Сини змієногої богині

Коли люди були великими дітьми, майя вважали себе «народом змії». Як народжувалися боги

Незаперечна істина: уявлення про світ і про себе в ньому люди з прапрадавніх часів утілювали – через призму, звичайно, поетичної фантазії, уявлень та філософських роздумів, – в образи богів та героїв.

За тисячоліття народи і племена (та й що це за народ чи плем’я, якщо вони не мають своїх богів?) Землі понароджували стільки богів, що їх за кількістю і в тисячу не вбгаєш! А щоб лише описати надприродних покровителів, потрібно чи не десятки товстелезних томів!

І мова йде лише про тих богів, які вціліли, збереглися в історії людства, не загубилися в пітьмі віків, не зникли разом із своїми творцями, не вивітрилися з пам’яті народної, адже тоді – на зорі людства – історія ще була надто короткою. (Знову ж незаперечна істина: боги смертні – як і всі інші, прості й пересічні, ті, хто й створив богів. Як сказано в одній з «Упанішад»,[16] боги помирають скрізь і всюди. Разом з народами чи племенами, що їх породили, адже їхня опора, місце їхнього перебування – серця, пам’ять, душі і розум людей.)

Образи богів іноді міняються, одні після першотворення застигають навічно, наче в камені, з якого вони здебільшого й витесані, інші ж розвиваються, набувають нових рис і властивостей (разом з розвитком народу, що їх створив), треті – зникають. Як непросто нам тепер збагнути тих людей, які пішли в небуття, так непросто нам збагнути і їхніх богів – адже як проникнути в духовний світ тих, кого вже немає на землі? А ми нині вже представники зовсім іншої цивілізації, відмінної від їхньої, навколо нас зовсім інший світ і наші знання, дякуючи наукам, надто відрізняються від того, що було відомо первісним людям. Хоча в розумовому відношенні – якщо не брати до уваги досягнення науки і техніки, що їх ми не завжди здатні усвідомити й збагнути, – ми в принципі недалеко відійшли від своїх праотців, від первісних людей. А якщо й відійшли, – зіронізував один з дослідників цього питання, – то невідомо ще в який бік… Гм…

Судячи з творів мистецтва, засобів праці, що збереглися, інтелектуально і психологічно пралюди не дуже від нас відрізняються (маються на увазі кроманьйонці), а де в чому вони нас і перевершували.

У всіх народів існували (і нині існують) казки про перетворення людей у тварин і навпаки. Тварини в таких казках неодмінно мають людські риси – анімізм. Іноді ця пара – тварина і людина – поєднуються в міфах в одній іпостасі. Так виникли звіроподібні люди або – людиноподібні звірі. (Перші прообрази майбутніх богів.) Це ми сьогодні скептично ставимося до таких творінь (звіролюди, людиноподібні звірі), а в прадавнину, як світ був ще незбагненним і лякливим, наші прапращури таким чарівним казкам ого як вірили!

Перетворюючись (у міфах, ясна річ) у звірів чи птахів, людина (здебільшого це першопредок) здобувала нові, не властиві їй раніше можливості і якості (неймовірна, наприклад, сила тощо) і в той же час залишалася людиною. Тільки ще могутнішою, грізнішою і страшнішою, такою, яку співплемінникам не просто було подолати. Так вважали туземні мисливці Африки, Південно-Східної Азії, Австралії, Південної Америки, Сибіру… До речі, в Сибіру існували легенди про людину-оленя, а в Австралії про людину-кенгуру, в Африці вірили в людину-леопарда. Тож не дивно, що тотемічні першопредки австралійців уявлялися одночасно і людьми, і тваринами (іноді рослинами). Це були кенгуру-люди чи люди-кенгуру.

В первісних племен (власне, в їхній уяві) існувала людина-мамонт (збереглися такі наскельні зображення) і людина-бізон, людина-ведмідь і людина-олень. Словом, в уяві людини кам’яної доби (та й пізніших часів) – це був узагальнений образ Великого Мисливця, надлюдини і надзвіра. Себто божество полювання. Як водночас і символ єдності – що було важливо – людини з природою.

Так виникли боги і божества.

Тож і не дивно, що в Давньому Єгипті, наприклад, перші боги були напівлюдьми, напівтваринами. Це хоча б бог Гор (Хор) у вигляді людини з головою сокола і розпростертими крилами. Звіроподібну голову мав і Осиріс – бог мертвих і водночас родючості, тісно пов’язаний з теологічним тлумаченням єгиптян, з уявленням про царя. А ось інший бог і покровитель померлих Анубіс зображувався в образі шакала (або з головою шакала, іноді собаки). Хопі, бог Ніла – це людина з баранячою головою, Себек – бог води і розливів Нілу – з крокодилячою, богиня Хатор (Хатхор) – з головою корови. А згадаймо сфінксів – левів з людськими обличчями. (Між іншим, за віруванням давніх єгиптян душа людини (її звали Ба) уявлялась неодмінно у вигляді птаха з людським лицем.)

Грандіозні крилаті бики Ассирії з людськими головами звалися шеду. Це були стражі царських чертогів, які охороняли їх від ворогів – видимих і невидимих. Зображувалися вони у високих тіарах із занозистими, гордовитими і зарозуміло-пихатими лицями, з очима, що люто виблискували, з великими бородами і кожний такий людинобик мав аж п’ять ніг – гроза грозою!

Взагалі боги Ассирії здебільшого мали людські голови, тулуб лева, крила птаха, а на животі – зміїну луску. Головний бог Мардук теж був крилатим биком з головою людини і зміїною лускою.

В шумерському місті Лагаш (Месопотамія) знайдені зображення биків з людськими головами (у деяких з них і верхня частина тіла людська). Це – відгомін прадавнього землеробського культу бика, що пізніше перетворився в бога-бика і людину водночас. На срібній вазі з Лагоша – шедевр шумерського мистецтва ІІІ тисячоліття до н. е. – зображено чотирьох орлів з левовими головами.

А ось фінікійський бог, відомий з Біблії як золотий телець, зображувався у вигляді позолоченого бика (став символом, ідолом, якому поклонялися іудейські племена, взагалі ж у переносному значенні – це багатство, збагачення як єдина мета життя).

Бик (жуйна тварина родини бичачих роду парнокопитних) був досить популярним у пастуших племен, основою господарства і благополуччя. Дикі бики й нині зустрічаються в Європі, Азії, Північній Америці. Породи великої рогатої худоби, що походять від диких биків (турів) поширені на різних континентах. До биків відносять яків, лобатих биків, зубрів і справжніх биків. Народна назва самців свійського бика – бугай. Воли – кастровані бики, яких використовують як тяглову силу. Скіфи теж кастрували биків, перетворюючи їх на волів – некастрованими биками важко було управляти. Биків обожнювали як могутню силу в ті далекі часи первісного людства, тож і богів своїх уявляли в образі биків. Чи – людинобиків. Як і взагалі – чудовиськами. Згадаймо хоча б грецького міфологічного Мінотавра – людинобика.

Майже в кожного народу на зорі його історії тварини виступають в образі богів чи героїв. У китайців покровитель лікарів і цілителів Бян Цяо – істота з пташиним дзьобом і крилами кажана. В образі птаха китайці уявляли й іншого свого культурного героя Фусі, який навчив людей рибальства та полювання, винайшов риболовні снасті, сітки для ловлі птахів, а також ієрогліфічну писемність. Дві тисячі років тому його уявляли як людину з тілом дракона (дракон – позитивний образ китайської міфології), а прародительку Нюйвой – з тілом змії. Така людина з тілом змії в ранзі богині у світі людей з’явилася задовго до скіфів. А ось покровитель воїнів, які воюють за праве діло – Гуань-Ді в уяві китайців був звіролюдиною з головою барса і кігтями тигра. (Була в китайців ще одна звіролюдина Цзочі з величезним іклом. А герой Юй-Юй спершу був в образі дракона.)

Не відстали від давніх китайців і давні перуанці та інші племена і народи Північної Америки. В ацтеків бог Кецалькоатль, наприклад, був подібний до птаха і змії. Прадавні перуанці зображували людей-соколів, людей-оленів, людей-лисиць, людей-птахів (збереглося зображення людини-ягуара і людини-пуми) – їм поклонялися, особливо племена мочика.

Великі простори нинішньої Центральної і Південної Мексики, Гватемали і Гондурасу колись складали регіон, який вчені називають Месоамерикою. Там на зорі людства жили ольмеки, засновники найдавнішої цивілізації не тільки Мексики, а й усього Нового Світу, адже від них пішли всі інші високорозвинені цивілізації.

Ольмеки залишили після себе величезні скульптурні голови з камінних брил. Жили вони під знаком ягуара, він зображувався на стелах, вівтарях, в багатьох інших місцях, всюди ольмеків супроводжували морди ягуарів. За їхніми переданнями, перша жінка зляглася з ягуаром, і від шлюбу божественного ягуара і смертної жінки і пішло могутнє плем’я героїв – синів неба і землі. Так виникли «ягуарячі індійці» – люди і ягуари водночас, пізніше їх стали називати «людьми із ягуаровою пащекою», а вже потім ольмеками (від ацтекського слова «оллі» – каучук), тобто «людьми із країни, де добувають каучук». Між іншим, кам’яні голови – головні скульптури ольмеків – доставлялися з вулкану, який був за 100 кілометрів! А голови важили по двадцять тонн, і як їх доставляли – залишилося загадкою «ягуарячих людей»). Починаючи з найдавніших часів, людей цікавило питання: а звідки вони походять? Від кого? І як взагалі на землі з’явилися перші люди? Так ось ацтеки підійшли до вирішення цієї проблеми досить просто: їхній бог Кецалькоатль, виявляється, спустився у світ мертвих, зібрав там кістки чоловіка та жінки, виніс їх у світ живих, окропив своєю жертовною кров’ю – так виникли перші люди. (Тільки неясно, де у світі мертвих взялися кістки чоловіка та жінки, якщо людей на ті часи ще не було взагалі? Але над цим тодішні племена не задумувалися, бо як почнеш доскіпуватися, чого та як – чи й лад потім даси.)

В Перу деякі племена теж вирішили це питання просто. Їхній бог Пачакамак зібрав золоті, срібні та мідні яйця, що їх послало Сонце, і з них вилупилися різні племена перших людей.

У племені масаїв (Африка) творець світу Маву-Ліза був двостатевою істотою, тож сам себе запліднював і сам народжував богів, а вже вони – людей.

Бушмени певні, що колись вони були антилопами, а коник-богоміл, меткий Цган взяв і перетворив їх у людей.

В образі грецького божества Пана (Фавна) теж поєднувалися риси людини і тварини (не забуваймо: давні греки, а не якісь там дикі африканські племена!) – його матір’ю була божественна коза Амалфея, тож синок її народився козлоногим і з рогами.

А скандинавський бог Локі ухитрився перетворитися в жінку (а не просто виконував її роль) і навіть міг народжувати дітей – ось звідки пішли перші люди!

Литовське божество Велняс зображувалося з рогами й копитами. Не зовсім людиною був і слов’янський «скотський» бог Волос.

Іранське крилате божество Сенмурвол було з пазурами і крилами. Себто крилатим псом (охоронець посівів, диких тварин і домашньої худоби).

З тибетської міфології відомі дрібні божества Лу («ті, хто плаває у воді і повзає по землі»), які вилупилися із шести яєць, що їх відклала золота космічна черепаха. Уявлялися такі істоти з тілом змії і головами риб, жаб, скорпіонів тощо. Але тіла їхні незмінно були зміїними.

Щодо зміїв. На шумерській вазі з м. Лагош зображено посох, що його обвивали змії – це за тисячі років до грецького лікарського бога Асклепія та його посоха, обвитого цими плазунами! На іншій вазі зображені змії в коронах і з крилами – крилаті гади?

Майя, які колись жили в Перу, вважали себе «народом змії» – збереглося зображення їхньої людини, у якої замість волосся – змії.

