Сліди на тротуарі

ЛЕГКИЙ ХЛІБ

До залу входить високий елегантно одягнутий юнак. Вірніше, його вводять. І не тільки його. Ще троє таких, як він, і навіть молодших, входять до залу суду, оточені конвоїрами.

Високий тримається впевнено. Та ось він позирнув на місця для публіки і ніби здригнувся. Опустив очі.

На останній лаві сидить молода жінка з трирічним хлопчиком на руках, а поруч ще одна жінка, літня. У неї губи міцно зціплені, аж сині. Згорьованими очима дивиться вона на високого юнака, дуже схожого на неї. Це його мати. А молода — дружина.

За що ж судитимуть високого і тих, що сидять поруч з ним? У чому їх провина?

Що не кажи, а завжди сумно дивитися на таку картину. І, дивлячись на неї, думаєш не про наслідок, а про причину.

Поки триває судочинство над високим юнаком та його спільниками, повернемося, читачу, до тих днів, коли цей високий юнак ще не був ні батьком, ні одруженим, ні… підсудним. Не так і давно було це — лише чотири роки тому.

Дівчину з портфелем біля вхідних дверей школи зупинив високий юнак.

— Віра?

Вона його впізнала не відразу. Але, придивившись, згадала і старий двір, де вони раніше жили, і підлітків, з якими гралися. Так і є. Це він, Олег Кущ!

І в голові промайнуло: «Значить, він повернувся? Вже звільнений?»

— Як ти… виріс, — сказала юнакові Віра. — Давно приїхав?

— Сама знаєш, після амністії. А ти теж підросла нівроку. Красунею стала…

Він жартує, звичайно. Як же підросла, коли навіть у капелюшку Віра ледве-ледве досягає його плеча!

Олег спитав, чи дозволить вона провести її додому.

Досі Віра ще ніколи не ходила із сторонніми юнаками. Свої однокласники — то інша річ. Досить того, що сусіди і так уже жартома називають її «нареченою». Ні. Віра не хоче, щоб її проводжали. Хіба тільки трохи…

Олег розпитував, як вона вчиться, які за останній час бачила кінофільми.

А Віра тимчасом пригадувала. Перед тим, як його судили, Олег збирався одружитись. Про це розповідала його мати. Та й сам Олег не крився, він приводив наречену додому, і всі у дворі з цікавістю поглядали на «молодих». Пізніше, як уже Олега засудили, Вірині батьки говорили про його наречену, що вона правильно зробила, вийшовши заміж за іншого. Кому потрібен злочинець!

Віра до пуття не знала, за що його засудили, і, признатися, не дуже тим цікавилася. У школярки-восьмикласниці було чимало своїх власних справ.

Але тепер… Тепер Олег, бач, іде з нею в парі знайомою з дитинства вулицею Саксаганського. Він стрункий, красивий і такий уважний до неї. Так, Вірі дуже хочеться знати про Олега більше, ніж вона знає.

Ось уже й будинок, де вона живе. Віра зупиняється.

— Дозволиш… Я й завтра зустріну тебе?

Віра кивнула головою. Їй і самій хотілося довше бути з Олегом, розпитати, за що він потрапив під суд і як жив там, у далеких таборах.

Прощаючись, Олег попередив її:

— Батькам не кажи…

— Чому? — здивувалася Віра.

Він якось дивно посміхнувся.

— Хто я для них? Амністований злочинець. Сама знаєш, не дозволять нам… дружити.

Вірі тоді чомусь дуже стало шкода Олега.

«А може, він ні в чому не винен? — думала вона. — Може, постраждав даремно?»

На другий день вони знову зустрілися і домовилися наступного разу піти в кіно. А потім, дожидаючи сеансу, сиділи у фойє, і Олег із зворушливою відвертістю розповідав їй про свій злочин. То була, як казав Олег, випадкова історія. Якось увечері він з товаришем і ще кількома хлопцями, — декого з них він зовсім не знав, — пішли випити по кухлю пива. Буфетниця налила їм, а сама почала лічити гроші. Нікого з сторонніх у буфеті не було. Раптом хтось із хлопців по-змовницькому зашепотів:

— Дивіться, яка купа грошей! Налякаємо її?

І не встиг Олег отямитись, як один з їхньої компанії вихопив справжній пістолет.

— Ні з місця! Давай гроші! — гаркнув на буфетницю.

Вона зблідла і підняла руки вгору. Погасло світло. Хтось кинувся до прилавка. Скоро всі вони опинилися на вулиці. Так і бігли купою. Зупинились аж за рогом.

— От тобі й пожартували, — озвався Олегів товариш. Чути було, що у нього зуб на зуб не потрапляє.

— Цить, дурню. Нічого їй не буде. На піні швидко нестачу покриє, а ми погуляємо за її здоров'я! — сказав похмуро один з незнайомців.

Гроші поділили, і Олегові дісталося майже триста карбованців. Він вертався додому, не усвідомлюючи повністю того, що сталося. Пітною рукою тримав у кишені пачку грошей і роздумував, як бути з ними.

Минула безсонна ніч. Ніхто його не турбував, ніхто по нього не приходив. Гроші лежали у схованці, куди їх Олег поклав ще звечора. Довго вагався: брати їх чи не брати? І таки взяв у кишеню двадцять п'ять карбованців.

У той день вони з нареченою довго гуляли, з'їли по кілька порцій морозива. Вона була дуже весела і не помітила тривоги в очах Олега, не помітила, як пильно і ніби з острахом поглядав він на людей у міліцейській формі…

А ще через день Олега арештували. Судили суворо. Збройне пограбування — так кваліфікувався їхній злочин. І от — в'язниця.

Віра дивилася на Олега і думала, що, мабуть, не дуже важко було йому там. За ці роки, що вона його не бачила, виріс, зміцнів. Обличчя його пашіло здоров'ям.

— Батькам спасибі. Весь час мене підтримували, — закінчив своє коротке оповідання Олег. І тут же згадав: —Недарма у пісні співається: «Жена найдет себе другого, а мать сыночка — никогда». — Дивився на Віру смутними, ображеними очима. — Наречена моя — то листи писала, підбадьорювала мене, то раптом узнав — вийшла заміж. Тепер навряд, чи повірю комусь…

Віра довго думала над його словами. І одного разу, коли вони вже ближче здружилися, відповіла на них Олегові:

— Не всі однакові. Якби мій… друг потрапив у біду, я б усе життя чекала.

Шила, кажуть, у мішку не втаїш. Скоро Вірині батьки дізналися, що вона зустрічається з Олегом. Це відразу стурбувало їх, насторожило. Мати попередила Віру:

— Не пара він тобі. Ти — ще дитина, а він… де тільки не побував. Нехай спершу навчиться шматок хліба заробляти, чесною працею себе виправдає.

Віра закінчила восьмий клас, перейшла в дев'ятий. Олег так ніде й не працював, у нього був свій план: «Відпочину трохи, — говорив він, — а восени піду в десятий. Треба атестат зрілості мати, інакше не проживеш». Вірі він радив залишити школу і перейти до технікуму.

Ще підлітком Олег майстрував радіоприймачі, цікавився різними машинами. Потім батько його, інженер, придбав Олегові портативну кіноапаратуру. Олег, правда, швидко забув про кіноапарат і переключився на мотоцикл, але тепер він щиро радив Вірі піти вчитися в кінотехнікум. Обіцяв допомагати.

Батьки підтримали доччине бажання. І ось вона учениця кінотехнікуму. Тепер можна не боятися нічого. Вона вже не школярка. Учениці технікуму не заборонено мати навіть нареченого. І кожного дня біля кінотехнікуму на Червоноармійській її чекав Олег.

— Поїдьмо на Дніпро, — запрошував він Віру, — там чудово.

— А в школу? Хіба у тебе сьогодні немає навчання? — не розуміла Віра.

— Заради такого вечора… можна один раз пропустити.

Одягався Олег з шиком. Навіть в ув'язненні він мав модний костюм, дороге пальто, запас білизни. Батьки не забували свого єдиного сина. Ще більше турбувалися про Олега тепер, коли він був дома. Вони, здавалося, дали обітницю потурати його примхам.

Одного разу Олег похвалився Вірі:

— Збираю гроші на «Москвича». Тоді возитиму тебе, куди захочеш.

Віра не повірила.

— Де ти їх «збираєш»? У батьків «циганиш»?

