Слідчий

1

Йому було під шістдесят, коли він зрозумів, що старість таки існує. Яка близькість із собою! Нарешті віднайшов точку опори. Нема більше ні до, ні після; ні швидко, ні повільно; ні краще, ні гірше. Лише мить, в якій ти існуєш.

Полюбив життя навспак.

Відкриттю передувала сварка з сестрою. Яким дивом вона прочитала уривок роману, опублікований в одному провінційному часописі, для нього назавжди залишилося загадкою. Її ніколи не цікавила література. У школі він переказував їй книги з програми. Пізніше, впродовж п’яти років у середній музичній школі, писав їй твори з літератури.

Якось пополудні, без попередження, вона з’явилася в його помешканні й ще з дверей розпочала монолог. Це ж як йому не соромно писати таку брехню? Виносити на загал інтимне життя батьків? Хіба він не має нічого святого? За яким правом він згадує і про неї? Ні, її не цікавить, що таке оця ich forma, ані що таке мистецька правда. У її світі існує лише єдина правда, та, яка насправді сталася. Яке зухвальство — сумніватися в офіційній версії! Все, що не можна виносити на люди, але виноситься, має статус брехні. Так, саме так вона думає! Як інакше захиститися від таких нав’язливих, як він? Кожен має право на таємниці, які нікому не розповідають. На що був би схожий цей світ, якби всі виставляли свої сповіді на торги?

Ти — гендляр! Але, якщо ти вирішив бути таким нещадним до себе, — продовжила вона, не переводячи дух, — чому ж ти промовчав про своє стажування у Союзі комуністів? Не був повнолітнім? І що? Це не полегшуюча обставина. Хіба твоя брудна білизна чистіша, ніж в інших?

— Так, у третьому класі гімназії мене прийняли до Союзу комуністів. Урочисте вручення партійних квитків було того ж дня, що й контрольна з математики. Це був мій єдиний мотив: уникнути контрольної, — виправдовувався він. — Я не ходив на жодні збори, і через три місяці мене викреслили зі списків.

— А чому ти не згадав про це в романі? А про мої сімнадцять п’ятірок не забув. Мені тоді було вісім років, вдвічі менше, ніж тобі, коли ти став членом Союзу комуністів.

Він мовчить. Вона продовжує.

— Мама не винна, що ти кепсько плаваєш. І як ти нас змалював, як маскотів.

— Але Нено, це ж були ми…

— Не згадуй моє ім’я! Ніде! Ти зрозумів?!

Раптом на її обличчі — погляд матері. Ніздрі роздулися від люті, вуста зімкнені, голова нахилилася, немов цілиться в якусь точку в просторі. Ще тільки хай би долонями прибирала невидимі дрібки зі стола.

Як вона не розуміє, що правда — це щось набагато більше, ніж гарні слова? Прикликати дух доби. Зустрітися зі слабостями, помилками, ілюзіями. Побачити своє минуле не очима підкупленого судді. На порозі старості віднайти те, що замовчувалося й витіснялося, все те, що було найглибшим соромом все життя. Чи може бути щось ціннішим?

Вона мовчить. Він продовжує.

Немов це було вчора, бачить її на чорно-білому екрані телевізора. Все їхнє товариство з Губчевої вулиці зібралося того недільного ранку в Лізетти, щоб подивитися трансляцію фестивалю «Діти співають — Загреб 1964». Її пісенька — про сонечко. Вбрана в платтячко з крильцями з тюлі. Це було мамине творіння. Не лише вбрання, а й весь виступ.

— Її задум полягав у тому, щоб ти весь час торкалася кінчиками пальців краєчку сукенки, час від часу зводила погляд кудись угору й часто усміхалася. Пригадую, як вона тебе вдома прослуховувала. Ти співала, а вона визначала рухи для кожної строфи.

— На генеральній репетиції в загребській студії я була найкращою. Я легко дійшла до фіналу, але не завоювала ні першого, як усі думали, ні третього місця.

— Мама була у відчаї.

— Ти знаєш? Ти там був?

— Пригадую, які ви похнюплені повернулися із Загреба.

— Але ми не були в розпачі, — каже сестра. — Найцікавішим мені видався ліфт у готелі. Я постійно каталася вгору-вниз. І, будь ласка, не тлумач мені зараз символіку. Нічого дивного. Я вперше в житті побачила ліфт.

— Вона мала тобі дозволити бути природною, а не нав’язувати свій сценарій. Вона задушила твою спонтанність.

— Може тоді, у тому бісовому фіналі, ну, то й що? Але я не піддалася. Я завжди робила те, що я хочу. Не так, як ти, — те, що хотіла мама. Чи знаєш, що ти — викапана вона? Копія. Коли за щось візьмешся, відступиш. Ех, це ж треба таке пригадати, мій фінал пів століття тому. І, кажеш, мама була у відчаї?

— Так. Хіба ти забула оті наші поїздки потягом, коли вона нас вихваляла понад міру? Завжди підкреслювала, що ти на фестивалі в Загребі взяла перше місце.

— Ну, гаразд, чим відрізняється її брехня про мою перемогу на фестивалі від твого замовчування тримісячного перебування в Союзі комуністів.

Подивилася на годинник. Мусила відразу йти. Запізниться на батьківські збори.

— Мама просто регулювала повсякдення згідно зі своїми мірилами справедливості. Хотіла зробити світ кращим. Вона не була ні лицеміркою, ні невдахою, — сказала сестра на прощання. — І більше не смій мене згадувати!

2

Він приїхав до Пули одного вітряного березневого ранку нічним автобусом з Белграда. Пішки попрямував до готелю «Скалета». Коліщата валізи видавали неприємний звук, заки він долав коротку відстань від автовокзалу до готелю, в якому чотири місяці тому провів цілий тиждень. Здавалося йому, що минув вже рік від Книжкового ярмарку й тих поневірянь містом свого дитинства. Раннього дополудня пішов до головної пошти й у віконечку рекомендованих поштових відправлень отримав листа, надісланого місяць тому.

Практику написання листів самому собі розпочав ще в гімназії. Звичка, скопійована в суверена. Щойно Югославія потрапляла в якусь кризу, Тіто звертався до трудового народу. Одного разу він це зробив у формі відкритого листа, опублікованого в усіх газетах, де сповістив про важкий період, який можна успішно подолати лише новими реформами. Згадував великі зречення заради того, щоб завтра всім було краще. Але реформи впроваджувалися так, що нічого суттєво не змінювалося. Це вистава, яку грали майже пів століття.

І його власна — теж не коротша. Вона все ще триває.

Раз на рік, перед літніми канікулами, він укладав список недоліків і помилок, робив корекції, починаючи від бажаних корисних звичок — робити ранкову гімнастику й кинути палити — і до нових стратегій щодо дівчат. Наприкінці приходила черга питань про майбутнє. Яке життя через п’ять чи десять років він вестиме? У якому місті житиме? З якою жінкою? Чи буде здоровим?

Листа клав під обкладинку навгад обраної книги. Сенс ритуалу був у тому, аби колись, у майбутньому, підсумувати пройдений шлях. Траплялося, що через десятиліття відкривав власний голос з минулого. Скільки непотрібних турбот, заблуд, страхів. Все переважно вирішувалося само собою. Констатував, що й далі перебуває на правильному шляху. Життя — попереду. Нові іграшки з Каліфорнії все ще чекають у скрині.

Сам собі третя особа.

Божевільними не стають. Божевільними народжуються. Це як з абсолютним слухом. Щомиті мати правильну інтонацію. Контролювати стан речей довкола себе. Не буває пріоритетів. Все має однакову вагу. Немає нічого важливішого.

Вимушені дії створюють тяглість. Зосередитися на дотриманні гігієни. Це слабке місце амнезії. Так перемагають у битві з деменцією. Особливо важливо захистити себе під час подорожей. Передбачити можливі несподіванки.

Почалося з аспірину й парасольки. Потім настала черга фену й сухого одягу для перевдягання. Завершилося праскою й калорифером. Ні, справа не в дивакуватості, а у тверезому розрахунку. У міжсезоння в готелях буває дуже холодно. Маленький калорифер розв’язує проблему. Тому його завжди треба мати при собі.

У минулому житті точно був німцем. Це відчув уже під час першого перебування в Мюнхені. Ніколи не почувався вільготніше, ніж тоді. Згодом, живучи в Німеччині, мав справу з такою близькою йому логікою завбачення можливих неприємностей і постійними спробами їхніх упереджень. Те мислення на крок наперед, та потреба передбачити наступну мить викликали в нього захоплення.

Перони залізничних вокзалів поділені на сектори; у кожному — табло з розкладом поїздів, що рушають з певної колії: номер, час відправлення, розташування вагонів. Пасажир, який зарезервував місце, точно знає, у котрій частині сектору зупиниться його вагон.

Лише німці вміють усе передбачати. Залюблені в інструменти. Лише через один шуруп, який колись потрібно буде закрутити, купують набір із двадцяти відкруток. Обожнюють різні пристрої, постійно їх вдосконалюють, — не важливо, чи це якась бритва, чи нове покоління невагомих валіз, чи відкривачка для консервів. Аж так перейняті знаряддям, яке полегшує життя, що в певний момент це стає нестерпним. Наприклад, машина для збирання листя. Видає нестерпні звуки, коли зі стежок і бетонних поверхонь здуває сухе листя, яке потім звалюють на купи, а тоді вантажать на візки. Той пристрій завиває гірше, ніж косарка трави.

З вікна готелю в Майнці він спостерігав за сміттярем у синьому комбінезоні, який широкою кишкою зганяв опале листя з паркінгу. На вухах у нього були шумозахисні навушники. Скидався на пілота. Ту картину він більше не міг стерти з пам’яті. Сміттяр із Майнца долучився до багатої колекції образів, які увійшли в його життя без особливого приводу. Пам’ятає їх, як годинникар Малеша пам’ятає Карделєвих охоронців у темних піджаках на серпневому сонці. Чи це спосіб вберегти голову? Рецепт неучасті в житті?

За кожним божевіллям стоїть прагнення до порядку.

Під час подорожей його колекція зазвичай приходить у рух. З пам’яті виринають образи, вихоплені мимохіть колись давно. Як отой п’яненький старий на автобусній зупинці лондонського кварталу Кемден Таун. Підійшов і попрохав десять пенні. Тут якраз прибув автобус до Патні. Поспіхом поліз у кишеню й тицьнув старому двадцятипенсову монету. Отримавши більше, ніж просив, старий відчув потребу крім звичайного «дякую» продемонструвати ще додатковий жест приязні, тож екзальтовано заявив, що маршрут 31 дуже корисний. Залишилося незрозумілим, чи корисний стосується щедрості дародавця, яку ініціював несподіваний приїзд автобусу, чи самого маршруту, який зв’язував по діагоналі два віддалені лондонські квартали.

Засувка зачинилася. Про старого забув. Майже через чотири десятиліття після того, перебуваючи кілька тижнів у Печуї, розпитує в інформативному центрі, чи є туристичний автобус, щоб оглянути місто. Є маленький поїзд, — каже дівчина за стійкою гарною англійською. — Чи автобусний маршрут 31, який іде від залізничного вокзалу аж до пагорбів над містом, звідки відкривається прекрасний краєвид. Дуже корисний маршрут, — каже вона.

З глибин пам’яті виринає старий з Кемден Тауна. Те саме слово, тією ж мовою, вжите в тому ж сенсі. Той самий номер — 31. Життя помережано випадковостями, нез’ясованими зв’язками, таємними знаками. З таких тривіальностей збудував сумнівну метафізику, скував себе забобонами й ворожбитством. На вулиці лічив кроки, у будинках — сходинки, увечері перед сном розгадував кросворди. Превентивно боровся з деменцією, згідно з інструкціями в нотатках невідомого гостя готелю «Гарібальді» у Венеції, за якими вправи з лічби — найефективніший засіб для збереження пам’яті. Навгад обирав якусь літеру й тоді впродовж однієї хвилини намагався налічити двадцять слів, які починаються тією літерою, але не власні імена.

Вийшовши з пошти, подався набережною у напрямку готелю «Рів’єра». Там, на кам’яній лавці з часів Італії, його мама підсумовувала здоланий шлях. Там почалася і його подорож — з дня, коли приїхав на Книжковий ярмарок у місто свого дитинства. Приїхав знову, через чотири місяці, цього разу інкогніто. Відпустив бороду. Від зими дуже схуд. Багато палить. Ніхто його не впізнав, навіть його друг із гімназії Горан Бан, повз якого пройшов одного вечора на Кандлеровій вулиці.

3

Одного парного серпневого ранку із трієстського порту вийшов пароплав «Патрас» щойно відкритим маршрутом до Пірея і Солуна, з зупинками в Пулі та Задарі. Був рік 1923. Серед пасажирів — молода жінка з чорним волоссям і темними очими. Її звати Лізетта Бенедетті. В італійському паспорті записано, що вона народилась у Солуні 11 листопада 1897 року, постійно проживає в Трієсті, на Віа Кавана 34.

Поки пароплав віддаляється від берега, вона дивиться на високий пагорб Сан Джуста й будинки на ньому. Погляд ковзає схилами. Розгортаються стрімкі трієстські вулиці, мов сторінки знаних книг. Подумки зупиняється на котрійсь із них, поринає в парк перед Міською бібліотекою, або ж у круту Віа Донота, що над руїнами римського театру, бачить там свого першого хлопця, Етора, з яким лише цілувалася. Згодом місто для неї почало розростатися, бо ж послабився контроль опікунів, яким після тієї серпневої катастрофи — розтягненої в три пломінці дня й ночі — нікому було звітувати про роки догляду за молодою родичкою. Невідомість, як і надії на те, що хтось із салоніцьких родичів пережив пожежу, триватимуть тижнями. Шукали їх через Червоний хрест і єврейські організації. Найбільше постраждалих було у кварталах західної частини міста й біля моря, де будинки згоріли дотла. Саме поблизу набережної тримав сімейний готель тато Лізетти, а його молодший брат — на вулиці Егнатія найбільшу крамницю кави в Солуні. Ніхто з Бенедетті не вижив у пожежі.

Спіткала кара Божа, — повторював подумки трієстський родич Мауро, продавець приправ і власник кавових обсмажчиків, постійний відвідувач синагоги на П’яца Джотті. У сімейних переказах збереглася історія про Амброджо Бенедетті з Анкони, який після батькової смерті успадкував велике багатство. Поїхав до Туреччини й відкрив готель у Салоніках. Не надто дотримувався Мойсеєвої віри. Одружився з гречанкою. Впродовж століття його потомки змішували кров навіть із турками, так що більше навіть не знали ні хто вони, ні звідки походять. І не тільки не знали, а й навіть не питали про це.

Лізетта, єдиний живий нащадок Амброджо, спадкоємиця дивідендів салоніцьких Бенедетті від трієстських обсмажчиків кави, викриває шахрайство і, за порадою свого адвоката, домагається позасудового вирішення спору. Деякий час живе в сім’ї Хітерот, чия молода донька Барбара стала її найкращою подругою. Саме Барбара перша засумнівалася в сумі спадку, який Лізетті мав виплатити її опікун Мауро Бенедетті.

Через кілька років по завершенні історії зі спадком, Лізетта опиняється на палубі пароплава «Патрас» в оточенні знайомих слів, якими обмінюються моряки. Судно грецьке. Порт призначення — Салоніки. Епілог дев’яти трієстських років, в яких багато тривоги, одне велике любовне розчарування, декілька фліртів, дружба з Барбарою, повний розрив з опікунами після того, як дізналася, що вони її весь час обкрадали. Утім те, що надає їй впевненості та снаги, — успішний сезон у хорі опери Театра Верді. Їй навіть пообіцяли повний ангажемент, але перед тим, як розпочати нове життя, вона повинна поставити крапку на попередньому.

Після закінчення війни вона опинилася в іншій державі, нікуди не виїжджаючи з Трієста, так само як і її рідні Салоніки напередодні великої світової катастрофи опинилися в межах нових кордонів, під іншим прапором. Навіть не підозрює, що константою її життя стане подорож державами, які народжуватимуться і зникатимуть. За вісім десятиліть вона збере справжню колекцію документів: реєстрацій на проживання, посвідчень особи, довіреностей, трудових та медичних книжок, дозволів, заповітів, паспортів. І буде, як і її батько, байдужа до стягів і гімнів, завжди запитуючи, чому фото суверенів не є розміром з поштову марку.

«Не можна нікого відпускати без відповідного запису про від’їзд», — казав батько.

