Син сонця

Частина перша Радгея

Карна, великий герой… був найкращою часткою Бога Сонця…

Ще звали його Радгея, бо Радга було ім'я тієї, котра виховала воїна…

Магабґарата… Адипарва..

Чандра, Місяць, тієї ночі, як і завше, освітлював своїм холодним сяйвом всю Бгаратаваршу[1]. І лише він, світлоликий, бачив як скрадалися берегом Ґанґи дві тіні.

Жінка, струнка й висока, затулялася покривалом, здригаючись від кожного шереху. За нею дріботіла згорблена служниця, що несла на руці важкенького кошика.

— Спинися! — півшепотом наказала висока. Стара, важко хекаючи, поставила кошика на землю і ледь відсунула накривку.

— Моя пані, - мовила служниця жалібно, — погляньте-но… Як воно усміхається в — ві сні. Пожалійте! Одне ваше слово — і я віднесу дитя до знайомого вайшьї[2]! Він багатий і бездітний. Кошик набере води і потоне! В річці — крокодили! Моя пані, чим же винна дитина?

— У мене немає вибору, Уті! — мовила молодиця ледь чутно, — якщо княжич з Гастінапуру дізнається, що я заручилася з ним вже втративши цноту, він одвернеться від мене з огидою, і я ніколи не вийду заміж! А тим більше за таку людину, як княжич Панду!

— Але ж хлопчика можна віддати на виховання, — знову почала стара, — не сказавши нічого про його походження…

— Все одно хтось дізнається, і підуть чутки, — мовила молода пані і дістала з-під покривала якийсь згорток, — Ось! Нехай відомо буде, що це — дитя кшатрійки. Тут — дарунок його батька…

— Чи не краще віддати дитину батькові? — несміливо запропонувала стара, — чому ви не хочете сказати хто це хоч би мені? Я ж виняньчила вас, моя маленька Прітго, я пам'ятаю ще ті часи, коли ви жили в країні Яду, у рідного батечка, аж поки милостивий Кунтібгоджа не вдочерив вас з батькової згоди! Скажіть мені, хто цей кшатрій, або брагман[3] — і я віднесу йому сина!

— Його батьком був сонячний промінь! — різко мовила Прітга, — забудь про це, поклади згорток до кошика і постав кошика на воду!

Стара, схлипуючи, виконала наказ і одіпхнула кошика палицею. Прітга судомно стисла руки під покривалом, тоді різко повернулась і пішла геть од берега. За нею почалапкала служниця.

Чандра, Місяць, дивився байдуже на чорну крапку, що погойдувалась на хвилях Ганґи. З кошика не долинало ні звуку — води Священної Ріки гойдали його як мамині долоні. Маленький Вріша Каунтея Партга солодко спав.

Радга, дружина Адгіратти, княжого візничого, дріботіла запилюженою вуличкою гастінапурського передмістя, притримуючи однією рукою на голові вузол брудної білизни.

Думки жінки були не дуже веселими і кружляли довкола непутящого чоловіка, який збавляв час із іншими сутами[4]-візничими за грою в кості та чаркою хмільного.

Гра в кості з'їдала трохи не всю платню колісничого князя Дгрітараштри, тому Радга давно вже відпустила наймичку і прала сама білизну та готувала їжу для коханого чоловіченька. А той на всі докори відповідав лишень: «Кому що залишати… Ми все одно не маємо синів»

Троє синочків Радги померли від пошесті в найніжнішому віці, а четверте народилося мертвим, трохи не вбивши матір. З того часу Радга більше не вагітніла, хоч до яких лише Святинь не ходила на прощу. Для молодиці, яка дуже любила дітей, порожній будиночок Адгіратги був нині оселею суму, а сусідські дитинчата, котрі вовтузилися в пилюці, завше отримували від Радги медові коржики та інші ласощі. Сам княжий колісничий теж сумував за померлими синочками, від чого і намагався розважитись грою в кості.

Та Радга, завзята й весела від природи, довго не могла віддаватися сумним думкам. Доки вона дійшла до берега, то почула від стрічних сусідок кілька нових пліток і тепер вже усміхалась, згадуючи те, що їй оповідали подруги.

На березі Радга вигідно розташувалась на бамбуковому плотику і почала рвійно вибивати шмаття дерев'яним праником. І раптом десь поблизу пролунав дитячий плач.

Радга підвела голову від прання і почала роздивлятися довкола. На березі вона була сама — самісінька. А плач не вгавав.

Оподалік на воді погойдувалась якась плетінка. Жінка прислухалась. Писк лунав звідтіля.

Радга ввійшла у воду, підібравши сарі, і зачепила кошика праником. З нього знову почувся хрипкий писк дитинчати, що, видно, кричало не перестаючи не одну годину.

Жінка вибралась на берег і відкинула накривку. В кошику лежало немовля, сповите мокрими шовковими пелюшками. Воно вже не мало сили й кричати і лише жалісно попискувало.

Радга обережно розгорнула мокрий шовк. Маля, геть обкаляне, виявилося хлопчиком місяців трьох — чотирьох від народження. Саме в такому віці помер третій синок Радги.

Дружина колісничого похапцем обмила свою знахідку і обтерла краєчком сарі. Тоді загорнула дитя в край головного покривала, підхопила порожнього кошика і щодуху побігла додому, покинувши на березі білизну.

Сута Адгіратга, прийшовши увечері, вельми був здивований, побачивши у дворику цілий гурт сусідок, чиюсь козу та великий кошик, повний якогось шмаття. Радга сиділа на ґанку в оточенні жіноцтва і годувала чиюсь дитину з глиняної пляшечки, заткнутої вовною.

— Що сталося? — спитав колісничий.

— Ваша дружина, шановний Адгіратго, — пояснила одна з жінок, — знайшла у річці дитинку! Хлопчика!

— Боги… Боги послали, — зашепотілись жінки, — Боги послали Радзі сина замість її померлих діточок!

Радга, сяючи щасливим усміхом, відгорнула краєчок пелюшки. Сута обережно погладив дитячу голівку і спитав півшепотом:

— А чим годувати малого?

— Мадга позичила нам козу, — відповіла Радга незворушно, — а ви, мій пане і повелителю, щоб і близько не сміли підходити до грального столу, бо руки праником повідбиваю. Нам треба купити корову і віддати пожертви на храм Лакшмі.[5] Чи чули, чоловіченьку?

— Авжеж, — розгублено мовив сута, — А що там у кошику?

— Сусідки принесли для нашого знайди пелюшок… Чоловіченьку, любий, вся вулиця певна, що дитинка послана нам Богами!

Сута поскріб потилицю.

— Мабуть кину я грати в кості, - сказав, — та будемо збирати гроші. Аби наш син учився своїй справі у найкращого сути Гастінапуру. Він ще возитиме колись дітей князя Дгрітараштри.

— А може, майбутніх синів князя Панду! — мовила мрійно Радга, — говорять, що він одружується…

— Так, — солідно кивнув головою княжий колісничний, — і, кажуть, бере за себе князівну Бгоджі, Прітгу Кунтідеві. Так що без діла наш хлопчик не залишиться.

Коли сусіди розійшлися по домівках, сута змусив Радгу ще раз оповісти про її знахідку.

— У кошику? — перепитав, — в якому?

— Ось він, чоловіченьку… Обмазаний глиною, аби вода не пройшла!

— Цікаво, — буркнув Адгіратга, — яка ракшасі могла вкинути до річки власного сина?

Він викинув з кошика закаляні пелюшки і видобув зі дна щось загорнене в білу шмату.

— Дивись — но, Радго!

У згортку були чоловічі сережки у вигляді сонячних дисків та оберіг, що нагадував невеличкий панцир черепахи. Всі три речі виблискували щирим золотом.

— О-ох! — вирвалося в жінки.

— Наш хлопчик — син кшатрійки, — мовив сута, роздивляючись прикраси, — може вона зогрішила з кимось з нижчої варни?

— Може він — син брагмана! — палко заперечила Радга.

— Такі прикраси носять вояки, а не знавці Вед.

— Ну, певне, мати з брагманів, а батько — кшатрій!

— Чи не все одно тобі, жінко? — припинив суперечку Адгіратга, — нині він син сути. Та й по всьому.

Через кілька днів мандрівний брагман нарік хлопчика Васушеною — «народженим з дорогоцінностями». Радга роздала належну кількість пожертв, а її чоловік проказав молитву великій Ґанзі, що принесла до них у дім щастя. Подружжя променіло тим щастям, а платня княжого колісничного ниньки майже вся витрачалася на потреби дорогоцінного немовляти. Лише іноді Радга задумувалась над тим, хто справжні батьки їхнього Васушени, і промовляла становчо:

— В цієї жінки немає серця. Ракшасі[6], як є ракшасі…

Потім брала дитинча на руки і шепотіла:

— Моє ти сонечко…

Адгіратга погідно кивав, насолоджуючись щастям дружини.

— Сонечко моє, не крутись, посидь спокійно! — вмовляла Радга. Малюк радісно забубонів у відповідь щось незрозуміле і простягнув до матері пухкі рученята, внизані разками дешевенького намиста. Радга, сміючись, намагалася пригладити гребінцем хлопцеві біляві кучері. За ті кілька місяців, що пройшли від дня, коли Радга почула у воді дитячий плач, хлоп'я виросло і вигарніло. Тепер це був товстенький опецьок, білошкірий та світловолосий, наче справжнє сонечко. Жінка обожнювала виціловувати всі ямочки та «поворозочки» на тільці свого маляти і геть обвішала дитину намистечками — оберегами та амулетами «від лихого ока».

Сусідка Мадга, котра заскочила до Радги позичити кухля, дивилася на подругу з легкою заздрістю. Сьогодні бо в Гастінапурі мало відбутись велике свято. Князівна Бгоджі, котра півроку тому заручилась з гастінапурським княжичем Панду, нині прибувала до міста, аби поєднатися з обранцем. Адгіратга ж, як візничий старшого брата Панду, князя Дгрітараштри, знав багатьох вояків з палацової охорони, і вони пообіцяли пропустити Радгу вперед, на місця знаті. Вона мала побачити зблизька красуню Кунті та інших шляхетно уроджених жінок.

— Не забудь же розповісти, які на них будуть прикраси, — наставляла Мадга сусідку. Та радісно закивала, ухопила малюка з циновки і посадовила собі на згин ліктя.