— Не зовсім так, — загадково посміхнувся Олег. — Ти ж не все знаєш… Я от, наприклад, приймачі ремонтую, мотоцикли. Гроші невеликі, правда, а все ж потроху заробляю. — І, бачачи, що Віра досить скептично ставиться до його мрії про машину, Олег сказав, що й батько, звичайно, його підтримує. З кожної зарплати відкладає певну суму…

Минуло небагато часу, і в Олега таки з'явився «Москвич». Тепер він справді мав чим займатися з ранку до вечора. Де він їздив, де бував на своїй машині, ніколи не розповідав. Але майже щодня Олег заїжджав по Віру — то в технікум, то додому. Зупинявся так, щоб його не бачили Вірині батьки, і чекав її.

Віра все більше звикала до нього. У ті дні, коли він чомусь не приходив, вона нудьгувала.

Невже це була справжня любов? Перша любов…

Напередодні Жовтневих свят Олег запросив Віру поїхати з ним у Боярку.

— Там уже все готове. Два дні гулятимемо.

— Два дні? — здивувалася Віра. — А дома що скажуть?

— Хіба ти маленька? Треба мати свій розум. Хочеш бути зі мною? Скажи, хочеш? — закоханими, сповненими таємничості очима дивився на дівчину.

— Ти й сам знаєш, — червоніючи, відповіла Віра. — Але я повинна сказати батькам…

Олег подумав і рішуче запропонував:

— Хочеш, щоб я сам пішов до них? Скажу, що ми вирішили одружитися…

Вона боялася цього, але не заперечувала. Їй подобалося, що Олег сміливо говорить про такі речі.

Розмова у Віриних батьків почалася в присутності Віри. Потім мати попросила її вийти на кілька хвилин.

Олег натискав на Віриного батька.

— Ви ж нашу сім'ю добре знаєте. Мої у всьому підтримають нас… Я заберу її до себе, — гаряче умовляв Олег.

Батько не поспішав давати згоду.

— Так, сім'ю твою, Олег, я знаю, — підтвердив він. — Чесні, працьовиті люди. А от їй… Ти, Олег, ніби не з тієї ноги ступив, як у життя пішов. Страшно нам, батькам, за Віру.

— Чому не з тієї? Я знову в школу піду, а потім далі вчитимусь. Буду такий, як і всі…

— Може, й підеш у школу. Але скільки це вже місяців, як повернувся, і ні за холодну воду не берешся. З чого живеш? На які гроші оце добро придбав, що на тобі? Якщо на батькові, — совісно. У такі роки і я, і твій батько вже свій хліб їли. А ти байдики б'єш. На машині по місту ганяєш…

Олег мовчки слухав. На лобі у нього темніла зморшка. Погляд став упертим, зухвалим.

— Моя справа — повідомити. Я не збираюся просити… На коліна не стану, — різко промовив він.

І пішов геть.

Вірині батьки зрозуміли, що Олег намагається залякати їх. І вжили відповідних заходів. Дочці раз і назавжди заборонили зустрічатися з Олегом. Відібрали навіть у неї паспорт.

Настав вечір. В умовлену годину Олег чекав Віру на вулиці Саксаганського.

— Ітимеш завтра в технікум, одягнися як слід. Поїдемо в Боярку.

Вона умовляла його, щоб саме тепер не дратував батьків. Але він і слухати не хотів.

— У житті часто так буває, — глибокодумно казав Олег. — Приходить час, і доводиться вибирати: або любов, або батьки…

Її мовчання, очевидно, не сподобалося йому.

— Може, і ти, як моя колишня наречена… І ти одвертаєшся?..

Серце у Віри затріпотіло від думки, що Олег зараз піде і вони ніколи більше не зустрінуться. Олег уже й так був ображений у своїх надіях, у своїх почуттях. Батьки… Чому вона повинна рахуватися з ними, а вони з нею — ні?

Віра згодом сказала:

— Не гнівайся. Я зроблю так, як ти хочеш.

Два дні її не було дома. Два дні в Боярці пили вино, проголошували тости за щасливе майбутнє. Віра раділа і сумувала. Без батьків, серед чужих людей відбувалися її заручини…

Як уже поверталися, Олег попередив:

— Лаятимуть, я знаю. А ти не мовчи. Забирай свої речі і — до мене.

— А твої батьки? Що вони скажуть?

— Мої? Скажуть так, як я захочу.

Як важко було Вірі вертатися додому!

Переступаючи рідний поріг, Віра глибоко страждала. Хотілося кинутися матері на шию і плакати, плакати…

Мати тільки на мить ніби розгубилася, побачивши дочку. Та ось в очах у неї замиготіли злі вогники, губи сіпнулися. Не стримуючись уже, вона закричала:

— Геть з нашого дому! Шлюха! Бачити тебе не хочемо. Ні я, ні батько…

Всього можна було чекати від матері, але тільки не цього. Ніхто ніколи ще не ображав Віру таким словом. Вона на це не заслуговувала. Навіть і тепер не заслуговувала, хоч і не послухала батьків — ночувала в Боярці. Зникло бажання пробачитися перед матір'ю, поговорити з нею. Не хотілося й хвилини залишатися тут…

Віра вискочила з кімнати, і за нею жалібно зойкнули двері.

Куди податися? В такому вигляді їй не хотілося йти до Олегових батьків. Є лише одне місце, де вона знайде тимчасовий притулок, — у тітки.

Від тітки хлопчик поніс записку Олегові. Через півгодини той примчав за нею машиною.

— Я ж казав! — нагадав Олег своє пророкування. — Так повинно було статися.

Інженер Куш, був людиною добропорядною, щирою. Свою невістку він запевнив, що зуміє полагодити справу з її батьками. Молодому подружжю відвели маленьку кімнатку, переобладнану з комірчини. Шість квадратних метрів і —жодного вікна. Тут і вдень горить лампочка, а коли її гасять, у кімнаті розливається сірий присмерк, повітря затхле, як у норі. Віра з особливою силою відчувала себе скривдженою, коли залишалася в кімнаті наодинці. Хто був винен, що так сталося? Хто?

Олег неначе розумів, що умови, в які потрапила Віра, гнітять її, і намагався всіляко розважити свою дружину. А втім, не дружину, ні, вона ще вважалася його нареченою. До загсу вони не могли піти, бо Вірин паспорт був у матері. Там залишилось і все Вірине вбрання. Вона пішла з дому навіть без пальта.

— Нічого, — заспокоював і себе, і її Олег. — У мене двоє пальт, одно ми перешиємо для тебе. А далі і нове придбаємо, не бійся. Обійдемося без твоїх батьків.

Віра призвичаювалася до нового «розпорядку» життя, який зустріла у Кущів. Батько Олега прокидався дуже рано, нашвидку снідав і поспішав на завод. Як тільки за ним зачинялися двері, квартира знову поринала в сон. Нікуди не поспішала Олегова мати; до десятої, а то й до дванадцятої години ніжився в ліжку Олег. На стільці і під подушками лежали підручники, але Олег майже не заглядав у них. Вірі Олег теж радив, більше відпочивати, берегти себе.

Робочий день Олега починався пізно, десь о другій годині. До нього приходили хлопці, і тоді Олег прощався з Вірою.

— Піду. Якщо трохи затримаюсь, не турбуйся. Є халтурка…

Їй дуже не подобалося це слово.

Олег повертався годині о десятій-одинадцятій вечора. Руки його пахли бензином. Бензином пропахали і хусточки, які мати клала Олегові в кишеню. Віра цікавилася — звідки бензин? Де Олег буває і що робить? Олег відповідав напівжартома:

— Казав же — халтурка… Для тебе стараюся.

І справді, через кілька днів Олег повів Віру в універмаг, вони набрали їй на плаття, купили панчохи, духи.

У Олега завелися гроші. Згадуючи його минуле, Віра непокоїлася. Розпитувала, де він їх заробляє.

— От іще причепилася. Ну добре, скажу вже. Сама знаєш, я майстер на всі руки. Як треба мотор відремонтувати — беруся. Велосипед полагодити — теж можу.

— Чому тебе кличуть тільки ввечері? — допитувалася Віра.

— Он воно що? Ти… ревнуєш? — хапав її і пригортав до себе Олег. — Дурненька… Тому ввечері кличуть, що вдень самі на роботі зайняті.

