Сміливий чунг

РУДИЙ ГРАУ

Гpay розплющив очі, випростав широкі лапи й голосно позіхнув. У півтемряві лігва блиснули ікла жорстокого звіра. Гострі загнуті пазури вп’ялися в м’яку і вологу землю, з якої піднімалася тепла пара. Позіх поступово перейшов у самовдоволене гортанне муркотання.

Гpay міг би лежати ще досить довго, та голод розбудив його. Хижак ворухнув чутливими кінчиками вух, неквапом підвів велику голову й гарячим, зловісним поглядом обпалив просвіти похмурого лігва. Потім, ніби засоромившись своїх незвичних лінощів, устав і, мов тінь, прослизнув поміж густо сплетеним гіллям, що прикривало вхід до його сховища.

Навколо височіли велетні-дерева. Розкинувши свої крислаті, переплетені між собою віти, вони утворили вгорі суцільне темно-зелене склепіння, крізь яке ніколи не проникав сонячний промінь, не проглядала синява неба. Непомірно товсті, безладно скупчені стовбури дерев крізь потріскану кору живили густим соком великі плями іржаво-чорного моху. Від їх кореневищ у повітря здіймалась волога.

Темний, неозорий ліс. Ліс одвічної темряви. Ліс грау.

Грау поклав передні лапи на товстелезний стовбур дерева, що з незапам’ятних часів лежав біля входу до лігва, висунув загнуті пазури і почав їх гострити за старим звичаєм. Міцне його тіло витяглось і напружилось. Потім він відступив трохи назад, зібгався в клубок і раптом звився в повітрі. Велике руде тіло, мов гумовий м’яч, легко відірвалося від землі, майнуло вгорі і м’яко впало понтон бік колоди на землю. Стрибок хижака не викликав найменшого шуму: не ворухнувся жоден сухий листок, не тріснула жодна галузка. Нечутними, легкими стрибками грау пірнув у бездонні хащі безмежного лісу.

З-за товстого дерева вискочила коричнева тварина, така ж завбільшки, як і сам грау. Помітивши руду тінь, тварина втупила в неї злякані очі й заціпеніла. Потім з коротким, одчайдушним ревом кинулась тікати. Але тієї ж миті грау прошумів у повітрі, обхопив утікачку смертельними обіймами і з глухим зловісним риком впився зубами в її шию. Тварина впала на землю, і грау почав роздирати її живцем.

Наївшись запашного, теплого м’яса, грау облизнувся, залишив жертву й легкими, нечутними стрибками рушив далі.

Дерева повільно розступалися. У темному склепінні переплетених вгорі віт почали де-не-де з являтись просвіти. В один такий широкий просвіт ринув потік сонячних променів, обливши ними іржавожовту спину грау. Велетенський хижак спинився, вражений, примружив очі. Спинився, весь осяяний іржавожовтим блиском — від кінчика довгого хвоста до гострих, нашорошених ушей. Осяяний — в красі і силі.

Грау був красивий. Грау був дужий. Грау був жорстокий і невблаганний, коли хотів їсти. Такий жорстокий та дужий був цей гордий і свавільний володар лісових просторів, що навіть добродушний хо-хо, який міг би залюбки розчавити рудого хижака одною ногою, уникав з ним зустрічі.

Несподівано з високого гілля дерев почулися пронизливі крики, і покотилося у всі боки: чі, чі, чі, чі! Скоро крики повторилися знову, потім ще, і незабаром увесь ліс сповнився цим несамовитим, безладним вереском: чі, чі, чі, чі!

Грау підвів голову, вишкірив зуби и глухо заричав. В його жовтих очах спалахнули злі вогники. Повиснувши на гіллі, мов гігантські плоди, пустотливі хвостаті чін-гі здійняли неймовірний галас. Вони підскакували, гойдалися, крутились і верещали уривчасто, безладно. Маленькі їхні очиці неприязно світилися й кололи грау голками дикої ненависті: грау вдерся в їхню частину лісу, і вони стрічали його одчайдушним криком, попереджаючи водночас усіх тварин про появу рудого хижака.

Вже з першими голосами чін-гі дерева якось дивно почали оживати. Заметушились тіні, почувся рев, пирхання, скімління. Затріщало сухе галуззя, заворушились густо переплетені віти кущів й трава, зашаруділо опале листя, і тисячі ніг у божевільному бігові затупотіли по всьому лісу. Невимовний жах запанував навколо: грау йде!

Якась тонконога тварина виринула з кущів і зопалу налетіла на грау. Тому здалося, що на нього напали, він тілом своїм збив тварину з ніг і, перш ніж та встигла подати голос, перегриз їй горло. Товстий мут, вигнувши дугою шию і виставивши вперед свій страшний ріг, несподівано спинився перед грау так різко, що його тверді копита вгрузли в землю. З невимовним жахом в очах він глухо й уривчасто ревнув, потім, не тямлячи себе, звівся на задні ноги й кинувся на грау. Легким стрибком хижак ухилився від удару страшного рога і, перш ніж мут встиг обернутися, стрибнув велетневі на спину й устромив на— зури йому в шию. Звір похитнувся і впав на землю. Гpay миттю відскочив від нього.

А вгорі без угаву верещали маленькі хвостаті чін-гі: чі, чі, чі, чі, чі, чі! Деякі з них, вчепившись хвостами за гілля, звисали головами вниз і швидко та нервово махали передніми кінцівками. Інші позлізали на найнижче гілля й кричали на грау зблизька. Та грау не міг, як вони, лазити по деревах і тому лише ричав і сатанів, дивлячись на них лютими од ненависті й гніву очима. І з злобним ричанням, легкими й закрадливими стрибками він знову рушив далі, супроводжуваний пронизливим, невгамовним вереском хвостатих чін-гі.

Зненацька над головою в грау почулося бридке сичання, і не встиг він одскочити вбік, як величезний плазун хитнувся над ним, відірвався від товстих гілок дерева і впав просто на нього, обхопивши його тіло міцним кільцем. За першим кільцем з’явилось друге, потім ще одне і ще… Напад удава тсі-тсі був таким наглим і несподіваним, що грау, незважаючи на свою спритність, не встиг уникнути обіймів його лускатих кілець.

Дика лють спалахнула в жовтих очах грау. Він повернув голову й спробував зубами вчепитися в шию тсі-тсі. Та плазун ухилився й бридко засичав. Грау напружив м язи, вдихнув повними грудьми повітря й грізно заревів. І ось під нескінченне вищання маленьких чін-гі і шалену втечу наляканих тварин почалася жорстока, смертельна боротьба.

Тіла тсі-тсі й грау сплелися в один клубок, подібний до великої кулі. Клубок качався попід деревами, підминаючи під себе низькі кущі й траву, раз по раз то збільшуючись, то зменшуючись, ревів і сичав…

Минуло кілька хвилин, і судорожні рухи й кидки цього незвичайного клубка почали слабнути; вони ставали дедалі рідшими і зрештою припинилися зовсім. Лише довжелезний хвіст удава і далі несамовито бився об землю. Гpay вже не ричав, чути було тільки бридке сичання велетня-гада. Плеската голова тсі-тсі наблизилась до голови грау. Скляні, потворно вирячені очі ніби хотіли впевнитись, чи всемогутній хижак уже мертвий.

У цю мить напівживий грау блискавично підвів голову і вп’явся зубами в шию удава. Тсі-тсі затрясся в лютих корчах, і живий клубок тіл знову почав розбухати й покотився знову. Кільця на тілі грау поступово почали слабнути й одне за одним відпадати. Незабаром лускате гнучке тіло тсі-тсі розпростерлося на землі й завмерло.

Знесилений і втомлений смертельною боротьбою, важко дихаючи, грау підвівся й поглянув на свого ворога. Плеската голова тсі-тсі була обернена вгору. На білястім ошийку плазуна виднівся разок яскраво-червоних плям — сліди гострих зубів грау. Вирячені очі дивились байдуже і нерухомо.

Гpay рушив далі, але вже не пружинистими стрибками, а легкими, неквапливими кроками. Він важко дихав, ніби ш, е відчував на своїх грудях лускаті кільця велетня-удава. Його знемагала спрага, і, не звертаючи уваги на зляканих звірів, що раз у раз траплялися йому по дорозі і з панічним жахом шарахались від нього, він наддав ходу. По дорозі грау загриз лагідного дже й розчавив важким ударом лапи необачного ланча.

Раптом він зупинився й припав черевом до землі. Зуби його вишкірилися знову, з грудей вихопилося глухе ричання. За кілька стрибків від себе він помітив двох чунгів. Здоровенні волохаті істоти нерухомо стояли на задніх кінцівках під деревом, вхопившись передніми за низько звислу гілку, і маленькими блискучими очицями пильно стежили за кожнім рухом хижака.

Грау одразу ж забув і про удава тсі-тсі, і про його лускаті кільця, і про свою спрагу. Жодна тварина у цьому споконвічному лісі не викликала в нього такої жагучої ненависті, як ці дивовижні істоти. Вони дратували його тим, що вміли випрямившись ходити по землі, з такою ж самою незвичайною спритністю лазити по деревах, як і їхні родичі — маленькі чін-гі, вимахувати на усі боки передніми кінцівками й хапати ними все, що заманеться. Навіть коли грау був ситий, близькість будь-якого чунга викликала в нього таку скажену лють, що заспокоїтися він міг лише тоді, коли перекушував йому горло.

Грау лежав, дивлячись на ненависні йому створіння, і важким хвостом нервово бив об землю. Його розлючене глухе ричання ніби говорило: «М-р-р-р-р-р! Я грау — непереможний володар споконвічного, неосяжного лісу… Я можу перегризти горло найсильнішому звірові… Щойно я переміг страшного удава тсі-тсі… З моєю появою все живе тремтить і кидається врозтіч, навіть набагато сильніший від мене недоумкуватий хо-хо… Ніхто ще не смів досі ні разу стати мені на дорозі… М-р-р-р!»

Та дві дивовижні істоти, притулившись до стовбура розчахнутого старого дерева, стояли непорушно і пильно дивилися на хижака. Тоді, роздратований їх зухвальством, грау напружив усе своє тіло, блискавично звився у повітрі й стрибнув на них. Але двох чунгів неначе вітром здуло. Вони підстрибнули, спритно й легко подерлися на дерево і за якусь мить опинилися в цілковитій безпеці. Тіло грау прошуміло в повітрі, і його розчепірені лапи лишились порожні. Тієї ж миті дике, несамовите ревіння розляглося під зеленим склепінням лісу. Ставши на гіллі над грау, чунг роззявив рота і, вишкіривши білі зуби, розітнув повітря могутнім ревом. Пома, самка чунга, притулившись до нього, уважно стежила за хижаком, що з грізним риком і піднятою догори пащею тупцював навколо дерева.

Грау міг подолати найсильнішого звіра. Грау міг стрибати з блискавичною швидкістю далі, ніж будь-яка інша тварина. Але грау не вмів лазити по деревах, як оті маленькі крикливі чін-гі, як оці величезні й дужі їх родичі чунги. Тому, покружлявши якийсь час навколо старого дерева, він з лютим, безпорадним риком зник у нетрях лісу. Чунг і пома швидкими й легкими стрибками — з гілки на гілку, з дерева на дерево — рушили слідом за ним.

КРОК І ГРАУ

Нарешті темно-зелене склепіння розступилось, і над головою грау відкрилася широка смуга блакитного неба. Повновода широка ріка ліниво хлюпотіла своїми хвилями поміж зарослими буйною зеленню крутими берегами, віддзеркалюючи в собі голубу височінь неба. Над її лискучим плесом здіймались тоненькі струмені пари й губилися у мерехтливому од спеки повітрі. Від дикого ревіння чунга все навколо завмерло, чувся лише дзенькіт прозорих крил жу-жу, що літали над заростями.

Гpay підійшов до ріки, і чунги, що стежили за ним, бачили, як він жадібно припав до води й почав її хлебтати. Потім вони помітили, як з-під води неподалік од грау виринула чорна колода й знову пірнула. Минула якась мить — і зовсім близько від грау вода розступилася знову; на її поверхні з’явилися дві довжелезні щелепи роззявленої пащі з густими рядами гострих зубів. І перш ніж грау опам’ятався, щелепи міцно схопили його й потягли у воду.

Дужою лапою грау вдарив по голові цю страхітливу потвору, але гострі пазури його лиш безсило сковзнули по кістяному панциру, і два величезні тіла — одне рудувато-жовте, друге брунатно-чорне — почали несамовито борсатись у воді, то пірнаючи, то знову з’являючись на її поверхні. Вода заклекотала й запінилась, розбризкуючись на всі боки. Підхоплені течією, тіла обох хижаків попливли вниз, шалено борсаючись, лишаючи за собою на воді криваво-червоні плями.

Міцні щелепи крона обхопили голову грау, і той міг відбиватися лише пазурами своїх широких лап. Йому вже вдалося розпанахати напасникові черево й видряпати очі. Але роздратований крок і не думав випускати свою жертву. Гpay ревів і відбивався. Крок мовчав і ще дужче стискував щелепи. А чунг і пома стояли оддалік і стежили за цим страшним поєдинком з цікавістю і вдоволенням, яких не зазнала досі ще ніяка тварина в лісі.

Поступово невиразний далекий гул почав заглушати шум боротьби і, зрештою, заглушив його зовсім. Спокійний плин води замінився бурхливим клекотом. Русло ріки перетинали пороги, з її дна підводились гострі скелі.

Швидка течія підхопила крока та грау, і тепер вони стали цілком безпорадними, Раптом могутня хвиля підхопила їх, підкинула на гребінь і з неймовірною силою вдарила об скелю. Удар відчув лише крок. Гострий камінь глибоко врізався в його тіло, і він повільно розтулив щелепи. Два запеклих вороги розімкнули свої смертельні обійми і, підхоплені водоворотом, попливли в протилежних напрямах. Напівмертве тіло крока безвладно гойднулося на збуреній поверхні води і зникло в клекотливій безодні водоспаду.

Сила і спритність грау врятували його від неминучої загибелі в цій прірві. Чунг і пома бачили, як він стрибав з порога на поріг, зі скелі на скелю, бачили, як майнув у повітрі й розпластав на березі своє дуже, гарне тіло. Підвівшись, грау обтрусився. Міріади дрібненьких водяних бризок оповили його, мов серпанком. Хижак озирнувся довкола і з глухим зловісним риком зник у нетрях.

У споконвічному лісі панувала сила. Сильніші тварини полювали на слабших, а їх, у свою чергу, підстерігали ще сильніші. Грау, наприклад, пожирав грі, грі нападав на ланча, ланч — на жига. Але жиг здатний був перегризти горло тсі-тсі, а тсі-тсі міг задушити грау. І перші ставали останніми, а останні — першими.

У споконвічному лісі кожна тварина мала ворога: крі-рі завзято ворогували з ми-ші, ми-ші були ворогами добродушного хо-хо, хо-хо смертельно ненавидів грау, а грау не міг терпіти чунгів. Тому чунг і пома невимовно зраділи, помітивши, як крок потяг за собою у воду грау: нарешті рудому страховиськові настав кінець! Та коли грау стрибнув на берег і зник у лісі, розчаровані чунг та пома глухо, стримано заревли і, невдоволено озираючись, рушили назад. Спокійно й легко стрибали вони з дерева на дерево, хапаючись за товсті криві гілки то передніми, то задніми кінцівками.

ЧУНГ І ПОМА

Над суцільним зеленим шатром, впинаючись у небесну блакить, здіймались верхівки дерев. У дзвінкому, мерехтливому повітрі метушилися тіні крі-рі. Біле світило гарячим промінням обливало неозорий ліс…

Ліс без кінця і краю… Прудконогий гу міг би сто днів бігти в якому завгодно напрямі, але так і не дістався б до його узлісся. Гу народжувався і вмирав у лісі. Грау народжувався і вмирав у лісі. Чунги теж народжувалися і вмирали в цих непроглядних нетрях. Хто б не з’явився тут на світ, ліс уже ніколи не випускав його з своїх володінь. Ліс споконвічний. Ліс чунгів.

Коли біле світило низько схилилось над лісом, чунг і пома зупинились на старому крислатому дереві й озирнулись довкола. Потім вони наламали дрібненьких зелених галузок і розстелили їх на товстих сплетених гілках. Випробували міць настилу — спочатку легким, обережним кроком, потім усією вагою своїх тіл. Чунг знову подерся вгору і зник серед широкого листя. Незабаром на зелене ложе впав важкий круглий плід. Пома схопила його спритним і вправним рухом передніх кінцівок. Потім упав ще один плід. Пома зловила і його. Услід за цим з верхівки дерева знову посипалися плоди, а трохи перегодя з’явився і сам чунг. Посідавши навпочіпки, чунг і пома мовчки почали гризти плоди, спокійно кліпаючи очима.

Поступово колір лісу почав мінитися. Яскраво-зелене листя на верхівках дерев набрало золотаво-червоного відтінку. Біле світило опустилося ще нижче; воно збільшилось і обважніло, набувши криваво-червоної барви. Невдовзі воно сховалося зовсім, і ліс поступово оповив присмерк. Верхівки дерев утратили свої чіткі обриси, а стовбури потонули в густій імлі.

Та раптом ліс і небо над ним ожили знову. Зловісний гортанний крик розітнув вечірню тишу. Важка тінь виринула з темряви, безшумно описала коло в потемнілому небі й несподівано зникла. Друга тінь описала нове чорне коло й так само зникла. Потім вилетіла третя, четверта… Чорні тіні закружляли в повітрі, то виринаючи, то знову гублячись у нічній пітьмі.

Зненацька в непорушній темряві пролунав і урвався одчайдушний писк крі-рі. Сполоханий зловісним гортанним криком, маленький крі-рі вилетів із гнізда і сам потрапив у пазури нічного бу-ху. Тепер хижак роздирав його у повітрі своїми кривими кігтями й гострим дзьобом.

Пролунало могутнє ревіння грау. Йому відповів несамовитим виттям грі. Лагідний дже злякано писнув і затнувся. Зловісно і тривожно завили стерв’ятники хе-ні та ри-мі.

І враз увесь ліс відгукнувся торжествуючим ревом і одчайдушним криком.

Чунг і пома спокійно лежали на своїм зеленім ложі, мовчки кліпаючи очима: грау неспроможний був видряпатися нагору, а ті, що вміли лазити по деревах, були слабішими за чунгів і не насмілилися б на них напасти. Вгорі над ними в бездонній синяві неба палахкотіли вогняно-білі й червоні зорі.

Своїм зовнішнім виглядом чунг і пома нічим не були схожі на жодну з тварин, що населяли ліс. Усі без винятку тварини мали короткий або довгий хвіст. Чунг і пома були безхвості. Вони народилися без хвостів та так і помруть без них. Жодна з тварин, що живуть у лісі, неспроможна рівно стояти й пересуватись на задніх кінцівках, а передніми хапати все, що заманеться. Так могли робити лише чунги та їх маленькі родичі чін-гі; а втім, чін-гі були хвостаті, як і всі інші звірі.

Коли і в який спосіб чунг і пома позбулись хвостів, вони не знали й не пам’ятали. У їхній пам’яті не збереглося жодного сліду від тої давньої події, бо все, що доводилось їм переживати, швидко забувалось, і вони вже ніколи не повертались до нього без серйозної на те причини. Так, наприклад, пома зовсім забула, як одного разу, відірвавшись від материного лона, вона вільно, без сторонньої допомоги вперше вилізла на дерево, щоб зірвати плід. То був урочистий день у її житті, перший день її самостійного існування. З цього дня вона вперше стала схожою на хвостатих чін-гі: як і вони, стрибала коло своєї матері з гілки на гілку, пустувала, пронизливо вищала й робила різні рухи передніми та задніми кінцівками. Стара пома не спускала з неї очей, в яких світилася і радість, і тривога. Та коли вона переконалася, що маленька пома вже сама здатна лазити по деревах і зривати плоди не гірше, ніж дорослі чунги, відразу заспокоїлась і перестала наглядати за нею. Лиш одного разу, коли маленька пома злізла занадто низько до землі, стара пома перелякалась і голосно, тривожно зашипіла. Тієї ж миті маленька пустуха здригнулася і з такою легкістю та швидкістю кинулась до матері, що та лише вдоволено захихикала й заплямкала тонкими, витягнутими вперед губами, наче хотіла сказати їй: «Добре, дуже добре! Ти вже розумієш мову чунгів. Можеш, як і вони, спритно й легко лазити по деревах. Проте не злазь занадто низько, не сходь на землю доти, доки не станеш дорослою і дужою, як я. Бо зараз навіть смердючий жиг може перегризти тобі горло…»

Досі для маленької поми не існувало іншого світу, крім дерев, гілля і плодів на них. Не існувало й інших тварин, крім маленьких пустотливих чін-гі та дзвінкоголосих крі-рі.

З перших днів свого життя, чуючи люте й сильне ревіння, вона здогадувалася, що в лісі є й інші тварини, крім чін-гі та чунгів, але не могла їх собі уявити, оскільки ні разу не бачила, І все ж таки те жахливе ревіння лякало її й примушувало триматися ближче до матері.

Одного разу стара пома злізла на найнижчу гілку дерева і обережно присіла. Пильно й насторожено озираючись навколо, вона дослухалася до найменшого шуму, весь час роздувала ніздрі й принюхувалася. Її обережні рухи викликали занепокоєння в маленької поми, і вона, тихенько повискуючи, притулилась до матері, але та, заспокійливо муркочучи, легенько відсторонила її й спостерігала далі. Тоді маленька пома також почала озиратись навколо та, роздуваючи ніздрі, принюхуватись. Стара пома легко сковзнула по стовбуру вниз і ступила на землю. Вона стала навкарачки, ще раз озирнулася і щось промуркотіла. Маленька пома вмить опинилася поруч і знову полохливо притулилась до матері. Але та знову відштовхнула її і, підвівшись на задні кінцівки та злегка похитуючись, рушила вперед. Хода її була важка й незугарна, довгі передні кінцівки майже торкалися землі. Маленька пома теж випросталась і покульгала поруч з матір’ю, похитуючись на задніх кінцівках, мов тоненька галузка од вітру.

