Сліди на тротуарі

ГРУШЕВА ПАЛИЦЯ

Начальник розшуку запросив до себе двох оперативних працівників. Майор і старший лейтенант кілька хвилин сиділи, чекаючи, поки начальник прочитає тільки-но одержану телеграму.

— Ну от і ця телеграма стосується справи, з приводу якої я вас викликав. Від нас вимагають рішучих заходів… Ви чули про нічну подію?

— Так точно, товаришу підполковник, — відповів майор Дмитрук.

— А я ще нічого не знаю, — признався старший лейтенант Волоський.

— Обставини такі. В ніч на тридцяте січня, тобто позавчора, на Старо-Вокзальній пограбовано магазин Київтекстильторгу. Взято товарів на сімдесят дві тисячі карбованців. Сторож був на місці, біля центрального входу. Товари винесено через пролом у стіні.

Майор Дмитрук підвівся.

— Дозвольте, товаришу підполковник. Я чув, що в стіні магазина вирізано оригінальне «вікно».

— Ви вже встигли і цим поцікавитися? — задоволено промовив підполковник. — Пізнаю вас, Дмитрук. Справді. У стіні зроблено дуже акуратне віконечко. Цеглини випиляно, ніби циркуляркою. Працювали майстри своєї справи. І я, між іншим, пригадав, що в інформаційному бюлетені вже читав колись про такий спосіб проникнення в магазини.

Підполковник повів Дмитрука і Волоського в сусідню кімнату.

— Злодії одяглися у все нове, а в магазині залишили ось ці речі. Досвід, виходить, досвідом, а про нас вони теж подбали. І я ще не знаю випадку, коли злочинці, які б досвідчені вони не були, не залишили б після себе якихось речей. У цьому є певна закономірність. То вони поспішають, чимсь налякані, і забувають речові докази. То занадто упиваються успіхами і знову ж таки залишають сліди. Ось, бачите, так трапилось і цього разу.

Три предмети лежали на столі: ватяні засмальцьовані штани, така ж тілогрійка і міцна грушева палиця.

— У нас осінь була дуже тепла, та й зараз у такому одязі ще не ходять. Ніхто не ходить. І раптом ватяні штани… — вголос розмірковував майор Дмитрук.

— Маєте рацію, — підтримав його підполковник. — Але раджу уважніше оглянути речі. Ви, Дмитрук, і ви, Волоський, оглядайте кожен окремо. Я хочу вислухати дві думки.

Майора Дмитрука підполковник знав добре, вони працювали разом майже десять років. Старший лейтенант Волоський прийшов до них порівняно недавно, йому досі доручали кілька дрібних справ, і Волоський зарекомендував себе талановитим слідопитом. Ось чому сьогодні вибір припав на них двох.

Поки що підполковник не все сказав їм, дещо втаїв, маючи намір зіставити їхні висновки з відомими йому фактами.

— Даю вам дві години. Огляньте речі, потім побувайте на Старо-Вокзальній. Накресліть план дій. Але… кожен окремо. Я вас викличу.

Через дві години вони знову зустрілися. Доповідали по черзі.

— Той, що залишив ватяні штани, прибув до нас, очевидно, з інших країв. Можливо, з півночі, — говорив майор Дмитрук. — Він не місцевий. Тілогрійка, очевидно, теж належить йому. Я прикинув розміри. Він повинен бути широкоплечий, міцний, займається фізичною працею. Про це свідчать рукави тілогрійки: вони засмальцьовані і порвані на кінцях. Власник тілогрійки носив цигарки у лівій кишені. Можливо, він лівша. І ще одно — він людина досить охайна. Комір тілогрійки майже новий… На людині були юхтові чоботи, змащені риб'ячим жиром.

— Усе?

— Ні, не все, товаришу підполковник. Кілька слів про палицю. Розміри палиці показують, що вона належала іншій людині. Вищій. І та людина, очевидно, шкутильгала, спираючись на палицю. Кінець палиці розплющився по краях.

— Ви згодні з майором Дмитруком?