Тож немає нічого дивного чи незвичайного в тому, що у скіфів перша богиня, прародителька (за однією з легенд) їхнього народу, дочка священної для них ріки Борисфен була напівлюдиною, напівтвариною. Себто напівдіва, напівзмія.

Про неї й піде мова.

Легенда № 1 Таргітай. Перша людина Cкіфії й одночасно чоловік своєї матері?

«За однією з легенд, скіфи вважали своїм прабатьком «першу людину» Таргітая, батьками якого були Зевс (мабуть, верховне божество) і дочка Борисфена (Дніпра). Від Таргітая народилося троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, що в перекладі з іранської могло означати «Гора-цар», «Вода-цар» і «Сонце-цар», тобто володарі основних сфер – землі, води і неба. При них на землю впали золоті дарунки: плуг, ярмо, сокира і чаша. Коли до золота підходили старші брати, воно загорялося, не даючись у руку; оволодіти священними дарунками вдалося тільки молодшому братові Колаксаю. Визнаний за старшого, він одержав найбільші володіння, в яких зберігалося священне золото. Від Колаксая пішов рід скіфських царів» (Історія Української РСР. Т. І. С. 133).

«Скіфи говорять, що їхній народ молодший за інші і виник таким чином…»

Так починає свою розповідь про Скіфію «батько історії» Геродот з Галікарнаса, який, відвідавши Північне Причорномор’я, на власні очі спостерігав життя скіфів, розмовляв з ними, записував їхні розповіді. В Скіфії ж Геродот записав і першу легенду про походження скіфів:[17]

«Скіфи говорять, що їхній народ молодший за інші і виник таким чином: в їхній землі, що була безлюдною пустелею, народилася перша людина Таргітай; батьками цього Таргітая вони називають, на мою думку, невірно, Зевса і дочку ріки Борисфена. Такого походження, за їхніми словами, був Таргітай, а у нього народилися три сини: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. За них упали нібито з неба на скіфську землю золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша… (Далі розповідається легенда, як лише молодшому Колаксаю далося священне золото, і скіфи передали молодшому синові Таргітая своє царство. – В. Ч.) І ось від Колаксая нібито пішли ті скіфи, які носять ймення роду авхатів; від середнього брата Арпоксая ті, які називаються катіарами і трапіями, а від старшого царя – ті, які називаються паралатами; спільна ж назва всіх їх – сколоти, по імені одного царя (очевидно, у скіфів був ще й цар на ймення Сколот. – В. Ч.); скіфами назвали їх елліни.

Так розповідають скіфи про своє походження; років їм з початку їхнього існування, або від першого царя Таргітая до походу на них Дарія, за їхніми словами, загалом не більше тисячі, а саме стільки».

У скіфському пантеоні політеїзму[18] богиня Апі займала таке ж місце, як у грецькому Гея – повелителька землі. Принаймні Геродот ототожнював скіфську Апі (очевидно, для того, аби грекам було зрозуміліше, хто є хто у скіфів) з грецькою Геєю.

Вважається, що ім’я скіфської богині землі належить до іранського кореня із значенням «вода». Себто Апі – божество землі і води, дочка ріки Борисфен (за іншими даними – річки Аракс). Вона виступає то в ролі дружини верховного бога Скіфії Папая, то незаміжньої дівчини, дочки Борисфена.

За деякими даними, батьком її є Аракс (у скіфській міфології – божество однойменної ріки). Все ж перемагає переконання, що у прародительки Скіфії батьком був таки Борисфен. (За іншими варіантами легенд і передань Апі народжена землею.)

Верхня частина тіла у неї жіноча, нижня – зміїна. Себто вона була напівдівою, напівзмією. У греків такі чудиська звалися Єхиднами, що означає – зла істота, як єхидний (звідси походження цього популярного в нас слова) – злий, насмішкуватий.

Місцем перебування Апі і греки, і скіфи вважали печеру на Борисфені. Вона – героїня двох скіфських міфів (власне, передань), що їх ми знаємо – самі творці легенд були неписьменними – з переказів Геродота. Отож, за першою легендою, у неї народжуються три сини, прародителі скіфських родів: Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай, за другою – Агафірс, Гелон та Скіф. Останньому й судилося стати першим царем Скіфії, від його імені вони й стали зватися скіфами – синами Скіфа. (Хоча був у них ще один перший їхній чоловік і цар – Сколот, ось чому їхня самоназва – якщо вірити Геродоту – сколоти.)

Іноді Таргітай – перша людина Скіфії, – за одним із міфів, виступав не лише сином дочки ріки Борисфен, а також і чоловіком її, своєї матері Апі, що свідчить про наявність у скіфів інцесту – статевих стосунків між найближчими родичами. І нічого тут дивного чи екзотичного немає, єгипетські фараони, наприклад, часто брали шлюб із власними дочками, цариця Клеопатра була одружена з рідним братом тощо.

А те, що його мати – донька ріки Борисфен – це відгук давнішніх вірувань, коли Борисфен на зорі їхньої з’яви у степах Північного Причорномор’я був не лише святою їхньою рікою, а й одним з їхніх богів. Тож мати першої людини Скіфії Таргітая, донька Борисфена – свого, місцевого походження, як то й годиться. А ось на роль батька для з’яви першої людини скіфам довелося запрошувати чужого бога, Зевса. Чи свого не знайшлося (хоча за деякими глухими натяками Апі була дружиною верховного бога Папая), чи скіфи так захоплювалися греками та їхньою культурою (і було чим захоплюватися!), що взяли собі в першопредка Зевса, чи у них не вистачило фантазії створити для цього свого, аби батьком першого скіфа все ж таки був скіф, свій рідний бог, а не чужинець (про інтернаціоналізм скіфи, звісно, і чути тоді нічого не чули!). Перед степовиками, очевидно, гостро постала проблема: де і кого знайти на роль першобатька? Подібна проблема у свій час виникала і перед іншими народами, які стояли вже на той час на значно вищому щаблі історії та культури. Єгиптяни, наприклад, вийшли з неї без зайвих мудрувань: у них першобог (де він сам узявся, єгиптяни тим себе не утруднювали) сам себе… запліднив. Хай і протиприродній процес (а втім, боги на те й боги, що на все здатні!), але ж це найлегший вихід із складної ситуації. Сам себе запліднив, і вся тут морока! Наприклад, бог-Сонце Ра, аби створити все суще, теж запліднив сам себе («упало сім’я в мій власний рот») і після цього, даруйте, відригнув першого бога і першу богиню, а вже від них і пішли перші єгиптяни. Просто і геніально!

Між іншим, індійські боги теж удавалися до таких фокусів. «З’явився у них бог (теж нізвідки) Праджапаті («владика творінь» – першовсесвіт, першопредок, який мав подобу людини), так ось він і створив богів, ставши їхнім родоначальником. Від іншого індійського бога (а їх в Індії – сонм!) Пуруші теж народилися різні боги, небожителі, люди, худоба (універсальний взагалі бог), птахи, «вдихання і видихання, рис і ячмінь, вірна істина, поміркованість і закон».

Скіфам для цього довелося вдаватися до послуг чужого небесного повелителя. Але так чи інакше, до скіфської дівчини, дочки Борисфена завітав сам Зевс (щоправда, лише за однією з легенд), і перша людина Скіфії нарешті з’явилася. І отже, від неї пішли всі інші. Правда, й тут вийшла неув’язка, адже неясно з міфу, а як же Таргітай сам-один, без допомоги жінки, якої тоді у Скіфії взагалі не було, зумів народити аж трьох синів, трьох хлопців-молодців?!. Хіба що прижив їх з матір’ю своєю, з дочкою Борисфена[19] – інцест у правічні часи – та й у пізніші – був поширеним явищем. Але для скіфів це було, очевидно, несуттєво – важливо, що з’явилася перша людина, отримала ймення і народила синів, а від них і пішли скіфи. Хоча тут знову загадка: а де трьом синам Таргітая знайшли трьох (чи хоча б одну на трьох) жінок, якщо, крім Таргітая, а пізніше й після того, як у нього народилося троє синів, людей у Скіфії все ще не було й на позір. В тім числі й жінок. Але це знову ж для скіфів вочевидь було несуттєвим, в такі деталі вони не любили вдаватися: народилася перша людина, народила синів і пішли перші люди – що ж тут неясного, люди добрі?

Ще за однією легендою, прабатьками скіфів вважався Геракл (знову грек, знову чужинець!) і все та ж напівдіва-напівзмія, дочка Борисфена, яка жила в лісистій місцевості Гілеї – в заплавах Нижнього Дніпра…

Легенда № 2 З’являється Геракл. Кохання в печері

Є Гілея і в нас, в Україні нашій.

Власне, була. Але її так досі й не знайшли. (А може, вона й досі є, але тільки ми не знаємо, де вона? За деякими виданнями, це – «ймовірно заплавні ліси у гирлі Дніпра», що цілком… ймовірно).

За Геродотом (книга четверта його «Історії» – «Мельпомена»), Геракл прибув у «так звану тепер країну скіфів» (а втім, тоді ще вона не була країною скіфів, адже й самих скіфів тоді ще не було на світі). Доки він спав (його застукала сніговиця, тож герой, закутавшись у свинячу шкуру, зігрівшись, давав пречудового хропака), то коней (він їх пустив пастися) і слід простиг…

«Геракл, – надамо слово «батькові історії», – виходив всю країну в пошуках коней і нарешті прибув у землю на ймення Гілея…»

Не кожному, навіть з героїв, щастило на таку любов – любов з першого погляду, любов із самою Змій-Дівицею! Вогонь-дівчиною, яка вже й засиділась у дівках і багла кращої долі, виглядала судженого, вже й очі продивившись… І він, герой, з’явився. Сам Геракл, прославлений в еллінів, той герой, який уже до того, як закрутив любов із Змій-Дівицею, здійснив дванадцять подвигів!

Спершу героями звалися персонажі грецьких міфів, особливо ще з доісторичних часів, які не належали до числа богів, а лише частково походили від когось одного з божественних батьків (як той же Ахілл). Вони були напівбогами. В крайньому разі, стояли між богами та людьми. Щоправда, героями вважалися й люди, які після смерті здійснювали вплив (добрий чи шкідливий): засновники міст, заслужені законотворці, як той же Солон, великі благодійники, прародителі племен і общин (герої давали своє ім’я общинам). До героїв також відносили і тих, хто поліг на війні (воїни Марафона), засновників філософських шкіл, великих поетів. Оскільки боги спілкувалися з героями, то кордон між ними був розмитий. Герої допомагали при будь-яких державних і громадських заходах, при хворобах і нещастях, захищали міста й житло, допомагали в битвах. Герої були популярні, до них звертались як до богів. А могутність боговибраних пов’язувалася з їхніми гробницями, тому могили героїв часто знаходилися на ринкових площах чи поруч із міськими стінами або воротами. Останки героїв нерідко доставляли з чужини для шанування й поклоніння співвітчизників. Здебільшого на їхніх могилах будували каплички, де приносили жертви (увечері та ночами жертвували м’ясо чорних тварин, що його спалювали). На таких могилах часто влаштовували тризни, під час яких і оплакували полеглих.

Живих героїв шанували як богів.

Геракл, найулюбленіший герой грецьких сказань, син Зевса, на той час ще був живим. Правда, на нього була наслана падуча, і він убив свою дружину Мегару і дітей, що їх вона йому народила. За це на безумця наклали кару: він мусив здійснити 12 тяжких і небезпечних діянь. За це йому було обіцяно безсмертя. І Геракл здійснив свої вражаючі подвиги, за які й заслужив згадуване безсмертя в пам’яті народній на віки й тисячоліття: 1. Задушив невразливого до того немейського лева (звідтоді він почав носити шкуру лева). 2. Убив лейнерську гідру. 3. Спіймав прудку керінейську лань. 4. Знищив птахів-людоїдів з боліт Стімфалоса в Аркадії. 5. Спіймав ериманфського вепра і доставив його живим до Ерісфея, який зі страху заліз у піфос. 6. Вичистив конюшні Авгія. 7. Приборкав вогнедишного крітського бика. 8. Приборкав коней фракійця Діомеда, які пожирали людське м’ясо. 9. Добув пояс Іпполіти. 10. Пригнав худобу Геріона і під час здійснення цього подвигу спорудив Геркулесові стовпи. 11. З допомогою Атланта дістав яблуко Гесперид… Дванадцятий подвиг був найтяжчим. Геракл спустився в підземний світ, переміг пекельного пса Цербера і привів його живим на поверхню землі. А ще Геракл здійснив інші подвиги – переміг Антея, відвоював у смерті жону Адмета Алкестиду, убив орла, який пожирав печінку Прометея, воював з кентаврами та іншими гігантами. І ще багато-багато чого видатного звершив і, врешті-решт, був спалений живцем на величезному кострищі на горі Ета й вознесений як бог на Олімп. По всій Греції були святилища, на його честь засновувалися різні свята і грища. Дикий темперамент, його зажерливість і любострастя довгий час були улюбленою темою комедій (напр., «Алкестида» Еврипіда).