Якби Віра не знала, що Олег відбував покарання, може, вечірні його мандрівки й не викликали б тривоги. Крім того, не подобались їй і його товариші. Якось по-змовницькому, натяками розмовляли вони між собою. Навіть їй, Олеговій дружині, ніби не довіряли і частенько замовкали при її появі.

Віру Олег любив. Але любов його була якоюсь дивною. Він вимагав, щоб Віра нікуди не ходила без нього, не дозволяв зустрічатися з колишніми подругами. Навіть на базар і в магазин повинна була ходити не вона, а мати. Приносячи додому гроші, він ніколи не давав їх дружині, як це робив Вірин батько, як робить Олегів батько. Олег сам купував квитки в кіно, сам платив за морозиво і взагалі за покупки, які вони робили разом. У неї не було власних грошей навіть на трамвай.

Соромно було й думати про таке, не те що скаржитися. Вона дуже скоро відчула, що не зможе довго отак почувати себе утриманкою. Треба знайти хоч яку-небудь роботу, вносити свій пай у сім'ю.

Про це вона якось і сказала Олегові. Він, не дослухавши Віру до кінця, обурився:

— Хіба тобі їсти нічого? Чи, може, хтось докоряє тобі?

— Не те, Олег. Зовсім не те. Я не знаходжу собі місця… Ти в другій половині дня ідеш і вертаєшся завжди пізно. А я… Уяви собі — я цілий день нічого не роблю. Що подумають твої батьки?

— А мені плювати — подобається їм це чи ні, — зухвало кинув Олег. — Мені подобається, значить, і їм повинно подобатися.

… Минуло трохи часу, і Віра відчула, що буде матір'ю. Це й обрадувало і збентежило її. Хотілося порадитися з рідними, поділитися своїми думками. І вона наважилась. Вибравши слушну хвилину, коли Олега не було дома, Віра сказала свекрусі, що збігає за газетою, а сама подалася до батьків.

Мати зустріла Віру холодно, як чужу. Поралася в кухні і навіть не дивилася на дочку.

— Мені потрібен паспорт, мамо, — сказала Віра.

— Таким, як ти, і без документів добре.

«Невже у неї таке черстве серце? — жахнулася Віра, зустрівши такий прийом. — Я ніби чужа їй, зовсім чужа».

Що ж, тоді Віра просто скаже, навіщо їй паспорт.

— Я прийшла тобі сказати, мамо, що ми з Олегом… Що він став моїм чоловіком. Мені потрібен паспорт, бо в нас… буде дитина.

Мати перестала перетирати посуд, суворо подивилася на Віру.

— Брешеш! Ніхто тобі не повірить.

— Віддайте паспорт, мамо, — наполягала Віра.

Та підійшла ближче, захитала головою, осуджуючи дочку.

— А як і правду кажеш, то паспорт тобі ні до чого. І шлюб ні до чого. І дитини від того негідника не треба. Підеш до лікарки — і все.

— Я не піду до лікарки…

— На лікарку гроші потрібні? Нехай тобі дає їх той, з ким нагуляла… На нас не надійся… Чуєш? І не приходь більше, не нагадуй…

Неначе хвора, вийшла від матері. І погнало її горе, як осінній вітер гонить листок, одірваний від рідної гілки.

Повернулася додому, а тут Олег. Лається з матір'ю. Побачив Віру й відразу підскочив до неї. Боляче схопив за руку.

— Куди ходила? Зараз же відповідай, де була?

Це був перший випадок, коли вона без нього дозволила собі відлучитися. Олегова лютість приголомшила Віру. Тон, яким розмовляв він з нею, остаточно вивів з ладу нерви. Віра, навіть не відповівши йому, закрила очі руками й побігла в свою темну кімнату. Скоро звідти почулося ридання.

Олег замовк. Згодом підійшов до Віри і вперто почав доводити свою правоту. Він, Олег, робить для Віри все, інколи навіть рискує, щоб мати гроші… Хоче, щоб Віра одягалась якнайкраще, їздила на машині, щоб вони взяли від життя все, що тільки можна… Але він — людина ревнива, і з цим треба рахуватися…

З усього того, що казав їй Олег, Віра вхопилася за його ненароком кинуті слова «я рискую». І, тамуючи потроху своє горе, вона запитала себе: «Чим він рискує?»

Тієї ночі Віра сказала Олегові про свою вагітність, про те, що їм треба оформити шлюб. Відкладати більше не можна. Олег обіцяв завтра ж піти до її батьків і забрати паспорт.

Зрештою вони помирились. І тоді Віра обережно нагадала:

— Ти казав про риск. Що ти мав на увазі? Я хочу знати.

Олег отетерів. У думці вилаяв себе за необережність.

— Ага, я давно збирався сказати тобі, але якось відкладав. Не хвилюйся, — заспокоював дружину. — Нічого страшного. Справа в тому, що у магазинах за мотоциклами черги. Ну й ціна на них піднялася. Чого ж ґавити? Інколи нам щастить узяти мотоцикл у черзі і перепродати. Інколи старий підремонтуємо, пофарбуємо, і пішов за новий. Це, звичайно, таємниця, можуть пришити спекуляцію. Але тобі я, бачиш, признався. Ти ж не видаси мене, правда? Зароблю трохи і кину. А поки що, сама розумієш, яке в нас становище. Гроші он як потрібні…

Одверто кажучи, Вірі трохи полегшало на серці. Вона чекала гіршого. Олегове минуле лякало її: Віра боялася, що він знову зустрівся з колишніми своїми спільниками.

— Ти повинен бути обережним. Кличуть ремонтувати — берись. А торгувати мотоциклами не треба. Тільки чесно зароблені гроші дають користь…

Вій назвав Віру розумницею і гаряче пригорнув до себе.

Тим часом до міліції почали надходити тривожні сигнали. То серед білого дня вкрадено мотоцикл біля університету, то зникла машина з коляскою, залишена хазяїном біля дверей гастронома. А біля Золотоворотського сквера якийсь юнак, років шістнадцяти, осідлав чужий мотоцикл і був затриманий перехожими. Міліціонер на місці допитав хлопця і, повіривши, що той просто пожартував, відпустив його.

Оперативні працівники дізналися про цей випадок тоді, коли хлопця вже й сліду не було. Викликали для розмови міліціонера.

— Уміли злодія проґавити, умійте тепер і знайти його, — наказав начальник карного розшуку. — Розпитайте, хто ще його бачив, особливо зверніть увагу на дітвору. Наші піонери в таких випадках часто виявляються дуже спостережливими. Хлопця неодмінно треба знайти…

— Я його знайду, товаришу начальник, — твердо пообіцяв міліціонер. — Завтра ж приведу…

— А цього якраз і не треба. З'ясуйте, хто він, де живе, з ким зустрічається, дружить. Зробіть усе так, щоб він і не догадувався…

Міліціонерові пощастило. Хлопчики, які гралися у Золотоворотському скверику, одностайно заявили, що вчорашній «мотоцикліст» буває тут часто. Звати його Левко. Один хлопчик сказав, що Левко їздить на мотоциклі, як вихор, і назвав його чемпіоном.

Більше, правда, вони про Левка нічого не знали.

Перш ніж натрапити на слід Левка, міліціонерові довелося познайомитися з багатьма молодими мотоциклістами. Але він дуже хотів спокутувати свою провину і тому виявив особливу наполегливість. Оперативні працівники згодом мали точні відомості про Левка і його друзів. Серед цих друзів був названий і Олег Кущ.

Олег Кущ — старий знайомий карного розшуку. Тут уже було відомо про його дострокове повернення з ув'язнення.

… Гаснуть вогні у квартирах. Порожніми стають вулиці. Все рідше і рідше проходять трамваї. Ніч.

У вікні однієї з квартир видно дівоче обличчя. Це — Віра. Свекор десь у відрядженні, свекруха спить. А Олега нема. Віра знає, що ось-ось він прийде. Вона так ї прислухається до знайомих кроків на сходах. Та якби отак чекати його з заводу — інша річ. Ось свекор поїхав на кілька днів, і ніхто не тривожиться, бо знають, де він, що робить. А Олег… Ні, пора таки знайти йому справжню роботу. З якою б радістю тоді ждала вона його з роботи, а ввечері пішла з ним у кіно або гуляти в центр міста. Наближається осінь, золотими стали каштани. Осипається листя з кленів. Теплі вечори скоро зміняться холодними, а Олегові все ніколи і ніколи піти з нею на дніпровські схили, на Володимирську гірку. І от з дня на день чекає вона, коли Олег нарешті подарує їй хоч один вечір…

Сьогодні Віра виглядає Олега з особливим нетерпінням ще й тому, що він повинен буз зустрітися з її батьком. Попередня розмова, яка відбулася між ними, закінчилася тим, що батько пообіцяв Олегові віддати Вірин паспорт. Чи дотримає батько свого слова? А, може, й мати щось переказувала?