— Не зовсім, — відповів старший лейтенант Волоський. — Тютюн у лівій кишені не завжди може бути доказом того, що людина лівша. Я сам, наприклад, користуюся лівою кишенею для цигарок, а в праву кладу гроші, хусточку. По-перше. Тепер відносно тілогрійки. Тілогрійку носили різні люди: один з короткими, другий з довшими руками. Рукави обтерлися не тільки з кінців, а й мають досить виразні сліди: їх підсукували. Мабуть, тілогрійка була в сім'ї похватною річчю і нею користувалися то чоловік, то жінка…

— Як ви думаєте, чи довго вона служила їм? — чомусь запитав підполковник.

— Не більше року, — впевнено відповів старший лейтенант Волоський. — Окремі ґудзики тримаються на фабричних не дуже міцних нитках. І комір, як слушно зауважив майор, ще досить чистий.

— Ви теж підтримуєте версію, що власник тілогрійки тільки-но звідкись приїхав?

— Ця версія правдоподібна. Ми маємо справу з гастролерами. І саме тому я встиг переглянути деякі документи. — Старший лейтенант Волоський дістав записну книжку і почав читати свої записи: — В травні цього року точнісінько таким способом, як тепер, пограбовано комісійний магазин в Одесі. Через два місяці такий випадок був і в Ростові. До речі, там злочинців сполохнув сторож, і вони втекли, залишивши на місці циркулярну пилку. Як свідчать документи експертизи, отвір у стіні було зроблено саме нею. Пилка пристосована на зразок звичайного дриля. Треба мати неабияку фізичну силу, щоб прорізати наскрізь цеглу, просочену цементним розчином.

— Молодець, товаришу Волоський, — похвалив старшого лейтенанта начальник карного розшуку. — Значить, перед цим вони побували в Одесі й Ростові?

Підполковник відсунув шухляду стола і дістав звідти шматок газети.

— Як бачите, тут ні назви, ні місця, де газета виходить. Але випадково зберігся видавничий помер, і мені пощастило встановити, що це обривок з газети «Молот». Така газета виходить тільки в Ростові на Дону. Ваша згадка про Ростов дуже, виходить, слушна.

Майор Дмитрук заздрісно і разом з тим з повагою подивився на свого молодшого колегу. Вичитане старшим лейтенантом в оперативній хроніці, а також обривок газети «Молот» було переконливим доказом того, що і в Ростові на Дону, і тут, у Києві, діяла та сама зграя.

А підполковник передав старшому лейтенантові Волоському ще один зовсім маленький папірець. Чорнильним олівцем на ньому була написана адреса:

— Знайшли в маленькій кишеньці штанів… Комова треба буде відшукати… Як ви думаєте?

Волоський кивнув: треба.

Якусь хвилину підполковник пильно дивився на майора і старшого лейтенанта.

— Хто з вас береться розплутати цю справу?

Майор Дмитрук обмінявся поглядом із старшим лейтенантом, і обидва вони промовчали. Це мовчання було настільки красномовним, що підполковник зрозумів їх відразу.

— От і добре. Ви обидва готові. Обидва й працюватимете. Вам, старший лейтенанте Волоський, треба негайно летіти в Тулу. З'ясуйте, хто такий Комов. Якщо існує Комов, повинен же він пам'ятати, кому з киян або з тих, що збиралися їхати в Київ, давав свою адресу. До речі, візьмете з собою фотокопію цього папірця. Може, здасться. — Потім підполковник звернувся до Дмитрука: — А ви попрацюєте в Києві. У магазині взято пальта, костюми, плащі. Доведеться побувати на київських базарах, у комісійних магазинах. Хоч і не віриться, щоб вони насмілилися реалізувати крадене на місці, а втім, всяке буває. Зацікавтесь поштою…

Тула. Велика нова вулиця. Ось і будинок, де повинен бути Комов. Молода жінка привітно зустрічає Волоського.

— Вам брат потрібен? Заходьте, заходьте, будь ласка. Він на першій зміні. Через годину буде дома.

