Син Нептуна

XVII Хейзел

Хейзел ненавиділа човни.

Морська хвороба напала дуже швидко (справжня морська чума). Хейзел не розповіла про це Персі, щоб не зашкодити пошукам, але згадала, яким жахливим було її життя, коли вони з мамою переїхали на Аляску — там не було доріг. Куди б вони не вирушали, їм доводилось сідати на потяг або в човен.

Дівчина сподівалась, що після повернення з того світу їй буде легше. Де ж там! Ба, навіть більше, ця маленька шлюпка «Пакс» дуже нагадувала інші човни з Аляски. Усе це викликало неприємні спогади...

Щойно вони залишили пристань, у животі Хейзел почалася буря. А коли минули причали Ембаркадеро, у голові запаморочилось так, що їй здалось, що в неї почались галюцинації. Шлюпка пронеслася повз зграю морських левів, які ліниво лежали на пристані, і Хейзел могла заприсягтися, що побачила поміж тварин безпритульного старого. Він вказав кощавим пальцем на Персі й нечутно промовив щось на кшталт: «Навіть не мрій».

— Ви це бачили? — запитала Хейзел.

Обличчя Персі було червоним від вечірньою заграви.

— Так. Я бував тут раніше. Начебто. Здається я шукав свою дівчину.

— Аннабет, — згадав Френк. — Це було на шляху до Табору Юпітера?

Персі нахмурився.

— Ні. Раніше.

Він пильно оглядав місце, так наче досі шукав Аннабет, поки вони не пропливли під мостом «Золота Брама» і не повернули на північ.

Хейзел намагалась угамувати живіт приємними спогадами. Вона пригадала піднесений настрій минулого вечора, коли вони перемогли у воєнних іграх, як увірвались у фортецю супротивника на спині Ганні бала і як Френк несподівано перетворився на ватажка. Він був наче іншою людиною, коли видерся на стіну та закликав до нападу П’яту когорту. А як він розкидав захисників... Хейзел ніколи ще не бачила його таким. Вона так ним пишалась, коли прикріплювала емблему центуріона до його футболки.

Потім її думки звернулись до Ніко. Перш ніж вони пішли, брат відвів її вбік, щоб побажати успіхів. Хейзел сподівалась, що Ніко залишиться в таборі, аби допомогти захистити його, але брат сказав, що піде вже сьогодні — повертається до Підземного царства.

— Татові не завадить будь-яка допомога, — сказав він. — Те, що відбувається на Карних полях, досить схоже на тюремний бунт. Фурії ледве підтримують порядок. До того ж... я хочу простежити за втікачами. Можливо, знайду Браму Смерті з іншого боку.

— Будь обережним, — сказала Хейзел. — Якщо Гея її охороняє...

— Не хвилюйся. — Ніко усміхнувся. — Я вмію бути непомітним. Краще сама будь обережною. Що ближче ти до Аляски... Навіть не знаю, чи не стануть твої провали частішими.

«Бути обережною, — гірко подумала Хейзел. — Наче ці пошуки можуть скінчитися для мене добре».

— Якщо ми звільнимо Танатоса, — промовила вона, — я можу ніколи більше тебе не побачити. Танатос відправить мене назад у Підземне царство...

Ніко взяв її руку. Його пальці були такими блідими... ледве вірилось, що у них спільний батько.

— Я хотів, щоб ти змогла потрапити до Елізіума, — промовив він. — Це було найбільшим, що я міг для тебе зробити. Але тепер я хочу знайти інший вихід. Я не хочу втратити сестру.

Він не сказав «знову», але Хейзел знала, що саме про це він подумав. Уперше вона не ревнувала до Б’янки ді Анжело. Вона лише шкодувала, що не може ще трошки побути з Ніко та друзями з табору. Вона не хотіла помирати вдруге.

— Щасти, Хейзел, — сказав він. А потім розчинився в темряві, точнісінько як їхній батько сімдесят років тому.

Човен здригнувся, висмикнувши Хейзел із минулого. Вони зайшли в тихоокеанські води й оминали скелясте узбережжя округу Марін.