Раптом стара пома злякано зупинилась. До її вух долинув далекий розпачливий рев і злобне виття. Вона напружила горло й глухо, застережливо верескнула. Маленька пома миттю метнулась на дерево, скімлячи з переляку. Слідом за нею на дерево вилізла й стара пома і почала приглушено ревіти. Ї обидві злякано втупили очі у той бік, звідки наближався цей рев і несамовите виття.

Незабаром між стовбурами дерев з густих заростів виринув стрункий, прудконогий гу. Переслідуваний кількома оскаженілими хе-ні, він стрімголов мчав через зарості, але під деревом, на якому причаїлися поми, спіткнувся і впав. З жахливим виттям хе-ні накинулися на нього, і за якусь мить від стрункого красуня гу залишились тільки шматки недоїденого м’яса та купка великих кісток.

Маленька пома притулилася до матері й скімлила від жаху. Не маючи досвіду дорослих чунгів, вона не знала, що хе-ні не могли дістатися на дерево, коли б навіть і помітили їх. І довго ще після цього вона не зважувалась відходити од матері й злазити низько до землі. Перше її знайомство з тваринами, серед яких одна ставала поживою для інших, вселило в неї таке почуття непевності і жаху, що навіть тоді, коли мати злазила на землю, маленька пома дряпалася ще вище. Земля їй здавалася місцем, де на неї легко можуть напасти й розідрати її, як це сталося з отим прудконогим гу.

Пізніше однак вона не раз була свідком того, як одні тварини нападали на інших, як вони роздирали й пожирали одна одну, і поступово почуття страху, яке так охопило її при першій зустрічі з цими тваринами, помітно притупилось. Незабаром вона звикла дивитись на це як на щось звичайне, без чого сам ліс не міг би існувати. Заспокоювало й те, що дорослі чунги якось не звертали уваги на лютих, небезпечних хижаків, які вдень і вночі сновигали по лісу, розтинаючи повітря своїм ревом, бо досить часто злазили на землю і спокійно збирали попід деревами опалі плоди, Звичайно, дорослі чунги завжди і вчасно вгадували небезпеку й заздалегідь уникали її.

Одного разу, коли доросла пома сиділа на землі й розбивала шкаралупу твердого плода, маленька пома, злізши з дерева і граючись неподалік од матері, несподівано почула ззаду якийсь шум. Вона здригнулась і обернулась. Від того, що вона побачила, у неї аж кров застигла в жилах. Величезна руда тінь майнула поміж кущами, і два великі хижо виблискуючі вогники обпекли її лиховісним жовтим полум’ям. Вона несамовито заверещала й кинулася до матері, але в ту ж мить пролунало грізне ревіння, і руда потвора метнулася слідом за нею.

Почувши крик малої поми, стара кинулась на захист свого дитяти, забувши навіть викинути плід. З нестямно лютим ревом матері, над дитиною якої нависла смертельна небезпека, вона випростала своє могутнє волохате тіло перед грау й зупинила його. Обидва тіла впали на землю, зчепившись у страшних обіймах. Цим скористалась маленька пома й притьмом видерлась на високе дерево, сховавшись між широким листям. Тремтячи й повискуючи, вона з невимовним жахом стежила за тим, що діялося на землі. Їй було видно, як під деревом качалися двоє тіл, як потім рудий грау навалився на волохатий тулуб її матері. Трохи згодом хижак схопився і з звичним глухим ричанням зник у гущавині, а стара пома лишилась на землі з перегризеним горлом. Напад грау був таким несподіваним і раптовим, що стара пома не тільки не мала часу підготуватись до нього, але не встигла навіть викинути затиснутого в кінцівках плода. А це не дало їй змоги своєчасно вхопити хижака за горло або за пащу.

Між гіллям сусідніх дерев майнуло кілька постатей дорослих чунгів. Вони злізли на землю і, побачивши, що пома мертва, протяжно заревли. Потім оточили її, посідали навпочіпки, не перестаючи ревти, а коли біле світило схилилося низько над лісом і листя дерев набрало багряного відтінку, наламали галуззя й прикрили ним труп бідолашної поми. Злізши на дерева, вони розбрелись у всі боки. Самі байдужі один до одного, чунги виявили себе такими й по відношенню до маленької поми, і вона відтепер змушена була жити, як жила її мати, — зовсім самотньо.

Та маленька пома була ще надто слаба й полохлива, щоб могла жити сама. Тому, знехтувана мовчазними й похмурими чунгами, вона пішла до маленьких чін-гі. Чін-гі зустріли її як свою, хоч вона була й безхвостою і значно більшою за них. Веселі й безтурботні, безупинно стрибаючи з гілки на гілку, вони втягли й маленьку пому в свої безглузді ігри, і вона швидко забула про матір і про все, що з нею сталося. Лишився тільки страх перед тваринами, що жили на землі, і хоч інколи десь поблизу й були сильні, дорослі чунги, вона не наважувалась, як вони, злазити на землю.

Наслідуючи в іграх маленьких чін-гі, вона навчилася у них спритно й легко лазити по деревах, стрибати на велику відстань з гілки на гілку, верещати, як і вони, й звисати головою вниз, вхопившись за гілку лише однією задньою кінцівкою. Їй бракувало лише хвоста, щоб бути справжньою чін-гі. Зате ж вона, ніби заздрячи, часто дошкуляла їм, весь час смикаючи котрогось із них за хвіст. Вони верещали й кусали її.

Минув якийсь час, тонкі гілки стали ламатись і гнутись під помою, коли вона, схопившись за них, повисала над землею. Це заважало їй швидко стрибати й лазити по деревах, і вона вже не могла весь час триматися чін-гі. Пома виросла й обважніла. Різниця між нею та її хвостатими родичами помітно збільшилась. Груди її стали широкими й сильними, а м’язи на них — подібними до кулястих вузлів.

Водночас з нею сталися й інші зміни. Їй було вже зовсім байдуже до ігор чін-гі, а їхній вереск і безпричинні сварки просто дратували її. Вона дедалі частіше змушена була обирати товще й міцніше гілля, бо тонке і хистке не витримувало її ваги. Так поступово вона віддалилася від своїх маленьких друзів і почала жити як доросла пома, самотньо й замкнуто. Вона навіть не намагалась шукати зближення з дорослими чунгами. А втім, і вони до неї були байдужими. Чунги жили в лісі по двоє, найбільш по троє, і якщо зустрічали когось із своїх, то обминали мовчки, ніби не впізнавали або не помічали одне одного.

Потім настав час, коли вона догнала чунгів як у зрості, так і в силі. Почуття страху, яке ще в дитинстві викликали у неї хижі звірі, що ходили по землі, зовсім зникло. Вона почала злазити з дерев і поводилася так, як і всі чунги: спочатку уважно озиралась, потім прислухалась і, роздуваючи ніздрі, принюхувалась. Навчилась вона й ревти, як чунги. Але разом з тим вона стала сварливою, як дорослі поми, і при зустрічі з котроюсь із них затівала бійку. Проте чунги, хоча були й більшими і дужчими за неї, завжди мовчки поступались перед нею.

Як і всі інші чунги, пома не ходила тільки на задніх кінцівках, а, ставши навкарачки і спираючись на кулаки передніх, швидко рухалась по землі. Такий спосіб пересування вона вважала надійнішим і зручнішим.

Згодом властива їй сварливість ще дужче посилилась від особливого почуття неспокою, якого раніш вона не зазнавала. Вона й сама добре не знала, коли, як і чому в неї виникло це почуття, та раптом інші поми не стали їй ні в чому перечити, уникаючи сварок з нею і охоче поступаючись їй гілкою чи якимось плодом, що привертав її увагу.

Якось надвечір, коли біле світило сховалось за виднокругом, охоплена цим незвичайним почуттям неспокою, пома сіла на гіллі майже над самою землею і дивно заревла. Так незвично вона ще ніколи не ревла і тепер сама була цим вражена. Почувши її голос, на навколишніх деревах таким же ревом відгукнулися кілька чунгів, немов вони давно вже чекали цього заклику.

Першим з’явився великий, вкритий блискучою рудуватою шерстю чунг, на цілу голову вищий за неї. Він спритно стрибнув на гілку, на якій сиділа пома, і втупив у неї свій погляд. З’явився ще один чунг, потім ще два і ще два. Кожен наближався, жадібно дивився на неї й чекав. Жоден з них не зважувався стрибнути на гілку, на якій сиділа пома і великий чунг, через те що той люто шкірив великі білі зуби й погрозливо ричав. Чунги, які прийшли пізніше, почекали трохи і з удаваною байдужістю повільно розлізлись по деревах. Пома не проревла вдруге, а за законом чунгів це означало, що вона вже зробила вибір.

Тоді пома обернулась до великого чунга, підвелась і стрибнула на другу гілку, потім на третю, на четверту, ніби заманюючи свого обранця далі від інших чунгів. Покірний і схвильований, чунг рушив слідом за нею.

Зовсім стемніло. Нічні бу-ху вилетіли із своїх темних дупел і безшумно заширяли над лісом. Пома спинилася на найнижчій гілці якогось дерева. Зупинився біля неї й чунг. Так і просиділи вони поруч до світанку, невпинно вдивляючись одне одному в вічі. В суцільній пітьмі унизу шаруділи чиїсь важкі й легкі кроки, звідкись долинав то гортанний рев, то ніжне муркотіння, то передсмертні одчайдушні крики. Над головою у них чувся зловісний сміх бу-ху й жалібний писк крі-рі. Але чунг і пома наче забули про все на світі. Для них не існували ні грау, ні грі, ні тсі-тсі, ні всі інші жорстокі й сильні хижаки. Вони не дивилися вниз, звідки чулися ті різноманітні звуки, не підводили голови вгору, де лунав зловісний сміх і жалібний писк, а все дивились і дивились одне на одного, не відчуваючи ні втоми у м’язах, ні бажання спати.

На світанку синява нового дня розсіяла й розігнала нічний морок, що застиг був над лісом, вирізьбивши на тлі ще темної зелені постаті чунга й поми. Вони сиділи, мов статуї, мовчазні й непорушні. Тоді пома ворухнулася й ніжно промуркотіла, від чого чунг аж здригнувся. Він наблизився до неї, але вона відсунулась від нього й стрибнула на землю. Слідом за нею зіскочив і чунг. Він знову спробував схопити пому, але вона підвелась і знову відхилилася й кинулась тікати. Чунг миттю наздогнав її і, не розуміючи подібних жартів, боляче вкусив її у шию. Пома заревла від болю і знову хотіла вирватись від нього. Чунг схопив її і з страшною силою повалив на землю.

Відтоді, як і всі інші чунги, вони почали жити однією сім’єю і завжди були разом — удень і вночі, на деревах і на землі.

МАЛЕНЬКИЙ ЧУНГ

Напоєний пахучою свіжістю й соковитою вологістю, світанок розігнав нічну темряву й свіжою росою окропив листя дерев. Вогняно-червоні й білі зорі сховалися за блідо-синім серпанком народжуваного дня. Старий ліс пробудився із звичними вранішніми голосами й почав дихати спокійно й легко. Над високими верхівками дерев задзвеніла пісня крі-рі.

Чунг і пома ще спали, лежачи одне поруч одного горілиць. Живіт у поми заокруглився і став удвічі більшим, ніж у чунга. Цієї ночі їм обом снився жорстокий грау. Він шкірив свої гострі зуби й грізно ричав; жили на його шиї страшенно роздувалися. Потім його хапав за голову крок і тяг у воду. Чунг і пома уві сні радісно хихикали. Але грау знову вискакував із води і кидався на них, а вони, захищаючись від нього, махали передніми кінцівками і стискували пальці, ніби намагалися схопити його за горло.

У споконвічнім лісі грау одні тварини вбивали, нападаючи, інші вбивали, захищаючись. Одні з них убивали зубами, другі — пазурами, треті — рогами, четверті — отрутою. Одні перемагали силою, другі — спритністю, треті-раптовістю, четверті — кількістю.

Чунги ніколи не вбивали першими, бо ніколи першими не нападали. Вони старанно уникали зустрічі з жорстокими й сильними хижаками, хоча й були сильнішими за багатьох із них. Вони не мали потреби нападати на інших тварин, оскільки не споживали м’яса. Коли ж траплялось, що на них нападали, вони силі протиставляли силу, спритності — спритність і люті — лють. У чунгів не було ні гострих зубів, ні міцних пазурів. Зуби в них були тільки для того, щоб гризти ними плоди й колоти тверду шкаралупу. Нігті вони мали короткі, плоскі й тупі, які при нападі чи обороні не могли їм нічим допомогти. У них не було ні рогів, ні отрути, зате вони могли, ставши на задні кінцівки, з дивовижною швидкістю та вправністю махати передніми. Як ніяка інша тварина, вони вміли хапати ними плоди чи гілки на деревах, а коли виникала потреба, то й щелепи грі або шию тсі-тсі, і так міцно стискували їх пальцями, що не один тсі-тсі падав мертвий і не один грі за якусь мить лежав на землі з роздертою пащею чи з переламаним хребтом. Найнебезпечнішими для них були хіба що товстий мут, бридкий крок і жорстокий грау. Але крок жив у воді і небезпечним був лише своїми страшними щелепами, а з недоумкуватим мутом вони самі затівали ігри, коли злізали на землю, и дратували його. От тільки грау був у лісі й завжди підкрадався до них нечутно і зненацька, лютий, кровожерний, страшенно прудкий і сильніший від декількох чунгів, узятих разом. Тому його руда тінь і ввижалася їм повсякчас, навіть уві сні.

Прокинувшись від перших золотих променів світила, що піднялось над лісом, пома лежала горілиць на своїй зеленій постелі й мовчки дивилася крізь листя у небесний простір. Минуло вже багато днів, як у її жилах почало розливатись якесь нове відчуття, зовсім відмінне від усіх інших, відомих їй досі. Це нове, невиразне почуття пройняло всю її дику, первісно дужу натуру и зробило її покірною і ніжною. В набубнявілих молочними соками грудях затрепетала якась незнана досі особлива радість, якесь невідоме передчуття, котре важко було усвідомити, але яке говорило їй, що з нею має статися щось дуже приємне. Це передчуття пройняло всю її істоту, і вона цілком віддалась під його владу. Пома чекала того невідомого з невимовною радістю й тривогою. Чекала, хоч і нездатна була зрозуміти, що з нею станеться. Задерикуватість її зовсім зникла, і дивна, незвична лагідність світилась на її зморшкуватому, потворному виду.

І лише цього ранку те невиразне почуття врешті стало їй зрозумілим і примусило її лице засвітитися радістю: вона народить нового чунга! Як саме це станеться, того вона не знала, але була спокійна і впевнена, як усі інші поми в лісі. Вона лежала, невиразно уявляючи те, що мало статись, і безвладно підкоряючись невідомому, але спільному для всіх пом законові природи.

Біле світило зійшло над лісом і обсипало вогняними стрілами велетенські дерева. Ліс заблищав яскраво-зеленими барвами. Внизу, між деревами, зашаруділи кроки малих і великих тварин, які живились травою та листям. Із темних надр землі хлинули животворні соки і, наче кров у жилах, заграли у високих верхівках дерев. Хвостаті чін-гі застрибали на ближніх і дальніх гілках, здійняли одчайдушний галас.

Чунг прокинувся, позіхнув і потягнувся. Ненароком доторкнувшись до поми, що лежала поруч, він обернувся до неї. Вона лагідно дивилась на нього, і в її очах світилися тепло й безмежна покора. Чунг швидко підвівся й здивовано глянув на неї. Потім випростався і голосно, протяжно заревів. Крикливі чін-гі злякано вмовкли й принишкли на гілках.

Несвідомо, за інстинктом, заповіданим йому всіма попередніми поколіннями, чунг сьогодні мусив назбирати для поми плодів набагато більше, ніж звичайно. Він подряпався вгору, та, ще не діставшись навіть до першого плода, раптом спинився й прислухався. Його увагу привернув віддалений і досі нечуваний, незнайомий шум і тріск. Він швидко повернувся й зліз до самої землі, готовий тієї ж миті відбити будь-яку небезпеку, що могла б загрожувати помі.

Шум наближався й ставав дедалі сильнішим… Раз по раз долинало могутнє уривчасте хукання, наче то хукало ціле стадо хо-хо. Згодом між стовбурами дерев з’явився сірий великий хо-хо. Він повільно просувався вперед, махаючи довгим, гнучким носом, розчищаючи собі дорогу. Товсті ноги велетня, на яких трималося в багато разів товще його тіло, ламали низькі кущі, топтали траву. Слідом за ним ішов другий хо-хо, потім ще і ще. Всі вони повільно й важко рухались уперед, вимахуючи довгими носами та роблячи собі в суцільних заростях широкий прохід. Незабаром хо-хо стало так багато, що вони заповнили всі прогалини між деревами, заступили своїми тілами їх стовбури.

Чунг заспокоївся: хо-хо не вміли лазити по деревах і нікого не вбивали, якщо на них ніхто не нападав. І, не звертаючи більше на них уваги, він знову поліз угору й зник у густому листі. За якийсь час пома побачила, як він ніс два великих плоди, притискуючи їх передньою кінцівкою до грудей. Поклавши плоди біля поми, чунг знову подряпався вгору й приніс ще два, потім іще два. Після того він знову зліз на найнижчу гілку: небезпека могла загрожувати помі лише з землі. І хоч добре знав, що ні грау, ні грі, ні будь-яка інша тварина не могла вилізти туди, де була пома, він вирішив стерегти її і весь насторожився. Однак побоювання його були марні. Хо-хо ставало дедалі більше, і чунг з цікавістю дивився на них: стільки хо-хо йому ще ніколи не доводилось бачити.

Чунг не міг порахувати, скільки їх тут зібралося. Вір умів рахувати плоди, та й то лише до трьох-чотирьох, а далі збивався. А хо-хо було так багато, — більше, ніж будь-коли, що порахувати їх годі було й думати. І цікавість чунга поступово замінилася здивуванням. Потім його охопив неспокій: хо-хо нашорошували вуха і, похитуючи довгими носами, якось незвично, збентежено хукали. Від цього хукання у чунга з’явилось передчуття чогось тривожного й лихого.

Для чунгів час не існував. Стрибаючи з гілки на гілку, вони могли визначити відстань між ними якимось внутрішнім чуттям. Що ж до часу, то ці істоти не мали іншої міри для нього, крім відчуття постійної, завжди ритмічної зміни світла темрявою, темряви світлом. Тому чунг не міг сказати, скільки часу він пробув на нижній гілці дерева. Якась невідома сила, про яку він не мав ніякого уявлення, змушувала його лишатися тут, на цій самій гілці, не знати доки й чого. Для нього таких питань не існувало. Він уже зголоднів і почав жувати соковите листя й молоденькі пагінці, які легко міг дістати.

Раптом до вух його долинуло уривчасте хлипання поми. Чунг прожогом кинувся до неї і, вражений, спинився. Біля ЇЇ волохатих грудей ворушився зовсім крихітний, меншин навіть за хвостатого чін-гі, маленький чунг. Міцно вчепившись пальчиками за шерсть, він сидів у поми на животі й не потребував сторонньої підтримки. Припавши своїм потворним, блідо-рожевим личком до груді матері, він жадібно ссав. Його маленькі круглі вушка при цьому легенько ворушилися. Кирпатенький, немов розплюснутий під час падіння згори, носик майже був непомітний на його обличчі; видно було тільки дві широкі дірочки із зморшками всередині. Між різко випнутими вперед надбрівними кістками й низеньким тім’ячком у малого зовсім не було чола. І хоча він щойно народився, проте голівку тримав уже зовсім рівно. Щоб малому було зручніше, пома присіла, зігнувши коліна. Вона дбайливо облизувала його ще мокру волохату шийку та тім’ячко й легенько чухала пальцями голенькі вушка. Сівши навпочіпки напроти неї, чунг дивився на цього нового маленького чунга й мовчки кліпав очима. Розгубленість і цікавість його зникли, і тепер він дивився на малого з цілком доброзичливим почуттям. Він уже розумів, що цей маленький чунг — член його сім ї і що турботи про догляд за ним, про його надійний захист лягли на його плечі.

На відміну від крикливих маленьких чін-гі, що жили цілими зграями на деревах, великі й мовчазні чунги провадили спільне й дружнє життя доти, поки були членами однієї сім’ї. Після цього вони ставали чужими між собою і при зустрічі обминали одне одного, ніби зовсім не зналися и не бажали знатися. Взаємні почуття симпатії і дружби, які вони відчували, будучи членами однієї сім’ї, нічим не проявлялися у їх свідомості, а виражалися в інстинкті продовжувати рід, який і визначав їх вчинки та прагнення у більшій мірі, ніж свідомість.

ПЕРЕПОЛОХ У ЛІСІ

Біле світило заливало своїм промінням безмежний ліс. Повітря над ним дзвінко тремтіло. Важкі кроки й різке хукання хо-хо вже затихли, і дерева причаїлися в похмурім, настороженім мовчанні.

Нахилившись над своїм первістком, таким же волохатим і потворним, як вона сама, пома годувала його. Чунг стояв, спершись на товсту гілку, і гриз плід. Погляд його байдуже ковзав по деревах.

Несподівано він помітив якихось незвичайних темно-сивих звіряток, що перебігали по землі й зникали в опалому торішньому листі.

Незабаром кількість їх набагато збільшилась, і шурхіт, який вони здійняли, вже нагадував шум дощу в лісі. Якийсь крі-рі каменем упав униз, хижо каркнув і схопив дзьобом темно-сиве маленьке звірятко, що потрапило йому на очі. Кігтястий гру-су так само з’явився несподівано й накинувся на темно-сивих звіряток.

