Сини змієногої богині

Місяць в травах росяних купався…

Був у Скіфії (та й нині ще є, хоч Скіфії вже давним-давно немає) жовто-золотистий тюльпан, як і всі квіти країни сколотів (так називали себе скіфи), витвір чарівної Аргімпаси.

Аргімпаса у скіфів була богинею краси і кохання (сказано ж у Бориса Мозолевського: скіфська Афродита) і ширше – життя та смерті. Осяйна і прекрасна богиня (вродливішої жінки за неї – і серед смертних, і серед безсмертних – годі й шукати у Скіфії) була жоною скіфського бога війни, грізного Арея. Місячними ночами спускалася вона з неба й, оповита золотим маревом, – що ховало її від очей простих смертних, йшла степом. Там, де незрівнянна ступала, з’являлися квіти. І першим квітнув тюльпан – улюблена квітка богині щастя й кохання. І скіфи (і мирні хлібороби, і войовничі кочівники, звані царськими скіфами, жорстокі повелителі племен, що населяли тоді Скіфію) були певні: таке диво, як тюльпан, що рівнозначно щастю людському, світу білому посилають лише боги.

Тож не дивно, що тюльпан у Скіфії вважали квіткою кохання і щастя людського. І коли по весні там чи там у степах чи й побіля кочовищ з’являлися жовті дзвоники (звечора їх ще не було, а вранці – ось вони, наче з-під землі виринули!), як засмаглі на вітрах і спекотному сонці лиця скіфів-хліборобів чи кінних вершників з луками світліли й добрішали: веселімося, наш край відвідала чарівна богиня любові й краси. Скіф’янки прикрашали тюльпанами своє волосся, стаючи ще гарнішими, і наставали тоді ночі кохання, дні шлюбів, і Скіфія сповнювалась смаглявими скіфенятами…

І так тривало рік у рік, вік у вік. І так, здавалося, триватиме завжди. Але – не судилося…

Сьогодні від Скіфії – колись Великої, адже всього лише дві тисячі років тому (вік, як для історії, незначний) вона займала майже всю територію теперішньої України (принаймні її степову та лісостепову частини від Дунаю до Дону, від гір Криму й до зони лісів на півночі), зосталися нам у спадок, крім кількох десятків гектарів незайманих її степів (хоча б Хомутинські степи, Михайлівська цілина, заповідники «Кам’яна Могила» чи Асканія-Нова та ще де-де куці обніжки колись неміряних степових просторів), ще знані у всьому світі могили, звані курганами (розкопані археологами і ще не розкопані, але майже всі протягом століть пограбовані), золоті витвори її в музеях – наших і чужих, – легенди й історія, що є водночас і нашою, ранньоукраїнською історією; а на довершення – золотий скіфський тюльпан – невеличкий, із крученими листочками жовтого кольору. (Жовтий колір є первинним, похідним від зеленого, тобто другий колір у природі).

Його відкрив – як новий, до того не відомий науці вид, – описав і на честь Скіфії скіфським назвав наприкінці двадцятих років харківський ботанік І. Зоз. З іменем «скіфський» тюльпан назавжди увійшов у флору України. І хоч між кінцем Скіфії та початком України й пролягло тисячоліття (країна синів змієногої богині зникла у III ст., а перша літописна згадка про Україну датується 1187 роком), вони обидві волею історії стали колискою цієї незвичайної квітки, що поєднала їх: матір’ю-прародителькою скіфського тюльпана є скіфська богиня Аргімпаса, а названим батьком (це вже точно) – український ботанік.

Скіфія проіснувала – як політичне об’єднання племен під зверхністю скіфських кочовиків, як, зрештою, держава (з деякою умовністю вживаю цей термін) – з VII ст. до н. е. по III ст. н. е., і тільки золотий тюльпан її, переживши всі потрясіння й катаклізми історії, загибель одних народів і з’яву інших в українських степах, живе та квітне й нині. А ось чи ростиме він ще й завтра-позавтра – того вже ніхто з певністю сказати не може. Як і про долю інших тюльпанів України, а їх у неї – разом із скіфським – вісім (маються на увазі первинні, дикорослі, не селекційно-гібридні, яких безліч): Шренка (слава Богу, цей вид ще зустрічається аж у восьми східно-південних областях та в Криму), південнобузький (квітне лише в двох областях), гранітний (лише у заповіднику «Кам’яна Могила» Донецької області), дібровний (у десяти лівобережних районах), змієлистий (зрідка на Сході), Каллє (тільки в околицях Судака та на Керченському півострові), коктебельський (виявлений лише в околицях Планерського в Криму)…

І зникають вони не через несприятливі природні умови чи консервативні біологічні властивості, а під тиском господарської діяльності людини, зникають, хоч і мають від природи прогресивні дані: швидко ростуть і розвиваються, репродукують велику кількість насіння, легко розмножуються насінням і вегетативно. Тож у всьому винна людина, яка масово зриває квіти для букетів, знищуючи при цьому бульбоцибулини. (Як, між іншим, і пролісок, що його по весні центнерами вивозять на базари, особливо південні та в Криму, і навіть рейди, що їх улаштовує міліція на захист весняних квітів, не дають бажаних наслідків.) Але «найбільшої шкоди завдає популяціям розорювання степів. Надмірне випасання вівцями степових і трав’янистих схилів руйнує останні пристанища тюльпанів» (В. Собко. «Стежинами Червоної книги»).

Але чи не в найгіршому стані в Україні перебуває сьогодні квітка богині Аргімпаси. Скіфський тюльпан вже має застережливу позначку: ендем. Більше того: вузький ендем. Застереження науковців «ендем» означає поширення даного виду (іншими словами, його ареал), обмежене невеликим природним регіоном лише в одному географічному пункті планети Земля.

А тому скіфський тюльпан, що колись золотом сяяв по всій Скіфії, сьогодні є вимираючим видом, що вже перебуває на грані повного зникнення з лиця планети Земля. Скіфи не забрали його з собою в могилу, передали його нам, ми ж повинні передати квітку любові і щастя своїм нащадкам. Та чи буде що передавати?

Він усе ще квітне веснами, сяючи – як і в прадавні скіфські часи – щирим золотом. Але вже зникнувши із степових просторів, дивом зачепився лише в Асканії-Нові. Відступати йому вже нікуди, хіба що в небуття. Та й хто його порятує, як уже немає його матері, богині Аргімпаси. Але попри все, він ще квітне, і в його золотому сяйві проглядається Скіфія, наша, по суті, історія, яку нам не дано права забувати, як не дано права втрачати бодай одну рослину.

Та лихо нависло не лише над тюльпанами. Відкриймо згадувану вже книгу В. Г. Собка «Стежинами червоної книги». Центральний її розділ – «Зникаючі види рослин в природі та культурі». Знаєте, скільки він нараховує на сьогодні зникаючих (а деякі вже й зникли!) видів представників української флори? Аж – 179! І все це – разом із скіфським тюльпаном – є золотим квітковим фондом України. Сьогодні. Бо завтра його ж може й не бути. Ми не тільки не бережемо цей фонд, а – що гірше – заважаємо йому самому зберігатися, ось чому він під загрозою.

Виписую лише кілька (за браком місця) тривожних рядків із згадуваної праці: «Гвоздика південно-бузька росте лише на гранітних відслоненнях Південного Бугу і його приток. Ніде більше на земній кулі такої рослини немає». НІДЕ БІЛЬШЕ!

«Волошка несправжньо-блідолускова відома тільки в заповіднику «Кам’яна Могила» (останнім пристанищем «Кам’яна Могила» стала й для тисячолистника голого та волошки блідолускуватої).

І – як крик: «Саме тут (у заповіднику «Кам’яна Могила». – В. Ч.) на залишках гірських скель, де пекельно пряжить степове сонце, доживає віку дрібненька папороть – вудсія альпійська. Немає сумніву, що карбононароджену вологолюбну горянку вповивали тумани Сарматського моря (20 – 6 млн років до нашої ери)».

І як тут не згадати застереження англійського натураліста Джеральда Даррера: «В моїх очах зникнення будь-якого виду – це кримінальний акт, рівноцінний знищенню неповторних пам’яток культури, таких, як картини Рембрандта чи Акрополь».

Та й, зрештою, хіба наше життя після того, як зникнуть сотні видів рослин, стане кращим? Хіба не докором нам усім звучить застереження про те, що вудсія альпійська доживає свого віку в заповіднику? Хіба ми за неї не в одвіті?

«В степу досі спить більша частина нашої історії», – якось зауважив один із дослідників, і це, коли ти опиняєшся один на один зі степом, та ще вночі, особливо гостро відчувається.

Всю ніч невгамовно підпадьомкав перепел (слава Богу, що хоч він ще не зник), закликаючи когось невидимого «Пить підем… Пить підем…» І всю ніч у степу чулися якісь шерхоти, шелест, чийсь свист (чи не стріли кочовиків крають повітря?), зітхання… Чиє? Кіммерійця? Скіфа? Сармата? Слов’янина?… І лунав тупіт копит, і ти знову думаєш: чий? Кіммерійський, скіфський, сарматський, слов’янський? Чи, може, тупіт зниклих з цих степів – назавжди зниклих! – диких коней-тарпанів, колись таких поширених ще в скіфські часи.

Під ранок, вітаючи сонце, що ось-ось мало з’явитися, заспівав у небі жайвір – теж, як і тисячі літ тому. Нарешті з-за далекого обрію витнувся пруг сонця, і промені його почали розходитися віялом, б’ючи в небо золотими стовпами. Та ось сонце і зовсім зійшло і позолотило на взгірку кам’яну бабу (теж уціліли – кам’яні! – лише де-де), а біля неї жовтим дзвоником спалахнув скіфський тюльпан. І товариш мій, показуючи на нього, радісно крикнув: «Дивись, він… Справжній скіфський тюльпан! Вночі, доки ми передрімували, тут була вона…» «Хто – вона?» – запитую пошепки. «Аргімпаса, – так само пошепки відповідає товариш, – вночі, в золотому мареві ходила скіфська богиня краси та кохання. Ось чому тут вранці з’явився тюльпан, якого ще звечора не було».

І так захотілося повірити, що й справді степом в золотому місячному мареві блукала скіфська Афродита, так захотілося, що й повірив у те. З вірою в диво, в богиню кохання, яка незримо витає і над нами, все ж таки легше – і квітці квітнути, і людині жити… Хоча іноді ні-ні та й думаю звідтоді: скіфська богиня залишила нам квіти і серед них – тюльпан. Ми, на відміну від її величності, звичайно ж, не боги (тут нас можна зрозуміти, але – не виправдати), прості, як кажуть, простісінькі, всього лише гомо сапієнси, та все ж і після нас мають з’являтися в рідному краї на наших слідах квіти – бо як же інакше? Бо що ж тоді чекатиме планету життя нашого з ласкавим йменням Земля і рід людський на ній?

Скіфська таїна

Скіфську таємницю на березі Боспора Кіммерійського, а з нею і золоті скарби сколотів, як називали себе скіфи, допоміг відкрити випадок. До речі, далекий від археології.

Вирішила тодішня влада для чогось переселити 108 сімей відставних матросів із Севастополя у Керч, де їм пообіцяли збудувати сяке-таке житло, невеликі хатки «с малыми расходами». Простіше – землянки. Для цього потрібно було від 300 до 400 кубічних сажнів каміння. Оскільки законів, які б охороняли археологічні пам’ятки, тоді не було – як і самого, між іншим, усвідомлення, що можуть бути якісь там надбання історії та культури, а отже, їх треба оберігати, у тім числі й кургани, – то, недовго думаючи, вирішили відрядити солдатів одного з тамтешніх полків збирати каміння, – так до всього ж і дешевше, – на кургані, що його місцеве населення називало Куль-Оба – «горб попелу» в перекладі з татарської мови. Чому його так названо – невідомо. Назва не відповідала дійсності, адже курган не був горбом попелу – тіло його складалося із землі, що її віки й тисячоліття та ще власна вага перетворили на твердь, а ззовні курган покривав товстий кам’яний панцир. Хто і для чого наносив на круті боки кургану те каміння, ще й насунув на його похмуре чоло «папаху» з отакезних брил, – того ніхто не відав. Як ніхто не відав, чиї дужі руки його насипали і для чого лишили на віки, і що ховає у своїх надрах цей загадковий велет українських степів.

Відколи пам’ятали себе тамтешні люди, звідтоді й бовванів високий степовий курган за шість верст від Керчі, якраз по дорозі, що вела до Феодосії. Він здіймався, мов гігантський шолом давнього витязя, на його вершині день і ніч гули степові вітри, пропахчені гірким полином і пилом далеких країв, а мимо пливли і пливли – теж з гірким полиновим присмаком і пилом далеких країв, – задумливі сиві століття, що складалися в тисячоліття. Зникали одні народи чи племена, з’являлися інші, котрі вже нічого не знали про своїх попередників у тих краях, війни змінювалися миром, нетривкий мир – тривалими війнами, в диму пожеж щезали наймогутніші царства, велелюдність і багатства змінювалися злиднями й глухими віками забуття, а курган залишався все таким же мовчазним, похмурим, загадковим і величним.

Куль-Обу оточували напівзабуті прадавні легенди.

Казали, що буцімто курган заклятий, і той, хто ризикне взяти з нього хоч грудку землі, буде жорстоко покараний: злі духи миттю перетворять такого сміливця в камінь. Власне, на Куль-Обі було не каміння, запевняли інші, а закам’янілі сміливці, котрі відважилися потривожити вічний сон велета.

Але ті легенди, колись владні й страшні, вже нікого не лякали. Вони, як догоряюче багаття, ледь-ледь тліли іскорками в пам’яті немічних дідів і поволі затухали на вітрах нового життя. Камінь був потрібний, тож до легенд уже не прислухалися.

Каміння брали, і ніхто від того не кам’янів.

Потреба в дешевому камінні й призвела Куль-Обу до швидкої загибелі. Бо коли Керч – крихітне татарське містечко, точніше село – почала швидко зростати, перетворюючись на велике портове місто на південних кордонах Російської імперії, забракло дешевого будівельного каміння. У ті роки фундаменти і стіни давніх фортець та поселень, яких було безліч у тих краях, зникали на очах. Місцеві жителі навіть не здогадувались, що їхнє бідне, забуте Богом і людьми село, чомусь зване містечком, знаходиться на місці античного Пантикапея – велелюдної і багатої столиці могутньої Боспорської держави. А руїни, гори каміння і тесані плити – то все, що лишилося від колишньої столиці колишнього царства.