У Френка на колінах лежав його лижний чохол. Він переходив на коліна Хейзел і нагадував поперечку безпеки на якому-небудь атракціоні. Хейзел пригадала той раз, коли Семі відвів її в парк атракціонів під час Марді-Ґра[24]... Але вона швидко відкинула ці спогади. Не можна зараз втрачати свідомість...

— З тобою все гаразд? — поцікавився Френк. — Тебе наче нудить.

— Морська хвороба, — зізналась Хейзел. — Не думала, що буде настільки погано.

Френк надувся, так наче це була його провина, і почав ритись у рюкзаку.

— У мене є нектар. І крекери. Бабуся наче казала, що імбир допомагає... У мене його немає, але...

— Усе гаразд. — Хейзел вимучено посміхнулася. — Дякую тобі.

Френк дістав крекер. Той тріснув у його великих пальцях, і крихти полетіли навсібіч.

Хейзел розсміялась.

— О боги, Френку... Вибач. Не гарно, що я з тебе сміюсь.

— Усе гаразд, — сором’язливо промовив він. — Гадаю, ти не їстимеш той крекер.

Персі майже не звертав на них уваги. Його очі були зосереджені на узбережжі. Коли вони минули пляж Стінсон, він указав удалечінь, де здіймалась над зеленими пагорбами височенна гора.

— Я її наче вже бачив, — промовив він.

— Гора Тем, — сказав Френк. — У таборі весь час про неї балакають. На її вершині була стара база титанів. Там відбулася велика битва.

Персі нахмурився.

— Хтось із вас там був?

— Ні, — відповіла Хейзел. — Це було минулого серпня, до того як я... прийшла у табір. Джейсон розповідав мені про неї. Легіон знищив ворожий палац і приблизно мільйон чудовиськ. Джейсону довелось битися з Кріосом — сам на сам із титаном. Уявляєш?

— Уявляю, — пробурмотів Персі.

Хейзел не дуже зрозуміла, що він мав на увазі, але Персі дійсно нагадував їй Джейсона, хоч зовні вони цілковито відрізнялись. У них обох відчувалася прихована сила і ледь помітний смуток, наче вони наперед бачили свою долю і знали, що рано чи пізно зустрінуть чудовисько, яке не зможуть перемогти.

Хейзел це також було знайомо. Вона дивилась, як заходить сонце над океаном, і розуміла, що їй залишилось жити менше тижня. Хоч би яким був результат пошуків, її подорож скінчиться на Святі Фортуни.

Вона пригадала свою першу смерть і місяці, що їй передували: її дім у Сьюарді, шість місяців, проведених на Алясці, ніч на човні в затоці Воскресіння і той проклятий острів.

Коли вона усвідомила свою помилку, було запізно.

В очах потемніло — і Хейзел затягнуло в минуле.

* * *

Дім, який вони винаймали, був обшитою дошками коробкою, що стояла на палях над затокою. Коли потяг з Анкориджа проїжджав повз, меблі тряслись, а картини стукались об стіни. Уночі Хейзел засинала під хлюпання крижаної води об каміння під дошками підлоги. Від вітру будинок скрипів і тріщав.

У них була одна кімната. Кухнею слугували газова плитка та ящик із льодом замість холодильника. Один кут призначили для Хейзел, відгородивши його завісою. Там лежали матрац і скриня з речами. На стіни дівчинка причепила свої малюнки і старі світлини з Нового Орлеану, але через це тільки сильніше сумувала за домівкою.

Матері майже ніколи не було вдома. Вона більше не називала себе Королевою Марі. Тепер це була просто Марі, наймана робітниця. Вона цілими днями куховарила та прибирала на Третій вулиці, у їдальні для рибалок, робітників залізниці й матросів, які час від часу навідувалися туди. А коли поверталась додому, то приносила із собою запах мийних засобів та смаженої риби.

Уночі Марі Левек змінювалась. Контроль над нею перехоплював Голос, він віддавав Хейзел накази і змушував працювати над їхнім жахливим задумом.

Узимку було найгірше. Через постійну темряву Голос залишався надовше. А холод був таким сильним, що Хейзел здавалось, вона більше ніколи не відчує тепла.