Волоський знайомиться ближче з сестрою Комова. Вона розповідає про себе, про свою роботу. Квартира належить їй, а брат поселився в неї лише півроку тому.

— А раніше де він жив? — цікавиться Волоський. Він чомусь не зміг таїтися перед цією тульською робітницею з відкритим чесним обличчям і відразу ж признався їй, де працює. Сказав, що розшукує Комова, до якого має справу.

Жінка трохи ніяковіє.

— Мій брат повернувся з місця ув'язнення, де він відбував строк. Три роки сидів. Побив товариша сп'яну, так за те…

Жінка розповідала про брата із зворушливою теплотою. Вона була переконана, що тепер він ніколи в житті не дозволить собі ніяких хуліганських вихваток.

— Брат працює там, де працював і раніше?

— Звичайно, його в цеху добре знають і охоче взяли.

Довелося Волоському чекати. Нарешті, прийшов Комов. Познайомилися.

— А навіщо я вам? Відбув кару, а тепер живу так, як і всі, — незадоволено дивився на Волоського Комов.

Старший лейтенант заспокоїв Комова. Йому хотілося вірити, що ця людина випадково зробила злочин і тепер кається — чесною працею, всією своєю поведінкою спокутує провину.

— От що, Комов. Ми розслідуємо одну справу і випадково зіткнулися з тими, хто відбував покарання разом з вами. Чи не пригадаєте, кому і за яких обставин ви давали свою тульську адресу?

Комов замислився.

— Сам не знаю. За три роки з багатьма знайомився.

— Але адресу ви, очевидно, давали вже тоді, коли збиралися на волю? — допомагав йому старший лейтенант Волоський.

— Не пригадую, — морщив чоло Комов. — Здається, нікому не давав.

Старший лейтенант витяг фотокопію папірця, переданого йому начальником розшуку.

— Ось, дивіться. Чорним по білому написано: «Тула, вулиця Чернишевського», і далі, бачите, ваше прізвище.

Сестра подивилася на папірець.

— Це твій почерк, — сказала вона братові.

Той кивнув головою.

— Так. Почерк мій. І все ж я ніяк не можу пригадати. Для кого це я записував адресу?..

Він кілька хвилин сидів у задумі.

— Спробуйте уявити собі день від'їзду, — допомагав йому старший лейтенант Волоський. — Ви збираєтеся на волю, і знайомі просять вас дати на всякий випадок адресу. Коли це було?

— Це було навесні. Сніг уже зійшов, — пригадував Комов. — Ми вийшли з гуртожитку на роботу, і раптом мене покликали до начальства…

— Хіба звільнення було для вас таким несподіваним?

— Ні. Я знав, що скоро поїду додому, що минають останні дні. І ми не раз говорили про це.

— З ким?

— Ну, хоч би з моїм сусідом по камері. Воробйов його прізвище.

— Воробйову ви не давали адреси?

— Ні. Ми ніколи не дружили.

— А з ким ви дружили?

— З ким? У різний час з різними людьми. В ті, останні дні, ми найбільше дружили з Токарем.

— Звідки Токар?

— Точно не знаю. З Донбасу, здається.

— За що він відбував покарання?

— Ми ніколи про це не говорили. Знаю, що Токар сидів ще до мене і мав залишатися після мене.

— Значить, був засуджений на багато років? За що ж його так суворо покарали?

— Це мені невідомо. Я підтримував його, як міг, бо він був хворий. Перед самим моїм від'їздом Токар повернувся з лікарні.

— І ви дали йому свою адресу?

Комов відповів не зразу. Потім почав розповідати вголос, намагаючись, очевидно, нагадати собі обставини їхнього прощання.

— Токар, пригадую, просив залишити йому деякі мої речі і обіцяв, що на волі зі мною розрахується. Ага, я дещо залишив йому. Комов повеселішав. — Ну, звичайно, саме йому, Токарю, я й давав адресу.

— Який він із себе?