— Поглянь — но, Мадго, чи хороше мені?

Мадга кивнула. її подруга і справді зодяглась як шляхетна пані: вбрала шовкове сарі, та сандалії з візерунками, підвела очі, навела рум'янок. Прикраси, щоправда мала не золоті, але то вже неважливо. Найголовнішою прикрасою Радги була чудова дитина. Кучеряве синьооке хлоп'я в шовковій блакитній сорочечці розчулило б і найтвердіше серце.

— Радго! — вигукнула сусідка, — а воно навіть на тебе схоже!

Замолоду Радгу називали «Сітою»[7] за русяве волосся і світлі очі, тож вона сприйняла комплімент як належне.

— Звісно ж! Адже я його мати!

— Ти наче й справді віриш, подруженько, що сама його народила…

- Іноді я дійсно так думаю, — серйозно сказала дружина колісничого, — ну, я побігла, а то за людом не протовпишся до княжого оршаку.

— Бережися вроків, — мовила Мадга півжартобливо, — твій син занадто гарний!

Радга тричі обійшла довкола домашнього вогнища, аби одігнати злих духів, І

вибігла з дому, побрязкуючи браслетами.

Воїна, знайомця Адгіратги, жінка віднайшла швиденько, і той пропустив її через ланцюг охоронців. І саме вчасно — паланкін Кунті в оточенні пишного почту вже рухався вулицями міста.

Радга показувала сину то на слонів в золотих налобниках, то на смаглявих воїнів — врішнійців в позолочених шоломах та сяючих, наче сонце, кольчугах. Малюк сміявся і тягнувся рученятами до блискучих мечів в руках княжих вартівників. Врешті, паланкін, виблискуючи дорогоцінностями, з'явився на палацовому майдані. Носії закріпили його в дерев'яних стояках і відступились набік. Ось-ось з брами палацу мали з'явитись пишно вбрані колісниці з молодим князем та його родичами.

Радга опинилась біля самого паланкіну. Хлопчик на її руках раптом заплакав. Охоронець-врішнієць, позирнувши на дешевенькі прикраси дружини колісничого, варкнув:

— Забирайся геть!

Жінка і рада була б забратись, але ззаду натискав натовп, ледве стримуваний ланцюгом княжих воїнів.

— Геть, я сказав! — знову крикнув врішнієць. Радга перелякано намагалась заспокоїти сина. У віконці паланкіну відхилилася завіса.

— Облиш її! — мовив владний жіночий голос, — підійди-но сюди, мила! Хто ти є?

— Радга, ясна пані, - мовила жінка, прибадьорившись, — дружина княжого сути Адгіратги. Він є колісничним самого князя Дгрітараштри…

— Це дитя — твій син?

— Так, ясна пані, мій синочок, Васушена… Він, певне, перегрівся на сонці. Так-то він спокійний.

Завіска розсунулась ширше. Радга побачила неймовірно вродливе лице, обрамлене підвісками з перлин. Красуня позирнула на Радгу привітно, та у видовжених карих очах не було тепла.

— Гарний хлопчик, — мовила Кунтідеві (Радга бо не сумнівалась, що це і є молода дружина Панду), — візьми, мила, для дитини…

З паланкіну визирнула ще одна жінка, стара, вбрана в біле. Вона ткнула Радзі до рук золотий браслет, на якому було зображено двох тигрів, що сплелись в смертельнім поєдинку.

Радга похапцем забурмотіла слова вдячности і почала проштовхуватись межи людом назад, задихаючись, трохи не мліючи. Дитя її кричало не перестаючи. З натовпу жінку вивели двоє плечистих селян — вайшьїв, котрі приблукали з ярмарку на площу, приваблені святом. Вони дали їй ковтнути з торсика кислого молока і пораяли йти додому.

Кунтідеві, коли дитячий плач затих, рвучко засунула запону і відкинулась на подушки паланкіну.

— Моя маленька Прітго, — озвалась стара нянька, — ну для чого ви віддали дружині сути таку дорогу річ? З неї було б досить і золотої монети…

— Сама не знаю, — стомлено мовила Прітга, — на хвилину мені здалося…

В карих очах блиснула волога. На якусь мить. Потім гарне обличчя, яке поети порівнювали з зернятком дині, знову стало замкненим і гордовитим.

— Я зробила те, що сама захотіла. До того ж я не люблю цю прикрасу. Той, хто подарував мені її, говорив, що це — попередження. Я бачила видіння, і воно віщувало лихе.

— Ви завжди все робите по своїй волі, - покірно сказала стара і зітхнула. Вона — то зрозуміла, про що подумала її пані, почувши дитячий крик. Вріша, якого вони довірили Ґанзі, був би нині схожим на цього сина сути. В старечій голові снувались невиразні думки про дгарму-справедливість і кару за злочини. Вголос засуджувати «свою дівчинку» нянька ніколи б не наважилась.

Адгіратга, прийшовши додому зі свята, почув ще знадвору голосіння дружини. В спочивальні пахло курильними паличками, дим яких відлякував злих духів.

— Ой, лихо! — зойкнула Радга, побачивши чоловіка, — захворів наш синочок! Горить наче у вогні! Мадга побігла за жерцем-цілителем! Я пам'ятаю, так само було з нашим третім…

— Може він просто перегрівся на сонці? — мовив сута тремтячим голосом.

— Чоловіченьку, його зурочила княгиня!

— Яка княгиня, любко?

— Кунтідеві! Ми стояли біля самих її нош! Вона подарувала мені браслета! Золотого браслета! І поглянула на мого Васушену своїми карими очиськами! Наче обпалила! Бідолашне дитя і так плакало, а тоді зовсім зайшлося!

На ґанку почувся тупіт босих ніг.

— Радго! — вигукнула Мадга крізь завіску, — цілитель-брагман теж у палаці! Що маємо робити?

- Є ще заклинач хвороб з Гончарського Кута! Мадго!

— Вже біжу!

— Дружина Ґавальґани — хороша жінка, — пробурмотів колісничний, — будемо сподіватись, що вона знайде цілителя. А щодо княгині — ти даремне…

Він позирнув на хлопчика, що тихо постогнував у гарячці, і взяв до рук браслета, який валявся поруч, на циновці.

— «Сунда й Упасунда», — поволі прочитав він напис під тиграми, що сплелися в двобої, - брати — вороги… Це ж оті асури[8], що вбили одне одного через красуню Тілоттаму. Дивний якийсь дарунок… І ще дивніша прикраса для вельможної пані… Не знаю, що і думати.

— Радго! — сусідка повернулась несподівано швидко, — Я не бігала на Гончарський Кут, бо зустріла по дорозі двічінародженого, який може зціляти! Він милостиво погодився подивитись малого Васушену!

За Мадгою до спочиваленьки поволі увійшов чоловік, закутаний в біле. Виднівся лише плетений брагманський шнур через плече. Лице брагмана затуляло покривало. Подружжя одночасно відчуло не страх навіть, а якусь дивну тривогу.

— Що сталося, добрі люди?

Голос був м'який і лагідний. Радга трохи прибадьорилась.

— Захворів наш синочок, — мовила вона, — його, напевно, зурочено…

— Справді? — неуважно спитав брагман, пильно придивляючись до малого.

Він підійшов до дитини, сів на циновку і взяв малюка на руки, затуливши його рукавом білої шати.

Радга молитовно склала долоні. Від нічного гостя струменіли тепло і спокій. Як від Сонця, коли воно не пече, не палить, а ласкаво зігріває вологу долину Ґанги.

— Все буде гаразд, — зрештою мовив гість. Він поклав малюка на низьке дерев'яне ложе і почав водити над його тільцем рукою. Радга з Мадгою потім присягались, що бачили сяйво, яке випромінювали пальці цілителя. Скінчивши, брагман прикрив хлоп'я полотнинкою і сказав:

— До ранку одужає. Не хвилюйтесь.

— Чим ми можемо вам віддячити? — розчулено спитав Адгіратга. Гість не відповів, бо якраз узяв до рук дарунок Кунтідеві.

— Він золотий, — похапцем мовив сута, — візьміть… За здоров'я мого сина…

— Для чого? — почувся з-під покривала глибокий голос, — але це — недобра річ… Де ви її знайшли? Адже це не ваше?

— Подарувала княгиня Прітга Кунтідеві, - втрутилася Радга, — сказала — для Васушени… А він одразу ж захворів…

— Княгиня…,- мовив брагман задумливо, — Прітга хоче позбутись попередження. Перекласти його на чиїсь плечі. Вона думає, що, коли не бачитиме цієї прикраси, то її душу огорне спокій. Але спокою не буде!

— Попередження? — цікаво перепитав Адгіратга. Мадга присунулась поближче, а Радга боязко торкнулась до браслета, який гість поклав поруч із хлопчиком, і обережно приміряла його на свій зап'ясток.

Наче спалах яскравого світла осліпив Радгу, і вона раптом побачила замість знайомої спочиваленьки поле кривавої битви.

Сонце вже хилилось на захід, але бій ставав усе запеклішим. Десь поруч кричав, трубив поранений слон… Мертві, їх було так багато… Воїни з усіх кінців Бгаратаварші: світлошкірі арії, смагляві метиси, темнолиці млеччхи[9] бо-зна якого племені…

Віддалік од місця, де стялися в смертельному герці піші воїни, зближувались дві колісниці. Сута Адгіратга, аби міг це бачити, сказав би, що обидва бійці-ратгіни[10] є великими вельможами. Принаймні, в одного з них за колісничного був кшатрій, багато вбраний та з золотими сережками у вухах, що вказувало на князівське походження.

— Карно, — сказав вельможа-візничий, — онде той, кого ти шукаєш!

Ратгін видобув з сагайдака чорну лаковану стрілу з візерунком у вигляді змії.

— Тебе я зберігав до останку! — мовив майже весело, — не підведи ж, люба!

— Може б ти замінив стрілу? — крикнув, напівобернувшись, вельможа-візничий, — ця закоротка!

— Я ніколи не примірююсь двічі, - сказав синьоокий Карна, натягуючи лука, — і хитрощі мені не до лиця! Помовчи хоч зараз, Шальє! Я й так знаю, що ти мене ненавидиш… друже. Знаєш добру пораду: «вислухай друга і зроби навпаки»

Колісниця супротивника наближалася. Вже можна було розгледіти жовті шати візничого, який, мов на глум, не вдягнув навіть шкіряного нагрудника. Над вухом у Карни свиснула стріла: ворог не гаяв часу.

