про контакти з місцевим населенням. Минав тиждень, другий, починався третій; примусова подорож у невідоме тяглася людям без кінця. Тіснота, духота, брак руху, брак гігієни, недоїдання, холод і безупинно терзаюча непевність подальшої долі довели ув’язнених у транспорті засланців до крайнього фізичного і психічного виснаження. Люди почали хворіти, вмирали. Не було стоянки, щоб з якогось вагона не виносили труп. Транспорт зрушував у свою дорогу, а останки людей залишалися самітні, замерзаючи на розташованій біля залізничної колії вітці, чекаючи на змилування місцевої влади.

Транспорт прямував на схід. Вороніж, Саратов, Волга «матушка-рєка». Сніжні безмежні далі, рідкі, погані селища, ні то села, ні то містечка. Росія, безмежна Росія... Так, справді люди з транспорту небагато про неї знали. Що це за країна, що це за люди?

Засланці, які під конвоєм виходили на станціях по забезпечення, зустрічали місцевих, найчастіше залізничників і залізничних робітників, рідше пасажирів і випадкових станційних постійних відвідувачів. Кидалося їм у вічі, як тут багато жінок працювало на станціях. Окутані грубими хустинами, у ватних штанах і валянках, ремонтували залізничні полотна, чистили засніжені, замерзлі роз’їзди, вантажили й розвантажували товарні вагони. Небагато з цих випадкових зустрічей виходило. Місцеві боялися конвоїрів, не наближувалися до транспорту, а заговорюючи — або не дуже розуміли засланців, або уникали з ними розмов. Справляли при цьому враження, що такого типу транспорти з людьми, що перевозилися цілими сім’ями у вагонах для худоби, цілком не так дуже їх дивують. Часом запитували:

— А хто ви такі? Звідки?

— Поляки. З Польщі нас везуть.

— Аааа! — кивали тямуче головами й, заспокоївши першу цікавість, звичайно на цьому зупинялися. Але траплялося також, що після цього протяжного «ааа», яке виражало одночасно зрозуміння та здивування, можна було почути:

— Аааа!.. Буржуї, значить, польські пани з Західної України!

Інколи пункти одержування харчів знаходилися біля самої станції. Тоді при більш толерантному конвої можна було дещо більше побачити, про щось довідатись, а навіть щось у станційному кіоску купити.

На всіх станційних будинках висіли величезні портрети Сталіна, з витягнутою рукою, як до благословення. Червоні транспаранти з гаслами, які повторювали: «Да здравствует великий Сталин!» «Хай живе радянська сталінська конституція!» «Хай живе радянська влада!» «Хай живе Країна Рад!» «Хай живе товариш Сталін, творець усіх наших перемог!»

Трапилося пару разів, що на протилежному полотні ставав військовий транспорт. Такі самі вантажні вагони, пристосовані до перевезення людей, лише те, що заповнені солдатами. Платформи з танками, обозами, артилерією. Засланці їхали на схід. Солдати — на захід. Контакту між ними — жодного. Засланців пильнували конвоїри. Солдатів — військові пости й патрулі. Солдати, незважаючи на морози, грали на гармошках, співали:

Співи, танці, присідання на засніженому пероні. І обов’язково «Катюша!»

— Куди стільки того війська їде?

— З фінами воюють.

— Гармати, автомашини, танки...

— Може, якась нова війна?

— А може, Захід рушив?

— Може, на світі поляків зажадали?

— Якраз, хтось там тебе зажадає!

— Мене, може, й ні, але Польщу!

— Польщу, Польщу!.. Польща також у них великим авторитетом користується. Якби хотіли, могли б нам у вересні допомогти.

Безкрайній, засніжений, рівний степ заступили лісисті кам’янисті гори. Транспорт був уже на Уралі. Чим далі на схід, тим зима ставала більш сніжною і морозною. Не знали, що саме минулої ночі минули географічний кордон між Європою і Азією.

На Уралі Юзек Зелєк залишив без поховання тіло своєї кількамісячної доні Рузі. Йому не вдалося добути для неї молока: Ганка, дружина, спочатку поживок у грудях заквасила, потім цілком втратила. Протягом якогось часу старалася докормлювати Рузю Наталка Даниловичева. Відставляла від грудей свого Андрійка, який верещав вічно голодний, і підставляла до грудей Рузю. Але Рузі небагато вже це допомогло. Не мала сил ссати, випльовувала грудь Наталки, і тихенько квилила. Плакала Ганка, плакала Наталка, схлипували баби в вагоні. Юзек скреготав зубами, проклинав людей, але зарадити нічим не міг. Конвоїри не реагували, комендант про його прохання стосовно молока не хотів чути: «Нет молока. Не належить». Тієї ночі, зморений безустанним піклуванням, Зелєк запав у кам’яний неконтрольований сон. Коли прокинувся, люди вже поралися біля своїх справ. Зиркнув, де Ганка з донечкою. Дружина лежала поряд, тулячи до грудей малу, і щось там собі під носом бурмотіла. Юзек нахилився до неї.

— Ну й як там Рузя?

Ганка не відповіла, тулила малу і тихенько мугикала колисанку:

— Ганусю, чуєш? Як там Рузя, їла щось?

Розпалене тіло, відкриті обвислі груди дружини і льодяна, смертельно задубіла, притиснута до неї голівка Рузі. Дитина не жила!

Рузю Зелькову залишили не пероні в Челябінську. А її мати збожеволіла. Спочатку всі думали, що це пройде; відомо, шок після смерті дитини. Насилу вирвали з обіймів мертве немовля. Потім пару днів була непритомна, а коли врешті опритомніла, то була вже не та Ганка. Не пізнавала нікого, навіть чоловіка, не знала, що з нею діється і на якому світі живе. Якогось вечора у нападі шалу кинулася на Наталку, яка саме кормила свого синка. Мужчини насилу дали собі з нею раду. Напади агресивного шалу повторювались, щоб після хвилини спокою вибухнути з подвоєною силою. І той її страшний, пронизливий скиглячий, невпинний крик. Два дні й дві ночі поїзд мчав, заки зупинився в Омську. Тоді Зелькову забрали. Говорили, що до лікарні. Юзеку не дозволили поїхати з дружиною.

— Спокойно, пане, спокойно... Дружину вам вилікуємо і приїде до вас. А вам з транспорту рухатись не дозволено. Не журися, дружина — річ набута, девушек хароших на світі не бракує.

Не закінчив, бо розлючений Юзек страшним ударом звалив веселого помічника коменданта з ніг. Зелєк, якого закували в кайдани, побили і надавали стусанів ногами, був забраний до вагона конвоїрів.

Ніч. Яка то вже вагонна ніч? Люди поволі втрачають лік часу, не знають: вівторок сьогодні чи вже неділя? Невдовзі місяць, як їх везуть у невідоме. Натовп, тісно, сім’я біля сім’ї — старі, діти, молоді, мужчина при бабі, тіло торкається тіла. Якщо на цих лігвищах розділяє їх будь-що від себе, то перина, кожух, одіяло, власний одяг, пропотіла сорочка. Смердюче, зачаділе, задушливе повітря стає щораз важчим. Ослаблена сном людська фізіологія має свої права: сморід зіпсованих подихів, немитого тіла, жіночих нездужань з’єднується зі смородом безнастанно вживаного, забризканого, ослизлого туалету. Хтось там голосно хропить, хтось кричить, плаче, неспокійно метається у соннім кошмарі. Не всі сплять. Дехто не може. Інші не хотять і серед зачаділої, душної темряви вагонної ночі шукають нагоди на хвилю самотності, крихту ніжності, пристрасної фізичної насолоди.

Нема вечора, щоб дорослі звичаєм не збиралися навколо грубки. Говорять, радять, згадують, нарікають, планують, розпускають плітки, сваряться і миряться, а буває, що собі поспівають:

Густіють чергові строфи грубоватості пісеньок. Співаки обганяються у замислах. Перекидаються непристойними анекдотами. Бабка Шайнова, дебела, язиката й енергійна, грізно покрикує з верхніх нар:

— Малюків би посоромились, таку глупоту виспівувати!

На це виганяють тих малюків спати на нари. Усе має свій кінець. Спів поволі затихає. Розмова у вагоні також уже не в’яжеться. Мужчини допалюють останні недокурки, на ніч користуються туалетом і влазять на свої барлоги. Біля пригасаючої буржуйки залишаються молоді хлопці з дівчатами. Чимало їх у вагоні назбиралося. А такі темні вечори — то єдині нагоди, щоб у забитому до неможливості вагоні зійти людям з очей. Єдина нагода, щоб побути з собою. Темрява, сплячий вагон притушував розмови, сприяв взаємній близькості, краденим поцілункам. Але через якийсь час і молоді відходили від згасаючої грубки, зникали собі тільки у знайомих закутках вагона, щоб хоч протягом хвилини натішитись одне з одним.

Цього ранку транспорт стояв на станції. На якій, ще цього не знали. Бракувало їм води, вугілля, від двох днів не одержували харчів. Данилович визначив людей, хто по що піде, підготували посуд, відерця, мішки і чекали. На кожній такій довшій стоянці у засланців стукотіла надія, що може саме сьогодні, що саме тут добіжить край їх мандрівки у невідоме.

За встановленим звичаєм конвоїр застукотів у двері й крикнув:

— Підготуватися! Отримуємо хліб, суп, вугілля й воду. Насамперед вугілля!

Були готові. Шарпнули двері. Конвоїри у шапках-вушанках, валянках і довгих баранячих кожухах. А вони вдягнені як то біля дому, підготовлені на ті, тамтешні, подільські, а не суворі сибірські морози. Одержали хліб, кип’ятку досхочу, суп, доповнили запаси вугілля.

Станція називалася Тайга! Це вже був Сибір. Минувши гори на Уралі, не мали сумніву, що їх шлях засланців закінчиться в Сибіру. Тільки де і коли?

— Це тільки західний Сибір, — пояснював Корчинський, — а є ще східний: Новосибірськ, Красноярськ, Іркутськ. Тут була ріка Іртиш, а там ріки є ще більші — Єнісей, Об, Лена.

— То, мабуть, на кінець світу нас везуть!

— Може, маєш рацію. Але східний Сибір то ще не кінець! Бо ще далі є країна якутів, бурятів, Камчатка, Колима, Амурська країна, у кілька разів більша від Польщі, Далекий Схід, ріка Амур і велетенське море — Тихий океан...

— А за цим морем, за тим океаном?

— Японія. А за Амуром — Китай.

— Люди, то може японцям або китайцям нас віддадуть!

— Збожеволів! Японцям?

— А що? Чому ні? Адже міг Захід або така Америка нас зажадати? Ну то щоб не відступати назад, то Совіти довезуть нас до Японії або до Китаю, а як війна закінчиться, то повернемо звідти до Польщі.

Воші з’явилися в транспорті несподівано, немов одного дня з неба попадали. І відразу в усіх можливих сортах, що жирують на людині: головні, одежні. А навіть ті лобкові. Спочатку люди явно соромилися тієї балаканини і ніхто про воші не признавався. Кожний потайки намагався від них позбавитись. Але у вагоні нічого не вдалося приховати. Не минуло багато часу, а вже без будь-якого взаємного сорому матері клали на коліна дитячі лобики і шукали, шукали, шукали. Потім жінки обшукували одна одну. Стругали дерев’яні густі гребінці, якими цю гидоту вичісували. Старий Малиновський мав заржавілу машинку і стриг мужчинам лоби наголо. Не всі на це погоджувались, бо було їм холодно. Люди стягували з себе одежу і душили нігтями, аж кров із них бризкала. Сідали навколо розпаленої до червоності грубки і на сморід припаленого матеріалу виваблювали ласих на тепло, товстих і гладких від людської крові паразитів.

— Щось треба робити, бо нас ті воші зовсім з’їдять!

— А не дай Боже, ще якусь заразу приволокуть.

— Висипний тиф або черевний дурман... У руських завжди вошей було багато. Пам’ятаю, як у першу війну я був там в неволі, то вошей ми мали, го, го!

— Дайте спокій, Малиновський, з тією вашою руською неволею!

— Даниловичу, ти комендант вагона чи ні? Зроби щось до біса, об’яви конвою, чи що.

Данилович об’явив про вошивість помічнику коменданта.

— Воші, говориш, вас кусають? Нехарашо, нехарашо. А здавалося мені, що поляки, то такий культурний народ. Гігієни нада додержуватись.

— Громадянин комендант знов зводить собі жартувати? — похмуро запитав його Данилович.

Пузанчик став серйозним.

— Воші, воші, не тільки у вашому вагоні є воші. Подумаєм... Напевно в баню вас нада.

— А при нагоді, громадянине коменданте, чи можна запитати?

— А запитуй, запитуй... Питати можеш завжди.

— А що з нашим Зельком? Вже стільки днів не повертає, а у вагоні є його речі. Його, його дружини...

Пузанчик мимоволі торкнувся наболілого носа і насуплений гаркнув:

— Під трибунал той твій й... Зелєк пішов! Під трибунал! А що ви собі, панове поляки, думаєте, що на радянську владу можете ось так, безкарно, нападати? — тут пузанчик ударив себе кулаком у груди, — думаєте, що в морду бити її можете? Під трибунал той твій Зелєк пішов, під трибунал! — відходячи докинув: — А ті його речі спиши і здай конвою.

У Новосибірську транспорт виманеврували на віддалену вітку, яка прилягала безпосередньо до великого будинку, що нагадував просторий фабричний зал.

— Всім приготуватися до санобработки! — обстукували вагони конвоїри.

Ота «санобработка» у перекладі на зрозумілу мову мала означати, що людей з транспорту переведуть у баню, завошивлена одежа буде кинута в пральню, а вагони будуть пересипані хлором. Той похмурий великий будинок, який димів на сорокаградуснім морозі хмарами пари, був банею.

— Все в баню! Усі до лазні, без винятку: і старий, і малий. Всє! І все убрання забирайте з собою. Вошей будемо парити.

— І постіль також?

— А беріть, що хочете. Ну бистро, бистро! Баня!

Зганяли людей до тої лазні з трьох вагонів ураз, бо стільки людей могло там вміститися. Наперед до великого залу, куди входили промерзлі, дехто з оберемками одягу й постелі. Потім був гардероб, де казали їм роздягнутися догола і здати одяг, включно з особистою білизною, до пральні. А потім уже була баня відповідна, парка, просмерділа гниллю дерев’яних фундаментів, людським потом, хлором і сечею, заволочена клубами пари. У дверях у баню діставали по жмені чорної та рідкої, як смола, мильної мазі. З душу на стелі текла гаряча вода.

Конвоїри пильнували баню назовні, всередині, і тут був перший шок для жінок — обслуга складалася виключно з мужчин. На перший погляд можна було пізнати, що майже всі з них — то в’язні, криміналісти. Другий соромливий шок чекав на них у роздягальні: під душ заганяли всіх разом — чоловіків, жінок і дітей.

— Як це так? Разом?

— Справжнє божевілля.

— Жодного сорому ані милосердя.

— Як з худобою, з нами поводяться або ще гірше.

— Давай, давай, бистреє, господа полякі! Інші на свою чергу чекають. Не божеволійте, люди, що буцімто у бані не були? То де ви дотепер жили, на якому світі? У нас, в Росії, без бані ні кроку; у нас повна культура! Ну входьте, баби, входьте. Випаритесь, то й жити вам захочеться заново. Бистреє, бистреє!

Не розгаданим буває людський характер. Раптовий пронизуючий сором, брутальне приниження додає людині авторитету. Люди з транспорту піддалися шокуючій для них процедурі з гідністю, якої, мабуть, самі від себе не сподівалися.

Змушені до спільної наготи, дивилися на себе й не бачили. Жодного дурного жарту. Жодних докорів і хіхікання. Жодної непристойності. Люди вмивалися мовчки. Мовчки вдягалися. Мовчки, на суворому морозі, повертали до вагонів.

7

се має свій початок і кінець. Транспорт стояв протягом цілої ночі. Вранці двері вагону раптом відсунули, без звичайного попередження. До вагона видерся помічник коменданта пузанчик.

— Ну, гражданін — пан Данилович — конец! Прієхалі! Це станція вашого призначення. Перевіримо список і будемо вивантажуватись.

Данилович не встиг зреагувати, коли скупчені за його спиною, особливо непосидливі дітлахи, наробили вереску:

— Висідаємо! Висідаємо!

— Ми на місці!

— Нарешті!

— Упаковуємося!

— Висідаємо!

— Збираємося!

— Що це за станція?

— Ісусе, Матір Божа! Нарешті, нарешті!

Повідомлено засланцям рішення: заки вивантажаться з вагонів, отримають ще гарячий суп і пайок хліба. Мають упакуватися і підготуватися висаджуватися. Далі поїдуть саньми.

— Куди?

— До місця поселення.

— А далеко то ще?

— В Сибіру скрізь далеко, земля наша безкрайня, жити — не вмирати!

— А може, тут можемо залишитися?

— Начальство знає краще, де для вас місце підготувати. Адже ви селяни, яка з вас у місті користь?

— А що це за станція, можна знати?

— Можна. Це місто називається Канськ.

Дозволено виходити з вагонів, щоб тільки не віддалялись від транспорту. Мов вироєні бджоли, люди бігали, клубочилися навколо транспорту, шукали родичів, знайомих, віталися, плакали. Конвоїри не забороняли людям контактів, стояли у рідкому кордоні.

— То як це місто називається: Канськ?

— Канськ! Ми є у Східному Сибіру.

— Морози, Ісусе Господній, мабуть із сорок градусів! Замерзнемо тут на бурульку!

— Живуть тут люди? Живуть! Ну то і ми якось справимося.

— Якраз! Доведеться нам здихати у тому проклятому Сибіру. Хіба ж мало поляків з Сибіру не повернулося?

— Від віків, від віків це ж саме.

— Не крякайте! Подивіться краще, скільки тут нашого польського населення! Аж роїться. І це тільки з нашого одного транспорту. Зрештою легко порахувати: п’ятдесят вагонів у нашому транспорті, в кожнім вагоні не менше по півсотні людей.

Кілька хлопчаків ввели в оману контролюючих і викрались до міста. З першого кроку дивувало їх тут усе. Канськ був дерев’яним містом. Одноповерхові будинки з різьбленими віконцями. Високі плоти з дощок, дерев’яні хвіртки і ворота боронили доступ на подвір’я. Вздовж вузьких, засніжених вуличок тротуари з грубих дощок. До червоних транспарантів з лозунгами, що прославляли Сталіна, вже звикли. Магазини убогі, без вітрин. «Столовая № 1» — вчилися читати по складах кирилицю. «Пекарня». Довга черга жінок, закутаних у вовняні хустини. Мужчини у хутряних шапках-вушанках, усі в теплих валянках. На їх тлі поляки, одягнені в куртки, чоботи з халявами, черевики, у спортивних шапках або кашкетах на голові, — дивно відрізнялися, в них легко можна було пізнати чужих. Місцеві приглядалися до них з цікавістю, але ніхто їх не зачіпав. Мали при собі кілька рублів, відважились зайти до магазину з вивіскою «Продтовари». За прилавком стояли дві дівчини у білих халатах, з білими чепчиками на головах. У куті, біля чавунної грубки грів закостенілі руки якийсь дідусь. Мала дівчинка купувала червоні цукерки і глазуровані пряники. Вказали на цукерки, потім на пряники.

— Сколько? — запитала молодша із дівчат, з гарною білозубою усмішкою.

— Кіло... Кілограм! Можна?

Дівчина питально глянула на подругу. Та була дещо старшою, також блондинка і рум’яна.

— Дай їм по півкіло... Вистачить і так,— і також усміхнулася.

Зважила. Заплатили.

— Дякуємо вам, пані, — вирвалося у когось по-польськи. Зрозуміли або здогадалися зміст.

— Кушайте на здоров’є! — відповіли разом.

А дідусь перестав гріти руки, розгорнув бороду і захрипів промерзлим голосом:

— Поляки?

— Поляки. Ми з Польщі.

Старий мовчки похитав головою.

— «Єще Польська не згінела!» — сказав на їх подив цілком правильно по-польськи. А відразу потім байдуже відвернувся і почав гріти руки біля грубки.

Вирішили повертати, навіщо спокутувати лихо. По місту зрідка проїжджали вкриті інеєм вантажівки. Не було автобусів ані таксі. Зате саней, які тягнули корінні, міцні коники, було чимало. У кіоску купили ще пару пачок цигарок, сірники і місцеву газету. Цигарки у твердій картонній коробці з чорним кавказьким вершником на блакитному тлі називалися «Казбек». А газета: «Восточно-Сибірськая Правда».

Канськ! Звідкіля хлопці з Червоного Яру могли знати, що це невелике сибірське містечко, розміщене біля підніжжя гір Саянів, знаходилося на схрещенні трактів, якими віддавна перевозили засланців. На північ, на південь і на схід — почавши від Єнісею до ще могутнішої ріки Лени — провадили вони по бездонному океані сибірської тайги. Звідки могли знати, що вони не перші з польського племені, які ті сибірські незмірені простори перемірюють. Від стародавніх часів Дмитра Самозванця і Марини Мнішховни, до воєн за Москву і Смоленськ, від початку поразки могутньої колись Речі Посполитої Обох Народів, через барську конфедерацію, повстання Костюшки, повстання листопадове і січневе, до соціалістичних революціонерів Наринського — перемірювали поляки ці самі сибірські шляхи. Після дідів й прадідів йшли в Сибір сини й онуки.

А тепер вони є тут: Долина, Данилович, Ільницький, Калиновський, Барський, Шайна, Груба, Мантерис, Конь, Зелєк, Земняк, Куриляк, Станішек, Журек — сотні, тисячі засланців року тисяча дев’ятсот сорокового...

З Канська вирушили лише наступного дня. Ніч перед етапом провели ще у вагонах, але вже спаковані, готові в дорогу. Засланців забирали з Канська партіями, по два, три вагони разом. Не знали, хто куди поїде, що там робитиме. Розвозили їх здебільшого до «ліспромгоспів», лісових хазяйств, які над ріками Єнісеєм, Бірюсою і їх численними притоками — займалися вирубуванням тайги. Збирали конвої з кількох десятків саней і вирушали в дорогу. Візник правив парою коней, з яких кожен тягнув окремо сани.

Дотеперішній енкаведистський конвой, який пильнував їх у транспорті на трасі від Шепетівки до Канська, заступили місцеві конвоїри. На початку і в кінці колони саней їхали стражники. Їх було небагато. Їх накази засланцям обмежувалися переконливими попередженими перед спробами втечі.

— Спробуєте тікати, бунтуватися, будемо стріляти без попередження. Будь-яке порушення радянського закону загрожує вам трибуналом. Розумієте?

Чого тут мали не розуміти? Тікати? Як, куди, в такий мороз, у тих суворих, зарослих тайгою лісових нетрях, де тільки дикий звір свої сліди відшукає.

Зимовий сибірський день рахує свій час ледве кілька годин. Сибіряки починають його в темряві і у темряві закінчують.

Було ще темно, коли люди з Червоного Яру вантажились на сани. Пирхали, дзвеніли вудилами коні. Над вкритою інеєм колоною піднімався сморід кінського гною і поту. Мороз тримався гострий, кількадесятиградусний, а в міру наближування світанку міцнішав. Морозив погано одягнених засланців, незвичних до таких температур, щипав у щоки й вуха, затикав носи, придушував подих.

Долинам потрапили сани разом з Біалерами. Рахеля Біалерова була хвора, мала гарячку. Разом з Долинкою, що тулила малого Тадека, сиділи повкривані, чим вдалося. Долина з Біалером пильнували, щоб усе держалося на перевантажених санях. Тут же за ними їхали Даниловичі з Корчинськими, а попереду бабуня Шайніна зі своєю численною сім’єю. Запрягом правив старий селянин, високий, як жердина, скісноокий, з невеликою козлиною борідкою, неговіркий і похмурого вигляду. Одягнений був по-тутешньому тепло, у ведмежу шубу до самих стіп, валянки, собачі рукавиці і величезну соболину шапку-вушанку. Візники з сусідніх запрягів гукали до нього Афанасій.

Зрушили. Незважаючи на темний досвіток, Канськ не спав. Вікна дерев’яних домів моргали жовтими вогнями. Дерев’яними тротуарами люди поспішали на роботу. При виїзді з Канська минули на заставах притупуючих від холоду міліціонерів.

Сонце на сході застало їх далеко за містом. Небо було чисте, без єдиної хмарки. А сонце котилося швидко, відразу величезне, щораз більше на тлі снігів, біліших від білості, цегляно-яскраве, оточене делікатним, райдужним обручем. На півдні, ген-ген на горизонті, видно було освітлене променями сонця пасмо високих гір.

— Саяни! — вказав батожищем у тому напрямку Афанасій.

Колона саней прямувала на північний схід від Канська, у півколо впадаючої в Єнісей, не останньої своєю величиною і славою, ріки Бірюси. Дорога була протерта і час від часу колона минала зіпхнуті сторожами на засніжене узбіччя кінні запряжки, що поспішали до міста, найчастіше завантажені сіном, мішками зі збіжжям, бочками ягід і дичиною. Невдовзі колона зійшла з головного тракту і вузькою, ледве протертою дорогою заглибилися в сибірську тайгу. Незважаючи на чисте небо і сонце, що видералося щоразу вище, в тайзі було понуро, а хвилинами, коли дерева густішали, сіріло.

— Тайга! — кинув Афанасій і голосно ляснув батогом.— Ану давай, милий, давай! — більше заохочував, ніж лякав сиваша, бо дорога глибоким, каменистим каньйоном почала спинатися вгору.

Тайга! «Великий ліс» — значить це слово в евенків і бурятів, татар і монголів, у всіх тутешніх корінних сибірських племен, косооких і смуглолицих народів. Тайга — то для них святе слово. Тайга — це їх єдине місце на землі, поки перед віками не колонізував їх злий «Люча» — білий, російський завойовник. Як індійці свої американські, повні бізонів прерії, так і туземні племена захищали свою тайгу, повну коричневих ведмедів і численних стад оленів. Захищали списом, луком і стрілою, перед пороховим шумом і козацькими рушницями російського завойовника Єрмака. І так, як індійці, не захистили...

Тайга! Засланці приглядалися до неї у тривожному, побожному мовчанні. Територія тут нерівна. Лагідні на перший погляд горбики раптом переходять у стрімкі, зовсім немалі гори, відскакують у скелясті зсуви, спливають у глибокі каньйони. А у долинах ріки, швидкі гірські струмочки, застиглі тепер під льодом. Сосна — дерево, яке найчастіше зустрічається у східносибірській тайзі. Сибірська сосна росте високо, зграбно, з роками тужавіє в окружності, увесь час пряма, струнка як щогла. Там, де на великих площах росте стара сосна,— яснішає в тайзі від золотисто-коричневого кольору соснових стовбурів. І голова п’яніє від гіркого запаху соснової живиці. Модрини — міцні дерева, які служать сибірякам для будівництва домів, — ростуть у тайзі цілими купами. І крім першочергового будівельного матеріалу дають сибірякам живицю, «сєру». Модринову живицю «сєру» жують старі й молоді, так, як евенківські жінки жують тютюн і палять люльки. Ну і врешті — кедр! Унікальне сибірське дерево — кедр. Любить сонце, заселяє юрмами південні схили. Який чудовий вид — такі юрми кількасотрічних сибірських кедрів, які доходять до кількох десятків метрів заввишки! Кедр — деревний матеріал найкращого ґатунку, особливо на меблі. Але то таке дерево — годувальник. Восени дозрівають на ньому товсті шишки, більші від соснових, повні горішків, зернятка завбільшки з кавове або дрібну квасолю. Кедрові горіхи — солодкуваті на смак, є вмістилищем вітамінів, а видавлена з них олія не має собі рівної.

Тайга зимує, вкрита сніжною периною. Тихо, безвітряно. Пирхають коні, скриплять полози. Великими білими шалями звисає сніг з гілляк дерев, кучугурами лежить на схилах, по береги засипав глибокі ущелини і каньйони. Особливо ялини несуть маси снігу на своїх розлогих гілках. Сліди дикого звіра! Тут, без сумніву, вовчі сліди. Там хитра лисиця тягнула по глибокому снігу свій пухнастий хвіст. Тут недавно стрибав заєць-біляк. А там олень або величезний лось — «сохатий» свіжо обгризав з кори молоду вільшину.

Сибірський зимовий день є коротким. Сонце ховається в тайзі так само раптом, як раптом уранці встає; не випереджувана присмерком настає відразу темна ніч. Хіба що місяць є в повні, а небо безхмаре й чисте. У такі ночі через снігову зимову білість, сріблистий відблиск місяця, великі зорі на низькому небі видно як удень. У такі місячні морозні ночі всякі відгомони несуться далеко і відбиваються об темну стіну тайги голосною, таємничою луною.

Колона саней протягом цілого дня заглиблювалася в тайгу, їхали без перерви, якщо не брати до уваги коротких стоянок, що давали змогу коням відсапнути перед крутим під’їздом, поправити упряж або піднести перекинуті сані. Люди мерзли усе більше. Не дуже пригодилося биття рук і ніг, тертя обличчя і грізно біліючих на морозі ушей та носів. Цілий день на морозі, без теплої їжі. Порцію хліба, виділену в Канську, з’їли відразу, на місці. Наталка довго не могла отулити тихо квилячого синка. Афанасій, видно, вважав, що малому холодно, бо без слова зняв з плечей ведмеже хутро й кинув Наталці до саней. З великим полегшенням, коли дорога зіп’ялася на кручу, люди помітили простору долину ріки, а на її березі село з коминами, які диміли.

— Покровка! — повідомив Афанасій і зовсім не мусив підганяти втомлених коней, бо ті, відчуваючи близькість людської садиби, рвалися до неї бадьоро попирхуючи. Дорога раптово спадала вниз.

Село було велике. Ще не спало, бо дими коминів високими смутами йшли прямо в небо. Дерев’яні, дранками вкриті хати, закриті віконниці, високі плоти з дощок, зачинені хвіртки й ворота. Мешканців ніби вимело. Тільки сибірські кудлаті лайки скаженим гавканням вітали проїжджаючі через село сани.

Засланців розміщено на ніч у колишній православній церкві, від пару років волею радянської влади призначеній на сільський «Красний уголок» або — як говорили інші — клуб. Церква була дерев’яна, модринова, з високим склепінням, пофарбованим у блакитний колір. На стінах якимось дивом залишилися майже не знищені старі малюнки. Багато прикрашений іконостас царських воріт служив перегородкою на примітивній сцені. Чорняві, золотисто-жовті, червоний та зелений кольори церковних старих малюнків різко виділялися на тлі вибіленої стіни. Нафтова лампа, що стояла на сцені, світила скупо і тремтяче. Люди розміщувалися, де хто став, кидали клуночки і найчастіше покотом валилися з ніг. Немало хто рятував відморожене обличчя, руки й ноги. Діти плакали від болю, коли в теплі виходив з них холод. Розпалена до червоного кольору буржуйка давала трішки тепла, в осмаленій бляшанці булькотів кип’яток.

— Беріть, скільки треба. Не вистачить, знов заваримо,— заохочувала стара жінка, що стояла біля грубки. Біля неї друга, дещо молодша, великим ковшем розливала воду. Цього вечора харчів їм не дали. Комендант конвою стрибнув на сцену.

— Громадяни переселенці, тут лише одну ніч переночуємо, а завтра на світанку їдемо далі. З клубу не дозволено виходити. Відпочивайте, бо раненько ідемо далі.

— Ми голодні, а тут нічого, тільки вода.

— Шматка хліба не маємо!

— Лікар потрібний. Серед нас є хворі. Люди позаморожувались.

— Спокійно, громадяни переселенці, спокійно! Хліб на дорогу ви одержали в Канську. Як самі бачите, для їдальні тут умов немає. Попийте кип’ятку, повідсилайтеся, відпочиньте. Доїдемо на місце, то все буде, все. І лікар, і їжа, все там буде.

— А далеко то ще?

— Недалеко, недалеко...

Кучери розпрягли коней, сани залишили біля церкви і розійшлися по селу на нічліг. Афанасій, коли Данилович дякував йому за шубу, залишив йому її на ніч.

— Дитятку тепліше буде.

Данилович пробував роздобути щось поїсти, може, молока малому? Почав із жінок, які варили кип’яток. Обіцяли, що може завтра вранці щось принесуть. Пробував вийти в село.

— Куда?

Солдат біля дверей палив закрутку із махорки.

— За своєю потребою, мушу...

— Також вас приперло! Нічого, тільки лазять так безперестанно, один за одним. Йди вправо, там біля стіни. І відразу мені повертай. А спробуєш тікати, то тебе застрелю і все.

— Куди я можу тікати?

— А біс вас поляків знає. Ну йди вже, йди.

Рухомі пости відрізували церкву від села. Не було шансів, щоб при ясному місяці прослизнутися крізь їх кордон непоміченим. Данилович повернувся до церкви.

Біалерова кидалася в гарячці і щохвилини просила пити. Долинова поїла її солоною гарячою водою, прикладала до лоба холодні компреси. Бабуня Шайніна, своїм звичаєм, попробувала заспівати «Усі наші денні справи», але її тримтячий голос пропав у гомоні людей, які вкладалися до сну, отже замовкла обурена і взялася за чотки. Зажурений раптовою хворобою дружини, Біалер хитався, як у молитві, і повторював у думках: «кого Бог милує, того карає. Без волі того нагорі навіть волос тобі з голови не впаде»... А Сташеку Долині, якого через тепло щораз більше клонив сон, чорна православна Мадонна, до якої приглядався, нагадала раптом Матір Божу Борковську, монастир на горі, сонячну, повну кольорових крамниць Зєльну. А відразу потім, ніби наяву, бачив Струг, який вився між горбками, дідусевий сад з червоними вишнями, школу й всю сім’ю Калинову... Навіть голоду не відчував. А з цієї раптової туги зібралося хлопчикові на плач, отже міцно закусив губи, сховав голову в плечі і звився в клубок.

«Ніч пригнала, ніч вигнала»... Заледве вимучені, голодні і промерзлі люди встигли як-небудь уві сні вгамуватися, вже треба було вставати. Одягалися якнайтепліше, як тільки могли. Ганчірками обкручували чоботи, шарфами, хустинами охороняли обличчя від морозу.

Росіянки з Покровки дотримали слова. Раненько не лише встигли приготувати людям кип’яток, але й за власною ініціативою засипали його малинівкою і посолодили. А немовлятам зварили по горщичку молока. З цілого села зібрали то молоко. Наталка хотіла одній віддячити барвистою хустинкою на голову.

— Що ти, миленька, що ти! Адже ми так, від щирого серця. Дітей жаль...

Старша раптом відвернулася і кінцями кашне витерла очі.

Біалер у ранковій молитві щиро дякував Всевишньому, бо дружина почула себе краще, і черговий раз не міг надивуватися мудрості Талмуда: «Сонце встає, хворий встає». Бабуня Шайніна після хвилини вагання вирішила, що може без гріха перехреститися перед чорною від старості православною картиною і безголосо рухаючи губами, пересувала бусинки чоток. Сташек Долина помагав одягатися Тадеку, який марудив з голоду й невиспання.

