Син сонця

ЧАСТИНА 5 Панцир Сур’ї

… вславився він тим, що був щедрий та відважний і ніколи не відмовляв прохачеві. Навіть, якщо звертався до нього з проханням лютий ворог — і той отримував дар, про який мріяв. Через оцю щедрість свою і загинув асур Намучі, бо подарував підступному Індрі запоруку свого безсмертя.

Сомадева.

Минуло багато літ з того часу, коли відбулася вікопомна гра. Брати Пандави, разом з Драупаді, перебували десь на Півночі, в лісі Кам'яка, їхніх дітей та Субгадру забрав до себе Крішна Васудева, а літню вже Кунтідеві поселив у себе Відура.

Дурьйодгана ж нині почувався повновладним волостелином. Завдяки Карні, який стояв на чолі його війська, первісток Дгрітараштри правив нині трохи не половиною всієї Бгаратаварші.

Карна, анітрохи не змінившись зовні, душею став зрілим мужем, з вигляду спокійним та розважливим. Запальність та шалена гордість жевріли нині в його серці як вуглини під попелом. Ставши воєводою, він уже не кидався до битви на зломиголову, а вираховував, і то з великою точністю, кожен крок свого війська. Наче в шахах — єдиній грі, яку визнавав.

До бою Карна ходив на чолі ратгінів, коли доводилося кидати всі сили на прорив оборони. Колісничні воїни сперечалися трохи не до бійок за честь прикривати у битві свого атіратгу. Хоча місця " охоронців коліс " при Карні були найнебезпечніші, убитих тут таки заміняли інші. А сам Вайкартана завжди повертався з бою в залитих кров'ю латах, але — без жодної подряпини.

Іноді, дивлячись на мертвих юнаків з прикриття, яких сути вивозили з битви, Карна шкодував своєї невразливости. " Панцир Сур'ї " ставив його у нерівні умови і наче знижував вартість його звитяг. Звісно, невидимий захист не дарував безсмертя, і воїн міг загинути, скажімо втративши голову, або понівечитись і стати калікою До того ж, він не знав, що станеться, якщо стріла проб'є йому серце, і чи врятує панцир від такої рани… Але Карні було боляче чути плітки про те, що усіма перемогами своїми він зобов'язаний тільки невразливости.

Якось, опісля чергового походу, Карна відпочивав у Чампі, насолоджуючись спокоєм.

В колишньому палаці намісника, який Карна звелів перебудувати за своїми вподобаннями, було тихо і прохолодно. Сини Вайкартани спали по обіді, встигнувши за ранок зо десять разів побитись та помиритись. З тераси Карна добре бачив своїх хлопчиків, що, зморені втомою, розкинулись просто на пишній траві, відштовхнувши подушки. Від басейну, схованого за огорожею, долинали плюскіт води та жіночий сміх.

Ось з'явились і дві його дружини: Сіта в блакитному, а Аматасені — в жовтому сарі. Карна помахав їм рукою, і жінки, сміючись, підбігли до тераси.

— Мій коханий мужу, — озвалася Сіта, — служниці говорять, що до палацу завітав торговець прикрасами…

— Покажете мені потім, що вибрали, — поблажливо озвався Карна, — о, яке вбрання! Ви схожі на бойову корогву Ядавів…

Жінки засміялись і обнялися. Карна теж усміхнувся.

— Достоту Крішна і Баларама, — сказав, — тільки ваша зброя — ваша врода. Таким перлинам потрібна гідна оправа. Тож підберіть сьогодні щось справді гарне. До речі, Аматасені, у мене в спочивальні на столику стоїть скринечка, схожа на квітку лотоса. Те, що всередині, можеш викинути, а скринечку візьми. Я бо знаю, ти давно хотіла її мати…

Личка обох жінок просяяли погано укриваною зловтішною радістю, і вони чимдуж кинулися нагору, до спочивальні. Карна трохи посунувся, аби видно було піврозхилені завіси на дверях. Сіта і Аматасені похапцем відкрили скринечку і витрусили з неї щось просто на підлогу. Сіта розтерла те ногою, а Аматасені ще й плюнула. Потім обидві княгині сторожко роззирнулись на всі боки, і Карна поспішно відхилився. Почався швидкий тупіт ніжок, взутих у сандалії та дзвін браслетів.

— Мій мужу, — озвалася Аматасені, - не знаю, як вам і дякувати…

— Добре, — мовив Карна, — ну, біжіть, вибирайте собі цяцьки…

Жінки побігли, радісно сміючись. Карна вичекав трохи, а тоді зайшов до спочивальні. На підлозі біля ложа чорніло трохи пилу.

" Це все, що лишилося, Дурга… Мати права, я не маю брати цього заблизько до серця.»

Карна не знав і сам, чому лише сьогодні він вирішив повністю розрахуватися зі своїм минулим. Збігали літа, юнацьке кохання, що обпалило його душу, перегоріло на зненависть, а нині на зміну їй прийшла байдужість. Зараз при імені Драупаді в пам» яти спливали лише огидні сцени у палаці Дурьйодгани: Юдгіштгіра, очманілий від азарту, помертвіле лице Арджуни, непристойність, що її вчинив князь Гастінапуру, та власна лють, яка затьмарила розум.

Мабуть тому він і звелів викинути квітку. Та спогади — це все ж таки не жменька чорного пилу, і їх не викинути з пам'яти. Хіба що милосердний час зітре і їх…

Карна знову вийшов на терасу і приліг на ложе. Незабаром мали прокинутися дітлахи, тоді Сіта з Аматасені принесуть купу намист, сережок та браслетів І почнуть усе те приміряти у нього перед очима, тоді настане час вечері, а потім колісниця Сур'ї заховається за обрієм і на Чампу опуститься ніч.

Сонце вже хилилося до заходу, і хмари фарбувалися багряним. Такий дивний кривавий блиск Карна бачив лише одного разу — над Курукшетрою, коли вони з Парашурамою блукали біля П'яти озер.

Тиша була непроникною, наче стояча вода. Не чути було ні слуг, ні служниць, палац наче вимер. І раптом Карна відчув, що на терасі він не сам…

— Сіта? — спитав. Ніхто не озвався. Карна обережно посунув руку до важкого келиха, що стояв на столику, біля ложа. Звісно, палац охоронявся, але воєвода Дурьйодгани мав забагато ворогів, і хтось із них міг найняти вбивцю.

— Хто тут? — спитав воїн різко і раптом побачив просто перед собою чоловіка в білому одязі жерця.

— Хто ви, о двічінароджений? — спитав Карна вже м'якше, але все ще не розслабляючись. Він пам'ятав історію про те, як Крішна Васудева з Арджуною та Бгімасеною, перебравшись брагманами, прикінчили князя Магадги, Джарасандгу. Цей чоловік, котрий один час був союзником Дурьйодгани, мав неабияку фізичну силу, розум, жорстокість і, ясна річ, надійну охорону. Та все це йому не допомогло, і Карні зовсім не бажалось повторити долю Джарасандги. Правда, князь Магадги не був невразливим, але від Крішни Васудеви можна було очікувати будь-чого, і хто-зна, чи не провідав володар Двараки, що панцир Сур'ї безсилий, скажімо, проти зміїного укусу.

— Мене звати Вікартана, — почувся мелодійний голос з-під білого запинала.

— Вікартана? — розгублено мовив Карна, — це часом не про вас розповідала ненька? Ви врятували мені життя, коли я був ще зовсім маленьким…

— Так, сину, — лагідно озвався голос. Карна ковтнув слину. Його наче обдало приском.

— Чому ви мене так… назвали? — спитав тремтячим голосом.

— Бо я є твоїм батьком, і тебе недаремно звуть Вайкартаною.

— Хто ви? — спитав Карна ще раз. Він відчував дивну енергію, що струменіла від гостя. Розум відмовлявся повірити, та підсвідомість уже дала відповідь. Істота, котра стояла перед ним, не була людиною…

— У мене багато імен, — сказало створіння в білому, — Сур'я та Вівасван — Променистий — лише два з них. Звуть мене і Вікартаною. Сонце — моя сила, а я — його душа… Тут таких, як я, звуть Богами…

Карна підхопився з ложа і хотів упасти до ніг Променистого, але гість стримав його порухом руки.