— Не підведи, «Віджая», — прошепотів воїн ще раз, вже до свого лука, і спустив тятиву.

— Це тобі, Пхальгуно! — вигукнув Карна. Візничий у жовтому на колісниці суперника, почувши смертоносний свист, зробив неймовірне, спинивши повіз з усього розгону. Коні впали на коліна. Чорна стріла Карни, замість того, щоб вп'ястися у горло ворога, рознесла на друзки його шолом з закріпленою на ньому дорогоцінною діядемою з перлин.

Від удару воїн повалився на дно колісниці. Візничий у жовтому кинув швидкий погляд на повіз Карни, що з розгону пронісся поруч, а тоді крикнув до свого ратгіна:

— Арджуно, ти живий?

— Він мені за це заплатить! — видушив ратгін, обмацуючи ґулю на лобі. На вродливому лиці воїна, що рисами нагадувало обличчя того, хто трохи його не вбив, похмурим запалом бою горіли видовжені карі очі. Очі княгині Кунтідеві…

— Підглядати чужу карму небезпечно, — почула Радга чийсь голос. Видиво почало розпливатися. Жінка зрозуміла, що вона лежить на підлозі, а перелякана Мадга кропить їй лице водою.

— Що це було? — прошепотіла Радга, звертаючись до людини в білому, — що це було, о поштивий брагмане? Якісь чари? Хто ці воїни?

— Це було попередження, — сказав брагман, — і призначалося воно певній людині. Вельможна Кунтідеві теж побачила це, але не зробила нічого, аби відвернути лихо. Колись брати таки зітнуться в двобої, і в цій битві не буде переможців.

Двічінароджений зняв браслет з руки Радги і провів над ним долонею.

— Він не є небезпечним, — сказав, — заховайте його, але самі не вдягайте. Через кілька років це буде просто прикраса.

Брагман віддав браслета Адгіратзі і підвівся. Сута, ввесь час кланяючись, провів його до дверей.

— Як вас звати? — запитав, — за кого нам молитись і якому храму найперше приносити жертви?

— Я — Вікартана,[11] — відповів брагман після недовгої паузи.

— Служитель Сур'ї? — здивувався Адгіратга, — але в околиці немає храму Сонця…

Адгіратга затнувся. Таємничій цілитель зник. Сута навіть не почув, як той зійшов з ґанку.

— Дивина, — пробурмотів Адгіратга, повертаючись до спочиваленьки, — Радго, як там малюк?

— Гарячка минула, — озвалась Радга тихо, — чоловіченьку, а що робити з браслетом?

— Покладемо до сховку, до отого, що було в кошику, — мовив візничий, — але що ти бачила, люба?

— Криваву битву, — прошепотіла Радга, — воїни билися і кінно, і пішими, і на слонах, і на колісницях… Один з них, з тих воїнів, був схожим на княгиню Кунті…

— Якщо це й попередження, то не нам, — мовив сута полегшено, — що нам до княжих чвар? Ми — люди маленькі…

Зранку Радга таки збігала до заклинача хвороб. Той сказав, що хлопчика було зурочено і пораяв:

— Це від того, що ти назвала чужій людині його справжнє ім'я. Забудь те ім'я і зви його по-батькові. Або твоїм ім'ям. Тоді лихі духи відступляться.

Дружина колісничного послухала поради. З того дня малого Васушену ніхто не називав інакше як Радгеєю[12], сином Радги. І літа побігли знову, в звичних клопотах та тривогах.

— Це не діло, сусіде, — вже вкотре повторював візничий Ґавальгана, — ви маєте якось вплинути на свого сина.

— Я сьогодні ж займуся ним, сусіде, — примирливо мовив Адгіратга. Випровадивши Ґавальгану, він піднявся на ґанок і гукнув:

— Радгеє! Радгеє!

З-за рогу хатини неквапом вийшов підліток років дванадцяти. Біляві його кучері були зв'язані високо на тімені на зразок зачіски кшатріїв. Сині очі, затінені довгими віями, ховали лукавий блиск.

— Я ось, татку…

— Йди-но сюди, хлопче, — сута намагався придати голосу належну суворість, — ти що ж оце накоїв сьогодні вранці?

— А хіба що?

— Як це що? Навіщо ти наставив синців сусідському Санджаї?

— Але ж, татку, я зовсім не бився з Санджаєю! — вигукнув хлопець, — навпаки, він був моїм колісничним, а ратгін і сута під час бою — одне!

— Твоїм колісничним? — перепитав Адгіратга.

— Ну, звичайно, татку! Ми гралися у битву. Бгаратою, великим воїном, був я, а Санджая — моїм сутою. Бути конями погодились близнюки старої Ґіти, а колісницю ми зробили з візка одного шудри[13], що живе у хижі біля річки.

— Ото лихо! — вигукнув Адгіратга, — то ви ще й вкрали візка!

— Не вкрали, а позичили, — заперечив Радгея, — той дядько навіть нічого й не помітив. А потім я викликав на двобій одного хлопця з Гончарського Кута.

— В нього теж була колісниця? — спитав Адгіратга, ледь стримуючи сміх.

— Авжеж! Та що розуміють у битвах ті шудри-гончарі! Вони поцупили возика чандали[14], і тепер їм доведеться очищуватись від скверни.

— Ну, і хто переміг? — Адгіратга вже сміявся не криючись. — Звісно, що я! Коли я влучно метнув списа…

— Ти хоч очей нікому не повиштрикував? — затривожився сута.

— Ні, звичайно. Спис потрапив ворогу просто в груди, і той упав замертво. Перемога була чудовою, але все зіпсував отой дурник Санджая. Він не втримав повіддя, возик налетів на Ґітиних онуків, ті впали, на них упав Санджая, потім я, а зверху — возик.

— А що сталося з переможеним? — спитав Адгіратга серйозно, — коли до мене заявляться ще й його батьки?

— Та нічого з ним не сталося. Обтрусився, та й годі. Він-то упав у возик.

— Ну, ось що, сину, — мовив Адгіратга суворо, — досить з мене отих скарг. То ти б'єшся, як Бгарата, то викликаєш на двобій сусідських хлопців, то вчиш Санджаю воювати, а воно ж таке хляле — од вітру хилиться. Тобі вже треба вчитись батьковій справі. Адже сута — це не тільки візничий! Він має знати сотні пісень про подвиги великих воїнів і сам вміти складати хвалу вельможам і оповіді про подвиги кшатріїв.

Радгея непокірно труснув головою:

— Я не хочу складати пісні про чужі подвиги! Я хочу, аби про мене співали колісничні! Я воїн, батьку! Я мушу бути воїном!

— Сину мій! — мовив Адгіратга повчально, — не намагайся порушити встановлений лад! Брагмани бо мають приносити жертви Богам і навчати люд, кшатрії — захищати, вайшьї — глядіти землі та худоби, а шудри — усім прислужувати. Ми ж, сути, маємо призначення служити брагманам і кшатріям, але не шудрам та вайшьям. Кожен має жити за своїм призначенням, синку.

— Моє призначення не в тому, аби керувати чужими колісницями, — сказав хлопець тихо, але так само незгідно, — ви ж знаєте, татку, мене змалечку тягне до зброї, і самі майстрували мені лук та стріли. Присягаюсь тризубом Шіви[15], що Санджая ще співатиме колись про мої геройські вчинки! Не ламайте мене! Будь ласка! Я ж бо знаю, що ви мене любите!

— Він бо знає, - буркнув Адгіратга, — дитино моя, я ж відповідаю за твоє майбутнє. Якщо ти намагатимешся змінити варну, то ніколи не знатимеш щастя. Тебе не приймуть вищі як рівного, а хилитись ти не здатен, синку, я бо вже те бачу. Забудь краще дитячі мрії, на які ти, зрештою, не маєш права.

— Я виборю те право збройно, батьку! — вигукнув хлопець. На лиці Адгіратги з'явився розгублений вираз.

— Чоловіче, чого ти причепився до хлопця? — втрутилася Радга, що якраз вийшла на ґанок, — не слухай ти того кислія Ґавальґану. Хлоп'ячі бійки — то таке: побились, помирились… Радгея ніколи не вдарить слабшого і не розпочне сварку першим. І що поганого в тому, що хлопчики гралися у війну? Ну, перекинувся возик, але ж нікого не понівечив. Ходи-но сюди, синку!

Радгея підійшов до ґанку, і жінка дала йому вузлика.

— Оце тобі, воїне, і твойому колісничному. Біжи до Санджаї, він тебе виглядає вже з годину.

— Ненько, — мовив хлопець і припав вустами до її руки. Радгу завжди зворушували отакі прояви ніжності у войовничого з натури сина. Очі її зволожились, і вона прошепотіла:

— Моє ти сонечко… Ну, біжи!

— Радго, ти його розбещуєш, — несхвально мовив сута, провівши поглядом струнку постать сина, — ні, щоб добре вилаяти! Хлопчина нашкодив, а ти годуєш його медовими коржиками. Не диво, що він геть од рук одбився!

— Це чого він одбився? — войовниче спитала Радга, — прання на річку за мною носить, воду возить, корови пасе! Чоловіченьку, скільки я тобі говорила: візьми наймичку! Може, у нас росте князівський син, і йому не личить бігати за худобою.

— Ось хто вбиває йому до голови різні дурниці, - розлютився сута, — навіщо ти товчеш йому про князівське походження? Хлопець не хоче вчитися бути сутою! Він рветься у кшатрії, а ти йому в тому сприяєш! Навіщо ти оповіла йому, що він не рідний нам?

— Я нічого йому не розповідала! — вигукнула Радга, — але вся вулиця знає, що він — знайда! Дитя спитало мене, чи це правда. Що я мала казати? Що його вкинули до річки батьки-чандали? Звісна річ, я оповіла йому про прикраси у кошику. Чоловіченьку, все життя ти товчеш про те, що син сути має бути сутою! Але ж наш хлопчик син якогось вельможі! Чого ж ти дивуєшся, коли він влаштовує на вулиці колісничні бої? Син кшатрія має бути кшатрієм! Де тут порушення варни? Порушення буде тоді, коли ти змушуватимеш його робити те, що не призначено йому долею!