Він ретельно вів книгу реєстрації гостей. У комірці за рецепцією, — ще з часів, коли прадід Амброджо Бенедетті, прибувши з Анкони, відкрив у Салоніках перший європейський готель, — зберігався сімейний архів. Іноді вона прокрадалась у цю комірчину без вікон, з круглим столиком у куточку й лампою. Брала собі навмання котрусь із важких книг, довго гортала пожовклі крихкі сторінки з низками імен, адрес, даними паспортів, датами приїзду та від’їзду. Тут було все. Але не було нічого. Лише літери й цифри. Все місто було одним великим готелем, в якому змішувалося багато мов, а діти мали по два імені: одне для вулиці, одне — для хатнього вжитку, і в якому ніхто, власне, не був на своїй території.

Звідти впевненість, яку їй надавали документи, вигляд свого імені в паспорті, на банківському чеку, дозволі на перебування, квитку на пароплав. Існування немислиме без документа, який легалізує присутність, неважливо, чи в поїзді, чи в готелі. До останнього моменту вагалася, чи брати з собою в дорогу коробку з фотографіями — не тому, що це б додало ваги до її багажу, а через забобонну віру, що недобре розлучатися, хоча й тимчасово, з власним минулим. Врешті вирішила, що зустрінеться з тим, що чекає на неї в місті, яке залишила чотирнадцять років тому, без отих паперових спогадів, які були її єдиною надійною територією. Коробку з фотографіями віддала на зберігання своїй найкращій товаришці Барбарі.

На палубі пароплава «Патрас» пригадує, як подорожувала з мамою потягом із Салонік до Відня. Довге чекання на турецько-сербському кордоні. Потім, у Белграді, — пересадка на Східний експрес. Готель на колесах. У Будапешті у вагоні до них навідується один пан. Вони з мамою довго розмовляють у коридорі. Того вечора, коли вони приїхали до Відня, їй на мить здалося, що ту саму особу бачила на пероні. Чи привид був наслідком збудження від дороги? За кілька днів до того, як вона перейшла до інтернату пані Хаслінгер, траплялося їй у натовпі на вулиці Грабен бачити якесь знайоме обличчя з салоніцьких вулиць.

Після вулиць Салонік Відень був великою тишею. Батькові листи довгі та вичерпні. Після молодотурецької революції Салоніки вирували, як вулкан. На всі боки — вибухи, бунти, атентати. Подалі від Балкан напередодні війн. Татове бажання її вберегти. На підставі професії гостей і тривалості їхнього перебування він передбачав, які часи настають, тож казав, що готується щось набагато серйозніше, ніж оті всі болгарські та македонські терористи, які кілька років перед тим грабували банки, підкидали бомби в готелі та на судна.

Готель був батьковою церквою. Все життя вів якусь свою статистику. У «Ксенодохіон Егнатіа» зупинялися переважно торговці й морські агенти, які тижнями, іноді й місяцями, за вигідними цінами жили в просторих кімнатах готелю, перед тим, як оселитися в Солуні назавжди. Багатші винаймали по кілька кімнат, привозили сім’ї, у готелі вели свої справи.

Ціле століття вмістилося в книгах «Ксенодохіон Егнатіа» ще від часу першої реєстрації — під іменем Albergo Benedetti. Історія приїздів і від’їздів. Цей простір за рецепцією Лізетта упізнає в тісній кабіні другого класу пароплава «Патрас». На мініатюрному столику лежить повідомлення, що в Пулі з’явиться супутниця, яка розділить із нею каюту.

Але перед Пулою — Ровінь. Прощаючись із Барбарою, вона обіцяла, що буде на палубі, коли підпливатимуть до нього, щоб не пропустити острів Святого Андрія, той рай сім’ї Хітеротів, де Барбара та її мама бувають дедалі частіше, і де збираються оселитися постійно; і її запрошують приєднатися до них. Згодом від стюарда дізнається, що судно пропливає далеко від берега. Єдине, що вона побачить з моря — дзвінницю ровінського кафедрального собору.

«Перед новою реєстрацією потрібно знятися з попередньої. Як і в готелі», — так сказала Барбарі при від’їзді.

Ось вона в тій мандрівці, в яку стільки разів вирушала подумки, коли на перших шпальтах, поряд із новинами з фронту, зустрічала ім'я свого рідного міста. Не спить ночами. Її переслідують картини згарищ. У напівсні привиджуються німі обличчя батька та матері. Мов примари, витають над руїнами. Коли на день її повноліття завершилася Велика війна, Лізетта склала план від’їзду до Салонік. Тим часом, завдяки Барбарі та адвокатові сім’ї Хітерот, з’ясовується, що опікуни її надурили, привласнивши дивіденди татового молодшого брата, який із жінкою та дітьми теж загинув у пожежі.

Куди вона, власне, їде? Змиритися з втратою батьків? Остаточно зруйнувати в собі Салоніки, яких уже шість років не існує? Знищити макет, з усіма його закапелками, вкарбованими в пам’яті. Виписатися з цього примарного міста. Виписатися з сім’ї.

Виписатися з неї не може. Але як прийняти її зникнення? Зникнення — це не кінець, а чорна діра. Жерло невідомого.

Та й хто у неї є? Вихованки інтернату пані Хаслінгер. Трієстські родичі-крутії. Її світ — холодні спальні, боязкі доторки, шепоти, хрипкі голоси.

Дванадцять років у безпечній мушлі дому. Віднаходить вулиці довкола, кінотеатр на площі біля універмагу «Морено», тінисті алеї Бешінарських садів. Поволі дізнається, що тато і мама — два різні світи. Він — для кого готель був усім життям, хто боявся натовпу, уникав ходити через базар, на межі втрати свідомості, у панічному страхові перед стадом. І вона — у постійному пошуку авантюри. Наче задля того, щоби настановити когось із прислуги, зникала в котрійсь із кімнат. По два-три дні її ніде не було, ні в готелі, ні вдома. І тоді увесь простір їхнього помешкання виповнювався тишею і спокоєм, мов у церкві.

Вони жили в триповерховому будинку через дорогу від готелю. З вікна своєї кімнати дівчинка Лізетта роздивляється фасад, чатує в засідці, щоб в якомусь вікні на хвильку з’явився гість чи знайоме обличчя покоївки. Іноді бачить і маму.

В їдальні — портрет Амброджо Бенедетті. У його довгій бороді ховаються безіменні предки. З маминого боку — корчмарі з Тракії, змішані греки, турки, які лише в Салоніках могли спокійно співіснувати.

Лізетта стоїть на палубі «Патраса» і дивиться на істрійський берег. Щоб рухатися далі, вона спочатку має зустрітися зі злиднями. Існує лише вона. У пам’яті береже двох осіб, завдяки яким з’явилася на світ. І той портрет Амброджо Бенедетті в салоні. І всі ті цифри в книгах готелю в комірчині за рецепцією. Ким були попередники в довгій черзі предків? Про них щось чула від трієстських родичів, які могли реконструювати сімейне дерево аж на чотири століття назад, від утечі з Іспанії, коли рід Бенедетті зупинився спочатку в Ліворні, а потім розселився Аппенінами, аж до Рима, і на другий бік, до Анкони, Венеції і Трієста.

Родичі дивувалися з її незнання. Хоча вона розуміла ладіно, так мало знала про віру предків. Потайки її називали la piccolo Turca.

Погляд з палуби пароплава на хвилі — це погляд у час минулий. В історію. У батькові листи. У Салоніки, які кипіли, мов казан. Майже через п’ять століть життя під турками греки запосіли місто. Прибувають пандури і судді з Пелопоннесу і Криту, щоб якнайшвидше його гелленізувати. Пів року по тому, в березні 1913 року, після візиту до Салонік убито короля Джорджа.

На щастя, пише тато, атентатник не мусульманин, а психічно хвора людина. Але впродовж тих кількох годин, поки не надійшло офіційне повідомлення міської влади, турецькі торговці в паніці зачиняли крамниці та ховалися до своїх будинків. Місто завмерло в очікуванні погрому мусульманської общини.

Хоча погрому не сталося, вихід турецького населення більше не зупинявся. Через рік, коли почалася світова війна, місто заполонили сербські біженці. Невдовзі виникають і воєнні табори. Салоніки стають базою союзницьких армій.

Тато пише, що місто перенаселене й тісне. Життя — ніби в коробці з-під сірників. Голці немає де впасти. Всюди вояки, авантюристи, волоцюги. Салоніки нагадують величезний готель нижчої категорії; ночівлю, до якої завертають і з якої йдуть без реєстрації.

Біля вікна інтернату пані Хаслінгер у віденському кварталі Деблінг Лізетта тремтить від подій навколо. Весь світ захитався після атентату в Сараєві. Деякі вихованки вночі покидають інтернат. День за днем надходять батькові телеграми. Посилає звістку й родич Мауро Бенедетті. З турецьким паспортом, термін дії якого закінчився, Лізетта переїжджає з Відня до Трієста. Це все ще одна країна. На залізничних станціях тиша, від якої стає моторошно. В Удіне газетярі вигукують найсвіжішу новину: «Австро-Угорщина напала на Сербію!».

Прибувши до опікунів у Трієст, Лізетта починає митарства консульствами. Завдяки зв’язкам трієстських родичів отримує португальський паспорт, який буде її єдиним чинним документом на час війни. Знайомиться з Барбарою Хітерот, і вони стають нерозлучними. А тоді в перенаселених Салоніках, в яких ніде голці впасти, проклала собі шлях іскра, нібито викликана недбалістю у французькому військовому таборі. Через кілька годин Салоніки охопило полум’я.

Після розриву стосунків з опікунами Лізетта якийсь час живе в Хітеротів. Вночі вони довго розмовляють з Барбарою, довіряють одна одній таємниці. Коли через п’ять років після закінчення війни Лізетта вирушає до Салонік, цього разу з італійським паспортом — бо тепер вона громадянка Королівства Італія — Барбара відпроваджує її на пароплав. Ніч перед тим вона зізналася Барбарі у своїй найбільшій таємниці. Її сестра, старша від неї на сімнадцять років, яка віддалася за одного австрійського графа й живе в Інсбруці, провела перед Барбариним народженням п’ять місяців в якомусь жіночому монастирі в Тіролі. Потім довго жила на острові Святого Андрія. Іноді приїжджала до Трієста, а після смерті тата Георга переселилася до Відня. Ханна насправді — її мама. А буцімто мама Марі — її бабуся. Вона це знає. Їй ніколи не казали цього. Але існують привиди. Від них вона й дізналася.

А Лізетта? Чи є у неї якась таємниця?

Подорож Східним експресом з Белграда до Відня. Невідомий чоловік на пероні вокзалу в Будапешті. Мамине повернення до Салонік тривало кілька тижнів. Вона це знає. Ніхто їй не сказав, але вона знає.

Барбара обома долонями стискає її долоню, цілує в щоку. Тієї ночі вони заснули разом.

4

Сидить на кам’яній лавці в парку біля Арени, на безпечній відстані від моря. Страх перед водою ініціював інші страхи. Зробив його нездатним до протистояння. Під тиском авторитету схилявся до наївної віри, що відповідальністю може захиститися від усього, що йому загрожує. Приховував власну єресь, оберігав себе для остаточних прорахунків. Він зробив ставку на терпіння. Впустив у себе цілі когорти непотрібного люду, задихався від великої порожнечі, і вперто, у стилі питомого місіонера, провадив виснажливі дискусії; замість того, щоб усамітнитися, нікому нічого не доводити; бути тим, ким він є — поетом.

Підслуховувач тротуарів. Дивиться у скляну кулю часу. Бачить і чує тих, хто перед ним тут пройшов.

Цілі життя виливаються у вірші. Століття — між двома комами.

На початку молу, ледь чи не за сотню кроків від кам’яної лавки часів Італії, досі знаходиться кнехт, встановлений століття тому, у добу, коли Австрія будувала порт у Пулі. Був на цьому місці і в серпні 1949 року, коли його мама, чекаючи на автобус до Рієки, прийшла до берега. У якийсь момент той кнехт опинився в її полі зору, кнехт, до якого на два роки раніше прив’язали броненосець югославського військово-морського флоту. На палубі — молодий поручик. Стежить за матросами, які прив’язують корабель. Через десятиліття та сама особа — цього разу в цивільному, в тренчкоті й капелюсі на голові, мов із якогось Мелвілового фільму — тримає за обидві руки хлопчика, що стоїть на кнехті. Тато й син — на чорно-білому фото, на зворотному боці якого написано: «Пула, 27 листопада 1959 року».

З того молу наприкінці 1946 року починається вихід мешканців Пули, переважно італійців. Кораблі «Тоскана», «Пола» і «Градо» всю зиму перевозять біженців до Трієсту та Венеції. З Пули виїжджають не тільки живі, а й мертві: деякі сім’ї ексгумували своїх мертвих і забирають їх до Італії.

З того молу відчалить через пів століття і корабель із сім’ями офіцерів югославського військово-морського флоту. Але виїдуть не всі нехорвати. Багато хто залишиться, змінить свої особисті документи, продовжить життя на тій новій, на тій самій території. Все ж, найбільше було сімей, які розділилися — одні залишилися, інші виїхали — призвівши до неймовірних колізій в особистих кіносюжетах.

До того молу він подумки пришвартує і пароплав «Патрас», продовжить оповідь про Лізетту, яку обіцяв мамі під час одних з останніх відвідин будинку для старих на Карабурмі та яку зараз фрагментами виписує, блукаючи власним минулим. Той кнехт — ледь помітний знак інтерпункції на партитурі міста, в якому він виростав. Життя — це ребус, збірка артефактів, передчуттів і обсесій, начебто неважливих митей, що за якоюсь примхою відклалися в пам’яті.

Розпущене волосся бабусі Даниці — як довга борода Амброджо Бенедетті.

Округлі вікна на будівлі кінотеатру в Раші.

Нотатка невідомого гостя про хворобу Альцгеймера в блокноті з логотипом готелю «Гарібальді» у Венеції.

Бешкетна усмішка Аяександра Тишми на пероні вокзалу в Гамбурзі одного січневого дня 1993 року як реакція на велику валізу, яку він тягнув. Через три роки знову так усміхнеться, на жах публіки й учасників трибуни «Югославський лабіринт», у Культурному центрі Тіволі в Граці.

Симпозіум, задуманий як зустріч письменників із колишньої Югославії, ще на початку дебатів полишив професор Александар Флакер із Загреба на знак протесту проти заяви Тишми, мовляв, головний мотив зібрання всіх учасників — гарний гонорар. Публіка бурхливо гнівалася, коли новосадський письменник звинуватив західні ЗМІ в цинізмі й лицемірстві, з яким ті ставляться до розпаду Югославії, весь час намагаючись військовий однострій прикрити вбранням Матері Терези.

Але того паркого серпневого дня 1923 року, коли до пульського молу пришвартовується пароплав «Патрас», Тишма ще не народився.

У натовпі на пульському причалі стоїть і дама років сорока в бежевому костюмі й капелюсі з широкими крисами. Її звати Матильда Несініс. Цілителька й знавчиня зірок, коханка графа Мілевського. Напередодні вона домовилася про лікування свого ментора, який скніє в замку на острові Святої Катарини біля Ровіня в пульській лікарні. Свою тринадцятирічну доньку Діону вона залишила з ним як запоруку свого повернення. У неї квиток на корабель до Пірея і чимала сума грошей, великодушний жест графа Мілевського. У Піреї вони з братом поділять спадок, який їм дістався від дядька, власника ребетікобару й майстра гри на бузукі.

Матильда — не лише доглядальниця й коханка, а і єдиний зв’язок графа зі світом: уже роками він живе у повній ізоляції. Не приймає відвідувачів. Постарілий слуга Сашенька й дюжина собак стережуть острів від нав’язливих допитливців, серед яких і псевдоспадкоємці з Литви та Польщі. Приїжджають із Кракова, Відня, Верони й Санкт-Петербурга, з усіх тих міст, в яких побував граф Мілевський, міняючи коханок і громадянство. Він все ще переконаний, що лише війна перешкодила йому перетворити свій острів на елітний санаторій, рай, як-от ближні Бріони.