Коли сонце встало по-справжньому, засланці вже давно згубили з очей Покровку. Дорога вела на північний схід, руслом ріки, що вилася то ліворуч, то праворуч.

— Пойма! — назвав ріку Афанасій, який надалі не забирав із саней свою шубу. А через хвилину докинув.— Риби в ней много!

Заки вирушили з Покровки, Афанасій витягнув з-за пазухи пару теплих картоплин в лушпинах і без слова справедливо поділив їх між своїми пасажирами. Тепер йшов за саньми і хазяйським оком наглядував за порядком. Тупнув у лід і повторив:

— Риби много! Рибна ріка Пойма.

Дорога, прокладена по льоду Пойми, вела увесь час по рівному, тому була легшою від учорашньої, яка волоклась крізь тайгу горами, долинами. Але що з цього, коли за кожним кілометром ослаблені голодом, холодом і довгим маршем люди були щораз більше втомлені. Волоклися нога за ногою, залишались позаду, у безнадійному отупінні небагато зважаючи на підгони й покрикування конвоїрів. Через якийсь час колона зупинялася, рвалася на частини, чекала, щоб зібратися разом. А під вечір, коли червоне сонце починало вже заходити, роздираючий жалем крик пролетів над колоною, полетів долиною Пойми і далекою луною загинув у тайзі. Це кричала повна відчаю мати, Катерина Деренева, яка не змогла охоронити хворого слабкого синка від замерзання.

Вражені смертю дитини, візники приспішили. Після пари кілометрів, ще до настання сутінок, на правому високому березі Пойми засланці побачили будівлю.

— Кедрачі! — інформував Афанасій.

На цей раз ночували в школі. Баракова хата ледве всіх їх вмістила. У пічках було напалено, тепло. У Кедрачах уперше після виїзду з Канська отримали гарячу їжу, по літровому черпаку густого гуляшу з лося. І вареної води «сколько угодно». Але фельдшера в цьому лісовому селищі не було. Учора дивилися на них з церкви всі православні святі, а сьогодні зі шкільних стін споглядав на них лише один: батько і вождь радянських народів, товариш Йосиф Сталін! На відміну від вчорашніх зажурених, страждаючих святих, у товариша Сталіна було лагідне обличчя і він доброзичливо всміхався до засланців. А на однім із портретів товариш Сталін не тільки усміхався, але навіть гладив по голівці малу дівчинку і притискував до грудей. Саме над цим портретом висів червоний транспарант з написом: «Хай живе товариш Сталін, вчитель і друг дітей цілого світу!»

Наступного дня, а була це вже третя доба їх подорожі в глибину тайги, вихід колони значно запізнився. Комендант конвою погодився на поховання вмерлої дитини. Хоронили її разом, на маленькому кладовищі у Кедрачах, означеному старими православними хрестами і зовсім новими стовпчиками з червоною зіркою зверху. Довго довбали лопатками, рубали сокирами замерзлу сибірську землю. Домовиночку збили з соснових дранок. Березовий хрест з табличкою поставили. А на табличці розпаленим до червоності цвяхом випалили: «Адась Дерень з Польщі 1.4 просить про молитву». На прощання стали на коліна і голосно помолилися «Вічний відпочинок»... Збиті в окрему кучку, зібралися на похорон тутешні, переважно старі жінки. Стояли мовчки, сягали вуголками хустин до очей, а деякі хрестилися по-православному...

«Недалеко вже, недалеко». Чули це увесь час від візників. Видно, сибірські віддалі інакше вимірюються, бо ще протягом наступних довгих трьох діб засланський табір рештками сил волікся у верхів’я Пойми. Дорога увесь час вела руслом цієї ріки. Ще двічі ночували в лісових селищах. Чим більше заглиблювались у тайгу, тим більше околиця ставала дикою, Первісною і безлюдною.

Під час передостанньої ночівлі дістали трохи кип’ятку і по ополонку «ухи», рибної юшки, злегка вже протухлої.

— Каторга тут, ліспромгосп... — стільки лише на тему того останнього селища міг сказати небалакучий Афанасій. Конвой і місцеві солдати ізолювали засланців особливо, бо легко було зорієнтуватися, що це був табір карний, тутешній гулаг.

Напхали їх у похмурий старий барак, з двоповерховими нарами. Було там темно, холодно, смерділо затхлістю, людськими відходами і дьогтем. Неважко було зорієнтуватися, кого в цьому таборі тримають. Не встигли ще по-справжньому на ніч розкластись, як два в’язні накинулися за бараком на дівчину з Товстого і тільки випадок охоронив її від насильства. Сполошені грабіжники втекли, а побита, придушена дівчина насилу відходила від важкого шоку. А вранці один із вартових холоднокровно застрелив в’язня, який прокрався до поляків і благав попоїсти щось. Побачивши вартових, що наближалися, почав тікати, за кожним кроком грузнучи в глибокому снігу. Вартовий вистрелив. Чоловік закрутився на місці, розвів руками й впав на сніг. Вартові тягли труп за ноги, на сніговій білині залишилася червона смуга крові.

— Ісусе милосердний! Що з людини може залишитися. Я бачив його за два кроки перед собою, ось так, як зараз вас бачу: кістяк, укутаний лахміттям. Тільки ті очі, ті очі. Мабуть, до кінця життя тих очей не забуду,— розповідав зачеплений за живе Долина.

Малий Сташек стояв біля батька, трясучись від холоду й страху. Він також це все бачив і чув. А що найстрашніше, вперше в своєму житті побачив, як людина вбиває людину.

Останню ніч просиділи в тайзі, при вогнищах. Селище, біля якого затримались, складалося з кількох бараків, на жаль, давно вже покинутих, спустошених. Повибивані вікна, прогнилі нари. Не було тут ані сліду живого духу. Навіть Афанасій не знав назви цього селища. Командир конвою пояснював, що нічлігу цього в плані не було.

Візники, корінні сибіряки, знали, як таку морозну ніч у тайзі провести. Зіставили сани у коло на галявині, випрягли коней, втоптали сніг і розпалили кілька вогнищ. Витягли пили, сокири і разом з поляками зайнялися нагромадженням палива на цілу довгу ніч. Нарізали скирти соснових гілок і вистелили ними утоптане коло навколо вогнищ. Топили у відерцях сніг на кип’яток. Афанасій обікрав навіть своїх коней на пару жмень вівса і варив у відерку для «своїх» поляків поживну вівсянку. Цілу ніч візники були пильними, не заплющивши ока, старалися не дати заснути засланцям і підкріплювали вогонь.

— На морозі усньош, умрьош! — грізно повчав Афанасій і термосив кожного, хто на його санях готувався до дрімоти.

Вночі від лютого морозу тріскали з грюкотом дерева у навколишній тайзі. А перед світанком, разом зі сходом сонця, мороз набрав сили. Після безсонної ночі промерзлі, деякі повідморожені люди отямлювалися, готувалися в дорогу. Візники і хто більш справний возилися біля вогнищ, топили в відерках сніг, щоб обманути дошкульний голод, розігріти ковтком кип’ятку промерзлі організми.

Біля одного вогнища якесь замішання, голосне жіноче схлипування.

— Ісусе, Свята Маріє! Люди, люди, я не догляділа тої моєї крихітки... То моя вина, що її не догляділа, моя вина,— лементувала Кулябінська з Підснятинки, коли не добудилася кількамісячної донечки.

Пригноблені нещастям Кулябінських, у похмурому мовчанні вирушили у той останній етап. Згідно з повідомленням конвоїрів мало бути недалеко, а волоклися заплутаним руслом Пойми майже цілий день, форсуючи завіяну непроторованим снігом дорогу.

На одній зі стоянок знов розпука, знов несподівана смерть; у сім’ї Чуляків замерзло немовля, також дівчинка.

Червоне сонце низько сідало над тайгою, мороз під вечір міцнів, коли після тижня від вирушення з Канська доволоклися нарешті до місця заслання. Доволоклися рештою сил, голодні й повідморожувані, везучи з собою замерзлі до кісток два дитячі труни.

— Калючоє!

Афанасій показав на високий берег Пойми, де стояло кілька старих бараків, і несподівано голосно вилаявся, ударивши нагайкою ні в чому не винного, вкритого інеєм коня.

8

алючоє! «Колюче», «Кільчасте?» Так називався один з багатьох таборів примусової праці «гулагу» — або Головного Управління Таборів НКВС СРСР — розкиданих по неосяжному просторі східносибірської тайги. У цьому відлюдному місці верхньої течії ріки Пойми ніколи не було осілого людського гнізда, не кажучи вже про типове село. Берег ріки, невеликої як на сибірські умови, природна галявина на пагорбі, а навколо дівоча тайга і болотні трясовини, «кочки». До Калючого доїхати можна було лише зимою, бо починаючи від весняних розливів доступу заборонювали непроїзна тайга і болотяні пучини.

Калюче збудували, від першого зрубу, ще у тридцятих роках заслані сюди в’язні. Жили в бараках і працювали при вирубці тайги. Весною, коли зійшли льоди, сплавлювали дерево Поймою, спочатку до більшої ріки Бірюси, а Бірюсою аж до могутнього Єнісею. Незадовго перед привозом до Калючого засланців з Польщі радянських каторжників погнали далі, вглиб тайги.

Табір у Калючому складався з бараків, збудованих із соснових кругляків, ущільнених мохом. Такий барак мав кількадесят метрів довжини, з десять ширини, одні вхідні двері біля гребеня і кілька невеликих віконець під низьким склепінням, без накату. Вздовж стін бараку з ледве обтесаних балок тягнулися однорідні, збиті з необструганих соснових дощок, нари. На середині, між нарами, стояли довгі столи з лавами. У кожному бараку дві чавунні грубки, які називали «буржуйками». Був окремий барак — їдальня і барак — кімната хворих. Окрім цього підручні склади, столярня, пекарня і навіть кузня. Над берегом ріки збудовано пральню і баню. А зовсім на узбіччі, скритий за високою огорожею з дранки, будинок лагерного «начальства», де виконував службові обов’язки і мешкав комендант з охороною. Там також було приміщення для тимчасового арешту, як його тут називали: «каталажка».

Точної табірної зони, «зони», в Калючому не було. Не було тут високих плотів, колючого дроту ані сторожових башточок. Пліт, що огороджував Калюче, з воротами з двох сторін табору, був типовим плотом із соснових жердин, якими всі сибірські села відгороджуються від тайги, щоб худоба не тікала або щоб лісові звірі вночі по селі не волочилися; зимою зголоднілі вовки, а влітку — не менш ненажерливі й ласі не лише на пасіки — ведмеді. Не огороджували, не стерегли Калючого, бо в’язень на вдалу втечу майже не мав шансів. Зимою виснажений голодом і працею понад сили, нужденно одягнений, без зброї і харчів — замерз би в тайзі на смерть. Влітку втеча мала дещо більше шансів, бо було тепло, тайга годувала втікачів, але й так блукали, тонули в болотах, вмирали замучені хмарами комарів і сибірської мушки. А якщо щастя втікачеві навіть винятково сприяло і йому вдалося дістатися до людського селища, завдяки всюди наявних шпигів і продажних «ловців голів» потрапляв знов у тенета НКВС.

Комендантом Калючого був комісар Іван Іванович Савін, досвідчений офіцер НКВС. Його помічником і заступником назначено якогось Барабанова. Під їх командуванням було кільканадцять солдатів. Обов’язки бригадирів, завскладами, функціональних спеціалістів виконували цивільні працівники ліспромгоспу або колишні в’язні, примусово залишені у постійному сибірському селищі.

Поляки з канського транспорту, люди з Червоного Яру, були першими «спєцпєрєсєлєнцамі», які добралися до Калючого. Можливо тому комендант Савін, який до цього часу з поляками не мав справи, не лише був зацікавлений ними, але наказав своїм помічникам чекати на них з теплою їжею, а в бараках напалити у грубках. Люди, які попередню ніч провели на снігу й сорокаградусному морозі, після входу до огрітого бараку, напівпритомні, падали з ніг і більшість з них, незважаючи на дошкульний голод, не мали сил, щоб змусити себе знов вийти на мороз, до їдальні. Ті, хто на це зважився, одержали по мисці гарячого круп’яного супу й шматку хліба. І «кіп’ятку сколько угодно».

Тільки Кулябінські і Чуляк цю ніч мали безсонну, бо одержавши в комендатурі знаряддя і кілька дощок, збивали труночки для своїх померлих донечок, щоб їх завтра похоронити.

Вранці у барак увійшов комендант Савін зі своїми помічниками. Царював тут ранковий розгардіяш, шум, ніхто не мав свого постійного місця, дехто ще спав.

Комендант став у середині барака і чекав, аж люди затихнуть. Савін був високим мужчиною близько сорока, з широким, м’ясистим обличчям. Одягнений в чорний баранячий кожух, з кобурою пістолета при поясі. З його помічників виділявся особливо один, бо був карликово низький та полум’яно-рудий. Навіть крейдово-біле обличчя і руки мав пістряві від рудих плям. Це був заступник коменданта, якого звали «опер», спеціаліст з нагляду, вербування донощиків і всяких слідств — Дмитро Барабанов.

Гомін затихав, люди згромаджувалися навколо прибулих. Савін почав напівжартома, з усмішкою:

— Довго спите, громадяни переселенці! Розумію, що це після подорожі... Ну, підходьте, громадяни, підходьте ближче. Жінки також, сміливіше, сміливіше, не кусаємо. Краще почуєте, а я голосу не здеру... Хто ви такі, громадяни переселенці,— це я знаю. Ви зате, для порядку, повинні знати, хто ми такі, куди ви прибули, як тут будете собі жити й працювати. І які права у нас є обов’язковими. Я тут комендант, звати мене Савін Іван Іванович. А це мої співробітники. Представляємо тут радянську владу і радянський закон. Якщо настане така потреба, звертайтесь до нас, питайте про все. Ми також будемо піклуватися вами, цікавитись. Правда, товариші?

— Ми для того тут є, товаришу коменданте! — витягнувся на пальцях Барабанов, але й так його заледве було видно.

— Ну саме так,— погодився комендант і продовжував: — Ви є спєцпєрєсєлєнцамі і думаю, ви знаєте, що це означає? Бачу, що дехто заперечує! Ну то вам для ясності пригадаю. В силу декрету радянського уряду вас переселили сюди із Західної України, яку Червона Армія визволила з неволі панської Польщі і приєднала до матері, великого Радянського Союзу. А оскільки серед вас є багато таких, яким, правду кажучи, радянська влада не дуже подобалася,— куркулів, колоністів, націоналістів, поліцейських і тому подібних ворогів народу, переселено вас сюди на перевиховання. Ну, щоб виховати вас на порядних радянських громадян. Мусите оцінити великодушність радянської влади, що дала вам такий шанс. Бо так, правду сказавши, за такі вчинки можна було навіть під суд потрапити. А вас лише переселили, і то з цілими сім’ями. Тепер, громадяни поляки, тільки від вас самих, від вашої праці залежить, як будете тут жити, як у Калючому влаштуєтесь. Поки що обов’язковим у нас є такий порядок, що з Калючого не можна нікому з вас нікуди виїхати або самовільно поза територію Калючого віддалятися. Якщо хтось відважиться це зробити, потрапить до суду і хай потім жаліється сам на себе: я вас попереджую. Не слухайте також, громадяни переселенці, жодних там бунтівників і підбурювачів або інших замаскованих ворогів радянської влади. Займайтеся краще працею, влаштовуйтесь тут по-людськи. Ну і про ту панську Польщу, яка була навіть для багатьох із вас мачухою і буржуазним кровопивцею,— забудьте раз і назавжди. Переконаєтесь, що радянська влада є справедливою, а наш Сибір — то край багатий, прекрасний, де можна жити...

— ...скоріше здихати!

Якийсь голос з натовпу перебив речення коменданта. Савін зупинився, але закінчив:

— ...і не вмирати. Хто там щось сказав? Може, я неясно висловився? Думаю, що цілком ясно. Але як хто хоче про щось запитати, то дуже прошу, запитуйте.

Хвилину чекав, бо люди шуміли, напівшепотом обмінювалися зауваженнями, але запитань не було. У зв’язку з цим комендант і його помічники об’явили засланцям, що всі здатні до праці, у тому числі жінки та діти від чотирнадцяти років, зобов’язані працювати і звільнити їх від цього обов’язку може тільки лікар. Вже із завтрашнього дня почнуть працювати на вирубці тайги; будуть готувати дерево до весняного сплаву, коли лід зійде з ріки Пойми. Робочий день починається з гонгу. Для працюючих сніданок в їдальні і вихід бригадами на роботу. Вісім годин праці, після повернення обід у їдальні і вільний час. У праці обов’язковою є норма, яку кожному назначать бригадири. Норма є також в їдальні, у виділенні хліба та інших продуктів. Працюючий одержить дві гарячі страви і півкілограма хліба в день. Незайнятий працею — лише одну гарячу страву і двісті грамів хліба.

— Мусите пам’ятати, що в нас, у соціалізмі, обов’яковим є справедливий принцип: «Хто не працює, той не їсть!» Той, хто працює, і працює по-стаханівські, має не тільки гроші, продукти, але й славу! Ви також, громадяни, можете стати стаханівцями, працювати зверх норми. Тоді не тільки будете отримувати додаткові продукти або додатковий талон до нашого магазинчику, але чекає вас пошана. Праця для радянської людини — то найвища честь. Тепер ще товариш Барабанов перевірить ваші дані. Сьогодні до кінця дня ви вільні, влаштовуйтеся, відпочивайте, а завтра зранку до роботи! — Комендант попрямував до виходу, але ще щось собі пригадав:

— Барабанов, питай всіх про професію. І запиши, може є серед вас спеціалісти: ковалі, слюсарі, столярі. Можуть згодитися. Бо мусите знати, громадяни переселенці, що ми тут у Калючому не тільки вирубом тайги займаємося.

— Ми хлібороби, громадянине коменданте, тільки землю вміємо обробляти, збіжжя сіяти, картоплю садити.

— Нічево, нічево, як треба — всього навчитесь. А збіжжя і тут можете сіяти, як собі тайгу викарчуєте. І картоплю садити. Бо земля тут добра, родюча. Чому ні, збіжжя можете сіяти, картоплю садити, корівку годувати. То нічого, що тепер сувора зима, морози. Незадовго прийде весна. Тоді жвавіше буде. До всього можна звикнути.

Невдовзі поляками було заповнено всі бараки. Якщо побіжно порахувати, що в кожен барак напхали приблизно по сотні людей, і до половини березня сорокового року в Калючому над Поймою опинилося приблизно тисячу поляків.

День у день вранці один з чергових енкаведистів бив молотом у кусок рейки, підвішеної між бараками. Була година шоста. На цей сигнал люди вставали, готувалися до роботи, поспішали в їдальню. Хоча бараки були пронумеровані і мешканці кожного з них мали визначений свій час, перед їдальнею був завжди великий натовп і гомін. Усі підганяли всіх, аби тільки якнайшвидше дістатися до віконця і одержати ополоник гарячого супу. А цим ранковим супом, рідким та пісним, найчастіше був ячмінний або пшоняний суп, капусняк або суп з сушеної риби, смердючої згірклим риб’ячим жиром. Одні жадібно хлептали свою дозу на місці, інші повертали до барака нагодувати дітей, поділитися з сім’єю. Обід давали ввечері, після повернення бригади з праці. Був багатший і складався з двох страв: супу і ополоника каші, густо политої якимось соусом і краплею олії. Часом підкидали по шматку жилавого м’яса з лося. Хліб давали увечері, безпосередньо з пекарні. Був чорний, глинястий та квасний. У Калючому був також магазинчик, в якому за зароблені рублі могли щось там докупити. Але небагато. Бракувало в магазинчику хліба, жиру, цукру, крупи. У перші дні було ще трохи чаю, махорки, якихось гребінців, складаних ножів, солі та сірників. Через пару днів забракло майже всього. Лише стахановці і протеже комендатури за спеціальними квитанціями могли запастися додатковим шматком хліба, крихтою цукерок або пряників. Вони могли також купити цигарки і пляшку горілки.

Вільним від роботи днем була неділя. Кожен міг тоді робити, що хотів, щоб тільки не відлучався за район табору. Контактів між мешканцями окремих бараків не забороняли.

Працювали на вирубці тайги. Зрубували щоглові сосни, модрини й кедри. Балки, очищені від гілок, порізані відповідно до розмірів, стягували на берег ріки і укладали у величезні сажені. Коней, за винятком кількох під сідло для енкаведистів, у Калючому не було. Засланці стягували дерево зі зрубу власними силами. Норма зрубу була три куби на одного дроворуба. Заробляли номінально три рублі за день, але насправді висота заробітку залежала від бригадира. Власне кажучи, у пращі все залежало від нього: признає норму чи ні, дасть відпочити чи виділить додатковий талон. Бригадирами були колишні в’язні, сьогодні «вільні поселенці». Але траплялися також корінні сибіряки, люди тайги з діда-прадіда. Бригади були кількадесятиособові. І залежно від виконуваної праці бригадир розподіляв їх на менші групи, на чолі яких ставив призначених собою «десятників».

Барак, у якому мешкали люди з Червоного Яру, розділено на дві бригади. У першій бригадиром був Степан Фадейович Буковський, мужчина в силі віку, лагідний в обходженні й вибачливий. Любив жартувати, говорив з явним українським акцентом і, раптом несподівано, любив вставити якесь польське слово. Не зраджувався стосовного цього, але видно було, що розуміє по-польськи. Другою бригадою управляв Павло Макарович Сєдих, росіянин, корінний сибіряк, молодший від Буковського, а в способі буття явна йому протилежність. Справжній мужчина, міцний, жилавий. Сєдих був типовим мовчуном, відкликався скупо і рідко коли всміхався. Був справедливий, про бригаду піклувався, а нерідко сам брався за важку роботу. Тайга і все з нею пов’язане не мало для Сєдих жодних таємниць.

Час ранкового вставання. На дворі темно. Якою ж короткою здається ніч. Дуднить гонг. Час до роботи. Хтось голосно жалкує того, що йому снилося. Інший проклинає з усією силою. Хтось голосно молиться. Більшість сповзає з твердих, тісних нар силою волі, стогнучи й покашлюючи. У багатьох гарячковий стан, вони застуджені, загоюють відмороження, хрипло кашляють і плюють флегмою. У бараку темно, тремтячий вогник каганця, поблискування вогню з димлячих грубок. Повітря вночі густе, смердюче. У натовпі й поспіху, спросоння важко знайти свій одяг, який не встиг протягом ночі як слід висохнути. Найгірше із взуттям. Шкіряні чоботи, черевики, ботики, в яких приїхали з Польщі, не пригодні на сибірські, глибокі сніги й морози. Не тримають тепла, промокають, а зранку, висохлі і тверді, мов шкаралупа, насилу даються взути наболілі, часто відморожені ноги. Одягають на себе, що вдається: сорочки, кальсони, светри, плащі, куртки, шарфи, хустини — аби тільки охоронити себе від холоду.

Але той їх одяг також не на тутешні зими. Мріють про валянки, ватяні фуфайки і ватяні штани, про шапки-вушанки, про шкіряні однопальцеві рукавиці, які носять тутешні. Звідки їх взяти, де купити, у кого обміняти? Комендант щоправда обіцяє, що з дня на день згадане доставлять до магазину і стахановці зможуть собі купити. Але увесь час лише обіцяє.

Тоді, ковтнувши трішки гарячої рідини, залишивши в бараку на цілий день наймолодших дітей, старих і хворих, волокуться з бригадою на своє лісництво. Далеко, часто декілька кілометрів від Калючого. Йдуть один за одним, бо сніг глибокий. Мовчать, щоб захистити від ранкового морозу паруючі ніздрі. Губи хапають повітря короткими риб’ячими ковтками. Сєдих, який іде попереду, затримує бригаду.

— Здесь! — кидає коротко, це означає, що сьогодні вирубка буде саме тут. Кличе до себе десятників, щоб поділити роботу.

Бригада не ледарює, збирає, нагромаджує сухі вітроломи і розпалює великі вогнища. Люди заслоняють перед гарячим блиском обличчя, гріють окостенілі руки, нагрівають держаки сокир, гострять пили.

— Починаємо! — категорично наказує Сєдих і бригада неохоче розходиться на визначені місця.

Навколо дерев, призначених до вирубу, витоптують глибокий сніг, щоб вирубникам було зручніше. Заки почнуть пиляти, задирають голови вгору, оглядають високе дерево і його крону, дебатують за кожним разом, в який бік звалиться. Протягом кількох перших днів Сєдих вирішував це сам. І не трапилося йому, щоб помилився. Поволі і вони цього навчилися. Спочатку підрубували дерево сокирою, скісно з того боку, на який мало впасти. А потім пиляли. Коли могутнє дерево починало розпачливо дрижати, снігом порошити з гілляк, це була певна ознака, що за хвилину піддасться і впаде. Тоді спішно виривали пилу і відстрибували в різні боки, з голосним остерігаючим криком:

— Бєрєгісь! Бєрєгісь! Увага, увага! Валиться!

Пильщики без хвилини відпочинку йшли до наступного дерева, а поваленим займалися інші. Переважно були то жінки і молоді, майже ще діти. Їм належало відрізати верхівки, гілляки і спалювати їх у вогнищі. Хто знає, чи не важчу працю від пильщиків мали ті з бригади, які мусили звалену і впорядковану колоду витягти зі снігу, дотягти її, докотити на берег ріки. Їм було легше, коли вируб відбувся на височині, що спадала до ріки. Гірше, коли вируб був на рівнині, а часто досить далеко від ріки.

Опівдні їм належала півгодинна перерва. Відпочивали, як уміли. Середина березня, день стає довшим, сонце на чистому, морозному небі ласкавішим. Безвітряно. То тут, то там зсунеться з дерева велика шапка снігу, заблищить льодова бурулька. Потрошечку, потрошечку, але провесна дає вже знати про себе. Як добре сісти на гілки, опертися на стовбур, примкнути повіки і виставити втомлене обличчя до сонця! Коли сипле сніг, а якщо в тайзі сніг падає, то пушисто й густо, тоді на короткі хвилини зганяють на відпочинок біля вогнища. Не їдять, бо нема що. Дехто навчився вже збирати з модрини живицю і безнастанно її жувати. Особливо молоді. Гірко точила слину і пухирцями стріляла в зубах, але голоду не заспокоювала.

Сєдих, який «сєри» з рота не випльовував, радив:

— Голод сєрою не обманути, але зуби тобі почистить, ясна подубить. Від цинги добра.

Зимова тайга, окрім дикого звіра, немає чим голодного й беззахисного нагодувати. Хіба-що з-під глибокого снігу випадково вигребти минулорічну ягоду: болотяну коричневу клюкву або червону брусницю. На звіра засланці не могли полювати. Коли хотілося пити, сніг лизали зі жмені. Це не сподобалося Сєдих.

— Завтра зі складу одержу котел. Тільки якісь горщички до пиття будуть потрібні.

Ой, як той закопчений, жерстяний котелок їм придався! Палили ранкове вогнище. Поставили котелок на триногу і топили в ньому сніг, варили воду.

— Сибірський чай будемо пити.

Дивувалися за першим разом, коли Сєдих вкинув у булькаючий кип’яток дрібно поламані стебла дикої малини і чорної порічки. Завалені цим були цілі луки, особливо в котловинах струменів, впадаючих до Пойми. Сибірський чай темнів і пахнув малиною.

— Вітаміни! — хвалив Сєдих і голосно сьорбав паруючий на морозі кип’яток.

З цієї нори бригада Сєдих пила чай кожного дня. Не минуло багато часу, як ціле Калюче пило сибірський малиновий чай.

Сутеніло, допалювалися вогнища, коли бригадир давав нарешті бажаний сигнал.

— Каньчай работу!

Втомлені, голодні до болю у шлунку й безладу в голові волоклися до бараків. Дехто поспішав відразу під їдальню, де вже чекав хтось з сім’ї з посудом на обід. Потім ще до пекарні по щоденну норму хліба. І тільки тоді у теплий барак.

Ще у вагонах засланці впіймали вошивість. І ніяк не могли її позбутися. Ненажерливі паразити гніздилися у волоссі і закутках одягу. Не помагало часте прання білизни в лугу, який робили з дерев’яного попелу, бо мила не мали. Не допомагало викидування одягу й постелі на мороз. Не дуже сприяли парення в лазні, осмалювання біля вогнища і щоденні розшуки. З вошивістю не могли дати собі ради. І немов цього було ще мало, у Калючому вже першої ночі після заселення бараків впала на них ще одна біда, біда клопів! Старі табірні бараки були наскрізь заклопленими. Після виселення з них в’язнів, зголоднілі кровожерливі паразити тільки чекали на чергових жертв. Заледве стемніло і люди вкладалися до сну, цілі рої клопів вирушали на жирування. Десантом причалювали зі стелі, вилазили зі стінних шпар і щілин, атакували з-під нар. У бараку гніздилися цілі стада чорних дорідних тарганів і хоч також спричиняли клопіт, бо цілими жменями топилися в воді, в супі, але принаймні не бралися гризти людей.

Усі чекали неділі. У той день не працювали. Сніданок видавали на годину пізніше, можна було трішки довше поспати. А якщо спати не вдавалося, то хоча б тільки полежати на нарах, намагалися про все на мить забути, полінуватися. А може, навіть помріяти. Хліб видавали в суботу ввечері, відразу на два дні. Якщо хтось умів затримувати голод, то на неділю мав цього хліба трохи більше. Обід приносили в барак і з’їдали його в сімейному колі. В неділю ходили в баню, прали, сушили, латали щораз більше пошарпану при роботі одежу, рятували, як могли, чоботи, що розліталися, просякнуті вологою, били вошей і випалювали клопів. В пообідню пору лазили по бараках, відвідували старих і нових знайомих, обмінювалися почутими плітками й новинами.

У неділю також, і то все частіше, ходили на похорони, гребли у вічно замерзлій сибірській землі своїх померлих. Якщо смерть прийшла по когось протягом тижня, його соснова, грубо тесана труна мусила чекати на неділю.

— Робота є роботою. Норма мусить бути виконаною. А небіжчику адже і так нікуди не спішно,— вирішував категорично комендант і відмовляв у дозволі на похорони в робочий день.

Хоронили померлих на краю тайги, на високому, порослому старими соснами березі Пойми. З-під глибокого снігу виставало кільканадцять обтесаних соснових стовбиків, з випаленими на них великими номерами. То були могили і номери померлих в Калючому в’язнів. Лише номери, без прізвищ і дати смерті.

Першими польками, похованими на цвинтарі в Калючому, були дві замерзлі дівчинки: Кулябінська і Чуляківа, стара пані зі Львова, яка померла на останньому етапі зимової дороги з Канська до Калючого, і молода дівчина з Чорткова, яку вбила падаюча сосна.

Тепер, напровесні, щораз рідше траплялася неділя, щоб на цвинтарі над Поймою не прибуло католицького хреста. Тієї першої зими умирали переважно старі люди, важко хворі. Вмирали, позбавлені належної лікарської допомоги, виснажені голодом і холодом. Від недоїдання, браку молока і вітамінів, через холод, паразитів і бруд, схоплені усякими можливими хворобами, гасли, мов ледь жевріючі вогники, немовлята та маленькі діти.

Труни збивали засланці з сирих соснових дощок, які самі мусили нарізати лісопильною пилкою. Хрести ставили березові. А на дощечках, до хреста прибитих, випалювали прізвище, дату й прохання молитви. Найважче було викопати могилу. Не дуже допомагало палення вогнища, щоб хоч трішки розтопити землю. Тверду, мов камінь, вічну сибірську мерзлоту треба було сантиметр за сантиметром, кусочок за кусочком вирубувати сокирою. А могила повинна бути відповідно глибока, не лише тому, що так вимагала традиція, але і для того, щоб спокою померлого лісний зголоднілий звір не нарушив.

На перші похорони приходило майже ціле Калюче. Не було серед засланців ксьондза, отже самі, як вміли й пам’ятали, урочисто правили християнські похорони. По грудці землі кидали на кришку труни, проголошували літанію та співали «Вічний відпочинок». А коли хтось заводив: «Під твій захист, Отче на небі, круг твоїх дітей довіряє свою долю» — не було міцних. Плакали всі: над померлим і над своєю засланською долею.

Комендант Савін, за винятком заборони влаштовування похорон у робочі дні, не забороняв ставити хрести, не перешкоджав полякам у похоронних обрядах. Лише його заступник, Барабанов, пильно за всім і всіма спостерігав.

Незабаром після приїзду захворіла Рахеля Біалерова. Простудилася ще у транспорті. Кашляла, потім мала жар до непритомності. Циня кожного ранку виходила з бригадою в тайгу. Біалер, як спеціаліст і майстер на всі руки, від світанку до присмерку працював у табірних майстернях. Біля хворої матері залишався наймолодший з сім’ї, Гершель. Біалер шукав для дружини порятунку, де тільки було можливо. Пішов для того до фельдшера у палату хворих, бо лікаря через випадок, що трапився у Калючому, не було. Фельдшер, низький повновидий мужчина в окулярах, які щохвилини падали йому на фіолетовий ніс, називався Тартаковський, походженням з Ленінграда, а в Сибір потрапив пару років тому, засуджений за якісь троцькістські провини проти радянської влади. У Калючому, як «ворог народу», відбував заслання і у Ленінград не мав права повернутися.

Тартаковський був євреєм. Коли Біалер увійшов до його перегородки в санітарному бараці, Тартаковський сидів за столом і сьорбав чай, підкріплений спиртом. Побачивши Біалера, опустив окуляри на ніс, уважно приглянувся до нього і запитав:

— Амху?

— Амху. Ну я жид.

— Ну то чего єврею нужно?

— Єврею?— Біалер не дуже розумів по-російськи.

— Єврей то по-російськи означає саме жид. Зрештою відтепер то ти вже не є жид. — Розумієш?

— Ну, розумію... Але знов не так дуже... Якщо я, Йосель Біалер, не жид, то хто я є?

— Ти, Біалере, є жидом, бо цього приховати не вдасться. Але у нас в Радянському Союзі, то ти єврей! Розумієш? Жид то ти був там у шляхетській, антисеміцькій Польщі. А у нас, в соціалістичній країні, де всі народи є рівними, то ти не є жидом — «пархатий жид», як там у вас в тій Польщі говорять, чи хоча б у тих вонючих хохлів, на Україні! Відтепер, Біалере, то ти є єврей! Розумієш?— Тартаковський поправив окуляри і сьорбнув чаю.

— Розумію, розумію. Ось тепер у Радянському Союзі то я, Йосель Біалер, не є жид, тільки єврей! Ну, ну... — здивований Біалер похитав головою.

— Як єврей розуміє, то добре. І непотрібно мені тут жодного «ну, ну».

— А можна поцікавитись?

— Ну, цікався, цікався.

— То нехай мені пан доктор скаже, де в тому всьому є якась логіка?

— Яка знов логіка? Що ти маєш на думці?

