Син Нептуна

XXXIII Френк

Френк зрадів, коли у колісниці відвалились колеса.

Він устиг уже двічі виблювати за її борт, що на швидкості звуку було заняттям не дуже веселим. Кінь, здавалось, викривляв час і простір, розмиваючи ландшафт і змушуючи Френка почуватись так, наче він щойно випив галон незбираного молока без своїх пігулок проти непереносимості лактози. Елла тільки нагнітала ситуацію. Вона не припиняла бурмотіти: «Сімсот п’ятдесят миль на годину. Вісімсот. Вісімсот три. Швидко. Дуже швидко».

Кінь пронісся крізь П’юджет-Саунд, минаючи острови, рибальські човни і зграї дуже здивованих китів. Пейзаж попереду набував знайомих обрисів: пляж Кресент-Мун, Кордонна затока. Колись Френк плавав тут на човні під час шкільної екскурсії. Вони перетнули кордони Канади.

Кінь ракетою влетів на суходіл. Він притримувався дев’яносто дев’ятого шосе і на його швидкості машини здавалися нерухомими.

Зрештою, коли вони вже наближались до Ванкувера, колеса колісниці задимились.

— Хейзел! — заволав Френк. — Ми зараз розвалимося!

Дівчина почула його і потягла віжки на себе. Кінь цьому начебто не дуже зрадів, але сповільнився до швидкості меншої за звукову. Вони минули міські вулиці, перетнули Меморіальний Міст Металістів і були вже в Північному Ванкувері, коли колісниця загрозливо затріщала. Аріон спинився на верхівці лісистого пагорба. Кінь задоволено фиркнув, наче мовляв: «От як треба скакати, невдахи». Повита димом колісниця розвалилась і скинула Персі, Френка та Еллу на м’який мох.

Френк хитаючись підвівся і закліпав очима у спробі позбутися жовтих плям в очах. Персі застогнав і почав відстібати Аріона від поламаної колісниці. Елла пурхала навколо, наче хмільна, врізалася в дерева і бурмотіла: «Дерево. Дерево. Дерево».

Одну тільки Хейзел, здавалось, подорож не зачепила. Задоволено посміхаючись, вона ковзнула зі спини коня.

— Це було круто!

— Еге ж. — Френк придушив нудоту. — Дуже круто.

Аріон заіржав.

— Каже, що хоче їсти, — переклав Персі. — Не дивно. Спалив напевно не менше шести мільйонів калорій.

Хейзел придивилась до землі під ногами і нахмурилась.

— Не відчуваю тут золота... Не хвилюйся, Аріоне. Я щось знайду. А поки що, чому б тобі не попастись? Зустрінемось...

Не встигла вона договорити, як кінь зі свистом зник, залишивши за собою хмарку диму.

Хейзел насупила брови.

— Гадаєте, він повернеться?

— Не знаю, — відповів Персі. — Він здається дещо... свавільним.

Глибоко в душі Френк сподівався, що кінь не повернеться. Та, авжеж, він промовчав — по обличчю Хейзел було видно, що вона стривожена можливістю втрати нового приятеля. Але Аріон його лякав, і Френк не сумнівався, що кінь про це здогадується.

Хейзел та Персі почали збирати своє майно серед уламків колісниці. Попереду були декілька коробок із невідомими товарами амазонок, і Елла захоплено завищала, коли знайшла у них партію книжок. Вона схопила «Птахів Північної Америки», вскочила на найближчу гілку та почала гортати сторінки з такою швидкістю, що Френк не певен був, читає вона їх чи рве.

Френк оперся об дерево і намагався впоратись із запамороченням. Він досі не оговтався після ув’язнення амазонками: від численних копняків, від своєї безпомічності, від ґрат... А на додаток ще й образи самозакоханого коня, який назвав його малям з біцепсами! Усе це не дуже допомагало підвищити самооцінку.

Крім того Френка сильно вразило видіння, яке він розділив із Хейзел. Тепер він почувався до неї ще ближчим. Передати їй шматок дерева було правильним рішенням.

Та з іншого боку, Френк особисто побував у Підземному царстві. Відчув, як нестерпно цілу вічність не робити нічого і тільки шкодувати про скоєні помилки. Коли він подивився на ті моторошні золоті маски на суддях мертвих, то усвідомив, що колись стоятиме перед ними, можливо, дуже скоро.

Френк завжди мріяв, що зустріне матір, коли помре. Та, мабуть, це неможливо для напівбогів. Хейзел пробула близько семидесяти років на Асфоделевих луках, але так і не зустріла свою. Френк сподівався, що його мама в Елізіумі і що він сам потрапить туди ж. Але якщо Хейзел туди не потрапила (а вона пожертвувала собою, аби спинити Гею, і взяла на себе відповідальність за вчинене, аби її мати не потрапила на Карні поля), то які шанси у нього? Він ніколи не робив нічого настільки героїчного.