Невдовзі настала черга й Куль-Оби: впав він в око генуезцю Рафаїлу Сакссі. Не так, власне, сам курган, як його каміння. Створюючи в Керчі контору торгівлі з кавказькими горцями, Рафаїл Сакссі взяв з Куль-Оби 400 кубічних сажнів каміння – для будівництва огорожі навколо свого саду. Але набіг генуезця на Куль-Обі навіть не позначився – так багато було там каміння. І ось у вересні 1830 року за Куль-Обу взялися двісті солдатів… Заскрипіли підводи, служилі день у день здирали з кургану його кам’яне покривало і возили в місто. У перші дні це не дуже його оголило. Кам’яна шапка, як і раніше, була насунута на похмуре чоло степового велета. Але солдати старалися, підводи, перевозячи сотні кубічних сажнів каміння, скрипіли день у день. Це й вирішило долю старого кургану.

Вересень 1830 року на Керченському півострові був сухим і спекотним. Вдень нещадно палило сонце, вночі на далеких обріях Тамані, по той бік протоки, потемніле небо шалено краяли блискавиці, і звідти, приглушене відстанню, долинало відлуння громів (греки-риболови запевняли, що на обох морях – Азовському й Чорному – гуляли грози). Того раннього ранку теж було задушливо – ані вітерця. Павло Дюбрюкс, наглядач керченських соляних озер, людина немолода вже і хвора – похапцем сунув до кишені окраєць черствого чорного хліба, за давньою звичкою прихопив з собою вірьовку довжиною в двадцять сажнів, котрою він обміряв не один десяток старовинних фундаментів у Керчі та навколишніх місцях, прихопив ще компас для вимірювання кутів і вийшов на феодосійську дорогу.

Зібрався старий доглядач керченських соляних озер у скромну мандрівку – мав на меті оглянути Куль-Обу, – а вийшло, що пішов Павло Дюбрюкс прямісінько в історію… Бо те, що відбудеться з ним сьогодні, завтра, післязавтра, – навіки збереже для нас невідоме досі ім’я цієї скромної людини, несправедливо скривдженої більш меткими колегами, а часом і просто хапугами із сильними й міцними ліктями.

Невдовзі Павло Дюбрюкс наздогнав на запиленому шляху військову підводу, що порожняком торохтіла за куль-обським камінням.

– Сідайте, ваше благородіє, – притьмом припросив засмаглий солдат, показуючи великі жовті зуби. Притримуючи коней, насмішкувато бликнув і, як здалося Павлові, чмихнув: – Воно, ваше благородіє, як бити дворянські ноги пішкодьором, то ліпше вже солдатською торохтійкою проїхатись.

«Ваше благородіє» крекчучи виліз на підводу. Довго відхекувався… Роки вже не ті, та й хвороби… Ще й цей солдат глузує… А втім, Дюбрюкс уже звик до насмішок, як звикає равлик до своєї раковини. Ось тільки цікаво: звідки солдат знає про його, Дюбрюксове, дворянство? То так давно було, так давно, що й сам Дюбрюкс уже встиг забути про свої колишні чини й звання. Але – було. І був він тоді не Павло Дюбрюкс, а Поль Дю Брюкс, французький дворянин з маєстатом, а не бідний доглядач керченських соляних озер з черствим шматком хліба в кишені.

«О доле, як ти жорстоко обійшлася зі мною… – зітхнув Павло. – Хоча… може, то я сам і відштовхнув од себе долю? І збочив на манівець, і з Поля став Павлом, а з людини, громадянина, котрий має свою батьківщину, перетворився на безрідного емігранта в чужій країні…»

Похитуючись на возі, Дюбрюкс відганяє од себе невтішні спогади, та думки все одно настирливо обсідають його з усіх боків. Від них стає порожньо на серці й незатишно. Іноді ж спогади ще радують його. І тоді бачить себе Павло молодим та вродливим молодшим лейтенантом, багатим, родовитим, щасливим Полем Дю Брюксом. Гай-гай, як давно те було, наче в іншому світі, в іншому житті. Все перекреслила революція – будь вона проклята! – що спалахнула у Франції проти дворянства, а отже, і проти нього, вельможного Поля Дю Брюкса та його дворянських привілеїв. Він, дворянин і офіцер, зустрів революцію вороже. Став на бік її ворогів, роялістів… Бачить себе й свого батька, полковника з «корпусу благородних єгерів» принца Конде. Думалось: старе повернеться. Він поверне його багнетом. Люто бився з санкюлотами за відібрані титули і – програв. Старе не повернулося. Довелося залишити батьківщину, за якою потім тужив усе своє емігрантське життя. Та й революція його довго переслідувала. В Австрії війська принца Конде розгромив молодий республіканський генерал Наполеон Бонапарт. Залишки втекли до Росії і перейшли на службу до чужого царя. Ось тоді капітан Поль Дю Брюкс, проклявши революцію як найбільше зло світу, облишив військову службу і зняв мундир. Ліпше голодне життя в Петербурзі, аніж участь у насильстві й кривавій веремії, що затуманила розум його співвітчизникам і йому самому…

Підвода торохтіла, а Павло Дюбрюкс, їдучи в історію, все думав і думав про свою помилку молодості. А може, то була і не помилка? Може, він діяв так, як веліли йому дворянські титули, а доля просто розсудила по-іншому?

Ще до французької революції закінчилася шестилітня російсько-турецька війна, і в 1774 році в селі Кючук-Кайнарджі, на правому березі Дунаю, був підписаний мирний договір. Росії перейшли фортеці Кінбурн у гирлі Дніпра і Керч та Єнікале в Криму. Кримське ханство, що підлягало Туреччині, було ліквідоване і приєднане до Російської імперії. Життя в Криму почало докорінно мінятися.

Завдяки тим змінам стався поворот і в житті французького емігранта Поля Дю Брюкса. У 1811 році в Керчі організували митницю, бути її начальником запропонували Павлові Дюбрюксу (а він на той час уже став Павлом Дюбрюксом. Як-то кажуть: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай). Їхав у Керч із сподіванням хоч якось вирватися з бідності, та фортуна і того разу повернулась до нього боком. Керч тільки називали містом: дві вулички довжиною трохи більше версти, вісімдесят бідних дворів. Ну яке ж це місто, яка там митниця! Щоправда, Керч до її приєднання до Росії була велелюдним поселенням, де мешкали в основному турки, татари, греки та вірмени. У фортеці стояв турецький гарнізон. Та, коли російські війська взяли місто, більшість його мешканців розбіглася, частина була переселена царицею Катериною. Населення бідувало, сяк-так перебивалося рибною ловлею та мізерною торгівлею: скуповували з суден, що йшли з Чорного моря в Таганрог, різні дріб’язкові товари: сухофрукти, бакалію, тютюн, люльки – і перепродували їх. З того й жили. Начальникові митниці платили на рік чотириста карбованців асигнаціями – їх ледве вистачало, аби якось звести кінці з кінцями. Тримався на рибі, яку зрідка давали йому ті нечисленні шхуни, що навідувалися в порт. Щастя трохи посміхнулося начальникові митниці, коли в Керчі пожвавився соляний видобуток. Дюбрюкса перевели доглядачем соляних озер з трохи більшою платнею. Але то аби з голоду не померти.

Павло зітхнув… Ось тобі й – «ваше благородіє»! Солдат навіть не підозрює, що в «його благородія» вже другий день бурчить у животі, а він мусить приберігати надалі єдиний шматок хліба.

Тільки й радощів, що археологія…

– Ваше благородіє, – урвав плин його думок візник. – Яка ото трясця понасипала в степах такі кургани? Робити людям було нічого, чи що?…

Дюбрюкс здригнувся від його голосу і відповів машинально, все ще думаючи про своє:

– Так царів своїх, вождів та знатних воїнів люди в минувшину ховали. Насипали зверху гробниці кургани, щоб далеко їх було видно. Зокрема, скіфи. Особливо в наших південних степах.

– А-а… царі, – розчаровано протягнув солдат, пожував губами, наче пробуючи почуте на смак, перехрестився і спересердя на коней гаркнув:

– Н-но-о!!! Щоб вас!.. Чули? Царі в тих курганах лежать, а ми товчемося по них, іродові душі. А в тих курганах, мабуть же, й золота до біса. Чув, пасталакали на базарі, що в землі, мовляв, великі скарби зариті.

– Скіфи, коли споряджали своїх владик на той світ, золота не шкодували…

– Хі-і… мать твою!.. Золото мертвякам! Це ж треба до такого додуматись, га? Чи цареві не все одно, як зотлівати в землі – із золотом чи без?

– Видно, не все одно, – зітхнув Дюбрюкс.

– Еге, царям завжди золота мало – і на цьому світі, і на тому… А тут хоч би хто щербатий п’ятак підкинув.

Павло Дюбрюкс про таку розкіш, як п’ятак, вже й не мріяв, роздобути б дві копійки та купити на них у солдатів тютюну – страх як хотілося курити. Що нічим світити в кімнаті, Дюбрюкс вже з цим змирився, що по кілька днів змушений блукати в степах лише з маленьким шматком хліба в кишені – теж. Вже давно не п’є він вранці каву, бодай і без цукру, яку так любить, – немає за що. А ось курити хотілося немилосердно. Тільки ж де дістанеш дві копійки? Доводиться терпіти.

– А як ті скіфи жили? – не дочекавшись відповіді, запитав солдат і скоромовкою додав: – Коли, звичайно, це не військова таємниця.

– Ось якраз це і є таємницею, – посміхнувся Дюбрюкс. – Таємницею історії. Археологія, наука така, хоче відкрити завісу, щоб невідоме стало відомим.

Археологія… Без неї Дюбрюкс і не уявляв свого життя в цьому глухому закутку Російської імперії. Не маючи спеціальної освіти й потрібних знань, натомість він мав велику любов до археології, що стала фанатичною. А загадкова старовина щезала в нього на очах. В Керчі на кожному кроці чорніли якісь руїни, фундаменти, а то й цілі споруди, що стояли тут сотні і сотні літ. Ніхто нічого не знав про ті залишки споруд і, певно, вже й не дізнається, бо їх розтягують щодня, щогодини – ті, кому байдуже до історії та її пам’яток. Що міг Дюбрюкс, те й рятував. Часу мав удосталь, тож повсякдень вештався на руїнах, рився в грудді та смітті історії, видовбуючи звідти неоціненні мистецькі коштовності давніх народів, що зникли вже з лиця землі. Його вважали диваком, з нього сміялися, але охоче приносили йому старовинні речі, статуетки, вази, наконечники стріл, іржаві мечі тощо. Так і зростав домашній музей Дюбрюкса, перший музей Керчі. Все, що знаходив чи дарували йому люди, приносив додому і виставляв у шафах, що вже були переповнені врятованою старовиною. Що не вміщувалося в кімнатах, особливо мармурові плити, – те складав у дворі.

– Хитрий хранцуз шукає скарби, – говорили про нього в місті. – Думаєте, йому потрібні заіржавлені мечі? То він ними очі замилює. А сам тихцем золото шукає…

Дюбрюкс тільки посміхався, слухаючи оті теревені. Десь починаючи з 1816 року, на свої мізерні кошти розкопував могили. Трохи, щоправда, допомогла влада, але – тицьнула мізерію. Деякі із знайдених речей якось репрезентував імператриці Марії Федорівні та графу Воронцову. Золоті речі, що їх археолог-самоук подарував вельможним, на якийсь час привернули до нього увагу влади. У 1817 році за дорученням великого князя Михайла Павловича Дюбрюксу була виділена скромна сума на розкопки. Але цінні знахідки, як на гріх, більше не траплялися, виділені гроші швидко танули. Крихітна сподіванка затеплилася 1818 року, коли Керч проїздом відвідав імператор Олександр І. Почувши про дивакуватого місцевого доглядача соляних озер, монарх забаг познайомитися з його музеєм. Імператорська величність з цікавістю розглядав золоті речі (браслети, серги, обручки, фігурки тварин, жінок тощо), надмогильні щити з написами часів Боспорського царства, велику кількість боспорських монет, різні вази, статуетки, якими були вщерть наповнені три великі шафи в квартирі дивака француза. Високопоставлений відвідувач лишився задоволений відвідуванням і, на знак монаршої милості і «благоволенія», подарував Дюбрюксу все зібране ним, не виділивши для музею ані копійки. Жаль… Але спасибі імператорові, що він хоч подарував Дюбрюксу те, що сам же Дюбрюкс і знайшов…

Злидні й нестатки обсідали археолога-самоука з усіх боків. З кожним роком гіршало здоров’я. Та, попри все, він щодня вставав, ще й на світ не займалося, «имея спутником только собственные недуги, отправлялся пешком» за десятки верст од Керчі. Вірьовкою довжиною в двадцять сажнів Дюбрюкс обміряв не одну сотню старовинних споруд, складав плани поселень і акуратно переносив їх на папір.

«Я бачив, як Дюбрюкс, обтяжений уже літами, майже в злигоднях, заохочуваний однією лише любов’ю до науки, відправлявся здійснювати свої дослідження від Керчі до Опука на відстані 60 верст з одним шматком хліба в кишені, – напише згодом про наглядача керченських соляних озер його співвітчизник, французький консул в Одесі Тетбу де Маріньї, – бачив, як, провівши дві чи три ночі в тих же пустельних краях, що слугували йому предметом пошуків, він повертався додому, виснажений голодом, і підтримував своє існування тільки степовими травами».

Йому вже заздрили – ситі й ліниві. Але більше з нього насміхалися. Часом бувало й гірше. Скориставшись із того, що він не має спеціальних знань, дехто потай доносив генерал-губернаторові, що наглядач соляних озер – неук і тільки псує історичні цінності. На щастя Дюбрюкса, у 1820 році керч-єнікальським градоначальником став любитель археології полковник І. О. Стемпковський – людина порядна і високоосвічена. Він гаряче підтримував Дюбрюкса.

Ось і на Куль-Обу його націлював:

– Придивіться до неї уважно, коли зніматимуть каміння. Можливо, там що-небудь і трапиться вашому пильному оку. А солдати, самі знаєте, їм аби каміння здерти. Коли що – починайте розкопки, давши мені знати. Я підтримаю вас.

…Підвода, урвавши своє одноманітне торохтіння, нарешті зупинилась.

– Приїхали, ваше благородіє.

Дюбрюкс притьмом зліз із воза. На кургані, що стрімко здіймався вгору, вже не було каміння. Солдати, котрі вешталися по його схилах, дозбирували гравій.

– Ну, старий, відкривай нам таємниці, довго ж ти їх ховав у своїх надрах, – весело загомонів Дюбрюкс до Куль-Оби і відчув себе радісно і легко. Він завжди почувався радісно і легко, коли займався улюбленою справою. – Не хмурся, діду, що здерли з тебе каміння. Як би ти не відводив мені очі, але мене не проведеш – я чотирнадцять літ розкопую кургани і дещо вже знаю і нюх маю. Ой, коли б ти, діду, не ховав у собі прадавню гробницю якого-небудь скіфського царя-владики…

З цими словами схвильований Дюбрюкс, забувши про свої болячки, пребадьоро подерся на крутий схил – надходила його зоряна година, та година, заради якої людина, власне, і живе і яку часом чекає все життя. Тільки не до всіх вона приходить. Доглядачеві керченських соляних озер пощастило. Нарешті фортуна повернулась до нього лицем – у нагороду за чотирнадцять років тяжкої праці в степу, злигоднів, поразок і невдач.