— Діти Сонця, — мовив лагідно, — розмовляють з ним стоячи. Божество, що примушує людину плазувати, не є добрим.

— Я насправді ваш син? — спитав Карна трохи не пошепки.

— Ти — найкраща частка мого вогню, — ласкаво озвався прибулець.

— А моя мати…? — вирвалося у Карни мимоволі.

— Вона прийде до тебе сама, — дивна печаль почулося в голосі гостя, — ти зустрінеш її, Карно, і сумним буде це побачення. Та жінка не виправдала моїх сподівань, і я не хочу завдавати тобі зайвого болю.

— О, великий Сур'я! — палко мовив Карна, — щодня я молився до вас на світанку, не знаючи, що є вашим дитям. Я любив вас, Світлоликий, не так, як тутешній люд, що ховається у затінок від пекучого шалу променів. Про те, якою була ціна цього тепла, мені розповів Парашурама… Чому ви відвернули свій лик від Праматері Аріїв?

— Аріяна була вашою колискою, але ж неможливо, синку, вічність гойдатись у колисці. Одні ставлять на її місці дім, інші ж рушають вдалечінь, до чужого дому. А у дому цього є хазяї, і є покровителі. Ви наділили їх звичними для вас іменами, але Боги аріїв лишились у небесах над Данапрі. Лише Сонце незмінне у цьому світі, але і його може бути занадто.

— Те саме говорив мій навчитель, — прошепотів Карна, — але що хочуть зробити з нами Боги Бгаратаварші?

— Те, чого бажає більшість Вишніх — приголубити покірних, знищити нескорених…

— А чого бажаєте ви? — спитав Карна впрост і відчув хвилю тепла.

— Я — Сур'я, Прабатько Аріїв, — мовив прибулець, — і це від мене вам дістались такі палкі душі. Шкода лишень, що часто оця палкість заводить вас на манівці. Ти мав стати рятунком для синів Аріяни, але і Боги бувають безсилі перед долею. Нині я лише можу попередити тебе про небезпеку, що нависла над тобою. На бік твоїх ворогів якраз і стали Боги Бгаратаварші. Серед тих Богів і той, кого називають Індрою, але то вже не є Божество ваших предків. Тут аріїв чують лише грізні Боги цієї землі, і один з них пообіцяв Арджуні, якого признав за сина, знищити тебе.

— Мене? — перепитав Карна, і гордовитий усміх освітив його обличчя, — невже я такий грізний, що сам Індра хоче стати зі мною на прю?

— Боги цієї землі не ходять до чесного бою, — озвався гість, — згадай-но, як вони здолали асурів! Ні, Індра не викличе тебе на поєдинок і не метне громоваджру. Але, якогось дня, до тебе прийде мандрівний брагман і попросить подарунка. За приписами Вед, які ти суворо виконуєш, сину, ти маєш віддати двічінародженому все, що він забажає. А він забажає, дитя моє, мій дар тобі, який ти отримав ще маленьким.

— " Панцир Сур'ї ", — прошепотів Карна.

— Так, сину… Панцир Сур'ї… Твою невразливість.

— Отже, Індра, — мовив Карна, — на боці Пандавів? А ви тоді на нашому боці?

— Нещасне моє дитя, — мовив гість, — як можу я, Прабатько, бути на чийомусь боці, коли всі ви, арії, неправі у цій ворожнечі. Ти чудово знаєш, на що перетворився твій друг Дурьйодгана. Заздрість і жадібність сточили його, наче шашель. Але ж і його супротивники аж згинаються під вагою власних помилок. Ти, сину, один серед них поводився, як-то личить людині. Аби ти не оступився один-єдиний раз, покровитель Арджуни не мав би права випробовувати тебе.

— Драупаді…, - сказав Карна спокійно.

— Так, сину мій… Я винен перед тобою, бо не зміг змінити долю. І тому послухайся попередження, і не віддавай Індрі свого захисту.

Карна склав руки, як до молитви.

— Сьогодні, - сказав, — мені випало велике щастя… Сам Сур'я Світлоликий говорить зі мною! Одного цього досить, аби померти з усміхом. Я люблю вас, батьку, і, якщо я дорогий вам, не змушуйте мене порушувати обітниць. Я не можу не виконати прохання брагмана, бо такому як я не подоба рятувати життя ціною безчестя. Ви ж самі зробили мене таким! Я віддам Індрі свою невразливість, і це прославить мене, а йому буде ганьбою! Добре ім'я дорожче мені, о великий, за земне Існування!

— Подумай ще, сину…, - озвався гість.

— Загину я славною смертю, — вперто мовив Карна, — та можу і перемогти, ба й переможу, напевне! Зрештою, ставши таким, як усі люди, я все одно захищатиму слабких, старих, дітей і брагманів, як-то і личить кшатрію. І збережу свою честь! Хоч би й ціною життя…

Карна відчував тепер жаль, біль і муку, що їх випромінював гість. " Хіба Боги вміють страждати» — подумав, і гість тут таки мовив:

— Вміють, сину… Всі людські почуття — то відбиток наших. І тому я прошу тебе бути обережним. Зрештою, люди домагаються доброго імені і не ризикуючи життям, а слава… Дехто говорить, що слава для загиблого — все одно, що гірлянда на похороні…

— Нині ви говорите, — сказав Карна з мимовільним усміхом, — зовсім як людина…

— Хіба я не маю права любити свого сина? — болісно озвалось у мозку Карни, — мені тяжко було б пожертвувати тобою і задля перемоги добра, але у вашій останній битві не буде переможців. Я бачив сотні світів, та в жодному не зустрів кращого за тебе… Не віддавай же мого подарунка! Поки ти маєш панцир, Арджуна не здолає тебе у битві, навіть якщо сам Індра стане його стрілою! Мені, сину, твої рани болітимуть ще більше, аніж якби я був просто людиною, сином цієї землі…

— Мій володарю, — озвався Карна розчулено, — я шаную Вас як ніякого іншого Бога! Іноді мені здається, що я навіть рідних своїх не люблю так, як Сонце! Будьте ж милосердні до свого сина! Ви думаєте, певне: " Любий мені Карна, сонцепоклонник», і бажаєте мені лише добра. Але я, як щирий арій, більше страшуся ганьби, аніж погибелі. Не тривожтесь, батьку мій, маючи лука Парашурами, я і так здолаю Арджуну! А ні — то зустрінусь з вами десь у іншому світі. Я певен, ви пізнаєте сина у будь — якому обличчі!

— Дитя моє, - знову пролунав у мозку Карни сумний голос, — якщо ти вже зважився на самопожертву задля чести аріїв, то послухайся, принаймні, другої поради… Ти чув про зброю Богів?

— Хто про неї не чув! — вигукнув Карна, — я сам розмовляв з людиною, котра бачила, як літаюча колісниця напала на Двараку! Чоловік той запевняв, що керують такими колісницями за допомогою думки! Крішна, нібито, на очах у переляканих підданців, збив це страхіття якимось променем, і воно упало в Океан! Довкола Володаря Двараки завжди коїться щось дивне… До речі, батьку! Хто такий Крішна?

— А хто такий Вікартана? — мовив гість, — образ, в якому ми можемо з'являтись у цьому світі… Але, синку, стережися Темноликого! Він страшний навіть не тим, що відає древні таємниці та має дещо з нашої зброї. Він бере у полон людські душі і випробовує їх, і горе тому, хто не витримає випробування, а той, хто витримає, зможе пишатися цим хіба що в іншому світі. Тож, синку, коли до тебе прийде прохач за подарунком, нагадай йому, що, коли дар дорожчий за саме життя, той, хто його приймає, має віддячити тому, хто дарує. І вимагай у нього спис Амогху.

— Громоваджру! — вигукнув Карна, — але ж…

— Так, громоваджру Індри, що б'є без промаху. Нею можна вразити навіть такого як я… Ти розумієш, сину?