Потім між деревами зчинилася незвичайна метушня. Затупотіли важкі й легкі кроки. Застугоніла земля. Прозвучало коротке виття і враз завмерло. Здалеку долинув могутній рев, від якого аж сколихнулося нахилене до землі гілля дерев. Злилися в один звук тривожне скімління й важке сопіння, і дивний, сповнений тривоги шум наближався з усіх боків.

Крикливі чін-гі, увагу яких привернула ця несподівана, загальна тривога, позлазили на найнижчі гілки дерев і, посхилявши донизу свої тупоносі мордочки, запитливо витріщили очі. Чунг і пома теж злізли трохи нижче. Вони бачили, як велетенський мут продирався крізь чагарі, як махав головою, задирав догори свій жахливий ріг, вирячивши налиті кров’ю очі. Кровожерний грі витяг з куща своє темно-сиве, в’юнке тіло, ошелешено глянув на нього і зник у хащах. Чорні щетинясті гру-гру вишкірили гострі, загнуті догори ікла і спинилися, прислухаючись до дедалі наростаючого шуму. Потім, ніби по команді, тривожно захрюкали. Один ри-мі присів на хвіст, підняв угору морду й протяжно завив. До нього приєдналися інші ри-мі і, теж посідавши, завили. Усі тварини очманіло бігли у різні боки, зупинялись на мить, прислухались до чогось і потім хутко зникали. Здавалося, їх гнав якийсь спільний, страшний ворог, і вони всі тікали в напрямі до широкої ріки.

Ця несподівана тривога передалася знизу й на дерева. Хвостаті чін-гі почали тремтіти й скавчати. Неспокій охопив і чунгів. Пома вся наїжачилась, притиснула маленького чунга до грудей, обнявши його передніми кінцівками, й погрозливо та глухо заричала. Насторожився й чунг. Шерсть над очима і на тім’ї у них настовбурчилась. Тепер вони здавалися ще потворнішими й страшнішими.

А маленьких темно-сивих звіряток унизу ставало дедалі більше. Скоро вони почали сунути суцільною лавою і вкрили всю землю.

Над лісом з’явилась ціла хмара крі-рі. Вони швидко пролітали поміж вітами і, глухо каркаючи, падали на темно-сиві плями. Мов з-під землі, виринули хе-ні та гру-су і з нечуваною люттю накинулись на звіряток. Хижаки впивалися в пухнасті тільця кігтями та дзьобами, ковтали їх живцем, роздирали на шматки й оббризкували їх кров ю кору дерев і землю. Лискучий тсі-тсі вправними, різкими рухами шиї та плескатої голови хапав їх по кілька одразу й жадібно ковтав. Зажерливий клуп розправив своє кулясте тіло, роззявив пащу і, не встигаючи проковтнути спійманих звіряток, хапав інших. То було несподіване й не бачене досі ласування звірів, що живилися м’ясом. Кожен намагався проковтнути якомога більше темно-сивих звіряток.

Але на місце загиблих прибували все нові й нові. Темно-сиві плями безупинно збільшувались, росли, зливалися одна з одною, утворюючи ще більші. Тваринам, що пожирали їх з такою жадібністю, самим уже загрожувала смертельна небезпека. Вже зник під тілами звіряток кулястий клуп. Незабаром вони оточили з усіх боків тсі-тсі; на нього кидалися все нові й нові хвилі. Плазун затрясся в лютих корчах. На деревах заворушилося безліч малих і великих тсі-тсі. Вони обвивали гілля дерев, наче живі лискучі гірлянди. Згодом повтікали гру-су та хе-ні. Промчав запізнілий ланч із задраним хвостом, заглушаючи все навкруги хриплим і зляканим ревом. І от перед цією нестримною хвилею темно-сивих пухнастих звіряток, що заливала ліс, панічно тікали, охоплені нечуваним жахом, великі й малі звірі.

То були ми-ші, які йшли невідомо звідки й поїдали все, що траплялось їм на шляху.

Сила грау була казковою. Але хо-хо був набагато сильніший за нього, бо міг одним ударом свого довжелезного носа переламати хребет будь-якому звірові. Проте зараз хо-хо першими втікали від ми-ші, від цих маленьких, слабких звіряток, бо ми-ші скупчувались коло їх товстих, незграбних ніг, відгризали їм пальці, і хо-хо не могли від них захиститися. Добродушним велетням не лишалось нічого іншого, як тікати. Таким чином, найслабіші істоти запановували над наймогутнішими.

Ревіння й тупіт звірів, що втікали, затихли, але натомість здійнявся новий, суцільний шурхіт, який заполонив увесь ліс: незліченна маса ми-ші, які весь час прибували й прибували, з’їдала все, що тільки могла — кору, листя, траву, коріння… Здавалося, що десь поблизу шумить величезний водоспад або кипить гігантських розмірів казан. Чунги дивилися й слухали, не можучи уявити собі, що буде далі.

Тимчасом ми-ші почали копошитися вже й на деревах. Стовбури й гілля набули темно-сивого кольору. Повислі, мов гірлянди на вітах, тсі-тсі почали падати вниз, зникаючи в темно-сивих хвилях, які одразу ж немов закипали над ними. І це кипіння було ознакою того, що з тсі-тсі, які падали з дерев, ставалося щось жахливе.

Охоплені невимовним жахом, хвостаті чін-гі несамовито закричали. Заревли й чунги. Інстинкт підказував їм, що над лісом нависла страшна загроза, що вона може знищити і ліс, і все живе в ньому. І вони вступили в боротьбу з цією спільною для всіх небезпекою.

Перше темно-сиве звірятко, яке доторкнулося до ноги чунга, він розчавив легеньким натиском пальців. Чунг здивувався — таке маленьке і пухнасте було це звірятко. Однак за першим ми-ші з’явився другий, за другим — третій, четвертий… Вони лізли знизу один за одним, збивалися в густу масу, вкривали дерева й віти.

Тоді розпочалася неймовірна і неповторна боротьба. Чорні постаті чунгів заметушились на гілках, ніби підхоплені вітром. Вони душили пальцями, топтали ногами й скидали на землю маленьких звіряток, що вже копошились на горішніх гілках, проте безсилі були спинити їх нестримний натиск. У них уже темніло в очах, дерев’яніли пальці, але навальний рух темно-сивих ми-ші не припинявся. Настала мить, коли чунги збагнули, що самі можуть стати поживою для темно-сивих маленьких хижаків, які все прибували, скупчуючись коло них і оточуючи їх звідусіль. Тоді чунги не витримали й кинулись тікати.

Чунг і пома боролися з ми-ші кожне окремо, кожне за себе, проте не могли зрозуміти, чи боронили вони самих себе, чи намагалися захистити весь ліс. Чунг боронив лише себе, пома — себе й малого чунга, що мовчав і трусився всім тілом, притулившись до її грудей. Зелене ложе вкрилось тілами вбитих ми-ші. І раптом сталося щось несподіване, ніколи не бачене досі в житті чунгів. Несвідомо підкоряючись інстинктові самозбереження й материнства, пома враз нагнулася, вхопила в передні кінцівки велику гілку и замахнулася нею на темно-сиву масу, що насідала згори. Одним ударом гілки вона скинула вниз сотню ми-ші, і вони попадали, наче струшені поривом вітру.

Чунг, помітивши це і наслідуючи приклад поми, вхопив другу гілку й теж почав скидати нею маленьких ворогів. Скоро їхнє зелене ложе було цілком очищене від ми-ші, і коли якась зграйка знову починала повзти на зелений настил, вони швидко махали гілками і змітали її униз.

Раптом пома перестала махати гілкою і якось дивно глянула на чунга. Потім, наче збожеволіла, почала махати нею знову. Саме в цю мить нова зграйка ми-ші з’явилася на зеленім настилі. Пома щосили опустила на них гілку. Багато звіряток цим ударом було вбито, а решта повтікали. Тоді трапилось таке, чого не сподівався й сам чунг: пома схлипнула раз чи два й голосно та протяжно заревла. Вона ревла й махала на всі боки гілкою, а очі її при тому якось дивно блищали. Цей новий спосіб боротьби з ми-ші видався їй таким незвичайним і кумедним, що свідомість її відмовлялась осмислити його и зрозуміти. Адже досі жоден чунг не користувався під час оборони нічим іншим, крім своїх передніх кінцівок і пальців на них.

Але ми-ші все прибували й прибували: вслід за першою хвилею йшла друга, за другою — третя. Вони нападали на чунгів цілими хмарами тільки тому, що чунги перепиняли їм шлях. Першу хвилю ми-ші підганяла друга, другу-третя, третю четверта, і так без кінця. Перші ми-ші могли рухатися лише вперед, решта — тільки слідувати за ними. Чунг і пома зрозуміли, що цей безперервний рух звіряток ніколи не припиниться. І, побачивши, що інші чунги вже повтікали, вони покидали свої гілки і, перестрибуючи з дерева на дерево, подалися слідом за ними, знищуючи тут і там темно-сивих звіряток, які потрапляли їм на очі. Як і всі інші тварини, чунг і пома тікали до річки. Позаду лишався ліс, здіймаючи в небо голе, обгризене верховіття.

ГНІВ НЕБА

Тимчасом біле світило сховалося за густими, чорногривими хмарами. Зникла й мерехтлива синява небес. Тяжкий сморід простяг свої мертві руки й накрив ними приголомшений від жаху ліс. Все оповила зловісна темрява.

Несподівано різкий порив вітру хитнув обгризене ми-ші верховіття. Ліс злякано застогнав. Темну пелену хмар розпанахала звивиста блискавка. Важко, оглушливо вдарив грім. Нова блискавка пробігла по небу, і знову оглушливий удар грому струсонув землю й небесний простір. Охоплений жахом, ліс схилився перед гнівом неба. Суцільним потоком згори ринув дощ. Усе злилось в одне ціле: небо й ліс, грім і вода. Настала загибель для всіх.

Блискавки одна за одною розпанахували небо, і грім з пекельним гуркотом падав на ліс. Навіть хоча б одночасно заревло сто грау, то все одно не можна було б їх почути. Низько навислі хмари накидались на ліс цілими ріками води. Темно-сива хвиля ми-ші одразу припинила свій рух. Маленькі пухнасті гризуни поховались попід гілками й завмерли.

Чунг і пома нарешті зупинились. Щоб заховатися від зливи, вони злізли на найнижче гілля якогось дерева. Пома прикрила передніми кінцівками голову маленького чунга. У зляканих, потемнілих очах її і чунга ховалась покора й цілковита безпорадність перед цією страшною бурею. Шерсть на них позлипалася від дощу. Несподівано перед очима у них щось спалахнуло так яскраво, що вони на мить аж зажмурилися. Гуркіт грому примусив їх здригнутися. Зовсім близько од них велетенське дерево розчахнулося навпіл, і навколо його стовбура затремтів червоний вогник. За якусь мить він уже осяяв густу нічну темряву. Приголомшені й налякані громом, чунг і пома кинулись тікати з дерева на дерево, навмання під зливою і незабаром опинилися над самою рікою.

Через широку ріку до протилежного берега пливли великі й малі тварини. Грау і дже пливли поруч. На спині у мута сидів ри-мі. А серед цих численних втікачів, немов обгорілі пні, з-під води виринали тіла огидних кроків. Вони розтуляли щелепи, хапали першу-ліпшу жертву й тягли її на дно. Спіймана тварина зникала під водою мовчки й непомітно.

Настала чорна, Непроглядна ніч. Ніч страшенного гуркоту й невимовного жаху. Вона сховала від очей дерева і тварин. Змерзлі й занімілі від страху, чунги поприхищалися на нижнім гіллі дерев. Гнів неба виявився для них набагато сильнішим і страшнішим, ніж найжахливіший і найбільший хижак у лісі. Якщо від мута й грау можна було втекти на дерево, то від гніву неба не було порятунку, бо він падав на весь ліс і з усіх боків одразу.

Притулившись одне до одного, чунг і пома злякано прислухалися до цього страшного гуготіння ночі. Єдине, чого вони зараз прагнули, — триматись разом і ні в якім разі не кидати одне одного в цьому збожеволілому від жаху лісі… З почуттям нестямної материнської тривоги пома обняла маленького чунга і, намагаючись хоч трохи захистити його від дощу, схилилась над ним усім своїм тілом.

Коли на світанку гнів неба угамувався і вранішні сутінки розсіяли темряву ночі, чунг і пома почули під собою рев численних очманілих тварин. А коли вже цілком розвиднілось, вони побачили, що велетенські дерева наче пливли по воді. Широка ріка піднялася й залила водою весь ліс. На її блискучій поверхні погойдувались тіла утонулих тварин. Довкола, наскільки сягало око, чунг і пома бачили тільки воду й воду, що безугавно насувалася, клекотіла, піднімаючись все вище й вище, А дощ не вщухав.

Чунги забули про те, що вони, мокрі, забули, що на деревах ростуть плоди, що вже настав ранок, що гуркіт неба врешті затих. Охоплені жахом, вони дивились на повінь і вже відчували нову небезпеку. Стовбури дерев поступово зникали з очей: вони дедалі більше ховалися під водою, що весь час прибувала. Нарешті вода досягла й тих гілок, на яких вони сиділи.

Зіщулившись, тремтячи від холоду й жаху, чін-гі першими подряпались на горішнє гілля. Слідом за ними полізли й чунги. В грудях у них затрепетало незнайоме їм досі почуття тривоги: вода заливала дерева, вода затопила весь ліс, вона затопить і їх!.. І це почуття видобуло з їхнього горла цілком новий, незвичайний навіть для них самих тривожний і протяжний рев. Вони мов благали небо припинити зливу й прибування величезної маси води. Заворушилися темно-сиві ми-ші й полізли на горішнє гілля.

Друга ніч застала збентежених і тремтячих чунгів ще вище на деревах. Вода під ними невпинно прибувала. Крі-рі злітали з верховіть і з тривожним писком та зловісним карканням зникали в потемнілому небі над лісом.

На третю ніч чунги полізли ще вище. Тонкі віти не витримували їх ваги й почали згинатися під ними. Під одним чунгом обламалася гілка, і він разом з нею почав падати униз, але із спритністю маленького чін-гі швидко перевернувся в повітрі й ухопився за товщу гілку. Другий, уже старий, знесилений втомою та голодом чунг не витримав — розтулив пальці й шубовснув у воду. Змахнувши раз-другий передніми кінцівками, він зник під водою.

Тривожний писк крі-рі затих, затихло й ревіння тварин — наче їх усіх поглинули хвилі. Не чути було вже нічого, крім плеску води. Зголоднілі чунги та чін-гі обгризали кору на вітах і мовчки жували її.

В цю ніч вода почала спадати. Дощ урешті перестав лити, і, коли розвиднілось утретє, небо було ясне й чисте. Знову зійшло біле світило, обдавши ліс гарячим промінням. Від гілля на воду впали тонкі доегі тіні, що звивалися, мов переплетені тіла тсі-тсі. Від волохатих тулубів чунгів здіймалась пара.

Пома розслабила затерплі м’язи і, перевівши дух, зітхнула. Потім глянула на маленького чунга — він знову почав ссати грудь і голосно плямкав. Тільки він один не відчув страшної небезпеки, яка загрожувала загибеллю всьому лісові, а разом з ним — і чунгам. Він ще був надто малий, щоб зрозуміти все, що сталося.

Вода весь час спадала: вже показалося з-під неї нижнє гілля дерев, потім виринули й побілілі стовбури. Знову заснували на деревах важкі постаті чунгів. Почали кричати хвостаті чін-гі. Маленькі ми-ші, що сиділи, причаївшись, на самих верхівках дерев, закопошилися знову.

До вечора вода зовсім спала. І коли почало сутеніти, заспокоєні чунги заходились ламати галуззя й готувати собі лігва. Марно прислухалися вони, чи не почують реву якоїсь тварини. Ліс неприродно мовчав.

ЗЕМЛЯ КЛИЧЕ

Ліс заснув у глибокім мовчанні й прокинувся теж мовчки. Перші крики чін-гі пролунали на деревах і самітно затихли. Чунги нашорошували вуха, силкуючись вловити який-небудь звук, пильно вдивлялися крізь віти, чи не з’явиться якась тінь, але марно. Навколо було тихо, незвичайно тихо. Ця дивовижна тиша здалася їм ще небезпечнішою, ще підозріливішою, ніж коли б вони побачили навіть грау.

Буря пообривала з дерев усі плоди, і чунги зрозуміли, що мусять злізти на землю, щоб трохи підкріпитись. Та, боячись цієї мертвої тиші, ніхто з них не наважувався зстрибнути першим. Щось незбагненне породжувало в них почуття, набагато сильніше, ніж страх перед наймогутнішим і найжорстокішим хижаком. І, гнані цим почуттям страху та невідомої небезпеки, вони почали збиратися невеликими групами. Близькість інших чунгів в кожного з них ніби вселяла більшу впевненість. І вони не поспішаючи стали перелазити з гілки на гілку, підозріливо прислухаючись, уважно принюхуючись та озираючись. Їх тулуби звисали над землею, мов поприв’язувані до гілок мішки.

Першим на землю зіскочив чунг і, швидко випрямившись, притулився спиною до дерева. Очі його неспокійно забігали навколо. Слідом за ним позлазили й інші чунги. Кожен мерщій схоплювався й притулявся до якого-небудь дерева. Потім усі гуртом поміж кущами й деревами рушили вперед, напружуючи зір і слух, опустивши передні жилаві кінцівки й приготувавшись до будь-якої несподіванки.

Раптом ті, що йшли попереду, з панічним жахом шарпнулись назад і кинулися на дерева. Розкривши свої широкі, надміру випнуті вперед щелепи, вони грізно й тривожно заревли. Шерсть у них над очима настовбурчилась, в очах засвітилась дика лють.

У кущах, розпростерши руде тіло, непорушно лежав велетенський грау. Вперше грау виявляв отаку байдужість до чунгів, які зчинили над ним одчайдушний крик. Само по собі це вже здавалося досить дивним і незвичайним. Чунги вирячили на нього злякані очі й ждали, що він ось-ось підхопиться і люто заричить на них.

Але грау не ворушився, не схоплювався, не ричав. Він спокійно лежав у кущах, ліниво вишкіривши зуби і якось дивно розслабивши свої міцні, пружні м’язи. І раптом вражені чунги замовкли від несподіванки й закліпали очима: грау був мертвий!

Та хоч вони й розуміли, що грау мертвий, проте не насмілювались одразу злізти на землю — такий великий був їх страх перед цим величезним і жорстоким хижаком. Зрештою, коли у більшості з них страх трохи минув, грізно наїжачені чунги позлазили з дерев і, штовхаючи один одного, з риком рушили до кущів, де лежав грау. Один із чунгів простяг до грау свою передню кінцівку і, мов ужалений, відскочив назад. Тієї ж миті повідскакували й інші чунги. Потім вони раптом почали підстрибувати й радісно схлипувати. Це підстрибування і схлипування ніби говорило: «Гpay мертвий, грау мертвий, грау мертвий! Гpay, вишкіривши зуби, непорушно лежить у кущах! Грау вже не може вбивати! Грау більш не може нападати!» Разом з іншими заходилась підстрибувати й пома. Маленький чунг, немов м’яч, підскакував на ній.

У споконвічному лісі грау смерть одних тварин означала життя для інших. Гнів неба врятував ліс від ми-ші, але вбив грау. Чунги ніяк не могли повірити, що цей страшний, неймовірно сильний і жорстокий хижак, який не давав їм жити на землі, був мертвий! Той, хто прогнав їх з землі й примусив народжуватись і вмирати на деревах, був мертвий… Він уже не може підкрастися, зненацька напасти на них і перегризти їм горло. Безмежно здивовані й раді, вони мружили очі й кліпали віями… Ні, радіти вони не сміли. Вони лише дивувались.

Але те, що вони побачили пізніше, їх зовсім приголомшило. Земля була вкрита трупами великих, сильних і лютих звірів. Товстий мут лежав, задерши вгору ноги, зігнувши товсту шию і встромивши свій страшний ріг у землю; довжелезний тсі-тсі обвив своє лускате тіло довкола стовбура якогось дерева, звісивши вниз голову і вирячивши очі. Застрягши головою між гілками невисокого дерева, повис необачний грі. Між двома стовбурами гігантських дерев стояв, мов заснувши, величезний хо-хо. І куди б не глянули чунги, очі їх раз у раз натикалися на трупи тварин: горбатих хе-ні з вишкіреними зубами й висолопленими язиками, пістрявих дже із кучерявими гривами на безсило повислих шиях, стерв’ятників ри-мі з гострими, нашорошеними вухами…

Увесь день чунги пробули на землі — здивовані, зраділі, цікаві. Звірі нерухомо лежали попід деревами — з задраними догори ногами, із зігнутими шиями й відкинутими назад головами, порозбухалі, мертві. Мертвими були й хо-хо, і грау, і грі, і хе-ні, і ри-мі. Ніякий рев, ніяке виття не порушували мовчання на цьому величезному кладовищі.

Проте незвичайна тиша і непорушно розпростерті з потворно вишкіреними зубами тварини почали лякати чунгів. Їм здавалося, що ось зараз підхопиться мертвий грау, кинеться на них і розчавить їх своїми широченними лапами… Бо все це було для них новим, ніколи ще не баченим, незвичайним. І цілий день вони не насмілювались ні на мить відходити одне від одного — блукали лісом усі разом, ї тільки побачивши, що скоро настане ніч, вони розійшлися й полізли на дерева, а наступного ранку знову злізли на землю, уважно озираючись, принюхуючись до всього й прислухаючись. Та на їх підозріливу настороженість земля, як і вчора, відповіла мовчанням: ні реву, ні шуму.