— Радго, Радго, — мовив чоловік благально, — не говори так, не роби непоправної помилки! Я і сам бачу, що в його жилах бурхає шляхетна кров! Але, згадай, жінко притчу про двох антилоп, котрі виховали тигра. І про те, що з ними потім трапилося. Дивись, аби ми не були такими антилопами. Що станеться з нами, коли тигреня виросте на тигра?

— Мій син — чемна і слухняна дитина, — вперто сказала Радга, — і коли він віднайде свої права, то не забуде про дружину колісничного, котра виховала його. Та не слухай ти сусіда, всі хлопці з нашого кутка просто таки закохані в Радгею. Він у них отаман, і вони його шанують.

Адгіратга, не маючи сили протистояти цьому потоку слів, слабко махнув рукою і замовк. Подібна розмова була не першою, і Радга завжди захищала сина як тигриця, потакаючи його войовничим нахилам. Сута передчував великий клопіт, а тому вирішив усе-таки попитати для хлопця якогось наставника серед відставних колісничних.

Радгея зупинився біля городу Ґавальгани і пронизливо свиснув. У дірку огорожі одразу ж висунулась хлоп'яча голова і нашорошено блиснула чорними оченятами:

— Все гаразд, Радгеє? Я батькові нічого не казав, йому розпатякала стара Ґіта, а їй нажалілись близнюки…

— Більше не візьмемо їх до війська, — сказав Радгея заспокійливо, — навіть конями… Вилазь, Санджає! Хочеш коржика?

— Батько заборонив, — Санджая потер розпухлу вилицю, — мені з тобою гратись…

— Мій татусь збирається на службу, отже і твій піде до палацу. Санджає, не будь боягузом, а то не візьму тебе сутою, коли стану великим воїном!

Санджая вибрався назовні і простягнув руку до коржика.

— Куди підемо? — спитав з набитим ротом.

— Гайда до річки, пограємося в Раму та Ханумана[16].

Хлопці спустилися до Ґанґи. Санджая доїдав вже третього коржика і геть перемазався медом. Радгея відщипнув шматочка, поклав його до рота і про щось задумався.

— Дивись! — раптом штовхнув його Санджая.

На березі, що обривався у річку досить височеньким урвищем, билися на палицях двоє хлопців у багатому вбранні. Одного погляду на їхні викривлені злобою обличчя було досить, аби зрозуміти, що це зовсім не дружні змагання.

— Вони так один одному голови потрощать, — сказав Радгея зацікавлено, — оце бійка!

— Я знаю, знаю, хто це! — зацокотів Санджая, — батько брав мене з собою до палацу, і там я їх бачив! Отой високий здоровань в білому — то Бгімасена, другий син князя Панду, того, що помер торік від гарячки. А отой, в розцяцькованому тюрбані й в зелених шатах — то Дурьйодгана, старший син князя Дгрітараштри. Батько говорив, що сини Дгрітараштри ненавидять синів Панду.

— Мабуть, це почуття у них взаємне! — засміявся Радгея, — татко теж багато чого розповідав про молодих княжичів. Але де ж їхні слуги і повози?

— Напевне, вони чкурнули від усіх, аби спокійно розквасити один одному носи! — сказав Санджая, і обидва хлопці засміялися.

— Дивись, Санджає, - мовив Радгея, — а здоровань перемагає!

— Ще б пак, він же сильніший за всіх княжичів! І над усіма знущається, окрім, звісно, рідних братчиків. Батько казав, що не далі, як учора, Бгімасена вибив Дурьйодгані зуба! А цей теж злющий як змій і свого не подарує! Ой-йой, дивись-но, Радгеє!

Здоровань Бгімасена вибив палицю з рук супротивника і штовхнув його в груди кінцем своєї. Хлопець не втримався на крутосхилі і бебехнувся у воду. Бгімасена зареготав.

— Геть подуріли! — мовив Радгея стривожено, — цієї пори крокодили підходять зовсім близько до берега. Піду, витягну одного дурника і наб'ю другого, аби не знущався над слабшими.

— Не лізь до них, — мовив Санджая благально, — ми — люди маленькі…

В останніх словах хлопця Радгея розчув інтонації дорослих: Ґавальґани та власного батька і розізлився.

— Маленький — то рости! — кинув і побіг до берега.

— Гей, здоровий дурню! — крикнув до Бгімасени, — ти що, не знаєш, що в річці повно крокодилів? Для чого штовхнув туди хлопця?

— А тобі яке діло? — визвірився княжич, підіймаючи загрозливо палицю, — забирайся геть!

Радгея глянув вниз і охнув:

— Боги, та він ще й плавати не вміє!

Бгімасена рушив на Радгею з палицею. Той, не маючи часу на бійку, склався удвоє і врізався здоровилу головою у живіт. А тоді, не очікуючи, доки хлопець отямиться, стрибнув у воду по Дурьйодгану.

Син Дгрітараштри дійсно не вмів плавати, але на допомогу не кликав. Він борсався мовчки і вже встиг наковтатись води. Радгея швидко доплив до нього, ухопив впоперек грудей і мовив:

— Не борсайтесь! Тихо! Я вас витягну!

— Крокодили… — видушив Дурьйодгана крізь стиснені зуби.

— Тихо, не бійтесь! Я плаваю краще за крокодила. Не борсайтесь, бо ще накличете їх! Просто тримайтесь на воді — і все.

Княжич опанував себе і затих. Радгея швидко виволік його на мілке, де вже пританцьовував переляканий Санджая.

— Радгеє! — заволав син Ґавальґани, — Бгімасена лютий, наче тигр, і погрожує тебе убити!

— Шакал він, а не тигр, — буркнув хлопець, — як ви, княжичу?

Дурьйодгана, вродливий зеленоокий підліток, трохи схожий на дівча, перечекав напад блювоти і сказав злісно:

— Це ще не все! Я таки прикінчу його! Навіть якщо доведеться йти за це у вигнання! Незабаром матуся Кунті голоситиме над синочком! Іншим разом я вже діятиму напевне!

Потім подивився на Радгею, і зненависть змінилась виразом приязні.

— Хто ти такий? — спитав владно.

— Син сути, — відповів хлопець обережно, — здається, я одбив вашому ворогу бебехи… Я-то його не боюсь, але у батька можуть бути неприємності.

— Хто твій батько? Не бійся, я — старший син і спадкоємець князя Дгрітараштри. Хоч ти, здається, про це й знаєш… То чий ти син?

— Адгіратти… — врешті мовив Радгея.

— Колісничного мого батька? Він отримає подвійну платню, бо ти врятував мені життя. А що ти зробив Бгімасені?

— Вдарив головою у живіт…

— Так, що він виблював увесь свій сніданок! — захихотів Санджая. Дурьйодгана підвівся на ноги, і лице його знову спотворила злобна гримаса.

— Я нагородив би тебе за це, — мовив, — але матуся Кунті знову підніме плач, і всі почнуть жаліти бідолашну вдовицю… Як ти звешся?

— Радгея.

— А справжнє ім'я?

— Васушена.

— Ти хочеш стати моїм сутою?

— Це велика честь, княжичу, — відповів Радгея поволі, - але я хочу бути воїном. Таким, як ваш предок Бгарата…

Дурьйодгана звів брови, і раптом його лице освітив усміх, повний недоброго лукавства:

— Хочеш стати кшатрієм? Тримайся мене, сину Адгіратги, і ти ним станеш!

Радгея дивився Дурьйодгані просто в очі, і погляд той був сповнений такою шаленою жагою і надією, що княжич притлумив усміх і зобразив на лиці щиру приязнь. Він був однолітком сина Адгіратги, але в тілі підлітка чаїлася порочна душа, зіпсована змалечку непомірною любов'ю сліпого князя Дгрітараштри та довго бездітної княгині Ґандгарі до омріяного первістка. Схильність до інтриг була чи не найпершою у списку вад спадкоємця князівства Куру. Не по літам розвинений хлопчина уже зрозумів, як можна використати отой вогонь в очах сина сути.

— Ти знаєш, хто такий Дроначар'я? — спитав Дурьйодгана у Радгеї.

— Хто ж не знає брагмана-воїна, навчителя княжих синів! — відповів ледь здивовано Радгея.

— Приходь завтра на подвір'я храму Індри. Там Дроначар'я вчить мене і моїх братів битись. Я сам проситиму його, аби він прийняв тебе учнем.

Радгея хотів був вимовити слова подяки, але горло йому перехопила судома, і він мовчки вклонився, стуливши перед грудьми долоні. Княжич підморгнув:

— Там будуть і Пандави. Усі п'ятеро. Не боїшся?

— Якщо вони усі такі герої, як Бгімасена, — спромігся хлопець на слово, — то можна не боятись. Щось ваш родич задовго збирається до нової бійки…

Дурьйодгана пирхнув і плеснув Радгею по плечі. Потім чуйно прислухався до криків, що пролунали зверху.

— Мене шукають, — сказав, — треба бігти! Дякую ще раз, друже!

Останнє слово він вимовив з притиском і подерся схилом угору. Син Адгіратги задумливо дивився йому вслід і отямився лише тоді, коли Санджая смикнув його за руку.

— Не вір йому, Радгеє! — мовив застережливо син Ґавальгани, — яка там може бути між вами дружба? Він буде князем, а ти сутою, ось і все… А зараз він просто втягне тебе в якусь неприємність. Мій батько каже, що неприємности самі знаходять того, хто водиться зі старшим сином князя Дгрітараштри.-

— Принаймні, - вимовив Радгея, — я буду вчитись бойовим мистецтвам у справжнього майстра! І мені не судилося бути сутою, Санджає! Ця зустріч — ще один доказ тому. Я став на шлях, що веде до мети, і ніщо не змусить мене зійти з цього шляху! Я буду кшатрієм, Санджає, навіть якщо Боги захочуть покарати мене за неповагу до існуючого ладу!

Санджая покрутив головою і нічого не відповів. Іноді він переставав розуміти друга. Сина Ґавальгани існуючий лад цілком задовольняв. А Радгея був завжди трошки звихнутим, бо мав справді князівський гонор, та якусь божевільну відвагу, що її якраз і не вистачало Санджаї. Це ж треба, він буде кшатрієм! Та хто ж дозволить таке сину сути?

Останні слова Санджая мимоволі вимовив уголос і здригнувся, почувши веселий

голос друга:

— Чи потрібен яструбу дозвіл літати, а, Санджає?