Коли наставало літо, Хейзел не могла насититися сонцем. Кожен день літніх канікул вона якомога довше трималась подалі від дому. Але гуляти було майже ніде. Вони жили в маленькому містечку. Інші діти поширювали чутки, що Хейзел була дочкою відьми зі старої халупи на пристані. Якщо вона наближалася, діти дражнили її та кидалися пляшками і камінням. З дорослими було не легше.

Хейзел могла зруйнувати їхні життя. Могла дати їм діаманти, перлини чи золото. На Алясці це було легко. Пагорби приховували стільки золота, що Хейзел могла завалити ним ціле місто без особливих зусиль. Але вона не тримала зла на місцевих. Їй було неважко зрозуміти, чому вони такі жорстокі до неї.

Вона проводила дні, блукаючи по пагорбах. Ворони завжди складали їй компанію. Вони каркали до неї з дерев в очікуванні блискучих дрібничок, що завжди з’являлись під її ногами. Прокляття, здавалось, птахів не зачіпало. А ще вона бачила бурих ведмедів, але ті тримались від неї на відстані. Коли треба було вгамувати спрагу, Хейзел знаходила струмок талої води й пила холодну чисту воду, поки не починало боліти горло. Вона видиралась так високо, як тільки могла, і гріла обличчя на сонячному світлі.

Це був непоганий спосіб проводити час, але вона ані на мить не могла забути, що зрештою їй доведеться повертатися додому.

Іноді Хейзел розмірковувала про батька — того дивного блідого чоловіка в срібно-чорному костюмі. Їй так хотілось, щоб він з’явився і захистив її від мами, можливо, скористався своїми силами, щоб позбутися того жахливого Голосу. Якщо він бог, то має бути на це здатен.

Вона підводила очі на воронів і уявляла, що птахи — його вісники. Їхні очі були темними та шаленими, як у нього. «Чи передають вони йому звістки про мене?» — запитувала себе Хейзел.

Але Плутон попередив її матір про Аляску. Ця земля була поза владою богів. Він не міг захистити їх тут. Може, батько й наглядав за Хейзел, але жодним чином цього не показував. Вона часто розмірковувала, чи не вигадала вона його. Старе життя здавалось їй таким далеким, як радіопередачі, які вона слухала, чи промови президента Рузвельта про війну. Час від часу місцеві мешканці обговорювали японців і сутички на віддалених островах Аляски, але навіть це здавалось чимось дуже далеким і зовсім не таким страшним, як проблеми Хейзел.

Одного разу в середині літа Хейзел затрималась на пагорбах довше, ніж зазвичай — вона погналась за конем.

Усе почалось з хрусту за її спиною. Хейзел обернулась і побачила прекрасного чалого жеребця з чорною гривою — точнісінько на такому вона їздила останнього дня в Новому Орлеані, коли Семі узяв її із собою до стайні. Вона ледве не повірила, що це той самий кінь, але потім збагнула, що таке неможливо. Кінь їв щось на дорозі, і на мить Хейзел злякалась, бо їй здалося, що він гризе один із золотих самородків, які завжди з’являлись у її присутності.

— Агов, хлопче, — покликала вона.

Кінь з опаскою поглянув на неї.

Хейзел вирішила, що він напевне комусь належить. Кінь був занадто чистим і мав занадто лискуче хутро як на дикого. Якщо вона зможе підійти достатньо близько... То що? Знайде його власника? Поверне його?

«Ні, — подумала вона. — Я просто хочу знову поїздити верхи».

До коня залишалося всього десять футів, коли він кинувся геть. Решту дня Хейзел намагалась його спіймати. Іноді їй щастило наблизитися, але кінь щоразу втікав.

Хейзел втратила плин часу, що було недивно, оскільки влітку сонце залишалось у небі дуже довго. Вона зупинилась біля струмка, щоб попити, поглянула на небо і вирішила, що зараз десь третя година дня. Але потім почула свист потягу з іншого кінця долини й усвідомила, що це вечірній потяг з Анкориджа. Отже, була вже десята вечора.

Дівчина люто зиркнула на коня, який мирно щипав траву біля струмка.

— Хочеш, щоб у мене були неприємності?

Кінь тихенько заіржав. А потім... Хейзел певно це здалося. Він кинувся геть і розплився в брунатно-чорну пляму з такою блискавичною швидкістю, що очі ледве за ним устигали. Незрозуміло як, він зник.