Матильда ще на палубі познайомилася з пасажиркою, з якою ділитиме каюту. Пароплав щойно вийшов із пульської затоки, а дві дами вже заходилися оповідати про своє життя. На взаємне задоволення, обидві говорили грецькою. На десяток років старша Матильда переймає роль порадника. Впродовж наступної години розмови фігури розставлені. Підготована сцена, виконані умови оповіді. З’являється й третя особа, присутня завдяки фотографії — Матильдина тринадцятирічна донька Діона, яка через десять років змінить своє мелодійне прізвище Кесініс на різке Фажов. Це станеться після заміжжя з кларнетистом морської капели пульського гарнізону. Але того пополудня вона грається з собаками графа, прогулюється островом; насолоджується останніми днями літніх канікул. Бо через два тижні, коли мама повернеться з Греції, на неї знову чекає тісне похмуре помешкання на вулиці Традоніко поблизу пульської корабельні. Батька не пригадує. Він зник у кораблетрощі біля Корфу через рік після її народження.

Часи змінилися, — каже Матильда до своєї супутниці. Хай не захоплюється ідеєю, що може повернутися до Салонік. Там оселилися греки з Анадолії. Пандури з Пелопоннеса встановлюють свої порядки. Великий безлад настав після пожежі. Євреям не дозволили відбудувати свої будинки, тож більшість із них виїхала до Франції, Португалії, Америки. Балакають, що пожежу влаштували навмисне, аби місто звільнити від турків і євреїв. Найбільше постраждали саме їхні квартали.

З настанням довгих літніх присмерків вони сховалися в каюті. Лізеттині пальці лежать на долоні Матильди, а та вказівним пальцем правої руки водить лінією долі. Пізніше повторить те ж саме, дивлячись у карти. Певна в тому, що кажуть долоня й карти.

Певний і він, поки швидким кроком поспішає до готелю «Скалета», щоб думки з голови щонайшвидше перенести на екран ноутбука.

Нарешті випірнув образ Матильди Кесініс, мами вчительки фортепіано Діони Фажов з Рібарскої вулиці, поруйнованої під час союзницького бомбардування Пули 1944 року. Її портрет висів на стіні малого салону: гостра лінія носу, яка лише в профіль набуває свого справжнього обрису, дискретно прихована в анфасі; виразні брови, чуттєві вуста й очі, які сяють, немов живі.

Коли він з сестрою заходив у те похмуре помешкання з високими стелями, розташовувався в салоні й звідти крізь відчинені двері слухав, яку сусідній кімнаті сестра й вчителька Фажов готують пісеньку про сонечко для фестивалю «Діти співають — Загреб 1964». На низькому комоді лежить баглама — маленький струнний інструмент з трьома парами струн, прикрашений перламутром — реліквія, успадкована від Діониного діда по дядькові, який ще дитиною прибув із сім’єю до Пірея зі Смирни. Була це одна з історій вчительки Фажов. Після заняття вони пили чай та їли халву. Ніколи більше під час своїх мандрів Туреччиною й егейськими островами він не куштував такої халви. Вчителька її готувала за рецептом малоазійських греків, додаючи багато кориці та трояндову водичку.

Вікна салону виходили на візантійську капелу Санта-Марія Формоза й парк з археологічними розкопками. А саме тут, де парк, колись була бідняцька частина старого міста — густе сплетіння вузьких вулиць з ресторанчиками та барами, що тягнулися до Форуму. Під час союзницького бомбардування останнього року Другої світової війни більшість тих будівель була повністю зруйновна. За рішенням міської влади на тому місті після відходу англо-американської адміністрації облаштували парк.

Якось по обіді, після чаю й халви, Діона здивувала їх запрошенням піти в парк. Ходили між соснами й археологічними розкопками. Пояснила їм, що головна стежка, яка перетинає парк діагонально, повторює напрямок вулиці Традоніко. На тій вулиці вона виросла. Показала їм місце, де стояв будинок, в якому вони жили. Тепер на цьому місці, на самому краєчку паркінгу, стоїть римський саркофаг. Мама загинула перед вхідними дверима, повертаючись з базару. Будинок був лише частково пошкоджений, а їхнє помешкання на першому поверсі залишилося цілим. Потім весь квартал відселили. Діона поскаржилася, що в парку немає лавок — якби вони були, одну б вона притягнула у своє колишнє помешкання.

Це речення врізалося мені в пам’ять. Кілька тижнів по тому, коли мама й сестра поїдуть у Загреб, на фестиваль «Діти співають», він переселиться до Лізетти й на стінах її кімнати відкриє для себе ціле зникле місто й осіб, яких більше немає. Вже тоді усвідомив, чи тільки відчув, що пам’ять продовжує існування минулих світів навіть за їхньої фізичної відсутності. Світ цілісний. На старих струнах баглами й далі залишаються сліди пальців діда по дядькові Діони Фажов, у пральні «Вілли Марії» відлунюють кроки англійських офіцерів, а в холі готелю «Терапія» у Цріквениці чути голоси чеських туристів.

Відтоді — чутливість до гулу асфальту й усвідомлення взаємного зв’язку всіх істот, речей і явищ. Тож коли б тільки не проходив парком між Форумом і візантійською капелою Санта-Марія Формоза, завжди бачив у траві біля саркофага обрис лавки вчительки Фажов.

5

Через три дні й три ночі, рано вранці четвертого дня, «Патрас» причалив у Пірей. У тій довгій подорожі Лізетту час від часу мучила морська хвороба. Десь в Іонічному морі, після Корфу, їх заскочила негода. Лізетту знудило. Матильда їй дала імбир. Не допомогло. Лише коли на світанку море вщухло, заспокоїлася і Лізетта. З’явився берег Пелопоннесу.

Всю цю безсонну ніч Матильда намагалася відвертати її увагу. Стільки разів подорожувала пароплавом, все знає про морську хворобу. Дуже помічний опіум, але де ж його знайти. Каже Лізетті рухати головою назад у ритмі хитання судна. Іноді це допомагає. Коли наступного разу доведеться плисти, хай запасеться трояндовою водою. Лізетта гірко сміється. Де ж її взяти. Матильда обіцяє дати пляшечку. Щороку вона робить трояндову воду, додає її до халви, як це заведено в Смирні.

Наступного дня Лізетта пішла до корабельного лікаря, він дав їй пігулки атропіну, безсумнівно дієвіші, ніж імбир. Дізналася, що подорож потриває на десять годин більше, бо Коринфський канал заблокований через обвали, що сталися внаслідок недавніх землетрусів. Лише човни та невеликі яхти можуть пройти каналом.

Хоча море на шляху біля Пелопоннесу було спокійним, і вони, мов килимом, прибули в Пірей, Лізетта після бурі поблизу Корфу була переконана, що ніколи більше не вирушить у довгу подорож на судні. Мудро вчинила, що купила квиток лише в один бік. Звісно, причиною повернутися до Трієста потягом, а не кораблем, була не морська хвороба, про яку вона тоді ще не думала, а просто бажання проїхатися тими місцями, якими подорожувала з мамою чотирнадцять років тому. Але цього разу вона поїде тільки до Белграда, а звідти не Східним експресом до Відня, а Сімплонським — до Трієста на лінії «Стамбул-Париж». Чотири року тому вона з Джорджем була на урочистій зустрічі Сімплонського Східного експреса на трієстському вокзалі. Того вечора він їй обіцяв, що вони повінчаються тільки-но він відслужить у війську. Разом поїдуть до Риму познайомитися з його батьками, а потім — у шлюбну подорож пароплавом до Салонік. На зворотному шляху — поїздом до Венеції. Скільки разів вона подумки повторила цю подорож. Але Джордж її покинув, просто зник, коли закінчився його термін служби в Трієсті. Повернувся до Риму. Чи хто знає куди. Барбарі з самого початку здався підозрілим його південний акцент, якого він начебто набрався на службі в армії серед сицилійців і калабрезців. А їх було дуже багато в трієстській казармі. Після п’яти століть австрійського панування здійснився сон про об’єднання Італії. Трієст потрібно було добре охороняти.

Вже о дев’ятій ранку судно відпливає від Пірей до Салонік. Море спокійне. Пірей виблискує, мов величезна брошка. Лізетта повертається до каюти. Довго дивиться на долоню, на якій Матильда під час триденної подорожі бачила все, що на Лізетту чекає в майбутньому. Лінія життя дуже чітка, ніде не переривається хворобами та нещасними випадками. Перед нею — довгий життєвий шлях, понад дев’яносто років. З коханням їй менше щаститиме, ніж зі здоров’ям. Те саме кажуть і карти. Дітей не матиме. Втрачатиме гроші, але несподівано їх отримуватиме. Але, як сказала їй Матильда на прощання, темна і світла сторони — завжди на однаковій віддалі. Від неї залежить, який напрям обрати. Два світи, які існують одночасно.

«Завжди обираєш», — повторює про себе Матильдиним альтом. Але вона ніколи не обирала. Ні від’їзд до віденського інтернату, ні життя в родичів у Трієсті. Так, обрала Джорджа. Того дня прийшла раніше на репетицію «Істрійського весілля» Смареллі. Пила чай у барі театру, коли він з’явився. Моряк в опері. І так почалося.

Він не був першим. До нього був Атіліо, на двадцять років старший від неї. Вступила у зв’язок із родичем Барбари, хоча й знала, що він заручений. І що за ним уже два шлюби. Спочатку її розважала ця потаємність, поїздки на його авто до Градо. Він знав усі тихі місця коло Трієста, ночівлі на Красу, немов завжди перебував у неналежних зв’язках. Після вінчання Атіліо їхні зустрічі ставали дедалі рідшими. А тоді з’явився Джорджо, моряк в опері. І так вона розійшлася з Атіліо.

А він часто приходив до опери зі своєю дружиною. Знала, що стежить за нею поглядом, коли вона з’являється на сцені з хором. Насолоджується в темряві зали, схований десь у ложі. Атіліо не міг без тих збуджень. Скільки разів вони кохалися на підлозі коридору готелю біля широко розчинених дверей кімнати. І тоді на звук ліфту й кроків на сходах котилися, мов тюлені, ховаючись у кімнаті.

Так і її мама ховалася за ширми та завіси, мов дух, зникала в темряві. І завжди поблизу на кілька хвилин з’являлася невідома особа. Як тоді в Східному експресі між Белградом і Будапештом. Це були не привиди. Той чоловік, з яким мама довго розмовляла в коридорі вагону в Будапешті, з’явився того вечора на пероні віденського вокзалу. Наступного дня він пройшов повз них на Грабені. Одного разу Лізетта його зустріла біля оранжерей у Шенбруні. Знайомі постаті раптом вигулькували й у Трієсті. Іноді в неї виникала спокуса підійти до когось із них і запитати, чи він колись зупинявся в «Ксенодохіон Егнатіа» в Салоніках.

Не могла стерпіти самотності. Часто ставалися напади паніки. Прокидалася вночі вся спітніла. Уникала ходити жвавими вулицями. Згадувала, як її тато обминав салоніцький базар. Нерадо йшов і на причал, коли прибував великий пасажирський лайнер. І в неї теж паморочилася голова, коли опинялася в натовпі.

Після зникнення Джорджа знову деякий час мешкає в Хітеротів. Барбарі належить цілий поверх у сімейній віллі на вулиці Фарнето. Вмовляє Лізетту відмовитися від квартири й переселитися до неї. Барбара схиблена на морі, обожнює ходити під вітрилом, як і її покійний тато, барон Георг, після смерті якого їхнє сімейне багатство швидко тане. Мама береться сама вести справи. За порадою адвокатів знаходить інших радників, що невдовзі виявилося катастрофічною помилкою. Старша донька Ханна не хотіла долучитися до цього клопоту. Після заміжжя переселилася до Інсбрука.

Лізетті здавалася дивною відстороненість Ханни від родини. Ханна з чоловіком рідко навідувалася на острів Святого Андрія, де Хітероти тримали готель. Раз на рік збирали родичів і друзів. Із Німеччини приїжджали обидві баронові сестри з сім’ями. Одного разу Барбара зізналася Лізетті, що Ханна трохи собі на умі, бо батьки, коли їй ще навіть не виповнилося два роки, залишили її на опіку дідусеві, батькові барона Георга, поки самі подорожували Японією та Гонконгом. Повернулися через два роки. Ханна їх не впізнала. Пізніше від’їжджали тільки в короткі подорожі, що в їхньому випадку означало два-три місяці відсутності.

Хоча Лізетта познайомилася з Хітеротами через чотири роки після трагічної смерті барона Георга — він вчинив самогубство, начебто через борги — вдома про нього говорили як про живого. Так поводилася й прислуга. Ніколи про нього не згадували в минулому часі. Виглядало так, ніби його тимчасово немає, поїхав у якусь далеку подорож.

Його портрет, робота трієстського художника Віторіо Сабе, висів у салоні вілли на вулиці Фарнето. Скільки разів Лізетта вдивлялася в те обличчя з короткою бородою, водянистими очима й блідими фіолетовими вустами. Порівнювала його подумки з портретом прадіда Амброджо, точніше з обрисом його обличчя, оскільки пам’ятала лише довгу сиву бороду й пронизливий погляд. Треба було мати терпіння, а вона його ніколи не мала, і не ладна була почекати, аби предок моргнув і подав їй знак своєї присутності. На відміну від Амброджо, в барона Георга було обличчя мертвяка. То навіть не обличчя, а посмертна маска.

Справи йшли дедалі гірше, мама погано давала собі раду з кредиторами, договорами та векселями, а в Барабари потроху прокидалася батькова підприємницька кров. Вона — справжній спадкоємець розхитаної імперії Хітеротів. Захоплюється ідеєю оселитися на острові Святого Андрія біля Ровіня й продовжити те, що розпочав батько, поволі перетворюючи зубожіле рибальське містечко на туристичне. У цьому вона має підтримку свого приятеля Массімо Сели, директора Інституту біології моря в Ровіні. Домовляються запустити підприємство з використання трюфелів у Ливадах поблизу Пореча.

У Барбари багато планів. Намовляє Лізетту поїхати наступного літа з нею і мамою на острів Святого Андрія. У ніч перед від’їздом Лізетти до Салонік вони сиділи вдвох на терасі вілли й розмовляли. Того дня у Барбари була важка суперечка з мамою. Приводом стало мамине рішення продати обидві яхти, щоб виплатити борги.

Це лихварська логіка, — повторює Барбара ввечері на терасі, безперервно доливаючи вино. Боягузтво — найбільший гріх.

І поки Барбара без упину жалілася на маму, яка та жахливо егоїстична і честолюбна, звинувативши її навіть у ранній батьковій смерті — оскільки саме вона була ініціатором багатьох подорожей, які виснажували його й без того слабкий організм — Лізетта запитувала себе, як у тому раї Хітеротів можна бути незадоволеним. Бо для неї вони були острівцем безпеки й спокою, Аркадією поза хаотичним світом, в якому постійно трапляються катастрофи й війни, де за ніч зникають імперії та цілі епохи. Як можна бути незадоволеним в оточенні екзотичних речей і предметів, які барон Георг привозив з подорожей. Мати стільки родичів і друзів. Щоденно отримувати листи з усього світу.

Все це різно контрастувало з Лізеттиним дитинством, в якому існували лише самотники, навіть під час недільних прогулянок Бешінарськими садами. Її батьки жили кожен своїм окремим життям. Не пам’ятає, щоб вони колись сварилися. У комірці коло рецепції «Ксенодохіон Егнатіа» вона годинами вчитувалася в адреси гостей у готельних книгах. Так створювала обриси далеких світів. У неї були свої улюблені міста, назви яких промовляла вголос: Смирна, Одеса, Марсель, Хайфа, Венеція, Малага, Генуя. Всі вони були на морі.

Десь опівночі, після чимало випитого вина, Барбара розкриває Лізетті велику сімейну таємницю. Ханна — її мама, а мама Марі насправді — бабуся.

— А тато? Хто тато? — питає Лізетта.

— Граф Мілевський, з острова Катарина.

Це була Ханнина помста батькам за їхню відсутність у її житті. За неприналежність до світу. Ханна приховувала вагітність до четвертого місяця. Тоді вже було пізно для інтервенції. Сховали її у черниць, до монастиря в Тіролі. Мама взяла на себе роль вагітної, — далеко від людських очей, усамітнена на острові Святого Андрія.

— У свідоцтві про народження написано, що я народилася в Трієсті від матері Марі й батька Георга, — сказала Барбара. — Так бабуся й дідусь стали моїми батьками. Справжня мама зараз — моя сестра.

Замовкла, дивилася на співрозмовницю затьмареним поглядом.

Лізетта паралізована цією карколомною історією. Перше, про що подумала, була коробка з сімейними фото, яку день тому віддала Барбарі на зберігання. Особа з такою біографією не може бути відповідальною. Хто знає, що може трапитися з Барбарою, поки вона в Салоніках. Жити з такою правдою означає сидіти на вулкані.

