Сліди на тротуарі

ХТО ТАМ СТУКАЄ?

Залізний ківш екскаватора ковзнув по чомусь твердому і землі не набрав.

— Що трапилося? — машиніст висунув з кабіни свою стрижену голову.

— На скарб, здається, натрапили! — весело відповів шофер самоскида і спустився у котлован.

Машиніст, не кваплячись, зійшов із своєї металевої «хатки на колесах» і, широко розставивши ноги у сипучому піску, став, ніби моряк, що тільки-но зійшов на берег. Посмоктуючи люльку, він оглядав будівельний майданчик… Учора, виходить, таки привезли блоки фундаменту. Треба поспішити з котлованом, а далі все піде як по маслу. От уже й стінні панелі чекають своєї черги, і сантехнічне обладнання…

Ні, ніколи ще Микола Молибога так не приглядався до будівельного майданчика, як тепер! І ніколи ще так приємно не пахли йому цемент, вапно, соснові бруски, цегла! А причина одна. Знаменна причина. У будинку, що оце споруджується, він житиме. Прощавай тоді, гуртожиток! Весною Молибога оселиться тут і щодня милуватиметься зеленою околицею, яка нагадує йому рідне село. Все, все подобається Молибозі — і широка асфальтована магістраль, обсаджена молодими липами, і дачні будиночки з верандами понад бором, і небо над головою — голубе і бездонне. Особливо ж чудова картина відкривається очам, коли дивитися звідси на хвилясті наддніпрянські горби. Он, ліворуч, на них красується білостінний палац Верховної Ради, увінчаний круглою вежею з прапором, поблизу мармурові колони будинку Ради Міністрів… Висоти облягають Поділ півколом; десь на правому кінці уявлюваної дуги — знаменитий Андріївський собор…

Смачно затягнувшись востаннє, Молибога витрусив з люльки попіл. Руки вже свербіли взятись за важелі. День не чекав, та й автомашини — всі шість — очікувально вишикувалися під екскаватором.

Але де ж це шофери?

Підійшов до краю насипу і побачив їх унизу. Усі шестеро працювали так, що аж упріли, витягаючи з грунту якість старі, почорнілі бруси.

На тому місці, де лежали бруси, виразно вимальовувалося щось схоже на підземний хід або на льох. Той самий шофер, що жартома сказав Молибозі про скарб, руками відгрібав землю, готуючись, здається, лізти в підземелля.

— Давай, Петре… І що б там не знайшов — цур на двох, — підганяв його шофер у вовняному светрі.

— Чом би не так! Не на двох, а на всю компанію, — виправили бідового «свата».

Микола Молибога й собі спустився в котлован. Оглянув бруски, зазирнув в отвір.

— Солдатський бліндаж, — сказав упевнено. — І будували його справжні майстри. Бачите, без скоби, без гвіздка обходилися.

Петро тимчасом силкувався пролізти в глиб бліндажа, де, як він бачив, було просторіше. Ось уже в отворі мелькнули стоптані підошви його чобіт і зникли.

Минали хвилини. В підземеллі спалахували сірники, вогник віддалявся. Та незабаром Петро показався. Передав хлопцям іржавий протигаз без трубки, стеаринову плошку і згорнуту газету, а сам знову подався в глиб бліндажа.

Шофери з цікавістю оглядали знайдені Петром речі. Молибога намагався прочитати вицвілі газетні рядки:

— Це бої за наш Київ, друзі, — зрадів Молибога. — Цікава знахідка. Шкода, не вся газета збереглася.

— А може, там ще щось є? — шофер у светрі нахилився і крикнув в отвір: — Ну, як там? Нічого не залишай…

З-під землі долинула відповідь:

— Далі зовсім просторо… Залазьте, хто хоче…

Хлопці запитально подивилися на Миколу Молибогу.

Вони, здається, пропонували йому, як старшому, досвідченішому, обслідувати бліндаж. Що ж, він готовий. Застебнувся, підняв комір бушлата…

Ті, що лишилися на поверхні, розглядали протигаз. Такий вони бачили вперше. На дні сумки знайшли двогривений; монета не блищала, а здавалася пофарбованою паризькою зеленню.

І раптом із сумки випав сіренький трикутничок. Лист! У саморобному конверті, без адреси, невідомо, ким і кому написаний.

Конверт пішов по руках. Але ніхто не наважувався його розкрити. Та ось виліз із бліндажа Молибога. На його плечах лишилися плями цвілі і павутиння.

— Піхотинці проживали, — підтвердив він, обтрушуючись. — Стіни рублені, є й двері. Ось там приблизно, — показав у бік шляху, — хід сполучення. Тільки він завалився…

Молибога обережно розгорнув знайдений у протигазі лист і пробіг очима перші його рядки. Потім схвильованим голосом прочитав для всіх:

Шофери ловили кожне слово Молибоги, і з бліндажа, перед яким вони стояли, повіяло на них не пліснявою, а порохом і війною, теплом солдатських сердець — суворих і ніжних.

Миколі Павловичу Молибозі і його молодому другові Петру доручили будь-що розшукати адресата і самого автора листа. Скільки цікавого зможе він розповісти про бої за Київ, про тих, хто живе у цьому бліндажі!

З чого почати розшуки? Ще раз перечитали листа. «Арсенал». Там, як видно з листа, до війни працював майстром «кум Федір Прокопович», про якого солдат писав, що той відразу ж, як тільки почує про визволення Києва, повернеться з евакуації…

Микола Молибога жив з Петром в одній кімнаті; першому пішов сорок другий рік, другому — вісімнадцятий. Та незважаючи на велику різницю у віці, вони дружили; для Петра, здається, не було в будуправлінні людини авторитетнішої за бригадира механізаторів Миколу Павловича Молибогу, він навіть одягався, як Молибога, носив синє галіфе, а замість піджака — коричньову вельветову куртку. І курив Петро не цигарки, а люльку, за що його товариші охрестили «турком».

Набивши люльки пахучим «дюбеком», вони поспішили на трамвайну зупинку. Літні службовці з потертими портфелями поглядали вздовж вулиці, чекаючи трамвая. Між двома вже зав'язалася дискусія про причини незрозумілих змін: на півдні морози, у Києві — дощі. А це ж початок лютого! Басок доводив, що вся справа у випробуваннях водневих бомб. Чолов'яга з борідкою сперечався з ним, говорив про спалахи на сонці і космічні бурі… Дискусія точилася і в дорозі. Один з пасажирів у чорній рясі піп чи дяк, зовсім моложавий, читав товстий журнал і в дискусії участі не брав. А тимчасом старенька бабуся, яка сиділа навпроти нього, весь час дивилися на рясу з надією, ніби чекала, що ось зараз духовна особа встряне в суперечку і проглаголить істину.

Петро тихенько запитав Молибогу:

— Водолаза бачите?

— Якого водолаза?

— Та он, у чорній рясі. У нашому селі попа водолазом називають. Ну звідки, скажіть на милість, Миколо Павловичу, молоді попи беруться?

Молибога поморщився.

— Кожному своє… На моїй батьківщині в Добропіллі є дідок-листоноша. Так він неодмінно хотів сина на артиста вивчити. Всі гроші йому віддавав, зодягав, як пана. Ну, той років два десь вештався, а потім — лист з Одеси. У духовній семінарії опинився, тільки туди й склав екзамен…

За вікном пропливають нові квартали, сквери. Ось на постаменті з чорного граніту знайома гармата, вона увінчала славу революційних арсенальців.

У відділі кадрів нікого не застали. Дівчина з комсомольського комітету відвела їх у завком профспілки і познайомила з літнім робітником. Той довго протирав кінчиком хустки скельця окулярів, потім надів їх і попросив показати йому листа. Читав, намагаючись розібрати кожне слово.

— Федір Прокопович у листі згадується, — морщив старий чоло. — Майстер Федір Прокопович… — І враз ляснув себе долонею по лобі. — А чи не колишнього начальника цеху Шмарука має він, люди добрі, на увазі? Це ж Шмарука і звуть Федором Прокоповичем. Тільки рідкий гість він у нас, на пенсію вийшов.

Подзвонив у цех, потім ще кудись. Хвилин через десять-п'ятнадцять урочисто передав трубку Молибозі: «Шмарук».

Вислухавши розповідь про знахідку, Федір Прокопович Шмарук відповів:

— Лист Михайлові Левадному належав. Ми з ним справді кумували… Михайло працював до війни у моїй бригаді… Дружину його звати Галиною, а сина — Валерій. Знаєте братську могилу на схилах Дніпра, де поховані герої боїв за Київ? Там і він лежить… Ми часто ходимо туди з Галиною Дмитрівною…

Молибога відчув, як щось важке підкотилося до грудей, стисло серце. А в трубці звучав той самий голос.

— Валерій Левадний виріс, це вже здоровий хлопчисько. І, скажу відверто, біда з ним матері. Дуже вас прошу, дорогий товаришу, побувайте у Левадних… Я охоче покажу вам, де вони живуть.

У жінки, яка їм відчинила, лице пашіло рум'янцем.

— Цвітемо, весну чуємо! — приязно поздоровкався Федір Прокопович з хазяйкою. Побачив повні ночви і похитав головою. — З роботи і знову за роботу? Е, так ми з вами, Галино Дмитрівно, не умовлялися!

— Проходьте, прошу, в кімнату. Я зараз…

— Та ви не клопочіться. Завітав до вас, Галино Дмитрівно, з будівельниками столичними. Оце по дорозі розповідали, як там околиця змінюється. Чуєте, за шість-сім місяців чотириповерховий будинок готовий, електрика, парове опалення, газ і таке інше.

Федір Прокопович бадьорився, розмовляв надто голосно, і це було для тих, хто його знає, певною ознакою. Микола Молибога принаймні перехопив стривожений погляд жінки і відчув, що й сам хвилюється. Та пізно відступати. І навіть неможливо, бо Федір Прокопович ще по дорозі багатозначно заявив: «Нехай читають. Валерію особливо корисно…»

— А де ж синок? На роботі? — звернувся Федір Прокопович до хазяйки, коли та увійшла з кухні, вже без фартуха.

Вона дивилася на незнайомих, трохи ніяковіла.

— Мабуть, у кіно Валерій…

— Невже і досі не працює?.. Погано… — похитав незадоволено головою. — До вас на «Арсенал» не захотів. І, виходить, на шахту не поїхав…

Щоки Галини Дмитрівни тепер уже не грали рум'янцем, як спершу, великі чорні очі зробилися настороженими і перебігали з одного обличчя на друге.

А Молибога, оглядаючи два скромні, схожі на солдатські, ліжка, нефарбовані табуретки, прану-перепрану скатерку на круглім столику, тимчасом думав: «Не солодко живеться вдові, ой, не солодко». Згадав свою матір і худеньку босоногу сестричку, себе малого згадав з обмороженими пальцями і майже фізично відчув біль… Перед ним несподівано виник образ іншої жінки з такими ж красивими очима, як у цієї вдови. І подумав Микола ревниво, звертаючись до загиблого солдата, з чиїм листом прийшов сюди: «Твоя, Михайле, бач, і досі сама… А могла б давно знайти пару, могла б… Он як світиться в ній привабливий вогник жіночості!»

Минали хвилини, а Федір Прокопович усе ніяк не міг приступити до діла. Розмова крутилася навколо Валерія. І з цієї розмови Миколі Молибозі неважко було догадатися про сумну істину. Горя з Валерієм ця жінка має досить. Зріс він невдячним сином, материних рук не шкодує, а своїми нічого путнього не навчився робити.

«Має рацію Федір Прокопович, — вирішив Микола Молибога. — Лист нагадає синові його обов'язок перед пам'яттю батька».

Нарешті старий підвівся, підійшов до Галини Дмитрівни.

— Дивні речі відбуваються, Галино, на світі. Слухай-но, з чим ми прийшли до тебе. Казав, тобі, ці люди — будівельники. І треба ж трапитися такому. Викопуючи котлован, наткнулися вони на старий окоп чи бліндаж… Чуєш, Галино. А там серед різних забутих солдатських речей — лист…

Жінка побіліла.

— Кажіть… Кажіть…

— Що там казати… Ось у товариша лист, і ми його всі, пробач нам, змушені були прочитати. Без адреси був конверт, розумієш. Не встиг, видно, Михайло…

Галина Дмитрівна простягла тремтячі руки. Взявши в Молибоги сіренький трикутничок, притисла його до грудей і завмерла.

Вона ще не отямилася від несподіванки, як у двері постукали. Стукіт був незвичайний, ніби чиїсь пальці добували з сухого дерева мелодію пісні.

— Отак… Отак і Михайло стукав завжди… А тепер син… Це я навчила… — крізь стогін почулися слова Галини Дмитрівни.

«Це я навчила»… Тільки про стукіт, певно, й могла вона так сказати, — думав Микола Молибога, вертаючись додому. — Тільки стукіт батьків… А все інше в хлопчиськові чуже, ніби народився він не в трудовій родині.

Мимоволі порівнював двох юнаків. Петро знає, як свій хліб заробляти, сам себе зодягає, ще й у село посилає щомісяця «малим на гостинці». А цей… Ні на що не звернув уваги — ні на чужих людей, ні на материні заплакані очі. «Гроші одержала?» — і накопилив верхню губу, почувши відповідь. Навіть кепочки клітчастої не скинув, збирався, видно, зараз же кудись бігти, і тільки грошей йому бракувало.

Стояв на порозі кімнати, зухвало міряючи всіх красивими, як у матері, очима. Сіре габардинове плащ-пальто з хутряним коміром, туфлі на товстенній світлій підошві…

Федір Прокопович майже силою посадив хрещеника на стілець.

Усе, що було потім, назавжди запам'ятається Миколі Молибозі. Тільки-но мати дочитала до того місця, де йшлося про нього, Валерика, про те, що йому після школи слід іти на «Арсенал» під руку кума Федора Прокоповича», Валерій криво усміхнувся. І вже так і сидів, скептично поглядаючи на лист у материних руках і на несподіваних гостей.

Суворо розмовляв Федір Прокопович, казав, що Валерій не вартий називатися сином героя-солдата, обіцяв написати про нього в газету Гудив при всіх, а Валерій — хоч би що. Тримався бадьоро, навіть зухвало і наостанку звернувся до арсенальця з проханням позичити йому «хоча б десятку».

«Зовсім зіпсований хлопчисько!» гнівався Молибога.

Петро теж ніяк не міг зрозуміти відносин, які склалися між матір'ю і сином Левадними, не міг повірити, що на оте сіре пальто і на дорогі черевики та костюм заробляла для нього мати, а не сам Валерій.

— Я так думаю, що не варто показувати йому бліндаж, — обізвався Петро до Молибоги. — У нього ні розуму, ні серця. Тільки матері настрій псуватиме. Шкода мені її, Миколо Павловичу. Бачили, який на ній одяг? І чоботи кирзові… Валерій поруч з нею — професор! А не видно, щоб хоч вдячний був. — Глянувши в зосереджене обличчя старшого друга, Петро впевнився, їло той поділяє його думки. І вже сміливіше додав: — От прийдуть вони, а ми відкличемо чепуруна вбік і дамо йому «прикурити»… Поговоримо відверто, що він за птиця…

Молибога, мабуть, щось своє мав на думці, бо не дозволив зачіпати Валерія. Після вечері обидва побували в сусідній кімнаті, у знайомих шоферів. І на другий день, — якраз був вихідний, — усі шестеро на чолі з Молибогою прийшли на будівельний майданчик. Були в святковому одязі, в начищеному взутті. Петро приніс електричний ліхтарик.

Через кілька хвилин на шосе зупинився синій «Москвич». Першим виліз арсеналець Федір Прокопович за ним — жінка у чорній шалі, далі Валерій у своєму шикарному плащ-пальті. Федір Прокопович прикрив очі долонею від сонця, яке підбилося вже височенько і світило сьогодні по-весняному, оглянув кучугури насипаної екскаватором землі, будівельні матеріали. Потім переніс свій погляд на київські висоти… В ці хвилини йому хотілося, мабуть, уявити, що саме бачили солдатські очі незабутньої осені сорок третього року…

Микола Павлович Молибога повів прибулих до котлована. Галина Дмитрівна йшла, не задумуючись, куди ставити ногу. На ній були гумові чоботи на високих каблуках, демісезонне синє пальто, зблякле від давності. Федора Прокоповича підтримував молодий водій «Москвича». Валерій «балансував» останнім, намагаючись потрапляти ногами в чужі сліди.

— Ось і бліндаж, — показав Молибога свіжий отвір у земляній стіні. — Я зачепив ковшем брус, а наші хлопці тоді й почали розкопувати.

Галина Дмитрівна зазирнула у вогку темряву.

Валерій пропустив її поперед себе, потім — Федора Прокоповича, водія «Москвича». Докуривши цигарку, підняв поли плащ-пальта і теж поліз у бліндаж.

— А синок ніде, кажеш, не працює? — порушив мовчанку один з шоферів.

— І не вчиться, і не працює, — підтвердив Петро. — На всьому готовому…

— Отакий здоровило! — здивувався водій. Поворушив ногою чужий недокурок. — Бач, дешевих не визнає. Що ж це, мати і на цигарки йому заробляє?