Ось на протилежному тротуарі з'явилася одинока тінь. Віра впізнала Олега. Вона простежила, як завжди, за ним, і раптом їй здалося, що на розі з'явився ще хтось: Віра придивилася. Ні, то лише тінь. І більше нічого й нікого. А в неї так і закололо серце. Чого б це?

У Олега руки, як завжди, помиті не водою, а бензином, І весь він пахне своїм «Москвичем».

— Танцюй. Завтра ідемо в загс, — з порога озвався до неї Олег. — Ось твій паспорт.

Про батьків так нічого й не сказав, а вона не посміла спитати.

Настав день, і в них узяли заяву, сказавши, що реєстрація шлюбу відбудеться через п'ять днів — двадцять п'ятого вересня. Такий порядок. П'ять днів… Вони здавалися Вірі особливо довгими. Їй уже хотілося скоріше дочекатися двадцять п'ятого. Нехай її мати і не схвалює цього шлюбу, нехай. Але вони з Олегом любляться, і в них буде дитина. Мине час, і всі переконаються, що Олег зовсім не такий поганий…

Родина Олега готувалася до весілля. Свекор, повернувшись з відрядження, поздоровив Віру, сказав, що він з радістю чекатиме онука. Вірі було і совісно, і смішно. Як же так — зовсім недавно ходила в школу, бавилася ляльками, а це вже збирається стати матір'ю?

Двадцять третього вересня несподівано налетів холодний вітер, і за кілька годин дерева зробилися голими. Під ногами шелестіло жовтозелене, червоне, золоте листя. Віра в цей день побувала разом із свекрухою на базарі, бо треба було дещо закупити для майбутнього весілля. Ідучи додому, вона обмірковувала, кого із своїх давніх друзів покличе. Олег, звичайно, протестуватиме, але Віра таки наполягатиме на своєму. Нехай і в школі, і в технікумі знають, що вона має чоловіка, живе з ним добре і не кається.

Дома їх чекала погана звістка.

— А вашого Олега міліція забрала, — зустріла їх коло брами сусідка. — Нічого, — не сказали, куди забирають. Посадовили в машину — і поїхали.

«Ось вони, прокляті мотоцикли, — зрозуміла Віра. — Тепер судитимуть за спекуляцію».

Свекруха кинулася до сусідів, у яких був телефон. Сповістила про нещастя на завод чоловікові.

— Я знала, не дадуть вони йому спокою. Не сподобалося, бач, що його достроково випустили. От і шукають причини. Ну, що він там зробив?.. Поїдемо зараз до самого міністра. Нехай скажуть, чого їм від нас треба…

Віра стояла бліда, розгублена. В ці хвилини вона відчувала і себе винною. Ну, звичайно, треба було своєчасно розповісти Олеговим батькам, вони б його стримали, заборонили торгувати мотоциклами. А тепер пізно…

У райвідділі міліції їм сказали, що Олега затримали працівники карного розшуку.

— За що ж вони його? — запитала Олегова мати.

— Хіба вам не сказали? Олег на Хрещатику збив жінку «Москвичем». І втік. Добре, що номер його машини люди записали.

Віра не повірила. В першу мить вона навіть подумала, що їх навмисне обманюють.

— І що ж тій жінці сталося? — знову запитала свекруха.

— На ваше щастя, жива. Але відповідати доведеться. Сів за руль, так не лови гав.

Вони поїхали в карний розшук. І тут з'ясувалося, що їм у райвідділі сказали правду.

Олеговій матері важко було зрозуміти, чому раптом Віра трохи ніби заспокоїлась. А справа в тому, що подію з машиною Віра вважала звичайною випадковістю, тоді як спекуляція мотоциклами була справжнім злочином.

Через кілька днів відбувся суд. Олега засудили на два роки. Віра сприйняла це як неминучість. Олег був винний, він рано чи пізно мав відповісти за свої вчинки. І ось справдилися слова — від долі не втечеш. Що ж, він відбуде кару і потім почне зовсім нове життя.

Віра не знала, звичайно, що в цю останню мить, коли Олег сидів на лаві підсудних, працівники карного розшуку теж замислювалися над долею Олега. Хоч переконливих доказів про його зв'язки з викрадачами мотоциклів ще не було, але якісь ледь помітні ниточки тяглися до Кущів.

Їм влаштували побачення в кабінеті начальника розшуку. Це зробили на її прохання. Віра чекала дитини, так і не взявши шлюбу з Олегом.

— Я винен перед тобою, Віро. І перед нашою майбутньою дитиною, — говорив Олег. — Але ми повинні вірити одне одному. Ти мене чекатимеш, правда?

Віра розплакалась. Їй було жаль Олега. Здавалося, він справді щиро кається. Вона дала слово.

Працівники карного розшуку із співчуттям поставилися до Віри і Олега. Хтось із них висловив думку, що слід було б допомогти молодим офіціально закріпити шлюб. І ось у карний розшук запросили працівника загсу. Віра одержала свідоцтво: віднині вона законна дружина Олега Куща і носитиме його прізвище.

Трапилося так, що Олегові припало відбувати покарання в Києві.

Віра часто навідувалась до чоловіка. Їм дозволили зустрічатися.

— Я більше не можу сидіти дома, — скаржилася Віра. — Мені соромно жити на утриманні твоїх батьків. А згодом, ти ж знаєш, з'явиться ще один їдець..

— Продай машину і живи… Я не хочу, щоб ти кудись ходила, зустрічалася з різними людьми… Не хочу.

І машина була продана. А все ж Вірі починало набридати таке життя. Не один раз плакала вона, ховаючись у сутінках своєї кімнати. Всі подруги, всі товариші по школі і технікуму мали якусь мету в житті, а у неї її не було. Ні, так не можна сидіти!

Швидко минули місяці вагітності, і незабаром на світ з'явився Сергійко.

Олега в Києві уже не було, його перевели кудись далеко. І перше, що Віра зробила, як тільки стало можливим залишати сина з бабунею, це знайшла собі роботу. Влаштувалася бібліотекаркою і одночасно подала заяву в десятий клас вечірньої школи.

Тепер ішов час куди швидше. День на роботі, увечері з сином.

З вересня почалося навчання, і справ у Віри стало ще більше.

Батько Олега, як завжди, уважно ставився до невістки, дбав про неї і про свого внука. Все частіше згадував він про Олега. І якось, одержавши відпустку, сказав Вірі:

— Поїду клопотати. Не може бути, щоб Олега не відпустили.

На вимогу батька, справу Олега переглянули. І ось від нього прийшла телеграма: «їду».

У той день, коли чекали Олега, Віра встала ще тільки розвиднілося. Прибирала, мила підлогу, готувалася, мов до свята. І все розмовляла з своїм сином про батька.

А Олега все не було. Тільки в другій половині дня сусідський хлопчина покликав її на вулицю, сказавши, що до неї хтось прийшов.

На розі вулиці стояв Олег. Він дивився на Віру очима, сповненими ненависті.

— Ти приїхав? Чому ж не йдеш додому?

Олег прогнав хлопця, який прийшов разом з Вірою.

— Маленьку розвідку зробив… Про те, як ти без мене жила, з людьми розмовляв…

— Ти про що?..

— Ну, ну, не викручуйся. Розкажи краще про кавалера з Подолу.

— Нема в мене ніяких кавалерів, Олег. Нікого нема. Ми з Сергійком чекали…

Він махнув рукою.

— Олега не одуриш… Я тебе наскрізь бачу…

І все пішло по-старому. Як і колись, Віра не зуміла відстояти свої права. Кинула роботу, школу. Він влаштувався кіномеханіком, скориставшись добутими у друзів документами. Цілий день дома, а ввечері — на роботу. Батьки купили Олегові нове пальто, костюм, модні туфлі. Олег відразу заявив, що почне збирати гроші на машину. Без машини йому і світ не милий…

Для Віри знову почалося життя під контролем, коли самій не можна і за поріг вийти, а як треба винести на свіже повітря дитину, то тільки з його дозволу. У таких випадках він сідав біля вікна і позирав на тротуар, де гуляла з хлопчиком Віра.