Вона витріщилась на місце, де ще мить тому стояв кінь. Над землею звивався димок.

Свисток потяга знову пролунав над пагорбами, і Хейзел, усвідомивши, які неприємності чекають на неї, стрімголов побігла додому.

Матері там не було. На мить Хейзел відчула полегшення. Мабуть, мамі довелось затриматись на роботі. Можливо, сьогодні вони вже нікуди не поїдуть.

А потім дівчина помітила гармидер. Її завіса була зірвана, скриня стояла відкрита, скромне майно лежало розкидане на підлозі, а на матрац наче напала зграя левів. Але найгіршим було те, що її альбом для малювання розірвали дощенту, а геть усі кольорові олівці переламали. Плутонів подарунок на день народження, єдину втіху Хейзел, знищили. На стіні висів останній неушкоджений аркуш з її альбому. Червоні літери на ньому, написані незнайомою рукою, складалися в посилання: «Паскудне дівчисько, чекаю на тебе на острові. Не розчаруй мене». Хейзел схлипнула у відчаї. Їй хотілось плюнути на ці вимоги. Хотілось кудись утекти. Але куди? До того ж мати була в пастці. Голос обіцяв, що справу майже зроблено. Якщо Хейзел продовжить допомагати, маму звільнять. Дівчина не вірила Голосу, але не бачила іншого виходу.

Вона сіла в шлюпку — маленький ялик, який мати придбала за декілька золотих самородків у рибалки, який загинув наступного ж дня, заплутавшись у сітях. Човен у них був тільки один, але мати, здавалось, іноді могла діставатись острова без допомоги транспорту. Хейзел уже розуміла, що розпитувати маму про деякі речі не слід.

Навіть у розпалі літа в затоці Воскресіння плавали крижані брили. Поряд із човном трималися тюлені, вони з надією в очах поглядали на Хейзел і канючили рибні відходи. Усередині затоки морську поверхню розсікала блискуча китова спина.

Як завжди, через хитання човна у Хейзел почалася нудота. Один раз вона зупинилась і її знудило за борт. Сонце нарешті опускалось за гори, фарбуючи небо в криваво-червоний колір.

Хейзел гребла в глиб затоки. Вона озирнулась і подивилась уперед. Просто перед нею в тумані окреслився острів, що складався із соснового лісу, валунів, снігу та узбережжя з чорним піском.

Якщо острів і мав назву, то Хейзел її не знала. Одного разу вона припустилася помилки — запитала місцевих жителів, але ті витріщилась на неї, наче на божевільну.

— Нема там жодного острова, — сказав один рибалка, — коли б був, мій човен врізався би в нього щодня.

До берега залишалось близько п’ятдесяти ярдів, коли на корму присів ворон. Велетенський лискучий птах, розміром ледве не з орла і з гострим, наче обсидіановий ніж, дзьобом.

У його очах блищав розум, тож Хейзел навіть не дуже здивувалась, коли він заговорив.

— Цієї ночі, — каркнув ворон. — Остання ніч.

Хейзел опустила весла. Вона намагалася зрозуміти: попереджає її ворон, дає пораду чи обіцяє щось.

— Ти від батька? — поцікавилася вона.

Ворон похитав головою.

— Остання ніч. Цієї ночі.

Він дзьобнув у ніс човна і полетів до острова.

«Остання ніч, — сказала собі Хейзел. Вона вирішила сприйняти його слова за обіцянку. — Що б вона мені не сказала, я зроблю цю ніч останньою».

Це додало дівчині сил, щоб продовжити гребти. Човен ковзнув на берег, і під ним затріщав тонкий шар криги та чорного піску.

За ці декілька місяців Хейзел з мамою проклали стежку від берега до лісу. Дівчина пішла нею, ретельно стежачи за кожним своїм кроком — цей острів кишів загрозами, як природними, так і магічними. Крізь бурелом продиралися ведмеді. Сяючі білі примари, ледве схожі на людей, ширяли поміж дерев. Хейзел не знала, хто вони, але не сумнівалась, що вони спостерігають за нею, сподіваються, що вона нарешті заблукає.

У центрі острова два масивні чорні валуни утворювали вхід до тунелю. Хейзел зайшла в печеру, яку назвала «Серце Землі».