— І на цигарки. Вдень вона у продовольчому складі працює, а після роботи, — отой арсеналець казав, — сусідам білизну пере. Ми її за ночвами застали…

— Загнуздав, значить, матір і їде? Я б такому…

— Цить, — зупинив шофера Петро, — я теж був скипів, а Микола Павлович каже — не так і просто справитися з людиною, коли вона від рук одбилася. Без батька ріс, розумієте, і в матері — один.

— Теж мені виправдання! — не згоджувався шофер у светрі. — У сім'ї горе, батько на війні загинув, а він… ніби шашіль, на світі живе.

Шофери загомоніли, підтримуючи товариша.

— Може, ми його, братки, до нас у гуртожиток запросимо, га? — запропонував Петро. — Познайомимося ближче, а тоді видно буде, що далі робити.

— Діло кажете. При матері, звісно, по щирості не поговориш. Не та обстановка. Ну, а мати, Петре, пустить його?

— Хтозна… Може, й пустить?

План, справді, був підходящий. Але йому не судилося здійснитися. Валерій не захотів одставати від «Москвича».

На другий день екскаваторник Микола Павлович Молибога почав вибирати землю навколо бліндажа. Відійшло кілька навантажених автомашин, і на дні котлована лишилася тільки купа дерева, а згодом і цього не стало. Котлован збільшився, став глибшим, ніхто і не сказав би тепер, що саме тут був фронтовий бліндаж…

Та легше розрівняти землю, ніж викинути з пам'яті оту всю подію. І на роботі, і ввечері в гуртожитку то один, то другий згадував солдатський лист і солдатського сина, поглядали скоса на Молибогу: «Чи ти, чоловіче добрий, і досі ні до чого не додумався, що відмовчуєшся?»

А Молибога хоч і мовчав, але й сам був у полоні якихось незрозумілих почуттів, викликаних знайомством із сім'єю Левадних. «Це ж і я мав би сина чи дочку отакого віку», мимоволі спадала думка. Згадував довоєнний сороковий рік і те, як молода дружина крадькома, без його дозволу, позбулася материнства. Нічого не залишилося ні в нього, ні в неї від першої любові. Нічого, крім, хіба, спогадів. Чому вона завжди іронічно мружилася? На третій тиждень після того, як взяли його в армію, виїхала Василина з села, десь за Уралом влаштувалася на заводі. Писала йому про все відверто і того не приховала, що подружила з іншим… Просила не сердитись на неї, бо не сама вона, мовляв, винна, життя так склалося. Чимало гарних жінок зустрічав потім Микола Молибога, та правду, мабуть, кажуть, хто на гарячому обпікся, той і на холодне дмухає. Жодній не вірив, до жодної не дозволяв собі звикати; парубкував, остерігаючись пастки. Мандрував по світах з стрілецьким полком, стояв після війни за Карпатами, а демобілізувався в Києві. І в гаражі, де був спочатку, і в бригаді підйомних механізмів колишні солдати довго називали його за звичкою гвардії старшиною, але згодом старі знайомі роз'їхалися по інших будовах і став Молибога для новаків дядьком Миколою, або Миколою Павловичем. Рік минав за роком, не вгледів, як розміняв сороковку… Тепер було вже повних сорок два… І в снах Миколі Павловичу Молибозі ввижалося, що так він і житиме завжди між нежонатими, кочуватиме з гуртожитка в гуртожиток, ні від кого не залежний, вільний, мов перекотиполе. Де захоче — зупиниться, а там знову на нове місце. Ні турбот, ні обов'язків. Бо й виростав круглим сиротою і тепер — сирота…

Може, тому й сприйняв він так гостро горе чужої сім'ї, що й сам не знав ніколи справжнього сімейного щастя?

Стривожене, смутне обличчя Галини Дмитрівни Левадної знову й знову виникало перед ним. Згадував її такою, якою побачив у першу мить — з засуканими рукавами, підперезаною синім фартухом. Щоки палахкотять, і на переніссі зібралися дрібненькі краплинки поту. І про хлопця думав — красень! Великі, як і в матері, виразні очі. Якби тільки не напускав на них холодного туману, не прищурювався на кожного без потреби…

Він, Молибога, щиро бажав Галині Дмитрівні добра і тому, думаючи про Валерія, мимоволі ставив на його місце Петра. Отакого б їй сина! У Петра і в гуртожитку висить над ліжком портрет матері-скромної сільської трудівниці.

Галина Дмитрівна дуже здивувалася, коли Федір Прокопович удруге привів людей з будівництва.

— Трудівнице моя, знову чуже переш, — показав Федір Прокопович на купу білизни біля ночов. — Бачу, бачу. Та ми, власне, не збираємося тобі заважати. Нам твій Валерій потрібен, за ним прийшли.

— Валерій?

— Еге ж. Дізналися ось товариші, що він з боксу розряд має. За тренера його хочуть…

— Який з Валерія тренер…

Микола Молибога втрутився в розмову.

— Нам, Галино Дмитрівно, аби почати, молодь зацікавити, — і, глянувши на здивовану жінку своїми нехитрими очима, признався. — Є надія, що і йому корисно з нашими хлопцями познайомитися. Правда ж, Федоре Прокоповичу?

Старий арсеналець згідливо хитнув головою.

— На будівництві професій, професій. А скільки машин — бульдозери, екскаватори, крани. Дивись, і Валерій якусь машину нагляне. Коротше кажучи, задумали ми, Галино Дмитрівно, ось яку справу…

І Федір Прокопович почав розповідати, з чим навідалися до нього оці двоє — Микола Павлович і Петро. Відтак усе швидко з'ясувалося. Виходило, що бокс служитиме мотузочкою, яка, можливо, зв'яже Валерія з хлопцями-будівельниками. Ну, а далі вони ознайомлять Валерія з своїм життям, роботою…

Галина Дмитрівна, все ще дивуючись, уважніше почала приглядатися до гостей. Чому вони раптом зацікавилися долею Валерія? Невже знайдений у бліндажі лист так розворушив їхні серця?

Пригадала, Федір Прокопович не раз гаряче обіцяв приборкати Валерія і навіть лаявся з ним. А які наслідки?

Зупинила свій погляд на старшому з будівельників. Він сидів спокійно, зрідка допомагаючи якимсь словом Федорові Прокоповичу. Чітко окреслений профіль, високе чоло, прямий і гострий ніс, до синього блиску поголене підборіддя. Великі руки лежали на колінах, і на правій поблискував золотий перстень…

«Тепер ці… — продовжувала думати, похитуючи головою. — Один сам сім'янин, другий — дитина, як і Валерій; набридне їм, дуже швидко набридне опікати чужого та ще й неслухняного».

А вголос, коли Федір Прокопович нарешті змовк, сказала:

— Добрі ваші наміри… Не знаю, як і дякувати… Та одна біда — Валерій мій… — і не докінчила, не знайшла відразу потрібного слова. — Ось Федір Прокопович скільки часу і сил витратив, поки влаштував його у себе на заводі. А чим скінчилося? На весь «Арсенал» осоромився хлопець, прогульником став.

— Було, було… — підтвердив старий. — Мені теж додому дзвонили, красненько дякували за хрещеника.

— Ну от, чуєте… — Галина Дмитрівна заламувала пальці. — Не вірю я… Ніяк уже не діждуся, коли його в армію візьмуть. Може, хоч там…

— Ого! За ці два роки все з ним може трапитися. Спокусливого в житті багато, Галино Дмитрівно. І хибних стежок теж, — Федір Прокопович енергійно відсунув попільничку, яка стояла перед ним на столі. — Я так думаю, нехай оці добрі люди роблять, що надумали, нехай…

У двері постукали. Знову, як і того разу. Молибога згадав: «Це я навчила, так завжди стукав Михайло». У вухах Молибоги забриніли маршові такти…

— Син… — жінка провела руками по обличчю, ніби насухо вмилася, пішла відчиняти.

— Безневинно страждає, — кинув їй услід Федір Прокопович. — Любить його і боїться. Власної дитини боїться… Таке ви, добрі люди, чули?

Валерій раніше за матір з'явився в дверях. Плащ-пальто на ньому розстебнуте, в пухких губах — укорочена цигарка.

— Давні знайомі?.. Фізкультпривіт!

— А вони до тебе, Валерію… — поспішила пояснити Галина Дмитрівна.

— До мене? — обернувся до неї хлопець.

— Еге ж, справа є… — підтримав Левадну Федір Прокопович, але в тоні його відчувалася різкуватість.

Микола Павлович спокійно простягнув хлопцеві руку.

— Моє прізвище Молибога, не забув?

— Здається, ні, — погордливо виструнчився Валерій. — Чим можу служити?

Вони довго тисли один одному руки, наче випробовували, хто сильніший.

— А ти справді фізкультурник! — похвалив Молибога. — Недарма значок боксера носиш. Який розряд?

— Третій у напівсередній вазі. А хіба що?

Микола Молибога звернувся до Петра.

— Чув? Те, що нам треба!

— Ти хоч роздягнися, — нагадала мати.

— Встигну.

— Ми не самі від себе прийшли, — продовжував Молибога. — Мешканці гуртожитку послали. Як почули, що ти боксер, так і причепилися. Ідіть, кажуть, і попросіть, щоб і нас навчив. Дуже потрібне діло для будівельника — бокс!

Валерій стрельнув очима на Молибогу — не повірив, що той говорить серйозно. Потім подивився на матір. Ні, все ніби гаразд, з ним не жартують. Але сумніви не залишали його. Тоді він повернувся до наймолодшого, до свого ровесника Петра.

— А хто тобі сказав, що я боксер?

Петро не розгубився.

— Твоя мати ще при першій зустрічі… Ну, а як ти цигарки діставав, коли приходив на бліндаж дивитися, ми й значок побачили. Він у тебе над лівою кишенею причеплений…

Вогник самоповаги блиснув в очах Валерія. Губи ворухнула посмішка.

— Ну то як? — приязно запитав Молибога.

Валерій скинув пальто. Груди у нього зовсім не «боксерські», плечі округлі. Але над кишенькою піджака справді виблискує бронзовий значок. Федір Прокопович дивиться на Валерія, як завжди, скептично, а той спохмурнів, попрямував до столика в кутку кімнати.

— Ви що ж, думаєте, по блату у Валерія Левадного значок? Ось, дивіться… Документик… І ось… — розгортав перед гостями газети із звітами про зустрічі на рингу, показував зароблені почесні грамоти. — А на знімку пізнаєте? Хто це? Ну, переконалися? — задерикувато вимахував паперами перед носом Федора Прокоповича.

Той ображено відсторонив Валерія.

— Навчися хліб заробляти, отоді й хизуйся, — сказав він із серцем. — А в лице мені не лізь, не прискай і таке інше!

Повертало на сварку. Галина Дмитрівна прикусила губу, погляд її був звернений з надією на Молибогу: тільки він, тільки цей врівноважений, спокійний чоловік уміє розмовляти з Валерієм, як з рівним, і не підвищеним голосом, не криками, а розумом підкоряє собі хлопця.

— Я згадав одного знаменитого штангіста, — почав Молибога, — на весь світ знаменитого. І знаєте, Федоре Прокоповичу, — звертався він до старого арсеиальця, а стежив за Валерієм, — ким працював штангіст? Звичайним вантажником. Еге, не дивуйтеся. Хліб давала йому праця вантажника, а спортивну славу — штанга. Штанга не заважала людині виконувати суспільно-корисну роботу. Чому ж вам здається, що шкіряна рукавиця зіпсує наших хлопців?

Але той не міг заспокоїтися, неширокими кроками вимірював кімнату і з-під лоба поглядав на Валерія.

— Спорт, щоправда, забирає багато часу, але й здоров'я додає. До того ж спортсмени, я маю на увазі справжніх, серйозних любителів спорту, не курять, не п'ють. Їм потрібні бездоганне серце і легені. Правда ж, Валерію?

Коробка з цигарками, яку тільки-но витяг Валерій, знову зникла в кишені. Петро, між іншим, теж перестав набивати люльку.

Валерій озирнувся; сліди внутрішньої боротьби виразно позначилися на його зовсім юному обличчі. Всі замовкли, чекаючи, що він скаже Молибозі. Та ось вузенькі брови сіпнулися, плечі піднялися, вуста склалися ніби для посмішки.

— Я… Що ж… Тільки інвентар потрібен.

— Інвентар придбаємо. Ти нам тільки списочок склади, — підхопив Молибога і простяг хлопцеві руку. — Домовилися? Гляди ж, не передумай.

Галина Дмитрівна полегшено зітхнула. А Федір Прокопович демонстративно пускав під стелю кільця диму, і видно було, що він не вірить ні в бога, ні в бокс.

Міська вечірня газета пророкувала на завтра потепління, але, всупереч прогнозам, почав падати сніг — увечері навколо ліхтарів з'явилися білі мухи, і небо висівало їх дедалі більше й більше.

В таку пору виходив з дому Валерій Левадний. У чемоданчику він ніс великі, ніби надуті, рукавиці, шкіряні напульсники, якусь книжку. Аж на самому дні лежала його «одеська» кепочка з власноручно укороченим козирком.

Галина Дмитрівна двічі обмотала йому шарф навколо шиї.

«Пішов… Мабуть, як завжди, навпростець. Ще трохи, і сяде в трамвай. Хоч би недовго довелося чекати трамвая».

І знову трепетала, а що як вернеться з півдороги? Або навіть зараз — від трамвайної зупинки?

Прислухалася до кожного звуку в коридорі. До приглушених кроків за вікном. До биття власного серця.

Потім трохи заспокоїлася. Сіла коло вікна з його сорочкою в руках Відпорювала старий комірець. А думками була в трамваї. Там холодно. Шибки запорошені — не видно ні вулиці, ні будинку. Як же вони не догадалися приїхати за ним — хоч би цей перший раз? Та ні, добре, що не приїхали. Нехай сам… Нитку підрізала. Крапелька крові на пучці — пусте! Поки він зробить там своє діло, новий комірець буде пришитий. Він же так любить сорочку в дрібну клітинку…

Цокають ходики на кухні, лине час… Трамвай не боїться вітру, а сніг хоч і падає, та, мабуть, відразу ж тане. Такий сніг не страшний трамвайникам. Валерій дістався, певно, до місця і тепер…

Враз нова тривога охоплює жінку: а що як його не чекають? Як виявиться, що даремно поїхав Валерій — піхто не зібрався? Сніг. Вітер. Негода. Люди напрацювалися, їм не до… іграшок. Надовго тоді охолоне Валерій, нічим його вдруге не заманиш на будову…

Перед нею виринуло спокійне, трохи задумливе лице. Острижена, мов у солдата, голова. Високе чоло. «Яке в людини смішне прізвище», подумала з теплотою. І відчула, що спогад про Молибогу вплинув на неї, як ліки: ну, звичайно, хлопці там серйозні, даремно слів на вітер не кидають. Валерко в ці хвилини уже надів, мабуть, свої шкіряні рукавиці і пританцьовує, як це він любить робити, завдаючи ударів удаваному противникові…

Клопіт їй з Валерком, — неслухняний він, легковажний. До людей надмірно холодний. Старших не поважає. Ні з ким, навіть з матір'ю, не рахується. Такий… А все ж син. Єдиний. І нема на цілому світі ріднішої за нього людини. Її тіло, її кров. Заради нього відмовилася від особистого життя, не захотіла вітчима для Валерка. Траплявся один… Свій-таки, недалекий сусіда. І батьки покійного Михайла горою за той шлюб стояли. Та ні, не пішла… Тринадцять літ без чоловіка, як та пташка без крил. Михайлів одяг у шафі наскрізь нафталіном пропах, дожидаючи, поки у Валерка поширшають плечі, довшими стануть ноги… Або ні, поки вивітряться дурощі з його голови…

Ех, Валерко, Валерко! Скільки, справді, завдаєш ти горя матері, скільки неприємних роздумів тривожить її! А матері ж твоїй тільки тридцять сьомий пішов…

Летить думками Галина Дмитрівна на далеку околицю, бачить заметений снігом котлован, потемнілі, вкриті пліснявою стіни бліндажа… Прасує сорочку синову, старанно розрізнюючи зморшки на ній… Якби отак можна було розрівняти, випрасувати, як скатерку святкову, сіре полотно її життя!

Скиглить вітер, жбурляє у вікна сніговицею. Обезлюдніла вулиця, лише поодинокі перехожі з'являються в полі зору.

Пора їй спати. Ось поставить Валеркові вечерю на столі, щоб не шукав, і ляже.

Бере в постіль листа, сто разів прочитаного, і знову читає. Очі стають журливі і дивляться кудись у далеч, ніби немає перед ними ні стіни, ні інших перепон. На засніжений шлях дивляться, яким ідуть ряд за рядом люди в шинелях. Серед них крокує мовчазний і впертий її Михайло. Темні залишаються після нього сліди… Глибокі, великі сліди…

Трах, тах, тах… — гримлять посіріли. Вона прокидається. Ні, то зовсім не постріли, то Валерко повернувся і стукає в двері.

Нічого не каже матері, не розповідає, як зустріли його і чи було взагалі тренування. Мовчить. Чути енергійний хрускіт солоного огірка на зубах, голосне чавкання. Зголоднів добре…

— Там ще є картопля товчена, дати?

— Сам знайду. А чай? Гарячого хочеться.