Тоді дорослих, завжди серйозних і мовчазних чунгіа охопило дивне, незвичайне й безглузде бажання гратися. Вони почали перекидатись, борюкатися, перестрибувати одне через одного, радісно схлипувати й верещати. Одні підстрибували, інші, розкарячившись, бігали попід деревами, ще інші падали навзнак і махали задніми кінцівками. Для них це були цілком нові відчуття, яких вони не знали, живучи на деревах.

Від того, що вони качалися по землі, спини у них стали темно-зеленого та сірого кольору, і це смішило їх ще дужче. Деякі почали грати в хованки. Одні ховалися за кущами й деревами, інші з радісним схлипуванням ганялись за ними. Усі весело кричали. Навіть маленькі чін-гі, зацікавлені їх розвагами, позлізали на найнижче гілля і, дивлячись на незвичайну гру своїх великих собратів, дико, радісно кричали.

Коли почало смеркати, налякані темрявою чунги знову полізли на дерева. А наступного дня в ніс їм ударив неприємний запах. Трупи утонулих тварин почали розкладатися. Незабаром страшний сморід поширився по всьому лісі. Незвиклі до нього, чунги почали пирхати й тікати на найвище гілля дерев.

З-під опалого листя показалися чорні вусаті мордочки якихось маленьких, згори не помітних звіряток. Обліпивши трупи тварин, вони почали їх гризти — невтомно й завзято, з ранку до пізньої ночі. Їм допомагали крі-рі, які цілими зграями з хрипким карканням сідали на трупи, обдираючи м’ясо довгими загнутими дзьобами.

Багато днів підряд крі-рі та вусаті маленькі звірятка копошились біля трупів тварин, доки зовсім не очистили від них увесь ліс; після цього розвіявся й важкий сморід. Залишились подекуди лише купки великих кісток, що біліли попід кущами. Потім зникли й вони. Повітря в лісі знову стало чистим і свіжим.

В безмежному лісі кожна тварина жила по-своєму. Грау міг стрибати, крі-рі — літати, крок — плавати, чунги — лазити по деревах. Грау живився м’ясом, дже — травою, римі — падлом, а чунги — плодами. Грау жив на землі, крі-рі — в повітрі, крок — у воді, чунги — на деревах. Тому вони майже не знали землі. Раніше, коли грау та грі чатували за кожним кущем, за кожним стовбуром дерева, чунги насмілювались злазити на землю лиш час від часу, щоб підібрати опалий плід чи напитись води. Але тоді вони ні на що не дивились, бо за кожним кущем їм ввижався страшний, хижий звір.

Тепер ніяких звірів уже не було. За ті численні дні і ночі, протягом яких чунги вільно ходили по землі, ні один звір не заревів на них і жодна небезпечна тінь не промайнула між деревами. І чунги ходили скрізь по лісу, все оглядали, обмацували, до всього принюхувались. Цілком спокійно сідали або лягали на землю, зовсім не боячись небезпеки. Вони не трималися за гілки, проте не падали, бо падати було нікуди — адже вони на землі.

Їх цікавість була невичерпною. Земля відкрилася перед ними, як цілком новий, не знаний досі світ, світ, який пізнати раніше чунги не могли б, якби навіть і хотіли. Для цього нового світу вони не мали ні вух, ні очей. Очі й вуха у них були лише для мута і грау.

Чунг і пома несподівано побачили навколо себе таку безліч різноманітних речей, що ледве встигали подивитись на що-небудь одне, як їх уже вабило щось інше. Одне за одним щось незвичайне, невідоме досі поставало у них перед очима, вони торкалися до нього пальцями, брали у рот, одне від одного дивовижніше, соковитіше, запашніше. Тільки тепер земля відкрилася перед їх очима у своєму справжньому вигляді: дивовижно приваблива, свіжа, розмаїта.

Низькі кущі давали їм такі солодкі, яскраво-червоні плоди, яких вони ніколи не їли на деревах. Пома присідала біля куща, зривала соковиті червоні ягоди й ковтала їх цілими. Треба було з’їсти їх безліч, щоб угамувати жадобу. Порівняно з тими плодами, що росли на деревах, вони були такими дрібненькими, що випадали у неї крізь пальці; зате ж вони були набагато соковитіші й солодші.

Трава обплутувала їм ноги своїм довгим тонким корінням. Чунг і пома нагиналися і обережно висмикували низенькі стебла, обтрушуючи з них землю. Стебла наповнювали їм рот густим молочним соком, лоскотали піднебіння, і вони аж мружились від задоволення. Чунг переламав стебло якоїсь широколистої рослини, і такий самий молочний сік склеїв йому пальці. Тоді чунг пожадливо накинувся на крихкі стебла й почав їх жувати. Великий його рот увесь був у молочній піні.

Потім вони забрели у буйні зарості гу-на і опинилися серед його широкого листя, помережаного численними прожилками. Чунг зірвав один листок і підніс до рота. Він був великий і м’ясистий, розплився в роті з приємним солодкуватим присмаком.

Приголомшені такою різноманітністю смачних і солодких рослин і плодів, серед яких вони так несподівано опинилися, чунг і пома почали безладно зривати листя, стебла, плоди, наповнені молочним соком пагінці й коріння. Пома якось ненароком смикнула за низеньке стебельце гу-та, і з землі вискочила велика крихка цибулина. Пома обтрусила її й відкусила трохи. Цибулина хрумкнула у неї на зубах, наче кісточки маленького дже у пащі грау.

За один день земля дала чунгам стільки нових і приємних вражень, скільки дерева не могли б дати їм за все життя. Це було нечуване багатство й різноманітність для пальців, для очей, для смаку: широке м’ясисте листя, великі соковиті цибулини, яскраво-червоні, соковиті й пахучі ягоди, молочні крихкі стебла й коріння… Усе це ніби навмисне зберегла земля, щоб, коли вони злізуть з дерев, дати їм. Вона просто засипала їх ласощами, з яких одне було смачніше від іншого.

Чунг і пома не мали ніякого досвіду у виборі їжі, проте добре знали, що можна, а чого не можна їсти. Ось, наприклад, на вітах цього куща безліч таких принадних на вигляд плодів, але чунг і пома навіть не звертають на них уваги. З якогось надламаного стебла стікає густий молочний сік. Та чунг з помою і його обминають. М’яке, кругле, соковите зелене листя майже торкається до їх губ, але вони й до них лишаються байдужими. Напевне, на деяких привабливих на вигляд плодах і травах лежить якась невидима, неусвідомлена заборона, і чунг та пома не наважуються її порушити. Вони вибирали собі їжу, керуючись не досвідом чи свідомістю, а за інстинктом.

Хлібні плоди одного високого куща наситили їх ще більше, вони відчули спрагу. І замість того, щоб шукати в дуплах на деревах застоялої, смердючої води, вони нахилилися над дзюркотливим потічком. Вода в ньому ніколи не висихала й не випаровувалась. Чиста й холодна, вона приємно їх освіжила.

У той час, як чін-гі пили воду, вмочаючи в неї свої передні кінцівки і потім облизуючи їх, як грі та грау хлебтали її довгими язиками, а дже і мут цілком занурювали в неї свої морди, чунг і пома зачерпували воду долонями, піднімали їх угору й виливали її в рот, обливаючи нею собі животи й груди.

Одного разу маленький чунг зліз із плечей матері й поповз по траві. У нього з’явилось відчуття, якого досі не зазнавав жоден з його предків. Схиливши над ним свій волохатий тулуб, пома дивилася на нього так, наче вперше його бачила. В її очах світилися подив і радість: маленький чунг ліз по землі!

Маленькому чунгові на дереві завжди загрожувала небезпека: відірвавшись під час стрибка матері або з якоїсь іншої причини від її живота, він падав, мов перезрілий плід, на землю, якщо не встигав схопитись за яку-небудь гілку. А це було небезпечно не тільки для малих, а й для дорослих чунгів. Хоч вони спритно і вправно лазили по деревах, легко стрибали з гілки на гілку, проте досить було одного необережного руху — і чунг міг упасти на землю.

Минуло чимало днів, поки чунги наважились зустріти на землі ніч. Легкість, з якою кожен з них приготував собі лігво, ще більше здивувала їх і втішила. Уже не треба було шукати зручне дерево та лягати з острахом на зелений настил, який міг і не витримати ваги їх тіл… Вони просто наламали зелених гілочок, розіслали їх і полягали зверху. Сучки вже не кололи їх у спину, і замість того, щоб згинатися вдвоє, вони зручно влягалися й вільно простягали свої кінцівки. У них було темне, невиразне відчуття, що й раніше, у далекім і давно забутім минулому вони вже ночували на землі.

За прикладом своїх предків вони лягали й засинали горілиць. Тоді жоден хижак не міг напасти на них зненацька — усі чотири кінцівки у них були вільні, і вони могли ними захищатися. І за прикладом попередніх поколінь вони спали не справжнім міцним сном, а лише дрімали, бо здатні були вловити найменший шурхіт і мерщій схопитися, ніби й зовсім не спали.

Життя на землі та смачна їжа чунгам подобалися до такої міри, що вони незабаром зовсім покинули дерева. За старою звичкою і з глибокою вірою в те, що вони назавжди врятувалися від суворих і сильних хижаків, чунги невеличкими групами розбрелись по лісу. Вже ніяка небезпека їм не загрожувала. Жодна з тварин, що жили ще недавно в лісі, не з являлась між деревами. Ліс тепер належав тільки їм. І згодом вони почали забувати, коли й чому злізли на землю. Спогади про ми-ші та про повідь почали поступово стиратися з їхньої пам’яті.

ПЕРША ПЕРЕМОГА

Та одного разу між деревами знову почулися чиїсь кроки.

Першими тваринами, яких побачили чунг і пома, були двоє пістрявих дже. Вони розсунули широколисті віти кущів і вистромили свої тупі мордочки. Чунг і пома, вражені, завмерли від несподіванки — так давно вони не бачили інших тварин, крім чін-гі та крі-рі! Але одразу ж згадали, що дже — найсумирніші й найполохливіші істоти, і швидко заспокоїлись. Було тільки дивно, як дже зосталися живими? Хіба вони не загинули разом з іншими тваринами?

Але слідом за дже з’явився тонконогий гу, а за ним — інші тварини, які, щоправда, живились травою та листям і не викликали тривоги у чунгів. Проте пому почало непокоїти почуття недовіри й настороженості: появу цих тварин вона пов’язувала з безпосередньою загрозою для маленького чунга. Малий уже навчився самостійно лазити по деревах і стрибати по гіллі, проте був ще зовсім немічний і потребував постійного захисту й допомоги. Звівшись на задні кінцівки, він ледве досягав їй до стегон. І коли одного разу перед ними зненацька з’явився червоний гу, налякана пома випросталась і погрозливо та глухо заричала. Зляканий гу кинувся тікати.

Коли ж у лісі з’явився товстий мут, почуття неспокою охопило не тільки пому, а й усіх інших чунгів: сутичка з ним не віщувала нічого доброго для кожного з них. Мут був страшенно дурний, легко впадав у безглузду лють і міг без усякого приводу кинутись на першу-ліпшу тварину. Очі його наливалися кров’ю, і тоді він, мов скажений, махав на всі боки своїм жахливим рогом.

Серед кущів замиготіло й кілька щетинистих гру-гру, які своїми писками рили землю. Загнутими догори довгими іклами вони з дивовижною швидкістю викопували з землі коріння та цибулини. З такою ж легкістю та вправністю вони могли розпанахати й товсту шкуру бі-гу від голови до самого хвоста. Звичайно гру-гру не нападали на тварин, та коли їх зачіпали, вони гуртом накидались на ворога, роздирали його на шматки й пожирали, хоч би то був і сам грау.

Поява гру-гру ще дужче збентежила чунгів. Ці тварини завжди ходили великими стадами, і, зустрівшись з ними, кожен чунг ризикував своїм життям. Ночувати на землі стало вже небезпечно, і чунги мимоволі позирали на дерева: невже їм доведеться знову лізти туди?

За тваринами, що живилися травою та листям, прийшли й хижаки — хитро примружений плоскогрудий ланч, горбаті хе-ні, вирлоокий смердючий жиг та бридкі ри-мі. А одного вечора в лісі пролунало й грізне ревіння грау. Чунги затремтіли з жаху і мерщій кинулись на дерева.

Та тепер земля вабила їх з непоборною силою, і вони вже не могли, не хотіли залишатися на деревах. І як тоді, коли вони вперше ступили на землю, усвідомивши потребу захисту, почали збиратись у великі групи. Почуття безпеки, породжене усвідомленням своєї чисельності, перемогло почуття страху.

А втім, хижаків, що з’явились у лісі, було не так уже й багато. Розсіявшись по неосяжному лісу, вони загубилися в ньому. Трохи посміливішавши, чунг зліз з дерева й присів на землі. Слідом за ним зстрибнула й пома з маленьким чунгом. Їх очі і вуха не вловили нічого небезпечного. За деревами також не видно було нічого підозрілого. Над головами в них стукав твердим дзьобом ку-ку, видобуваючи з-під кори дерева черв’ячків. У пронизливих, уривчастих криках чін-гі чулися добродушність і властива їм грайливість. Полохливі дже спокійно общипували соковиті пагінці на кущах.

Та споконвічний ліс був лісом несподіванок, і ні одна тварина не могла передбачити, коли й з якого боку слід чекати небезпеки; ні одна тварина не могла бути певною, що, уникнувши один раз небезпеки, вона не потрапить в іншу, ще більшу. І все-таки найнебезпечнішою несподіванкою для всіх був грау.

А грау вже непомітно підкрадався, і навіть крикливі чін-гі його не помічали. Причаївшись в густих кущах, він помітив двох дорослих чунгів і одного малого і в ту ж мить припав черевом до землі. Лопатки у нього різко випнулися, лапи розчепірились, і на кожному пальці з’явилося по довгому, гострому, загнутому пазурові. Спрямовані на маленьку групу чунгів, очі палали ненавистю й люттю. Гнучкий хвіст його нервово заворушився.

Як завжди, зустріч із чунгами викликала в ньому скажену лють. Інших тварин він убивав з байдужою, холодною жорстокістю. Убивав, щоб угамувати свій голод. Він дивився на них точнісінько так, як чунги дивилися на плоди. А от чунги його страшенно дратували. Вони здавалися йому надто вже дивними й зовсім не схожими на жодну з тих тварин, яких він убивав. Його дратувало те, що вони жили на деревах і він не міг до них дістатись; те, що вони могли хапати все чотирма кінцівками й ходити випроставшись; що кожного разу, помітивши його на землі, ці істоти кричали й ревли йому вслід, стрибаючи над ним з гілки на гілку; що вони дратували його з цілком безпечного місця, до якого він не міг дістати своїми широченними лапами. Коли б вони хоч не махали на нього своїми передніми кінцівками, то, може, лють його не була б такою безмежною. А вони махали дуже часто, і від цього грау охоплював якийсь дивний неспокій, страх, що колись-таки вони його задушать.

І ось трапилася нагода кинутися й поквитатися хоча б з одним із них! Сильний, спритний, жорстокий і нещадний, він обирав слушну мить для блискавичного, смертоносного стрибка. Вибирав жертву й міряв відстань.

Гpay помітив, як один з дорослих чунгів відстав від інших, обернувся до нього спиною й чогось нахилився. Тоді він швидко поповз на череві, намагаючись не видати себе якимсь необережним рухом. Ще один безшумний крок, потім ще один — і…

В цю мить чунг рвучко обернувся й помітив грау. З його грудей вихопився несамовитий рев, і неймовірно швидкими стрибками він щодуху кинувся до найближчого дерева. Тоді грау з страшною швидкістю метнувся вперед, здійнявши за собою цілу хмару сухого листя і хмизу, немов вихор.

Поява грау для поми була такою несподіваною, а напад таким раптовим, що вона не встигла навіть збагнути, що сталося. Охоплена смертельним жахом, вона дико заревла і, кинувшись до найближчого дерева, підстрибнула, щоб схопитись за найнижчу гілку, на якій спинився її погляд. Суха, надламана і не досить товста, щоб витримати несподівано повислу на ній вагу, гілка тріснула, зламалася, і пома впала навзнак, безтямно стискаючи її в передніх кінцівках. В цю мить на неї стрибнув грау. І далі все сталося з такою карколомною швидкістю, що свідомість поми нездатна була цього осягнути.

Ніби хмара несподівано впала на неї й заслала їй очі. Вона встигла побачити тільки палаючі люттю жовті очі грау, відчути на собі гарячий подих його роззявленої пащі та інстинктивно підняти над головою передні кінцівки, щоб захиститись. З переляку пома забула, що в них вона тримає обламану суху гілку і міцно стискує її заціпенілими пальцями.

Гpay всією своєю вагою навалився на неї, і пома відчула, як його пазури впиваються в її тіло.

Що сталося потім, вона не пам’ятала.

Відчувши, що хижак ухопив її своїми лапами, з несвідомою жадобою до життя неймовірним зусиллям м’язів вона відштовхнула його геть і кинулась тікати, лишаючи у нього в пазурах шматки закривавленого м’яса.

Як вона зуміла вирватися з його пазурів? Що сталося з обламаною гілкою, яку вона тримала в передніх кінцівках? Чому грау не кинувся услід за нею, коли вона почала тікати? Коли і як вона опинилася між гіллям на дереві? Нічого цього пома не пам’ятала. Єдине, що вона розуміла — це те, що врятувалася від жорстокого хижака. І лиш тепер одчайдушний рев, що досі клекотав у її грудях, вихопився й вибухнув з усієї сили.

Перший рев, яким пома оповістила про появу грау, примусив дорослих і малих чунгів щодуху кинутися врозтіч. Вони метнулись на дерева, не бачачи ні її, ні грау. Тільки опинившись в безпеці, на високому гіллі, вони почали шукати очима пому. Замість неї однак вони раптом побачили велетенське, розпростерте на землі тіло грау.

На гіллях сусідніх дерев з’явилися волохаті постаті багатьох інших чунгів. У відповідь на рев поми кожен з них роззявив пащу, і від їхнього спільного реву ліс аж зітхнув.

Чунги довго ще не наважувались злізти з дерев. І тільки тоді, коли стерв’ятник ри-мі присів біля непорушного грау й протяжно завив, коли чорний довгодзьобий крі-рі, покружлявши над трупом, з хрипким карканням сів біля його хвоста, чунги позлазили з дерев і нерішуче обступили грау. Збагнувши, що сталося, вони почали підстрибувати: грау був мертвий, мертвий, мертвий!

Лиш пома стояла нерухомо й дивилася на грау пильним застиглим поглядом, нічого не бачачи й не розуміючи. Чому грау не загриз її? Хто убив грау?

Стрибнувши з страшенною швидкістю, грау наразився на гострий кінець обламаної гілки, яку пома простягла перед собою, несвідомо намагаючись захиститися від грау. Гілка глибоко застрягла в його горлі й дістала до самого хребта. Заціпенілі й закляклі з переляку м’язи поми витримали цей страшний поштовх.

Грау вбив випадок, але цей самий випадок урятував пому. Коли б вона хоч на мить запізнилася з цим своїм несвідомим рухом захисту або якби грау стрибнув трошки раніше, пому неодмінно спіткало б те, що і її матір.

Та свідомість у поми була ще надто примітивною, а мислення — надто убогим, щоб вона могла відразу зрозуміти те, що сталося. Її пильний погляд, спрямований на грау, виражав не розуміння, не цікавість, не страх і не гнів, а швидше безмежний подив і мовчазну муку. Цей подив і ця мука гнітили її свідомість, і вона безсила була їх позбутися. Пома не могла відповісти й на питання, яке невиразно поставало у її голові: хто вбив грау? Цей випадок був нечуваним у житті чунгів.

Досі жоден чунг не піднімав ломаки для захисту від грау або для нападу на будь-яку іншу тварину. Ніякий досвід не підказував досі чунгам нічого про те, що дерево можна використати для захисту при нападі на них і що ним можна вбити тварину, коли вона нападає. Дерева давали плоди, давали їм притулок, чунги рятувались на них від небезпеки. А зараз грау лежить мертвий із ломакою в горлі. Отже, дерево могло і вбивати!

Пома обережно, не спускаючи з грау очей, почала наближатись до нього. Підійшовши зовсім близько, вона передніми кінцівками схопила встромлену йому в горло ломаку, швидким рухом, ніби хижак ще міг укусити її, потягла до себе. Трохи відбігши убік, вона спинилася й почала уважно оглядати ту ломаку і повертати її то одним, то другим кінцем. Потім, помахавши нею над головою, знову підбігла і з диким, торжествуючим риком встромила її в мертвого грау.

Приголомшені цим видовищем, чунги з подивом глянули на неї, потім наїжачились і, підстрибуючи, з ревом наблизились до грау та поми. Досі ніхто з них ще не бачив, щоб якийсь чунг вбивав грау. А пома, ревучи й переможно розмахуючи ломакою, то встромляла її в грау, то витягала знову й очманіло дивилась на неї. І весь час ревла, ревла дико, переможно, торжествуюче.

А потім ліс став свідком такого, чого він не бачив за весь час свого тисячолітнього існування: пома змінила свій переможний рез радісним схлипуванням і, спираючись на ломаку, почала підстрибувати й пританцьовувати. Слідом за нею почали схлипувати й підстрибувати інші чунги. Деякі з них хапали все, що потрапляло їм на очі, і з торжествуючим ревом починали штрикати грау.

Чунги ще довго б штрикали звіра та підстрибували навколо його трупа, коли б біле світило не сховалось за обрієм і над здивованим лісом не опустилися вечірні сутінки. Тоді, грізно наїжачившись, чунги повилазили на дерева й посідали на гіллі. Так і сиділи вони до ранку. Те, що сталось удень, так вразило їх, що вони навіть забули вчасно приготувати собі лігва.