Це було єдине по-справжньому тепле місце на Алясці, у якому бувала Хейзел. Повітря тут пахло свіжим чорноземом. Приємна вологість наганяла дрімоту, з якою Хейзел боролась. «Якщо я тут засну, — міркувала вона, — моє тіло затягне в землю і воно перетвориться на добриво».

Печера була не меншою за церковну залу у соборі Святого Луїса в Новому Орлеані. Стіни вкривав мох, що світився зеленим, червоним, пурпуровим кольорами. Кімната гуділа від життєвої енергії. «Бум! Бум! Бум!» — лунали звуки, схожі на чиєсь серцебиття. Можливо, це морські хвилі розбивались об каміння на острові, але Хейзел так не вважала. Це місце було живим. Земля тут спала, але пульсувала енергією. Її сни були настільки злісними та гарячковими, що Хейзел відчувала, як втрачає здоровий глузд.

Гея прагнула поглинути її особистість, так само як захопила розум її матері. Вона хотіла поглинути всіх людей, богів і напівбогів, які наважились ходити по ній.

«Усі ви належите мені, — пробурмотіла Гея, наче наспівувала колискову. — Здавайтесь. Повертайтесь у землю».

«Ні, — подумала Хейзел. — Я — Хейзел Левек. І ти мене не отримаєш».

Марі Левек стояла над ямою. За шість місяців мати посивіла, наче смерть, та схудла. Її руки загрубіли від важкої праці. На ній були високі болотні чоботи і заплямована біла сорочка з їдальні. Ніхто на світі на назвав би її у такому вигляді королевою.

— Запізно, — пролунав крізь печеру слабкий голос матері.

Хейзел із жахом усвідомила, що цей голос належить не Геї.

— Мамо?

Марі обернулась. Вона була притомна і при своєму глузді, з розплющеними очима. Хейзел мала б відчувати полегшення; та натомість відчула тривогу. Голос ніколи не відпускав маму на острові.

— Що я накоїла? — безпомічно запитала мати. — О, Хейзел, що я з тобою зробила?

Вона впилась очима у те, що було на дні ями.

Уже кілька місяців вони ходили в це місце чотири чи п’ять ночей на тиждень, як вимагав Голос. Хейзел плакала, падала від виснаження, благала, впадала у відчай. Але Голос, що володів матір’ю, безжалісно її поганяв: «Принеси коштовності із землі. Скористайся своєю силою, дитино. Принеси мені мою найбільш коштовну власність».

Спочатку зусилля Хейзел викликали лише знущання. Золото і коштовне каміння наповнили розколину в. землі й закипіли в густому вариві з нафті. Це нагадувало драконів скарб, кинутий у яму зі смолою. А потім, потроху, немов величезна цибулина тюльпану, почав розпускатися кам’яний паросток. Він збільшувався так повільно, ніч за ніччю, що Хейзел не помічала його зростання. Часто їй доводилося протягом усієї ночі зосереджуватися, щоб виростити його, її тіло і душа виснажувалися, проте різниці, здавалося, не було. Але шпиль ріс.

Зараз Хейзел бачила, чого досягла. Шпиль був заввишки з двоповерхівку. Сплетіння кам’яних вусиків, що виступали з маслянистої драговини, наче наконечник списа. Усередині щось світилось. Хейзел було важко розгледіти, але вона знала, що там відбувалось. Срібло та золото утворювали тіло, у якому замість крові текла нафта, а серце було з необроблених алмазів. Хейзел відроджувала сина Геї. Він був майже готовим прокинутись.

Мати впала навколішки й заридала.

— Пробач мені, Хейзел! Пробач мені, доню!

Вона здавалась безпомічною, одинокою і страшенно сумною. Хейзел мала б розлютитись. Пробач? Роками вона жила в страху перед матір’ю. Її картали й обвинувачували за нещасне життя. Із нею поводились, наче з виродком, її потягли волоком з рідного Нового Орлеана у ці холодні дикі краї та змушували працювати, наче рабиню, під керівництвом безжалісної лихої богині. Пробачити? Хейзел мала б ненавидіти свою матір.

Але вона не могла змусити себе гніватися.