— Цукор увесь вийшов… Хіба з молоком…

Галина Дмитрівна швидко взуває капці. За хвилину вже хазяйнує в кухні біля плити, гримить посудом.

— Чого ж так пізно? — обережно зачіпає сина, хоч самій не терпиться скоріше почути від нього, чи вийшло щось із тих добрих намірів.

— А ти як хочеш — раз, раз та й у дамках?.. Бокс — не дитяча гра… — Валерій відповідав матері, як завжди, грубувато.

Сумніви зникли, ніби роса на сонці. Було-таки тренування! Це вперше, відколи придбав Валерій шкіряні рукавиці, подумала вона про бокс з повагою. І трепетним, кволеньким пташеням обізвалася в серці надія.

Тимчасом Валерій скінчив вечеряти, відсунув порожню тарілку і змахнув рукавом крихти. Поважно дістав з кишені гроші, почав лічити.

— Вісім, дев'ять, десять… Сто… Сто десять, сто двадцять… — виявилося, що в пачці, яку він приніс, рівно п'ятсот карбованців. Поклав гроші у шухляду стола.: На материн запитальний погляд відповів: — Інвентар доручили закупити. Без мене вони рік шукали і нічого не знайшли. Той Молибога їхній сам признався…

— А ти ж… зможеш? — хотіла нагадати про довір'я, яке йому виявили. Це ж така сума! Але промовчала, боялася образити.

— Я?! Аби гроші!

Мати примостила біля теплої батареї Вал єрикові черевики і лягла. Зітхнула не сумно, а так, як зітхають стомлені люди в передчутті відпочинку.

Недарма кажуть: понеділок — нещасливий день. Забув Валерій цю приказку, а головне, забув, що сьогодні вихідний у промтоварних магазинах. О десятій відчинився тільки універмаг, а там, як на зло, спортивний відділ ледве животіє. Лише кубки на полицях. Довелося відкласти закупки на завтра.

За великою вітриною на Хрещатику красуються лижі, ковзани, рибальські снасті. Холодний полиск схрещених рапір… А ось і сітчасті захисні маски фехтувальників. Тільки для боксу нічого немає. Забули виставити?

— Салют Першій Рукавичці! — хтось ударив Валерія по плечу, він обернувся.

— Пилосос? Здоров, бродяго! — зрадів Валерій дружкові. Звали хлопця, звичайно, інакше, Пилипом, але він мав звичку під час розмови шморгати і підсвистувати носом і, мабуть, тому хтось охрестив його «пилососом».

— Де ж ти вчора пропадав? Ми такого дрозда давали в «Інтуристі», закачаєшся. Додому після першої вернувся… Голова й досі тріщить.

— Я… У мене зуби боліли, — збрехав Валерій.

— Шкода! А ми дали! Людка твоя пила з горя, а закушувати відмовилася.

Валерій поліз за цигаркою. Сірники ламалися, гасли. Він склав кілька, і лише тоді вогню вистачило, щоб прикурити.

— Слухай, Валерію… Виручи. Голова тріщить, розумієш? Або разом спустимося в «Абхазію». По сто — і ні краплі більше. — Пилосос пошарив у кишені, добув звідти кілька зім'ятих карбованців, трохи дрібних. — На закус є. Ну, гайда! Та не скесуй, не скесуй. За мною не пропаде, сам знаєш.

Підсвистуючи носом, він силоміць тягнув Валерія до ресторану.

Валерій пручався.

— Я не піду… І не проси. По-перше, звідки ти взяв, що в мене є гроші?

Пилосос презирливо зміряв Валерія з ніг до голови, поправив свою кепочку.

— Пардон, прошу пробачити, — блиснув золотим зубом. — Салют!

Але він не встиг одійти, як відчинилися двері ресторану і звідти повіяло спокусливими пахощами смаженого м'яса і гіркого перцю.

Хвилинне вагання, і Валерій почав обмацувати кишеню. У голові запрацював лічильник: «Два по сто, два шашлики. На все піде четвертна. І більше — ні копійки. А завтра десь дістати і поповнити…»

— От що, Пилососе! Друг ти ситцьовий, та чорт з тобою. На цей раз здаюся. З чужих позичаю. Тільки цур — завтра, як сам не зумію вивернутися, прийду до тебе.

Пилип переможно усміхнувся.

— Так би й давно! А то прикидаєшся… Забув, що Пилип Городинський бачить наскрізь і навіть глибше…

Столики в ресторані не зайняті, у ранкові години відвідувачів зовсім мало. В кутку нудьгують офіціантки.

— Салют! — вітає їх Пилип піднятою рукою і розчепірює два пальці. Це «заячі вушка», або «два по сто».

Швидко з'являється графинчик. Пилип не дожидає шашликів, звичним рухом перекидає над ротом чарку.

Решту горілки ділять на двох. Очі Пилипа робляться веселими, вуха червоніють. Тепер особливо виразно видно — він з тих, про кого звичайно говорять: молодий та зелений. І жаргонні слівця і манера пити — все це нарочите, розраховане на ефект. Він схожий на молодого актора, якому вперше дали роль. Зіграти хочеться пристойно, і тому репетиція не припиняється ніколи. День і ніч він грає, грає і перевтілюється потроху.

— Рубай, чого сидиш, — підганяє Валерія. — І скажи, нехай пивка принесуть.

— А платитиме хто?

— Знову плачеш? Не пізнати тебе, Перша Рукавичко!

Валерій озирається тривожно, як злодій. Що якби у дверях раптом з'явився Микола Молибога? В ту мить, коли Молибога відлічував йому гроші, не всі шофери вірили Валерію. Про це говорили, між іншим, і очі Петра. Тільки Молибога вірив. Ні тіні сумніву, ні крихти вагання. Сказав навіть, що й рахунок брати в магазині не обов'язково, бо звітувати ні перед ким не доведеться: гроші не казенні, зібрані.

— Красуне, пару пива, — замовляє Пилип Городинський.

— Спершу рахунок, — сіпнувся Валерій.

Він довго копається в кишені, хоче навпомацки знайти двадцять п'ять, витягає півсотні.

Пилип іронічно дивиться на Валерія, підсвистуючи і сопучи, як порваний міх. Офіціантка дає здачі, демонстративно кладе на стіл кілька п'ятаків.

— Момент! — підвівшись, Пилип Городинський добуває з глибин своїх клітчастих штанів карбованця. — Це від мене…

Хрещатик зустрічає їх веселим людським гомоном, шурхотом автомобільних шин, мерехтінням мільярдів сніжинок. Пилип не дивиться на Валерія, його очі ширяють по вивісках, по вікнах швидких тролейбусів. Підстрижене по-хлопчачому дівча в короткій ховрашковій шубці привертає його увагу, і раптом Пилип пірнає в натовп.

— Салют, Людочко! — кричить, наздогнавши шубку. Валерій бачить, як «вона» зупиняється і як «він» церемонно чмокає їй руку вище рукавички.

«Блазень!»

Валерій відвертається і йде в протилежний бік, щоб не зустрічатися з ними.

Сіється сніг — білий, легкий, як лебединий пух. Куди він дівається? Під ногами неприємно чвакає, і дорога драглиста, ненадійна.

Вечоріє. Скоро мати повернеться з роботи. Ну що йому таке вигадати, щоб випросити у неї двадцять п'ять карбованців? І звідки взявся цей клятий Пилосос? Якби не він, були б гроші цілі. Дивна річ. Не мав до Пилипа ніякісінької поваги, знав, що і той ставиться до нього, Валерія, зневажливо, а все ж при зустрічі підкорявся. Між ними відразу, як тільки познайомилися, встановилися незрозумілі відносини. В компанії Городинський називав Валерія своїм другом, всіляко розхвалював його. Це ж він після однієї товариської зустрічі з боксу назвав Валерія Першою Рукавичкою, чим, одверто кажучи, догодив самолюбству початкуючого боксера. Були й інші реверанси з його боку перед Валерієм… Однак усе це ніби навмисне демонструвалося на людях… А залишались удвох, і Пилип починав командувати Валерієм, ніколи не рахувався з його думками, з його бажаннями. Знайомилися з дівчатами — безапеляційно визначав, яка «його», а яка Валерія. Коли ж бувало, що «його» дівчина підводила, не з'являлася на побачення, Пилип на ходу перебудовувався і вже не він, а Валерій опинявся ні в сих ні в тих. Гроші вони також витрачали за принципом: твоє — моє, моє — не твоє, — на користь Пилипа. Скільки разів говорив собі Валерій: «Все! Більше ніколи я не попадуся на його гачок». А потім дружок з'являвся перед ним, ніби падав з неба, повіряв Валерієві свої таємниці, хвалився знайомствами, обіцяв таке, від чого у Валерія голова паморочилася.

Інколи Пилип дотримував слова. Знайомство з Людою, наприклад, можливість залишатися з нею у квартирі сам на сам… Звичайно, без допомоги досвідченого дружка Валерій не зміг би так швидко завоювати Людине серце…

Згадка про Люду недовго тішила його. В уяві поруч з нею виникла постать Городинського. Ось повні губи, масні від шашлику, впилися в білу дівочу руку вище рукавички…

За вікном поблискують мертві калюжки, і важко здалеку розпізнати, чи то на воді, чи на тонкій льодовій плівці відбиваються золотисті промінці. Валерій тягнеться до вимикача. І раптом він бачить — дверці шафки яку мати замикає на ключ, одійшли і в щілині щось біліє. Він завмирає. «Якщо у матері є гроші, то вони тільки у шафці. Материна схованка давно йому відома…»

Скриплять дверці. Голосніше б'ється серце. В напівтемряві Валерій засовує руку під білизну, мацає в лівому кутку. Ага, папери…

З полиці просто йому на обличчя наповзає якась тверда річ. Валерій хапається за неї — пізно… Щось падає під ноги, розсипається, розкочується по підлозі.

Тепер йому вже не до грошей. Цокає вимикач… Гудзики, нитки, папірці… Треба швидше позбирати, бо ось-ось на сходах почуються знайомі кроки.

Серед паперів Валерій бачить і лист, принесений Молибогою. Батьків лист… Чомусь починають тремтіти руки, чоло мокріє. Він залазить під стіл, переставляє стільці. Ніби все… Ні, он іще білий ґудзик. А під самим вікном шматочок крейди… Ненароком штовхає моток з нитками. Бодай ти… Ну як ти його добудеш тепер з-під шафи?

А чого, власне, він так боїться? Чому почуває себе у власній квартирі, мов у чужій? Нічого ж не трапилося… Хіба хто-небудь знає, з якими думками відчиняв Валерій шафу? Гроші на місці, він тільки ледь приторкнувся до них…

Але такі роздуми не приносять заспокоєння… Мабуть, одурити себе важче, ніж одурити когось.

Нарешті Валерій сяк-так упорався. Зачинив шафу, витер піт. Кинув на ліжко стареньке покривало і ліг горілиць. «Дурень я, дурень», промовив уголос. Гірке почуття досади довго не залишало його.

За стіною у сусідів почулися радіосигнали: сім годин. Він підвівся.

«Хіба прогулятися, мінеральної випити?» виникла думка.

… Суміш землі і снігу йоржиста, колюча, іти важко, але ноги не ковзають. Не поспішаючи, спускається Валерій на площу, пересікає засніжений скверик. Червоні, сині, зелені вогні. Залиті сяйвом вітрини. Над старим високим будинком неонова реклама: «Чи знаєте ви, що консервована печінка тріски дуже поживна для дітей…»

Цього Валерій, звичайно, не знає, зате він добре-знає інше: он у тому старому будинку є затишна квартира. І сьогодні в ній, як завжди, танцюють під магнітофон, танцюють і п'ють, що кому подобається. Валерій дістав можливість бувати там завдяки рекомендації Пилипа Городинського. Четвертак за вхід — і ти бажаний гість літнього холостяка Чорнопудренка. Можна приходити з дівчиною, можна самому і вже на місці вибрати собі пару з тих, що прийшли без кавалерів… Так, власне, познайомився Валерій і з Людою…»Люда… Вона й сьогодні пішла на танці…»

Вікно Чорнопудренка відрізняється від інших синім світлом — он воно, четверте зліва. Валерію важко відвести від нього очі: те синє світло — магніт. Стоїш віддалік, воно притягає ледь-ледь, навіть не притягає, а тільки доторкується до тебе ніжно, про щось нагадує… А зблизька, коли ти вже бачиш не тільки вікно, а й двері знайомого будинку, коли між вами лише вузька стрічка асфальту, о, годі магнітні хвилі починають діяти! Вони обгортають тебе, голублять, збуджують, як музика чужих радіохвиль, записана магнітофоном Чорнопудренка. Спробуй перебороти спокусу…

Валерій рішуче переходить вулицю. Перекладає для чогось гроші у праву кишеню, залишаючи в лівій тільки двадцять п'ять карбованців.

Мармурові сходи, холодні поручні. Тиша. Навіть на третьому тиша. Не чути дзвінка, хоч він уже натискає кнопку. М'яко відчиняються двері.

— А, прошу, прошу… Калоші сюди… Кашне сховайте в рукав… — Чорнопудренко догоджає Валерію, як швейцар, бере четвертну.

Пальто Валерія потрапляє на вішалку поруч з ховрашковою шубкою.

Зустріч у тролейбусі нагадала Валерію: відтоді, як він побував у гуртожитку на околиці, минуло п'ять днів. Петро, пізнавши Валерія, розповів про діла на будові, сказав, що ні морози, ні сніг їх не лякають. Муляри, хвалився, гріють воду і кладуть цеглу на гарячому розчині. Росте будинок! Потім поцікавився, чи придбав Валерій усе необхідне для гуртка боксерів.

— Дещо купив, — знітившись, відповів Валерій.

Петро спохмурнів.

— Гляди ж, не підведи. Хлопці аж горять, не діждуться суботи…

«Хто з нас більше «горить» — невідомо…» подумав Валерій, прощаючись.

А він таки справді «горів».

Завтра субота. Завтра треба нести в гуртожиток придбане. А усього ж куплено інвентаря на три з половиною сотні. Що він скаже їм про решту? Розповість про вечір у Чорнопудренка, де за вино і за побиті пляшки довелося викинути більше сотні?

Дома у нього лежали дві пари нових рукавиць, «груша», кілька книжечок про боксерів. Оце й усе. Добре, що хоч мати не знає цін, а то вона почала б допитуватися, чи не загубив бува Валерій чужих грошей, чи має чим розрахуватися. Сто п'ятдесят… Невелика, здається, сума, а де взяти?

Просити у матері — не смів. Позичити у товаришів… А є у нього товариші? У Пилипа десятку не вициганиш. У Люди? Ні, тільки не в неї.

Пригадувалося. Микола Молибога відраховує йому гроші, а хлопці дивляться і ніби не схвалюють цього, не довіряють Валерію. Так і вийшло… Ех, добре було б прийти завтра і покласти перед Молибогою на стіл — оце інвентар, а це решта грошей! Найбільше, мабуть, він ошелешив би Петра: той і раніше з підозрою поглядав на Валерія і сьогодні, бач, не випадково заговорив про інвентар… Та й не один Петро, можливо, чекає нагоди посміятися над довірливим Молибогою…

А завтра субота. Піде він, Валерій; чи не піде, однаково. Піде — почують, що не приніс грошей, і скажуть йому в обличчя: «Шахрай ти, Валерію, а не боксер». Не піде — подумають, що всі до копієчки пустив на вітер…

Чорнопудренкові уклонитися?

Вперше застав Чорнопудренка одного. І ледве пізнав. Перед ним стояла людина з хворобливо-сірим, втомленим обличчям, у засмальцьованому квітчастому халаті. З-під халата визирала брудна, як ганчірка в поганої господині, сорочка. Стоптані капці, очевидно, належали колись жінці, бо й досі на одному з них стирчав оксамитовий бантик. Але найбільше вразили Валерія брови Чорнопудренка: ліва була зовсім сива, а права чорніла воронячим крилом.

— Вам до кого, пробачте, — шепеляво спитав Чорнопудренко, і Валерій помітив, що рот у нього зовсім беззубий.

«Що за чортівня? — розгубився Валерій. — Ніби не туди потрапив».

Вішалка в кутку, двері, оббиті жовтою цератого, імітованою під шкіру… Навіть русалка в багетній рамі на стіні, і все, як і в Чорнопудренка.

— Я друг Пилипа Городинського.

— Ага! Пилипа Городинського!.. Так, так!.. Ну, чого ж вам треба?.. Ще зовсім рано. Приходьте о сьомій. Бачите, я саме займаюся туалетом, — і Чорнопудренко, — а це таки був він, — приторкнувся пальцями до фарбованої брови.

Валерій не наважувався сказати, що не танці під магнітофон цікавлять його. І піти ні з чим теж не хотів. Вирішив усе-таки спробувати щастя.

— У мене до вас дуже важлива справа, — звернувся до Чорнопудренка. — Розумієте, мені дуже потрібна невелика сума…

— Скільки? — несподівано зацікавившись Валерієм, запитав Чорнопудренко.

— Сто п'ятдесят…

— Під заставу, звичайно?

— Я не думав…

— Думав чи не думав, а без застави діла не буде. Навіть держава, а вона добріша за Чорнопудренка, дає позичку лише під заставу. Що у вас є — годинник, перстень?