«Я вважаю, що Куль-Оба – курган штучного походження, і його насипали, безумовно, люди, – стримуючи збудження, писав Дюбрюкс градоначальнику на шматку паперу, що випадково потрапив йому до рук. – Тому бажано було б його розкопати. Прошу Вашого дозволу на розкопки і заодно допомоги – бодай кількох копачів».

Невдовзі прибув молодий і хвацький капітан з радісною для Дюбрюкса звісткою: градоначальник дозволяє розкопувати Куль-Обу і надає в розпорядження пана Дюбрюкса загін солдатів-землекопів.

– Тож з Богом, пане Дюбрюкс!

Вони стояли на північному боці кургану. Перед ними аж до самого обрію мрів степ. Повівав гіркуватий вітер, і Павло з радістю його вдихав, відчуваючи, що вітер приносить йому нові сили. Вітер степів, вітер древніх курганів і таких же древніх народів, чиє життя відклекотіло в цих степах віки та віки тому. Павло любив такі вітри, бо відчував себе в їхньому подуві молодим, з майбуттям, що склалося перед ним неозоро, як і самі степи.

– Почнемо звідси, з північного боку, – вирішив Дюбрюкс і завзято крикнув: – Ну, солдати, з Богом! У вас під ногами – таємниці історії! Чує моє серце: саме тут вхід до гробниці. Хай вибачить нам господар цієї могили, що потривожимо його вічний сон, але інакше ніяк дізнатися про минуле.

Солдатів не треба було підганяти – завзято кинулись до лопат. За годину зняли кільки шарів ґрунту, і зненацька лопати об щось заскреготіли.

– Камінь!

Ще по якомусь часі Павло зазначив:

– Так і є – вхід до гробниці… Гляньте, кладка з тесаного каміння. Ми – на порозі відкриття! Чорт забирай, як гарно жити у світі білому!..

Коли градоначальник Стемпковський прибув до Куль-Оби в супроводі цілого почту з любителів археології, чиновників і просто цікавих, в кургані вже був розкопаний вузький кам’яний хід. В кінці того коридора – дромоса – виднілися двері, що вели до гробниці. Вони були завалені камінням. Нетерпіння було таким великим, що Стемпковський, забувши про обережність, одразу ринувся в коридор.

– Стійте! – спинив його Дюбрюкс. – Це небезпечно, Іване Олександровичу. Зі стелі дромоса звисає каміння. Воно ледве тримається. Зверніть увагу, колоди, що підпирають каміння, вже напівзогнилі. Можливий обвал.

– Дромос доведеться розібрати, – вирішив Стемпковський. – Старайтесь, солдати, за таку роботу ставлю відро горілки.

Але як солдати не старалися, а розібрати дромос виявилося непростою справою. Минув день, а робота все ще просувалася черепашачою ходою. Каміння зі стелі доводилось виколупувати обережно, адже один невірний рух – і все громаддя стелі гуркне на голови, розчавить і поховає під собою копачів. Усі наступні дні Дюбрюкс був сам не свій, метушився, сам тягав важке каміння, хапався то за лом, то за лопату, забував їсти, спати… Засмагле його лице змарніло, тільки глибоко запалі очі горіли огнем завзяття. Чим далі просувалися копачі коридором, тим відчутніше падав темп роботи. Кожного дня, ще й на світ не займалося, приїздив до Куль-Оби Стемпковський і не відходив від кургану до темряви. Не втручався в хід робіт, нікого не підганяв, щоб не скоїлось, бува, лиха, тільки нижня губа його дрібно-дрібно здригалася, видаючи справжній стан свого господаря. Дюбрюксу градоначальник щодня привозив обід і каву з цукром та булочками. Павло механічно те ковтав, майже на ходу, навіть не відчуваючи смаку, і знову зникав у дромосі.

Лише на третій день після обіду дромос нарешті було розчищено, каміння винесено. Солдати ломами пробили дірку в дверях – у неї могла вільно проникнути людина. Дюбрюкс зазирнув у дірку, вдихаючи дух гробниці, той дух, що був у ній замурований тисячі років тому.

– Вважайте, – вигукнув він, – що я щойно дихав справжнім скіфським повітрям!

– З Богом, з Богом, – підбадьорював його градоначальник. – Але, на Бога покладаючись, на всяк випадок не забувайте про обережність.

Стрибнувши на дно гробниці, Дюбрюкс, щоб звикнути до напівтемряви, на мить заплющив очі – серце аж об ребра билося. Коли розплющив очі, ніщо не блиснуло, не сяйнуло перед ним. Камера була квадратна, десь біля двадцяти метрів, викладена з великих, добре обтесаних вапняків, котрі щільно були пригнані один до одного. Стеля у вигляді піраміди: кожний верхній ряд каміння трохи виступав над нижнім. Місцями плити, певно, від ваги землі, повисовувались і загрозливо нависали над головою. Це Дюбрюкс побачив у першу мить, потім глянув униз. Вся долівка гробниці була захаращена потрощеними дошками, поламаними катафалками, валялися якісь колоди, уламки, всюди – сміття, сміття, сміття…

– О Боже!.. – застогнав Дюбрюкс і з тим стогоном виліз із склепу в дромос, де на нього з нетерпінням очікував градоначальник.

– Гробниця пограбована… – прохрипів з горя й відчаю. – Немає нічого, саме лише сміття…

Та Дюбрюкс помилився – гробниця була цілою, незайманою, тільки дуже захаращеною. Солдати заходилися розчищати сміття та виносити його з гробниці разом з уламками дощок і колод. І лише тоді Дюбрюкс переконався, що в гробниці все ціле, лише дерево, тканини та частково кістки зотліли за довгі-предовгі віки.

Коли Дюбрюкс, трохи заспокоївшись, вдруге оглянув гробницю, то побачив, що в ній було поховано трьох людей. В центрі на дерев’яному катафалку лежав чоловічий кістяк, навколо нього – залишки одягу та золоті прикраси. На голові владики – повстяна шапка з гострим шишаком, щедро прикрашена золотими бляшками, на шиї – золотий обруч, скручений з шести товстих дротин, на його кінцях були скульптурні фігурки скіфських вершників. На ногах і руках – золоті браслети, майстерно виготовлені, бездоганної ювелірної роботи. Все вбрання покійного теж було прикрашене золотими бляшками, одяг зотлів, бляшки густо лежали на кістяку й навколо нього.

– Оце так золота-а… – вражено перешіптувались солдати. – Видно, велике цабе тут поховане… Не інакше як його благородіє, якийсь їхній генерал…

– Тоді генералів не було, – весело гомонів Дюбрюкс, тремтячими руками знімаючи з кістяка золоті бляшки. – Перед вами – скіфський цар. Або вождь… Ні, швидше всього – цар.

– Мабуть, і на тім світі збирався воювати, – озвався хтось із копачів.

Біля кістяка лежали меч, лук, наконечники стріл, а також горит для стріл, увесь у золотих пластинках. На них були зображені звірі, що люто терзали один одного. Бронзові поножі в позолоті. Трохи збоку – руків’я шкіряної нагайки, оплетене золотими стрічками. Біля зброї – точильний камінь в золотій оправі, золота чаша, з якої на Дюбрюкса дивилися бородата голова скіфа та маска міфічної медузи Горгони.

– Цар… – прошепотів Дюбрюкс. – Бо в кого ще стільки набереться золота?… Але який же цар захоче відправлятися на той світ без дружини чи бодай наложниці? Мусить вона бути десь тут…

Оглянувся, роздивляючись: так і є, он вона лежить на долівці. Саркофаг її з кипарисового дерева давно зотлів, уціліли тільки пластинки зі слонової кістки, на яких зображені сцени із давньогрецьких міфів, полювання скіфів на зайців тощо…

Цариця, а це, очевидно, була вона, зодягнена в багатий одяг, обшитий золотими та електровими бляшками – їх кількасот. На голові в неї діадема, на шиї – золотий медальйон із зображенням голови богині Афіни. Окрім медальйона, на шиї в цариці Дюбрюкс побачив намисто та важку гривну із благородного металу. (Згодом зафіксують і її вагу – 473 грами.) Поруч лежали два золоті браслети і бронзове дзеркало, ручка якого була обкладена листовим золотом…

Схиливши голову, стояв старий наглядач керченських соляних озер біля кістяків царя та цариці, і якесь дивне почуття охопило його. Він, бідняк з бідняків, самоук-археолог, емігрант, стоїть у поховальному склепі царя, прах якого ніхто не тривожив тисячі років, звідтоді, як скіфи, насипавши курган, розійшлися геть по степах. І перед ним, нужденним, і, по суті, безправним, єдине багатство якого – шматок черствого хліба в кишені, лежить колись найбагатший і наймогутніший цар, від якого, може, тремтіли цілі народи, і не збагне: куди ж поділася влада цього грізного владики? Де його народ? Його непереможне військо? Всі пішли з цих степів ще віки тому, пішли навічно, в безвість. Щез цілий народ, лишивши на колишній своїй батьківщині купу кісток свого царя. Що з того, що цар неймовірно багатий? Царське золото лежить біля ніг бідняка, котрого цар за свого життя і поглядом не удостоїв би. Що від нього лишилося? Прах… Та шедеври майстрів, рабів царя. Мистецтво вічне, через тисячоліття зберегло воно тепло рук своїх творців. Так, одне мистецтво вічне в цьому світі, все інше – тлін… І влада, і сила, і багатство, і велич…

– Тепер уже ясно, панове, – підсумував градоначальник, – що в куль-обському кургані поховано саме царя, і саме скіфського царя. Завдяки скарбам Куль-Оби ми тепер на власні очі бачимо, хто такі скіфи, який вони мали вигляд, як озброювалися і які в них були царі. Як ви бачите зі сцен, зображених на посуді, у скіфів було довге волосся, бороди і вуса, зодягалися вони в шкіряне та лляне вбрання, зброя їхня – меч, лук, стріли. Судячи по золотих речах, на скіфів мала великий вплив грецька культура. Невідомо тільки, чому скіфського царя поховано не в Скіфії, а на Боспорі Кіммерійському? Можливо, що й Боспор Кіммерійський у сиву давнину був скіфським? Скоріш за все, це так. Вітаю вас, панове, ви перші тримаєте в руках скіфські шедеври, перші побачили велику таїну, яка досі покривала загадкову Скіфію. Куль-Оба збагатить нашу науку не однією унікальною сторінкою, через морок віків вона передає нам її історію.

Градоначальник зробив паузу, дивлячись, яке враження він справив на присутніх, посміхнувся (з нього не спускали захоплених очей) і говорив далі – м’яко, мило, сам отримуючи від своєї розповіді чимале задоволення.

– Панове! Дозвольте вам процитувати Геродота, батька історії, котрий одним з перших писав про скіфів. Зокрема, Геродот повідомляє, що скіфи як покладуть у могилу царя, то неодмінно «ховають туди одну із наложниць царя, перед тим задушивши її, а також виночерпія, кухаря, конюха, слугу, коней, по добрій штуці іншої худоби… після всього цього вони разом насипають великий курган, стараючись його зробити якомога більшим…» От, панове, – скінчив промову Стемпковський, – ви й маєте перед собою один з таких скіфських курганів з царем і царицею.

Тим часом солдати обережно винесли з гробниці електрову посудину, що стояла в ногах цариці. На ній – чотири сцени з життя скіфів. Ось перша. Зіпершись руками на спис, цар, сидячи, уважно слухає донесення воїна, котрий теж тримає в руках спис. В обох на голові – гостроверхі башлики. Біля ніг воїна – щит. Цар трохи виставив уперед ногу, схилив набік голову… І здавалось, що ось-ось залунає голос воїна. Що він говорить? Може, він був у ворожому стані й тепер доповідає цареві про все побачене й почуте? Чи, може, щойно примчав з гарячого і кривавого бою?

Ось – це вже друга сцена – скіфський воїн натягає тятиву на лук. Він теж у гостроверхому башлику, бородатий, невисокий, але натоптуватий, зібраний, дужий… Інші сцени, певно, присвячені скіфській медицині. Ось скіф-лікар – найпевніше знахар, – ставши на коліна, вириває в іншого хворий зуб.

– Ні, ви тільки подивіться, панове! – вигукував збуджений Стемпковський. – Подивіться на обличчя хворого. На ньому видно біль… Так-так, справжній людський біль. Хворий, будемо називати його так, навіть правою рукою схопився за руку лікаря, точнісінько як і ми хапаємось за руку дантиста. Дивіться, як достовірно, як психологічно точно і майстерно передано цю сцену. А скіфський одяг… Ми вперше бачимо скіфську зброю, потроху уявляємо їхнє життя… Зверніть увагу на четверту сцену. Воїн перев’язує своєму товаришу поранену ногу. Погляньте, як обережно, як уміло він це робить. Цікаво, що це за скіф, що зображений на всіх сценах посудини?

– Очевидно, це просто кілька скіфів, – висловив хтось припущення. – Оскільки ж вони схожі, то й складається враження, що на всіх сценах одна й та сама особа.

Археологи-любителі, а їх чимало було в оточенні Стемпковського, почали сперечатися. Хтось висловив припущення, що скіф, зображений на всіх сценах посудини, і скіф, котрий похований у гробниці, – одна й та сама особа. Тобто цар.

– Тоді виходить, що цареві й зуб виривають? – перепитав Стемпковський. – Але хто нам підтвердить, що це так?

– Постараюсь, – тихо озвався Дюбрюкс, – зачекайте хвилинку.

І зник у гробниці.

– Чи не забагато бере на себе цей… самоук, – пробурчав один із чиновників. – Ні освіти, ні знань у цього вискочня. Та який він археолог! Худобу йому пасти, а не царів вивчати.

– Ви, панове, помиляєтесь, так скептично оцінюючи здібності пана Дюбрюкса, – м’яко зауважив Стемпковський. – Дюбрюкс і справді самоук, але в нього багатющий досвід, набутий на розкопках, і це частково заміняє йому відсутність спеціальних знань. До всього ж природа наділила його не тільки любов’ю до археології, але й великою кебетою для цього непростого діла.

Та ось Дюбрюкс вибрався з гробниці, тримаючи в руках жовтий крихкий череп царя. Не кажучи й слова, дістав лупу і заходився уважно розглядати зуби. В нижній щелепі не вистачало двох зубів.

– У царя справді боліли зуби, і два з них вирвали йому ще за його життя, – висловив припущення Дюбрюкс. – А поруч з вирваними… Панове, прошу звернути увагу. Ось хворий зуб царя. І якраз на тому місці, де на сцені, зображеній на посудині, йому виривають зуб. Подивіться, прошу вас, щелепа в цьому місці напухла, хворий зуб сидить глибше. Решта ж зубів абсолютно здорові і цілі. Судячи по зубах, цареві було років тридцять-сорок, не більше.