— Думаю про те, щоб я, Йосель Біалер, довідався, що у Польщі я був жидом, а у Радянському Союзі я єврей, то треба мене було з цілою моєю бідною жидівською сім’єю аж у Сибір вивозити? І щоб мені тепер бідна Рахеля в гарячці вмирала, щоб мої діти...

— Ша, ша, жиде! Філософ мені знайшовся. Краще говори відразу, навіщо жид сюди прийшов і чого жид хоче?

Фельдшер відвідав хвору в бараці. Приклав долоню до розпаленого лоба, порахував пульс, послухав стетоскопом. Похитав головою, порився в санітарній сумці з грубої тканини, вийняв дві порції якогось порошку, з яких одну наказав хворій випити зараз, а другу ввечері.

— Ну як? — запитав з надією Біалер.

Тартаковський опустив окуляри, потім знов їх поправив. Був поважний. І тверезий. Відкликав Біалера вбік.

— «Признаю, о Пане Боже мій і моїх отців, що моє виздоровлення і моя смерть є в Твоїх руках»... Чи жид мене зрозумів?

— «Пан є нашим Богом. Пан є один»...— прошепотів у відповідь побліднілий Біалер, який на цей раз зрозумів усе відразу.

Біалерова померла кілька днів згодом. Але не було у Калючому «хевра Кадіша», традиційного єврейського святого товариства, яке у кожній єврейській гміні займається похоронами. Біалер, виправдавшись у думках перед Всемогутнім найбільш ревно, як тільки міг, що з релігійними похоронними наказами, які побожного єврея зобов’язують, справитись не може, усе при останках Рахелі робив сам. Омив тіло символічно, у чисте простирадло від ніг до голови закутав, бо то ніби звідки мав у Калючому взяти смертельний льняний саван... Сам також поклав Рахелю в труну з сирих соснових дощок, яку допомогли йому зробити Данилович з Долиною. Вони також, коли Біалер з дітьми безнастанно наглядав за останками, могилу Рахелі у замерзлій землі вирубали.

Не було такого з Червоного Яру, який би Біалерову на цвинтар не проводив. А богобоязлива бабуся Шайніна навіть «Вічний відпочинок» пробувала виголосити. І так, як то на кожних похоронах за звичаєм, по грудці землі сусідці на труну кинули.

9

очаток квітня. Дні ставали щораз довшими. Мороз усе ще держався, та особливо суворішав уночі, з гарматним шумом розриваючи в тайзі дерева, в яких починали кружляти соки. Лагіднішав уранці, в міру як сонце видиралося щораз вище. Опівдні його лагідне тепло змінювало верхній шар снігу в склисту тверду шкаралупу. В таку передвесняну пору зголоднілі ватаги вовків можуть легше вполювати сарну, оленя, а навіть лося, загнавши їх у глибокі замети, в яких довгоногі звірі грузли до тулуба, а зледеніла сніжна шкаралупа обмежувала їх рухи, ламала і до крові калічила бабки. Недавно з такого вовчого полювання скористали люди з бригади Сєдих. В дорозі на вирубку побачили, як вовки заганяють півколом великого лося в долину Пойми. Лось біг щораз повільніше, грузнув у кучугурах снігу, насилу витягував поранені ноги. Вовки допали його, шарпали живцем.

Сєдих вистрілив зі штуцера. Не попав, бо було задалеко, але вовків сполохнув. Неохоче відскочили від лося. Коли, однак, Сєдих вистрілив ще раз, величезна вовчиця повела слухняну зграю на другий берег Пойми. На високому березі зупинилася і завила від люті. Покалічений лось кінчався і великими наляканими баньками дивився на людей, що наближалися. Сєдих дострелив звіра... М’ясо поділили справедливо.

На те, що провесна наближається, вказував також підсилений рух транспортів, які, користаючись зимовою дорогою руслом замерзлої Пойми, саньми довозили до Калючого забезпечення. Місцеві знали з досвіду, що з приходом весни, коли розтануть сніги, розіллється повінь, зрушить лід, оживуть навколишні пучини і мочари — Калюче на довгі тижні буде відрізане від світу. Отже, зберігали на складах борошно на хліб, продукти для їдальні.

Люди голодували. Більш енергійні й заповзятливіші не переставали шукати нагоди до здобуття хоч би трішки додаткової їжі.

Данилович, дивлячись на свого кількамісячного синка, не міг знайти собі місця. Малюк, позбавлений відповідної їжі, особливо молока, марнів на очах. Бачив, як Наталка обманювала дитячий голодний плач материнськими грудьми, в яких вже давно не було ані краплі корму. Фельдшеру Тартаковському молока в порошку для дітей вистачило лише на ліки. Данилович пробував домовитися з візниками, які постачали товар з Канська, щоб привезли йому мороженого молока. Незважаючи на страх перед НКВС, може вдалось би якось підкупити, але жоден з них не був упевнений, чи ще раз цієї зими до Калючого приїде. Від одного з них дізнався, що більш-менш за двадцять верст від Калючого, над Поймою, є найближча людська оселя, Усольє. Живуть там буряти, які хоч здебільшого займаються полюванням, годують часом худобу, управляють погані городи, отже, мабуть, в них можна було б трохи поживи і молока роздобути.

Данилович довго не вагався. У таємниці намовив на цю ризиковану експедицію до Усолья Яна Долину і одного з братів Куриляків, Сташека. Про одержання згоди в комендатурі не могло бути й мови. Вирішили вирушити в суботу ввечері і повернути найпізніше в неділю. Окрім рублів, несли з собою на обмін різну польську одежу.

З Калючого до Усолья проторованої дороги не було. Вирішили держатися Пойми. Йшли один за одним, серединою замерзлої ріки. Місяць був уповні, видимість добра, ніч морозна, безвітряна й тиха. Відголоси кроків, хрускіт замороженого снігу, покашлювання лунали далеко. По обох берегах темніла стиснута стіна тайги. Йшли швидко, мовчки, чутко вслухалися в околицю. Добре порахували припушувану відстань від Усолья і свої можливості, бо коли, разом зі світанком, вкриті інеєм і втомлені вийшли із-за крутого повороту Пойми, на її правому березі помітили лісне селище. Зупинилися, щоб дещо перевести дух і домовитися, що робити далі. Найбільш побоювались зустрічі з сільською владою, не кажучи вже про міліцію. Село не спало, з кількох коминів дим високо спинався до неба. Вирішили ризикнути і постукати до першої з берега хати. А якщо буде щось не так? Не встигли погодити між собою дальших вчинків, бо заскочив їх характерний посвист сунучих по снігу лиж. Оглянулись. Їх слідом наближувався озброєний мужчина! Сунув поволі, на коротких, широких лижах. Кремезний, середнього зросту, в оленячій куртці і великій собачій шапці. За кільканадцять кроків перед ними зупинився. Поправив на лівому плечі впольованих зайців-біляків, двостволку перекинув на передпліччя, зручніше до пострілу. Був смуглий, довгастий на обличчі, косоокий. Схоже було на те, що той чоловік повертає з полювання, але чи був мисливцем? Прибулий перший порушив тривалу мовчанку. Приязно всміхнувся і запитав:

— Поляки?

— Поляки! — призналися хором, дивуючись, звідки це пізнав.

— Калючоє? — мисливець кивнув рукою назад.

— Да, да, Калючоє, — підтакнули.

Став серйозним, немов над чимось на мить задумався.

— Убєжалі?

— Нєт! Нєт! — бурхливо заперечили. — Ми в дєрєвню, — вказали на село,— хочемо купити молока для дітей, продуктів...

— Ааа... Продукти, — кивнув із зрозумінням головою і знов усміхнувся.

Зустрінутий чоловік був бурятом, звали його Оной Єгоров. Майже всім колонізованим сибірським народом росіяни давали прізвища на свою манеру, при чому їх джерелом було як правило російське ім’я. Звідсіля в сибірських кочовищах спеціалісти з розводження північних оленів, у лісових селищах і прибережних до річок селах, серед бурятів, евенків і чувашів щодругий мав російське прізвище Іванова, Петрова, Єгорова, Васільєва або Степанова.

— Усольє! — Оной показав у бік села.

Російською мовою говорив погано, короткими, обірваними реченнями.

— Продані продукти? — запитали.

— Мало, мало є... — увесь час усміхався.

— Молоко нада... Дитина, ребіонок, — пояснював йому Данилович.

— Ребіонок, молоко... панімаю, панімаю. Пошлі, — вирішив Єгоров і рушив у напрямку села.

Йшли за ним, хоч все ще не дуже впевнені, хто цей Єгоров є і що їх там чекає.

— Ризик, фіск, у крайньому разі міліція нас до Калючого відправить.

— Або на гіршу каторгу пожене.

— А чи це не все одно?

— Мій дім! — Бурят показав на засипану по дах снігом хату. — Заході, полякі, гость будеш.

Садиба Єгорова складалася з просторого дерев’яного дому і низької хазяйської прибудови. Кімната, до якої завів гостей, була просторою, з великою російською піччю, в якій горів вогонь. Освоївшись з півтемрявою, з цікавістю розглядалися навколо. У кімнаті було двоє старих, певно батьки Єгорова, три молоді жінки і кілька малих дітей. Всі мовчки оглядали пришельців. Одна з жінок допомагала мисливцю, повісила рушницю і винесла до сіней зайців. Друга роздувала великий, закопчений самовар. Третя, наймолодша, обвішена бусами, з нарядною каймою на чолі, ховалася у темному кутку, оточена дітьми. Дідусь сидів на вкритих шкірами нарах і палив люльку. Бабуся, також з люлькою в зубах, маніпулювала горщиками в печі. Єгоров розмовляв із сім’єю бурятською мовою, час від часу показуючи на своїх гостей. Розуміли лише слово «поляк», яке часто повторювалось. Сім’я слухала, мовчки, лише старий кивав тямуче головою. В кімнаті було тепло, душно; смерділо шкурами, старим жиром і людським потом. Але чисто. На дерев’яній підлозі лежали вовчі та ведмежі шкури. У кутку на полиці стояла невелика статуетка Будди. На стіні висів паперовий портрет усміхненого Сталіна. Мисливець, стежачи за їх поглядами і здогадуючись зацікавленості, показав на портрет.

— Сталін! Самий большой начальнік! Харашо! — всміхнувся і додав: — Будда, — тут показав на дідуся, — тоже харашо. Садісь, полякі, чай піць будем.

Біля подовгуватого, низького стола на лавки по боках сіли тільки мужчини. Жінки підносили до столу чавунний горщик з пареним оленячим м’ясом, киплячий самовар, чайник із запареним чаєм і червоною замороженою брусницею в посуді з березової кори, яку тут звали «туяском». Хліба не було. Хазяїн набивав великі куски м’яса на ніж і клав перед кожним на підручних дощечках, які, мабуть, замінювали тарілки. Чай пили зі старих, закопчених жерстяних мисок. Солоний. Бажаючи підкупитися і віддячитись за гостювання, Данилович витягнув з рюкзака пляшку горілки і вручив Оноєві.

— О! Харашо, поляк, водка піць будем! — зрадів мисливець.

Зрештою не лише він. Бабуся щось там забурмотіла, не видержала і підійшла ближче до столу. За піччю перестала хохотати гарно вбрана молодичка, вийняла звідкілясь і поставила на столі кілька горщичків. Оной налив мужчинам, решту в пляшці вручив бабусі.

— Поляк, твоя харашо, бурят, моя харашо, — і прийняв свою порцію одним ковтком. Бабуня потягнула з пляшки й передала її решті жінок.

Удалася їм ця експедиція до Усолья. Не тільки корисно обміняли все, що з собою сюди несли, на замерзлі кружки молока і копчене м’ясо, але вдалося їм бурятів добре до поляків настроїти. Міліції в селі не було. А саме Оной Єгоров був тут головою «сельсовета».

Усольє було типовим бурятським селищем, нечисленні мешканці якого займалися полюванням; жили з того, що їм тайга подарувала. Деякі виробляли дьоготь з березової кори. Люди ззовні заглядали сюди рідко. А поляків в Усольї бачили вперше, хоч буряти знали, що цієї зими появилися в тайзі поляки. Влада пояснювала їм, що це «врагі народа», «куркулі», що треба від них берегтись, уникати з ними контактів, бо можуть пробувати тікати, пограбувати, вбити. Від Єгорова дізналися, що за Усольєм, у нижній течії Пойми, також є поляки. Буряти місцями польського заслання називали ще ріку Бірюсу, лісові селища: Каєн, Бурундук і Шиткіно.

Хазяїн відвів їх далеко за сільські застави.

— Приходзь, поляк, у Єгорова гость будеш.

Дорога назад була для них менш щасливою. Під вечір мороз полегшав, але почав порошити сніг, який перейшов у густу метелицю. Стало темно. Падіння свіжого снігу спричинилося до того, що ноги вгрузали глибоко, йшлося їм щораз повільніше і важче. Не боялися, що заблудять, бо знали, що русло ріки мусить їх до Калючого довести. Аби тільки встигнути на роботу. Майже навпомацки дріботіли зигзагами, грузли у прибережних кучугурах. Йшли нав’ючені важкими, незручними до несення мішками. Мабуть, внаслідок недавнього переїдання мучив їх понос і болі у шлунку. І немов цього всього було мало: Долину раптом атакувала присмеркова сліпота, відома їм від деякого часу в Калючому. Хворий на курячу сліпоту від присмерку до світанку нічого не бачив і був безпорадним, як справжній сліпий. Коли наставали сутінки, такий «курячий сліпий» переставав працювати і повертав з роботи, ведений під руку друзями. У бараку аж до світанку залишалися йому лише почуття дотику і розраховування на ласкаву допомогу сусідів. Бувало вже таке, що одинокий хворий блукав, гинув, замерзав у тайзі до смерті. Фельдшер Тартаковський не мав від курячої сліпоти ліків.

— Куряча сліпота пройде, від цього не вмирають.

— Але я нічого не бачу, докторе!

— Або ж я тобі кажу, що ти бачиш? Сова не бачить удень і живе, а ти не бачиш тільки вночі. Вночі можеш спати.

— Є від цього якісь ліки?

— Звичайно, що є ліки! На все, за винятком смерті, є ліки. Від курячої сліпоти також є ліки.

— Ну то, може...

— Що, може, що, може! — рознервований та безпомічний фельдшер маніпулював окулярами. — Ти думаєш, що я дам тобі вітамін А? Чи ти думаєш, що я дам тобі риб’ячого жиру? А може, ти собі думаєш, що я дам тобі печіночну таблетку, а ще краще як ліки печіночки з цибулькою тобі нажарю? Ну то ти можеш собі навіть так думати, а я тобі нічого такого не дам. А не дам, бо не маю. Від курячої сліпоти не помирають.

Намучились, наїлися страху, але щасливо встигли до барака перед ранковим гонгом. Густа сніговиця не тільки приховала їх у сутінках, але замела на Поймі всі сліди...

Протягом дня у бараку залишалися тяжко хворі, старі та малі діти. Немовлята та малюки під чиєюсь опікою, старі мусили самі давати собі раду. День подібний до дня, минав їм серед розваг, пустощів, бійок й галасу. Діти допомагали прибирати в бараку, палити в грубках, принести дрова, назбирати чистого снігу. У двір вибігали рідко, бо ані одягу, ані відповідного взуття на тутешню сувору зиму не мали. Не вчилися, бо в Калючому про школу не було й мови. Забитий, завошивлений, заклоплений барак був для них єдиним доступним місцем. Діти радили собі в тих умовах, як уміли. Лише з одним порадити собі не могли: з безперестанним голодом. Як ті ненаситні лелечі пташенята, завжди були голодні.

Корчинський, вчитель за професією, а крім того ще й староста в бараку, нагодувати дітей не міг, але вирішив, що в його бараку діти вчитимуться.

— Як це буде виглядати, — переконував батьків. — Повернуть ваші діти в Польщу і «ані читати, ані писати».

— Ну добре, пане Корчинський, але хто їх вчитиме?

— Не забувайте, що я вчитель. Думаю, що помічників також собі знайду.

І знайшов. Целіна Біалеріва погодилася вчити польської, «студент» Владек Лютковський — географії, а сам Корчинський взявся за арифметику та історію. Навчали дітей у неділю, а на цілий наступний тиждень задавали уроки. Не було чим і на чому писати. Добре, що в магазинчику було ще кілька хімічних олівців. Діти писали на клаптиках газет, останках зошитів, паперових торбинках. Не було підручників. На щастя Генєк Біалер, гордий своїм новим рюкзаком, забрав його з Червоного Яру і довіз з цілим вмістом до Калючого. Шукали польських книжок в інших бараках. Але хто під час раптового вивезення мав голову до книжок? Але однак знайшлося пару: Банда Малиновська позичила їм «В пустині і в пущі», Олег Балік «Про гномів і сирітку Марисю», а Сташек Долина випросив у мами «Найновішу кухню варшавську», яка містила понад 1200 рецептів різних страв, від найскромніших до найвишуканіших, складених Анелею Овочинською.

— Пані Тосю! — жартував Корчинський, — коли кишки нам почнуть грати марша, припинимо навчання і почитаємо собі наприклад «про фаршировані телячі ніжки» або про «шніцелі по-віденські»... А на десерт... На десерт виберемо собі, о вже знаю: для дітей «шоколадне морозиво». А для нас «вергуни на піні» і чашечку міцної чорної кави!

— Кава, кава! Пане, не знущайтеся з мене.

Від себе Корчинський докинув улюбленого Міцкевича, якому завжди віддавав першість серед усіх польських поетів. Мав із собою в Калючому збірку, видану Анчицем, зі вступом професора Пігоня. Були там «Діди», «Гражина», «Конрад Валленрод» і «Книги Паломництва». Скільки то разів молився Корчинський полум’яною міцкевичівською молитвою, яку знав напам’ять!

«Пане Боже Всемогутній! Діти воєнного народу піднімають до Тебе беззахисні руки з різних кінців світу. Зовуть до Тебе з глибоких сибірських шахт і з камчатських снігів, і зі степів Алжиру, і з Франції чужої землі. А у Вітчизні нашій, в Польщі вірній Тобі, не можна звертатися до Тебе. І наші старики, жінки й діти моляться до тебе скритно, думають зі сльозами. Боже Ягеллонів! Боже Собеських, Боже Костюшків! Змилуйся над Вітчизною нашою і над нами. Дозволь нам знов молитися до Тебе звичаєм предків, на полі битви, зі зброєю в руках, перед олтарем, зробленим з барабанів і гармат, перед балдахіном, зробленим з орлів і прапорів наших; а сім’ї нашій дозволь молитися в костьолах міст наших і сіл наших, а дітям на могилах наших. Та адже ж нехай збудеться не наша воля, а Твоя. Амінь.»

Іван Савін найбільше цінив свій святий спокій. Не вперше був шефом гулагу, але той в Калючому значно відрізнявся від попередніх. У дотеперішніх перебували засуджені: політичні, звичайні криміналісти, в основному мужчини. Росіяни, українці, грузини, чеченці — одним словом, усі народи Радянського Союзу. І з ними справа була проста: вирок, табірний регламент, кінець покарання, до дому або на заслання. А тут раптом ці поляки! Що там за люди? Та ще й заслані цілими сім’ями, зі старухами і малими дітьми. Не мають вироків, значить не є, якщо формально підходити до справи, засланими, тільки переселеними в силу урядового декрету. Савін чув про подібну категорію засланців, коли то до Казахстану і в Сибір почали в тридцятих роках переселяти куркулів з України, Білорусії і козаків з-над Дону. Залишили їх в степу, в тайзі, хай собі радять. Хай живуть, як вміють. Без права повернення в рідну сторону. А ці поляки, то буржуї. Що з такими робити, як до них ставитись? Савін хотів знати. Любив порядок, регламент і спокій.

Ще до приходу перших транспортів зібрали таких, як Савін, на відрядження в Тайшеті, де було керівництво гулагів на цій території східносибірської тайги. Інструкції були такі:

— Поляки, які будуть вам підпорядковані, то антирадянський, контрреволюційний елемент: буржуї, великі землевласники, куркулі, словом, експлуататори. А окрім цього, є серед поляків офіцери, поліцейські, службовці, ксьондзи і цього виду «всякая контра». Всі вони за наказом НКВС, товариша Берії, були виселені з визволених територій Західної України і Білорусії і направлені до віддалених районів СРСР, зокрема в Сибір. Назавжди. Без права повернення в рідні сторони. За втечу із заслання — віддавати їх до суду. Аж до відкликання не дозволено їм віддалятися за територію табору. Заборонити контакти з місцевим населенням. Відразу після прибуття до табору пояснити полякам їх статус «спєцпєрєсєлєнцев», попередити про кару, яка їм загрожує. Рішуче підкреслити, що прибули сюди на постійне перебування і тільки від них залежить, як собі укладуть життя. Всі поляки від 14 до 60-ти без винятку зобов’язані працювати. Як антирадянський елемент, з контрреволюційним настроєм підлягають постійному наглядові та оперативному опрацюванню НКВС. Припиняти і ліквідувати навіть найменші прояви антирадянської агітації та контрреволюційної діяльності. Виловлювати й ізолювати проводирів. Піднімати корні справи, арештовувати і направляти на слідство до Тайшета.

Савін з полегшенням зітхнув. Знав уже, як йому з тими поляками поводитися. У кожному заново заселюваному бараку особисто виголошував до поляків «вітальну» промову. А вони неначе реагували на цю промову. До роботи ходили без опору, хоча нарікали на брак теплого одягу і погане харчування. Втеч Савін не побоювався: куди ті поляки можуть втекти крізь тайгу, сніги й морози? Контакти з місцевим населенням також відпадають: не знають території, не кажучи вже про те, що до найближчих людських селищ стільки кілометрів бездоріжжя. Зимою сніги й морози, весною — навколо болота й вири. Ні, з Калючого поляки носа йому не висунуть, можна не боятися. За операційні справи відповідає Барабанов. Нехай він журиться. Але той карлик як дотепер нічого конкретного не виявив. Жаліється, що поляки то не те, що наші, вони є пильними, обережними й недовірливими. Важко завербувати серед них агента, знайти інформатора, не кажучи вже про провокатора.

Один раз на тиждень, у понеділок увечері, Савін мав обов’язок передати по радіо донесення у Тайшет про стан справ у Калючому. У телеграмі за кожним разом підтверджував кількісне становище табору. Стосовно померлих не давав пояснень. Переказував лише причину смерті. Гірше, якби трапилася втеча, антирадянська пропаганда або стаття 58 карного кодексу, тобто «контрреволюційна діяльність».

Якогось дня Барабанов влетів до коменданта явно збуджений.

Держав у руді якийсь папір і вже від порога кричав:

— Маю, Іване Івановичу, нарешті маю їх!

Савін зняв долоні з теплої печі.

— Що там знову такого? Що маєш, кого?

— Читайте, прошу.

З письмового донесення Барабанова виникало, що в бараку номер 1 якийсь Корчинський самовільно організував навчання польських дітей: «щоб як колись повернуть до Польщі, вміли по-польськи читати й писати».

— Звідки про це знаєш?

— Маю свої способи, товаришу начальнику! Треба це негайно, в сьогоднішньому донесенні...

— Нічого не треба в сьогоднішньому донесенні. Ти, Барабанов, не будь в гарячій воді купаний. Донесеш, а як потім нічого не докажеш.

— Докажу, Іване Івановичу, докажу!

— То насамперед мені докажи. А з донесенням до Тайшета завжди встигнемо. Не втече нам той твій Корчинський, чи як його там...

Досвідчений енкаведист Савін мав рацію, безпосередніх доказів на Корчинського не було. А про саму справу Барабанов довідався випадково від своєї коханки, яку купив собі за небагато їжі для її дітей і за роботу, яку улагодив їй в їдальні. Ірина Пуц, дрібна, делікатна блондинка, була дружиною якогось службовця з Тернополя. Її чоловіка НКВС арештував відразу після входу до Польщі й від того часу всякий слід по ньому загинув. Ірину разом з двома дітьми вивезено в Сибір. До війни ніде не працювала. Настигнута воєнними нещастями, абсолютно не вміла собі радити. Але вже у транспорті кокетувала з молодим комендантом і, не зважаючи на те, що скажуть люди, ходила до його вагона «прибирати». Комендант був пристійний, до того щедрий, тому не терпіла голоду ані вона, ані її діти.

У Калючому Ірина мусила йти в тайгу, на роботу, і ледве не померла там від голоду й холоду. На її щастя або на нещастя, бо хто знає, якогось вечора Барабанов покликав її на звичайну вправну розмову. Стояла на черзі в списку до співбесіди, як дружина державного службовця. Згідно з інструкцією Барабанов викликав на такі розмови службовців, лісників, суддів, адвокатів, вчителів, дружин офіцерів, поліцейських, словом, інтелігенцію. Це середовище НКВС вважав потенційно загрозливим, і до обов’язків Барабанова належало ближче з ним знайомство. А при нагоді, якщо трапиться оказія, — когось з них завербувати агентом або таємним інформатором. У цьому плані, як дотепер, Барабанов не міг похвалитися успіхами. Поляки були тверді, горді, ніколи нічого не знали, не чули, нічим не цікавились, нікого не знали, ні з ким ні про що не розмовляли. А найчастіше удавали, що не розуміють, чого Барабанов від них хоче, бо не знають російської мови. Тому також небагато чекав від цієї розмови. Але коли черговий ввів до кімнати Пуцову, комісар Барабанов витріщив очі: перед ним стояла направду гарна жінка. Ірина, хоч налякана раптовим викликом у комендатуру, вмить зорієнтувалася, яке враження справила на цього всесильного карлика, і вирішила спробувати цей шанс використати. Хай діється будь-що, а не повернеться на вирубку, не дасть здохнути від голоду своїм дітям.

Як вирішила, так і зробила. Спочатку жалібно розплакалася, вхопилася за серце, закліпала віями і зомліла впала з табуретки на підлогу. Наляканий Барабанов поспішив на допомогу. Уважно слідкувала, як біля неї метушиться, розпинає блузку, поклепує щоки, обіймає, намагаючись перенести її на лежанку. Стогнала, піддавалася йому, ніби безвольно обіймаючи його за шию. Тихим, жалібним голосом попросила води. Піднімав її голову і дбайливо поїв. Відкрила блакитні очі, які збільшувались від подиву. Пробувала сісти.

— Що сталося? Де я є? О Боже, що...

— Нічево, пані Ірина, нічево. Вже добре, добре, хай пані заспокоїться, — Барабанов продовжував підтримувати її півобіймами, — ослабла пані зомліла. Але вже добре. Зараз зроблю пані гарячого чаю.

— Який ви, пане, добрий! — прошепотіла Ірина голосом, у якому Барабанов міг почути, чого тільки прагнув, і згаси встиг зреагувати, відчув на своїй щоці гарячий поцілунок її гарно викроєних вологих губ.

— Ну что ви, пані Ірина, что ви...

У цей вечір на цьому закінчилося. На другий день, на звернення Барабанова, фельдшер виписав Ірині лікарське звільнення з роботи на вирубці. Невдовзі потім стала утриманкою Барабанова і почала працювати в їдальні. Ірина Пуц не була агенткою. Барабанов навіть не намагався вербувати свою коханку. Але про Корчинського, про навчання ним дітей Барабанов дізнався саме від неї. Ірина проговорилася перед ним випадково. І навіть їй в думках не було, що з цього може щось виникнути.

Закоханий в Ірину і безустанно її прагнучий, Барабанов створював відповідні нагоди, щоб якнайчастіше бути з нею наодинці. Діючи обдумано, Ірина йшла до нього, як на тортури, і блювати їй хотілося вже на саму думку про зближення з цим ослизлим, ненаситним карликом. Але боялась його чимось відштовхнути, щоб знов не замерзати в тайзі і разом з дітьми не здихати з голоду. Отже, приходила кожного другого вечора, випивала чай зі спиртом, роздягалася і напівп’яна, із заплющеними очима, дозволяла жгауче пристрасному комісару знущатися над своїм тілом. Нещасливого вечора мала вже виходити, засовувала до кишені плитку пресованого чаю, якусь консерву, коли раптом на столику побачила грубий зошит. Це їй нагадало, що діти не мають на чому писати. Машинально сягнула по нього, але Барабанов не дозволив.

— Що ти? Нельзя цього чіпати, службове. — Мав там свої замітки, вкинув зошит до висувного ящика.

— Мені потрібний такий чистий зошит. Можеш мені дати такий, або найкраще два?

— Зошит? А навіщо тобі зошит?

— Не мені, діти просили, щоб я їм щось до письма знайшла. Уроки не мають на чому готувати. А у тому вашому засраному магазинчику навіть зошита не можна купити.

— Уроки не мають на чому готувати?— У Барабанові пробудився енкаведист. — А я щось не чув про те, щоб у Калючому була якась школа.

— Ну так, як дикі люди тут живемо.

— Ну, ну, Ірино, зважай на слова! Коли прийде пора, то і школа буде. Зошит тобі потрібний? Дуже прошу, ось є! Тільки один, але наступним разом добуду тобі більше. То кажеш, що діти вчаться?

— Е, яка там у бараку наука, але все-таки це щось...

— Ну звичайно, звичайно... А вчителів хоча б добрих мають? Хто їх там вчить?

— Вчителі є. Такий, наприклад, пан Корчинський з нашого барака, який це все організував, він ще в Польщі був директором школи...

Від Савіна вискочив Барабанов розлючений. «Брак доказів, брак доказів, — гарчав під носом, — як буде треба, то з того холерного Корчинського і без доказів усе видушу». Але через хвилину, коли дещо охолонув, признав комендантову рацію. «Добре, хоче Савін доказів, то їх йому дістану, нехай не думає собі».

Вранці, коли люди з барака номер 1 були на роботі, Барабанов зі своїми помічниками провів там обшук. Вивернули все догори ногами і знайшли те, чого шукали: кілька польських книжок, всі підручники для четвертого класу малого Біалера, а також твори Міцкевича, які належали Корчинському.

А найбільше тішився Барабанов зошитами, відрізками газет і сірим папером, записаними дитячими невправними вайлами. Але не лише результати обшуку його втішили.

Енкаведисти обшукували барак, а Барабанов розмовляв з його мешканцями. Допомагав йому в цьому Цибулько, енкаведист, українець з-під Житомира, який знав польську мову, в комендатурі був перекладачем. Діти, як діти, цікаві були чужих, особливо що той рудий начальник частував їх цукерками, смак яких вже майже забули. Відповідали на запитання охоче, а що сміливіші, самі вихвалялися, переганяючи один одного.

— А ти як вчишся? — питав усміхнений Барабанов, гладив дитину по голівці і частував цукеркою.

— Добре, прошу пана.

— А хто тебе вчить?

— Пан Корчинський! — влучилася хором решта, витягуючи руки за цукерками.

— І ще пані Целіна також вчить нас.

— І ще пан Владек нас вчить.

— А чого вони вас вчать?

— Польської та арифметики, і ще історії та географії...

— Навіть співу нас вчать!

— Співу? — удавано дивувався Барабанов. — А яких же пісеньок ви вчилися останнім разом? Пам’ятаєте? — Барабанов грався цукерками, пересипаючи їх зі жмені в жменю.

— Пам’ятаємо! Звичайно, що пам’ятаємо.

— А заспівайте мені? Ну, сміливіше! Як мені гарно заспіваєте, то ці всі цукерки будуть ваші.

Осмілилася Тереска Баликова і почала тремтячим голосочком. Підтримала її решта дітей і виспівували, як вміли, дивлячись на цукерки, що пересипалися з руки в руку:

Барабанов кинув дітям цукерки на підлогу барака. Малеча клубочилася, збирала. Комісар сам вже дещо по-польські розумів, але з того, що йому в процесі дитячого співу встиг перекласти Цибулько, не має жодних сумнівів, що тут у цьому бараку діється і якою «контрреволюцією» той Корчинський зі своїми помічниками займається.

10

ісля виходу Барабанова з барака старі явно занепокоїлися цією подією: обшук, реквізування книжок, зошитів, випитування про Корчинського — все це вказувало, що вчитель може мати серйозні клопоти. Порадилися і вирішили якнайшвидше повідомити про це Корчинського. Але хто знає, де вони сьогодні працюють?

— Ми знаємо, під горою, за Поймою, — об’явили Сташек Долина та Едек Земняк.

— Ну то летіть туди, хлопці. Тільки негайно, негайно! — вирішила бабуня Шайніна.

Корчинський уважно вислухав хлопців, обшук у бараку міг бути формальний, хоча якщо Барабанов забрав з собою всі книжки, зошити й папери, випитував дітей про науку — могло це мати зв’язок саме з їхнім навчанням. Ну і та пісенька «Десяте лютого»...

Відкликав убік Целіну і Владека:

— Може, це передчасний сполох, але якщо у вас випитуватимуть, то домовляємося так: ви двоє часом допомагали дітям при готуванні завдань. Навчанням дітей займався я. І тільки я! Хай мене в разі чого про все питають.

Прийшли за ними під час обідньої перерви, коли вся бригада грілася біля вогнищ. Нічого не пояснювали, ні про що по дорозі не запитували. Зачинили їх у «каталажці», в окремих комірках.

Після смерті матері Циня Біалеріва немов стала серйознішою, дорослішою. Зрозуміла, що безповоротно закінчилися часи, коли могла собі дозволити на блукання мріями у хмарах, на капризи розпещеної одиначки і займатися тільки собою. Заліщики повні дачників, кафе, романтичних прогулянок над Дністром, сільська чарівність Червоного Яру, потайні рандеву з Янеком Калиновським, заскоки до Товстого на суничне морозиво, яке так дуже любила... Заслання, транспорт, Сибір, сльози, воші, клопи, голод, морози і безперервна важка праця. Несподівана смерть мами, розпука батька, якого ніколи у такій чоловічій любові не підозрювала. Сирітська самотність безпомічного своєю короткозорістю, тихого й хворобливого братика. Маму замінити не могла, але прала, штопала, варила. Для себе не мала часу, занедбала вроду і поза сім’єю — втрачала поволі зацікавлення цілим світом.

І хто знає, що з нею сталося б, якби не Владек Лютковський. Віддавна, ще в Червонім Яру зрозуміла, що йому подобається. Приємно тішило це її дівочу пиху, але це й все. Її думки і мрії незмінно кружляли біля Янека Калиновського. Навіть тоді, коли вже позбулася сумніву, що Янек кохає Оксану. В транспорті, якщо тільки траплялася нагода, Владек не відступав від Целіни ані на крок. Не нав’язувався, був скромний і гордий, але усією своєю поведінкою давав зрозуміти Целіні, яка вона йому близька й дорога. Пристойний блондин зі світлим обличчям, волошковими очима, спокійний, розсудливий, вчився у львівському політехнічному інституті. Колись прислав їй звідти листівку з краєвидом.

У транспорті, в одному з Владеком вагоні, в Калючому в тому самому бараку, у тій самій лісній бригаді — Владек завжди був біля неї. Уважний, охочий до поради й допомоги. Це було кілька днів після смерті матері, вже після похорону. Повертали з роботи на вирубці. Отупіла від болю, наскрізь промерзла, втомлена й голодна, волоклася останніми силами, байдужа до всього. Сипав густий сніг, плутав протоптані стежки, водив по заметах. У якийсь момент Целіні стало тепло, якось так блаженно, солодко в горлі. Пам’ятає тільки те, що притулилася до грубої сосни, яка заслоняла її перед сніговицею. Коли вона опритомніла, Владек до болю натирав їй змерзлі скроні, хукав на руки, рятував від замерзання.