— А отже і Володаря Двараки, — закінчив Карна стиха.

— Прощавай, сину, — вимовив гість, — пам'ятай про мене, а я тебе не забуду…

— Мій любий мужу! — пролунав десь близько стривожений жіночий голос. Карна розплющив очі. Було вже зовсім темно. На заході, на обрії тремтів багряний

пруг. Над ним схилилася жіноча постать, овіяна знайомими пахощами.

— Сіто, — мовив Карна, — ти не бачила тут брагмана у білому?

— Ні, мій коханий, — розгублено мовила Сіта, — ми з Аматасені так захопилися прикрасами, потім прокинулись діти… А ви весь час були тут, на терасі…

— Ми думали, що ви спите, — почувся голос Аматасені, - і не бачили тут нікого чужого.

Вайкартана встав і задивився на багряний пруг заходу.

— Прощавай, батьку, — мовив ледве чутно, — пам'ятай же і ти про сина, якого зоставив в цьому жорстокому світі! Шлях мій прямий, а сліди криваві… Та я все одно вдячний тобі за життя.

Зо сміхом і галасом на терасу увірвалися сини Карни, і воїн схопив їх в обійми.

— А близнюки б'ються! — сказав Сатьясена.

— Не жалійся, а давай здачі, - пораяв Карна улюбленцеві, а на Сушену з Врішасеною посварився пальцем. Старший, спокійний і розважний Рама, сказав прохально:

— Татку, коли ви почнете учити нас воювати?

— Та мабуть завтра… — зітхнув Карна.

Дні минали, а до Карни так і не з'являлося більше таємничих гостей. Мандрівні брагмани, щоправда, завертали до Чампи у надії на гойну милостиню, але жоден з них не був втіленим Індрою, і Карна дедалі більше впевнювався, що бачив дивний сон.

Одного дня з ним трапилася неприємна пригода. Виїхавши на полювання, Карна ненароком підстрелив теля, що належало самітнику, високому суворому старому, схожому на Парашураму. Марно пропонував воїн самітникові у відшкодування ціле стадо корів. Старий брагман не прийняв ні дарів, ні вибачень, а на прощання сказав:

— Щоб твоя колісниця, кшатрію, у скрутну хвилину зав'язла в землі!

Карна марновірним не був, але вірив у силу самітників та подвижників. Тому ввесь вечір того дня був у поганому настрої, що одразу ж відчули вірні жони. Сіта принесла пандар, а Аматасені під дзвін його струн виконала танок на честь Богині Дурги, що завжди подобався Карні. Воїн трохи повеселішав і повів своїх дружин до спочивальні.

Прокинувся Карна раптово, відчувши як і першого разу чиюсь присутність. Тільки відчуття було інакше — важке і неприємне. Сіта й Аматасені не ворушились, приникнувши до чоловіка з обох боків. Карна згадав їхні пестощі і зітхнув, подумавши, що може й не скуштувати більше любови у цьому світі. Сила, що чаїлася у темряві, наче велетенський змій, охоплювала його своїми кільцями. Карна напружив волю — і тиск припинився.

Воїн встав, вдягнувся і обережно спустився на терасу, прихопивши по дорозі меча, який завбачливо приніс у спочивальню. Він знав, що того, хто прийде по його душу, не здолати шматком металу, але зброя додавала певности.

З темряви виступила біла постать.

— Тебе вже попереджено, сину Сур'ї, - мовив безгучний голос, — і ти знаєш, що попрошу я у дарунок…

— Чому б вам не відняти потрібне збройно? — поцікавився Карна, — адже мені не перемогти безсмертного, а панцир легше зняти з мертвого тіла.

— А ти став би до такого бою? — запитав голос насмішкувато.

— Коли людина б'ється з Богом, — сказав Син Сонця, — сама участь у такій битві є перемогою!

— Ах, цей шляхетний Карна, — засміявся нічний гість, — ні, я не буду з тобою битись. Для чого мені додавати тобі слави? Я просто попрохаю подарунка, як брагман у кшатрія, а вже твоя воля — віддати панцир, чи залишити все як є…

— Вам потрібен панцир — то беріть, — мовив Карна спокійно, — щоправда я не знаю, як віддати те, чого не відчуваю сам.

— Зніми одежу, — звелів прибулець.

Тонкий шовк упав до ніг Карни. Воїн дивився на білу тінь із зневажливим усміхом.

— Що іще?

— Віддай сережки та оберіг. Це не просто прикраси, вони накопичують енергію, яка підтримує панцир. Інакше ти б лишився його опісля кількох серйозних пошкоджень.

Карна зняв обереги, з якими не розлучався з юности, і простягнув їх нічному гостю.

— Ось так…, - сказав той і зробив над ними кілька майже непомітних рухів. Терасу освітив зблиск гострий, наче блискавка. Тіло Карни почало випромінювати

сяйво. Невидимий захист виступив назовні у вигляді мерехтливого світла, з якого складалось щось, що і справді нагадувало лати.

— Мій батько любив мене, — мовив Карна, підвівши руку, з якої струменів холодний вогонь, — беріть же його дарунок і забирайтесь геть! Ви мені огидні — Божество тих, хто боїться чесно йти до битви.

— Я не можу до цього доторкнутись, — озвався прибулець, — ти маєш віддати панцира сам.

— Як це?

— Зріж його мечем. Буде трохи боляче, але ж хіба це налякає відважного Карну?

— Я не дозволю сміятися над собою ні людям, ні Богам, ні асурам, — озвався Карна, ледь тамуючи гнів, — я виконаю ваше прохання, але не задля вас, і не від страху, а лише з власної волі.

Воїн перехопив меча зручніше і провів ним вздовж тіла, розтинаючи світляну оболонку. Нелюдський біль пронизав його з голови до стіп, але тверда рука лучника не здригнулась навіть тоді, коли з-під панцира бризнула кров. Світло довкола нього почало тьмяніти.

Ще кілька рухів гострого леза — і білі плити тераси побагряніли. Панцир поволі згасав, відкриваючи зранене тіло, з якого струменіла темна волога.

Карна захитався і сповз на підлогу, чіпляючись за огорожу тераси. Крізь біль і слабкість пробився голос прибульця:

— Ну, ось, Вайкартано, ти гинеш… Нещасна жменя земного пилу, чи тобі бути моїм супротивником? Зараз ти побачиш інший світ, і то далеко не кращий. Може скажеш щось… на прощання?

— Я вмираю нескореним, — прошепотів Карна, — і ще більше зневажаю вас…

Тьма огорнула його… З неба падав білий пух, обдаючи холодом зранене тіло. Довкола пнулися до неба небачені могутні дерева. Щось майнуло межи них, і Карна пізнав Драупаді, зодіту в багряне сарі і струнку, наче в юности. Чорні її коси вкривала біла заметіль.

— Я присягнула, — сказала вона, — не розчісувати кіс, доки не помреш і ти… і інші… Доки не помруть усі!

— Ти не владна тут, Дурга! — простогнав Карна, — це Аріяна! Іди геть!

— Доки не помруть усі! — повторила Драупаді. її повні вуста розхилились, оголивши хижий блиск зубів, — доки не згинеш ти, лучнику! Подивись-но, на тобі теж багряне вбрання… Аби ти мав поменше гордости, зарозумілий сину сути, то зрозумів би, що разом з панцирем згасне й твоє життя!

— Я здогадувався, — сказав Карна, — та що з того? Кожному своє, Дурга… Ти така, я інакший, а Арджуна ще інший, а Юдгіштгіра — азартний гравець, а Дурьйодгана геть збожеволів від власної злоби, а Боги сміються над нами усіма, і грають нами у шахи… У криваві шахи, Дурга, де й пішаки і ратгіни вмирають по- справжньому! Але я ніколи не стану фігурою на дошці! Дай же мені спокійно вмерти і віднайти свого батька у світі, кращому за цей…

— Ти не матимеш спокою, Карно, — прошепотіла Драупаді, - у жодному з світів! В жодному… В жодному… В жодному…

Драупаді звіяло холодним вітром. Над Карною схилився Парашурама. На брагманові було біле вбрання з цупкої тканини і чудернацький волохатий кожух. Довге сиве волосся перехоплювала гаптована встьожка.