Френк випрямився і подивився навкруги, намагаючись отямитися.

На півдні, на іншому кінці ванкуверської гавані, багряніли на сонці обриси центра міста. На півночі поміж районами вились гряди пагорбів і лісосмуги парку Лінн-Каньйон, які далі переходили у дикі хащі.

Френк роками гуляв по цьому парку. Він помітив знайомий вигин ріки. Упізнав мертву сосну, розколоту блискавкою, на галявині неподалік. Він знав цей пагорб.

— Я майже вдома, — промовив він. — Он там бабусин дім.

Хейзел примружилась.

— Де саме?

— Одразу за рікою і трохи пройти лісом.

Персі здійняв брову.

— Справді? Отже, уперед до бабусі?

Френк прокашлявся.

— Ну, якщо хочете.

Хейзел зімкнула долоні в проханні.

— Френку, прошу тебе, скажи, що ми можемо залишитись там на ніч. Розумію, що у нас обмаль часу, але ж нам треба відпочити, так? До того ж Аріон нам трохи заощадив. Можливо, нам перепаде справжня гаряча їжа?

— І гарячий душ? — заблагав Персі. — І ліжко з простирадлами та подушкою?

Френк спробував уявити бабусине обличчя, коли він з’явиться на порозі з двома важкоозброєними приятелями і гарпією. Усе змінилось після маминого похорону, після того ранку, коли вовки забрали його в подорож на південь. Тоді він розлютився, що мусить залишити дім. Тепер не уявляв, як повернеться.

І все ж, він та його друзі були виснаженими. Вони в дорозі вже понад два дні без належної їжі та сну. Бабуся може дати їм необхідні припаси. І, можливо, відповість на деякі його запитання — зростаючі підозри щодо родинного дару.

— Варто спробувати, — вирішив Френк. — Уперед до бабусі.

* * *

Френк настільки поринув у думки, що ледве не потрапив у табір огрів. На щастя, Персі вчасно зупинив його.

Хлопці присіли навпочіпки за зваленим деревом, поруч із Хейзел і Еллою, та оглядали галявину.

— Погано, — пробурмотіла Елла. — Це погано для гарпій.

Уже зовсім стемніло. Навколо яскравого вогнища сиділа шістка кошлатих людиноподібних істот. Зростом вони, мабуть, сягали не менше восьми футів — крихітні порівняно з Поліботом чи навіть циклопами, яких друзі бачили в Каліфорнії, але від цього не менш жахливі. На них були лише строкаті шорти. Багряного кольору шкіру вкривали татуювання у вигляді драконів, сердець і жінок у металевих купальниках. Над вогнем на рожні висіла туша, можливо, кнура, і огри відривали від неї шматки м’яса пазуристими пальцями, сміялись і розмовляли, оголюючи гострі ікла. Поруч з ограми лежали сітчасті торби, набиті бронзовими кулями, схожими на гарматні ядра. Кулі певно були гарячими, тому що на прохолодному вечірньому повітрі від них здіймалася пара.

За дві сотні ярдів за галявиною просочувались крізь гілки дерев вогні маєтку Чжанів. «Так близько, — подумав Френк. — Може, нам удасться пройти непоміченими повз чудовиськ?» Але поглянувши праворуч та ліворуч, він побачив інші вогнища, наче огри оточили маєток. Френк учепився пальцями в деревну кору — його бабуся може бути одна вдома, у пастці.

— Що це за типи? — прошепотів він.

— Канадці, — відповів Персі.

Френк нахилився до нього.

— Перепрошую?

— О, без образ, — промовив Персі. — Так їх називала Аннабет, коли ми бились із ними минулого разу. Вона говорила, що вони мешкають на півночі, у Канаді.

— Ну, що ж, — буркнув Френк, — ми. у Канаді. Я канадець. Але я ще ніколи не бачив цих істот.

Елла вищипнула перо зі свого крила і крутила його в руках.

— Лестригони, — промовила вона. — Канібали. Північні велетні. Легендарна снігова людина. Еге, еге. Вони не птахи. Не птахи Північної Америки.

— Так їх називають, — погодився Персі. — Лестри-е-е, ну, те що сказала Елла.

Френк вгледівся у типів на галявині.

— Їх можна прийняти за біґфутів[44]. Може, звідси й пішла легенда. А ти розумна, Елло!

— Елла розумна, — погодилась вона. І сором’язливо протягнула Френку своє перо.