Це вона намовила його, щоб допомогти Корчинському в навчанні дітей.

— Не зумію, Целінко, — пробував відмовитись.

— Зумієш, зумієш! — і цмокнула його в щоку. Владек зарум’янився, як панночка. Целіна вчила польської, бо в заліщицькій гімназії справді добре з цим справлялася. Владек вчив арифметики і географії. Вчили в неділю. Разом перевіряли, що діти вміють, разом вчили їх пісеньок.

Барабанов з допитами дочекався ночі. А почав їх з Біалерової. Від молоденької недосвідченої дівчини сподівався найлегшої добичі. Свідомо держав її у вкритій інеєм темній комірчині, голодну й промерзлу. Цибулько допомагав у перекладі. Барабанов почав з того, що не дозволив дівчині присісти, казав їй стояти в середині кімнати. Грізно насуплений, згорблений карлик кружляв навколо, кидав питання за питанням.

Прізвище? Ім’я? Імена батьків? Національність?

— Єврейка.

Стримався, зіронізував:

— Єврейка? Справді? А я думав, по тому що ти робила, що ти польська патріотка...Єврейка, говориш?

— Єврейка. Польська жидівка.

— Не жидівка, тільки єврейка! То тільки у вас, у тій колишній панській Польщі, можна було прозивати вас жидами. У нас шанують всі народи. Єврейка, жидівка. Ти краще мені скажи, за що тебе арештували?

— Не розумію... За що мене арештували? Прошу пана, то саме я хотіла довідатися, за що мене тут тримаєте?

— Невинне дитя! Дивіться на неї! Ти мені краще розкажи, і то детально, до якої польської контрреволюційної організації ти була причетною і як ви діяли проти Радянського Союзу. Ну, говори!

— Але ж товаришу начальнику...

— Арештована, я для тебе не товариш. Ані пан. Говориться до мене: громадянине.

— Перепрошую. Але, громадянине начальнику, я ні, я справді нічого не знаю. Ніколи не була причетною.

— Не знаєш, ніколи не була причетною, ніколи?

— Ніколи.

— А проти радянської влади не діяла?

— Я... проти радянської влади? А що я таке робила?

— Ти добре знаєш, що робила. Признаєшся щиро, розкажеш усе, поставимося до тебе більш лагідно. Не признаєшся, жалій сама себе. Ясно?

— Громадянине начальнику, я справді ні про що не знаю. Не розумію, чого ви, пане, від мене хочете. Пустіть мене до барака. Батько журиться, брат. Мама недавно у нас померла.

— Ось, яка хитра єврейка, жаль хоче в мене до себе викликати. Добре, як хочеш зі мною поторгуватися, то дуже прошу: ти признаєшся про контрреволюційну польську організацію, розкажеш про власну діяльність, далі всі прізвища, а я подумаю, що з тобою дальше зробити. Може, навіть звільнимо тебе? Ну, торгуємося?

— Я маю признатися про щось, чого не було і про що не маю найменшого поняття? Я справді ні до чого не належала і жодної діяльності проти радянської влади не вела.

— Не вела?

— Ні, не вела, громадянине начальнику.

— А хто в бараку польських дітей вчив, хто їм у голову антирадянську агітацію вбивав?

— Адже я не є вчителькою. Я сама учениця. То значить, я вчилася в Польщі.

— Не вчила? А може, Корчинського не знаєш? І Лютковського, може, не знаєш?

— Не вчила, звичайно, знаю пана Корчинського і Владека, то значить Лютковського. Адже ви, пане, добре знаєте, що живемо в однім бараку, в одній бригаді працюємо.

— А співати дітей не вчила?

— Співати?

— Цибульку, як то там у них буде по-польськи?

Перекладач вигріб зі скирти паперів зошит.

— Досить! — перебив його Барабанов. — Ну що, може, й цього не знаєш? Не чула?

— Чула. Знаю. Ціле Калюче знає цю пісеньку.

— Ціле Калюче, говориш? А ти, ти звідки її знаєш?

— Чула десь, усі її знають, то і я.

— Конкретно, де, від кого?

— Люди в бараках співали.

— Хто, конкретно? Хто співав?

— Не знаю, я чула, як люди співають.

— А хто її написав?

— Не знаю, справді не знаю.

— Не знаю, не знаю! А хто її дітям у бараку продиктував?

— Не знаю.

— Хто їх співати антирадянської пісеньки вчив?

— Я їх не вчила. Не знаю.

— А може, сама її не співала? Ну, говори!

— Не знаю, не пам’ятаю. Може, співала, всі співали... Я справді...

Владек Лютковський виправдовувався подібним способом. Дітей не вчив. Він не є вчителем. Якщо якась до нього прийшла і просила допомогти, то їй допомагав, як дитині. Головне з арифметики, часом географії, бо на цьому трохи розуміється.

Барабанов відкрив підручник з географії і знайшов там карту Польщі.

— А це ти бачив?

— Може, бачив, не пам’ятаю.

— А що це таке?

— Карта. Карта Польщі.

— І цього їх навчав, цієї карти?

— Говорив уже, громадянине начальнику, що я нікого не вчив.

— Не вчив! А що це таке?

— Карта Польщі.

— А коли б тебе дитина про цю карту запитала, то щоб ти її сказав? Що це що таке?

— Адже це видно: карта Польщі!

— А ти знаєш, що нема вже вашої панської Польщі? То чого ти тих дітей вчив? Антирадянську пропаганду проводив, сволоч!

На всі наступні запитання Барабанова Лютковський відповідав автоматично: ні, ні, ні.

Корчинського Барабанов держав у карцері. Крок туди, крок назад. Тісна, темна комірчина, без вікна й нар. Міг стояти притулений до стіни, у найліпшому випадку сісти на промерзлу підлогу. Лише крізь вузьку щілину під дверима, з коридора, де гріла грубка і наглядав вартовий, сочився слабкий струмочок тепла. Звідти також доходили придушувані відголоси, до яких прислуховувався. Легко зорієнтувався, що першу на допит вивели Целіну. Страшно довго це тривало. Корчинського трясло від пронизливого холоду. Відзивалася ревматичним болем кульгава нога. Але найбільше мучився докорами сумління, що через нього страждають ті двоє молодих. Втішав себе тим, що нічого їм не можуть доказати. Бо про що тут йдеться? Напевно про навчання дітей без згоди комендатури. Візьме це на себе. Оборонить молодих, щоб тільки не зламалися, не далися обманути, спровокувати. Щоб тільки пам’ятали про те, що він їм радив. Повернула Целіна? Мабуть, так. Щось говорять? «Вихаді!» То Лютковського виводять? Напевно...

Спочатку Барабанов чемно поставився до Корчинського. Примерзлого посадив на табуретку, почастував кухлем гарячого чаю.

— Тайга, пане Корчинський. Мороз, зима. Маємо такі умови, які маємо. Але приступаємо до справи. Маю надію, що ви знаєте, за що вас арештували?

— Поняття не маю, громадянине комісаре. Я повністю захоплений зненацька. Не відчуваю жодної вини.

— Пане Корчинський, мені здається, що ми люди серйозні, отже розмовляймо серйозно. Ви, пане, організували в Калючому навчання дітей чи ні?

— «Організував», може, це надто сильно сказано. Але, звичайно, я вчив дітей. У своєму бараку. Адже пан начальник знає, що я за професією вчитель?

— Знаю, пане Корчинський. А втім не тільки це. То значить, признаєтесь, що вчили? Розумно, це вже щось є. А чи ви знаєте, що така самоволя є недопустимою і ви порушили цим наш радянський закон?

— В мене не було такого наміру. Просто жаль мені стало дітей: не ходять у школу, марнуються, бусурманять. Отже, як старий педагог я вирішив зайнятися ними.

— Макаренко з вас, пане! — зіронізував Барабанов.

— Не зрозумів?

— Такий славний радянський педагог.. І чого ж ви їх навчали?

— Усього потроху, щоб читати й писати вміли, щоб не забули.

— По-польськи?

— По-польськи.

— А чому, наприклад, ви не вчили по-російськи? Ви не подумали, що ці діти житимуть тут і російська їм більше придасться?

— А знаєте, я не подумав. Зрештою, як ви чуєте, я російську ледве, ледве.

— Вчили їх читати, писати? А співати також їх вчили?

— Співати? Не думаю, щоби в цих умовах то був необхідний предмет.

— Я також так думаю. А хто вам у цьому навчанні допомагав?

— Ніхто. Я сам вчив. Не знаю тут інших вчителів.

— Не знаєте? Ніхто вам не допомагав? А той Лютковський, а та Біалер? Пане Корчинський, не робіть з мене дурня. Або говоріть правду, або інакше з вами порозмовляємо.

Барабанов зірвався з крісла, настовбурчився, як півень.

— Кажу правду. Сам вчив. Ті молоді? Які там із них вчителі?

— Але співу ви казали їм вчити?

— Нічого нікому не казав. Сам вчив дітей.

— То значить, що слова тієї пісеньки ви також самі дітям продиктували?

Барабанов підсунув Корчинському перед очі зошит з пісенькою «Десяте лютого», записану старанним дитячим почерком.

— Не диктував. Діти всяке собі записують.

— А, може, ви мені ще скажете, що не знаєте цього змісту?

— Щось чув, люди в бараках це співають.

— Тільки за цю антирадянську пісеньку маєте десять років з голови! Боюсь, пане Корчинський, що ви мене зовсім не зрозуміли. Або вдаєте і не хочете розуміти. Отже, зіграємо з відкритими картами: або признаєтесь, пане Корчинський, про всі свої антирадянські злочини і тоді заслужите собі на більш лагідне ставлення, або... Ну вибирайте. Чекаю.

— Не маю про що признаватися, крім того, що вчив тих бідних дітей.

— А про те, що ви організували в Калючому контрреволюційну польську організацію, що займалися антирадянською пропагандою? Що, про це ви забули? Ми все знаємо, пане Корчинський, все!

— Не можу признатися про те, чого не робив. Дітей вчив, звичайно. Але якась організація, контрреволюція?

— Досить цього, пане Корчинський. Бачу, що вам потрібно ще трохи часу на розмірковування. Відведіть арештованого...

Лише на третю добу, на сірому світанку конвой з арештованими вирушив з Калючого до слідчої в’язниці НКВС у Канську. До того часу кожної ночі Барабанов мучив їх допитами.

Держалися свого, не признавалися ні про що. Лише Корчинський не заперечував, що вчив польських дітей.

Розлючений Барабанов держав їх в голоді та холоді. Лише втручання більш врівноваженого Савіна спричинилося, що на другий день нагодували арештованих мискою гарячого супу. Не дозволили сім’ям бачитися. Перевозили їх до Канська лише в тім, що мали на собі під час арешту на вирубці.

Командиром конвою був професійний, старший за віком унтер-офіцер, який особисто пильнував запломбований мішок з поштою і актами, зібраними Барановим. Конвойні були зі своїм шефом у досить фамільярних стосунках, зверталися до нього Кузьмич. Приїхали спеціально за арештованими, не входили до гарнізону в Калючому. Арештованих розмістили на перших санях. Не сковали їх, не забороняли розмовляти. Перед вирушенням у дорогу Кузьмич вправно виголосив застереження, яке добре пам’ятали ще з подорожі залізницею.

— Арештовані, попереджаю: в разі спроби втечі конвой стріляє без додаткового попередження! Ясно?

Добре утримані коні зірвалися до бігу. Кузьмич стрибнув на задні сани. Барабанова при від’їзді не було, зробив своє і, мабуть, приймав тепер заслужений, передранковий сон. Калюче кожної хвилини може пробудиться, і люди почнуть виходити до роботи. Їдальня вже диміла, варили суп на сніданок. Дивилися в бік першого барака, де залишили своїх близьких. О дволичність долі! Як дуже прагнули бути там, у тому забитому смердючому бараку, який здавався їм у цю хвилину майже сімейним домом.

Втомлені слідством, невиспані, голодні і промерзлі, почувалися зле. Корчинського болісно мучив ревматизм. Владек глухо покашлював. Найгірше почувала себе Целіна, явно атакована якоюсь хворобою. Не могла видобути голосу з розболілого горла, голова лопала від болю, гарячкувала. Одягнена скупо у пептоновий плащ, тряслася від холоду. Корчинський з Владеком узяли її між себе, щоб хоч трішки могла зігрітися. Владек боявся, щоб не замерзла уві сні, і ані на хвилину не спускав з неї очей. Чим міг, окутував, заслоняв від вітру, масирував холодні, мов лід, руки. Серце лопало йому від ніжної любові, від безпомічної люті, що нічого більше не може для неї зробити. Щохвилини запитував:

— Добре? Краще?

Не могла говорити. Але за кожним разом підіймала важкі повіки і пробувала йому відповісти заспокійливим усміхом.

На нічліг затрималися в Покровці, у тому самому селі, де місяць тому люди з Червоного Яру в дорозі до Калючого похоронили малого Адася Дереня. Уже в темряві конвой в’їхав на подвір’я і затримався перед ґанком солідного, раніше напевно багатого дому. Кузьмич вбіг усередину, конвойні наказали арештованим злазити з саней.

— Вистачить на сьогодні!

Увійшли до обширної кімнати, з великою побіленою російською грубкою. Було тепло, пахло капусняком. Можна було здогадатися, що це постійне місце, де затримувалися на стоянку енкаведистські конвої. У домі хазяйнували старі люди. Дідусь з довгою сивою бородою накинув кожуха і вийшов на подвір’я ввести коней до стайні. Бабуся, маленька й мила на вигляд жінка, відчинили двері до другої, меншої кімнати. Кузьмич скерував туди арештантів.

— Тут будете ночувати. Двері мають бути весь час відкриті.

Кімната була порожня, тільки на середині стояв стіл, а біля нього довга лава. Розглядалися, де умістити хвору Целіну. Корчинський скинув з себе плащ, Владек ватну куртку. Дівчина була напівпритомна: гарячка під вечір явно посилилася. Кузьмич нахилився над хворою.

— Жар! — констатував. — Нічего, відпочине протягом тієї ночі, то їй пройде. Простудилася, мабуть.

Хазяйка, що стояла в дверях, витерла руки подолом. Підійшла й доторкнулася до лоба дівчини. Гнівно кинула Кузьмичу:

— В неї гарячка! Давай її на грубку, не буде тут лежати. Йди, донечко, йди, вигрієшся на грубці, нап’єшся теплого. От, прокляті, до чого дитинку довели.

— Ну, ну, ти, Параско, слідкуй за словами! Хвора, то хвора, як на грубку, то на грубку, але зі словами будь більш обережною. Це поляки, а не свої.

— Але, мабуть, людською мовою розмовляють?

— Тому краще зважай на слова. Меле язиком...

— Добре, добре! Допоможіть мені краще цю неборачку на грубку посадити. Боже ж мій, адже це зовсім ще дитина.

Кузьмич вийняв з мішка замерзлу на камінь буханку хліба, поклав біля грубки, щоб трохи відтаяла. Дав бабусі дві консерви.

— Одну кинь у капусняк, а другу тобі: тільки сама не з’їж, про свого старого подумай.

— Дивіться на нього, на жарти йому зібралося! Ти, краще, Кузьмич, цих своїх поляків нагодуй. Саме твоя консерва мені потрібна!

— Тебе, мабуть, Параско, овід якийсь сьогодні вкусив, скаженієш як чорт. А полякам давай їсти нормально, так як усім.

— Саме те, що як усім.

Того вечора в хаті у добродушної Параски Корчинський і Лютковський вперше від дуже давна наїлися досита.

А Параска майже не змружила очей, дбайливо займаючись хворою. Влізла на піч, натирала дівчину якоюсь пахнучою зіллям маззю, поїла гарячим чаєм з медом і малиновим соком. На світанку Целіна заснула, хоч часто кидалася і маячила в гарячці.

Вранці вирушили в дорогу дещо пізніше. Бабуня скандалила, щоб Кузьмич хвору дівчину залишив під її опікою.

— Заспокійся, Параско. Не можу. Сама добре знаєш, правила не дозволяють. Адже це арештована!

— Хвора, вона є хвора, а не арештована! Побачиш, Кузьмич, будеш мати бідняжку на совісті!

— Закрийся, бабо, маю вже цього досить! Знов цей язик розпустила. Бачиш, що краще виглядає. Ввечері будемо в Канську, а там вже нею займуться.

— Я вже там знаю, як ви нею займетеся. Ось тобі, Кузьмичу, шуба мого старого, нехай неборачку вкриє. Відвезеш при нагоді.

Целіна, бліда як облатка, почувала себе трохи краще, гарячка упала. Говорити не могла. Бабуня Параска ще на санях отулила її шубою. Дівчина підняла голову й поцілувала бабуню в руку.

Пізно ввечері конвой з Калючого в’їхав на скупо освітлені вулички Канська.

Корчинський не сумнівався, що у в’язниці їх розділять. А вже напевно заберуть від них Целіну. Нахилився над нею, погладив по щоці. Була гаряча: гарячка знов повертала. Але дівчина була притомна і держалася хоробро.

— Пробач мені, Целінко, бо це все через мене. Пробач мені, дитинко. Будь мені здоровою. Життя перед тобою. — І швидко відвернувся, бо не міг стримати сліз.

Целіна держала Владека за руку. Відчув, що притягає його до себе, немов хотіла щось сказати. Коли над нею нахилився, почув це, чого так дуже жадав:

— Кохаю тебе, Владзю, дуже...

Лише на провесні, вирвану чудом з важкого запалення легенів, Целіну Біалер виписали з тюремної лікарні й поселили у кільканадцятиособовій камері, серед криміналісток.

Кароля Корчинського і Владека Лютковського вже давно у панській в’язниці не було. Ікали їх етапами до гулагу.

Усіх, вже без додаткового допиту і судового розгляду, на підставі матеріалів, зібраних Барабановим, НКВС засудив згідно зі статтею 58. Рішення підтверджувало, що вони, діючи у змові, займалися контрреволюційною діяльністю проти СРСР, а також антирадянською пропагандою. Засуджені одержали такі покарання, яких не можна було відмінити:

Кароль Корчинський — 20 років суворого табору;

Владислав Лютковський — 10 років суворого табору;

Целіна Біалер — 10 років табору звичайного.

11

ровесна! День стає щораз довшим, сонце піднімається вище, міцніше гріє і поволі починає топити сніги. У самий південь, навіть у безвітряній тиші, крони дерев стріпують зимові великі снігові шапки, з гуркотом скидають їх на землю. З баракових дахів звисають льодові бурульки, капає вода. Сніг на Поймі насякає вологою, ріка лисіє щораз більшими площами льоду, протерта зимою дорога змінюється на темну колію, прикриту рештками сіна і кінського гною. У нагрітих сонцем прибережних колах дзюрчать тоненькі, щораз жвавіші струмочки. Полегшали безжалісні морози. Лише вночі дають ще про себе знати. Ватаги вовків відступили у глибину тайги, рідше показуються людям. Заледеніла шкаралупа снігу полегшує їм полювання на оленів, стають ситими й лінивими. Зайці-біляки починають міняти шерсть — сіріють. Дятли з більшою запопадливістю обстукують хворі дерева. Відлетіли на південь кольорові снігурі. З’явилися перші шпаки, вірні провісники весни. Із зимових дупел вистрибнули бурундуки, смугасті, подібні до білок звірятка. На прибережних вербах несміливо пускають бруньки ніжні верболози. Білокорі, стрункі берези, поранені зарубками сокир, бризкають солодкуватим соком. Провесна.

Калюче разом зі сходом сонця пустіє. Бригади, як щодня, вийшли на зруб. У бараках залишилися старі, діти та тяжко хворі. Цих останніх тривожно прибуває з кожним днем. Раптова зміна клімату, зимові промерзання і відмороження, праця понад сили, недоїдання валять з ніг найсильніших. Комендант Савін і навіть завжди недовірливий Барабанов від якогось часу перестали лякати фельдшера Тартаковського каторгою за саботаж і підозрювати його, що з жалю над поляками дає їм забагато звільнень від роботи в тайзі. Самі мали очі, бачили. В «доходягах» з табірного досвіду також розбиралися. «Доходяги» спочатку обростали водянистою пухлиною, щоб через деякий час раптово схуднути, запаршивіти смердючими струпами, які гноїтися, і втрачали фізичну силу до такої міри, що не могли піднятися з постелі, пройти пару кроків, ворохнути рукою. «Доходяга», добігаючий своїх днів, справжній кістяк, втрачав охоту до життя і решту волі, не реагував на оточення, байдужий до всього за винятком голоду. А коли скорбут, «цинга», як тут говорили, спочатку закривавила йому ясна, а потім їх згноїла повністю і виплюнув усі зуби, так що нічого не міг прожувати, — жодної можливості вже не було його врятувати. Вмирав....

Комендант Калючого краще від інших відчував ще одну небезпеку, яка наближалася до «спецпосьолка». Знав, що разом з весною, коли почнуть раптово танути сніги і зрушить лід на Поймі, Калюче на пару місяців буде відрізане від усього світу. Тим часом продовольчі запаси танули, а нові поставки приходили скупо й нерегулярно. На підганяючі телеграми головне управління НКВС з Тайшета відповіло неохоче, щоб врешті закликати коменданта до порядку: має стежити в Калючому за дисципліною праці, виконанням норми «лєсзаготовки», наглядати, щоб серед поляків не з’являлися більше прояви контрреволюційної діяльності та антирадянської пропаганди, як це сталося зі справою Корчинського та його помічників.

Калюче не перестало цікавитись долею арештованих. Найрізноманітніші відомості й домисли кружляли навколо засланців. Люди, особливо з Червоного Яру, хотіли знати, що з ними сталося.

Комендант Савін з Барабановим на зустрічах з бригадами, під час перебування в бараках представляли людям свою версію подій, інформували, як то справно викрили серед засланців ворогів радянської держави робітників і селян. Вони також об’явили вироки, які визначено Корчинському, Лютковському і Біалеровій.

— Візьміть це до уваги, громадяни: для ворогів радянська влада є безжалісною! Не слухайте їх, треба з ними боротися, як зі скаженими собаками. Від радянської влади жоден ворог не сховається.

— Матір Божа! Двадцять років у в’язниці, ви собі уявляєте?

— Хотять нас залякати, сукини сини!

— І за що, за що! За те, що наших дітей читати й писати вчили?

— Табором праці цю каторгу називають. Такій дитині десять років! Адже я знав цю Біалерову.

Сім’ям не дали адрес, куди б могли до осуджених написати.

— Прийде час, самі до вас напишуть.

На питання, хто ту трійку зрадив, хто на них доніс до комендатури, люди всяке собі відповідали, губилися в плітках і здогадках. Мешканці першого барака від початку підозрювали Ірину Пуцову. Ще з транспорту запам’ятали її як непосиду, коли явно волочилася з пристійним комендантом.

В Калючому Ірина своєї репутації легкої жінки не виправила. Лише через пару перших днів ходила разом зі всіма на роботу в тайзі, щоб ні звідси, ні звідти опинитися в їдальні як помічниця кухаря. Було відомо, що такої роботи без протекції комендатури не дістанеш, не кажучи про те, що Ірина навіть картоплю почистити не вміла. Бабам, які приставали до неї з питаннями, як туди потрапила, Ірина знизувала плечима:

— Пощастило мені трохи і все.

Не минуло багато часу, як майже ціле Калюче знало, що Ірина Пуц є коханкою заступника коменданта Барабанова. У Калючому нічого не вдавалось приховати. Обидві сторони уважно обсервували одна одну, хотіли все про себе знати. Кожен рух енкаведистів був засланцями помічений і коментований. Не вдалось також приховати інтимних зв’язків Ірини Пуц з Барабановим. Вислідили їх любовні побачення прибиральниці з комендатури, а одна буцімто бачила навіть Ірину в ліжку з п’яним Барабановим. А до першого барака цю звістку приніс Біалер, якому комендатура час від часу давала роботу на своїм об’єкті. Це було задовго до арештів. Якось так зговорилися з Даниловичем, отже розповів йому про того Барабанова та Ірину, як це випадково вдалося йому їх разом підглянути.

— Може, в неї було якесь діло? Адже ж різно буває, — легковажив розпускання пліток Данилович.

— А хіба ж я тобі кажу, що не було? Тільки ти мені, Даниловичу, скажи, яке то може бути діло, коли баба вранці крадеться, як злодій, до квартири мужчини, коли потім є там довго, довго, коли крадькома звідти вислизає, червона, як буряк, розпатлана і волосся, як курка після півня, поправляє, а за хвилину він за нею виходить, на розпірку споглядає, чи застебнути не забув, і очі в нього такі маслянисті? Бо оскільки я розуміюсь стосовно цієї справи, то вже знаю, яке діло було у нашої пані Ірини з тим рудим Барабановим. Ну скажи мені, Юреку, така гарна жінка і така потвора? Ну скажи! А зрештою, говорю тобі про це, бо зговорилися, але чи мене то стосується?

Арештами Ірина була захоплена нарівні зі всіма. Ще сиділи в Калючому, коли Барабанов викликав її на побачення. Поспішав, налив у склянку горілки, випив і потягнув її на ведмежу шкуру. Вирвалась, відштовхнула.

— Почекай, тобі тільки це в голові! Ти мені насамперед скажи, за що тих людей з мого барака ти арештував?

— До служби моєї не втручайся. А що, тебе вони обходять? Сім’я, може?

— Сім’я не сім’я, знаю їх, в однім бараку живемо. Корчинський моїх дітей вчив.

— Ну так. Вчив, але чого? Я тобі раджу, ти краще, Ірино, тією справою не інтересуйся. Ну йди, роздягайся...

— Відчепись, чекай. А що вони таке зробили? То порядні люди. Не бандити, не злодії, нікого не вбили, не обікрали.

— Не злодії, не бандити! Що ти там знаєш. Бувають гірші діла, контрреволюція! — Барабанов присів на краю лежанки, перехилив склянку з рештою горілки, хухнув і калічачи польську, пискливо мугикнув: «Дзесати лутий бендзем пам’яталі»... Знаєш це?

Ірина поволі починає все розуміти.

— Знаю! Ну й що з того? У Калючому всі цю пісеньку знають.

— То, може, ще мені скажеш, хто її написав. Хто ті антирадянські слова склав? Бо вони не призналися, контри прокляті.

Ірина перестала володіти собою.

— Ох ти, вредна свиня! Не досить, що матрац з мене зробив, то ще до шпигунства мене намовляєш? Ой так і чекай, ти сукин сину! Руда, горбата мавпо!

Грюкнула дверима, і тільки її Барабанов бачив. Бігла крізь засніжену темряву, заплакана, принижена, не знаючи, що з собою зробити, чи не накласти на себе рук. І хто знає, чи не зробила б цього, якби не діти. Кілька днів згодом її викинули з роботи в їдальні, і вона повернула до лісової бригади. Людський погляд є безжалісним і мстивим. У бригаді, в бараку, в цілому Калючому не знімали з Ірини тавра ледащиці та донощиці. Лише її малі діти, опікування Даниловича, Долини й кількох інших врятували її від фізичної розправи.

Барабанов не припиняв пошуки автора «10 лютого». З цією метою хапався за різні способи з репертуару НКВС — від підкупу і шантажу, до погроз і провокацій. Без результату! Ніхто в Калючому не знав, хто був автором засланської балади. Одні розповідали, що співали її вже у залізничному транспорті. Інші, що в Калючому складали її всі потроху, як це з баладами буває...

Раптом рекомендація НКВС наказала коменданту терміново вибрати із засланців усіх євреїв і ще перед розливами відіслати їх до Тайшета. Пояснювали коротко, що для євреїв передбачено постійне поселення «в іншому районі СРСР».

— Може, у Біробіджан їх пошлють? — спробував голосно догадуватися Савін. Барабанов, який в принципі не ставився толерантно до євреїв, явно скривився на таку думку.

— Адже це сама «контра», ті польські євреї? Якщо наші там, у Західній Україні, віднеслися до них, як до спєцпєрєсєлєнців, то, видно, мали на це причини. Одні буржуї, хоч би такий Розенбаум або той Каплон, адвокат. Або такий антирадянський елемент, як Біалер. Ніби євреї, а буржуазною Польщею просякнуті наскрізь... Я би їх усіх не в Біробіджан, тільки як ворожий елемент усіх на Колиму!

— Якби від тебе, Барабан, залежало, то Колима мусила б бути більшою від цілого Радянського Союзу. Ну добре, куди ті євреї поїдуть, то поїдуть — не нам з тобою вирішувати. Ми мусимо виконати доручення і відіслати їх до Тайшета. Чорт його забирай, що ж відразу не могли їх відділити. Багато в нас тих євреїв?

— Кілька знайдеться...

Як порахував Біалер, Пасха випала у цьому році в середині квітня. Пасха, найбільше зі всіх єврейських свят, свято маци. І довелось йому, старому батькові, святкувати без доброї дружини Рахелі, без любимої дочки Цині, з якою навіть попрощатися йому не дали. Ціле щастя, що має біля себе сина, має малого Гершеля, який тихесеньким голосом, несміливо запитав батька чотири рази: «Тату, чим ця ніч відрізняється від усіх інших ночей?» А він синові, як традиція предків каже, розповість про єгипетську неволю. Розповість йому про те, що Пасха, то свято надії в їхній єврейській мандрівці по світі. А як надія, то й звідси, з того страшного голодного Сибіру. Найвищий їх також колись виведе. «Шем Ісраель, Адонай Ельохем Адонай»...

Посидять собі тихенько на нарах, згадають маму Рахелю і Циню, і Червоний Яр, і синагогу в Товстому. Позгадують, як їм тоді разом було добре, як смакували святкові страви, як спільним співом учиняли подяки Всевишньому.

Вранці покликали Біалера в комендатуру. Там були інші євреї. Савін об’явив, що повинні всі зібратися, бо завтра вранці будуть переселені до іншої місцевості.

Відізвався Каплон, адвокат:

— Чи можна запитати, громадянине коменданте?

— Запитуйте.

— А чи можна знати, чому? Чи можна знати, куди?

— Чому? Хотять, мабуть, щоб євреї були разом. Завжди то краще між своїми. У нас в Радянському Союзі є навіть автономна єврейська республіка: Біробіджан називається. Не знаю, може, вас туди відправлять?

Євреї вже ні про що більше не запитували, розходилися по бараках. Біалер осмілився зачепити коменданта.

— Ну, що хочете, Біалере?

— Чи я міг би нікуди звідси не їхати, пане коменданте?

— А то ніби чому? Що, так тобі тут добре?

— Пане коменданте, зрозумійте, тут є могила моєї дружини. А що з моєю дочкою? Ви мене розумієте? Як я звідси виїду, то де вона мене знайде? А як я її знайду? Вже краще, щоб я звідси нікуди не їхав, пане коменданте. А чи я вам не пригодився б тут? Адже ви, пане коменданте, знаєте, що я зможу все направити.

— Ремісник з тебе, Біалере, добрий, це факт. І навіть ти б мені тут пригодився. Але наказ є наказ: усі євреї мають бути відтранспортовані. Всі, розумієш? Наказ є наказ.

— Але дружина, пане коменданте, але моя дитина?

— Дружину, Біалере, не воскресиш... А дочка, як захоче, то тебе знайде. У нас в Радянському Союзі навіть булавка не загине, не кажучи вже про людину.

Пакувати! Що тут було пакувати? Біалер узяв сина за руку і пішли попрощатися з могилою Рахелі. Від часу її похорон кладовище розрослося. Стали над могилою.

— «Слухай, Ізраїлю, Пан є нашим Богом, Пан є один»... Дивись і запам’ятай це все, сину.

— Запам’ятаю, батьку, запам’ятаю.

Ввечері люди з Червоного Яру розсілися навколо грубки. Мужчини палили мох, змішаний з махоркою. Поговорювали, замовкали в думках, знов поговорювали. Відправляли у невідоме Біалера. Згадували Червоний Яр. «А пам’ятаєш, а пам’ятаєш, а пам’ятаєш...»Жінки тим часом позбирали їм до клуночка щось до їжі на дорогу. Небагато того було, але від серця.

Біалер відчував, що повинен своїм сусідам на це прощання щось сказати. Бог один знає, чи ще колись зустрінуться? Отже встав і сказав:

— На прощання побожний єврей повинен добрим сусідам сказати таке: «Пане Боже, будь воля твоя, щоб провести нас усіх з цієї страшної темряви до світла».

— Амінь! — голосно відповіла йому на це бабуся Шайніна.

— ...І ще те, що ніколи мені і цілій моїй сім’ї не було так по-людськи як у нашому Червоному Яру. І щоб ми з волі Всевишнього ще там колись зустрілися.

— Дай, Боже, дай, Боже!

Життя не знає порожнечі, у будь-яких умовах пригадує про свої права: люди народжуються, вмирають.

Маруся Наліп’янка і Болєк Драбік вирішили одружитися, стати чоловіком і дружиною. То нічого, що Калюче, тайга і завошивлені бараки. Життя є життя, і нема на що чекати. Особливо, що Маруся є явно при надії. Обоє походять з Червоного Яру. Селянські діти. Драбік — стопроцентний селянин. Наліпа бідніший, але також не дрібний бобик. Якби їм довелося одружувати дітей за нормальних часів, напевно свати б сварилися про кожен загін на придане. Бо й згідно зі звичаєм, і згідно з потребою. А весілля, як це завжди серед подоляків у Червоному Яру, влаштували б пишне, на всю околицю. Кільканадцятьма запрягами зі співом, стріляниною з батогів мчались би на шлюб до костьола у Товстому! Ксьондз Бохенек руки б молодим єпитрахиллю зв’язав, органіст заграв у хорі «Вені креатор»! А тут, у Калючому? Яке тут весілля організувати? Хто молодих як чоловіка й дружину запише? В гріху на котячу лапу житимуть? Ксьондза нема, то що їм робити. Маруся при надії.

— Живіть собі по Божому, а справжнє весілля влаштуємо, коли повернемося до Червоного Яру.

Досвідчений Данилович порадив, щоб однак одруження зареєстрували в комендатурі.

— Костьолів не мають, ксьондзів і попів не визнають, одруження тут тільки в управліннях реєструють.

Поговорили з бригадиром Сєдих. Той похитав головою і без зайвих слів пішов разом з ними до Савіна. Комендант на їх подив майже зрадів.

— От молодци! Правильно решилі. Треба одружуватись, родити дітей, нормально влаштовуватись. На життя нема чого ображатися.

І відразу на ходу, взявши свідком бригадира, записав їх у комендантські реєстри як чоловіка й дружину. А оскільки були першим подружжям, яке в Калючому зареєстрував, Савін за власною волею виписав їм квиток на дві пляшки горілки, дві буханки хліба, два кілограми крупи і два кілограми м’яса з лося.