— Вставай, хлопче! — владно звелів брагман-воїн.

— Не можу, учителю!

— Вставай, Сину Сонця, твій бій ще не закінчено!

— Я не можу, учителю! Життя вже покидає мене!

— Дай мені руку!

Поволі, дуже поволі Карна підвів зранену руку в кривавих виразках і простягнув її Парашурамі.

— Ти можеш встати, — сказав брагман, — вмерти зараз означає — здатись! Що найдорожче для арія, воїне?

— Воля! — видихнув Карна і над силу звівся з холодного кривавого ложа.

— Ах, що за сила духу! — почувся насмішкуватий голос нічного гостя, — але, любий мій герою, твоя смерть мені нині не потрібна. Ти помреш пізніше, аби моїм обранцям було на кому показати свою доблесть. Це буде красивий бій, і ти маєш бути гарним… Дивись-но!

Теплий вітерець обвіяв тіло Карни. Він знову стояв на мармуровій підлозі, за огорожею палацу спала Чампа, а на тілі його не було жодної подряпини.

— Ну, ось і все… — мовив прибулець. Карна зневажливо усміхнувся і підібрав з підлоги свою одіж. На мармурі не було крови, і воїну здалося, що він спить, бачить жахливий сон і не може прокинутись.

— Ти навіть не подякував за зцілення, — озвалася тінь. Карна лише гнівно блиснув очима.

— Я, здається, винен тобі дарунок, — з голосу прибульця поволі зникала насмішка, — що ж ти хочеш за свій панцир…, нескорений?

— Я не торговець і не вимагаю платні, - холодно озвався Карна.

— Мова йде не про платню, — серйозно сказав гість, — ти сподобався мені, Сину Сонця, і я вже трохи шкодую про свій вчинок. Що я можу зробити для тебе?

— Дайте мені спис Амогху! — вирвалося у Карни.

— Ти розумієш, що ти просиш?

— Громоваджру! — сказав Карна, і голос його задзвенів, — зброю Богів!

— Гаразд, — поволі відповів прибулець, — я дам тобі… громоваджру. В руках у білої тіні з'явився довгий чорний предмет.

- Іди-но сюди, нескорений…

Карна побачив довгасту річ, що розмірами і формою й справді нагадувала спис. Замість леза блищала срібляста кулька.

— Запам'ятовуй, Вайкартано… Оцю кульку наведеш на будь-якого ворога і натиснеш ось тут. Спис сам, без твоєї допомоги знайде ціль. Від нього неможливо ухилитись. Але, май на увазі, що у… громоваджрі цій лише один заряд. Ти можеш використати її лише раз і тільки проти одного ворога. Втямив?

— Мені і потрібен лише один… — буркнув Карна.

Прибулець засміявся, і Карна здригнувся. На хвилину йому здалося, що він чує сміх Крішни Васудеви.

Над Чампою жеврів світанок. Карна не помітив, коли зник нічний гість. Воїн звично простягну руки до сонця. Він хотів би вірити, що все це наснилося йому, але біля його ніг, на білому мармурі, лежав спис Амогха, мережаний візерунком, незнаним людському оку, та золоті обереги, трохи оплавлені, наче побували у вогні.

— О, великий Сур'я, зорею вранішньою Ти осяяв світ, провіщаючи народження ранку…, - проказав Карна початок древньої молитви сонцепоклонників.

І йому здалося, ніби він почув знайомий ніжний голос, що вимовив:

— Сину…

Цього ж дня до Чампи прибув гість з Гастінапуру.

Карна швидко пробіг очима послання Дурьйодгани. Друг запрошував його на велике полювання, що сполучало приємне з корисним. Князь Гастінапуру намірявся обдивитись свої володіння на півночі та численні стада худоби, що належали родині Куру.

Карна усміхнувся. Він бачив Дурьйодгану наскрізь. У північних володіннях знаходився ліс Кам'яка, де нині проживали Пандави. Дурьйодгана, очевидячки, хотів показатись, ніби ненароком, нещасним вигнанцям у всьому блиску князівського полювання.

Карні зовсім не хотілось зустрічатись зараз зі своїми недругами та розбурхувати неприємні спогади. Але він знав також, що Дурьйодгана почувається впевнено, лише маючи його за спиною. Друг… Карна зітхнув. Іноді він шкодував за даною зопалу присягою, а іноді… Які б підлости не робив Дурьйодгана іншим, але з ним, Карною, завжди був справедливим та чесним, наскільки це дозволяла йому власна зіпсована натура. Та й менше з тим… Слово є слово.

У Гастінапурі, куди Карна прибув із звичною своєю швидкістю, приготування та збори уже закінчувались. Дурьйодгана, однак, мав стривожений вигляд. Він довго розпитував Карну про те, як той відпочивав у Чампі і, врешті, спитав навпростець:

— Друже Карно, я чув одну плітку… Ніби ти втратив свою невразливість. Це ж тільки плітка, еге ж?

— Швидко ж він… — пробурмотів Карна.

— То це таки правда?

— Я втратив невразливість, — мовив Карна, — але не втратив вправности. Доки зі мною " Віджая», мені нема чого боятись.

— Ти справді бачив самого Індру? — жадібно спитав Дурьйодгана.

— Хто сказав тобі про це? Дурьйодгана завагався, але потім мовив:

— Учитель Дрона…

— Служитель Індри, — зітхнув Карна, — бідолашний Дроначар'я…

— Ти маєш громоваджру?

— Маю. Щоправда, нею можна вбити лише одного ворога.

— То вибери найстрашнішого, — сказав Дурьйодгана півжартобливо.

— Найгіднішого! — виправив Карна.

— Карно, — Дурьйодгана посерйознішав, — мені справді дуже жаль…

— Та менше з тим, — сказав Карна, — я не вважаю це за велику втрату. Принаймні, мене не мучитиме сором, коли поруч гинутимуть ратгіни.

— Розумієш, Карно, — мовив Дурьйодгана, — я-то не сумніваюсь у твоїй хоробрости і певен, що ти рушив би до битви і знаючи напевне, що не повернешся з неї. Але інші… Тепер тебе намагатимуться викликати на двобій трохи не всі биті тобою князьки!

— Після того, як на кількох самогубців поменшає, - сказав Карна становчо, — решті спротивиться мене чіпати. Не бійся за мене, друже. В усій Бгаратаварші є лише двоє-троє кшатріїв, які наважаться стати на прю з учнем Парашурами.

— На чесну прю — можливо. Але є ще такі речі, Карно, як скритовбивство та підступний напад.

— Дварака далеко, — сказав Карна не подумавши, — а з тобою ми друзі… Дурьйодгана побагрянів і хотів мовити щось різке, але стримав себе.

— Ти завжди, друже, — сказав помовчавши, — говориш правду, тож я не ображаюся. Мабуть, я і справді заслужив опінію злочинця. Але Крішні Васудеві не сподобалося би, що його порівнюють зі мною. Чому ти згадав саме за нього?

— Бо він навіть швидше, ніж ти, переступить через закони варни в разі потреби, — відповів Карна спокійно. — я бо впевнився у тому, коли гостював в Індрапрастзі.

— Ну, добре, — зітхнув Дурьйодгана, — збирайся, завтра виїжджаємо.

З пишним обозом Дурьйодгани вирушили, окрім Карни, Дугшасана з Вікарною та князь Шакуні. Останній, щоправда, не одобрював походу.

— Ліс Кам'яка та околиці, - говорив він, — межують з південною Ґандгарою, де князем мій родич, Чітрасена. Ми з ним давні недруги, та й тобі, небоже, я б не радив мандрувати біля його кордону. То такий чоловік, що від нього всього можна очікувати.

— Він не насмілиться, — безтурботно мовив Дурьйодгана, — напасти на нас без об'явлення війни. Особливо нині, коли Гастінапур є потужною силою.