— Невисокий на зріст. Кремезний.

— Курив?

— Курив. Без тютюну жити не міг.

— Він не кульгав на ліву ногу?

— Ні. Токар не кульгав. Це Воробйов кульгав.

Волоський насторожився.

— Воробйов, кажете? І ходив з палицею?

— З палицею.

— А з Токарем вони дружили?

— Здається, дружили.

— Спасибі, товаришу Комов. Те, що ви мені сказали, може допомогти нам розплутати одну справу. Пробачте, що я змушений був вас турбувати.

— Нічого, — зітхнув Комов. — Я звик. До мене багато хто заглядає. Профспілчани наші, товариші з дирекції. Всім цікаво, як то Комов після повернення живе. А мені, чесно скажу, трохи ніби починає набридати… Такий я, як і всі, і нічого їм до мене приглядатися.

Сестра Комова проводжала Волоського на вулицю.

— Братові можете вірити. Він чесний. Зробив помилку, але виправить її.

Офіціальна довідка, одержана з Москви, свідчила, що Воробйов справді перебував в ув'язненні і звільнений достроково в липні цього року. Така ж довідка прийшла і на Токаря. Карний розшук одержав їх короткі біографії: Воробйов і Токар раніше проживали в Донбасі, один одного не знали. Обидва кілька разів притягалися до відповідальності за крадіжку, і останнього разу перший був засуджений на вісім, а другий на п'ять років ув'язнення. Де вони тепер, поки що було невідомо.

Цілий тиждень старшому лейтенантові Волоському довелося пробути в Донбасі. Нічого певного він не знайшов, тільки натрапив на слід якогось Воробйова, що проживав тимчасово в готелі і виписався в кінці липня. Куди він поїхав, цей Воробйов?

Волоському пощастило познайомитися з прибиральницею готелю, яка пам'ятала багатьох колишніх мешканців.

— Кульгавий, з паличкою? Був такий. Я йому навіть білизну прала. Прізвища не пам'ятаю, а що кульгавий жив у дванадцятій кімнаті, це точно.

Трохи пізніше ця сама жінка згадала, що до нього приїжджав товариш і вони навіть побували у неї дома. Забрали з собою білизну кульгавого, яка не встигла висохнути.

— А куди ж поїхали? Невже між ними не було розмови?

— Кудись недалеко. Може, в Макіївку. Бо машиною поїхали.

— А чому ви думаєте, що в Макіївку?

— Сама не знаю чому. Згадалася Макіївка, я вам і сказала.

Розшуки Токаря теж поки що не дали наслідків.

Волоський через комутатор обласної міліції викликав Макіївку. І раптом там знайшовся слід Токаря. Два місяці тому він прибув у Макіївку і відразу потрапив у лікарню. Виписався звідти і зник. Взяв у лікарні під розписку пару білизни, обіцяючи негайно повернути. А коли пішли на вказану ним адресу, там його не знайшли.

Волоський запитав: невже ніхто не приходив до Токаря у лікарню? Йому пообіцяли і це з'ясувати. І на другий день повідомили: до Токаря приходила жінка середніх років, яку звали Тетяною. Де живе і як її прізвище — невідомо.

Довелося самому їхати в Макіївку.

Гардеробниця лікарні, яка кілька разів видавала халат тій жінці, що приходила до хворого Токаря, впевнено сказала:

— Тетяна, рябенька така? Я її знаю. Вона частенько на базарі старими речами торгує.

Прогулянка на базар з гардеробницею. Ще одна прогулянка. Тільки на третій день, у неділю, супутниця Волоського показала йому Тетяну.

Тетяна з базару поверталася не сама, і Волоський, дійшовши до самої її квартири на околиці, змушений був відкласти знайомство на інший раз. Але йому не щастило. Він прийшов до Тетяни рано-вранці і побачив, що двері її квартири на замку. Ніхто із сусідів не міг сказати, коли вона повернеться.

Не було її й на другий день. Волоський інтуїтивно відчув, що зникнення цієї жінки не випадкове.