Цілу ніч пома боронилась від грау. Він увесь час стрибав на неї, зуби його наближались до її горла, пазури впивалися в груди, і вона відчувала на обличчі гаряче дихання його роззявленої пащі, чула його грізний рев. Очі грау обпікали її своїм зловісним полум’ям. Пома захищалася, піднімала передні кінцівки, потім, підстрибуючи, бігала поміж стовбурами дерев та все намагалася видряпатись на якесь із них, але не могла підплигнути, все падала навзнак, і грау знову кидався на неї. Потім, невідомо як, в її передніх кінцівках опинилася товста, з загостреним кінцем ломака, і вона встромила її в пащу грау. Гpay впав, і з його пащі потекла кров. Але потім він знову схопився й люто кинувся на неї. Пома хотіла заревти, але не могла — відчула, що задихається, і тоді почала скімлити й тремтіти з жаху перед грізно роззявленими щелепами грау. І так цілу ніч. Коли ж, нарешті, мала ось-ось заревти, прокидалася і заспокоєно плямкала губами: в передніх кінцівках вона міцно тримала обламану суху гілку, якою вбила грау і гострий кінець якої був обагрений його кров’ю. Потім засинала знову.

СМЕРТЬ МАЛЕНЬКОГО ЧУНГА

Свідомість у чунгів була подібна до решета з великими дірками: вона могла затримувати лише те, що було для них найбільшим і найважливішим. Пізнання якогось предмета чи явища було пізнанням лише цього предмета чи явища. Події для них чергувалися або йшли, змінювалися без будь-якого зв’язку між собою. Шлях пізнання вів до фактів, але не міг встановити причинного зв’язку між ними. Вони не узагальнювали й не пояснювали, а лиш передчували.

Речі здавалися чунгам цілком простими й не вимагали пояснень. З чунгів досить було того, що ці речі існують. Через те вони ніколи не пробували розібратись у складних і незрозумілих їм явищах, а просто обминали їх, обмежуючись лише тим, що бачили й чули.

Кожен окремий випадок мав для чунгів певне значення и вагу лиш сам собою. Вони не вміли узагальнювати, отже, не вміли й користуватися повторенням якого-небудь випадку, навіть коли б він і полегшував їм існування, збагачував їх деяким досвідом.

Пома зрозуміла, що обламана гілка вбила грау. Це вже само по собі варте було подиву й зацікавлення. Але зробити висновок про те, що цією самою ломакою можна вбити грі, тсі-тсі або рока, її примітивна свідомість ще не могла. А того, яким чином при повторенні подібного випадку уламок дерева міг би її найкраще захистити, пома не могла собі навіть уявити. Вона весь час носила з собою ломаку, що врятувала її від грау, але не як усвідомлене знаряддя захисту, а як річ, що збуджувала її цікавість, як загадку, над якою вона сушила свій мозок, хоч і нездатна була її розгадати.

Зрештою вона кинула ту ломаку. Випадок з грау поступово забувся, і ломака втратила для поми будь-який інтерес. До того ж, вона заважала їй ходити по землі й лазити по деревах. Більш того, тримаючи ломаку в передніх кінцівках, пома почувала себе в меншій безпеці, ніж без неї. Це стало очевидним особливо тоді, коли одного разу на її маленького чунга несподівано напав грі й притиснув дитя до неї. Не задумуючись над тим, що грі був досить сильним та спритним і легко міг перегризти їй горло, вона кинулася на нього, вчепилась передніми кінцівками йому в шию, а задніми обхопила боки хижакові й немов приросла до нього.

Грі не сподівався такого зухвальства і, нападаючи, зовсім не думав, що сам стане об’єктом нападу. Він гадав, що пома втече, як звичайно тікали всі чунги, коли на них нападали. Але пома діяла за велінням могутнього материнського інстинкту, а не якогось усвідомленого відчуття. І грі несподівано для себе самого опинився в смертельних обіймах своєї жертви. Щось душило його за горло й заважало дихати. З усією силою свого дужого й гнучкого тіла він підстрибнув угору, піднімаючи на собі й пому, і обоє покотилися вбік від маленького чунга. Грі несамовито борсався, махав лапами, але пазури його хапали лише повітря: пома сиділа у нього на спині, і грі не міг її дістати. І раптом почувся сухий хрускіт. Грі опустив лапи і, розслабивши тіло, впав. Неймовірним напруженням м’язів пома переламала йому хребет.

Своєю силою та величиною грі не міг зрівнятися з грау, але швидкістю й спритністю він переважав його. До того ж, грі завжди нападав мовчки, без реву й рику. Причаївшись за стовбуром якогось дерева або припавши між кущами черевом до землі, він блискавкою кидався на тварину, яка проходила повз нього. Так і цього разу він стрибнув на маленького чунга, зовсім не сподіваючись на те, що пома зважиться напасти на нього.

Але цим разом грі жорстоко поплатився за свою необачність. Пазури його та зуби завдали маленькому чунгові страшних ран, і пома не могла цього відвернути. Тепер хижак лежав у кущах з переламаним хребтом, а маленький чунг сидів, виючи й корчачись од болю; усе його тіло якось дивно трусилося, а з розпанаханого плеча текла кров.

Пома схопила малого й мерщій полізла з ним на дерево. Там вона поклала його на коліна й почала обдивлятись. І раптом швидко захлипала, підвела голову й протяжно завила. Її лискуча шерсть на животі й на грудях була залита кров’ю.

Кілька чунгів наблизились до неї і поприсідали на гіллі. Вони дивились на пому й на маленького чунга, то лежав у неї на колінах і весь трусився, важко зітхали, похитували головами і чухали животи. Чунги розуміли, що сталося, але ніхто нічим не міг допомогти. Потім біля поми лишився тільки її чунг. Він дивився на неї й на маленького чунга і, швидко кліпаючи очима, загрозливо ричав.

Для чунгів смерті не існувало. Навіть тоді, коли чунги вмирали чи потрапляли в пазури лютих і сильних хижаків, вони не знали, що вмирають. Смерть існувала для інших тварин, а не для них. Вони розуміли, коли вмирала якась тварина, але звертали на неї увагу лише остільки, оскільки мали до неї якесь відношення. З них досить було знати, що померла тварина вже не зможе на них напасти, до всього ж іншого їм було цілком байдуже. І коли чунги все ж таки боялися хижаків і тікали від них або вступали з ними в боротьбу, щоб не потрапити їм у пазури, то зовсім не тому, що лякалися смерті, а тому, що підкорялися якійсь невідомій силі, що була за межами їх свідомості.

Через те пома не знала, що далі буде з її маленьким чунгом. Він був тяжко поранений зубами та пазурами грі. Про це свідчило його розпанахане плече і кров, що само по собі вже було недобре. Та для неї він був живий, тремтів усім тілом, стогнав. А коли ворушиться — значить, живий. Отже, для неї все зводилось до того, щоб він одужав. Коли і як? Таких питань для чунгів не існувало, бо життя їхнє було позбавлене усвідомленого початку, так само як і усвідомленого кінця. До того ж, вони й час вимірювали єдиним доступним для них способом — ритмічною зміною світла темрявою і темряви світлом.

Проте маленький чунг не видужував. Він і далі весь трусився і не міг зробити жодного самостійного руху. Пома переносила його з одного місця на інше, обхопивши передніми кінцівками попід пахви, давала йому плоди, на які він навіть не дивився, змочувала поранене плече. Це був єдиний засіб, яким чунги лікували свої рани.

Рана загноїлася, закишіла червами й почала смердіти. І пома, уважна та дбайлива, як кожна мати, пальцями вибирала з рани червів й одганяла від неї мух. Серйозний, мовчазний чунг весь час ходив за нею і тільки сумно кліпав очима, не маючи жодного уявлення про справжнє становище маленького чунга; проте він завжди був насторожі, коли вони злізали на землю, завжди готовий був попередити пому про небезпеку.

Нарешті маленький чунг зовсім притих, перестав тремтіти, і пома зрозуміла, що сталося непоправне лихо. Вона зловісно, уривчасто заревла й помчала з ним по деревах. Чунги відповіли на цей рев раз, потім вдруге і, згубивши її з очей, замовкли. З появою поми хвостаті чін-гі перестав вали кричати та стрибати і починали скавчати. А тіло маленького чунга тільки гойдалося з кожним її стрибком, холодне і бездиханне, з обвислими вниз кінцівками.

Два дні й дві ночі пома носила його, стрибаючи з ним по деревах і. не перестаючи ревти. Безугавний її рев не давав чунгам спати вночі. Врешті сморід, що йшов від трупа маленького чунга, став нестерпним. Тоді чунг і пома злізли з дерева й присипали його сухим листям та хмизом. Потім відійшли на кілька стрибків, щоб їм не смерділо, і посідали на землю. Дивні, хрипкі звуки стискали помі горло, з очей у неї капала вода. Чунг безтямно дивився на неї і мовчки кліпав маленькими очицями: страждання поми йому було незрозуміле.

БОРОТЬБА З РИ-МІ

Коли якийсь чунг вмирав у присутності інших чунгів, вони починали голосно й протяжно ревти: їх охоплювало почуття незрозумілої тривоги й гнітило їхню свідомість. Самі не відаючи, навіщо так роблять, вони присипали його хмизом, а потім розходились і більше не цікавились покійником. А втім, усіх померлих чунгів чекало одне й те саме: їх пожирали стерв’ятники ри-мі та хе-ні.

Сморід, який ішов від маленького чунга й відігнав чунга та пому від могилки їхнього первістка, привернув до себе увагу стерв’ятників ри-мі. У півтемряві лісових хащів спалахнули маленькі вогняні цяточки. Почулося тоненьке, жалібне виття. Ри-мі почали збиратися.

Ри-мі були невеличкі, полохливі звірятка. Навіть маленький дже міг спокійно пройти повз них, не боячись їх нападу. Вони ходили по лісу завжди парами й живились падлом, чуючи його здалеку своїми тонкими, гострими носами. І перших два ри-мі, що натрапляли на смердючий труп якоїсь тварини, тоненько й жалібно починали вити. Почувши цей клич, інші ри-мі кидались на нього, відповідаючи таким же жалібним виттям. Цілими зграями, несамовито виючи, прямували вони звідусіль до трупа тварини. Тепер уже ніщо не могло їх спинити: в такій величезній кількості вони ставали небезпечними навіть для грау. Спочатку вони кликали один одного на спільну тризну, а потім накидалися одне на одного з такою ж люттю, з якою роздирали смердючий труп.

Кількість вогняних цяточок, що світилися в темряві, помітно збільшилась, і коло, яке утворили ри-мі круг чунга й поми, звузилось. Жалібне виття стало ще пронизливішим і напруженішим. Проте ри-мі все ще не зважувались напасти: біля купки хмизу, від якої йшов такий приємний для них запах, сиділо двоє великих і сильних чунгів. І ри-мі стали чекати, сподіваючись, що ті полізуть на дерева й залишать їм труп маленького чунга.

Але наїжені й суворі чунг і пома погрозливо ревли й не рухалися з місця. Здавалося, вони вирішили пожертвувати собою, тільки б не дозволити ри-мі з’їсти маленького чунга. Незважаючи на нестерпний сморід, вони наблизились до купки гілочок і чекали нападу ри-мі.

А ри-мі тимчасом ставало дедалі більше. Вони все прибували, і, як і ті, що вже були тут, починали жалібно вити. І ось кілька з них рушили вперед і, незважаючи на загрозу з боку двох великих чунгів, встромили морди в купку гілок. Пома в ту ж мить підбігла до них, схопила одного передніми кінцівками за голову, швидким, різким рухом скрутила йому шию і з лютим ревом шпурнула його назад. Потім те саме зробила й з іншим. Решта ри-мі відступила. Їх жалібне, скажене виття замінилося невдоволеним скімлінням. Вони зрозуміли, що двоє чунгів не відступлять. Тоді ри-мі, в свою чергу, вирішили напасти одразу з усіх боків.

І вони напали одночасно всією зграєю. Не на чунга й пому, а на купку гілок, з-під якої йшов такий принадний сморід від трупа малого чунга. А тому, що чунг і пома не бажали поступитися їм такими ласощами, то цілком природно і справедливо було напасти й на них. Один ри-мі схопив своїми гострими зубами за ногу чунга. Чунг, узявши ри-мі за морду, одірвав його від себе разом з шматком м’яса. Ревучи від болю й гніву, він скрутив ри-мі шию і з страшною силою пошпурив ним у інших напасників. Двох із них чунг одразу вбив одним ударом, інші відступили, але потім налетіли знову.

Тоді почалася Справжня битва. Чунг і пома ледве встигали відбивати напади ри-мі, уникаючи їхніх гострих зубів. Почуття дикої люті кипіло в їхніх грудях, і вони тепер билися не за маленького чунга, а щоб вгамувати свій гнів.

Ри-мі розраховували на свою кількісну перевагу, чунг і пома — на власну силу. Перші покладалися на гострі зуби, другі — на дивовижну вправність своїх кінцівок. Одні нападали, другі боронилися, і ні ті, ні ті не мали наміру відступати.

Та якщо сила двох чунгів мала свої межі, кількості ри-мі не видно було ні кінця, ні краю. Їх ставало дедалі більше; незабаром, оточені звідусіль, чунг і пома вже не могли відступити, коли б навіть і хотіли. Тоді почуття гніву в них ослабло, а на його місце з’явився панічний жах і неспокій. І за якимось невиразним, заслоненим пізнішими подіями проблиском пам’яті, у свідомості поми несподівано постала давно забута картина її боротьби з ми-ші. То був лише миттєвий проблиск: їй раптом здалося, що на них нападають не ри-мі, а оті темно-сиві звірятка — таке сильне враження справила на неї величезна кількість ри-мі і таке саме почуття страху та неспокою пойняло її. І під впливом цього раптового спогаду про давно пережите, забуте й таке подібне до того, що відбувалося зараз, вона нагнулася, вхопила з-під ніг гілляку і з усієї сили замахнулася нею на ри-мі, що напосідали на них. Від кількох ударів листя й дрібні галузки обсипались, і в передніх кінцівках поми залишилась ломака. Пома махала нею з незвичайною легкістю. І сталося щось неймовірне, таке, на що вона й сама не сподівалася: при кожному змахові ломаки декілька ри-мі з скавчанням падали на землю мертвими, а інші відскакували ще з жалібнішим виттям. Здійнявся суцільний шум від свисту ломаки, виття, скавчання, глухого хрускоту й несамовитого реву.

Свідомість у чунга була дещо тупішою, ніж у поми. Тому він був зовсім приголомшений тим, що робила пома. Він став і здивовано глянув на неї. Цим скористались римі й з усіх боків накинулись на нього. Чунг хрипко заревів, трусонув тулубом і, змахнувши передніми кінцівками, розтрощив кільком ри-мі голови, деяким скрутив шиї і таким чином відбив напад. І під впливом якоїсь дивної суміші наслідування, інстинкту й несподіваного усвідомлення того, що зробила пома, він нахилився, схопив другу гілляку і теж почав періщити нею оскаженілих ри-мі.

Ри-мі зрозуміли, що програють битву: ломаки миготіли в передніх кінцівках обох чунгів і смертельними ударами опускалися на їхні голови й спини. Земля навколо була вкрита тілами вбитих ри-мі. І кожен, хто пробував наблизитись до чунгів, у ту ж мить падав мертвим від сильного змаху ломаки. Ри-мі зупинилися, відступили, і кільце їх виблискуючих у пітьмі очей розширилось. Піднявши догори гострі мордочки, ри-мі протяжно завили: вони, що своєю незліченною кількістю проганяли навіть горбатих хе-ні, мусили визнати себе переможеними й відступити. А чунг і пома, випроставшись біля могили свого первістка, стояли, затиснувши в передніх кінцівках по довгій ломаці, важко дихали й люто ричали. В пальцях у них раптом з явилося досі незнане відчуття — відчуття впевненості й сили.

ГРАУ ТІКАЄ

Причини існування всіх речей і становлення явищ чунгам відкривались у потребах їхнього життя. Якщо в лісі росли дерева і на їх гілках з’являлись плоди, то це, на думку чунгів, було виключно для того, щоб вони могли рятуватися на них від сильних хижаків і мали чим вгамовувати свій голод. Коли з неба падав дощ, то лише для того, аби наповнити водою дупла та щоб чунги могли, не злазячи з дерев, напитися. За межами цих уявлень інших причин не існувало.

Вони не замислювались над питаннями: чому на деяких деревах не ростуть плоди, а лише листя; чому, коли землю огортає темрява, біле світило зникає з неба; чому одні тварини живляться м’ясом, а інші — травою й листям. Чунги не могли відповісти на ці запитання, бо жодне з них взагалі не існувало для них.

Проте вони могли судити про наслідки того чи іншого явища. Вони, наприклад, добре знали, що коли йде дощ, то дупла дерев обов’язково наповняться водою; що коли їх дощ застигне на відкритому місці, вони змокнуть; що коли біле світило зникне з неба, настане темрява; що коли сильно вдарити плодом з твердою шкаралупою об дерево, шкаралупа розколеться; що коли чунг при зустрічі з грау не встигне вчасно втекти на дерево, його чекає смерть. Таким чином, речі і явища для чунгів, не маючи своєї причини, мали наслідки. Решта було лише догадкою: інстинкт відкривав їм те, чого не могла пояснити первісна свідомість.

Захищаючись від ми-ші, грау та ри-мі, чунг і пома несвідомо взяли у передні кінцівки ломаки. Вони діяли інстинктивно. Проте і в цьому випадку, якщо пояснення причинності лежали за межами їх первісної свідомості, то наслідки були цілком очевидними. Якщо міцно тримати в передніх кінцівках обламану гілку і, щосили замахнувшись, ударити нею будь-яку тварину, то ця тварина вмирає. Цей висновок виник у свідомості чунгів, мов несподіваний проблиск, і за своїм значенням не мав собі рівного.

А втім, це ще не була якась певна думка, а лише випадковий збіг, механічне поєднання окремих уявлень. Це було якесь миттєве розуміння того, що сталося, раптовий здогад, коротке, мов спалах блискавки, усвідомлення того, що вони бачили.

Але й цього було цілком достатньо, щоб увесь ліс, усі тварини були приголомшені, побачивши в просвітах між велетенськими деревами двох чунгів, які безстрашно ходили по лісу, не бажаючи знати про небезпечних, жорстоких звірів. Великі й широкоплечі, з втягненою в плечі і майже безлобою головою, з червонуватим обличчям, з глибоко запалими жвавими очима й широкими, міцними щелепами, вони йшли на задніх кінцівках, а в передніх тримали по довгій ломаці і замахувались нею на кожну стрічну тварину, сповнюючи ліс шаленим ревом.

Якийсь необережний грі накинувся на них і зчепився з одним із чунгів в смертельнім поєдинку. Другий чунг тут же, одним ударом ломаки, розтрощив йому голову. Грі упав і вже більше не повторював нападу. Ланча чунги забили кількома ударами. Така ж доля спіткала й рока, який роззявив пащу, намагаючись вкусити чунга. Він теж упав з переламаним хребтом. Наче якась нестямна лють оволоділа чунгами. З нерозважною відвагою вони кидалися в боротьбу з першим-ліпшим хижаком. І якимось незрозумілим чудом ломаки в їхніх передніх кінцівках здіймались над звіром, і той падав мертвим. А двоє чунгів, незважаючи на криваві рани, які вони дістали в цих жорстоких битвах, бродили між деревами з ранку до вечора. У поми це було виявом невгамовної й неусвідомленої помсти, викликаної смертю маленького чунга та її материнським почуттям.

Своєю дивовижною хоробрістю чунг і пома підбадьорили й інших чунгів, і вони знову позлізали на землю. Не розуміючи спочатку, навіщо чунг і пома тримають в передніх кінцівках ломаки, кожен з них і собі взяв по ломаці, але потім вони покидали їх, бо це заважало їм ходити по землі. Згодом те ж саме зробив і чунг. Тільки пома все ще носила свою товсту ломаку і ходила на задніх кінцівках, через те раз у раз відставала від інших.

Приваблені вигідністю й багатством плодів на землі, що непереборно кликали їх до себе, захоплені нерозважною сміливістю чунга й доми, чунги тепер ходили групою. Налякані небаченою кількістю чунгів, хижаки, забачивши їх, кидалися врозтіч. Навіть ті тварини, що завжди лише нападали, почали тікати. Від цього чунги ставали ще сміливішими й зухвалішими.

Трапиться інколи якомусь хижакові зненацька опинитися перед ними — вражений їх кількістю, він очманіло гляне на них і стрімголов тікає, а чунги кидаються йому вслід і радісно схлипують. І не тому вони біжать, що їм хочеться будь-що наздогнати й зловити хижака — жиг, наприклад, і без того ніколи не насмілювався на них нападати, — а просто тому, що нездатні подолати в собі незвичайне почуття захоплення й радості, бачачи, як він од них тікає.

А коли вдавалося подратувати мута, чунги впадали в настрій пустотливих чін-гі. Вони обступали його з усіх боків, махали перед його очима передніми кінцівками й голосно схлипували. Розлючений Їхнім криком та рухами, мут починав крутитися в їхньому колі, нїби розмірковуючи, в яку з цих надокучливих істот встромити свій страшний ріг, і потім ошаліло кидався на неї. Чунги розбігалися увсібіч і ховалися за дерева. Короткозорий мут, сопучи, пробігав мимо, не зачепивши нікого, і зорював своїми твердими копитами землю. Чунги бігли за ним услід і, несамовито галасуючи, знову примушували його повернутись назад. З налитими кров’ю очима мут у безсилій люті знову кидався на них, і чунги знову ховалися за деревами. Ця марна біганина то вперед, то назад тривала доти, поки втома не перемагала гнів мута. Задиханий, він зупинявся, висолопивши довгий червоний язик. А чунги, яким набридло вже дратувати звіра, забували про нього і йшли геть.