— То ти все-таки йдеш, синку, — тоном змовниці спитала Радга, — тоді вбери оцю сорочку з блакитного шовку. Вона зовсім нова і дуже тобі личить. Я і штани тобі дам, бо до храму не пасує йти у дхоті[17]. І сандалії взуй, досить гасати босоніж.

— А як доведеться битись? — з усміхом озвався хлопець, — від сорочки залишиться шмаття…

— Головне, аби ти не мав вигляду обідранця і сподобався брагману-навчителю. Дай-но я тебе гарненько причешу.

Радгея схилив голову, і материн гребінець звично ковзнув по непокірним кучерям.

— Тільки не говори таткові! — сказав хлопчина прохально.

— Добре… Добре… Не крутись, моє сонечко! Ми скажемо йому, коли уже все владнається. Чоловіченько, звісно, сказиться, але мені не вперше терпіти його буркотіння. Аби ти був щасливим, синку… А до решти мені байдуже! Радгея добре знав дорогу до храму Індри бо частенько блукав довкола, обдумуючи ріжні пляни. Навчатися у Дроначар'ї було його давньою мрією. Тож хлопчина хоробро увійшов на подвір'я і одразу почав відшукувати очима свого знайомця.

Та замість Дурьйодгани хлопець раптово побачив Бгімасену, біля якого стояло двоє багато вбраних підлітків, а довкола крутилося ще двійко зовсім невеличких хлоп'ят-близнюків. Бгімасена поруч з братами (а то напевне були інші сини князя Панду) мав вигляд цілком дорослого юнака. Радгея пригадав батькові оповідки, що у Бгіми, мовляв, весь розум пішов у м'язи та шлунок і мимоволі пирхнув. Переросток дійсно не славився метким розумом. За розумника у Пандавів вважався найстарший, Юдгіштгіра, а за сміливця — третій син княгині Прітги, Арджуна. Радгея, ясна річ, одразу виділив його з дружної п'ятірки. Ще зовсім дитя, цей хлопчик мав душу майбутнього войовника, і вона, та душа, освітлювала наче вогнем відважне, завзяте личко.

«Арджуна, рожевий квіт… дивне ім'я для воїна, — подумав син Адгіратги, пильно придивляючись до хлопця, — але воно йому навіть личить. Він симпатичніший за Дурьйодгану та й за братів своїх теж. От, аби він назвав мене другом! Що з того, що він молодший? Санджая десь його літ, але Санджая це тільки Санджая… До битви з ним не підеш. А з цим би… Присягаюсь тризубом Шіви, вдвох ми були б непереможні!»

Бгімасена першим помітив хлопця біля брами і щось сказав братам. Пандави, усі п'ятеро, рушили до приблуди. Радгея зітхнув. Дійсність, на жаль, занадто відріжнялася від мрії, а бійка мала початися раніше, ніж він сподівався, коли вбирав нову сорочку

— Погляньте-но! — вигукнув Бгімасена, — це той самий злидар, котрий насмілився мене штовхнути!

— Я не злидар, — мовив Радгея спокійно, — мій батько — княжий сута!

— Сута! — скривився Бгімасена, — велике панство… І оце ти, хробак, насмілився зачепити сина князя Панду?

— Я ніколи не кривдив слабших, — поволі вимовив Радгея, — а хто має звичку так робити — той і є хробак!

— Відійдімо, браття! — сказав Юдгіштгіра, — не принижуйте себе розмовою з цим нікчемою.

Радгея відкрив, було, рота, аби сказати щось образливе, але тут озвався Арджуна:

— Чого ти прийшов сюди, сину сути?

— Вчитися бою у наставника Дрони, — відповів хлопець примирливо, поглянувши все з тією ж мимовільною симпатією на кароокого кучерявого хлопчину.

- Єдине, чому ти здатен навчитись, — не по-дитячому погордливо вимовив Арджуна, — це тримати над вищими парасольку!

У Радгеї затремтіли вуста. Він знав цю свою ваду і ніяк не міг її подолати. Тепле почуття зникло без сліду. Тепер Арджуна був для нього ще одною перепоною на шляху до мети, камінцем у стіні, об яку сину Адгіратги ще не раз доведеться кривавити груди.

Радгея поглянув згори вниз на молодшого од себе княжича і мовив з підкресленою чемністю:

— Підростіть-но трошки, княжичу, бо мені буде занизько нагинатись. У Богів не вистачило на вас зросту, він бо весь дістався Бгімасені…

Вони кинулись на нього відразу, усі п'ятеро. Радгея спершу намагався щадити малих близнят, котрі вчепилися в нього, наче щенята, але, отримавши кілька дошкульних ударів, розлютився і почав лупцювати нападників у повну силу, незважаючи на вік.

Бійку зупинив різкий окрик. Відстрибнувши набік, Радгея побачив юнака років сімнадцяти в білій одежі жерця. Звужене донизу лице молодого брагмана нагадувало лезо ножа, а сірі холодні очі дивились на побойовисько з холодною ж огидою. З-за його спини визирали Дурьйодгана і якийсь кругловидий хлопчина дуже неприємного вигляду.

— Що тут коїться? — рівно спитав брагман.

— Оце, сину наставника, — озвався Дурьйодгана, насилу стримуючи радісний усміх, — і є той самий Радгея.

Радіти Дурьйодгані було з чого. Син сути встиг наставити супротивникам синців, сам же не мав на тілі жодної подряпини. Радгея сам дивувався цій своїй невразливости не раз перевіреній у вуличних бійках. Він підвів неймовірно сині очі на молодого брагмана і спробував зробити винувате обличчя, але це йому не вдалося.

— Підійди-но сюди, — мовив юнак. Радгея наблизився і належним чином вклонився.

— Княжич Дурьйодгана говорить, що ти — природжений воїн, — сказав молодий брагман, — подивимось! Бери-но палицю!

Радгея підібрав з землі дерев'яну навчальну палицю, схожу на ті, якими бились Бгімасена з Дурьйодганою. Він знав кілька основних позицій, бо завжди уважно спостерігав за вояками-волоцюгами, котрі показували роззявам своє вміння за помірну платню. Хоча хлопчина не сумнівався, що син Дрони змолотить його на гамуз, однак мужньо вирішив прийняти нерівний бій.

— Затям собі, що я не жартую, — мовив син Дрони, — попросиш милосердя, коли стане непереливки.

«Або вб'є, або вижене, — подумав Радгея, — хай уже краще вб'є!»

Йому вдалося відбити чотири удари, але п'ятий звалив хлопця на землю. Радгея над силу підвівся. Очі йому заливала кров.

— Ну що? — спитав юнак.

Син Адгіратги мовчки взяв палицю напереваги. Брагман ледь усміхнувся:

— Не просишся? Упертий… Ну, тримайся!

Отямився Радгея на землі і зрозумів, що знову пропустив удар. Він злякався, але не того, що його понівечено. Хлопчина був певен, що суворий син наставника зараз з ганьбою вижене його геть.

— Вставай! — сказав супротивник. Радгея зціпив зуби і встав.

— Продовжимо? — спитав син Дрони.

Замість відповіді хлопець спробував ще один випад, який підгледів колись у мандрівного вояка. Та палиця супротивника віджбурнула його просто на огорожу, забивши памороки.

— Ну що? — спитав молодий брагман, впершись кінцем палиці в груди Радгеї.

— Звитяжцю належить життя переможеного, — вимовив хлопець, — та милосердя я не прошу!

— Впертий і гордий, — сказав син Дрони, і очі його потепліли, — ти й справді син сути?

— Так, о двічінароджений!

— Ти протримався довше, ніж я думав. А чи відомо тобі, що після того, як переможений відмовляється від милосердя, його убивають?

— Якщо супротивник — справжній кшатрій, — озвався Радгея ледве чутно, — то він швидше пощадить хороброго, аніж боягуза.

— Гаразд, — посміхнувся брагман, — дай-но я подивлюсь твою голову. Жаль було б розтрощити її учбовою палицею.

Він обмацав голову Радгеї і здивовано підвів брову:

— Звідки ця кров? Адже на тобі немає й подряпини!

— На вулиці мене звуть невразливим, — тихо відповів хлопець.

— Це з тобою, отже, не вперше? Тебе що, замовляли од зброї?

— Ні, о двічінароджений! Маю цю здатність з дитинства. Рани і подряпини гояться у мене миттєво. Люди спершу дивувались, а потім звикли.

— А ти й справді, - мовив син Дрони, — природжений воїн! Це — Дар Богів, що дається не кожному. Я — Ашваттгаман, Драуні, і сам навчаю початківців. Оскільки за тебе дуже просить старший син князя Дгрітараштри, можеш приходити сюди щодня. Але будь поштивим до вищих і не натівай бійок.

— Я з радістю буду вашим учнем і завжди шануватиму вищих за себе, — сказав Радгея, вимовивши з притиском останні слова, та позирнувши при тому на Арджуну.

У малого княжича затремтіли вуста, бо він зрозумів образливий натяк. Радгея подумав зловтішно, що син Панду має таку саму ваду як і він, син сути. Ашваттгаман же, нічого не второпавши, підбадьорливо поклав руку на плече нового учня і мовив:

— Життя твоє віднині стає нелегким. Не відступиш?

— Ніколи! — твердо мовив Радгея.

Спека змінялась дощами, дощі спекою. Минуло п'ять літ від того дня, коли син Адгіратги вперше ступив на подвір'я храму Індри. Батько його давно скорився тому, що його син ніколи не стане сутою. Та й пізно було переконувати хлопця, котрий виріс на поставного юнака. Лякала княжого колісничного лише синова затятість, з якою той віддавався вправам та медитаціям.

Радгея, як і раніше, міг похвалитися покровительством княжича Дурьйодгани, яке той називав дружбою. Дружба найкращого серед учнів Дроначар'ї була дуже потрібна спадкоємцю Дгрітараштри, який мав замало друзів і забагато суперників. З самого початку Дурьйодгана зрозумів, однак, що син сути ніколи не стане його живою іграшкою. У Радгеї був занадто неприборканий норов, страшний в своїй неприборканости та рівно палкий як в любови так і в зненависти. Іноді Дурьйодгану дратувала його горда прямота та неприкрита зневага до нечесних способів суперництва. Сам же княжич не гребував у ворожнечі ніякими засобами. Тоді, п'ять років тому, він таки відплатив Бгімасені за купіль у Ґанзі, зв'язавши того ліанами під час сну, та спихнувши в річку. На щастя, здоровань, який заснув у затінку на березі а прокинувся у воді, зумів визволитися од пут і відбувся лише покусаними п'явками ногами. Хоч свідків пригоди й не було, але всі вказували на Дурьйодгану, який не дуже-то й заперечував і жалкував лише, що ненависний брат у перших не потонув. Радгея ж сказав йому тоді:

— Перемагати треба лише в чесній битві. Те, що ви зробили — не гідно кшатрія!