— Годинник є… Але мені б не хотілося…

— Пальто? Костюм? Можна окремо піджак або брюки…

«Піджак… Що як справді залишити піджак? Завтра він одягне спортивний светр, а про піджак дома скаже… Ну, віддав, мовляв, у чистку».

Чорнопудренко запросив Валерія в кімнату. Там він старанно оглянув піджак біля вікна, потім одягнув його на тремпель.

— Ну що ж… Я виручу вас, юначе. Сто п'ятдесят, кажете? Зараз… Але коли, пробачте, ви збираєтесь їх повернути?

— Через… п'ять-шість днів…

— Отже, я даю вам сто п'ятдесят карбованців до… двадцятого. В разі, якщо ви не повернете у згаданий строк, піджак стає моєю власністю. Крім того, я даю на таких умовах… За кожен день нараховується один процент на всю суму… За п'ять днів — це зовсім дрібниця… Сім п'ятдесят, здається, за Малиніним і Буреніним… Згода, значить?

— Давайте гроші, — глухо, не дивлячись в очі Чорнопудренка, промовив Валерій.

Чорнопудренко вивів Валерія у коридор, а сам зачинився в кімнаті. Хвилини через три виніс гроші.

— Прошу… Тільки, цур, друзям вашим ні слова. Я не люблю зайвих свідків у таких справах…

… У синьому светрі з білим вінчиком на комірі Валерій виділявся серед своїх учнів Справжній тренер. На ньому в цей день були спеціальні черевики-боксерки без п'яток, а з руки в руку він перекладав невеликий металевий прилад, який назвав еспандером.

— Це все ваше, — сказав Валерій будівельникам. — І боксерки, і еспандер, і мішок для тренування. Звичайно, кожен у майбутньому повинен буде придбати собі повний боксерський комплект, але для початку і так добре.

Микола Молибога перезирнувся з Петром; «Ну, я не казав?» — і він таки мав право радіти. Валерій виправдав довір'я — і сам прийшов, і гроші використав, як належало. А ще ж учора Петро, розповідаючи про свою зустріч з Валерієм у тролейбусі, висловлював побоювання, що той нічого не купив. Виходить, помилився Петро. І добре, що помилився.

Навчання тривало майже, дві години, Валерій розповідав, на які категорії відповідно до ваги тіла поділяються боксери, пояснював значення слова «раунд», «нокаут», «нокдаун». Викликав по черзі Петра, Молибогу та інших присутніх і показував, як треба стояти, як захищатися від ударів, як самому завдавати удари. Про себе сказав, що виступав у першій напівсередній вазі, і в такій самій, очевидно, виступатиме, наприклад, і Петро, вага якого наближається до сімдесяти кілограмів.

— Отже, нам з гобою колись доведеться зустрітися на рингу! — іронічно зауважив Валерій, оглядаючи нижчого за себе Петра, що стояв серед кімнати у досить смішній позі: тримав руки зігнутими в ліктях і дивився кудись у стелю, так ніби не битися збирався, а м'яч ловив.

Незграбність Петра тішила хлопців, хоч і самі вони тільки-но перебували у такому ж становищі і виглядали не краще.

Валерій почував себе героєм, а руки в нього аж свербіли. Так хотілося коротким блискавичним ударом звалити противника, продемонструвати своє вміння, свій «стиль».

— Може, спробувати, га? — раптом обізвався Петро, підморгуючи своїм. Зустрівшись з кількома схвальними поглядами, він задерикувато штовхнув тренера рукавицею. — Захищайся!

І пішов у атаку.

Петро, очевидно, мав деяке уявлення про боротьбу на рингу, хоч голова його і тепер стирчала якось неприродно високо, тоді як Валерій свою нахилив, ніби хотів скористатися нею, коли не допоможуть кулаки. Але у всій поставі Петра відчувалося напруження, готовність. Ноги його були трохи зігнуті, ліва попереду. Ось він показав білі зуби, блиснув очима і всім тілом рвонувся. Ніби поршень, пішла вперед і його правиця. Валерій, можливо, не сподівався такого, він ледве встиг прикритися. Очі Валерія тимчасом пильно стежили за сміливим противником. Півкроку назад, ще півкроку… Серія ударів Петра не досягає мети, але тренер все ж відступає, йому нема коли думати про відповідь.

— Давай, Петре, давай! — чується шепіт.

Потім нові голоси, вони вже сміливіші.

— Лівою його, ліву пускай в хід!

— Глуши!

— Наша бере, Петре! Сміливіше!

Усі схоплюються з місць, і в кімнаті починається такий галас, ніби тут не десяток тихих, слухняних учнів Валерія, а добра сотня болільників.

Та що це?.. Хто хряснувся, як кажуть, з усіх чотирьох? Невже… Ні, не може бути, щоб отак одним ударом поклали Петра! І коли? В ту самісіньку мить, коли він, здавалося, остаточно «загнав» свого противника навальною атакою! Очам не хочеться вірити…

А доводиться. Петро лежить, навіть ногами не ворушить.

— Оце так!

У вигуку захоплення переможцем, а не співчуття до переможеного. На те бій! На Валерія дивляться заздрісно, авторитет його зріс незрівнянно. Знає хлопець свою справу, нічого не скажеш!

Першим над Петром нахиляється Микола Молибога. Куйовдить йому волосся, повертає обличчям угору. Петро блимає здивовано очима, кілька хвилин дивиться якимсь пустим поглядом. Потім важко віддихується.

— Живий! — жартують хлопці.

— Помовч…

Молибога хоче допомогти Петрові звестися на ноги, але той раптом відштовхує його. Ще зусилля, і він уже стоїть. Похитується, правда, а в очах винувата посмішка.

— Молодець Валерій, — вимовив він помалу. — Так мені і треба. Навчив…

Хлопці тісним кільцем оточують невдаху.

— Він тобі під здухвииу вцілив?

— Сам не знаю… Здається.

— У таких випадках судді до десяти лічать. Не встав — програш.

— Нашого Петра у сон кинуло… Хоч до ста лічи, йому байдуже було.

— Нічого собі сон!

Валерій кладе рукавиці на стіл, мовчки розшнуровує боксерки. З усіх голосів тільки голос Петра викликає в його мозку відповідні імпульси, він примушує себе збагнути, що саме той говорить, «Ага, Петре не гнівається. Навіть жартує… А цікаво, чи захоче він тепер надіти боксерські рукавиці?»

— Кому доручимо, товариші, охороняти спортивний інвентар? — спокійно, ніби нічого не сталося, запитує Микола Молибога, і дивиться на Петра.

— Петрові й доручимо, — озиваються хлопці. — Він у нас перший хрещення пройшов. Нехай буде за старосту.

Молибога того, видно, й хотів.

— Ставлю на голосування. Чули? Є пропозиція обрати Петра старостою гуртка. Так, одноголосно. І ще одно. Я цими днями розмовляв із завкомам. Для гуртка виділено трохи коштів. Між іншим, і для оплати тренера. Маємо змогу збиратися двічі на тиждень. Ти, Валерію, зможеш двічі? За одну академічну годину матимеш дванадцять карбованців. Отже, в місяць набереться щось близько двохсот. Небагато, а все ж згодяться.

Валерій навіть розгубився. Ще ніколи не заробляв він жодної копійки і не сподівався, що саме бокс вважатимуть роботою, за яку слід платити. От здивується Федір Прокопович! А Пилосос? Ха, здорово, дідько його забери!

При згадці про Пилипа Городинського мимоволі виникає в пам'яті квартира Чорнопудренка, дівча, підстрижене по-хлопчачому… В ту ніч, коли він бенкетував на чужі гроші, Люда, як завжди, називала його Першою Рукавичкою, але вона іронічно посміхалася. От якби хтось тільки на хвилину привів її сюди і щоб вона на власні вуха почула: «За одну академічну годину матимеш дванадцять карбованців…» Чуєте, за «академічну»? Таке вам снилося?»

Він усе ще не відповідав на запитання Молибоги, і важко було зрозуміти, які думки стримували його.

Петро нагадав.

— Двісті це, звичайно, малувато. Я, наприклад, двісті на тиждень заробляю. Але як по годинах розкласти…

І знову говорив Молибога:

— А хто сказав, що Валерій на двісті житиме? Він тепер член нашого колективу, і ми мусимо подбати… Основне, звичайно, це те, що Валерій тренер. А підробити ми йому завжди дамо. — Микола Молибога міг би назвати багато місць на будові, де не зайвими були б руки Валерія, але стримався.

— От що, Валерію, приходь до нас на будівельний майданчик. Познайомишся з місцевкомом. Одразу ж і договір з тобою складуть… Прийдеш?

Валерій кивнув головою.

Надів калоші, замотав шию шарфом, покрив голову кепочкою. І все ж пальта в руки не брав, шарив очима по спинках стільців, чогось шукав. Ага, він шукав свого піджака. Та ось неприємна згадка тінню лягла на обличчя. І вже у пальті відчував себе так, ніби воно з чужого плеча. «Завтра… неодмінно завтра ж добути ті нещасні сто п'ятдесят, плюс один процент, ні, два проценти і забрати у Чорнопудренка піджак. Але де, де їх добути, в кого позичити?»

Біля самого будинку, під ліхтарем, Валерій раптом побачив ховрашкову шубку, а поруч з ним — чорне пальто. Це були вони… Стояли з піднятими комірами і про щось розмовляли.

— Ось ти нарешті! — вигукнув Пилип Городинський, угледівши Валерія. — Ну й хлюст! Дивися, Людо, він ще й тверезого вдає! Так, так, пройдися по одній дошці…

Люда обізвалася докірливо:

— Ех ти, Перша Рукавичка! Без нас…

Валерій зупинився за півкроку від них.

— Добрий вечір! Яким це вітром занесло вас на мою вулицю?

— Чуєш, Людо? Він не догадується… Та ми, йолопе, більше години тебе дожидаємо.

— Що ти сказав?! — тіло Валерія напружилося, як на рингу.

— Тебе, кажу, дожидали більше години. — Пилип не насмілився повторити образливе слово, він досить виразно уявляв собі силу кулаків Валерія.

— Ні, я більше не можу… — стукотіла каблучками Люда. — Ви будете сваритися, а я мерзнутиму! Кажи йому, Пилипе, в чому справа, не тягни. І гайда кудись грітися…

— Сама винна, — буркнув Пилип. — Тебе ж запрошувала мати Валерія в кімнаті посидіти, не захотіла…

— Ви й дома в мене були?!

— Були, були. І піджак твій матері принесли. Пилипе, пробач, але я сама, мабуть, краще все поясню.

Валерій стояв приголомшений, ніяк не міг збагнути, чому раптом піджак опинився у них. Адже Чорнопудренко вимагав від нього, Валерія, тримати все у таємниці…

— Що ви там матері наговорили? Що вона знає?

— Ага, боїшся? Матері боїшся, а до друзів з кулаками лізеш, — захихикав Пилип Городинський.

Люда насунула йому кепочку на самий ніс.

— Ну що тут смішного? Не бійся, Валерко. Все гаразд. Нічого ми їй не сказали. Вийшло досить вдало. Ми на поріг з піджаком, а вона питає, скільки чистка коштує. Пилипові лишалося тільки сказати, що ти заплатив наперед, оце й усе.

— Ні, не все. Ще розповіла нам мати про твоїх нових друзів з будівництва… — Пилип багатозначно замовк.

— Друзів? Нехай і так… Я їх боксу навчаю, — якось нехотя пояснив Валерій, — але це дрібниці… Ви мені скажіть краще про… піджак. Звідки довідалися?

— Ой, невже немає іншого місця для розмови, я гину… Пальцями вже не можу поворухнути… — скаржилася Люда. — Як дізналися? Дуже просто. Чорнопудренко нічого не приховує від своєї племінниці. Зрозумів?

— Здорово твій дядечко зустрів Першу Рукавичку. — Пилип роблено співчутливо зітхнув. — Ні, я не схвалюю його вчинку. Тому й заплатив за тебе… Так от, Перша Рукавичко, борг йому повернуто, і кінці у воду… Про все інше поговоримо… в теплі. Людо, в «Абхазію»?

— Куди хочете, аби зігрітися.

Валерій не поворухнувся. Тоді Люда, мов кицька, притулилася до нього.

— Хоч на півгодинки… Я так скучила…

Волосся Люди, що вибивалося з-під берета, пахло знайомими Валерію духами, її гарячі пальці гладили руку хлопця.

— Не можу, віриш? — слабо протестував Валерій, відчуваючи, що і йому хочеться побути сьогодні з нею, посидіти поруч і по-доброму, а не так, як в той останній вечір у Чорнопудренка, поговорити. Кінець кінцем вони були близькими.

— Я зовсім без грошей, — признався нарешті Валерій.

Люда повисла на його руці.

— Так би й казав відразу. У Пилипа повні кишені, він частує.

— Я не звик…

— Цить! Ні слова більше, — Люда затулила йому рота рукою, і Валерій знову відчув ті самі пахощі, що й від її волосся.

Деякий час так і йшли — Валерій з Людою попереду, а Пилип — за ними. Але на Хрещатику Пилип безцеремонно заволодів лівою рукою дівчини. Перехожі давали дорогу трійці, яка, очевидно, дуже кудись поспішала, бо ні на кого і ні на що не звертала уваги.

В ресторані «Абхазія» як у бані. Душно і пахне віниками. Оркестр грає щось меланхолійно-ніжне, під таку мелодію не хочеться ні співати, ні танцювати. Тільки пляшки та бокали подзенькують на столиках, ніби висловлюють свій протест музикантам. Літній офіціант, поважний, мов іноземний дипломат, шанобливо вклоняється Пилипові, як старому знайомому, і веде всіх трьох за ширму.

— Ось меню, прошу. Зараз я підійду.

— Ми й без меню обійдемося. Три салати м'ясні, три шашлики… Пляшку вірменського коньяку… Дві пляшки мінеральної, — упевнено замовляє Пилип Городинський.

— А цукерок? — кокетливо нагадує Люда.

— Так, цукерок. «Червона шапочка». І цигарок. Та швидше, будь ласка. Наша дама зовсім заклякла.

— Розумію, розумію. Не мине й години, як усе буде на столі, — жартує офіціант.

Валерій мовчки дивиться на Пилипа — якийсь він веселий сьогодні. Звідки така щедрість? А верховодить не він, як звичайно, а Люда. Самий факт, що Пилип віддав гроші Чорнопудренкові, дивує і насторожує. Чогось від Валерія треба Пилипові, не інакше.

Ніби для того, щоб Валерій мав змогу поговорити з Людою, Пилип залишає їх на кілька хвилин.

Колихнулася ширма, зависла на спинці стільця, Люда поправила її, і от вони тільки вдвох, віч-на-віч.

— Погрій мені руки, Валерко, — просить Люда і повертається до нього, як соняшник до сонця. Повертається і простягає тоненькі ніжні пальці…

Він бере їх, стискує.

— Заради чого це ви турбувалися про мій піджак?

Люда лукаво грає гарними очима.

— Ти не догадуєшся? Дивно. Це я так захотіла… Я, чуєш?.. Бо я…

Вона підхоплюється, робить крок вперед і ось уже стоїть за його стільцем. Мить, і голова Валерія в її прохолодних руках. Очі дивляться в очі, гарячий подих трохи підфарбованих вуст змішується з його подихом. Ні, Валерій не може відмовитися від того, що вона пропонує йому, пропонує беззастережно і, може, навіть нерозсудливо, адже тільки ширма відгороджує їх від чужих очей.

— Браво, браво! — угорі над ними чуються оплески.

Люда випростується.

— Хам! — дівчина занесла руку і, мабуть, таки вдарила б Пилипа, якби не те, що він прийшов не сам.

— Браво, Людочко! — повторює Чорнопудренко, нечутно аплодуючи самими пальцями з лакованими нігтями. — Бийте його, а мене пощадіть. Я ніби відчував, що ми тут зайві. Посидь, кажу, біля мого столика. Так ні…

Несподівана поява Пилипа з Чорнопудренком нітрошечки не збентежила Валерія. Те, що Люда цілувала його, було до певної міри викликом, кинутим нею обом «покровителям». Тієї ночі, коли він «дав концерт» і при всій компанії образив Люду, Чорнопудренко і Пилип узяли на себе роль її адвокатів. Що ж, дуже добрий урок дано їм зараз!

— Людо, ти сидітимеш отут, — Валерій підтягує порожній стілець ближче.

— З радістю, — кокетує Люда і не звертає більше уваги на інших присутніх, наче вони знову лишилися вдвох.

Коньяк вірменський добре зігріває, а ще більше зігріває Валерія і Люду те, що вони при кожному русі торкаються одне одного то ліктем, то коліном. Після кількох днів розлуки спогад про колишню близькість п'янить і збуджує. Їм добре… Їх не цікавить словесний герць Чорнопудренка з Пилипом з приводу західноєвропейських танців, їх, вдається, ніщо взагалі не цікавить, крім того, щоб ця ніч в «Абхазії» тяглася якнайдовше і щоб можна було втопити отак очі в очі і мріяти, мріяти під музику…

Рахунок, поданий офіціантом після другої години ночі, спантеличив Валерія. Звідки набралася така сума? Двісті дав Пилип і ще сто тридцять Чорнопудренко. Валерій сидів, як на гарячому вугіллі. Люда розуміла його становище і тихо заспокоювала: «Нічого, нічого. І в тебе будуть гроші… Захочеш — і будуть…»

Над Хрещатиком порошило, запізнілі перехожі несли на плечах пухнасті хутра снігу. Пилип на розі зупинив таксі.