Вона ніяк не могла його зрозуміти. Чому він не довіряє їй? Чому стежить за кожним кроком? Навіть і тоді, коли з нею розмовляли сусідки, Олег потім допитувався, що вони їй говорили, про що розпитували. З його вуст часто зривалися образливі слова.

Якось Віра пішла до зубного лікаря і, не заставши його, вирішила зайти до своїх батьків.

Олег відразу ж, як прийшла, накинувся на неї.

— До кого ходила? З ким була? — схопив її і поволік у темну кімнату. — Зараз же признавайся!

Не хотів і слухати її пояснень. У нестямі шматував на ній плаття, зірвав з вішалки пальто, капелюшок, кофту. Рвав на шматки, примовляючи:

— Гола прийшла, гола й підеш! Голу вижену на вулицю…

Побачивши, що він схопив її туфлі, Віра, нарешті, закричала, вкладаючи у крик весь свій протест, весь біль ображеної душі.

— Не смій! Це я сама купила: за стипендію… Тоді Олег вихопив ніж, ударив ним Віру в груди.

… Пізніше, повернувшись з лікарні, де їй подали допомогу, Віра довго не могла заспокоїтись. Її било як в лихоманці. Прислухалася до розмови, яку в сусідній кімнаті вели з Олегом його батьки, і кожного разу здригалася, як тільки чула його голос. Тепер Віра вже розуміла, що вона боїться Олега. Так, боїться. І в лікарні не сказала правди, боячись його помсти. Їй і досі вчувалося погрозливе попередження: «Скажеш — обом нам кінець. Я слів на вітер не кидаю».

Тепер Олег ставився до неї ніби краще, хоч і не збирався вибачатися, не каявся. Без кінця повторював, що «дуже ревнивий», а, ревнива людина, мовляв, може піти на все. Здавалося, він намагався остаточно залякати Віру, зробити її слухняною, покірливою овечкою.

Додому Олег приходив пізно. Ніколи не давав ніяких пояснень — де був, чому затримався. Повертаючись уночі, довго вмивався, але так і не міг позбутися міцного запаху бензину і машинного масла. Це нагадало Вірі мотоцикли. Невже Олег знову займається ними?

Чим пізніше приходив Олег, тим більше тривожилася Віра. А він бувало світив лампочку в кутку кімнати, сідав біля столу спиною до Віри і щось виймав з кишень, а потім розкладав на столі.

Довго не насмілювалась Віра подивитися на стіл. А як їй хотілося! Як хотілося пересвідчитись, що вона помиляється, що мотоцикли — це лише плід її фантазії. Ні, ніяких грошей у Олега нема, то їй тільки так здається, що він інколи лічить гроші…

Ніч. Олега ще нема. Батько лягає пізніше за інших, і Віра чує, як він каже матері:

— Боюсь я за Олега. Щось він знову ховає від нас. Де можна бути так пізно?

«Ага, значить, не одна я тривожусь, — думає Віра, — і батьки вже помітили, і вони не сплять…»

Олег нарешті повернувся. Як завжди, довго мився в кухні.

Ось він, похитуючись, підійшов до стола і ввімкнув світло…

Віра навшпиньки підійшла до нього.

— Олег! Звідки це? — злякано запитала Віра. — Де ти взяв стільки грошей?

Він швидко обернувся до неї і п'яно підморгнув:

— Тсс. Цить, дурненька. Це наші гроші, всі наші!

— Де ти взяв? — ще раз запитала Віра.

Страшна здогадка налякала її; Віра стояла бліда, мов стіна.

— Ну, чого ти? Наші гроші, кажу, от і все. І не так їх уже й багато. Дві тисячі.

— Мотоцикли? Так? — намагалася добитись у нього правди Віра.

— Цить, кажу. — Олег тихенько пішов до дверей і причинив їх. Повернувшись, узяв Віру за плечі і силою посадив її на стілець.

— Ти за мене не бійся, я їх не вкрав! Хіба я дурень? Інші дістають, а я, моє діло реалізувати. Ніякої небезпеки, розумієш? А грошики… Ось вони!..

Олегове признання ще більше збентежило Віру. Мова йшла не про спекуляцію, а про щось гірше. Вона це тепер добре розуміла. Сиділа, як німа. Не знала, що казати, була в полоні страшних, безвихідних думок.

Мабуть, відчувши про що зараз думає Віра, зрозумівши її стан, Олег швидко склав гроші, загорнув їх у газету.

— Ти гляди, — суворо заговорив він до Віри. — Нікому й слова. Від тебе я ховатися не буду, не можу — ти моя дружина. Але знай: зрадиш — пощади не буде. — Він поліз у кишеню і, витягнувши звідти великий мисливський ніж, кинув його на стіл. Вона знала цей ніж. На лівій руці і на грудях поблизу серця у неї назавжди залишалася зроблена ним позначка…

Лягла і все прислухалася до чогось. Страшні картини проходили перед її безсонними очима.

Олег — злодій. Злодій! Яке страшне слово, і він сам їй признався: «Інші крадуть, а я реалізую». Хіба це неоднаково?.. Що їй робити?! Що робити?!

Вирішила відкрити таємницю його батькам. Вони старші, розумніші за неї… Може, вони зуміють вплинути на Олега, відвернуть жахливу загрозу…

… У вікно заглядав світанок.

Олег спав. Віра якимись зовсім іншими очима дивилася на нього. Потім пригорнула до себе Сергійка.

Ні, вона не може… Не може піти й сказати, що він приніс ці гроші… Треба ще поговорити з ним. Просити його, заклинати… Але виказати Олега? Ні. Тоді його арештують і засудять, а її… Її Олег або його спільники, яких вона навіть не знає, вб'ють. Що тоді буде з Сергійком?

Нетерпеливо чекала, коли Олег піде з дому. Тоді розповіла все свекрусі.

— І ти повірила йому? — накинулася на неї Олегова мати. — Олег навмисне тебе лякає, жартує з тобою. А ти хтозна-що верзеш. Дивися, перед людьми нас не осором…

Віра з надією дожидала Олегового батька. Він кращий за матір, щиріший, правдивіший. Він — чесний. Невже й він не повірить, що ті дві тисячі не вигадка? А свекруха вела своє.

— Гроші, кажеш? Вірю, міг і гроші показати. Хіба тобі не відомо, що Олег знову збирає на машину. Скільки там у нього, не знаю. Дві тисячі, мабуть, набереться. Ех ти, нерозумна! Жартів не розумієш. Випив хлопець, от і захотілося йому похизуватися.

На тому розмова й скінчилася.

До своїх батьків Віра не пішла. Нізащо в світі вона не скаже їм ні слова…

Олег сьогодні прийшов раніше, ніж завжди. Тверезий, тихий. Приніс їй красиву коробочку з духами, пудрою, кремом. Розмовляв лагідно.

Віра бачила, що він підлещується до неї, але їй від цього не легшало.

— Сердишся? І досі сердишся?

— І досі, — відповіла вона. — Ти обіцяв стати іншим…

— Яким?

— Чесним… Інакше не буде нам життя. Ні нам з тобою, ні нашому синові…

— Чесність, чесність… Сподобалося тобі це слово. На самій чесності далеко не поїдеш.

— І не треба далеко їхати. Треба жити, як усі. У тебе є руки, є розум. Скоро і я зможу працювати. Хіба ми не заробимо на себе, на сім'ю?

— Ну добре, добре, — примирливо сказав Олег. — Якщо хочеш, я дам тобі таку розписку… Через три місяці я дозволю тобі піти на роботу, вчитися.

— А ти знову візьмешся за своє?

Він трохи подумав.

— Розумієш, я ж не сам. Нас ціла компанія. Треба якось хлопцям пояснити… А то подумають — я боягуз…

— І поясни, — наполягала Віра, — а якщо ні, то я поясню. Я їм скажу… Ти не сам, у тебе дружина, син… Вони не мають права на тебе, а ми — маємо.

— Ну добре, добре. Говори тихше…

— Ти більше не підеш? Скажи, що більше не підеш до тих… — ледве не назвала його дружків злодюгами. Стрималася, бо хотіла спробувати ще по-доброму поговорити з Олегом.

Він пригорнув Віру.