За будинком Тетяни встановили нагляд. Волоський приїхав у Сталіно, і тут працівники карного розшуку познайомили його з телеграмою, одержаною від майора Дмитрука. Два дні тому в одному з районних центрів Черкаської області пограбовано місцевий універмаг. Спосіб проникнення в магазин такий, як і раніш: у кам'яній стіні зроблено отвір циркулярною пилкою. Висловлювалося припущення, що це справа рук тих самих злочинців, які пограбували магазин Київтекстильторгу.

Тетяна! Її виїзд із Макіївки збігається з «операцією» в Черкаській області. Про це Волоський повідомив Дмитрука, а сам знову виїхав у Макіївку.

Момент повернення Тетяни був точно зафіксований. Вона прийшла додому об одинадцятій годині ранку, нічого не принесла.

Волоський і працівник місцевої міліції зайшли до Тетяни. Пересвідчившись, хто вони, Тетяна вже не могла приховати свого переляку.

— Де я була? Скажу все, як на сповіді. Коли вже прийшли до мене, то, мабуть, знаєте і Токаря.

— Звичайно, знаємо, — підтвердив Волоський. — Нас тільки цікавить, де він тепер.

Жінка перехопила погляд Волоського, яким він оглядав кімнату.

— Ні, ні, у мене його нема. Боже спаси.

— Хіба він не приїхав разом з вами?

— Не захотів. Ніби відчував нещастя, — призналася жінка.

І вона назвала невелику станцію, де вночі попрощалася з Токарем.

— А ще хто був із ним?

— Та Костя ж. Воробйов. Вони завжди разом мандрують. Через того проклятого Костю і мій дома не сидить.

— Токар — ваш чоловік?

— Майже. Ми з ним давно… Оце побратися збирались.

Тетяна розповіла все, що знала, досить одверто. Виявилося, що її викликали в Черкаську область. Три дні чекала на вказаній Токарем у телеграмі квартирі. І таки дочекалася.

— Ну, зустрілися ви? Помилувалися одне одним, а далі? Які доручення вам дав наречений?

— Ніяких доручень. Ми побачилися, поговорили про свої справи…

— А речей ніяких Токар не передав?

Вона спідлоба глянула на нього.

— Нічого не передавав.

Хоч Волоський добре знав, що Тетяна з собою нічого не принесла, все ж, порадившись з оперуповноваженим місцевої міліції, вирішили зробити трус.

Серед документів, які Тетяна тримала при собі, було знайдено маленький папірець з адресою: Кривий Ріг, вулиця Зелена…

На іншому клаптику паперу знайшли свіжі записи руху поїздів і при перевірці встановили, що це поїзди, які йдуть у бік Кривого Рога.

— Вам доведеться розповісти, чого ви зібралися у Кривий Ріг.

— Нікуди я не збиралася, — відповіла жінка, і губи її затремтіли.

— Що ж, тоді ми разом поїдемо у Кривий Ріг на Зелену. Але знайте, провина ваша буде значно меншою, якщо ви самі у всьому признаєтеся.

Вона рішуче похитала головою.

— Нічого не знаю. То не мої знайомі…

— А чиї?

— Пройдисвіта того, Кості. Бодай він і другу ногу зламав…

— А навіщо адресу дали вам?

— Та речі ж його забрати.

— А вас знають на Зеленій?

— Звідки? Повинна була сказати, що я від Кості. От і все…

Наречену Токаря довелося тимчасово ізолювати. Після деяких консультацій Волоський поїхав у Кривий Ріг.

Вулиця Зелена. Маленький флігель у глибині двору. Високий чолов'яга у вишитій сорочці відчинив двері. Гість сказав йому:

— Я від Кості. Ви самі дома?

— Заходьте. Сам.

Кімнату освітлює маленьке віконечко, і тому важко визначити настрій господаря: радий він чи не радий посланцеві Кості Воробйова.

Гість скинув кепку, озирнувся. Він ніби хотів переконатися, що вони тут тільки вдвох.