Барбара просила натомість якусь Лізеттину таємницю. Кожна сім’я має таємниці. Немає здорових, існують лише хворі, — повторювала уповільненим голосом. Лізетта обіцяла розповісти свою таємницю, але тільки тоді, коли вони ляжуть. Завтра на неї чекає далека дорога.

Коли лягли, Барбара обійняла Лізетту. Уважно слухала розповідь про пристрасну гречанку з Тракії, Лізеттину маму, яка навіть після шлюбу з італійцем єврейського походження не припинила відвідувати ребетіко бари, ночами насолоджуватися гашишем, музикою й чоловіками. Не приховувала своє розпусне життя перед чоловіком і донькою. Іноді зникала з дому на декілька днів.

— А тато? — питає Барбара.

— Тата цікавив лише готель. Я його запам’ятала таким. Він кульгав унаслідок дитячого паралічу. На двадцять років старший від мами. Коли вони повінчалися, йому було за сорок.

До того, як Лізетта почала розповідь про подорож з мамою потягом з Салоніків до Відня, Барбара вже спала глибоким сном.

Наступного дня скаржилася, що минулого вечора забагато випила. А тоді завжди меле дурниці. Це був її коментар до страшної розповіді, яку довірила своїй приятельці.

На прощання в трієстському порту Лізетта обіцяє Барбарі, що наступного літа, відразу по закінченні сезону в Театрі Верді, поїде з нею на Святого Андрія. Можуть у Ровіні відкрити музичну школу.

— Краще кабаре, — каже Барбара.

Надвечір четвертого дня Лізетта побачила Салоніки — саме такі, як на екрані трієстського кінотеатру «Мінерва» рік тому, без мінаретів і натулених будинків вздовж берега. Впізнає лише обриси Білої вежі.

Відчула легеньке запаморочення, коли з валізою в руці опинилася на понтонному мості. Дрібними невпевненими кроками рушила до молу. У натовпі кілька носильників у лівреях махало прапорцями, вигукуючи назви готелів. До неї підходить кульгавий молодик у синій формі, штовхаючи возика. Серце починає швидко калатати, коли на його головному уборі помічає золоті літери: «Готель Брістоль».

Якщо «Брістоль» не згорів, дива можливі. Тато завжди казав, що в порівнянні з «Брістолем» більшість салоніцьких готелів — прості ночівлі.

Рушила за носильником крізь натовп у групі пасажирів, чиї валізи він поскладав на свій візочок. Від нього дізналася, чому «Брістоль» не постраждав у пожежі: пожежники хутко дісталися до місця широкою площею. Далі весь квартал у напрямку Барі згорів ущент.

Через кілька хвилин вони приходять до триповерхівки на розі з високими французькими вікнами, з вузькими балконами. Це не той фасад, який вона пам’ятає з дитинства. Готель повністю відремонтовано.

Люксусовий хол нагадував трієстський «Савой», в якому колись провела ніч з Атіліо.

Заповнила бланк на рецепції. Дату від’їзду залишила відкритою. Їй дали кімнату з балконом, який виходив на вулицю. Коли ліфтом піднялася на третій поверх, хлопець уже приніс валізу під двері. Дала йому чайові. Залишившись на самоті в просторому зі смаком вмебльованому номері почувалася так, ніби знову опинилася серед розкоші Хітеротів. Вийшла на балкон. Замість низки вітрил на пристані, які пам’ятала з дитинства, зараз у небо здіймалися величезні димарі пароплавів з кольоровими прапорами. Найбільше було французьких, італійських і грецьких суден.

Через дві години вийшла надвір. Рушила в напрямку свого колишнього району, який, судячи за розташуванням причалу, був десь поблизу. Але тільки-но проминула два повороти, зупинилася, намагаючись визначити, де він знаходиться. Все було не так, як вона пам’ятала з дитинства. Марно блукала пів години по колу, намагаючись упізнати хоча б частину шляху, яким роками ходила до музичної школи на вулиці Кускура. Нові дороги більше не лягали на колишні шляхи.

Продовжила блукати. Що ближче підходила до текїї Мевлеві, то частіше зустрічала прогалини й згарища. Зараз це зовсім інше місто, без знайомих фасадів, без вулиць, які пам’ятала. Біля руїн синагоги побачила велике шатро, довкола якого гралася дітвора. На вході до напівзруйнованої мечеті без мінарету стояв гурт жінок — гречанок, які тут вочевидь жили. Слова, які почула, минаючи їх, були грецькими, але з твердими інтонаціями. Так розмовляли торговці з Анадолії, які зупинялися в «Ксенодохіон Егнатіа». А турки в Салоніках із Лізеттиного дитинства балакали, немов співали, з виразними й м’якими голосними.

Чим глибше заходила в простір, де минало її дитинство, тим ширшими ставали вулиці. Назви на вивісках були інші, написані лише грецькою. Зникли тісні, криві провулки з одноповерхівками. Раптом вийшла на колишню вулицю Егнатіа. Затремтіла, упізнавши церкву поблизу будинку, в якому виросла. Церква тут, у риштуваннях, але будинку немає. Тут, навпроти, стояв батьків готель. Якого теж немає. Нічого більше немає навпроти, бо немає нічого, що б вона пам’ятала. Тремтіла, блукаючи туди-сюди в спробі знайти хоча б якусь точку опори.

Задихалася в тому паркому серпневому пополудні. Широкі простори нових вулиць, будівництва й орди, що снують у всіх напрямках. Кружляла безцільно, аби лише рухатися в людському потоку, аби в якусь мить відчути свою приналежність до міста. Підійшовши до порту, впізнала величезні будівлі бетонних складів. Втішили її ті бетонні ангари, адже це означало: пожежа не знищила геть усе, що вона пам’ятає. Коли підійшла до навстіж відчинених дверей приміщення, побачила натовп, який лежав на голому бетоні. Німа картина. Не чула голосів. Лише дим із чубуків, погляди замучених облич, і діти, що дрімали на клумаках.

Втекла від гнітючого видовиська назад тим самим шляхом. Так вона думала. Але не було того шляху, як і не існувало того «назад». Кожне повернення — ілюзія, байдуже, чи тим часом злинули літа, чи лише одне надвечір’я. Це вона зрозуміє через багато років, не відразу, а впродовж довгої, тягучої щоденщини в Трієсті, Ровіні, Пулі. З кожним новим розчаруванням ставатиме сильнішою, зростатиме рішучість слідувати своїй вдачі, татові й мамі в собі. Скинути ланцюги, які надбала в інтернаті пані Хаслінгер.

У Салоніках вона дала собі волю: почала палити, пристрасно, відвідувала нічні бари. Одного вечора в якійсь припортовій корчмі слухала тріо музикантів і співачку, які виконували ребетіко. Коли заспівали пісню «Едірне, Едірне», подумала про маму. Може, це була її улюблена пісня? Ніколи не чула, щоб мама своє рідне «Єдрене» вимовляла грецькою — Андріанополіс, завжди лише турецькою — Едірне. Аж до ранку Лізетта залишилася в тій корчмі.

Повертаючись до готелю, вона думала про Барбару. Яким сумним і комічним є прагнення здорового життя в контексті тієї страшної історії. Якщо вона її вигадала, то потрібно було з чогось це взяти. Але все написано на фіолетових вустах барона Георга, на мертвецькій масці сім’ї Хітерот. Лізетта не менш прозірлива, ніж супутниця з корабля, Матильда Несініс із Пули.

Від адміністратора на рецепції готелю «Брістоль» дізналася, що юрми людей у приміщеннях на причалі та довкола, в покинутих складах на вулиці Саламіс, це грецькі біженці з Малої Азії. Вже рік сплять у лахміттях, на бетоні, бо більше немає порожніх сіл довкола Салонік. Все заповнене. З Анатолії прибуло більше греків, ніж мусульман виїхало до Туреччини. А ті греки не хочуть — у гори, хочуть лишитися коло моря. Бо завжди жили коло моря, там, у Туреччині. Так їй сказав адміністратор, перша людина, яка розмовляла з м’яким салоніцьким акцентом, вочевидь питомий мешканець.

Після трьох ночей на пароплаві вона врешті лягла в широке, м’яке ліжко. Втім довго не могла заснути. Гойдався не пароплав, а все місто. Весь час її переслідували ті німі стражденні обличчя з чубуками й діти, які не плачуть і не сміються.

Паніка охоплювала її перед стінами міських канцелярій, кадастрів і відомств, коли наступного дня вона вирушила до архівів, намагаючись дістатися до інформації про постраждалих у пожежі шість років тому. Наступні два тижні зустрічала лише нелюб’язних службовців. Потрібно було їм добряче підмастити, аби ті змилостивилися й підказали їй, звідки розпочати пошуки. Попервах потрібно було найняти доброго адвоката. Тут вони відразу йшли назустріч і пропонували за додаткову винагороду знайти, кого треба. Чому вона чекала шість років?

Вона з підозрою ставиться до всіх отих корумпованих чиновників. Не могла впізнати себе у греках з Анатолії. Вона за батьком — італійська єврейка, за мамою — гречанка з домішкою турецької крові; пам’ятала Салоніки, які зникли, коли пішли їхні турки та їхні євреї.

Місто потерпає від орди, місто роз’їдає орду, повторює подумки татові слова. Тому орда мстить і руйнує міста.

Але ті нещасні греки з Анатолії, з малоазійських міст, які розгублено блукають Салоніками, не орда, сказав їй одного вечора старий адміністратор готелю «Брістоль». Їх прогнали так само, як і салоніцьких турків. Їх вигнали зі своїх турецьких міст, і тепер вони блукають якимись чужими Салоніками.

Цвинтарі перенесли. Деякі переорали. Слідів немає.

Лише мармурова плита, на якій написано, що на цьому місці поховані неідентифіковані жертви пожежі 18 серпня 1917 року.

Лізетта стоїть увечері на балконі готельного номера й палить. Прислуховується до звуків і вуличного гамору. Чує сирени пароплавів, які випливають із порту й вивозять до Туреччини тисячі мусульман, що того літа прибули з Македонії.

Дивиться на долоню, пригадує слова Матильди.

В останній день на пароплаві, коли вони обходили Пелопоннес, Матильда довго розповідала про свого коханця графа Мілевського, який мріяв перетворити острів Катаріна на справжній туристичний рай. Цьому завадив барон Хітерот із сусіднього острова Святого Андрія. Вдався до численних інтриг, щоб викинути з гри конкурента, пресвітлого графа Мілевського! Чому? Через ревнощі! Кароль Ігнаціє Корвін Мілевський дворянин не відучора, як Хітерот, підкреслювала Матильда, він не отримав свого дворянського титулу наказом царя, він походить із сім’ї, рід якої налічує століття.

Тоді Лізетта каже, що Барбара Хітерот — її найкраща подруга, що вони планують оселитися на острові. Матильда на кілька хвилин втрачає дар мови. Потім каже, що в такому випадку вони будуть сусідами, бо вона час від часу живе на Катаріні, допомагає графові впорядковувати колекцію мистецьких предметів і старих монет. Лізетта нагадує Матильді, що вона обов'язково завітає по пляшечку трояндової водички, яку та їй обіцяла.

І ось вона вже у квітні у Пулі, де гостює Театр Верді з «Істрійським весіллям» Смареллі.

Під час першого тижня в Салоніках Лізетта жодного разу не побачила на вулиці, ресторані чи терасі кав’ярні обличчя, в якому б упізнала якусь особу з минулих часів. Коли в поліції поцікавилася даними однолітків, яких пам’ятала за іменем і прізвищем, їй сказали, що таких не зареєстровано. Архіви не повні, більшість знищила пожежа. Багато людей після війни виїхало.

Підійшовши до музичної школи на вулиці Пускура, марно чекала, аби з глибини будівлі долинув звук фортепіано, скрипки, гобоя чи якась арія. З вікон на поверсі на неї німо дивилися ті самі примари, що й з будівель на причалі. Від сторожа дізналася, що школу ще під час війни перетворили на стаціонар для біженців.

Залишилася зовсім без опертя. Без свого міста. Без географії. Того вечора йде у нічний бар «Аттика». Там познайомиться зі скрипалем Андрієм, білявим росіянином, який у Салоніках уже рік чекає на документи до Америки. Переспить із ним у кімнаті над баром і лише в полудень повернеться до готелю. Йшла у вечірній сукенці, заблукана нічна птаха. Не звертала увагу на зухвалі погляди та коментарі. Подумки весь час із мамою. Їхня остання зустріч у Відні. Питає її, як так все трапилося. Чому завжди вищі сили? Три роки не бачила Салонік. Доки вони відпочиватимуть влітку на австрійських курортах? Смердючі карінтійські озера не можуть замінити їй Егейське море. А татові довгі листи — Салоніки. Добре знає, що відбувається, і що небезпечно приїжджати, всюди бомби й атентати. Наслідки молодотурецької революції тільки починаються. Хай відсидиться у Відні. Тато весь час це повторює. Наступного літа мама візьме на себе опіку над готелем, а він приїде її відвідати. А може, станеться диво, все владнається, і вона приїде до Салонік. Таке диво й справді можливе, думає Лізетта, але не таке, що мама візьме на себе готель, навіть на кілька тижнів.

Тоді почалися балканські війни. Греки заходилися хазяйнувати в Салоніках. Потім вибухнула Перша світова, яка, усі були впевнені, не буде ні довгою, ні великою. Лізетта переїхала до родичів у Трієст. Насамкінець — бо це таки був кінець — сталася пожежа в Салоніках. Лізетта почала дбати про себе сама.

Того ранку, після першої ночі зі скрипалем Андрієм, була в собі мамою. Буде й батьком, але пізніше, у готельному номері «Брістоля», коли на по-хітеротівськи розкішному інкрустованому столі викладе решту чеків Банко ді Рома. Запише витрати, візьметься за гарячкові розрахунки: скільки безтурботних днів може забезпечити їй банківський рахунок. Не в Салоніках. У житті.

Так, потрібно було приїхати до Салонік, аби виміряти глибину відчуження від батьків. Що б не відбувалося навколо, вони жили так, як хотіли. Їхні мовчазні домовленості могла зіпсувати лише вона, тож її відправили далеко, а все — задля кращого майбутнього, яке їй готували. Мама знову отримала повну свободу, тато — міцну вуаєрську рамку. Звісно, часом вони відвідували одне одного в тих своїх окремих життях. Чи ж вони принаймні разом згоріли?

Одного ранку, коли поверталася від Андрія, їй на хвильку здалося, що в садку ресторанчика навпроти «Брістоля» промайнув кельнер — викапаний її сусід із Віа Кавана. І наступними днями на прогулянках містом їй ввижаються трієстяни.

Лізеттина пам’ять рясніє обличчями, мов поліцейська картотека. Але на відміну від картотеки, у її спогадах — самі обличчя, без імен і досьє. Навіть через десять, двадцять років усе пригадувала подоби гостей, які лише на ніч чи дві зупинилися в «Ксенодохіон Егнатіа».

Час повернутися. На початку третього тижня попросила на рецепції розклад потягів із Салонік. Через кілька днів купила квиток до Трієста з пересадкою у Белграді.

Останню ніч у Салоніках провела з Андрієм у «Брістолі». Тільки в потязі побачила, що в неї не вистачає кількох чеків. Що б про це сказала Барбара?

Цього разу не буде затримок на турецько-сербському кордоні, бо того кордону вже не існує. Потяг лише промчить закиненою станцією, де того паркого пополудня чотирнадцять років тому вони годинами чекали на продовження подорожі. Не пригадує назви місця, ані причини такого чекання, але пригадує, що обідали в станційному ресторані. І що страшенно перелякалася, коли мама пішла у вбиральню. А що як не повернеться? Про це подумала. Пам’ятає канделябри біля огорожі перону й будівлю станції з бегоніями на вікнах.

6

Перед подорожжю до Пули цілісінькими днями читає щоденник. Записи, зроблені рукою гімназиста, студента, письменника відтворюють миті, які б інакше ніяк не запам’яталися. Порожній хід безіменних днів. Але саме в них ховається життя. З захопленням пригадував ранки, коли втікав з навчання і годинами просиджував з товаришами в кондитерській «У мадяра», чи безбарвні пополудні в їдальні казарми у Чупрії, коли їв вафлі, пив пиво й розтринькував вічність згаяного року в армії.