— Заради тебе… Я на все згоден… Ну, посміхнись, і не будемо більше сваритися.

Їх троє сиділо у буфеті. Три пляшки пива перед ними. Під столиком лежала порожня пляшка від «Московської».

Курили і про щось тихо радилися.

Широкоплечий юнак у новому пальті і дорогому велюровому капелюсі говорив:

— Мій план гарантує повну безпеку. Один — бере, другий забезпечує доставку… Третій — збуває…

— Третій — це ти, Олег? Ну, а я — перший?..

— Само собою… Ніхто не їздить краще за тебе, Левко.

— А гроші порівну?

— Як і раніше… Ну, згода?

— Спробую… А там видно буде, — і Левко молодцювато випустив під стелю кільце жовтуватого диму.

— А ти? — звернувся Олег до третього.

— Питаєш! Куди тільки їх доведеться переганяти?

— Я ж казав — у Житомир… Вірніше, в тому напрямку. Квартиру я підібрав…

— Тоді все. Кінчайте базар… Нам же сьогодні…

Левко зупинив його.

— Годі… Все ясно.

Розлили пиво, випили. Платив Олег.

На вулиці людно — кінчився робочий день. Повз них промчала темносиня «Победа» з широкою червоною смугою.

Хлопці перезирнулися.

— З якою швидкістю пішла! — захоплено сказав Левкові Олег.

— Теж мені швидкість!

— А тебе наздогнали б…

— Дивлячись на якому мотоциклі.

— Треба на всякому давати клас. Тоді і гроші будуть, і неприємностей менше…

Гуляли на Хрещатику, зачіпали дівчат, сміялися. Олег кілька разів дивився на годинник. І, нарешті, сказав:

— Пора.

Взяли на Бесарабці таксі. Олег назвав адресу.

Зупинилися біля високого будинку. Таксі відпустили. Олег оглядівся, потім показав на дерев'яний кіоск в кінці вулиці.

— Я чекатиму там.

Двоє відчинили парадні двері будинку і зникли в сутінках коридора.

Олег зайняв вигідну позицію, витяг цигарку і спостерігав. На вулиці було чимало пішоходів, проїжджали автомашини, трамваї. Хвилини тяглися помалу, ніби годинник застрайкував. Та ось у під'їзді будинку з'явилася знайома постать. Ще через мить Левко вихопився звідти ж на мотоциклі. Олег бачив, як Левко пересік трамвайну колію і взяв курс на набережну.

— Повний порядок, — кинув Олегові напарник, проходячи до трамвайної зупинки.

Через хвилину Олег став поруч з ним.

— Тепер на вокзал?

Олег ствердно кивнув.

… Повернувся додому о першій годині ночі.

— Не спиш? — запитав Віру. — Даремно… А мені завтра в Житомир… Рано доведеться вставати.

— І надовго в Житомир?

— Та ні. Ми з одним дружком взялися кіноапарат ремонтувати. Справа невелика, а по сотні чистими заробимо. Транспорт за їхній рахунок…

Хотілося вірити, що він каже правду.

Таксі мчало по асфальтованому шосе. Київ залишився далеко позаду. Олег час від часу виглядав з машини. Все йшло добре. Ніхто за ним не гнався, ніхто ним не цікавився.

У шофера свої турботи. Відразу за Києвом він вимкнув спідометр і тепер придивлявся до шляху, щоб не наскочити бува на автоінспектора.

Контрольний пункт. У шофера перевіряють маршрутний лист (спідометр знову ввімкнено). Повний порядок. У Житомирі Олег зупиняється на автобусній станції. Забирає свій вантаж — розібраний і акуратно упакований мотоцикл. Звідси Олег бере інше таксі, місцеве.

Ще півтори години їзди, і він на околиці великого села. Переїжджають місток. Почалися хати… Ось і зупинка. За ворітьми гавкає собака. У хвіртці немолодий чолов'яга в пальті наопашки.

— Приймай гостинець, Михайле Івановичу.

— Іжевський? — запитує той нетерпляче.

— Як бачиш.

— І знову без коляски. Не дотримуєшся, виходить, свого слова…

— Ну, добре, добре, — незадоволено обриває його Олег. — Встигнемо полаятись.

У селі він довго не затримується. Гроші в кишені — можна їхати додому. На ходу вислухує останнє напучення…

Тільки аж у Києві згадує пораду Михайла Івановича. Усміхається загадково. Хлопцям він скаже, що сам придумав таке. Ось коли, справді, можна буде переключитися на машини з колясками!

Минає кілька днів, і він знову в дорозі…

З Києва таксі, в якому за пасажира Олег, виходить надвечір. Метрів за п'ятсот від нього — мотоцикліст. Швидкість у «Победы» досягає тепер вісімдесяти кілометрів, та інтервал між ними не збільшується. Молодець Левко! Ось попереду заблискотіли вогні контрольного пункту. Таксі стишує хід. У світлі фар — постать людини у формі.

— Погасіть фари!

Та шофер не чує чи робить вигляд, що не чує. Засліплена фарами «Победы», людина у формі не встигає дати сигнал мотоциклістові і вже бачить тільки його спину…

— Ну й зірвиголови їздять! Бачили, як прошумів, ніби реактивний.

Перевірено документи у шофера таксі — і вони їдуть далі.

Олег дружньо плеще шофера по плечу.

— Маєш четвертну на чай. Заробив чесно…

Шофер, звичайно, не знає, що фарами прикрив злодія, йому розповіли вигадану історію: придбали мотоцикл, а прав поки що нема. От, мовляв, і доводиться викручуватися…

На околиці Житомира Левко зустрічає в умовленому місці Олега.

Далі вони рушають разом. Олег похитується в колясці, придивляється до знайомого шляху. Дорога тут важка, швидкість невелика. В кількох місцях доводиться підштовхувати машину, яка в глибокій колії «сідає» на черево.

Темно в хатах. Спить село. І на подвір'ї Михайла Івановича теж ні вогника.

— А як ми звідси виберемося? — озивається Левко. — Хіба таксі з Києва викличемо? — жартує він.

Михайло Іванович просить хлопців закотити мотоцикл у сарай і сам їм допомагає. Потім зачиняє двері. Спалахує електричний ліхтарик…

— Подобається? — запитує Олег.

— Конструкція, самі знаєте, застаріла. Новий випуск куди кращий. А за цей… навіть не знаю. Дві мало, а три багато.

Олег не повірив. Огризнувся без гніву.

— Ми й самі жартувати вміємо. Відраховуй п'ять кусків, Михайле Івановичу.

— П'ять?!

— Ні копійки менше, — твердо говорить Олег.

Михайло Іванович гасить ліхтарик. Його голос чується вже від дверей. Він може і не брати мотоцикл, якщо їм не вигідно. Але більше трьох тисяч не дасть.

«Гад! — шепоче Левко. — Ми рискуємо, а він…» Ніч. Холодний вітер залітає з шляху на подвір'я. Троє стоять, мов німі.

— Беріть три. Я добре даю. Самому збиток буде. Покупець тепер хитрий…

Левко хотів послати його під три чорти, але Олег випереджає Левка.

— Чотири… Давай чотири. Нам у піжмурки не можна гратися, Михайле Івановичу. З колясками і дістати трудніше і пригнати…

Торг триває і в хаті. Нарешті погодились на три з половиною.

Олег підраховує. На дорогу майже тисячу витратили, потім бензин… Що ж їм лишається? А ще ж і третій у Києві жде своєї частки.

— Ми міліцію одурили, а цей… нас.

У той час, як Олег з напарником перебували поза межами Києва, працівники карного розшуку, між іншим, займалися однією новою справою. В місті знову почали зникати мотоцикли. Їх крали просто на вулиці. Зайшла людина в магазин, і поки вона там побувала — мотоцикл її зникав. Біля однієї перукарні злодіям вдалося одурити хлопчика, який стеріг батьків мотоцикл. Хлопчик потім навіть розповів прикмети злочинця: це був кругловидий, чубатий юнак, у заправлених в чоботи штанях.

Потерпілим показали фотографію затриманого у свій час Левка.

— Він! Точно він, — підтвердив хлопчик.

Принагідно згадалися приятелі Левка і серед них Кущ.

— А де він, справді, Олег Кущ? — зацікавився майор Дубчак. — Може, повернувся вже?