— Це на весілля! І ще з цієї нагоди даю вам вільний день. Належить вам згідно з радянським законом. І як дитина народиться, також вільне належиться. Місце на нарах після євреїв займете. А весною, коли почнемо будувати нові бараки, з окремими приміщеннями, то пам’ятатиму про вас у першу чергу. Ділянку під городик вам виділю і поживете собі, як два голубки. Даю їм вільне на весілля, чув, Сєдих?

Яке там у бараку весілля. Але в суботній вечір сіли разом за столом. Болєк поставив горілку. Маруся суп лосиний зварила.

— Ну то за здоров’я молодих. За здоров’я!

— Хай вам щастить!

— Дасть Бог, продовження в Червоному Яру організуємо!

— По-нашому, по-подільськи!

— Здоров’я молодих!

— «Замість сміття купу дітей!»

— Гірко, гірко!

Засланці чекали весни, як спасіння. Нарешті! Нарешті хоч трохи оживуть після тих кошмарних сибірських морозів. Комендант Савін і його помічники, які не перший вже рік в Калючому весну вітали, чудово знали, чого можна від неї сподіватися. Знали, що у найкращому випадку, якщо весна прийде ясна й суха, майже протягом двох найближчих місяців жодна жива душа, за винятком птаха, до Калючого не добереться ані з нього не вибереться. А що тут допіру думати про підводи або доставку продуктів. Запаси, які зимою змогли зібрати, мусять людям у Калючому на той цілий час вистачити. З усім, щоб там в той час у Калючому не сталося, люди, обложені весняними розливами, мусять радити собі самі.

Комендант вирішив заощаджувати відтепер. Почав від зменшення щоденної порції хліба.

— В усіх забираємо по сто грам. Старі й діти нічого не роблять, то й сил не тратять. Не мусять обжиратися. Весна йде, сонечко світить, хай під стінами гріються, березовий сік попивають... На їдальні також заощаджувати можна. Додаткове відро вареної води в котлі ще нікому не зашкодило.

Бригадир Сєдих не змінював своїх поступків. До засланців ставився по-людськи, до роботи надмірно не гнав, де міг, радив і допомагав. А на подив деяких навіть кількох речень по-польськи навчився. Любив, наприклад, крикнути під кінець роботи своїм гучним голосом, аж луна по тайзі лунала:

— Кінець роботи!

Зимою навчив «своїх» поляків пити відвар, запарений з малинових стебел і брусниці, тепер напровесні перший затесав білокору березу, виточив солодкого соку до казанка і дав його людям попробувати.

— Нада цей сок пити... Смачний, дітям цукор нагадає і здоровий.

А коли танули сніги і на лісних галявинах почала пароститися ніжна зелень, Сєдих навчив їх збирати «черемшу», рослину зі смаком часнику, і вигрібати з-під моху залежалі соснові відпади кореневища «саранки».

— Смачне! Вітамін. Голоду не ошукає, але завжди...

Збирали ту зеленину, їли, зносили до бараків, щоб нагодувати своїх. «Черемша» мала листя подібні до конвалії і смакувала, як часник. «Саранка» була бульбою сибірської дикої лілії, ділилася на зубки, як головка часнику, але на відміну від «черемши» мала смак оліїстий і прісний.

Пойма все ще стояла під льодом. Однак усе вказувало, що кожної хвилини рушить. Весняне сонце пригрівало щораз міцніше, топило снігові замети на території табору. Навколо бараків стало мокро, болотисто і смердюче. А ще до того не було звідкіля черпати придатної до пиття води.

— Люди, — рознервувався якоїсь неділі Данилович, — як того гівна навколо бараків не приберемо, не збудуємо туалету і не навчимося до нього ходити, то тільки чекати, як нас якась зараза видушить!

Послухались його, не тільки тому, що після арешту Корчинського був старостою барака, але розумно говорив. У зимові морози кожен летів за барак, щоб тільки швидше. Протягом цілої неділі прибирали, довбали у мерзлоті яму, збивали з дощок туалет.

Це весняне прибирання сподобалося фельдшеру Тартаковському, пішов до коменданта, щоб полякам для дезинфекції трохи негашеного вапна виділив.

— Слухай, Тартаковський, те що поляки власні гівна хотять пересипати вапном, то тебе стосується, але те що звільнень від роботи виписуєш їм усе більше, то вже мене стосується. Розуміємо один одного?

— Чому маємо не розумітися, Іване Івановичу? Але я так собі ще думаю, що те присилування вапном вас також повинно стосуватися. Епідемії боюсь. На сьогоднішній день маю в кімнаті для хворих чотири такі випадки, не говорячи вже про тих, які по бараках лежать, що аж боюся думати, що це таке...

— А що то таке?

— На мій погляд, то подібне до звичайної дизентерії, але це може бути...

— Ну, не заїкайся, Тартаковський, тільки говори!

— Боюсь, що то може бути тиф!

— Тиф, кажеш? Тартаковський, ти мене тут не лякай якимись тифами. Ти тут маєш лікувати, а не лякати. Бери те холерне вапно, роби, що хочеш, лікуй людей, як вмієш, і щоб мені тут жодного тифу не було!

— Тільки, щоб я мав ще чим лікувати.

— Що маєш, тим і лікуй. Ти тут фельдшер, не я.

12

ташек Долина прокинувся серед ночі неспокійний, з почуттям зростаючої тривоги. Не пам’ятав, щоб йому щось страшне снилося. У важкій духоті в бараку чути було похрипування, сонне марення, покашлювання, десь там поплакувала дитина, хтось черпав воду з бочки і голосно сьорбав п’ючи, хтось скрипнув вихідними дверима. Батько спав поряд, дихав рівномірно й спокійно. З другого боку Сташека спав малий Тадек, а далі від самої стіни, мама. Сташек поволі відкрив очі. Мати не спала. Сиділа біля нар з високо піднятими колінами, стискала в долонях голову і ритмічно похитувалася. Мабуть, тихенько стогнала, а може, поплакувала. Уважно вслухався і почув, що мама не тільки поплакує, але й підспівує, то знов з чогось сміється. Налякався. Зрозумів, що з мамою діється щось незвичайне. Вирішив, присів і пошепки запитав:

— Мамо! Мамусенько, що з тобою?

Мати не реагувала, хиталася у цій же позі, зайнята собою. Чув поодинокі слова, сказані недоречно:

— Струг вилив! Вода, вода... Болять тебе, Тадзю, ніжки, болять... Яка ж ти, Гізеля. До Борку. Ні, не хочу! Нікуди не підемо. Стільки людей на відпусті!.. Виганяла Кася вовки, раз, два, три...

Сташек торкнувся маминого плеча.

— Мамочко, що з тобою?

Голос його дрижав і хотілося плакати. На цей раз немов отямилася, зреагувала. Перестала хитатися, опустила руки і поволі повернула голову в його бік. Дивилася широко розкритими очима.

— Мамусенько, це я, Сташек!

Пізнала його. Простягнула до нього тремтячу руку.

— Ааа! Так, так... синочку!.. Спи, Стасю, спи... Нічого, зі мною нічого. Так...— материнська долоня була гарячою, спітнілою. Раптом вишарпнула її, знову стиснула скроні і застогнала.

Сташек розбудив батька.

На світанку мама заспокоїлась, заснула. Дихала швидко, як риба, ловила повітря відкритими губами. Батько не лягав спати, до світанку було недалеко. Нервував, бо мусив йти на роботу. Сташек одяг штанці, втягнув через голову подертий светр, з якого вже виростав, і зсунувся з нар.

— У двір вискочу, — доповів батькові.

Двері були у другому кінці барака. Люди вставали до роботи. Біля бочки з водою і трьох грубок, які диміли, був великий натовп. Став на середині барака, бо помітив, як люди обвивали когось у простирадло.

— Зомбкова сьогодні вночі померла.

— Конколеві також не багато бракувало.

— Не плутайся під ногами! — крикнув на нього Зємняк.

Сташек вискочив перед барак. Сходило червоне сонце, срібний іній парив ступні холодом. Повертаючись, мусив почекати перед порогом, бо саме виносили Зомбкову. Батько був уже готовий до виходу.

— Що ти так довго там робив? Я мушу на роботу...

— Зомбкова померла, тату!

— Зомбкова? Що ти верзеш? Ще вчора...

— Зємняк з Яськом Шайною виносили її до моргу. Я бачив...

Батько нахилився над мамою. Торкнувся її лоба.

— Мама спить. Хай спить, це їй добре зробить. Гарячка спаде. Мабуть, простудилася. Пильнуй тут, Стасю, всього. Тадека одягни. А як мама проснеться, дай їй напитися. Тут, в горщичку, я заварив малинівку. А тут маєш кусок хліба. Мамі у воду покришиш. Хай обов’язково щось з’їсть. Ну й для вас по крихті... Ввечері супу з їдальні принесу, то всі наїмося. Спить мама, спить. То добре, добре... Пильнуй тут, Стасю, усього. А якби щось, то бабуня Шайніна або Земнячка тобі допоможе. Або пані Корчинська...

Люди вийшли на роботу. По бараку ліниво снували старухи, галасували дітлахи. На нарах лежали хворі. Щораз більше людей хворіло. І щораз більше вмирало. Сташек пригадав собі людей з першого барака. Сьогодні паню Зомбкову винесли. Вчора аж дві особи з їхнього барака померли: спочатку Ніський, а відразу після нього Гібалова. А ще пару днів тому Домбрувка і та дівчина, що Юзка була. Яке мала прізвище? Ну адже ж Врублевська! Хворіють люди в Калючому, вмирають. Кажуть, що то тиф або якась інша зараза.

Наслідуючи батька, Сташек обережно торкнувся материнського лоба. Був сухий і гарячий. Обтулив маму одіялом. Тадек, скручений в клубок, ще спав. Сташек сягнув по горнятко. Це було півлітрове біле емальоване горнятко з блакитними фіалками. Сташек пам’ятав, як з цим горнятком, ще в Калиновій, бігав до стайні на ранкове доїння корів. До цього горнятка мама наливала йому свіжонадоєного молока. Здував з молока піну і випивав його одним духом. Мама всміхалася і примовляла:

— Але з тебе телятко!

Це горнятко з фіалками поїхало з ними з Калинової до Ворволинців, потім до Червоного Яру, а тепер опинилося в Калючому, в Сибіру. Сташек сягнув по нього обережно, щоб не розлити напою, який батько приготував для мами з малинових стебел. Сьорбнув півковтка. Малинівка була ще тепла, гіркаво-терпка. Мама проснеться, то дасть їй напитися. Шкода тільки, що не мають ані шматочка цукру. А потім, як мамуся вже нап’ється чаю, то в цьому ж горнятку заварить води, посолить до смаку, бо солі то ще трохи мають, і накришить їй туди хліба. Добрий буде з цього суп, такий квасовий. Мама поїсть, підкріпиться для здоров’я. Сташек ковтнув слину. Завжди був голодний. У Калючому ніколи не наївся досита. Сягнув на поличку, де батько залишив хліб. Обережно розгорнув ганчірку. Четвертинка чорного хліба пахнула закваскою. Сташек підсунув хліб до носа і довго, з насолодою вдихав його запах. Узяв його долонями і оглядав з усіх боків. Насилу поборов спокусу, обмотав хліб і поклав на місце. Понюхав і вистачить. Тадеку відламає кусочок, але мамі найбільше, щоб швидше одужала. Свою порцію також може їй дати. Напевно дасть їй. А він, що там, почекає собі до вечора. Прийде тато зі зрубу, супу з їдальні принесе, то тоді всі разом собі поїдять. А мамусі знов дамо найбільше, щоб швидко одужала.

— Мамо! Мамусю!

— Тихо! Не репетуй, не бачиш, що мамуся ще спить! — приструнив братика, який щойно проснувся і тер кулачками заспані очі. Тадек, як на його чотири літечка пристало, з того, що навколо нього діялося, розумів небагато. Хоч треба признати, що старався. І Сташека слухав. Батьки на самому ранньому світанку виходили на роботу, повертали увечері, а протягом цього часу хлопці мусили радити собі самі.

— Йди сюди, одягнися.

Справилися з цим швидко. Тадек спав у цьому самому блакитному светрі, в якому ходив щодня.

— Купу!

— Цей нічого, тільки їсти й купу! — Сташек натягнув братикові на босі ноги притісні ботки.

— Чому мамуся спить?

— Бо вона хвора. Мусимо бути тихо. Ну, полетіли.

У дверях барака розминулися з мужчиною в білому халаті. Сташек знав, що це тутешній доктор, звати його Тартаковський, дає звільнення з роботи і виконує службові обов’язки у лікарняному бараці. Разом з доктором в білому одязі була пані, про яку Сташек знав, що є полькою, допомагає докторові і живе у п’ятому бараку. Як повернемось, то може її попрошу, щоб мамусі дала якісь ліки?

У Калючому вибухла епідемія тифу. Фельдшер Тартаковський мав настільки таборної практики, щоб вже після кільканадцяти випадків не мав відносно цього жодних сумнівів. Випадки вказували на висипний тиф. Найгірше, що не мав його чим лікувати. Аспірин і трохи хініну, це було все, чим у своїй аптечці розпоряджався. Саме цим і лікував. Аспірином збивав високу гарячку. Хінін у малих дозах також не міг зашкодити. Чи допомагав? Важливо, що діяв проти гарячки і проти болю. Не мав сировини для уколів, не міг запобігати тифу. До того ці страшні умови в бараках, брак гігієни, вошивість. Знав, що хворим, а особливо одужуючим, потрібні вітаміни, висококалорійна дієта. Тим часом у Калючому навіть здорові вмирали з голоду. На будь-яку допомогу іззовні, особливо на сироватку, мусив чекати, аж доки дорогами можна буде проїхати.

На сигналізуючі тривогу донесення Савіна тайшецьке головне управління НКВС відповідало цим самим коротким текстом: «Застосовувати профілактику і чекати на доставку сироватки. Хворих ізолювати в окремому бараку. Постачати здоровою, вареною водою, ліквідувати бруд і комах».

На такі поради Тартаковський не знав: сміятися чи плакати. Тиф, хвороба заразна. Коменданта Савіна охопив жах не на жарти, коли від тифу померло двоє солдатів і його заступник, ненависний для засланців Барабанов.

— Нарешті Пан Бог покарав його, — тішилися більш мстиві.

Сташек повернувся з Тадеком до барака і вже від входу побачив, що при їхніх нарах стояв Тартаковський, оточений купкою жінок. «Що вони там роблять?» Мама лежала з заплющеними повіками, а нахилений над нею Тартаковський обслухував її дерев’яним, подібним до трубки лікарським стетоскопом.

Фельдшер сховав стетоскоп до кишені фартуха, щось подумав, ще раз торкнувся долонею до лоба хворої, підняв одну повіку.

— У ізолятор? — радився з медсестрою, панею Садковською.

Ця ствердно кивнула головою, повернулася до жінок і запитала:

— Є тут хто з сім’ї?

Жінки показали на Сташека.

— Тато на роботі? Забераємо твою маму до лікарні. Зараз пришлемо сюди санітарів з носилками, то допоможете їм хвору забрати, — з цим звернулася до жінок.

Сташек вхопив медсестру за рукав. Голос його дрижав, хотілося плакати.

— Але, прошу пані, татусь мені сказав, що як мамуся виспиться, то все буде добре.

— Буде добре, напевно буде добре.

— Нехай пані мамусю не забирає! Татусь чаю їй приготував, хліба залишив.

Садковська погладила його по голові.

— Як тебе, хлопче, звати?

— Сташек, а його Тадек.

— Братик? Послухай мене, Стасю, уважно. Ти вже великий хлопець. Сам бачиш, скільки людей в бараках хворіє. Твоя мамуся також захворіла. Доктор її оглянув і говорить, що треба її взяти до лікарні. Адже знаєш, що в лікарні лікують людей. Там мамі буде краще, розумієш?

— Розумію, прошу пані. А мамуся виздоровіє?

— Виздоровіє, не бійся, напевно виздоровіє...

Прийшли санітари з дерев’яними носилками. Жінки все ще непритомну Долинову закутали в одіяло. Санітари поклали її на носилки й понесли.

Хлопці крутилися поблизу лікарняного барака майже до вечора.

Тадек топтався в болоті, кидав патики і біг за ними вздовж струмочка, ловив ґави на ключі пролітаючого по весняному небі гогочучого птаства, об’їдав з сосни живицю. Сташек сховав ганчірку з рештою хліба за пазуху, щоб у нього її хлопці з інших бараків не відібрали, доглядав за молодшим братом, але основну увагу концентрував на лікарню.

Лікарняний барак нічим назовні не відрізнявся від решти. Дерев’яний, одноповерховий, з невеликими вікнами. Сташек підкрався під стіну й хотів заглянути всередину, але вікна були злегка закриті лікарняною сітчастою тканиною, а тому не побачив нічого. Дещо розчарований відійшов назад на звалену сосну. Рух біля лікарні не припинявся. Ці самі санітари, які забрали маму, приносили хворих з інших бараків. Два рази з лікарні виносили померлих до моргу.

Біля моргу пильщики пиляли дошки на труни. Столярам не вистачило цвяхів, отже в’язали домовини зарубками, такими як вузли у старих дерев’яних хатах. Якась сім’я з третього барака завантажила труну з небіжчиком на сани і по болоті волокла її на кладовище. Малюки збирали тирсу і стружки з-під трача, підсилювали ними вогнище. Якісь жінки, одягнені в білі фартухи, мабуть також санітарки, заходили й виходили з лікарні, але Сташек не насмілився до них підійти. Тільки пані Садковську не міг дочекатися.

Люди вже давно повернулися з роботи, а батька все не було. Лише сусідка по нарах Юлія Земнякова сказала їм, що батько прямо з роботи побіг до мами, до лікарні. Повертаючи, батько зайшов ще до їдальні і приніс у котелку порцію супу. Їли мовчки. Сташек вертівся з цікавості, щоб почути, як там мама, але не смів запитати батька. Суп через силу проходив йому крізь горло. Раптом пригадав собі про решту хліба. Сягнув за пазуху і віддав батькові згорток.

— Лише стільки залишилося, татуню. Тадзьо плакав, то я йому дав. А знаєш, санітари то не хотіли цього хліба для мамусі взяти. Говорили, що там, у лікарні, то їм дають їсти. Навіть хліб там...

— Добре, Стасю, добре...

Батько говорив незвичайно тихо, лагідно, рука зі згортком тремтіла в нього і якусь хвилину не дивився на Сташека, тільки водив поглядом по стінах.

— Зараз вам цей хліб поділю. У суп собі покришите. Я спізнився, бо був у лікарні мамусю відвідати.

— Проснулася вже? — Сташек не видержав.

— Проснулася? А... так, так! Проснулася, вже є притомна. Питала про вас. Гарячка менша. Ліки їй дали.

— А коли мамуся повернеться? — Сташек здивувався, що замість нього про маму запитав Тадек. Батько дав йому супу зі свого котелка.

— Повернеться наша мама, повернеться! Нехай тільки трохи одужає, то до нас повернеться.

Долина не сказав дітям правди. Стан здоров’я їх матері був важкий, майже безнадійний. Коли прибіг до ізолятора, Тося спала. Стояв біля неї, дивився і не будив. Підійшла Садковська, відійшли убік. Не треба було ні про що питати.

— На жаль, тиф. Так як у всіх у цьому залі.

— Вибереться з цього?

— Надія в Богові! Гарячка страшно висока. Опівдні на хвилину прийшла до пам’яті.

— Може, щось принести, про щось постаратися?

— Ліків не маємо, сироватки. Але ж стосовно цього ви тут не постараєтесь. Все залежить від сили організму.

— Може щось з’їсти?

— Пане Долино, будьте серйозні! Що, може бульйон з курки зварите? Щоб тільки криза минула, то й на цій крупі, яку тут маємо, якось виживемо.

— Нехай пані скаже дружині, що я тут був. Тільки не хотів її будити. І що завтра також заскочу.

— Скажу, скажу...

Наступного дня була неділя. Ще перед світанком Долина розбудив Сташека і сказав йому, щоб усе пильнував, бо він зараз піде в тайгу назбирати черемши і сарадели. Лікар сказав, що це буде добре для мами. Можливо, повернеться пізно, навіть ввечері, то щоб не нервували. Тепер також не говорив дітям правди. Під час безсонної ночі вирішив, що незважаючи на розливи попробує пробратися до Усолья і обміняти щось у знайомого бурята. А може, дістане саме ту курку на бульйон, про який згадувала Садковська. А може, якісь ліки від бурятів принесе.

Подібно як зимою, Долина тримався Пойми, перемагаючи її берегом бездоріжні пагорби й долини. Весна починала вступати в свої права. Зимою якось не запам’ятав, що Пойма крутиться стількома гострими півколами. Крім цього, не передбачив найгіршого: ширини і глибини її весняних приток. В однім із таких потоків заледве не втопився. Швидка притока Пойми, яка загородила йому дорогу, була надто широкою, щоб її перескочити. Надто швидкою, надто холодною та надто глибокою, щоб форсувати її вбрід. Помітив вітролом старої сосни, звалений з одного берега на другий. Поправив сокиру за поясом, окутав руки мішком з костюмами для обміну і, балансуючи для рівноваги, повільно, ступня за ступнею, сунув до другого берега. Раптом посковзнувся, втратив рівновагу, гілка, за яку інстинктивно вхопився, тріснула і міцна льодяна течія струменя поволокла його, як пір’їнку, до головної течії Пойми. Рятувався, як умів. Не мав за що зачепитися, душився водою, слабів щораз більше. Рятуватися, рятуватися! Така дурна смерть — Тося! Малюки! Якийсь корінь. Тепер! Міцний, болісний удар боком об затоплену колоду. На ній задержався.

До Калючого Долина доволікся останками сил, без мішка з одягом, без сокири. До Усолья не дійшов, мусив повернутися... Минали дні, мати з лікарні не поверталася. Сташек цілими днями крутився поблизу лікарняного барака, а стара звалена сосна стала його постійним обсерваційним пунктом. Декілька разів осмілився навіть зачепити пані Садковську. Гладила його по голові, втішала і говорила це ж саме, що батько. На Сташека відвідини лікарні не хотіла погодитися.

Невтішений, повернувся на стару сосну, гримнув на брата, щоб той не заліплював собі губи живицею, бо і так цим не наїсться, і вирішив, що... напише мамі листа! Зіскочив із сосни, вхопив Тадека за руку і побіг у барак. З часів, коли ще пан Корчинський їх вчив, Сташек сховав під нарами старий зошит і недогризок хімічного олівця. Послинив олівець і почав писати.

«Дорога мамусю! Чи ти вже здорова?»... Відразу однак почав спочатку, бо пригадав собі, що всі листи, які писала мама або часом від когось одержувала і читала голосно, то ті всі листи починалися так: «У перших словах мого листа слава Ісусу Христу». Отже і він так почав: «Дорога мамусю, чи ти вже здорова? Бо ми, дякувати Богу, всі здорові. А Тадзьо ввічливий. Тільки часом плаче, бо хоче їсти і щоб ти була вже разом з нами. А я тебе, мамусю, відвідаю, як мені пані Садковська дозволить. Бо вона є добра. І на цьому вже кінчаю, в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, амінь. Сташек. А ту мазанину зробив Тадзьо, бо хотів також до тебе написати, але ще не вміє».

Сташек вирвав аркуш, зошит і олівець сховав під нари і спішно побіг на свою сосну виглядати пані Садковську. На цей раз мав щастя. Пані Садковська вийшла з лікарні, без слова взяла аркуш, сховала до кишені фартуха і тільки погрозила йому пальцем.

Ввечері як завжди сьорбали з батьком суп. Тадек вилизував мисочку. Батько погладив його по білій чуприні, глянув на Сташека і усміхнувся.

— Ну, Стасю, завтра рано візьмеш Тадзя і підете в лікарню відвідати мамусю. Пані Садковська знає, то вас до мами заведе.

— Добре, татусю!

— «Добре, добре!» Але з тебе, сину, то також кращий фрукт, щоб мені нічого про лист до мами не сказати.

— Бо я, бо я думав, татусю...

Сташек мабуть цілу ніч не спав. Підстерігав, щоб відразу встати, як тільки батько піде на роботу. З-під одіяла бачив, як батько приготував у горнятку відвар з малинових стебел і навіть кинув туди шматочок цукру. Звідки його мав, мабуть, у когось спеціально для мамусі позичив?

Йшли до лікарні повільненько, бо Сташек стежив, щоб йому з горнятка малинівка не вихлюпувалась. Тадек дріботів, одягнений у синій плащик з позолоченими гудзиками, вишарований, аж йому вуха від того миття почервоніли. Сташек одяг з цього приводу коричневий костюмчик, який мама купила йому в Товстому на початок нового шкільного року. Прийшли завчасно, бо пані Садковської не було видно. Стояли біля дверей. Сташек охороняв горщичок полою піджака, щоб малинівка не охолола. Чекали. Нарешті пані Садковська вийшла.

— Мабуть, цілу ніч не спали? Ну, добре, пішли, проведу вас до вашої мами. Але тільки на хвилиночку! І жодного мені там плачу!

— Добре, прошу пані.

— Що там у тебе в тому горщичку?

— Малинового чаю татусь зробив. Солодкий!

— Ого, ого, солодкий, кажеш? Ну гаразд, пішли.

У лікарняному бараку була напівтемрява, пекла очі карболка, важке повітря смерділо гнилизною і людськими відходами. Вздовж стін тісно, одні біля одних стояли одномісні дерев’яні нари. Усі забиті хворими. Сташек видивлявся маму. Нетерпляче ковзав поглядом по нарах. Спіткнувся при цьому, з горщичка трохи вилилося.

В кінці другого залу пані Садковська зупинилася біля нар, на яких сиділа мама і простягувала до них руки. Сташек штовхнув до неї Тадека, ковтнув слину і всією силою хлоп’ячої волі стримав сльози під повіками.

Тадек був малий, нари зависокі, мама заслабка, щоб до нього нахилитися, отже тільки гладила його по волоссю, торкалася до щок. Чорно-сріблисте мамине волосся ще більш виділяло крейдову білизну її обличчя, втягнуті до кісток щоки, загострений ніс, підведені, глибоко впалі очі і потріскані, спалені гарячкою губи. Її худе, мов скелет, тіло було одягнене у сіро-білу, ряднинну сорочку.

— Стасю, синку!

Голос у неї був тихий. Її величезні, так характерно виразні мигдальні очі дивилися з любов’ю на сина. Відчував на скронях дотик материнських, тремтячих долонь. Держав горщичок, було йому незручно і замість у руку поцілував маму в рукав лікарняної сорочки.

— Мамусю, татусь малинового чаю тобі зробив. Солодкий!

— Дякую, дякую. Навіщо цей клопіт. Ну і як ви там без мене, золотка мої?

Пані Садковська поправила набиту травою подушку, допомогла мамі піднятися дещо вище.

— Нехай пані нап’ється, пані Тосю, — пані Садковська подала хворій горнятко. Сташек дивився, як мати держала це горнятко обома руками, як її худі білошкірі долоні, з виразними лініями блакитних жилок, тряслися й безпорадно тремтіли. Дивився, як мати незграбно дотикає посуд до потрісканих фіолетових губ, голосно сьорбає і як її зуби клацають по обитій емалі.

Який це був радісний день! Сташека немов хтось на сто коней посадив. Після виходу з лікарні щосили помчали у барак, щоб своєю радістю поділитися з сусідами, що мама у доброму стані і що тільки дивись, як повернеться з лікарні.

— Дай, Боже, дай Боже! — кивала з цього приводу головою бабуня Шайніна.

Увечері батько заніс мамі гребінь, заколки для волосся, полуботинки і сукню. Цю сукню, яку мама найбільше любила, матеріал купила у Тичині, шила в Калиновій у Гізелі, і яку вперше одягла на Зелені свята до борковського монастиря на відпуст. Сукня була із золотисто-коричневого шовку, розмальована фіолетово-бордовими маками. Мама любила такі контрастні яскраві циганські кольори. Сташек також любив, коли мама в цій сукні ходила. Усі тоді за нею оглядалися; а калинівські баби заздрісно шепотіли: «Дивіться, яку то знов Тося гарну сукню собі справила». Батькові також, мабуть, подобалася, бо коли, вже тут у Калючому, вибирав одяг на обмін у бурятів і мати хотіла віддати свою сукню, тато відклав її назад.

— Тату, то коли мамуся вийде? — Сташек втрачав терпець.

— Як усе буде добре, то, може, вже навіть завтра. Не журись, сину, нас повідомлять.

Сташек побоювався, що можуть розминутися з мамою. Від самого ранку присів з Тадеком на своїй прилікарняній сосні. День продовжувався йому жахливо, вечоріло, а мама все з лікарні не виходила. Отже, коли побачив пані Садковську, спішно став на її дорозі. Навіть ні про що не питав. Пані Садковська зупинилася, присіла навпочіпки перед Тадеком, дістала хусточку і витерла йому ніс. Встаючи, немов упевнилася.

— Твоє ім’я Сташек?

— Так, прошу пані.

Поклала долоню на його плече і, дивлячись йому уважно у вічі, сказала:

— Слухай, Стасю, ти вже великий і розумний хлопець. Мені прикро, але ваша мамуся ще сьогодні з лікарні не вийде. Вчора було майже добре, а сьогодні мамі знов погіршало. Мусимо почекати. Візьми малого, робиться вже холодно, і повертайте в барак.

Батько пішов до лікарні на ніч.

— Посиджу трохи біля мами... Лягайте спати, на мене не чекайте. Тадзеві помий ноги і припильнуй, щоб помолився.

У Тадека ноги були, як ріпа, потріскані від хлюпання по воді, протерті біля кісточок, вмиватися не хотів, поплакував. А потім відразу взяв його сон, зівнув, і Сташеку ледве вдалось його намовити, щоб перехрестився. «Ангеле Божий, сторожу мій», — повторював за Сташеком напівсонно, стогнав і губив слова. Не мучив його довго молитвами, отулив братика ковдрою.

Сташек уклався на нарах, натягнув ковдру на голову, щоб не чути, що діється в бараку. Але сон не приходив. Мучився, повертався з боку на бік. І про що б не пробував подумати, все через хвилину кудись тікало, розпливалося в тумані, а перед його очі поверталася мама, що лежала на лікарняних нарах. І той її тихий голос: «Стасю, синку!»... Ні, ні, ні! Мамуся одужає! Напевно одужає. Моя мама не помре. Не може вмерти! Ксьондз Немчицький вчив його на релігії, що як дуже, дуже вірити, то Пан Біг завжди людину вислухає. Сташек встав, став на коліна. «Вірю в Тебе, Боже живий»...

Не пам’ятав, як заснув. Єдине, що йому пригадалося, то що молився і просив про здоров’я для мами. Батька ще не було, видно, з лікарні не повернувся. Тадек спав. Спали люди в бараку. Тим часом весняне сонце вже встало, і його скісні промінці просочувалися крізь мале вікно в бараку. Сташек зсунувся з нар і підійшов до вікна. Бачив звідсіль Пойму, зелену стіну тайги на другому березі, віддалік комендатуру, а дещо ближче стежку до лікарняного барака. Раптом здригнувся, майже приліпився до шибки і заслонив рукою сонце, щоб краще бачити. З боку лікарні повільним кроком у напрямку моргу йшли санітари з носилками. За носилками йшов батько. А на носилках, а на тих носилках лежала мама! Сташек упізнав золотисту, улюблену мамину сукню.

— Мамусю! Маамооо!..

13

се минає на цім Божім світі. Так і час смертоносного тифового помору наближувався в Калючому до кінця.

Червень був бездощовий, жаркий. Сплили води, просихали болота. З кожним днем було все менше похорон. Люди більш притомно розглядалися довкола. Лише зараз наставав час підрахунку жертв епідемії. Вистачило піти над Пойму, щоб побачити, скільки прибуло на кладовищі свіжих могил і березових хрестів.

Результати епідемії тифу були жахливі. У Калючому не було сім’ї, яка б не похоронила над Поймою когось зі своїх. У багатьох сім’ях померло по кілька осіб. А були й такі, по яких слід загинув назавжди і останньому не мав вже хто родовідного імені на хресті випалити.

Лише в червні через багняні розливи продерлися до Калючого кінні запряги санітарної експедиції. Приїхав лікар, справжній для даного випадку, привезли сироватку, ліки й трохи продуктів.

Дезорганізоване табірне життя поверталося до регламентної норми гулагу. Комендатура знов гнала людей на роботу, домагалася виконування планів на зрубі. Весна вповні, наближувався час сплавлювання рікою підготовленого зимою дерева. Разом з прибуттям експедиції до коменданта Савіна повернулася давня бадьорість. Бо був час, особливо після смерті Барабанова, що в боязні перед заразою комендант майже не виходив за межу комендатури. З експедицією прибув на місце Барабанова новий заступник. Звали його Савчук, був українцем, походженням з-під міста Кам’янця-Подільського і непогано розмовляв польською мовою. Савчук почав виконання службових обов’язків від упорядкування паперів Барабанова, списку таємних донощиків, перегляду портфелів осіб, яких той підозрював. Не поспішав з висновками, пізнавав польське середовище. Від першого дня показав себе ніби людиною доступною, яка багато розуміє, хоче полегшити людям життя і, де можна, допомогти. Турбувався про хворих, держався близько до лікаря, доктора Філатова, старого, худого, як жердина, мовчуна, який почав переборювання епідемії тифу від загального щеплення. Савчук зі своїми помічниками пильнував, щоб всі одержали уколи, а при нагоді робив своє, приглядався до людей.

Епідемія дезорганізувала, винищила кожного десятого в бригадах. Не лише хвороби винищили людей, над Калючим зависла примара голоду. Забракувало борошна на випічку хліба. Зі складу вимітали рештки ячмінної крупи. Навіть солі бракувало. Тайшет замовив транспорт продуктів, особливо борошна. Але щоб підводи могли дістатися до Калючого, треба було кільканадцять кілометрів від селища на бурхливому припливі Пойми збудувати міст. Савін назначив для цього бригаду Сєдих. Кілька днів мучилися з тією переправою. Не поверталися на ніч до бараків, ночували над берегом річки, тут обманювали голодні шлунки черемшою і вареною кропивою. Але переправу збудували. Дочекалися транспорту з борошном.

Савін наказав пекти хліб у дві зміни. А на другий день ранком скликав комендантів бараків. Стояв перед ними з Савчуком, лікарем і бригадирами. Видно було, що знов відчув себе впевненим.

— Ну, як бачите, громадяни спєцпєрєсєлєнци, найгірше маємо позаду. Радянська влада не залишила вас у нещасті. Прислала вам лікаря, ліки. Епідемію маємо опановану, що, докторе?