— Салют! — прохрипів він, сідаючи в машину. — Не ображайте дядечка…

— А ви пішки? — запитав Чорнопудренко Валерія.

Люда стисла юнакові руку.

— Мені, наприклад, хочеться ще потанцювати. У нас такі чудові вальси… І потім оте нове танго… — нагадала вона Чорнопудренкові.

— Що ж, усе до ваших послуг. Чого не зробиш для друзів.

Чорнопудренко підхопив обох під руки, і вони попрямували до високого старого будинку.

Валерій не насмілився сказати, що в нього є мати і що вона чекатиме. Думав про це, але ще більше думав про інше, про ту мить, коли в затишній кімнаті Люда скине пальто, скине свою вовняну кофточку і залишиться в самому платті з короткими рукавами… Тендітна, гарна, з пахучим волоссям… І він танцюватиме з нею…

Ось уже й двері зачинено — вони дома.

— Не вмикай, — зупиняє Чорнопудренко. — Навіщо вам стільки світла? Є маленька лампочка. Я зараз.

Синій туман розливається по кімнаті. Видно все: столик з магнітофоном, канапу, навіть капці біля неї, ті самі жіночі капці з чорним бантиком.

— Кімната до ваших послуг… Магнітофон вмикати не варто. Ніч, самі розумієте. А танцювати вальс можна й без музики…

— А ви?

— Мені спати пора… Ліжко вже скучило за своїм господарем, так що не турбуйтесь.

І Чорнопудренко, взявши капці, пішов у кухню. Скоро ніч приторкнулася чарівною паличкою до вогника на столику і погасила його.

Не дочекався Микола Молибога юного тренера. Той не прийшов на будівельний майданчик ні на другий, ні на третій день. Може, захворів? Як тільки ця думка з'явилася в голові Молибоги, він одразу ж вирішив навідатися до Левадних. Уявляв собі картину: хлопчина метається у ліжку, скорений гарячкою, а над ним схилилася зажурена мати… Ось і нове горе, і нові павутинки витче воно під очима Гали» ни Дмитрівни. Важко їй самій, важко…

Чомусь з першої хвилини знайомствам з Левадною сповнився симпатією до неї, співчував їй не як сторонній. Мало значення, звичайно, що знайомство їхнє відбулося за особливих обставин — Миколу Молибогу призвів до Левадних лист фронтовика. Та не тільки це, не тільки бажання бути в міру сил корисним сироті Валерію спрямовувало його думки. Галину Дмитрівну згадував не рідше, ніж сина. Здавалося, він колись давно знав її, зустрічався з нею, і тільки випадково шляхи їда розійшлися. Така фантазія подобалася Миколі Молибозі, як дітям подобаються казки про чарівні блюдечка, палички, хусточки, хоч вони добре знають; таких речей ніколи ніде не було. Чого гріха таїти — тепер, коли йому твердо пообіцяли квартиру, Молибога все частіше замислювався над тим, як він житиме один. Звичка завжди бути в гурті, в колективі, кожної миті відчувати, як кажуть, лікоть товариша була надто живучою. Чи не тому і тримався він так гуртожитку, що боявся самотини? Поза роботою, поза гуртожитком у Молибоги не існувало досі нічого особистого, нікого, кому б він міг оддавати свої вільні години і, коли хочете, своє душевне тепло. Та, мабуть, такою вже є людина, що без дружби, без любові звікувати не може. Рано чи пізно, а відбувається знайомство з незнаним світом почуттів, і «той» або «та», хто збудить їх, є неодмінним супутником, другим у щасті і в горі на все життя. Хто знає, чи не заради цього і зіткнула доля на широкому життєвому шляху Миколу Молибогу і Галину Дмитрівну?

Тепер трапилася нагода піти до Левадних. Хвороба Валерія, — а Молибога був певен, що хлопець хворіє, — дозволила відкинути всі вагання. На всякий випадок узяв із собою трохи грошей…

Різкуватий запах соди і мила наповнював кухню, під стелею клубочилася пара.

— А Валерія нема, — повідомила Галина Дмитрівна якось зажурено, витираючи поспіхом червоні натруджені руки.

— Я тільки хотів дізнатися, чи син бува не захворів.

— Ні, слава богу. А чому ви так подумали?

— У місті пошесть якась ходить… Грип, — ухильно відповів Молибога.

— Ні, Валерій цілком здоровий… Цілком, — Галина Дмитрівна подивилася на гостя довгим допитливим поглядом, зітхнула. — Сідайте, будь ласка. Бачу, він у чомусь підвів і вас. Валерій такий… Пробачте, не запам'ятала, як вас по батькові.

— Павлович…

— Сідайте, Миколо Павловичу.

Молибога догадувався, що в Галини Дмитрівни знову неприємності, недарма ж вона розгубилася при його появі.

— Учора… І позавчора теж… Дві ночі не ночував дома, — опускаючи очі, ніби соромлячись за сина, промовила Галина Дмитрівна.

Молибога нагадав.

— Позавчора він був у нас. Пішов приблизно годині о десятій.

— Пішов, а куди? Я до ранку чекала. Навіть без піджака подався. Піджак йому з чистки принесли в той вечір, а він так і не зайшов по нього… Біда мені з сином, Миколо Павловичу. Нічого від нього не доб'єшся, не допитаєшся. «Де був, — каже, — там мене вже нема». Оце і вся відповідь матері. Знову п'є… За які гроші? А мені сни страшні сняться… Ага, забула сказати. Дівчина до нього якась приходила в обід. Не застала Валерія, а зі мною і говорити не захотіла. Папірець тільки залишила. Він прочитав його і кинув… Красива дівчина, в хутряній шубці.

— Де записка?

Галина Дмитрівна нахилилася в кутку, взяла зіжмаканий папірець. Молибога розправив його і прочитав: «Збираємося в А-зії рівно о десятій. Є важлива справа. Л.»

— Збираємося в А-зії, А-зії… — повторював Молибога. — Кілька літер пропущено, які саме? — і раптом він упевнено хитнув головою. — В «Абхазії»… Це ресторан у підвалі. «Збираємося… рівно о десятій». А що як і нам піти, Галино Дмитрівно? Замовимо чаю або пива. Сядемо десь у куточку і тоді на власні очі побачимо, з ким Валерій…

Губи Галини Дмитрівни здригнулися.

— Чує серце… З поганими людьми знається Валерій.

— Одягайтесь, і ми встигнемо раніше за них.

— Боюся я, Миколо Павловичу. Погані передчуття гризуть мене.

— Боятися нема чого. А побачити треба. Можливо, нічого страшного й немає. Збираються ровесники Валерія, друзі по боксу.

— Якби то так!

— Одягайтеся, Галино Дмитрівно, — наполягав Молибога.

І вона таки послухала його.

Вивіска над рестораном у підвальчику світилася, вони побачили її ще здалеку. На східцях Галина Дмитрівна тихо промовила:

— Уперше в житті… Ніколи не бувала в ресторанах…

— Ви нічого не втратили. Я, признатися, разів кілька бував і завжди потім каявся. Накурено, душно, дихати нічим. І гамір такий, як на товкучці.

Вибрали столик у лівому кутку за колоною. Звідси добре видно вхід і весь зал, колона вигідно прикриває їх від сторонніх очей. Молибога глянув на годинник.

— Замовимо щось… Ви пиво любите?

— Ні, мені хіба чаю.

— Я бачу, вам холодно, Галино Дмитрівно. В такому разі не погребуйте порадою. П'ятдесят грамів горілки — найкращі ліки. Мені сто, а вам п'ятдесят. Чай ми ще встигнемо…

— Як знаєте…

Молибога пересунув горщик з квітами, і тепер вони сиділи ніби за ширмою… Ліворуч колона, праворуч квіти.

Заграв оркестр. Галина Дмитрівна без всякого інтересу дивилася на танцюючих, і очі її знову і знову намацували вхідні двері. До ресторану входили все нові відвідувачі. Та ось Галина Дмитрівна приторкнулася до руки Молибоги.

— Вона…

Через поріг легко переступила невисока дівчина в зеленому джемпері, за нею поважно ступав елегантно одягнений юнак у вузеньких сірих штанях і такого ж кольору піджаку витонченого крою. Не глянувши ні на кого, дівчина упевнено попрямувала через увесь зал і красивим рухом підняла портьєру, за якою тепер видно було стіл і м'які крісла. Портьєра опустилася, і відразу ж у той бік подався вусатий офіціант…

Ще хвилин через п'ять за портьєрою зник і новий клієнт — літній чоловік у чорному костюмі, з паличкою. І вже після нього прийшов Валерій. Галина Дмитрівна саме наливала собі води, і склянка тихо дзенькнула.

Микола Павлович Молибога, як міг, заспокоював її. Офіціант помітив, мабуть, що жінку трясе лихоманка, і запропонував перейти за інший столик. В кінці залу, наприклад, затишніше…

— Он там, біля кабінки з ширмою, можна? — запитав Молибога і попросив перенести їхні пляшки.

Так вони опинилися зовсім близько від Валерія. З цього боку, де вони тепер сиділи, ширма глуха, отже, ті, що в кабінці, повз них не проходитимуть, а голоси добре чутно. Ось говорить дівчина, соромить свого кавалера. Валерій час від часу підтакує, сміється. Той, у чорному костюмі, мовчить. Офіціант проносить за ширму піднос, на якому дві пляшки коньяку, шпроти, салат із свіжих помідорів. Ще один піднос — хліб, вода, пляшка шампанського. Дзвенять бокали.

— За що ж п'ємо? — запитує дівчина.

— За успіх! — відповідає їй хрипкуватий голос, голос людини з паличкою.

— За ваш успіх? — запитує Валерій іронічно.

— Без мого успіху не буде й вашого.

— Ви хочете сказати — без вашої тисячі не буде й нашої сотні! — не вгамовується Валерій.

— Годі вам! Валерію, пий, — наполягає Люда. — Я хочу випити за твій успіх, Валерію. Останні два дні тобі щастило, правда? Щоб отак завжди!

Потім Валерій пішов з дівчиною танцювати. Галина Дмитрівна невесело дивилася на них. Звуки саксофонів, удари в бубон викликали в неї тупий біль.

А за ширмою тим часом продовжувалася розмова.

— Він нам потрібен. Тільки доведеться поморочитися. До серйозної операції залучати рано, — чувся хрипкий голос.

— Головне, Валерій жадібний до грошей. І заздрить вам. Учора він одержав на облігації для вас майже п'ять тисяч, позавчора — три. А в самого залишилося… Поділіть вісімсот на нас трьох, скільки вийде… Трохи більше як дві з половиною сотні.

— Мало? Дві з половиною за два дні мало?!

— А риск? Ви про головне забуваєте, дорогий дядечку.

— Кхе… Який там риск! Облігації не підроблені, виграші законні, — сперечався дядечко.

— Чому ж ви самі не одержуєте? Мовчите? Ну, та гаразд, гаразд. Усе ясно. Робота неважка, звичайно, оплачується пристойно. Однак тиражі відбуваються не часто. Ну, ще день, ще два, і ви всі свої облігації перевірите, всі виграші одержите. А тоді що? Зуби на полицю і чекати?

— З грошима чекати легше, ніж без оних.

— З великими — так… А з нашими…

— У мене, юначе, теж були малі, а я зробив з них великі. Я починав з дрібниць… Хто міг повірити, що випадково куплені за безцінь облігації принесуть такий бариш? Ніхто. А я вірив. Із самого початку вірив. Візьму бувало тиражну таблицю в руки, а номери марширують переді мною, як солдати перед генералом. Десь же вони, думаю, є, у когось лежать ці облігації. Може, у мого сусіда, вагоновода трамвая, чи знайомого двірника. Всі ж на позику підписувалися, в кожній хаті на тисячі карбованців тих виграшних номерів. І почав полювати за ними… Кхе… Нелегко було. Платив по-різному, і по десятці за сотню, і по п'ятнадцять карбованців. Припече людині, а я тут як тут… Ти про риск заїкнувся. Ото був риск — чисті гроші за папери віддавати!.. Виходить, не помилився. І ти зі мною, як сир у маслі. Може, неправда? За цю поїздку скільки в кишеню поклав? То ж бо! А я ось знову лист з Кавказу одержав. У них для нас дещо є, і ми… — він стишив голос, перейшов на шепіт.

— Людка повезе? — запитав молодий.

— Сама? Ні в якому разі! Мало що в дорозі може трапитися…

— Міліція?

— Тсс… Не тільки міліції треба боятися. В поїздах хіба такі гастролери роз'їжджають. З-під носа беруть чемодани… Твій боксер супроводжуватиме Люду, в нього кулаки надійні…

Галина Дмитрівна важко дихала, в очах її жеврів якийсь новий вогник, і він розгорявся все ясніше. Ось вона підвелася назустріч Валерію, який повертався з дівчиною на своє місце. Микола Павлович схопив її за руку.

— Не зараз. Дуже вас прошу. Ви тільки зіпсуєте справу. Я теж усе чув…

Обом їм уже було зрозуміло, що Валерій потрапив у кубло темних людців. Його втягнули до махінацій з облігаціями і збираються використати в більш серйозних «справах». Дівчина з білявим волоссям — не останній козир у грі: через неї впливають на Валерія, нею користуються, як приманкою. Наївний, нерозумний хлопець.

«Але що ж робити? — думає Галина Дмитрівна. — Сидіти отут і слухати, як змовляються між собою злочинці, як обплітають зловісним павутинням її сина? Миколі Павловичу добре заспокоювати, він чужий… Микола Павлович піде до міліції і вважатиме, що виконав свій обов'язок. А що тоді буде з Валерієм, що станеться з нею? Навіщо жити, якщо вона втратить сина, залишиться одна-однісінька на цілому світі?

І все ж Галина Дмитрівна не наважується ігнорувати пораду Миколи Павловича. Щось у його голосі чується таке, від чого у неї з'являється надія. Несподіваний друг не залишить її напризволяще, він допоможе. Не може бути, щоб Валерій остаточно загруз у багні. Микола Павлович знає, як витягти його звідти, як захистити честь сім'ї загиблого фронтовика…

За ширмою триває приглушена розмова. Найчастіше чути хрипкий голос «дядечка», інколи озивається дівчина. Називають число. Валерій повторює: «вісімнадцяте січня, понеділок» і враз заперечує: ні, в понеділок він не поїде. Коли завгодно, тільки не в цей нещасливий день.

Після гарячих суперечок приймається пропозиція дівчини: виїдуть дев'ятнадцятого… «Виїдуть» — отже, їх буде двоє.

І ще Молибозі вдається почути: пакуночок вручать в останню хвилину, вже у вагоні.

— Заховайте цей папірець, — говорить «дядечко». — Такий номер матиме сочинська «Победа». Сядете без церемоній, і вас привезуть, куди треба…

Микола Павлович уже давно розрахувався, і вони з Галиною Дмитрівною терпеливо чекають. Ага, ось почала збиратися і компанія за ширмою; її пропускають, слідом виходять самі. Микола Павлович бере супутницю під руку.

Хрещатик виблискує, промениться тисячами різнобарвних вогнів. Червоними і зеленими вогниками миготять таксі, на розі гуде снігоочищувач, над ним здіймається білий пил. Ніколи, здається, не бачила Галина Дмитрівна рідного міста о такій пізній годині. Вночі воно загадково красиве, казкове… І давно, дуже давно ні на чию руку не спиралася вона у своїх мандрівках по ньому… Рука в Миколи Павловича сильна, надійна. Добре, що в ці хвилини вона не одна, бо ноги у неї зовсім неслухняні і в голові гуде. Після склянки пива? Ні, після того, свідком чого несподівано довелося бути, після того, що почула…

Проти універмагу Валерійова компанія зупинилася, звідси юнак у модному півпальті подався вгору вулицею Леніна, троє рушили далі, завернули в провулок. Ще одна зупинка — біля старого високого будинку. Тут, сказавши «на добраніч», першим пірнув у браму літній чоловік; Валерій, як тільки той зник, притяг супутницю до себе. Та ось дівчина вирвалася, вхопила снігу і з веселим сміхом жбурнула ним у лице Валерія. Поки він обтрушувався, за нею грюкнули двері.

— Людо, стій! Я забув сказати, стій… — Валерій кинувся до брами, але в цю мить хтось покликав його. Валерій обернувся.

— Ти, мамо?! От не сподівався… — він придивлявся, розгублено мнучи хусточку, придивлявся з таким здивованим виглядом, ніби перед ним були не звичайні земні люди, а марсіани.

— Добрий вечір, — спокійно привітався Микола Павлович. — Зустріч, справді, несподівана… Ти додому?

— Додому… А ви? Звідки ви, Миколо Павловичу? У нас були?

— У вас. Тебе не застав, зате Галину Дмитрівну витяг на свіже повітря.

Валерій якось підозріло поглядав на Молибогу і злегка похитувався. Підніс руку з годинником ближче до вітрини, освітленої фосфоричнобілими скляними рурками. Усміхнувся іронічно.

— З чим вас і вітаю, — сказав, притуляючи годинник до вуха.

— З чим? — перепитав серйозно Молибога.