Дурьйодгана хотів був нагадати другу, що той і сам — не зовсім кшатрій, але вчасно прикусив язика. Розумний хлопчина твердо втямив: варто йому принизити чимось сина сути, а чи дорікнути походженням — і дружбі їхній край. Врешті, біля себе треба

тримати ріжну зброю. Для чесних битв буде Радгея, а для тонких хитрощів є Дугшасана — улюблений брат і наперсник. Кожному, як-то кажуть, своє. Радгея нехай дратує Арджуну, котрий все ніяк не може перевершити у стрільбі з лука сина сути, що ж до ненависного Бгімасени — не вийшло раз, то вийде вдруге.

Вдруге Дурьйодгана, вже юнак, трохи не потрапив у вигнання і довго був у немилости. Вдвох із Дугшасаною вони підсунули Бгімасені в медовім напої отруту, яка могла б прикінчити і крокодила. Та міцний шлунок молодого велета перетравив би, мабуть, і дикобраза. Бгімасена навіть не занедужав, але про спробу отруєння доніс хтось із слуг. Дурьйодгану замкнули в його покоях. З усіх численних братів та нечисленних друзів княжича навідував лише Радгея, котрий, щоправда, суворо картав приятеля за негідні кшатрія вчинки.

— Але що я можу зробити, — виправдовувався Дурьйодгана, — коли цей клятий Врікодара — Вовчий Шлунок, сильніший за мене! Мені-то вже не вирости на велета, не варто й пробувати.

— Замініть нестачу сили вправністю, — радив син Адгіратги, — вивчіться досконаліше бою на палицях, в цьому бою перемагає не сильніший а вправніший. Тільки так ви зможете здолати ворога. А отрутою користуються жінки і боягузи.

Дурьйодгана не образився, а прийняв пораду до відома. Коли матуся Ґандгарі таки вимолила у старійшин пробачення для первістка, юнак з потроєною енергією взявся за навчання, маючи Радгею напарником.

За п'ять літ син Адгіратги заручився також приязню Ашваттгамана, але все ще не зміг заслужити хоч би доброго ставлення самого Дроначар'ї. Старий брагман неприхильно дивився на порушення існуючого ладу в образі сина сути, який був кращим лучником та мечником, аніж сини князів, і міг не помічати Радгею місяцями. Як не старався юнак, але жодного разу не вдостоївся навіть скупої похвали. А йому ж так хотілось заробити в суворого вчителя хоч краплю розуміння, знати, що всі його труди не пропадають марно. Та спливав час, а Радгея й далі лишався першим, чию першість, однак, ніхто не визнавав.

Навчання у Дрони обірвалось несподівано. Якось наставник упав з хисткого місточка у річку і потрапив би крокодилу на зуби, аби не нагодився Арджуна, що й порятував учителя. А коли наступного дня Радгея прийшов привітати наставника з чудесним порятунком, той опустив очі і мовив:

— Бачиш, юначе, Арджуна попросив мене про одну послугу… Словом, я тебе більше не навчаю.

Радгея прикусив губу так, що кров бризнула на підборіддя. Потім мовчки вклонився і вийшов. Юнак знав — заступництво Дурьйодгани тут не допоможе, бо брагман не може порушити раз даного слова.

Марно Радга намагалась розважити сина, котрий аж до ліжка зліг, наче від важкої хвороби. А втім, юнак і справді почувався хворим. Він зблід і схуд, а сині очі його здавалися нині темними провалами. Мати не знала вже, що й робити. Та ось одного ранку вона зазирнула до синової кімнати і вигукнула:

— Синку, тебе питає двічінароджений, син твого наставника!

Юнак навіть не одразу збагнув, про кого йде мова, а втямивши одразу підхопився зі свого вузенького ложа.

Ашваттгаман зневажливо хмикнув, побачивши тінь, що лишилася від колишнього Радгеї:

— Ну, ось… Ти уже і здався, невразливий…

— Я хотів би стати атіратгою, великим воїном, неперевершеним в колісничному бою, — сумно мовив юнак, — а цьому немає кращого навчителя від вашого шановного батька. Але він прогнав мене як приблуду, після стількох років, аби лиш догодити сину Кунтідеві. Чим я гірший за Пандавів? Я б'юсь на палицях так, як і Бгімасена, а стріляю з лука краще за Арджуну!

— За що тебе й вигнано, — докінчив Драуні, - Дурьйодгана був у великому гніві, але батько мій так і не поступився словом. Зрештою, ти занадто муляв усім очі. Поки ви були малими, схожість була не така помітна, але тепер….

— Яка схожість? — здивовано спитав Радгея.

— Юначе, ти, певно, сліпий. Подивись на себе в люстерко, заміни сині очі карими, а біляве волосся каштановим, і ти побачиш Арджуну.

Радгея ледь здригнувся.

— Ми не так уже й схожі, - заперечив.

— Це помітно не тільки мені. Поповзли чутки, що ти — нешлюбний син князя Панду. Тобою зацікавилась княгиня Кунтідеві. Батько шукав лише приводу спекатись тебе. До того ж твоя невразливість, рівно як і дружба з Дурьйодганою є кісткою у горлі молодим Пандавам, а вони, як ти знаєш, улюбленці Діда Куру, старого князя Бгішми, котрий очолює старійшин.

— Я ніколи навіть глянути не смів непоштиво на Діда Куру, — прошепотів юнак, — і ніколи не думав, що мною цікавляться у палаці.

— Бгішма вважає, - продовжив Ашваттгаман, — що ти погано впливаєш на Дурьйодгану. Старший княжич, як ти знаєш, зовсім од рук одбився.

— Погано впливаю на Дурьйодгану? Я?! Ашваттгаман засміявся:

— На Дурьйодгану неможливо вплинути погано, він сам це робить з великим успіхом. Дивно, що водячись з ним, ти не розіпсотився. Я дам тобі одну пораду, сину Адгіратги. Звісна річ, мій батько найкращий з наставників, але ж і він мусив у когось вчитися…

— У великого Парашурами[18]! — вигукнув Радгея, — присяжного ворога кшатріїв! Але ж його давно і серед живих нема!

— Старий Рама Джамадагні ще живий, і може при нагоді підняти свою сокиру. Він живе відлюдником у лісі, неподалік Гастінапуру. Я проведу тебе туди, а далі — все залежить від того, чи сподобаєшся ти йому. Але май на увазі: Парашурама ніколи не вчить кшатріїв і тим більше не буде навчати сина сути.

Юнак різко підвів голову, і сині очі його гнівно блиснули:

— Я завжди поважав вас, о Драуні, але нині бачу, що насмішки наді мною і вам дають задоволення.

— Легше… Легше…, - мовив Ашваттгаман, — чого ти звився як цар нагів[19], якому наступили на хвіст? Ти прийдеш до Парашурами і спробуєш сподобатись йому. Зазвичай він сам дає імена своїм учням й ніколи не питає про батьків і рід, аби молодик був схожим на арія. Він вчив мого батька три роки і лише тоді, коли той чогось домігся, зволив спитати його про ім'я. Жоден кшатрій не насмілиться й близько підійти до людини, яку прозвали «винищувачем кшатріїв». А якщо він таки поцікавиться, хто ти, то говори, ніби є сином брагмана. Тільки я тобі цього не радив, втямив?

— Я не хочу ганьбитися брехнею! — вперто сказав Радгея, все ще не охолонувши від гнівного спалаху.

— Навіть князі, - ледь усміхнувся Ашваттгаман, — не завжди можуть дозволити собі бути прямішими за спис.

— Але я не князь, а син сути, — буркнув юнак, — з мене вдвічі більше і спитають…

— Загинеш ти колись, хлопче, через оцю свою гордість, — сказав молодий брагман з легким сумом, — гаразд… Роби як знаєш.

— Я щиро вдячний вам за допомогу, — мовив Радгея вже спокійніше, — коли ми йдемо, о двічінароджений?

— Завтра, — озвався син Дрони, — на світанку.

Радгея обережно розсунув руками кущ з терпким запашним листям і вибрався на галявину, де стояла хижка відлюдника. Старий брагман виспівував упівголоса славень Сур'ї і навіть не ворухнувся, поруч пролунали кроки.

Юнак став неподалік і теж простягнув руки до сонця. Мама Радга оповідала йому, що в дитинстві він тяжко захворів, і життя малому Васушені врятував жрець Сур'ї, який звався Вікартаною. Саме після того, як таємничій цілитель побував у будиночку Адгіратги, Радга помітила, що всі подряпини на тільці сина почали миттєво загоюватись. Щороку вона водила Васушену у сусіднє місто, до храму сонцепоклонників, і все намагалась віднайти там синового рятівника. Вікартану вони так і не побачили, але верховний служитель Сур'ї чомусь дуже шанобливо розмовляв з дружиною сути, а подивитись на її сина завжди збирались усі жерці храму. Сам же верховний жрець на запитання Радги про диво, яке трапилось з синочком, відповів урочисто, що Васушені випала велика честь носити на тілі невидимий панцир — дарунок Променистого. А на запитання про те, хто такий Вікартана, брагман лише усміхнувся і ще раз повторив, що Васушена та його мати завжди будуть у храмі бажаними гостями. Так Радгея, шануючи й інших Богів, став затятим сонцепоклонником, а пісні, що прославляли Сур'ю, що він їх чув у храмі, назавжди врізалися в пам'ять вразливому хлопчині.

Нині юнак молитовно повторював за Парашурамою знайомі слова. Минуло кілька годин, вранішнє сонце зробило півколо і почало припікати спини молільникам. Лише тоді старий Рама отямився від задуми і побачив, що на галявині він не сам.

— Чого ти хочеш? — спитав зовсім не суворо. Юнак прибадьорився і відповів тихо:

— Хочу сидіти біля ваших ніг та бути вашим учнем. Старий обдивився юнака з голови до стіп і задоволено хмикнув:

— Щирий арій, та ще до того ж сонцепоклонник… І чого ж ти хочеш навчитись від старого Парашурами?