Час минулий дихав у кожній миті, він відчував фізичну присутність людей, згаданих у щоденнику. Хоча іноді, поки рухався сірістю повсякдення, його долала втома. Тяжіння хроніста записати щонайбільше деталей дня, що минув — бо більшість записів робилася пізно ввечері — відбирала в щоденника будь-яку літературну цінність. Монотонне накопичування сухих фактів без аналізу. Ніяких висновків, лише рішення, патетичні зарікання від завтра стати іншою людиною. Це від завтра — єдина константа, яка проходить крізь усі двадцять сім зошитів щоденника. І напівзотліле невдоволення своїм життям. Майже пів століття спостерігає за рухом струмінця у клепсидрі повсякдення. Не відступає від намагань змінитися й врешті остаточно вскочити в подобу свого справжнього я.

А тоді, на початку п’ятого зошита, виринає ім’я: Іда Ройнич. Запис свідчить, що вони познайомилися на зустрічі нового 1974 року на пульській дискотеці «Уляник». Наступного дня кохалися в закинутому складі для човнів на Валканах. Наступний запис у щоденнику лише через два тижні. Він у Белграді, готується до іспиту з естетики. Згадує листа, який йому надіслала Іда Ройнич з Любляни. І це все про особу, яку не може пригадати. Не пригадує жодного кадру з тієї новорічної ночі; не пригадує, що на пляжі Валкане було приміщення для човнів. Ніколи не проводив новорічну ніч у дискотеці. Але запис невблаганний, зроблений його рукою.

Епізод зустрічі Нового року на дискотеці «Уляник» чотири десятиліття тому й авантюра з Ідою Ройнич наступного дня, про що беззаперечно свідчить його щоденник, геть вибили його з рівноваги. Почав прокидатися вночі. Наступних кілька днів він помітно знервований. В інтернеті навгад читає тексти про деменцію. Намагається знайти нотатник з готелю «Гарібальді» у Венеції з записами невідомого гостя на тему Альцгеймера. Не вдається. Але у двадцять другому зошиті щоденника є запис про цю подію, навіть коротка цитата з тієї нотатки, що «за деякими дослідженнями в Америці, хворі на Альцгеймера ще з дитинства схильні до записування усього, що їх оточує, вони складають різні списки, ретельно ведуть щоденник». Потім він консультується з приятелем нейропсихіатром під тим приводом, що буцімто в романі, який пише, йому потрібно описати випадок деменції, коли з пам’яті стирається не тільки подія, а й все, що їй передувало. «У розвиненій стадії деменції це звична річ; але тоді з’являються проблеми й в повсякденній комунікації, каже йому приятель. Хворий часом не знає ні хто він, ні де він. Звісно, забуття може бути й наслідком механічного пошкодження голови».

Все це не його випадок. Припинив читати щоденник. Повернувся до рукопису роману. Відмовився від лінеарності, взяв собі декілька відправних точок. Вперше так пише. Для кожного персонажа відкрив окремий файл. Десь їхні шляхи перетнуться. Його справа — йти за власним інстинктом. Тишма мав рацію. Прислуховуватися до тротуарів. Є що почути.

З тими розрізненими історіями приїхав до Пули. На рецепції готелю «Скалета» йому люб’язно запропонували апартаменти замість кутової кімнати. Мабуть, сталося якесь непорозуміння. Під час бронювання він підкреслив, що хоче ту саму кімнату, в якій був чотири місяці тому. Відразу в готельному комп’ютері знайшли його мейл. Він помилився. У листі не йдеться про те, що він хоче якийсь певний номер. Він лише розгублено усміхається. Він чітко пам’ятав речення, яке в дивний спосіб зникло з тексту.

Отже, від самого приїзду все пішло не так, як планувалося. Перші дві ночі, поки не звільнилася кутова кімната, він провів у апартаменті. Різниця в ціні була — за кошти готелю. Наступні два дні валіза лежала на підлозі нерозпакована. Він прогулювався містом, рухався за картою, яка була лише в його голові. Помічав час від часу якесь знайоме обличчя, задоволено констатував, що з бородою його ніхто не впізнає. Навіть Горан Бан не озвався, коли проходив повз нього Кандлеровою.

Прямував тією слабоосвітленою вулицею, тією самою, якою поспішала його мама, — дрібними кроками, в сутінках одного вересневого дня далекого 1949 року. Ніколи не відчував її присутність так сильно й так боляче, вона фізично була на крок від нього. Вперше він відчужується від мами. Якби міг, обійняв би її. Вона більше не душить його потоками слів. Він не соромиться її потреби завжди бути в центрі уваги, у світлі софітів, акторка розважального жанру, яка не зауважує поглядів і коментарів напівголосно. Схоже, що бачить і чує їх тільки він. У повному купе відлунює сміх пасажирів. Вкотре він чує розповідь про те, як мама, відразу після війни, у часи великого дефіциту, нелегально возить яйця своїм хазяйкам на Сушаку. Поліцейський контроль — у поїзді. Питають, що в неї в торбі, а вона каже: яйця. «У вас стільки яєць?» — питає поліцейський. «Так», — відповідає мама. Поліцейські сміються і йдуть. І пасажири купе сміються. Оті, з маминої розповіді. І ті, два десятиліття по тому.

Поки він йде Кендлеровою вулицею, пригадує ті довгі подорожі нічними поїздами Югославських залізниць з мамою та сестрою. Їдуть потяги через майбутні кордони. Сонні пасажири крізь запотілі вікна вгадують імена станції. Не підозрюють, що одного разу, ще за їхнього життя, це знову буде закордон. Цей урок він вивчив ще дитиною одного ранку в Рієці, спускаючись з мамою сходами Трсата. На майданчиках зупинялися перепочити. Внизу, в глибині каньйону, бачив вузьку стрічку дороги й дахи притулених один до одного будинків.

— Колись все ото там була Італія, — промовила мама й рукою вказала у напрямку голої скелі на іншому боці, в підніжжі якої була якась фабрика.

Збентежений, він не відводив погляд від сірих будівель і димарів. Інакше собі уявляв Італію, країну мультфільмів і квізів з екрана Лізеттиного телевізора.

— Куди це ти задивився? — питала його крізь сміх. — Вся Рієка, Опатія, Кварнер, все це була Італія. — А тоді, більше для себе, додавала: — І країни, як люди, народжуються й вмирають.

Мама і він зараз — по один бік. Разом заповнюють зошит, вкрадений у Вінковцях. Хіба потрібно було прожити пів століття, щоб зрозуміти, що емоції приховувати не потрібно? Не боятися свободи; бути тим, ким ти є; не зважати на оточення. Збагнути, що зло є не помилкою, а вибором, як і всякий інший, — опція, за допомогою якої легше й надійніше домогтися пошани й багатства. Це найпростіший шлях, второваніший, ніж звивисті, небезпечні стежки, якими дряпаються ті, хто вірить у божественну справедливість.

Добро перемагає лише в казках.

Так думають ті, хто не вірить, що пломби на дверях вантажних вагонів такі ж надійні, як і замки. Замок не є виразом недовіри, і це не образа Югославської залізниці, а недовіра до кровообігу, яким циркулює багато різних груп крові.

Так думає його мама, коли на пляжі Стоя протистоїть людям, обороняючи територію завбільшки з три розкладені рушники. Вони були греками на Марафонському полі, оточені безкраїм військом персів.

І тому недостатньо лише пломби, просто позначки, що вагон не порожній, як вірить поручик Югославського військово-морського флоту, в’язень чоти малих звичайних людей, серед яких виріс, на колишній станції Рістовац, де застряг його тато, наймолодший диспетчер на станції Скоп’є, солунець, кавалер Албанської пам’ятної медалі. Через схильність до алкоголю його швидко деградують у нижче звання, він перебиратиметься з сім’єю на дедалі провінційніші станції, поки остаточно не осяде в Січеві у званні сторожа колії. Тут дочекається пенсії, продовжуючи й далі світанкові обходи своєї ділянки, від січевацької електростанції до Островіце. Після його смерті залишиться на полицях підвалу ціла колекція предметів, необачно викинених із потягів.

У цій колекції найціннішим експонатом був шкіряний гаманець з витисненою головою морського пса, який вартовий колії зі сторожки номер 15 знайшов серпневого ранку 1941 року коло огорожі подвір’я. Відразу впізнав гаманець старшого сина. Усередині був папірець із коротенькою запискою, що їх везуть до Німеччини, що після того, як потрапив у полон, три місяці провів у збірному таборі в Болгарії, що з ним все добре, хай не турбуються.

Транспорт із заарештованими офіцерами Королівства Югославії проїхав січевацькою ущелиною вночі. Вагони зачинені на величезні замки. Коли композиція на повороті після січевацької дамби сповільнила хід, молодому поручику рвучким порухом зап’ястя вдається викинути гаманець крізь отвір під дверними петлями, він впевнений, що завтра, під час огляду колії, батько знайде його.

Приїхав у місто свого дитинства, щоб цього разу піти з нього назавжди. Нікому не казатиме. Обійде всі місця, де десятиліттями тяглося повсякдення хлопчака, єдиною мрією якого було поїхати геть. Жив у постійній відсутності, йшов за думками, які вели його далеко від міста. Він знав, що це по всьому неправильне місто. І що будинки, в яких житиме, жінки, яких кохатиме, все те, що має з ним статися, і погане, і добре, чекає на нього в якихось інших містах. Це не його історія. Він випадково опинився в перипетіях, які його не обходять.

Цим містом шістдесят п’ять років тому ходила і його мама. Він би так радо пройшовся тим днем, зазирнув у місця, в яких вона побувала. Чи він уже тоді, з порожнечі небуття, боровся за прихід у цей світ? Чи боротьба почалася раніше, відмовою молодого поручика Югославського військово-морського флоту узаконити стосунки з італійкою, в якої мешкав? Чи ще раніше, відмовою сербського військовополоненого в трудовому таборі Барберк І, що поблизу Бремена, залишитися після закінчення війни в Німеччині? Так, був і такий варіант, оскільки за останні роки полону зблизився з родичем власника ферми, на якій працював удень. Ввечері сідав на велосипед і повертався до будівлі школи танців, в якій ночували в’язні табору.

Скільки небезпек і спокус на шляху тих, хто подарує йому життя. Все йому сприяло, а найбільше — панічний страх працівниці Дирекції портів Північної Адріатики перед сексуальними стосунками, наслідок довгих сільських ночей без свічок. Далеке брехання собак, з глибин кімнат чути тлум неспокійних тіл на солом’яних матрацах, час від часу глухий стогін, який закінчувався притлумленим криком. І знову — панування загрозливої тиші.

Нічого він не вигадує.

Коли б він не навідався до Раші, у малому шахтарському містечку на півдороги від Пули до Рієки, де водії рейсових автобусів зупинялися на перепочинок, завжди відчував хвилювання. Ніби замкнений у клітці, оточений картинками зі снів. Все на тій площі, де вони зупинялися, видавалося сюрреалістичним. Ти в’їжджав у малюнок, а не в простір. Площа завжди була порожньою, бо вона розташовувалася на околиці міста, а не в центрі, поза маршрутами його невидимих мешканців. Висока тріумфальна арка з гаслами на славу Тіто й соціалізму поєднувала його з іншою маленькою площею, яка також була порожня. Весь цей довгастий простір завершували будівлі зі склепіннями й рядами балконів. Декорації кіностудії, порожні фасади з намальованими вікнами й дверима. З приїздом автобусу площа заповнювалася статистами; але ті швидко рушали до ресторану. На боковій стороні будівлі, ліворуч від ресторану, і день, і ніч світилися неонові літери «Ночівля Раша». Вікна на поверсі постійно були засунені темними фіранками.

Пустка без тіні на площі зі сну. Церква у формі перекинутої шахтарської вагонетки, просторий портик і широкі сходи на фасаді, рівні лінії дзвіниці, яка нагадує шахтарську лампу, будівля кінотеатру із заокругленими вікнами. По середині площі — фонтан.

Край світу. Німота вічності. Раша — місто без цвинтаря.

На географічних картах Раша з’явилася за два роки до початку Другої світової війни. Це шахтарське містечко, — одне з дванадцяти нових сучасних міст, задуманих як демонстрація могутності фашистського режиму Беніто Муссоліні, відновника Римського царства, — збудують за 547 днів. Головний проєктант Густав Пуліцер Фіналі, з сім’ї трієстських євреїв, роками оформлював інтер’єри трансокеанських лайнерів. Звідти заокруглені вікна на фасаді кінотеатру. Раша на першому етапі прийняла дві тисячі людей, лише половину від запланованого. У нижній частині міста зведені будинки для шахтарів, у верхній частині, поряд із віллами для керівного технічного персоналу, виросло поселення одноповерхівок з садочками, де жили кваліфіковані робітники. У Раші є водогін, централізоване освітлення, телефонна станція, лікарня, олімпійський басейн, кінотеатр, готель. Єдине, за недоглядом, чи навмисно, не було передбачено цвинтаря.

Про це він дізнався давно від товариша з музичної школи, на кілька років старшого від нього. Хлопчик із двома іменами: Маріян і Мілевой. Часто його діймали, мовляв, де тут ім’я, а де прізвище. Він грав на сурмі. Два рази на тиждень приїжджав до Пули автобусом із Раші. Якось одного разу жартома сказав, що його батьки старші, аніж місто, в якому вони живуть. І ніколи не помруть, бо ж у Раші немає цвинтаря.

Коли навесні 2012 року він почав розслідувати справу працівниці Дирекції портів Північної Адріатики, до рук йому потрапив роман Даші Дрндич «Квітень у Берліні». Уривок з роману, в якому згадується Раша, викликав спогад про сурмача з двома іменами. А Маріян Мілевой став добрим духом свого міста, вірним хроністом. Знаходив в інтернеті його книги. Він тепер мешкав не в Раші, а поруч, у Лабіні, де його син мав власну книгарню. Вирішив за першої нагоди розшукати його. Відтоді минуло чверть століття. Країна, у якій вони жили, згасла, мов рашська шахта.

«Раша — Арсіа, наймолодше істрійське містечко. Робітничі будинки, які мають по чотири двокімнатні квартири, розташовані у два ряди, оточені садочками однакової квадратури, сьогодні занедбані й почорнілі. Раша почала вмирати, коли ще була молодою і здоровою. Раша вмирала довго й болісно, її зрадили всі, хто панував у ній: і фашисти, і соціалістичні самоуправлінці, врешті її докінчили хорватські дикі капіталісти. Раша більше не дає вугілля, казали вони, Раша, мов та корова, що не дає молока, як жінка, котра не народжує, Раші час стулити очі. Шахта відпрацьована й закопана. Раша сьогодні дух, скелет, що його відспівує церква Святої Варвари, покровителька шахтарів, яких у Раші більше немає».

Свята Варвара, покровителька шахтарів, яку згадує Даша Дрндич, наводить на думки про іншу святу — його маму, працівницю Дирекції портів Північної Адріатики.

Санта Віолетта, покровителька знедолених. Такою себе бачила ще з часів шабацького інтернату, коли в одинадцять років покинула свій сільський дім в Узвечі, сімейну задругу з понад двадцятьма членами. Від’їзд до інтернату сприйняла як відрив від родини. Все її життя було пошуком домівки. Далі були роки у винайнятих кімнатах, пансіонах, готелях.

Ніколи не пробачила своїй мамі, що та її відіслала до інтернату. Це зрозуміло зі сну, який повторювався: мама просить її подати склянку води. Варто було їй уві сні почути мамине прохання, як у реальному житті траплялося щось погане, принаймні якась дрібна неприємність. Сон, в якому відмовлялася подати мамі склянку води, передбачав щасливу подію, часто навіть грошовий прибуток. Так її підсвідомість зводила порахунки з мамою. Правда невмолима й уві снах.

До зошита, вкраденого у Вінковцях, вона записувала не тільки готелі та пансіони, в яких побувала, а й історії та байки, які вигадувала, керована загостреним відчуттям справедливості. Завжди — у будуарі, дівочих кімнатах, приміщенні для слуг, там, де говорять пошепки. Де тіні ніколи не мають спокою. Де невпинно чергуються хіхікання, плачі й зітхання. Міжпростір, міжчасся. І шматки чужих життів, у яких порпаються за браком власного. А всі ті божі створіння: служниці та садівники, покоївки та кухарі, слуги в чужих будинках, сироти — перебувають у пошуках власної домівки, любові.

7

Коли на третій день після приїзду до «Скалети» він виселився з апартаменту й нарешті розташувався у своїй кімнаті, одразу вирушив ранковим автобусом рієцького «Автотрансу» в Рашу на пошуки пазлів минулого. Після повороту на Барбаран почався спуск у долину ріки Раша. Впізнав краєвиди, ракурси, під якими з’являлися навколишні гори, голі скелі та болотяна рівнина, вкрита очеретом й іншою рослинністю. На крутому віражі автобус різко знизив швидкість. На схилі, під самісіньким вершечком гори, виднілися величезні літери: ТІТО. Вони були на тому ж місці, що й пів століття тому. Хтось вочевидь доглядав меморіальний знак, регулярно косив траву, заливав вапном стерню, щоб ті літери було видно здалеку.