Хейзел стала навколішки й обійняла мати. Від тієї мало що залишилось — тільки шкіра та кістки, і заплямований робочий одяг. Навіть у цій теплій печері вона тремтіла.

— Що нам робити? — поцікавилася Хейзел. — Скажи мені, як це спинити.

Мати похитала головою.

— Вона відпустила мене. Вона знає, що вже запізно. Ми нічого не можемо вдіяти.

— Вона... Голос? — Хейзел боялась радіти, але якщо мати була вільною, то все інше не мало значення. Вони можуть забратися звідси. Можуть утекти назад до Нового Орлеана. — Вона пішла?

Мати швидко обвела печеру наляканими очима.

. — Ні, вона тут. Їй потрібна лише остання моя послуга. Для цього потрібна моя власна воля.

Хейзел не подобались слова матері.

— Забираймося звідси, — випалила вона. — Ця річ у скелі... вона незабаром вилупиться.

— Незабаром, — погодилась мати.

Вона лагідно поглянула на Хейзел... Хейзел не пам’ятала, коли востаннє бачила таку любов у її очах. Дівчина ледве стримувалась, аби не розридатися.

— Плутон попередив мне, — промовила мати. — Сказав, що моє бажання занадто небезпечне.

— Твоє... твоє бажання?

— Усі підземні багатства. Він володів ними. А я їх хотіла. Я так стомилась бути бідною, Хейзел. Так стомилась. Уперше я викликала його... тільки щоб перевірити, чи здатна на це. Я не вважала, що старий талісман ґрі-ґрі спрацює на богові. Але він почав залицятися до мене, казав, що я хоробра і прекрасна...— мати витріщилась на свої висохлі мозолисті руки. — Коли ти народилась, він був таким щасливим і так пишався. Він пообіцяв виповнити будь-яке моє бажання. Заприсягся рікою Стікс. І я попросила всіх його багатств. Він попередив мене, що найжадібніші бажання призводять до найбільших страждань. Але я наполягла. Я уявляла, що житиму як королева — дружина бога! А потім ти... ти отримала прокляття.

Хейзел здавалось, що її от-от розірве зсередини, точнісінько як той шпиль у ямі. Її страждання стануть завеликими, щоб утримати їх у собі, і шкіра на ній лусне.

— Тому я можу знаходити всілякі речі під землею?

— І тому вони приносять тільки страждання. — Мати безсило обвела рукою печеру. — Так вона знайшла мене, і так керувала мною. Я була такою злою на твого батька. Звинувачувала його у своїх бідах. Звинувачувала тебе. Я так злилась, що прислухалась до Геїного голосу. Я була дурепою.

— Має бути якийсь вихід, — промовила Хейзел. — Скажи мені, як її спинити.

Земля затряслась. Безтілесний Геїн голос рознісся печерою.

«Мій найстарший син прокидається, — промовила вона, — найдорогоцінніше, що є в землі. І ти витягла його заглибин, Хейзел Левек. Ти створила його заново. Його народженню не перешкодити. Залишилось тільки одне».

Хейзел стиснула кулаки. Вона була налякана, але тепер, коли мати була вільною, відчувала, що врешті-решт може подивитись ворогу в обличчя. Це створіння, ця лиха богиня, зруйнувала їм життя. Хейзел не збиралась дарувати їй перемогу.

— Я більше не допомагатиму тобі! — крикнула вона.

«Але мені більше не потрібна твоя допомога, дівчинко. Я привела тебе сюди лише з однієї причини. Твоїй матері був потрібен... стимул».

У Хейзел стиснуло горло.

— Мамо?

— Пробач мені, Хейзел. Якщо можеш мені пробачити, прошу тебе... знай, що я зробила це тільки тому, що люблю тебе. Вона пообіцяла, що дозволить тобі жити якщо...

— ...якщо ти пожертвуєш собою, — промовила Хейзел, збагнувши правду. — Їй потрібно, щоб ти добровільно віддала своє життя. Щоб відродити цю... цю істоту.

«Алкіоней, — промовила Гея. — Найстарший з велетнів. Він повинен відродитись першим, і ця земля стане його новою батьківщиною — подалі від богів. Він володітиме цими крижаними горами й лісами. Він збере військо чудовиськ. Поки боги розділені Й б’ються одне з одним у цій Світовій війні смертних, його війська знищать Олімп».