— Як перемагати у битвах! — вирвалося у Радгеї.

— Останній мій учень, — задумливо сказав старий, — звався Дроною, сином Бгарадваджі. Чув колись про такого?

— Я знаю сина великого Дрони, Ашваттгамана, — відповів юнак ухильно.

— Це він послав тебе до мене? Радгея мовчки кивнув.

— Драуні високо тебе цінує, - буркнув старий і раптово підхопив сховану в траві сокиру з подвійним лезом. Вбивча зброя свиснула просто над головою у Радгеї,

стявши одне із зв'язаних докупи білявих пасем. Юнак навіть не здригнувся. Він стояв рівно, дивлячись Рамі просто в очі.

Старий лишився задоволеним і мовив тоном наказу:

— Розпали-но вогнище та почисть овочі на юшку.

Радгея скорився без слова. Він бо дуже хотів мати вчителя.

Так попливли дні лісового життя. Грізний Парашурама виявився не таким уже і страшним. В серці Радгеї вперше за останні кілька літ оселився спокій. Довколишні селяни мали Раму за подвижника і приносили досить пожертв, аби двоє відлюдників могли не дбати про харчування. Перші дні юнака мучив страх, що вчитель почне розпитувати про те, хто він та звідки, але потім Радгея перестав боятись. Парашурама давав йому завдання тяжчі, аніж Дрона. Туга тятива на луці старого розсікала навіть шкіряні щитки, що ними молодий учень прикривав собі руки. Та рани гоїлись швидко. Занадто швидко. Рама це помітив, але не сказав нічого.

— Зватиму тебе Карною[20], - сказав брагман десь місяців через три опісля початку занять, — ти бо, арію, схожий на світлий промінь, але очі твої чомусь сповнені суму. На жаль ця кров зникає, наче западається в землю. Може ми з тобою, світлоокий, останні на цій землі. Або — перші з останніх.

— Мою матір, — мовив юнак, — в юности звали Сітою…

Він затнувся, злякавшись, що старий почне його розпитувати. Але Рама лише кивнув задумливо. Його блакитні очі повив сум.

- І той Рама, князь Айодг'ї, - сказав, — і дружина його, красуня Сіта, ще пам'ятали про Колиску Аріїв. Нащадки Бгарати вже майже забули про неї. Поволі забувається справжнє значення Вед… Ми думаємо, що молимося до тих Богів, знання про яких принесли з собою. І не помічаємо, що відповідають нам грізні Боги цієї землі. Ось тому і молиться до Сур'ї старий Парашурама, бо лише Сонце одне для всіх. І для Бгаратаварші і для Аріяни.

— Якою вона була, Аріяна? — спитав Радгея стиха.

— Ліси, високі і світлі, наче храми, — поволі відповів Парашурама, — чисті ріки, в яких немає крокодилів… Сонце, що пестить, а не вбиває. Степи, а в них високі трави… Запах тих трав снився нашим предкам весь їх довгий шлях. Десь там тече священна ріка Данапрі, а на її високому березі стоїть місто, що зветься ім'ям Сур'ї. Десь там лишились Боги аріїв… і щастя аріїв. Там жили пращури, коли у нашому світі панувала Сатья-юга, Золотий Вік.

— Чому ж пращури пішли звідтіля? — вирвалося в юнака.

— Дні ставали все коротшими, а ночі довшими, — знову заговорив Парашурама, — до Аріяни прийшов холод. З неба падав білий пух замість дощу, білий холодний пух, такий ото як той, що лежить на вершинах Гімавату. Люди молилися до Сонця, а воно давало все менше тепла. І тоді наші предки рушили за Сонцем, на південь. Нині вони мають тепла аж забагато, а на додачу — крокодилів, пошесті та отруєні дротики дравідів. Ті, хто залишився, були мудріші за нас.

— То хтось таки залишився, вчителю? — схвильовано спитав Радгея, — і вони не загинули, коли землю вкрив білий пух?

— Шлях до Аріяни довгий, але вісті приходять. Їх приносять хоробрі, що не лякаються важкого шляху. Ні, Аріяна жива. Щороку вона засинає на кілька місяців і щороку пробуджується до життя. Люди звикли… Звикли до холоду і до відродження, що йде за ним. Вони стали сильнішими, бо витримали випробування. А ми… ми

поволі перетворюємось на щось інше, плавлячись в цьому казані. Замолоду я хотів піти до Краю Аріїв, але не зміг, а нині про це пізно й думати.

Ночами Радгеї, що звався нині Карною, снилися світлі ріки, в яких було безпечно купатись будь-якої пори, та холодний білий пух, що падав з неба. Вода застигала на очах, стаючи твердою. Треба йти… Шукати тепла… Рипіли вози, спотикалися втомлені коні… Крізь далечінь, крізь небезпеки, крізь стріли кочівників йшли арії шукати землі, котра прийняла б їх. А ті, хто залишився, вистояли, перечекали. І звикли…

Час спливав. Карна вже вчився колісничному бою. Колісницю, коней та візничого йому потайки дав Дурьйодгана. Учитель був задоволений старанністю юнака і охоче відкривав йому свої секрети.

— В колісничнім бою, — якось зізнався він, — мене було побито лише раз, і зробив це не хто інший, як Бгішма, син Шантану, з роду Куру.

— Наш старий Дід Куру? — здивовано спитав Карна.

— Авжеж, хлопче. Мені була одна лише втіха, що я програв не просто собі людині а напівбогу.

— То це таки правда, що він — син Ґанги? — зацікавився юнак.

— Я у цьому впевнився, — хмикнув старий брагман, — коли він мене трохи не прикінчив… Шкода, що Бгішма замолоду дав своїй мачусі таку необережну присягу…

— Не мати дітей? — спитав Карна. Розповіді про цю присягу Діда Куру він чув від старих людей ще підлітком.

— Так, юначе… Берегти цноту і служити нащадкам цієї себелюбної жінки, котра не була навіть кшатрійкою. Князь Шантану настільки захопився донькою рибалки, що пожертвував задля неї та її нащадків сином Ґанґи. А Бгішма, напівбог і кшатрій так і залишився вірним раз даному слову. Мабуть тому він і здолав мене. Я ж бо, Карно, боровся колись з порушниками законів варни і перемагав, та порушників на жаль так і не поменшало. А нащадки Бгішми були б більше гідні князівського столу, аніж сини та онуки його брата. Я не говорю вже про правнуків — один скажений Дурьйодгана чого вартий! А отой лобур Бгімасена! По вищим пізнають нижчих… Мабуть і справді ми на порозі Калі-юги.[21]..

Аби вправлятися в колісничнім бою, учитель та учень давно вже покинули ліс і жили в наметику близько Курукшетри, священного поля аріїв.

— Колись тут точились битви, — якось увечері розговорився старий Рама, — криваві битви… В деяких і я брав участь. Я старий, Карно… Дуже старий.

— Це за ті битви вас прозвали «винищувачем кшатріїв?» — обережно спитав Карна.

— Ті кшатрії порушили усі воїнські закони і поступились честю, — буркнув старий, — так, були битви, і води в п'яти озерах не раз червоніли від крови… Ця земля полита кров'ю аріїв і дихає смертю. Дивись уважно, Карно, чи не стане це поле і твоїм останнім ложем…

Юнак мимоволі здригнувся. Кривавий захід заливав Курукшетру багряним вогнем. Земля, полита кров'ю… Вона вабила до себе, вона шепотіла: «Іди до мене, воїне… Ти так і лишився тут чужинцем. Йди ж і засни на останньому ложі, і через сотні років мої смагляві діти збиратимуть урожай, що виріс з твого праху…»

Карна гнівно труснув головою і мовив:

— Ложе зі стріл — останній відпочинок кшатрія! Я не боюсь ні людей, ні духів, ні цього кривавого поля!

Парашурама здивовано звів брову але не спитав нічого.

Коли вони повернулися до лісу, брагман відкрив свою схованку, влаштовану в дуплі старого дерева, і видобув з неї величезного лука, прикрашеного різьбою.

— Я зву його «Віджая», Непереможний, — сказав старий, — був у мене ще один такий, що звався «Ґандівою», та я подарував його Дроні, бо той здався мені гідним для такої зброї. Якщо ти зможеш натягти тятиву «Віджаї», тобі не буде рівного серед лучників. Хіба що той, хто стрілятиме з «Ґандіви», зможе ставити тобі чоло.

— «Ґандіва» і досі у Дроначар'ї? — поцікавився Карна.

Рама зневажливо скривив вуста:

— Нещодавно я дізнався від Ашваттгамана, що Дрона подарував мого лука одному з гастінапурських княжичів, шістнадцятирічному пуцьвірку з дівочим ім'ям, бо той, мовляв, уже є великим лучником.

— Арджуна має вашого лука? — прошепотів Карна, і в очах його спалахнула невтолена зненависть.

— Ти що, його знаєш? — здивовано спитав Парашурама. Карна промовчав.

— А втім, ти ж знаєш Дурьйодгану, хлопче, і він дає тобі коней та зброю…

Юнак ледве стримував тремтіння вуст. Та Парашурама не продовжував слизької теми. Він із замилуванням пестив вигини лука.

— Його зроблено з турячих рогів, — сказав, — як і «Ґандіву». Це, мабуть, остання зброя з тієї, що принесли з собою арії.

— Тур — що то є? — спитав Карна, ледь заспокоївшись.

— Тварина така, схожа на буйвола, але більша і вкрита шерстю. Нема на світі кращих луків, аніж ті, що їх зроблено з рогів тура. Славетний лук Шіви, що його натягнув Рама з Айодг'ї, домагаючись Сіти, був саме таким.

Парашурама зітхнув і простягнув «Віджаю» Карні:

— Учись. Зладнаєш з цим — інші луки будуть тобі за іграшку.

Карна вчився, кривавлячи руки, падаючи ввечері від перевтоми на голу землю. Старий подвоїв навантаження, наче хотів дізнатись, а що іще може витримати цей молодик. Навчання, ясна річ, не звільняло Карну від обов'язків готувати їжу та дбати про вчителя. Він щиро намагався догодити Парашурамі і тому беріг його сон, коли старий брагман засинав, поклавши голову на учневі коліна.