Одного разу між деревами промайнуло строкате тіло грі. Охоплені змішаним почуттям страху і відваги, чунги зібралися в гурт, роззявили широкі щелепи й заревли на все горло. Грі страшенно здивувався: нічого подібного йому ще не доводилось бачити. Для нього було звичним, коли з його появою чунги кидалися врозтіч.

Раптом, несподівано для всіх, наперед виступила пома і короткими стрибками рушила до грі, розмахуючи затиснутою в передніх кінцівках товстою ломакою. Наступної миті слідом за нею побіг і чунг, а трохи згодом до хижака з несамовитим ревом короткими, рвучкими стрибками кинулась і вся група.

Подив грі замінився ваганням, а вагання — неспокоєм. Мабуть, чунги мали намір його зловити й задушити передніми кінцівками… І грі, підібгавши хвоста, щодуху кинувся тікати, а вслід йому чулося ревіння чунгів. Так жорстокого й небезпечного хижака прогнали чунги, які злізли з дерев на землю. І вони стали після цього ще сильнішими.

Свідомість поми вже могла пов’язувати окремі випадки захисту з допомогою ломаки в єдиний ланцюг, і в неї виникла догадка, що цією ж таки ломакою можна вбити будь-яку тварину, якщо вдарити нею по голові або по спині. А окремі випадки цього захисту були зрозумілими самі по собі: одного разу вона вбила ломакою грау, іншим разом врятувалася нею від нападу ри-мі, яких вона тоді чимало перебила, а тепер змушений був тікати і кровожерний грі. Отже, ломакою можна не тільки вбивати, а й проганяти звірів.

Через те своєю відвагою вона перевищувала всіх інших чунгів.

Одного разу, роздратувавши велетенського мута, чунги розбіглися й поховалися за деревами. Пома зачекала, поки розлючений звір наблизиться до неї, і, замахнувшись, важко опустила ломаку на його рогату голову. Удар прозвучав глухо, але мут не впав, як цього сподівалася пома. Люто заревівши, він підкинув ЇЇ своїм страшним рогом раз, вдруге, втретє, потім почав топтати ногами й котити по землі. І пома зрозуміла, що тепер ні ломака, ні її сила, ні дивовижне вміння хапати всіма чотирма кінцівками не зможуть їй допомогти. З переляку та болю вона забула не тільки про ломаку, а й про все інше.

На якусь мить чунги зупинилися, ніби вкопані, приголомшені тим, що сталося з помою. Ніхто з них не сподівався, що може знайтися чунг, який наважився б стати перед оскаженілим мутом і сам не став би жертвою дурного рогача. Потім, здогадавшись, яким чином можна врятувати пому, почали ревти й підстрибувати, намагаючись відвернути від неї увагу ошалілого мута. Дехто з одчайдушним криком пробігав у нього перед очима і зникав у кущах. Розлючений мут залишив пому, втупив свій кривавий погляд у чунгів і, як вони й сподівалися, кинувся за ними. Чунги миттю повтікали й поховалися за деревами. Потім знову повибігали наперед і, ревучи та підстрибуючи, почали відвертати увагу мута від поми. Інші заманювали його ще далі. Таким чином пома була врятована від неминучої смерті, смерті від страшного рога й твердих копит товстого мута.

Дорого заплатила пома за свою сміливість: одна її грудь була розірвана зовсім, гомілкова кістка на задній кінцівці оголена до самої ступні, ступня другої кінцівки розчавлена, з правого плеча здерта вся шкіра. Кров запеклась у неї на обличчі, залила пальці, шерсть. Від нестерпного болю затьмарювалася її свідомість. Вона лежала на землі закривавлена, покалічена, нездатна навіть підвестися й сісти.

Чунги з юрмилися навколо, буркотіли і співчутливо дивились на неї. Дивились і чекали, коли вона помре, щоб тоді закидати її гілками і протяжно заревти.

Тимчасом велетенська руда тінь голодного грау непомітно наближалася до чунгів. Нечутно ступаючи м’якими лапами, він тихо підкрадався поміж деревами і кущами, не спускаючи жовтих злих вогників з своєї здобичі. Гpay намагався стримати своє муркотання, яке вихоплювалося з його грудей від передчуття насолоди: зараз він кинеться на першого-ліпшого чунга і перегризе своїми гострими зубами йому горло.

Та коли він підійшов до них уже зовсім близько і вони його ще не помітили, грау раптом охопила нерішучість. Він ще раз окинув поглядом чунгів і тепер уже цілком виразно бачив усю їхню групу. Такої кількості чунгів одразу йому ще ніколи не доводилось бачити. Дивуючись і вагаючись, він розглядав їх, уже цілком приготувавшись до стрибка, проте не стрибнув, а лише слабо, нерішуче заричав. У цю мить один із чунгів помітив хижака, і з його грудей вихопився голосний рев. Чунги злякано стрепенулися і обернулись до грау. Кров захолола в їх жилах. Грау був так близько, що коли б вони й наважились повернутись до нього спиною і спробували тікати, він одразу кинувся б на котрогось із них. А так, віч-на-віч, вони могли передніми кінцівками захистити принаймні своє горло від зубів грау. І вони навіть не ворухнулися, втупивши погляди в жорстокого хижака, який все ще не зважувався кинутися на них, а тільки здавлено ричав.

Минуло всього кілька секунд, а чунгам здалося, що вони стоять так уже досить давно. Потім, швидше інстинктивно, ніж усвідомлено, чунги збилися в тісний гурт, щільно притиснувшись дужими тілами один до одного. Нікому з них навіть не спало на думку пошукати гілляку або ж принаймні нагнутися і взяти ломаку поми. Раптом вони всі разом заревли, погрозливо замахали передніми кінцівками й рушили до грау.

Ще ніколи ліс не був свідком такої картини: чунги нападали на грау! Ніколи жодна тварина не бачила нічого подібного: чунги йшли назустріч грау! Такого не пам’ятав і сам грау. Жорстокому звірові це здалося неймовірним, зовсім не можливим. Він дивився і власним очам не міг повірити: замість того щоб тікати, чунги наближалися до нього.

Але те, що здавалося неможливим з точки зору грау, для чунгів було єдиним порятунком: вони повинні були налякати хижака своєю кількістю, а якщо він кинеться на них, захищатися всім разом, дружно. І, витягши короткі шиї та роззявивши щелепи, вони з грізним ревом посунули на грау.

І ось цей самий грау, який задушив тсі-тсі і якого боялися навіть велетенські хо-хо, непереможний своєю силою і спритністю грау — цей свавільний і жорстокий володар неозорого споконвічного лісу, замість того щоб кинутися на чунгів, почав задкувати від них.

А два десятки чунгів, які зовсім не сподівалися, що він злякається й відступить, заревли ще погрозливіше і, ще дужче вимахуючи передніми кінцівками, почали підстрибувати, щоб стати ще страшнішими на вигляд. І раптом сталося неймовірне: грау повернув назад і кинувся тікати.

Тоді чунги заревли ще голосніше й пустилися за ним слідом.

З оглушливим ревом вони бігли за своїм одвічним ворогом, щоб прогнати його якомога далі звідси. І ніхто з них не згадав про пому, яка лишилась сама-самісінька, покалічена, закривавлена, безпомічна. Тепер уже не те що грі або грау, а навіть маленький смердючий жиг міг її загризти.

ВІРНИЙ ЧУНГ

Над лісом знову запала та надвечірня тиша, коли дзвінкі голоси крі-рі вмовкають, а зловісних бу-ху ще не чути. Передчуваючи наближення ночі, пома спробувала підвестись, але гострий біль в розірваних м’язах і розтроще-1 них кістках примусив її знову згорнутись клубочком. У цю мить скоріше внутрішнім чуттям, ніж слухом, вона відчула близькість чунга, який під впливом якоїсь невідомої сили, що діяла поза межами його свідомості, повернувся до неї. Він ходив навколо поми і неспокійно ревів: йому з помою ще ніколи не доводилось ночувати на землі… Адже сюди міг ненароком прийти хо-хо, приповзти тсі-тсі або повернутися грау… Як він тоді захистить від них пому?

Світило почало бліднути й поволі гаснути. Дерева злилися в суцільну темну масу. Лише тоді пома, не маючи сили підвестися, почала повзти по землі: страх перед тим, що вона залишиться вночі на відкритому, незахищеному місці, переміг біль і кволість. У супроводі чунга вона підповзла до якогось висохлого дерева, всередині якого було дупло з вузьким отвором. З неймовірними труднощами вона протиснулась у цей отвір, обідравши решту вцілілої на своїм тілі шкіри. Від здійнятої порохняви пома двічі чхнула, потім знов застогнала й жалібно заскімлила.

Чунг також спробував залізти всередину, але це виявилося неможливим: він був товщий за пому, та й саме дупло було надто тісне, щоб вмістити і його. Він пошукав очима, за що можна було б зачепитися, щоб розширити отвір. Потім обійшов кілька разів довкола дерева, безпорадно присів біля вузького отвору й протяжно заревів. Але йому ніхто не відповів.

Тоді чунг підвів голову, спинив свій погляд на отворі, в якому сховалась пома, і замуркотів. Потім швидко й спритно подерся вгору і, вмостившись серед сухих гілок на дереві, пробув там до самого ранку, весь час прислухаючись до обережних кроків, що шаруділи внизу.

Ось біля дупла спинився маленький жиг і задер вгору носа. Чунг грізно заревів на нього. Сполоханий цим ревом, жиг махнув довгим хвостом і хутко зник. Потім у темряві блиснули очі двох ри-мі. Один з них жалібно завив. Чунг заревів і на них. Ри-мі підібгали хвости і теж втекли. Пізніше до дупла наблизився на-ко, але в ту ж мить згори долинув дикий рев, потім почувся сухий тріск, і з-поміж гілля хтось пошпурив у нього товстим цурпалком. Шерсть на шиї у на-ко настовбурчилась, він грізно заричав, підвів угору очі й зустрівся ними з палаючим поглядом другої пари очей — очей чунга. Чунг замахнувся передньою кінцівкою, і згори в на-ко полетіла друга гілка. Приголомшений і наляканий, на-ко з глухим, грізним риком кинувся геть.

Нарешті в небі спалахнула вранішня зоря, і чунг заспокоєно зітхнув. Перегукуючись дзвінкими голосами, з гнізд повилітали крі-рі. В повітрі зазвучало хрипке каркання га-рі. З високих дерев долинули крики пустотливих чін-гі. Чунг зліз з дерева, присів біля вузького отвору дупла й зазирнув усередину. Пома вже не стогнала, а тільки важко дихала. Вона спала.

Цілий день і наступну ніч пома пролежала в дуплі, та зрештою не витримала й висунула назовні голову. Плоди, які чунг кидав через вузенький отвір в дупло, вже не могли вгамувати її спрагу. Вона вилізла з дупла, підповзла до соковитого листя якогось куща і, лежачи, почала їх зривати й смоктати.

Кров у неї на ранах засохла й потемніла. І чи то вже біль у неї вщух, чи просто пома звикла до нього, але вона змогла вже й підвестися. Потім підняла голову, прояснілими очима озирнулась довкола, глибоко й важко зітхнула, ніби після великої і стомливої дороги.

В цей час між стовбурами дерев з’явилося декілька добродушних хо-хо. Вони ліниво помахували довгими носами та клапали широкими вухами. Чунг устав і кинувся до них, бо хо-хо йшли простісінько на пому і без будь-якого злого наміру, просто через неуважність, могли її розтоптати. Щоб відвернути їх увагу, чунг наблизився до хо-хо і почав стрибати та схлипувати перед ними. Але хо-хо не звертали на нього уваги і простували далі. Чунг забігав наперед, кидався то в один бік, то в другий, метушився, схлипував, але разом з тим весь час відступав перед ними. В цілковитій безпорадності перед цими велетнями, побачивши, що всі зусилля привернути до себе увагу хо-хо лишаються марними, чунг став перед ними й голосно заревів. Хо-хо на мить зупинилися, носи їх грізно захукали, але потім хо-хо важким і незграбним кроком рушили просто на нього. Чунг відскочив убік, потім кинувся до поми, оббіг двічі круг неї, заскімлив і почав підстрибувати. Пома завертілася на місці і з неймовірним зусиллям підповзла до дуплястого дерева. Та було вже пізно: зустрічі з хо-хо ніяк не можна було уникнути. Пома побачила перед собою їх велетенські тіла і, не знаючи, що робити далі та як врятуватися, біля самих їх ніг згорнулася у клубочок. Чунг відскочив від неї і з жалібним виттям кинувся геть.

Хо-хо був найбільшою і найсильнішою твариною в лісі. У нього не було ніяких ворогів, крім ми-ші, та й сам він нікому не був ворогом. Хо-хо ні на кого не нападав, але й на нього теж ніхто не насмілювався напасти. Більш того, травоїдні тварини завжди трималися біля нього, оскільки з ним вони почували себе значно безпечніше перед грі та грау. Бо де бував хо-хо, туди ці хижаки не сміли навіть наблизитись. Чунги дивилися згори на цю дивну дружбу і схвально кліпали очима: всі ці тварини не тільки не нападали на них, а навіть самі тікали, коли чунги злізали на землю.

Але зараз хо-хо неминуче розтопчуть пому. Вони не захотіли ухилитись від обраного напряму, не звернули уваги на підстрибування й схлипування чунга.

І раптом перший хо-хо, який уже був підняв велетенську ногу над помою, вражено зупинився. Він з цікавістю глянув на скоцюрблену пому, постояв мить, немов вагаючись, потім, ніби нічого й не сталося, повернув своє незугарне велике тіло і пройшов повз неї. Ті хо-хо, що йшли за ним, так само зупинялись перед помою, піднімали свої носи і потім неквапом теж звертали вбік. Так пройшли всі добродушні велетні, і пома лишилася неушкодженою.

В один із наступних днів пома, змучена спрагою, поповзла далі поміж деревами. Чунг ішов назирці за нею. Натрапивши на широкий потік, вона, замість того щоб черпати воду долонями, нахилилась і жадібно почала хлебтати. Потім, змочуючи долоню в воді, заходилася прикладати її до ран по всьому тілу. Так вона лікувалася майже весь день, а коли почало сутеніти, поповзла назад і, добравшись до дупла, знову залізла всередину. Чунг знову поліз на сухе дерево.

Знесилена втратою великої кількості крові й численними ранами, налякана лютими хижаками, пома багато ночей пролежала в дуплі, лише вдень насмілюючись вилазити з нього, щоб напитись води чи щось з’їсти. Роз’ятрені рани приваблювали до себе цілі рої мух, які обсідали пому; від цього все тіло її нестерпно свербіло. Щоб врятуватися від надокучливих мух, пома залазила в густі кущі, збирала опале листя й накривала ним рани. Думка про ломаку як про надійне й непереможне знаряддя захисту ніби назавжди випала з її голови — пома ні разу не простягла до неї кінцівки, навіть лежачи. Можливо, їй не дозволяла зробити це надмірна кволість, а може, й тому, що вона втратила віру в те, що з допомогою ломаки можна захиститися.

Адже вона не вбила мута, що напав на неї, не врятувала пому від його страшного рога й твердих копит.

Деякі її рани зарубцювалися. Обдерте плече засохло. Широка подряпина на груді, яку зробив страшним рогом мут, почала заростати. Але рана на задній кінцівці, яка доходила аж до гомілкової кістки, лишалась відкритою; так само не ворушилася і розчавлена ступня з усіма п’ятьма пальцями. Помалу пома навчилася сидіти, проте, коли треба було перейти на якесь інше місце, вона повзла на животі або лігши на бік. Ні про яке стрибання чи лазіння по деревах не могло бути й мови.

Немов розуміючи цілковиту безпорадність поми, чунг весь час наглядав за нею та остерігав її від небезпеки. Він завчасно попереджав пому, аби вона ховалася в дупло, коли їй щось загрожувало, відвертав на себе увагу будь-якого хижака, а потім, підстрибуючи та схлипуючи, заманював і відводив його в інший бік. У кожному такому випадку чунг чимало-таки ризикував, але оскільки він був досить спритним і прудким, то тікав на найближче дерево майже перед самим носом у того, хто гнався за ним. І крім того, якась невідома сила, про яку він не мав жодного уявлення, штовхала його на найвідчайдушніші вчинки, щоб у такий спосіб відвернути небезпеку від поми. А пома цілком виразно усвідомлювала те, що робив для неї чунг, і дивилась на нього очима, у яких світилася невимовна вдячність і безмежна відданість.

БОРОТЬБА З ТСІ-ТСІ

Одного разу, коли пома сиділа коло широкої річки й змочувала на задній кінцівці глибоку рану, густо сплетені трави за її спиною раптом зашелестіли и розступилися. Вона миттю обернулася й тривожно заревла: над стеблами, похитуючись на всі боки, піднялася плеската голова тсі-тсі. Його скляні очі пронизували пому гострим, іскристим поглядом. Довгий і тонкий язик, хитаючись, висунувся із його зціпленої пащі.

Природа тсі-тсі дивно поєднувала в собі дві цілком протилежні якості: раптовість і млявість. Через те жодна тварина при зустрічі з ним не могла вгадати його намірів. Тсі-тсі міг ліниво лежати навіть тоді, коли йому наступали на хвіст, але міг і зненацька кинутись на будь-яку тварину без ніякого приводу. Він міг задушити навіть таку тварину, якої й нездатний був проковтнути. А взагалі тсі-тсі ковтав свою жертву цілою.

Поява тсі-тсі не викликала у чунгів такого неспокою і страху, як поява грау чи грі. Тсі-тсі повзав по землі не так уже й швидко, щоб наздогнати прудконогого й спритного чунга. А на деревах він був ще забарнішим, і чунгові досить було перестрибнути з одної гілки на іншу, щоб примусити тсі-тсі відмовитися від своєї марної погоні. Тому чунги використовували всяку нагоду, щоб зустріти тсі-тсі й подратувати його так, як вони звичайно дратували мута, хоча вступати у відкриту боротьбу з ним уникали: тсі-тсі був настільки сильний, що міг задушити навіть дурного мута.

Чунг, який сидів у той час на дереві неподалік від берега, почувши зляканий рев поми, мерщій зіскочив на землю й кинувся до неї. Помітивши тсі-тсі, він аж присів від несподіванки. Удав ніби й не помітив його. Похитуючи над травою плескатою головою, він не зводив скляного погляду із переляканої поми.

За, інших обставин чунг спокійнісінько виліз би на якесь дерево або й так, здаля, подратував би плазуна. Але зараз він ясно зрозумів, що помі загрожує страшна небезпека її може задушити плоскоголовий велетень. А тсі-тсі тимчасом підповзав усе ближче й ближче і вже був майже біля поми.

Тоді, не думаючи про небезпеку, на яку сам наражався, чунг вибіг наперед і став поміж тсі-тсі і помою. Роззявивши щелепи, він грізно заревів. Але тсі-тсі ніби й не чув його він і далі похитував плескатою головою та смикав своїм тоненьким язичком. Одірвавшись від поми, очі тсі-тсі спинилися на чунгові. Два гострі погляди схрестились і вп’ялися один в одного. Час ніби спинив свій плин і застиг у мертвій непорушності. Разом з ним у мертвій непорушності застигли удав і чунг.

Раптом тсі-тсі зібрав численні хребці свого довгого в’юнкого тіла и кинувся на чунга. В ту ж мить чунг простяг передні кінцівки і вп’явся пальцями в шию тсі-тсі. Якусь мить вони застигли, непорушні, потім похитнулись і впали на землю, не думаючи про те, х, то виявиться дужчим і хто кого переможе.

Тсі-тсі все збільшував число кілець круг тіла чунга, і чунг скоро відчув, що втрачає опору й сили в нерівній боротьбі: удав стис йому ноги, обвив груди, утруднюючи дихання, й накинув ще одне кільце на шию. Чунг мимоволі втягнув голову в плечі. Від болю й нестачі повітря у нього потемніло в очах. Підкоряючись лише сліпому інстинктові самозбереження, він розімкнув пальці навколо шиї тсі-тсі й почав ними шарити по землі. Це дало можливість тсі-тсі обвити круг нього ще одне кільце й затиснути при цьому одну передню кінцівку. Тепер у чунга вільною лишилась тільки одна кінцівка. Просунувши її поміж лускатими кільцями, чунг шукав на землі опори. Він хапався за сухі гілки, за траву, загрібав сухе торішнє листя, впивався пальцями в землю.

Ці рухи не мали ніякого зв’язку з його свідомістю то були конвульсії перетятого черв’яка. А тсі-тсі дедалі дужче стискував свої кільця навколо грудей і шиї чунга.

Весь цей час пома безпорадно дивилася на двоє тіл, що сплелися в смертельних обіймах. І тільки почувши важке хрипіння чунга, вона підповзла до цього живого клубка, схопила удава за хвіст і впилася в нього своїми широкими зубами. Це було єдине, чим вона могла допомогти чунгові.

Кінець нерівної боротьби наближався. Чунг уже ледве дихав і почав втрачати свідомість. 1 раптом його вільна кінцівка наштовхнулася на якийсь твердий предмет, що стирчав із землі. Довгими, гнучкими пальцями чунг з усієї сили вчепився за нього. У цей час тсі-тсі, відчувши зуби поми, що глибоко вп’ялися в його хвіст, зібрав свої кільця, увесь зібгався і разом з чунгом перекотився на кілька кроків уперед. Підчас цього руху твердий предмет відірвався від землі і опинився у чунга між пальцями. Вже майже втративши притомність, чунг замахнувся й почав ним вдаряти по лускатих кільцях тсі-тсі. Рухи його були конвульсивними. Удари падали переважно на те місце, де чунг відчував найбільш напружене стиснення кілець. Це був останній прояв інстинкту самозбереження, і коли б між пальцями у чунга не було нічого, він бив би просто долонею.