— О... дякую. — Він сунув перо в кишеню, а потім помітив на собі лютий погляд Хейзел.

— Що? — запитав він.

— Нічого. — Вона повернулась до Персі. — Отже, твої спогади повертаються? Ти пам’ятаєш, як переміг цих типів?

— Приблизно, — відповів Персі. — Усе досі розпливчасте. Гадаю, нам допомогли. Ми вбили їх небесною бронзою, але це було до... ну, ви зрозуміли.

— До того як Смерть полонили, — промовила Хейзел. — Отже, тепер вони, ймовірно, зовсім невмирущі.

Персі кивнув.

— Он ті гарматні ядра... це не на добро. Здається, це ми використали їх проти огрів. Вони спалахують і вибухають.

Френкова рука потягнулась до кишені куртки: А потім він пригадав, що його скіпка у Хейзел.

— Якщо ми щось підірвемо, — сказав він, — сюди злетяться огри з інших біваків. Я гадаю, вони оточили дім, а отже, у лісі їх приблизно п’ятдесят-шістдесят.

— Отже, це засідка. — Хейзел занепокоєно подивилась на Френка. — Твоя бабуся! Ми повинні їй допомогти.

Клубок підступив до Френкового горла. Лише хвилину тому він нізащо б не повірив, що його бабусі може знадобитись порятунок, але тепер у голові вже починав складатися план бойових дій — так само як це було у таборі під час останніх воєнних ігор.

— Треба здійняти сум’яття, — вирішив він. — Якщо заманимо цю ватагу до лісу, зможемо прокрастися, не привертаючи уваги решти.

— Шкода, що тут немає Аріона, — промовила Хейзел. — Я могла би змусити огрів погнатись за собою.

Френк витяг спис з-за плечей.

— Я придумав дещо інше.

Йому не хотілось цього робити. Думка про виклик Сірка лякала його навіть більше, ніж кінь Хейзел. Але він не бачив іншого виходу.

— Френку, не смій туди йти! — випалила Хейзел. — Це самогубство.

— Я і не збирався. У мене є приятель. Тільки... не кричіть, гаразд?

Він встромив спис у землю, і вістря відламалось.

— Ой, — промовила Елла. — Нема вістря. Нема, нема.

Земля затремтіла. На поверхню вилізла кістяна рука. Руки Персі зашарили в пошуках меча, а Хейзел видала такий звук, як кошеня, у якого в горлі застряг жмут шерсті. Елла зникла і з’явилась вже на верхівці сусіднього дерева.

— Усе гаразд, — пообіцяв Френк. — Він під моєю владою!

Сірко видерся з-під землі. На ньому не було жодних слідів минулої сутички з василісками. Він стояв, наче новенький, у камуфляжній формі й військових чоботах. Напівпрозора сіра плоть вкривала кістки, як сяюче желе. Він звернув примарні очі до Френка, чекаючи на розпорядження.

— Френку, це спарт, — промовив Персі. — Кістяний воїн. Вони лихі. Убивці. Вони...

— Знаю, — гірко промовив Френк. — Але це Марсів подарунок. Зараз це все, що я маю. Гаразд, Сірко. Твоє завдання: напасти на огрів. Заманити їх на захід, викликавши диверсію, щоб ми...

На жаль, Сірко знецікавився після слова «огри». Можливо, розумів тільки прості речення. Він кинувся до вогнища чудовиськ.

— Стривай! — промовив Френк, але було запізно.

Сірко витяг два власні ребра з-під майки і зашугав навколо вогнища, встромляючи свою зброю у спини огрів з такою сліпучою швидкістю, що бідолахи не встигали навіть скрикнути. Шість надзвичайно здивованих лестригонів попадали на боки, наче кості доміно, і розсипались у пил.

Скелет застрибав по всій галявині, розтоптуючи залишки чудовиськ, щойно ті намагалися відродитись. Переконавшись, що вони не повернуться, Сірко виструнчився, хутко віддав честь Френкові й занурився під землю.

Персі витріщився на Френка.

— Як...

— Нема лестригонів. — Елла пирхнула вниз і приземлилась поряд із ними. — Шість мінус шість дорівнює нуль. Списи чудові для віднімання. Еге.

Хейзел подивилась на Френка такими очима, наче той щойно сам перетворився на живого скелета. Серце хлопця розривалось, але він розумів її почуття. Діти Марса здатні лише на насильство. Зрозуміло тепер, чому їхній символ — кривавий спис. Чому б Хейзел не бути наляканою?

Френк люто подивився на зламаний наконечник списа. Він був би радий мати будь-якого батька, тільки не Марса.

— Ходімо, — промовив він. — Моя бабуся в небезпеці.