Лікар кивнув головою. Савін продовжував:

— Ну, бачите. І хліб знов маємо! Скажіть своїм людям, що всі одержать аж по п’ятсот грамів на голову! Всі! Мусимо заощаджувати, бо це перший транспорт. Але не журіться, наступні транспорта з борошном, крупою й іншими продуктами вже в дорозі. Дістанемо також картоплі та іншого насіння! Зверніть на це увагу: насіння! А що я вам говорив ще взимку? Говорив, що як тільки прийде весна, що будемо робити? Влаштовуватися будемо, громадяни пєрєсєлєнци! Влаштовуватись тут, в Калючому, на постійне! Тайгу довкола викорчуємо, картоплю собі посадимо, цибулю, ріпу, моркву. Корчувати землю будемо всі. Для будівництва нових порядних бараків спеціальну бригаду теслярів виділимо. Щоб вигідніше людям тут жилося. Світлицю собі збудуємо, щоб по-культурному було. Фільми будемо показувати. Ну й школу відкриємо, бо малюки мусять вчитися. Факт! Радянська влада дбає про освіту. Наука в нас безплатна! Буде школа, то й вчителя нам пришлють. Так це виглядає. Весна, громадяни переселенці, голову вгору, найгірше маємо позаду. А тепер до роботи, на зруб, на сплав, до корчування. Є якісь питання?

Питань не було... Хліб! Хліб! Зараз, за хвилину, люди знов спробують хліба. Вже від світанку малюки й доходяги кружляють поблизу пекарні, вдихають з голодною насолодою запах печеного хліба. То було тепер найважливіше: хліб! Лише ввечері в усіх бараках люди почали поговорювати, сваритися, роздумувати про ті «весняні» задуми коменданта Савіна.

То що він собі думає, що ми вже тут постійно житимемо, в цьому Сибіру?

— Так сказав, що ми повинні влаштуватися на постійно, тайгу корчувати, землю управляти.

— Не вперше це говорив.

— Ахай він мене, знаєте куди, поцілує?

— Говорив, що нові бараки будемо будувати, якийсь клуб, щоб кіно нам давали.

— Школу для дітей, що буцімто вчити їх треба.

— А як Корчинський хотів учити, то що з ним зробили?

— Бабуся Корчинська тиф перенесла, а від сина ні слуху, ні духу. А Біалерова, а Лютковський?

— А з іншого боку, чоловіки, я так собі з чистої цікавості думаю: що тут у тайзі може вирости? Ну саме?! Копаєш будь-яку яму, а після метра вже лід починається.

— Картопля буцімто вдається, а із ярих навіть пшениця!

— До біса, чоловіки, а може б так спробувати? А що то нам зашкодить? Хоч трішки підгодуємося.

— Ти, Малиновський, мабуть, збожеволів? Невже ти не розумієш, що це значить, як ми тут почнемо по-справжньому займатися хазяйством?

— Ну, ніби що?

— А то, що тоді на Поділля, до Польщі, ніколи вже не повернемось. Амінь!

— «Польща», «повернемось»... Чекай, татку, літка! Як від тифу ми майже не вимерли, то чи нами хоч собака з кульгавою ногою поцікавилася? А як Польща буде, то буде.

Сварилися, сперечатися, ледве не побились, але до згоди не дійшли.

Болєк Драбік, молодий одруженець і майбутній тато, бо Марусин живіт набухав щораз виразніше,— до сварки не вмішувався, але своє планував. Уже на нарах голосно думав:

— Бо ти тільки собі, Марусю, подумай. Буцімто в тих нових бараках то вже будуть навіть окремі кімнати! Якби ми таку кімнату тільки для себе дістали. Уяви собі, як це було б гарно?

— Ой, Болюсю, Болюсю, звичайно. Мабуть, будь-якийсь день буду родити. Бабуня Шайніна говорили...

Вранці Драбік, не радячись ні з ким, зголосився до бригади, яка мала будувати в Калючому нові бараки. А в найближчу вільну неділю до корчування прилісних хащів зголосилося стільки охочих, що на складі кирок і заступів забракувало. З Червоного Яру прийшли всі. Навіть впертого Мантериса переконали. Затужили селяни за землею! Разом з надходом весни щораз частіше снилася їм оранка, посів збіжжя, запах подільського чорнозему. Отже, нічого дивного, що коли настала перша нагода хоча б тільки на малому загоні в землі поритися — переламали в собі всілякі сумніви й зайнялися її обробітком.

— Земля як земля! Тучна, корінний перегній, повинна родити!

— В нас то була земля! У березні зелено все росло, що го, го! А ми тут у червні тільки тайгу корчуємо.

— Земля як земля, скрізь однаково пахне. Але такої, яку нас на Поділлі, мабуть, ніде не знайдеш.

Яна Долини з ними не було. Ставив дружині хрест на могилі. Раніше не міг цього зробити, бо і він не захистився від хвороби. Тиф допав Долину відразу після смерті дружини. Встиг ще разом з сусідами викопати могилу, збити труну, занести на кладовище і похоронити. Але хреста на могилі поставити не зміг. Не мав сили. Ледве доплентався до барака, упав на нари і знепритомнів. Коли з цього після пару тижнів вийшов, виглядав як власна смерть і будь-який подув вітру перевертав його. Одному лише надивуватися не міг, як протягом того часу проіснували його діти.

Хрест тесав на кладовищ. Спочатку вибрав дерево. Подумав, що модрина буде найкращою, бо найвитриваліша. Найдовше постоїть і роками буде свідчити, хто у цій могилі спочиває. Разом зі Сташеком спиляв струнку модрину. Насилу приволокли її на кладовище. Обтесали від кори. Зарубкою прикріпили поперечне плече підйому. Вишкрябали на гладко березову дощечку. Розпалили вогонь і цвяхом, розжареним до біла, Долина випалив на табличці:

Сп. Антоніна Долина

1904—1940

Просить про молитву

Хрест був готовий. Довго й тяжко копали яму, щоб його поставити. Земля замерзла, тверда. Хрест був високим, з сирої модрини, важкий. Пробували різними способами, але не могли підняти його вгору.

— Нічого не вдієш, Стасю, самі не справимося. Попросимо когось з барака, щоб нам поміг. Повернемо сюди вечором.

Тадек, який цілий час крутився у них під ногами, раптом голосно зі страхом гукнув:

— Ооо! Йде!... — вказав рукою у бік тайги.

А звідти, від порослого тайгою піщаного пагорба, йшов чоловік. Наближувався до них. Це був дуже високий мужчина; незважаючи на теплий день, у шапці-вушанці на голові, в брезентовій просторій куртці, підперезаній посторонком, за яким по-тутешньому звичаю знаходилася сокира. На ногах мав лапті, сплетені з лика, на спині мисливську торбу і рушницю на плечі. Йшов поволі, з гідністю. Зблизька вирізнялося його характерне обличчя, заросле білою бородою. З-під вушанки виставало довге волосся. Також біле. Світлі очі дивилися проникливо.

— Здраствуйте, люди добрі. Бачу, не даєте собі ради.

— Так, не даємо. Хрест важкий...

— Нема легкого хреста... Давай, помагу.

Разом з батьком поставили хрест без зусиль. Старий підтримував його у перпендикулярному напрямі, Долина згортав і втоптував землю.

— Готово. Довго постоїть, — оцінив прибулий і тричі перехрестився по-православному. Батько також перехрестився. Сташек став на коліна і потягнув за собою брата. Незнайомий показав на них рукою.

— Мама? — Долина кивнув головою. — Даа...— Бородатий зітхнув, пересунув мисливську торбу вперед, порився і витяг згорток у березовій корі, який протягнув Тадеку. Малюк несміливий, а може наляканий, сховався за брата. Старий вибачливо всміхнувся і подав згорток Сташекові.

— Гостинець вам, — пересунув торбу на спину і збирався до відходу.

— Спасіба за допомогу, — дякував Долина.

— Бог з вами, добрі люди.

Дивилися, поки не сховався в лісний гущавині.

— Татусю, хто це міг бути?

Батько знизав плечима.

— Хіба я знаю? Різні по тайзі ходять. Виглядав, мені здається, на мисливця. У всякому разі то була добра людина.

А у березову кору був загорнутий чималий шматок бджолиного пластиру, добре насиченого медом.

З приходом літа у Калючому почався сплав. Пойма — це не однорідна ріка східносибірської тайги. Випливає з підніжжя гір Саянів і закрутами в’ється через тайгу на північний схід аж до Бірюси, ріки значно могутнішої. Пойма, хоч швидка й повноводна, є надто вузькою і звивистою, заваленою вітроломами, саме через це не парусна. Не можна було сплавити плотів. Зібрані під час зимових зрубів на берегах соснові балки зштовхували вільно у воду, щоб несені течією спливали до самого гирла. Лише на Бірюсі балки затримували на спеціальних перегородах зі сталевих линв, упорядковували і з’єднували в плоти. Плоти Бірюсою спливали до Тасєєвки, Тасєєвкою в Ангару, Ангарою до могутнього Єнісею, а Єнісеєм, вже на океанських суднах, аж до північного, морського порту Ігарки.

Перед виходом над Пойму Сєдих зібрав свою бригаду біля складу.

— На сплав йдемо. Був хтось із вас будь-коли на сплаві?

— Де там!

— То ніби звідки?

— Польща — то не тайга, бригадире!

— Поняття не маємо, з чим це їсти.

— Я так і думав. Візьмемо зараз потрібне знаряддя, а над рікою усього вас навчу. Заздалегідь вас попереджаю, що то робота важка та небезпечна. Тайга й ріка жартів не розуміють. Ну й мусите забезпечитись, щоб комари та мошки вас не пожерли. Особливо баби їм смакують. А ті лепетухи скрізь втиснуться. Є в когось сітка?

— Яка сітка? Навіщо?

— Від комарів охороняє, а особливо від мошки.

— Хочете спробувати?

Пробували. Дивувалися, жартували.

Сіток не мали, бо й звідки.

— Нічого не вдієш. Не маєте сіток, дьогтем будемо рятуватися. Тут є повна бочка. Відерко на початок вистачить.

У бочці поблискувала чорна, як смола, мазь.

— Смердить це, як пекло! Смола!

— Не смола, тільки дьоготь. З березової кори його витоплюють. А що смердить, то тому мошки й комари його не люблять. Що будемо з ними робити? Губи, руки, ноги, все, що видно, будемо дьогтем мазати...

Пойма, збовтана брудним намулом, мчала швидко, крутила численними коловоротами. На її високому березі, на відкритих до ріки галявинах чекали зібрані взимку великі кучі деревини. Укладені саженями або будь-як розкидані, схрещені одна на одній, могутні балки треба було вибрати з тієї плутанини і з високого берега зіштовхнути, звалити в ріку.

Ранок був бадьорий, ясний. Сєдих затримав бригаду перед першим навалом. Прикликав чотирьох міцних чоловіків, а іншим наказав дивитися, як до роботи при сплаві братися. Озброєні баграми, «землечерпалками», довгими жердинами, обкованими з одного кінця залізним крюком, витягували з балок ті найдовші й укладали з них паралельні полотна, по яких деревину мали штовхати у воду. Полотно готове. Туша величезної сосни на ньому укладена.

— Давай, каті! — командує Сєдих.

Підважене, поштовхуване баграми дерево зрушило! Вертиться, крутиться, грубший відземний кінець залишається ззаду, щохвилини впаде, зсунеться з полотна, а тоді нові підйоми, нова мука.

— Уважно, уважно, щоб нам не впало. Рівно, рівно. Пашол!

Величезна, зіштовхнута баграми колода зірвалася зі стрімкої кручі, якусь частку секунди летіла в повітрі, щоб з гуркотом ударити у воду. У спіненому фонтані на момент утонула, але ріка викинула її на поверхню, закрутила спіненим виром, вирівняла і понесла з течією.

— Поплило! Поплило!

Сєдих витер піт з лоба.

— Ось так це має виглядати. Ясно? — Підтакували головами. — Ну і харашо. По чотирьох мужиків підберіться. А баби на допомогу, де буде потрібно. А ви удвох, — тут немов мимохідь вказав на Сильвію Краковську і Гонорку Ільницьку, — будете зносити гілляки і вогонь підтримувати.

З кожним днем краще з тим сплавом справлялися. Зате не могли справитись з лихом кровожерливої мошки і комарами. Чим вище підіймалося сонце, чим міцніше пригрівало, тим щораз невідчепніше, щораз більшими силами атакувала їх ця погань. Почали комарі, до яких люди якось вже були призвичаєні, бо разом з весною настирливо дзижчали і болісно кусали до крові. Вечорами пхалися до бараків і не давали спати. Одним порятунком від них був дим. Перед бараками розпалювали ввечері вогнища. В бараках тліли смолисті скіпки й гілки. У тайзі, над рікою, почувши запах людей, комарі злітали з усіх боків і атакували у неймовірній кількості, помноженою силою. Услід за комарами заатакувала мошка. «Машка, машкара проклятая!» — так цю сибірську біду тайги, від Уралу до Тихого океану, називали місцеві. Сибірська мошка може вбити жеребця, телятко. Не дай Боже, коли своїм нальотом нападала на залишене без опіки немовлятко! Мошка проникала скрізь. Дрібніша від маку, засипувала очі, затикала вуха, з кожним ковтком втягуваного повітря затикала ніздрі, проникала у рот, душила, задавлювала у стравоході. Мошка топилася в кожнім ковтку води, в кожній ложці супу. Якщо хтось у тайзі не мав сітки, не помазав обличчя, рук, ніг дьогтем, не обкурив себе димом, терпів. Мошка і комарі своєю отрутою спричинялися до виникнення лишаїв, ран, довго не загоюючої пухлини, переносили всяку заразу, і особливо малярію.

Лише тепер оцінили поради свого бригадира. Усі мазати смердючим дьогтем обличчя, шию та руки. Чорні, подібні до негрів, блискали білками очей, плювали гидкою мошкою, пересували вогнища, щоб охоронятися димом.

Протягом цілого місяця бригада Сєдих працювала на сплаві. Сажені балок зникали з берега і спливали до гирла Пойми. Але коли остання колода скотилася в воду, сплав на цьому не закінчився. Тепер до обов’язків бригади належало прямувати берегами вниз Пойми, зіштовхувати у головну течію ті колоди, які затрималися, уткнули в мілинах. Це була важка робота, інколи небезпечна. Для цього кожного дня віддалялися від Калючого на кілька кілометрів, і не могло бути й мови про повернення на ніч до бараків. Сєдих відіслав до Калючого жінок і слабкіших. Залишив найсильніших мужчин, найбільш досвідчених. Одержали тижневі порції хліба, крупи, забрали казанки, щоб було в чому щось зварити. Тягнули за собою плоскодонний човен, на якому розмістили багаж і який служив їм для переправи з одного берега на другий. З бригадою також пішов новий заступник коменданта, Савчук.

Данилович з Болєком Деренем знали, що у подальшій течії Пойми є бурятське село — Усольє. Долини в бригаді не було, ослаблений після тифу, залишився в Калючому. Тепер поговорили собі на стороні.

— Цікаво, чи до Усолья доїдемо?

— Напевно! Зимою вистачило нам доби. Мені відразу було ясно, навіщо, той енкаведист з нами волочиться. Пильнуватиме, щоб не зустрітися з бурятами.

Робота була копітка. Атаковані хмарами комах, випатлані в болоті, посувалися вниз ріки дуже поволі. Савчук пригодився на стільки, що повільненько плив у човні, а коли було потрібно, підпливав, щоб люди могли переправитися з берега на берег або перебороти надто широку, впадаючу у Пойму, притоку. Через ті притоки треба було переправлятися, у вирах водних течій, що стикалися, знаходилося найбільше зачіпок.

Ввечері, вибравши місце для нічлігу, розпалювали вогнища і варили крупу. Майже щодня з качкою, упольованою Савчуком. Часом у котлі з’являлися риби, яких у Поймі не бракувало. Сєдих був спеціалістом з їх виловлювання з прибережних ям і з-під каміння. Він також варив з них «уху», густий суп із риби. Савчук і Сєдих кормилися з одного котла і до вечірньої їди засідали з цілою бригадою. А коли вже наковталися супу, загущеного додатково мошкою з комарами, кадилися димом, сьорбали малиновий чай, палили махорку. Савчук під приводом вправи у польській мові, почав політиканствувати, пробував потягнути поляків за язик. Застосовував різні способи, інколи результативні.

Так було з читанням газети. Савчук сягнув до своєї службової папки, витягнув зім’яту газету, старанно розпрямив і, використовуючи блиск полум’я, тихо вчитувався в її текст. Поляки не бачили газети віддавна, вісті зі світу до них не доходили. Савчук виждав ще хвилину, опустив газетне рядно.

— Може, хто хоче собі почитати? Добра газета, «Правда» називається, завжди тільки правду пише. Ще товариш Ленін її відкрив. Ну, прошу, хто хоче?

— Охоче, громадянине комісаре, тільки що читати по-російськи не вміємо.

— Ніхто з вас по-російськи не читає?

— Говорити трохи, то говориться, але з читанням гірше.

— То так як я, буцімто трохи по-польськи говорю, але читати ні в зуб.

— А що там цікавого пишуть, пане комісаре?

— Газета вже стара, з початку липня. А що в ній цікавого? Вітання товариша Сталіна для стахановців. Звіти колгоспників України, які в цьому році сподіваються винятково багатих урожаїв. Листи до товариша Сталіна з Західної України та Білорусії. Призначення титулів Героїв Радянського Союзу за переможну війну з білофінами. І так далі, і так далі. Є про що почитати. Наш Радянський Союз під керівництвом товариша Сталіна розвивається, як ніколи до цього часу.

Даниловича зжирала цікавість.

— А що там у світі нового, пане комісаре?

Савчук глянув швидко на нього, зашелестів газетою.

— А у світі, пане Даниловичу, також цікаві речі діються. Ось, тут для прикладу, зараз, зараз, ось, тут: «Париж здобутий. Франція підписала акт капітуляції.— Поляки завмерли. У тиші дзижчали комарі, тріскали гілки у вогнищі, булькотіла в котлі вода. Савчук натішився викликаним враженням, склав газету і буцімто мимохідь запитав: — Що, цікаво, пане Даниловичу?

— Це правда, що цікаво. А можна знати, коли Франція капітулювала?

— Можна, можна. Наскільки пам’ятаю, то десь у кінці червня. Але зараз знайдемо то й прочитаємо: «22 червня 1940 року маршал Петен підписав акт безумовної капітуляції Франції. Так упала ще одна могутня сила реакційної Європи»... Так тут пишуть. Ну й що ви на це скажете, пане Даниловичу? Бо, бачу, що ви на політиці розумієтесь.

— Запитую з цікавості і все.

— Але підтвердите, пане, що союзника маємо могутнього. Німці роблять із заходом, що хотять.

— Це правда. Але ви також знаєте, пане комісаре, з історії, що німці завжди війни починали, але також завжди їх програвали.

— Не ті часи. Не ті німці! А ви, поляки, не дуже любите німців, чи не так?

— Не маємо за що... Завжди на Польщу нападали, завжди на схід тяглися.

— Але тепер німці тягнуться на захід. А військо мають добре. Ви з ними воювати, пане Даниловичу, то знаєте якнайкраще.

Даниловича ошпарило: «Звідкіль Савчук знає про мою військову службу?» Але спокійно відповів:

— Польща була самотня, пане комісаре.

— Ваша буржуазія до цього спричинилася. Хотіла радянська армія прийти вам на допомогу? Хотіла. Але той ваш Бек, чи як там його, не погодився. Товариш Сталін геніально це все передбачив! Західна Україна і Білорусія визволені, буржуазна Польща не існує, союзника маємо могутнього і мир є в світі. А раніше чи пізніше, все одно світовий пролетаріат переможе.

Довго цієї ночі Данилович не міг заснути. Лежав на постелі із ялинових гілок, дивився у зоряне небо. Навколо згасаючого вогнища спала бригада. Над головами шуміла тайга, погукували сови, якісь нічні птахи попискували над рікою. Зникла на ніч мошка, заспокоїлися комари. Дві справи забивати йому думки і не давати йому заснути. Звідки Савчук знає про те, що він воював? І та чорна з найчорніших звістка: Франція капітулювала. А всі поляки так на неї розраховували. Розраховуваши на той могутній Захід, що не дозволить загинути Польщі, заступиться за поляків. За них, за сибірських засланців, раніше чи пізніше заступиться. Франція капітулювала! Звідкіль тут тепер черпати хоч крихту надії? Ніч, безнадійна темна ніч...

До Усолья бригада не дійшла. На повороті Пойми видно було вже сільські будівлі, і саме тоді Савчук наказав Сєдих повернути бригаду.

— Кінець нашого сектору! Ми зробили своє, повертаємо, — об’явив бригадир.

14

е щастило останнім часом Юрію Даниловичу. З усіх лих і нещасть, які торкалися засланців, йому та його сім’ї доля не ощадила жодного. Епідемія тифу забрала йому матір і сестру. Крися заледве кільканадцять років пожила на світі. Мати померла два тижні пізніше, коли епідемія тифу вже майже вгасала. І немов цього всього нещастя було мало, важко захворіла Наталка. Била її висока гарячка напереміну з дошкульною малярією, напади якої не могли заспокоїти жодне укутування, ані гарячі припарки. Після епідемії висипного тифу рої комарів затягнули до Калючого малярію. Наталка була однією з перших її жертв. Фельдшер Тартаковський прописував хінін, але хвороба тягнулася довго. Наталка тратила сили і мучилася додатково турботою про дитину. Гарячка відібрала їй корм. Малий гнівно тормосив, прикусував дряблі соски. Дитина плакала з голоду, мати від безсилля та жалю. У Калючому не було молока? У фельдшера вже давно закінчилося молоко в порошку, навіть не було на ліки. Юрій метався у безсилій немочі. Повертав з роботи, порався біля хворої дружини, пробував, чим міг, кормити малого.

Лише він сам знає, як тішитися народженням сина. Який був гордий, що йому Наталка наступника подарувала. Чергове подільське покоління Даниловичів! Дитина була здорова, міцна, бадьора. А тепер? Андрійкові йшов восьмий місяць і малюк гас на очах. Глибоко впалі очі, неприродно велика голова, а ручки й ніжки як патички, вздутий животик. Радісно реагуючий на вид батька, витягуючий до нього ручки, тепер лежав, поплакуючи, або байдуже дивився в стелю. Сьорбав зажерливо, що йому давали, то знов усе випльовував з плачем. Даниловича мучили докори сумління. Чому не передбачив у ту лютневу ніч, коли їх виганяли з Червоного Яру, що далі може діятись? Сибіру важко було сподіватися, але ж ясно говорили, що вивозять їх «в другую область». Навіщо впирався, навіщо тягнув за собою Наталку, навіщо щойно народженого синка дозволив тягнути на тиняння? Якого дідька скавчав, мало за коліна того Леонова не обіймав, щоб Наталці дозволив разом з ним виїхати? Якби залишилася на Поділлі, була б здоровою. Здоровим був би їх синок. А тепер?

Під час таких мученицьких роздумів Даниловичу прийшов у голову один задум. Якщо б удався, Наталка й синок могли б вирватися з сибірського заслання! Вирішив, не відтягуючи, втаємничити в це все дружину.

— Коли Савчук прочитав нам про капітуляцію Франції, я усвідомив собі одне: якщо на світі не станеться щось надзвичайне, ну не знаю, якась нова світова війна, якесь чудо, то нам кінець! Не маємо жодної надії на швидке повернення до Польщі. А якщо навіть колись, то роки, десятки років можуть минути. А може, назавжди тут залишимося, і наші кості побіліють у Сибіру. — Наталка уважно слухала його, інколи тільки важко зітхала. Погладив, поцілував її волосся: — І знаєш, я подумав собі, що невідомо як, мусимо пробувати звідси вибратися, мусимо звідси втекти!

Захоплена зненацька, піднялася, оперлася на лікоть.

— Втекти? Як? Адже це неможливо!

— Майже неможливо. Але є також якийсь шанс. І ми мусимо його використати. Хоча б, зважаючи на Андрійка. Послухай мене уважно, а потім разом вирішимо.

Кілька днів згодом Наталка Даниловичева зголосилася на аудієнцію до коменданта Савіна, де дала донесення на саму себе і на свого чоловіка. Допитана після цього Савчуком дала показання до протоколу, що з Юрієм Даниловичем живе без законного шлюбу, звати її Велічко, вона українка і жодному засланню з Поділля не повинна підлягати. У транспорті та у Калючому опинилася у зв’язку з випадковим збігом обставин. Як повноправна громадянка СРСР, домагається права повернення на Західну Україну, де народилася і де до сьогоднішнього дня проживає її найближча сім’я, яку радянська влада не рушила і нікуди не переселяла. Тут дала Савчуку детальні персональні дані стосовно своєї сім’ї та її точну адресу.

Савчук писав протокол російською мовою, але в розмові з Наталкою переходив на українську. Хотів упевнитись, чи допитувана володіє українською. Закінчив протокол, наказав їй підписатися.

— Мусимо це все перевірити. Але чи не жаль вам того Даниловича? Спільне життя, маєте дитину. Мабуть, уявляєте собі, що якби навіть вам дозволили повернутися на Україну, то його звідсіль не випустять. Поляк, спєцпєрєсєленєць, офіцер...

— Офіцер? Мій чоловік, то значить Данилович, ніколи не був офіцером.

— Чоловік не був офіцером? Захищаєте його. Але ми й так своє знаємо. Розумію, це батько вашої дитини. А буде змушений тут залишитися. Можливо, навіть назавжди...

— Пане комісаре, не мучте мене. Що мене єднає з Даниловичем, то моя особиста справа. А правда є така, що я вирішила боротися за повернення, бо мені тут дитина гине! Навіть краплі молока не можу для малого дістати. Допоможіть мені звідси виїхати! Благаю! А Данилович є батьком дитини, мусить це зрозуміти. Усі нам говорять, що влада радянська є справедливою, ну то я вірю в її справедливість. Допоможіть мені, благаю.

— Не плачте. Як росіяни кажуть: «Москва слєзам не вєріт»... Перевіримо, побачимо. Закон є законом. То добре, що ви довіряєте радянській владі. Чекайте спокійно. Таке рішення залежить не від мене, не від коменданта Савіна. А поки що про свої старання нікому не говоріть.

Наталка в комендатурі додержувалася версії, узгодженої з чоловіком. Пан Данилович в основному надіявся на те, що якщо б вдалося звільнити Наталку з дитиною із заслання, як незаконно вивезену, тоді він колись підніме старання стосовно його повернення, а у найгіршому разі втече звідси. Наталка довго не хотіла на це погодитись. Не вірила, що вдасться. Але турбота про життя єдиної дитини вирішила, що ризикнула...

З головного управління НКВС у Тайшеті прийшла радіограма. Один з її пунктів коротко говорив: «Справу Н.В. перевіримо. Відповідь відволікати, використати Н.В. оперативно». Савін покликав Савчука і показав йому телеграму.

— Ясно?

— Ясно, товаришу коменданте! Попрацюємо.

— А ти думаєш, що та Велічко сама до цього варіанта здогадалася?

— Сумніваюсь, так як ви. Придивляюся до того Даниловича. Розмовляв з ним. На війні не був. Говорить, що лише з німцями. А біс його знає, чи не з нашими? Має світ не лише в своєму бараку. На політиці розуміється. До дружини й дитини прив’язаний. Інтелігентно це придумав. Бо як формально підходити до справи, то ту Велічко держать тут незаконно.

— Ти молодий, Савчук. А уяви собі на хвилину, що ми її звідси випустимо і вона з’явиться там, у тій Західній Україні. Ну? То як ти гадаєш, про що вона там людям буде розповідати? Про твої гарні очі, про добре серце і справедливості радянської влади? Від першого речення почне радянській владі на тій території шкодити, розповідати про тиф, про воші, голод. Законно, незаконно... Ти краще, Савчук, ще раз телеграму з головного управління собі прочитай і перестань мені тут базікати про якесь там беззаконня.

Сибірське літо заскочило засланців. Не лише тим, що було сухе, тепле й сонячне. Але перш за все великою кількістю різноманітних дарів природи, які пропонувала їм тайга та рибні ріки. Коли це все виросло, коли в такому короткому періоді зуміло дозріти? Суниці і «клубніка», що нагадували полуниці. На трав’янистих нагрітих сонцем галявинах дозрівали у величезній кількості. На берегах Пойми та її приток розросталися кущі дикої порічки, червоної і чорної. Чорну тутешні називали «смородіною». Не бракувало й малини. Росла в тайзі чорна ягода або, як люди з Червоного Яру воліли її називати, — чорниця. Ну і гриби! Люди збирали ті дари природи, їли, запасалися ними, сушили, квасили. Особливо гриби. Першими з’явилися зморшки, розміщені на спорохнілих стовбурах коричневими бородавками, відразу після них підберезовики чорняві, біляві й ті у червоних капелюхах, які найкраще почували себе у підмоклих осичинах і узлісках. Далі були маслюки на зарубах і у молодих сосонках, польські гриби, звані «синяками», і гриб грибів — білий гриб! Таких дорідних білих грибів, як над Поймою, ніколи не бачили. Ну й рижики.

У літній тайзі не бракувало іншої поживи. Могло її дати дике птаство, особливо прибережне, і численна звірина. Від сірого самітника ведмедя, великого, мов кінь, лося «сохатого», оленя по сарну, білку, бурундука і зайця. Були тут індикуваті, під час весільних розваг забуваючі про все на світі тетереви, фазани, рябчики, куропатви, дикі гуси й качки. На все вільно було полювати. Ніхто тут у тайзі не знав поняття охоронного часу. Мисливці були тутешні, вони мали зброю. Що було робити беззахисному засланцеві, інколи ледве живому від голоду, не маючи доступу до зброї. Засланці пробували ловних способів дикої людини: петлі, пригнуті гілляки, вовчі ями, набиті голками для шпигування, влучний кидок дрюком або кілком. Шукали пташиних гнізд, вибираючи з них яйця і напівголих пташенят. Різними способами пробували ловити рибу. Пойма була на подив рибною. Не мали сіток, неводів, вудок. Тому виплітали сачки зі шнурків, з березового і лозинового лика. Плели спеціальні корзини, які нагадували величезні груші і були настільки хитро сконструйовані, що риба, яка впливала всередину, видобутися звідти не могла. Вишукували відповідне місце, вбивали кілок у дно ріки, до якого прив’язували корзину, і залишали його на ніч.

Літо, дари природи, тепло і сонце оживили людей. Навіть доходяги, якщо перенесли зиму, набирали сил. Провітрювались затухлі, повні блошиць бараки. Незважаючи на докучливе лихо комарів і мошок, люди розлазилися по навколишній тайзі у пошуках лісового руна і звірини.

Комендатура не могла багато чого стосовно цього зробити. Обмежувалася тим, що у кожному випадку попереджала засланців про покарання, які їм загрожують у разі спроби втечі або відвідування навколишніх селищ. Втечі з Калючого ще не було. Але контактів з місцевими не бракувало. Головне обмінно-торговельних. Що відважніші засланці, особливо молоді, щораз частіше діставалися до сіл, де обмінювали одяг на поживу. Влітку місцеві також підходили до Калючого, найчастіше мисливці. Але не тільки. Трапилося декілька разів, що засланці зустрічали у тайзі засуджених із навколишніх карних таборів, яких у басейні рік Пойми та Бірюси не бракувало. Ці нічого до обміну не пропонували. То були грізні, доведені до відчаю криміналісти, які тікали або виходили на ловлю, грабіж і жінок. Кружляли навколо Калючого, підстерігали, винюхували нагоду.

Якогось дня з роботи в тайзі не повернулася Срочинська з третього барака. Бригада давно розійшлася, стемніло, а її все не було. Жінка середнього віку, мати дітям, не якась там непосида. Чоловік ходив до людей з бригади, випитував. Усі дивувалися, що її ще нема. Протягом дня все було нормально, звичайно. Після роботи Срочинська повертала разом зі всіма. І як усі по дорозі через тайгу до бараків, підбирала за пазуху, що попало: гриби з моху вилущувала, жменю чорниць відсмикнула... Лише тоді могла відійти або залишитися на хвилину ззаду. Ніхто не пам’ятав, чи разом з бригадою повернулася до селища. Може, заблудилася? Адже тайга! Ніч минула в тривозі. Вранці про те, що Срочинська загинула, бригадир повідомив комендатуру.

Савчук сів на коня, поїхав на місце, де бригада працювала вчора, розставив людей у цеп і крок за кроком перешукували місця, де Срочинська могла загубитися.

Знайшли її після кількох годин пошуків, недалеко від стежини, якою вчора повертала бригада. На слід привели людей розсипані гриби, потоптані чорні ягоди й малина. На кутці зачеплена хустина, кільканадцять кроків далі стоптаний полуботинок, а ще кілька метрів далі, у глибокім яру, лежала вбита Срочинська. Була оголена і зґвалтована. Захищалася, видно, розпачливо, все навколо було стоптане, а небіжчиця держала в жмені жмуток волосся. Савчук докладно оглянув усе, сказав прикрити тіло; забрати його в комендатуру. З кількома людьми пішов по слідах. Вели яром до берегів Пойми і там, чіткі на піску, обривалися у воді. Схоже було на те, що бандити переправилися на другий берег або чимось попливли вниз ріки. Сліди вказували, що їх було щонайменше двоє. Уже повертаючи до місця випадку, знайшли на сучку шматок сірого полотняного халата.

Комендант Савін уважно вислухав Савчука, оглянув шматок знайденого матеріалу.

— Такий матеріал то лише з одягу в’язня. Зараз з’єднайтеся з Тайшетом, вони знатимуть, чи хто не втік і не блукає в околиці. Рухаємось у погоню, Савчук!

— Слухаю, коменданте!

— Але сам нічого не зробиш, не знаєш території, у трясовині втопишся. Знайди негайно Сєдих, нехай він приведе до мене діда Федосія з собаками.

— А хто це той Федосій?

— Сєдих тобі скаже, а тепер кожна хвилина дорога, рухайся!...

Майже кожної неділі Пашко Сєдих вставав трохи пізніше, брав рушницю і вирушав у тайгу. Не мав що робити в Калючому. Не хотілося йому без перерви грати в карти, пити горілку, дуріти з приємними у співжитті бабами, дерти горло й тупати навприсядку під гармошку, як це робила у вільний час більшість залежних від виконання обов’язків. Бродив собі Пашко тайгою, щоб трохи полювати, бо мисливський інстинкт людини тайги ніколи не залишав його, ну й щоб сам на сам побути з природою. Іншого світу окрім тайги не знав. Лише віднедавна, коли доля зіткнула його з поляками, Пашко Сєдих пізнав інших людей, прибулих з іншого, незнаного йому світу. Слухаючи їхні розповіді, почав над тим іншим світом, який існував десь там ген-ген далеко, розмірковувати. І дивуватися. А тих поляків, хоч їх не дуже розумів, було йому шкода, бо у тому його сибірському світі, такому звичайному й гарному, поляки відчували себе від початку загубленими і безпорадними. Боялися зими, тайги, усього. Дивувався з цього. Намагався зрозуміти їх. Вчив тутешнього життя, де міг, допомагав. Одного лише ніхто не вмів йому пояснити: хто, чому і навіщо тих поляків вирвав з їхньої землі? Те, що стосовно поляків комендант Савін перед відправленням розповідав, що це буржуї, куркулі та контра, Сєдих не переконало. Ну бо що ж спільного з контрою мають ті бідні малюки? Або ці старі бабусі, дідусі, жінки? Хоча б така Сильвія Краковська. Пашко щораз частіше думав про ту дівчину. Подобалася йому ця мала, несмілива полька. Не бракувало в Калючому гарних дівчат, і сміливіших, і веселіших, охочих до жартів і залицяння. Але йому подобалася вона і тільки вона! Любив дивитися на неї, підглядати у праці, як під час перерви відпочиває, як цікавить її кожна незнана квітка, стукаючий в дерево дятел, перестрибуючий з гілляки на гілляку смугастий бурундук, налякана падаючим деревом сарночка, яка ховається у високій траві. Сильвія! Що це за ім’я? Не наше. Але гарне.

