Слідчий

III

Мамо,

я почав забувати. Зі мною вітаються особи, яких я не знаю. Щоразу більше імен, які я не можу пригадати. Втішає мене, що забуте — це не загублене, як ти казала. Воно просто кудись гарно складене.

Я заборгував тобі цей лист. Через наші розмови. Через Лізетту. Через усіх тих жінок, скритних і німих, як Джанфранкова мама, з яких я подивовувався. Через сором, який мене зберіг, мов віск.

Через зошит, вкрадений у Вінковцях, який є моєю метрикою.

Того вечора в люблянському готелі «Слон», коли ви мені купили «Віннету», я розпочав у нотатнику свій список готелів. З Любляни ми переїхали до Рієки. Після «Слона» був сушацький «Небодер». Наступного дня з готелю ми перебралися на віллу до твоїх колишніх господарок, Мілкиці й Ірми Цар, Відіковац, 4. Був мій дванадцятий день народження. Мені подарували «На Ріо де ля Плата» Карла Мая. А там, на початку роману, згадується готель. Я його відразу дописав у свій список. Вірив, що в такий спосіб оживляю твій зошит. Відтоді й наука: життя — це ще й те, що написано в книгах, меж немає. Бджола й мураха любляться, як у казці, яку ти мені часто читала. Ніколи більше я на неї не натрапив. А шукав скрізь — і в братів Грім, і в Лафонтена, і в Андерсена.

Коли їхав провідати тебе, тільки-но з автобуса бачив Дунай, привиджувалася мені широка затока Ля Плати. Десь далеко, на воєводинському боці, виднівся Монтевідео. Останні місяці в будинку для старих ти провела в переселеннях, змінюючи готелі й міста. Я так ніколи й не довідаюся, де саме ти померла.

Яке останнє видиво стояло в тебе перед очима? Якийсь ведут із Селца, Цріквениці, Дубровника? Може, якийсь гобелен, один із серії мітологічних сцен, витканих із тридцяти шести відтінків блакитного? Яка доля скрипаля з синього кобальту? А вміст Лізеттиних шухлядок? Баглама професорки Фажов?

І в тебе були свої Хітероти. Вони були не з Червоного острову, а з Обіличевого венца. Відразу коло готелю «Мажестик». Ніколи не дізнався про цю історію, лише передчував її обриси. Вираз глибокої образи на твоєму обличчі. Мить, коли ти втрачала віру в людей, принижена й немічна, як тоді, коли отой татів товариш запитав, що робить Пенелопа, поки Одіссей у морі. Чи коли ти повернулася з батьківських зборів від моєї вчительки Марізи Шепич. Вона перед усіма назвала мене зубрилом. Того вечора ми довго розмовляли. Ти не сердилася на мене. Казала, що найважче бути самим собою. Відтоді в мені живуть двоє: я, такий, яким я є, зубрило, і той інший, до якого мушу дорости й на нього перетворитися.

А тим часом люди з пляжу заволоділи світом.

Тепер вони всюди. На летовищах і круїзних лайнерах, у банках і парламентах. Порозсідалися по міністерствах, академіях, університетах, лікарнях, кіностудіях, театрах. Світом керують карикатури. Диявол зайвий, облуда — загальний стан.

Це більше не місто, в якому я народився. За цей час — а це цілий людський вік — перетворилося на притулок людей, які відмивають гроші, вузькочолих і з каламутними поглядами, найманих убивць, брехливих ктиторів, фальсифікаторів усіх ґатунків, тих, хто купує дозволи на будівництво, свідоцтва, громадянства, дипломи й молитовні сніданки.

Це більше не та країна, в якій я виростав, а майданчик, де шахраї, кишенькові злодії та фіґлярі розважають безсловесний плебс. Знаю, деінде не краще. Такий уже час випав на мою долю. Надходить доба, коли володарюють вандали, гуни, вестготи, коли стогнеш під важким кулаком однодумства. Коли дурість пишно квітне, коли хами заполонять світ. Бо, врешті, варвари завжди приходять.

Я ніколи не відступлюсь. Навіть через пів століття я не забув початок «На Ріо де ля Плата».

«Порив холодного памперо над просторим устям Ля Плата, схожим на морську затоку, засипав вулиці Монтевідео сумішшю піску, пилюки й великих крапель дощу. На вулиці годі було довго витримати. Тому я сидів у своєму номері готелю “Орієнтал” і читав книгу про країну, яку хочу запізнати».

Дорога мамо,

незабаром я заговорю фіумською.