Але після дванадцяти подвигів його чекав подвиг у печері на березі Борисфена, в краю, званім Гілеєю, – про нього й мова.

Українською мовою «Історія» Геродота повністю ще не видана (повне російське видання з’явилося лише у 1973 році), але четверту книгу «Мельпомена», названу автором «Скіфія», у 1926 році переклав рідною мовою маловідомий сьогодні Теофіль Коструба (рік народження – 1907-й, Тернопільщина) – чернець-базиліанин (василіанин) з чернечим йменням Теодосій.

За фахом – історик, журналіст, перекладач. Як зазначає Ю. Хорунжий у передмові до українського видання Геродотової «Скіфії» в перекладі Коструби, студіював філософію і теологію у Львівському університеті (1935–1939 рр.). Працював у комісії стародавньої української історії Наукового Товариства імені Т. Шевченка. Автор праць «Нариси церковної історії України Х – ХІІІ століть» (видання 1939 і 1955 рр.), «Нарис історії України» (1961), «Як Москва душила українські церкви» (1961). Переклав сучасною української мовою «Галицько-Волинський літопис» у 2-х томах (1936). Численні статті Коструби друкувалися в «Дзвоні», «Записках Наукового Товариства імені Т. Шевченка», «Літопису Червоної Калини», «Хліборобському шляху», «Новій зорі», «Нашому часі». Помер Т. Коструба 3 березня 1943 року у Львові. «Прожив недовге життя, але зробив багато», – зазначає дослідник. Висока освіченість Коструби проглядає і в примітках до «Скіфії».

Так ось, у перекладеній Т. Кострубою «Скіфії» Геродота земля, яка й досі викликає стільки тлумачень у дослідників, названа Лісистою. У примітках пояснюється: «у грецькому тексті – «Гіляка», що значить «Лісиста». Ліси були тоді при кінці течії Дніпра. (Мається на увазі, очевидно, той відрізок Дніпра, що тоді був судоходним. – В. Ч.) Сьогодні лісів там немає».

А отже, немає й Гілеї-Лісистої, де колись Геракл крутив – даруйте – любов з донькою Борисфена, напівдівчиною-напівзмією, і прижив з нею аж трьох синів (не інакше, як три роки прожив з нею в печері?) – не тратив задарма часу! Подвиг і справді рівний його минулим 12 подвигам!

Але продовжимо цитату з «Мельпомени» Геродота у перекладі Т. Коструби:

«…а надморські греки кажуть таке. Коли Геракл гнав Геріонових волів (в одних варіантах коней гнав, в інших, виявляється, волів. – В. Ч.),[20] забрів у скіфську землю, що була тоді ще безлюдна. Геріон жив ген за морем на острові, що його греки називають Ерифія, проти Гейдери, за стовпами Геракла в Океані. Океан же, кажуть, починається там, де сходить сонце, й обпалює всю землю, та це неможливо довести.[21] От звідти прибув Геракл до нинішньої Скіфії. Його захопила зима, мороз; він простелив левину шкуру (в інших перекладах свинячу. – В. Ч.) й заснув. А в цей час випряжені коні (хоча перед тим гнав буцімто волів, але в міфах і не такі казуси трапляються! – В. Ч.) з Божої волі, щезли (доки Геракл спав).

Геракл прокинувся й шукав їх, аж усю землю обійшов. Врешті забрів до країни, званої Лісистою. Там у печері знайшов він двоногу істоту, котра до стегон була ніби дівчиною, а нижче – змією. Він поглянув (на неї) і здивувався, але запитав, чи вона не бачила його коней, що тут блукали. Вона відповіла, що вони в неї, але не віддасть їх йому, доки з нею не переспить. (Не промах була дівка! А втім, це, очевидно, з безвиході, чоловіків тоді в Гілеї не було. А тут такий вдатний молодець, прославлений герой, напівбог! – В. Ч.) За таку плату Геракл переспав з нею. (Розумне рішення. – В. Ч.) Та вона зволікала з віддаванням коней (апетит приходить під час їди. – В. Ч.), бо хотіла бути з Гераклом якнайдовше; він знову хотів якнайшвидше забрати коней і піти. Врешті вона повернула їх і сказала: «Я зберегла тобі коней, що забрели сюди, а плата від тебе вже є: маю трьох синів (чи вона народила трійню, чи Геракл прожив з нею аж три роки! Чи в героїв і напівбогів це робиться швидше, ніж у простих смертних. – В. Ч.). Як вони вже підростуть, то скажи, чи маю поселити їх тут, бо вся ця земля в моїй владі, чи послати до тебе?» Так вона запитувала його, а він мав так відповісти (та й для чого йому обтяжувати себе дітьми, нагуляними на стороні? – В. Ч.): «Як вони зустрінуть мужеські літа, то вчини ось так, як це буде добре: котрий із них натягне цей лук та одягне цей пояс, того посели в цій країні; хто ж із них цього мого доручення не сповнить, того прожени з краю. Як це зробиш, то й сама будеш задоволена й виконаєш доручення».

Він натягнув один лук (бо до того Геракл носив два луки) й передав їй лук і пояс, що мав на спинці золотий корячок, і пішов. А вона, як хлопці дійшли вже до мужеського віку, надала їм імена: одному з них Агафірс, другому Гелон, а наймолодшому Скіф. Вона пам’ятала доручення й виконала його: двох синів, Агафірса й Гелона, що не могли виконати завдання, вигнала з краю; зате наймолодший, Скіф, виконав це й зоставався в краю. Від цього Скіфа, сина Геракла, походять скіфи, що постійно царюють (так звані царські скіфи. – В. Ч.), а на згадку про ту чарку носять скіфи при поясах коряки й досі. Так розказують надморські греки» (Геродот з Галікарнасу. Скіфія. Київ, 1992, переклад Т. Коструби).

І більше в Геродота про ту подію – ані слова. Себто про любов Геракла з Єхидною. А втім, Геракл був вельми велелюбним, під час своїх численних мандрівок мав безліч любовних пригод, тож не надавав їм особливого значення. Як кажуть, крутив любов чи не на ходу, між ділом.

Хортиця. Змієва печера. То де ти була, легендарна українська Гілея?

І все ж…

Хто сьогодні достовірно скаже (і покаже, бодай на мапі України), де була колись Гілея-Лісиста, у печері якої серед розкішної природи бравий молодець Геракл любився з донькою Борисфена і прижив з нею аж трьох синів?

Ніхто сьогодні з певністю не може сказати, де було те Полісся, Лісиста країна Гілея, де від одного сина Геракла Скіфа пішли всі царські, владичні скіфи?

Ясно, що на Дніпрі, але де саме?

Дехто з дослідників (а гіпотез та версій щодо місцезнаходження Гілеї назбиралося за віки чимало, деякі з них вельми екстравагантні) вважає: Гілея – це Хортиця, острів на Дніпрі нижче Дніпрових порогів, колишня Велика Хортиця, що нині входить у міську смугу Запоріжжя.

«…І ось човен, пливучи за водою, пристає до піскуватого укосу Хортиці коло скелі Вища Голова. Тут відома в Придніпров’ї та й за його межами Змієва печера», – пише Яків Новицький, історик, етнограф, археолог, збирач фольклору, краєзнавець (1847–1925) у своїй праці «Острів Хортиця на Дніпрі (його природа, історія та старовина)» (Збірник праць «Запорожці», Київ, 1993).

«…Внизу біля наших ніг ви помічаєте отвір, що веде до печери; отвір цей продовгастий, посередині лежить каменюка й ділить його на дві суточки (вузькі проходи)… Форма печери являє з себе гострий кут, що поширюється вглиб скелі. Довжина 5 арш., ширина від 3/4 до 1/1 арш., височина 3 арш. За оповіданнями старих мешканців с. Вознесенки – Штепи, Руденького та інших, ще за пам’яті їхніх дідів, до печери ніхто не наважувався зазирнути, боячись зустрічі із Змієм…»

Щороку під час водопілля Дніпра вода заливає печеру.

«Подніпров’я з його дикою природою, грізними печерами, порогами та недоступними скелями, – пише далі Яків Новицький, – це країна поетичних легенд та переказів. Легенда Геродота з царини міфології про зустріч Геракла з прекрасною Змій-дівицею в країні Гілеї, про місце тої таємничої печери, в якій родився родоначальник скіфів, цікавить письменників та вчених. Подберезький (польський письменник, який подорожував Дніпром у 1860 році), порівнюючи легенду Геродота з переказами подніпровських мешканців, що їх записав Афанасьєв-Чужбинський, пристосовує цю зустріч до порожистої частини Дніпра біля острова Таволжаного, поблизу якого й лежить Змієва печера. Проф. Н. І. Надеждін у статті «Геродотова Скіфія», зазначаючи положення Герроса – країни царських скіфів, указує на острів Хортицю і каже, що, на його думку, тут найбільш відповідна місцевість для кладовища царів скіфських серед такого дикого й грізно-величного ландшафту (Геродот зазначає, що Герра (Геррос) лежить там, «доки Борисфен судоходний»). Святість цієї місцевості чи не побільшувалася ще тим, що на цім же самім місці, ймовірно, знаходилася і та міфічна колиска, в якій виріс скіфський народ, та таємнича печера, де, за переказом понтійських еллінів, що його переказав Геродот, родилися Агатир, Гелон та Скіф від героя Іракла (Геракла) та чарівної Змій-дівиці…

…Подберезький в своїй статті, навівши легенду (про Геракла і напівдіву-напівзмію) в такім же дусі, каже: «Отже, ця частина переказу Геродота, запозичена ним від понтійських еллінів, чудово пристосовується до цієї прекрасної й таємничої країни порогів, проте для того, щоб надати йому ще більш значіння, – каже автор, – треба було б відшукати там Стовпи Геркулеса, існування яких у цій місцевості стає дуже ймовірним». Майже на віддаленні версти нижче Кичкаса лежить острів Хортиця. Придивляючись до прекрасного, поетичного положення цього острова, думка намагається перервати завісу, що накинули на неї століття. Століття усвятили її, а міф прибрав її в шати чудес… Цей острів, хочу сказати, – це містична Еритея, що лежить серед океану, а гранітові скелі, що стримлять з вод Дніпра, – це є Стовпи Геркулеса. Тут остаточне розв’язання вузлатих таємничих переказів про царів-зміїв та про печери», – закінчує Подберезький. У народній пам’яті зазначено багато місцевих переказів, багато легенд про острів Хортицю та її урочища, про Змієву печеру. За переказом діда Фоки Горяниці, після Христова народження в печері цій жив триголовий Цар-Змій, що робив наскоки на чужі країни й ставав до бою з «богатирями нелинями» (велетнями). За переказом діда Степана Степи, тут, як і у всім Подніпров’ї, жили велетні, жили богатирі, жили, нарешті, триголові Змії. Кинуті коло берегів і серед Дніпра скелі – це справа богатирської забави; печери, що залишилися в скелях, – це логва потворних Зміїв… За оповіданнями 84-літнього рибалки Осипа Шутя, що доживав решту свого життя на Хортиці, – острів цей знають старі люди во всіх усюдах. За молодих своїх літ бував він на Донщині, за Кубанню, в Чорноморії, на рибних косах Азовського моря, і хоч де кидала ним доля – всюди він знаходив старих земляків, усюди питали його, що сталося з Хортицею, з порогами Дніпра, чи живуть там нащадки запорожців… В Чорноморії один старий питав його, чи живе ще й досі на Хортиці Змій з трьома головами. І коли він відповідав, що ні, старий похитав головою і зауважив: «Правду кажеш, козаче: помандрував він слідом за запорожцями в Туреччину, звалував за ними й звір усякий». Дід Осип, переказуючи оповідання про Зміїв-богатирів, пояснює, що по всім Запоріжжі жило три Змія – з них один жив на Хортиці, другий на острові Пурисовім, нижче Гадючого (порогу), де є печера, а третій – найпотворніший і найлютіший Цар-Змій, Змій над Зміями, – на острові Перуні. Цей останній, як кажуть, мав два лігва: на Перуні та на Стрільчатій скелі, що поблизу порогу Лохана. Всі ці три Змії, літаючи ночами, іскрами від крил освітлювали пороги й нічну путь запорожцям. Змії жили як богатирі й ставали до бою лише з богатирями. Вони полювали на людей, одних лише запорожців не чіпали, бо й поміж ними були «богатирі та характерники»…