— Пізня ніч. Навіть годинник зупинився.

— Пізнувато, — знову так само серйозно мовив Молибога. — Підліткам давно спати пора. А ти, бач, гуляєш. Я й не знав, що ваш син, Галино Дмитрівно… Ну, добре. Ми про це потім поговоримо. Значить, додому?

Валерієві не сподобався тон, яким з ним розмовляли.

— Про що ми «потім поговоримо?» Про що, хотів би я знати? — в голосі чулася зухвалість.

— Валерію, посоромся…

— А ти, мамо, помовчи… Не твоє діло. Дай нам поговорити, — він зробив крок і, посковзнувшись, поточився на Молибогу.

— Е, друже, діла наші зовсім кепські! Тримайся за мене, а то…

— Іди ти к… — Валерій відштовхнув Молибогу і знову пішов на нього. — Не руш Левадного, чуєш?!

— Він п'яний… — промовила з болем Галина Дмитрівна, оглядаючись навколо. На тім боці вона побачила людину у формі і ще більше розгубилася. — Ну, будь же розумним, Валерію. Он міліція. Невже ти хочеш потрапити на лаву підсудних за хуліганство?

— Що? Скажи йому, нехай іде геть. А то я…

Микола Павлович своєчасно перехопив руку Валерія.

— А це вже зайве…

— Пусти! — рвонувся хлопець. — Пусти, кажу.

Та Молибога міцно стискав руку Валерія, і той скоро відчув, що перевага в силі на боці супротивника.

— Скажи спасибі матері, не хочеться при ній…

— От і добре, що не хочеться. Дуже добре. Тепер додому?

— Ходімо, Валерію. Прошу тебе… — обізвалася Галина Дмитрівна.

Пробурмотівши щось невиразне, Валерій підняв хутряний комір свого плащ-пальта і непевною ходою рушив, забираючи весь час вліво, вліво, так, наче плив на човні і гріб одним веслом. Через кілька кроків курс його змінився, тепер перевага віддавалася правій нозі. Мабуть, він таки здорово сп'янів, а може, маскувався під п'яного, розуміючи, що з п'яним і розмови короткі.

Там, де треба було звертати на свою вулицю, Валерій зупинився. Обхопив каштан.

Галина Дмитрівна наблизилася до сина, попросила лагідно:

— Підемо додому…

— Додому, додому, — повторив він, усе ще обіймаючи дерево. — Самі підемо…

Молибога стояв, роздумуючи.

— Одійдемо трохи, — запропонував він. — Я вам щось скажу. — І коли вони опинилися в кількох кроках від Валерія, продовжував: — Не кажіть йому про «Абхазію» нічого. Нехай проспиться. А вранці я прийду. Мені хочеться вірити… вірити, що навіть тепер не пізно відвернути лихо. Ми поговоримо з ним, розкриємо прірву, перед якою він опинився.

Галина Дмитрівна вдячно потисла йому руку.

— Ви добрий, Миколо Павловичу. Я ніколи не забуду…

— Киньте… Ну, на добраніч вам, Галино Дмитрівно.

Молибога поспішив залишити їх, та він не пішов далеко. Притаївшись у тіні будинку, спостерігав. Ось мати зупинилася перед Валерієм. Він одірвався нарешті від дерева, зробив кілька кроків. Потім дві постаті злилися в одну і помалу віддалилися.

«Тепер зрозуміло, чому Валерій не з'явився тоді, як ми умовилися, — роздумував Молибога, дожидаючи трамвая. — Багато принад приготували для нього: дівчина, шикарні вечері в ресторані, гроші… І все це задарма. Послуги його, власне; мізерні, роль поки що другорядна… А що буде далі? Вірніше, що мало бути, якби не сьогоднішній вечір у «Абхазії»?..»

Пічний вагон спускається на Поділ. Дівчина-кондуктор у чорній форменій шинелі розправляє на коліні карбованці, троячки, п'ятірки — готується на відпочинок. Лице у неї стомлене, але й тепер вабить зір. На руках рукавиці з обрізаними пальцями: так можна працювати і руки не дуже мерзнуть.

«Ось і ця красуня, — думає про дівчину Молибога, — чесно заробляє свій шматок хліба, і отой чоловік у забризканій вапном кепці, певно, муляр або штукатур… І мої юні товариші по гуртожитку. Завтра, ледве розвидниться, підуть розігрівати мотори автомашини, екскаваторів, муляри спішитимуть на своє робоче місце і кластимуть цеглину за цеглиною стіни нового будинку, де й самі потім житимуть. А Валерій і його напарник?.. А ще та дівчина у хутряному пальті? Невже їм на роду написано прислужувати старому пройдисвітові, іти за ним по шляху злочину?»

Ранній гість Левадних розмовляв, здається, навмисне голосно, і Валерій прокинувся. Він лежав на високій подушці і з цієї позиції вичікувально поглядав то на матір, то на Миколу Павловича. Вчорашня нічна зустріч з ними і перепалка не забулися, звичайно, і прихід Молибоги не віщував нічого хорошого. А втім, у Валерія відразу ж виникла інша думка: а де вони самі були допізна? І за яким таким правом зовсім стороння людина, цей Молибога, втручається в їхнє життя? А мати? От він візьме і скаже, що вчора увечері двічі приходив додому, а двері були замкнені, його залишили, таким чином, на вулиці, без вечері. Хто винен, що так трапилося?

Зовсім уже приготувався почати контратаку і тільки не міг вирішній, чи одягтися йому, чи залишатися в ліжку. «Ні, краще встати», подумав і потягся за одягом, що висів на бильці стільця. Взявся за штани, і, як на біду, з кишені впала на підлогу пачка грошей.

— Ого, ми забагатіли! — обізвався Микола Молибога, нахиляючись за грішми. — А ти чого ніби злякався?

— Хто злякався? Я?!

Валерій швидко одягався.

Галина Дмитрівна, тримаючись за одвірок, стежила за кожним рухом сина. Але не тільки тривога позначилася на її обличчі: у складці міцно стиснутих губ, у виразі очей Валерій прочитав більше ніж докір. Вона дивилася із суворою рішучістю судді.

Хвилину, другу панувало важке мовчання. Нарешті знову заговорив Молибога.

— Ось що, Валерію. Твоя мати і я… Ми вирішили поговорити з тобою. Можеш не шукати пояснень, брехня тобі не допоможе, а правди ти, очевидно, казати не збираєшся. Але трапилося так, що ми знаємо правду. Вчора ми були в «Абхазії»… Тільки заради тебе, заради твого майбутнього ми пішли на таке…

Валерій пополотнів.

— Ну і що ж вас злякало, не розумію? — промовив він, розгублено зиркаючи на Молибогу.

— Все. І твоя компанія, і діла, затіяні вами… Так, не дивуйся. Ми й про діла ваші знаємо. І навіть те, за який процент ви всі на нього працюєте.

— На кого?

— Прізвище ти сам назвеш. Я маю на увазі «дядечка».

Валерій спробував посміхнутися, але очі в нього відразу ж і пригасли.

— Даремно ви намовляєте на людину. Чорнопудренко пенсію від держави одержує, має заслуги, — захищався Валерій.

— Подивися мені в очі, — підійшов до нього Молибога. — Ти ж сам не віриш у те, що кажеш.

— От і вірю! — хлопець нервово кусав губи. — А вас я не розумію… До чого вся ця комедія? Ну, були ви з моєю мамою в «Абхазії», ну, бачили мене… нас… А далі що? Треба ж кінець кінцем відповідати за свої слова!

— Ти правий. За слова треба відповідати. А за вчинки — особливо, — підкреслив Молибога. — Ти, наприклад, ідучи з чужими, можливо, краденими облігаціями за виграшами, замислювався над своїм вчинком?

Такого Валерій не чекав.

— Які облігації? Які виграші?.. Брехня. Мене оббрехали перед вами, — вже не захищався, а просився Валерій. — Мамо, ти ж знаєш, хіба я дозволю собі?!

Він почув, як вона глибоко зітхнула, побачив її руку, ніби прикуту до одвірка. Погляд матері — зосереджений, суворий, незнайомий — не обіцяв йому ніякої підтримки.

І раніше ніж Валерій отямився від цього нового удару, Микола Молибога почав одягатися.

— Я піду, Галино Дмитрівно, — сказав Молибога, — ми даремно гаємо час. Те, чого не хоче Валерій сказати нам, він скаже міліції. На жаль, без цього не обійдешся… Міцно прив'язали до себе хлопця «дядечко» та його компанія…

Молибога достояв трохи перед Валерієм; прозорі ніжні вуха, золотистий пушок на шиї, м'яке і густе, мов у дівчини, волосся. Квітуча юність… Як вилікувати тебе від червоточини, як спрямувати твоє буяння не на горе, а на радість матері?

— А мені?.. Може, і я з вами… в міліцію, — озвалася Галина Дмитрівна, ніби прокинувшись од сну. — Нехай роблять з ним, що хочуть… Сили у мене вже нема.

Молибога трохи подумав.

— І справді. Збирайтеся, підемо разом.

Валерій втратив, здається, дар слова, втратив здатність мислити. Треба негайно робити щось, затримати Миколу Павловича, матір, переконати обох, що ніякого злочину він не зробив. Радий заприсягтися, що віднині рве з Чорнопудренком — не треба йому тих заробітків. Тільки нехай не йдуть у міліцію…

А тимчасом мати одягається. Пальто вже на ній, і чорну хустку витягла з шафи. Вона й не глянула в його бік, не хоче бачити його благальних очей.

Цокає ключ. Настає тиша.

— Мамо! Стривайте… Нікуди не йдіть! — розпачливий голос Валерія б'ється, як птах серед чотирьох стін. Ніхто не відповідає йому. Мить, і Валерій на сходах. — Мамо, Миколо Павловичу, — знову гукає він і стрімголов летить униз. Он вони тільки-но вийшли на вулицю. Наздогнати, вернути їх, за всяку ціну вернути… — Мамо!

Галина Дмитрівна обертається на крик: Валерій з перекошеним обличчям, напівроздягнутий стоїть на тротуарі.

— Повернемося, — тихо говорить Галина Дмитрівна.

— Добре, — згоджується Молибога. — Але знайте, в ньому страх бере верх. Страх відповідальності, а не усвідомлення своїх помилок. Ви мати — і я розумію вас… Та знайдіть у собі хоч раз в житті силу протистояти Валерієві. Нехай відчує не лише вашу любов, а й гнів, непримиренність.

Валерій дуже розгублений, от-от, здається, розплачеться.

— Я все, все розповім… Ви повинні повірити мені… Я буду іншим… Обіцяю… — повторює він.

У кімнаті він не спускає очей з Миколи Павловича.

Мабуть, Галина Дмитрівна розуміє, чому з такою тривогою позирає син на Молибогу, і вона просить останнього роздягтися: у них і так жарко.

Жарко… Та Валерія трясе лихоманка. Він не може заспокоїтися. Треба розповідати їм усе… а що саме? Що вони знають?

Неначе розуміючи причину замішання, Молибога робить спробу допомогти йому.

— Ти бував, звичайно, у «дядечка» і в його племінниці? Розкажи, як ти туди потрапив, хто вони?

Валерій запопадливо киває Молибозі: добре. І починає вголос згадувати. Як він, справді, туди потрапив? Вечеря у ресторані «Кукушка», за столиком літня людина і зовсім юна білявенька красуня… «Хочеш, познайомлю? — запропонував Пилип — напарник Валерія. — Це мої друзі…» Потім вечори в тісному колі, танці під магнітофон у їхній квартирі… Дружба з Людою… Так до останніх днів… до того моменту, коли Люда викупила його піджак.

Уважно слухає Молибога. І хоч розповідь Валерія звучить правдиво, проте все в душі Миколи Павловича протестує… Невже таке може бути? Невже в їхньому Києві ще є чорнопудренки?

Сидить і дивиться в одну точку Галина Дмитрівна. Ні, не до голосу рідного сина прислухається мати, це їй сон такий сниться, поганий сон.

— Доброго здоров'я, Миколо Павловичу, — тепло вітається з Молибогою майор міліції. Сьогодні його обличчя вже не таке стомлене, як минулого разу, і не таке сердите, як тоді здалося. — Ви самі прийшли?

— Сьогодні сам, товаришу Костюк.

— А ваш молодий друг?

— На роботі. Та коли б навіть і вільний був, він би знайшов якусь причину і по дорозі «відстав».

— Не полюбляє нас? — сірі проникливі очі всміхалися до Молибоги.

— Нібито. А повинен дякувати.

— Правильно… Але дякувати вам насамперед. Ну, а ми ще заробляємо свою подяку. — Костюк підсунув Молибозі стілець, а сам пішов до сейфа. — Так, заробляємо, — майор розкрив перед Молибогою папку і з вкладеного у пій конверта витяг невелику фотографію. — Пізнаєте?

Молибога заперечно похитав головою.

— Уперше бачу.

— Подивіться уважніше. Щоправда, знімок зроблено років десять тому, а ви цю людину бачили зовсім недавно.

Уточнення було не зайвим. Молибога почав перебирати у пам'яті людей, з якими стикався на будівництві, в гуртожитку. Дивився на гострий ніс, на високе чоло, відмежоване від обличчя кошлатими бровами. Де, за яких обставин могла зустрітися Молибозі ця людина?

— Допомогти? Добре. Ви буваєте в «Абхазії»?

— Разів зо три… Зустріч з ним, — Молибога вказав на знімок, — відбулася там?

— Можливо, й там…

— Ху, дідько його забери. Оце загадочка! — і він знову втупив очі у фотографію.

— Годі, не сушіть голови. Скажіть краще — на Чорнопудренка не схожий?

— Чорнопудренко?! — Молибога аж схопився з місця. — Невже? Питаєте, чи схожий. Я б сказав, як свиня на коня…

— Ха-ха-ха, — дзвінко розсміявся майор Костюк. — Влучно! І все ж це він. По-вашому, Чорнопудренко. А ось у справі, заведеній у свій час на нього, є й інші прізвища — Черняк, Сорокопуд, Кіт, Коробко і ще кілька. Одне навіть напівіноземне, грецьке — Кітніаді, яке утворилося просто: у паспорті до прізвища «Кіт» дописали «ніаді». Так-то, друже, Миколо Павловичу. Ваш горобчик Валерій потрапив був у пазури досвідченого кота! Не вирватися б йому самому… Вже ваша розповідь і деякі відповіді Валерія насторожили мене. Я відчув, що Чорнопудренко наш старий «клієнт». Вечірки, танці під магнітофон — це ж хитре маскування. На вечірках він тільки ближче знайомився з морально нестійкими людьми і відбирав серед них придатних у помічники. Ось так… Тепер ми зробили деякі кроки і знаємо, з ким маємо справу. — Костюк перегорнув якісь папери у папці і відклав її. — Знаєте, скільки разів цей Чорнопудренко судився? Його засуджували на різні строки, та все йому якось щастило. То в зв'язку з хворобою його випустять, то рік йому зарахують за три, а решту подарують, бо, мовляв, він уже немолодий, то ще якось викрутиться.

— Невже й цього разу Чорнопудренкові вдасться так швидко викрутитися?

— Не думаю. Але ж треба довести ще його провину. І про облігації і про годинники — це ж тільки розмови. А потрібні докази. Без незаперечних доказів Чорнопудренко тільки посміється над нами.

— Докази? Ми чули дещо в ресторані… — нагадав Молибога. — І готові дати потрібні свідчення.

— І це теж будуть тільки розмови. А Чорнопудренко скаже, що він жартував під п'яну руку — от і все. Речові докази потрібні, без них ми як без рук.

— Справа ваша, виходить, теж нелегка. Знаєш, хто перед тобою, наскрізь злочинця бачиш, а не руш…

— Буває й так… — признався Костюк. — Ось чому я й запитав вас напочатку — самі прийшли чи з Валерієм? Хотілося б мені поговорити з ним… Ще раз поговорити. Валерій, якби захотів, міг би нам серйозно допомогти. Дати конкретні докази…

Молибога догадався, про що йде мова, і заперечливо похитав головою.

— Ні, цього він не зробить. І, я думаю, це не пішло б йому на користь.

— Ми затримали б його з годинниками — от і все. Самі розумієте, що до Валерія ми ніяких претензій не мали б…

— Ні. Якщо ви радитеся зі мною — я проти. Я зустрічаюся з ним кожного дня, він працює у моїй бригаді учнем на екскаваторі… Так от… Не слід зайвий раз нагадувати йому про минуле, давати змогу зустрічатися з колишніми «колегами». До нового оточення, до нових своїх обов'язків він тільки призвичаюється…

— Валерія знову потягне на легкий хліб?

— Не про те мова, товаришу майор. «Легкого хліба», який веде на лаву підсудних, Валерій боїться. Але боїться він і помсти колишніх «колег», а декому з них співчуває.

— Люді? «Племінниці» Чорнопудренка?

— Ви догадалися.

— Доведеться показати вам один документ, — майор Костюк змушений був ще раз відкривати свій сейф. — Ось копія… шлюбного свідоцтва. Рік тому шістдесятилітній «герой» привіз до нашого міста молоду особу, дівоче прізвище якої за документами Блохіна. Чи заради прописки, чи з інших причин сімнадцятирічна Люда Блохіна взяла шлюб з Чорнопудренком і відтоді живе в його квартирі.