Немов вчора було те пополудня, коли поверталися з Рієки після огляду квартири поблизу Палацу Губернатора. Вони з сестрою сиділи позаду. Мама постійно висловлювала свої зауваження, а тато час від часу підтверджував її слова. Так, помешкання в поганому стані, треба багато вкласти в ремонт. Це був остаточний вирок.

Очі застилав туман. Цілий світ зруйнувався. Він ніколи не стане рієчанином, мешканцем того великого міста, в якому кожної миті можна було поринути в анонімність, без свідків стартувати з нової позиції, розпочати суцільне звитяжне від завтра. Завжди у правильний момент у нього б виринало правильне слово, адже це правильне місто. Вільно підходив би до дівчат; не залишався без репліки, коли мовкне суфлер, а він, червоніючи, відступає на запасні позиції трьох з’єднаних рушників на пляжі Стоя. Лише у Рієці він міг бути сам собою, тим, ким він є. Мати дівчину. У Рієці міг народитися новий він: зухвалий, хоробрий, успішний, бонвіван.

З кожним кілометром Пула ставала ближчою, а обіцяне життя, в якому він і не сором’язливий, і не заскочений, залишалось позаду. Так і житиме в Пулі, бранець малого нудного міста. Восени піде до гімназії. Все буде, як і раніше, у тому сумному місті, де всі один одного знають.

З Богом, Фіуме.

Тополіно ледь долає крутий підйом перед великим серпантином. У долині Раші сонце вже зайшло, і лише на далекій горі все ще паленіє вечірня зоря, де-не-де полискуючи на гігантських літерах імені суверена.

Відтоді минули десятиліття. Він знову на площі в Раші, в місті, яке тільки на шістнадцять років старше від нього. Тут зробив крок в існування. Тут почалася зав’язка маминої оповіді, яка пів століття утворювала меандри в добре знайомому йому ритмі. Це та сама генетика, той самий чин маскування. Скільки разів мама, завжди на тому ж місці, переривала розповідь. Під час повернення з Пули ламається автобус поблизу Раші, під’їжджають удбаші на чорному лімузині баронеси Хітерот, якась панянка й вона їдуть до Рієки разом з тими чоловіками. А тоді — deus ех machina: готельна вечеря в Раші, з’являється автобус — уже казковим чином відремонтований — їй вдається позбутися товариства п’яних удбашів. І фінал: «Мала з Опатії залишилася з ними».

Те речення спускає завісу на всю подію. Тобто натякає на те, що могло статися, якби не острах, намитий багатьма глухими сільськими ночами, а згодом і шабацьким інтернатом, острах, вписаний у генетичний код нащадків. Ніщо ніколи до кінця не розповідається. Всі варіанти можливі. Фінал є відкритим. Свободу вибору здобуде лише у фіналі життя, у заводях деменції, після восьми десятиліть боротьби з примарами дитинства. Забуття звільнило від непорушного порядку, які собі нав’язала, аби якомога сумлінніше виконувати власні ж безглузді вимоги. Більше ніяких замків не буде. Врешті можна перепочити. Без побоювання за кожен наступний день, який треба завойовувати, завжди знову стверджуватися в недоброзичливому повсякденні. Зникла тривога, та судомна усмішка, якої у дитинстві він соромився. Оселившись у будинку для старих, мама стала смиренною й ласкавою, не засипала його більше порадами без пояснення. Робила великі паузи в розмові, кожному реченню передували роздуми. І хода її змінилася. Розкутість впливала й на її рухи — вона йшла, погойдуючи своєю маленькою постаттю. Було якесь благородство в тому спокої. Нагадувала маму його товариша з юності, Джанфранка, в оселі якого не існувало заборон.

І звідси, з отих поодиноких відвідин мами, з’явилося відчуття, що він розмовляє з якоюсь іншою особою. Близькість смерті стирає різницю між живими й мертвими. Через спогади живих мертві й далі беруть участь у житті. І саме це є заспокійливим у старінні: знання, що світ єдиний і цілісний.

Блаженно усміхалася, коли я повставав проти її версії певної події, свідком якої я був. Згадувала людей, про яких я чув уперше, надавала їм доленосної ролі в її житті, якихось близьких наділяла дивними властивостями. Стверджувала, що дід Мілан знав грецьку. Начебто багато разів чула, як Лізетта і він розмовляють тією мовою. Хто не вірить, хай запитає годинникаря Малешу. Дід Мілан розмовляв і албанською. Як де навчився? Стільки років скнів залізничником у македонських і косовських богом забутих краях. Тому і його діти знали албанську. У Качаніку пішли до школи. Потім у Звечані. Як то він цього не знає?

Перед поїздкою до Пули, коли в щоденнику знайшов Іду Ройнич, злякався, що процес забуття почався. Знову відвідав свого товариша нейропсихіатра й зізнався йому, що це він — отой персонаж, який втрачає пам’ять. Довго розмовляли. Не міг відповісти, чи в мами лише важка форма старечої деменції, чи вона хвора на Альцгеймера. Відмовлялася від усіх неприємних оглядів. Ні, не робила магнітно-резонансну томографію. Не пам’ятає, чи вона колись відвідувала стоматолога.

Лише магнітно-резонансна томографія точно діагностує Альцгеймера, сказав приятель. Запише на огляд, якщо він хоче.

Хоче. Але не тепер. Коли повернеться з Пули. Так, знову туди їде. Взимку був мало. Потрібно принаймні місяць, щоб виробити концепцію роману, який пише. Про що пише? Ну… про маму.

Того вечора довго не міг заснути. Крутився на ліжку, задрімав тільки під ранок. Було це тільки самонавіювання сну, а не справжній сон. Весь час у вухах лунав голос нейропсихіатра. Він згадав про предків, які після завершення земного життя й далі змагаються за свою присутність у потомстві, запаковуючи генетичні посилки. Яскраво пояснив йому вчення мадярського психоаналітика Леопольда Сонді про сімейне підсвідоме. Предки у формі латентних, тобто рецесивних генів своїх потомків підсвідомо впливають на вибір любовного і шлюбного партнера, друга, ідеалу, професії, хвороб і смерті й у такий спосіб керують їхньою долею.

Бо успадковуються і мрії, сказав йому приятель при прощанні. Тож при дослідженні генетичного коду певної людини недостатньо лише вузького сімейного кола, потрібні ще й ті, хто приваблював дану особу та її найближчих кровних родичів у коханні та дружбі.

Це останнє речення відлунням супроводжувало його всю дорогу, нічним автобусом від Белграда до Пули. Яка розкіш можливостей! Дрімав і бачив безмовну ходу колони предків. На чолі — дід Мілан. Розмахує ліхтарем, йдучи ділянкою колії Січево-Островіца. Після переходу Албанії, плавання Іонічним морем, лікування в Бізерті, прориву Солунського фронту, служби в Македонії та на Косово, він звів своє життя до того десятку кілометрів колії, що їх регулярно обходить. Знає кожну шпалу. Це його пацієнти, піклується про них, контролює, чи міцно сидять сталеві клини на тримачах рейок, в якому стані металеві підкладки, чи десь бува не підточена шпала. Записує пошкодження й особливою технікою лічби позначає позицію шпали, яка потребує інтервенції.

Немає сумніву, від діда Мілана він успадкував пристрасть до лічби, схильність до рутинної роботи, насолоду від зайвих дій, байдуже, чи це складання порожніх пляшок за розміром, чи впорядкування слоїків на полицях комори, чи підрахунки, скільки кілометрів пішки пройшов минулого тижня. Але передусім він успадкував від діда Мілана пристрасть до ходьби — діяльність, якою ставить повсякдення в позицію stand by. Коли вибирається надвір заради начебто нагальної покупки, або іншого вигаданого приводу, він почувається вільним від усіх нав’язаних обов’язків, життя тече так, як він задумав. Не в діалозі. Лише в монолозі. Та не успадкував від діда Мілана примирення з дійсним станом речей, блаженне відчуття, що маєш час, що світ такий, яким він створений, і тут нічого не вдієш. Не погодився на себе такого, яким є. Постійно намагається подолати ту тимчасову форму й колись, в один із тих від завтра, він врешті вивільнить справжнього себе.

Але робив обходи не тільки дід Мілан. Його син теж мав свої дільниці — белградські вулиці, якими блукав, вигадуючи безглузді причини, аби піти з хати. Це почалося після шістдесяти, коли припинив виходити в плавання й назавжди повернувся на сушу. Не знав, що з собою вдіяти. Був неготовий до іншого життя, яке його чекало вдома.

І деякі татові приятелі ходили, краще сказати блукали, рештками життя.

І його приятелі чинять так само. Часто запитував себе, чому так. Не знаходив відповіді.

А тоді в автобусі рієцького «Автотрансу» на шляху до Раші його головою проминули всі оті ходаки. Розуміє, що вони самі обирали таких жінок, такі будинки, таке повсякдення, таке життя, від якого потім втікали. Життя з таким жінками — ніби ти весь час у стоячій воді. Це триває роками, поки враз не охопить невроз, і починає свербіти. Потім настає ходіння.

Від діда по маминій гілці, який помер ще до його народження, успадкував схильність до проміскуїтету. Алкоголь, звісно. Цим щедро обдарували предки з обох сторін. Диво дивне, що від такого пияцтва вони взагалі не попадали з фамільного древа, залишивши на ньому самих жінок.

Вийшов з автобуса на порожній площі у Раші з іще двома пасажирами. Зайшло четверо. Яке жалюгідне сальдо вбогого турне за маршрутом Пула-Рієка. Автобус без затримки рушив далі, до Лабіна.

Окинув оком ту порожнечу.

Простір, вільний від людей. Ідеальне місто. Ідеальне життя, вільне від стосунків, бо стосунки завжди складні. Мати лише шаблон, в який вписувати життя за бажанням.

Відколи збудували автомагістраль, той дідьків Істрійський іпсілон, Раша перетворилася на сліпу кишку, каже дід за шинквасом невеличкого буфету, попиваючи пиво. Завів розмову, щойно незнайомець замовив каву.

Немає вже, як ото колись, випадкових пасажирів, від котрих було що послухати. Тепер тут зупиняються лише місцеві автобуси. Чи він, бува, не помилково вийшов? За звичкою! Це добра звичка. Невже ніколи довше, ніж на пів години, не затримувавсь у Раші?

За стільки років не набігло й доби.

Багато пропустив. Тому й приїхав, щоб надолужити? Знає кількох Маріянів Мілевоїв. Вони не родичі, а схожі, мов рідні брати. З одним грав у футбол в «Рударі». Прикладом для них був Тоні Пріврат, найкращий футболіст, якого колись мала Раша. Не чув про Пріврата? Той Маріян Мілевой, піїт, не живе в Раші. Він у Лабіні, там у його сина книгарня.

Зненацька в нього виникає потреба похвалитися. Витягає посвідчення особи. Найстарший уродженець Раші. Він і місто — ровесники, народжені в один день. Четвертого листопада Раші і йому виповниться сімдесят сім років.

Виглядає молодшим.

Хто? Він чи місто?

За двадцять хвилин, які він провів у буфеті, дізнався, що рік тому згорів кінотеатр, себто те, що так називалося за інерцією. У залі роками розташовувався магазин меблів. Останній фільм там демонструвався чверть століття тому. Дід коло шинкваса був там за кінооператора.

Давно нічого немає дивитись у Раші. Навіть оте мале кафе «Мона Ліза» зачинене. Забагато для Раші два заклади. Як у вестерні: є місце лише для одного. Все завмерло, крім будинку для старих. Там їх усе прибуває і прибуває. Як це немає цвинтаря? Вся Раша — суцільний великий цвинтар.

Залишив кінооператора в буфеті крутити плівки монологу й чекати на наступний автобус.

Знову сам на площі. У декораціях вистави, яку давно зняли з репертуару. Пустка й відчай на кожному кроці.

Немає вже гасла на тріумфальній арці: «Хай живе Тіто!».

До Тіто був Муссоліні.

Стояв якийсь час, мов мара на картині, може хвилину, може чверть години. А потім сяйнула думка. Раша є отим магнітно-резонансним знімком, якого не вистачає. Поглядом на площу встановив діагноз.

Арсіа — Альцгеймер.

Кінотеатр. Готель. Будинок для старих.

Архетипна матриця, яка супроводжує його по життю. Ніби сам був присутній того вечора, у вересні 1949 року, коли двоє удбашів із Лабіна в товаристві працівниці Дирекції портів Північної Адріатики й малої з Опатії, прибувають автівкою баронеси Хітерот у Рашу. На фасаді готелю — все ще літери попередньої назви «Імперо». Але в зошиті його мами, коли вона наступного дня нарешті дістанеться автобусом до Рієки, найбільша будівля на площі не матиме такої назви. Те, як перейменували «Імперо», і працівниця Дирекції портів Північної Адріатики сумлінно це занотувала, розчинилося в безвісті. Адже коли в сімдесяті роки він проїжджав через Рашу, над входом до готелю світилася вивіска: «Ночівля Раша».

Скільки було сценаріїв тієї вересневої ночі 1949 року. Але лише один реалізувався — той, який би обрав і він. Лише той єдиний, за яким можна зберегти себе, перебороти небезпечну спокусу, не занапастити життя задля короткочасного задоволення. Кожен любовний чин є прелюдією можливого кінця. Вхід до життя, з якого потім не можна вийти. Капкан, в якому застрягають.

Скількох жінок оминув лише тому, що побачив на мить своє майбутнє з ними. Не існує такого кондому, такого аборту, такого захисту, який би убезпечив від найгіршого — ув’язнення в житті, яке не твоє. Таку помилку неможливо виправити. Цей страх його вберіг.

Страх оберігає і його маму. Помилку, яку зробила, поїхавши з удбашами, вона виправила не тим вигаданим deus ех machina — буцімто автобус, дивовижним чином відремонтований, прибуває через дві години в Рашу, їй вдається вислизнути від п’яненького товариства й продовжити поїздку до Рієки — а виходом із ресторану під час вечері, втечею в кімнату безіменного готелю. Від портьє отримала ключ, залишила йому посвідчення особи. Замкнула двері. У кімнаті була задуха. Відчинила вікно. Потім лягла вбрана у ліжко. Через пів години хтось довго стукав у двері, кликав за іменем. Потім відчепився. Наступного дня залишалася в кімнаті, поки автомобіль баронеси Хітерот не рушив з площі перед готелем. Тільки тоді спустилася до ресторану на сніданок, а десь у полудень поїхала автобусом до Рієки.

Коли через годину знову повернувся до буфету, кінооператор все ще був там. За тим шинквасом, несхибно, з новою гальбою пива. Махнув йому рукою, тільки-но побачив у дверях. І саме тоді прибув місцевий автобус до Пули.

Передумав, не буде затримуватись у Раші. Щонайшвидше назад, до «Скалети». Лізетта вже в поїзді, їде з Салонік до Трієста. Саме час, щоб Хітероти остаточно переселилися на острів Святого Андрія, щоб Барбара продовжила місію свого батька, барона Георга, у Ровіні, розпочала комерцію з трюфелями в Лівадах, щоб Лізетта оселилась у будинку на Сан Полікарпі та закрутила роман з молодим музикантом, щоб Діона Кесініс стала вчителькою Фажов з Рібарської вулиці, щоб добігла кінця місія англо-американської адміністрації в Пулі, щоб нові мешканці заселились у «Віллу Марію», щоб розширилися мережа Югославських залізниць, щоб годинникар Малеша полагодив Тітові годинники на Бріонах, щоб Горан Бан повернув логарифмічні таблиці тому, в кого позичив їх сорок років тому, щоб Раша вмерла разом зі своєю шахтою, щоб Маріян Мілевой написав усі ті поезії про Лабін, Рабац, Рашу й Тргету, щоб сталося те, що має статися, як сказав би Тишма.

Відкриє новий файл, збере усіх персонажів в одному місці.

Автобус зупинився перед буфетом. Вийшло кілька пасажирів. Наступний до Пули — тільки надвечір. Повернувся до кінооператора й прямо з дверей запитав його, як після війни називався готель «Імперо».

Так, як і ресторан, «Централ».

«Не може бути!» — вигукнув він. — «Тієї назви ніколи не було на фасаді».