Навіть Карна піддався тій загальній безтурботности та веселощам, які панували серед мисливців. Він не взяв з собою " Віджаю», бо беріг арійського лука для бойових походів, а мав при собі лише два мисливські луки — більший та менший, кілька десятків стріл та незмінний меч.

Обоз посувався поволі — Дурьйодгана бо взяв з собою кількох жон, рівно як і інші його браття. Княгині, вигідно розташовані у башточках на спинах слонів, весело перегукувались. Піднесений настрій в обозі панував аж до самого лісу Кам'яка, неподалік якого і було розбито табір.

Зранку по прибутті чоловіки вибрались на полювання. Лише двоє, у тому числі і Карна, були на колісницях, решта їхала верхи.

Карна звелів візничому звернути вбік і зупинитись на галявині, зарослій деревцями, обсипаними рожевими квітами. Він згадав, що квіт цей зветься «арджуною» і

хмикнув. Зараз воїну не хотілося думати ні про ворогів, ні про битви. Карна зійшов з колісниці і впав у вологу траву.

— Чаті, - мовив розмарено, — як тут гарно, еге ж?

— Звісно, синку, — озвався весело сута, — то ти роздумав полювати?

— Хай цим розважаються сини Дгрітараштри. Після отого випадку з відлюдником мені спротивилося полювання. Зрештою, невеликий подвиг — підбити стрілою беззахисну антилопу…

— А полювання на тигра? — примружився Чаті.

— На тигра — то інша річ… О, послухайте!

З того боку, де лишилися мисливці, почувся гомін, що його Карна ні з чим не міг переплутати — брязкіт мечів, галас, іржання коней…

— Бій! — вигукнув Карна, — Чаті, женіть вперед!

Чаті вже розвертав колісницю. Карна стрибнув у неї і вхопив лука. Четвірка помчала назустріч битві. Карна лаявся подумки — він бо мав усього зо три десятки тонких мисливських стріл, а замість лат — шовкову сорочку та безрукавку. Місяць тому він би цим не переймався, але нині…

Колісниця вигулькнула на відкрите місце, і Карна побачив гастінапурців в оточенні воїнів у чорних тюрбанах.

— Чітрасена! — вигукнув Карна, — але ж і негідник! Чаті, поганяйте! Просто на них! Ґандгарці, загледівши колісницю, що неслася на прорив, сипонули врозтіч. Карна

бив з лука наче по мішенях, і жодна його стріла не пропала марно. Він побачив Дурьйодгану в оточенні ворожих кіннотників і гукнув до Чаті. Досвідчений сута вже гнав четвірку, обходячи кінних збоку, за вітром. Карна випустив п'ять стріл, цільно, як і завше, і крикнув до Дурьйодгани з Шакуні, котрі завзято відбивались од переважаючих сил ворога:

— До табору! Пробивайтесь до табору! Я їх затримаю!

Дурьйодгана почув і подвоїв натиск. Гастінапурці вирвалися з оточення і погнали коней щодуху. Карна лишився сам.

— Розвертайтесь, Чаті! — гукнув.

— Пропадемо, синку, — мовив старий сута, — ти ж майже беззбройний, без лат… Шолома — й того не маєш! Я ж чув, що ти бачив Індру, і він…

— Чаті! — вигукнув Карна, — ви стільки ходили зі мною до битви, а у вас же не було чудодійних лат! Невже ви думаєте, що разом з панцирем я віддав і відвагу? Вперед!

Чаті розпочав маневр, і Карна випустив по ворогу останній десяток стріл. Тоді наказав:

— Женіть на піших!

Невеличкий загін не може протистояти ратгінові, коли той мчить з шаленою швидкістю. Ґандгарці знову кинулися врозтіч, а дехто таки потрапив під колеса. З боку кіннотників посипались стріли.

— Праворуч, Чаті! — гукнув Карна. Сута натягнув віжки, і тут важка стріла пробила голову коневі, крайньому з четвірки, а друга розтяла ремені упряжі. Чаті, не втримавшись, полетів шкерберть. Карна встиг вистрибнути з гинучої колісниці і покотився по траві.

Воїн підхопився на ноги і кинувся до перевернутого повозу. Поруч з колісницею лежав Чаті, але Карні вже ніколи було обдивлятись старого друга. Ґандгарці рушили до нього. Карна загледів князівську корогву і криво посміхнувся.

— Чітрасено! — покликав, — з якого це часу у бандитський набіг ходять під стягом?

Чітрасена, вилицюватий чорноокий молодик, гукнув у відповідь:

— Здавайся, Вайкартано! Тебе оточено, і ти не маєш лука!

— Зате я маю меча! — посміхнувся Карна, — нехай твої грабіжники спробують його взяти!

Чітрасена змахнув рукою, і п'ятеро воїнів рушили до Карни. Ратгін оцінив небезпеку середньою: вояки Чітрасени мали короткі закривлені клинки, схожі на півмісяці. Проти двосічного арійського меча така зброя була заслабкою, ну а кількість ворогів Карну ніколи не непокоїла.

" Головне не підпустити заблизько! Вкласти одного-двох — у решти поменшає охоти нападати…»

Клинок Парашурами зі свистом розтяв повітря. Карна рубонув першого з нападників з такою силою, що розтяв кольчугу і трохи не розвалив плеча разом з рукою. Смертельно поранений гандгарець заточився, а Карна вже зніс голову наступному. Ще двоє нападників вибули з бою у наступні кілька хвилин. Натиск Карни був настільки стрімким, що п'ятий вояк, переляканий смертю товаришів, не витримав і кинувся навтьоки.

— Чітрасено, — сказав Карна, насміхаючись, — хоробрих маєш вояків, що вп'ятьох не можуть здолати спішеного ратгіна! Йди-но сюди сам, і виймай меча! Я відучу тебе нападати зненацька!

— Князю Карно! — сказав Чітрасена, іронічно натискаючи на першому слові, - але ж ви потрапили у безвихідь! Ну, вб'єте ви ще кількох чоловік, та самотужки все одно не встоїте проти цілого загону. Здавайтесь, і я збережу вам життя! Бачите, який я з вами чемний, хоча князівські почесті не личать тому, хто є князем лише за назвою!

— Чітрасено, — мовив Карна спокійно, — це ти є лише за назвою і князем і арієм. Твій батько сплодив тебе з гірською дикункою, і погана кров написана на твоїй вилицюватій пиці. Іди, бийся, або посилай ще людей на смерть, але волю свою Карна не віддасть нікому!

Чітрасена побагрянів на виду і гукнув:

— Лучники!

Перша стріла вдарила у борт колісниці. Друга впала біля ніг Карни. Ще дві воїн відбив мечем і розреготався:

— Чітрасено, твої люди не вміють не лише битись, але й стріляти!

Та стріли сипалися все цільніше, і одна з них вдарила Карну у ліве плече. Чітрасена усміхнувся:

— Адже ти не є більше невразливим, сину сути? Карна відповів спокійно:

— Коли втрачено все, лишається тільки честь, а тобі взагалі нема чого втрачати! Ще одна стріла вп'ялася у борт колісниці, зліва від воїна.

— На два пальці вправо, — мовив Карна, — поправте, хлопці, приціл і врахуйте вітер. Чітрасено, твої молодці вже вкотре не можуть влучити по непорушній мішені. І ти береш таких у набіги? Та їм же ще треба витирати носи подолом маминої спідниці!

Чітрасена видер у котрогось зі своїх вояків лука і сказав зловісно:

— Я врахую вітер! Але твоє серце, Вайкартано, зупинить лише останній постріл! Карна усміхнувся і підвів до сонця розпашіле обличчя. Полон йому більше не

загрожував, він бо свідомо довів Чітрасену до сказу своїм глузуванням. Не хотілося,

звісно, по-дурному вмирати, та вибору не лишалося. Хоч ґандгарець і хотів дістати князя Ангу живим лише задля викупу, але сама думка про неволю була нестерпною.

— Батьку мій, Сур'я Світлоликий…, - вимовив Карна, почувши свист стріли і якимось шостим чуттям вмілого лучника зрозумів, що Чітрасена промазав теж.