– Виходить, цар у гробниці і цар, що зображений на посудині, – одна й та сама особа? – вигукнув Стемпковський.

– Так! – впевнено підтвердив Дюбрюкс. – Сцени, зображені на посудині, не вигадані, вони взяті з життя самого владики, череп якого я тримаю в руках. На посудині – його точний портрет!

Скіф Токсарида так розповідав про обряд побратимства серед своїх співвітчизників:

– Коли хто-небудь вибраний в друзі, то відбувається укладення угоди, і ми даємо найбільшу клятву: жити один з одним і померти, якщо потрібно, один за одного. При цьому ми робимо так: надрізавши собі пальці, збираємо кров у чашу і, оголивши леза мечів, обидва тримаючись один одного, п’ємо з чаші, після цього немає нічого такого, що могло б нас роз’єднати…

Грецький письменник Лукіан слово в слово записав розповідь скіфа Токсарида. Але Лукіану не вірили.

– Казка! Міф! Щоб дикі варвари отак клялися один одному в дружбі, щоб життя заради побратимства віддавали? Ні, вони дикуни… І не здатні на високі пориви душі.

Лукіана підтримав Геродот, котрий задовго до того, у V ст. до нашої ери, писав:

«Клятвенні договори з усіма скіфи роблять так: у великий глиняний ківш наливають вина і домішують до нього кров тих, хто домовляється про дружбу, зробивши укол шилом чи невеликий надріз ножем на тілі, потім умочують у чашу меч, стріли, сокиру і дротик. Зробивши цей обряд, вони довго моляться, а потім п’ють, як ті, хто домовлявся, так і найдостойніші з присутніх».

Чи правду писали Лукіан та Геродот, ніхто підтвердити не міг. Тисячі років тому скіфи зникли з лиця землі. І ось Дюбрюкс тримає в руках золоту бляшку, на якій зображено обряд скіфського побратимства. Двоє скіфів п’ють з одного рога вино. Вони разом тримають ріг, вони обнялися – очевидно, щойно дали клятву на вічну дружбу й побратимство і тепер збираються врочисто скріпити її вином, змішаним з кров’ю…

Третій день Дюбрюкс розбирає й розчищає гробницю. Знаходить в ній все нові й нові золоті бляшки, і здається, що їм не буде кінця. І на кожній бляшці такі рельєфні, такі живі сценки з життя скіфів. Не бляшки, а енциклопедія скіфського життя, що дійшла до рук археолога через тисячі літ… Ось скіф скаче на коні, кінь летить у шаленому чвалі вперед, певно, в бій… А ось і сам бій. Два скіфи, ставши один до одного спинами, стріляють з луків. Вони зображені в пориві, в динаміці, тятиви їхніх луків туго натягнені, ось-ось із дзвоном зірвуться стріли й повалять ворогів…

Але працювати в гробниці стає небезпечно. Кожної миті слід чекати обвалу, каміння там і тут загрозливо звисає зі стелі, місцями потріскують бічні стіни, наче там хтось невидимий товчеться й, крекчучи, сердито повертається… А може, то скіфські духи, душі померлих тяжко караються від того, що їхній вічний сон було так несподівано потривожено… Одного разу в гробниці ледве не трапилось лихо. Дюбрюкс тоді знімав внутрішній план гробниці, захопився роботою. Офіцер, котрий командував солдатами-землекопами, весь час заважав археологу своєю метушнею та безугавними балачками. Дюбрюкс кілька разів прохав його не заважати, але той не реагував. Зрештою, він став біля входу і загородив собою світло, що падало в лівий кут гробниці. Як археолог не прохав його, офіцер, захоплений побаченим, нічого не чув і з місця не сходив. Дюбрюкс спересердя сплюнув і перейшов у правий кут, де було видніше. І тільки відійшов, як на те місце, де він щойно стояв, з гуркотом упала зі стелі двопудова каменюка.

Дюбрюкс здригнувся і витер лоба, що вмить став мокрим та липким. З криком і галасом солдати, котрі були в гробниці, сипонули до виходу, здійнявши чималий шарварок. Хтось навіть закричав: «Хранцуза задавило!»

– Ось бачите, я вас і врятував, – весело, як ніби нічого й не сталося, вигукнув офіцер. – Не загороди я вам світла, ви б не залишили лівого кутка і – тю-тю на той світ. У цій гробниці враз стало б більше на одного покійника…

Заважали цікаві. З кожним днем їх все більше й більше юрмилося біля Куль-Оби, дехто з нетерпеливих намагався проникнути навіть у гробницю, і від них неможливо було відкараскатись. Дюбрюкс подумав, що, може, й добре, що впала каменюка зі стелі і солдати з такими криками сипонули назовні. Тепер цікаві, настрахані обвалом, остерігатимуться совати носа до гробниці. Але з Керчі прибували все нові й нові роззяви, юрмились, диміли цигарками, гомоніли, перезиркуючись. На десятки верст навколо розлетілася чутка про нечувані скарби Куль-Оби. Золото покійного скіфського царя магнітом притягувало до кургану різну, здебільшого підозрілу, потолоч. Тому знайдені речі доводилось відправляти в місто під посиленим конвоєм, і все одно Дюбрюкс був не зовсім упевнений, що ніхто не ризикне напасти на конвой. Але робота так його захоплювала, що він швидко забував і про підозрілих осіб біля Куль-Оби, і про саму небезпеку, що кожну мить загрожувала йому в гробниці. Як не відчував ні плину часу, ні голоду чи втоми.

За саркофагом царя лежав скелет конюха. В його узголів’ї у спеціальній ніші знаходився кістяк бойового царського коня. Ще Дюбрюкс знайшов два срібні тази і великі, теж срібні, блюда, а на них зберігався набір маленького посуду, теж срібного. На ньому були позолочені зображення левів, що терзали оленів, на інших дикі гуси ловили рибу. Біля дверей стояли два великі мідні казани для варіння м’яса, а понад стіною – чотири глиняні амфори, в яких, певно, було колись грецьке вино.

«Що ж, царю, – думав археолог. – Всім тебе забезпечили твої піддані для подорожі у потойбічний світ. То ж чи смачним було м’ясо в казанах, чи хмільним було вино в амфорах? Чи їв ти, чи пив ти у тому світі, чи гасав там на коні, чи обіймав там свою дружину, яку задушили й поклали тобі в гробницю?… Мабуть, не хотіла вона помирати, як і той раб-конюх. А може, вони з радістю пішли на смерть, сподіваючись, що будуть жити і жити в загадковому і незнаному потойбічному світі?…»

У гробниці вже сутеніло. Дюбрюкс зібрав з долівки останні розсипані бронзові наконечники стріл та кілька золотих бляшок і сказав собі: «На сьогодні досить… А завтра все й закінчу…»

Роботи на Куль-Обі почалися 18 вересня, 22-го Дюбрюкс уперше проник у поховальну камеру, а ще через два дні, в основному, все було завершено: гробницю розчистили, недослідженою залишалася тільки невелика її частина, де, як здавалося, немає нічого цікавого. О, як він потім клястиме себе за ту легковажність! Але того вечора він був упевнений, що всі свої скарби Куль-Оба йому вже віддала. Про те, що в гробниці можуть бути ще й потаємні сховки, він тоді навіть не подумав.

День згасав, у степу вже поночіло. Вибравшись із гробниці, Дюбрюкс загасив свічку і стомлено присів на схилі кургану. Думав, що завтра він завершить дослідження поховальної камери і ще одна сторінка – може, й найбільш значна – в його житті буде перегорнута. Отож до завтра, а на сьогодні – все. Втому відчував таку, що нехіть було встати і кудись іти. За довгий день майже нічого не їв. Стемпковський, правда, пропонував йому підкріпитися з ним, але, захоплений знахідками в гробниці, він тільки відмахувався: потім, потім… Так і день збіг. Але це не біда, вдома у нього знайдеться сухар, вода – теж. Не звикати. Ось тільки як бути з гробницею? Чомусь був упевнений, що ні цікаві, ні злодії, якщо такі раптом і виявляться, навряд чи зважаться темної ночі проникнути в гробницю. По-перше, там вже нічого немає, а по-друге, всі бачили, як обвалилась каменюка зі стелі і ледве не задавила самого археолога, як солдати притьмом вибігали зі склепу з жахними криками, – то хто зважиться туди проникнути? Серед білого дня це ризиковано, а серед ночі й поготів.

Останній краєчок червоного сонця вже зник за далеким обрієм.

«Як і тисячі літ тому», – стомлено подумав Павло.

І зненацька майнула інша думка: не можна так лишати гробницю на ніч. Береженого, як відомо, і Бог береже…

Градоначальник Стемпковський вже збирався від’їздити до міста, як до нього підійшов Дюбрюкс і стомлено мовив:

– Все ж таки треба було б поставити на ніч варту біля гробниці. Багато людей бачило, як ми діставали золоті речі, в місті тільки й говорять про це. Боюсь, аби чого не трапилося.

Але твердого переконання, що варта потрібна, в його голосі не відчувалося. Стемпковський мить повагався, а потім неохоче розпорядився, аби один із чиновників зостався з двома солдатами посторожувати до ранку склеп… В його голосі теж не відчувалося твердого переконання, що саме так і треба. Відчувши ту непевність, Дюбрюкс звелів солдатам на всяк випадок завалити вхід до склепу камінням, що й було зроблено. Вже коли сідав на солдатську підводу, то почув, як поліцейський чиновник, якому велено було наглядати з двома солдатами за гробницею, почав скаржитись градоначальнику на холодну ніч, на відсутність їжі, на втому та інші перепони – йому явно не хотілося ніч гибіти в степу… А вітер вже й зараз доймав до кісток, а що буде вночі. До всього ж він боїться, ще змалку жахається покійників – бррр!!! Розрили чужу могилу, ану, як серед ночі покійник вилізе шукати винуватців? Стемпковський посміхнувся і щось сказав… Поліцейський чин знову почав скаржитись і канючити, аби його відпустили… Градоначальник трохи повагався, а тоді, махнувши рукою, дозволив зняти караул. Стемпковський взагалі був доброю людиною, спокійним і врівноваженим начальником, на підлеглих ніколи не кричав і завжди їм допомагав, чим міг.

Павло Дюбрюкс чув ту розмову, але жодним словом не озвався, не запротестував. Навіть не ворухнувся. Як згорбився на підводі, так і сидів закляклий. Чути все чув, а сам був ніби за скляною перепоною і ні на що не реагував.

…Коли Дюбрюкс, знесилений і голодний, дістався до своєї квартири, то, ледь переступивши поріг, безпомічно опустився на стілець, заплющив очі і довго так сидів, нічого не думаючи і не відчуваючи. Від утоми хиталася підлога під ногами, перед внутрішнім зором пропливали хаотичні картини останніх днів: гробниця, золоті речі, камінь, що ледве не розчавив його, бородаті голови скіфів, кістяки… Чомусь настирливо лізло таке видіння: скіфи душать царицю… Вона молода, вродлива, її обличчя перекошене від страху та болю, чорні очі повні смертельного смутку і розпачу, їй не хочеться помирати, їй би жити та жити, але мертвий цар хоче тільки з нею іти в потойбічний світ… І скіфи кидаються на неї із зашморгом… Останній подих, останній погляд чорних м’яких очей на білий світ…

Дюбрюкс застогнав і розплющив очі. Але видіння не зникало. Зусиллям волі відігнав те видіння і невдовзі задрімав сидячи. Але сон був коротким. У сні галасували бородаті скіфи, рипіли їхні вози, на очах виростав курган. Наяву він розкопував курган, а вві сні скіфи його насипали, і крізь товщу землі Дюбрюкса благала скіфська цариця…

Прокинувшись, він дістав зачерствілий шматок хліба – машинально, не відчуваючи ні смаку, ні потреби їсти, згриз його. Потім без мети никав по квартирі, заклякав біля трьох шаф, заповнених знайденими на руїнах речами. Перед очима пливли бюсти з глини, статуетки з гіпсу, амфори, посуд і безліч інших творінь сивого минулого. Скільки йому довелося витратити на це здоров’я, снаги, коштів. Йому лікуватися треба, а він, ризикуючи собі скрутити в’язи, лазить по руїнах…

Дістав із шафи товстелезний стос паперу. То рукопис його життя. «Описание развалин и следов древних городов и укреплений, некогда существовавших на европейском берегу Босфора Киммерийского, от входа в пролив близ Еникального маяка до горы Опук включительно, при Черном море» – так назвав свою працю. Чи буде вона коли видана? Він уклав у неї все своє життя, детально описавши те, що вже назавжди зникло.

«Я знаю, – думав він, – у моїй праці мало вченості, але я точно описав те, чого вже немає».

Був щедрим, охоче ділився своїми працями з іншими, багато дарував Стемпковському, а той використовував їх у своїх працях. Під своїм, звичайно, прізвищем. Одеський археолог Бларамбер взяв у нього плани древніх городищ Боспору і видрукував їх як свої… Це був найпідступніший удар, але Дюбрюкс і його пережив. То в ім’я чого він все терпить, бідує, голодує? Щоб його отак серед білого дня обкрадали? Тоді Павло Дюбрюкс ще не знав, що пограбують не тільки його. Лиха доля не обмине й Куль-Обу.

Коли вранці доглядач керченських соляних озер приїде із солдатами до Куль-Оби, його чекатиме жахлива звістка: Куль-Оба, необачно залишена без охорони всього лише на одну ніч, пограбована.

Вхід у гробницю був розчищений, каміння, що звисало над головою, прибране. Та частина склепу, яку Дюбрюкс не встиг дослідити, розчищена, плити з долівки зняті. Під ними виявились тайники – тепер вже порожні. Назавжди.

– Пропало!.. – застогнав археолог. – Все пропало!..

Лише значно пізніше Дюбрюксу розповість знайомий грек Дмитро Бавро про подію тієї ночі. Все відбулося так: тільки-но всі роз’їхалися, шестеро грабіжників (вдень вони ховалися за ближніми горбами) розібрали каміння, яким було завалено вхід, і полізли в гробницю. Запалили смолоскипи. В нерозчищеній частині склепу швидко прибрали каміння та різні уламки і знайшли там чимало золотих бляшок. Але більше нічого не було. Нічні гості розчарувалися і вже збиралися було покинути гробницю, як тут один з них загледів під ногами золоту бляшку, що застряла в щілині долівки – так міцно, що грабіжник не міг її виколупати. Тоді всі гуртом – не пропадати ж бляшці! – ломами підважили і вивернули плиту. Коли плита впала, грабіжники ахнули – перед ними була криївка, повна золотих речей.

Розказуючи, Бавро вмовк і винувато опустив голову.