Дзвінок у райвідділ міліції — і все з'ясувалося. Олег дома…

На другий день у кількох квартирах будинку їхньої вулиці побували працівники міліції. Заходили і до Кущів. Вони, правда, цікавилися тільки, чи нема порушень паспортного режиму… Але для Віри це був сигнал тривоги.

— Я знаю, — сказала вона свекрусі. — Їм потрібен Олег… А він, ніби навмисне, дома не сидить… Ночував десь…

Свекруха замахала на неї руками.

— Мовчи. Не накликай біди. Олег відбув своє і нікому нічого не винен…

— Мамо, — просила Віра, — давайте скажемо, що у нас робили обшук. Треба налякати його… Треба…

Вона ще не встигла докінчити, як увійшов Олег. Очі його полохливо бігали по кімнаті.

— До нас приходили? Про що вони питали?

— Тобою цікавилися. Оглядали речі, чогось шукали…

Олег зблід. Вірині слова приголомшили його. Але раптом озвалася мати.

— Ну годі, годі. Не вигадуй… — суворо сказала вона Вірі. — Не тільки до нас приходили. Пропискою цікавилися, от і все.

Олег не знав, кому вірити. Та зустрівшись поглядом з матір'ю, трохи повеселішав.

— Що ж ти, на бога хотіла мене взяти? — Олег презирливо подивився на дружину і вилаявся брудними словами.

Золоті серпи світла полоснули асфальт, блиснула пряжка на поясі працівника міліції. Таксі стишило хід.

— Черговий контрольно-пропускного пункту лейтенант Таран. Прошу документи.

В цей час із темряви вискочив мотоцикліст: його не зупинили.

— Де взяли пасажира? — розпитував лейтенант водія таксі.

— Ось тут недалеко, по дорозі.

— Гм… А на лічильнику нуль… Забули своєчасно увімкнути?

Водій щось винувато пояснював, пробачався.

— Ні, так діло не піде, — сказав йому лейтенант, — Доведеться скласти акт. А ви, товаришу, — звернувся лейтенант до пасажира, — будете за свідка. До нас часто надходять сигнали, що водії таксомоторів не полюбляють лічильників…

— Але мені ніколи. Я поспішаю, — пасажир був незадоволений несподіваною затримкою.

— Вам у Житомир?

— В Житомир. А потім далі…

— Нічого страшного. До Житомира доїдемо разом, а там ви будете потрібні на кілька хвилин. Підпишете акт як свідок, та й усе.

«Свідок» хоч і сперечався, але не мав наміру сваритися з міліцією.

В міській міліції водія і свідка повели до чергового… Тимчасом у сусідній кімнаті майор Дубчак розмовляв з житомирськими колегами.

— Затримаємо «свідка» до завтра. Я займуся ним лише після того, як наші товариші до кінця простежать за мотоциклістом. Нас цікавлять їхні зв'язки, адреси… Олег поки що не повинен догадуватися, в чому справа.

Викликали чергового.

— Документи у водія в порядку? — запитав Дубчак.

— Так точно!

— А у «свідка»?

— Свідок назвався Фьодоровим й каже, що забув документи дома в Києві.

— Фьодоров! Не Кущ, а Фьодоров… Добре. І те, що він без документів, добре… Ось вам формальна причина для затримки…

Як і слід було чекати, такий поворот справи не сподобався Олегові. Він гаряче запротестував:

— Хто вам дав право хапати людину на дорозі? Я скаржитимусь…

Перед ним вибачались і все ж сказали, що до ранку відпустити не зможуть.

— Ви без документів. Тепер ніч. А в нас до того ж трапилася одна неприємна історія…

Його залишили в кімнаті чергового. Це до певної міри заспокоювало. Вранці, коли прийде місцеве начальство, у всьому розберуться і негайно відпустять.

… На околиці Житомира сидів на мотоциклі з потушеною фарою Левко. Він ніяк не міг зрозуміти, чому так довго немає Олега.

Годинник показував, що він стоїть уже більше години. Чим довше він чекав, тим більше тривожився. Різні думки непокоїли його. Кінець кінцем вирішив сховати десь мотоцикл і вертатися в місто, щоб з'ясувати, де Олег.

Обережно, не заводячи мотора, покотив мотоцикл на польову стежку, яка ледве вимальовувалася в темряві. Пройшовши метрів сто, звернув у вибалок і тут під кущами заховав мотоцикл.

Через півгодини він опинився в центрі міста. «Де шукати Олега або водія таксі? Може, водія затримав контролер, у нього ж не працював лічильник». Так розмірковуючи, брів навмання і мимоволі звернув у провулок, де містилася міліція. При світлі, що лилося з вікон, побачив «Победу», поцяцьковану шашками. «Таксі!» І на ньому київський номер. За мить він уже твердо знав, що це та машина, якою вони їхали.

«Ні, справа тут не тільки в лічильнику», вирішив він і похолов від догадки. Треба було негайно добиратися до Михайла Івановича і попередити його.

Над містом висів низький туман, і ліхтарі здавалися матовими. Хтось ішов попереду, добре чути було його кроки, але постаті Левко не бачив. Він подумав, що світити фарою не зовсім безпечно. А не світити — шию звернеш. Чи не краще скористатися таксі або вантажною автомашиною? А мотоцикл можна буде забрати, як усе минеться.

На зупинці стояло кілька машин. Він поговорив з шофером, сказав, куди йому треба їхати. Той відмовився, пославшись на ненадійність скатів. Левко підійшов до другої машини.

— Знаю я це село. Дорога туди погана, — морщився шофер. Але почувши, що Левко заплатить за обидва кінці і ще на «сто грамів» дасть, погодився.

Скоро вони виїхали на ровенський шлях, і Левко побачив слід на стежці, що вела в поле. Це був слід мотоцикла…

Нічний туман трохи нашкодив працівникам карного розшуку. Ті, що стежили за мотоциклом, не помітили, коли він зник. Слід вивів їх на польову стежку, і незабаром вони дісталися до кущів, де й натрапили на мотоцикл без водія.

Довелося негайно доповісти майорові Дубчаку про невдачу.

Майор тільки незадоволено скривився і за мить уже був готовий діяти.

— Він не міг провалитися крізь землю, — розмірковував майор Дубчак. — І якщо відмовився від мотоцикла, значить, відчув небезпеку. Відчув і поспішив застерегти своїх спільників. Так? Так. На чому помчав? Мотоцикл кинув… Але ж і пішки не пішов. Повніша бути машина. Якась місцева машина повезла його куди треба. Можливо, це було таксі…

… Біля будинку автостанції майор Дубчак розмовляв з багатьма шоферами. Він цікавився, чи не мали вони справи з молодим хлопцем, якому треба було в село на ровенському шляху. Один з шоферів згадав:

— Так, до мене підходив такий, як ви кажете. Чубатий, у хромових чоботях. Просив підкинути його до Черешеньок. Та я не зміг.

— А потім куди він подався?

— Хтось із наших повіз його. З тих, що на ніч заступили. Подзвоніть у парк, і вам скажуть, хто на нічному чергуванні.

Диспетчер назвав кілька прізвищ. Згадані шофери або були в дорозі, або недавно повернулися.

Скоро пощастило знайти і того, хто їздив до Черешеньок.

Черешеньки… Шофер навіть знайшов слід своєї машини, і по ньому вони доїхали до садиби біля кладовища.

Як тільки зупинилися і погасили фари, з хвіртки вийшла людина.

— Це ти, Олег? — почувся хлопчачий голос.

Хтось з оперативників освітив людину ліхтариком, і майор Дубчак відразу пізнав Левка.

— Ну, от ми й зустрілися, Левку, — встаючи з машини, промовив майор.

Навіть поверховий огляд садиби і будівель, розміщених на ній, викривав Михайла Івановича з головою. У сараї, в льоху під соломою були знайдені мотоциклетні деталі. Хазяїн тримав у себе бензин і автол. У шухлядах стола зберігалися підроблені документи на право водіння, фальшиві номери.

Левко спершу відбріхувався, казав, що він потрапив сюди випадково, з хазяїном садиби бачиться вперше. Тоді йому нагадали про Олега Куща. Хіба Левко не знає, де зараз Олег?

Той знітився.

— Звідки мені знати?

— А ми від нього приїхали, — сказав Левкові Дубчак. — Даремно ти затягуєш справу. Розказуй краще все, що знаєш.

«Невже Олег розколовся?» жахнувся Левко.

Він подивився на майора Дубчака і прочитав у його насмішкуватих очах відповідь.