— Лучники, — сказав, — що князь, що підданці… Чітрасено, не муч себе, бідолахо, а бери меча і йди до мене! Якщо ти такий і мечник, як лучник, то я житиму до ста літ!

Духмяний вітерець овіяв лице Карни. Він уже не дивився, як Чітрасена націляється знову, а згадав деревце, всіяне рожевим квітом і подумав з жалем, що вони з Арджуною так і не зустрілися у битві.

" Це був би красивий бій з гідним ворогом… А тут доводиться помирати від руки паскудника, що навіть лука натягти не вміє, як слід…»

Гуркіт бойової колісниці вивів Карну із заціпеніння. Чітрасена не встиг спустити тятиву: прицільно пущена стріла перебила йому лука. Карна пізнав ратгіна — то був Вікарна, брат Дурьйодгани. Його сута хвацько спинив коней просто біля розбитої колісниці Вайкартани.

— Стрибай же, Карно! — гукнув княжич, знову пустивши стрілу у нападників, — швидше!

Карна кинувся до Чаті. Старий сута слабко стогнав. Карна підхопив його на руки і скрикнув від болю в плечі.

— Лиши мене, — сказав Чаті, - рятуйся, синку…

— Та швидше ж, Вайкартано! — крикнув Вікарна, ледь ухилившись від стріли. Карна вкинув Чаті у повіз і стрибнув сам. Ґандгарці, отямившись, сипонули по

колісниці стрілами. Повіз рвонув з місця, і тут щось наче вжалило Карну в бік, і він провалився у небуття.

Свідомість поверталася повільно. Воїн розплющив очі і, найперше, схопився за меч.

Довкола було тихо. Колісниця стояла, перехнябившись набік, а коні сумирно жували траву.

Карна сів і ледь не зойкнув від болю. З лівого плеча так і стриміла стріла, а друга застрягла між ребрами. Рани не затягувались, і на дні колісниці стояла кривава калюжа.

— З панциром було краще, — мовив Карна сам до себе, — але нема так і нема. І менше з тим.

Мертвий візничий Вікарни лежав поруч з ним. Стріла потрапила йому в потилицю. Карна знав хлопця — його родина жила за три хати від Адгіратги, і батько молодого сути дуже пишався тим, що влаштував сина на гонорову службу.

— Падлючий Чітрасена! — буркнув Карна І обережно посунув мертвого набік. Під ним лежав Чаті. Старий мав поламані руки і ледве віддихував. Вікарна звисав з місця візничого. Карна зазирнув княжичу в лице і зітхнув полегшено — живий…

— Вікарно, друже! — гукнув воїн.

— Це ти, Вайкартано, — озвався княжич, — в якому ми світі?

— Та поки що у нашому… Тебе поранено?

— Не знаю… Голова…

Карна мигцем глянув. Вікарні пощастило. Стріла зірвала з черепа шмат шкіри — та й тільки. На волосину лівіше — й молодику прийшов би край.

Вікарна, охаючи, сів.

— Де ми? — спитав, — нічого не пам'ятаю… Хаті упав, і я схопив віжки… До речі, він живий?

— Убитий, — коротко мовив Карна.

— Жаль, — зітхнув княжич, — добрий був сута. Твій старий як? Я знаю, ти ним дорожив…

— Живий, але йому вже не правити четвіркою. Руки поламав.

— Клятий син шакала! — вигукнув Вікарна, очевидячки маючи на увазі Чітрасену, — Вайкартано, але ж ти сходиш кров'ю… Давай поможу… Ох…

Він знову схопився за голову, тоді сяк-так зліз з місця візничого і зайнявся пораненими. Непритомного Чаті опісля перев'язки приятелі вклали на дно колісниці. Вікарна витяг стріли і перев'язав Карні рани уривками одежі.

— Вікарно, — озвався князь Ангу, — ти молодець… Справжній ратгін. Ніжне личко княжича порожевіло від задоволення.

— Справді, Вайкартано? — мовив він, — а втім, якщо це говориш ти…

— Я думав, — всміхнувся Карна, — що ти маєш на мене зуба опісля тої гри у кості.

— Це як ти мене вилаяв? Ох… Ні, я спершу розізлився, а потім подумав, що ти у чомусь правий. Справжні арії не ставлять на кін ні жон, ні волю. Віриш, я навіть сам перестав грати у ті кляті кості. Як згадаю лице Юдгіштгіри, так і пропадає охота. А вони ж десь поблизу, чуєш, Карно? Якби не довелося битись ще й з Пандавами…

— Битись…, - пробурмотів Карна, — ох, ну чому я не взяв " Віджаю»? А втім, стріл- то все одно нема…

— Слухай, Карно, — мовив Вікарна, щось згадавши, — коли ти встиг стати ворогом Чітрасени?

— Та я його бачив тільки раз до цього дня, — озвався Карна ледь розгублено, — на отій сваямварі… Який він мені, в лиха, ворог?

— Але ж вони розстрілювали тебе трохи не впритул! — вигукнув Вікарна, — а Чітрасена ніколи не вбиває, коли можна взяти викуп!

— Та то я його довів, — всміхнувся Вайкартана, — спершу-то він пропонував мені здатись. А потім ми поговорили, і він передумав…

— Ні, це ти молодець, — з повагою мовив Вікарна, — присягаюсь луком Рами, я б не витримав і кинувся навтьоки!

- І отримав би стрілу у спину? Ні, друже, краще у серце…

— Але що з табором і іншими?

— Ти можеш вести колісницю? — спитав Карна, обережно рухаючи рукою.

— Спробую…

— То давай зараз розвернемо її і рушимо на вивідки. Сонце вже заходить. Ми півдня провалялися непритомними, тепер треба діяти швидко.

До табору вони дібралися, коли вже майже зовсім стемніло. Там панував повний розгардіяш, але " чорних тюрбанів " ніби не було видно. Врешті Карна загледів начільника особистої охорони Дурьйодгани. У вояка була перев'язана голова, а вигляд він мав пом'ятий і понурий.

— Друже, де ворог? — гукнув Карна. Вояк розпогодився.

— Ви живі, ваша милосте? — сказав радісно, — а ми вас тут уже оплакуємо…

— Що з князем, де решта? Де Чітрасена?

— Ой, тут таке було, — жалібно сказав охоронець, — мені соромно й говорити. Хай- но вам краще розкаже його милість Дугшасана, або князь Шакуні…

— А де Дурьйодгана? Він живий? — занепокоївся Вікарна.

— Та живий… Живий… О, і ви тут, пане княжичу! Хвала пресвітлим Богам! Карна зрозумів, що охоронець чогось не договорює. Біля свого намету воїн спинив

колісницю, доручив слугам-ангам подбати про пораненого Чаті та про похорон візничого Вікарни, а сам подався до Дурьйодгани разом з молодим княжичем. Біля намету Дурьйодгани сиділи Дугшасана і Шакуні, також пошарпані, з перев'язками, що набрякли свіжою кров'ю. Побачивши Карну, обидва підхопились і вигукнули в один голос:

— Карно! Карно! Це ти, чи твоя тінь?

— Хіба я схожий на привида? — спитав, усміхаючись ратгін.

— Ця погань Чітрасена, — заспішив Дугшасана, — сказав нам, що тебе убито! О, Вікарно, брате! Отже Боги не зовсім покинули нас!

— Але що тут сталося? — спитав Карна. Дугшасана махнув рукою:

— Немає слів! Хай краще Шакуні розкаже, бо він колись хвалився, що зовсім не знає сорому.

- І розкажу! — визивно мовив Шакуні, - отже, Карно, ти зостався нас прикривати, ми відступили до табору і потрапили просто до пастки…

— Чітрасена розділив загін, — здогадався Карна.

— Саме так. Словом, нас оточили і обеззброїли. Само собою, що ми без бою не здалися…

— Це видно по вас, — хмикнув Карна, роздивляючись криваву близну на лиці Шакуні, - і що далі?