«Який ти дурак, Паша, з такими думками плутаєшся: Сильвія, Сильвія, а ти ще сам на сам з Сильвією не поговорив, руки її не доторкнувся. Звідки знаєш, чи хотіла б з тобою говорити. Полька вона, пані. А ти хто такий? Боїться певно тебе, бригадира, сибірського ведмедя. І навіть не додумується, що ти до неї відчуваєш, що собі про неї в голові плетеш.

Заслуханий у власні думки, Сєдих раптом зорієнтувався, що від Калючого відійшов чимало. Стояв на схилі високого узвишшя, порослого сосновим бором. Зорієнтувався, що йому звідси недалеко до садиби дідуся Федосія. «Мабуть, загляну до старого по дорозі».

Федосій, про його прізвище Пашко ніколи не допитувався, був мисливцем. Жив з цього, що вполював і продав у Шиткіно або в Канську. Полював на куниць, дорогих соболів, більш рідко на білок і бурундуків. Вичинював шкірки, м’ясо кидав собакам. Влітку полював рідко, щоб тільки прокормити себе і зграю лайок, собак мисливських і відважних. Мешкав у віковій хатині, скритій у гущавині тайги. Влітку дідусь Федосій збирав лікувальне зілля і займався бджільництвом. Пашко не тільки не знав прізвища мисливця, але не знав, звідки походить і чому зашився в цьому безлюдді. А сивоволосий, патріархального вигляду дідусь не поспішав розповідати про себе. Уникав людей, наскільки міг. Сєдих знав звичаї тайги настільки, що Федосія ніколи ні про що не питав. Живе собі в тайзі людина, хай собі живе. Влада про Федосія знала, але також його не чіпала.

Сєдих наштовхнувся на Федосія в процесі вештання по тайзі. То було минулою весною, коли підходив до токуючих тетеревів. Пашко оскаженів, бо сполошив йому їх собака. Звідки тут собака, що заходився гавкітом. Пашко прикрився рушницею за деревом з боязні не перед лайкою, але перед її власником, якого сподівався будь-якої миті побачити. Коли побачив сивого старика, відразу знав, що то не якийсь бродяга, тільки мисливець. Пашко вийшов із-за дерева з рушницею, повішеною через плече. Мисливець зробив це ж саме і прикликав собаку до ноги. Це був саме Федосій.

— Від Калючого лізу і нічого! — Пашко показав пустий пояс, без здобичі. — А тетерев у цьому році токує, що аж-аж! — Старий скрутив закруток, відстрашив димом мошку і мовчав. «Німий, хай йому біс?» Пашко не наважився зав’язати розмову:

— У нас, над Байкалом, весна трохи пізніше приходить, то й тетереви трохи пізніше починають залицятися. Як це так? Здається, така хитра птаха і мудра, а коли починає весільну розвагу, то цілком дуріє?

Дідусь уважніше глянув на Пашка, усміхнувся, затягнувся димом, недокурок точно розтер на долоні, здув попіл, встав і без слова відійшов. А Сєдих хвилину ще стояв на місці і, правду кажучи, почував себе прямо по-дурному. Кілька разів Пашко ще зустрічав у тайзі Федосія, заки той відізвався до нього. А ще довше тривало, заки запросив його до свого відлюддя і куском меду почастував.

Під кінець зими привезли до Калючого поляків. Дивувався цим людям Пашко, коли старому про поляків розповідав. А Федосій не дивувався. Вмістив усю свою сентенцію в кількох словах:

— Кожна людина — Боже створіння! Поляки, поляки, поляки! — поклав на столі пластирі з медом і голосно перехрестився перед маленькою святою картинкою: — Господи Боже, благослови раба Господнього Павла і мене грішного раба твого Федосія. Амінь.

Пашка ні свята картинка, ні дідусева молитва не дивували, бо добре пам’ятав, як молилася його бабуся. Відламав шматок пластиря.

— Поляки також моляться. Але хрестяться інакше, не по-нашому.

— Бог, Пашо, є один!

— А звідки ж то відомо, що він є, цей Бог? Поляки, наприклад, моляться і моляться, а вмирають як мухи. Якби той Бог був...

Старий розгнівався.

— Не богохульствуй, Пашко! Не гніви Бога. Прийде час, сам усе зрозумієш. Заки від Бога почнеш вимагати, почни з людей, сам до себе придивися.

Слідопитів було п’ятеро: Савчук, Сєдих, двоє молодих солдатів, з яких один вів двох в’ючних коней, та дідусь Федосій. Були також дві дідусеві лайки, які, один раз піймавши слід, вже його не відпускали.

— На дикого звіра полюю, а не на людину! — рознервувався старий, коли Сєдих від імені коменданта прийшов просити його допомогти у вистежуванні утікачів.

— Вони гірші від дикого звіра! Матір дітей холоднокровно убили. Трійко сиріт залишилося.

— Жалю в мене не викликай! А звідки та впевненість, що то вони? Той твій комендант за різними людьми по тайзі женеться.

— Він такий мій, як і ваш. Але на цей раз женеться за тими, що треба. Я б їх сам, ось цими руками!

— Схаменись, Пашко. Ніколи не заміщай Господа Бога.

Телеграма з Тайшета повідомляла, що з карного табору в Солянці втекло двоє грізних рецидивістів, покараних за грабежі та вбивства: Носов і Глибін. Убили вартового, забрали в нього гвинтівку. Готові на все, походять з центральної Росії і захотять дістатися до залізниці. Були подані також їхні описи.

Федосій почав розшуки від берега Пойми. Там були найвиразніші сліди. І то не лише людських ступенів, але також надломаних кущів і гілок. Покликав собак і дав їм понюхати шматок халата, знайдений на місці убивства. Нюхали завзято, відштовхувались взаємно, погавкували, потягували носами по слідах, споглядали на свого пана, сигналізуючи йому про свою готовність.

— Шукати, Крошко, шукати! Пішли, мої любі!

Собаки рушили! Крошка, чорно-біла сучка, висліджувала перша і впевнено вела по слідах. Страхував її брудно-сірий Пік, омітаючий зигзагами всілякі відскоки. Люди насилу за ними встигали. Сліди вели у верхів’я ріки, у невеликій віддалі від берега. Втікачі, видно, боялись заблукати в тайзі, воліли держатися ріки, яка могла запровадити їх аж до Тайшета. Собаки вистежували витривало і затрималися тільки на березі притоки, яка впадала у Пойму. Це була досить широка річка, глибока, з мутними вирами. Не було способу переправитися через неї на ходу, треба було робити пліт або йти вгору з надією, що траплять на брід. Сліди вказували, що висліджувані зважилися на це останнє і пішли у верхів’я ріки. Річка називалася Болотна. По обох її берегах кілометрами тяглися зарослі кущами болотяні вири. Собаки зяяли від втоми, сліпли від мошки, яка вижирала їм очі, але послушні ловецькому інстинктові — все йшли по слідах. Наближувався полудень, на болотах було парко і жарко. Федосій признав, що треба дати собакам відпочити. А при нагоді порадитися. Затримав собак, повитирав їм закривавлені, обліплені мошкою баньки, кинув по шматку сушеного м’яса із лося. В’ючні коні відганялися хвостами, терли лоби об дерева, тягли до води. Люди присіли в тіні. Мовчали. Чекали, що скаже Федосій. Відізвався більш ніж за хвилину.

— Все це пізно! Третій день йде. Щось мені здається, що вони цих місць не знають. Не повинні цими напрямками йти. Тут нема жодної дороги. Йдуть у верхів’я Болотної, а там непрохідні мочарі, через які тільки птах перелетить. А вони йдуть. Ну то ми за ними. Але коней мусимо тут залишити, далі не впораємося.

Йшли у верхів’я Болотної обережніше, зі зброєю, готовою до пострілу. З кожним кілометром заглиблювалися у щораз більш похмуру, порослу хирлявими кущами болотисту рівнину. Незважаючи на сонячний день, ставало похмуро від густих хмар атакуючих їх мошок. А Болотна все ще не мала місця, придатного до переправи. Потрапили на сліди, де втікачі відпочивали або намагалися шукати броду. Собаки вели у верхів’я ріки. Так було аж до місця, де починалися вузькі вири, а переправи на другий бік все не було. Тут собаки почали губити слід, нервово попискували і, невпевнені в собі, бігли до берега, допадали до води, то знов рвалися у бік багна. Федосій довго й старанно очима відшукував сліди. Невпевнений розвів руками.

— Або тут переправилися, або у багно полізли. Сліди є тут і тут. Тому собаки невпевнені в собі. Треба на тому березі перевірити.

Сєдих скинув одяг і поплив. Крошка згідно з вказівкою Федосія попливла за ним. При виході з води був досить широкий шар намулу, щоб людські сліди виразно відбилися. Слідів не було. Собака також нічого не винюхала. Висновок міг бути один: злочинці вибрали дорогу через багно. Темніло. Слідопити затрималися на ніч.

На самому світанку вийшли на багно втрьох: Федосій, Савчук і Сєдих. Стрибали з хиткої купини на купину, продиралися крізь замшілі кущі. Собаки насилу відшукували слід, талапались у високій промоклій траві, згиналися на зеленому, вкриваючому бездонну глибінь, корінному покритті. Легко було пізнати, що втікачі непевні дороги, петляли, щупали вири дрючком. Над чорним оком одного з таких вирів Федосій зупинився.

— До цих пір йшли удвох, далі пішов тільки один. Другий...

— Утонув?

Федосій встромив довгий дрючок у коричнево-зелений вир. Дрюк входив у провалля, вир зловісно булькотів, видував великі повітряні бульбашки. Чорне болото смерділо тухлятиною.

— Зсунувся з цієї купини. Мусило його засосати. — Собаки завзято гавкали над виром. Федосій насилу їх заспокоїв. — Вони це відчувають... Але той, другий, пішов далі — до власної смерті прямує.

— Ну й хрест йому на дорогу! — Сєдих сплюнув мошкою і витер зіпріле обличчя.

Савчук, не знаючи, що вирішити, голосно роздумував:

— А якщо не утонув? А якщо це він має гвинтівку, продереться до людей і такого може ще наробити хаосу, що гей-гей!

— Але з тебе людина! — Сєдих плюнув ще раз у вир, підперся дрючком і перестрибнув на клаптик землі з виразними слідами. Савчук стрибнув за ним. А потім Федосій з собаками.

Не відійшли далеко. Загавкали собаки. Зупинилися. Савчук зняв запобіжник у гвинтівці. За кількадесят кроків перед ними виднів вир, вкритий зеленим трав’янистим покривалом. Хто не знав тутешніх місць, міг це переплутати з лукою. Над цією зеленню клубилися густі рої мошки. Підійшовши ближче по кочках, побачили на середині лучки мужчину. З гвинтівкою за плечима, втягнутий у вир по пахву, висів опертий плечами на довгий, упоперек кинутий дрючок. То він утримав його на поверхні бездонного виру. Мужчина не жив. Мошки чистили йому кості. Вистрижена до шкіри голова лякала пустими орбітами. Трупний сморід змішувався з багняним смородом виру.

Комендант Савін скликав людей перед комендатуру. Держав у руці обліплену сухим болотом гвинтівку. Біля нього стояли Савчук, Сєдих і Федосій зі своїми собаками. Не встигли відпочати, ані навіть очиститись із засохлого болота. Сташек Долина смикнув батька за рукав.

— Тату, це той сивий дідусь з бородою, що нам тоді на кладовищі при хресті допомагав!

Савін підняв гвинтівку вгору. Люди притихли.

— Бачите цю гвинтівку? Бачите... Ну то хочу вам сказати, що ті, які вбили громадянку Срочинську, були озброєні цією гвинтівкою. Це їхня гвинтівка. Гвинтівка є, а вбивців уже нема. Не живуть! Ці люди, які стоять тут біля мене, їх вислідили. І цю гвинтівку принесли. А вбивці як підло жили, так підло скінчилися. Двоє їх було. Засуджені за вбивства, втекли з табору, вбили вартового. А тут у нас убили Срочинську. Думали, що їм це все вдасться, що втечуть, бо тайга безкрайня, що мине їх заслужена кара радянської справедливості. Тайга, не тайга! Кожного вбивцю, кожного злочинця, кожного втікача з-під землі вигребемо. Від радянської влади і від її караючої руки не можна втекти!.. Саме це я хотів вам об’явити. І ще одне, громадяни поляки. Я говорив вам, що тайгою різні ходять. Не майте ні до кого довіри, бо можуть бути такі самі нещастя, як зі Срочинською. І негайно доповідайте у комендатуру. До радянської влади треба мати довір’я. А тепер до роботи. Ну і про норму пам’ятайте, бо щось останнім часом у нас з цим не дуже добре...

Сильвія була на площі перед комендатурою, все бачила й чула. А потім йшла з бригадою на роботу і слухала, що люди говорили. І невідомо чому, не хотілося їй вірити, уявити собі не могла, щоб Пашко, щоб їх бригадир міг вбити людину.

Сильвія жила у своєму світі. Загублена, налякана тим, що з нею діялося. Втрата сімейного дому, Сибір. Слабка фізично, мала, не радила собі в тайзі. Від тифу померли батько і старший брат. Сама чудом від хвороби уціліла. Залишилися тільки з матір’ю. Від виїзду з Червоного Яру наснився їй якийсь кошмарний сон. А ще так недавно все було інакше. Вчилася в Товстому у пані Серафінської на кравчиню. Юлєк, брат, мав залишитися на хазяйстві. Крім неї вчилися у Серафінської ще три дівчини. Розпускали плітки, хохотали, розповідали про свої пригоди з хлопцями. Сильвія, до якої вони настирливо чіплялися, червоніла, опускала повіки. Не мала про що розповідати, адже вона навіть з хлопцем ще не поцілувалася! Навіть не танцювала. Не встигла Сильвія пізнати свого дівочого тіла, не зазнала справжньої любові. Де в тому страшному світі час і нагода на дівочі мрії, на чисту й справжню любов?

Гонорка Ільницька перша звернула увагу Сильвії на Пашка Сєдих. Якогось вечора повернулася Гонорка з роботи, присіла до хворої Сильвії і поклала біля неї половину хліба й трохи цукру.

— Дітям залиш, Гонорцю! Що ти!

— Для дітей також маю. А це спеціально для тебе подарунок. І тільки не думай, що це від мене.

— А ніби від кого?

— Не вгадаєш... Від нашого бригадира, від Пашка Сєдих!

— Від бригадира?! А то з якої нагоди?

— Ой дурна ти, дурна! Подобаєшся йому, дівчино, то тобі прислав. Не знаєш, як то з тими мужчинами буває? Запитував про здоров’я, поклін переказував.

Коли після хвороби пішла з бригадою на роботу, не знала, як поводитись. Побачивши Пашка опускала очі, знічена, відчувала рум’янці на обличчі. І навіть йому, як годиться, не подякувала. Бригадир не накидався, хоч знала, що вона йому не байдужа, оглядається за нею і допомагає, де може. Від того часу з Сильвією почало діятися щось дивне: щораз частіше Пашко Сєдих гостював у її думках. Не як бригадир, тільки як мужчина: блондин, зеленоокий, високий, трохи ведмедикуватий, але зграбний та міцний. Такий спокійний. Добрий.

Якоїсь неділі вибралися по гриби. Було кілька осіб з барака. Грибів назбирали досить. Сіли на галявині відпочити. Помітили Сєдих, який виходив з тайги.

— До нас, до нас, пане бригадире! То бачу, що й ви гриби збираєте? — прикликала його, жартуючи, Гонорка.

Сєдих підійшов, відстебнув рябчиків від пояса і кинув їх біля вогнища.

— Полював трохи.

— Бідні пташки! — Сильвія погладила сіропіре крильце.

— Рябчики. Багато їх тут, — виправдовувався Пашко.

— Такі, як наші куріпки, — мудрував хтось.

— Дурний ти! Рябчики — то по-нашому будуть рябчики! А ти — куріпки!

Мужчини почали сперечатися. Гонорка Ільницька пересунулася трохи і показала місце між собою та Сильвією.

— Рябчики чи куріпки? Все одно! Присядьте тут з нами, пане бригадире, відпочинете, — і виразно моргнула до нього. Пашко трохи зніяковів, зволікав.

— Прошу, хай пан з нами сяде, не кусаємо.

Сиділи близько одне до одного. Показував їй упольованих рябчиків, щось там пояснював. Був біля неї такий величезний. Пахнув живицею та вітром. Сильвії було з ним добре. Пекли маслюки й червоні рижики. Пашко побіг над Пойму, звідки повернувся з випотрошеними, поділеними на порції пташиними тушками. Випікав їх у попелі, частував усіх по черзі.

— Прошу пані... Намагався сказати це по-польськи, подаючи Сильвії пахнуче пташине стегенце.

Сєдих, як і всі службовці коменданта у Калючому, підлягав суворій забороні усяких позаслужбових контактів із засланцями. Життя спричинилося до іншого, а згодом мало хто дотримувався тої заборони. Зважали тільки, щоб це не кидалося у вічі. Але офіційно цієї заборони не скасували. Комендант за такі приватні стосунки з польськими засланцями час від часу карно своїх людей з Калючого відправляв. А один із них, якийсь Караваєв, комірник, потрапив навіть під суд і у табір. Мав коханку з п’ятого барака, підкрадав продукти і обмінював з поляками на годинники.

Люди з бараків також з підозрою приглядалися до своїх земляків, які частіше, ніж це виникало зі службової залежності, контактували з комендатурою та наглядом. Закривали очі на взаємну торгівлю, добування продуктів. Підозра зростала, якщо хтось надто часто крутився в околиці комендатури, діставав додаткове повноваження на покупки в магазинчику або додаткову порцію супу в їдальні. Люди не мали сумнівів, що це донощик, або ж підлиза, комендантський сраколиз. На кого впала така підозра, той не мав легкого життя. А жінки, які мали романи з наглядачами, більш делікатного визначення, ніж «курва», не могли очікувати. У справжні мотиви таких романів не вникали. Як то почалося від осудженого всіма контакту Ірини Пуц з Барабановим, так уже залишилося.

Сильвія була повністю в цьому усвідомлена. Знаючи про це все, у своїй наївності судила увесь світ згідно з собою і була переконана, що враховується лише її чесність і чисте почуття.

Нагоди сприяють закоханим за умови, що вони їх шукають. У недільному передобідньому періоді Сильвія вибралася над Пойму назбирати щавлю. Більш-менш у цей самий час Пашко стрибнув у човен, дав нести себе течії і підбераком пробував ловити риби. Сильвія здалека помітила човен, пізнала Пашка і підійшла ближче до води. Пашко витрусив з підберака дрібну рибку, спрямував човен до берега і запитав:

— Пані Сильвіє, не боїтеся самі так далеко відходити?

— Хіба ж це далеко! А зрештою, адже ви тут є...

День був теплий. Вітерець, який тягнув від ріки, відганяв нав’язливих комах. Це була нагода, яку собі обоє вимріяли, на яку чекали. То нічого, що часто ще слів їм бракувало. Під час того першого сам на сам Сильвія з Пашком сказали один одному багато. На цій зустрічі сталося так, що саме Сильвія осмілилася несміливим поцілунком доторкнутися до його щоки, після чого, мов налякана сарна, втекла до барака.

Синок Даниловичів марнів на очах. Надія на те, що влада дозволить Наталці з дитиною повернутися на Поділля, ставала щораз більше оманливою. Юрій Данилович давно це зрозумів і проклинав свій невдалий задум. Після Наталчиної заяви у комендатуру, замість надії та допомоги, їх зустрічали одні клопоти й неприємності. За власним бажанням попали в лапи НКВС. Не було тижня, щоб Наталку або Юрія не викликали у комендатуру. Від людей цього приховати не вдалося. Почалися плітки, перешіптування, криві посмішки, дурні питання і дошкульні докори. Данилович став клубком пошарпаних нервів. Наталка терпіла подвійно, бо її синок ставав усе слабкішим. Фельдшер Тартаковський майже не давав надії.

— Цю дитину треба годувати, а не лікувати.

Данилович не видержав. У суботу ввечері вислизнув з барака і пішов до Усолья. Забрав на обмін, що було, хотів для малого щось добути до їжі.

— Якби що, скажи, що на рибалку пішов. Найпізніше у понеділок вранці повернуся, — заспокоював дружину.

Наталка повернулася до малого. Андрійко лежав тихенько, навіть не поплакував. Цілувала його пергаментно-жовтувате личико, пальчики ламкі, як соломка. «Боже, Боже, чого би я для тебе, пташенятко ти моє, ягідка кохана, синку мій рідний, не зробила, щоб ти мені здоровий був!» Коли розмовляла лише з собою, думала голосно, плуталися їй слова українські з польськими.

«Хто потопає, той і за бритву хапається». Один раз посіяний сумнів, розбуджена іскорка надії не дає людині спокою. Спочатку ні за що не могла погодитися із задумом Юрія, щоб почати заходи стосовно повернення на Поділля. Обурилася, коли нагадав їй на українофільство. Пояснював, як дитині: поляків вивезли в Сибір, бо були поляками. Українців не вивозили. Отже, мабуть справді, як українка має право повернутися! Повернутися разом із малим! Потім, дасть Бог, Юрій також знайде на це якийсь спосіб. Боже! Щоб то було, якби так раптом опинитися в Касперівцях! Вересень! Дині, кавуни, виноград, абрикоси, персики, груші, яблука! Віджив, одужав би мій Андрійко... Мама, дорога мама, та допіру внуком втішилася би. Батько? Ну саме, що з батьком? Адже прокляв її, відрікся звироднілої, яка втекла з дому. Ляхові дитину народила. Навіть на її листа не зволили відповісти.

Не призналася чоловікові, що ще весною вислала батькам листа з Калючого. Боялася, що гордий Юрій, відкинутий її батьком, не буде цим задоволений. А намовив її вислати листа Буковський, в бригаді якого працювала. Буковський був українцем з-під Житомира. У Сибір потрапив, переселений у тридцять сьомому році.

Наталка обтесувала сосновий дрюк і під носом наспівувала по-українськи, що їй якраз слина на язик принесла: «Ой на ставі, на ставку дві вудки в рядочку»... Буковський, непомічений, підійшов, доспівав: «То собі мати дочекала, що дочка в віночку»... і запитав:

— Українка?

— Невже це так важливо?

— Важливо, неважливо, але соромитись також нема чого. Наприклад я не соромлюсь, що я українець.

— Я не сказала, що соромлюсь.

Не було поспіху, ніхто їм якраз не заважав і так слово за словом поговорили собі про життя. І, мабуть, диявол якийсь її спокусив, що йому про свою сім’ю розповіла і про те, як вона, українка, опинилася разом із поляками в Сибіру. Буковського нічого особливо не дивувало. Від того дня, якщо тільки трапилася нагода, Буковський наодинці з Наталкою заговорював до неї по-українськи. Незабаром також зрозуміла, що не про розмову йому йдеться. Буковський все настирливіше почав залицятися до неї. Якогось дня використав нагоду, догнав її на узбіччі, притиснув до дерева і намагався поцілувати. Вирвалася і без слова стрільнула йому в обличчя. Не розгнівався. Повернув усе в жарт. Але від тої пори дав їй спокій. Колись знов зачепив Наталку. Насторожилася, приготувалася до оборони.

— От, козачка! Навіть до неї не підходь, бо не запитає, навіщо, тільки спочатку баньки тобі видряпає!

— А щоб ви знали.

— Шкода, дуже шкода, бо пара могла б з нас бути, що го-го! Але жарти в сторону, козачко, завтра до дружини, у Тайшет їду.

— Добре, що ви собі про дружину пригадали.

— Не будь злосливою, бо я таким не є, образи жодної не приховую. Краще напиши два слова матері, хай знає, що живеш. Візьму листа до Тайшета і кину в скриньку. Це хотів я тобі сказати.

— Нам недозволено писати.

— Мабуть, нікому не вибовкаєшся?

— А як нас піймають?

— Не бійся, це вже моя справа.

Далася спокусити цій несподіваній нагоді. В таємниці від чоловіка накреслила кілька речень до матері, написала адресу і віддала листа Буковському. Після повернення з Тайшета підтвердив, що листа кинув до скриньки. Більше до цієї справи не поверталися. Минав час, відповіді на листа не було. Може, комендатура її затримала? А може, не хотіли відписати?

Ще одну справу Наталка від чоловіка затаїла. Значно від тієї з листом серйознішу. Недавню, яка мучила її сумління, не давала ні хвилини спокою. А ще гірше, не знала, як з неї виплутатись.

Заступник коменданта викликав Наталку часто і кожну розмову починав з того, що хоч дозволу на її повернення на Поділля ще нема, але треба мати надію і терпеливо чекати. Саме стосовно цієї справи хоче з’ясувати з Наталкою це й те. Швидко зорієнтувалася, що Савчука найбільше інтересує воєнне минуле чоловіка. Розпитував її також докладно про людей з барака. Цікавило його, що люди говорять, що думають про своє майбутнє, що гадають стосовно СРСР і радянської влади. Почав її також випитувати про справу Корчинського.

— Той Корчинський і тих двоє, ну та єврейка і той студент, які дітей вчили і антирадянську діяльність проводили, у вашому бараку мешкали?

Наталка підняла голову, немов проснулася від хвилинного заціпеніння.

— Лише тепер я зрозуміла, до чого ви прямуєте! То що? Донощицю, шпига хочете собі з мене зробити?

Савчук криво всміхнувся і сягнув по цигарку, запалив, випустив дим під стелю.

— Пані Наталко! Чому так різко? Чому відразу так негарно пані про мене й про себе думає? Відразу якийсь там донощик, шпиг? А може, це просто називається лояльність радянського громадянина щодо своєї радянської влади? Пані мене розуміє? Ну то даймо собі відповідь на кілька основних питань: ви радянська громадянка?

— Ніби так, але...

— Хвилиночку. Хочете повернутися з синком на визволену з-під панського, польського утиску радянську Україну?

— Ну так. Звичайно, що хочу.

— Ну, бачите. Ви радянська громадянка українського походження, хочете повертати на радянську Україну, так?

— Так.

— А якщо так, то хай пані не дивується радянській владі, що хоче бути впевненою, що українка, громадянка Наталія Миколаївна Величко, є цій владі вірна, підтримує її і в разі потреби буде боротися з її ворогами! Думаю, що я ясно це пані виклав? А ви мені тут про якихось шпигів, донощиків починаєте...

Під час цього допиту Наталка підписала папір, який Савчук озаглавив: «Акт лояльності», зі змісту якого випливало, що Наталія Величко, стараючись про повернення разом зі своїм малолітнім синком Андрійом на Західну Україну, декларує свою повну лояльність до радянської влади і добровільно зобов’язується доповідати «відповідним органам про всі контрреволюційні злочинні наміри проти цієї влади». Кінцеве речення попереджувало її ще про сувору судову кару у разі виявлення будь-кому факту про підписання цього «Акта лояльності».

15

сінь у тайзі. Дні стають коротшими, вечори холоднішими, ранки біліють делікатним інеєм, небо і річкові води робляться прозорими, мов скло. Тайга з кожним днем набирає кольору мідної циганської сковороди. Стає коричневою вічно налякана осика, жовтіють берізки, сіріють голочки модрини, гілки кедрів згинаються під тягарем гранатових зернистих шишок, червоніють горобина і глід, а серед моху й відцвілого вересу кармінними гронами ховається брусниця. Останні келихи білих рижиків, останні витривалі на заморозки коричневі польські гриби. Білки й бурундуки працьовито збирають і ховають, де вдається, зимові запаси. Птаство відлітає у теплі краї. Лисиці поглиблюють нори. Вовки тягнуть за собою однорічний приплід і маскують барлоги. Бурі ведмеді, які влітку нагромадили під шкірою немалі запаси жиру, волочаться тайгою сонні й роздратовані у пошуках безпечного і теплого зимового барлога. Як відрізало, зникають комарі і кошмарна мошка.

Люди тайги не гірше від всякої стихії відчувають наближення зими й пораються перед її приходом, щоб до неї як слід підготуватися. Хто живий, як вміє громадить зимові запаси. До останньої бараболі, до останнього зернятка збирають люди те, що самі весною посадили, особливо капусту й картоплю. Сибіряки капусту квасять у дерев’яних бочках, картоплю ховають у хатах, у погребах, кмітливо прихованих під підлогою. Замерзла на кістку картопля також не пропаде, лише зварена чорніє і смак має прісно-солодкий. До бочок, до кмітливо споруджених «туясків» з березової кори, збирають брусницю, болотяну кислицю, солять білі рижики. Збирають зілля, всякі трави на ліки. Сушать гриби й саранку. Квасять черемшу з часниковим смаком і запахом. Квасять горобину. Сушать чорні ягоди черемухи, які змелені в жорнах, потовчені в ступі, змішані з мукою пригодяться на паляниці. Ну й кедрові горіхи струшують з дерев, оббивають, лущать з шишок і сушать. Сибірський кедровий горіх має солодкий смак, оліїстий, багатий вітамінами й поживний. А хто більш упертий і знає способи, може з кедрових горіхів олії витовкти. Користуючись з того, що осінні ріки стають лінивими, менш повноводними, а несуть води такі прозорі, що видно крізь них до дна, люди добувають рибу на зиму. На плоскодонних човнах, на плотах зі смоляною реєю, установленою на носу, пливуть ночами по течії і з остенем полюють на дрімаючі великі риби.

Сибіряки з діда-прадіда про це все знали, все це вміли. Поляки, люди нетутешні, якщо хотіли зиму пережити, мусили тільки цього всього навчитися, до цього звикнути. «Привикнеш, привикнеш,— часто звертався до поляків комендант Савін і з іронічною посмішкою додавав: — А не привикнеш, здохнеш...»

Засланці з Калючого використовували осінь, готувалися до зими. Добре знали, що їх тут взимку чекає, встигли пересвідчитись у цьому. Йшла зима, а вони не мали ватних штанів, курток-фуфайок, шапок-вушанок, рукавиць, не говорячи вже про необхідні тут валянки, чоботи з халявами, спеціально товчені з овечої вовни. Одяг, в якому сюди приїхали, непристосований до клімату, знищився, пошарпався. У що вдягнутись, що взути, особливо що нема за що і де того одягу купити. Продовжували гніздитися у забитих, заклоплених, погано огріваних і непристосованих до зими бараках. Харчування весь час скупе, залежало від виділення хліба і супу з їдальні. Табірний магазинчик світив пустотою. Отже, як уміли до тої чергової засланської зими підготувалися. Особливо ті, які бралися з долею за руки, брутальну дійсність трактували реально, не піддавалися оманливим чуткам і бажанням.

Мрії. Надії. «Побачите, що ще на Різдво будемо в Польщі!» — «Світ про нас не забуде, не дозволить!» — «Ви чули, люди, що одній пані з шостого барака Матір Божа Ченстоховська виявилася? Така вся жалобна, в чорне одягнена з маленьким Ісусом на руках. Появилася їй біля кладовища, над Поймою. Та пані з шостого барака стояла на колінах, уся в молитвах, над могилою свого синочка, що від тифу в травні помер. Раптом дивиться, а від тайги Матір Божа на такій білій хмарочці піднімається. Жіночка налякалася, перехрестилась і подумала, що, мабуть, їй це все здається. А Матір Божа таким сумним голосом відізвалася такими словами: Не бійся мене, добра жінко. Ти пізнаєш мене? Пізнаю тебе, Найсвітліша Панночко, ти наша Королева Польщі, Матір Божа Ченстоховська! Так, то я є, ваша королева й заступниця. Велике нещастя упало на Польщу й на поляків. Плачу над вами, жалобу по вас ношу, одягаюсь у чорне. Але я є разом з вами. Скрізь! І як бачиш, навіть тут у Сибіру. І разом із вами молюсь до Бога Отця і Сина і Духа Святого, щоб це ваше страшне пекло невдовзі закінчилося! Може, навіть на Різдво... Може, ще більше б сказала, але та пані з шостого барака не видержала, тільки з плачем зірвалася з колін, щоб Матері Божій руки поцілувати, а та зникла, над тайгою в блакитній хмарі розплилася»... — «Чудо! Чудо! Чудо!» «Що там, саме Чудо! Якась святоша дурниці вигадує, Бога гнівить!» — «До зими краще підготуймося, бо без чудес замерзнемо або з голоду подохнемо» — «Зрозумійте, люди: Франції нема, Голландії, Норвегії нема! Біс його знає, чи Англію не проковтнули, а ми тут, як ті дурні, на допомогу світа розраховуємо! Люди, викиньте собі з голови, що хтось на світі нами проймається, що про нас пам’ятає!»

«Має рацію» — «Ну то що будемо робити?» — «Що хто може: шукати одежу, їжу на зиму збирати, бараки отеплювати, паливо готувати, щоб потім у снігу не тонути, у бурульку льоду не замерзати». — «Два нові бараки закінчують, декого будуть там поселяти». — «До нових бараків? Ніколи! Вони лише на те чекають, щоб ми тут на постійне проживання влаштувалися. Волію, щоб мене блощиці зжерли, а у новий барак не переведусь». — «Люди, опам’ятайтесь, стільки нещастя, стільки клопотів навколо, не будемо сваритися».

Юрій Данилович, який хотів урятувати вмираючого синка, зважився на розпачливий крок. У суботу ввечері наказав Наталці взяти малого на руки, відчепив човен з комендантської пристані й поплили до Усолья. Знав, чим ризикує, віддаляючись без дозволу коменданта, не кажучи вже про те, що забрав човен. Дитина, дитина була найважливішою! Плив з надією, бо під час останнього перебування в Усольї довідався про бурятського шамана-цілителя.

— Зіллям лікує. Кожну хворобу заговорює і виганяє з людини. Привези синка, вилікуємо, — радив йому Оной.

Тепер плив до бурятів по допомогу. Наталка сиділа у плоскодонному човні, малий, отулений великою хусткою, спав у неї на колінах. Юрій стояв на кормі і довгим веслом рулював, прискорював його рух. Течія була швидкою, надвечір’я — тихе, холодне. Мовчали. Наталка не спускала очей з малого. У Юрія немов нова надія настала, усміхався і питав:

— Ну як він там?

Наталка відповідала йому або давала знак, що малий спить. Плили, поки спадаюча над рікою темрява дозволяла безпечно держатися течії. Потім Юрій підплив до берега. Тут переночують. Були більш-менш у половині дороги до Усолья. Витягнув човен на берег. Відшукав сухе місце під низькою розчепіреною вітром сосною. Зібрав сухих гілляк на вогнище. Зачерпнув у казанок води. Варили юшку з крихт хліба. Наталка поралася біля малого, отулювала його, чим могла, бо ніч передбачувалася холодна. І темна, як сажа. Хукала на ложку, пробувала кормити синка юшкою. Тихенько постогнував, кривився, не хотів. Але відразу заснув.