Молибога похитав головою.

— Аж не віриться! Та білява дівчинка — дружина Чорнопудренка? Для Валерія це буде страшним відкриттям.

Костюк показав документ, виданий загсом.

— Факти, як кажуть, річ уперта. Ви скажете про це Валерію?

— Знати він повинен. Яке болото! Я приведу до вас, товаришу майор, Валерія, і нехай він, якщо можна, побачить документ…

Під час короткої паузи, яка настала в розмові, майор перечитував шлюбне свідоцтво, ніби вивчав його. Молибога дивився кудись повз майора, зосереджено думаючи над тим, як сприйме Валерій Левадний ще одну новину про свого «благодійника» Чорнопудренка-Черняка-Сорокопуда-Кітніаді і т. д. і т. д. Про законного чоловіка Люди…

Люда двічі заходила до Левадних, але їй не щастило. Валерій ховався від неї, або, можливо, його ховали…

— Доведеться їхати мені з Пилипом, — казала Люда Чорнопудренкові, повернувшись ні з чим від Левадних.

— Пилип — слизняк. Не можу я довірити йому такі цінності, — огризнувся Чорнопудренко, вилизуючи самобрийкою підборіддя.

— Так годинники ж повезу я, а не Пилип…

— Невже? А я й не знав. От здорово!

— Ви не з тієї, мабуть, встали сьогодні, — образилася Люда. — Пилин — слизняк… Наді мною потішаєтеся. Все не по-вашому. — Вона енергійно стягла тоненьку панчоху і почала терти босу ногу.

Мабуть, Чорнопудренко побачив Люду у дзеркалі, бо він раптом перестав голитися.

— Змерзла, бідненька… Нікому й пожаліти тебе…

Скрипнув паркет — Чорнопудренко з рушником на плечі, з милом на щоках наближався до неї. Присів поруч на канапу.

— Ідіть…

— Чого ти, дурненька. Ну, не ховай, не ховай. Все одно моя ця ніжка, і вся ти… Так же? — гладив повне коліно, ротом шукав її губи…

— Облиште… І не ваша я, зовсім не ваша. Ви самі навчили підкорятися іншому…

— А ти ніби не рада, шельма, — продовжував Чорнопудренко. — Он як помчала до нього, тільки нагадав. А я, бачиш, не маю гніву, не ревную. Оцю канапу віддавав вам, хіба забула?

— Мовчіть…

— Кхе, чого соромитися, коли правда. Знаю, що тобі не я потрібен, а моя квартира, гроші. Все це ти одержала, хоч і не задаром, кхе… А я одержав тебе… — і знову пригорнув її, пестив плечі…

«Люда ніби ненароком сковзнула рукою, мокрою від мильної піни, по очах Чорнопудренка.

— Обережніше! — схопився він як ужалений.

Поспішив на кухню, до рукомийника.

Люда швидко одягла піжаму, почала зачісуватися. Золоте волосся було підрізане на потилиці, і вся її голова нагадувала акуратний сніп пшениці, митий-перемитий дощами.

Чорнопудренко знову взявся за бритву. Маніжився перед дзеркалом, наче мавпа. То надимав щоки і розрівнював зморшки, то висмикував з носа білі волосинки, то широко роззявляв рота і робився схожим на удава… Поряд з ним Люда здавалася ясноликим ангелом. І це раптом засмутило Чорнопудренка. Довго сидів він нерухомо, з обвислими губами, по-старечому безпомічний і притихлий.

Навіть умиватися не захотів, намоченим в одеколоні кінцем рушника витер залишки мила.

— Прибери! — кинув сердито. Голос його зірвався на хрипіння. — Та чаю нагрій, подай…

Люда вийшла в кухню, а Чорнопудренко тим часом швиденько відсунув шухляду трюмо і в самому куточку взяв коробку з намальованим на кришці шведським лезом «Матадор». В одному з пакетиків було не лезо, а білий кристалічний порошок. Чорнопудренко насипав його на язик і облизнувся.

Коли через кілька хвилин Люда принесла чай, очі Чорнопудренка вже світилися весело й молодо, сам він став рухливішим, як після чарки. Зібганий папірець Чорнопудренко поклав на блюдечко, і Люда його помітила.

— Знову морфій, — Людині губи гидливо скривилися.

— Одну крихітку, — признався Чорнопудренко.

Теплою хвилею огортало всю його істоту, склянка, в якій він розмішував чай, дзвеніла м'яко, малиново, а інші звуки віддалились і скоро зовсім завмерли.

— Я спочиватиму… Постели на канапі, — попросив Чорнопудренко і, коли вона постелила, ліг.

… Люда очікувально дивиться на Чорнопудренка, який задоволено бурмоче щось уві сні. Потім вмикає лампу на столику. Синій туман заливає кімнату, і речі втрачають свої обриси. Виразним залишається тільки вікно.

Ще й дев'яти нема. Отже, поки він прокинеться, мине не менше трьох-чотирьох годин. Як скористатися ними? Знову вистукувати сантиметр за сантиметром стіни, підлогу, розшукуючи потайні місця, де переховуються цінності старого? Чи спробувати знайти все-таки Валерія? Знайти і поділитися з ним своїм планом. Двадцять золотих годинників… Більше двадцяти тисяч карбованців! Чорнопудренко не збідніє, а для них з Валерією це скарб. Скільки великих міст на землі, крім Києва… Можна продати годинники, можна, нарешті, відвезти «клієнтам» Чорнопудренка і втекти з чистоганом, одержаним за них…

Валерій боязкий, правда, але вона його переконає. Ніякого ж риску. Не насмілиться Чорнопудренко поскаржитися, заявити… І сам помститися не зможе, безсилий уже. От хіба Пилип Городинський…

Але цього Люда теж не боїться. Пилосос — позер і нікчема. М'язи у нього як ватяні. Присмоктався до Чорнопудренка кліщем, й найбільше, на що він здатний, — це бути зазивалом, наставником любителів танців під магнітофон…

Отже, ніхто їх не шукатиме. Живи на свій смак, на своє задоволення. Люда познайомилася з Чорнопудренком у Сочі. А є ще десятки таких райських місць; з Валерієм і грішми всюди буде весело.

Про те, що вони робитимуть, коли грошей не стане, Люда не дуже замислюється. Якось та влаштуються.

Добре було б, звичайно, прихопити з собою хоч частину цінностей Чорнопудренка. Але де вони, де зберігаються гроші, обручки і золоті монети, про які він колись проговорився?

Люда тінню крадеться до канапи, сторожко прислухається до сплячого. Так, сон міцно скував його, боятися нема чого.

Вона виходить у кухню і повертається звідти, тримаючи в руді ніж. Сьогодні шукатиме в коридорі. Вистукуватиме сантиметр за сантиметром, як лікар вистукує хворого. Десь же повинен бути тайник або навіть кілька тайників… Меблі, речі — все оглянуто, все перемацано. У кухні місця живого не лишилося. З того дня, як оселилася тут, звикла тримати напохваті ніж, сікач, молоток. Вірила — натрапить колись… Або стіну проб'є в погрібному місці, або підніме дошку на підлозі, і перед нею заіскряться, заграють дорогоцінності…

Починає зліва, іде від дверей вздовж стіни. Всюди каміння, ніде не чути порожнини. В одному місці незрозумілий напис, зроблений олівцем, але й тут під штукатуркою суцільна цегла…

Кроки на сходах привертають увагу, Люда завмирає. Хтось зупинився під їхніми дверима. Дзвінок… Вона відчиняє, не питаючи.

— Пилип? Тихше. Тсс… — попереджує Люда.

— Бачилася з Першою Рукавичкою? — нахабно дивиться їй у вічі Пилип.

— Ні… і сьогодні не застала…

Пилип єхидно посміхається.

— А я бачив, — він тупцюється на місці, скидаючи калоші. — Бачив, правда, віддалік. Простежив ранком за ним і потрапив аж на Куренівку. Ти б і не впізнала нашого героя. Бушлат на ньому засмальцьований, штани з чортової шкіри. І, уявляєш собі, чоботища на півпуда кожний… Прийшов і відразу під машину з ключем поліз, машина — ніби підйомний кран… Там я остаточно переконався, що сусіди їхні правду казали. Силою примусила мамаша, от він і записався в робочий клас…

— Трохи тихше, будь ласка, розповідай.

— А в тебе що, дитина спить? — грубо і навмисне голосно запитав Пилип. — Ні, не дитина? Тоді не біда, як і прокинеться твій… Йому теж слід послухати… Я так думаю, що на Валерія надії нема, не пустять його.

— Ти про Сочі?

— Ні, про Марс! Двадцятого вас чекатимуть, адже туди надіслано телеграму…

— А я й не знала…

— Зате я знаю. Ми разом посилали… Ще позавчора, І все потрібне разом купували. Тобі хіба не показували? Чудові штучки. Самі жіночі — по тисячі сто.

— Всі двадцять — жіночі?

— Не двадцять, а дві дюжини. В багатьох магазинах довелося побувати…

— Як же ми… без Валерія? Може, все ж піти до нього?

Пилип узяв дівчину за підборіддя, і знов у його очах спалахнула іронія.

— Спробуй! У тебе є, звичайно, шанси… Любов…

— Не смій! — відштовхнула його Люда. — Про діло говоримо.

— Може, ти все-таки дозволиш зайти в кімнату? — примирливо спитав Пилип. — Самі ми однаково нічого не вирішимо.

— А його будити рано. Хвилин двадцять, як ліг. Перші сни бачить.

— Дідько з ним, нехай додивляється. Я почекаю. Сьогодні сімнадцяте, розумієш, завтра треба брати квитки, якщо їхати. Крам закуплено, тримати його довго небезпечно… Та й, одверто кажучи, я знову без грошей. Все-таки четверта частина баришу моя… А як Валерій відпадає, то бариш ділити на трьох.

Люда запитала:

— А що ж ти хочеш запропонувати?

— Повеземо без нього.

— Не боїшся?

— Одверто? Трохи страшнувато. Сама подумай. Туди двадцять чотири золотих годинники, звідти мішок грошей. Але нічого не поробиш.

— А нам довірять?

— Із скрипом.

— Я згодна. Але якщо хочеш заробити, ні слова про те, що Валерій ховається, пішов працювати… Наш… злякається і, чого доброго, відкладе поїздку або зовсім відмовиться від своїх планів. Він занадто обережний. Скажемо краще, що Валерій захворів. Спершу ти принесеш цю новину, а потім я «відвідаю» його у лікарні і підтверджу, — Люда мружила сизуваті очі, як це робила тоді, коли відчувала важливість моменту.

Валерій все більше переконувався — за ним стежать… Про дівчину в ховрашковій шубці йому повідомляла не тільки мати. Двірник божився, запевняючи Валерія, що «та білявенька» щодня прогулюється біля їхнього будинку; сусідка з першого поверху багатозначно дивилася на Валерія і розповідала, як несподівано зупинила її на розі «красива незнайомка» і ні з сього ні з того почала розпитувати про Валерія Левадного, де він працює, коли буває дома… А вчора Валерій і на будівельному майданчику цілий день нервував: хтось із шоферів під час обідньої перерви приніс вістку, ніби їхньою будовою зацікавилися іноземні туристи. Одного з них шофер, мовляв, бачив на власні очі, коли той крадькома розглядав екскаватор, на якому працювали Микола Павлович Молибога і він, Валерій Левадний… Шофер описав, у чому іноземець був одягнений, і Валерій відразу зрозумів, про кого мова. Поява Пилипа Городинського і те, що він не дав Валерієві знати про себе, а тільки віддалік, як шпигун, стежив за ним, — усе це серйозно турбувало. Чи не запідозрили вони Валерія у зраді?

Зрада… От неприємне слово. Воно не виходило з голови Валерія відтоді, як Молибога і мати примусили його підтвердити в міліції почуте ними в «Абхазії». Нічого нового від нього не добилися, та, власне, він більше нічого й не знав, А все ж підтвердив… Може, за цей час у Чорнопудренка вже побував той майор, допитував його і племінницю…

Так, стежать за Валерієм неспроста. Пилип Городинський давно попереджав: у разі якоїсь неприємності не називати жодного імені, жодної адреси. Пам'ятати закон «ЗВУМ», тобто «за всяких умов мовчати». Кожен відповідає сам за себе, а інші повинні залишатися невідомими. Валерій не зумів цього дотриматися і тепер тремтів… Невже вони насміляться переслідувати його? І в чому полягатиме їхня помста?

Робота в бригаді Миколи Молибоги не давала Валерієві особливого задоволення, але дома він почував себе ще гірше. Вранці поспішав, щоб його бува не «застукав» Пилип Городинський, а повертаючись увечері, теж неспокійно оглядався навколо в передчутті небажаної зустрічі. Руки його пропахли бензином, почорніли, обличчя на морозі засмагло. Батькова ватянка і шапка зовсім, здається, змінили Валерія, він сам себе не впізнавав у дзеркалі. Однак Городинський зумів-таки вислідити його і хтозна, які мав наміри. Значно міцніший фізично за Пилипа, Валерій боявся підступності останнього, боявся спільників Пилипа, про яких чув не раз, але яких ніколи не бачив. Траплялося так, що Пилип зникав на кілька днів, а потім смітив грішми і вихвалявся своєю дружбою з «одчаюгами». Де вони і хто вони — лишалося таємницею. Навіть Люда в присутності Валерія докоряла Пилипа в нещирості, а він тільки загадково посміхався й обіцяв «колись» прихопити і їх обох «на полювання за грішми».

Серед тих, хто бував у Чорнопудренка, Валерій ніби не помічав особливих «одчаюг», отже, виходило, що є ще якесь середовище, близьке Пилипові Городинському.

Цього «середовища» Валерій боявся. Поява Пилипа в зоні будівництва підштовхувала його на крок, до якого він за інших обставин, може б, і не вдався: Валерій поділився своїми тривогами з Молибогою.

— Добре, що ти мені розповів, — співчутливо похвалив юнака Микола Павлович. — Боятися нема чого, ми не дамо тебе скривдити… — і раптом запропонував. — Хочеш переселитися на деякий час у гуртожиток? У нас і ліжко вільне є, один товариш до санаторію виїхав… Тоді разом ходитимемо і на роботу, і з роботи.

Валерій не сподівався почути таке; його не заспокоювали, а навпаки, попереджали: небезпека існує. «Може, і справді згодитися?»

— А мати? Що вона подумає? — промовив нерішуче, в той час як очі свідчили, що ідея Молибоги його влаштовує.

— З матір'ю розмовлятиму я… Ми, звичайно, не скажемо їй причину. Навіщо зайвий раз хвилювати. Так зручніше, мовляв, учитися і працювати. А у вихідний — додому, та не сам, а з нашими хлопцями… Ну, не заперечуєш?

— Хіба на кілька днів?

— От і добре. Тим часом міліція розбереться, що вони за люди… До речі, майора Костюка не забув? Він привіт тобі передавав і просив заходити. Каже, багато цікавого дізнався про Чорнопудренка… Може, сьогодні після роботи навідаємося, га?

На цей раз Валерій енергійно запротестував.

— Нічого мені там робити… Не піду.

— Як знаєш… Костюк — наш друг, він добра тобі хоче. Я навіть оце подумав, що слід було б і його попередити… Майорові легше дізнатися, ніж нам, навіщо тебе розшукують.

Після тривалої розмови Валерій згодився, щоб Молибога сам подзвонив Костюку.

До машин, на риштування прийшли робітники другої зміни. Стріла крана ще повільно рухалася над будовою, переносячи великі цегляні блоки на сіру стрічку цоколя: вершина стріли прикрасилася сигнальними вогниками, і сніжинки, що пролітали поблизу, теж забарвлювалися на мить у червоний колір.

— Дивися, дивися, — показував Молибога на сніжинки, зачарований незвичайним видовищем. — От якби сніг випадав не тільки білий, а щоб він мав усі кольори райдуги. Уявляєш, надворі зима, а навколо нас переливається червоне, зелене, синє! Ти, Валерію, любиш квіти? У селі, де я народився, їх море! Особливо маків. І тут влітку ми квітники заведемо. Я ж у цьому будинку житиму…

Валерій слухав Миколу Павловича неуважно, але той не помічав цього і все дивився, дивився на червоний вогник у небі, зітканому з мільярдів білих сніжинок.

Домовилися зустрітися години через дві у Валерія.

Але раніше, значно раніше відбулася інша зустріч, яка перешкодила Валерію своєчасно прибути додому. Тільки-но він зійшов на Контрактовій площі і хотів іти до свого трамвая, де не взялася Люда. Хотів уникнути розмови з нею, одвернувся, але Люда побачила його і заступила шлях.

— Здрастуй, Перша Рукавичко! Чи, може, тепер уже остання, а не перша? Додому?

— Куди ж іще?..

— Нам по дорозі, — придивляючись до Валерія, сказала Люда. — : О, ти справжній робочий клас! — з іронічною посмішкою розглядала його одяг, загрубілі руки. — І багато заробляєш?

— Я вчуся… Платять, як учневі.

— О, мені все ясно. Заради цього варто, звичайно, зраджувати друзів!

— Я нікого не зраджував, — зблід Валерій, побачивши двох хлопців, які, як йому здалося, красномовно перезирнулася з Людою.