Чунг не знав, скільки він разів ударив тсі-тсі, не бачив і наслідків цих ударів. Він лише відчув, як кільця у нього на грудях поступово почали слабнути, і дихати стало легше. Разом з тим прояснилось і в його свідомості. Тоді, вже з цілком усвідомленою, несамовитою жадобою життя, він почав ударяти ще частіше й відчув, як предмет все глибше вгрузає в туге тіло тсі-тсі і як по його пальцях тече щось мокре й липке. Тсі-тсі врешті зовсім ослабив кільця, розімкнув їх, кілька разів сіпнувся й простятся на землі. Ледь живий, страшенно знесилений, чунг упав ницьма на землю, все ще стискуючи в пальцях твердий предмет.

Коли сили й свідомість повернулись до нього, він підвів голову і спинив свій мутний погляд на тсі-тсі. Тіло удава в багатьох місцях було посічене, і з ран стікала блідо-червона кров. Чунг перевів погляд на закривавлений предмет — невеликий гострий камінь, який він все ще судорожно стискував пальцями, потім знову глянув на тсі-тсі, а ще за мить — знову на камінь. І ніби не вірячи самому собі і тому, що бачив, він підніс камінь до очей, обмацав його з усіх боків, і потім знову вирячився на удава. Очі; його розширились, блиснули якимось незнаним подивом, потім відобразили просвітління, що сталося в його простій, первісній свідомості. І ніби не довіряючи цьому несподіваному просвітлінню, він знову замахнувся на тсі-тсі. Гострий камінь глибоко застряг у лускатому тілі. Чунг весь наїжився, підвівся, кремезний і волохатий, і горло йому здушили дивні, нечувані досі звуки. Потім він нагнувся над трупом тсі-тсі й почав завдавати йому нових ударів. Гострий камінь заглиблювався у м’яке тіло тсі-тсі по самий стиснений кулак.

НЕВІДОМІСТЬ ЛЯКАЄ

Цілими днями чунги ходили по землі і лиш увечері поверталися на дерева. Небезпечні хижаки ще зрідка траплялися в лісі, та чунги тримались завжди великими групами, і ніхто не насмілювався на них нападати.

Аж ось настав час, коли число хижаків набагато збільшилось і їхній рев стало чути в усіх кінцях лісу. Так, одного разу два грау напали на досить велику групу чунгів. Приголомшені цим несподіваним нападом, чунги кинулись на дерева. Хижаки наздогнали одного з них, і після тривалої боротьби чунг засіпався й захарчав з перегризеним горлом. Гpay залишили напівобглодану жертву, біля якої одразу ж заходилися хе-ні та ри-мі. Іншим разом ціла зграя хе-ні оточила двох дорослих і одного маленького чунга. Перші хе-ні, що напали на них, з роздертими щелепами й скрученими шиями одразу ж повисли головами вниз у передніх кінцівках чунгів. Але решта хе-ні з усіх боків накинулась на чунгів, і за якусь мить від них залишилися самі кістки. Було й таке: велике стадо оскаженілих і лютих щетинистих гру-гру ні з сього ні з того напало на групу чунгів, і ті змушені були вдатися до єдиного засобу порятунку — миттю втекти на дерева.

Хижаки що не день, то більше витісняли чунгів з землі, небезпека для них весь час зростала. Та вони вже не могли й не хотіли остаточно відмовитись від неї. Запах землі п’янив чунгів, її плоди вабили їх з непоборною силою; вони почали збиратись у величезні групи, і вже ніякий грау не насмілювався на них напасти.

Тільки чунг і пома залишались самі. Пома ще не могла встигати за іншими, не могла вона й лазити по деревах, і чунг, підкоряючись якомусь незнаному, несвідомому велінню, завжди лишався біля неї.

Боячись, щоб на неї знову не напав тсі-тсі або не розтоптав мут, пома цілими днями лежала в дуплі, живлячись лише дрібними плодами, які приносив їй чунг. Голод і спрагу вона зносила порівняно легко, відчуваючи себе в цілковитій безпеці у сховищі. Про можливість допомоги з боку чунга при повторенні подібного випадку пома навіть не думала. Пригоди з каменем вона особисто не переживала, тому й не мала до неї ніякого відношення. Ця подія мала певну вагу лише для чунга, оскільки це він пережив її.

А втім, і для чунга випадок з каменем згодом утратив своє значення. Від свідомого аналізу він ще був надто далекий, бо розумів лише випадкові відкриття. Але при такому простому способові його життя й примітивній свідомості це випадкове відкриття повинно було повторитися безліч разів, щоб він міг прийти до певного загального висновку і до свідомого використання цього висновку. Ним керував інстинкт, який набагато спрощував речі. Для чунга було звичайніше і доцільніше полізти на яке-небудь дерево, де жоден з небезпечних хижаків не міг його дістати, ніж вступити з ним у боротьбу і вбити його ломакою чи каменем. Удруге скористатися гострим каменем як знаряддям захисту йому не довелося, і він, поносивши його певний час, кинув його як щось зовсім непотрібне. Таким чином, момент блискавичного пробудження свідомості був подавлений пануючим над ним інстинктом, і чунг забув про своє випадкове відкриття. Він лише навчився бути пильнішим і обережнішим.

Тимчасом помі покращало, але одужувала вона надто повільно. Про те, щоб лазити по деревах, ще не можна було й думати. Пальці на її розчавленій ступні ще не згиналися и були мов дерев’яні; вона користувалася лиш пальцями здорової кінцівки, коли треба було брати й гризти плоди або спиратися на них під час ходьби. Одна задня кінцівка з глибокою подряпиною на стегні зовсім не рухалася. А плече і подряпана грудь заважали їй вільно рухатись за допомогою однієї передньої кінцівки. Тому вона не могла розраховувати ні на що інше, крім дупла та допомоги чунга. Тимчасом закрадливі кроки хижаків біля дупла ставали все частішими та все настирливішими. Зрештою, незважаючи на всі хитрощі, до яких вдавався чунг, щоб відвернути увагу хижаків від сховища, вона все одно загинула б. Але несподівано над усім лісом лягла якась дивна задуха і викликала у тварин незрозумілу тривогу. Вони зачули її спочатку нюхом: якийсь незнайомий, ледь уловимий запах сповнив повітря. Тварини почали вискакувати з своїх лігв, кидатися то в один бік, то в другий, ревти й вити. Ніхто ні на кого не нападав, бо всі передчували наближення чогось страшного, яке ось-ось мало прийти і всіх їх знищити.

Важку задуху приніс вітер, такий легкий, що ледве ворушив листя на верховіттях дерев. Блакитне, високе небо раптом стало оранжевим, потім попелясто-сивим і низько нависло над лісом. Біле світило ще вранці перестало осипати промінням зелені крони дерев і котитись по небу із краю в край. Увечері вогняно-білі й червоні зорі вже не дивились на землю й не миготіли своїми блискучими віями. А коли настала ніч, важкий, непорушний морок огорнув увесь ліс. Гак тривало багато днів підряд.

Потім вітер, що приніс цю задуху, посилився, верхівки дерев сколихнулися, ліс тривожно загув, зашумів. І цей неспокійний, приглушений шум обплутав тварин немов тенетами. Вони тікали, повертались назад, ховалися, потім знову тікали й знову повертались. Крутилися й кидались на всі боки, наче були зачинені в величезній клітці, з якої намагалися вирватись на волю й подихати свіжим повітрям.

Ця незрозуміла тривога передалася й чунгам. Вони перестали стрибати по землі й по гіллях дерев, присідали, задирали догори голови, озирались довкола й принюхувались. Темний страх, породжений передчуттям чогось невідомого й жахливого, яке загрожувало їм усім загибеллю, стис їм серця, витіснивши звідти страх перед сильними хижаками. Безладний, грізний рев очманілих від жаху тварин не лякав їх тепер так, як раніше. Чи зламає мут гілку, чи зареве грау — чунги вже не нахиляли голів, щоб крізь листя глянути на нього із змішаним почуттям допитливості й тривоги. Замість того вони задирали голову вгору, позирали на тьмяно-попелясте небо, що все нижче й нижче нависало над лісом, ніби намагались вгадати, що буде далі. Ще недавно такі жадливі, вони тепер обминали гілля дерев з рясними плодами, навіть не намагаючись їх дістати. Лише великий голод примушував чунгів їсти, і вони гризли соковиті плоди без почуття вдоволення.

Ночі стали для чунгів нестерпно важкими. Марно силкувались вони заснути спокійно, як бувало колись. Незрозуміла тривога будила їх щоночі, і вони схоплювались несподівано для самих себе, збиралися у великі групи; одні з них скімлили невідомо чого, інші ричали, невідомо и незрозуміло на кого. Маленькі хвостаті чін-гі юрмилися біля них і, замість того щоб радісно кричати, тремтіли, скавчали й злякано та здивовано кліпали очицями. Їм здавалося, що близькість великих безхвостих родичів буде для них найкращим захистом перед невідомим лихом.

Сидячи в дуплі й випроставши скалічену кінцівку, пома слухала далекий, глухий шум стривоженого лісу й важко дихала. Ловила ніздрями повітря і весь час прислухалася до кроків тварин, які то наближалися, то знову швидко віддалялися. Багатоголосий рев тварин ще дужче посилював її тривогу, і ця тривога змушувала пому безпорадно крутитись на місці. Вона намагалася випростатись, але біль від незагоєних ран був сильнішим за її бажання, і пома лишалася в тісному й незручному сховищі, під охороною вірного чунга.

А чунг невтомно пильнував її й чекав, коли з явиться оте невідоме й незрозуміле. Ревіння й кроки сильних і лютих тварин його більше не лякали. Сам не знаючи чому і як, він був переконаний, що ці тварини його не зачеплять, бо вони самі налякані спільною для всіх небезпекою. Тому вночі він, не боячися, злазив на землю, випростувався на весь зріст і ставав біля отвору дупла, простягти перед собою жилаві кінцівки з розчепіреними пальцями, готовий зустріти й відбити напад цього страшного невідомого.

Дедалі посилюючись, вітер приносив ще більшу задуху. Вода в дуплах випаровувалась, почало в’янути листя.

В річці поменшало води, оголювалися тінисті береги. Потворні кроки з страхітливо роззявленими щелепами над силу пересували свої довжелезні чорні тіла вниз за течією, пливли невідомо куди. Тоді тварини зібралися на обох берегах пересихаючої річки, бо лише тут могли напитися води. Вони все пили и пили і ніяк не могли вгамувати спрагу. Шерсть на них не висихала від поту.

Пома не могла більше лишатися в дуплі: плоди, які приносив їй чунг, нездатні були вгамувати її спрагу. І от одного дня вона вилізла з своєї схованки й пошкандибала слідом за чунгом. Безпомилковий інстинкт вів їх до берега найближчої річки.

Одного ранку чунг і пома помітили, як на листя дерев падає згори дрібний сиво-попелястий пил. Вітер носив його цілими хмарами, розкидав над лісом і посипав ним дерева. Цей дрібний пил забивав тваринам ніздрі, прилипав до слизової оболонки і раз у раз примушував їх чхати й кашляти. Скоро увесь ліс був оповитий цим дрібним сиво-попелястим пилом, що безупинно Сипався з неба, надаючи йому темного, сиво-чорного кольору. Потім чад посилився й змішався з якимось особливим їдким запахом, подібним до запаху дерев, які підпалювало небо вогняними стрілами.

Увечері, сидячи на високих деревах, чунги помітили, що обрій, за яким ховалося біле світило, увесь засяяв червонуватим відблиском. Це не було сяйво білого світила, не були й очі, що вогнем миготять у небі, бо вони, ці очі, сховались за важкою сиво-попелястою пеленою. Далеку заграву видно було всю ніч. Лиш на світанку вона почала бліднути, а коли світло дня прогнало гнітючий морок ночі, заграва щезла. Та наступного вечора червонувате сяйво стало ще більше, оперезало ліс з обох боків і по небу затанцювали червоні вогняні відблиски. А коли настала ніч, далекий обрій перетворився у яскраву вогняну смугу, ніби то горіло саме небо. Заграва кидала свої відблиски далеко на північ. Вона залила ліс, залила стривожених, зляканих чунгів, залила стовбури дерев.

ВТЕЧА

І раптом ліс загув від тупоту тисяч малих і великих тварин, які бігли широким потоком за вітром. Бігли, не боячись один одного, грау, хо-хо, ри-мі, грі, ланч, мут, жиг, гру-гру, дже, гу, повз навіть тсі-тсі. Не витримали й чунги. Позлізавши з дерев, вони, підхоплені цим нестримним потоком утікачів, кинулися й собі за ними. Маленькі хвостаті чін-гі, з невгамовним, диким вереском, перестрибуючи з гілки на гілку, також рушили в тому напрямі. Незабаром початок цього небаченого потоку очманілих з переляку тварин згубився десь попереду, а кінець його звивався далеко позаду, виповзаючи з освітленого кривавою загравою лісу…

Крі-рі з зловісним карканням злітали з дерев, збирались у великі зграї й цілими годинами кружляли над лісом. Потім летіли кудись за вітром, і їхні голоси поволі завмирали вдалині. Вони летіли зовсім низько й кидали свої тіні на спини втікачів, і їхнє огидне каркання змішувалося з шумом живого потоку. Всі поспішали випередити вогняну стихію, відблиски якої вже падали на їхні сліди. Жорстокий грау добровільно уступав дорогу добродушному хо-хо. Кровожерний грі й лагідний дже поспішали один за одним, не озираючись. Полохливий гу силою прокладав собі шлях крізь зграю стерв’ятників ри-мі, а купа хе-ні обминала незграбних гру-су, навіть не вишкіряючись на них. Смердючий жиг, пирхаючи, перестрибував через тсі-тсі, а мут топтав ногами ланча, пробираючись крізь густі чагарі. Усі товпилися, випереджали одне одного, присмирілі, налякані..

Чунг і пома бігли в загальному потоці втікачів, приєднавшись до великої групи чунгів. Так їм менше загрожувала небезпека бути розтоптаними або роздертими великими хижаками. Бігли вони на задніх кінцівках, щоб передні були вільними на випадок потреби оборонятися. Жорстокий грау, добродушний хо-хо, товстий мут і гострозубі хе-ні — всі були однаково небезпечними для них у цьому квапливому просуванні вперед. Вони боялися потрапити під ноги очманілим тваринам, а також в пазури якогось хижака. Ї чунги, то доганяючи одних тварин, то відстаючи від інших, мусили бігти випрямившись, не сміючи ні на мить нахилитись до землі, щоб спертись на передні кінцівки.

Пома ще трохи кульгала. Рана її на стегні майже загоїлась, і, хоч пальці на розчавленій ступні ще згиналися дуже мало, вона вже могла бігти нарівні з іншими чунгами, не відстаючи від їхньої дружної групи. А позаду них дедалі дужче розросталася величезна пожежа. Вітер гнав їм услід клуби диму, наче провісників їх загальної загибелі. Вночі велетенські язики полум’я лизали небо, поривчастий вітер жбурляв угору снопи іскор, потім безладно розсипав, і вони гасли одна за одною у стовпі густого чорного диму, що звивався над лісом. Нестерпний запах гару почав душити втікачів.

Дні і ночі злилися воєдино, і настав неподільний час, в якому тварини мусили бігти навипередки з вогняною стихією, що вже наздоганяла їх.

Їсти доводилось на ходу, не зупиняючись ні на хвилину. Лагідний дже та прудконогий гу часом нагиналися, хапали жмутик трави, зелений пагінець чи гілку і бігли далі. Жорстокий грау і кровожерний грі зненацька накидались на якусь тварину, впивались гострими зубами й пазурами в її шию, потім нашвидку присідали до неї, відкушували по шматку теплого м’яса і знову мчали далі. Хижаки, що бігли позаду, накидалися на ще живу жертву, відривали по шматку м’яса й собі і теж простували вперед, даючи дорогу тим, що напирали ззаду. Нікого не вражав вигляд конаючої тварини, ніхто не звертав уваги на обглодані кістки. Здавалося, і самі жертви усвідомлювали, що вони повинні власним життям підтримувати життя інших утікачів.

Чунги заспокоювали голод опалими плодами, які вони збирали по дорозі, та молодими пагінцями з кущів, повз які бігли. З дерев у них над головою звисали великі соковиті плоди, та їм не було коли лізти по них… Не могли вони й стрибати по гілках так швидко й легко, як маленькі хвостаті чін-гі, бо були огрядні й важкі, і гілки згинались та обламувались під ними.

Несподівано шлях цьому могутньому потокові втікачів перетнула широка річка; вони стовпились на березі, штовхаючи й топчучи одне одного. Під натиском тварин, які весь час напирали ззаду, ті, що вже стояли на березі, входили у воду і, підхоплені повільною течією, навкіс пливли до протилежного берега. Річка вкрилася головами малих і великих тварин.

Чунги підійшли до самого берега річки і враз подалися назад: нездоланний природжений страх перед водою примусив їх відступити. Очманілі від жаху, безпомічні, вони почали ревти. Потім їхній рев замінився диким криком, змішавшись з несамовитим вереском чін-гі, що, наче божевільні, підстрибували у них над головами.

А тварин ставало все більше й більше. Щоб їх не розтоптали, чунги полізли на дерева і, мов велетенські плоди, повисли на нижньому гіллі. Це сталося саме тоді, коли серед утікачів на березі почалося загальне сум’яття. Ошалілий мут ні з сього ні з того з силою встромив свій страшний ріг у черево хо-хо. Хо-хо обхопив товсту шию напасника носом, підняв його поперед себе, притиснув гарненько й нанизав на свої довгі зуби. Кілька інших хо-хо оточили грау, і він, вихопившись одному з них на спину, гострими зубами впився в його товсту шкіру. Та інші хо-хо негайно стягли його звідти носами й ту ж мить розтоптали. В такий же спосіб у цій нечуваній тисняві було розчавлено багато дже, гру-су, ри-мі та безліч інших тварин.

Несподівано чунги побачили дивну картину: маленькі хвостаті чін-гі прожогом кинулися вниз і почали стрибати на широкі спини мутів, хо-хо та бі-гу. Не звертаючи уваги на цей незвичайний вантаж, велетенські тварини входили «у воду й пливли до протилежного берега.

Для чунгів це відкриття було таким же несподіваним, як і вчасним. Наслідуючи чін-гі, першою підскочила й опинилась на спині в хо-хо пома, а слідом за нею на спини добродушних велетнів почали стрибати й інші чунги. Деякі з них просто чекали на хо-хо, повиснувши на низькому гіллі дерев, і коли ті опинялися точно під ними, стрибали їм на спини.

Перепливши на другий берег і знову ступивши на землю, тварини струшували з себе воду і бігли далі. А слідом за ними повільно повзла вогняна стихія, перетворюючи споконвічний ліс у полум’я, дим і попіл. Гнана дужим вітром, пожежа охопила один берег річки й перекинулась на другий. Палаючі береги обсипали зеленуваті води іскрами, огортали димом. Ріка віддзеркалила охоплені полум’ям дерева, і в її глибині заграли вогняні відблиски. Споконвічний ліс танув у полум’ї величезної пожежі, а потік тварин, гнаних розбурханою стихією, весь час збільшувався.

Та настав час, коли шлях утікачів поповз угору. Стрімкі, гострі скелі здіймалися в небо, круті гірські схили відкрили бездонні прірви, глибокі ущелини сповнялися шумом бурхливих потоків. Великі, незграбні тварини спинилися й затупцювали на місці. Загальний тупіт їхніх безладних ‘ кроків та дикий рев заглушили шум водоспадів. Потім вони рушили в різні боки — одні ліворуч, інші — праворуч, і їх важкий тупіт поволі затих… По крутих схилах дряпалися вгору лише рухливі та спритні тварини.

Опираючись на всі чотири кінцівки, угору полізли й чунги. Вони чіплялися пальцями за гостре каміння, впивались плоскими нігтями в сипучий ґрунт, хапалися за гілки колючих кущів і безупинно лізли все вище й вище. І коли врешті спинилися перепочити, внизу під ними, наскільки сягало око, все утопало в полум’ї. Величезні хмари диму здіймалися в небо. А коли двічі на зміну ночі прийшов день, безкрає вогняне море з страшною силою залило й гірські схили. І може, чунги, а разом з ними й інші тварини загинули б у полум’ї цієї величезної пожежі, коли б саме злякане небо не вгамувало її. Воно зібрало на високих гірських шпилях густі чорні хмари, з яких вихопились і впали на залиту вогнем рівнину сліпучі блискавиці. Страшенний гуркіт сколихнув гостроверхі скелі, потім ще раз і ще… Велетенські гори здригнулись, застогнали, загули… Суцільними потоками ринув дощ, огортаючи вогняну широчінь сивою імлою. На землю зійшла непроглядна, чорна ніч, в якій згасла й остання іскорка кривавої заграви.

На світанку небо вгамувало свій гнів і спинило потоки зливи. Чунги побачили, що знизу, з рівнини, замість полум’я й диму, здіймалась густа молочно-біла пара. А коли біле світило піднялося високо над торами, пара розсіялась, і чунги, скільки сягало око, побачили лише сиво-чорний попіл. Лісу чунгів більше не існувало.

Потік тварин, що втікали від пожежі, припинився, потім широко розлився по крутих схилах.

Тварини поверталися до своїх старих звичок-знову підкрадались, ховались, нападали, вбивали. Загальна й однакова для всіх небезпека минула, а разом з нею над ними втратив силу й спільний для всіх закон дружної втечі.