«У мене на лобі теж не написано, що я Маріо Вончина, але я є ним», — сказав кінооператор і змахнув гальбою на знак прощання.

8

Понад два тижні Лізетта провела в Салоніках, і тепер належало підготувати її повернення до Трієста. Так само, як і тоді, коли у пошуках «штутгартського методу» своєї мами натрапив в інтернеті під тим висловом не тільки на трамвайні коридори, а й на відомого садівника Ціглера, фахівця з садово-паркового мистецтва, який наприкінці XIX століття відвідав Белград, — так і цього разу за якихось десять хвилин знайшов набагато більше всього, ніж сподівався. Замість садівника зі Штутгарта знайшов барона з Мюнхена, Моріса фон Хірша, одного з п’яти найбагатших людей того часу в Європі, будівника і концесіонера Східної залізниці, до складу якої увійшла колія Салоніки-Белград, якою Лізетта та її мама влітку 1909 року вирушили з Салонік до Відня. Тим самим маршрутом через чотирнадцять років Лізетта повертається до Трієста.

На сайті є запис про урочисте відкриття напрямку.

«19 травня 1888 року, в присутності численних запрошених гостей, на прикордонній станції Рістовач-Зібевче (яка знаходилася на турецькій території), урочисто вклали останні рейки, які з’єднають Белград із Салоніками. Турецький церемоніал був дуже оригінальним. На рейках ритуально зарізали вівцю, а імам попросив Аллахового благословення для завершеної справи».

Через кілька сторінок — себто п’ять років по тому — є свідчення пасажира Франческа Анкони, торговця з Трієста, про прикордонний пост Зібевче: «Будівля вокзалу незугарна, турки обслуговують потяги зі східною неквапністю, паспорти перевіряють довго. Якщо більшість сербських чиновників розмовляють німецькою чи французькою, то з турками, які їх змінюють, порозумітися можна лише за допомогою звичного бакшиша. Характерне “Яваш, Яваш!” втихомирює нетерплячих. У всьому відчувається азійський стиль. Рістовац — це поріг, який відділяє Захід від Сходу!».

Через два роки після того, як запущено залізницю, прямих потягів із Салонік чи до Салонік більше не було. Пасажири, які прямували до Ніша чи Белграда, змушені були, з величезною втратою часу, переночувати в примітивному хані в Зібевче, або ж фіакром переїхати через кордон і розташуватися на ніч у Рістоваці. Завдяки ночівлі з ознаками готелю за європейськими стандартами, пасажири, що прямували до Салонік, мали перевагу. Від 1980 року цих незручностей більше немає. Прямі поїзди два рази на день курсують в обидва боки.

Під текстом є листівка із зображенням станції в Рістоваці. Двоповерхова будівля з каменю, якої б не посоромилося жодне європейське містечко, з широкими арковими вікнами, з вазонами квітів під металевим дашком. З обох кінців загорожі, що відділяла від перону простір перед входом до будівлі, були канделябри. Відразу коло будівлі станції мостилася ще одна, трохи нижча будівля з рестораном на першому й кімнатами на другому поверсі. У верхньому лівому куті друкованими кириличними літерами написано:

Вітання з Сербсько-Турецького кордону!

Рістовацький ресторан і ночівля.

Орендатор Джордже Рош.

Рік на листівці не зазначено. Перед будівлею станції, на підході до перону, крапчасті силуети пасажирів.

Та сама картинка, тільки без пасажирів, — на фото з сімейного архіву, яке йому запам’яталося: молодий залізничник із дружиною та двома синами.

Через рік після закінчення Великої війни, двадцятивосьмирічного Мілана Велікича, кавалера Албанської пам’ятної медалі, солунського ветерана, наймолодшого поїзного диспетчера в Скоп’є, як покарання буде переведено у Рістовац. На тій станції, яка втратила своє значення, бо вже не була кордоном з Туреччиною, і на ній тепер не зупинялися швидкі міжнародні потяги, розпочнуть нове життя понижений у чині залізничник і його на шість років молодша дружина Даніца. У Рістоваці у них народяться сини Воїслав і Драгомир. Виростатимуть коло залізниці, дивитимуться на потяги, махатимуть пасажирам і переселятимуться вздовж неї в міру того, як їхній батько, схильний до алкоголю, все нижче спускатиметься сходинками залізничної ієрархії та через десять років остаточно затвердиться у званні сторожа колії в Січеві. Тут дочекається пенсії, продовжуючи обходити на світанку свою ділянку від січевацької електростанції до Островіце.

Його онук та онучка проводили тут літо. Приїжджали з мамою на початку шкільних канікул і залишалися до кінця серпня. Подорож нічним поїздом із Пули до Белграда, потім пересадка на швидкий до Ніша, а потім робітничим о третій пополудні прибували до Січева. На пероні їх зустрічав дід Мілан.

Вже першого дня відбувався таємний ритуал. Коли залишався наодинці, онук брав фото дядька Драгомира, що висіло в рамці над бабусиним ліжком, і порівнював зі своїм обличчям. Кожного року констатував дедалі більшу схожість. Має рацію бабця Даніца: він більше схожий на дядька, ніж на власного батька. Широке чоло, ніс, вуста, погляд — мов перемальований. Але двадцять перший рік життя ще далеко. Той останній рік, до якого дожив дядько Драгомир — коли їхня схожість мала б досягти зеніту — здавався йому недосяжним.

Якось він вбрав вовняну безрукавку з трьома дірками від куль на грудях, яку бабуся тримала під подушкою, і з’явився на веранді. Закам’янів від крику. Бабусине обличчя було, мов крейда. Відразу зняв жилетку. У пам’яті залишилися слова: «Це поганий знак!».

Через сім років він таки пережив автокатастрофу під Вінковцями. Йому було двадцять один. Відтоді його обличчя старішає суто для себе.

Чи справді він з обличчя — викапаний дядько Драгомир, як казала бабуся Даніца? Якщо так, то було сорок років тому, коли вони були ровесниками. Чи були б вони схожі між собою у шістдесят, якби дядько дожив до старості? Чи є щось, набагато ближче від фізичної подібності, що пов’язує дві особи? Передусім — думка про схожість. Це незмінне. Незнищенне, яким би довгим не видався життєвий вік.

Обставини дядькової загибелі стали йому зрозумілішими, коли восени 2011 року брав участь у літературній колонії в Січеві. Там від одного сільського юнака дізнається, що під час війни існувало Верхнє і Нижнє Січево. Одні симпатизували партизанам, другі — четникам. Демаркаційна лінія пролягала серединою села. Спочатку всі носили шайкачі, а деякі, вже з огляду на обставини, пришивали на них то зірку, то кокарду. За чотири дні літературної колонії в Січево він зблизився з тим юнаком. Одного ранку вони пішли до самотньої хатинки на схилі під задругою. У саду побачили бабусю, зігнуту над грядкою салати. То була жінка, з якою дядько Драгомир, комендант січевацького партизанського загону, перебував у любовних стосунках. Нишком зробив два знімки. На звук камери мобільного телефону стара різко випросталася. Їхні погляди зустрілися. Відійшов від загорожі. Стара зігнулася й продовжила копати.

Копає і він. Бачить свого діда, як на світанку, після звістки про загибель сина, поспішає завіяними стежками навпростець до села. Які думки пролинають головою, поки несе мертве тіло додому, до Сторожки номер 15? Чи був би Драгомир живий, якби вони залишилися в Скоп’є, чи просувався б по службі, вів якесь інше життя, далеко від цього богом забутого краю, де застряг зі своєю сім’єю?

Ще багато років після Драгомирової загибелі офіційною версією була та, що його вбили четники, з засідки. Потім — що то були болгари. Таємно ходила історія про любовний трикутник. Коли через пів століття зникла ідеологія, разом із країною, яку створила, можна було почути й інші версії. Начебто Драгомира вбили свої. Зринули на поверхню гидоти й злочини фальшивих героїв. Знову прокидалися привиди, що поведуть на смерть тисячі й тисячі невинних. Запанували нікчеми й маніпулятори. Десь щось розповідають — завжди по-інакшому. Ті розповіді відверті в жалюгідних спробах надати пожадливості, заздрості й злу покров ідеології. Переможці згодом канонізують минуле в хроніках і підручниках, енциклопедіях і лексиконах.

Демонізація переможців з 1945 року і жаль за праведниками поміж ними — жертвами інтриг своїх соратників — послужили чудовим алібі для майбутніх злочинів лицемірних ревізіоністів, які за ніч перебігли в інший табір. Їхня перемога після розпаду Югославії буде не перемогою ідеології, а тріумфом менталітету — власне, відображення людського негативного потенціалу.

Після відвідин Раші і блукання вулицями Пули він — знову перед екраном ноутбука. Світло в кімнаті на третьому поверсі готелю «Скалета» горітиме аж до ранку. Картини й люди зринатимуть за якимось вищим, непідвладним йому порядком. По-справжньому все відчуваєш лише тоді, коли воно закінчується. Не можна бути власником дивідендів минулого й водночас на повні груди дихати життям. Поки точаться події, він лише почасти бере в них участь, бо ж йому потрібно маркувати кожну деталь. Лише повертаючись у минуле, усвідомлює, що пропустив. Тому він живе навспак. Як жила його мама. Минуле ніколи не є завершеним, постійно допрацьовується. Занурення в долі інших людей іноді так глибоко врізається в почуття й думки, що стають частинкою життя самого спостерігача.

Фотографії в Лізеттиній кімнаті належать до його життя так само, як і ті з сімейного альбому, що в сторожці номер 15; колекція предметів, знайдених на ділянці колії від січевацької електростанції до Островіце дихає такою ж магією, як і всі ті хустинки, шовкові панчохи, шалі, рукавички в ящиках Лізеттиної шафи. Трагічний кінець Барбари Хітерот і її мами — чи бабусі? — цікавить його так само, як і загибель дядька Драгомира.

Всюди довкола себе відчуває невидиму присутність інших. Чи він носій однієї біографії, чи зітканий з кількох різних? Чиї життя проживає? Чому події, які не мають нічого спільного з його життям, він переживає так, немов вони — частина сімейної історії? Фіксації й обсесії передвіщають сейсмологічну діяльність свідомості, яка зрештою колись пов’яже між собою те, що, на перший погляд, видається непоєднуваним. Ніяк не йдуть із голови слова приятеля нейропсихіатра, що генетична легітимація бере до уваги не лише вузьке сімейне коло, а й всіх людей, які приваблювали дану особу та її найближчих кровних родичів у любові та дружбі. Безмежжя можливостей!

Чи близькість з Барбарою Хітерот виникла через Лізетту? Ідентифікація зі стороною поразки, байдуже, чи мова про індіанські племена, чи про заручника сімейної патології, який бере на себе роль громовідводу, поглинаючи негативну енергію довколишніх. Бо Хітероти не соромилися ставити сімейний герб на портрети чужих предків, якими прикрашали стіни своїх резиденцій у Трієсті та на Святому Андрії, намагаючись у такий оманливий спосіб утвердити свій віковічний дворянський статус. Довгий список гріхів лежить на шляху до будь-якого збагачення, так і досьє Хітеротів ховає багато таємниць ще з часів, коли їхній предок Філіп, торговець вовною з Касела, у середині XVIII століття прибув до Трієста.

Чому Барбара зустріла кінець війни в мишоловці свого острова? Замість того, щоб вчасно сховатися в Італії й зберегти собі життя, як це зробила донька власників «Вілли Марії» і тисячі інших. А могла. У монографії про Хітеротів, яку йому подарувала директорка музею, згадується лист, позначений як «Плани продажу маєтку», який Барбара надіслала своєму адвокатові в Трієсті Джуліану Анцелотті 1 серпня 1938 року, лише за рік до початку Другої світової війни. Може, плани продати острів Святого Андрія існували й раніше, коли ціни на нерухомість були вищими, і коли не було й тіні війни, що насувається? Чи Барбара була проти варіанту продажу, який, мабуть, обстоювала мама, схильна гасити борги коштом відчуження рухомого й нерухомого майна?

Барбара була першою з Хітеротів, яка злилася з життям малого рибальського містечка. Була добрим духом Ровіня. Коли сталася аварія в ровінській каменоломні, вона, ризикуючи власним життям, витягнула напівмертвого робітника з ями. За цей хоробрий вчинок з Риму прибуде орден за громадянські заслуги. З цього приводу Хітероти влаштовують у Ровіні свято. Лунатимуть музика та співи. Серед люду на площі будуть і майбутні екзекутори ОЗНА, які через дванадцять років, вночі, 30 травня 1945 року, заб’ють на смерть палками Хітеротів, завершивши в такий спосіб слідство проти ворогів народу. Але того квітневого дня 1933 року, коли все місто зібралося на святкування перед готелем «Адріатик», вони ще лиш юнаки з бідних ровінських будинків. Деякі з них вже виходять на рибалку, пропливають щодня повз острів Святого Андрія, де, серед піній і сосон, видніється палац Хітеротів. Розповіді про їхнє багатство з роками сягають розміру легенди. А коли в травні 1945 року Ровінь із островами Святого Андрія і Святої Катарини опиняється в зоні партизанської влади, багатство Хітеротів стає їхнім вироком. Це буде ще одна історія про масштаби людського зла.

З безпечної від історичних потрясінь і катастроф відстані легко лементувати, що потрібно було зробити свого часу. Та ж хіба не він був тим, хто наприкінці вісімдесятих років XX століття опирався татовій ідеї, яку гаряче підтримала лише сестра, продати дачу в Помері. Бо вже тоді відчувалося, що країна розпадається, що під маскою боротьби за демократію й громадянські свободи беруть владу сили темряви. У газетах було дедалі більше оголошень, в яких власники нерухомості з Сербії продавали дачі на Адріатиці. Белградці виїжджали з Ровіня. Стріляли в Горскому Котарі й у Славонії, а він і далі жив у марних сподіваннях, що в останню мить якийсь deus ех machina завадить катастрофі. Особливо дивною була його поведінка з огляду на те, що рік-два перед тим він активно читав мемуари й щоденники письменників, які жили в сутінкові періоди, у часи вибуху революцій і війн. І хоча мав досвід із другої руки, який недвозначно вказував на послідовність майбутніх подій, не змирився з ідеєю продажу будинку в Помері. Бо це б означало відмовитися від простору, який є його рідним краєм, відмовитися від спадку. Він не турист. Він не приїжджає до Пули на літо. Він живе в Пулі. І навіть якщо місяцями, роками його фізично немає в місті свого становлення, він належить тому місту. Пула живе в його романах. Немає такого кадастру, який може оскаржити його власність.

Мама, через свій патологічний страх перед переїздом, підтримала його пропозицію не продавати дім у Помері. Тато й сестра врешті погодилися на ситуацію status quo. Дванадцятого вересня 1991 року він востаннє скупався на пляжі кемпінгу в Помері. Сонце раптово зайшло за хмару. Вся затока опинилася в тіні. Його охопив панічний страх. Поплив до берега, який був всього за десяток метрів від нього. Здавалося йому, що стоїть на місці. Тоді з полегшенням відчув дно під ногами.

Ввечері прибрав на письмовому столі, поскладав книги на полиці. Крізь скло на нього дивилася синя кобальтова фігурка скрипаля. Завтра останнім рейсом JAT із Пули відлетить до Белграда. Батьки приїдуть через два тижні, ключ від хати віддадуть Міличам. Ніколи не питався, як вони почувалися при від’їзді. Був ображений їхнім рішенням повернутися, а не залишитися й зберегти оселю. Хіба їм не було б краще на морі, ніж у белградській багатоповерхівці? І через тринадцять років після переїзду до Белграда мама все ще знала більше надійних майстрів у Пулі. Там стільки приятелів і знайомих. У Белграді й так лише зимують. Безуспішно намагався їх намовити залишитися. Їхнє рішення тлумачив старечим егоїзмом, страхом залишитися самими, один з одним, віч-на-віч, підбити підсумки. Їм потрібно було оточення дітей і внуків, щоб забути про старість.

Замкнений у тісній квартирі багатоповерхівки, тато вдавався до щоденного блукання Белградом. Вигадував причини, аби бути поза домом. Весь час шкодував за німецьким інструментом, який залишився в гаражі в Помері. Помер через чотири роки після від’їзду з Пули.

Мама дедалі глибше занурювалась у деменцію.