— А як же це по-твоєму називається? Завтра їхати, ми з ніг збилися, шукаючи тебе…

— Знаєте, що не поїду..

— Звідки ми знаємо? Зламав слово, то хоч попередив би своєчасно…

— Я попередив…

— Кого?

— Написав листа Чорнопудренкові, — Валерій відповідав Люді, а сам злякано стежив за тими двома. — Не можу поїхати. Мати в чомусь підозріває мене.

— У чому? Ні, не одвертай очей. Ми в трамвай не сядемо, а підемо пішки, і ти мусиш усе, все розповісти по дорозі. Кого це ти побачив там, за ким стежиш?

У цю хвилину двоє підозрілих юнаків зайшли до універмагу. «Відчули на собі мій погляд, — догадувався Валерій, — і роблять вигляд, ніби вони люди сторонні і не звертають на мене ніякої уваги».

Ось уже Валерій і його супутниця проминули універмаг, — ніхто за ними не стежив, ті двоє не з'являлися. «А може, я помилився?» подумав Валерій і трохи посміливішав.

— Що саме ти писав Чорнопудренкові? Про материні підозри?

— Та ні, про те, що їхати на Кавказ не зможу.

— І кинув листа у скриньку?

— Звичайно. Хіба він тобі не казав? — здивувався Валерій.

Люда мовчала, вона не вірила Валерію. Ні про який лист не було мови. Чорнопудренко, почувши від неї, що Валерій у лікарні, і оком не моргнув. А може, він хитрував? Може, старий перевіряє її і Пилипа?

Поки що слово «міліція» не було Людою вимовлене, і Валерій не міг зрозуміти, чи справді вона нічого не знає, чи тільки робить вигляд.

Біля Поштової площі Люда звернула на набережну.

— Нам треба поговорити, Валерію. У мене є дуже важлива справа… Від того, як ти поставишся до неї, залежатиме все…

Валерій знову озирнувся. Від однієї думки, що вона навмисне заманює його до ріки, мороз пішов йому поза шкірою.

Засніжена набережна в цю вечірню годину, як завжди зимою, обезлюдніла. Ні рибалок, ні дітлахів з санчатами. Зрідка в бік моста Патона проїжджали автомобілі.

— Я далі не піду, — зупинився Валерій біля сходів річкового вокзалу. — Чого тобі треба, кажи.

— Що за тон! — підвищила голос дівчина. — Я зовсім не пізнаю тебе, Валерко… Ну, не захотів їхати — і не треба. Але тікати від мене… зникати. І тепер ще грубіяниш…

«Невже вона прикидається?»

— Хто тебе послав? Чорнопудренко?

— Ніхто! Я сама… Сама хочу востаннє поговорити з тобою. До біса всіх на світі чорнопудренків. Йому вмирати, а нам… мені жити хочеться, жити…

«Була, значить, в міліції… Починає каятися», вирішив Валерій.

Та він помилився. З дальшої розмови виявилося зовсім інше. Вона пропонувала йому тікати. Двадцять чотири золотих годинники — це капітал. З такими грішми вони влаштуються де завгодно.

Люда збуджено оповідала про Сочі, Гагри, при Ялту і Євпаторію, де вона бувала не один раз, де можна жити безтурботним птахом, аби гроші. А гроші у них будуть, ще й скільки! Сказала, що любить його, йому вірна… Якби не любила, то не ділилася б тим, що само ішло їй до рук…

Зрозумівши, що Люда справді нічого не знає про його розмови з майором, Валерій трохи заспокоївся. До свідомості дійшло нарешті, чого від нього вимагають. Людині слова про любов, вірність викликали у Валерія таке відчуття, ніби оце зараз він доторкнувся до чогось гидкого. Він з безжалісною іронією засміявся.

Дівчина замовкла. Потім подивилася на нього, як на божевільного.

— Ти що, хворий?!

Валерій грубо відповів:

— Здоровий, не бійся! Настільки здоровий, що міг би твого законного чоловіка в баранячий ріг зігнути. Ех ти, «племінниця» туфтова. Чоловіка «дядечком» величала…

Дівчина заніміла. Їй важко було зрозуміти, як це трапилося, коли і від кого встиг він почути про її шлюб з Чорнопудренком.

Постояла ще з хвилину, приголомшена, без'язика. Потім щось заклекотіло у неї в горлі, і Люда зірвалася з місця, побігла від нього, ні разу не озирнувшись.

Микола Павлович віддав майорові Костюку аркушик, на якому, ніби на телеграфному бланку, наклеєно рядки тексту. Не треба довго придивлятися, щоб зрозуміти; кожна літера вирізана окремо. Текст цієї оригінальної «телеграми» був такий: «Перша Рукавичко, не забувай закон «ЗВУМ».

— Папірець підкинули Левадним, — пояснив Молибога.

— Валерія залякують. Цього треба було чекати. На жаль, Валерій порвав зв'язки з ними в такий момент, коли треба було діяти навпаки. Тепер і до себе викликав підозру, і їх примусив діяти обережніше… Де він?

— Зараз на роботі. Я вирішив було запросити Валерія до себе в гуртожиток. Але мати знає про цю записку і не хоче відпускати сина. Особливо турбує її ніч…

— Зрозуміло… Ех, матері, матері… Скільки горя, скільки неприємностей приносять інколи рідні діти! — майор Костюк дістав з папки, яка лежала перед ним, мініатюрне фото красивої дівчини в білому. — Ось ваша Люда… три роки тому — легковажне, пустотливе дівча курортного міста, принципова противниця навчання і будь-якої праці. Далі — коханка одного ювеліра, дружина моряка далекого плавання, коханка концертмейстера філармонії. Минув рік — і не стало ні того, ні другого, ні третього, а вона вже з четвертим, з Чорнопудренком. У свій час мати, і вчителі, і комсомол не помітили, на яку хибну стежку стала дівчина, а тепер… «племінниця» опинилася на порозі злочину. Щоправда, ми не дамо переступити їй цього порога… Та, на жаль, найкраща пора Людиного життя — юність проминула у неї, як страшний сон. І найбільше нещастя Люди в тому, що вона, здається, цього не розуміє. Ось які справи… Через два-три дні ми візьмемо і Чорнопудренка, і ще декого. Ми візьмемо їх, як кажуть, на гарячому. А поки що бережіть Валерія… Як же ви з ним домовилися?

Микола Павлович чомусь зніяковів.

— Вони мене до себе запросили… Поки все вляжеться…

— Он як! Ну, це дуже добре, Миколо Павловичу. Я радий за Валерія. Йому просто пощастило. Хто знає, що могло б бути, коли б не ви, не ваш колектив… — майор Костюк ще раз прочитав принесений Молибогою анонімний лист. — Відразу видно досвідченого шахрая. Сам не взявся писати і своїм спільникам не дозволив. А того не знає, що нині в наших руках значно вірніші помічники, ніж знавці почерків. Бачите, лист ніби чистий, а є «очі», які побачать на ньому невидимі відбитки пальців того, хто наклеював оці рядки, і не тільки побачать, а й сфотографують, зроблять видимими і для нас. Так, у нас багато помічників! Я обіцяю через два-три дні звільнити вас від потреби охороняти Валерія. Дайте мені ще тільки два-три дні…

Руки Галини Дмитрівни бігали по розстеленій на столі сорочці, вона розрівнювала рукави, маніжку. Потім почала прасувати. Федір Прокопович Шмарук дивився на ці невеликі, але такі проворні, вмілі руки і тільки похитував головою. Нелегка доля випала Галині Дмитрівні Левадній. Коли б не навідався до солдатської вдови — все вона перепрасує і все скаржиться на свого сина-невдаху. Тепер ось ніби вже й влаштувався він, узявся за розум, та мати ще не заспокоїлася. Працював же він і під рукою Федора Прокоповича — тиждень цілий був як і всі, а далі закрутив носом. Не сказав нікому нічого, пішов кудись під час обідньої перерви, і тільки його й бачили. Це ж ті «друзі», певно, про яких вона тепер знає, зманили Валерика. Справді, легкі гроші — річ спокуслива. Грішми вони його і привабили…

Чи за четвертну цілий день біля верстата стояти, чи протягом кількох годин сотню «заробити» у такого Чорнопудренка! А риск? Хлопчаки люблять гострі переживання і, на жаль, шукають їх не там, де слід, стають на шлях злочину…

… У коридорі почулися кроки. І враз помітив Федір Прокопович, що Галина Левадна на півслові змовкла, а очі в неї очікувально, з тривогою впилися у білу дверну ручку. Але ні, це не до них. Знову пішла гуляти праска, розрівнюючи зморшки якоїсь сіренької одежини.

— Так вони удвох, значить, ходять і на роботу і з роботи? — запитав Федір Прокопович, допомагаючи Галині Дмитрівні знову вхопитися за нитку розповіді…

— Тимчасово, звичайно. Міліція так порадила. Всіх налякав лист, підкинутий Валерію.

— І добре зробили, дуже добре… Квартира у вас, славу богу, не тісна, місця вистачає. Нехай поживе… Скажу я вам, Галино, у житті — як на довгій ниві. Всяке буває, всякі люди зустрічаються… А цей Молибога беручкий, видно, і терплячий. До Валерія у нього правильний підхід.

Федір Прокопович пізнає раптом, чия то сіра одежина на столі під праскою. І йому здається, що натруджені руки Галини Дмитрівни витають над сорочкою Миколи Павловича з якоюсь особливою легкістю, і вже не тільки зморшки на сорочці зникають, а й на обличчі жінки розгладжуються павутинки тривожного очікування, воно стає вродливішим. Він ще і ще говорить про Молибогу. Це ж зовсім чужа людина, у якої своє життя, свої клопоти. А, бач, знайшов час няньчитися з Валерієм!.. І вона, Галина Левадна, повинна, звичайно, ставитися до Молибоги з вдячністю. Микола Павлович сам звик стежити за своїм одягом, а втім, і йому приємно, мабуть, буде відзначити, що й сорочка по-домашньому добре випрасувана і, скажімо, ґудзик, якого не-вистачало, знову на місці… Що там не кажи про переваги холостяцького життя, а без жіночої опіки сутужно. Чоловічим рукам сокира або молоток пасує, а жіночим — голка з наперстком…

Галина Дмитрівна вимкнула з розетки праску і, пробачившись, вийшла на хвилину в кухню. Федір Прокопович знічев'я оглянув кімнату й відразу ж відзначив: меблі займали тепер ніби вигідніші місця, стіл був накритий чистою білою скатеркою і на ньому в центрі стояв горщик з ніжнозеленим бальзаміном. Пагінці вже прикрасилися пуп'янками, з яких влітку за кілька годин розпускаються квітки, а взимку вони не завжди цвітуть… До стіни над ліжком прибито килимок… Те, то в них оселилася чужа людина, нагадало, очевидно, Галині Дмитрівні її найперший жіночий обов'язок, і ось від дотику вмілих рук усе в кімнаті засіяло.

Шмарук ніде не бачив речей Миколи Павловича, а втім, йому здавалося, що в кімнаті з'явилися якісь нові запахи, принесені звідти, з будівництва, — запахи смолистих дощок, бензину, розворушеної промерзлої землі…

— Поставила обід розігрівати… Тепер пів на п'яту, скоро мої прийдуть…

Випадково промовила «мої» і почервоніла. Але Федір Прокопович нічим не виказав радісної здогадки, породженої отим «мої», — навіщо бентежити Галину Дмитрівну? А в думці ставив їх поруч — Галину і Миколу Павловича — і переконувався, що вони варті одне одного. І головне — обоє виграли б… Він нарешті матиме сім'ю, розпрощається з напівсолдатським життям, що й так уже затягнулося; вона відчуватиме на кожному кроці міцну руку, здатну підтримати за будь-яких обставин, дасть Валерію надійного опікуна і порадника, старшого друга — щирого, загартованого, з твердим характером і людяним серцем.

У Федора Прокоповича з'явилася потреба обов'язково дочекатися Валерія і Молибогу, на власні очі побачити перші зародки дружби між ними.

— Про одне лише проситиму вас, — нагадала Галина Дмитрівна. — Наша з вами розмова — таємниця. Валерій дуже просив нікому не розповідати…

— Совіститься хлопець… Це добре, коли совіститься…

У двері постукали.

— Це не вони, — сказала. — Наші не так стукають.

І справді, принесли вечірню газету. Поки Галина Дмитрівна поралася біля плити, гість встиг нашвидку проглянути першу й останню сторінки. Раптом він чимсь зацікавився.

— … під час обшуку… облігацій державних позик… золоті годинники, персні… Що? Золоті монети? Здорово! Чуєте, — обізвався до Галини Дмитрівни. — Тут ідеться про Чорнопудренка. Ось послухайте. «Працівниками карного розшуку з допомогою активістів з місцевого населення викрито зграю шахраїв, яка займалася спекулятивною скупкою облігацій, золота, дорогоцінностей. Організатор зграї М. Чорнопудренко, він же Черняк-Сокоропуд-Кітпіаді, його підручні П. Городинський, С. Лівшиць та інші — затримані. Під час обшуку на квартирі М. Чорнопудренка виявлено в панелі парового опалення схованку, де зберігалися облігації, золоті речі, дорогоцінне каміння, монети на загальну суму понад мільйон карбованців. Слідство триває…» Уявіть лишень, Галино Дмитрівно, скільки років треба працювати за таку суму робітникові. Мільйон! Хоча б мене взяти… Одержував я коли як — тисячу, тисячу двісті. За рік виходить десять, дванадцять тисяч, за десять років сто… Ну от — сто років треба простояти біля верстата Федору Прокоповичу Шмаруку, нічого не пити, не їсти, одягу не купувати і так далі… Та все одно не заощадиш мільйона, за сто років не заощадиш. А вони, бач, заощадили! Я б усю суму на дитячі будинки віддав. Нехай діти скористаються і таке інше.

Але що це з Галиною Дмитрівною? Тарілка, яку вона тримала, впала, тільки черепки брязнули по кімнаті.

Федір Прокопович збагнув: за сина боїться. Мабуть, останні два слова, вичитані ним у газеті, «слідство триває», нагадали матері, що і Валерій може опинитися на лаві підсудних. «Ні, не все ти, Галино, сказала мені про Валерія, якщо арешт зграї шахраїв так вплинув на тебе!» подумав Федір Прокопович. А втім, жінку треба було заспокоїти. Віті згорнув газету, сховав окуляри. Повільно заговорив:

— Найстрашніше для вас уже минуло. Тепер Валерій працює, дружить з чесними людьми і таке інше… Це обов'язково врахують…

— Чому його і досі нема? Я не переживу, якщо і його… — Та ось Галина Дмитрівна почала прислухатися. Стукіт був знайомий, батьківський. «Трам-та-та, трам-та-та, та-та-та». Галина Дмитрівна кинулася мерщій відчиняти і завмерла, побачивши Миколу Павловича одного. Переполошено округлила очі, тремтячими губами запитала:

— Де він? Де Валерій?

— За хвилину буде, — спокійно відповів Молибога. — Сусіди шафу нову привезли, гукнули його на допомогу…

Чоловіки поздоровкалися.

— Ви знову чимсь схвильовані? — Молибога підійшов до Галини Дмитрівни, співчутливо подивився на неї.

— Ось, — віддала йому газету. — Чорнопудренка заарештували. Слідство триває…

Він з цікавістю прочитав міліцейську хроніку.

— Так… Мільйонщиками виявилися шахраї. Добре, що їх викрили нарешті. Радіти треба, Галино Дмитрівно, а не вішати носа. Вірте мені… Пастку, куди міг потрапити Валерій, ліквідовано… Ніщо йому тепер не загрожує. Працюй, живи чесно.

— А як притягнуть і Валерія? Здавав же він облігації, знався з Чорнопудренком…

— Не притягнуть… — твердо пообіцяв Молибога. — Валерій своєчасно опам'ятався, визнав свою провину. Тепер він робоча людина, корисний член суспільства. До речі, я не встиг вам розповісти… Саме сьогодні в житті Валерія трапилася важлива подія. Він уперше самостійно керував краном!

Галина Дмитрівна з радісним хвилюванням дивилася на Молибогу.

Прозвучало знайоме: «Трам-та-та, трам-та-та, та-та-та».

У робочій ватянці, трохи широкій на нього, у батьківській чорній шапці-ушанці ввійшов Валерій. Брезентові потерті рукавиці, запхнуті за пояс, мали на собі рудуваті плями іржі і мастила. Він скинув шапку і стріпнув головою. Русявий чуб Валерія був мокрий.

— Салют, Федоре Прокоповичу! — привітався Валерій. — З сирого дерева шафа, чи хтось каміння в ящики понакладав, — розповідав він, витираючи спітніле чоло, — пудів десять, не менше. Ледве подужали…

Матері здалося, що на синовій голові вона бачить сиве пасмо. Але ні, звідки йому взятися… То стружечка заплуталася…

Обережно дістала стружку, розглядала її, як щось дороге. Може, стружка і не з будови, а з шафи, яку тільки-но допомагав нести Валерій, Але перед очима Галини Дмитрівни враз постав той будівельний майданчик, де колись був бліндаж її чоловіка і де тепер працює Валерій.

Стружка у волоссі сина… Пахуча стружка соснини… Як багато заспокійливого сказала вона серцю матері!