Але Левко ще хотів виграти час. Однаково його вже не відпустять, повезуть у Київ. Можливо, він потрапить у камеру, де сидить Олег, і вони зможуть поговорити. Кінець кінцем, визнати себе винним він, Левко, завжди встигне…

Оперативна група Дубчака недовго затримувалася в Черешеньках. Прихопивши з собою Левка та Михайла Івановича, група виїхала в Житомир.

… Вранці Олега Куща викликав до себе начальник відділення.

— Пробачте, що ми вас змушені були затримати. Тепер усе з'ясувалося. Той, кого ми шукали, затриманий. І ви, Фьодоров, вільні. Ще раз пробачаюся перед вами, юначе, гака у нас служба. Доводиться інколи даремно тривожити людей…

Олег нічим не виказав своєї радості. Навпаки, він ще раз повторив, що буде скаржитися.

Опинившись на вулиці, Олег торжествував. Зараз він упіймає першу-ліпшу машину і гайне в Черешеньки. От натривожився там Левко! Ну, нічого. І на цей раз їм пощастило обдурити міліцію…

Олег на всякий випадок озирнувся, чи ніхто не вийшов слідом за ним. Ні, нікого. На вулиці багато людей, але ніхто не звертає на Олега ніякої уваги.

Ось і автобусна станція. Олег уже збирався підійти до таксі, та раптом відчув на собі чийсь погляд. Миттю озирнувся. Невже це йому здалося? Придивився до людей, які стояли поблизу. Ні, це просто він нервує після проведеної в міліції ночі.

Сказав собі, що треба викинути дурниці з голови, заспокоїтися. Але це було не так легко зробити. Олег підозріло позирав на людей. Нова думка примусила його ще раз добре обміркувати своє становище: а що як у Черешеньках на нього чекає міліція? Могли ж його випустити саме для того, щоб простежити, куди Олег Кущ так поспішав на таксі?

Відходив автобус на Київ. І це підштовхнуло Олега. Він майже на ходу вскочив в автобус. Якась жінка посунулася до вікна, звільняючи йому місце.

«Левко і без мене справиться, — вирішив Олег. — І якщо все в порядку, то ми ще сьогодні побачимося».

У Києві Олег поспішив на вокзал. Електричкою поїхав у Боярку. Щось підказувало йому, що треба побачитись із своїми спільниками, попередити їх про вчорашню пригоду. «Береженого, — згадав прислів'я, — і бог береже».

З Боярки повернувся в другій половині дня. Дома все як і раніш. Віра останній час була якоюсь мовчазною, вона ніби боялася розпитувати, де він був, де ночував. Олега це влаштовувало.

— А батько ще вчора виїхав у термінове відрядження, — сповістила Олегові мати і дивилася на нього так, ніби ще не все сказала.

— Надовго поїхав? — байдужим голосом запитав Олег.

— На цілий тиждень. Він просив сказати тобі… Він попередив, що боїться за тебе… І я боюся, — призналася мати. Вперше вона говорила з ним, не ховаючи свого хвилювання, своєї тривоги. — Я розумію, ти молодий, тобі хочеться погуляти. Все розумію… Але навіщо ж ночувати хтозна-де. Сусіди й так уже поглядають на нас з підозрою, про щось перешіптуються…

— Плювати мені на сусідів, — кинув свою улюблену фразу Олег. — Кому яке діло?

— І ще батько сказав… Якщо ти, Олег, потрапиш у біду, то він відцурається від тебе. Не пустить на поріг…

Олег ледве стримався, щоб не вилаяти матір. Настрій у нього був препоганий, а тут ще вона взяла на себе так багато. Бач, залякує його! І вона залякує! Ні, доведеться попрощатися з ними. Знайде собі інший притулок, де ніхто не зможе отак докоряти і залякувати. Там буде повна свобода. І Левкові й іншим потрібні Олегова розсудливість, винахідливість, його вміння виходити сухим із води. А для цього Олегові треба думати, думати… Ніщо не робиться само собою. Перехитрити міліцію, старих досвідчених працівників карного розшуку — це хіба що, дрібниця?! Бити відбій пізно, він тільки ввійшов у смак. Тепер у нього є гроші, а їх з кожним днем буде все більше. Не всім і працювати. Олег може прожити легко і весело.

Серед білого дня ліг спати. А як прокинувся, першим його запитанням було:

— Левко приходив? — і, почувши негативну відповідь, відразу зажурився.

Нашвидку одягнувся і вислизнув з квартири. Віра за звичкою підійшла до вікна, і враз завмерла. Вона побачила, як Олег великими стрибками перебігав вулицю, а за ним поспішали двоє у формі. Всі троє зникли за рогом…

Віра кинулася до матері.

— З Олегом біда! За ним погналися… Вони стежили за нашою квартирою. Це міліція.

Свекруха злякано перехрестилася.

— Батько ніби відчував нещастя. Дай мені Сергійка, а сама вийди. Може, люди скажуть, що там сталося…

Свекруха вже не була такою впевненою в невинності сина, як того разу, коли Олега вперше забрала міліція.

Олегова поведінка потроху розкрила і їй очі. Тепер, очевидно, сталося те, про що попереджала їх Віра, про що вона й сама останній час багато думала.

Віра, вискочивши на вулицю, зіткнулася з двірником сусіднього будинку.

На Вірине запитання, що тут сталося, двірник довірливо сповістив їй:

— Якогось злодюгу міліція підстерігала. Та біда, їм не пощастило. Втік.

— А звідки ви знаєте, що він утік? — допитувалася Віра і вся тремтіла.

— Сам бачив. Пішли ні з чим… Ну, та довго він не бігатиме. Впіймають.

Двірник не догадувався, якого болю завдає своїми словами.

Олег зник і вже три дні не з'являвся додому. Віра знала, що за їхньою квартирою стежать, вона часто зустрічала біля будинку працівників міліції. Та навіть свекрусі не казала про це. Навіщо? Те, що повинно статися, однаково станеться. Ніхто і ніщо не відверне загрози. Олег винен, і його заслужено покарають.

Згадала, яким нещирим був він з нею, як, прикриваючись ревнощами, намагався тримати її на ланцюгу, як залякував її. В тому місці на грудях, де колись він її вдарив ножем, і досі відчувала тупий біль. Згадувалася його байдужість до Сергійка. Він не любив дитини і її не любив… Хіба той, хто любить, міг би зробити таке, осоромити так свою сім'ю і себе?

Зовсім по-іншому, по-новому думала тепер Віра про спільне життя. Вона глибоко відчувала свою помилку, але звинувачувала не тільки себе, а й своїх і його батьків. Старші, досвідченіші, вони повинні були зробити все, щоб допомогти Олегові знайти чесну дорогу в житті…

… Маленький хлопчик без стуку ввійшов у кімнату. Вона знала його.

— Чого тобі?

Хлопчик наблизився і таємниче зашепотів:

— Там Олег чекає. Він у машині, біля кіоска.

«Зараз же скажу йому — годі ховатись. Умів чинити людям зло, так умій же за нього і відповідати».

Немов відчуваючи, що ця зустріч буде останньою, Віра взяла на руки Сергійка і вийшла з ним на вулицю. Ті люди, до присутності яких поблизу їхнього будинку вона звикла, з'явилися наче з-під землі. Вона дійшла до кіоска, відчуваючи, що й вони ідуть слідом за нею.

Мабуть, і Олег з машини побачив міліцію. Він відчинив дверці таксі і крикнув Вірі:

— Швидше!

Але Віра йшла не поспішаючи.

— Ваші документи, — спокійно запитав міліціонер, підходячи до машини. — Ні, не водія, а ваші…

Олег дістав паспорт, руки в нього тремтіли.

— Так би й давно. Ви нам і потрібні, — сказав міліціонер.

Віру з дитиною відпустили. Сказали, що викличуть і її, коли буде в цьому потреба.

На судове засідання ввели високого білявого юнака. Ще троє його спільників ішли слідом за ним, оточені конвоїрами. В суді сьогодні почалося слухання їхньої справи.

Першим допитували організатора зграї викрадачів мотоциклів Олега Куща.

А на останній лаві у притихлій залі сиділа молода мати з хлопчиком на руках і поруч — ще одна мати.

Сторінка за сторінкою розгорталася сумна і повчальна повість, дійовими особами якої були й вони — ці дві жінки.