— Далі нас пов'язали як кульки з пантуа. Віриш, Карно, це було жахливо! Потім з'явився Чітрасена і сказав, що він запропонував тобі життя, а ти його смертельно образив у відповідь на таку милість. " І тому, — каже, — високошановний Дурьйодгано, — я віддав наказ прикінчити вашого улюбленця. " Дурьйодгана збілів на виду і заплакав! Щира правда, Вайкартано, мій себелюбний небіж ридав над тобою справжніми сльозами!

— Не все ж у ньому погане, — озвався Карна розчулено, — ну і що ж було потім?

— Коли Чітрасена вже почав визначати розміри викупу, — продовжив Шакуні, - раптом до нього підбігли його воїни з криком: " На нас напали! " Чітрасена звелів завести нас до шатра і поставити охорону. Ми лише чули відгуки бою й не знали, що там коїться, і хто напав на цих виродків. Поволі все затихло, ми сидимо зв'язані, не знаючи, що й діяти. І тут відхиляється запона і заходить… хто б ти думав, Карно, а?

— Не уявляю, — мовив Карна, починаючи здогадуватись.

— Арджуна Пхальгуна власною особою! — урочисто виголосив Шакуні.

— Ставлю свою голову проти зламаного лука, — вигукнув Дугшасана, — що Пандави самі й підстроїли напад Чітрасени!

— Може бути…, - сказав Шакуні, - може бути… Карна похитав головою і мовив:

— Сумніваюсь… Ну, і що ж далі?

— Чисто тобі казка! — злісно вигукнув Шакуні, - вони, бачте, вп'ятьох розігнали бандитів і захопили у полон Чітрасену. Клятий напівкровка кланявся їм трохи не у пояс і прохав помилування. І вони його відпустили, суворо заказавши знову заводитись із родом Куру. Потім розв'язали нас і ввічливо відкланялись. Як це тобі, Карно, а?

— Взагалі-то, — мовив Карна, — п'ятеро ратгінів при повнім озброєнні можуть розігнати пішу банду і більшу за ту, що була у Чітрасени. Навіть чотири з половиною, бо Юдгіштгіру я не вважаю за ратгіна.

— А куди тоді Чітрасена подів свою кінноту? — єхидно запитав Дугшасана, — у нього ж були конники, я це чудово запам'ятав!

— Може він відіслав їх з часткою здобичі? — висловився Вікарна.

— Вони ще навіть і не приступали до грабунку! — вигукнув Дугшасана, — це все підстроєно, і тільки сліпий може цього не бачити!

— Вірно! — озвався Шакуні, - ти зостався без колісниці, Карно, а ґандгарці — визнаю це, хоч і сам є ґандгарцем, нікудишні лучники. Щось мені не віриться, щоби хтось із Чітрасенових бандитів міг спинити колісницю. Твою колісницю, Карно! Я ж бо знаю, як ти мчиш, і який чудовий сута отой твій старий. Я навіть намагався переманити його у тебе… І раптом якомусь Чітрасені вдалося спішити тебе?

— Він не міг влучити в мене, беззбройного за кількадесят кроків, — хмикнув Карна, — але це ще нічого не доводить. Я не бачив на тому узліссі нікого іншого, окрім Чітрасени та його людей.

— Отже стріляли із засідки! — переможно сказав Дугшасана.

— Аби, — мовив Карна, подумавши, — їх було четверо, може б я і повірив тобі, Дугшасано. Але Арджуна не піде на подібний обман. Пхальгуна не здатен стріляти із засідки у майже беззбройну людину, а тим більше в мене — адже ми дали обітницю двобою.

— Та що, той Арджуна — втілене божество? — вигукнув розізлений Дугшасана, — чим це він кращий за інших?

— Не кращий і не гірший, — сказав Карна, — але він такий же, як і я, а я, Дугшасано, ніколи не скою підлости! Навіть Боги вдаються до обману, і я знаю про це більше, ніж будь-хто у Бгаратаварші, та якщо на цій землі треба буде знайти двох, що тримаються прямого шляху, то це будемо я і Арджуна. Ти зможеш це заперечити, сину Дгрітараштри?

— Ну, щодо тебе, — буркнув Дугшасана, — навряд чи… Вся Бгаратаварша знає, що ти — простосердий дурень… Ох, вибач, Вайкартано!

— Та не вибачайся, — всміхнувся Карна, — за те, що вперше сказав уголос свою про мене щиру думку. Де Дурьйодгана?

— У шатрі, - сказав Шакуні, - піди, потіш його, а то у нього лише й розмови, що про самогубство.

Карна зайшов до шатра, ледь освітленого недогарком свічі. Дурьйодгана лежав ницьма і навіть не повернув голови.

— Друже…, - м'яко сказав Карна. Князь Гастінапуру поволі обернувся.

— Карно? — спитав недовірливо, — то тебе не вбили?!

— Ні, - сказав Карна, — але намагались… Тебе поранено?

— Дурниця, — Дурьйодгана помацав перев'язану ногу, — подряпина… Але ж ганьба яка! Ти вже чув?

— Щастя, — мовив Карна, — о сину Ґандгарі, що ти лишився живим, і твої брати теж. Я винен у тому, що сталося, бо не розгадав задум Чітрасени. Я мусив відступати з вами до табору, а не залишатись прикривати відхід.

Дурьйодгана махнув рукою:

— Всього не передбачиш! Але, друже Карно, мені соромно навіть не того, що я потрапив у полон до жалюгідного бандита! Я палаю від встиду, що мене врятували Пандави! І тому, друже, я вирішив померти! Яка розумна людина захоче лишитися в живих, коли її порятував ворог? Піди-но, Вайкартано, прошу тебе, поклич сюди Дугшасану. Я маю щось йому сказати…

Карна виконав прохання. Йому було і жаль Дурьйодгани і в той же час смішно дивитись на те, як цього хороброго, ніде правди діти, воїна розбирали якісь жіночі вереди. Аби до нього, Карни, коли він стояв під стрілами Чітрасени, примчав замість Вікарни Арджуна і підхопив би його на колісницю, то Карна лише подякував би недругу за чисто арійську шляхетність. І тим солодшим був би омріяний двобій.

— Дугшасано, — мовив Дурьйодгана до брата, котрий зайшов до намету, — я вирішив піти до предків, аби не бути заплямованим ганьбою. Ти другий по старшинству, й тобі бути князем Гастінапуру. Бережи ж батька та матір і наглядай за братами та моїми дітьми. Пам'ятай, що найвірніший союзник роду Куру — князь Ангу. Повертайся ж до Гастінапуру, а я залишусь тут в очікуванні смерти!

Це було сказано так, що розчулило й Дугшасану, котрий не мав за душою нічого святого. Брат Дурьйодгани заридав і почав присягатись, що не покине його та не прийме влади. Карна з хвилину мовчки дивився на них, а тоді вимовив владно:

— Для чого сумуєте, о Каурави? Чи цим допоможете лиху? Зберіть-но мужність і не радуйте ворога своїм відчаєм! Пандави лише виконали свої обов'язки родичів. В чому ж твоя провина, князю? І що дивного у тому, що тебе звільнили, коли ти потрапив у полон? Часто трапляється таке у битвах, коли бранців рятують воїни! Пандави, втративши князівство, стали твоїми підданцями. Це страшніше сьогоднішньої пригоди, але вони і не збираються вмирати. Якщо ти, Дурьйодгано. покинеш княжий стіл, я залишусь з тобою, куди б ти не подався. Але, якщо ти накладеш на себе руки, наче збезчещене дівча, то станеш посміховиськом усієї Бгаратаварші!

— Мені тоді вже буде однаково, — буркнув Дурьйодгана, — бо ще пращури говорили, що мертві сорому не мають… Лишіть мене, друзі, я хочу побути сам…

Карна пішов до свого намету дізнатись, як там Чаті. Старий якраз опритомнів і з жалем роздивлявся свої руки у саморобних лубках.

— Ех, синку, — сказав, загледівши Карну, — доведеться тобі шукати іншого колісничного…

— Я не покину вас, дядьку Чаті, - мовив Карна, — ви матимете від мене платню і житимете безбідно.