— Ну і як?

— Не хоче їсти. Нічого, тільки спить і спить. Мабуть, ріка його так заколисала.

— Хай спить, бідненький, на здоров’я, — присунув паруючий котелок ближче до дружини. — Попробуй хоч ложку теплого. І не вдавайся так дуже у відчай, Наталочко. Щось мені підказує, що знайдемо там для малого порятунок.

— Дай Боже! Нехай би нарешті над нашою дитиною змилувався. Що воно кому винне? У мене нема вже більше сил, нема...

— Не плач, кохана, прошу тебе.

Сидів опертий о сосну, підтримував вогонь. Дружина, охороняючи синка від холоду, скупилася поряд. Тішився, що хоч на хвилину заснула. Свідомість забита думками, які клубочилися в голові, серце наповнене любов’ю до Наталки, турботою про дитину... Без його волі ява змінилася сном. Думки заплуталися із сонними міражами. Звідкись падав. Кудись біг задиханий і немічний, від чогось кошмарного тікав. Розбудив його раптовий незрозумілий страх. Відкрив очі. Був уже ранок, над рікою сходило сонце. Наталка стояла навколішках біля вигаслого вогнища. Держала дитину на руках і монотонно колихала, схиляючись до землі й назад. Не кричала. Не плакала. Ритмічно киваючись, вила ненатурально й дико, мов вовчиця. Її погляд був пустим. Юрій зрозумів, що сталося найгірше.

Повертали. Останки синка, загорнуті в хустину, лежали на дні човна. Наталка, немов все не вірила у те, що сталося, увесь час щось там біля них поправляла, турбувалася про їх вигоду. Не плакала. Лише її губи рухалися у беззвучному шепоті. Повертали під течію. Човен сунув насилу і повільно. Юрій, який стояв на кормі, все з більшою силою змагався з течією. На кам’янистих спінених течіями водоспадах мусили подірявлений човен покинути. Йшли берегом Пойми. Після того як висадилися з човна, Наталка взяла дитину на руки і несла її безустанно. Юрій час від часу пробував узяти від неї синка, щоб хоч трішки відпочила. Не давала. Гнівно ухилялася від допомоги і волоклася далі. Страшно і жалко було на неї дивитися. Скуйовджена, зіпріла від зусилля, перла вперто вперед, спотикаючись об коріння та вітроломи.

До Калючого доволоклися пізно вночі. Сусідки заметушилися біля Наталки. Відібрали останки дитини, помили, переодягли і свічку запалили. Наталка байдужа, з блукаючим поглядом, мовчала. І, на обурення деяких баб, не плакала. Данилович дочекався світанку і разом з Долиною пішов у столярню склеїти домовинку. Долина поспішав на роботу, Даниловичу було все одно.

— Малого поховаю. Дружину саму не залишу.

— Шукали тебе вчора увесь день. Човен зник із пристані. Підозрювали тебе, що ти втік із цілою сім’єю. Савчук у бараку випитував. Будуть турботи...

— У разі чого Наталку візьміть під свою опіку, допоможіть.

Похоронили малого по сусідству з бабусею Даниловичевою.

Неподалік були могили брата та сестри Юрія. «Ціла моя сім’я»... День був робочий, людей у траурі мало: старі люди, малюки і хто міг з Червоного Яру. Помолилися зі словами «Вічний відпочинок» і відійшли. Наталка розплакалася, коли на домовинку впали перші грудки землі. Потім довго стояла на колінах біля могили у мовчазному отупінні.

Даниловича затримали відразу після похорон. Допитував його Савчук.

— Нещастя на вас звалилося, Даниловичу, дитина. Співчуваю. Але закон мусить бути законом, пане Даниловичу. Прикро мені. Думаю, що здогадуєтесь, за що обвинувачуємо вас?

Данилович байдуже знизав плечима. Мовчав.

— Нічого не кажете? Як собі бажаєте. А доведеться Всім відповідати не менше, як за два злочини. І заздалегідь попереджую, за дуже серйозні, суворо карані злочини! Перший — то спроба втечі з місця спеціального переселення. Другий — то крадіжка човна, а значить, державного майна. Признаєтеся?

— Можу попросити цигарку?

— Прошу.

Савчук підсунув коробку «Казбека» й сірники. Юрій запалив.

— До жодного злочину не признаюся. Не мав наміру тікати. Як, куди, з вмираючою дитиною? Човна також я не крав. Взяв його самовільно, це правда, але мав намір на ньому повернутися. Віддалився без дозволу комендатури, це все. Я хотів врятувати дитину.

Савчук розгладив листок протоколу, перевірив перо і вмочив його у чорнильниці.

— Ну добре, пане Даниловичу, розкажіть це все для протоколу. Тільки попереджаю, для вашого добра — це має бути правда. І тільки правда! З деталями...

Ніч Данилович провів арештований у комендатурі. Ледве зачинили двері камери, упав на нари і запав у важкий хворобливий сон.

Уранці розбудило його якесь смикання. Напівпритомний, розпізнав Савчука, який стояв над ним. Юрій присів на нарах. У камері був також комендант Савін. Він також похмуро повідомив йому:

— Ось так, Даниловичу: сьогодні вночі померла твоя дружина.

Від смерті синочка Наталки в реальному світі не існувало. Жила лише своїми думками. Ні з ким, навіть з чоловіком, не хотілось їй розмовляти. До нескінченності повертала до тих спогадів, думок і образів. У центрі всіх її думок був синок. Рухалася як лунатичка. Мимовільно робила, що робити було треба, але немов її тут не було. Нічого її не обходило. Мудра бабуня Шайніна, видно, розуміла, що діється у душі в Наталки, бо намагалася бути близько до неї, охороняти її від надмірної цікавості плетух, втягувати до щоденних занять. То бабуня Шайніна витягла Наталку після похорон над Пойму робити прання.

Вже після смерті Наталки Шайніна розповідала: «Пере завзято, валить тим праником, б’є. Раптом перестала, хустину на голові поправила, очі рукою прислонила і ловить ґав у небі, ловить. Що вона там бачить, думаю собі. Подивилася і я. А по небу саме ключ журавлів у теплі краї летів. Журавлі, кажу до неї, у теплі краї летять. Може, навіть до нас, над Дністер, на Поділля. А вона за тими журавлями дивиться, очима їх проводжає і мої слова повторює: на Поділля, над Дністер, над Серет. І знов взялася за праник і б’є у ті лахи, аж бризки летять. Я дивувалася, звідки мала стільки сили? Знов перестала. Стоїть навколішках на тому камінні, у воду задивилася. Нічого не говорить. Довго нічого не говорить. Не пере, лише у ту воду дивиться і дивиться. Цікаво, що вона там у ній бачила? А я не дуже знаю, як її тут втягнути в розмову. Раптом сама до мене заговорила. Спочатку подивилася на мене, як побита собака, і тихесенько запитує, що я ледве почула: бабусю, питає, чи мій синок є вже в небі? Я на хвилину немов трохи здуріла, але відразу розібралася і кажу їй: звичайно, доцю, що є, напевно. Навіть трохи всміхнулася або мені так здалося. А я кажу далі: такі малюки гріху жодного не мають, то навіть у чистилище не йдуть, тільки Господь Бог їх відразу до неба кличе. Святому Петру без запитання до небесних воріт впускати їх каже і ангелочками їх собі бере. Не журись, доню, твій синок у небі біля самого Господа Бога ангелочком собі пурхає. Добре йому там. Напевно, він уже є в небі. А як же то інакше? Так немов це її втішило, заспокоїло. Ми закінчили прання, повернули до барака. А тоді та скорботниця довідалася, що ті з комендатури арештували Даниловича. Нічого не говорила. Але як дивилася, як дивилася! Шарпнула з голови хустинку і так як стояла, з розпущеним волоссям, вилетіла з барака. Я кричала за нею, просила, хотіла її затримати, але де там! Така стара і така дурна! Якби то я знала, що у цю бідну голову впаде».

Наталка побігла прямо у комендатуру. Бігла рятувати чоловіка. На бігу бачила позмінно їх обличчя: синочка і чоловіка, чоловіка й синочка. Завзято стукала кулаками у хвіртку. Вартовий зиркнув крізь оглядове віконце.

— Що сталося? До кого?

Кричала, давилася сльозами, нескладно, хаотично пояснювала, плутаючи слова і мови. Вартовий не міг її зрозуміти, ледве допитався прізвища. Наказав почекати, захлопнув віконце. Довго, довго чекала перед воротами, з тим безперестанним, зростаючим хаосом у наболілій голові. Вартовий повернувся, відчинив хвіртку.

— Є такий в нас. Але ж то не ваш чоловік.

— Як це не мій чоловік? Юрій Данилович, мене він цікавить? Може, ви помилилися прізвищем?

— Данилович, — погоджується. — Я нічого не помилився. Ми тут не помиляємося. Данилович, але це не ваш чоловік.

— Пане, впустіть мене до комісара Савчука, він мене знає, він усе знає.

— Саме так. Я з ним розмовляв, з комісаром Савчуком. Сказав, що Данилович не є вашим чоловіком, щоб пані собі звідси пішла і голову йому не морочила.

— Савчук? Пустіть мене до нього, мушу з ним порозмовляти. Пане, впустіть мене!

— Уже я пані говорив: нема розпорядження. Зрештою, що я там знаю: нема дозволу, то нема!

— Нехай пан мене впустить, благаю!

Хвіртка глухо тріснула. Наталка кинулася на неї з кулаками, але в останню мить передумала. Пройняв її холодний дрож. Темніло. Була тільки у сатиновій блузці, у черевиках на босу ногу, з голою головою. Постояла ще хвилину біля воріт і побігла берегом Пойми в напрямку кладовища.

Наталія Даниловичева повісилася на березі, що затіняла могилу її синка. Не залишила жодної звістки. Наступного дня вранці знайшли її люди, що йшли на роботу, і повідомили комендатуру. Юрія Даниловича випустили під конвоєм з арешту і дозволили йому похоронити дружину. Хреста на могилі навіть не встиг поставити, бо арештували його повторно. Через кілька днів його відвезли до Тайшета і вироком НКВС засудили на десять років суворих таборів праці за «спробу втечі і крадіжку державного майна». Березовий хрест на могилі Наталки поставили люди з Червоного Яру.

16

ибірська зима настала вже у жовтні, відразу сніжна і морозна. Протягом однієї ночі можуть скуватися льодом ріки, а тайга по пояс засипатися пухнастим снігом. На початку зими час від часу зриваються завірюхи, вируючи снігом, немов у диявольському млині. Така морозна сибірська завірюха — «пурга», як її називають тутешні, наносить величезні кучугури, засипує людські оселі по самі дахи, туманить смертельно мандрівників, скидає з дерев птахів, заморожує у бурульку льоду слабкішого звіра. У кінці листопада зима стабілізується, заспокоюється. Сніговиці затихають, грубе снігове покривало утрушується, твердіє. Цілими тижнями буває тихо, безвітряно. Небо над тайгою блакитно-сріблисте, сонячне вдень, зоряне вночі. Мороз тримається міцно і рівно, найчастіше нижче тридцяти градусів удень. Уночі сильнішає і гарматним гуркотом лупить у тайзі вікові дерева.

Зимові дні у Калючому були один до одного схожі, як близнюки. Від світанку до ночі однакові. На самому світанку, незалежно від погоди й пори року, бригада вирушала на вирубку тайги. Подібно як минулої зими пиляли щоглові сосни, стягували на берег Пойми, укладали в сажені і підготовляли до весняного сплаву. Засланці набули досвіду, легше давали собі раду в тайзі. Були також трохи краще одягнені. На порозі зими одержали ватну одежу, а деякі навіть вимріяні валянки. Поволі звикли до сибірського клімату і дещо краще переносили сувору зиму. Навіть годували їх у цю зиму краще. Збільшено на сто грамів порцію хліба, їдальня видавала більш поживні страви, часом навіть зі шматком м’яса. У магазинчику, окрім комендантських пайків, час від часу можна було купити солі, чаю, консерви з риби і махорку. А з урочистих нагод — трохи цукру, цукерок і пляшку горілки! Купити мали за що, бо, починаючи з осені, тайшецький ліспромгосп платив засланцям за одержану лісову обробку. Не були то великі гроші, але завжди мали під рукою свої кілька рублів. Норми праці були обов’язковими й високими. Не всі були спроможні їх виконати. Таких, яких визнавав нагляд «лодирями»-забіяками, було позбавлено заробітку і додаткових продовольчих пайків. «Лодиря», що не виконував норми, вистежували і безжалісно затавровували. Зрештою, не тільки з огляду на обов’язковий в радянській державі принцип: «Хто не працює, той не їсть». Саме під кінець сорокового року з’явився урядовий декрет про «посилення радянської дисципліни праці». Комендант Савін, який особисто засланцям цей декрет об’явив, не упустив їм погрозити:

— ...Ітак, граждане спєцпєрєсєлєнци, від сьогодні жарти закінчилися! За кожне порушення дисципліни праці під суд! Жодного, найменшого навіть, саботажу, і забіякам не буду потурати. Бригадирів я суворо попередив, щоби наглядали за вашою роботою без жодної поблажливості. І щоб мені щодня про таких саботажників доповідали. А тих, які вирізняться в праці, перевищують норми — будемо нагороджувати. Для таких буде в нас усе: і честь, і пайок у магазинчику. А для стахановців квартира в нових бараках!

Два нові житлові бараки збудували руками засланців минулого літа. Третій, призначений на клуб і школу, спішно закінчили перед зимою. На тлі старих бараків, сірих і прогнилих, нові відрізнялися білизною свіжообтесаної сосни, міцним запахом живиці. У нових бараках не було вже спільних нар. З довгого коридору був вхід до окремих перегородок, призначених лише для однієї сім’ї. Для кого ці нові бараки? Кому таку самостійну кімнату дадуть?

— Пам’ятаєте, що нам весною комендант говорив? Стахановці там будуть мешкати. Найменше двісті процентів норми треба виконати, щоб туди вселитися.

— А я чув, що мають нових засланців до Калючого привезти: литовців чи естонців якихось?

— А звідки ж вони тут?

— Ти що, не чув, що Литва, Латвія і Естонія «добровільно» до Радянського Союзу ввійшли?

— Чув, чув! У Румунії також Молдавію «добровільно» забрали. Тільки та наша дурна Польща завжди проти руських протистоїть.

— А я вам кажу, що комендант там своїх підлесливців поселить. Шпигів і зрадників, які про Польшу забули. Кажу вам, мужчини, що це їх хитра політика: оманити, отуманити, залишити нас тут назавжди. О, ні! Вважаю за краще, щоб мене у старих бараках клопи захлистали.

— Дурниці верзеш, Мантерисе. Весною при загонах також людям голову морочив. Якщо б я тебе, дурний, тоді не послухав, тепер мав би кілька відер картоплі на зиму. Якби так мене в новий барак вселили, то ані хвилини я не задумувався би, ані хвилини. Подумай тільки, нарешті людина мала би свій кут. А так, то навіть з власною бабою нема де проспатися.

Справа заселення нових бараків з’ясувалася на початку листопада, у саме свято більшовицької революції. Але спочатку була урочиста вечірка саме з цієї нагоди. У новому бараку, призначеному на клуб, зібрали людей з усіх бригад. На стіні великий портрет Сталіна. Гіпсовий Ленін на етажерці. На сцені, за столом, вкритим червоним полотном, сів Савін зі своїми помічниками. Над президією транспарант: «Хай живе XXIII річниця переможної Жовтневої Революції!». Другий транспарант на стіні з боку: «Хай живе вождь світового пролетаріату Й.В. Сталін!». Люди тіснилися на низьких, довгих лавах. Не дуже знали, що тут буде відбуватися і як себе поводити. Комендант встав.

— Громадяни спєцпєрєсєлєнци. Дозвольте привітати вас з нагоди великого свята світового пролетаріату — двадцять третьої річниці великої соціалістичної жовтневої революції!

І тут, на подив засланців, комендант голосно гукнув: «Ура-аа!». Це підірвало на ноги всю президію — його помічників, які також тричі гукнули: «Урааа!». Потім хвилину були оплески, і знов сіли. Схоже на президію повелися росіяни, які сиділи в перших рядах, службовці табору. Засланці сиділи непорушно. Комендант був цим явно незадоволений, про що неодмінно негайно висловився:

— Граждане спєцпєрєсєлєнци! Думаю, що ви, поляки, як народ культурний, повинні вміти поводитися на таких торжествах. У нас, радянських людей, є такий звичай, що, для прикладу, коли звучить на подібному заході ім’я товариша Сталіна, то всі присутні встають і б’ють оплески, кричать браво. У цей спосіб радянські люди віддають честь геніальному вождеві пролетаріату, організаторові всіх наших успіхів і перемог, вождеві нашої партії і держави, товаришеві Йосипу Віссаріоновичу Сталіну! А ви мені тут що? Щоб мені тут більше нічого такого не повторилося. Ясно? Ну то що, тепер оголошу урочисту доповідь, а ви, громадяни пєрєсєлєнци, ведіть себе так, як культурним людям годиться.

Комендант виступав довго, Сталіна прикликував щохвилини. Щохвилини президія вставала, кричала: «Урааа!» І — оплески. Зал відтепер також, радий чи ні, вставав, плескав задубілими руками і сідав. Тільки «Урааа!» не кричав. Правда, один раз хтось вирвався з цим «Урааа!», але шарпнутий сусідом за капот вже більше того бойового руського заклику не повторив. Комендант закінчив ефектно:

— Доказом, як радянська влада турбується про людину праці, нехай будуть наші нові бараки в Калючому, цей наш клуб, в якому будете культурно проводити час, в якому незадовго почнуть вчитися ваші діти. А в нових бараках вже від завтрашнього дня зможуть поселитися ті з вас, які вирізнилися працею і виявилися справжніми радянськими стахановцями. Зараз буде прочитаний список їхніх прізвищ.

Із людей з Червоного Яру у списку були: Болєк Драпік, старий Малиновський із сином і, несподівано для всіх, Флорек Ільницький.

— Той баламут! Дивіться, дивіться, такий злидар і стахановець!

А потім, потім показали фільм «Світ сміється». Голосно гаркало створююче струм динамо, кручене позмінно двома хлопцями. Механік замінював у перервах фільмові стрічки, намотані на великі шпулі, а на білому простирадлі екрана блондинка Любов Орлова весело поспівувала й танцювала дику чечітку.

Саме того вечора щось дуже важливе трапилося між Сильвією і Пашком: призналися в любові і вперше залишилися разом на цілу ніч. А кілька днів згодом бригадир Пашко Сєдих попросив коменданта Савіна вислухати його й об’явив, що має намір одружитися з Сильвією Краковською.

Комендант глянув на бригадира, як на особу що не сповна розуму:

— Ти що, Пашко? Ти не збожеволів? А може, ще після свята не витверезився? Може, клин тобі потрібний?

— Не маю після чого витвережуватися. І здається мені, що з розумом у мене також усе гаразд. Просто, одружуюсь і все.

— Чи ти, чоловіче, подумав? З ким, з полькою хочеш одружуватися?

— А яка то різниця: полька, росіянка чи бурятка? Є в нас інтернаціоналізм чи його нема?

— Політик, бачу, з тебе, Сєдих, я навіть не знав... Ну, скажімо, що біс з ним, що то полька. Але, зрозумій, чоловіче, адже то спєцпєрєсєлєнка! Політично ненадійна!

— Яка там політична! — Сєдих знизав плечима. — Дівчина працьовита, старою матір’ю опікується. То що, товаришу начальнику, коли нас зареєструєте?

— Аж так тобі спішно? Може, той, того вже?..

Савін значуще моргнув і плеснув себе в живіт. Сєдих похмуро глянув на нього, встав з крісла, терся о стіл і його могутня фігура зловороже нахилилася над комендантом.

— А ви так собі зі мною, Іване Івановичу, не жартуйте. Даєте нам шлюб чи не даєте?

Савін став серйозним, піднявся із-за стола.

— Не дам! Викинь це собі з голови. І ще комсомолець з нього. А взагалі, Сєдих, від сьогодні перестань зв’язуватися з цим елементом. Ти бригадир? Бригадир! Це твоє комсомольське завдання — давати продукцію, норму виконувати. А він мені тут... Пригадаю тобі ще, що та твоя полька за Калюче не має права носа висунути. Усі поляки, як спєцпєрєсєлєнци, як елемент ненадійний політично, не можуть звідси на крок віддалятися під судовою карою. А він мені тут про одруження буде говорити... Попереджаю тебе, Пашко, швидко кінчай з цим, щоб біди на себе не накликав. А не послухаєш, май претензію тільки до себе.

Сєдих, похмурий і розжалений, без слова грюкнув дверима. Савін постояв хвилину, подумав, похитав головою і спішно викликав до себе Савчука.

У новий барак перша поселилася Гонорка Ільницька. Згорнула з нар манатки, звалила Флореку на плечі. Зробила знак хреста і у всі чотири сторони барака низько кланялася сусідам з Червоного Яру.

— Дякую Всім, куми, за все. І що лихе, то не я. Якби не ті мої малі сироти, то ніколи б вас не покинула.

Гонорка голосно цим не хвалилася, але в душі була горда з того свого материнства. «Навіть мені малюки не хворіли! Мамусю, мамусю, кличуть на мене, немов я їм була рідною. Бідні малі сирітки. Але, мабуть, Бог так хотів, змилосердився наді мною, хоч таким способом материнством обдарував».

Що там про Гонорку люди з Червоного Яру тихо говорили, то говорили, але як про опікунку над сиротами по Яворській поганого слова ніхто не сказав. Гонорка небо й землю ворухнула б, щоб тільки здорові були й мали що до рота покласти. Сама себе не щадила і Флореку відпочивати не дала. А Флорек, як Флорек, тихий, нікому не заважав. Жив у своєму світі, ніколи ні на що не скаржився. Але Флорек знав своє. Своє знав і по-своєму то все переносив. Навіть те, що його Гонорку з Шушкевичем від років з’єднувало. Той Бронек був, то був. І все. Але то не до нього мала Маруся витягнула ручки, не до Бронека Адась голосно звав «тато», тільки до нього, до Флорека.

На Різдвяні свята бригадир Пашко Сєдих і Сильвія Краковська мали одружитися. Багато навколо цього було балаканини в цілому Калючому. «Як то? То вона за руського виходить? За більшовика "безбожного? Ірина Пуцова то інша справа. Та змушена була курвитися, щоб її діти з голоду не поздихали, а ця? Щось нечуване! Така то вже ніколи до Польщі не повернеться, зрадниця така. Люди здихають, а тій женитьби з совітом захотілося. Бога не боїться, людей не соромиться. Що та її мати робить».

Раніше ніж мати про це, що Пашко Сєдих хоче з Сильвією одружитися, довідалася Гонорка.

— Порадь мені, Гонорцю, що мені з цим усім робити.

— Ой ти дурна, дурна! Також порадницю собі знайшла. Сама собі у цих справах не вмію порадити. Плутається мені у подружжі віддавна, а щастя ніякого... Але одне знаю напевно, і це тобі, дівчино, пораджу: ніколи, ніколи в світі не зв’язуйся з мужчиною без любові! Порадься зі своїм серцем і тільки його слухай. Не так, як я, дурна...

— Коли люди навколо такі речі про мене вибалакують, навіть наші, з Червоного Яру.

— На людську балаканину плюнь. Не їх справа. Краще хай власні смороди повивітрюють.

— До Польщі, кажуть, мене не пустять, бо я зрадниця через те...

— Якраз Польща їх запитає, кого до неї пустити! Не журись, щоб тільки то наша Польща знов була, то й тобі мачухою не стане.

— Недійсним, кажуть, шлюб буде, бо без ксьондза, без Бога.

— А звідки тобі тут ксьондза візьмуть? Бог є скрізь і без людської балаканини краще знає, що є добре, а що гріх. А Болєк Драбік з Марусею то де одружилися? Комендант їх записав і все. Тоді так не горланили. Найважливіше, чи ви кохаєтесь. Чи вам разом добре. Сильвусь, а тільки признайся мені, проспалася ти вже з ним, попробувала того подружнього меду?

— Гонорко! Перестань, я серйозно, а ти починаєш!

— А починаю, починаю... Думаєш, що так собі з бабської цікавості? Якщо так думаєш, то грубо помиляєшся. З мужчиною мусить бути бабі добре. І то від першого разу, бо потім то вже все не годиться. Тільки муки, сором і відраза.

Пашко й Сильвія планували, що поселяться разом після офіційної реєстрації шлюбу. Тим часом Савін не уступав і реєструвати шлюбу не думав.

— Над комендантом є вища влада. Поїду до Шиткіно, у районну раду і там усе полагоджу. Кінець кінцем не працюю у Савіна, тільки в ліспромгоспі. А при нагоді до матері вишлю листа, про наше весілля її повідомлю. І фотокартку твою, ще з Польщі, ту, у світлій сукні, їй пошлю, хай побачить, яку гарну невістку їй колись привезу.

— Зажуриться, мабуть, поплаче так, як і моя. Яка з нас пара, Пашо? Я полька, ти росіянин.

— Усі матері однакові. Однаково плачуть, однаково люблять. Не журись, з ким, з ким, а зі своїми мамами напевно домовимося. Пишного весілля не буде, але скромний прийом мусить бути.

Пашко почав підготовку; полював на рябчиків, у дідуся Федосія випросив меду, кілька пляшок горілки від крамаря вициганив.

Перед одруженням ще раз пішов до коменданта.

— То як остаточно з тією моєю реєстрацією, Іване Івановичу? Запишеш то моє одруження чи не запишеш?

— Остаточно, Сєдих? Дуже прошу, остаточно кажу тобі, мабуть десятий раз, — не зареєструю твого шлюбу з тією полькою!

— Не зареєструєте?

— Не зареєструю!

— Нічого не вдієш, якось собі і без вас зараджу. Поїду в район і полагоджу.

— Не полагодиш, я тобі це кажу.

— Полагоджу.

— Оце, сибіряк з діда-прадіда, впертий «чалдон». Я добре тобі, Пашко, раджу не перетягуй струни! Чоловіче, відмовся. Невже ж то мало бабського добра на цьому світі? Мені шкода тебе. Ти навіть не знаєш, яку біду на себе накличеш. Попереджую тебе, Пашко, хоч, до речі, не повинен цього робити.

— Дякую за добре слово. Але ви знаєте своє, а я своє...

Наступного дня бригадир Сєдих приніс комендантові листок з написаним на ньому проханням про тиждень відпустки і згоду на виїзд до Шиткіно «з метою полагодження термінових особистих справ». Слово: «Згоден» Савін написав зі злістю, мало листка не подірявив!

НКВС арештував Павла Сєдих, бригадира з Калючого, в будинку шиткінської районної ради. Коли туди прийшов, секретарка чемно запитала його прізвище, записала на листочку, занесла його в кабінет поряд, повернулася і сказала йому спокійно чекати. Довго не чекав. Прийшов міліціонер з цивільним і забрали його до місцевого НКВС.

На основі доносу Савчука закинуто Пашку, що у «змові з польськими спєцпєрєсєлєнцами займався контрреволюційним саботажем, потурав бригаді поляків, якої був начальником і яка систематично не виконувала норми, добувала неякісну деревину. Надто зловживаючи даними йому правами, звільнював від праці, дописував їм неналежні грошові ставки і виписував талони на продукти — чим діяв на шкоду радянській армії».

Коли минув тиждень і Пашко не повертався, Сильвія почала непокоїтись. А може, йому в дорозі щось погане трапилося? Тайга, зима, морози й пурга. Але те найгірше навіть їй крізь думку не пройшло.

Повертали з Гоноркою з роботи. Недалеко від кладовища вийшов із-за дерева дідусь Федосій. Обидві знали його, а Сильвія з Пашком були навіть один раз у дідусевому відлюдді на медовій гостині. Дідусь Федосій ставився до життя суворо, волів грубу правду, ніж гладкі слова.

— Дівчино, Пашка арештували... «Якби що, то дай їй адресу моєї матері і тих трохи грошей, які я заощадив». Так мені перед вирушенням у район сказав.

Різдво! Перший сибірський засланський Святвечір. Не збулися мрії засланців стосовно швидкого повернення до Польщі, розпалися надії на чудо. Продовжувалася груба дійсність Калючого, смердячих, забитих блошицями бараків, недолі.

Люди з Червоного Яру вирішили вечеряти за спільним столом. І спільними зусиллями у Святвечір стіл заставити. Перед святами від рота голодні порції собі віднімали, збирали, що вдалося, на святковий стіл.

День перед Святвечором. Лютий сорокаградусний мороз. У тайзі щоденна норма зрубу. Що більш старанний бригадир не дає жодного полегшення: стежить за нормою, точно вимірює сажені, часу в праці не скоротить ні на хвилину. Усі бригадири добре знають, за що Пашко Сєдих, який кумкався з поляками, дістав ті свої десять років каторги. Кінець роботи. Нарешті! Як жодного іншого дня люди поспішають до бараків. Деякі тягнуть вибрану вдень ялинку. Навіть їдальню сьогодні оминають, бо все з неї раніше забрали сім’ї. Жовтим відблиском мигають розписані морозом віконця бараків. Дим з баракових коминів пнеться у зоряне небо. Яка з цього зоряного рою є тією першою — зіркою Святвечора?

Якби хтось у той Святвечір після довшої відсутності увійшов до першого барака, де зібралися свояки з Червоного Яру, той уже на порозі зупинився би від подиву! Середина старого барака дихала святковим настроєм. Було тепло. Чисто. Пахло ялинкою, капустою з грибами. Вичищений до білизни стіл, довгий, через цілий барак, прикрашений ялинкою й сінцем. Посудина на ньому вбога, кожна миска і горнятко з іншого буфета, від іншої хазяйки, але у той вечір — всі повні! Була на столі риба з Пойми. Був вівсяний кислий жур з грибами. Грибний суп. Солоні рижики, білі та червоні. Густа каша з їдальні, по-домашньому приправлена. Для кожного по дві картоплини в лушпинах. І по скибці хліба кожному. Сира брусниця, морожена. Доволі компоту із сухих ягід, літом у тайзі зібраних. Для малюків по цукерці і твердому прянику з магазину. Ну й кедрові горіхи для всіх, бо чимало їх восени у тайзі натрусили. Майже неймовірно, але подільська кутя також була! Лише не з подільської неповторної стосовно смаку пшенички, а з убогого натовченого у ступі сибірського вівса. Замість волоських були в ній вилущені кедрові горіхи. Лише маку й меду в ній бракувало. Тільки замість освяченої проскурки шкуринки хліба мусили ділити між собою.

Ялинка стояла біля головної стіни барака. Вбрана чудово! Чого тільки дітвора на ній не повісила! На вершечку зірка з білої березової кори виплетена. Солом’яні ланцюги і фікусні павуки. Багатокрилі ангели, чим вдалося, пофарбовані. І ще великі кедрові шишки, аж гілки під ними згиналися.

Ну й люди, люди з Червоного Яру, адже ж ці самі, а того святкового вечора інші, урочисті та достойні.

Стіл накритий. Заставлений. Люди чисто одягнені. Сидять на своїх нарах, шепчуть, чекають. З нового барака прийшли зі своїми Ільницькі, Малиновські і Драбікові.

Найстаршим серед людей з Червоного Яру був Ян Малиновський. Згідно зі звичаєм йому довелося почати вечерю, сказати перше слово. Малиновський взяв у руку шматок хліба і голосно почав хреститися.

— В ім’я Отця... І Сина... І Духа Святого... Амінь... Люди добрі, сусіди! Христос нам народився! А нас, а нас, Господи Боже, на це його народження щораз менше і щораз менше! Але так, як колись у нас... у Червоному Яру, як одна сім’я, поділимося цим чорним хлібцем, буцімто білою проскуркою, щоб ми вже наступні свята в Червоному Яру, Червоному...

Не закінчив, розплакався старий Малиновський. Усі плакали, згадували своїх, бачили їх обличчя: стільки їх на кладовищі над Поймою, стільки їх десь далеко, у Польщі, в німецькій та російській неволі.

Ламали шкуринку хліба, ділилися усі з усіма. Підходили одне до одного, обціловувалися, взаємні образи і кривди забували. Вечеряли.

Виспівали всі незабуті колядки. І майже всі у ту святу ніч жили надією, що це їх перші та останні Різдвяні свята на засланні. Вірили, хоч усе вказувало скоріш на те, що увесь світ давно вже про них забув. Польща розірвана на клапті, окупована. Ціла Європа переможена Гітлером. Сталін, крім половини Польщі, приєднав до Радянського Союзу Литву, Латвію, Естонію та Молдавію.

Мужчини політикували.

— Кінець з нами, чоловіче! На самого Гітлера нема на світі сили. А до того ще Сталін.

— Дві собаки з одного двору також можуть покусатися. Одна в одної почне кість відбирати і авантюра готова. Кажу вам, мужчини, що в наступне Різдво і Польща буде, і ми будемо дома!

— Казки розповідаєш, Мантерисе, як той бородатий віщун Вернигора, чи як там його, що його Сенкевич описував.

— Вернигора, не Вернигора, але щось вам, чоловіки, прочитаю. Тільки таємниця, хай його біс, щоб я часом за цей папір у тюрмі не висадився, як наш Кароль Корчинський, допоможи йому там, Господи!

Мантерис пішов на свої нари і через хвилину повернув зі сторінкою старої пожовклої газети. Обережно розклав її на столі. Мужчини оточили його густим віночком.

— «Ілюстрований Щоденний Кур’єр», я підписував цю газету. Листоноша з Товстого додому мені її приносив. А знаєте, з якого року ця газета? Точно від 27 березня 1939 року! А чому я її так держу? Бо в ній записане давнє пророцтво, що з нашою Польщею станеться! Так, так, панове. Послухайте. Називається це так: «Пророцтво з Тенгобожи».

Мантерис підняв голову. Навколо нього стали ще більше товпитися. Люди з Червоного Яру слухали пророцтва у набожній тиші. Мантерис продовжував читати:

Закінчив. Старанно склав пожовклу газету і сховав її за пазуху. Приголомшені пророцтвом люди розходилися мовчки по бараку.

Ян Долина вийшов перепочити на свіжому повітрі. Надранковий мороз щипав ніздрі, запирав подих у грудях.

Споконвічна тайга таємничо шуміла. Тріскали заморожені дерева. Чужий, зловорожий світ навколо. А ще так недавно була Польща, була Тося, діти раділи від подарунків під ялинкою, був свій теплий і затишний дім. Калюче ще не спало. З бараків, дещо приглушені, доносилися відголоси колядок:

Долина мимоволі глянув у небо. На сході просипалася несмілива зоря досвітку. На заході непрозірна темрява. То десь там, за тисячі кілометрів від Калючого, є Польща. «Повстане Польща від моря до моря, чекайте на це піввіку»... Сон, примара, віра в Бога, пророцтва, ворожба... Але ці слова: «піввіку, піввіку, піввіку» болісно тиснули його і безнадією морочили голову.