«У скелястих місцевостях Дніпра, – переказує далі Осип, – водилися полози – це найбільший гад…» Сам він полоза не бачив, але багато чув від дядька свого запорожця Матвія та інших старих під час своїх дитячих років. Кажуть, що гад був небезпечний, зголоднівши, він вилазив на дерево і заслоняючись листям, кидався звідти на всякого звіра, якому б спало на думку підійти близько, підживлявся він усякою дрібною твар’ю, але міг задушити й людину і коняку. Полоз і за людьми ганявся: скрутиться, як колесо, й кидається навздогін. Щоб утікати від погоні, треба бігти просто сонця – воно засліпляло йому очі… Водилася тут сила-силенна всяких отруйних зміїв та тарантулів, так що босяка було колись і не потикайся: тепер залишилися одні жовтобрюхи та гадюки, та й тих мало. Жовтобрюхи – гад смиренний, зовсім не кусається… «В давню давнину, – оповідає далі Осип, – коли береги та балки вкривав ліс, а степу ще не краяв плуг, тут водилося багато диких коней, сайгаків, кіз, вепрів, бобрів, «видних» (видр), бабаків, хом’яків, зайців, вовків, чекалок (шакалів), лисиць; сила-силенна також плодилася лебедів, журавлів, диких гусей, качок, огарей, бакланів, дрохв, тетерів, куріпок, стрепетів і всякого іншого птаства – всякого звіра, яким і рахунку не складеш… Усе це перевелося, пішло кудись чи винищено. Одних ховрашків, кажуть, тут зовсім не було: вони з’явилися у 1830 – 1840-х роках зі сходу у великім числі, коли стали сіяти збіжжя. Це було вже за моєї пам’яті, – закінчує Осип, – коли сила-силенна цих ховрашків перепливала Дніпро».

Як оповідають старі люди – старожили степових подніпровських та великолузьких сіл, дикі коні (тарпани), сайгаки, шакали та полози зникли з цих околиць десь в останні роки існування Запорозької Січі: дикі кабани (вепри), бобри, видри, бабаки зникли десь у 1870-х роках, а дикі кози – в 1880-х. Диких кіз дуже багато водилося у Великім Лузі, особливо у великих маєтках графів Строганових та Конкрина, поміщиків Попова, Миклашевського, Струкова та в Крутім Яру й на всіх значних островах Дніпра. Вони дуже добре плавали, під час поводі Дніпра, коли заливалися пороги, кози переходили в лісові балки берегів та в степи, які ще тоді вкривала трава у зріст людини заввишки.

А скільки тоді було риби, раків, – як оповідав дід Штепа, – і в Дніпрі, і в річках, і в озерах. «Тепер хочеш рибальчити – плати оренду; тоді було не так, лови де хочеш, і чим хочеш і скільки хочеш. Наші діди думали так: земля, вода, ліс – все це Божьє, ну й користувалися всім, що Бог послав чоловіку…»

«Гілея. Заліснена область Скіфії, яку згадує Геродот. Про місце знаходження Гілеї існує багато думок, але більшість дослідників вважає, що Гілея починалася на лівому березі Дніпра, від Кінбурзької коси, й тяглася на схід, між лиманом і морем. За її північно-західну межу звичайно приймають нижню течію Дніпра до м. Нова Каховка. Спорово-пилковий аналіз Кардашинського торф’яника поблизу Цюрупинська показав наявність тут у періоді голоцену дуба, в’яза, вільхи, берези, граба, клена, горіха, липи, сосни…» (Словник-довідник з археології, Київ, 1996).

І все ж…

Хто сьогодні достовірно скаже (і покаже, бодай на мапі), де була колись Гілея-Лісиста, у печері якої серед розкішної природи бравий молодець Геракл, за однією з легенд, мав любов з донькою Борисфена і прижив з нею аж трьох синів?…

Хто тепер скаже, хто тепер покаже?…

Цій легенді Геродот, за його власним зізнанням, не повірив – дуже вона схожа на казку – навіть для його епохи, в якій міфи були популярними, хоч так йому буцімто розповідали приморські скіфи та елліни.

«На підтвердження того, що ця версія міфа (легенда № 2. – В. Ч.), – зазначає один з істориків, – була справді широко поширена в Північному Причорномор’ї і, зокрема, у греків, які там жили, можна зіслатися на зображення змієногої богині, що виявлені при археологічних розкопках…»

І далі історик констатує (так, ніби читачі йому можуть повірити, що легенда № 2 – історична правда): друга легенда, як і перша, теж казка. Схожість їх в цьому відношенні дозволяє думати, що цивілізовані елліни в області віри в міфи не так уже й далеко відстали від варварів скіфів…

О, це вже інша мова.

Так воно й було – прибилися скіфи в Причорномор’я, а де й коли у них з’явилися перші люди і від кого вони пішли – це залишиться, як кажуть, за кадром. Та ще в легендах – справді прекрасних, як прекрасною була – віримо! ВІРИМО!!! – любов Геракла, парубка голінного та Змій-Дівиці в печері серед розчудесної природи Гілеї, краю загадкового, який, попри свою таємничість, таки колись існував на теренах нинішньої України!

Навівши обидві легенди щодо походження скіфів, ще раз звернемось до «Історії Української РСР», до вже цитованого тут тому 1, стор. 134:

«В обох випадках походження скіфів з материнського боку пов’язане з Подніпров’ям. У першій легенді найпочесніше місце (про них ще буде згадка в нашій розповіді окремо. – В. Ч.) займають обожнені предмети знаряддя землеробства: плуг, ярмо, сокира. З місцевим землеробським середовищем пов’язана і священна чаша – особлива ритуальна округла посудина.

Зіставлення легенд та історичних відомостей щодо походження скіфів показує, що, крім кочових скіфських орд, які вторглися зі сходу, з-за Дону, до їх складу влилася значна маса аборигенного населення. Близькість мови та культури цих двох угруповань сприяла природному процесу такого злиття». Себто утворення скіфського етносу і – як наслідок – державного утворення під назвою Велика Скіфія. Влилися в те утворення, очевидно, й кіммерійці, чи залишки їхнього народу, асимілювавшись згодом із скіфами…

«Батько історії» до обох міфів про походження скіфського народу віднісся однаково скептично – як до розповідей своїх співвітчизників, так і до оповідок аборигенів придніпровських степів.

«Та є ще й інший переказ. Він найбільше поширений, отже, вважаю його правдивим. Згідно з ним кочові скіфи жили в Азії. На них найшли війною масагети. Під їхнім натиском скіфи перейшли до країни кіммерійців, – бо ця країна, що її тепер займають скіфи, належала здавна, як кажуть, кіммерійцям».

…Після поразки кіммерійців, скіфи «прийшли й зайняли порожні землі».

Вони прийшли з глибин Азії

Свою розповідь про них, загадкових чужинців, здавалося, не просто людей, а – лише кінних воїнів, вершників, таких собі кентаврів степових, котрі невідь-звідки вигулькнули в степах Північного Причорномор’я, Геродот почав вельми впевнено:

«Вони прийшли з глибин Азії…»

І цим твердженням наче крапку поставив.

Азією прийнято називати найбільшу частину світу, що разом з Європою становить єдиний материк Євразію. Площа Азії (з Кавказьким перешийком) 44 363 тисячі квадратних кілометрів, у тім числі острови – понад 4 мільйони км2. Азія лежить у Північній півкулі, лише Малайський архіпелаг частково заходить у Південну півкулю, на півночі Азія омивається Північним Льодовитим океаном, на півдні – Індійським, на сході – Тихим океаном, на південному заході – морями Атлантичного океану (Середземним, Егейським, Мармуровим, Чорним). Межу між Азією та Європою проводять по східному підніжжю Уралу, річках Ембі та Маничу, межу з Африкою – по Суецькому перешийку.

На середину 1975 року численність населення Азії становила близько 2,3 мільярда чоловік. В антропологічному відношенні населення Азії в основному належить до монголоїдної раси і австралоїдної раси. Крім того, в результаті змішання окремих рас виникли нові антропологічні раси. В Азії живе понад тисячу народів (націй, народностей і племен), які належать до багатьох мовних сімей і груп.

Зокрема, народи індоєвропейської сім’ї (710 млн чол.) представлені в Азії індоєвропейською, іранською, слов’янською та іншими мовними групами.

Народи іранської сім’ї (65 млн чол.) – перси, афганці, таджики, дарі, тати, курди та ін. До мертвих мов іранської мовної сім’ї належать давньоперська й середньоперська (пехлеві), мідійська, авестійська, парф’янська, аланська, согдійська, хорезмійська, скіфська та ін. Отож героїв «Синів змієногої богині» відносять до іранської сім’ї. І саме їх вважали – на всіх законних на те підставах! – неперевершеними воїнами, народом-вершником, товаришами по мечу, яких до того нікому не вдавалося подолати.

Греки дивувалися тій простоті, з якою жив цей народ-воїн (зокрема царі), і жахалися, що в них такий страхолюдний поховальний обряд.

Отож «батько історії» свою розповідь про них почав упевнено:

«Вони прийшли з глибин Азії».

І це відповідає історичній правді: найдавніші сліди їхні виявлено на Алтаї. З кінця VIII – початку VII ст. до н. е. скіфи на Північному Кавказі майже на три десятиліття створили своє – теж жахне для тамтешніх народів! – «царство ішкуза». Тоді ж вони – як врешті-решт розпалося їхнє, здавалося, вічне царство, – з’являються в Північному Причорномор’ї, що належало кіммерійцям. Принаймні вони там владарювали довгий час (загалом чи не триста років).

Кіммерійці були войовничі, не знали поразок і віками наганяли жах на всі тамтешні народи й племена.

Аж тут з’явилися якісь скіфи, котрі виявилися ще сильнішими за них, адже наганяли жах на весь цивілізований світ від Персії до Піренеїв, від Месопотамії до Карпат!

І кіммерійці почали чи не вперше зазнавати поразок. Від прийшлих. Кіммерійська кіннота не знала спину – її зупинили скіфи.

Скіфська кіннота виявилась ще навальнішою, ще разючішою!

Вершники прийшлих кочовиків та їхні коні були захищені лускатими обладунками. Ішкузи були озброєні важкими списами, довгими мечами (такими ж, як і в кіммерійців), короткими кинджалами, званими акінаками, дальнобійними луками. Підраховано: скіфський воїн – вершник чи піший – за одну хвилину міг пускати до десяти стріл! Одну за одною! Одну за одною! Як автомат. І коли перша вже валила з ніг противника, пробивши йому груди чи вп’явшись йому в око, в повітрі ще летіло 5–6 і більше стріл. Зважте: у сагайдаці кожного скіфа вміщувалися чи не дві сотні цих снарядів! А тому загін міг за лічені хвилини знищити загін супротивника, а рештки його докінчити тараном – навальним ударом кінноти. Не треба забувати й про «підступну» конструкцію скіфських стріл з дволопатевим гачком – їх не так просто було видобути з тіла, не завдавши мук і значних пошкоджень потерпілим. І ось із таким військом, що налітало вихором, сараною, що все на своєму шляху пожирає, залишаючи позад себе тільки вбитих та конаючих, і зітнулися кіммерійці – до того теж непереможні.

І почали програвати одну сутичку за іншою, одну битву за другою, несучи величезні втрати, не маючи аніякої надії на перемогу.

І непереможні відступили.

А скіфи, прийшовши з глибин Азії, стали повновладними господарями колись кіммерійських степів – на цілих сімсот років, аж доки не надійде черга і їм уступити ті краї ще сильнішим…

Аракс? Аракс!!! Але за 2500 років версій та гіпотез все одно не зменшилося

Питання про походження скіфів наукою все ще не з’ясоване – так застерігають офіційні джерела. В цьому застереженні звучить глухий підтекст: і навряд чи буде коли з’ясоване достовірно – надто багато води спливло звідтоді. Скіфський початок губиться в пітьмі історії, в такій сивій минувшині (сивій відносно нас, а для них вона була юною), куди проникнути можна хіба що на машині часу, але її немає і невідомо коли й буде. Якщо буде. Основними писемними джерелами про скіфів є свідчення античних авторів (Геродот, Гіппократ, Страбон та ін.) і тексти Стародавнього Сходу. Та ще наслідки розкопок їхніх могил, себто археологія.

З невідомості вони вигулькнули в VII ст. до н. е. і тоді ж їх зафіксувала історія. З неба вони, звісно, не впали в Північне Причорномор’я і до VII ст. до н. е., коли світ про них уперше дізнався, все ж таки десь жили. Ось тільки де?

Аристій – легендарний грецький письменник із Проконнеса (VII ст. до н. е.) написав епічну поему «Аримаспія» з вигаданими сюжетом про якихось аримаспів, міфічний скіфський народ, представники якого мали буцімто всього лише одне око. До наших днів з поеми збереглися лише фрагменти, зокрема у Геродота. І все ж навіть ці шматки несуть цікавий матеріал про життя північно-причорноморських народів.

Так ось, якщо вірити Аристію і тій інформації, якою він володів і яку виклав в «Аримаспії», скіфи вторглися в Північне Причорномор’я з-за ріки Аракс, що в Середній Азії – їх у свою чергу витіснили звідти приуральські масагети чи якісь інші тамтешні племена. Скіфам ніде було діватися (так це чи ні – невідомо) і вони, відходячи під натиском супротивників, дійшли до Північного Причорномор’я, перемогли кіммерійців, а край їхній, Кіммерію, зробили своєю Скіфією.

Діодор (давньогрецький письменник, автор «Історичної бібліотеки» в 40 книгах – повністю збереглися книги 1–5 та 11–20, інші в уривках), розповідаючи про ранньоскіфську історію, починає оповідь з того, що ще в давнину скіфи захопили передкавказькі степи, а ще до того, живучи біля Араксу, вони були нечисленні й слабкі. За Діодором, скіфи довго жили в передкавказзі. Змієнога богиня, дочка Борисфена, яка народила Скіфа, з’являється не відразу ж після захоплення передкавказзя, а – «потім». Брати Пал і Нап не є синами Скіфа, який дав ім’я народу, а його «потомками», а вже потомки Пала і Напа «через якийсь час» заволоділи степами Причорномор’я…

Версії Аристія та Діодора повторюють і ряд сучасних істориків, принаймні як одну з версій про походженню скіфів. Згадав її й автор цих рядків – але теж як одну з версій – у своєму історичному романі з життя синів змієногої богині «Ольвія», що свого часу витримала три масові видання. Проте версія Аристія та Діодора – всього лише версія і всього лише одна з версій. Чи припущень. Археологічні ж пам’ятки не несуть нам ніяких даних про вторгнення в Північне Причорномор’я у VII чи VIII ст. до н. е. нового народу з особливою культурою, що підтвердило б появу скіфів саме в цей час і заодно підтвердило б версію вигнання ними кіммерійців… І все ж скіфи справді приходили в Північне Причорномор’я з Азії, з-за Аракса-ріки, але не за своєї першої появи, а пізніше, у VII ст. до н. е., коли вони поверталися через Кавказ після багатолітнього панування в Передній Азії, поверталися не куди-небудь навмання, а до себе додому, у своє Подніпров’я. Аристій же, звідкілясь дізнавшись про цю інформацію (що скіфи прийшли з-за Араксу), сприйняв це як їхню першу з’яву в північному Причорномор’ї.

Посилаючись на Аристія, писав про скіфів та їхнє перебування в Азії і Геродот («Скіфи прийшли з глибин Азії»). Сам він, до речі, повідомив світу, як ми вже знаємо, три версії чи гіпотези з приводу походження скіфів. Звідтоді, за 2500 років, цих версій та гіпотез не зменшилось, а значно збільшилось. Тільки один огляд їх склав окрему книгу (Семенов-Зусер С. А.Скифская проблема в отечественной науке. Харьков, 1947). Але і вона не внесла ясності в порушене питання. «Якщо говорити відверто, – писав один скіфолог, – то спірними, дискусійними залишаються і всі основні питання історії скіфів».

Сьогодні ряд вчених притримується думки, що скіфи все ж таки прийшли в степи Північного Причорномор’я, а потім і в степовий Крим з глибин Азії (можливо, і не всі, а лише якісь воєнні дружини кочовиків), до них у Подніпров’ї приєдналося аборигенне населення, близьке їм за мовою, культурою та способом життя, а вже потім до них долучилися праслов’яни – так поступово й утворилася причорноморська Скіфія. (До речі, згадувані автори, зокрема, свого часу й греки, під скіфами розуміли і деякі нескіфські племена, котрі жили разом з ними. Оскільки ж політична влада скіфів поширювалась на всі тодішні племена Північного Причорномор’я, то всі ті племена і називалися одним словом: скіфи.) Об’єдналися племена в єдину Скіфію у VII ст. до н. е. – ось чому розповідь про них історія веде саме з цієї дати. А прабатьківщиною їхньою виступає якась чи не легендарна річка Аракс…

Аракс – назва кількох рік, із яких найбільш відомі в давнину впадали безпосередньо в Каспійське море, а нині в Куру, колись Кірос («Словник античності», укладач Йоганнес Ірмшер).

Аракс у скіфській міфології – божество однойменної ріки (Волга, Сирдар’я, Амудар’я), одне з утілень нижчого, хтонічного (хтони з грецьк. перекладається як земля, край, частина складних слів, що означає «місцеві», «корінні», напр. автохтони) світу, батько прародительки скіфів (Міфологічний словник).

Аракс – права притока Кури. Довж. 1072 км, пл. бас. 102 км2. Бере початок у Туреччині, нижче впадіння р. Ахуряну. У верхів’ях гірська річка, в пониззі виходить на Кура-Араксинську низовину. По Араксу проходить (проходив колись) державний кордон СРСР з Туреччиною та Іраном (УРЕ).

Аракс – ріка в Закавказзі, права притока Кури. Походження назви спірне. Зближувалося з турецьким у значенні «річка, що руйнує», грецьке арасо – «шумлю». В давнину, очевидно, існувало прозивне «аракс» – річка в країнах Передньої Азії (Короткий топонімічний словник).

За «Історією Української РСР» (т. I, ст. 126, видання 1977 р.), з посиланням на Діодора Сицилійського: Аракс – це Волга, біля якої скіфи жили, а потім розширили свої володіння до Танаїсу (Дону) і Меотійського озера (Азовське море), а згодом завоювали Північне Причорномор’я до Істру (Дунаю), підкоривши багато племен, що проживали на цій території. Тоді ж вони вперше й зіткнулися з кіммерійцями. Ось тоді – це вже за Геродотом – з появою скіфів кіммерійці, не бажаючи ризикувати в боротьбі з грізним ворогом, відступили відомими їм шляхами через Кавказ, вздовж східного узбережжя Чорного моря до країн Передньої Азії. А знатні кіммерійці («царі»), не бажаючи залишати рідну землю, перебили один одного у взаємній битві й були поховані в пониззі Дністра.

Друга версія (має менше прихильників): нізвідки скіфи не приходили в степи Північного Причорномор’я з тієї простої причини, що вони місцевого (автохтонного) походження, і прародичі їхні – це племена зрубної культури пізнього бронзового віку, які населяли з доісторичних часів степову та лісостепову зони Північного Причорномор’я. Але з тих племен (їх, очевидно, було чимало) згадка збереглася лише про кіммерійців, котрі сьогодні вважаються найдавнішими з відомих під власною своєю назвою племен. А за ними – скіфи. Теж одні з найдавніших племен, що відомі під своєю назвою… (А втім, скіфами, як ми вже знаємо, їх називали греки, самі себе вони називали сколотами.)

«Питання про походження С. не розв’язане. Поряд з думкою про їхній прихід у Пн. Причорномор’я з глибин Азії у VII ст. до н. е. поширена версія про місцеве (автохтонне) походження скіфської культури від племен зрубної культури пізнього бронзового віку, які населяли степову та лісостепову зони Пн. Причорномор’я. В кінці VII ст. до н. е. С. витіснили з степів Пн. Причорномор’я кіммерійців, разом з якими вони брали участь у великих історичних подіях у Передній Азії…»

«…А скіфські жінки під час довгої відсутності чоловіків сходилися з невільниками…»

Це ж треба, га? Не якась там… одна, гуляща, а зразу всі. Гамузом! Юрбою-юрмою! Тлумом, навалом! Укупі. Пощастило ж тим невільникам!

А втім, це Геродот так «знеславив» на всі прийдешні віки й тисячоліття скіфських мадонн. Та й не де-небудь, а в своїй знаменитій «Скіфії» у першому абзаці четвертої книги своїх «Історій», що, як відомо, називається «Мельпомена». І треба вам, добродії, сказати-повідати, що «батько історії» мав усі підстави для того, аби… констатувати факт їхньої невірності мав, кажемо, всі підстави. Бо факт той, всезагальної зради моторних скіф’янок, їхніх хіврь, химок чи солох, як кажуть, історичний (Геродот – лише добросовісний писар історії) – що було, те було. Історію ж – відомо, – не переграєш.

А було, значить, так.

За Геродотом, кіммерійці подалися в Передню Азію…

Оскільки ми тут вже не раз згадували і ще будемо згадувати Передню Азію, то слід пояснити, що Передньою Азією колись називалася південно-західна частина Азії. Так звана Західна. А включає вона Малоазійське, Вірменське та Іранське нагір’я, Месопотамську рівнину, Аравійський півострів та східне узбережжя Середземного моря. (Площа – близько 7,5 млн км2). Нагір’я оточені вищими окраїнними хребтами. (Сьогодні там – великі родовища нафти). Характерні пустелі, напівпустелі та сухі степи. На узбережжі морів і в гірських районах – субтропічні й тропічні ліси й чагарники. В північній частині Західної Азії – Кавказ, Копетдаг, на решті території сьогодні розташовані основна частина Туреччини, Афганістан, Бахрейн, Ізраїль, Іран, Єменська Арабська Республіка, Йорданія, Катар, Кіпр, Кувейт, Ліван, Народна Демократична Республіка Ємен, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, невеликі частини території Єгипту і Пакистану. Але це сьогодні така колишня Передня Азія, а тоді…

За Геродотом, кіммерійці подалися в Передню Азію тільки тому, що їм, простіше кажучи, діватися не було куди, адже це їх скіфи вигнали з степів Північного Причорномор’я, що їх вони населяли з кінця ІІ – початку І тис. до н. е. Ті скіфи, яких у свою чергу витіснили з глибин Азії масагети. А ще хтось там витіснив самих масагетів, масагети – скіфів, скіфи – кіммерійців і – пішла так звана ланцюгова реакція!

Чи швидше принцип доміно, коли зачепиш одну кістянку, що вишикувані в ряд, всі інші од неї, як по команді, так і попадають, так і попадають…

За версією Аристея (її озвучив для нас Геродот) із Проконіса (VII ст. до н. е.), скіфів узагалі витіснили ісидони (хоча – хрін від редьки не солодший), яких у свою чергу покривдили аримаспи. Ось так міграційні хвилі, одна за одною, зриваючи народи з насиджених місць, перекочувалися степами зі сходу на захід, захоплюючи з собою чимраз більше племен і народів.

Захопила така хвиля (та ще допомогли постійні воєнні сутички, набіги один на одного за пастівники, за життєві простори, за худобою чи добром, за рабами, зрештою) і скіфів, які – але вже за Діодором Сицилійським (друга половина І тис. до н. е.), спочатку жили біля згадуваного вже Араксу (Волги, як додає «Історія Української РСР». Т. 1. С. 126. Тож виходить, що Аракс – це таки Волга?). Потім вони розширили свої володіння до Танаїсу (Дону) і Меотійського озера (Азовського моря), а за новою хвилею – ще масовішою і ще нестримнішою – покочували далі на захід і завоювали Північне Причорномор’я до самого Істру (Дунаю), підкоривши собі багато племен, що споконвіку проживали на тих територіях, але оружною силою не могли зрівнятися з новими пришельцями. Одні лише кіммерійці по силі були майже рівні скіфам, але кількісно їм уступали – як і нахабністю та войовничістю. А нахабність, як відомо, і міста бере! Не бажаючи ризикувати своїм майбутнім як окремого народу в боротьбі з сильним ворогом, кіммерійці почали з боями відходити через Кавказ (знайома, треба гадати, їм дорога, якою вони користувалися і раніше, до скіфів) вздовж східного узбережжя Чорного моря до країн Передньої Азії. (Ті ж кіммерійські племена, які не захотіли залишати батьківщину («царі», за Геродотом), полягли в сутичках з прибульцями і між собою, та навіки й упокоїлись у пониззі Дністра-Істра.)

– Ну, гаразд, гаразд, шановний авторе, все це так і було, – вигукне тут котрийсь нетерпеливий читач, любитель чогось… м-м… солодшого. – Міграційні хвилі, масові переселення народів, одні одних зганяли, інші – інших, сильніші – слабкіших та захоплювали їхні землі, але при чім тут якась масова… е-е… зрада скіфських жінок, з якої автор і почав, га?… Цікаво все ж таки, що це за така… всезагальна невірність скіф’янок, варта сьогодні чи не Книги рекордів Гіннесса?! Та, що її автор подав для інтриги у заголовку: «А скіфські жінки під час довгої відсутності чоловіків сходилися з невільниками». Як кажуть, заодно й невільникам пощастило!

По-перше, це не авторова фраза, а – Геродотова, а по-друге… Хвилиночку, як кажуть, уваги. Що було, то було – факт зради скіф’янок своїм чоловікам. При тому – масовий, всезагальний. Не зрада, а прямо пошесть якась! Подібного в інших народів (і це при тому, що і в інших жінки не були святими) хіба й відшукаєш! Ось чому той факт і вартий Книги рекордів Гіннесса.

Але все по порядку.

Так ось було так.

Розпалені боями, збуджені відносно легкими перемогами над кіммерійцями, скіфи так захопилися переслідуванням, що не могли вчасно зупинитися, а все гналися і гналися за втікачами, які відходили перед їхнім ураганним натиском і відходили – через Кавказ, східним узбережжям Чорного моря і – далі, далі… Чи не на край світу. А скіфи – за ними та й за ними. Так, переслідуючи кіммерійців, вони і вдерлися в Передню Азію. А там… Ще раз згадаймо: країни все багаті, є чим поживитися (не забуваймо, скіфи на той час були бідними), чудові пастівники для кінноти і племена та народи часом і слабкіші їх… Коли це сталося? Офіційна наука застерігає, що про час зіткнення скіфів з кіммерійцями й вигнання останніх з Причорномор’я, «сказати важко». В усякому разі, у VII ст. до н. е. обидва ці народи вже перебували в Передній Азії, наводячи жах на місцеве населення… А там – рівнини багаті травами, там держави теж багаті, там було чим поживитися – та ще таким хапунам, якими споконвіку були скіфи!

А треба вам сказати, що, женучись за кіммерійцями, скіфи, аби не обтяжувати себе в поході жінками (як пізніше співатиме Дорошенко: мені, мовляв, з жінкою не возитись…), сім’ї, кибитки, майно та худобу з собою не брали, а полишали їх удома. В Причорномор’ї. Ми швиденько, мовляв, співали розгубленим жінкам, ось тільки викинемо геть кіммерійців, відженемо їх подалі, так і повернемось – чекайте!

Скіф’янки, бачить бог, чекали. Спершу. Скіфи таки повернулися, але – через 28 (двадцять вісім!) років. А жінкам – раз бо на світі живеш, що тоді, що тепер, – що накажете – чекати? ЧЕКАТИ??? Двадцять вісім років, га? ГА??? Доки їхні чоловіки набігаються за кіммерійцями, навоюються з кимось там у Передній Азії, га? ГА???

Вставна новела Перше царство Ішкуза, що закінчилося кривавим бенкетом Кіаксара

Перший скіфський цар не в Причорномор’ї царював-владарював, як і перше скіфське царство виникло теж не в Причорномор’ї, а в Передній Азії.

Скіфи разом з кіммерійцями, вигулькнувши в Передній Азії, такого страху на тамтешні народи й племена нагнали, що ті спершу й захищатися не зважувалися. Рятувалися як могли.

«Сповістіть в Іудеї і виголосіть в Єрусалимі, проповідуйте і трубою трубіть по землі; волайте гучним голосом і кажіте: «Зберіться і підем у захищені міста. Підніміть прапор в Сіоні, біжіть, не зупиняючись, бо я приведу з півночі лихо і велику погибель. Лев виходить із своєї гущавини, і губитель народів здіймається і виходить із свого місця, щоб перетворити твою країну в пустелю; міста твої будуть зруйновані і залишаться безлюдними……плачте і ридайте, адже полум’я гніву Божого ще не відійшло від нас…»

Це пророк Єремія так описує нашестя скіфів – не без фольклору й релігійності, але так – що вдієш – нажахали скіфи своєю негаданою з’явою тамтешні тодішні народи.

Ще в іншому місці він жахно лякає своїх співплемінників:

«Ось я приведу на вас – дім Ізраїлів, народ здалеку, говорить Господь, народ сильний, народ прадавній, народ, мови якого ти не знаєш і не будеш розуміти, що він говорить. Сагайдак його, як відкритий гріб, всі вони люди хоробрі. І з’їдять вони хліб твій, з’їдять синів твоїх і дочок твоїх, з’їдять овець твоїх і волів твоїх, з’їдять виноград твій і смокви твої, зруйнують мечем захищені міста твої, на які ти сподіваєшся». (Хоча скіфи, як істинні кочовики, й не вміли брати міста штурмом-облогою і завжди цього уникали, віддаючи перевагу битві на просторах, та все ж… Така оцінка Єремії синів змієногої богині – незважаючи на деякий переляк самого пророка, – все ж вражає. Рідко хто з інших народів удостоювався такої «честі»! (Хіба що раніше кіммерійці.)

Скіфія колись була околицею цивілізованого світу, краєм тиші й глушини – це ще за їхньої першої з’яви в Північному Причорномор’ї. Коли скіфи утвердили там своє панування, вони були нікому не відомим бідним народом, власне, збіговиськом у краю, що вважався околицею світу варварського. Життя тоді вирувало і клекотіло, галасувало людськими тлумами й гуло тупотом копит великих кіннот десь там у Греції і особливо в країнах Переднього Сходу. Там, власне, творилася тоді історія, там були міста багаті, царства заможні, там лютували війни, війська з одного походу йшли в інший, зрештою, там було повно здобичі і багато зиріна, як перси називали золото. Туди, в Передню Азію, раніше сколотів походом бойовим ходили кіммерійці, туди, врешті, вирушили і скіфи – за здобиччю, за багатством (до походу на Кавказ скіфи були бідними), за славою, що воронням кружляла і каркала слідом за непереможними військами, які рухалися у всіх напрямках. Скіфи на той час вже були міцно зорганізовані у воєнні дружини на чолі з тямковитими вождями, що вели їх від однієї перемоги до іншої. Там, у степах Передньої Азії, в мішанині тамтешніх народів, в полум’ї пожеж, гущі битв, в іржанні коней і криках воїнів розпочався героїчний період їхньої ранньої історії. А в степах Північного Придніпров’я, їхній молодій тоді батьківщині, ворогів достойних для них не було. Та й багатства теж. І тоді скіфські загони на чолі з верховним своїм вождем Ішпакою вирушили на південь і пішли через Північний Кавказ (Геродот свідчить, що скіфи йшли, маючи праворуч Кавказький хребет). Перейшовши через Кавказ (гори їм, степовикам, не виявилися перепоною), галасливими ордами, що налітали голодною сараною, вигулькнули вони зненацька в Передній Азії. І відразу ж справили жахне враження, що його до того ні від кого не зазнавали тамтешні народи й племена – як про те й писав пророк Єремія, сам, до речі, наляканий.

Ось тоді вождь їхній Ішпакай, а він був першим серед рівних, якого навіть свої вожді побоювалися, захопивши багато землі, створив там царство своє – як свідчить Страбон, на найкращих землях вірмен.

Так виникло перше скіфське царство, що було назване царством Ішкуза (одне з найменувань синів змієногої богині) і попереду в нього було кілька десятиліть суцільних перемог – аж до кривавого бенкету Кіаксара, коли скіфи необачно дадуть маху і втратять все, що до того мали. А втім, невезіння – це така штука, що часто, надто часто, приходить після успіхів, особливо приголомшливих, коли утверджується самовелич і втрачається розумна обережність та далекоглядність, вкупі з тверезістю, коли переможці, захмелівши від своїх постійних перемог, так і не вийшовши зі стану сп’яніння власною величчю, втрачають ґрунт під ногами й опиняються не в реальному світі, а в якомусь ними ж самими й вигаданому. Але це буде пізніше, через десятиліття, а тоді, створюючи своє перше царство, царство Ішкуза на землях вірмен, прибульці, як і водиться, до нитки обібрали аборигенів, непокірних знищили, частину вигнали, а решту, залякавши, підкорили в якості чи не своїх рабів. Та й почали царствувати в царстві свому.

Проте утвердитись і обжитися як слід на новому місці не встигли (та й часу на те не мали). У ті роки війни між народами ніколи не затихали в Передній Азії і були таким собі способом життя, ледь чи не природнім, узвичаєним, коли іншого життя ніхто й не уявляв.

І скіфи так захопилися легкими, як їм здавалося, перемогами в чужих краях, що вже ставали їм своїми, що й застряли там, забувши і про покинутих жінок в далекому Причорномор’ї – правда, вони час од часу посилали туди поранених, ослабілих чи постарілих, передавали дарунки сім’ям, мовляв, чекайте, ось-ось доб’ємо тутешніх багатіїв, наберем побільше золота та й повернемось. Хіба ж так тоді заживемо!

Але їхня «командировка», як би ми сьогодні сказали, все затягувалась і затягувалась – розгулялися чоловіки, вирвавшись од жінок на волю! – а жінки бідні все чекали в Причорномор’ї й чекали повернення своїх єдиних… І тому чеканню кінця-краю все не було й не було, а терпець жіночий не вічний. Уриватися почав… Та й життя свого вимагало – тіло чоловічого тепла, господарство – рук чоловічих… А їхні єдині… Не було таких подій у ті часи в Передній Азії, у яких би вони не брали участі. На той час вони сяк-так замирилися з кіммерійцями і часто звідтоді разом брали участь в одних боях. Тоді кіммерійці підтримували антиассирійську коаліцію. Асссирійські джерела VIII ст. до н. е. свідчать, що кіммерійці завдали нищівної поразки урартійському цареві Русові і вигулькнули на північних кордонах могутньої хижачки, якою тоді була тамтешня Ассирія. Існує глуха згадка в історії, що ассирійський цар Саргон II загинув у битві саме з кіммерійцями у 705 році до н. е. Інші ассирійські джерела часів Асаргаддона (681–668 рр. до н. е.) свідчать, що кіммерійці разом зі скіфами відіграли значну роль у війнах проти Ассирії, допомогли її розбити, а заодно Мідії стати на ноги. Але так уже склалося, що частина їх хоч і виступала проти Ассирії, інша частина підтримувала саму Ассирію.

Але вже в анналах Асаргаддона (679–678 рр. до н. е.) майнула згадка, що ассирійський цар нарешті таки переміг кіммерійців, яких тоді очолював вождь Теушпа.

Року 674-го Ассирія придушувала повсталі мідійські племена. Відчуваючи, що з таким хижаком як Ассирія їм ніколи не вжитися – як двом хижакам в одному лігві – скіфи стали на захист мідян, інше військо своє послали на поміч манейцям і разом з ними захопили кілька прикордонних ассирійських фортець. І хоч хвальковитий цар Асаргаддон і залишив вельми хвалебні слова про те, що його величність буцімто розгромила мідійців і призвела до загибелі «війська Ішпакая, скіфа, союзника, котрий не врятував їх», але це було не зовсім так. Власне, зовсім не так. Ассирія – могутня і всесильна – на той час вже ледве трималася. Особливо після того, як повстання мідян проти ассирійського панування спалахнуло з новою силою і почало щодень ширитись і ширитись. Під орудою свого войовничого і тямковитого вождя Каштаріті мідяни захоплювали одну ассирійську фортецю за другою і невдовзі звільнили всю країну з-під кривавого панування грізного ассирійського лева. Задкуючи, програючи битви, Ассирія в ситуації, що склалася, намагалася – іншого виходу просто не мала, – розладнати союз мідян зі скіфами, Каштаріті з Ішпакаєм, а заодно розламати й спілку скіфів з кіммерійцями. Сварити між собою супротивників і потім розбивати їх поодинці Ассирія вміла як ніяка інша загарбницька держава Сходу. Але все було марно, здавалось, союз мідян зі скіфами був нерушний. І тут раптом в одному з боїв Ішпакай несподівано наклав головою (любив мчати на ворога попереду свого війська). Спадкоємцем його став старший син Бартатута (за грецькими джерелами, Пропотій). Він проголосив себе царем Ішкуза, себто Скіфського царства. (Бо якщо є царство, то потрібен і цар. Вожді царствами не керують.) У всіх східних народів були царі, тож вождь Бартатута (Партатута) теж забаг стати його величністю царем, а не вождем, як до того звався у Скіфії владар. Крім слави, новоспечений цар Скіфії забаг багатства і таких палаців, як у царів ассирійських, і такої шани до себе. Він був аж надто самолюбивим, самозакоханим і вже й не знав, як ще і ще возвеличити себе. Ассирійцям, коли дізналися про такий характер скіфського монарха, нічого не коштувало підкупити його багатствами й обіцянками розкошів та слави. А для зміцнення своєї «вірності» віддали за Бартатута (Партатута) одну з доньок ассирійського царя.

В цей час кіммерійці воювали проти кількох держав Східної Азії одночасно і, як кажуть, на всіх фронтах поки що мали перевагу. (До всього ж іще з часів Ішпакая скіфи традиційно виступали на їхньому боці, тож для кіммерійців це було неоціненною послугою і значною підтримкою.) В союзі з Урарту кіммерійці розгромили Фригію, в середині VII ст. до н. е. вдерлися в Лідію і захопили навіть її столицю Сарди, ставши повноправними володарями усієї країни. Це був найвищий злет їхньої могутності та військових успіхів. (Лідії вдасться визволитися з-під влади кіммерійців лише наприкінці того ж століття.) Беручи найдієвішу участь у подіях, що палахкотіли кривавими пожежами в країнах Передньої Азії, кіммерійці почали підтримувати в основному антиассирійську коаліцію, а отже, й виступили проти скіфів та їхнього царя Бартатута, який уже був на той час зятем ассирійського владики і, ясна річ, допомагав у всьому своєму тестеві. Невдовзі вони потерпіли крах – воювати з ассирійцями і водночас із скіфами їм було явно не під силу і в анналах Асаргаддона з’явилися дані про перемогу, здобуту над кіммерійцями, яких тоді очолював вождь Теушпа. Доки вони були у спілці зі скіфами та їхнім вождем Ішпакою, кіммерійці не знали поразки, її вони запізнали, вже коли скіфів очолив союзник Ассирії Бартатута. І такої поразки, що як окремий народ зникли і про них більше ніякі хроніки, а найперше ассирійські, й не згадували. Бартатута зрадив не тільки кіммерійців, а й своїх вчорашніх спільників мідян. За це Асаргаддон підтвердив титул царя Ішкуза своєму зятеві, і зять перейшов на бік ассирійського лева, якого на той час добряче вже було покуйовдили повсталі народи. Дякуючи несподіваній підтримці скіфів, Ассирії нарешті вдалося розбити мідян, а частину їхніх володінь приєднати до своїх. Щоправда, друга частина Мідії таки звільнилася з-під влади Асаргаддона і невдовзі утворила своє незалежне Мідійське царство, що трималося разом з Манейським та Ванським царствами. В їхньому тилу й перебувало союзне Ассирії Скіфське царство, що дуже непокоїло мідян.

Воюючи на боці Ассирії, скіфи водночас зміцнювали й своє царство. Здавалося, вони тоді почувалися як ніколи упевнено, а їхні війська на чолі з підлеглими Бартатуті вождями, як і перше, не знали поразки.

Але з роками та десятиліттями все міняється. Різко змінилася ситуація й для скіфів – не в кращий бік. В останній чверті VII ст. до н. е. на перше місце зненацька почав виходити Вавилон – це велике і багате місто на той час належало Ассирійській імперії і багло незалежності. Зрештою, у 627 році Вавилон повстав. Царем його став Набопаласар, він зумів створити міцну і сильну коаліцію проти Ассирії, до якої пристала й Мідія. Її цар Фрастр у 625 році ніби ж успішно виступив проти Ассирії, але несподівано був розбитий і загинув у битві. А далі, як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. На чолі Мідії став син загиблого царя, тямковитий і вельми успішний полководець Кіаксар. Він почав громити своїх поневолювачів і навіть у 622 році оточив Ніневію. Ассирійська столиця тоді вціліла тільки тому, що на поміч своєму тестеві прийшов його зять Бартатута зі своїми ордами.

По якомусь часі Бартатута відійшов у світ предків, а царем Ішкузи став Мадій – син Бартатути та ассирійської царівни. Як і мідійський Кіаксар, він теж виявився везучим і тямковитим полководцем. Йому та ассирійцям, володарям тих країв, вже не було достойних ворогів. Онук Мадій з ассирійським дідом Асаргаддоном не знали поразок, їх усі боялися і всі дружно ненавиділи, а вони панували над усіма та й панували! І після смерті престарілого ассирійського владики скіфи ще довго залишалися на вершині своєї могуті та успіхів – з ними ніхто не міг ані позмагатися, ані посперечатися.

За словами Геродота, скіфи 28 років володарювали над Азією, накладаючи данину та інші побори, завдаючи місцевому люду різних утисків. Вони «все спустошували своїм буйством і надмірностями. Тому що крім того, що брали з кожного народу накладену ними на кожного данину, вони, крім данини, організовували набіги і грабували, що було в кожного народу».

Про той 28-річний період абсолютного панування скіфів над Азією один з істориків зазначав, що вони, «скіфи, ніби ураган пройшли через Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли кордонів Єгипту. Фараон Псамметих І з величезними труднощами відкупився даниною від їхнього нашестя».

Але всьому свій час. В тім числі й успіхам, союзам і спілкам, тому той, хто ще вчора був ледь чи не братом, сьогодні запросто ставав ворогом і навпаки. Вавилону таки вдалося розірвати союз скіфів з Ассирією і перетягнути їх на свій бік. Це сталося в 613 році, коли мідяни вирушили в похід проти Ассирії і дорогою здибалися зі скіфами. Спершу і ті й ті вхопилися за зброю і ледь було не кинулись один на одного, але в останню мить стрималися. Після довгих переговорів, обмінів делегацій вождів з того й того боку таки зустрілися – скіфський і мідійський царі. А зустрівшись, зуміли домовитись між собою (чи мідяни зуміли перетягти скіфів на свій бік) і невдовзі, об’єднавши свої й так чималі сили, разом вирушили до ассирійської столиці. До Ніневії спішили й вавилоняни, і гуртом взяли ворожу столицю в смертельне кільце, з якої вона так і не виборсалася. Через три місяці – три місяці безперервного штурму та суцільної облоги в серпні 612 року до н. е. штурмом оволоділи Ніневією. І то був жах! Смертний жах! Ассирійський цар, аби не потрапити в полон, спалив себе разом з наложницями, євнухами і скарбами у своєму розкішному і багатому палаці. І своєчасно те зробив, адже все населення було вирізане, місто вщент розграбоване і перетворене на суцільні руїни.

Столиця хижої ассирійської імперії, яка владарювала силою зброї над усіма народами, заливаючи їх кров’ю, була знищена. А разом з нею і сама імперія.

Чи не всі народи в Середній Азії полегшено зітхнули: нарешті вони позбулися кривавого монстра, чудиська під назвою Ассирія!

Тепер тільки жити і будувати свої держави.

Обтяжені великою здобиччю, мідяни пішли в свою країну і їхнім обозам із ассирійським добром, здається, не було кінця – від обрію й до обрію він тягнувся степами в хмарі куряви, що здіймала їхня кіннота.

Скіфи і вавилоняни залишилися продовжувати війну за повне підкорення Ассирії – скіфи гадали на її просторах вибудувати своє вічне царство. І мали на те підстави, хоч не так воно потім складеться, як перед тим гадалося. І хоч Ніневія лежала в руїнах, ассирійська влада конала в агонії, але боротьба не припинялася – в події зненацька втрутився Єгипет, забагнувши і собі захопити деякі володіння Ассирії.

І знову потяглися криваві роки. Вавилон воював з Єгиптом то з допомогою мідян, то скіфів. Лише року 605-го вавилоняни захопили останній оплот Єгипту в Месопотамії – місто Кархемиш на правому березі Євфрату і знищили майже всю армію фараона. І тоді дорога була відкрита – вавилоняни разом із скіфами й ринулися в Палестину та Єгипет. Фараон ледве-ледве зумів відкупитися від скіфів.

У 604 році скіфи спалили знаменитий храм Астарти-Афродіти в Аскалоні на березі Середземного моря в Палестині. (Ім’я скіфів зосталося за місцевістю, де знаходиться фортеця Скіфопіль[22] на річці Йордані. Там же був табір і кладовище померлих від епідемії скіфів.)

Переможці почали ділити здобуте. Вавилон забрав собі ассирійські володіння, скіфам дісталися Манейське та Ванське царства, котрі були спільниками розгромленої Ассирії. Але їх ще треба було підкорити.

Війна то з Манейським царством, то з Ванським тривала ще довго, але якось так сталося в ході тих воєн, що вороги – нападники і захисники – зненацька помінялися місцями. Скіфи раптово замирилися з Манейським та Ванським царствами і спільно виступили проти Вавилону. Останнього порятували мідійці, а заодно і завдали нищівної поразки скіфам. Своєю підступністю. Чи – військовою хитрістю.

Мідійський цар Кіаксар заманив скіфських владик до себе буцімто на бенкет і ті, втративши обережність, повіривши йому на слово, а заодно і в свою непереможність, прибули в гості з невеликим загоном. І – жорстоко поплатилися. Власними життями. Мідійці, напоївши їх, п’яними й порізали своїх гостей. (Очевидно, мідян нацькував на скіфів Вавилон, пообіцявши їм передати ті володіння, які утримували скіфи.)

Обезголовивши царство Ішкуза, яке до того здавалося вічним і нерушним, мідяни почали успішно захоплювати території, що раніше належали загиблим скіфським владикам. Втративши своїх призвідців, скіфи – до всього ж ще й знесилені внутрішніми чварами за владу, – розгубилися, чого раніше за ними ніколи не спостерігалося і почали безладними натовпами відкочуватися до кордонів з Лідією. Скіфські фортеці одна за одною були захоплені мідійцями, але загалом війна між мідійцями і скіфами з перемінним успіхом тривала ще цілих п’ять років, аж доки скіфи не відійшли в Лідію. Тоді Мідія напала на Лідію, вимагаючи видати скіфів. Проте в Лідії були свої інтереси, бо вона теж хотіла захопити собі скіфські території, тож війна – але вже й за участю лідійців – спалахнула з новою силою. І тривала вона доти, доки за участю Вавилону не був укладений мир між сторонами, що ворогували. Володіння скіфів в Азії відійшли до Мідії та Лідії. Війна між Мідією і Лідією припинилася 28 травня 585 року – того дня відбулося сонячне затемнення. Злякавшись раптової пітьми, що настала серед білого дня, вороги розпочали мирні переговори. Всі щось тоді отримали, тільки скіфи та кіммерійці опинилися з порожніми руками. Якось так вийшло, що їм не зосталося навіть місця в Азії – вчорашнім непереможним владикам тієї Азії! І скіфам не лишилося нічого, як, усе втративши, повернутися туди, звідки вони колись прийшли в Азію – в степи Північного Причорномор’я!

«Наприкінці VII – на початку VI ст. до н. e. скіфи повернулися на Пн. Кавказ в степи Пн. Причорномор’я. В степах Пн. Причорномор’я С. утворили велике політоб’єднання Скіфію, до якої входили степові скіфські й нескіфські племена Лісостепу, підкорені С. З числа племен, які населяли С., згідно з Геродотом, власне С. – іранцями були насамперед степові кочовики-скотарі – т. зв. С. – царські і С.-кочовики, які жили на Схід від нижньої течії Дніпра. Осілі землеробсько-скотарські племена – т. зв. С.-землероби – жили в Лісостепу на Схід від Дніпра. У Лісостепу між Дністром і Дніпром локалізувалися т. зв. С.-орачі.

У С. панівну роль відігравали С.-кочовики. Залежне від них осіле населення сплачувало данину, брало участь у війнах на боці С., частково зберігаючи певну самостійність…»

Одне слово, як зазначає історик А. П. Смирнов, за «2500 років, що минули звідтоді, кількість версій не зменшилася… Більше того, гіпотез, мабуть, стало більше. Але ж походження – це не єдине питання, не єдина загадка в майже тисячолітній скіфській історії». І далі застерігає: «Але оскільки між вченими немає згоди… то нам доведеться зупинитися на спірних проблемах і викладати різні точки зору». Що автор «Синів змієногої богині» й зробив – себто виклав різні точки зору, а там час покаже (чи археологія), яка з них правдивіша. А можливо, крапки так ніколи й не буде поставлено (брак матеріалів), але одне назавжди залишиться достовірним: скіфи таки жили в Північному Причорномор’ї і таки створили там Велику Скіфію, що стала частиною і нашої слов’янської та української праісторії і культури.

Тож і мав (і – має!) рацію і слушність автор чудової книги про український степ – «В степи заповедной» – К. Сушко:

«…І ямник, і катакомбник, і зрубник, і кіммерієць, і скіф, і слов’янин (варто було б ще згадати печенігів та половців. – В. Ч.) – кожний із носіїв різних культур не зникав з арени історії, а передавав свою кров, свій досвід, свою віру, свою пам’ять спадкоємцям, і дійшла ця кров до нас. І досвід є у нас, і сила, а тому і віра, і пам’ять повинні бути.

Як же інакше? Тоді степ просто втратив би свій духовний смисл. Але коріння є. Глибоке коріння. Хай ішла якась там частина суспільства на схід (більше на захід) в пошуках чи то кращих земель, чи то влади, але якась частина народу завжди зоставалася на місці, на батьківщині своїх предків. Народ завжди збереже свою сутність і свою кров, яким би йменням ми його не називали».

«Британський» Геракл в українському брилі

Колоритно-симпатичний наш бриль – воістину (і споконвіку!) український національний головний убір.

З прапрачасів!

І носили його, сплетеного із соломи (то фабричні були з інших матеріалів, а вже в наші дні і з капрону, а в ті часи лише із соломи – найдешевший підручний матеріал!), не тільки селяни, рибалки і пастухи-чабани, а й міщани, і школярі-спудеї, мандрівні філософи (згадаймо хоча б Григорія Савича Сковороду)… Та, Господи, хто тільки не носив бриля у позаминулі й минулі віки! Українця без вишиваної сорочки, без шароварів, свитки та бриля й не уявляли!

Всі його носили. А Іван Петрович Котляревський зодягнув у нашого бриля навіть римського бога Меркурія (покровителя торгівлі, купців і взагалі мандрівників)! Пригадуєте: «Меркурій низько поклонився, Перед Зевесом бриль ізняв».

Але то Котляревський, батько новітньої нашої літератури, як відомо, так перелицював на український лад Верґілієву «Енеїду», а ось що ви скажете про такий вельми дивний – як на перший погляд дивний – експонат Британського музею. Мова йде про червонофігурний килик (чашу для пиття, кухлик) з Аттики. Робота неабияка, відомого античного майстра Брига. Датується V ст. до н. е.

Так ось на тім кухлику-килику зображено Геракла.

І все б нічого (мало де не зображували грецького героя!), але ж у скіфському вбранні!

І все б нічого, але ж той ніби скіфський одяг дуже нагадує… український. А на голові в грецького героя і напівбога – не традиційний, як у скіфів, башлик, а звичайнісінький український бриль!

Справді-бо, де ви ще побачите Геракла в українському солом’яному брилі!

Збереглися й кам’яні постаті зі скіфських поховань Північного Причорномор’я, що подобизною своєю скидаються на… запорожців.

Безбороді (хоча скіфи борід не голили), а вуса півколом опущені вниз. Козацькі! Та й самі скіфи з тих камінних зображень на позір – січовики-козаки!

Тож і виходить, що Геракл сьогодні – це не тільки скіфська історія, а через Скіфію і наша, вже українська, як і їхня змієнога богиня, незрівнянна донька Дніпра нашого є і нашою богинею.

Скіфська культура

Це культура раннього залізного віку. Названа за самоназвою етносу, який мешкав у степовій зоні Північного Причорномор’я, маючи її за свою Батьківщину. (До них там мешкали їхні батьки й діди, а тому це на той час була і їхня батьківщина – спадок по батьках, – і їхня дідизна – спадок по дідах.)

В основному то були кочові і напівкочові угрупування іраномовних племен. Датується VII–IX ст. до н. е. – як Скіфією звались всі оті краї.

Походження – змішане, спеціалісти виділяють риси автохтонні (хоча б ліпний посуд) та принесені з глибин Азії – наприклад, скіфська тріада. Культура Великої Скіфії існувала в межах двох природно-географічних зон – степової і лісостепової. Центром політичного та культурного об’єднання скіфського етносу наприкінці VII–V ст. до н. е. (у період скіфської архаїки) стають степи Північного Причорномор’я. Тоді ж ареал їхній займав багате травами та іншою рослинністю – степове Ельдорадо для скотарства – межиріччя між Доном та Дністром, з великою і святою для них рікою в центрі – Борисфеном, де була їхня Гілея і їхні Герри, де зароджувався їхній народ від доньки Борисфена і де ховали їхніх царів. Скіфська архаїка представлена поховальними пам’ятками, яких на сьогодні виявлено 200. Варто назвати найвідоміші з них. Це кургани на р. Калитві, неподалік Мелітополя (селище Криворізьке та село Костянтинівка), біля Ногайська у Приазов’ї, біля сіл Гусарка та Придніпровка, кургани Гостра Могила неподалік с. Томаківки, Розкопана Могила, Мельгуновський, Медерівський кургани на Кіровоградщині, Цукур-Лиман, Темір-Гора, Ак-Бурун у Криму та інші. Поширені поховання цього періоду у катакомбах, у кам’яних гробницях, у прямокутних ямах із дерев’яними спорудами – склепами, колодками, перекриттями.

Датуючими (у речовому комплексі) для періоду скіфської архаїки є: мечі з брускоподібним навершям та метеликоподібним перехрестям, стели – зображення героїзованих предків (жаль, що на камені не збереглися їхні легенди, передання, пісні та думи, а вони ж були, були!), витвори у звіриному стилі (різноманітні бляшки), кістяні речі, застібки, золоті облямівки дерев’яних чаш.

Пам’ятки степу кінця V – ІV ст. до н. е. представлені поховальними побутовими речами: городище Кам’янське та Капулівське, Лисогірське, Совутинське, сел. Первомаївка, Чернече та інші; селище Благовіщенка, Знам’янка, Мамай-Сурка та ін., які виникли у Подніпров’ї й були заселені скіфами. Змішаному скіфо-грецькому населенню належали поселення поблизу Ольвійської хори (Ягорлицьке, Глибока, Пристань та ін.), у Степовому Криму. Городища захищені земляними валами та ровами (неспокійно було тоді у степах, біда могла нагрянути в будь-який день чи в будь-яку ніч), Совутинське – валом та муром з каміння й сирцю. Житла – наземні, каркасні, землянки та напівземлянки – округлі та прямокутні, одно-двокамерні. Посуд переважав ліпний, себто власного виготовлення (траплялися й привозні амфори), багато кісток тварин, вироби з каменю та кістки, зрідка – заліза.

Основа господарства – скотарство.

Починає зароджуватися землеробство. Поховальні пам’ятки скіфської степової культури презентують курганні могильники – група курганів Чортомлик, Мамай-Гора, Солоха, Нікопольське курганне поле, Кутянський, Любимівський, Верхньотарасівський, Носаківський. Чи не всі поховання пограбовані. Це – як правило. Для курганних могильників характерні катакомби різних типів, для ґрунтових – звичайні прямокутні ями, іноді перекриті. В інвентарі – зброя, напутна їжа, одяг, знаряддя праці. Датуючими є чорнолаковий античний посуд, амфори, вістря для стріл, мечі з трикутним перехрестям, списи, дротики, казани, дзеркала, прикраси.

Значним, як прийнято на мові спеціалістів, етнічним компонентом Скіфії були племена, які мешкали у лісостеповій зоні Середнього Подніпров’я. Виділяються два: між Дніпром та Доном і між Дніпром та Прикарпаттям (Дніпровське Правобережжя), племена там були аборигенами – нащадками чорноліських племен і за своєю етнічною належністю – пращури слов’ян. На Лівобережжі ці племена з’явилися не раніше як на початку VI ст. до н. е.

Панування скіфів у Північному Причорномор’ї вплинуло на економіку та соціальний устрій, матеріальну культуру населення Лісостепу, яке не було однорідним, а тому історики виділяють ряд локальних груп як на Лівобережжі, так і на Правобережжі.

Для пам’яток осілості характерні дерево-земляні укріплення, житла – землянки та напівземлянки, господарські споруди. Широко знаходять ліпний посуд, рідше античну кераміку, металеві вироби, кістяні та кам’яні знаряддя праці.

З поховальних пам’яток відомі великі курганні могильники: на р. Тенетинці поблизу Жаботина, Журівські біля с. Матусів, с. Яблунівка, Бобриця. На Правобережжі поблизу м. Борисполя – Оксютинські, Вовківецькі та ряд на лівому березі Дніпра.

Пам’ятки Лісостепу розподіляються на кілька етапів. Речі – кераміка, зброя скіфського вигляду, речі «звіриного стилю», прикраси, знаряддя праці. Основа господарства племен лісостепової зони (скіфського часу) – скотарство, землеробство, розвинуте ремесло.

Змінилися пам’ятки скіфського часу (а з ними й скіфська культура) пам’ятками зарубинецької культури, що датується III ст. до н. е. – II ст. н. е. Етнічна належність носіїв зарубинецької культури, названої так за могильником у с. Зарубинці Київської області, який відкрив у 1899 році археолог В. В. Хвойка, – ймовірно слов’янська.