На початку грудня 1998 року він знову приїхав до свого міста. Приводом стала зустріч митців з теренів колишньої Югославії, в організації товариства «Хомо», яке очолювали актор Ігор Гало і його дружина Мір’яна. Гості розташувались у готелі «Рів’єра». Йому дістався номер із видом на парк. Вийшов на балкон і вдихнув нічне повітря. Між кронами дерев виднілися далекі вогники набережної. І тоді згадав доньку власника «Вілли Марія», за якою спостерігав, сховавшись у дворі, поки вона стояла на терасі їхнього помешкання. Не пам’ятав її обличчя, але це була та сама ситуація: опинитись у своєму місті після багатьох років. Був водночас і споглядачем, і тим, за ким споглядають. Нарешті і він став власником втрати. Його погляд теж був гірким і важким.

Кожна історія живе у стількох версіях, скільки має учасників, головних і другорядних, мовчазних сторонніх свідків або одержимих оповідачів, схильних видавати себе за очевидців подій, які трапилися без них. Ця думка не полишає його, коли в кімнаті готелю «Скалета» він долає відстані в просторі та часі, і на екрані ноутбука вимальовує історію, яка почалася набагато раніше, ніж народилися ті, хто подарує йому життя. Вона пробивалася поза свідомими рішеннями й намірами. І так, перевід молодого поїзного диспетчера зі Скоп’є в Рістовац, спричинений його схильністю до алкоголю, є, власне, наслідком генетичної донації котрогось із предків, — так би це пояснив угорський психоаналітик Сонді. Неможливо достеменно визначити походження обсесій, які задають тон всій екзистенції. Для його мами партитурою, за якою вона жила, став отой зошит, що зник однієї листопадової ночі 1958 року у Вінковцях. Його втрата не зупинила вже відпрацьований механізм. Залишилася усна традиція, і байдуже, чи потрібно було пригадати рецепт трояндового варення, чи назву дубровницького готелю, чи байку про любов бджоли та мурахи.

Життя — це велика плутанина, казала вона. Скільки всього народжується з елементарного відчаю, зі страху. Та головне ніколи не здаватися.

Не здалася. Вперто робила своє. Навіть тоді, коли її почала зраджувати пам’ять. Годинами ловила слово, що втекло від неї, і не заспокоювалася, поки його не схопить. Так було на початку, поки пам’ять зберігала свої стежинки. Згодом деменція розливалася, мов повінь, руйнувала мости, перетворювала минуле на архіпелаг розсіяних островів. Змішувала екавицю та єкавицю. Під час останньої зустрічі розмовляла на фіуманському діалекті.

Коли з вікна свого номеру готелю «Скалета» дивиться на ріг, де було місце зустрічі малої сім’ї після сеансу в кінотеатрі «Істра», він чітко чує мамин голос. Вже тут починається детальний аналіз фільму, пошук рішень, які б дозволили уникнути небезпечних ситуацій і трагедій. На заувагу сестри, мовляв, якби все заздалегідь можна було передбачити, то не було б і ніякої історії, вона відповідає, що спокуси чигають на нас на кожному кроці, що історій набагато більше, ніж людей, і саме тому завжди існує вибір. Не сумнівалася в існуванні правильного курсу, який гарантує успішні плавання.

Саме такий курс шукає й він, намагаючись сформувати цілість, накреслити схему, за якою відбувалося його життя, поки знову не з’явиться якась Іда Ройнич і не зітре частину спогадів. Коли погляд назад вимірюється десятиліттями, немає енігми, все логічно, одне витікає з іншого. Інакше й не могло бути.

У місті, в якому він зростав, крім хорватів, жили представники всіх народів Югославії, італійці, трохи угорців, а їм із сестрою сподобалися дві грекині. У нього була Лізетта, в сестри — Діона. Ці дані йому можуть знадобитися. Тому відразу записує. До ранку стіл у готельному номері вкриється жовтими нотатками. Записує навгад. Думки знай зринають, він намагається їх сортувати, визначити їхнє місце.

Лізетта є його дзеркалом. Впізнає в ній себе.

Лізеттині спогади про Салоніки — це і його спогади. Це те, що зв’язує його зі світом, що позбавляє страху. Перед ним розгортається безкрай.

Життя просторіше, ніж будь-яка оповідь. Його годі звести до обмеженої кількості осіб і ситуацій.

«Погляди власниць гамбурзьких готелів і пансіонів. Вони, як рентген, все просвічують», — сказав би Тишма.

Тиша. Ніхто не проходить вулицею повз готель «Скалета». Тротуари заніміли.

9

Вирушила ранковим потягом із Салонік до Белграда напівпорожнім вагоном першого класу. Це вже була не та особа, яка три тижні тому зійшла з палуби на салоніцькій набережній. Не тому, що в Салоніках почала палити — звичка, яку після повернення до Трієста спочатку приховуватиме, і яка з роками стане її пристрастю — а тому, що раптово набула відчуття свободи. Потрібно було приїхати до рідного міста, аби переконатися, що немає більше нічого з того, що вона пам’ятає, звільнитися від страху. Відколи пам’ятає себе — постійне сум’яття в грудях, хвилювання перед виступом у музичній школі, острах перед маминими короткими зникненнями, тупий відчай перших тижнів в інтернаті пані Хаслінгер, мурашки поза спиною від німецьких слів, до яких так повільно звикала.

Тривога та очікування.

Очікування на татові листи, на мамині приїзди до Відня під час літніх канікул. Очікування на втихомирення ситуації в Салоніках, аби врешті поїхати до свого міста. Очікування на закінчення війни, аби покинути трієстський дім Бенедетті, аби отримати звістку про вцілілих у пожежі в Салоніках. Очікування на остаточний рахунок родича Мауро за її утримання, який суттєво зменшить частину спадкоємницьких дивідендів. Очікування на щось більше, ніж поцілунки полохливого Етора серед руїн римського театру під вулицею Донота. Очікування, щоб сам собою увірвався зв’язок із Атіліо. Очікування на звістку від Джорджо після його від'їзду з Трієста. Очікування на контракт у Театрі Верді та роль після двох років співу в хорі.

І тоді, тієї ночі у салоніцькому барі «Аттіка», вона покінчила з очікуванням, рабською дисципліною, що деформувала її життя. На що перетворився її тато через свою обережність, якій поклонявся, немов верховному божеству? У чому він знайшов віддушину? У каліграфії? Куди його привело збудження, з яким він реєстрував приїзд і від’їзд гостей? Прожив життя, мов міль, прикутий до речей, повільним кроком, під синкопу своєї палиці. Немає більше ані батька, ані столітніх книг реєстрації гостей «Ксенодохіона Егнатіа». Залишилися його листи. У них переважно інформація про погоду. Навіть однієї сторінки йому було замало, щоб описати серпневу задуху. І лише слово-два про маму й про себе — у них усе добре.

Вона більше не чекатиме ні на кого і ні на що. Йтиме завжди назустріч. Як потяг, що мчить назустріч станціям, на яких зупиняється. Полікастро, Гїфіра, Ідомені, Джевджелія. Чи станціям, які проминає без зупинки. Чиї назви ледь встигає прочитати.

Десь на тому шляху — і колишній сербсько-турецький кордон. Чи впізнає станцію, на якій вони з мамою провели ціле дополудня? Де так сильно злякалася за обідом у ресторані, що потім блювала. Мама пішла в туалет, і її довго не було. Якісь бородаті дядьки сиділи за столиком поруч, розмовляли незрозумілою мовою та сміялися.

Після Полікастра колія йде вздовж берега Вардара. Вода воду закликає. Лізетта подумки — на пароплаві до Патраса. Пригадує слова своєї супутниці Матильди Кесіні. Карти все знають. Зірки прихильні до неї, хвороби її оминатимуть. Глибока старість.

На кордоні штовханина. Але заповнюються лише вагони другого класу.

Вона й далі сама в купе.

У поїзді вона помітить, що їй бракує п’ять чеків Banko di Roma. Це не вперше її обкрадає коханець. Скільки грошей взяв Джорджо напередодні від’їзду? Це знає вона, і ніхто інший. Залишиться у всіх тих життях, які бачила Матильда. Буде самотня. Житиме без свідків. Нікому не звітуватиме.

Андрій, світловолосий скрипаль, російський емігрант, який буцімто чекав у Салоніках на папери до Америки, міг повністю її обікрасти, забрати її прикраси. Але не зробив цього. Ним вона закриває книгу про Салоніки. Одне з тих життів, про які казала Матильда.

Остання ніч у «Брістолі». Скільки таких ночей було в її мами? Може, однієї такої ночі зачата й вона? Обличчям і станом вона схожа на маму. Характер батьків. Страчене життя, запаковане в ритуали порядку. Страх, замаскований терпінням. Дурниці! Це все — не для неї. Якби вона вдалась у батька, то досі б жила в полоні трієстських Бенедетті. Не зайшла б далі Еторових поцілунків. В якогось батька вона точно вдалася. Але навряд чи в рід Амброджо Бенедетті.

«Едірне, Едірне», — співає подумки маминим голосом.

Подейкували, що мама увійшла до сім’ї Бенедетті у вбранні покоївки. Симпатична гречанка з Тракії впала в око старшому синові власника «Ксенодохіон Егнатіа», тихому холостякові, який разом із татом управляв готелем. Батько раптово помер від серцевого нападу, а син одружився. Через три роки народилася Лізетта.

Вона ніколи не бачила маминих батьків, вони померли рано, у Тракії. Жили в якомусь селі поблизу Едірне. Це все, що вона знала. Фотографій не було. Мамине минуле було сховане. Та й життя батьків були потаємні. Жили за якоюсь мовчазною домовленістю. Не сварилися, але й не любилися, не обіймалися перед Лізеттою. Це було наче життя в інтернаті. Мама час від часу зникала на кілька днів. Тато завжди відповідав, що мама у від’їзді. Такими днями вона довше затримувалася в Бешінарських садах із гувернанткою.

Потяг в’їжджає до якогось великого міста. З’являється вокзал. Довгий дашок над фасадом, під яким натовп пасажирів. Вивіска: «Скоп’є».

Лише третина дороги до Белграда. Від кондуктора дізнається, що вони не запізнюються. Матиме ввечері у Белграді дві години, аби пересісти на Симплонський експрес до Трієста. Повторює кілька разів поганою німецькою: «Belgrade Abend zwei Stunde warten». Питає його, де колись був турецько-сербський кордон. Кондуктор збентежено дивиться на неї і йде, не відповівши.

Після Скоп’є вона в купе вже не сама. З нею пара, яка подорожує до Белграда. Він лікар, студіював медицину у Відні. Шість років тому вже подолав цей шлях; але не потягом, а пішки, з санітарним підрозділом сербського війська. Прорив Солунського фронту.

Знає, де пролягав сербсько-турецький кордон. Покаже їй; ще дві години їзди.

Потім обидва задрімали.

Дитиною вона лякалася людей, які сплять. Викликали в неї більший переляк, ніж мертві. Бо мертві надійні у своєму заціпенінні, а ті, хто спить, — мерці, що можуть рухатися.

Голова жінки впала чоловікові на плече, її дихання стало голоснішим. Якоїсь миті він розплющив очі. Усміхнувся до Лізетти. Жінка стрепенулася зі сну, коли почала хропіти. Чи це чоловік делікатним рухом розбудив її? Озирнулася сонно, потім поклала голову на плюшеве узголів’я й заплющила очі.

Може, засоромилася, подумала Лізетта.

І чоловік знову дрімав. Виглядали дуже втомлено. Від їхньої втоми й Лізетту почав долати сон. Минулої ночі вона майже не зімкнула очей. Лише перед ранком, коли Андрій пішов. Коли ж це він взяв чеки? Сперла голову на фіранку на вікні. Сиділа за рухом поїзда.

Темна і світла сторони — завжди на однаковій відстані. Два світи, які існують одночасно. Завжди обираєш. Це слова Матильди на прощанні в Піреї. І Лізетта обрала.

Життя — це неозора партитура, сповнена неочікуваних переходів і змін тональностей. Життя — це Аттіка, емігранти, які чекають на судно до Америки, перебрані добряки, як її тато — лицеміри, які вірять, що все можна купити. Вісім років ця міль писала листи до своєї дитини. Вісім років у ній жила ілюзія про нього — така, яку він створив і листами підтримував.

Усміхається подумки від відрази, яку в ній викликає думка про те життя, яке вів її тато. Боягуз і вуаєр, мічений шкандиба. Ніколи не ходив на пляж. Завжди — у фіакрі. Колекція дорогих тростин. І капелюхів…

Здригнулася від доторку. Задрімала. Лікар їй каже, що вони саме під’їжджають до Рістоваца, колишнього сербсько-турецького кордону.

Дружина спить у кутку коло дверей.

Лізетта встає і спускає вікно. Вагон зупиняється навпроти присадкуватої земистої хатини й садочку з алеями троянд. Зовсім праворуч — будівля станції. Немає канделябрів, які вона пам’ятає, ні дашку з бегоніями. Але фасад той самий, що й чотирнадцять років тому. Хоча не відрізняється від залізничних станцій, які бачила по всій монархії. Та сама форма вікон, верхня частина аркою, що прикрашена червоною цеглою.

На пероні лише два пасажири — вони саме вийшли з потягу. І поїзний диспетчер, який тримає в руці жезл. Чекають на відправлення.

Тоді на стежці в садку, точно навпроти вікна, коло якого стоїть Лізетта, з’являються два хлопчаки. Тримаються за руки. Старшому не більше трьох років. Молодший щойно навчився ходити. Підходять до дерев’яної огорожі та дивляться на Лізетту.

Звук свистка. Наступної миті локомотив випускає пронизливе шипіння, здіймається хмара пари, вагон трохи смикається.

Хлопчаки стоять і не рухаються, мов ляльки. Лізетта махає їм. Молодший усміхається й починає махати двома руками. Від тих різких рухів захитався. Старший його притримує, аби не впав.

Лізетта не припиняє їм махати. Вистромила голову у вікно і дивиться, як віддаляється станція, паркан і два хлопчаки, яких більше ніколи не побачить. Бо й те місце на колишньому сербсько-турецькому кордоні — супутник у поїзді стверджує, що це саме воно — більше не існує. Ніщо не може повторитися, і від того усвідомлення світ раптом зробився доступнішим і не таким чужим. Вона нічого більше не боятиметься, обіцяє собі. Примружується від вітру, який дужчає, у ніздрях — дим локомотиву. Зачиняє вікно.

До самого Белграда обмінюється усмішками з жінкою, час від часу розмовляє з лікарем. Коли він дізнався, що вона жила у Відні, згадує якісь місця, згадує пляжі на Дунаї, танцювальні зали, театри. Лізетта йому каже, що Відень студента й Відень вихованки інтернату, — два зовсім різні міста.

Притулившись щокою до вікна, відсутньо спостерігає за пейзажем. Перебирає в пам’яті всі ті обличчя, які зустрічала впродовж трьох солунських тижнів у канцеляріях, у поліції й кадастровій службі, ввечері в барах і на терасах ресторанів. Їй лише двадцять шість років. Світ перед нею — як на відкритій долоні. Несе в собі глибоку емоцію зі свого міста. Обличчя Салонік грубувате, але добродушне й чисте, як обличчя Панайотоса, портьє з «Брістоля». Душі міст — це душі людей, які в них мешкають. А люди мігрують і носять міста з собою. Салоніки подорожують з нею до Трієста; Віа Кавана перетинатиметься з вулицею Кускурі; фасад «Ксенодохіон Егнатіа» проступить на фасаді якогось палацу на Каналі Гранде.

Вдихала своє майбутнє життя. Напровесні поїде з Барбарою на острів Святого Андрія, переїжджатиме туди, куди її вестиме дорога, без реєстрації приїзду і від’їзду, сильна, дихатиме на повні груди, які вміщатимуть усі вигуки й хриплі зітхання ребетіка. «Едірне, Едірне. Салоніки, Салоніки. Трієст, Трієст».

10

Одне мультицентричне неврологічне дослідження за участі чотирьох каліфорнійських університетів, яке тривало п’ять років, показало, що з 1265 учасників експерименту, в яких діагностований Альцгеймер, 75 відсотків ще з дитинства мали манію складання списків, переписування телефонних записників і адрес, евіденції усілякої всячини. Більшість опитаних з юних років боялися втратити інформацію про світ довкола себе. Все життя записували, де і з ким відзначали дні народження, свята, відпустки. Дані про перельоти, списки прочитаних книг. Понад 80 відсотків вело щоденник.

«Деменція — це мов крига, що тане, на полюсах землі», — так поетично висловився один із керівників проєкту, професор Едуардо Даласко з неврологічної клініки у Сан Дієго. Компактна територія розпадається на острови. Води чимраз більше, суші чимраз менше. Хворі на Альцгеймера стають в’язнями океану забуття.