– Ну, далі!.. – завжди ввічливий і чемний Дюбрюкс не втримався і схопив грека за грудки. – Говори, що було далі. Що зберігалося в тайнику? Говори, я прошу тебе, благаю… Ти пам’ятаєш?…

Так, відповів грек, він пам’ятає. Зверху на купі золотих речей лежала важка золота гривна для шиї, на її кінцях були золоті голівки левів. Дуже гарні, додав грек і зітхнув. Пан наглядач соляних озер сам розуміє, що та гривна викликала чималу суперечку серед грабіжників. За неї одночасно схопилося троє. Кожний тягнув гривну до себе й кричав, що він перший її схопив. Грабіжники лаялись, виривали один в одного гривну, аж доки хтось не вигукнув:

– Давайте її розрубаємо на три частини, і ділу кінець!

Грек знову зітхнув і вмовк.

– Ну?! – термосив його Дюбрюкс. – Що ви зробили з гривною?

– Сокирою розрубали на три частини…

Дюбрюкс мав таке відчуття, наче щойно його самого розрубали сокирою. Задивляючись у чорні блискучі очі грека, запитав:

– Ти теж був серед тих шести грабіжників?

Бавро помовчав якусь хвилину, а тоді ствердно кивнув головою і дивився на Дюбрюкса відданими і наче аж невинними очима – великими і печально-ніжними.

– Що тобі дісталося? – термосив його Дюбрюкс. – Говори, не бійся. Хіба я тебе хоч коли-небудь зобижав?

Бавро згадав, як колись виручив його Дюбрюкс, котрий був тоді начальником митниці. Він спіймав грека з контрабандою, але пожалів – у Бавро була купа чорноголової дітлашні – і відпустив. Бавро, потупцявшись, зізнався, що йому дісталася голова лева з частиною гривни і золота бляшка у вигляді оленя…

Невдовзі в Керчі заговорили, що на базарі продаються золоті речі. Дюбрюкс ходив на базар і дещо справді бачив у перекупників, зокрема золоту обкладку горита і бляшки, але викупити їх не мав за що. Тому вмовляв і вмовляв Бавро повернути бляшку і голову лева. Зрештою, той погодився. Бляшка й справді була у вигляді оленя, що лежав, підігнувши ноги. На його тулубі були зображені лев, грифон і заєць. Під шиєю в оленя лежав собака. Вага бляшки була 266 грамів. Дюбрюкс був радий, що хоч одну таку коштовну річ вдалося врятувати. А всього, і то через багато років, пощастить скупити в перекупників вісімнадцять золотих бляшок з Куль-Оби, але то була мізерна частина з пограбованих скарбів. Шедеври були знищені, їх грабіжники переплавили в золоті бруски і продали на чорному ринку.

Невдовзі чутки про пограбування золотого кургану дійшли до імператора Миколи І. Його величність страшенно розгнівався. Ще б пак! У нього з-під носа украли золото. Охолонувши, монарх розпорядився видати греку Бавро 1200 карбованців за повернутого золотого оленя. Сума чимала. Оголосили, що тому, хто поверне скарби з Куль-Оби, будуть також виплачені великі суми. Але на імператорський гачок ніхто не клюнув.

Після пограбування Куль-Оби Дюбрюкс довго хворів, але Стемпковський умовив його «ще поритися в кургані». Градоначальник видав наказ про охорону гробниці. Вдень біля входу стояв караул, а вночі курган охороняв кінний патруль. Але така варта вже була зайвою, більше скарбів у кургані не було. Проте кожної ночі все нові й нові грабіжники проникали у гробницю (і це попри її охорону!), аж доки однієї ночі не завалилася північна стіна. Двох грабіжників ледь живих витягли з-під обвалу і відправили до в’язниці. Роботи по розкопках було припинено, як гробниця остаточно завалилась…

Дюбрюкс більше нічого не розкопував. І навіть вже не займався археологією. Сили залишали старого доглядача соляних озер, хвороби, з якими він раніше якось ще боровся, тепер прикували його до ліжка. Вже немічною рукою написав він звіт про свої розкопки Куль-Оби і передав його Стемпковському. Градоначальник лишився задоволений звітом, на його основі написав свій звіт і послав у Петербург до царя. Дюбрюкса не згадав жодним словом, немов і не було в Керчі старого археолога, відкривача Куль-Оби.

Про Дюбрюкса всі забули. До нього ніхто не приходив, його не згадували, і старий археолог тихо догоряв, усіма покинутий і забутий. Іноді, правда, до нього навідувався грек Бавро і довго мовчки сидів біля його ліжка та час од часу скрушно похитував великою патлатою головою…

– Ех, ви… грабіжники… – говорив Дюбрюкс без гніву, а просто так (гніватись уже не було сили). – Для чого ви обікрали Куль-Обу? Такі шедеври переплавити на мерзенне золото!

Грек винувато бликав великими і блискучими чорними очима, завжди печально-ніжними, зітхав і йшов, лишивши Дюбрюксу трохи сушеної риби…

Поволі спливали місяці, надійшла зима. З кожним днем Дюбрюкс почувався все гірше й гірше. До хвороби приєднався холод, і старий археолог тремтів під благенькою ковдрою вдень і вночі… Коли відпускало, зводився, ходив по кімнатах, вкотре оглядаючи свій музей, зрідка вибирався у двір, стояв біля могильних плит царів Боспору.

«Скоро й наді мною ляже така плита», – думав… Археологія… Вона дарувала йому багато щасливих днів, хвилювання, знахідки, радість пошуків… То, виходить, жив недарма і радість першовідкривача завжди з ним. Це єдиний його скарб, і його в старого ніхто не відбере.

Одного разу до нього дійшли чутки, що градоначальник Стемпковський послав свого чиновника Даміана Карейшу в Петербург до царя. Карейша повіз цареві всі золоті речі, котрі Дюбрюкс розкопав у Куль-Обі. Казали, що Микола І милостиво зустрів Карейшу, лишився задоволений куль-обськими знахідками і велів виставити їх у своєму імператорському Ермітажі.

– Нарешті, в мене є те, чого не має жоден європейський монарх! – буцімто вигукнув імператор, розглядаючи золоті шедеври скіфів.

Доти нікому не відомий чиновник дев’ятого класу Даміан Карейша враз злетів угору. Імператор пожалував йому діамантовий перстень – «за участие в отыскании большей части тех вещей». Газети навперебій писали про Куль-Обу, про його золоті шедеври, що прикрасили імператорський Ермітаж, на всі лади розхвалювали Карейшу – як героя, котрий знайшов і розкопав золотий курган. Про Дюбрюкса ж у тих статтях і звітах не згадувалося жодним словом.

З шиком повернувся Карейша з Петербурга. Всі говорили, що цар доручив йому і Стемпковському вести подальші розкопки, шукати «подобные куль-обским древностям в гробницах» і виділив для цього дві тисячі карбованців.

У місті було врочисто відкрито Керченський музей старовини. Директором призначили одеського археолога Бларамбера, того самого Бларамбера, котрий колись обікрав Дюбрюкса і видав його плани давніх городищ за свої. Ставши директором Керченського музею, Бларамбер і далі жив в Одесі, де він теж завідував музеєм. Дюбрюкс і це пережив. Більше того, спираючись на ціпок, сходив до музею і написав заповіт: «Я, Павло Дюбрюкс, добровільно дарую Керченському музею старовини всі свої зібрані речі, котрі тимчасово знаходяться в моїй квартирі і були колись подаровані мені імператором Олександром Першим».

Помер він у повному забутті, нікому не потрібний, усіма зневажений і обікрадений, – яка несправедливість!

Минуло сорок п’ять років після його смерті, а чутки про скарби Куль-Оби все ще ходили серед люду. Казали, що Дюбрюкс тоді не все золото знайшов, бо стіна обвалилася і перешкодила роботі, а потім і взагалі гробниця завалилася й заховала коштовності від людського ока. І ось у 1875 році Керченський музей вирішує вдруге розкопати Куль-Обу. Проглядаючи звіт Дюбрюкса, археологи звернули увагу на його скаргу, що обвал північної стіни не дав йому змоги довести розкопки до кінця. Було знову розчищено гробницю, стіни її розібрано, кам’яні плити з долівки знято. Під ними виявили кілька ям у скелястому материку, але ніяких слідів поховання у них не було.

А можливо, й були, але після Дюбрюкса місцеві жителі знову брали каміння з Куль-Оби, і ходили чутки, що вони знайшли там не одну золоту бляшку. Та повторні розкопки, крім кількох бляшок, більше нічого не дали, і Куль-Обу лишили в спокої.

Так і стоїть сьогодні древній витязь українських степів, можливо, ховаючи в собі ще не одну нерозгадану таємницю. Знову повзуть чутки, з’являються легенди, що в кургані не все знайшли, що курган ще дещо ховає в собі. Дехто вважає, що треба повністю зняти насип кургану, тільки тоді, мовляв, розвіються легенди.

Сходить над курганом сонце, як і тисячі літ тому сходило, як і тоді, коли скіфи насипали його над своїм царем в кінці IV століття до нашої ери. І пливуть над ним сиві віки та й пливуть. А легенди, що витають над золотим курганом, все ще живі: а раптом курган відкрив не всі таємниці колишньому французькому дворянину Полю Дю Брюксу?

Крила

…Він був драпіжним птахом з хижої родини яструбових, пізніше прозваний двоногими істотами царськими найбільшим і найсильнішим у піднебесних просторах тамтешнього світу білого володільником, покорителем і владарем неба з жовтим крицевим дзьобом, з розмахом крил, широких і довгих, що сягали чи не трьох метрів у довжину, з чималими кігтями на пальцях, гострими і загнутими, що люто розривали живу плоть крилатих у піднебессі і чотириногих на землі… Ймення йому було орел. Орел степовий. Орел білохвостий. Його рід був одним з найдревніших крилатих родів на землі й започаткувався ще в міоценову епоху, ранню епоху кайнозойської ери, що настала після мезозойської близько 70 мільйонів років тому і триває й досі; в ту первісну епоху, коли здійнялися злакові, трави, яким немає нині краю там внизу, то був час з’яви одних і загибелі інших, коли вимирали (в кінці мезозою) динозаври, іхтіозаври, плезіозаври; час, коли народжувалися ссавці й беззубі птахи, зодягнені в пір’я, коли ще не було людей, а були тільки мавпи, що їх пізніше назвуть людиноподібними, а сама людина з’явиться на початку антропогену (його тривалість всього лише від 0,6–0,8 до 2,5–3,5 мільйона років); зрештою, то був час, коли в громах, огнях і тремтінні планети інтенсивно утворювалися гори, піднімалися континенти, змінювалися їхні обриси, і все те первісне гігантське творення супроводжувалося інтенсивним вулканізмом… – ось тоді вже вони були, орли, володарі степів і небес над ними.

Але навіть він, найстародавніший володар неба, старший за двоногих, не міг подолати весь огром степу, його безмежжя і безмір’я, що слався під ним унизу без кінця і краю, як безконеччя світове, до країв якого – та й чи були вони, краї? – не сягнути нічиїм оком, навіть його гостро-зірким і чиїм-небудь оком годі було обняти, охопити те, що не мало берегів, що ні перейти, ні перелетіти, що сягало далі, як могло сягати око; те, що лежало під ним унизу, було безмежним, ніким не міряним і тяглося широкою смугою від Дунаю до Єнісею і далі, далі в Забайкалля та Монголію і звалося просто: СТЕП. Але так далеко, до Монголії, він ще не залітав, адже його небокраї, які він міг долати на великихі могутніх крилах своїх, простягалися між Дунаєм і Доном.

І там, внизу, у його неохопному і несходимому безмежжі, краючи степи, протікали великі й малі річки та ріки: до Дніпра були Дунай на заході, Дністер, Південний Буг, Інгул та Інгулець, не рахуючи маленьких річечок на кшталт Синюхи; за Дніпром, як він піднявся трохи на північ і знову повернув на Схід, внизу блакитніла Самара (вище неї десь мали бути Ворскла, Псел і Сула), а під правим його крилом – Сіверський Донець, вище Оскіл, а нижче Айдар з Кальміусом.

Після Придніпровської височини, південніше здіймалися Приазовська височина, за нею – Донецький кряж, з-за його Білогір’я вигулькувала Чорна Калитва, що впадала в Дон.

До східної межі його царства, до синього Дону було вже недалеко, як у піднебессі з’явився він, володар тамтешніх країв, його давній суперник старий Орлан. Птах теж могутній, рівний йому.

Він розумів, що вже вторгся в чужі володіння, що далі не треба залітати навіть з оглядом, адже там – вотчина Орлана, ось чому він і виник у піднебессі, володар, господар і повелитель тутешнього огрому, де сходить сонце. Він ніби не вигулькнув у небі, він мовби там в одну мить народився, з’явився нізвідки і, розсікаючи повітря, ринувся на перехват порушника. Орлан запрацював могутніми крилами, беручи розгін для двобою, і те саме зі свого боку вчинив і він, Орел Степовий, бо теж мав могутні й широкі крила, крицевий дзьоб, стальне тіло і ноги, озброєні гострими, загнутими кігтями, готовими роздерти, розтерзати будь-чию плоть.

Внизу була Орланова земля, на якій за Танаїсом вже кочували сармати – скіфські родичі, теж могутні й непереможні, але їхня могуть ще тільки визрівала, накопичувалася й міцніла, та могуть і грізна сила, що, як настане час, завдасть смертельного удару своїм сусідам і родичам, синам змієногої богині. Але станеться те не скоро, через віки та віки; а над ним було його, Орланове небо, і він, Орлан, не потерпить у ньому непрошених гостей…

Вони завершили достатній розгін і вийшли на пряму – один проти одного. Кожен з них уже нісся стрілою, загрозливо виставивши свого кинджального дзьоба, ось-ось вони вріжуться один в одного, лоб в лоб, дзьоб у дзьоб.

Вони були родичами, адже обидва належали до родини яструбових, хижих птахів, чиї 208 видів об’єднуються в 63 роди, серед яких – канюк, лунь, стерв’ятник, шуліка, тетерев’ятник, осоїди, коршуни, грифи, змієїди, бородачі, орли…

І ось вони, родаки, мали зійтися в герці, але в останню мить, черконувши один одного крилами так, що білими іскрами сипонуло пір’я, розлетілися – один у праве крило, інший в ліве, і кожен з них, зробивши розворот з розгінним колом, знову вийшов на пряму для лобової атаки…

Заклекотіли… Хрипло, люто, аж давлячись сухим гарячим повітрям, і знову ринулися лоб в лоб, вдарилися цього разу грудьми, зчепилися кігтями й, перевертаючись, падали з піднебесся на землю, де звірина і пташина принишкла з ляку, а люди в башликах позадирали вгору голови, і коли вже до землі було ось-ось, всього нічого, відірвалися один від одного, як відштовхнулися один від одного, і кожен у свій бік почав круто набирати висоту для нової атаки.

Але ще одного нападу не відбулося.

Орел, зробивши коло, заклекотів і полетів назад до Дніпра у свої володіння, а Орлан, теж зробивши коло й теж заклекотівши, відсвяткував свою перемогу, адже одігнав чужака і залишився в своєму небові.

Вони розійшлися хоч і мирно, але переповнені войовничістю.

Поки що розійшлися.

Але так довго не могло тривати й попереду їх чекали нові люті випробування, сутички й перейми – Орлан зазіхав на володіння Орла, Орел у свою чергу на володіння Орлана, і це колись мало закінчитися або загибеллю одного з них, або ганебним вигнанням слабкішого.

Білохвостий повертався у свої володіння з відчуттям перемоги й час від часу клекотів у піднебессі; повертався до Дніпра, де були пороги, а в порогах нуртувала, скаженіла й пінилась вода – там у скелях чекало його гніздо з двома орлятами й орлицею.

А внизу, скільки могли охопити його зіркі очі, простилалася безкрая степова країна, порізана ріками й річками, ярами і долинами, яругами й байраками, лісами й перелісками побіля води. Там, у степах – ковила, типчак, тонконіг, бізонова трава, стоволос, море різнотрав’я.

Там, внизу, царство різної дрібноти, що слугувала йому за їжу – зайців, ховрахів, бабаків, хом’яків, вовків, лисиць, тхорів, борсуків, у травах і над степами – володіння жай-воронків, перепілок, куріпок, жирних дроф і диких коней тарпанів – останніх орел шанував.

Там, внизу, байрачні ліси й переліски, узвишшя й кряжі, низини й горби, ліси в заплавах річок, вербняки й осокірники, а ще там – посухи, суховії, пилові бурі, там літо жарке й сухе, зими холодні й малосніжні, сильні вітри; там кургани й могили, у який край не поглянь – від Дунаю до Забайкалля, у них сплять ті, хто колись володів цими краями і щез під натиском інших племен, як кіммерійці від скіфського нападу.

З прадавніх часів на цих неоглядних євразійських просторах розселилися народи й племена, що були родаками чи спорідненими між собою, але, будучи різними і кожен маючи своє ймення, всі разом чомусь звалися скіфами.

А втім, справжні скіфи – скити, сколоти – це ті, хто жив у смузі від пониззя Дунаю й до Дону в степах Північного Причорномор’я, в тамтешньому межиріччі, а ще густіше між Дніпром і Танаїсом, а це були його споконвічні володіння, отримані у спадок від діда-прадіда. Його Степ – званий там, унизу, ще Скіфським Степом, – простягнувся із Заходу на Схід від пониззя Дунаю й до відрогів Дону на 1000 км смугою завширшки 500 кілометрів і займав 240 тисяч квадратних кілометрів. Це все були його володіння, і він їх двічі на рік оглядає, восени й по весні, неодмінно у повню. Але ті, хто там унизу метушиться мурашвою, вважають їх своїми – наївні! Там, внизу, де хмарами ходять табуни й череди худоби та отари овець, де скачуть вершники, де скриплять великими дерев’яними колесами їхні криті хати, кибитки, що їх перетягують воли, там здіймаються нелічені дими нелічених багать, там їхні осідки, пристановища, прихистки, стани, стійбища, стоянки, табори, там – війни, бійки, сутички скотарів і землеробів та воїнів-кочовиків, а над усією тією метушнею – його царство, над усім тим огромом – його піднебесне царство, у якому ходить сонце, а ночами рясно висипають зірки – вогні багать небесних орд… Внизу, на тім виднокраї, на овиді тім, на безмежжі безкрайньому під шатром сонячного чи зоряного неба вона – СКІФІЯ.

…І десь там, унизу, далеко звідти, можливо, й на Боспорі, смагляволиций, чорноволосий, із закудланою головою майстер-грек на замовлення знатного і багатого номада-сколота, воїна славетного і багатого, з Кримського півострова, що був заселений скіфами, прискаливши велике чорне око, котрий уже день виготовляв золоту обкладку сагайдака – футляра для лука і стріл.

Замовник обіцяв щедро заплатити – капшук у нього тугий! – і майстер старався.

Обкладка мала бути з двох частин. Нижня – просто гладенька пластина, що закриватиме більшу частину сагайдака, а верхня… Над верхньою майстер і потів не розгинаючи спини, вкладаючи в непросту роботу все своє уміння – мастаком він був відомим, митцем і художником, а не якимось там штампувальником, що метушиться заради зиску.

Верхню пластину художник вирішив прикрасити декоративним фризом. Перед тим довго метикував: що відобразити на бойовому спорядженні скіфського воїна, аби не просто створити витвір, вартий його таланту, а й передати дух самої Скіфії?

І вирішив, що для цього підійде олень, якого терзають лев, змій і орел. Олень вже впав на коліна, впав, випроставши довгу струнку шию, відкинувши – чи не в передсмертному крикові, крикові прощання з життям – назад голову. Його морда ще поривається вперед і вгору, щелепи стиснені, ніздрі роздуті після шаленого бігу, а тонкі вуха застигли сторч у напрузі…

А під шкірою бугорками надулися сильні м’язи, і все тіло оленя, ще живе, повне сили й снаги, молоде і міцне, ще бореться за життя, хоча вже й приречене…

Передні ноги його вже застигли, і майстер ними передав приреченість тварини, яка потрапила в смертельне кільце, якого їй уже не розірвати. Відбігав олень своє у степах, відлітав навперегінки з вітрами!

Вже перед мордою оленя розвертаються кільця спружиненого тіла і з тих кілець виростає величезна змія з широко відкритою пащекою та висунутим жалом – вона вже гіпнотизує жертву.

А збоку, невідь-де і взявшись, на оленя накинувся лев. Передніми лапами він обхопив шию жертви, впився їй в груди… Він уже їх терзає…

А позаду на оленя – мало йому змія та лева! – налетів ще й степовий орел. Голова його напружено витягнута, міцний дзьоб хижо потягнувся до гарячої плоті приреченого – ось-ось він почне її терзати!

Все на фризі сплелося в смертельний клубок! Годі розділити нападників і жертву – не врятуватися оленю! Він ще живий, але вже мертвий. Мить тому вільний, він уже в пастці, з якої немає виходу, і три вороги – лев, змій та орел ось-ось почнуть рвати його тіло.

Майстер лишився задоволений своєю роботою, замовник теж буде задоволеним і не поскупіє на плату. Адже то він на сагайдакові розправляється з ворогами так, як лев, змій і орел з оленем…

…Там, внизу, була Скіфія. Таємнича і загадкова. Могутня і грізна. Вільна і непереможна. Але та Скіфія, яка вже, як і олень, була приреченою…

Р. S. Англійський поет Джон Мільтон (1608–1674) в юності, будучи студентом Кембриджського університету, якось писав другу:

«Ти питаєш, про що я розмірковую? З допомогою небес про безсмертну славу. Але що ж я роблю? Я відрощую крила і готуюсь злетіти…»

Скіфи – дозволено буде таке зіставлення (хоча це просто згадка при нагоді) – теж відрощували собі крила, готуючись здійнятися в небо й злетіти над степом, над історією, над вічністю, але…

Чи могутні крила так і не встигли собі виростити (навіть за Атея, коли була чи не остання – богами й долею – надана можливість злетіти), чи небеса не зуміли покорити…

Були вже крилатими, але так і не зуміли злетіти… (Через віки та віки писатиме українська Поетеса: «Орлині крила чуєм за плечима, / Самі ж кайданами прикуті до землі…»)

Чи судьба, чи фатум, чи така їм випала доля – хто тепер достеменно скаже?

Та й для чого.

Все вже звершилося, відшуміло-відгуло, відклекотіло… А колись…

Імператор Діоклетіан та чернець Діонісій – житія і долі І бувальщина про те, як започаткувалася наша ера

Року 245-го в місті Солін (Далмація, місцевість, розташована на північному заході Балканського півострова, населена іллірійцями, кельтами, а також фракійцями, з 229 року – римська провінція), в сім’ї тамтешнього вільновідпущеного раба-іллірійця народився син, якого на манір римських патриціїв (знай, мовляв, наших) батько, вчорашній раб, нарік аж трьома пишними іменами (звичайно римськими, себто панськими): Гаюс Авреліус Валеріус. Скромністю вільновідпущеник явно не страждав.

Юний Гаюс (чи – Авреліус-Валеріус) в дитинстві захоплювався, як і всі діти, грищами у війну, що тоді ніколи не затихали, і завжди верховодив у ватагах таких же, як і сам, шибайголів, тож, вирісши, став легіонером. За власним бажанням. (А втім, бідному, але здоровому в ті часи нікуди було податися, крім як у римське військо, що вважалося непереможним і добре забезпечувалося.) І досить швидко виявив себе вояком на диво хоробрим та відважним, здатним швидко приймати виграшні рішення, що на них не завжди зважувалися і командири бойових підрозділів легіону – маніпул, когорт чи центурій. Не кажучи вже про батька-командира легіону легата. Тож син вільновідпущеника, хоробрий вояка-легіонер і до всього ж гоноровитий та хвалькувато-занозистий, але не позбавлений талану, швидко став підніматися по щаблях воєнної кар’єри. Розніжені аристократи-офіцери були безбарвними і в’яло-апатичними, тож хоробрий і кмітливий простолюдин, звиклий до найсуворіших умов життя, швидко вибився на саму гору в непереможному римському військові, а легіон його просто боготворив. Минуло небагато часу, і легіонер Гаюс Авреліус Валеріус стає царським радником, потім консулом, а ще згодом – начальником двірцевої стражі. Не кар’єра, а суцільний злет!

А після трагічної загибелі імператора Нумеріануса, син іллірійського вільновідпущеника, не моргнувши оком (та й солдати за нього стали горою), проголосив себе імператором під ім’ям Кай (Гай) Аврелій Діоклетіан. (Цікаво, що тоді ж його мати, дізнавшись про такий успіх свого синочка, спішно напише йому листа і з прямотою простої сільської жінки дасть найвірнішу з її точки зору пораду: «Сину, тобі сорок три роки, ще ж мало ти пожив у світі білому. А тому пошвидше передай владу другому до того, як тебе заріжуть». Син послухається материної поради, але через 17 років, коли йому виповниться шістдесят – пенсійний, як на наші мірки, вік.)

Наділений від природи живим розумом та кметою, хоробрий і відчайдушний Діоклетіан швидко став видатним політичним діячем і проявив себе як людина великої – залізної! – волі й енергії. Одразу ж взяв круто. Провів ряд адміністративних реформ (колись могутня імперія на той час вже хилиталася, в ній панували хаос і розбрат), наладив податкову систему, жорстоко попридушував повстання колонів[2] та рабів, задушив спротив підкорених народів, різні сепаратистські рухи, а, встановивши монархічну систему правління, – домінат (від лат. «домінус» – пан, господар), вже відносно легко впорався з тими, хто складав опозицію його особистому культу.

У 303 році новий імператор, утвердившись на троні, взявся за християн, чий вплив уже тоді почав набирати силу і становив із своїм новітнім богом Ісусом Христом йому, імператору (і теж богу), значну конкуренцію. Заборонивши по всій імперії християнські богослужіння, Діоклетіан велів дощенту руйнувати культові будівлі новітньої церкви та конфісковувати майно її прибічників. З армії та державного апарату виганялися всі, хто бодай запідозрювався в приналежності до християнства, багатьох з них без суду й слідства страчували, християнські книги спалювалися на площах. (Навіть дружина імператора змушена була публічно здійснити жертвоприношення римським богам і в першу чергу Юпітеру, верховному богу її вінценосного чоловіка, аби не бути запідозреною в християнстві.) Тоді ж він видав чотири едикти проти християн.

І все ж репресії й переслідування, бодай і масові та не в міру люті, не дали бажаного результату. Навпаки, чим знавісніліше карав імператор, тим більше це викликало явне і таємне співчуття до християн – особливо в тих, хто потерпав від гніту державного бюрократичного апарату, що значно розрісся за домінату. Та й новітня церква виявилася досить сильною і добре організованою і вже успішно захищала переслідуваних та членів їхніх сімей. Слабкість репресій виявилася ще й у тому, що ніякої альтернативи християнству як ідеології гонитель так і не зміг запропонувати. (Правда, з метою ідеологічного зміцнення влади, він підтримував культ Юпітера, єдиний для всієї імперії, але це мало зарадило – язичництво в Римі вже відживало своє.) Не зменшувався і натиск варварів, імперія хиріла, втрачаючи одну область за іншою, назрівав поділ її на Східну та Західну частини – імператор вже нічого не міг вдіяти. Репресії ж не допомагали, а тільки розхитували трон, на якому Діоклетіан не почувався вже надійно. І тоді він пригадав материну пораду, висловлену нею, як він тільки-но здобув у Римі верховну владу: пошвидше передай владу другому до того, як тебе заріжуть… Тепер у словах матері відчувався зловісний зміст. В таких умовах у 305 році, все зваживши і розуміючи, до чого воно йдеться, обережний і далекоглядний іллірієць на римському троні змушений був у віці всього лише шістдесяти літ зректися влади. Склавши з себе – добровільно – тягар влади, позбувшись небезпеки бути зарізаним під час чергового перевороту, Діоклетіан, вийшовши у відставку, в супроводі найвірніших йому людей хутчій перебрався у Спліт – нині портове й курортне містечко колишньої Югославії, де для нього заздалегідь були збудовані архірозкішний палац (220×108 м!), храм його покровителя Юпітера та мавзолей, куди відставний монарх, ясна річ, не квапився. Перші кілька років проминуть у злагоді із самим собою та світом, що його оточував. Високопоставлений відставник власноручно вирощував овочі, виявляючи при цьому нерядовий талант овочівника-городника – то була істинна його професія! – та на дозвіллі ловив вудочками рибу, улюблене його хобі, для якого раніше в нього просто не вистачало часу. Але й далі жити в розкоші й задоволенні йому не судитиметься. Ні, ні, не здоров’я тому стане причиною. Діоклетіан два віки прожив би – старий загартований вояка, який пройшов Крим і Рим – здоровий був як бик (його улюблена поговірка), але… Року 316-го його дружина й донька (вони на той час остаточно прийняли християнство, те християнство, з яким за роки свого правління безуспішно боровся їхній чоловік і батько), повертаючись з мандрівки до Греції, негадано були захоплені язичниками і після тортур по-звірячому вбиті. Їх просто розтерзали знавіснілі фанатики, прибічники Юпітера… Діоклетіан був люблячим чоловіком і батьком. Втрату коханої дружини і любої доньки не міг знести і тоді ж наклав на себе руки… Аби не знати більше тих мук, яких вони зазнали при своїй загибелі…

Але християнство вже перемогло – остаточно і безповоротно. Ще через шість років по відставці Діоклетіана, один з його спадкоємців (імперія на той час вже була розділена між кількома правителями) Галерій, котрого називали ініціатором гонінь за правління свого патрона, змушений буде припинити переслідування і відмінити гноблення прибічників нової віри. Навпаки, він почне шукати спілки з християнством та з його вже могутньою церквою.

І все ж хоч імператор, переслідувач християнства, й пішов із влади (власне, обставини його пішли), а потім і з самого життя, але ера, названа його іменем (так звана ера Діоклетіана, що почалася у 284 році, коли Діоклетіан зійшов на трон), все ще тривала. Роки, роки і роки, існувала б вона ще довго і, можливо, б «дотягнула» й до наших днів, але їй на заваді – і хто б міг подумати? – став навіть не римлянин за походженням, а якийсь там чужинець, скіф із колись такої могутньої Скіфії – спершу Великої, потім Малої, ще потім ніякої. Ми не знаємо, яка доля – вочевидь лиха – чи випадок привели кочовика до володаря світу, всемогутнього Риму і змусили його прийняти християнство – тоді на державному рівні вже, правда, не переслідуване. Ставши ченцем, неофіт, як і годиться, прибрав собі нове ім’я. Взагалі, він був, як би ми сьогодні сказали, інтернаціоналістом: за походженням скіф, але без батьківщини, якої скіфи вже не мали (а втім, на той час уже й самих скіфів і вдень з вогнем не можна було знайти!), з безправної римської провінції Добруджії, син Папая, батька скіфських богів, сиріч язичник за ідеологією, а за новітньою вірою став християнином, ймення ж отримав грецьке.

В історії античності збереглися два Діонісії: Старший, тиран Сіракуз, який прославився жорстокістю та оргіями й гульнею (правда, першим афінським єпископом теж був Діонісій Ареопагіт, суддя афінського ареопагу, навернений в християнство апостолом Павлом) і – Малий, тобто з Малої Скіфії, римський чернець і вчений.

Укладач знаменитого і вельми солідного «Словника античності» німець Йоганнес Ірмшер, називає його – це вже коли він став римським ченцем і прославився на весь тодішній світ, – Діонісієм Малим із Добруджі. Хоча, як уже бути точним, то був він все ж із Малої Скіфії, яка тоді знаходилася за Дунаєм, у краю, званім як Добруджа, – родюча, злегка горбиста місцевість в долині і дельті Дунаю, в ті часи званого Істром. Це як на північ і захід. А на сході Добруджа слалася степами до Акшайни (чорне, темне), як скіфи називали Чорне море. (Греки величали його Аксином, Понтом Аксинським, Негостинним морем, що потім – як вони утвердилися на його берегах – стало Евксином – Гостинним.) Отож Діонісій Малий родом був із Скіфії, хоч і Малої, на землях Добруджі, що, в свою чергу, за роки його юності була оголошена провінцією могутнього Риму, і скіфи, втративши батьківщину, поставали підданими римських імператорів, тодішніх володарів світу. Яким було його родове, скіфське ім’я, ми не знаємо, і в Римі, де клекотіла мішанина народів і племен у спільному казані, його звали просто скіфом. Але загалом доля його склалася на чужині щасливо. (А втім, власний талант виручив, а давно відомо: обдаровані ніде не пропадуть, якщо вони справді обдаровані!) Багато років він був у Римі монахом, ученим при тому, адже залишив по собі праці із всесвітньої історії, зібрання церковно-правових документів до Халкедонського собору (451), був знаний і як перекладач («провідник античної думки в західному світі»). Так ось, ще коли його постригали в ченці, він за традицією і прибрав собі нове ім’я і став Діонісієм.

Певно, скіф був веселою людиною, привітною і компанійською, якщо при чернечому постригу нагородив себе таким колоритним йменням. У Греції Діоніс був богом виноградарства, виноробства і – ширше – розвеселого сп’яніння. За уявленнями греків, їхній бог мандрував країнами з веселою процесією менад, сатирів та силенів, приносячи всім задоволення і радість – розчудесний був бог! Ті урочистості, пов’язані з його іменем, звалися діонісіями і супроводжувалися невгамовними веселощами, бурхливими танцями, біганням по гірських місцевостях тощо. В містеріях на честь Діонісія в елліністичний період вплітали й уявну смерть бога, оплакували його, ховали, а на третій день відбувалося його воскресіння. «Бог воскрес, і ми врятуємось!» – врочисто проголошував жрець. В Аттиці, наприклад, на рік було аж четверо таких свят – діонісій, повязувалися вони із збиранням винограду, бродінням, пробуванням молодого вина, і на той час у храмі неодмінно влаштовувалися грандіозні пригощання народу, карнавальні походи, театральні видовиська. І ось таке колоритне і розвеселе ім’я, зовсім мовби й не підхоже для пісного чернечого життя, і взяв собі скіф при постригу в монастир – не інакше, як він був веселої, невгамовної вдачі та ще й любив винце…

Також не виключено, що в монастирі вже був один Діонісій, наприклад, Великий (високий), тож могли на противагу йому нового Діонісія, «нашого», й наректи Малим, якщо він при всьому ще й не вдався зростом. (А скіфи зростом не відзначалися.) Чи назвали так на знак того, що він родом був із Малої Скіфії – і таке можливо.

Що про нього ще відомо?

Офіційно: Діонісій Малий Dionysius Exiguous (перша пол. VI ст.) – настоятель монастиря біля Риму (певно, був добрим ченцем-організатором, що з роками зумів вибитися в начальство братії). Найбільшим його подвигом вважається (так воно і є насправді) встановлення літочислення від Різдва Христового.

Настоятель, а заодно і папський архіваріус монастиря, Діонісій Малий, працюючи в скрипторії (в монастирях – кімнатка поруч із бібліотекою, у якій під наглядом бібліотекаря переписувалися книги), частенько бувало при нагоді – як заходила мова про літочислення – обурювався:

– Допоки ми, християни, діти нашого Отця і Господа Ісуса Христа, будемо вести лік літам від воцаріння гонителя християнства Діоклетіана? Допоки будемо користуватися його ерою? Потрібно негайно увести нове літочислення, нову еру – від дня народження нашого Господа!

Але слова тільки тоді чогось варті, якщо за ними йде справа (Бог любить не наші красномовні слова, а наші діла), тож справою і зайнявся Діонісій.

Після довгих підрахунків він дійшов до думки, що Ісус Христос народився 25 грудня 753 року від заснування Риму. (До того 25 грудня в імперії відзначалося, як свято язичництва «Непереможного Сонця», лише потім день той став святом Різдва Христового.) Діонісій поділив час на два періоди: до народження Ісуса і після. Отже, нова ера християнства мала починатися від народження Христа. За основу реформатор узяв повідомлення євангелій про день воскресіння Ісуса Христа (повня, третій день після весняного рівнодення), його вік і вирахував день народження засновника християнства, і в своїх пасхальних таблицях (525) Діонісій Малий вперше увів точку відрахунку світової релігії – дату народження Христа. За його підрахунками, це сталося за 525 років до того часу, коли Діонісій Малий розпочав свої розрахунки. Себто 25.12.753 року від заснування Риму. Скіфського реформатора чекав успіх і визнання – хоч і не швидкі. Спершу запроваджене ним літочислення від Р. Х. (історики й науковці донедавна заміняли літери «Р. Х.» – Різдво Христове, літерами «н. е.» – наша ера), буде прийняте в Римі, згодом на Заході та в інших християнських країнах. А десь із 1000 року його таблиці нарешті отримають визнання і витіснять всі інші літочислення. (Хоча й не всюди. Наприклад, ера Діоклетіана, що почалася 29.08.284 року й досі… триває. У коптів та ефіопських християн.) Так розпочалася ера від Різдва Христового і завдяки цьому й збереглося ім’я самого Діонісія Малого, скіфа за походженням, римського ченця «за фахом», мабуть, останнього скіфа планети Земля.

Це ж треба, га? Дожитися до того, щоб стати останнім представником свого народу! Принаймні відомого з історії. Але саме він, скіф із Малої Скіфії, яка вже тоді зникла, переміг могутнього імператора могутнього колись Риму, ліквідувавши його еру, якою Діоклетіан Гай Аврелій Валерій так гордився і вважав, що встановив її навіки.

А ми завдяки скіфові маємо сьогодні – як пишуться ці рядки – на календарі рік – 2005-й. І кожного дня, зриваючи з календаря черговий аркушик чи викреслюючи ще один прожитий день біжучого року, я ні-ні та й згадую Діонісія Малого, останнього скіфа, який послав нам такий щедрий дарунок – як прощальний привіт навіки зниклого народу.

Могікани українських степів – ті, що зникли

СКІФИ (в офіційному викладі): об’єднання іраномовних племен, яке існувало у Північному Причорномор’ї у ранньому залізному віці. Відомості про скіфів є в ассирійських джерелах, працях античних авторів, найбільше у IV книзі «Історії» Геродота.

Геродот переказує три версії появи скіфів у Північному Причорномор’ї – дві легенди та одну подібну до дійсності. Про переселення скіфів під тиском масагетів. Напівлегенду, напівдійсність підтримують і дані історії та археології: справді, при5йшла кочівницька культура наклалася на місцеву і, як наслідок, – утворилося те, що й називається нині скіфською культурою.

І все ж відомостей про історичні події у житті скіфів мало – літописів, на кшталт руських, вони, як відомо, не залишили. Як і взагалі, писаної своєї історії, бо ж і писемності не мали. За Геродотом, скіфи на чолі зі своїм царем (вождем?) Мадієм, сином Прототія, переслідуючи кіммерійців, так розігналися, так захопилися своєю перевагою і відносно легкою перемогою над іншими кочівниками, що перейшли Кавказ і, оволодівши Азією, – теж відносно легко, – дісталися навіть Сирії – нині Сирійська Арабська Республіка, держава на заході Азії. І почалося 28-річне панування скіфів в Азії (деякі історики небезпідставно називають його «пограбуванням Азії»), але закінчилося воно негадано (хоча до того й здавалося вічним): кривавим бенкетом Кіаскара, на якому частина скіфів на чолі з їхніми вождями була перебита, а інша, рятуючись від повного розгрому, кинулась знайомою дорогою («скіфський шлях») через Кавказ і повернулася туди, звідки й вирушила 28 років тому – в степи Північного Причорномор’я. Але там їх вже забули, там їх ніхто не чекав, і прибульцям (блудним синам) довелося розпочати й витримати нелегку боротьбу з молодими скіфами – нащадками рабів та скіфських жінок. Ледь-ледь вони ту перемогу здобули. (А втім, мусили, адже більше їм жити, як у степах Північного Причорномор’я, не було де.) Але згодом фортуна ніби до них повернулася лицем. Як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. 519 р. до н. е. скіфи на чолі з трьома своїми царями – а тоді в них було три царі – Іданфірсом (старший цар), Таксакісом та Скопасісом перемогли персів, що їх у межиріччя Дніпра та Дону приводив Дарій І Гістасп.

496 року скіфи здійснили похід за Дунай до Херсонесу Фракійського. А вже з IV ст. до н. е. Скіфія існує як велике політичне об’єднання у межах двох природних зон – степової та лісостепової. Виникнення цієї держави пов’язується з іменем царя Атея, який став єдиним владикою синів змієногої богині. (За деякими даними, які, звісно, не перевіриш, він прожив 90 років.) Розквіт об’єднання припадає на кінець V – ІV ст. до н. е. Саме в цей знаменний і везучий для сколотів період споруджуються великі кургани – царські та знаті, виникають поселення у степу. Все йшлося – але не дійшло – до створення своєї держави. Скіфські воїни, озброєні найпередовішою для свого часу зброєю, були грізною силою. Але навіть і їм не вдалося створити свою державу.

Залишається додати, що скіфи добре відомі античним авторам – про них згадують Феофраст, Гіппократ, Страбон, Есхіл, Софокл, Аристофан.

Наприкінці ІV – на початку III ст. це об’єднання з різних причин занепадає…

СКІФСЬКА ТРІАДА. Особливістю матеріальної культури племен раннього залізного віку євразійських степів є близькість (тотожність) форм зброї, кінського спорядження та своєрідного мистецтва (поширення т. зв. «звіриного стилю»). Вперше цей термін – скіфська тріада – був застосований у 1952 році на Скіфській конференції у Москві. Хоча він може бути розширеним – подібних компонентів у культурах скіфського світу не три, а – п’ять: зброя, кінське спорядження, звіриний стиль та бронзові литі казани. Тож можна говорити не про скіфську тріаду, а про «скіфську пентаду» (від грец. пенте – п’ять).

СКІФСЬКИЙ СВІТ. Термін, який визначає спорідненість культур раннього залізного віку євразійських кочовиків, які розселилися на території від Дунаю до Монголії. Початкова фаза розвитку ІХ – VII ст. до н. е., остаточна – рубіж ери.

За кінцевою фазою розвитку – згасання, тупцювання на місці і, як результат, – загибель. (Те, що більше не розвивається, – приречене).

Ось тоді й вигулькнув він – Діонісій Малий – останній скіф…

Останній – той, за яким більше нікого немає, такий, після якого немає іншого, подібного. Який, вичерпуючись, підходить до кінця… – за Тлумачним словником української мови.

Отож останній… А де ж поділися інші? Сотні і сотні тисяч? Мільйони. Цілий народ зі своєю історією і культурою, державою, яку вони так і не встигли створити, хоча й добре зачали, і краєм рідним. То де вони всі поділися, адже на місце тих, хто, відживши своє, йде зі світу цього, завжди приходять нові й нові покоління співплемінників – чи не в цьому безсмертя роду людського планети Земля? Тим більше, зачаття і народження немовляти не є створенням нової – абсолютно відмінної від своїх батьків – людини, а є лише продовженням роду і життя його батьків і зміною їх у життєвому циклі, подібно до того, як змінюються пори року. Ти смертний, але народ твій… вічний?

Але чому ж тоді на місце померлих скіфів не прийшли інші, живі-живісінькі скіфи? Чому місце дідів та батьків не зайняли їхні сини й онуки? Виявляється, тому, що ниточка, яка з’єднує з живими мертвих, минуле з майбутнім, може легко і просто обірватися. (У давніх греків життєдайну нитку пряли мойри, богині долі, які й визначали строк життя людини – найвідоміша з них Клото, вона й пряде згадувану нитку, а перерізала її – чи й досі перерізає? – Антропос.) І тоді зникає увесь народ, що до того здавався вічним. Зрештою, що таке людина? Тіло дорослого гомо сапієнса середніх зросту й статури складається приблизно з 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцію, 60 г солі, 55 кг води та невеликої кількості хлору, фосфору, жиру, сірки, заліза і гліцерину. Все це легко придбати, а ось як створити з таких матеріалів тіло людини, вселити у нього душу і дати йому життя? У скіфів та в інших зниклих народів вочевидь була така ж арифметика їхніх складових (це вже як на наші підрахунки), то чому ж не знайшлося 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцію і т. д. і т. п. на кожного нового скіфа?

Вони зникли. Кожен зокрема і всі разом (правда, не в один день, але від того не легше). Як писав поет:

Але ж позникали не окремі скіфи (всі ми смертні в роду людському), а вся Скіфія зникла, увесь її народ – до останнього його представника. І зникла, і асимілювалася, розчинилася серед інших народів, хоча це – зникнення й асиміляція – одне й те ж суть.

Народ… А втім, давайте згадаємо такі базові поняття, як «етнос», «нація»… З грецької та латинської ці терміни перекладаються як… народ. Вони мовби різні і в той же час – спільні. Поняття «нація» (більше прижилося в Західній Європі) набуло значення «одержавлений народ», тоді ж як словом «етнос», зазначає вчений Залізняк, користуються найчастіше для позначення народу взагалі, незалежно від того, створив він власну державу чи має колоніальний статус у державі сусідів.

Так ось… Ще раз повторимо (це – важливо): народ, що історично дозрів до створення власної держави, називається нацією. (Який не дозрів – просто населення, народонаселення та й по тому.) Тож нація – це вища форма розвитку етносу, а тому – доведено – народ може існувати лише у формі нації. Тобто у власній державі. Нації мають довший вік, а ті народи, які за століття свого розвитку не стали націями, приречені на зникнення. На вимирання. Чи – асиміляцію, себто згорання в топках інших націй як горючий матеріал. Тому й виходить, що помирають не тільки окремі люди. Ось короткий мартиролог тих народів, які вже більше ніколи не з’являться на планеті з лагідним йменням Земля. (Одне із значень слова мартиролог – перелік убитих осіб. Але хто вбив цілі народи? Так і крутиться на кінчику язика: самі ж себе і повбивали!):

В Італії зникли лангобарди, остготи, етруски (до речі, після того, як, відцуравшись своєї мови, перейшли на латинську, на мову панівного Риму).

В Іспанії – вестготи.[4]

В Греції – слов’яни.

В Малій Азії – кельти.

Зникли колись непереможні гуни – після смерті свого везучого вождя Аттіли, який навіть римлян бив і взагалі вважався «бичем народів».

Щезли хетти в Малій Азії – на зорі людства могутній народ, од якого тремтів сильний Єгипет. Десь поділися шумери, один із найдавніших народів. Коли світ ще був варварським, в Шумерії (це Месопотамія з її родючими землями, пониззя Тигра і Євфрата) жили великі математики, знамениті лікарі, астрономи. Шумери невідомо звідки прийшли в Месопотамію в XIV тисячолітті до н. е. і невідомо куди щезли. Та так щезли, що Гомер, який жив у ІV ст. до н. е. про них уже нічого не знав.

Шумери пам’ятали ще ті часи, «коли люди обходилися без царя, тобто без держави», і створили чи не перше у світі державне об’єднання, яке, на жаль, повноцінною державою так і не стало.

Шумери винайшли перші у світі зрошувальні канали, навчилися осушувати болота і проводити воду на поля за кілька століть раніше Єгипта.

Вони будували міста, найдревніші у світі, їхні зодчі розробили такі архітектурні та будівельні засоби, що вони увійшли в практику народів, які навіть не підозрювали про існування своїх вчителів.

Їхні жерці спостерігали за сонцем та зірками зі стін священних башт – чи не первісних обсерваторій. Вони підрахували, скільки днів має рік, розділили рік на дванадцять місяців, тиждень на сім днів, визначили, що доба складається із 24-х годин, а в годині 60 хвилин.

Є досить переконлива думка, що вони винайшли лук, плуг і колесо – три найвидатніші винаходи людства, що різко змінили і життя його, і цивілізацію взагалі.

Шумери навчилися складати перші у світі карти.

Вони першими почали вирощувати пшеницю, льон, горох і виноград, мали значні землеробські знання. А володіючи ще й географічними, налагодили жваву торгівлю міддю, золотом та оловом, лазуритом і сердоліком та слоновою кісткою між протилежними берегами Індійського океану ще 5 тисяч років тому!

І в той же час залишалися дітьми, великими дітьми первісного людства і були переконані, що своїми знаннями вони зобов’язані богу Еа. Він з’являвся до них із води в образі людино-риби (такий собі аналог скіфської богині-праматері, яка була напівдівою-напівзмією!). За їхньою казкою (міфом), розумна істота на ймення Еа з Еритрейського моря (Перська затока) – «там, де воно підходить до Вавилонії…» Загалом, «все тіло у звіра було риб’яче, тільки під риб’ячою головою у нього була друга, людська» (напевне, він мав сіяння у вигляді німба). Ця істота, траплялося, що й цілий день знаходилась серед людей, не вживаючи ніякої їжі. Вона й передала людству писемність, науки, мистецтва різного роду, навчила їх селитися містами, споруджувати храми, установлювати закони і виміряти землю, навчила їх садити й збирати різні плоди. А коли сонце заходило, цей дивовижний Еа занурювався знову в море і ніч його минала в глибинах, адже там був його дім… Грецьке слово іхтіо (ichthy – риба) – перша частина складних слів, яка за значенням відповідає слову «риба», «риб’ячий». Наприклад, іхтіологія, іхтіофауна.

Іхтіоз – захворювання, яке характеризується ороговілою шкірою, що нагадує луску риби. Такі люди мають потяг до води, часто живуть в річках чи в морях. То, можливо, легендарна істота Еа і була людиною, яка тяжко хворіла на іхтіоз – принаймні тут криється коріння легенди про вчителя шумерів загадкового Еа…

Але це передання, а вони відомі у всіх народів, а ось в реальності геніальні шумери, почавши створювати свою національну інтелігенцію (астрономи, лікарі, землеміри та інші вчені), не встигли створити саму націю і поплатилися врешті-решт самозникненням. Бо в цьому відношенні народи помиляються, як і мінери, лише один раз…

Загубилися фінікійці, котрі подарували людству алфавіт – від фінікійських літер бере свій початок латинський алфавіт і слов’янське письмо. Але їхня національна інтелігенція (якщо вона була національною) почала соромитися свого походження і масово переходила на грецьку мову (панівну!), до цього додалися змішані шлюби, від яких народжувалися діти-перекинчики. Вони переходили на все грецьке, цураючись свого, фінікійського, як хутірського… Як меншовартісного. І – досягли. Того, чого, може, й не хотіли, – зникли як народ.

Зникли інки.

У слов’янських землях у VII столітті пішли в небуття обри. («Погибоша, аки обри» – приказка навіть була на Русі ранній).

На півдні України були й загули печеніги, половці.

В сивій імлі небуття розчинилися кіммерійці, сармати, алани, готи, гуни… (Боже мій, скільки їх, зниклих! Навічно! А як привільно вони кочували в безмежних степах зі своїми стадами, отарами, табунами, з кибитками, у яких їхали їхні сім’ї, дружини й діти, а самі вони – чоловіки ж бо, воїни! – хвацько мчали на швидких, як вітер, конях, і степи тоді були безмежними, і сонце сяяло, і трави щедро родили і життя здавалося вічним, як ще раніше молодість.)

Зникли і скіфи…

Бо всі вони, через ті чи ті історичні причини, так і не зуміли стати націями. Для нас, нині сущих, – урок! Жаль тільки, що історія, як доведено, ніколи і нікого, і нічому не вчить…

Отож і виявляється, що не тільки окремо взята людина, а й цілі народи й народності, не кажучи вже про племена (узагальнюючи: окремі культури), за останні тисячоліття живуть і розвиваються за тими самими законами, що їм підлягають окремі індивідууми: вони народжуються, переживають свою молодість, зрілість, старість і, зрештою, помирають, вичерпавши відведений (ким???) їм вік. Такі життєві цикли притаманні і цивілізаціям, ось тільки відведений їм життєвий вік, що його виділяють на життя кожній культурі (культура народжується, коли пробуджується її Душа і вмирає, коли Душа вичерпує себе, самореалізувавшись до кінця), вчені визначають по-різному. Наприклад, історіософ Освальд Шпенґлер у своїй двотомній праці «Присмерк Європи», 1918–1922 рр., виділяє тисячу років, а Л. Гумільов трохи більше – 1200-річний життєвий цикл етносу, так звана пасіонарність. Інші виділяють для життя цивілізації щедріше – 3000–3500 років, і цьому законові підлягають навіть світові цивілізації. За А. Тойнбі (багатотомне «Дослідження історії», видане протягом 1934–1937 років і в 1954 році), при всіх зовнішніх ознаках величі і блиску цивілізації на стадії світової держави, вона є її бабиним літом, що віщує близький, швидкий занепад і смерть суспільства. Світова держава створюється панівною меншістю внаслідок її неспроможності побороти внутрішній розкол суспільства і керувати ним органічно, без насильства. Всі ці внутрішні негаразди за кількасот років руйнують світову державу, з якою вмирає і цивілізація. Заключним акордом в її існуванні є навала зовнішнього пролетаріату (варварських племен) на руїни світової держави. Варвари, за А. Тойнбі, виконують роль стерв’ятників на тілі мертвої цивілізації. Нерідко, успадкувавши її надбання (перш за все її світову релігію), вони започатковують нову, похідну від попередньої дочірню цивілізацію. Тойнбі вважає, що в наш час продовжують існувати шість цивілізацій: західнохристиянська, православноруська, китайська, японо-корейська, індійська та ісламська. П’ять останніх проминули фазу своїх світових держав і знаходяться в стадії згасання.

Це світові цивілізації, а що вже говорити про окремі нації, народи й народності. Вони можуть мати (і деякі з них вже мають) надмогильний камінь з двома датами: рік народження такий-то, рік смерті – такий-то… На мові енциклопедій та довідкової літератури це звучить так:

«Скіфи – загальна назва племен…, що жили у VII ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. у Північному Причорномор’ї…»

Монгольські хани – завойовники, які володіли величезними багатствами, вважали, що для перемоги і утвердження себе у світі на віки і тисячоліття досить лише мати хорошу зброю, лютих воїнів, непереможну армію – і світ, як кажуть, в кишені.

Все було й у скіфів: хороша зброя – найкраща на ті часи! – люті воїни, які не знали страху смерті, непереможне загалом військо, але це не зарадило, їхня Скіфія зникла, забравши і їх самих.

Зникли й автори доктрини, хани і їхня татаро-монгольська імперія, звана ще Золотою Ордою. Всього лише через кілька десятиліть їхня імперія затріщала по швах: знать була розбещена багатством, окремі князі боролися за містечкові суверенітети (власне, улусові), бідняки жили в злиднях, надголодь. Кращі пастівники збідніли, а робітників, здатних щодня й щодня трудитися у поті чола свого, стало мало – імперія монголів розпалася. А що говорити про скіфів, які всього лише спромоглися створити не досить злютоване політичне об’єднання, хоч і гадали попервах: досить зброї, лютих воїнів, численну армію і – перемога.

Перемога була, але – тимчасова, потім – піррова…

І народу – цілого народу! – немає. Був і щез від малого до старого. Разом з неписаною своєю історією, разом з піснями (ми вже ніколи-ніколи не почуємо, як вони – весільні й поминальні, ліричні й тужливі – колись звучали), з горем своїм і радощами своїми, з любов’ю і побратимством, з душами і серцями, з кров’ю і розумом, зі сміхом і печаллю, жорстокістю і добротою, з богами своїми (а які були всемогутні!) і героями (а які були славетні, переповнені звагою!), з легендами, переданнями, сказаннями, з міфами своїми й дитинними казками, з билицями й небилицями, з мріями й сподіванками на майбутнє, якого у них на початку нашої ери вже не виявилося. А скільки у них не народилося дітей, онуків, правнуків, скільки не вимовлено слів любові!..[5]

То хто ж, всемогутній і жорстокий, забрав майбутнє в цілого народу? Боги чи люди? Чи обставини-причини? Чи злий фатум? Доля? Чи щастя-талану їм не стачило? А недолі виявилось забагато… Усе забрали з собою скіфи на той світ, нам же лишивши в цьому світі лише куці перекази-передання про себе та руїни поселень, та ще велетенські, вражаючі могили своїх славних предків, яких вони шанували й оберігали над усе. Назвемо їх, бо вони залишилися вічними пам’ятниками зниклої Скіфії на теренах нинішньої України: Актаський могильник, Босівське городище, Більське городище, Жаботинські кургани і поселення, Журавські кургани, Гайсанова Могила, Бердянський курган, Золота Балка, Золотий курган, Кам’янське городище, Краснокутський курган, Куль-Оба, Ак-Мечетський курган, Мамай-Гора, Неаполь Скіфський, городище Караван, Мелітопольський курган, Немирівське городище, Огуз, Олександропільський курган, Олександрівка, Пастирське городище, Передерієва могила, Оксютинецькі кургани, Реп’яхувата Могила, Рижанівка, кургани Солоха, Широкий, Старша Могила, Товста Могила, Темір-Гора, Чмирева могила, Чабанцева могила, Вітова могила, Чортомлик… Мова йде лише про пам’ятки скіфської культури на території нашої Батьківщини, тоді ж як, наприклад, лише на Північному Кавказі й Прикубанні, на рівнинах Ставропольщини, Кабарди, Північної Осетії, Чечні та Інгушетії – а ще ж Закавказзя, Близький Схід – зафіксовано близько 50 скіфських поховань VII–VI ст. до н. е., більшість з яких відзначається значними розмірами та багатством начиння…

На території Північного Причорномор’я виявлено біля 200 скіфських поховань у Нижньому Подніпров’ї та Східному Криму, – всіх і не перелічиш. Та ще писемні свідчення античних авторів, східних… Та ще декілька слів з їхньої мови, низка власних імен і неймовірно багаті скарби їхніх могил, що сухо звуться даними археології.

За Геродотом, своїми прабатьками скіфи вважали Геракла (грецького героя) і напівдіву-напівзмію, що жила в лісистій місцевості Гілеї – в заплавах Нижнього Дніпра. Себто Єхидну, як греки навзагал називали напівжінок-напівзмій… Отже, з материнського боку скіфи своє походження пов’язували з Подніпров’ям (про це далі). І хоч сучасне населення України і не вважається прямими потомками скіфів у біологічному (хоча в біологічному – чому б і ні? Кров їхня у нас, українців, все ж таки є. Має бути. А гени… Гени у нас є навіть від неандертальців, не кажучи вже про кроманьйонців) і в мовному відношеннях, але скіфська історія є однією з найяскравіших сторінок і нашої загальної історії, як скіфська культура є часткою і нашого культурного спадку…

Як, до речі, й кіммерійська, адже Геродот засвідчує, що країна, «заселена скіфами… здавна належала кіммерійцям і являла собою «чотирикутник»: від гирла Істру (Дунаю) й до Меотійського озера (Азовське море), а потім від них у глиб країни на 20 днів шляху…

Отож, спершу про кіммерійців, попередників скіфів у державі, що нині світові знана як Україна…