Раз, коли Рама отак дрімав, Карна сидів непорушно, аби його не потривожити, і думав про неминучу розмову про своє походження. Юнак розумів, що вчитель, далекий від життєвих справ, просто не звертає уваги на його недомовки. Але колись він таки запитає… І тоді всьому кінець. «Віджая»… З таким луком можна перемагати і асурів! Арджуна має «Ґандіву» не ворухнувши для того й пальцем. Хіба Дроначар'я є таким суворим навчителем, як Парашурама? Ні, звичайно, але зброя аріїв в руках Пандава, а йому, Карні, залишається тільки чекати на запитання: «Ким є твої батьки, хлопче?»

Щось наче обпекло ногу нижче коліна. Карна не ворухнувся. Біль ставав дедалі нестерпнішим. «Змія, — майнуло в голові, - о, великий Шіва, аби тільки не кобра!» Нога вже палала вогнем від ступні до стегна, а невидимий «Панцир Сур'ї» був, очевидячки, безсилий проти зміїного укусу. Рама щось пробурмотів уві сні. Старий дуже не любив, коли його раптово будили… Карна зціпив зуби. Думка про смерть, яка визволить його від ганьби викриття, майнула і згасла.

— Божевільний, їй-пра, божевільний!

Карна розплющив очі. В повітрі неприємно тягло смаленим. Ноги він майже не відчував. Рама схилився над ним, затягуючи пов'язку.

- Геть здурів, хлопче! Отрута вже пішла у кров, напевне. Я-то припік рану, а перед тим відсмоктав кров, але все одно може бути занадто пізно. Чого ти мовчав?

— Аби не потривожити вас, — видушив юнак.

— Спробуй стати на ногу. Зможеш?

— Так…

— Треба дістатись до Гастінапуру, там є вмілі цілителі. Твій батько брагман чи кшатрій? Та не мовчи, дурнику, я давно бачу, що ти чогось не договорюєш. Швидше за все ти — кшатрій, та й то не з останніх, коли ризикнув напроситись до мене в учні. Хай ти чкурнув із дому всупереч батьковій волі, але нині тобі потрібне лікування і догляд.

Карна поволі встав і відступив від вогнища. Нога боліла нестерпно.

— Мій батько, — мовив хрипко, — княжий сута Адгіратга.

— Ти — син сути?! — вигукнув Рама.

Не очікуючи, доки очі вчителя сповняться добре знайомою зневагою, Карна кинувся геть, забувши про біль. Рама щось кричав йому вслід, але юнак не озирнувся.

До Гастінапуру Карна дібрався вже маючи гарячку. Ненька Радга лише руки заломила, побачивши зчорніле лице сина і тут таки взялася за лікування. В хід пішло все: зілля, мед, гаряче молоко… Юнак метався у маренні, йому ввижалися прозорі ріки Аріяни, ліси, світлі, наче храми… Він йшов тим лісом, стискаючи в руці «Віджаю», чуйно прислухаючись до шерехів. Так далеко ще до міста, що назване ім'ям Світлоликого Бога, а стає все холодніше, а з неба падає білий пух, а ось берег річки, та вода Данапрі застигла як металеве люстерко мами Радги… Карна ступив на тверду прозору поверхню, а під нею, у глибині, плавали срібні риби. І раптом твердь під ногами тріснула. Вода була така холодна, що обпікала, наче вогнем…

— Гину, — вимовив юнак неслухняними вустами, — ненько…

— Моє ти сонечко… Випий ще!

Обози аріїв поволі втягувались в гірську ущелину. Зверху сипались отруєні стріли. Арійські лучники, прикриваючись шкіряними щитами, влучно били у відповідь. Він, Карна, теж стріляв… Стріляв, доки щось не вп'ялося йому в ногу і хвиля болю залила його.

— Витягніть стрілу! Ненько!

— Сонечко моє, ковтни цього зілля! Це добрі ліки… Синочок, кровиночка моя! Та за що ж це нам? Тримайся, рідненький! Тримайся!

Він мчав на колісниці назустріч ворогу. У ворога було його, Карни, обличчя і карі очі сина Кунтідеві. Ось супротивник підняв «Ґандіву»… Карна потягнувся до зброї і лише в цю хвилину зрозумів, що не має лука.

— Твоє призначення, сину сути, — почув він знайомий ненависний голос, — тримати над вищими парасольку!

Смерть злетіла з тятиви арійського лука… Смерть…

— Дайте ж мені зброю, Боги! Я воїн!

З неба падає білий пух, білий холодний пух вкриває Курукшетру… В озері Двайпаяна блищить кривава вода…

— О, Сур'я Світлоликий! Світло! Світло візьме мене!

Знайомий старечий голос читає мантри з Атгарваведи[22]. Слова зливаються в нерозбірливе гудіння.

— Моє ти сонечко! — голос неньки, — тримайся ж! Тримайся!

Теплі руки неньки Радги витягли юнака з маячливої безодні. Карна отямився і усвідомив, що він живий і вдома. Гарячка минула, зоставивши смертельну слабкість.

Ось батько, помарнілий на виду, наче сам перехворів на гарячку. В узголів'ї сидить ненька, і очі їй почервоніли від недосипання. А на найкращих подушках розмістився Парашурама і уважно дивиться на свого учня.

— Карно? — спитав брагман.

— Учителю…, - ледь чутно озвався Карна, — вибачте…

— Це твій дім?

— Так, учителю… Ось мій батько… І мати…

— Ось люди, — сказав Рама, — які знайшли тебе двадцять років тому.

На столику, що стояв поруч з учителем, Карна побачив прикраси, котрі йому не раз показувала мати. Сережки, схожі на усміхнені сонечка… Оберіг-черепашка… Браслет княгині Прітги Кунтідеві.

— Я — знайда, — вимовив Карна, — то й що з того?

— Ти обдурив мене, — мовив старий, — а втім я і сам винен. Я мав би запитати тебе одразу. Тебе справді прислав Ашваттгаман?

— Так, учителю…

— Я тут розпитував за тебе. Говорив з Дроною. Він тебе не полюбляє. Каже, що ти — живе порушення існуючого ладу. Але, судячи з цих прикрас — ти таки кшатрій. От ніколи не думав, що вчитиму когось з вашої породи. Я можу допомогти тобі зайняти належне місце, Карно, чи то пак Васушено. Тебе всиновить родина кшатріїв, і ти пройдеш ті обряди, які мав пройти в дитинстві. Згода?

— А мої батьки? — вишептав Карна.

— Тут уже маєш вибирати. Або вони, або місце під сонцем, мій хлопче. Карна подивився на рідних. Батько мовив поспішно:

— Якщо це потрібно для твого щастя, синку… Ми згодні…

— Для твого щастя, — луною озвалась Радга і закрила лице кінцем покривала.

Юнак заплющив очі. Слабкість не давала зосередитись. Обряд всиновлення… Він стане воїном, і більше ніхто не назве його сином сути. А старий Адгіратга доживатиме віку в самотині разом з посивілою дружиною. Його місце при княжому дворі займе молодий сута. Той же Санджая. Ніхто не піклуватиметься про двох самотніх людей, ніхто не пом'яне їх після смерти. Що може бути гіршим, аніж померти бездітним, знаючи, що ніхто не молитиме Богів за твоє краще переродження… А він, їх Васушена, шануватиме, наче рідних, яких-то невідомих кшатріїв, котрі може ще і зневажатимуть його.

«Але ж і Адгіратга з Радгою не рідні тобі…»

«Не рідні… Звісно… Рідна матір шляхетного роду, багата і можна, судячи з прикрас, вкинула його до Ґанґи майже на певну загибель. Радга обмила і нагодувала закаляне, охрипле від крику немовля, Радга чипіла над ним, коли він був хворим, Радга шила йому вбрання, прала сорочки… Медові коржики з маминих рук… Поцілунок на ніч… «Моє ти сонечко… Аби ти був щасливим…»

Лук з галузки і стріли з патичків, зроблені Адгіратгою для п'ятирічного хлопчика… Мимовільна ніжність у голосі, навіть коли татко вичитував йому… Купити звання кшатрія ціною зради?»

«Чому зради? Може…»

«А як ще назвати подібний вчинок? Хіба гідний він арія? Спершу я зречуся людей, котрі присвятили мені життя. Чого доведеться зрікатися вдруге?»

— Учителю! — поволі вимовив Карна вголос, — я дякую вам за турботу. Але я не відмовлюся від батька та матері навіть за князівський титул! Подивіться на цих людей! Задля мене вони готові й померти! І я задля них ладен навіки залишитись сином сути. Меч не втримаєш у піхвах, і я таки доможуся визнання. Але не ціною зради!

Парашурама мовчав. Мовчав він довго. Карна без сил опустив голову на материні коліна. Тремтяча рука Радги пестила йому волосся. Потім щось тепле і солоне впало юнакові просто на обличчя.

— Нене, — сказав він, — не плачте…

— Моє ти сонечко, — схлипнула Радга, — життя моє, синочок…

— Ви виховали гарного сина, — врешті озвався брагман, — іди ж своїм шляхом, Карно! Хай ти окривавиш об нього ноги, але це буде твій шлях. Прямий, наче стріла у польоті!

Старий підвівся. Тільки тепер Карна побачив, що поруч зі столиком притулено до стіни «Віджаю». Парашурама взяв лука і поклав його поруч з хворим. Тут таки поставив сагайдак, повний важких стріл.

— Ти гідний носити цю зброю, арію! — мовив урочисто Рама, — Хай же почую я колись про твою звитягу, і хай тремтять твої вороги, зачувши грізний дзвін арійського лука!

Карна не міг вимовити й слова. Рама всміхнувся йому:

— Одужаєш — повертайся. Колись, мій хлопче, брагмани відбирали серед аріїв найгідніших, піддаючи важким випробуванням. І виховували жерців і воїнів. Так з'явились варни, але, як усе добре колись стає злим, так і існуючий лад вже не у всьому досконалий. Що доброго в тому, коли негідник зветься кшатрієм лише тому, що його батько кшатрій… Ти ж, сину Адгіратги, вважай, що я обрав тебе, як обирали колись гідних для меча і лука на берегах Данапрі.

Карна поклав руку на омріяну зброю. Зблідле лице освітив щасливий усміх.

— Готуйся розлучитись з кучерями, — лагідно сказав Рама, — ти будеш кшатрієм, Карно! Я сам проведу обряд, і хай хтось спробує стати мені на заваді!

— Я щасливий, ненько, — прошепотів Карна, і Радга заплакала знову.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ.