Слідчий

1

«Вічно ти живеш чужим коштом».

Так казала моя мама.

«Якби я була святою, — зітхала вона зажурено, — оберігала би кухарок, покоївок і служанок. Святий Миколай — покровитель моряків, а я б захищала обслугу. Лише обслуга знає, хто ми є у своїх чотирьох стінах».

Після цього настає черга однієї з сотень історій, котрі виповнюють її пам’ять. У відомого професора Лолича був син, студент медицини, який полюбляв їсти в ліжку. Їжа кришилася на постіль. Мама завжди на хвильку замовкала, збурена виглядом забруднених простирадл.

«Скажи, ну от хто нормальний їсть у ліжку? Так, цей хлопець потім опинився в Лондоні, зробив кар’єру, але що з того, коли він селюк».

Або ж оказія зі славетним письменником, у колишньому помешканні якого вона деякий час жила. «Ти б лише бачив ту плиту, ту занедбану духовку. Вся закіптюжена та смердюча від жиру. Не вірю такому письменникові. І крапка».

Всі її розповіді походили з будуара, з приміщень для обслуги, з дівочих кімнат. Там, де розмовляють напівпошепки, де тіні ніколи не залишаються у спокої. Де невпинно чергуються хихикання, схлипування та зітхання. У тій природній оселі гріха історії не починаються і не завершуються, триває лише одне нескінченне in medias res. Міжпростір і міжчасся. І окрушини чужих доль. Погляд з сутеринів. Протікання життя крізь замкову щілину.

Мама розмовляла зі світом з кухні. З кухні посилала звістки навколишньому світові. Тут все було на своєму місці. Кухня була її вівтарем, капітанським мостиком, місцем, де вона після заміжжя взяла на себе роль божого агента. Навіть не мала сумніву, що ця її відданість справедливості та боротьбі за правду колись буде винагороджена. Що після смерті її проголосять святою. Вимовляла своє ім’я італійською, ніби згадка про справжнє ім’я розвіє ілюзію.

«Віолета. Санта Віолета, покровителька обслуги».

Тоді вона вже була в будинку для старих. Опинилася там, куди відмовлялася піти все життя. «Краще вже я вкорочу собі віку, ніж житиму в цьому будинку», — невпинно твердила вона.

Після її від’їзду до будинку для старих у шафах залишилися подарунки, призначені для майбутніх весіль, новосіль і днів народжень. Адже подарунки купувалися тоді, коли для цього випадала слушна нагода. Стоїть перед вітриною з сервізом, ціна на який знижена вдвічі. Роздумує якийсь час, а потім згадує родичку, яка тільки-но пішла до школи. І призначає його саме їй. Дівчинка навіть гадки не має, що є власницею порцеляни в нашій шафі.

Мале багатство лежало в тих заздалегідь куплених подарунках. Охайно списані листочки з іменами власників, деякі з них давно мертві.

Заздалегідь куплені подарунки. Заздалегідь сплановане життя. Всього можна було досягти, бо ж нічого не полишалося на примхи долі. Над усією територією повсякдення майорів турботливий погляд моєї мами. Ніщо не уникало її контролю. Ніщо не відбувалося само собою. Навіть павук у куточку клозету завдячував своєю екзистенцією забобонності моєї мами. Весь всесвіт нашого помешкання пульсував у ритмі її дихання.

«Мене любить домашнє приладдя, бо я дбаю про нього».

Речі та предмети, — вірила вона, мають своє таємне життя, про яке здогадуються лише чуйні та відповідальні люди.

Зневажала марнотратство. Була економкою світу.

Останні роки в будинку для старих вона цілими днями читала газети й жіночі журнали. Стала залежною від текстів, які звеличували примітивізм і несмак. Щонайменше дві години нервувань стали її денною дозою. Лютувала від звістки, що хтось комусь подарував на весілля віллу. Жахалася розкошів і марнотратства. Пустити все багатство на фіранки й люстри вважала непростимим гріхом. Що вже казати про яхти. Скільки коштів щороку викидається на їхнє утримання, і це лише для того, щоб кілька тижнів провести у плаванні теплими морями. «Світ вибухне від такої кількості примітивізму», — безперервно повторювала вона.

Особливо її нервував культ життєвих вигод. Вірила, що насолода як головний сенс людського існування призведе до кретинізації. Намагання полегшити все й усюди веде до дегенерації людства й остаточного зникнення людини як виду. Світ не створений для того, щоб ми розважалися.

У кінотеатрі вона голосно обурювалася перешіптуванням, лузанням і плямканням. Пам’ятаю охоронців, які підходять до нас у темряві залу й попереджують маму, що виведуть її з сеансу. Вона часто надсилала листи дирекції кінотеатру, до якого ми ходили на суботні прем’єри. Пропонувала їм заборонити вносити до зали їжу та напої.

Маму непокоїв стан розслабленості. Плекала глибоку шану до мурах.

Санта Віолета. Як вона боялася води! Бути готовим до найгіршого — ось її гасло. Вона вірила, що небезпеки можна уникнути постійним її викликанням. З великою втіхою згадувала, що дитиною кілька разів топилася. Той страх передала нам із сестрою. Ми так ніколи й не навчилися добре плавати. Хоча постійно ходили з мамою купатися: Балкани, Гортанова бухта, Рибацька колиба, Золоті скелі… Найбільше мама любила Стою. Це був справжній міський пляж: забетоновані входи в море, гірки, кабіни, душі, ресторан. Із заздрістю спостерігаю за плавцями. Розкуті тіла на трамплінах. Піруети в повітрі. Зникають у хвилях, аби через кілька секунд випірнути. Вереск і сміх.

Помахами рук марно намагаюся втримати тіло на поверхні довше, ніж дві хвилини. Тренуюся в порожній бухточці, біля загорожі кемпінгу, де немає багато свідків. Мені здається, що весь світ дивиться на мене. Люблю Стою. Тут не часто зустрінеш своїх друзів зі школи. Вони купаються на відкритих пляжах, там, де не потрібно платити за вхід. Ідуть гуртами, без батьків. Якщо хтось із них і нагодиться в Стою, я спритно ховаюсь у натовпі, серед голих тіл, чи йду в лісочок і чекаю, поки мине небезпека.

Мама зневажала все тимчасове, — байдуже, чи йдеться про пляж, чи телеантену. Не терпіла ремонти й переробки. У нашій хаті не було нічого пошкодженого чи подряпаного. Вона викидала тарілки, склянки, чашки, тільки-но помічала на них тріщини.

На пляжі вона суворо позирала на дітей, які кричали та сновигали довкола, розкидали навсібіч недогризки фруктів. Могла прикрикнути на них, коли ті пробігали по наших рушниках. Батьки блаженно усміхалися. Нам із сестрою хотілося провалитися крізь землю, коли мама котромусь із них читала нотацію. Виговорювала їм за те, що тицяють недопалки в щілинки скелі. Поводилася, мов сторож пляжу. Одного разу я почув, як якась жінка каже своєму чоловікові: «Диви, хіба це не син отієї ненормальної з пляжу?».

Вони перемогли, мамо. Люди з пляжу запанували світом. Байдужі, отупілі від задоволення, вони гасають екзотичними маршрутами. Нічому не знають ціни. Під запоною свободи ховають свої вбогі душі. Орди примітивів у фірмовому одязі та взутті тягають фірмові валізи й торби по фоє готелів. Заполонили аеродроми й вокзали. Подорожують круїзними лайнерами. З усіх сторін товчуться зграї туристів. Засмітили всю планету.

Неморально проводити літню відпустку на грецьких островах і при цьому не знати хоча б одну грецьку драму. Як можна подорожувати Іспанією, не маючи поняття про те, що Андалузією колись мандрував Лицар сумного образу і його слуга Санчо Панса. Хочеш до Лондона? Давайте спочатку почуємо хоча б одну строфу Шекспіра. Можна і Джона Донна.

Мама любила чисту правду. Розповісти все саме так, як це трапилося, з точними інтонаціями, виразом обличчя, рухами, коментарями, вимовленими впівголосу. Без подвійного дна. Прокричати істину світові в обличчя. І не забути про пляму на забрудненій постелі. І про закіптюжену духовку. У деталях ховається ціле. Дар — це не що інше, як вроджений інстинкт розпізнавання сутності під маскою другорядного. Постійно згадувала якогось міністра — про це вона знала з перших вуст — якому секретарка в літаку перевдягала шкарпетки, поки той сидів розвалившись, мов падишах.

«Це багато що каже про людину. Хто хоче бачити, все зрозуміє. Потім дивуються, як примітиви та йолопи дісталися до влади. Це ніколи не стається випадково».

«Легше уявляти, ніж жити, — казала вона після довгих роздумів. — Як лише може нагрішити людина в пориві старанності, тільки бог відає».

І тоді, переважно для себе, додавала: «Легше бути порядним, ніж працелюбним».

Після повернення з подорожей мама із задоволенням розвішувала білизну на терасі. Кожне повернення — оновлення дому, всі ми оновлюємося, коли повертаємося звідкілясь, казала вона, розпаковуючи валізи й торби. Кожну річ повертала на своє місце, а нові теж відразу кудись прилаштовувала. Проводила рукою по якійсь фігурці, чи екрані телевізора, немов пестить домашнього улюбленця. Втішало її тихе дзижчання пральної машини. Програма центрифуги сповіщала про завершення циклу. Все знову буде на своїх місцях.

«Діти, я б не проміняла день повернення з подорожі ні на що у світі. Цей день найкращий. Хоч і день від’їзду теж гарний. І сама подорож. Важливо подорожувати. Хоч би з кухні на балкон».

2

Мені один рік. І я нічого не пам’ятаю. Вперше у готелі. На задньому плані світлини видно кам’яну загорожу й темні силуети рослин у садку. Однорічний хлопчина стоїть перед навстіж відчиненими дверима тераси. Вираз обличчя переляканий. Він тільки-но послизнувся на натертому паркеті. Плакав. Але з’ява фотографа з лампою й апаратом моментально поглинула його увагу.

Вже тоді він демонструє здатність відразу забувати неприємності. Спалах світла й передчуття нового кадру. Ініціація зали кінотеатру. Густа рослинність на задньому плані гостро контрастує з обличчям хлопчини. Час дня: сутінки. На зворотному боці світлини написано чорним чорнилом: «Готель „Палас“, Охрид, 22 червня 1954».

Рівно два десятиліття по тому я знову приїду в той готель. Забрати маминого листа до запитання на охридській пошті. Нагадує мені про мою першу подорож. У кучерявому рукописі вгадуються намагання нічого не пропустити. Дбайливість учительки. Фотографічна пам’ять одного звичайного дня. Чутливість мандрівниці? Чи вже тоді вона надумувала багато з того, що могло трапитися? Звідкіля взявся професійний фотограф у ті часи, на тому місці, аби увічнити дитину на межі плачу? Розгадку знайдено завдяки побіжному запису в маминому листі: «У „Паласі“ зупинилася знімальна група, яка тими днями працювала над документальним фільмом про Охридське озеро». Вона була майстром передбачати можливі запитання. Власне, найбільше енергії витрачала на відповіді на питання, які від імені інших сама собі ставила.

Чому вона запам’ятала той день? І чи все було саме так з того часу, коли вона, тато і я приїхали на Охрид? Як взагалі могла тримати стільки всього в голові? Її пам’ять карбувала сотні біографій. З деякими особами була знайома недовго. Зустрічі в поїзді, день чи два в подорожі, але цілком достатньо, аби виповісти цілісінькі життя. Все повчальне. Ніщо не зайве. Все має свою причину існування в праведному світі вчительки. Проживала те, про що оповідала. Про що оповідала, тим і була.

Природжений енциклопедист. Пам’ятала гори банальних деталей. Уславляла повсякдення. Пріоритетів не існує, все однаково важливе. Самотній пішохід, який на переході чекає на зелене світло, колони мурашок у траві, усміхнений гутник після літньої грози, порядок розташування ліжок в інтернаті Вчительської школи в Шабаці, перша поїздка автомобілем марки «Сітроен» від Руми до Богатича.

З року в рік в окремому зошиті акуратно записувала готелі, в яких побувала. Той зошит лежав на дні каучукової коробки, разом зі стосами листів. Коли під час переселення з Белграда в Пулу на станції у Вінковцях наш вагон пограбували, серед украдених речей опинилась і та каучукова коробка. Залишається загадкою, чому вона не взяла зошит із собою. Єдине пояснення маминої необачності знаходжу у звичці не роз’єднувати речі, які роками лежали в одному місці. Зошит мав залишитись у коробці з листами.

Через багато років, коли вона згасала в будинку для старих, шепотіла улюблену мантру — імена готелів, в яких колись бувала. Можливо, таким чином намагалася реконструювати зміст втраченого зошита? Іноді повністю забувала, що я поруч із нею. Тоді питаннями я повертав її з глибокої відсутності.

«“Терапія”. Як це де?, — дивувалася з мого незнання. — Найкращий готель у Цріквениці. У фоє чути було лише чеську мову, ніби ти на Градчанах. Чехи обожнювали Цріквеницю».

Потім деякий час мовчала і кивала головою. Змінювала вирази обличчя, немов вітається з усіма тими чехами у фоє готелю.

— Потім переселилися до Пули.

— Хто переселився?

— Та чехи ж, їй-богу! Хіба ти забув, що в «Рибальській колибі» відпочивали лише чехи? У депадансі, по інший бік дороги, на сосновому узліссі. Там завжди було чисто. Чехи охайні. Тому їх багато хто не любить. Не знаю, чому так.

Чарівне слово «депаданс», вимовлене маминим голосом. Я наповнював те слово всім, що мені спадало на думку, аж поки не дізнався про його значення. Вірив, що то якісь особливі будівлі, призначені для особливих гостей. Багато часу мені знадобилося, щоб остаточно змиритися з тим, що депаданс з погляду зручностей — другорядні готельні приміщення, призначені суто для ночівлі, без будь-яких інших вигод. Навіть тоді, коли це кімнати комфортніші, ніж у головному об’єкті, — а я мав нагоду таке побачити, зупиняючись у люксусових депадансах — той комфорт я сприймав як своєрідну компенсацію за другорядний статус, який депаданс має в порівнянні з головною будівлею готелю.

Того червневого дня, коли мама померла, сиджу в помешканні на Ержебет Корут, у центрі Будапешта. Вимовляю вголос: готель «Липа». Наша перша пульська адреса. Високо на стелі лампочка в металевому ковнірчику. Слабенька напруга однофазного струму підсилює відчуття притупленого відчаю й самотності. Холодний листопадовий ранок. На вулиці майорять прапори. Державне свято. Стою коло вікна. Намагаюся поглядом фізично віддалитися від простору готельної кімнати. Від раннього ранку, коли ми дізналися, що у Вінковцях обікрали наш вагон, мама суворо докоряє татові, що не замкнув двері вагону на навісний замок, а повірив робітникам белградського вокзалу, що достатньо лише пломби.

«Де ти живеш, наївний? — повторює без перерви. — Як тебе пошили в дурні. Вони всі у змові. Так воно водиться в злодійській країні».

Батько просить її говорити тихіше. Нервово гризе мундштук і ходить кімнатою в синьому моряцькому однострої. Скриню з його гардеробом також вкрали у Вінковцях.

Порожня Кандлерова вулиця. Голі гілляки платану перед вікном готелю «Липа». Прапори й транспаранти на фасадах. Святковий ранок, поодинокі перехожі. Виразно бачу ту картину з вікна помешкання на Ержебет Корут чотири десятиліття по тому, одного сонячного червневого дня, коли надійшла звістка про мамину смерть.

Пограбований вагон у Вінковцях — це перша реакція на цю звістку. Вимовив це її голосом. Підходжу до вікна й дивлюся на автомобілі та жовті трамваї, що мчать бульваром. Перевіреним трюком намагаюся вгамувати біль. Принцип однаковий, немає значення, чи я в кріслі стоматолога, чи мене діймають муки кохання. Перенестися в якийсь інший простір, у якийсь далекий час. Спалах лампи фотографа в кімнаті готелю «Палас» на Охриді зупиняє плач. Тоді я вперше спробував опанувати мистецтво втечі від болю.

Продовжую мамину мантру. Зринають фоє готелів, безіменні люди, площі та вулиці, фасади, уривки діалогів, валізи й торби на металевих поличках над сидіннями в купе поїздів. Тоді не маю з собою фотографії з Охрида. Лише через рік, коли повернуся до Белграда, дізнаюся, що на звороті стоїть дата 22 червня — день маминої смерті сорок шість років по тому.

Як довго у нашій голові живуть голоси ближніх? З виразними інтонаціями.

Є слова, які належать лише їм.

«Бог з тобою». Улюблене мамине речення. Вимовляла його з підвищеною інтонацією. Тоді вона стискала губи, скошувала погляд. А після цього починалася жорстка суперечка зі співрозмовником, за крок до сварки.

Того ранку в готелі «Липа» вона відмовилася піти з татом на вокзал. «Бог з тобою, — повторювала весь час. — Піди сам. Маєш список речей, тож комісія легко встановить, що вкрадено. І принеси мені оту мою коробку з листами в червоній скриньці. Сподіваюся, її не вкрали».

Відчуваю, що їй просто несила було бачити розгардіяш, який крадії залишили по собі в пограбованому вагоні. В її голові все було пронумероване, окантоване, підшите, обрамоване, симетричне. Ніщо не буває само по собі. Все в цьому світі витікає одне з одного. Найкращий захист від неприємних запитань — це заздалегідь продумані відповіді. Мама, власне, й не розмовляла, а відповідала на питання, які сама собі ставила. З тієї патологічної потреби порядку виростав найбільший з можливих безладів.

Той безлад осідав у мені. Все життя намагаюся позбутися шинелі реалізму, яку мама напнула на мене. Ніяк не второпаю, чому хтось чи щось завжди десь повинні бути. І годі мені вже комусь щось пояснювати. Скажімо, достатньо, щоб птах просто летів. Не моя справа шукати гілку, на яку він сяде. Будь-коли маю право хряснути дверима розділу.

Зовсім гублюсь у фантастиці. Казки завжди мене бентежать. Бісить мене кожна подія, яка не має раціонального пояснення. Не можна прилетіти нізвідки. А сам політ? Якісь чарівні лампи, килими й решта дурниць. Та й скриню зі скарбом годі знайти саме тоді, коли скарб найпотрібніший.

Спочатку, коли я ще не знав літер, мама мені читала перед сном. То був час, коли ми жили в Новому Белграді. Пригадую байку про любов мурашки й бджоли. Марно я її потім шукав у Лафонтена, Андерсена, братів Грім. Найбільше історій було про речі та предмети. Пам’ятаю сповідь хатнього порогу. Підозрілий до кожного гостя, старий рипун іноді непомітно посувався, і зловмисник спотикався. Дотепер я з недовірою ставлюся до осіб, які на вході до хати послизаються чи спотикаються.

Коли батько повернувся з вокзалу й повідомив мамі, що каучукову коробку теж украли, вона заплакала. Ми з сестрою мовчали. Схлипуючи, мама казала, що ніколи не перетужить за листами й зошитом, в якому записані всі її подорожі — міста та назви готелів, де жила. І всі ті історії.

Після «Липи», два роки по тому, був готель «Слон» у Любляні. Мама більше не вела записів. Але я вирішив крадькома запам’ятовувати й записувати назви готелів. До Словенії ми поїхали «Фіатом». Тато щойно склав на права. Дороги були майже порожні. На кожній сільській площі ми бачили розп’яття. У вітрині однієї люблянської книгарні я нагледів романи Карла Мая. Того вечора, поки батьки розважалися в барі готелю «Слон», я, простягшись на широкому ліжку, читав «Віннету».

Сирена швидкої на Ержебет Корут повертає мене в червневий день. Одна подорож завершена.

«Кожен десь має бути», — повторює мама, проводжаючи мене коридором будинку для старих. Згадує чехів, таких чистих і охайних, що вони заслуговують на власне море. Принаймні на одну малу затоку, як словенці.

— Чудово було в Любляні, ми з татом два вечори поспіль слухали Ладо Лесковара в готелі «Белві».

— «Белві» був у Спліті. Ладо ви слухали у «Слоні». Ми там зупинилися.

— Бог з тобою, у «Слоні» був нічний бар. Співала Маріяна Держай. Туди пускали лише іноземців. Іноземців і хвойд. Ладо співав на танцях у Белві. Я добре пам’ятаю. Іво Робич у Рієці в «Голубому Ядрані», а Добрі Ставрескі в «Паласі» на Охриді. Кожен — де має бути.

Її голосом промовляю мантру: «Палас» на Охриді, «Липа» в Пулі, «Слон» у Любляні, «Небодер» на Сушаку, «Славія» в Опатії, «Терапія» в Цріквениці, «Бонавія» в Рієці, «Белві» в Спліті, «Гранд» у Скоп’є, «Європа» в Сараєві, «Уніон» у Белграді, «Еспланада» в Загребі, Воєводина в «Новому Саді», «Адмірал» у Вінковцях…

«Ночівля Раша».

Напис над входом триповерхівки на розі. Автобус із Пули різко сповільнюється і повертає на площу малого шахтарського містечка. П’ятнадцять хвилин перепочинку.

Прогулююся сценою театру Раша. Бо все на тій площі обрамлено декораціями: адміністрація вокзалу, церква, широкі сходи, довгі фасади будинків, рами з транспарантами на початку чогось, що схоже на вулицю, та лише десяток кроків у глибину — ілюзія зникає. Край сцени. Місто страхітливо порожнє. Пасажири — статисти у виставі, яка на мить зупинилася.

Роками, подорожуючи в Рієку чи Загреб, проїжджав через Рашу. Чверть години на каву, сигарету, туалет. Проходив до середини площі. Зяють округлі вікна кінотеатру. Нагадують покинутий корабель. Завжди однакове відчуття — тебе вигнали в нікуди. На якусь мить вимкнений звук. Сам — у німому кадрі.

Десь наприкінці сімдесятих років минулого століття «Ночівля Раша» зникає з мого поля зору. Між тим, саме слово «ночівля» зберегло особливий статус у пам’яті. Оголене й таємниче, несе в собі спомини про часи бідування, дешеві мила й задимлені зали очікувань залізничних вокзалів, похмурі вітрини з товарами й молочні ресторани. Про валізи без коліщаток.

Коли згасає остання зірка, готель втрачає категорію. Стає ночівлею. Ліжко, шафа, умивальник. Туалет у коридорі. І сон.

У готелі живу в третій особі. З іншою головою.

Залишаю сліди. Не застилаю ліжко. Насолоджуюся розкішшю безладу. Волею. Бо впорядкованість є нічим іншим як відсутністю життя. Тріумфом могили.

Подумай трохи, чую маму.

Це означало лише одне: думати так, як вона. Втратив контакт із собою. І тоді почалися складнощі. Коли наприкінці травня відкривається сезон купання, на душі стає важко. Придумати гарний сценарій для пляжу. Бути в товаристві, але влаштувати все так, аби не викрили твоє невміння плавати.

Мій перший любовний досвід стався одного дощового серпневого пополудня. Цілими днями віяв юго. Раптово приніс похолодання. Пляжі спорожніли. Я почувався розкуто й щасливо.

3

Часто трапляється так, що увійшовши у приміщення, ми забуваємо, для чого туди прямували. Найлегше це згадати, якщо вийти в ті ж двері. Науково доведено, що піддослідні втричі частіше забували завдання, якщо перед його виконанням проходили крізь двері якогось приміщення. Причина в тому, що наш мозок сприймає двері як межу події та вважає, що рішення, прийняті в якомусь приміщенні, залишаються на зберігання в ньому, коли ми його покидаємо. Через те можемо їх пригадати, повернувшись туди знов.

4

Підвал «Вілли Марії» є помежів’ям подій, тією сценою, на якій розігруються уявні життя. Тут можливі будь-які втечі. Довгий коридор веде повз двері, замкнені навісними замками, до просторої пральні. На обох зовнішніх стінах, геть попід стелю, — довгасті заґратовані вікна. Майже вздовж усієї стіни тягнеться глибока бетонна мийка для прання білизни. У куті, біля котла, — стілець із оббивкою на спинці.

Той хлопчина в пральні — це я. Невдоволений бунтівник, персона з підвалу будівлі, вчинками якої керує той «інший», двійник з поверху, той, хто завжди приймає рішення під диктатом маминого виховання. В’язень імперативу відповідальності, беззастережно відданий настанові передбачати все, що могло б статися. Тож через багато років маю в наплічнику парасолю, ліхтар, суху майку, аспірин. Реквізити, якими б мав вгамувати отого бунтаря на престолі між котлом і раковиною. Ніколи так і не подолав до кінця сорок три сходинки, які відділяють пральню колишнього готелю «Централ» від помешкання на другому поверсі. Двері підвалу залишилися зачиненими.

Два роки «Вілла Марія» була військовим готелем під назвою «Централ», в якому жили англійські офіцери. Ходили чутки, що під час війни тут був бордель закритого типу, який після капітуляції Німеччини за одну ніч став готелем для високих офіцерських чинів. У вересні 1947 року відбувся акт передачі міста. Мій тато, молодий поручик югославського флоту, стоїть на палубі броненосця на вході до пульського порту. Англо-американські війська залишають місто. Всенародне святкування. З гучномовців на балконах і ліхтарних стовпах лунають промови, партизанські пісні та марші. Майорять прапори. Транспаранти — на стінах. Панно з портретами народних героїв. Ейфорію увічнено в хроніці кінотеатрів по всій країні, яка врешті окреслила свою територію.

Те, чого не побачиш на полотні екрану, чого немає в розкладі сеансів «Новин кіно», — особисті долі. Спустіле місто, порожні помешкання, майбутні діти, зачаті у зв’язках мешканок Пули з іноземцями. Одна армія відступила, інша прийшла. Для істрійських італійців — дні у таборах біженців біля Трієста й Удіне. У котлах готелю «Централ» випирається минуле. Білизна знову чиста. Незаплямована.

Годинами сиджу у своєму сховку. Відчуваю, що тут — серце «Вілли Марії». Котел і бетонні мийки непорушно стоять тут від самого початку. Чекаю, аби в напівтемряві підвалу з’явилися гості готелю «Централ». Уявляю міцних англійських офіцерів у світлих одностроях. І тих сумнівних жінок, які пам’ятають італійські та німецькі однострої. Декотрі з них, тепер уже дами в роках, досі проходять вузькими провулками й сходами старого міста біля Каштела. Супроводжують їх довгі шлейфи злісних коментарів, доки вони зникають у дверях будинків Губчевій і Кандлеровій вулиць. І вони, і їхні в’їдливі біографи, — герої історій, які ніхто ніколи до кінця не оповість.

Зовсім недовго, рік чи два, «Вілла Марія» була сиротинцем для дітей війни. А потім, у середині п’ятдесятих років минулого століття, прибули нові мешканці — учасники народно-визвольної боротьби. Серед тієї комуністичної еліти опинилися й ми, після перекомандування мого батька, який одного листопадового дня 1958 року змінив Дунай на Адріатику. Замість белградської пристані, де на якорі стояв монітор Сава, батько йшов щоранку до казарми Музіл, яка чатувала підступи з моря до порту Пули. Тому мої однолітки швидко нагородили мене прізвиськом: хлопець із Вілли.

Розпрямляю пальці. Лічу до десяти. Намагаюся осягнути час. Кожен палець — один рік. Відраховую подумки довгі хвилини. Що тільки не вміщується в один рік. Скільки людей і подій. Подорожую крізь час, навіть тоді, коли я не в підвалі. Сходи. Сорок три — до помешкання на поверсі. Стільки років моєму татові. Коли по дорозі до школи спускаюся сходами до Першотравневої вулиці, то кожні п’ятнадцять сходинок зупиняюся на площадці, на отих кількох метрах рівної поверхні. Підсумовую пройдений шлях. Що бачив у вікнах будинків. Власне життя. Десяток років використовую ще до того, як спущуся до місця першого перепочинку. Решту дороги — час майбутній. Роки, які ще попереду. Щодня дорогою до школи проходжу отим непрожитим життям. Одного разу, немає сумнівів, вимірюватиму власне життя за допомогою трьох сходових прогонів. Буду старшим, ніж мій батько. А коли здолаю і останній спуск, до Першотравневої вулиці дійду як сімдесятирічний дід.

Зі школи повертаюся довшою дорогою. Рушаю Першотравневою до Золотих воріт, тоді вгору, оминаючи сходи, прямую до будинку. Цілу годину триває та подорож. Зупиняюся, заглядаю у внутрішні дворики з садками, виноградом, смоквами й бирючиною. Стіни поросли лавром. Читаю імена мешканців на металевих табличках біля вхідних дверей. Звідти, згодом, пристрасть до телефонних довідників. Для оповіді достатньо імені, комбінації кількох складів, які видають сонорний звук, іноді лише скрегіт подвоєних приголосних. Десь на вхідних дверях, замість електричного дзвінка, висить залізний обруч, прикріплений до металевої поверхні. Чи ланцюг у жолобі одвірка, який запускає рух механізму зі стукальцем на подвір’ї. Особливо я був чуйний до прізвищ без звичного закінчення «ич», довгих голосних, які я розтягував ще більше, відчуваючи таємниці, задепоновані в тих мелодійних шифрах.

Стара частина міста, де до приходу римлян знаходилося городище Хістра, промережана вузькими проходами, які пов’язують Першотравневу і Кандлерову вулиці з вужчим кільцем — Губчевою вулицею. Геть вище, у центрі павутини, розкинувся Каштел, венеційська фортеця XVII сторіччя. Немає ані тих пальців, ані сходів, якими можна відлічити час, що відділяє римського легіонера на галері від мого батька, молодого поручика Югославського військово-морського флоту, який з палуби броненосця дивиться на пульську набережну. Їхні погляди зустрічаються в темряві пральні. Там, на престолі між котлами й бетонною мийкою, час минулий живе в часі теперішньому. Весь світ пульсує в голові молодого відступника. Провидіння потурбувалося, аби дійшла черга до всіх: і до римського легіонера, і до мого тата. І до мене.

І до англійських офіцерів. Бо ніщо не може зникнути просто так. Все, що було, прийшло назавжди. Витає в бездонні століть. Тоді я ще не знаю нічого про перших власників «Вілли Марії». Але й вони десь тут, у кишенях часу. Проминаю їх щодня. Сплю в тій самій кімнаті, в якій дихали й вони. Відчуваю їхнє незнищенне існування. Всі слова, які вони вимовили. Думки, які виношували в собі. Світ — це невпинне перетворення.

Одного ранку у дверях нашого помешкання з’явилася Лізетта, мамина товаришка з будинку через дорогу, вона прийшла з якоюсь італійкою, донькою колишнього власника «Вілли Марії». Лізетта перекладає. Мама запрошує їх увійти. Мене з сестрою відсилає погратися на подвір’я. Незабаром і Лізетта, і мама вийшли з помешкання.

— Треба було це бачити, — каже мама татові того вечора. — Попросила в мене дозволу пройтися кімнатами. Наше помешкання було її частиною вілли. Потім вона довго стояла на терасі та дивилися довкола.

— Це втрата, такий будинок. У порівнянні з цим отой наш пограбований вагон у Вінковцях — дурниця, на яку навіть не варто зважати, — зауважив тато.

Мені сподобалося, як італійка стояла біля поручнів тераси. Шляхетна й горда, мов сфінкс. Я спостерігав за нею, сховавшись у кроні дерева. А вона весь час блукала поглядом у напрямі суднобудівного заводу й Веруди. Наступними днями я теж стояв на терасі та в задумі блукав поглядом далекими казармами на Музилі, цементною фабрикою та Моряцькою церквою. Відчував, що лише втрата може надати обличчю такого шляхетного виразу, як у цієї італійки. Пограбування вагону у Вінковцях недостатньо. Втрата має бути набагато більшою. Забажав, аби й зі мною колись трапилося щось подібне, щоб і мій погляд був гірким і твердим.

З віддалі у пів століття стою на Каштелі та дивлюся на подвір’я «Вілли Марії». Крізь крони дерев бачу будинок навпроти, вікна Лізеттиного помешкання на третьому поверсі. Зауважую, що два вікна на розі будівлі замуровані. Порожні зіниці сліпця. А колись саме на цьому місці, між вікнами, стояв телевізор. Один із перших у Губчевій вулиці. Діти з усієї околиці збиралися в Лізетти на мультфільми. Дорослі переглядали серіали та фестивалі. Лізетта постійно дивиться італійські програми. Сан Ремо. Міна, Клаудіо Віла, Модуньо, Ріта Павоне, Бобі Соло. І пулянин Серджо Ендріго. Квізи на RAI. Sette voci. Піпо Баудо.

У помешканні Лізетти я провів кілька днів, коли моя дев’ятирічна сестра брала участь у фестивалі «Діти співають — Загреб 1964». Мама поїхала з нею до Загреба. Я ходив до школи після обіду. Тільки-но Лізетта зранку йшла на базар, я вставав із ліжка й починав вивчати квартиру. Через хвильку-дві відчував запаморочення від розуміння того, що роблю щось заборонене. Вуаєрська схильність, народжена в підвалі «Вілли Марії», де під вікнами проходять голі жіночі ноги — сусідки розвішують білизну на подвір’ї, — проявилася вповні лише під час перебування в Лізеттиному помешканні.

Я заходив у другу кімнату, куди Лізетта мене не заводила, туди, де вона спала. На стінах — десятки малих фотографій у рамках. Їх я роздивлюся уважно пізніше, коли вивчу вміст шаф і комодів. Важкий дух зимових пальт, шуб і плащів. Жіночі капелюшки, прикрашені пір’ям. У шухлядах — хустинки, шовкові панчохи, шалі, рукавиці. В одній коробці знаходжу чоловічий кишеньковий годинник і золоту прикрасу на шию. Не пригадую Лізетту в тих елегантних речах. Вона завжди вдягалася скромно. Ці речі наче належали іншій особі, яка тут жила. І виїхала.

Згодом дійшла черга й до світлин. Ціле життя на стіні. Над ліжком, на широкому корковому панно, зжовклі фотографії малого формату й листівки з пошарпаними краями. Деякі від вологи та часу повідставали від поверхні, а їхні кутики позагиналися. Грубі обличчя, вузлуваті горбаті носи, застиглі погляди. Подоби, наче з іншої планети. Фески й шапочки на головах чоловіків. Тісні, захламлені базарні місцини. Крамнички. Рибні магазинчики. Вуличні сценки. Назви фірм, виписані кучерявими незрозумілими літерами. Над широким входом однієї палати вивіска латинськими літерами: Kinematografos Odeon. Дівчинка в білій сукенці й з довгими кісками — на парковій доріжці. Знаходжу її ще на кількох фото. На одній сидить на руках в елегантного чоловіка з краваткою-метеликом і в солом’яному капелюсі. Той самий чоловік, у темному костюмі й півциліндрі, стоїть перед триповерховим будинком з балконами, обрамленими кованим залізом і широкими французькими вікнами. Вздовж фасаду вивіска: Ksenodohion Egnatia. Потім кілька чорно-білих листівок з міста на морі. Внизу однієї листівки, кольору сепії, латинські літери: Thessaloniki.

Кроки на кухні. Я швидко відходжу від стіни з фотографіями. Лізетта з’являється у дверях кімнати. Усміхається й звертається до мене якоюсь невідомою мовою. Шурхотливі слова, немов говорить крізь листя. Каже, що це грецька — мова, якою вона розмовляла в дитинстві. У Салоніках.

Я здивований її реакцією. Я очікував на докори, чи принаймні на питання, що я тут роблю. Як це ставалося, коли мама заскочувала мене за перебиранням речей. Куди б ми не прийшли в гості, я обирав момент, аби прокрастися в якусь порожню кімнату й розпочати обстеження. Це було моєю пристрастю. Я казав, що коли виросту, стану слідчим. Відсунути потай шухляду в чужій квартирі, вдихати запахи з шафи, торкатися предметів, розглядати сцени на фотографіях за склом, — все це сповнювало мене глибоким захватом. І сьогодні я тамую дихання, коли зупиняюся перед напіввідчиненими дверима якоїсь комори, магазинного складу, решіткою підвалу.

При згадці Салонік кажу Лізетті, що мій дід теж бував там, воював на війні. Всі, хто там бився, називаються солунцями. До того був на Корфу, потім у Тунісі, в лікарні Бізерти лікувався від ран, які отримав при переході через Албанію. Лізетта дивується, як я запам’ятав усі ті міста.

«Я пам’ятаю не тільки міста», — кажу їй. І тоді, не чекаючи на її реакцію, починаю вимовляти прізвища з металевих табличок біля вхідних дверей у тій послідовності, в якій вони з’являються на моєму щоденному маршруті, низка клавіш, кожна з яких відгукується власним тоном.

Наступні дні, до маминого з сестрою повернення з Загреба, я часто гуляю з Лізеттою Салоніками. Ми сідаємо на ліжко, повернувшись обличчям до панно з фотографіями. Як бувало тоді, коли я в пральні уявляв англійських офіцерів. І з нами — не тільки люди зі світлин, а й ті, кого Лізетта оживляє у своїх спогадах, примруживши очі. Тоді вона так забувається, що часто навіть не зважає на мою присутність. Немов у трансі, вимовляє грецькі слова. А потім переходить на італійську, яку я погано розумію. Вона більше не в Салоніках, а в Анконі, згадує своїх предків, сім’ю Бенедетті. Показує мені бородатого старого на потрісканій фотографії. Амброджо Бенедетті, прадід Лізетти, відкрив перший європейський готель у Салоніках: Albergo Benedetti. Потім повторює: Ksenodohion Benedetti.

«Бешинарські сади», — каже Лізетта. Там вона гралася. Повз паркову огорожу їздив трамвай. Далі, до Барі, у квартал червоних ліхтарів, з такими готелями на годину як «Афродіта» та «Бахус», ходити їй було заборонено. Межа її світу пролягала за старим базаром із крамничками змішаного товару: «Кпон», «Перахія», «Модіано», «Бенмайор», «Морено». Бавилася з дітьми єврейських крамарів, від них вивчила ладіно. До синагоги не ходила, і в неї не було двох імен, як у тих дітей, — одного для домашнього вжитку, другого для вулиці — як у її найкращого друга Франческа, якого вдома кликали Абрахамом.

Потім деякий час мовчить. «Жіночий інтернат пані Гаслінгер у Відні», — каже вона. Тут провела п’ять безтурботних років. Навчалася солоспіву в академії. Коли розпочалася війна, батьки її відіслали до родичів у Трієст. У затишку адріатичного міста вона мала почекати на закінчення війни. А тоді в Салоніках сталася велика пожежа. Весь квартал, в якому жили її батьки, згорів до тла. Зникли й вони. Того міста більше немає. Тепер там зовсім інше поселення, яке просто зберегло ту ж назву, але в ньому більше немає тих вулиць і площ, де вона зростала, немає будинків, парків, нічогісінько з того, що вона пам’ятає, нічого з того, що є лиш тут, на стіні. І в її спогадах. Немає й могили батьків. Їхні тіла так і не знайшли.

Потім розповідь про Трієст. Жила у віддаленому кварталі Шервола. Показує світлину, де стоїть на трамвайній зупинці. Біля неї— юнак в однострої. Влітку їздила у відкритому трамваї на пляж Барколе. Повторюю за нею назви трієстських кварталів. Пам’ятаю звук, інтонації слів, якими розкручуватиму кінострічки в моєму сховку, пральні. Мов тоді, коли кажу: «Бізерта». І бачу свого діда в білому світлі Африки. Сотні днів, висиджених у злиднях. Шрам на руці після видалення уламку. І правий вказівний палець, який він не міг зігнути.

Лізетта рухається далі, істрійським узбережжям. Після Трієста живе у Ровіні та на Червоному острові, а потім врешті оселяється в Пулі. Будинок на розі, біля стіни Арсеналу, де трамвай пригальмовує й під гострим кутом повертає до Сан Полікарпа. Згодом переїжджає на Губчеву вулицю. Вузькі проходи й сходи під Каштелом, потаємні тісні дворики й садочки, будинки, які після численних добудовувань позросталися докупи. Все тут нагадує салоніцький квартал її дитинства.

Я насолоджувався тими ритуальними подорожами, відвідуванням салоніцьких парків, вулиць і площ, назви яких запам’ятав ще після першої прогулянки. Я був ідеальним супутником для Лізетти, натренований тишею підвалу «Вілли Марії». Час від часу вона адресувала мені м’яку, порожню усмішку, позбавлену будь-якого почуття. Лише приємна втома від пережитого. Через кілька десятиліть я впізнаю цю усмішку без координатів на обличчі моєї мами, коли вона проводжала мене коридором будинку для старих, де провела останні роки свого життя.

Стою на нижній стіні Каштела, у зимових сутінках, дивлюся на подвір’я «Вілли Марії». Вікна моєї кімнати світяться. Хто тепер живе в тій кімнаті? Хто сперся на моє минуле? Як я колись спирався на англійських офіцерів і на ту італійку. Яка потужна драматургія рухає життєвими історіями! Коли закінчується холостий хід, що залишається? Сліпі вікна. Речі, побиті міллю в шафах і шухлядах. Анекдоти. Гарно оздоблена брехня, породжена переповіданням всього того, що колись було. Багато бажань. Безліч спроб, ще більше відмов. Довго сяяв жар наміру. Вірилося, що він вічний. Що немає такого страху, котрий міг би його вистудити, загустити в тугу. Ніхто не винен, що сталося інакше, що облуди — єдині правдиві експонати марнославства. І тому корисно подивитись у вікно, яке роками обрамлювало повсякдення. Либонь знайдеться графа, якої бракувало, без якої не можна виставити рахунок за боягузство, за промахи. Нічого не приписувати іншому. Без великих слів, які б пом’якшили зізнання; уможливили ще одну втечу.

Години точаться в ритмі крапельниці.

Скільки приятелів, родичів і знайомих заночувало в нашому помешканні. Зазвичай приїжджали на вікенд, відвідати синів у пульських казармах. Пригадую одного Велізара, моряка, наречена якого доводилася родичкою моїй мамі. Вони годинами не виходили з кімнати. Цікаво, чи в якомусь потаємному закутку їхньої пам’яті живуть досі картинки з «Вілли Марії»? Принаймні запах лавру з високої стіни у напрямку Каштела. Як ось у мені — незрушні рулони килимів з універмагу «Істра» біля Золотих воріт. І я можу оживити в споминах не лише задушливе повітря відділу килимів і фіранок на другому поверсі, золотий полиск величезних скляних пляшечок парфумерії на першому поверсі, там, де торгівля йшла на міру, а й голоси з ближнього ресторану громадського харчування «Слєме». Неперекладність понять певної епохи є найкращим доказом її автентичності.

Кожен час має свій запах.

Барич, професор історії, казав, що все Середньовіччя жахливо тхне. Через сморід ледь можна було пройти вулицею. Люди не милися. Вихлюпували нічні горщики у вікно. Їх оповивали зовсім інші запахи, ніж нас сьогодні. Повітря було інакшим. Смак води, м’яса, фруктів. Виразно чую професора, його хрипкий голос затятого курця, коли на вибухи нашого сміху він спокійно продовжує пояснювати поняття минущості. «Ваші внуки не знатимуть, що таке аптека, фарбувальня, бляхарство. Не існуватиме ні відбілювачів, ні воску. Не буде продуктових крамниць. Вони лише ковтатимуть пігулки!». Те останнє речення він вимовляв погрозливим тоном.

Обіцяв сам собі, що будь-якої миті, коли мені лиш закортить, я можу грюкнути дверима розділу.

Трясь!!!

5

— Як ти? Тут ніби трохи прохолодно? — питаю маму, аби щось сказати, поки йдемо коридором до маленького дворика.

— Людині завжди чогось бракує, — відповідає з усмішкою.

— Яке в тебе товариство?

Крізь навстіж відчинені двері однієї кімнати я на мить вихоплюю поглядом діда в пальті. Сидить на ліжку, схилившись над порожньою шахівницею.

— Люблю гуляти Сушаком. Колись на мості біля Фіумари був Кордон між Королівством Югославія й Італією. Потім все перемішалося.

— Так, — відповідаю відсутньо. — А годують добре?

— Добрі Ставрескі, він ще живий? Як він гарно співав, отоді, на Охриді.

— Я не знаю про Ставреського. Недавно на Теразіях бачив Ладо Лесковара…

— У Рієці живуть довго.

— Здорове повітря…

— Найважливіше — ритм. Це аристократизм. Щодня в один і той самий час п’єш білу каву, читаєш газети, поливаєш квіти… Йдеш на базар, чи на прогулянку… Мої ґаздині на Сушаку, сестри Цар, — Мілкіца й Ірма, — дожили до глибоких дев’яноста. У них був ритм. У Рієці всі мають ритм, і тому довго живуть. На їхніх цвинтарях повно столітніх. Коли втратиш ритм, тоді приходить хвороба. І кінець.

— Це в них був тютюновий кіоск коло готелю «Небодер»?

— Можна бути паном і тримати тютюновий кіоск. Ірма розмовляла шістьма мовами. Мілкіца грала на скрипці. Заміж вони не виходили, — замовкла. — У них було багато часу.

Мовчимо. Поки вигадую нове питання, вона раптом дивиться на мене зосереджено.

— Що ти робиш? Пишеш?

— Так. Пишу новий роман.

— Точно знову щось вигадуєш, — дивиться на мене з докором. — Не люблю я в тобі оце: те, що вигадуєш. Справжній письменник не вигадує. Справжніх письменників мало, — каже вона.

Спостерігаю за її поглядом, який знову потемнів, затягнувся пеленою, зупинившись високо вгорі, на вершечку багатоповерхівки навпроти.

— Важливо дивитись у себе. Тоді все само прийде. Як у фільмі.

Мовчу. Хай дивиться в себе.

— Я не завжди все можу пригадати, але це навіть цікаво: ніколи не відаєш, що вигулькне з-за рогу. Не поспішати. Ти ніколи не буваєш розслаблений, — каже. І знову той докірливий погляд.

— А чи тобі не спадає на думку, що це якось пов’язано з тобою? — відповідаю нервово й вже стаю в стійку. — Ми постійно кудись поспішали. В останню хвилину прибігали на вокзал. Заскакували на ходу в поїзди. Ніколи, як усі інші люди, не приходили вчасно в кінотеатр. Прихилившись, ми у темряві пробиралися поміж рядами, а публіка довкола нас обурювалася й лаялася. Не пам’ятаю жодного початку якогось фільму. Тому тепер мушу вигадувати.

— Бог з тобою! — зневажливо відмахнулася. — Тепер я винна. У твоїх книгах геть нічого не впізнаю. Ніби ти жив деінде. Хіба можна стільки всього оминути?

— Про що ж мені писати?

— Ну, про те, що знаєш, що пережив, що складає твоє життя. Де ті люди, ті будинки й вулиці? Якби я впізнала хоча б одну особу, хоча б здалеку. Де ти познайомився з усіма тими подобами?

Мовчу.

— Пригадуєш Лізетту?

Звісно, я пригадував Лізетту.

— Першого ранку, коли ми приїхали до Пули…. Я цього ніколи не забуду. Тієї ночі нам обікрали вагон у Вінковцях, твій тато, хай бог простить його душу, як завжди нездатний ні до чого, не послухав мене і не замкнув вагон на навісний замок. Обдерли до нитки. Все в мене забрали, все, що було моїм… — каже вона, і якась дитяча злість і сум заливають її обличчя. — Лізетта перша особа, яка до нас підійшла. Вона вас доглядала, поки ми з татом впорядковували помешкання.

— Пригадую її кімнати. Стіни, обвішані фотографіями.

— Всяке про неї балакали, — засміялася лукаво. — Люди заздрять тим, хто не марнував своє життя.

— Пам’ятаю самотню стареньку.

— Стареньку? — подивилася на мене вражено. — Знову вигадуєш. Вона була не набагато старшою, ніж ти зараз.

Я заскочений цією новою інформацією; не може бути. Скільки років вона провела на Червоному острові, у Хітеротів. Як втрапила до них? Немов читаючи мої думки, мама продовжує:

— Вона була компаньйонкою молодої доньки баронеси, Барбари. Вони познайомилися ще в Трієсті. Коли Барбара вирішила оселитися на Червоному острові, запросила Лізетту. Потім вони розійшлися.

Лише за кілька хвилин вона мене закидала історією нещасливої сім’ї Хітерот з Червоного острова, а потім раптом перейшла на сусідній острів, Катерину, власність дивака й розпусника графа Мілевського, який у труні втік із рідної Литви через якесь убивство.

— Звідки ти це знаєш?

— Коли ми купували будинок… тато плавав з «Юголінією», у нас були гроші… Лізетта їздила зі мною по Істрії, від Ровіня до Умага. Возив нас годинникар Малеша на своєму «Мерседесі». Які завгодно будинки й квартири тоді можна було купити за безцінь. Під час одного такого огляду ми поїхали на Червоний острів. Були і на Катарині. Те, що вона мені тоді розповіла, не вмістити навіть у десять романів.

— Врешті ви нічого так і не купили, — відчуває прихований докір у моєму голосі.

— Твій тато був у плаванні, я не могла сама вирішувати, — захищається вона спритно. — А коли він повертався, завжди виникали якісь обставини.

Дивлюся на неї: відсутній погляд, прикутий до стіни, яка відділяє подвір’я будинку від цілини з багатоповерхівками. Це погляд з останньої адреси. І скільки б іще не прожила, скільки багатоповерхівок не зросло б тим часом на цілині, стіна залишиться. Ніщо більше не зміниться на полотні того екрану, аж до самого кінця. Вираховую, скільки часу залишилося в мене до тієї останньої адреси, коли знаєш, що вже ніяких змін бути не може, що на тебе чекає просте животіння, і питання лиш у тому, чи буде більше, чи менше болю. Млосні обійми деменції — це божа нагорода за всі оті муки й невідомості.

— У неї була любовна інтрижка з графом Мілевським, — вимовила хвалькуватим шепотом. — Пригадуєш, я вас водила на його могилу?

— Де?

— Як де, та ж на ровінському цвинтарі.

— Ми стільки цвинтарів обійшли, що годі все запам’ятати.

— Невже ти все забув? — знову трішки розсердилася.

— Ні, не все. Пам’ятаю цвинтар на Сушаку, і отой сплітський…

— На Сустипану.

— Пам’ятаю шабацький цвинтар. І отой, у Сремській Камениці, могилу дядька Йови Змая…

— Напиши про Лізетту, — обірвала вона мене, незадоволена іронією, яку відчула в моїй відповіді. — Вона жила по-справжньому. Її життя — як роман.

— Добре, домовилися! — кажу я, аби щось сказати.

— Чого так дивишся на мене? Одного разу, коли тобі все проясниться в голові, зрозумієш-таки, що мама мала рацію.

Позирнула убік, де сиділи дві бабусі з будинку. Роздивлялися нас. Мама кивнула їм головою. Вони відповіли помахом руки, одна й інша. У тій незвичній синхронності я відчув увесь жах установ для літніх людей. Цвинтарі — набагато приємніші місця. Мертві якісь ближчі й життєвіші у своїй раз і назавжди визначеній кінцевості. Ми відійшли на кілька кроків до огорожі подвір’я.

— Ти ніколи не писав про пляжі, на які я вас водила. Де Стоя, Валкане, Гортанова затока? Тістечка «У мадяра»? Подарунки, які я вам привозила з Парижа, з Трієста… Чи є взагалі щось від життя у твоїх книгах? Про що ти зараз пишеш?

— Про готелі.

— Про готелі? І оце тут — теж готель, немає багато зірок, але весело. Як у пансіонаті в Селце. Я возила туди учнів, ти тоді ще не народився, — каже вона, а тоді, задумавшись, не зводить очей з лавки, на якій сидять дві старі. — Боже, як їхні обличчя схожі на…

— На кого?

— На сестер Цар. Викапані Мілкіца й Ірма. І лавка — немов та сама, з Трієста. Скажи, хіба ні?

— Я їх ледь пригадую.

— Не пригадуєш Мілкіцу? Ти стільки морозива з’їв з нею у «Славиці» на рієцькій набережній. І цього не пригадуєш?

— Я їв тістечка. Мені не можна було морозива через гланди.

— Бог з тобою. Про що ти говориш? Гланди ми прооперували відразу по приїзді до Пули.

— Гланди мені прооперували не ти, не тато, а лікар Слішкович. Я лежав у кімнаті з двома моряками, це я прекрасно пам’ятаю. Але не пам’ятаю Мілкіцу. Пам’ятаю їхній будинок на Відіковаці, біля церкви. З розповідей знаю, що вона водила мене на тістечка. Морозиво я їв пізніше. Тоді лише Ірма була жива.

— У Вінковцях пограбували наш вагон. Тато не хотів його замкнути на навісний замок. У нас все вкрали, — повторює тихим голосом. Спрямовує на мене довгий відсутній погляд.

— Це я пам’ятаю.

— То напиши про це.

Я мовчу. Мама не зводить погляд зі стіни.

— Вперше я відвідала Пулу ще в 1949 році: у відрядженні, один день. Тоді я працювала в Дирекції портів Північної Адріатики в Рієці. Спустилася до парку під Ареною, сіла на лавку й дивилася на море. Довкола — жодної живої душі, серед білого дня. Ніхто не проходить ані парком, ані набережною. Тільки через добрих пів години зі сторони Арени з’явився велосипедист, спустився вниз і зник. Знову нікого. Порожнє місто. Пустка. Якби мені тоді хтось сказав, що я проживу в тому місті третину життя, сказала б йому, що він божевільний. Ех, якби людина могла знати, що на неї чекає…

І тоді, отак мимохідь, згадала, що перед Рашою автобус зіпсувався. Надходить ніч, водій не може полагодити. Деякі пасажири з навколишніх сіл рушають додому пішки. Над’їхав великий чорний автомобіль, вийшло двоє у шкірянках і кашкетах. Кажуть водію, що пришлють автомеханіка. Одна дівчина просить їх відвезти її до Опатії. Вони погоджуються.

— Коли я побачила, що та дівчина йде, то теж підійшла, мовляв, і мені потрібно до Опатії. А точніше до Рієки. Вони сміються. Розумію, що вони напідпитку. Від них страшенно разило часником. Пасажири німо дивилися на них, ніхто не писнув. Ми вчотирьох продовжуємо подорож у лімузині. Тоді я вперше почула про Хітеротів. «Гарно тягне ця баронеса», — весь час повторював водій, вихваляючи автомобіль. Ті двоє були удбаші з Лабіна. Постійно про щось шушукалися й хіхікали. Вони таки добре набралися. Коли ми прибули в Рашу, запросили нас у готель на вечерю.

— У Раші немає готелю, лише ота нещасна ночівля, — кажу я.

— Бог з тобою, був готель, у самому центрі. Потім приїхав автобус, пасажири рвонули в ресторан, я якось позбулася тих двох. Мала з Опатії залишилася з ними.

Впізнаю паузу, цю загадкову зупинку, яка трапляється перед тим, як має настати розв’язка. Щоб стало зрозуміло, для чого ця розповідь взагалі почалася. Що насправді сталося. Як закінчилося.

Мала з Опатії залишилася з ними.

Відкрита кінцівка. Дописати те, про що соромно й думати, не те що говорити. Лише натяк, невиразний обрис. Проходи на позір вільні, а насправді всі двері замкнені. Ніколи нічого не сказати чітко. Привидами, химерами, брехнями населено все моє дитинство. І звідси, — пізніше, коли я виросту, — схильність до тимчасових рішень, поверхневості, хилитання між звабницями, в яких я закохувався.

— У той час тато вже в Пулі, — кажу я лише для того, щоб вивести її зі стану глибокої відсутності.

— Кожен має десь бути. На все свій час. Тато і я познайомимося на три роки пізніше, в Аранджеловаці. Але навіщо я тобі це розповідаю? Ти все одно все вигадаєш. Мене не цікавлять вигадки. Тому більше нічого не читаю. І знаєш, світ знищить не озонова дірка, і не марсіани, а брехня.

Подивилася на мене заплаканими очима й тихо сказала: «Ну, йди, йди».

6

Кожен має десь бути.

Того червневого пополудня 2000 року, коли моя мама відійшла в засвіти, я знаходжусь у помешканні на Бульварі Ержебет в Будапешті. Внизу, надворі, жовті трамваї прокладають собі дорогу в транспортному потоці, мчать коридорами — вздовж рядів бетонних напівкуль, що відділяють їх від смуг для автомобілів.

Так, важливо зауважити ті бетонні півкулі, помітити щонайбільше неважливих деталей, втекти думками в банальнощі, відтіснити чимось звістку про мамину смерть. Роздивляюся смугу металевої загорожі на пішохідному острівці перед кав’ярнею «Нью-Йорк», жінку, яка розглядає вітрину комісійного, потім зелені вказівники на стовпах електричного освітлення, рекламу туристичної агенції на Площі Блаха Луйза. Тоді, знову, трамваї.

«Штутгартський метод», — чую мамин голос.

Штутгарт — перше місто, що запровадило окремі коридори для трамваїв, на які автомобілі не мали права в’їзду, потім це поширилося на всю Європу.

Намагаюся вловити матрицю дементної оповіді. Бо одного разу штутгартський метод стосувався трамваїв, а іншого разу — славнозвісного садівника Ціглера зі Штутгарта й облаштування парків. Здавна сумніваючись у всьому, що злітає з маминих вуст, перевіряю садівника в гуглі: відвідав Белград після відступу турків — домовитися з новою сербською владою про співпрацю. Малого бракувало, аби зелені поверхні сербської столиці упорядкували за його проєктами. Але ніде не написано, що йдеться про штутгартський метод.

Мама щодня вправлялася в пригадуванні. Їй невідоме було поняття нудьги. Вона брала котрусь коробку з фотографіями, поволі переходила від однієї світлини до іншої, намагалася не лише пригадати імена окремих осіб, а й кількома реченнями відтворити контекст, визначити їхні ролі в безкінечному всесвіті минулого.

Вона годинами могла копирсатися в шафах і шухлядах. Знахідка предмету, про який вона зовсім забула, поліпшувала їй настрій. Разом із тим предметом вона наче рятувала від забуття певний епізод життя. Понад усе хотіла будь-якої миті володіти повним багатством свого досвіду. Тому потрібно було постійно пригадувати прожите, уважно контролювати всю ту неозору територію. Без постійного доступу до пройденого шляху життя не мало б сенсу. Не потрібно вигадувати, потрібно лише пригадувати. Життя — це божий дар, даний у тимчасове користування. Тому минуле потрібно оновлювати, щоб жити. Тато плавав морями й океанами, а мама — власним життям.

Того червневого пополудня, коли прийшла звістка про мамину смерть, намагаюся відповісти на питання, звідки я тут, в орендованій квартирі на Бульварі Ержебет у Будапешті. Звідки ця жінка поруч зі мною? Той люд, що нас оточує? Той я? Інший, не такий, яким би мав стати. На початку все було логічним, передбачуваним, зрозумілим. Світ — як каталог. Звідти я стартував. А опинився в повсякденні, якого не хотів, у житті, яке — не моє. З якимись чужими звичками й ритуалами. Без логічного розкладу щоденних обов’язків. Як так сталося, що я їм страви, які мені не до смаку? Роблю те, що мені не до вподоби? Говорю не те, що думаю? Вірю, що та жінка поруч краще знає, як мені ведеться, ніж я сам. Живу з нерозпакованими валізами. Одною ногою — на шляху до відступу. У постійному пошуку точки опори, де б можна було відпочити, зрозуміти помилки й тоді, оновившись, вирушити в правильному керунку. Бо те, що зараз, не може бути моїм життям. Ніщо не на своєму місці. Речі, люди й події відкидають по кілька тіней. Що такого сталося, що я опинився там, де не мав бути? Здається, задача без розв’язку. А може, як мама, не роздумуючи, призначити винуватцем когось іншого? За всі неприємності, помилкові рішення й погані обставини.

Наздогад гортаю товсту книгу пам’яті. На щось таки та й натраплю.

Фото моста на Р’єчині, де колись пролягав кордон між Королівством Югославія та Італією, зроблене з Сушака (Фото Б. Фучич, 1947 р.), одне з небагатьох, що вціліло під час пограбування вагону у Вінковцях. Зовсім випадково опинилося в малій колекції сімейних світлин, які я взяв із собою при від’їзді з Белграда на світанку 24 березня 1999 року. Коли того ж дня, раннього пополудня, за кілька годин до того, як перші бомби НАТО впали на моє місто, я вийшов із потяга на пештському вокзалі Келеті, переді мною зринула неозора вулиця Fiumei ut — Річна вулиця, яка простягається вздовж цвинтаря Керепеші. Але втечі почалися набагато раніше. Давно записані шляхи, якими судилося пройти.

Синя лампа спального вагона потягу «Белград-Пула» світить із далекої листопадової ночі 1958 року. Тоді я вперше ступив у простір між двома домівками: новобелградською, яку назавжди покинув минулого вечора, і пульською, назустріч якій прямую. Дотик побоювання, що подорож може ніколи не закінчитися, що ми назавжди залишимося в лімбі ночі. Пів століття не перестає тліти ота синя лампочка. Вона визначила книги, які я читав, світи, у яких я оселився, героїв, які мені стануть ближчими, ніж кровні родичі. Безпомилково впізнаю їх за першої ж зустрічі, як це сталося зі Штайнером на вісімдесят шостій сторінці Ремаркового роману «Люби ближнього свого».

Зупинився під ліхтарем і вийняв паспорт. Йохан Хубер! Робітник! Ти мертвий і гниєш під землею, десь коло Ґраца — а твій паспорт живе й для влади він дійсний. Я, Йозеф Штайнер, живу; але без паспорта, мертвий для влади. Усміхнувся. Нумо мінятися, Йохане Хубере! Дай мені своє паперове життя, а візьми мою смерть без документів! Якщо нам живі не допомагають, це повинні зробити мертві!

Йохан Хубер alias Йозеф Штайнер став моїм незмінним супутником задовго до того, як бомбардувальники НАТО вилетіли з Авіана до Белграда. Ще багато років тому стояв той Йохан Хубер зі мною в чергах перед іноземними консульствами, заповнював поруч зі мною анкети, з острахом дивився на уніформовані обличчя на кордонах, поки ті з підозрою розглядали паспорти східних країн. З ним я відкрив оту невідчужену територію в собі самому, на якій не діють візи й паспорти. Де немає стягів і прикордонників, гербів і гімнів, де панує тиша власної совісті. І тому якомога далі від гучних слів, від запінених промовців, брехливих поетів і пожадливих попів, щодалі від трапез, де частуються й обіймаються поліцейські та злочинці, де вбогі духом дають присяги, де з повними бесагами глаголять про патріотизм.

Повернутися на місце, звідки вирушив, у листопадову ніч 1958 року, коли уніформовані особи й пасажири говорили однією мовою. Лафети гармат закопані в пісок перед мурами міста на гравюрі у фоє готелю «Липа». Порожня Кандлерова вулиця святкового ранку. Незнищенні декорації міста, чий панцир кожні пів століття приймає нових мешканців. Вони ходять, їдять, сплять, сваряться, кохаються в кімнатах, де до вчора лунала якась інша мова.

Сеанси гадання на кавовій гущі. Під час першої першотравневої екскурсії на озеро Блед мама відвідує якусь ворожку, до якої буцімто навідуються навіть високі словенські сановники. Ввечері, прикидаючись, що сплю, підслуховую мамину розмову з татом. Чую, що доля призначила мені довгий шлях, що я перетну океан і житиму в Америці. Багатий і щасливий. Саме тому після гімназії вирішую вивчати морську справу в Рієці. І якомога швидше вирушити стежкою, яку мені напророчила ворожка з Бледа.

Данте Аліг’єрі в бенедиктинтському монастирі на пагорбі Святого Міховіла в Пулі дивиться на могили, які згадає у «Божественній комедії». Цілий всесвіт вкарбований у терцини, вправно складені досьє, кожному злодюзі визначено місце в котромусь із дев’яти кіл пекла. Перед тим, як повернути книги до міської бібліотеки, переписую короткі уривки. Роблю це систематично, в окремих зошитах: для пейзажу, для діалогів, для описів міст, для любові. Штутгартським методом впорядковую щодення.

Мамин крик вночі, за кілька днів до від’їзду в будинок для старих. Підходжу до причинених дверей кімнати. Вона сидить гола на спинці фотелі. Всі три шухляди великого комода висунуті. Однією рукою спирається на край верхньої шухляди, голову схилила, немов щось шукає на підлозі. Чогось важливого не вистачає в тому моторошному кадрі.

Він — немов повторений, тільки без крику, з іншої ночі. Зазираю крізь відчинені двері кімнати, в якій бабуся Даниця здійснює перед сном свій ритуал. У склянку води крапає настоянку глоду, перемішує й випиває душком. Потім знімає хустину й розпускає довге сиве волосся. Весь час щось шепоче. По кілька разів підходить до ікони Святого Георгія. З шафи виймає згорток, шерстяну жилетку бежевого кольору й кладе під подушку. На тій жилетці — три дірки, сліди від куль, якими однієї листопадової ночі 1943 року вбили із засідки її молодшого сина Драгомира, брата мого батька, коменданта Січевацького партизанського загону. Спочатку казали, що його вбили болгари. Потім це були четники. Через шість десятиліть після загибелі дізнаюся, що він став жертвою ревнощів і заздрощів, його вбили свої ж партизани. Жінка, через яку він начебто постраждав, живе в хаті на краю села. Підходжу до загорожі. Фотографую стару, закутану в хустину, яка обкопує город. На звук клацання мобільного телефону вона на хвилю випросталася. Лице грубе й спалене сонцем. Схожа на індіанського воїна. Це обличчя, яке любив мій дядько. Швидко відходжу. Вгорі, на пагорбі, за сільською задругою, стоїть пам’ятник Драгомиру Велікичу.

Коли ми сидимо у мотелі біля січевацької дамби, торкаюся знерухомленого вказівного пальця мого діда, спогад про Солунський фронт. Вперше разом за випивкою. Тамую огиду від дідового тіла. Від нього завжди тхнуло потом і ракією. На зморщеній шиї виразно проглядається лінія, на якій зупиняється його бритва під час ранкового гоління. Під коміром видно волохаті груди. Розповідає мені про Бізерту. Борделі в шатрах. Згадує вбивство якоїсь проститутки. Сербський вояка вхопив пістолет тоді, коли нещасна почала felacio. На суді захищався: мовляв, думав, що вона хоче відгризти йому член.

Минуло дванадцять років від того червневого пополудня в Будапешті, коли надійшла звістка про мамину смерть. У моєму записнику дедалі більше незнайомих людей. Виринають імена, які я не можу пов’язати з певними обличчями, ситуаціями, оповідями. Рухаюся наосліп, дозволяю, щоб мене вів шлях.

Коли я опиняюся в Рієці, йду до Губернаторського палацу й шукаю будинок, в який ми мали переїхати після того, як тато почав плавати з «Юголініями». Одного дощового пополудня, під час літніх канікул, ми поїхали до Рієки оглянути майбутню квартиру. За тиждень до того рієцька сім’я відвідала «Віллу Марію». Вони вже ухвалили рішення про переїзд. Чекали на нас. Але в мами після огляду величезної квартири на гамірній вулиці біля Губернаторського палацу з’явилися численні зауваження, які вона детально обґрунтовувала батькові після повернення до Пули. Помешкання похмуре та вологе, знай повторювала вона. Зауважила, що одвірки поточені шашелем. Це може зашкодити нашим меблям. Сестра дрімала біля мене в машині. Я жмурився, ховаючи сльози. З кожним кілометром я прощався з Рієкою, з галасливими вулицями та розкішними палацами того, мені не судженого, міста і якогось зовсім іншого життя, яке б там чекало на мене. І яке я тепер назавжди втрачаю. Було вже темно, коли ми повернулися до Пули. Вона здавалася мені порожньою, понурою, мов в’язниця, до якої мене засудили.

Від змін маму охоплювала паніка. Бо це означало зміну узвичаєного порядку речей, в якому все було на своєму місці та відбувалося саме так, як їй хотілося. Переселення — це приїзд на невідому територію, зав’язування нових знайомств, завоювання позицій, нове вибудовування власного життєпису. Вона завжди довго готувалася до виходу в зовнішній світ. Це був ритуал, який поглинав всю її увагу. Більше переймалася тим, чого не вистачає, аніж тим, що має. Кожен вихід у люди — це вистава для інших. За короткий час потрібно справити належне враження на оточення, створити бажану картинку про себе в не надто прихильному до тебе світі.

Переселення до іншого міста створювало стільки нерозв’язних проблем. А її проблеми були банальними: скажімо, як знайти надійних майстрів? Бо у своїх думках вона вже малювала картини прориву водогону в похмурому житлі біля Губернаторського палацу. Перегорали запобіжники, розбивалися шиби у вікнах, хиталися бильця на балконі, хтось виламав двері напівпідвального приміщення, а завтра, чого доброго, ще й квартири. Як знайти кравця, який візуально виструнчить її фігуру, шевця, який виготовить модель мештів, що приховає кісточки, перукаря, який зробить зачіску саме для її типу обличчя?

Завдання вичавити себе з якогось нового помешкання у невідомий світ породжувало хвилювання, перед якими вона ставала немічною. Тож упродовж наступних кількох років вона запобігла ще двом переселенням. Обрала певність відмови. Так я залишився бранцем Пули.

Після «Юголінії» мій тато довго плавав на судні німецької компанії з Фленсбурга, але це були не регулярні рейси, — в кожному наступному порті команді повідомляли про наступний пункт призначення. На морському жаргоні такі судна називають «волоцюгами». Перевозять виключно безтарний вантаж.

Штутгардський метод. Світ пливе в напівдрімоті й ніжності. Без страху та переживань. Тепло деменції.

Нарешті я можу назвати птаха, але при цьому не мушу шукати для нього гілки, на яку він сяде.

7

У той час світ, в якому я живу, — єдино можливий.

Ще перед очима не зблякли пустки Нового Белграда, погляд з павільйону номер 15 з колишньої квартири в Похорській вулиці. Переді мною зараз зовсім інший пейзаж: підйомні крани суднобудівного заводу, обриси казарми на Музилі та високий шпиль Моряцької церкви. Лізетта цю церкву називає Морська Богородиця.

Коли надходить вечір, Губчева вулиця безлюдніє. Зі стін Каштела озиваються сови. Лише зрідка проїжджає автівка чи мотоцикл. Після півночі дзвони церкви Святого Франя вибивають повні години.

Влітку крізь відчинені вікна чути одні й ті ж розмови. Той самий смак мальвазії в скляних деміжонах на кухонних столах. У вітринах магазинів з одягом на Першотравневій вулиці скромний вибір моделей і кольорів. Один і той самий кіножурнал показують у всіх чотирьох кінотеатрах. Новини відрізняються лише заголовками. Ніхто не сумнівається в офіційній думці. При владі — народ. Вірю, що в усьому місті на столах у всіх однакові страви. І всі кажуть те, що думають. І всі думають однаково.

Раз на місяць до нас на вечерю приходить годинникар Йосип Малеша. Мама готує гибаницю, так, як її готують у Мачві. Годинникар Малеша з Шабаца. Приїхав до Пули відразу після від’їзду англо-американської адміністрації. Йому виділили майстерню навпроти будівлі базару. Годинникар Малеша обслуговує годинники у Тітовій резиденції на Бріонах. Раз на рік по нього присилають автомобіль. На Бріонах він затримується на весь день, іноді й на два, поки не почистить і не перевірить всі годинники. У той час його майстерня зачинена.

Годинникар Малеша — великодушна людина. Позичає гроші без відсотків, у кнайпах сплачує рахунки всього товариства. Шармантний і дотепний баляндрасник, постійно розповідає бувальщини, переповідає історії інших. З часом і сам багато починає вигадувати. Чудовий годинниковий майстер, пристрасний мисливець, любитель нічних походеньок, він не міг без вигадок. Все було добре, поки він жмурився на одне око, — чи то цілився в сарну, чи розглядав внутрішність механізму крізь свої лінзи годинникаря; проблеми починалися, коли дивився на обидва ока. Тоді гірше бачив. Часто змінював коханок. Жіноча душа була для нього таємницею.

Я вірив, що це божа кара за всіх тих убитих зайців, сарн і фазанів. Здобич він завжди роздаровував друзям. Принаймні раз на місяць приходив зі своїм мисливським псом Дісом прямо з полювання до нас. Відмовлявся заходити в дім отакий в болоті й мокрий, віддавав мамі здобич і прямісінько у дверях радив їй, як приготувати зайця в маринаді, а як глухаря чи фазана. Після того я споглядав натюрморт: звішені донизу заячі вуха на видовжених задубілих тілах, букет куріпок і вальдшнепів з порожніми очима. Боязко торкався вологих холодних тіл. Наступного дня годинникар Малеша приходив на вечерю. Збиралося чимале товариство. Однією з постійних тем тих вечорів було Малешине одруження. Закоренілий холостяк казав, що відразу би повінчався, якби знайшов таку дружину, як моя мама, — роботящу та турботливу в ставленні до дітей і хати. Всі вголос погоджувалися з ним. Тато лише усміхався. Тема шлюбу зникала, коли Малеша приводив на вечерю котрусь зі своїх коханок. Всі вони були юні, високі, справжні красуні. Я знав, що годинникар Малеша бреше, що він навіть не гадає шукати собі таку дружину, як моя мама, бо незрівнянно легше знайти таку, як вона, ніж таких, як його обраниці.

У мами й годинникаря Малеші схожі політичні погляди. Батько лише усміхається й мовчить. Мама, щоб його рознервувати, згадує адвоката Джорджевича, який відразу по війні емігрував до Америки. У нього вона купила тисовий книжковий стелаж. На нижній полиці стоїть комплект татової Морської енциклопедії в синій шкіряній палітурці, лексикони, книги з навігації. І масивний обідній стіл із шістьма стільцями теж куплений в адвоката Джорджевича. При від'їзді він подарував мамі лампу з жовтим каучуковим абажуром. Лампа стоїть на моєму письмовому столі. Під склом — мапа світу. На ній позначено місто Акрон в Огайо, де тепер живе адвокат Джорджевич.

Коли годинникар Малеша приходить на вечерю, чути завжди одні й ті ж історії. Так закріплюється матеріал. На відміну від тата, мама знає й інший бік медалі. Не бачить різниці між довоєнною реакцією та сьогоднішніми комуністами. Такої ж думки й годинникар Малеша.

— Історія — це розповідь про майно, — каже Малеша. — Усе обертається довкола здобичі.

Годинникар Малеша має мисливського собаку, на ім’я Діс, який веде свій родовід із розплідника англійської королеви. Мені незрозуміло, як пес прибув із самої Англії. І як годинникар Малеша, хоча його батько є представником передвоєнної реакції, тепер їздить на Бріони ремонтувати Тітові годинники.

— Багатство незнищенне, воно лише мігрує, як пилюка, — каже Малеша. — Можеш витирати скільки завгодно, вона все одно десь тут є. Так і багатство. Лише мігрує.

— Тих п’ятнадцять днів у резиденції в Парижі мені вистачило, аби побачити, що нічого, абсолютно нічого не змінилося. Просто мігрувало — каже мама і, почекавши трохи на реакцію тата, бо саме йому завжди виставляється рахунок за аномалії та несправедливість режиму, екзальтовано продовжує розповідати про враження від перебування в Ірини, приятельки шкільних років, дружини югославського амбасадора у Франції.

— Які, в дідька, сімейні прикраси, портрети й килими. Чи ж я не знаю, з якої бідосі чорної вона вийшла. Де ж я їй повірю. Але хіба може бути інакше, коли це все йде згори. Коли чую оте в ім’я народу, мені аж весь світ немилий стає. Комуністичні голодранці стали колекціонерами. Добре каже Лізетта: існують люди, які щасливі в чужих будинках.

— Лізетта була однією з перших моїх клієнтів, — каже годинникар Малеша. — Кілька разів я їй знаходив покупців на дорогі годинники. За нею тягнуться різні трапунки. Через Хітеротів ледь не втратила голову.

— Це тому, що вона знає, куди мігрувало багатство з Червоного острова, — каже мама. — Де сьогодні тріпочуть баронесині фіранки. Хто їздить на її лімузині…

Зупиняється на хвилину, помітивши, що я стою біля дверей і слухаю їхню розмову. Наказує мені піти на подвір’я погратися з сестрою і Дісом. Це розмови не для дітей.

Пам’ятаю, як одного вечора мама, тато, сестра та я зібралися коло радіоприймача. Тіто дає інтерв’ю американцям. На питання журналіста, чи Югославія змінить прапор, Тіто рішуче каже, що під тим прапором боролися народи та народності Югославії, багато борців віддали своє життя, і тому прапор не змінюватиметься. Обличчя моїх батьків осяйні. Оце він гарно їм відповів, кажуть уголос.

Яким монолітним був світ у голові десятирічного хлопчини. І я доєднуюся до захоплення моїх батьків Тітовою відповіддю. Пограбований вагон у Вінковцях ще досі не затьмарив сцену. Я не знаю нічого поза сюжетом, в який залучений.

До якого ж світу належали мої батьки? Яке ж це скрушне видовисько сьогодні. Прикре в наївній вірі малої людини, що справедливість існує. Банальна заява суверена отримала статус глибокої мудрості. Мале сімейне зібрання перед радіоприймачем засвідчує свою лояльність. Єресь, яку розбудило товаришування з годинникарем Малешею, тимчасово сховали під килим. Ми без минулого. У нашій хаті немає несплачених рахунків, ані чорних фондів. Наша совість чиста. Ми не змінюватимемо прапор.

Три роки початкової школи сиджу за партою з Хрз Авдо. Його тато має невеличку майстерню, в якій чистять і фарбують взуття. Це лише одна із майстерень для лагодження взуття й парасольок на стрімкій вулиці, яка виходить на Народну площу. Лізетта називає цю площу П’яца Верді. І мою школу називає не справжнім іменем «Моша Піяде», а «Данте Аліг’єрі».

Хрз Авдо гризе нігті. Він замкнений у собі й мовчазний. Слабенький учень. Все ще читає за складами. Якось узимку, коли він хворіє, я кілька днів поспіль після уроків ходжу до нього додому. Авдо повільно переписує завдання. Маленьке подвір’я відділяло майстерню від помешкання, де жила численна сім’я Хрз. Вони були з Санджака. Пам’ятаю величезні червоні емальовані каструлі в білий горошок на кухонній плиті. І барвисті рядна на підлозі. У хаті вони ходили в шкарпетках.

Через роки, дорогою до гімназії, щодня проходжу стрімкою вулицею, в якій колись були будки чистильників взуття й майстрів парасольок. З вимиранням бояджійського ремесла та мала колонія з Санджака розсіялася всенькою Істрією, змінивши своє ремесло.

Заходжу до будинків моїх товаришів. Розширюється світ поза «Віллою Марією».

Маріно Стореллі, сім’я якого не виїхала до Італії після від’їзду англо-американської адміністрації, живе у величезному помешканні на Омладинській вулиці. Його тато — моделіст на суднобудівному заводі. На якихось сотнях квадратних метрів відкриваю світ, який так відрізняється від світу Хрза. Інша цивілізація. Немає неприємної тиші, як у Хрза, отого вакууму замовчування. Може це через протяжні голосні італійської мови, які сіють радість навіть у сварках? Чи через музику, яка постійно лунає з увімкнутого радіо?

Куди б не прийшов, я всотую в себе інтонації, жести, усмішки, тіні, розташування речей, погляди, запахи, слова. Коли через багато років моя країна розпадеться й потрохи щезне середній клас з усіма своїми таким різними світами, я розшифрую цю епоху через враження, заархівовані в пам’яті. У тих записах ховалися суттєві факти, які десятиліттями лежали нерозшифрованими. Пам’ять хлопчака зберегла оригінали, не пошкоджені яловими тлумаченнями, і пронесла їх уцілілими крізь час, аби зрештою всі ці колись, здавалося, неважливі враження якийсь інший розум зв’язав воєдино, створивши цілісну картину одного зниклого часу.

Яке ж доленосне значення для існування того світу мали невидимі засади, на яких буяли такі різні життя. Спадок, перекази, вікові традиції, приватні історії — занурені в соціалістичну дійсність, чиї ритуали й пропаганда тримали той світ докупи — буяли під поверхнею повсякдення. Не лише в моєму місті, а й по всій тогочасній країні дрібні сімейні мануфактури день і ніч виробляють чесноти й облуди. У несправжніх мітах потроху втілюються кволі екзистенції слабаків і невдах. Постійно — в пошуках винуватців, втішаються надсиланням рахунків на хибні адреси. І поки всі вони по шафах ховають кістяки, вперто знову й знову рахують хвилини ренесансу й бароко у своїх глухих закапелках та нетрищах, прославляють поразки та лічать століття небесного життя, постійно сперечаються, де жилося mittel європейськи, а де alla turca. Тривогою і страхом виповнюються дитячі голови.

Змішуються світи.

Викликаю в уяві тих, з ким ділив шкільну лаву. Прізвище, ім’я, як заведено в шкільному щоденнику.

Баф Мірела. Її довгі ноги вабили мій погляд. Вона перша розбудила мою сексуальність. У восьмому класі переїхала в Дубровник. Я мріяв про те, що й ми кудись переїдемо. Що я увіллюся в якесь нове середовище. Прогулювався подумки рієцькими вулицями, підіймався сходами на Трсат і з фортеці милувався кораблями в порту.

Бучан Бошко. Залишився тільки звук імені, рум’яні щоки й зелений шкільний портфель, який він постійно тягав за собою. Його обличчя не можу пригадати. Син кравця з Першотравневої вулиці. Згодом вони теж виїхали з Пули.

Йду далі: Сутон Долорес, Росанда Деніс, Рекюто Серджо, Пітон Весна, Пугар Горан, сестри Алфелді…

Близнючки Ноемі й Доріс Алфелді. Мешкали в одному з провулків між Губчевою та Кандлеровою вулицями. Їхній батько був мадяр. Чотири роки ми ходили до одного класу. Коли приходили до школи однаковісінько вбрані, виконували трюк: одна відповідала за обох. Поки вчитель виводив оцінку в щоденнику, вони спритно мінялися місцями за партою, і до дошки знову виходила та, яка підготувалася до уроку.

На Каштелі я з ними викурив перші цигарки. Потім ми жували лаврове листя, щоб замаскувати запах. Одного вечора, під час літніх канікул, під мурами Девілової фортеці я вперше поцілувався. Ноемі? Чи то була Доріс? Я так ніколи й не дізнався. Бо коли наступного вечора, під час гри в піжмурки, я підійшов до однієї з них, переконаний, що цілувався саме з нею, вона почала верещати. Я відійшов засоромлений і перестрашений. Сестри Алфелді тієї осені перейшли в школу на Монте Зару. Ми більше не товаришували. Я перестав ходити їхньою вулицею. З часом вони зникли з мого виднокола.

Через сорок років, одного березневого пополудня, я приїжджаю на вулицю Кечкеметі, на мою першу пештівську адресу. На першому поверсі будівлі — ресторан «Алфелді». Стіни його вкриті фотографіями славетних гостей у рамочках. Серед сотень постатей впізнаю лише мого друга письменника Іштвана Ерші. Всі решта — фундамент певного часу в просторі, який є лише кружечком на карті міста: «Найкращі ресторани Будапешта». Такими були й примари на стінах кімнати Лізетти, мешканці Салонік сто років тому.

Момент концентрації свідомості, на мить зникають відстані, все існування стискається в одну цятку; живі та мертві майорять у безмір’ї теперішнього. Настає час, коли перед тобою раптом пролягає увесь здоланий шлях, і скільки б іще не залишалося часу майбутнього, прожите підсумовано, розповідь завершено. Ніщо більше не може суттєво змінитися. Стежки заздалегідь визначені. Інакше й не могло бути.

Відвідую подумки місця, які мої батьки згадували тільки мимохідь. Мапи їхнього життя до знайомства. Цілісінька географія в спадку. Не лише слухом, а й поглядом визначаю їхні коми й знаки запитання, дужки й фусноти, таємний синтаксис, в якому ховали змарновані життя. Після того, як задовольнили біологічні потреби, залишилися замуровані в нерозказаних історіях, нездатні налагодити ближчі стосунки зі своїми дітьми.

Кадр із Мелвілового фільму: тато в тренчкоті, з капелюхом на голові, одного вітряного осіннього пополудня на пульській набережній показує мені позицію броненосця, на якому вперше прибув у місто. Цю картину я запам’ятав у чорно-білих кольорах. Щось набагато більше, ніж слова, погляди й рухи, закарбувалось у свідомості хлопчака, який тільки-но пішов до школи. Наступний момент прогулянки з батьком — це вікна помешкання в Омладинській вулиці, де він винаймав кімнату в однієї італійки. Глибокою тишею озвучена ця картина. Жила, неушкоджена, пів століття. Змінювалася тільки середина помешкання за широкими вікнами на другому поверсі, де й сьогодні, вірю, живуть сліди татової присутності.

Приблизно тоді ж мама вперше приїжджає до Пули. Цікаво, чи перед тим, як вона повернулася до Пули, вони могли розминутися того дня на вулиці? Зламаний автобус, потім поїздка на автівці баронеси Хітерот, зупинка в готелі в Раші з удбашами. Через чотири роки вони вже в Селці, тато в перекомандуванні, а мама — керівник дитячого табору відпочинку. Вони все ще незнайомі.

Мені стільки ж років, скільки було їм, коли вони мене перестали цікавити. Все, що мало статися з ними, сталося. Їхні життя звелися на просте повторення ритуалів. Кожен рух, кожна думка мали своє передбачуване продовження. У тісному помешканні, захаращеному громіздкими фотелями й шафами, комодами й лампами, товстими килимами й гобеленами на стінах, вони жили, немов у якійсь ніші. Ніщо не викидалося, й здавалося, що квартира з дня на день зменшується.

Тато защіпав верхні ґудзики на сорочці так, як це робив його батько. Зморщена шкіра нависала над комірцем. Під підборіддям видно було непоголені місця. Мама під час розмови постійно струшувала зі стола невидимі дрібки зігнутою долонею. Коли мені чимось докоряла, її вуста стулювались у притлумленій люті. Дивилася на мене кілька хвилин нерухомим поглядом, аби потім зрезигновано кивнути головою й гірко посміхнутися.

У своїй поверховості та байдужості я думав, що то знаки старості. Сьогодні розумію: вони просто намагалися щось повідати мені перед тим, як відійти в потойбіччя. Потрібно було потерпіти, почекати, щоб урухомилися глибинні картини, як отого вітряного пополудня з батьком на пульській набережній. Дозволити їм висповідатися.

Після стількох років я став власником великих часових мірил. Коли зажмурюся, можу уявити десять, двадцять, тридцять років. У мені точно п’ять октав, шістдесят клавіш, шість десятиліть витраченого життя. Яка імпозантна клавіатура. Легко охоплюю відстань у пів століття. Чітко можу пригадати той ранок на пульському залізничному вокзалі, коли мама, тато, сестра та я вийшли зі спального вагона белградського поїзда. Однаковий часовий відтинок — від того листопадового ранку до мене сьогодні й до мешканців Пули початку XX століття. Відкриваються широкі часові плани — понтонні мости, через які можу сягнути на будь-яку відстань, яку помислю.

Там, на початку двадцятого століття, вулицею Кампо-Марціо прогулюється Джеймс Джойс, йдучи від свого помешкання у Віа Медуліно до школи Берліц на Площі Порт Ауреа. Проходить повз будинки, в яких через пів століття будуть майстерні чистильників взуття. Подумки блукає фасадами на Графтон стріт і намагається згадати оточення зі свого дитинства в Дубліні.

Та сама часова відстань, але далеко на півдні, у Салоніках, місті кольору сепії. З поверху сімейного готелю у французькому кварталі дівчинка Лізетта спостерігає за міською юрмою. Через кілька хвилин з’явиться трамвай у стертому просторі між універмагом Еліяса Морена й кінотеатром «Одеон». Її не пускали з сусідськими дітьми в парк у напрямку кварталу Бара. Вона була дівчинкою з вікна. Якийсь рік по тому вона покине рідне місто й продовжить життя в інтернаті пані Хаслінгер, у дев’ятнадцятому віденському бецірку. І тут матиме свій пункт спостереження, високе вікно спальні, звідки відкривається погляд на тихий краєвид вишуканої периферії, чию тишу порушувало час від часу теленькання трамваю лінії 38 до Грінціга. Потім — вікна у квартирі її родичів на Шерволі, у передмісті Трієста. Перший любовний досвід. Повсякдення тепер розгортається на широких планах, але рамки й далі залишаються. Навіть роки розпусного життя з Барбарою Хітерот у Трієсті, на Червоному острові, Бріонах, в Опатії не затьмарили тінь споглядача. У середині тридцятих років двадцятого століття Лізетта знову займає позицію коло вікна в скромному службовому помешканні на Веруді, через дорогу від Морського парку — там, де трамвайна колія пролягає вздовж стіни Арсенала і повертає до Сан Полікарпа. І наприкінці — останнє укріплення на третьому поверсі будинку під стінами Каштела. Лізетта Бенедетті, у шлюбі Біз’як, невтомний споглядач життя. Жінка з вікна. Перший власник телевізора на Губчевій вулиці.

Звідки в мене всі ці подробиці? Стільки запам’ятованих топонімів? Хіба таке можливо, щоб я нічого не забув з отих наших прогулянок салоніцькими вулицями, коли порожнечу на стіні між двома фотографіями Лізетта вимощувала назвою якоїсь крамниці, ресторану, готелю? Вмальовувала площі та вулиці в невидимі мапи. Я не тільки нічого не забув, а й з роками пригадував усе більше й більше деталей. Спогади продукували самі себе.

Застиглий кадр фотографії, зробленої на березі, оживляла потоком слів, розповідаючи про стежку, яка з того місця веде довгою смугою причалу до Білої вежі, або на протилежний бік, до залізничного вокзалу. Вдихала життя в картинки. Рушав фіакр, в якому вона, трирічна дівчинка, сидить у тата на руках. Показує мені, де закінчується широка стежка в Бешінарських садах, та стежка, на якій стоїть у товаристві двох товаришок з музичної школи. І ось так, місто-примара кольору сепії, ті казкові Салоніки ставали все ширші, заповнюючи уявними картинами білі плями на стіні Лізеттиної кімнати.

Ми продовжували прогулянки на іншій стіні, де час різко прискорювався. Вихованки інтернату пані Хаслінгер у Шенбруні. На цілих десять років пізніше, — зупинка трамваю з вивіскою Bagni. Коло Лізетти — юнак в однострої.

— Це ми з Джорджо в Трієсті, — каже вона й відразу переходить до іншої світлини, зробленої на терасі готелю «Адріатик» у Ровіні. — Це Барбара, її родич Бруно і я.

Не знаю, хто такий Джорджо? Барбара? Бруно? Я лише німий партнер на тих прогулянках, свідок того, що все так і було, попри те, чи оповідь ллється грецькою, італійською, чи хорватською. Наприкінці серії світлин впізнаю перехрестя на Веруді. Показує мені будинок, в якому жила. Каже мені, що колись там їздив трамвай до Сан Полікарпо.

Коли мірило пів століття спрямовую в час майбутній, у простір, в якому помістилося життя мого сина та в якому я свого часу відійду в засвіти, пришвидшення таке, що я гублю спогади про речі та предмети повсякдення. Тепер розумію маму, розумію, чому під час однієї з наших останніх зустрічей вона була до сліз зворушена з’явою шкіряної валізочки. Того ранку в білизні її пам’яті зринув реквізит дівочих подорожей.

«Справжнє диво, як речі раптом кудись зникають. Ту валізку, імпортну, з Бельгії, я купила на Сушаку, ще перед тією війною. Мабуть, вона була з тими речами, які вкрали у Вінковцях. Але точно не скажу».

8

У нашому домі завжди було багато слів. Гори зайвих слів і речень. Цілі уривки, які колись комусь десь належали. Відлущилися з фасаду чиїхсь чужих життів. Злива речей вихлюпувалася маминим голосом на співрозмовника. Мама була колекціонером сотень реплік — так зберігала пам’ять про осіб, які ті слова вимовляли.

«Нічого не буває випадково. І погане для когось добре. Слушно казала Лізетта: коли перед тобою зачиняються якісь двері, відчиняється вікно».

Зупинялася на мить, ніби подумки шукає те вікно, яке відчиняється. Бачу її, як ходить помешканням, а згодом і коридорами будинку для старих у пошуках речення, яке поверне їй настрій, допоможе побачити оту світлу сторону. Ніколи не піддавалася малодушності. Була переконана, що слабкість — прихисток всякого зла.

Під час коротких чвар із батьком — бо саме він найчастіше слугував боксерською грушею — знаходила неймовірні аргументи й завжди мала готову відповідь. Акторка, яка лише чекає нагоди, аби використати монолог з вистави, давно знятої з репертуару.

Ми з сестрою сидимо за маленьким столом, кожен зі своєю книжкою з картинками, статичні, мов мумії. Порцелянові фігурки. Такі ми на більшості фотографій тих часів.

— Як ти можеш бути таким нетямою? Хіба справді нічого не бачиш? — каже мама. — Я куди не прийду, одним-однісіньким поглядом прозондую ситуацію, звички господаря. Мене кожен радо має за гостю.

— Лише як гостю, — іронічно додає тато.

— Ач який дотепник, — каже мама й починає тираду. А приводи були банальні: скажімо, склянка на краю полірованого стола без підставки, незагашений недопалок у попільничці, мильний осад по краєчках умивальника.

Сліди їй заважали. Свідчення присутності. Потрібно було нечуйно зникнути з місця, де ти був. Вона була очисником слідів. Індіанський воїн, який рухається серединою потоку й так знищує власні сліди. Любила відвідувати цвинтарі: там життя упокоїлося остаточно. Цвинтарі народжували в ній таємну радість, усвідомлення тріумфу порядку над безладом життя. Реєстри народжених і померлих — єдині надійні свідчення. А все між ними — період земного існування — суцільна велика мука, й найлегший спосіб дати собі раду з нею — постійно відкладати. Мама жила таким відкладеним життям. І тому не втілила жодного великого плану, чи то йшлося про подорож до Каліфорнії в гості до найкращої приятельки молодості, чи про впорядкування альбомів, які нерозпаковані, в целофанових обгортках, роками лежали в шафі поруч із десятком картонних коробок з фотографіями.

Мама була майстром відкладання. Бранець ритуалів. Двічі на рік, на Новий рік і напередодні літа, відкривала коробку з новими іграшками, які регулярно приходили з Каліфорнії у величезних пакетах, разом з одягом. То були маленькі домашні урочистості, під час яких ми з сестрою отримували по кілька іграшок. Очима пожадливо вивчали, що ж іще ховається в тому ящику. Мама вірила, що доброчесність найкраще виховується тоді, коли діти не можуть отримати все й відразу.

Життя на низькому старті перед великими звершеннями аж ніяк не відповідало її спритності у виконанні щоденних обов’язків. Чи побутова педантичність лише приховувала її непристосованість до життя? Тисячі фотографій у коробках — переконливе свідчення того, що вона либонь таки живе насичено. Усміхнені обличчя й обійми — доказ виповненості, задоволення й радості.

Коли ми приїжджали в якесь місто, мама нагадувала нам із сестрою про далеких родичів, яких більше немає серед живих. Це ставало причиною відвідати цвинтар. Там ми були вільні. Мама дозволяла нам блукати серед пам’ятників. Ми зупинялися перед сімейними гробівцями, дивувалися зі скульптур із мармуру, каменю і гіпсу, розкішних загорож із кованого заліза.

— Яка родина! — казала вона швидше для себе. — Хто каже, що вічності не існує?

Ми з сестрою роздивлялися порцелянові фотографії. Забавлялися, вичитуючи незвичні імена, шукали гробівці довгожителів. Змагалися, хто відшукає когось столітнього. Повз дитячі могили проходили мовчки, не затримуючись.

На цвинтарі мама могла розслабитися, позбавлялася напруги, яка утримувала її дрібну фігуру в стані перманентного посіпування. Мотор, який не глушиться, а постійно бринить на місці.

Пам’ятаю цвинтар у Вараждині, високі кипариси й цвітіння магнолії, самшити у вигляді геометричних фігур, скульптури ангелочків.

— Ось так і у Версалі, — зітхала мама.

Приїжджаючи до Рієки провідати тата на його судні, ми завжди бували на цвинтарі на Трсаті. Я довго вірив, що й там поховані котрісь наші родичі. У Спліті ми щодня прогулювалися південною стороною Мар’яна до цвинтаря на Сустипані. Коли через кілька років ми знову пішли туди, цвинтаря вже не було. Нам сказали, що його перенесли за місто.

— Жах, — здригнулася мама, — Два рази бути похованим. Ось і мертві вмирають.

За маминими веселощами ховалася самотність.

Вона постійно перебувала в пошуках історій. Так виникали її приятельства. Одне з найважливіших було з Міличами, старшою парою, яка пенсійні будні проводила за тканням гобеленів. Я ніколи так і не довідався, як саме відбулося це знайомство, просто одного вечора мама, вся збуджена, ще з дверей почала розповідати про прекрасні гобелени:

— Ви повинні це побачити, це маленький Лувр. Веласкез, Гойя, Рембрандт. Вілерові пори року. Міфологічні сцени, виткані з тридцяти шести відтінків блакитного.

У неї виробилася залежність від колекціонування. Після кожних відвідин мануфактури сімейної пари Міличів стіни нашого помешкання заповнювалися черговими огидними рукотворами в золотих гіпсових рамках. Вона купувала гобелени за вигідними цінами, з кількамісячними виплатами. У ті часи загальної скрути гобеленістам важко було знайти покупців, тож вони давали їй нові роботи навіть без завдатку. Коли тато повернувся з плавання, борг Міличам сплатили, але шаленство покупок тривало. Серія ведутів голландських майстрів опинилась у наших з сестрою кімнатах. Гобеленістам я завдячую вермерівськіми кадрами пробудження. Перше, що я бачив щоранку, був «Погляд на Делфт».

Мама була досить освіченою. Читала, любила ходити в театр. Але в образотворчому мистецтві смак її підвів. Це була біла пляма її естетики. Власне, на малярстві вона взагалі не розумілася. За безцінок продала пейзаж Колеснікова, єдину картину в нашій квартирі — подарунок адвоката Джорджевича перед від’їздом до Америки — щоб купити серію гобеленів з натюрмортами. Вірила, що вартість колекції з часом тільки зросте. Яким же було розчарування, коли один рієцький антиквар пояснив їй, що гобелени більше ніхто не купує, що їхній час минув.

При переїзді в нову квартиру на Веруді деякі гобелени залишилися в коробках, нерозпаковані. Не було вже високих стін і довгих коридорів «Вілли Марії», де могла розташуватися вся колекція. Через багато років, з розпадом держави й нашим поверненням до Белграда, гобелени, як і багато інших речей і предметів, щезли з нашого виднокраю. Збереглася тільки серія міфологічних сцен з тридцятьма шістьма відтінками блакитного кольору.

Коли в жовтні 1991 року мої батьки виїжджали з Пули, ключ від дачі в Помері довірили Міличам. Вони самі запропонували, що будуть наглядати за нею та сплачувати рахунки. «Немає сили більшої, ніж наша дружба», — повторювали вони під час проводів.

Облога Вуковара була в повному розпалі. Війна лютувала в Славонії та Ліці. Повернення до Белграда через Скоп’є тривало повні два дні.

Проминув рік, і Міличі повернули нам ключі від дачі через особу, яка була в Белграді проїздом. У короткому листі вони нам повідомили, що доглядати за сербський будинком у Хорватії зараз небезпечно. Мама факт повернення ключів сприйняла як зраду багаторічної дружби. Коли я запитав, чому не залишили ключі годинникарю Малеші, вона відповіла, що він тоді був у від’їзді. Крім того, Міличі самі запропонували, й вони були хорватами.

У сербські будинки вселялися біженці, а адреси всіх тих покинутих будинків отримували в поліції. До нас втрапив доброволець зі славонського бойовища. Мама вночі прокидалася й подумки спостерігала за незваним гостем, як той нишпорить у шафах і комодах. На всі боки зростав безлад. І поки палали будинки в Славонії, вона переживала, чи вціліє бодай щось із її порцеляни в серванті у Помері. Не могла собі пробачити, що не забрала до Белграда фігурку скрипаля з синього кобальту, яку ще до війни купила в сушацькому антикваріаті.

Пограбований вагон у Вінковцях передував нашому приїздові до міста, в якому я проведу дитинство і молодість. При від’їзді з Пули зловмисник на дачі став логічним завершенням циклу.

Кожен має десь бути. Найкраще — там, звідки прийшов.

Я не сердився на гобеленістів. Вони належали до тієї великої більшості, яка в усі часи та всюди поводилася однаково, — з’єднувальна тканина кожного суспільства; це були люди, які дозволили війну; для таких події завжди ніби трапляються, а насправді вони продукують ті події своїм недіянням, своєю неучастю беруть участь в їхньому створенні.

Що робить міщанин? Звужує контекст замість того, щоб розширювати. Вірить, що може виокремитися з виру історії, зберегти свої чотири стіни, свій банківський рахунок, свої калачики на вікні, і що це ніяк не стосується голодних в Африці та кліматичних змін, до Молочного шляху та сусіда, якого минулої ночі кудись повели якісь невідомі люди.

Життя набуло прискорення. Одна епоха вмирала. Вчора ставало неозорішим. Люди почали менше лічити в місяцях і роках. На зміну прийшли мірила десятиліття, два. Згаяне життя суттєво звузило територію дня прийдешнього. Зринули палімпсести якихось минулих доль. Географія змінилася за одну ніч.

Кордон на Рієчині, яка в часи молодості моїх батьків ділила Сушак і Рієку, Королівство Югославія й Італію, цей і той світ, посунувся далеко на схід.

Тато й мама швидко старіли, а держава зменшувалася. Я ж входив у роки, які у своїх батьків колись означив як початок старості.

Після татової смерті мама дедалі глибше поринала в деменцію. Говорила хаотично. З переїздом у будинок для старих вбила собі в голову, що вона вже не в Белграді. Почала вживати ієкавицю. Під час моїх відвідин вона часто підганяла мене, щоб я не запізнився на потяг. Перебиралася з міста в місто. Коли я бачив її востаннє, вона жила в Рієці. Частково перейняла фіюманський діалект. Питала мене, коли я повертаюся до Белграда. У якому готелі я зупинився.

На прощання хапала мене за руку й казала:

— Абись мого нотеса не забув, як будеш йшов. Тамкай всі адреси готелів. Без них ніде не годна-м заїхати.

9

«Спілкування з минулим — це його постійне доопрацювання, його закликання й буття в ньому, та оскільки читаємо його із залишених слідів, а ті сліди залежать від випадку, від матеріалу, в якому їх залишили, крихкого чи менш крихкого, від різних подій у часі, то це минуле є хаотичним, випадковим, фрагментованим… Про одну свою прабабу я не знаю нічого, не знаю, який вона мала вигляд, який у неї був характер, яке в неї було життя, нічого, нічого крім того, що 16 червня 1669 року вона купила два лікті оксамиту та імбир. Залишився після неї пожовклий аркуш паперу, всіяний рахунками, а з боку дописано, що попросити пана Шолту купити два ліктя оксамиту та імбир, коли він повертатиметься з Реміголи. Імбир й оксамит, лише це, більш нічого», — записує у своєму щоденнику Вітольд Гомбрович.

10

У травні 2012 року я провів тиждень у Салоніках. Прибув туди в надвечір’я й оселився в готелі «Люксембург». На рецепції беру проспект готелю для своєї колекції — рецидив того міфологічного зошита моєї мами, що його вкрали у Вінковцях.

Роками я захоплювався мрією написати роман про готелі. Хотів відтворити маршрути своїх мандрів тими заповідниками відринутості, де ми не повторюємо щоденні дії, керовані старими звичками. Немає близьких облич, знайомих речей і предметів. Крок у невідоме, де щомиті може відбутися знайомство, яке нам відчинить двері у якесь зовсім інше життя. Готель є місцем вичікування й натхнення, життя в подвійному дні фантазій. Певний час ти перебуваєш у міжчассі. Не випадково в романах подвійне життя ведуть ті, хто багато подорожує, — торгові агенти. Тимчасовість — їхнє постійне місце перебування.

Я тільки но вийшов з іншого готелю, точніше з роману «Бонавія», де той готель, в якому, ймовірно, зачалося моє життя, є місцем завершення оповіді. У мене всередині все ще існують обриси лаштунків, серед яких я провів чотири роки, пишучи «Бонавію». Я прибув до Салонік з бажанням якомога швидше витіснити з голови весь той матеріал, який і далі скеровував мої думки второваними стежками, де чекали знайомі ситуації. Я прагнув інакших вражень і відкриттів, аби потрохи прокласти шлях для наступного роману. І хоча я навіть не уявляв, яким би він мав бути, я не сумнівався, що сюжет з’явиться.

Коли я вийшов на балкон кімнати на четвертому поверсі, крізь крони мандаринів і лимонів вже пробивалося світло вуличних ліхтарів. Місто занурювалось у теплу весняну ніч. З довколишніх терас кав’ярень долинав тихий вечірній гамір. Праворуч, з боку однієї з головних салоніцьких вулиць, якою я пів години тому проїхав на таксі дорогою з аеропорту, чути було шум автомобілів і сирену швидкої допомоги. А зовсім ліворуч виднівся синій контур морської затоки. Там десь — та частина берега, біля якої сто років тому погойдувалися щільними лавами вітрильники.

Раптом із темряви, мов корма корабля, виринула стіна Лізеттиної кімнати: картини Салонік на світлинах кольору сепії, чорно-білі фотографії сімейних зібрань, ідилічні картинки з фотоательє, жилаві парсуни предків у фесках і капелюхах. Простягнув руки, ніби хотів відсунути лаштунки будинків, одним рухом вивернути кишеню часу й на майданчику, окресленому колись будівлею кінотеатру «Одеон» й універмагом Еліяса Морена, розгорнути сцену на весь квартал Лададіка. Тут інвентар дитинства Лізетти Біз’як, у дівоцтві Бенедетті: сусідські єврейські діти з подвійними іменами, недільні прогулянки Бешинарськими садами, поїздки трамваєм від митниці до Білої вежі, юрми на базарі Капані, пообідні години в музичній школі на вулиці Кускура.

Через сто років це той самий неподільний простір, окутий прозорими кільцями часу, незнищенний у своєму існуванні. Проте хімічний склад повітря року 2012 не такий, як на початку XX століття, коли десь тут, всього за якихось сто метрів від того місця, де сьогодні знаходиться готель «Люксембург», на балконі сімейного готелю «Ксенодохіон Егнатіа» стояла дівчинка Лізетта. Інша й звукова матриця: глухий безперервний гул з ливарні на березі. Гудок локомотиву на залізничному вокзалі. Трамвай, що пробивається вузькими вуличками. Штовханина й гамір коло прилавків на дерев’яних тротуарах перед тісними крамничками й ремісничими майстернями. А що вже казати про запахи? Що б сказав професор Барич? І тут тхнуло, як у Середньовіччя. Якщо їздять в упряжці, якщо містом проходить кінний трамвай, тоді десь мають бути конюшні. Привозять сіно, відвозять гній, чую хриплуватий голос професора в салоніцькій ночі. У часи Лізеттиного дитинства каналізація і водогін ще не прийшли в кожен дім. Міські стіни, тільки зруйновані, повітря все ще застояне. Запахи зі скотобоєнь і чинбарень, з ринку живої худоби, з рибних магазинів у пристані.

Мов шпик, сную вулицями Салонік. Зупиняюся на перехрестях, ковзаю поглядом фасадами, читаю імена вулиць: Додеканісу, Спандоні, Роготі, Егнатіа, Ерму, Саламінус, Мітрополеос, Франгон, Есопу… Оглядаюся, намагаюся запам’ятати стежку, яку вимальовую. Кілька разів упродовж вечора повертаюся до свого готелю, аби, зміцнившись набутим досвідом, знову віддалитися, описуючи ширше коло, і рухаючись далі на захід, туди, де колись, до великої пожежі 1917 року, був сумнозвісний квартал Бара, мурашник давно зниклих вулиць, Єгипетська вулиця, Бешінарські сади і Вардарська брама.

Чітко чую голос Лізетти, шурхотливі слова долинають, ніби крізь листя з пополуднів, проведених з нею на початку шістдесятих років минулого століття. Вихоплений із повсякдення, поза заколисуючими ритуалами, бачу власне життя ясніше, байдужим поглядом патолога. Минуле дедалі глибше, майбутнє дедалі мілкіше.

Впродовж того салоніцького тижня, презентуючи на книжковому ярмарку грецьке видання «Російського вікна», я дав інтерв’ю журналістові, який весь час наголошував на автобіографічних деталях, цікавлячись, якою мірою головний герой роману, Руді Ступар, є моїм альтер его. Намагаючись уникнути повторень, розвіяти ману безплідної містифікації, я товкся власним минулим у пошуках картинок і речей, натрапляючи лише на тужливі ситуації свого дорослішання.

Згодом, залишившись сам у кав’ярні, під впливом тих витіснених картин я питав себе, що для мене — найважливіше в житті.

Жити одночасно в різних екзистенціях. Тому й пишу, бо лише писанням можу осягнути ті життя й в опосередкований спосіб їх прожити.

Навіщо тобі ті уявні життя? Навіщо ти їх взагалі вигадуєш? Чи не логічніше зануритися в себе? Чи ти втратив контакт з дійсністю? Звідки заборона займатися власним життям? І які наслідки?

Змарноване життя.

Поволі. Стережися пишних слів, вони тут для прикриття. Врешті, змарноване життя — теж життя. Немає такої відстані для такого великого розгону. Життя — надто широке поняття.

Змарнована молодість?

Це вже можна досліджувати. Але зав’язка глибше. У дитинстві. Хтось відібрав у тебе право на власні думки. Відділив тебе від самого себе. Звідти втеча в паралельні, уявні життя. Ти відмовився проживати власне. На тебе тиснуло суворе мамине виховання. Той хлопчина з поверху «Вілли Марії» переживав роздвоєння, втікав у підвал, в екзил пральні. Пригадай, про що ти там, на престолі між котлом і раковиною, мріяв?

Я фантазував, що мене всиновили. Мріяв про таку маму, як Лізетта. Щоб ота стіна в Лізеттиній кімнаті була й про моє походження. Сім днів, які я провів з Лізеттою, поки мама і сестра були у Загребі, пам’ятаю як оазис свободи. Без тривог і строгої дисципліни. Це записано глибоко в мені, розуміння, що життя може бути й таким безтурботним.

Лізетта. Про що думаєш, коли вимовляєш це ім’я?

Про доброту. Беззастережну. Подвійного дна немає. Все так, як виглядає, і як сказано.

А мама? Про що відразу думаєш?

Обачність. Так виховані й ми з сестрою. Ніщо не є таким, як здається на перший погляд, світ сповнений небезпек, всюди чигає омана. Бути наївним — гріх. Розум у нас для того, аби вчасно розкрити справжні наміри довколишніх.

І тоді — перепочинок. Тиждень з Лізеттою. Без заборон і застережень. Мов у якомусь блаженному сні. А потім — повернення додому.

Невидимий тягар впав на мене.

Потім ти зламав стіни. Мати відійшла, ні тобі, ні сестрі більше нічого не забороняла.

Мамин світ був світом гномів. Коли сестра і я виросли, той світ зруйнувався сам собою. Виявився нестійким, не мав під собою міцного фундаменту, бо не був породженням якогось вищого порядку. Мамина строгість була наслідком її страху перед дійсністю. Дисципліною намагалася досягнути всього того, що не мала в житті. Любов, передусім. Наприкінці залишилася сама.

Кожен в кінці залишається сам.

Ні, ні. Це не самотність витраченого життя. Це самотність підміненого життя.

Ти тоді став сам собі мамою. Віддалив від себе все глибоке й чисте, відділив емоцію. Тому завжди виправдовуєшся. Потай тримаєш готову відповідь для пояснення кожного наміру. Постійно під звинуваченням. Припини слідство проти самого себе.

Я вийшов з кав’ярні й рушив до західної частини міста, в напрямі Зейтинліка. Минув площу Вардаріс і попрямував довгою вулицею Лагада до військового цвинтаря, про який згадував мій дідо. Одного разу він у делегації солунських ветеранів покладав вінки до меморіального комплексу сербських вояків. Розповідав про Салоніки, які через пів століття не міг упізнати. То були не ті Салоніки, в яких я провів чотири місяці після повернення з лікарні в Бізерті.

І так, того теплого травневого пополудня, ходимо з дідусем безкраєю вулицею Лагада. Життя — це набагато більше, ніж повсякденні обов’язки і безсенсові дії, документи й свідчення, судові процеси, заповіти й змови. Дідо, супутня фігура в моєму дитинстві, — так само, як і його син, мій тато, — раптом поглинає мою увагу. Я виростав і виховувався в матріархаті. Тому ношу в собі компенсацію за відсутність чоловічої сторони. Асиметричність виплекала інстинкти. Там, де мав бути слабкий, я став сильним. Озброєний обережністю, терпінням, проникливістю, всіма дефіцитними рисами чоловічих предків. І я — нащадок-об’єднувач, той, хто виправляє генетику.

Бачу закостенілий вказівний палець мого діда Мілана, капрала сербського війська, який десь тут, на березі Салонік, під армійськими наметами, провів чотири місяці перед проривом Солунського фронту. Отже, я не вперше в Салоніках. Через записи ДНК ми присутні всюди, де пройшли наші предки. Запитую себе на ходу, якою була даність життя того капрала, який завжди мав при собі складний ніж і краяв ним хліб на симетричні кубики, а тоді поволі, один за одним, клав їх до рота й неквапно жував. Коли б хто при ньому згадав турків, на якусь мить супився й люто блискав очима. Дідусь побачив закордонні країни вперше, коли вирушив на балканські війни. Потім Албанія, той божевільний перехід сербського війська через Проклетію, аби лишень уникнути капітуляції, яку ніхто не хотів підписати.

Страусова стратегія — ховати голову в пісок, втікати від реальності, нездатність зустрітися з дійсністю. Перекидати відповідальність на предків, які в нас говорять, бути лише резонатором, який транслює їхні слова, — це стало типовою манерою буття націону поза дійсністю. Жити в мітах, маскувати боягузтво шаленством, марнувати майбутнє потомків. Атавізм вижив у докторах наук, істориках, політиках, письменниках, скульпторах, юродивих.

Того трагічного 1915 року народ залишився в Сербії. Спустившись з Проклетії снігом і кригою, напівмертве, голодне, змерзле, зранене албанськими племенами сербське військо прибуває на море, у Драч і Валону. Мине ще якийсь час до того, як нерішучі й неготові союзники перевезуть їх кораблями на Корфу і в Бізерт. Тисячі повмирають від тифу й виснаженості в лазареті на острові Відо поблизу Корфу. Їх ховатимуть у глибинах Іонічного моря. А грецькі рибалки ще пів століття не ловитимуть рибу в цій околиці.

З часів вигнання 1915 року збереглася знаменита фотографія короля Петра — в народі ласкаво званого Пера — на возі, запряженому волами. Коли через п’ятдесят років по тому вона потрапила до рук американському режисерові Джону Форду, він вирішив зняти фільм про епопею сербського війська. Перемовини з югославською владою не увінчалися успіхом, бо замість фільму про форсування Албанії славному режисерові вперто нав’язували котрусь із партизанських офензив. Врешті він відмовився від ідеї. Чверть століття Сербія програла всі бонуси історії, отримані за два століття боротьби за незалежність. Вперше вона опинилася не на правильному боці, а рушила за фальшивим месією в пітьму насильства й злочину.

Пам’ятаю діда, який восени, мов дух, з’являється в нашому помешканні у «Віллі Марія», з ящиком січевацького винограду. Подорожував уночі. Рано вранці нас із сестрою будив його голос. Спросоння ми кидалися до нього в обійми. Він суворий, без зайвих слів, лише очі сяють від радості. Я боязко торкався до шраму на скорченому вказівному пальці правої руки. Дід усміхався і казав, що це спогад з Солунського фронту.

Він мав право на безкоштовний залізничний квиток. Часто приїжджав без попередження, проводив з нами кілька днів, а тоді нічним поїздом повертався до Белграда, і далі — до Ніша й Січева. Не дозволяв себе відпроваджувати. Одного разу годинникар Малеша відвіз його на вокзал машиною, бо дув сильний юго і падав дощ. Потім розповідав, що дід приїхав на вокзал на дві години раніше. Ця звичка живе в мені — годинами тиняюся аеродромами й залізничними вокзалами, очікуючи на відправлення.

Того пополудня на цвинтарі Зейтінлік, де колись була головна польова лікарня сербської армії, ходжу між могилами й читаю імена загиблих вояків. Жівоїн Янкович з Лучана, місце могили 723, рядовий четвертої чоти першого батальйону Тимоцького полку. У наступному ряді, під номером 703, Данило Радойчевич із Січева, рядовий резервної команди. Під кожним номером поховано чиюсь історію життя. Найбільше — нерозказаних, невидимих історій. Я відчував їх під час тих прогулянок цвинтарями, коли ми з сестрою змагалися, хто знайде більше надгробків столітніх людей, а мама за цей час шукала могилу котрогось із наших начебто родичів. Блукаючи гальковими алеями Сустепана, Трсата, Сремської Камениці, Вараждина, із скупих даних, імен і дат, виписаних на мармурових плитах, я вибудовував свої історії, вигадував життєписи. Куди б ми не попрямували, ми вже на території якихось інших доль.

На Зейтінліку нема столітніх. У могилах лежать лише обірвані історії.

Тут, у саду мармурових хрестів, похований Тоша Зака із Вршаца, австро-угорський вояка, полонений на російському фронті. Про нього дідо розповідав чимало. Вони разом лежали в шпиталі на Зейтінліку. Тоша у Галичині здався росіянам, потрапив у полон, а тоді в Одесі вступив до Першої сербської добровольчої дивізії. Транспорт на Солунський фронт, через революцію в Росії скерували через Сибір, до Владивостока, Порт Артура, Сингапура, а потім Суецьким каналом — до Александрії й врешті — до Солуна. Дід часто згадував місця Тошиного «путєшествія». Я пам’ятав ті назви, потім вголос їх вимовляв, розбиваючи на склади: Вла-ди-вос-ток. Син-га-пур. А-лек-сан-дрі-я. Це був мій спосіб входження в ті міста. Поміж складами пробивався в темряву невідомих вулиць і площ, виходив до берегів рік, прогулювався нескінченними променадами. Для подорожі достатньо ім’я міста, дотику твердих консонантів і широких голосних.

— Який шлях, — зітхав дідо. — А потім завершуєш на Зейтінліку. Тошина рана спочатку не виглядала небезпечною. Мої були набагато важчими. Мені ледь врятували ногу через уламок під коліном. Тоша одужував швидше. А тоді йому раптом стало погано. Згасав, мов свічка. Пройти всю Азію, щоб завершити на Зейтінліку. Доля.

Наступного дня все дополудня проводжу під склепінням ринку Модіяно. Його збудували після великої пожежі 1917 року, тож у Лізеттиних спогадах його не було. У частині ринку, що поза головною будівлею, тягнуться прилавки з сувенірами й китайським крамом. Геть у кінці наштовхуюся на антикваріат. Під тентом на довгому прилавку викладено товари з горищ і підвалів. Фігурки, ордени, порцелянові тарілки, кришталеві бокали, срібло, компаси, свічники, гобелени, лампи, килимки, прикраси, ятагани, годинники. В одній скрині — згортки листів, старих фото, листівок, мап, різних документів. Деякі картини — на картонних паспарту. Беру довгасту фотографію в рамці. Під заплямленим склом — троє дівчат у несправжньому човні фотостудії.

Fotographion Thanasis, Thessaloniki.

Зі зворотного боку дрібним почерком списано кілька рядків. Чорнило майже зовсім поблякло, ледь можна розібрати окремі слова. Текст — французькою. Продавець вгадує мої думки й простягає лупу. Поволі ковзаю текстом. Розумію лише слово на початку — Salonique. Дата — це пляма, крізь яку просвічується розмите слово juillet і рік 1908. Роздумую кілька хвилин, чи купити це фото в рамці. Бо, врешті, через пів століття я прибув до міста кольору сепії зі стіни Лізеттиної кімнати. У той час і вона була дівчинкою, як оці троє в бутафорному човні. Може, вони були знайомі? Ходили до однієї школи? Грались у Бешінарських садах? Чи лише пройшли одна повз одну на прогулянці набережною вздовж моря?

Три усміхнені дівчинки, давно — в кращому житті. Відмовляюся. Опускаю фото в ящик, повертаю лупу продавцю. Швидко йду з ринку. Між тим, якийсь дискомфорт, викликаний нечіткими обличчями трьох дівчаток із фото, не минає. Пашить у мені й через пів години, доки сиджу на терасі ресторану «Негропонте» у кварталі Лададіка. Дивно, кого б я не запитав про Бешінарські сади, всі лише заперечно хитають головою. Лізетта їх не могла вигадати. От хіба що я помилково запам’ятав назву того парку. Після пів століття всі топоніми Салонік з Лізеттиної стіни так модифікувалися в моїх вухах, що більше й не намагаюся їх віднайти. Неможливо пройтися містом кольору сепії.

Мій стіл більше не в затінку. Після обіду дрімаю на травневому сонці. Розслаблений, без обов’язків. Відкинув протези безсенсових завдань, які постійно собі нав’язую під час подорожей. Це спосіб убезпечити себе перед безоднею свободи. Тут, у Лізеттиному місті, почуваю себе її посланцем. Усе роблю без поспіху й задишки, без заздалегідь продуманого плану. Мружуся. З глибини спогадів випливає той ранок, коли Лізетта, повернувшись із базару, застала мене в спальні. Шухляди шафи відчинені. Стою переляканий, лише на крок від стіни з фотографіями. Звертається до мене грецькою і весь час усміхається. Несподівана хвиля полегшення сповнила мене радістю. Захотів назавжди залишитися з Лізеттою. І тому безтурботність має запах її помешкання. Тому всі ці роки тінь Лізетти жива в моїх спогадах.

Яке це боже провидіння вділяє нам на початку життя картину, сенс якої незрозумілий? Чи десь на шляху чекає пояснення ребуса з дитинства? Світ вкритий знаками. Пограбований вагон у Вінковцях — лише передвісник іншої події, що станеться на п’ятнадцять років пізніше, коли я буду на волосину від смерті в автокатастрофі на периферії того міста.

«Невже знову Вінковці», — сказала мама, коли я їй повідомив про те, що сталося.

Писання — це ніщо інше як дешифрування знаків у канві повсякдення. Тих декілька днів у Лізетти, коли я вперше відчув, що життя може бути спокійним, відклалося в пам’яті як територія, до якої я вирушив. Одного разу все посяде свої місця. Ніщо знічев’я, випадково, не трапляється. Ми є на світі, аби розуміти і добре, і погане. Всі ці безглузді смерті, в яких немає винуватців, є лише німі виконавці. Примирення з долею. І безкрай води, по якій іноді можна пройти.

Того травневого пополудня на терасі ресторану «Негропонте» у кварталі Лададіка я почуваюся геть розслаблено. Всі терміни минули, всі дати використані. Все, що за якимось природним порядком речей мало статися, все сталося. Мене сповнює спокій, тиха радість від того, що все має свій початок і кінець. Що нічого вічного не існує.

Мені приблизно стільки років, скільки мала Лізетта, коли я вперше побачив її у вікні будинку навпроти «Вілли Марії». Я стояв біля паркану, спершись на теракотового лева, і дивився на моряків, які переносили меблі з армійської вантажівки до нашої квартири. У вікні будинку через дорогу з’явилася старша жінка. Того листопадового пополудня, поки під строгим командуванням моєї мами моряки переносять речі, а батько перевіряє справність запобіжників і розеток — у мами був патологічний страх не лише перед водою, а й електричним струмом — сестра і я познайомимося з Лізеттою. У її помешканні ми провели вечір перед екраном телевізора. То був перший телевізор, який ми бачили. Передача була італійською.

«Пиши про Лізетту, її життя — роман, — чую мамин голос. — Я тобі все розповім. Тобі залишиться тільки все це скомпонувати».

Так, вона це сказала одного пополудня на подвір’ї будинку. Може це була її стратегія відволікти мене від того, аби я випадково не написав про неї? Істини остаточні, одного разу й назавжди встановлені, як, скажімо, порядок розташування речей у нашому помешканні у «Віллі Марії». У кімнатах перед усіма вікнами стояли перешкоди у вигляді фотелів, комодів, полиць. Важливо було унеможливити погляд надвір, зберегти спокій від зовнішнього світу. Все спакувати й описати.

Дивлюся на вулицю Салонік. Постійно снують африканці, пропонуючи на продаж окуляри, годинники, мобільні телефони, колготки, віяла. Йдуть хвилями. Ніхто нічого не купує. Але вони вперто атакують перехожих. Коли наближаються до терас ресторанів, офіціанти їх проганяють. Ті африканські біженці бажають усього лише віднайти нішу, в якій би змогли облаштувати своє існування, пережити свої земні роки. Колись Європою блукали крамарі, коновали, фіґлярі та шахраї різного штибу — від лірників до звіздарів; тепер її кордони обсідають африканські й азійські біженці.

Спускаю мірило пів століття в глибінь часу. Заходжу у двір «Вілли Марії». Це мої Бешінарські сади, в яких разом із сусідськими дітлахами у надвечір’я граюся в піжмурки. Відчуваю погляд Лізетти, ховаючись у кущах самшиту. Потрібно лише ще один відтинок пів століття, щоб побачити дівчинку Лізетту на балконі сімейного готелю у французькому кварталі. Відвести її до музичної школи у вулиці Кускура; а в неділю супроводити на прогулянці з батьками набережною вздовж моря. Я тут, де колись була Лізетта. Та жодна будівля, яку я бачу, не з того часу, коли вона тут ходила. Всього не вистачає. Інтонацій, без яких не можу чути гамір міста з листівок кольору сепії, горлання продавців на ринку Капані, слова, вимовлені турецькою, грецькою, ладіно, французькою, болгарською, італійською мовами. Ні гуркіт поїздів, ні сирени пароплавів, ні теленькання трамваю. Не знаю, як Лізетта поїхала до Відня. Чи хтось супроводжував її у тій довгій дорозі? Живе в інтернаті фрау Хаслінгер у дев’ятнадцятому бецірку й навчається солоспіву. Мріє про кар’єру оперної співачки. Починається війна. Лізетта тимчасово знаходить прихисток у родичів у Трієсті. Три роки по тому у великій пожежі згорає весь квартал, в якому вона виросла; зникли її батьки й будь-який слід попереднього життя. До Салонік вона більше ніколи не повернулася.

«Бог з тобою, звідки ти взяв? — знову озивається мама. — Тобі аби вигадувати. Так, була в Салоніках, відразу після війни. Повернулася до Трієста нажахана тим, що там бачила. Крізь яке пекло пройшла».

Далі йдуть оповіді з будуара, з трюму чужих життів. Дефілюють Хітероти, граф Мілевський, Діона Фажов… Де вона поназбирувала всі ці епізоди? І чим її так зачарувала Лізетта? Життям, про яке могла лише мріяти, бо Лізетта була всім тим, чим моя мама бажала бути. Та все ж не відчувала ревнощів до неї, як до інших жінок з бурхливим минулим. Обидві зростали без своїх мам. Досвід інтернату зблизив їх. Поводилися, мов змовниці. Могли порозумітися лише їм відомими знаками. В однаковий спосіб заправляли простирадла. Кількома рухами вранці застеляли ліжко, вправно розгладжуючи зморшки в місці дотику подушок і покривала, немов вони все ще вихованки віденського й шабацького інтернатів.

У той час, коли ми вселялися на Губчеву вулицю, Лізетта більше не викладала сольфеджіо в музичній школі. Не давала більше й приватних уроків. На сотню метрів вниз сходами, на Рібарській вулиці, живе її наступниця, вчителька Фажов. Вона готувала мою сестру до фестивалю «Діти співають» 1964 року в Загребі. Ходили чутки, що після війни, за часів англо-американської адміністрації, Діона Фажов грала на офіцерських забавах у «Віллі Марії», яка тоді називалася «Готель Централ». Ніби-то крутила роман з одним англійським капітаном. Годинникар Малеша стверджував, що Лізетта брала участь у тих забавах. Співала мелодії з оперет. Хоча годинникар Малеша приїхав до Пули після виходу англо-американського війська, та він вважав себе свідком того часу. Переказував історії, які чув від інших, із такою переконливістю, що з часом перетворився на очевидця. А справжніх свідків було так мало. Місто за кілька місяців зовсім спорожніло. Більшість італійців виїхало після приходу партизанської влади. Та це не завадило вбогим душам пліткувати, давати волю заздрості та лицемірству. І загрожувати життю тих італійців, які залишилися.

«Всі люди письменники, — стверджувала моя мама. — У світі немає нікого, хто б не вигадав хоч однієї історії. Тому така плутанина».

Якийсь африканець швидко обходить столи, пропонуючи віяла. На з'яву офіціанта відразу забирається геть. Ті віяла немовби взяті з Лізеттиних шухляд. Шовкові хустинки, шалі, панчохи, брошки, браслети. Запах лаванди. Все є в асортименті. Вечері, приготовані зі здобичі годинникаря Малеші, Лізеттині фото, загадковий татів сміх, коли товариство за столом хвалить мою маму, інвентар речей, вкрадених у Вінковцях, і мамині слова: «Одного разу, коли тобі все проясниться, втямиш, що твоє — лише те, що існує в спогадах».

Я вже в роках Лізетти Біз’як, а вже завтра можу стати однолітком Мілкіци й Ірми Цар. Міг би вирушити з ними на прогулянку, попід руку, трсатськими сходами до Рієчини, сходити на морозиво до «Славіци». Мама має рацію: не вигадувати, важливо лише достатньо довго вдивлятися в себе. Час локалізувати оте там. Наблизитися до нього під іншим кутом. Знову прожити кожну мить, збережену в пам’яті. Я став власником якихось нових перспектив.

Перевага старості — у тому, що немає вже чого втрачати. Всі карти на столі. М’який дотик деменції — нагорода за пройдений шлях. Я в тих роках, в яких мама вже іноді починала хибити.

«Ти і я — ми єдині живі з усієї нашої генерації, — сказала задумливо. — Можливо, тому що ми добре організовані, нам все по дорозі, і життя нас не втомлює».

Час звітувати мамі.

Люди з пляжу запанували світом. Чи пригадуєш отих добродушних простаків, які топчуться нашими рушниками на Стої та Балканах? Гигочуть, перекрикуються. Гасять недопалки в щілинках між камінням. Лускають насіння й перемовляються в кіно. Розперезані та безмозкі — у вічності часу теперішнього. У божевільній погоні за комфортом і насолодою. Світ здегенерований достатком. Минуле зникло. Ніхто більше нічого не пам’ятає. Швидкість скасувала пам’ять. Жага — це слабкість. Спогади — це поразка. Сором — мати нездійснені бажання. Безтурботність — у забутті.

Це неправда, мовляв, якщо ти добре організований, тобі все легко дається. Навпаки, ніщо не повинно легко даватися. Процес заощадження принижує, відбирає подих, поневолює, віддаляє від непередбачуваного.

Настає нова доба. Ледь переводжу дух між поверхами. Зникли затоки піднесеності й тиші в диких надбудовах. Навсібіч шастають забудовники з фальшивими документами, банківські клерки зі штучними усмішками, нашіптувацький звіринець поліцейських і злочинців. Всі вони вдають впевненість і панічно бояться викриття. Внаслідок кліматичних змін немилосердно ламаються характери, звужується розум, розхитується мораль. Провінція завоювала й заполонила міста. Містян витискають піддані націону й інтернаціонального капіталу. Формується цивілізація менеджерів, галеристів, рекламних агенцій, сумнівних експертів, логорейних журналістів, корумпованих суддів. Обман легалізовано. Словники спорожніли. Лише кілька невикористаних прикметників залишилося для некрологів.

Того пополудня на терасі ресторану «Негропонте» я вирішив дослухатися до маминої поради вирушити туди. Аби свідчити.

Лише спогадами я можу дати відсіч людям із пляжу.

11

«Свідомості доступна лиш незначна частина мозку, як, скажімо, невеликий сектор у колі. Там — усі наші знання, вся наша нинішня пам’ять, словом, все, чим ми живемо. Проте в інших, у невідомих нам ділянках, що в них? Либонь там спогади про віддалені на століття часи, знання забутих мов і ще багато речей, які перебувають у тисячолітній летаргії. І якби ми могли колись про це дізнатися…», — записав Гайто Газданов у новелі «Спогад».

12

Відколи повернувся з Салонік, я фантазую: вперше поїхати до міста, в якому я виростав.

Прибути як чужинець, поринути в чорноту минулого, мов герой якогось Мелвілівського фільму. Нікому не повідомити про це.

Приїхати без мапи. Не мати плану. Розслабитися. Ходити вулицями, які пам’ятають тіні двох-трьох тисяч років. Забрідати в провулки біля Каштела, піднятися на вежу метеорологічної станції. Одним подихом проковтнути місто.

Довго вивчаю в інтернеті готелі Пули. Шукаю якусь затишну, та все ж відлюдну місцину в самому центрі. До Пули доїду нічним автобусом. Коли вирушу з автовокзалу до центру, буде дніти. Першою спала на думку «Рів’єра», найстаріший пульський готель, розкішна будівля часів сецесії поблизу берега, парками відгороджена від моря й амфітеатру. Втілення солодкавого австро-угорського часу. Самодостатнє. На розкішній терасі з панорамою затоки майже пів століття дефілювали кінозірки. Після занепаду соціалізму легендарний готель залишився з єдиною зіркою. Мені не до смаку черствими марципанами викликати минуле. Кидаю побіжний погляд на рубрику «категорії». З жахом дізнаюся, що «Рів’єра» залишилася навіть без отієї єдиної зірки, зведена до статусу ночівлі.

Далі блукаю інтернетом. І тоді, побачивши знайому будівлю, приймаю остаточне рішення.

Вибір упав на готель «Скалета» поблизу амфітеатру, за крок від колишнього кінотеатру «Істра». Вирішальним був його вигляд. Безліч разів я пройшов біля цієї триповерхівки. За цей час кінотеатр виріс ще на один поверх і перетворився на готель. У таких будинках я почуваюся завжди затишно, незалежно від того, в якому місті знаходжуся — Пулі, Анконі, Монфальконе чи Рієці. Я відчуваю спокій за тими простими фасадами кольору пилюги, з вікнами, обкладеними білим каменем. Скромність і міць.

Неуважно переглядаю фото кімнат, ресторану, фоє, бо сама думка вабить мене за межі сайту, сходами догори, вздовж металевої загорожі амфітеатру, зовсім вгору, до Площі кінофестивалю. Там жив Джанфранко, товариш із музичної школи. Там є й стіл, на який він одного пополудня після занять спокійно кладе недогризок яблука, поки я, шокований картинкою, кілька хвилин тримаю недогризок у долоні, не наважуючись покласти його на блискучу поліровану поверхню.

У тій оселі не існувало заборон. Пригадую його батька, художника, він цілісінькі дні проводив у майстерні, до якої вели сходи з широкої лоджії. Їхнє помешкання було справжнім лабіринтом, облаштованим поза рамками соціалістичної естетики шістдесятих років минулого століття, канон якої передбачав стінку у вітальні, в’язані гачком серветки на нічних столиках біля ліжка, гобелени, венеційську гондолу на телевізорі. У квартирі Джанфранкових батьків панувала інша естетика. Широкі плани без зайвих речей і предметів. Струнка фігура його мами, невагома, мов фіранки, зринала звідкілясь і тихим голосом повідомляла, що в кухні на нас чекають фрукти й тістечка, а тоді зникала в котрійсь із тьмяних кімнат. У тому просторому помешканні ролети на вікнах були напівспущені. І влітку, і взимку панувала напівтемрява. Джанфранко мені одного разу мимохідь згадав, що у його мами хворі нерви, світло їй заважає. Я йому заздрив через тишу і спокій. Через свободу. Через гойдливу ходу його мами. Через батька, який завжди десь тут, поруч, а все ж відсутній. Їм обом було приблизно п’ятдесят. У школі Джанфранка дражнили, що його батьки — бабця й дідо. Він лише байдуже всміхався. Одного разу він сказав мені, що має ще двох братів — одного по татові, який живе зі своєю мамою, і другого по мамі, який уже дорослий і живе сам. Я запитував себе, чи в тій хаті взагалі є таємниці? Чи Джанфранко просто не опанував техніку замовчуваного сімейного договору, в якому чітко передбачено, які речі не можна виносити на публіку?

Дивлюся на будівлю готелю «Скалета». Це той ріг, звідки лише хвилина до кінотеатру «Істра». За звичаєм запізнюємося, каса вже може бути зачинена. Але мама переконує касирку продати квитки. З’являється контролер з ліхтариком. Йдемо за променем світла, потім, зігнувшись, прокрадаємося на свої місця. Навколо обурюються, свистять, лаються. Якнайшвидше втекти, загубитись у кадрах фільму, який уже чверть години показують на полотні. А коли сеанс завершиться і ввімкнуть світло, поспішаю до виходу — подалі від мами й сестри. Знаю, що буде після цього. Мама весь час зупинятиметься, розлючена сміттям, яке залишили по собі безвідповідальні глядачі. У середині ряду обурюються, що колона не рухається швидше.

— Ніби ми на конюшні, а не в кінозалі, — повторює мама голосно.

— Візьми-но віника та прибери, — відповідає хтось.

Вибухи сміху. І я прориваюся до виходу, геть від коментарів, які ллються звідусіль.

Зустрічаю маму й сестру біля сходів, що ведуть на Монвідал. На тому розі, де колись був ресторан «Загреб», тепер — готель «Скалета». Так, це справжнє місце зустрічі, що на мене чекає в подорожі, розпочатій пів року тому в Салоніках, подорожі у власне життя.

А тоді прийшло запрошення на Книжковий ярмарок у Пулі. І все вийшло інакше, ніж планувалося.

Гостей поселили в готелі «Пула» на Веруді. Вже в перший день йду до «Скалети» й резервую номер на наступний тиждень. Не відмовляюся від початкового плану. Коли закінчиться ярмарок, залишуся на деякий час у своєму місті. Нічого не вигадуватиму, тільки шукатиму.

Обираю кімнату на третьому поверсі, вона виходить вікнами на сходи точно над тим рогом, де у шістдесяті роки минулого століття я чекав на маму й сестру. Тут початкова зупинка майбутньої подорожі. Обов'язково поїхати до Ровіня, відвідати Червоний острів, пошукати Лізеттині сліди. Звісно, знайти годинникаря Малешу. Якщо він живий, він розміняв дев’ятий десяток. Обійти місто, яке на кожному кроці перетворюється на подвійну картину. Дивлюся на те, що є. Бачу те, що було колись.

Зрештою з’явиться історія, яка не вигадана, оповідь, яку б мама читала з насолодою. Її оповідь. Така, які писала в молодості й сама, щоб зміцнити контури світу, в якому жила роками — інтернат Учительської школи в Шабаці. Віднайти щонайбільше деталей, кожне передчуття має своє місце, нічого не сталося випадково. Важливо лише все записувати. Пізніше прийде черга готелів і пансіонів, — всі ті адреси, за якими проминало її самотнє повсякдення. Тією територією рухалася, як суверенний володар. Речі та предмети мають своє таємне життя. Кохаються бджола та мураха. Справедливість зрештою завжди перемагає.

У цьому світі зачали й мене. Напевно, існував запис про те знайомство, без якого мене б не було. І низка інших подій, закодованих кількома словами в зошиті, слід якого загубився однієї листопадової ночі 1958 року на станції Вінковці. Досвідчений слідчий почав би з пограбованого вагону. Переписав би не лише вкрадені речі та предмети, а й вимагав би від потерпілої пригадати назви готелів, які вона так ретельно записувала. Кожна деталь важлива. Може, тут адреси майбутніх подій. У тому зошиті — місце народження багатьох ілюзій, які мама передасть у спадок своїм дітям. Відкладання насолоди. Страх перед здійсненням бажань. Залюбленість у цвинтарі. Тверде переконання, що забуття — лише різновид пам’яті, вершинна консервація спадку для потомків.

Я замовив номер у готелі «Скалета» й рушив через маленький парк до берега. Шукаю поглядом кам’яну лавку, на якій сидить мама й дивиться на море. Скільки разів вона згадувала мені ці перші відвідини Пули 1949 року. З острахом констатує, що вона — у покинутому місті. Всюди майорять державні стяги. На фасадах — гасла італійською й хорватською мовами. Деякі написані кирилицею. Весь день вона провела в общинному комітеті і в напівпорожніх канцеляріях портової адміністрації. Потрібно було відшукати й привезти до Дирекції портів Північної Адріатики деякі важливі документи. Ледь дочекалася автобуса до Рієки. Якомога далі від того міста, до якого більше ніколи не приїде. Так собі казала, поки автобус раз у раз зупинявся, підбираючи пасажирів у навколишніх селах. Тоді автобус зламався, спровокувавши епізод з удбашами з Лабіна. Вечеря в ресторані готелю в Раші. Раптом опускається завіса. Виставу припинено.

Продовжує поїздку автобусом, який виник, наче deus ех machina. Дотрималася канонів власної драматургії, для кожної банальності знайшла належне місце, відповіла на випадкові питання, залишаючи без розв’язку центральний сюжет. Впізнаю той схиблений метод облаштування світу, який я прийняв у спадок: обтяжити розповідь зайвим, відійти від суті. Мама постійно шукала виправдання для своїх вчинків. І постійно втрачала окреслені цілі.

Все, що вона відмовлялася уявити, чого боялася, безпомильно здійснювалося: шлюб із військовим, життя в Пулі, скніння в будинку для старих. І врешті, відхід на той світ у труні, а не в урні.

Що вона бачить, поки сидить на лавці? Суднобудівний завод, фабрику цементу, обриси казарми на півострові Музіл, колію на самому березі. І якесь інше життя.

З того часу все змінилося, але колія вздовж самого берега моря є й сьогодні. Пульська сімейна історія чекала десятиліття, щоб початися саме там, де відбулася мамина перша зустріч із тим містом: на набережній біля Арени.

Пів століття по тому приїжджаю, щоб дописати апендикс однієї історії, яка почалася ще до свого справжнього початку, як то усі історії життя й починаються — внаслідок певних обставин, на позір зовсім неважливих. Бо перед тим, як має статися якась подія, з’являється її передвісник — легке збентеження через якусь картинку, ім’я чи звук, чутливість до окремих слів, які виринають, коли ми прокидаємося, інтонації невідомих голосів, падіння шишки на галькову стежку парку чи просто пурхання крил нічного птаха. Все це — знаки якогось вищого порядку, сенс яких ми не можемо вхопити й за браком пояснень говоримо про випадковість і збіг.

Впродовж наступних кількох днів відбуваються зустрічі з особами, які вже десятиліттями є лише реквізитами у неозорому фонді минулого. Після літературного вечора в галереї «Макіна» підходить до мене кремезний чоловік років шістдесяти, сивуватий, з густими бровами. Усміхається, чекає, аби я його упізнав, що й стається, тільки-но він заговорив.

— Ти мене пам’ятаєш?

За мить знайомий баритон занурює мене в глиб часу.

— Горан Бан! — вголос вимовляю ім’я товариша з гімназії.

— Це твоє, повертаю тобі, — каже він і дає мені книжечку малого формату у твердій обкладинці.

Рівно через сорок років він повернув мені логарифмічні таблиці, які я йому позичив на випускні іспити. Впізнаю на полях власний почерк того часу. Ієрогліфи легше зрозуміти, ніж ряди цифр, безмежні колони чисел у паралельних стовпчиках на двох сотнях сторінок книги.

— Не можу повірити, що я колись знав, як користуватися цими шифрами, — кажу Горану, коли ми сидимо в ближньому ресторанчику за храмом Августа.

П’ємо мальвазію на честь зустрічі через чотири десятиліття. Дізнаюся, що Горан — геодезист, фахівець з капілярної вологи. Осушує старі будинки в Істрії й на кварнерських островах. Згадує, як кілька років тому працював у будинку якраз навпроти «Вілли Марії».

— Я розшукую одну особу, яка жила в тому будинку, — вигукую збуджено. — На третьому поверсі. Можливо, навіть у тому помешканні, про яке ти кажеш.

— Думаєш, вона ще там?

— Ні, вона, мабуть, давно померла. Коли ми заселилися у «Віллу Марію», їй було приблизно шістдесят років.

— Десь, як нам зараз, старий.

— Так… Лізетта Біз’як, так її звали. А чи живий ще той годинникар через дорогу від ринку? Малеша.

— Йосип Малеша! Цього року відсвяткував ювілей, шістдесят років своєї майстерні.

— Тільки не кажи, що він досі працює!

— З’являється щодня десь біля полудня, але майстернею вже багато років керує його син.

— Він товаришував з моїми батьками. Був пристрасним мисливцем. Приносив нам зайців і фазанів.

Ми на мить замовкли. Роздивляюся довкола. Ці люди, локальні пияки, так легко могли б заселити якусь гравюру. Біля Августового храму постійно вирувало життя. Корчми та нічліжки завжди були повними. Тут, поряд із портом, подорожні чекали, щоб вгамувався юго й повернуло на північно-східний вітер, і тоді на повних вітрилах можна рушати далі, до Кварнера, чи в інший бік, до лагун Серенісіми.

Усі вони — тут. Незнищенні. Витають тіні Кандлеровою вулицею, щезають у стрімких проходах біля Каштела.

Поспішаю за силуетом малої фігури, яка хутко прямує порожнім містом, закінчивши роботу в общинному комітеті. Несе важку сумку з теками документів. Кудись зайшла пообідати. Все ще діє режим раціоналізації продуктів. Купувати можна на талони. Мабуть, обідала в їдальні на Першотравневій вулиці, там, де згодом буде «Народний ресторан», і куди, після приїзду до Пули, ходитимемо й ми сім’єю на вечері.

Але тоді, коли мама — вперше в тому місті, народна влада лише зміцнювалася. На чорній біржі можна купити американські консерви, сигарети, панчохи, пеніцилін. Занадто багато змін влади за останні десять років, тож ресурси моралі суттєво вичерпалися. Горяни привнесли нервовість у поважне місто. Мама з недовірою ставиться до уніформ, спритно користується маскою простодушної дівчини в літах. Досвід інтернату навчив її терпіння й скромності. Коли восени 1948 року приїхала з Белграда до Рієки й почала працювати в Дирекції портів Північної Адріатики, кілька тижнів жила в готелі «Ядран» на Печінах. Пізніше переїжджає в центр міста, в готель «Бонавіа». Більшість мешканців тут холостяки. Атмосфера тимчасових адрес, — до того, як знайшла кімнату в сестер Цар на Сушаку, — нагадує шабацький інтернат. Гострий запах засобів для дезінфекції, тонкі ковдри, тепла вода — лише вранці.

Приблизно тоді починає записувати свої перебування в готелях. Впорядковує повсякдення за строгими канонами самотньої жінки наприкінці третього десятиліття життя й продовжує внутрішню боротьбу, розірвана між ролями менторки й підопічної. На коротких екскурсіях дає волю своїй веселій вдачі. Підозрюю, що після повернення з Пули записала в зошит назву готелю в Раші, який через два десятки років, із занепадом шахти, понизять у статусі до звичайної ночівлі. Білі неонові вогні «Ночівля Раша» назавжди згаснуть на початку сімдесятих років минулого століття.

— Логарифми це вказівники до істини, — будить мене Горан.

— Моя мама усе життя шукала якихось вказівників, готових рішень, які ведуть до остаточних істин. Була переконана, що щось таке є. Пройти життям з якомога меншими проблемами й неприємностями.

Прошу його розповісти мені ще щось про логарифми.

— То цифрові діагнози, які допомагають невідоме привести у світ відомого. Відступити від тих діагнозів означає загрузнути глибоко в брехні. Логарифми — то числа, які спрощують складне.

— Так уже краще. Відступити від вказівників, кажеш, означає потонути у світі брехні. Цілком достатньо, тепер уже в мене є контур.

Горан швидко повертається до улюбленої теми про вологу, про австро-угорські вілли на Веруді, про плани санування — його фірма «Фолан» буде серед авторів проєкту. Поки його слухаю, переді мною виринають вілли, повз які я проходив щодня дорогою до школи, коли ми, наприкінці шістдесятих років минулого століття, переселились у райони новобудов поблизу військового шпиталю. То було вигнання з простору, який мав минуле. Раптом я опинився на вулиці — незахищений, без мешканців, які тут жили до мене, і з котрими я в якийсь чарівний спосіб поділяв спільний простір. У новому помешканні не було слідів. Не було історій. Все пахло новим: лакований паркет, дерево, кухонні навісні шафи, газова плита. Я був сам. Пізніше, обираючи стежку до школи, я поволі помічав деталі на фасадах австро-угорських вілл, подумки проникав у ті простори, які так відрізнялися від одноманітних квартир у новобудовах. Уникав старого краю. Коли опинявся в Губчевій вулиці, серце починало пришвидшено битися. Поспішав на зустріч номеру чотирнадцять. Перед «Віллою Марією» зупинився, мов заворожений. Був отією італійкою з поглядом сфінкса.

— Я тобі заздрив через «Віллу Марію», — розбудив мене Горанів голос.

— Але будинок, в якому ти жив, теж не без родоводу.

— Це не зрівняти. Якщо пам’ятаєш ті триповерхівки на моїй вулиці, де колись були майстерні з виготовлення та ремонту парасольок і чистильники взуття, там у мене тепер офіс.

— Та як не пам’ятати. У дворах одного такого будиночка жив мій шкільний друг, Хрз Авдо.

— Не пригадую Авда. Коли ми оселилися в тому величезному помешканні, чистильників взуття та майстрів парасольок уже не було. Майстерні довго були зачиненими. Потім прийшли адвокати.

Тоном питомого реєстратора Горан продовжує складати інвентарний опис пульських вулиць і площ. З глибини часу зринають обличчя, як ото Лаштіко, спекулянт квитками на суботніх передпрем’єрах під кінотеатром «Белград». У нього була звичка вголос читати діалоги під час показу фільму. Знервовані глядачі під час сеансу залишали зал. Чергові марно робили зауваження. Він був двометрового зросту, і ніхто не наважувався зв’язуватися з ним. Єдиним способом змусити Лаштіка відмовився від своєї звички було йому заплатити, що либонь адміністрація кінотеатру й робила. Давали йому гроші й деякі старі мешканці Пули. Він стояв біля входу й казав: «Дайте Лаштіку трохи шолді на маренду».

Чотири дні по тому, розташувавшись у «Скалеті», я поїхав до Ровіня на зустріч із директоркою Краєзнавчого музею. У напівпорожньому ранковому автобусі я не відводив погляд від вікна. Чекав, коли на Пунті, де автобус повертає на Ровінь, на краєчку парку з’явиться кам’яна лавка з часів Італії. Відчуваю, що тут, на цьому вже міфічному місці родинної історії, моя мама підсумовувала пройдений шлях і, як завжди, у хвилини спочинку, приймала остаточні рішення, що їх невблаганні віражі та схили повсякдення хутко розчинять і позбавлять сенсу.

13

У Ровінь я прибув на годину раніше, ніж домовлялися з директоркою Краєзнавчого музею. Купив у кіоску «Глас Істре», а потім увійшов до кав’ярні готелю «Адріатік».

Як і всі невротики, де б я не опинявся, заповнював короткі часові проміжки безсенсовими діями й ритуалами. Раз по раз брав у руки записник, аби щось занотувати, накидати якийсь шаманський малюнок. Раз по раз відкривав і закривав наплічник, переглядав адреси й телефони, зазирав у книгу, яку тоді читав, перевіряв у кишенях, чи на місці документи й гроші. Бо потрібно було весь час щось робити, принаймні чимось шарудіти, підтримувати ілюзію про сталість зовнішнього світу. Все саме так, як тільки й може бути, міцно й непорушно. Можливо, сторонньому така поведінка видається пришелепкуватою і дурнуватою, але без оболонки ритуалу розпався би внутрішній світ кожного невротика.

Я замовив каву й взявся гортати газету. Час від часу кидав погляд крізь вікно на інший бік площі, де поміж притуленими одна до одної приморськими чотириповерхівками був і будинок, який хотіла купити моя мама, коли майже пів століття тому об’їжджала з Лізеттою й годинникарем Малешею істрійське узбережжя. Будинки були вузькими, на кожному поверсі — по одному приміщенню. Ряд у напрямі набережної завершувався шпилем із годинником, що нагадував величезну шахову фігуру. Мама, очікуючи на татове повернення з плавання, дала навіть формальну згоду на купівлю, подумки вже проводила будівельні роботи. Мені з сестрою виділила по цілому поверху. Я виборов собі право на кімнату під дахом. Хоча ми ще не бачили той наш майбутній ровінський будинок, я і сестра розважалися, уявляючи вузькі дерев’яні сходи, якими безупинно сновигали вгору-вниз. З вікна моєї кімнати, казав я сестрі, видно кораблі на морі. Той будинок був на відстані руки, як та скриня з іграшками з Америки. Щось повинно залишитися далеко. Бажання гартують дух.

Та наші плани порушила з’ява диригента з Белграда, який викупив будинок у нас з-під носа. Наприкінці п’ятдесятих років XX століття Ровінь став улюбленим містом белградців, особливо митців. Вони за доволі дешевими цінами купували націоналізовані будинки, власники яких, переважно італійці, після 1945 року виїхали до Італії. Пів століття по тому, з розпадом Югославії, белградці за безцінь продаватимуть свої будинки й назавжди покидатимуть Ровінь.

Зривом покупки мама була глибоко ображена, навіть трохи сердита на все це приморське містечко, і у своїй образі відмовилася не лише від Ровіня, а й від західного узбережжя Істрії. Вирушила обстежувати східне узбережжя. Коли тато повернувся з плавання, купили будинок у селі Помер, в Медулінській затоці.

Дивлюся на будинки з кав’ярнями на першому поверсі. Один міг бути нашим. Лише годинникар Малеша ладен пригадати, який саме. Проґавили можливість бути на цій площі лише тому, що мама завжди наполягала на татовій формальній участі в прийнятті важливих рішень. Це була її стратегія, аби в разі поганого закінчення всю відповідальність перекласти на нього. Чи живий ще диригент із Белграда, через спритність якого я був позбавлений юнацьких канікул у Ровіні? То було б інше життя, але водночас — те ж саме. Бо ось я все ж у Ровіні. Все відбувається за якоюсь невловимою послідовністю, що її контролює підсвідомість. Що ж там, у тих дев’яносто п’яти відсотках terra incognita нашого мозку? Чипи з тисячолітніх глибин лежать замкнені в архівах голів.

Обираю в рядочку будинків найвужчий, біля кав’ярні «Батана». Ковзаю поглядом аж до його даху. Там моє вікно. У грудневому ранку, після дощової ночі, повітря таке прозоре, а видимість — досконала, тож з отого несудженого пункту спостереження я міг би перерахувати кипариси на ближньому острові Святої Катарини.

Відмовляюся від корабля часу, зосереджуюся на газеті. Всю мою увагу привертає заголовок на початку Пульської хроніки.

Багери викопали людські скелети

Зовсім несподівано під час газифікації та реконструкції водогону в центрі Пули, точніше на Прерадовичевій вулиці, за стіною, де колись була лікарня, багери зачепили підземні могили й на глибині всього тридцяти сантиметрів побачили фрагменти людських костей. На тому місці, де було австро-угорсьне укріплення другої половини XIX століття, раніше стояв Монастир Св. Міховіла. Могили, знайдені на сьогоднішній Прерадовичевій вулиці на газовій трасі, мабуть, знаходяться на території колишнього середньовічного цвинтаря того монастиря. З огляду на те, що Пула і цвинтар згадані у Дантовій «Божественній комедії», серед громадськості побутує версія, що саме цей цвинтар надихнув Данте, і він описав його у своїй епічній поемі. Очевидно, Данте відвідав Пулу між 1304 і 1308 роками.

А в часи мого дитинства на тій вулиці жив Еуген Поропат. У нього мій тато на початку шістдесятих років минулого століття купив свій перший автомобіль тополино-синього кольору, з відкидним дахом. Як нині бачу обличчя Еугена та його дружини Серджи, їхній садочок, де гралися ми з сестрою. У Поропатів не було заборон. У них не було своїх дітей, тож вони нам повсякчас догоджали. У глибині садочка, коло самої стіни, росли два інжирні дерева. З вищого було видно подвір’я лікарні, де тихими літніми пополуднями прогулювалися пацієнти в піжамах і халатах. Скидалися на вояків армії привидів. Таким був Данте Аліг’єрі — у довгій червоній пелерині, з книгою в руці — коли я вперше побачив його зображення в підручнику італійської мови. Творець Божественної комедії належав, отже, подвір’ю пульської лікарні, — тут зі стіни бенедиктинського монастиря він споглядав місто. Натхненний некрополем у підніжжі, він згадав ті відкриті саркофаги у своїх терцинах.

Місце зростання — цвинтар. Щоразу десь вилізають кістяки минулого.

Пів години по тому сиджу в кабінеті директорки Краєзнавчого музею, яка приймає мене за рекомендацією Горана Бана. Намагаюся за допомогою Хітеротів дізнатися дещо про Лізетту.

— Багато хто відвідував їх на острові Святого Андрія, — відповідає мені. — В їхньому архіві зберігається велике листування. Досі ще все не впорядковане. Баронеса та її молодша донька Барбара лише 1927 року, через повних сімнадцять років після смерті барона Георга, оселилися на острові.

Розповідаю про свої припущення щодо Лізеттиного тривалого перебування на острові Святого Андрія в період між двома війнами. Знала графа Мілевського, він, буцімто, був її коханцем.

Директорка вголос розсміялася. Питає мене, звідки в мене ця інформація. У часи, коли Хітероти оселилися на острові, Мілевський уже був старий, покинутий і божевільний. Про нього усіляке балакають. У нього було бурхливе життя. Дуелі, перелюби, викрадання. Ніби-то він із рідної Литви втік в труні. Але історіографія — це не література. Пропонує мені передивитися фотографії з архіву. Відсилає до монографії про Хітеротів. Каже, це тільки перший том. Другий і третій ще мусять трохи зачекати.

— Чому? — запитую.

— Через живих свідків.

— Свідків чого?

— Пограбування. По ровіньських будинках усе ще є цінні речі, награбовані в палаці Хітеротів наприкінці Другої світової війни.

— Багатство незнищенне, воно лише мігрує, як пилюка, — промовляю фразу годинникаря Малеші.

— Це архівісти найкраще знають. Десь десять років тому знайдено чимало невідомих архівних матеріалів сім’ї Хітерот, — продовжує директорка свою оповідь. — Немає повної документації, як до музейних сховищ надходили ті чи інші предмети зі спадку Хітеротів. Хто знає, скільки всього лежить необліковане в інших музеях й установах, а особливо — скільки в приватних колекціях. Барон Хітерот був японським консулом у Трієсті, об’їхав увесь світ. З тих подорожей привозив цінні мистецькі твори.

Директорка підводиться й бере з полиці книгу формату ін фоліо. Це розповідь про Хітеротів, — все, що їй з командою вдалося дізнатися й описати. Дарує мені примірник.

Беру до рук ту важку книгу в ексклюзивному виданні. На обкладинці — скановане зображення печатки Хітеротів з червоного воску, субтильне послання читачеві, що входить у приватний світ родини. Навмання гортаю. Сотні сторінок. Безкінечні списки. Рахунки. Мапи. Фотографії стильних меблів й екзотичних предметів з Китаю та Японії. Ряди сигнатур, під якими обліковано тисячі листів і експонатів мистецьких колекцій. Листки каталогів бібліотеки Хітеротів. Сімейні фотографії.

— Тут багато інтимного, — каже директорка. — До останнього дня ми не були впевнені, чи варто публікувати архіви Хітеротів. Якби вони були живі, чи хотіли б цього? Оскільки тими днями погода була дуже химерною, а Святого Андрія чи Червоний острів грози не минають, ми собі сказали: якщо завтра буде гарна погода — тож хотіли, а якщо погана, то — ні. Здається, навіть Хітероти до останнього моменту не домовилися. Зранку лив дощ, мов із цебра, було похмуро. А вже через дві години подув сильний вітер, розігнав хмари, з’явилося сонце, яке до вечора висушило всі калюжі.

— Проте ви оприлюднили досьє Хітеротів.

— Так, і це лише одна, менша частина.

На прощання директорка повторює, аби я обов’язково поїхав на Червоний острів. Її заінтригувало, як поведеться Хітеротам у моєму романі.

— Це ще питання, чи вони там взагалі будуть, — кажу. — Я досі лише вгадую, намацую в темряві. Письменники бачать і те, чого немає в архівах.

Йду з важким подарунком у руках. Поки чекаю на автобус, думаю, навіщо я так переслідую чуже повсякдення. А повсякдення змінюється, як зміїна шкіра, відкладаються шари в глибинах пам’яті. Зникають. Змінюються звички й ритуали. І лише у миті повної відсутності, коли чуття раптом залишаються ізольованими, очі слухають, а піднебіння бачить, виринає забута картинка — нічний привид, аби потім знову зникнути. Пробуджені зі сну, вдивляємося в порожнечу. Нічого не можемо втримати, міцно вхопити, в’якоритися в затоці дорогого спогаду й тут зачекати на фінал.

Що таке людина, як не комплекс навичок і рутини, які вона плекає, які її плекають. На цьому кістяку тримається кожен її рух, кожна думка — байдуже, чи збирає грона у винограднику, чи витягає невід з пучини, чи клацає по клавіатурі комп’ютера. Я марно намагаюся пригадати, який має вигляд хоч би якась пара черевиків, що я їх носив у школі, пригадати запах шкіряних ременів гармоніки сеттімо сопрані під час багатогодинних репетицій в оркестрі музичної школи в Пулі, оглянути в пам’яті всі ті міста з турне Чехословаччиною влітку 1967 року, пригадати, де я прав білизну під час навчання й коли з «Фільтра 57» перейшов на Winston.

Через пів години я вже сиджу в автобусі до Пули. На колінах тримаю важку книгу в зеленій палітурці з червоною печаткою. У вікні автобуса промайнули далекі темні кедри Золотого мису. Подумки рушаю на прогулянку вздовж моря, нанизуються бухти: Лоне, Шкараба, Куві, Поларі. Туристична імперія Хітеротів. Коли автобус виїжджає на автомагістраль, починаю гортати книгу. Поволі поринаю у світ сім’ї, яка сто років тому перетворила пустку довкола малого рибацького міста на райський сад.

І так, супроводжуючи Хітеротів, ламаю печатку на дверях власного архіву.

14

На самому початку — фотографія сім’ї Хітерот: Георг, Марі, Ханна й Барбара на подвір’ї палацу на Святого Андрія давнього 1906 року. Цим усмішкам — понад сто років.

Наступні сорок хвилин, скільки триває поїздка від Ровіня до Пули, проходжу повсякденним життям сім’ї Хітерот. Адреси листів з акуратно вписаними сигнатурами й датами — чий зміст лежить у темряві архіву в Пазині — нанизуються, мов вірші: «Неділя на острові», «Справи у Трієсті», «Купівля радіоприймача», «Приїзд Марі та Георга до Гонконгу», «Ханин візит до окуліста», «Заклик Муссоліні обробляти землю», «Отримання югославської візи», «Заснування літнього табору для дітей», «Будівництво готелю в Ровіні», «Гра у бридж», «Роздуми про шлюб», «Барбарин іспит з першої допомоги», «Плани продажу маєтку», «Вдячність за трюфелі», «Затримка пошти», «Опис проведеного дня»…

Фотографії, записки, рахунки, дати й сигнатури щоденникових записів. Найоб’ємніша частина книги — це каталог музейних експонатів спадку Хітеротів. Біля фотографій гребінця зі слонової кістки, парасольки, свічників, опіумної люльки, флейти з бамбука чи самурайських обладунків стоять архівний номер і основні дані. Весь той матеріал, в якому безкраї колони чисел нагадують логарифмічні таблиці, — лише перший том задуманої монографії про сім’ю Хітерот.

«Через трагічну долю двох членів сім’ї, Марі та її доньки Барбари, які зникли безпосередньо після Другої світової війни, ми часто, якщо не завжди, наштовхувалися на стіну мовчання, підозрілі погляди. Саме через це ми вирішили на першому етапі присвятити більше уваги їхньому спадку, ніж їм самим, бо задокументований спадок, врешті, це не фіксування приїздів і від’їздів, а свідчення тривалої присутності», — написано в передмові до монографії.

Свідчення тривалої присутності: повсякдення, закодоване в неважливих на позір даних, у попелі спалених годин таких одноманітних днів. Усе це колись було життям — силянка розтраченого часу, що закарбована в усмішці перед фотокамерою. Народження й смерті, вінчання та розлучення, зустрічі та прощання, збагачення і банкрутства — все це лише миті на земному шляху, а неозоре повсякдення, в якому здійснювалися начебто монотонні ритуали, сповнювало життя втіхою та щемом. Нашарування незапам’ятованих днів збільшували минуле. А тоді раптом, здавалося б, з нічого, — непередбачуваний плин свідомості вихоплював якусь картину, обличчя чи голос, розбурхував на мить послідовність звичних подій, ставив під сумнів сенс пройденого шляху.

Поки блукаю архівом Хітеротів, перед очима постають картини одного з останніх візитів мами: підійшовши до дверей будинку для старих, всупереч звичці зупинятися в коридорі та відтягувати неминучий час розлуки, вона раптом пришвидшила крок, ніби хотіла негайно залишитися на самоті. Глянула на мене і сказала: «Знаєш, може мені треба було вийти заміж за Веска Крмпотича».

Монографія про Хітеротів у мене на колінах викликала спогад про мамин зошит, який зник під час пограбування вагону в Вінковцях однієї листопадової ночі 1958 року. Зіштовхнувшись із такою кількістю дат і шифрів, заголовків сотень і сотень листів, в яких зафіксований матеріал забуття однієї сім’ї, мені захотілося мати власне свідчення тривалої присутності, написане рукою моєї матері, щоб між записами про готелі та пансіони віднайти й загадкове поняття «Веско Крмпотич» — ім’я, яке мама згадала лише раз, — щоб зупинитися в холі «Терапії» в Цріквениці, де звучала чеська мова, щоб відпочити на мармуровій лавці часів Італії на пульській набережній, щоб у байці про бджолу й мураху впізнати контури «Ночівлі Раша», щоб принаймні в зашифрованому вигляді заволодіти митями захоплення моєї мами, — байдуже чи йдеться про загадкового адвоката Джорджевича, чи професора Лолича, син якого мав звичку їсти в ліжку, — щоб пройтися просторами цього давнього майбутнього часу, тими, де колись з’явився і я. Бо вивчивши мамин зошит, я б краще зрозумів власні вчинки, переживання і страхи, всі ті шари спадковості та манівці генетики.

Продовжую прогулянку поза родинним колом Хітеротів. Війна тільки-но закінчилась, і Червоний острів — все ще Святого Андрія — вже не в Італії, а в комуністичній Югославії. Встановлюється народна влада. У виписці з одного документа знаходжу рішення обласного Народно-визвольного комітету Істрії, в якому контессу Хітерот Барбару, за родом занять землевласницю, яка проживає в Ровіні, німецької національності, повідомляють про те, що в неї конфіскують все рухоме й нерухоме майно. Рішення може бути оскаржене в Міністерстві внутрішніх справ Федеральної Держави Хорватії у восьмиденний термін з дня вручення рішення.

Рішення прийнято 1 червня 1945 року, а Барбарі Хітерот та її матері Марі Хітерот, як мені розповіла директорка музею, вирок винесено на день раніше, за скороченою процедурою, без суду — кулею в потилицю. Тіла кинули в море, біля скелі Баньоле. Їхнім єдиним гріхом було багатство, яке переходить у руки народної влади.

Бачу їх на палубі патрульного корабля, як вони, зв’язані, востаннє оглядають своє царство, темні кедрові ліси на Пунта Коренте й берег острівця Машкін, який швидко віддаляється. За свідченням деяких ровінців, всю ніч напередодні екзекуції було чути крики з Червоного острова. Можливо, наступного дня Хітероти вирушили у свою останню подорож уже напівмертві.

До нескінченності триває листування між різними комітетами, комісіями, канцеляріями й керівництвом, військовими управліннями й ОЗНА. Встановлена влада народу. Доба дихає в нових ритуалах, висловах, гаслах. Мурується ще одна тимчасовість, всередині якої нуртуватиме земний час мільйонів підданих. Більшість повірить у непорушність встановлених декорацій.

Товариші з ОЗНА в Лабині особливо активні в справі націоналізації майна контесси Хітерот. З уцілілої документації видно, що з Червоного острова потроху зникають мотори катерів, килими, картини, срібло, порцеляна. Одна за одною йдуть довідки про виїмку шести ракеток для тенісу, семи м’ячів і двох сіток, потім швейної машини марки «Naumann», моторного човна, 20 морських прапорів, двох глобусів, одного велосипеда, друкарської машинки «Ундервуд», гітари, кишенькового годинника, шахівниці зі слонової кістки, два шматки прошуто, чотири кілограми сала, п’ять кілограмів в’яленого м’яса. В одному списку з’являється і «китайський сувенір, 60 пар шкарпеток, дві корови, одне теля, багато різних книг та іншого непридатного до вжитку товару».

Маріо Лікул, один із повірених у маєтку Хітеротів, повідомляє, що «на острові наша сторожа змушена була постійно дбати про ті три худобини — дві корови й одне теля. Ще раніше, коли тут була цивільна сторожа, то здохла курка, а одне курчатко втопилось у воді». Наприкінці Лікул пише: «Прошу відповісти мені на питання, яке я вас питаю, бо я лишився без подруги, а я без подруги негоден тутка бути, бо не знаю чи вершити службу чи шось варити їсти, тепер би мені треба тільки одну товаришку».

Обласне управління народним майном постійно звертає увагу Народно-визвольного комітету Істрії на необхідність повернути відчужені предмети з конфіскованого майна графині Хітерот, якими заволоділи безвідповідальні товариші. Бо маєток проголошено об’єктом культурної спадщини, отже, він не підлягає відчуженню.

Штаб 43-ої Істрійської дивізії надсилає листа Обласному управлінню народним майном в Істрії про те, що після всебічного розгляду справи неможливо встановити, де знаходяться названі предмети, і пропонує їх викреслити з інвентарного обліку.

А тоді на сцену виходять серйозні фахівці — професор Бранко Фучич й Александар Тухтан із Загреба. Вони описують всю нерухомість на Червоному острові, а також рухоме майно графині Барбари Хітерот.

«Палац графині Хітерот розташований на острові Святого Андрія біля Ровіня. Весь маєток охоплює приблизно сім-вісім острівців і мис на протилежній найближчій частині суходолу, де власниця мала гараж на два автомобілі», — починають свій звіт Фучич і Тухтан.

У вичерпному дописі на двадцяти сторінках вони зазначають: «Вочевидь, кожен, хто до нашого приїзду був у палаці, обнишпорив, перерив до дна, перекинув догори дриґом кожну кімнату, кожну шафу, кожну шухляду. Ми розуміємо, що ОЗНА під час арешту власниці обшукала її будинок, але чи ж необхідно було поспіхом вивертати шухляди, розкидати підлогою всю цю білизну, посуд, приватну кореспонденцію, книги, фотографії. У кількох кімнатах буквально нозі не було куди ступити на підлозі. Залишки їжі, пляшки з-під вина, розбиті бокали, порожні скриньки з-під коштовностей, пообгиджувані підлоги, просто кажучи, спустошений і розгромлений палац. Саме в ОЗНА знайдено частини одного з найдорожчих сервізів палацу. І килими, якими набиті приміщення ОЗНА. Один малий персидський килим уже в пошкодженому стані, бо простелений у коридорі коло вхідних дверей і служить для витирання взуття».

Далі звіт констатує, що ОЗНА взяла срібне столове наряддя (291 ложка, 182 виделки, 90 ножів), Міський НОО розжився друкарською і швейною машинками й електрочайником, а штаб 43-ої Істрійської дивізії, який знаходиться в Пазині, далеко від моря, конфіскував у палаці всі рибацькі снасті, грамофон із двадцятьма платівками й один кишеньковий годинник.

Описуючи бібліотеку в палаці Хітеротів, Фучич і Тухтан зазначають, що «з того, що можна побачити, це дуже різноманітна бібліотека, зібрана з найкращих творів усіх жанрів літератури. Цікаво, що характер цієї бібліотеки антифашистський. Тут є не лише Цвайг, Манн і німецька антифашистська література, а й твори, видрукувані під час самої війни в союзницьких країнах».

Наступним іде звіт ще одного повіреного острова Святого Андрія, Мілана Шестана, надісланий Управлінню народного майна в Істрії: «Тутечки вас інформую, шо ходив вимагати все добро, яке є в ОЗНА в Ровіні, бо чув шо в них багацько нашого добра, а там мені сказали шо нема в них нічого нашого, а я ж у курсах шо мають вони наш човен і мотоцикл, і ше нову машину ланціа чорно-зеленого кольору, яка в ОЗНА Лабіна. Я все то шо знайшов цінне, переніс в одну кімнату й опечатав, про шо повідомив друга Веска Крмпотича з ОЗНА в Опатії. Смерть фашизму — свобода народу».

Автобус уже в’їжджав до Пули. І далі, мов загіпнотизований, я тримав на колінах книгу, в якій не було жодної згадки про Лізетту Біз’як, у дівоцтві Бенедетті. Натомість випірнув Веско Крмпотич. Чи можна лише простим збігом пояснити появу того імені та прізвища аж двічі впродовж пів години, імені незвичного, яке трапляється не так уже й часто? Бо ж не йдеться про якогось Ніколу Марковича, чи Марка Ніколича. І чому я, перегортаючи сторінки книги про Хітеротів, саме тоді раптово пригадав мамине побіжне зауваження, мовляв, треба було вийти за Веска Крмпотича, якого вона раніше ніколи не згадувала, й вже через якихось десять хвилин це ім’я та прізвище вигулькнуло в тексті монографії? Так, книга про Хітеротів викликала згадку про зошит, вкрадений у Вінковцях, але ім’я Веска Крмпотича у фрагменті звіту напівграмотної людини не може бути випадковим.

Я завжди цікавився побічним, неважливим, незначущим. Дитиною я годинами вивчав імена з телефонного довідника, посібники для користувачів, гарантійні талони електроприладів, різні проспекти, які потрапляли мені до рук. Книжечка про розвиток комунальної мережі міста Пули, знайдена на купі книг біля смітника, була моїм улюбленим читанням.

І сьогодні як найцінніший артефакт своєї колекції зберігаю блокнотик з назвою готелю «Гарібальді» у Венеції, який я прихопив за звичкою. Через кілька тижнів я виявив, що між порожніми аркушами є дві густо списані дрібним почерком сторінки німецькою мовою. Це були тези тексту на тему хвороби Альцгеймера, які занотував попередній гість готелю. Може, автор був учасником неврологічного симпозіуму у Венеції? Чи тільки складав конспект лекції? Чи йдеться про студента, який на дозвіллі перевіряв свої знання? Все ж, оскільки нотатки зроблені в середині блокнота, між порожніми сторінками, мабуть, до автора раптово прийшла якась ідея, він вхопив блокнот, нашвидкуруч записав, а потім забув вирвати сторінки.

Відчуваю, що ті безсенсові факти, ніяк вочевидь не пов’язані з нашими життями, віщують події та зустрічі, які на нас чекають. У космічній партитурі немає нічого зайвого — записана кожна нота, кожна пауза, жодного місця для імпровізації. Хіба ж випадково мені через сорок років повернули логарифмічні таблиці, про які я геть забув?

Набагато глибше, ніж накази та розпорядження, у нашій свідомості відкладаються приховані жести, шепіт, побіжні погляди. Відлуння від замовчуваного — значно гучніше, ніж від промовленого. Пошуки Лізетти — лише наслідок заміни тез, неготовності дати собі раду з механізмом відтерміновування, — константою мого життя, — зустрітися зі страхом перед здійсненням, страхом перед успіхом, страхом перед тріумфом. І так само, як хутко прибираю рушником з ліжка сліди любовного чину, так і поривами шалених зусиль я прибираю з видноти свою лінь. Робити те, що виключає ризик. Хто зна вкотре прочитати інструкцію від міксера чи кавоварки. Вирушити на пошуки Лізетти, а не самого себе. Неважливо, чи дійсно жила Лізетта на Червоному острові; варто було б дізнатися щось про причини, через які я сам себе вигнав з пляжу. Чому я залізаю в ніші нудних книг? Чому мрію як про надійний прихисток про тихі міста Паннонії, де подія — дзижчання джмеля на винограді в альтанці? Навіщо зважати на мешканців малих світів? Навіщо стриманість, непевний крок, затамований подих?

Бути меншим від себе, справжня міра могла б образити довколишніх.

Це каже двійник із «Вілли Марії», той, який би хотів усе передбачити, заздалегідь убезпечити себе від неприємностей, приборкати бунтівника з пральні, на престолі між котлами й мийками. Єдиний надійний захист від життя — сховатись у нішу аутизму. Врегулювати життя так, щоб його перервати. Отримати результат: життя немає, але все задля нього.

А тому потрібно остаточно звільнитися від заколотника з підвалу. Глибоко вдихнути, осягнути втрачене. Боягузтво — найбільший гріх.

Вийти з гербарію, в якому понад пів століття булавками пришпилюю життя.

15

Пізнього пополудня йду на Народну площу коло ринку, який Лізетта називала П’яца Верді. У крамничці годинників за прилавком сидить чоловік років сорока. Дивлюся на нього крізь вітрину. І з цієї відстані впізнаю на його обличчі риси годинникаря Малеші. Сумніву немає, це його син. Коли я заходжу, він одразу підводиться.

На відміну від директорки в Ровіні, якій потрібен був певний час, аби зрозуміти причину моїх відвідин, бо я у своєму бажанні бути зрозумілим максимально ускладнив ситуацію, сину Йосипа Малеші я викладаю мотиви свого приходу в кількох фразах. Каже мені, що вже звик до журналістів. Його тато — легендарна постать у Пулі. Нещодавно телевізійна група зі Словенії зняла сюжет про Тітового годинникаря — так його представили у фільмі. Коли називаю імена своїх батьків, Малеша молодший усміхається і каже, що знає їх із розповідей батьків.

— Моєму татові майже дев’яносто, але розум його ясний, він усе ще грає на губній гармошці, керує автівкою. Відмовився хіба що від полювання. Живе сам у своєму будинку на Монвідалі. Його тримають при житті. Ледь чекає, аби знайти нового співрозмовника. Тільки-но його попросиш щось пригадати, він відразу оживає. Просто диво, скільки він усього пам’ятає. Я про вас повідомлю як про особливу несподіванку. Впевнений, що він вас згадає.

— Останній раз ми бачилися понад сорок років тому, — кажу я. — Де він живе?

— На горі Шкалети, це той підйом біля колишнього кінотеатру «Істра».

— Я зупинився в готелі «Скалета».

— Тоді ви сусіди. Зараз йому зателефоную, щоб відразу домовитися про зустріч. Скажу лише, що з ним хоче зустрітися хтось із далекого минулого. Він захоче вас побачити ще сьогодні ввечері.

Так і сталося.

Увечері виходжу з готелю «Скалета» й рушаю сходами на пагорб. Годинникар Малеша зустрічає мене коло входу. Бачив з тераси, як я підходжу. Відразу мене впізнав. Каже, що в мене татова хода. Питає мене, чи він ще живий. А мама? Замовкає на кілька хвилин після моїх відповідей. Заводить мене в простору вітальню. На боковій стіні, одна під одною, чотири мисливські рушниці. Згадую Діса. Дивується, що я пам’ятаю його улюбленого пса. Саме час вирішити енігму.

— Як Діс прибув аж із Англії?

— Він вів свій родовід із псарні англійської королеви. Він мені цуценятком дістався на Бріонах. Знаєш, я ж там бував регулярно, обслуговував годинники.

Пропонує мені теран із Віжінади. Чаркуємося. Кажу йому, що того ранку я був у Ровіні. Чи пригадує він дім, який мої хотіли купити?

— Аякже, звісно пригадую. Навпроти готелю «Ядран». Чудова нагода була, її не можна було пропускати. Сьогодні цей будинок вартує великого багатства.

— Багатство незнищенне, мов пил, воно лише мігрує, — кажу я і нишком спостерігаю за його реакцією, чи впізнає речення, яке пів століття тому він так часто повторював на вечірніх посиденьках у «Віллі Марії».

Мовчить деякий час, глибоко замислившись.

— Так, так, маєш рацію, саме так, як пил, — каже він і відразу перескакує на іншу тему. — Яка діра був той готель «Ядран» на початку шістдесятих, не можеш собі уявити. Гіршим був тільки готель у Раші. Там я ніколи не бував, але одного разу заночував з якоюсь жінкою в «Ядрані». Пам’ятаю, що сніданку не давали. Весь Ровінь був, як той готель, обшарпаний і занедбаний. Тепер, чую, «Ядран» знову став «Адріатик», повернули йому лоск часів Австрії.

І поки слухаю, як Малеша зі щирим задоволенням витягує й нанизує філігранні деталі повсякдення півстолітньої давнини, не можу позбутися дивного враження, що він свою фразу — багатство, мов пил, незнищенне — забув. Як таке могло статися, що речення, за яким я його пам’ятаю, яке він стільки разів повторював, зникло з його фонду? Чи звички теж виходять з ужитку, наче й не було. І їм на зміну приходять якісь інші? Нові фрази, жести. Неможливо все пригадати, реконструювати, навіть коли спритно вихоплюємо певну мить із минулого.

Тільки прокидаюся від цієї думки, чую голос Малеші. Пригадує, як одного літа, десь у серпні, до його майстерні прийшла товаришка Пепца Кардель із донькою. Принесла поміняти ремінчик на годиннику Карделя. У ті часи в годинникарів був поганий вибір ремінців, а товаришка Пепца хотіла ремінчик тільки зі зміїної шкіри. Товариш Едвард тим часом прогулюється площею в дискретному супроводі двох охоронців у темних піджаках. Йде до рогу Ленінової вулиці оглянути новий пульський магазин самообслуговування, один із перших в Югославії.

— Я пообіцяв товаришці Пепці, що через сім днів роздобуду ремінчик зі зміїної шкіри для товариша Едварда. Запитала мене, чому ремінчики зі зміїної шкіри найтривкіші. Пояснив, що це пов’язано з природною температурою нашого тіла, яка набагато вища, ніж у змії. Температура тіла змії залежить від температури навколишнього середовища. Ремінчик зі зміїної шкіри й людська рука ідеально пасують одне одному.

— Влітку до мене з Бріонів постійно приїжджали високі керівники — продовжує годинникар Малеша. — Завжди одна й та ж історія: вода в механізмі. Невігласи купалися в годинниках, які не були водонепроникними. Ранкович посилав ад’ютанта. Навіть у нього не було годинника, в якому можна плавати, це тоді була рідкість. Лише Тітові годинники були най-най: філіп патек, цертіна грана, шаффхаузен. Найдорожчий годинник, який я тримав у руках, був його марвін, це була позасерійна модель. Він його отримав у подарунок від фінського президента Урхо Кекконена. На тому годиннику була подвійна кришка. Ота нижня розсувалася, але це міг помітити лише досвідчений професіонал. На внутрішній стороні я побачив шифр, комбінацію з трьох літер і чотирьох цифр, вигравіювану вручну, вочевидь згодом. Не на фабриці.

Малешин погляд сяє. Він очікує на мою реакцію. Питаю його:

— Щоб це могло означати? Чи записав шифр?

— Так, записав. Десь є. Але для чого я тобі це кажу? І всі оті теревені про ніби-то прослуховування Тіта, то все дурниці. Його прослуховувати? Того хитрого пройдисвіта, який вигравіював шифр, який я ледь віднайшов? Кілька років після його смерті чого лише не писали. Навіть те, що він співвласник віденського готелю «Імперіал». Але, як і всюди, бракує шифру. Хотів поїхати до Белграда й пошукати когось, хто займається його спадщиною. Щоб їм вказати на таємну кришку марвіна. А тоді почалася війна, й стало не до того, — каже Малеша.

Згадую політичні пакти моєї мами й Малеші пів століття тому, під час картярської гри, мисливських вечорів, — як у дебатах, що велися напівпошепки, вони сперечалися з моїм татом, морським офіцером, який за обов’язком представляв офіційну політику. Він ніби-то був тітоїстом, а вони — наче якісь реакціонери. Які це все це були відносні категорії, і як невпинний плин часу розставив все на свої місця! У констеляції всіх тих трагедій, які за останні чверть століття сталися з підданими колишньої Югославії, власник марвіна й несуджений співвласник віденського «Імперіалу» — історична фігура, й вона єдина володіла таємним шифром співжиття на вибухонебезпечних балканських теренах. Його змінили розбійники з великої дороги, кишенькові злодії, дрібні шахраї, найманці на службі у великих гравців, виконавці чергової зміни кадастру.

— Сейко зробив справжню революцію дешевими водонепроникними годинниками, потім прийшли касіо, фоссіл, свотч, фестіна, але все це — забавки в порівнянні з швейцарцями, — каже він і зупиняється на хвильку, мов і собі питає, куди це я заблукав.

Чи це спосіб зберігати форму і світлий розум у старості? Перетворитися на машину пам’яті, перейматися лише деталями, зануритися в баласти ефемерного? І в такий спосіб, у тому безмежжі дурниць, вберегтися від повсякденних стресів, від глибоких емоцій, які роз’їдають душу. Бо якщо Карделів ремінець зі зміїної шкіри живе в пам’яті понад пів століття, і не лише ремінець, а й два охоронці, які в темних піджаках смажаться на площі під серпневим сонцем, тоді безтурботність — тривалий стан, і ніщо більше не може порушити ту блаженну позицію.

Годинникар відкриває кишені часу, мов годинники. На моє питання, як йому дається зберегти таку добру форму, каже, що таємниця — у сні.

— Від восьми до десяти годин сну, ось у чому секрет. Коли я був молодший і ходив щонеділі на полювання, потрібно було прокинутися о третій ранку; та для мене ніколи не було проблемою рано заснути. Я не знаю, що таке безсоння, хоча останнім часом мені сниться щось химерне, — і тут зупиняється на хвильку, мов роздумує, чи продовжувати оповідь. — Мені часто сниться сон, в якому незнайомі чоловік і жінка переконують мене, що вони мої батьки. Це так страшно. Марно я їм доводжу, що вони не мої батьки, викладаю аргументи, ставлю незручні питання. Дивно, але вони все знають, до дрібниць описують наш будинок у Шабаці. І уявіть собі, навіть місце, де ми ховали дукати під час війни. Прокидаюся весь мокрий. Жахливий сон.

Дивиться кудись крізь мене й продовжує. Каже, що його обсідають божевільні ідеї. Скажімо, хіба не нісенітниця, що цей світ ми залишаємо тоді, коли багато що починаємо розуміти. Підтверджую кивком голови.

— Іноді навіть думаю, що нас там десь нагорі, у Всесвіті, вирощують. Земля — це велика ферма з найрізноманітнішими зразками людських істот. Вони нас забирають за потребою. Не думаю, що нас їдять, але те, що ми їм для чогось потрібні, вірю в це дедалі більше.

Махає рукою й каже, що вочевидь він вижив з розуму й верзе якісь дурниці. Питає мене, чи я пишу. Чув, що я написав якісь романи про Пулу, а в одному згадую і його. Я обіцяю, що надішлю йому.

— Я був у Ровіні через Хітеротів, — кажу. — Хочу написати роман про ту сім’ю. Наскільки я пригадую, наша сусідка з Губчевої вулиці, Лізетта, знала баронесу Хітерот і її молоду доньку Барбару, з якою товаришувала ще в Трієсті. Думаю, що Лізетта якийсь час і жила на Червоному острові.

Малеша виглядає трохи збентеженим від мого питання, або ж йому потрібно кілька хвилин, щоб перейти на іншу колію, скеруватися до нової оповіді, яку йому нав’язують поза його узвичаєної послідовності.

— Лізетта? Ото був типаж. Не зовсім як Тіто, але майстриня вийти сухою з води. Коли я приїхав до Пули, восени 1947 року, відразу після відступу англійців і американців, Лізетта вважалася найспритнішим фарцювальником. Могла роздобути все: від шовкових панчіх до пеніциліну. Навіть у літах вона залишалася красунею, одна з тих жінок, які не старіють, які, мов швейцарці, незнищенні. Грекині не вирізняються красою, але коли вони красиві — то це справжні богині.

— Я пригадую її як турботливу пані у вікні, яку обожнювали дітлахи. Ніяк не можу асоціювати її з історіями про те, як вона начебто курвилася з німецькими й італійськими офіцерами у «Віллі Марії».

— Пізніше і з англійськими офіцерами, і з нашими товаришами, принаймні такий був поголос, — каже Малеша. — Я продав на чорно кілька її дорогих годинників.

— З чого вона жила? У неї була пенсія? Наскільки мені відомо, вона після війни викладала сольфеджіо в музичній школі.

— У неї була пенсія чоловіка.

— Чоловіка? Хіба вона була заміжня?

Далі була несподівана для мене історія. Десь на початку тридцятих років Лізетта пішла від Хітеротів і оселилася в Пулі. Ніби-то отримала якийсь спадок. Жила в п’ятиповерховому будинку на розі навпроти Морнарицького парку й стіни Арсеналу — там, де трамвайна колія повертала на Сан Полікарпо.

За тією розповіддю, вона закохалася в одного музику, локального звабника, на кілька років молодшого від неї. Відразу після вінчання він продовжив свої флірти. Вся Пула переповідала деталі його авантюри з молодою водійкою трамваю. Та жінка, в кінці зміни, проїжджаючи під Лізеттиним вікном, мала звичку свистіти у свисток. Це був умовний знак. Він відразу поспішав із дому на побачення з водійкою трамваю. Десь перед війною він зник із міста. Ніхто нічого не знав про нього, поки в середині п’ятдесятих років Лізетта не отримала службове повідомлення, що вона успадкувала пенсію чоловіка. Він помер у Спліті. Лізетта переїхала на Губчеву вулицю.

— У ті роки до Пули почали з’їжджатися з усієї Югославії. Місто ожило від переселенців. Багато що раптом змінилося. Ставало дедалі менше свідків якихось минулих часів, — завершив оповідь Малеша.

Знову згадую Хітеротів, монографію про них. Збудували готель «Ядран», облаштували набережну, весь Ровінь пожвавився, а вони отак закінчили, кулею в потилицю.

Малеша дивиться на мене кілька секунд, немов про щось роздумує.

— Ех, якби це так, то була б легка смерть, — каже. — Знаю, як закінчили Хітероти. Катували їх годинами, знущалися з них, наприкінці масакрували дубинами. Наступного дня тіла повантажили на моторний човен, відвезли в море і кинули біля скель Баньоле, там, де море найглибше. Це була група екзикуторів ОЗНА. Очолював їх сумнозвісний Пулчінович. З ним були ще Баба, Спалато й ровінець Бенуссі, якого прозивали Пенсне. Питаєш, звідки я все це знаю? Від Лізетти. Скільки разів вона впізнавала коштовності Хітеротів, які потрапляли до неї на перепродаж. Ровінь був у Зоні Б, під партизанською владою. Її клієнти були здебільшого англійські офіцери з «Вілли Марії». Коли скасували англо-американську адміністрацію, а Пула увійшла до складу Югославії, Лізетту кілька разів заарештовували; втім вона завжди примудрялася виплутатися. Мала сильного покровителя, якогось Крмпотича, шефа ОЗНА в Опатії.

— Крмпотич!

Малеша глянув на мене зі здивуванням.

— Ти чув про нього?

Кажу, що знайшов це ім’я у книзі про Хітеротів. Малеша відразу нанизує деталі, немов читає досьє того можновладця, слабкістю якого були жінки. Втім він чимось дуже проштрафився, бо його змінили за одну ніч. То були часи Інформбюро й масової денунціації. Товариш Веско Крмпотич опинився на Голому острові. Через два роки повернувся, мов тінь, виснажений і хворий. Жив деякий час у Пулі, відлюдно, а потім переїхав до Лабіна.

Коли твоя мама відмовилася від купівлі будинку в Ровіні, я їй запропонував Рабац. Якось у неділю поїхали вона, Лізетта і я в Рабац. Тоді то було маленьке рибальське селище з чудовим пляжем і лише одним готелем ще з часів Італії. Дивним дивом ми відразу знайшли будинок на продаж на самісінькій набережній. Ціна більше, ніж приємна. Ми пішли в готель пообідати й обмити майбутню покупку, аж там — Крмпотич. Великий майстер став директором готелю. Від нього дізнаємося, що Рабац через якихось кілька років має стати елітною туристичною дестинацією, і що будинки на набережній вартуватимуть великих коштів.

— Чому тоді відмовилися від тієї покупки? Як так сталося, що після Ровіня й Рабаца вибір упав на те забите село Помер?

— Поняття не маю. Можливо, вирішальну роль зіграла відстань. Бо Помер був поблизу Пули. Твоя мама вважала, що Рабац задалеко, — сказав Малеша й спрямував на мене глибоко відсутній погляд, немов більше й не відає, про що ми розмовляємо.

— Можливо, відстань справді була вирішальною, — глузливо констатував я і подивився в очі своєму співрозмовникові.

Не зреагував на мою алюзію, а мовчки чекав на наступне питання.

— Що сталося з Крмпотичем?

— Вплутався в темні справи, якийсь час він постійно вплутувався в різні афери, але врешті став великим готельєром. Старість зустрів у Опатії. Помер десь перед війною.

Оповідь ллється далі. Дізнаюся, що єдиний син Крмпотича став відомим окулістом у Рієці, факт для мене важливий, як і темні піджаки тих охоронців, які оберігали Карделя.

— З такою генетикою не дивно, що його син став прекрасним спеціалістом із зору, — каже Малеша.

Хочу щонайшвидше залишитися наодинці з собою, зустрітися з картиною тієї неочікуваної зустрічі моєї мами з Крмпотичем у готелі в Рабаці. Чи вона тією своєю застиглою усмішкою, якою маскувала кожну неприємну несподіванку — усмішкою жаскою, як глибокий шрам, усмішкою, яка стала непроминальною травмою мого дитинства — змогла тоді замести всі сліди? І що ховається за тим ребусом, про який я тільки можу здогадуватися? Одне ім’я в книзі, яка випадково опинилася в моїх руках? Утім факт, що це ім’я мама згадала при мені лише один раз, надає йому міфічного значення.

Останніми роками в будинку для старих вона переважно займалася вивченням варіантів, як саме потрібно було прожити життя. Скільки разів лишень я чув оповідь про адвоката Джорджевича, який через кілька років після війни виїхав до Америки. Треба було їхати з ним. Без сумніву, це був найкращий варіант. Те, що в такий спосіб вона викреслювала можливість з’яви на світ моєї сестри й мене, її ніяк не хвилювало. Вона глибоко занурилася у вигадані життя й часто до кінця моїх відвідин не поверталася до реальності, а детально переповідала своє буття на далеких меридіанах. Я прощався і йшов звідти під якимись іншими іменами. Одного разу я був її давно покійним зведеним братом.

— І так закінчити, без сліду, — розбудив мене з роздумів голос Малеші.

— Хто? Окуліст? — питаю збентежено.

— Та який окуліст! Лізетта, про неї ж мова!

Дізнаюся, що на початку вісімдесятих вона переїхала до будинку для старих на Валсалінах. У неї констатували хворобу Альцгеймера. Через два роки її не стало.

— Один із тих ніколи не з’ясованих випадків, — каже Малеша.

На моє питання, чи моя мама знала, як закінчила свій земний шлях Лізетта, відповідає, що того літа, за кілька днів до її відходу, вони відвідали її. Лізетта їх не впізнала.

— Я добре пам’ятаю, ви вже виїхали з Помера. Я телефонував у Белград твоїй мамі й повідомив, що сталося.

Вже було далеко за північ, коли я попрощався з Малешею. Тільки-но вийшов на холодне грудневе повітря, відчув дію терана з Віжінади. Прогулююся Монвідалом. Небо чисте. Ніде жодного освітленого вікна. Лише повний місяць сяє в холодній ночі.

Думаю про Лізетту. Як так сталося, що мама ніколи не згадувала її кінець? Ніколи не відвідала її з Малешею у «Віллі Ідола»? Чи причиною тому забобони, мовляв, і з нею це може статися? Чи поринаючи в деменцію, викреслила саме цю інформацію, яка ніколи більше навіть не зринула в її свідомості?

Вона так боялася будинків для старих. Поки ми з сестрою були малими, не пам’ятаю, щоб ми колись ходили на пляж Валсаліна. Бо потрібно було пройти повз «Віллу Ідола».

І так я відмовився від запланованих відвідин пульського цвинтаря. Лізетта — без могили, як і її батьки. Всі шляхи відкриті.

Світ такий широкий. Рухаюся містом з мамою, яка дедалі більше присутня в мені — звичками, думками, страхами, бажаннями, деменцією. І батько десь тут, завжди трохи осторонь. Його сила була в його відсутності. Час усю ту плутанину розплутати, не треба боятися. Ніхто не винен. «Ти подивись, як цілий світ мовчить» — чую в собі рядок Маяковського.

Чи інтернат, те крижане ніде з тимчасовими координатами будинку, таке ж саме ніде, як і пансіонат чи готель, позначилися на долі моєї мами? Це ніде, в якому відбувалася її підготовка до життя, що чекало її назовні, — наче дорога сукня у вітрині бутіка. Звідти — манія готелів, міжпросторів, в яких прокидаються мрії про краще життя, на яке вона, звісно ж, заслужила зразковою поведінкою в інтернаті. Згодом — самотність у винайнятих кімнатах, готелях і пансіонах, закликання картини сімейного побуту, такого, як вона собі уявляла, з чітко затвердженими обов’язками й ритуалами, де не було місця обманам і брехні, де протікало безтурботне життя. Все саме так, як виглядає зовні. Ідилія лялькового будиночка. Вона була в’язнем міщанського ідеалу — раз і назавжди досягти досконалої організації життя, в якому все саме там, де й має бути, бо саме таким чином впорядковане життя триватиме без зламів, без проблем, без перешкод.

Чи я став письменником завдяки зникненню маминого зошита у Вінковцях? Мама ніколи не припиняла шкодувати за цією втратою. А я лише хотів продовжити сімейну хронологію перебування в готелях. Мене вразила важливість ведення обліку ночівель поза власною домівкою. Мій перший письменницький твір — це коротка замітка з іменами готелів, в яких я заночував, замітка, написана в блокноті з жовтою палітуркою однієї ночі в Любляні. Список зовсім короткий: «Палас» на Охриді, «Липа» в Пулі, «Слон» у Любляні. Я швидко відмовився від записування. Я почав збирати проспекти й брошури готелів, в яких побував.

Дванадцять років по тому, першого дня весни 1974 року, після автокатастрофи на околицях Вінковців, в якій я відбувся кількома синцями і подряпинами, я опинився в готелі «Адмірал» у центрі міста. З рецепції телефоную мамі. Кількома реченнями описую те, що зі мною сталося.

— Невже знову Вінковці, — це її коментар голосом, що завмирав від переляку.

Я її переконую, що зі мною все добре, хай не переживає. Я заночую в готелі. Щоб підняти їй настрій, кажу, що завтра пошукаю отой її зошит.

Поки я йду Монвідалом, під впливом Малешиних розповідей у голові рояться різні думки. Скажімо, озвучити сни тих, хто зараз лежить у кількох метрах від мене за товстими мурами в теплих барлогах. І можливо, як годинникар Малеша, гарячково сперечаються з незнайомцями, які переконують, що є їхніми батьками. Чи займаються коханням — у снах і наяву. Дихають. Дехто з них більше не прокинеться.

Неповторна констеляція мешканців Пули грудневої ночі 2012 року. Який би фантастичний візерунок вийшов, якби це можна було зобразити графічно, позначивши позиції всіх учасників! І тоді крокувати архівом ночі міста. Гортати досьє. Зазирнути в темряву року 1947, коли колони майбутніх біженців кидають свої будинки та помешкання і, нав’ючені пожитками, рушають на набережну, де на них чекають кораблі «Тоскана» й «Пола». Останнє прощай місту на світанку.

Поринути в листопадову ніч 1958 року, коли белградський поїзд мчить славонськими рівнинами крізь тумани Словенії між Зіданим Мостом і Постойною та рано вранці кидає якір на пульській набережній. Далі не можна. Далі — море. Кінець. І початок.

На рецепції готелю «Скалета» беру ключ від номера. Тихо підіймаюся на третій поверх. Висока стеля, осяяна місяцем, біліє в темряві кімнати. Ще одна людина вписує себе в карту ночі на Монвідалі.

16

Наступного дня повернуло на відлигу. Десь коло десятої я відчинив вікно, і на мене повіяло нездоровим теплом. Все те завзяття, що з’явилося після глибокого сну, щезло від дотику теплого повітря. На мить пригадалися ті погідні ранки, коли юго ще дужче підсилював прикрість походу до школи. Я йшов мокрими вулицями Пули, зустрічався поглядом із пошарпаними фасадами, заздрив людям, які на мить з’являлися у вікні чи на балконі. Вони, ось, удома, насолоджуються чарами дозвілля, а я прямую в невідомість ще одного шкільного дня.

Я стояв коло вікна готелю «Скалета», глибоко вдихав повітря і з кутової кімнати оглядав простір від Пунти до Арени. Ніздрями вловлював запах дощу. Це було лише провіщання, але стільки років, проведених у тому просторі, витончили мої органи чуття. Уявляв, що можу, мов звір, відчути будь-яку зміну погоди, яка наближалася до одного з семи пагорбів, що на них лежить Пула. Я був добрим духом міста, чулим до пульсації минулих століть. Жадібно гортав старі календарі й часописи, мапи і гравюри, роздивлявся світлини зниклого міста з безіменними свідками, які випадково опинилися поруч із місцем, увіковічений локальним фотографом. Блукав глибинними пластами минулого, міфологічними часами аргонавтів, які в пошуку Золотого руна зупинилися на перепочинок саме в пульській затоці, на півострові Стоя. У руїнах римського театру в Монте Заро слухав голоси легіонерів. І пізніше — погуки остроготів і візантійців, венеціанців і генуезців, які прогуркотіли містом, охопленим полум’ям. Минали століття. Бачу тінь Данте на цвинтарі бенедиктинського монастиря, там, де тепер управління поліції, універмаг і страхова компанія «Кроація». Різне виростає на цвинтарі.

Грудневого ранку порожня тераса ресторану готелю по той бік вулиці підсилює відчуття покинутості. Вона — мов те гніздо, сховане в густу зелень, яка влітку дає глибоку тінь. Колись це було популярне місце, єдине, що працювало до півночі. Тоді ще не було готелю, лише ресторан, який називався «Загреб». Якщо не брати до уваги «Рів’єру» та «Дельфін», це було найпопулярніше місце серед артистів, режисерів та їхніх шанувальників під час Кінофестивалю. Але для мене, постійного відвідувача кінотеатру «Іскра», тераса ресторану «Загреб» функціонувала як точний метеорологічний інструмент. Бо коли наприкінці серпня різко холодніло, а північно-східний вітер повертав на юго, що приносив вітер і дощ, картина того спорожнілого місця з мокрим листям на столах і стільцях була безжальним свідченням завершення літнього сезону. Це означало близький початок нового шкільного року. З серпневою южиною наростав і сум. І тоді я розумів венеціанських проведиторів, які три-чотири століття тому з малярійної Пули посилали листи венеційському дожу і просили якомога швидше повернути їх у місто на лагунах.

Під час сумних гімназіальних років я мріяв, як одного разу назавжди покину це нудне місто. Я його покинув, але пропорції взяв із собою. І тривогу, яку в мене вселили люди з пляжу; бриніння їхніх голосів; голі тіла у вільному падінні; сміх і розкутість.

Три великі рушники, розстелені на гладких скелях пляжу «Стоя» утворюють нашу сімейну територію. На ній ми відкриті для поглядів інших. Куди б я не подався, мене супроводжує та підстилка, чарівний килим мого дитинства, і дрібненька фігурка моєї мами з обличчям, розтягненим в усмішці, моторошній, як той її крик уночі через тридцять років по тому, коли сиділа гола на бильці крісла й дивилася в бездоння відсунутої шухляди.

Все життя — у передчутті катастрофи, все, що я роблю, це спроба захиститися від краху, знайти рятівний замок. Сховатися в самотності порядку і спокою. Уникнути неправильного вибору мудрим відступом у себе. Відкласти нові іграшки на потім. Довгим легато відтягнути мить вільного вибору.

Тому я ніколи так і не пішов до борделю. Як пес-безхатько снував кварталами жриць ночі, дивився на них із безпечної відстані, боязко підходив до дверей будинків терпимості та готелів на годину. Завжди однакова історія, байдуже, чи в Берліні, Мюнхені, Будапешті, Відні чи Бремені. Останньої миті я відступав перед навалою всього того, до чого б могло призвести оте коротке задоволення.

У середині січня 1993 року я опинився в групі письменників колишньої Югославії, які виступали на Літературхаузі в Гамбурзі. Нас розташували в навколишніх готелях і пансіонах на озері. Александра Тишму і мене оселили в Мірамарі.

— Більшість готелів у цих краях тримають колишні повії. Вчасно вклали свої заощадження, — сказав Тишма, поки ми сиділи у фоє та пили каву.

— Звідки ви знаєте?

— Чи ви помітили їхні погляди? Мов рентген, все сканують. Ніщо від них не приховаєш.

— Думаю, ви перебільшуєте.

— Ви ніколи не були в борделі?

— Ні.

— Бачив вас учора на вокзалі з отою величезною валізою, ніби вирушили в навколосвітню подорож. У мене була менша валіза, коли я їхав до Індії.

— Як це пов’язано з борделями?

— Багаж, мій Велікичу. Ви ніяк не позбудетеся зайвих речей.

— Ви не можете заздалегідь передбачити, що саме буде зайвим.

— Ви, як моя Соня. У вас, мабуть, комірчина забита запасами?

— Я не маю комірчини в помешканні.

— Тож маєте в голові.

— Що поганого в тому, що я хочу себе заздалегідь убезпечити?

— Це не погано, але не має сенсу. І небезпечно. Одного разу захочете мати запасне життя. Це так працює.

Кілька років тому в новосадському дворику Католицької церкви я побачив високу брюнетку. Сутеніло, і щойно ввімкнули вуличне освітлення. Вона походжала від рогу до рогу, озиралася, немов чекає на когось. Я стояв вражений, не зводячи погляду з її тіла, яке ледь прикривала коротка сукенка з глибоким декольте. А потім звідкілясь випірнув товстий п’ятдесятилітній чолов’яга, підійшов до неї, і після короткої розмови вони ввійшли до ближнього будинку.

«Втекла здобич, мій Велікичу», — чув я всередині Тишмін голос.

Я був у його місті, у сутінках, коли обриси втрачають гостроту й жадання охоплює душу й тіло, і немає того місця, де можна знайти спокій. Ходити, лише ходити, без мети. Всі ті люди, які проминали, жінки, на яких я крадькома поглядав, фасади й вітрини, парки, площі, набережні знайшли свої непроминальні відтиски в книгах Тишми. І хоча він уже багато років спочиває на новосадському цвинтарі, його герої продовжують своє повсякденне життя під якимись іншими іменами. Приходять у цей світ уже давно внесені до Тишминого реєстру.

Як пес-шукач, я вирушив у ніч, нишпорив вузькими вулицями і провулками довкола дворику Католицької церкви. Весь час мені привиджувався Тишмин образ, його хитрувата усмішка, що зупинилася десь на пів дороги, ще до того, як співрозмовник здатен, не дай боже, відчути трохи тепла.

Повторював подумки слово «здобич», яке Тишма стільки разів вимовив того вечора в Гамбурзі. Все, що він казав, було гостре, оголене до краю. По кілька разів міг повторити якесь дотепне спостереження, чекаючи на мою реакцію. Я пом’якшував його діагнози, ніби і я винен, що справи такі, як вони є, переважно погані.

— Весь час ото ходите манівцями. Тому й не можете в бордель? — сказав, по-диявольськи виблискуючи очима. — А хотіли б? Чи не так?

Я непевно відмахнувся рукою і взявся за нову цигарку.

Того ранку за сніданком він сказав мені, що вже давно не палить. Коли я підкурював цигарку, його дрібні очі підскакували. Тому я палив багато і з кожною цигаркою давав йому відчути, що я в найкращих роках, безтурботний; не купуюся на його провокації; між нами пролягло ціле покоління. Він немов відчував причини моєї непроникливості. Буркотливо продовжував далі.

— Нікого не обминули. З кожним трапляється приблизно те, що йому належить за його схильностями й можливостями. Врешті кожен сам визначає, де має бути. Ніде ми не опиняємося просто так, випадково.

— Хочете сказати, що кожен із нас собі щось дозволяє чи не дозволяє.

— Саме так, — сказав Тишма. — Ось, ви собі не дозволяєте борделі.

— Якби було так, кожен би собі дозволив славу, гроші, жінок…

— Цікава у вас послідовність, — перервав мене Тишма.

— Просто вона ховає те, що для мене найважливіше. Через вроки. Я забобонний. Інакше на першому місці було б здоров’я.

— Тому й палите, для здоров’я. Бачу, ви станете гіршим мізантропом, ніж я.

— Звідки ви це знаєте?

— Тягар невимовленого рано чи пізно таки має бути скинутий. Якби не так, хіба ж би ми тоді взагалі писали? А ви ніяк за цю справу не візьметеся?

— Звідки ви це знаєте? Може, ви читали мої книги?

— Ні. Але читаю те, що ви говорите по газетах. Ви дуже наївний.

Замовк на хвилину.

— Для чого ви вигадуєте?

Речення, яке на чотири роки пізніше в коридорі будинку для старих вимовить моя мама; речення, яке вона стільки разів повторятиме під час наших нестерпних зустрічей, коли ми обоє замовкали, і я не міг дочекатися, поки піду з того передпокою злиднів.

— Чи ви хоч колись придивляєтеся до тротуарів, якими ходите? Прислухайтеся до них. Є що почути, — сказав Тишма. — Ось, ви б могли написати роман про тротуари. Подумайте про це.

Тим часом багаж збільшився. Я дедалі менше вигадую. Розсортовую пережите. Часто чую речення, вимовлене в дуеті моєю мамою і Тишмою. Яка б це була зустріч! Вона — вся виплетена зі складних зав’язок, побоювань, замовчувань і дріб’язкових облуд; і він — оголений, прямий, зухвалий. Хто знає, може, вони колись розминулися на вулиці, у ті повоєнні часи, коли Тишма жив у Белграді та блукав ночами Савським причалом у пошуках здобичі біля готелю «Брістоль» і стрімкими вулицями під ринком «Зелені Венак», там, де була редакція «Службені ліст», в якій мама працювала, коли повернулася з Рієки.

Коли я опиняюся в незнайомому місті, вирушаю навмання на прогулянку, спокійний і безіменний, майже невидимий; з кожним кроком занурююся все глибше в обриси якогось альтернативного життя, яке могло тут статися; обстежую лабіринти історій, які відбулися до мене, вивчаю неозору книгу генетики, де з енциклопедичною точністю зафіксований кожен феномен життя предків. Вони йдуть зі мною, німі та тихі; шостим чуттям вивчаю ту величезну спадщину, ту дідизну, яку не можна просто так відкинути, її освоюєш з кожною прожитою хвилиною; так і я стаю ще одним у тій юрмі, у тій свиті без початку, що рачкує з глибин існування в день прийдешній.

Найбільше брехні, переживань, омилень і страхів. Це ті пристрасті, які нуртують у душі молодої працівниці Дирекції портів Північної Адріатики в Рієці під час короткого відрядження, заки йде порожніми вулицями Пули, і також у душі її сина двадцять років по тому, який не тільки не знає, кого ж саме він вперше поцілував, а й чи взагалі був отой поцілунок з котроюсь із близняток з Губчевої вулиці. Так буде і в дощове серпневе пополудня, коли раптом зникнуть люди з пляжу, а він вперше почується спокійним і вільним. Але ненадовго, бо вже наступного дня з’явилося сонце, і натовпи заповнили пляжі, а боязкий плавець відступив у сосновий ліс на резервні позиції, з доволі непевною згадкою про перший любовний досвід.

Чи це логічний наслідок, точніше антиципація того затемнення в центрі черепа, яке показує магнітно-резонансний знімок; розширення порожнечі у формі чотирилистої конюшини, передвісник Альцгеймера, як кілька років тому записав невідомий гість у кімнаті готелю «Гарібальді» у Венеції. Цю записку я знаходжу після повернення з подорожі, серед порожніх аркушів записника в шкіряній палітурці з маленькою ручкою з фіолетового металу, через яку я й привласнив той готельний інвентар.

Від аутизму до Альцгеймера недалеко. Структура, сформована вихованням, повсякденною дресурою, ніколи до кінця не промовленими натяками, виробляє особливу картину світу, захаращену застереженнями. Не дозволити тілу розслабитися, перебувати в постійній напрузі, на низькому старті перед тим, що чигає за поворотом наступної миті.

Щелепа перемелює шматки їжі, шум в голові нестерпний. Дослуховуюся. Страхаюся, що дихання може зупинитися, механізм ковтання порушитися. Без присутності другого їжа не має смаку. Втрачаю апетит. То мама усередині мене відмовляється від насолоди, як чайка ковтає непрожовану їжу. Якомога швидше покинути ресторан народної кухні в тому місті-привиді. За сусіднім столиком двоє чоловіків кидають на неї довгі погляди. Відчуває, як крапля поту скочується з шиї і поволі ковзає спиною. Сюди вона більше ніколи не прийде. Кличе офіціанта, сплачує рахунок і виходить на вулицю. Йде у бік автовокзалу, у напрямку, який їй вказав перехожий. А вулиця петляє, кінця не видно. Праворуч — будівля якоїсь ночівлі, одна з тих занехаяних споруд, яких багато по всій новій державі, які годі порівнювати з довоєнними готелями в Дубровнику чи Опатії. Чи з «Терапією» в Цріквениці, де колись лунала лише чеська мова. Нарешті удалині виринає амфітеатр доби Риму. Тут десь і автовокзал. Сповільнює крок. Перейшла невеличкий парк і опинилася на набережній. Час до відправлення автобуса провела на лавці. Вийняла зошит, в якому записує план на наступний день, — звичка набута впродовж п’яти довгих років в інтернаті Шабаца. Думки заздалегідь поділені на рубрики. Туди потрібно вписати обов’язки, виконання яких — єдина запорука надійного й щасливого майбутнього, — наука вихователя з шабацького інтернату, непереборний постулат її життєвої філософії. І тому не дозволила собі того, чого жадала, — кохання. Вперто все робила по-своєму, нездатна розслабитися, дихати на повні груди, бути відкритою до кожної зустрічі; натомість вона потоком слів засипала залицяльників, зводила між ними й собою мур, говорила, коли потрібно було мовчати й торкатися лише поглядами, легко пропускала мить, для якої не існувало рубрики в її зошиті, тож так і залишалася незаписаною — лише передчуття чогось, що могло трапитися. А не трапилося. Не через те, що вона у чомусь глибоко помиляється, а через те, що світ так влаштований: чисті душі бувають покарані самотністю. Це не її провина, — вірила вона. Власні вчинки не створюють і не впливають на обставини, обставини — це дар долі. Доля їй призначила великі випробування, але її віра сильна. Нема такої мети, якої не можна досягти невичерпною енергією, наполегливістю й терпінням. Пульсації невимовленого лягатимуть шарами. Тією іпотекою обтяжить своїх нащадків.

Туга, яка мене охоплює, коли я сиджу сам за столиком кав’ярні, панічна потреба якомога швидше покінчити з їжею та втекти на вулицю, у наступному поколінні, в моєму синові, зробилася підсвідомим униканням того, щоб обідати на самоті. Ресторани відвідує лише в товаристві. Він шукатиме симптоми сімейних неврозів в університетських клініках Сінгапура, Стокгольма, Сан Дієго, дослуховуватиметься до німої мови деменції, помічатиме в пацієнтів перші симптоми Альцгеймера за методом професора Даласка. Гейзери невимовленого, глибоко сховані в лімб підсвідомості, з часом згасають, лишають по собі порожній простір, чорні діри. Тож потрібно вчасно активувати мільйони нейронів у пошуку захованого спогаду; постійно зустрічатися з небезпечним спадком предків; йти назустріч бентежним картинам, які, поза всякою хронологією, раптово виринають перед очима, навантажувати густу мережу передатчиків наполегливою працею пам’яті, видобувати з пам’яті картини, шуми, запахи, доторки; озброїтися терпінням археолога, бо що таке пригадування, як не розкопки; замислене — це лише тінь чогось, що вже сталося.

І тому — Лізетта. Тому — Тітовий годинникар, Ладо Лесковар, Ремаркові герої, Хітероти, Тишма, Веско Крмпотич, знані й незнані, які лише промайнуть об’єктивом свідомості. Всі вони — архітектурні елементи, які будують життя. Як і саме життя — матеріал, наочний чи не дуже, для хтозна скількох тисяч інших життів, або лише силует безіменної людини на фотографії якогось японського туриста на Площі Сан Марко у Венеції.

Що таке роман, як не спроба зв’язати кілька кадрів повсякдення причинно-наслідковим зв’язком, вивільнити історію, яка вже існує, як існує скульптура в необробленій брилі. Кожен у собі носить невидиму бібліотеку, хор ненаписаних романів.

Бринять тротуари і залізничні колії.

Наприкінці серпня 1991 року я повертаюся з літньої відпустки, — з Пули до Белграда, — одним із останніх поїздів, які ще курсують коліями «Югославських залізниць». Десь після Загреба, коли пасажирські потяги виправдовують визначення «швидкий» і «експрес» та врешті прискорюються на славонських рівнинах, із закутку купе озивається стара пані:

— Це ти, Драгане? Бубин і Воїн син?

Ми були самі, одна пара тільки-но вийшла з купе. Поїзд різко уповільнився, в’їжджаючи на якусь станцію. Наступні чотири години особа, яка представилася як Радмила — дружина майора авіації, якого я пригадував лише на ім’я, але зовсім чітко пам’ятав широку терасу їхньої квартири в центрі Пули, на якій ми з сестрою гралися, — нанизувала кадри життєпису, постійно змінюючи оптику. Була маленькою вихованкою інтернату Вчительської школи в Шабаці, ділила одну шафу з моєю мамою, а наступної миті вже пророче змальовувала світ, який настане після війни, що ось-ось почнеться. Тоді відсутнім голосом, більше для себе, констатувала, що моя мама була хворобливо педантичною й одного разу розплакалася, коли їхню шафу не проголосили найохайнішою в усьому інтернаті.

Мене вона відразу впізнала за рухами, якими я запалив цигарку в коридорі вагону. Копія батька, — сказала вона. Її Влатко помер минулого року. Інфаркт. Вона їде до сестри в Стару Пазову за якимись документами. Різко понижуючи голос, якимось страшенно довірливим тоном повідомляє мені, як сумно, що все це так закінчилося. Я не реагував, і вона кілька разів повторила, що ніколи не зрозуміє, чому моя мама, без усякого пояснення, увірвала з ними знайомство. Чи я знаю, що мої батьки, можливо, ніколи б навіть не познайомились, якби вона буквально не витягнула мою маму на екскурсію редакції «Службені ліст» на Фрушку гору? Якийсь час намагаюся стежити за оповіддю особи, котра ніби-то причетна до моєї появи в цьому світі.

Однієї миті Радмила згадує дивовижу, правдивість якої в мене відразу викликала сумнів. Я приписав це образі на вчинок моєї мами, на оте раптове віддалення й уривання дружби, що тривала понад три десятиліття. Начебто мама в інтернаті ревниво ставилася до дівчат, які отримували любовні листи, а їй ніхто не писав, тож вона почала писати любовні листи сама собі.

Наступні чотири години, скільки тривала подорож до Старої Пазови, моя супутниця не вмовкала. Час від часу я заплющував очі, вдавав, що дрімаю. Чи виходив у коридор покурити. Тільки-но я повертався до купе, вона продовжувала монолог. Згадувала багато імен, нанизувала топоніми, пригадувала плітки й події, снувала Пулою шістдесятих років двадцятого століття. Не оминаючи нагоди засипати мене неважливою інформацією — від цін у рибному магазині та на ринку і до імен лікарів, в яких легко можна було отримати лікарняний. Ця увага до кожної безглуздої деталі, ця відчайдушна спроба тримати все під контролем нагадала мені мою маму. Чи переді мною ще один представник товариства неприкаяних душ? У темряві заплющених очей я слухав звіт її розсіяного розуму й не міг дочекатися, коли ми нарешті приїдемо до Старої Пазови і я звільнюся від набридливої супутниці, яку доля вдови вже певним чином списала з рахунків життя.

Не знаю, що б я сьогодні дав лише за пів години розмови з Радмилою. З сьогоднішньої перспективи багато з того, що вона згадала, мало значення пророцтва. Скажімо, той дивовижний факт написання листів самій собі. Через чотири роки моє життя кардинально змінило знайомство з жінкою, яка кожну тріщину в наших стосунках заповнювала вигадками, котрі я наївно сприймав як реальність. Бо все, що між нами відбувалося, судилося долею — так вона тлумачила дивовижні збіги, які ми знаходили на кожному кроці. Ми — народжені одне для одного, і це була просто справа часу, коли ми зустрінемося. Вирішальний момент для нашого зв’язку, та остання крапля, яка переповнила чашу та надала мені снаги прийняти важке рішення й розпочати нове життя, був пов’язаний з однією подорожжю моєї коханої до Будапешта. Там на міжнародному симпозіумі соціологів вона познайомилася з особою, яка роками перебувала в любовних стосунках з німецьким письменником, до котрого я відчував велику близькість і глибоку шану. Виявилося, що він читав переклади моїх романів, що вони йому сподобалися, що вони удвох, поки тривав їхній зв'язок, часто розмовляли про мене, і що той письменник навіть порекомендував мене американському видавцеві. Про все це йшлося в листах, у переписці моєї коханої з тією особою.

Через десятиліття виявилося, що все це листування вигадане, і не лише листування, а й знайомство з колишньою жінкою німецького письменника, а відтак і його похвали моїх романів. Ця деталь повинна була відіграти провідну роль, аби мене остаточно змусити розпочати нове життя. Адже відколи ми разом, трапляються лише гарні речі. Спосіб, в який їй вдалося зрежисувати всю цю історію, навіть забезпечити конверти зі штампом берлінської пошти в Грюневальді, з чіткими датами, вартий подиву. Звісно, моя кохана здійснила свій план не лише завдяки марнославству, яке мені врешті затьмарило розум, а й багаторічній звичці життя в брехні, якої я набув у дитинстві.

У світі моєї мами ніщо не було таким, яким видавалося на перший погляд. Усе, що відбувалося, мало й приховане значення. Ні про що не говорилося чітко. Лише натяки, шуми, незавершені речення, кон’юнктиви, які доводять до шалу. Проминають невиразні обриси облич, безшумні кроки, немов босі, шмигають довкола нас. Правдивість вимовлених слів вона відразу підкріплювала прикладами з життя і в такий спосіб надавала їм безсумнівну практичну цінність.

Коли ми з сестрою були малі, то після купання довго витирали волосся рушником. Мусили цілу годину сидіти коло кахлевої печі, а мама повсякчас торкалася рукою волосся, перевіряючи, чи воно не вологе. Хто зна вкотре ми чули розповідь, мовляв, у неї в дитинстві був друг, який одного разу вийшов на мороз із мокрим волоссям, отримав запалення мозку й через три дні помер. Забороняла нам взимку розмовляти на вітрі, а якщо вже треба було щось сказати, то ми це робили крізь зуби, зі стуленими губами. Застереження й загрози звідусіль. Скажімо, наручний годинник не можна залишати на склі, бо через холод від скла пружинка може тріснути. Так ніби-то сказав годинникар Малеша.

Вона не сумнівалася — колись ми з сестрою збагнемо, що вона-таки мала рацію. Але тоді буде запізно, вона сама вже не зможе переконатися, що ми порозумнішали, бо тоді над нею вже чаклуватимуть руки прозектора. Знайомила нас із останнім кадром свого життя. Тіло лежить у відділенні патології. Демонстратор скальпелем препарує труп. Нажахана тим видовищем, вона вимагала від нас із сестрою обіцянку, що, коли помре, ми її кремуємо.

Ніколи нічого не казала нам без містифікації. Все було остаточним, можливості щось виправити не існувало. Замість пояснення з’являлася розповідь. Не вчила нас мислити, помічати зв’язки, які існують між причиною та наслідком, — подавала нам готові рішення.

Облуда та брехня, пристрасні бажання та сновидіння — будівельний матеріал божевілля; зруйнувати всі мости до реального світу й таким чином витворити вигадану дійсність. Моя мама утримувала свій віртуальний світ примусовими роботами, вона зосереджувалася на неважливих деталях, на безперервному вигадуванні нових ритуалів та їхньому плеканні. Той факт, що шухляди в шафах — в ідеальному порядку, що вікна сяють чистотою, а кожен день розпланований похвилинно, був доказом функціональності її світу. Казала, якщо прокинеться серед ночі, то може відразу знайти кожну річ чи предмет, який їй спаде на думку, з радістю хизувалася цим перед нами, ніколи не запитуючи про сенс таких нічних тестувань. Бо досконалою орієнтацією у власному помешканні компенсувала свою розгубленість у зовнішньому світі. Хатній поріг був кордоном її королівства. Відчуття віднайденого дому, який втратила дитиною, потрапивши до інтернату, виповнювало її тихим щастям. Відчувала огиду до простору, де перебувають у групах, байдуже, чи це будинок для старих, чи робітничий санаторій. І страх перед переїздом, — ніби в такий спосіб вона могла знову втратити тверду точку опори, свій малий всесвіт, де саме вона встановлювала правила.

Відчуваю, що вона так ніколи й не змогла знайти себе у великому світі. Кожна дружба закінчувалася розчаруванням і різким розривом, а вона залишалася покривдженою стороною. Пам’ятаю добре ті гіркі години, коли вголос аналізувала й шукала мотиви дивної поведінки вчорашніх приятелів. Люди з пляжу кружляли довкола. Безжурні й егоїстичні. Мама плакала, не ховаючись від нас. У такі моменти мене охоплювало те саме відчуття сорому й бентежності, що й на пляжі Стоя, коли мама, сестра і я сідали на рушниках і обідали, але не так, як усі решта, — вільно жуючи сендвічі, з галасом і сміхом, — а підібгавши ноги, зосереджені на своїй їжі в тарілках. Ми користувалися приборами й серветками. Мама весь час розповідала, як колись, перед війною, пляжі в Опатії та Ловрані були облаштовані парасолями, лежаками, низькими столиками й лавками. Говорила голосно, щоб і натовп довкола нас чув байку про акуратних чехів у Цріквениці. Іноді хтось міг кинути в’їдливий коментар. Мама, не обертаючись, відповідала щось французькою. Хоча ні сестра, ні я не знали тієї мови, ми усмішками схвалювали кожне мамине слово.

Ми були малою театральною трупою, яка щодня, в один і той самий час, давала виставу на пляжі. Краєчком ока я вловлював цікаві погляди, з жахом помічаючи якесь знайоме обличчя. Боявся зустрічі з тими свідками на початку шкільного року. Моєму щастю не було меж, коли після другого класу мене перевели до школи на Монте Заро, тієї самої, в якій на кілька років пізніше опиняться близнята Доріс і Ноемі Алфелді. Причиною цього переходу стала мамина робота в секретаріаті тієї школи. Вона хотіла мати нас із сестрою постійно перед очима. Але школи працюють за змінами, а це означало, що кожного другого тижня на нас із сестрою чекатимуть спокійні пообіддя без звичної муштри, і ми зможемо безтурботно віддаватися плину подій, так, як це робили наші товариші й товаришки, батьки яких були на роботі. Як я їм заздрив через мир і спокій, які їх оточували, через можливість самим вирішувати, що й коли вони робитимуть. Ми вдвох постійно перебували під наглядом, без можливості самостійно вчинити будь-що. Навіть такі побутові дрібниці, як рішення про зошит, що його треба взяти для того чи іншого предмету, повинні були отримати згоду нашої мами. І раптом випав шанс опинитися на самоті, без контролю, ходити тихим помешканням, не чути того постійного буркотіння, яким мама супроводжувала все, що ми робили.

На жаль, наше щастя протривало лише два місяці. Мамин робочий час передбачав виключно перші зміни. Дарма вона сподівалася переконати директора заради дітей поміняти їй графік. А тому через два місяці відмовилася від роботи, а ми до кінця шкільного року залишилися на Монте Заро. Понурість знову повернулася в наше дитяче повсякдення. Сестра того року почала відставати в навчанні та вигадувати різні трюки, аби це приховати. Одного разу, щоб задобрити маму, поставила собі в зошити сімнадцять п’ятірок. Звісно, мама щось запідозрила й пішла до школи перевірити, у чому справа. Повернулася шокована. Крім правди про оцінки, дізналася, що сестра розповідає своїм товаришкам, буцімто її взяли з сиротинця. Аж до глупої ночі ми вислуховували мамині бідкання. Все місто гудітиме про цей скандал. Це така вдячність за все, що вона для нас робить? Замість того, щоб розважатися, як інші дружини моряків, вона повністю присвятила себе нам. Немає часу навіть для друзів. Скільки друзів вона втратила.

Не пригадую, чи я вже тоді знав, що саме вона була тою, котра уривала зв’язки, але без сумніву, я це швидко зрозумів. Зазвичай приводом ставала якась заувага, порада чи коментар, які вона вважала в’їдливими, розрахованими на те, щоб її образити. Вона не сварилася — для цього й не було нагоди, бо вона тільки постфактум, коли минали день чи два після доленосної зустрічі, починала вбачати приховані значення чи алюзії.

Один татів товариш, ще той бабій і серцеїд, на якомусь святкуванні жартівливо запитав у неї, що робить Пенелопа, коли Одіссей — у плаванні. Мовчки проковтнула алюзію. Але повернувшись додому, поклялася перед нами, що з ним покінчено.

«Яке нахабство! Яке неподобство! — казала вона, почервонівши від злості. — Хіба це друг?».

Взагалі-то мама усвідомлювала свою непривабливість і те, що будь-який натяк на сексуальність насправді-то не мав на меті її звабити. Що це просто комплімент. І це її глибоко ображало. Тому вибудувала механізми, які її оберігали від спокуси проміскуїтету, ніби ця небезпека справді постійно чигає на неї. Живе порядно, бо це її вибір. Могла б інакше, якби хотіла. Найлегше піти в оборот. На кожному розі чекають полюбовники.

Слово «полюбовник» вона розтягувала на третьому складі, тремким, майже загрозливим голосом. Очі наливалися сльозами, вона на мить примружувалася. Здавалося, немов насолоджується уявною роллю перелюбниці. Ніколи не вживала слів «коханець», «звабник» чи «залицяльник». Відчуваю, що за її критеріями то були складніші поняття, наділені субтильнішими значеннями, а полюбовник позбавлений будь-якої емоції, зведений до негідника, чия прихильність жінку радше принижує, ніж їй лестить. Полюбовник — без будь-якої теплоти, чиста механіка задоволення інстинктів.

Яким пеклом було її повсякдення! У якій бетонній капсулі заборон провела вона життя. Весь час одним оком спостерігає, що відбувається в трюмі, у заводях людської комунікації, там, куди вона не має доступу, бо не володіє мовою таємного порозуміння. Завжди на обідку лоскітливих розповідей, ніколи не знайома як слід з контекстом, — сумний оповісник, який передає любовні послання. Як її бентежили дефіляди хлопців її товаришок з інтернату, переказування юнацьких витівок, бешкетів, відсутність заборонених думок і забаганок, повнота свободи, немов все це відбувається на кінополотні. Мамин час для кохання наставав під час канікул, коли вихованці роз’їжджалися по домівках. Вона їде в село. Блукає полями. На самоті вигадує історії, якими восени, коли повернеться, здивує своїх товаришок.

Згодом, впродовж цілого року, їй надходили листи. Були у неї навіть фото юнаків у моряцьких тільниках на військовій службі. Її родич, якого вона видавала приятелькам за свого хлопця, передвістив, ймовірно, єдиного чоловіка в житті моєї мами.

Він з’явиться через двадцять років в однострої поручика Югославського військово-морського флоту. Вона вже розміняла четвертий десяток, але й далі вірила, що уникне сумної долі старої діви. Втішалася, що це — не найгірше, що може спіткати порядну дівчину. Трагедія — це коли тебе кидають з позашлюбною дитиною. Тож вона зосередилася на тому, аби зберегти себе, не дати себе звабити, не стати покинутою.

Коли моя мама народилася, Перша світова війна щойно закінчилася. Мачва була спустошена. Ще свіжі рани від австрійських каральних експедицій. Мамин тато — єдиний з братів, хто вижив, глава родини, такої собі патріархальної задруги, де чотири вдови й багато дітей. Має великий маєток, дубовий ліс, цеглярню. Один із найбагатших у селі. Полюбляв випити й тоді ставав запальним і лютим.

Я нічого не знаю про мамине життя до інтернату. Десятиліття в селі повите темрявою. Вона ніколи не розповідала про ті роки. А саме тоді формуються мірила, якими згодом осягаєш світ. Підкреслювала тільки, що родина була заможна; до нескінченно перелічувала все, що у них було, від коней і худоби до лісів і ставків з рибою. Коли я одного разу запитав, як так сталося, що вона нічого не успадкувала, вона на мить оніміла. А тоді сказала, що відмовилася від спадку на користь братів і сестер, які залишилися в селі. Це було її обов’язком, оскільки вона єдина здобула освіту. Хоч у ті часи було звичаєвою річчю, коли спадкоємці, у чиє навчання сім’я вкладала гроші, чинять саме так, а, отже тут йшлося не про мамину безкорисливу великодушність, а про неписане правило, — я сумнівався в цій історії. Відчував, що чогось у ній бракує. Тема спадку більше не згадувалася.

Що приховували ті ночі в мачванських селах, коли війна закінчилася, а життя в завмерлих сімейних задругах знову пробуджувалося? Жінки зняли траур. Гойдаються тіні у світлі гасових ламп. Риплять ліжка. Глибоко дихають тіла на перинах.

Дивлюсь у темряву. Проходить валка родичів. Впізнаю їхні грубуваті обличчя зі святкувань і похорон, з сімейних альбомів і надгробків. У цьому тлумі народилася моя мама. Тут провела перші десять років, звідси обсесивні картини, повчальні історії про кожну життєву ситуацію, тут засвоїла цінності, в яких ніколи не мала сумніву; тут набралася страхів і фобій, тут з’явився той судомний усміх, яким намагалася зачарувати всіх навколо і тримати все під контролем. Ніколи до кінця не розслабилася; рухалася, скрегочучи гальмами, як потяг на краю прірви.

Та судома, що заволоділа всім єством, — найважливіший параграф її генетичної легітимації; вона передасть це потомству у спадок.

Сиджу за письмовим столом, скутий зусиллям збагнути мотиви й корені всієї цієї історії і не зійти на манівці, не засипатися зайвими словами, не злякатися висновків.

Хибно вважати, що існує лише одна можливість, а всі інші є облудою. Важливо не те, що казала мама, а те, у що я повірив.

Заборони — на кожному кроці. Захлинаюсь у вирі замовчаних історій. Це мій особистий морок.

Постійно — у судомі. Обриваю речення, щоб воно не стало дефінітивним висловленням без можливості змінити значення сказаного у разі, якщо виявиться, що той, інший, цього не схвалює. Той, інший, — мама. Хлопчині, який до неї звертається, важко збагнути, що ж потрібно сказати, аби вона була задоволена; по-перше, бо її реакція ірраціональна, без логіки, а, по-друге, бо вона взагалі ніколи не задоволена. Він говорить із зусиллям, шукаючи у кожному наступному слові шлях до задоволення слухачки; часто зупиняється в очікуванні якогось знаку — чи то кивання головою, чи заохочення словами. Зневірено дивиться на неї, коли не отримує підбадьорення. І відразу запитує: «Ти мене чуєш?»

Позбутися мами.

Покинути територію трьох з’єднаних рушників на пляжі Стоя, піднятися на трамплін і скочити.

Бути вільним.

17

Ще один розділ на вікні готелю «Скалета».

Кожен десь має бути.

Як встояти перед місцем збору малої сім’ї, тут, під моїм вікном, де ми, мама, сестра і я, зустрічалися після сеансу в кінотеатрі «Істра». Сестрі теж іноді вдавалося загубитися в штовханині. Ми обоє лякалися маминих коментарів, адресованих безвідповідальним глядачам з приводу сміття, яке ті залишали по собі. Повторювалися сцени з пляжу.

Згодом, дорогою додому, ми обговорювали кожну деталь переглянутого фільму. Найважливішим мірилом було те, чи фільм повчальний. Для мами повчальним було все, що дозволяло побачити на чужому прикладі помилки. Так ми набуваємо досвіду. Вона була непідкупним митником нашого сімейного всесвіту, в якому не було місця для негативних героїв, для ірраціональності, для тріумфу зла над добром. Справедливість у кінці повинна була перемогти. Лиходії завжди мали бути покарані.

Скільки зраджених жінок поплатилося за свою наївність лише через те, що не звертали увагу на ті дрібні знаки, які видають негідника. Тут, на місці, поки йдемо порожніми вулицями, з іще свіжими враженнями, мама від нас вимагала, аби ми збагнули, в чому помилка героїні. Що мала зробити, аби уникнути трагічного кінця? У тих розслідуваннях я був успішнішим, ніж сестра, якій рідко вдавалося вберегти героїню від фатального вибору. Вона завжди щось не враховувала.

«Не можу повірити, що ти така наївна, ти справді гадаєш, що Есмеральда була б щасливою з Гарольдом, з цим хитрим покидьком? — вигукує мама, незадоволена рішенням сестри. — Йому потрібне лише багатство Есмеральди. А чи ти помітила, як малий Патрік дивиться на неї? Наче янгол».

На зауваження сестри, що Патрік кульгавий, на голову нижчий, ніж Есмеральда, а крім того, ще й трохи заїкається, мама накидалася беззаперечними аргументами: «Так, кульгавий, то й що? Зате в нього чиста душа. З ним Есмеральда могла б провести щасливе життя. А так не хочу навіть думати, що її чекає з Гарольдом, з тим каламутником».

Коли наставав мій час провадити героїню до кращої кінцівки історії, я без вагання убезпечував її від авантюри. Замість фатального любовного зв’язку я обирав надійність очікування. Мама хвалила мою справність у викриванні пройдисвітів. Я виріс у першорядного фахівця, який безпомильно розпізнає звичайнісінького користолюбця, що сховався за оманливою безтурботністю та гуманністю.

Багато років по тому країна, в якій я виростав, розпалася. Європою розбіглися душпастирі різних форматів і калібрів, безвартісні й амбіційні, зосереджені лише на власних інтересах. Отримували почесті й нагороди, синекури й професури, стипендії й пенсії, говорячи й пишучи так, як того хотіли від них донатори.

Мов та волога, просочувалися в різні фонди експерти з релятивізації чи то звеличення злочинів — це вже за потребою і смаком замовників. Зустрічав їх на конференціях і симпозіумах, завжди стурбованих долею світу. Трударі конформізму, віртуози інтонацій, найманці невидимих центрів сили. Завойовували довірливу публіку на Заході, декламуючи монологи зі своїх попередніх життів на Сході. А та публіка, зовсім не наївно, обирала наївність. Воліла слухати лише те, що бажає чути. І ті й інші грали ролі, творили віртуальну дійсність з брехні й маніпуляцій.

Ніщо не приносить стільки уваги й прибутку, як статус жертви. Вибороти його собі означає забезпечити існування на певний час. Медійний ринок волає за жертвами, вони заспокоюють совість міщан. Жертви — це капітал, їхня вартість шалено зростає напередодні перемир’я. Чим більше жертв, тим більше жетонів на зелених столах мирних переговорів. Тому супротивні сторони в балканському пеклі не соромилися виробляти власні жертви.

Усі люди, у чиїх головах народжуються такі ідеї, — однакові! Відрізняються лише спонсорами.

Втім проблемою стають ті, хто не погоджуються на маніпуляцію, не приймають поділ на добрих і поганих хлопців та псують договір за замовчуванням, який дозволяє уникати всього, що стирає межі між крайнощами. Бо для того, щоб світ, в якому прибуток є верховним божеством, існував, потрібен постійний двигун — війна. Лише війна забезпечує нові цикли, дає поштовх науці й технологіям, оживляє промисловість, пришвидшує споживання, байдуже чи це зброя, чи ліки, чи газети. Єдина умова — завжди мають існувати Ми й Вони. І щоб було якомога менше тих, які виживають між, у безодні помежів’я.

Щоб Ми й Вони могли існувати, потрібні посередники, самопроголошені речники жертв воєнного пекла, які свідчитимуть так, як того вимагають їхні роботодавці. Це робота для професійних миротворців, для людей пера, поетів і публіцистів; мандрівний театр паразитів, які харчуються жертвами. Вони звертаються до малих звичайних людей, до тих, хто йде лінією найменшого спротиву, схильних до нацизму й інших тоталітарних ідеологій. Малі звичайні люди хочуть влитися в маси, бо це не болить, бо так вони жодним чином не виділяються, адже іноді виділятися небезпечно, особливо в темні часи. Бути завжди у більшості, уникнути особистої відповідальності. Захиститися тентом боягузтва, конформізму й опортунізму.

Я виростав у світі малих незвичайних людей, які не мирилися з несправедливістю, — байдуже, чи це стосувалося них самих, чи когось незнайомого на іншому континенті. Моя мама була прикладом тієї малої незвичайної людини, яка не погоджується підкорятися грубій силі; мала відвагу протистояти натовпу чи на пляжі, чи в кіно; вела заздалегідь програні битви; ніколи не відступала.

Переламна подія в моєму дитинстві трапилася тоді, коли я з однієї енциклопедії дізнався, що в преріях Північної Америки до Колумба жило близько двадцяти мільйонів індіанців. Через чотири століття їхнє число звелося на пів мільйона в’язнів резервацій. Я страждав через це. Поклявся, що коли виросту, помщуся за них. Що вивчу й опишу всі злочини, скоєні проти них. Збережу індіанських воїнів від забуття у своїх майбутніх романах.

Дивився і пам’ятав. Довго готувався до письменницького ремесла.

Мама вірила в силу писаного слова. На всіх книгах, які мені подарувала, стоїть присвята: «Драгану від мами». Не пропускала нагоди підписатися й на окремих книгах багатотомних видань, тринадцять її присвят прикрашають Прустові «Пошуки втраченого часу».

«Драгану від мами» стоїть і на восьми томах вибраних праць Зигмунда Фрейда. І на всіх трьох томах «Віннету» Карла Майя, які купили в одній люблянській книгарні.

Якби могла, підписалася б і на логарифмічних таблицях. Скільки разів брала з мого столу книжечку у твердій палітурці димчастого кольору і з пієтетом вимовляла імена авторів: «О. Шлемілх і Ю. Майцен», а потім — завжди однаковий коментар: «Якщо хтось і заслужив, щоб знали їхні повні імена, так це вони».

Обожнювала колонки багатозначних чисел. Облаштувати світ за таблицями, кожному дню дати шифр — це було її мрією.

Вранці перед випускним іспитом з математики урочисто повідомила мені їхні імена: Оскар і Юрай. Не знаю, як довго зберігала цю інформацію, аби повідомити саме тоді, у той час, коли мені потрібно було зміцнити впевненість у собі. Була така зачарована випадковостями й збігами, що часто сама їх і продукувала. Утім дрібка фальсифікацій не ставила під сумнів закономірність самої події.

Розробила особисту кабалу, в таємниці якої мені не вдалося проникнути. Хвалилася, буцімто у дівоцтві, відпочиваючи на Адріатиці, наперед знала, як пройде той відпочинок, за номером кімнати, яку їй давали на рецепції. Мала свої добрі й погані числа.

Через чотири роки після випускних іспитів на моєму нічному столику в готелі «Скалета» лежить книжечка Оскара Шлемілха і Юрая Майцена. Тріумф маминої кабали! Цифра «4» — символ вірності й дисципліни, доброї організації та обережності.

— Скажи, хіба це може бути випадково? — чую її голос. — Саме через сорок років Горан Бан повернув тобі таблиці.

Обурююся. Вічно щось вигадує, ніколи не дивиться в очі світові довкола себе. Борець за істину, який все життя провів у неправдах і помилках.

— Бог з тобою, — каже ображено.

Посилає мені отой свій зажурливий погляд, коли на хвилинку відкривається й показує свою неміч: очі її зволожуються, вуста тремтять на межі плачу, а долонями збирає невидимі дрібки зі столу. Здається, що вона відступає, приймає поразку, розуміє помилку. Але це тільки частина її стратегії — вибороти в співрозмовника time out, щоб набрати повітря й кинутися у вирішальний бій і остаточно поквитатися.

— Якщо так, що ти тут робиш? Чому ти не в Белграді? Не знаю більшого брехуна, ніж ти. Стільки книг понаписував і все тільки для того, щоб влаштувати там собі схованку.

Продовжує далі, спритно використовуючи моє побоювання заперечувати їй.

— Кінотеатри занепали. Універмаг закрили. Потяги поскасовували, Пулу більше не можу впізнати. Залишився тільки цвинтар. Принаймні там панує лад. Те, що колись вважалося шкідливим для здоров’я, зараз стало корисним. Світ обертається колом. Людей дедалі більше, а розуму менше. Скажи, хіба ж я не права? Якщо більше не можеш знайти свій розмір у магазині, тебе списали з рахунку. І не обманюй себе, що твої плечі звузилися, а ноги вкоротилися. Просто немає місця для всіх. Усе, фінал. Ех, якби ти міг жити, як я, порядно, без розрахунку, хай би навіть усе втратив. Так, я не могла стерпіти, коли чужі люди нишпорять по шафах. Дбала про постіль, про обладнання для шиття, про гардероб, про всі ті чудові книги, про скрипаля з синього кобальту. Знаєш, що і Вілерова «Зима» залишилася в Помері? Ніщо не буде на своєму місці. Наша хата зараз — це вагон у Вінковцях. Мені легше не мати, ніж дивитися на весь цей хаос. Може, я божевільна, але не дурна. Виїжджають завжди назовсім.

У вухах бринить її голос, безперервний дзвін слів. Виринають картинки. Мама, сестра і я біжимо за потягом. У темряві зали кінотеатру шукаємо своє місце. Довкола нас обурюються. На пляжі Стоя голі проходимо крізь лави пляжників. Сміються з нас і глузують. Наприкінці стежки — трамплін, схожий на шибеницю.

— Дорога сусідко, не хвилюйтеся, — казала мені Лізетта того ранку в Пулі, коли ми дізналися, що нас пограбовано. — У житті таке трапляється. Он у мене ціле місто зникло, а у вас лише кілька валіз. Те, що у валізах, до домівки не належить. І знаєш, вона мала рацію. А ти? Думаєш, я не бачу, куди ти вирушив? Це не розслідування, це профанація! Де твоя сестра? Може, і її слід розпитати про щось? Нумо й її трохи послухаємо, чи все саме так, як ти стверджуєш. Ти не єдиний свідок. Ти б лише всюди трішки відчиняв чи причиняв двері, як тобі більше підходить. А ну хоч один раз відчини навстіж, а тоді грюкни ними, щоб все аж здригнулося. Слухай, те, що ти робиш, має сенс лише у тому разі, якщо потім ти остаточно й назавжди підеш геть.

Дивовижним було оце її намагання заздалегідь підготувати відповіді на питання невидимих опонентів. Мов учениця, сама себе перевіряла, чи бува щось не забула. У неї завжди була напоготові милостиня для жебраків, окремі вузлики старих речей для циганок, ракія для поштарів. Яким бідним було її емотивне життя, якщо для кожної дурниці мала спеціальну емоцію! У безперервному пошуку любові, прагненні кохати й бути коханою приготувала собі страшну пастку. Полонила себе уявленням про себе, яке заздалегідь сформувала в оточення. Скасувала можливість корекції. Бо в її світі лише сумнівні жінки фарбують нігті, ходять самі до ресторану, курять, п’ють міцні алкогольні напої, більше часу проводять з товаришками, ніж із власними дітьми.

Заздрив тим дітям із сумнівними матерями — вони виряджаються, залишають їх увечері вдома самих. Наше з сестрою дитинство минало під ковпаком постійної маминої турботи. Всім опікувалась і все коригувала. На все мала час. З величезною енергією накидалася на виконання щоденних обов’язків. З ранку до смерканку тривали наші генеральні репетиції. Ми з сестрою вправляємося в репліках, рухах і жестах уявних осіб, на яких ми маємо перетворитися, коли виростемо й рушимо надійними стежками спланованого життя. З будки суфлера долинає мамин голос.

А тоді, під час літніх канікул, у потягах, коли у переповнених купе всього за кілька хвилин зав’язуються знайомства — у чому мама була неперевершеним майстром — я слухав хто зна вкотре репертуар, з яким вона виступала на симпозіумах пасажирів «Югославських залізниць». Вигадувала неймовірні історії. Швидко зачаровувала співрозмовників у поїзді. Невдовзі було чути лише її голос. З сумом я усвідомлював величезну різницю між тим, чим було наше життя й тим, що мама виставляла на показ людям довкола.

Ми з сестрою були її трофеями. Наш успіх був сенсом маминого життя. Все, що їй не вдалося здійснити особисто, намагалася надолужити через дітей. Вихваляла нас без міри, передбачала наші успішні кар’єри. Супутники розглядали нас із подивуванням; я себе почував, мов на ринку рабів. Вітали маму з такими вихованими дітьми; мене охоплював жахливий сором. У потягу, як і на пляжі, ми були малим сімейним цирком, який дає вистави.

Справжні валки загальних місць виповнювали мій слух. І сьогодні, через пів століття, я запинаюся на глупствах, що душать кожну мою думку. Ніяк не звільнюся від спадку, набутого в тих подорожах, від тієї тривоги, яку в мені викликала присутність незнайомих пасажирів, їхні нудні розповіді. Вже тоді існували невидимі кордони, у повітрі відчувалося, коли потяг виїжджав із Сербії біля Товарника, чи коли після Зіданого Моста пірнав у хвойні ліси Словенії. Обриси фасадів барокових міст випромінювали набагато більше, ніж строгість, порядок і чистоту. Дисципліна й стриманість Півночі зникали у метушні Південної колії. Після Сталача дихав Схід.

Так багато іноземного було на вітчизняних коліях. Але пасажири середнього класу не помічали цього, їхня країна була монолітною — у це вони вірили, попри те, де була їхня домівка, — Птуй чи Бране, Зениця чи Вараждин, Спліт чи Куманово, Тітоград чи Кікінда.

Я все ще в тому потягу, застряг у лещатах реалізму; марно намагаюся зійти, поставити крапку, перейти на новий рядок, розпочати новий розділ.

Пощезали мешканці задушливих вагонів Югославських залізниць півстолітньої давності. Немає їх нині й у романах. Література більш схильна до негативних героїв, ніж до тих, які населяють монотонне повсякдення.

— Життя карає тих, хто хоче навести трохи ладу, я це знаю, — каже мама. — Нас спалювали століттями. Простолюд любить, щоб його заохочували, завжди має виправдання і з розумінням ставиться до слабкостей і безчинств, любить тих, в кому впізнає себе, тих, хто не обтяжується високими вимогами і моральними засадами. Таких легко наслідувати і любити. Сьогодні кожен соромиться добра.

Минулися Канафар, Дівача, Постойна, Любляна, Зідані Мост.

Минулися Загреб, Новска, Славонскі Брод, Вінковці.

Минулися Стара Пазова і Нова, Батайніца, Земун, Новий Белград.

Давно завершилася та остання подорож Югославською залізницею від Пули до Белграда. Між тим, напрямки залишилися. Це та сама географія. Лише адміністрація змінилася. А з нею — і прапори, гімни, однострої. І, звісно, кордони.

На вікні готелю «Скалета» складаю звіт про країну, режим якої я зневажав. Це робить особа, яка зі стиснутими губами промовчала під час складання військової присяги на полігоні казарми в Чупрії одного крижаного січневого дня 1978 року; особа, яка ніколи не відвідала Тітової могили; особа, яка не була членом Союзу комуністів, не мала тієї чарівної довідки про морально-політичну зрілість, без якої важко було знайти роботу; особа, яка впродовж п’яти років пошуку постійної роботи безуспішно подавалася на конкурси в десятки газетних редакцій, на радіо, телебачення, в бібліотеки і школи.

І тепер ця особа хотіла б врятувати від забуття певну добу, не гіршу, ніж сьогоднішня, коли більшість людей жила пристойно; протистояти брехні патріотів і профітерів, тих, хто на міцних м’язах хорватства й сербства у молодості татуювали дати вступу до ЮНА й бігли за тітовою естафетою, а згодом безсоромно переписали своє минуле; вгамувати занудні оповіді про добу, яка могла б настати, якби було менше кондиціоналів і кон’юнктивів, у чому винні ті другі.

Ні, панове, немає доби, у якій були лише ви, без тих і других, через яких все — саме так, як є, переважно погано. Бо завжди і всюди саме ви — ті другі, байдуже, чи ваші захисники носять шапку-вушанку і тхнуть алкоголем, чи в зелених куртках та шкіряних коротких штанях йодлають по пивницях на теренах колишньої Монархії. Ви ніколи не були особистостями, ви завжди є людьми натовпу, слабаки у впевнених обіймах менталітету. Тому й звеличуєте того, хто є одним із вас, впізнаєте один одного інстинктом тварини, розмовляєте однією мовою, ви — публіка один для одного. Відчуваєте, що так мало бракує, аби ви з ним помінялися місцями — і ви будете на перших шпальтах і телеекранах. Станете на чолі стада.

Того ранку на вікні готелю «Скалета» явився мені роман, за яким я вирушив у путь. Тут були всі, один коло одного: дядько Драгомир, Хітероти, Веско Крмпотич, граф Мілевський, Лізетта, годинникар Малеша, мама, сестра, тато… І я, той, хто продовжує розповідь, розпочату в маминому зошиті, що зник у Вінковцях. Де записане заплановане, але так і не втілене життя.

Зав’язка не завжди потрібна. І обов’язкова несподіванка наприкінці — теж. І якась кардинальна зміна. Досвід свідчить про інше: ніколи, ніхто і ніде ще не змінився. Завжди й всюди людина залишається однаковою. У цьому й полягає трагізм життя. Дурень не стане розумним, злодій не стане чесним. Доброта й мудрість — неминущі категорії. Злоба й підступність — також.

А мама каже: «Думка швидша від усього, і я не можу вийти з тієї швидкості. Тому не чекаю, аби сталося чудо, а йду далі, аналізую кожну мить. Живу у гармонії зі Всесвітом».