Сни земляної богині були настільки потужними, що відкидали на печерні стіни тіні: жахливі зображення нацистських армій, що лютують у Європі, японські літаки, що знищують американські міста. Хейзел нарешті все збагнула. Олімпійські боги підтримуватимуть різні сторони в битвах, як робили це в усіх людських війнах. Поки боги битимуться одне з одним до кривавого кінця, на півночі збиратиметься армія чудовиськ. Алкіоней відродить своїх братів-велетнів і відправить захоплювати світ. Ослаблені боги падуть. Смертні війни бушуватимуть протягом десятиліть, поки всі цивілізації не загинуть і земляна богиня не прокинеться повністю. Гея правитиме вічно.

«Усе це сталось, — замуркотіла Гея, — тому що твоя мати була жадібною й прокляла тебе здатністю знаходити коштовності. У своєму сплячому стані мені знадобились би десятки років, можливо/ навіть століття, перш ніж я змогла би відродити Алкіонея самотужки. Але незабаром він уже прокинеться, а за ним і я!»

Хейзел із жахом усвідомила, що станеться наступної миті. Геї потрібна тільки добровільна жертва — душа, яку можна поглинути, щоб відродити Алкіонея. Її мати стане в розколину й доторкнеться до цього потворного паростка... і він її поглине.

— Хейзел, іди. — Мати важко підвелась. — Вона дозволить тобі жити, але ти мусиш поспішати.

Хейзел знала, що мама каже правду. Це було найжахливішим. Гея дотримає угоди й справді дозволить їй жити. Дівчина вціліє для того, щоб побачити кінець світу, знаючи що спричинила його сама.

— Ні, — вирішила Хейзел. — Я не хочу жити. Не такою ціною.

Вона зазирнула глибоко собі в душу і закликала батька, володаря Підземного царства. Усі багатства, що лежали в його володіннях, потягнулись до неї. Печера затряслась.

Нафта навколо шпиля Алкіонея запузирилась, запінилась і вивергнулась назовні, наче кипляче молоко з казанка.

«Не дури, — промовила Гея, і Хейзел помітила тривогу в її тоні, може, навіть страх. — Ти вб’єш себе, і заради чого! Твоя мати однаково помре!»

Хейзел ледве не завагалась. Вона пригадала батькову обіцянку: одного дня її прокляття заберуть, спокій їй принесе нащадок Нептуна. Він навіть казав, що вона може знайти власного коня. Можливо, той дивний жеребець у пагорбах призначався для неї? Але всього цього не станеться, якщо вона помре зараз. Вона ніколи більше не побачить Семі та не повернеться до Нового Орлеана. Її життя скінчиться після тринадцяти років, гірких років із нещасним кінцем.

Вона зустрілась очима з матір’ю. Уперше її мати не здавалась сумною чи розлюченою. Її очі сяяли гордістю.

— Ти була моїм даром, Хейзел, — промовила вона. — Моїм найціннішим даром. Якою ж, я була дурепою, коли вважала, що мені потрібно щось іще.

Мати поцілувала Хейзел у чоло й пригорнула до себе. Її тепло додало Хейзел мужності продовжити. Вони помруть, але не як жертвоприношення для Геї. Підсвідомо Хейзел розуміла, що їхні останні дії позбавлять Гею сил. Їхні душі відправляться в Підземне царство, а Алкіоней не відродиться... принаймні поки що.

Хейзел закликала останні залишки своєї сили. Повітря стало пекельно гарячим. Шпиль почав тонути. Коштовне каміння й золоті брили вискакували з тріщини з такою швидкістю, що розбивалися об стіни печери й розлітались шрапнеллю, жалячи шкіру Хейзел навіть крізь куртку.

«Припини! — вимогливо промовила Гея. — Ти не здатна цьому перешкодити. У кращому випадку ти відстрочиш його повернення на декілька десятиліть. Ти обміняєш ваші життя на це?»

І Хейзел дала їй гідну відповідь.

«Остання ніч», — сказав ворон.

Розколина вибухнула. Стеля обвалилась. Хейзел заховалась в обійми матері й поринула в темряву, а за мить її легені наповнилися нафтою, і острів поринув у затоку.