— А де він сам? Чому не приїхав? — запитав хазяїн квартири.

Гість наблизився до нього і відповів стиха:

— Костя засипався… На станції, де здавали посилки.

Хазяїн захвилювався.

— Оце так!

— Я бачив Костю в останню хвилину. Він попросився у вбиральню, і там ми перекинулися кількома словами. Костя попередив: якщо речі не реалізовані, негайно відправити їх в інше місце. У вас може бути трус…

— Який він швидкий! Не реалізовані! Я тільки вчора одержав посилки, чорт би його взяв…

— І тримаєте їх у себе дома?

— А де ж?

— Треба діяти. Куди можна переховати речі?

Хазяїн пішов до шафи, відчинив її. Там лежали дві нерозпаковані посилки, обшиті мішковиною.

— Ви мені допоможете?

— Звичайно. Тільки треба поспішати. Міліція може наскочити кожну хвилину.

З шафи були вийняті посилки, потім хазяїн поліз рукою під ковдру, витяг з матраца пакуночок, обгорнутий газетою, і сховав його за пазуху.

— Ви надовго до нас? — запитав хазяїн.

— Сьогодні ж гайну далі. Ще треба дві адреси навідати.

— Розумію. Ну, ходімо. Там у моїх знайомих і перекусимо.

В кінці Зеленої високий чоловік відчинив хвіртку, і вони опинилися на старій садибі. Похилена хата під стріхою, дуплисте дерево серед двору, колодязь. Таким, мабуть, було це подвір'я і сто років тому. Літня жінка відійшла з високим вбік і після короткої розмови повела його в повітку.

Посилки сховали в солому.

Довго тут не затримувалися. Гість сказав, що Кості і його напарникові, може, ще пощастить і викрутитися, бо ж проти них нема ніяких серйозних доказів.

— Тоді вони неодмінно прийдуть сюди, — сказав високий. Він трохи подумав: — А то є в мене ще одна адреса — на протилежній околиці. Там живуть далекі родичі Воробйова.

Гість подивився на годинник.

— Не завадило б і їх попередити про небезпеку.

— Я це зроблю. Ви на вокзал, а я до них…

По дорозі випили у буфеті трохи, перекусили. Потім гість попрощався з високим, не спитавши навіть його імені.

Побачивши на розі вулиці міліціонера, Волоський показав йому своє посвідчення і попросив у дечому допомогти. Він не хотів сам стежити за високим, бо це могло викликати в того підозру. Криворізький міліціонер пішов назирцем за людиною, якою цікавився карний розшук.

Години через півтори зустрілися, міліціонер вказав точну адресу.

Як і в інших місцях, Волоський і тут залучив до роботи оперативних працівників міліції. На світанку другого дня біля підозрілої квартири взяли Токаря. Він, як виявилося, встав з поїзда на роз'їзді недалеко від міста і звідти прийшов пішки. Про Воробйова затриманий посвідчив, що той попрощався з ним давно і поїхав у протилежний бік, здається у Ростов.

Людину, якій належала грушева палиця, знайти поки що не пощастило.

Токаря допитували в Криворізькій міліції. Він признався, що вони з Воробйовим останні місяці гастролювали по різних містах, але рішуче відмовився визнати себе винним у пограбуванні магазинів.

— Ми в поїздах латалися. І цього з нас було досить, — говорив Токар. — А проти держави ми ні-ні: навчені. Не один рік відсиділи. Досить з нас.

Було схоже, що він каже правду.

А втім, у Волоського був ще один невикористаний козир: посилки, заховані в соломі. Волоський, правда, не перевіряв, що в них, бо не хотів передчасно розкривати карти перед власницею старої садиби. Але тепер справу цю вже не можна було затягати. Посилки конфіскували. Виявилося, що це новий одяг: костюми, пальта, плащі. Посилки показали Токареві.

— Не знаю. Я нічого такого не посилав. Воробйов, значить, деякі свої операції приховував і від мене. От гад!

На мішковині була вказана зворотна адреса і вигадане прізвище: Петрук.

Волоський відчував, що багато зроблено, але на цьому, найвирішальнішому етапі слідства зіткнувся з такою впертістю Токаря, яка могла надовго затягти викриття зграї. А тимчасом Костя Воробйов та його спільники мали змогу втекти за тисячі кілометрів, замести сліди.

Волоський зв'язався з Києвом, і на другий день прилетів майор Дмитрук.

Перехресний допит, очні ставки Тетяни, привезеної у Кривий Ріг, з Токарем, вивчення інших матеріалів, зв'язаних з мешканцями квартир, які служили базами для злочинної зграї — все це допомогло розмотати «клубочок». Залишалося затримати організатора зграї» Костю Воробйова.

А він ніби крізь землю провалився. Ні листа від нього, ні телеграми.

Майор Дмитрук інтуїтивно відчував, що тільки сюди, у Кривий Ріг, до спільників і цінностей кінець кіпцем прийде Воробйов. Рано чи пізно він потрапить їм у руки. Але як прискорити час?

Під розписку про невиїзд з Макіївки випустили на волю Тетяну.

Як і сподівався майор, Тетяна не довго трималася. Вже через дві години після звільнення вона пішла у поштове відділення і послала в різні міста три телеграми до запитання: одну — Пінчуку, другу — Чернишову і третю — Білику, — в яких повідомляла, що батько серйозно захворів і надії на одужання нема. Всі ці телеграми, написані рукою Тетяни, спершу побували у Волоського, а вже потім були відіслані. Звичайно, крім них, у Київ полетіла ще одна телеграма, Дмитрука і Волоського, і з трьох міст надійшли повідомлення, що по телеграми на ім'я Пінчука, Чернишова і Білика ніхто поки що не приходив.

Майор Дмитрук радився з Волоським.

Може, Костя в дорозі? Буває ж так, що звір сам біжить на мисливця.

Минув ще день. Стежили за кожним об'єктом. Нарешті, надійшов не зовсім певний сигнал: до Тетяни прибігав якийсь підліток, а потім туди ж прийшла ціла компанія: кілька жінок і чоловіків. Пили горілку, співали. Серед них, правда, Кості не бачили, але через те, що в хаті було багато сторонніх людей, за нею стежили ще уважніше. У всіх, хто займався цією справою, була фотографія Кості Воробйова. Якби він з'явився, його впізнали б навіть серед ночі.

Раптом Волоський одержав коротку записочку від оперативного працівника: «Є».

Хату оточили. Майор Дмитрук, старший лейтенант Волоський і ще двоє зайшли в квартиру і перевірили у всіх присутніх документи.

Шукали скрізь, де можна було сховатися: на горищі, в погребі, у шафах, навіть у печах. Кості не було.

Вийшли з хати ні з чим. Сигнал виявився неточним.

Старший лейтенант Волоський згадував, як перелякалася Тетяна, коли вони, прийшли. Майор Дмитрук з товаришами оглядав садибу, вивчав стежки, якими можна було пройти непомітно, поза хатами.

Хвилин через десять старший лейтенант Волоський один верну вся у двір і підійшов до дверей так, щоб його не можна було бачити у вікно. Рвучко відчинив їх, кинув очима по кімнаті. І виразно побачив біля стіни під вішалкою ноги у великих черевиках. За мить ноги зникли за одягом, але було пізно.

— Виходьте, Воробйов. Годі гратися в піжмурки, виходьте.

Заворушилися пальта, на долівку впала чиясь шапка. З-під вішалки показалася лисіюча голова, гострі плечі.

Костя Воробйов не піднімав рук угору, але видно було, що й не збирався чинити опір.

Верескливо крикнула Тетяна. Костя гаркнув на неї.

— Цить! Збери краще харчі у дорогу…

Старший лейтенант Волоський подав йому грушеву палицю, яку взяв із собою.

— Ваша?

Костя Воробйов глянув на палицю і невесело посміхнувся:

— Сама знайшла хазяїна, клята!