— Але ж ти, синку, підеш у бій без старого Чаті! Хіба молодики так відчувають коней? Нинішня молодь тремтить від свисту стріли! Мені страшно тебе покидати, особливо нині, коли рани твої кривавлять як у звичайних людей.

— Нічого, дядьку Чаті, - сказав Карна лагідно, — шкода тільки, що не ви складете пісню про мою перемогу над давнім ворогом. Одужуйте і не хвилюйтесь за мене.

— Така вояцька доля, — зітхнув Чаті і заплющив очі.

Ранком Карна знову подався до Дурьйодгани, якого потішали заплакані жони. Князь Гастінапуру позирнув на друга і сказав:

— Мені снилося, що сини Дану обіцяли мені допомогу проти Пандавів, мого давнього жаху… І я погодився…

— Для чого тобі союз з Данавами, коли у тебе є я? — спитав Карна весело, — вище голову, друже! Забудь про смерть, мертвий не може скорити ворога, і лише живий доможеться звитяги! Не час нині сумувати і катувати себе страхом!

Князь Ангу опустився на послання поруч з Дурьйодганою і поклав руку йому на плече:

— Вставай, князю! — мовив, — забудь про свій сум! Ти ж уже майже переміг, а надумав вмирати! Невже ти злякався Арджуни? Пхальгуна — то мій ворог, моя доля, і я таки здолаю його! І тоді решта Пандавів скориться тобі, а з іншими ворогами також упораємось. Не бійся нічого, доки я у змозі натягти лука! Вели ж згортати табір, ми вирушаємо додому!

— Я заздрю тобі, Карно… — прошепотів Дурьйодгана.

- І мені? — спитав воїн з усміхом.

— Тобі — найбільше, — зітхнув князь Гастінапуру, — добре, Вайкартано! Послухаю тебе і цього разу…

Повернення до Гастінапуру не принесло розради Дурьйодгані. Він спати спокійно не міг від єхидних натяків та укриваних насмішок.

Старий Бгішма звелів зібрати князівську раду на якій при всіх вилаяв правнука за невдале полювання.

— Тільки божевільний, — говорив гнівно Дід Куру, — подасться туди, де ґрасує банда Чітрасени, навіть не озброївшись як слід. І чого це тебе, онучку, понесло до лісу Кам'яка? Подивитись, як страждають ті, кого ти пограбував?

— Вони зовсім не були схожі на страждальців… — буркнув Дурьйодгана.

— Ти ще й не маєш ніякої вдячности до тих, хто тебе, негідника, врятував! — зовсім розгнівався Бгішма, — ти, онучку, думав, що є у безпеці, прихопивши з собою Карну, який першим утік з поля бою!

Карна, що теж був присутній на нараді, помітно зблід. Бгішма тим часом продовжував вимовляти Дурьйодгані:

— Ти оточив себе негідниками! Для прикладу: хто має більше мужньости — великі духом Пандави, чи злобний Карна, син сути? Карна не вартий і чверті Пандавів, коли мова йде про мистецтво стрільби з лука й про відвагу та доброчинність! І ти, обібравши родичів, осипаєш милостями цього низьконародженого?

Карна відвів руку. По шовку сорочки розпливалася кров, що просочилася крізь пов'язки.

— Аби я першим утік з поля бою, — сказав низьким голосом, ледь стримуючи себе, — то оце було б у мене на спині!

Бгішма не вдостоїв його поглядом і знову звернувся до Дурьйодгани:

— Примирися з родичами, князю, а сина сути поверни на конюшню, де йому і місце! Нехай доглядає коней!

— Ваша правда, високошановний старійшино, — вимовив Карна, — коні кращі за людей… І порядніші… Від них не почуєш безглуздих образ. Та тільки я ніколи не був візничім, хоч і не вважаю людей, серед яких виріс, нижчими за себе. Я воїн і помру воїном! І не вам вирішувати мою долю!

Дурьйодгана рішуче звівся зі свого місця:

— Я не збираюсь, — заявив, — залишатися там, де ображають мого друга! Ходімо, Вайкартано!

— Це проти пристойности, друже, — тихо озвався Карна.

— До демонів пристойність! Ходімо!

Дурьйодгана подав Карні руку і вивів його з залі, не глянувши на ошелешеного таким нахабством Бгішму.

— У тебе відкрилась рана, — сказав князь Гастінапуру зі справжнім співчуттям у голосі, - провести тебе до твоїх покоїв?

— Ні, - сказав Карна глухо, — я поїду додому… На вулицю колісничних. Мене нудить від палацового повітря, а ненька Радга перев'яже мені бік і напече коржиків… Пробач, друже…

— Гаразд, — зітхнув Дурьйодгана, — але завтра я скликаю свою раду. Без отих старих коршаків, що люблять ятрити свіжу рану. Прийдеш?

Карна кивнув і усміхнувся самими вустами. В очах його застигла туга.

Дурьйодгана запросив на нараду Дугшасану з Шакуні, а також Вікарну, якому став довіряти більше, ніж іншим своїм братам. Карна прибув із спізненням, дуже блідий, але бадьорий та веселий.

— Які важливі справи будуть обговорюватися? — поцікавився він.

— Як змусити забути про свою ганьбу, — мовив Дурьйодгана, — ти правий, Карно, небіжчику не потрібні ні слава, ні почесті. І тому я не тільки роздумав помирати, а й хочу зробити щось таке, що піднесло б мій авторитет в очах підданців.

— Народ любить видовища, — всміхнувся Карна, — та пишні обряди. Наприклад — обряд Раджасуя-яг'ї… Це і видовище для простолюду, і нагадування нам, аріям, звідки ми родом…

— Я вже думав над цим, — мовив Дурьйодгана, — але наш родинний жрець сказав, що я не маю на це права, доки живий батько. Адже це він вважається Великим Князем, хоча давно не приймає участи у державних справах.

— Але можна провести обряд Вайшнави, — сказав Карна, — це частина Раджасуї, і то найважливіша. її виконує старший син, зорюючи на честь Богів Аріяни пруг землі золотим ралом. Зроби це, Дурьйодгано, і може вітер з півночі очистить твою душу!

— Аріяна…, - сказав Дурьйодгана задумливо, — тобі не здається, Карно, що її нема і не було ніколи? Що все це — лише оповіді брагманів, аби ми не змішалися з переможеними та на збилися з пуття?

— Ні! — мовив Карна піднесено, — вона існує, Дурьйодгано! Мені сниться білий холодний пух і застиглі ріки… І люди, схожі на нас… І світлоликі Боги… І батько…

— Ти що, дізнався, хто є твоїм батьком, Карно? — спитав Дугшасана з цікавістю, — ти можеш це нам сказати? Чи це таємниця?

— Батько мій — Сур'я Світлоликий! — відповів Карна серйозно, — а життя мені дав сонячний промінь! Недарма я кожного ранку молюся до Сонця!

— Всі ми, арії — діти Сонця, — озвався Вікарна, котрий теж був сонцепоклонником.

— Я думав, ти справді щось узнав, — розчаровано мовив Дугшасана. Карна засміявся. Він і не думав, що йому повірять.

Дурьйодгана пристав на пораду Карну і з блиском впорядив Вайшнаву. Він роздав безліч дарунків брагманам, винагородив воїнів та вайшьїв, шудрам дістались безкоштовні обіди І навіть чандалам — милостиня. Влещені таким чином

гастінапурці перестали згадувати про ганьбу свого князя, і Дурьйодгана заспокоївся.

Та все ж таки спогади про пишну Раджасую в Індрапрастзі не давали спокою заздрісному сину Дгрітараштри. Як і те, що Пандави живі та здорові і може насміхаються над ним. Дурьйодгана змусив Карну присягнути, що той таки вийде на двобій з Арджуною, коли у Пандавів закінчиться строк вигнання. І Карна, аби заспокоїти друга, дав найстрашнішу з обітниць, невиконання якої грозило занечищенням. Нині він мав знищити супротивника, або полягти самому.

Розв'язка давньої ворожнечі наближалася повільно але неухильно.

Кінець п’ятої частини