ПОНЕВІРЯННЯ

Скільки тривала втеча тварин, важко сказати. Але чунги раптом опинилися на цілком новій, незвичній і непридатній для їхнього способу життя місцевості — скелястій і нерівній, з гостро зламаними лініями. Оголені урвища і схили відкривали перед ними бездонні прірви. Величезні. скелі своїми вершинами впирались у саме небо. Дерева розкидали свої віти над страшними безоднями. Колючі кущі та купи гострого каміння, нанесеного під час зливи, заважали чунгам іти, ранили їм пальці й долоні. Почалося страшне поневіряння по цій непривітній, дикій місцевості. Голодні чунги блукали цілими днями й жадібними очима позирали на гілля дерев. Та великих, соковитих плодів, яких було вдоволь у знищенім пожежею лісі, вони ніде не могли знайти. Листя на деревах було тоненьке й гостре, наче голки у купа, до того ж, ще й з неприємним смолистим присмаком. Єдиною придатною для чунгів їжею виявилися надзвичайно терпкі плоди на деяких кущах; плоди були гіркі, і чунги аж морщилися та страшенно кашляли, коли їли їх. Але й такої їжі було тут недостатньо для великих і зголоднілих чунгів. Постійне недоїдання, на яке вони були тепер приречені і якого раніше чунги не знали, одразу змінило їх. Вони стали дуже сварливими й дратівливими. Між ними все частіше зчинялися бійки, під час яких кожен намагався відібрати в іншого знайдений плід. Великі їх групи розділились на менші, і кожна з них подалася шукати поживи. І в цьому шуканні поодинці й маленькими групами чунги йшли все далі й далі вперед, ніби ще втікали від пожежі, яка знищила їхній ліс. Вони не мали ніякого уявлення про те, куди йдуть, не замислювалися й над новим місцем та умовами життя, бо все це визначалося у їх уяві кількістю їжі, придатної по смаку та звичної для них.

Чунг і пома теж обрали свій шлях шукання їжі. Разом з іншими чунгами, які розділилися на невеличкі групи, вони далі йшли вперед. Дні минали в безнастанному шуканні терпких плодів, які вони знаходили дуже рідко. Часом їм доводилося вдовольнитись лиш молодими гілочками кущів, а ввечері, напівголодні й змучені, вони вилазили на якесь дерево й на ньому перебували ніч, з нетерпінням чекаючи нового світанку. Голод змушував їх нападати на гнізда крі-рі й забирати з них яйця, незабаром вони почали хапати й маленьких безкрилих крі-рі. Щоб дістатись до гнізда, їм часом доводилося дряпатись по неприступних високих скелях. Тоді велетенські крі-рі, широко розпростерши свої крила, з шумом пролітали над головами чунгів і з такою люттю нападали на них, що ледве не скидали їх у зяючу під ними страшну безодню. І на вершинах височенних скель починалися справжні битви. Крі-рі, несамовито каркаючи, кидалися на злодіїв, що крали у них яйця й маленьких дітей, били їх своїми могутніми крилами, хапали гострими загнутими кігтями й важкими дзьобами намагалися продірявити їм голови. А чунг і пома, випроставши свої волохаті тулуби, виділяючись чорними силуетами на тлі синього неба, швидкими, вправними рухами передніх кінцівок відбивали бурхливі атаки розлючених і дико каркаючих крі-рі. І завдяки своїм переднім кінцівкам вони перемагали в цих битвах, де їм би не допомогли ні гострі зуби, ні міцні нігті. Схопивши за шию якого-небудь крі-рі, вони відривали йому голову й недбало кидали вниз. Крі-рі якусь мить летів з обвислими крилами і потім зникав у глибокій прірві.

Не змінюючи напряму свого руху, чунги опинилися на ще убогішій, скелястій місцевості. Дерев з гірким смолистим листям тут було зовсім мало, і вони вже не давали чунгам не те що їжі, а навіть притулку на ніч. Чунги мусили шукати безпечного місця просто на землі.

Ішли чунги на задніх кінцівках, оскільки передніми вони весь час обмацували все, що привертало їх увагу як щось їстівне. Через те пальці й ступні на їхніх задніх кінцівках поступово втрачали гнучкість і здатність хапати, затверділи й зашкарубли. Зате вони почали міцніше й надійніше підтримувати випростаний тулуб. І чунги перестали не тільки лазити по деревах, а навіть дивитись на них.

До нестачі їжі приєдналася ще й нестача води. Терпкі плоди, що висіли на деяких кущах, не могли замінити води, а яйця крі-рі та м’ясо їх безкрилих, оброслих пухом дітлахів ще дужче посилювали у чунгів спрагу. Чунг і пома спустилися в безплідну ущелину шукати води. Проблукавши там весь день, вони натрапили на якесь болотисте місце, але й тут не знайшли ніякого джерельця чи струмка. Тоді, мало не шаліючи від спраги, вони посідали навпочіпки, встромили пальці в болото і, зачерпнувши його у жмені, жадібно почали смоктати. Та вгамувати в такий спосіб спрагу вони не могли, оскільки пили не воду, а багно. Проте його вологість приємно охолоджувала їм язик і горло. Вони нахилилися, щоб знову зачерпнути болота. І раптом завмерли в німому подиві: у тільки-но викопаних двох ямках було повно води. Чунг і пома миттю кинулися в болото, припали до ямок і випили всю воду. Потім підвели замурзані обличчя і знову посхилялися над ямками, втупивши в них жадібний погляд. Незабаром ямки знову наповнились водою. Тоді, збагнувши, нарешті, у чому річ, чунги почали копати в болоті нові ямки. Ямки поступово наповнювались водою. Чунг і пома жадібно випивали її і, посідавши біля ямок, чекали, поки вода з явиться знову.

Таким чином несподіване відкриття води й раптова догадка, на яку наштовхнув чунга й пому випадок з викопуванням ямок, дали їм можливість угамувати спрагу. Потім вони підвелися, струсили з долонь і пальців налипле болото, пообтирали одне одному замурзані обличчя. І вже цілком усвідомивши те, що в болоті на дні цієї ущелини є вода, якої можна напитися, викопавши ямку, вони, замість того щоб лізти вгору по схилах скель, знову приходили сюди.

Ніч застала їх в ущелині. Тісно притулившись одне до одного, вони сиділи під навислою над ними скелею. Було спокійно й тихо. Зоряне небо торкалось вершин високих скель, розкинувши над глибокою ущелиною розцяткований блискітками покрив. Проте в самій ущелині було темно, а чунг і пома не мали такого зору, як грау чи івод, і не могли бачити, як удень. Тому вони й не зважувались ходити вночі. Та як тільки зазоріло, вони рушили вниз ущелиною, зустрічаючи по дорозі багато тварин. Вгорі, на вершині скелі, промайнула червонувата тінь кат-рі; пістрявоголовий виг показав з ущелини між скелями свої нашорошені вуха й одразу зник. Всі ці тварини вперше бачили таких незвичайних істот, бо ніколи раніше жоден чунг не жив у цих місцях.

Що нижче чунги сходили вниз, то разючіше змінювалась місцевість. Вершини грандіозних скель ставали все нижчими. Долини ширшали, їхнє дно ставало рівнішим. Де-не-де на дні невеличкими плямами росла соковита зелена трава, якої чунг і пома вже давно не бачили. Ще нижче вони натрапили на дерева з яскраво-зеленим широким листям. А дерев з гострим і гірким смолистим листям дедалі меншало. Пройшовши ще трохи, чунг і пома побачили, що пологі схили долини були вкриті густою травою. З баговиння зміївся тоненький струмочок і, весело дзюркочучи, стікав униз. Небо стало високим, чистим.

У чунга й поми з’явилось почуття чогось знайомого. Їм здалося, що вони повертаються у свій ліс, в ліс чунгів. Вони накинулись на широке листя дерев, ніби це листя і колись було для них найсмачнішою їжею. Потім посідали й полегшено зітхнули: вони зараз воліли б жити по сусідству з жорстоким грау, і хай би на деревах росли не плоди, а тільки отаке широке, зелене, соковите листя.

Під час цього неймовірно важкого й голодного поневіряння, цих нескінченних жахливих блукань, коли ніхто з чунгів не знав, що на нього чекає завтра, пома завагітніла знову. Підкоряючись спільному для всіх тварин велінню природи, вона, сама того не відаючи, давно вже носила в собі плід кремезного й дужого чунга. Пома не знала також про те, чи новий спосіб життя й нові умови, в яких вона опинилася, не вплинуть на ту істоту, що вже живе в її утробі, і чи пристосується ця ще не народжена істота до нових умов життя, до яких і зона звикала й пристосовувалася з необхідності.

ХИЖІ ІВОДИ

Хоч уже траплялись дерева з широким гіллям і на них де-не-де видно було плоди, місцевість, проте, лишалася ще дикою, скелястою, непривітною і непридатною для життя чунгів. На деревах цих пома не могла знайти собі лігва, зручного для пологів, і вона змушена була його шукати просто на землі. До того ж, ідучи все далі й далі вперед, чунги стали зустрічати цілком нових тварин, спочатку хижого івода й пістрявоголового вига, а потім гіллясторогого теп-тепа та куцохвостого лена. Хоч не всі вони були однаково небезпечними для чунга й поми, проте кожен з них викликав занепокоєння, оскільки чунги бачили їх уперше.

І от, бажаючи знайти надійне сховище, під впливом невиразних, напівзабутих спогадів про своє колишнє видужування в дуплі старого дерева, вона залізла в якусь широку западину в скелі. В ній пома могла почувати себе більш-менш безпечно. Утворена в скелі на низькому схилі невеликої долини, западина була захищена самою природою: над входом до неї висли круті скелі, а під нею зяяло урвище глибиною в кілька стрибків. У дні своїх важких, безрадісних поневірянь чунг і пома не раз знаходили собі притулок на ніч в подібних западинах.

Разом з чунгом пома вистелила дно западини зібраним навколо сухим листям і травою, потім чунг вийшов і сів біля самого входу серед нагромадженого тут протягом століть каміння. Погляд його спинився на протилежному схилі долини. Там він помітив теп-тепа, який то піднімав, то опускав свої гіллясті роги і, прислухуючись до чогось та принюхуючись, неквапом ішов униз. Теп-теп обгризав на чахлих кущиках тонкі гілочки й вищипував з-поміж каміння шорстку траву. Майже непомітний з-за каміння, чунг стежив за ним швидше з цікавістю, ніж з тривогою: якщо теп-теп пасеться в траві й обгризає гілочки на кущах — він не може бути таким небезпечним, як івод чи виг.

Теп-теп зійшов по схилу вниз і, опинившись майже на самому дні долини, наблизився до западини: ще кілька стрибків угору по крутому схилові — і він буде зовсім близько від чунга. Чунг уже хотів заревти на нього, як раптом з-за каміння несподівано вибіг івод і кинувся на теп-тепа. Теп-теп ніби чекав цього нападу. Він мерщій відскочив убік і щодуху помчав униз, лишивши хижака позаду. Та несподівано з’явився другий івод і примусив його повернути назад. І саме в цю мить на нього напав перший івод.

Опинившись віч-на-віч з кровожерним іводом, теп-теп виставив уперед свої гіллясті роги, і хижак потрапив між них. Рвучким і сильним рухом голови теп-теп відкинув першого івода, але в цю мить його наздогнав другий, стрибнув йому на спину і впився зубами в шию. Перший івод напав з другого боку, і всі троє покотились по дну долини під самим входом до сховища чунгів.

Із змішаним почуттям цікавості й тривоги чунг замуркотав і почав підстрибувати за камінням. Щоб краще бачити це незвичайне видовище, він навіть трохи висунувся вперед. Від цього руху з-під його задньої кінцівки покотилось кілька дрібних камінців, а ті, у свою чергу, зрушили інші, і от уже велика кам’яна брила, втративши опору й не витримавши власної ваги, враз хитнулася і, загримотівши вниз, з страшною силою впала на тих, що боролися. Теп— теп і один івод одразу були вбиті. Другий івод, лишившись неушкодженим, метнувся вбік і, не озираючись, подався геть.

Чунги й раніше мали звичку шпурляти в на-ко та тсі-тсі плоди й обламані гілки. І не тому, що вони розуміли, ніби в такий спосіб можуть захистити себе від цих тварин, а тому, що відчували потребу виявити свою огиду й ненависть до них ще чим-небудь, крім звичайного реву, та ще, може, тому, що вміли, як ніхто інший, орудувати передніми кінцівками.

Зрозуміло, ні один тсі-тсі чи на-ко не умирав від недбало й невміло кинутої ломаки чи плода. Коли ж траплялося, що хтось із них тікав, чунги були певні, що на-ко або тсі-тсі просто злякався їх самих, їхнього страшного реву.

Примітивна свідомість чунга й поми, внаслідок всього пережитого, посунулась на крок вперед. Вони вже цілком виразно усвідомлювали, що, кинувши плід, не можна вбити ні на-ко, ні грау, зате ударом ломаки чи каменя це можна зробити напевно. Лише уявлення про власну фізичну силу в них було відсутнім. Вони не знали того, що ні один грау чи на-ко не вмер би від їхнього удару каменем, коли б їх передні кінцівки були менш розвиненими, а на грудях у них не було б оцих кулястих, вузлуватих м’язів.

Стану здивованості, розгубленості й нерозуміння, в який вони впадали в перших двох випадках захисту з допомогою ломаки й каменя, під час п’ятого чи десятого випадку вже не було. Чунг і пома вже розуміли не тільки те, що грау та на-ко вмирають, але знали також, чому та від чого вони вмирають. І все це вони знали з власного досвіду та на підставі своїх здогадів і спостережень.

Те, що вони вже пережили, скільки б воно не повторювалось, не могло залишити в їх свідомості виразного, видимого й тривалого сліду. Свіжіші враження закривали те, що вони пережили давніше, і чунги забували його швидко й легко. Однак воно залишало у їх свідомості глибокий слід і поступово, внаслідок безперервного повторювання, набувало все більшої чіткості й виразності.

І тому, коли камінь розчавив івода й теп-тепа, чунг не здивувався й не розгубився, а одразу зрозумів, що сталося, і радісно заревів. Потім він сам, підстрибуючи, почав скочувати в долину велике й дрібне каміння. Воно з характерним шурхотом все швидше й швидше котилося вниз і глухо вдарялося одне об одне на дні долини. Цю гру чунг супроводжував сумішшю невиразних, непевних звуків, з допомогою яких він висловлював своє вдоволення і радість. Гра так його захопила, що він навіть забув про пому. І тільки тоді, коли вона застогнала й зашамотіла в печері, він кинув свою гру, нагнувся й поліз до неї; потім враз вискочив з печери, випростався на весь зріст, роззявив щелепи, і його голосний рев сколихнув долину: народився новий маленький чунг.

СТРАШНИЙ МО-КА

Народження нового маленького чунга було відзначене особливою зміною, що сталася в природі. До нестачі їжі приєдналося несподіване й непередбачене похолодніння. Все навкруги оповили тумани, стало холодно й вогко. Без будь-якої видимої причини листя на деревах почало жовкнути, в’янути й опадати на землю. Майже всі дерева погойдували голими вітами. Тієї незначної кількості плодів, яка хоч частково заспокоювала голод чунгів, ставало дедалі менше, і згодом вони цілком зникли: осипались так само, як і листя, а на їх місці інші не виростали. Дерева мов поклялися більше не родити…

Все це було дуже дивним і незрозумілим для чунгів. Ніколи листя на деревах у їхньому лісі не змінювало свого кольору і ніколи дерева не залишалися без плодів. Усі тварини в лісі чунгів народжувалися серед листя й плодів і серед листя й плодів умирали.

А коли дув вітер, падолист був таким густим, що зовсім укривав чунгові голову й плечі, якщо той стояв десь поблизу під деревом. Тоді чунг підводив голову й збентежено дивився вгору, але там, серед віт, не бачив ні крі-рі, ні чін-гі, ні будь-якої іншої тварини, яка б струшувала з них листя. На думку чунгів, вітер не міг обривати листя, бо в їхньому лісі він ламав гілки, вивертав з корінням дерева, проте ніколи не чіпав на них листя. І чунги марно силкувалися збагнути, чому листя на деревах ставало жовтим і хто обривав його з дерев.

Крім того, і біле світило, яке раніше так добре й приємно гріло їм животи та спини, майже перестало з являтися на небі, а денне світло стало сірим, холодним і весь час однаковим.

Верхні гілки кущів, якими чунги заспокоювали свій голод, теж змінилися: з них теж осипалося листя, вони стали твердими й зовсім не давали пагінців. А потім із неба почали сипатися дрібненькі краплини води; так тривало багато днів. Ніколи досі небо ще не сіяло таких дрібненьких краплинок. Ті, що падали на ліс чунгів, завжди були набагато більшими і, вдаряючись об широке листя, здіймали такий оглушливий шум, що ним сповнювався увесь ліс. Але ті великі водяні краплини падали лише годину чи дві, і потім біле світило знову яскраво сяяло в небі; а ці дрібненькі краплинки чомусь сипалися безперестанку багато ночей і днів.

І от для чунгів настали найтяжчі дні. Тепер уже треба було дбати не про вибір їжі, а про те, щоб знайти будь-яку їжу взагалі; не про вибір місця для ночівлі, а про хоч який-небудь притулок на ніч. Гілля на деревах стирчало зовсім голе і вже не могло захистити чунгів ні від дощу, ні від пронизливого вітру. І вони почали ховатися якомога глибше у ненароком виявлені западини в скелях, де, зібравшись великими групами, сяк-так зігрівалися і звідки їх інколи виганяло лише нестримне відчуття постійного голоду.

Чунг і пома разом з новим маленьким чунгом, що сидів, обхопивши матір за шию й припавши до її грудей, і далі безрадісно переходили з одного місця на інше, невтомно шукаючи їжі. До постійного голоду тепер приєдналися холод, вологість і суцільна чорна ніч. Все це завдавало чунгам неймовірних фізичних мук, викликало в них німе тривожне здивування. Вони все частіше й частіше мовчки дивилися одне одному в вічі, і їхній мовчазний, безнадійний погляд ніби говорив: «Усьому кінець, в своєму житті ми вже ніколи не зазнаємо ніякої радості…»

До всього цього лиха з явився ще й страшний мо-ка. Волохатий мо-ка.

Чунг і пома бачили його здалеку. Звір був дуже великий і дуже волохатий. Вони не могли визначити, яке їх тоді охопило почуття — страх, неспокій чи тільки подив. Найпевніше — водночас усі три почуття. Та коли одного разу їм довелось побачити, як це волохате, незграбне страховисько наздогнало прудкого теп-тепа, як воно випросталось, обхопило його передніми лапами і одразу ж задушило, а потім швидко з їло майже половину м’яса з нього, чунг і пома завмерли зі страху та несподіванки. А іншим разом вони побачили, як мо-ка ще вправніше, ніж вони, дерся по стрімких урвищах і скелях вгору і потім зник у такій же печері, як та, в якій ночували чи мали намір ночувати вони Тоді, незважаючи на лютий холод і дощ, обоє чунгів повилазили на високе дерево, що було поблизу, й просиділи на ньому до самого ранку.

Небо над лісом опустилося зовсім низько, і сірі хмари торкнулись верхівок дерев. Знову почався дощ. Без грому, без гуркоту, без блискавиць. Дрібненькі дощові краплини зашурхотіли по голих вітах дерев. Чунг і пома не знали, що дощ може йти без грому і блискавиць, без того, щоб дерева низько гнулися й скрипіли під сильним натиском вітру. Вони ще не знали такої глибокої, такої похмурої тиші, як ця, що починала гнітити ліс, ледве спадали вечірні сутінки. Ніякого шуму, крім шарудіння дрібненьких краплин дощу в гіллі дерев! Наче всі тварини повтікали не знати де або повимирали.

Чунг і пома підняли передні кінцівки над головами й сплели пальці. Щоб хоч трохи захистити маленького чунга від мокротечі, пома нахилилась над ним, підставивши під дощ свою широку спину. Чунг тоді нахилився над нею. Вода текла по його волохатих передніх кінцівках і тоненькими цівочками збігала вниз. Тремтячи від холоду, мокрі, вони час від часу підводили голови, ніби сподівалися, що розступляться хмари і в небі знову засяє вогняний диск білого світила. Та не тільки біле світило, а й саме небо зникло в чорному мороці. З темряви на них сипалися дрібні краплі дощу, заливаючи їм очі, боляче шмагаючи по червонуватих обличчях. Так просиділи вони на дереві цілу ніч, мокрі, цокотячи зубами з холоду, не сміючи злізти на землю, бо там на них чатував страшний, волохатий мо-ка.

Коли зовсім розвиднілось, вони злізли униз і, тремтячи та скімлячи від холоду й голоду, зіщулилися під товстим, похиленим стовбуром дерева, під яким була смужка сухої землі. Чунг і пома посідали на ній і щільно притулилися спинами одне до одного. І хоч обоє були страшенно голодні, довго сиділи так, зогріваючи одне одного. Холод виявився для них набагато нестерпнішим і жорстокішим, ніж голод. Відчуття голоду їм було добре знайоме, а от холод вони зносили вперше.

Скоро їхні спини зігрілися — холодна волога перетворювалася в приємну теплу пару. Плечі в них, хоч і були ще мокрими, перестали тремтіти. Маленький чунг, не такий промоклий, як чунг і пома, знову намацав материну грудь і жадібно почав ссати. Тепле молоко приємно зогрівало його, і він не так гостро відчував холод і вологість.

Важко сказати, коли чунг з помою покинули сухе сховище під стовбуром дерева. Небо весь час сипало на землю дрібні й холодні краплі дощу, сиві кошлаті хмари все ще чіплялись за верховіття дерев, а білого світила також не було видно. І чунги рушили далі, сподіваючись знайти щось поживитися, щоб хоч трохи заспокоїти нестерпний голод.

Але голі віти дерев лишалися холодними й непривабливими, а трава та кущі не пропонували їм нічого, крім сухих гілок і стебел. Ні одного плоду, ні одного соковитого листу, ні одного пагінця. Тоді чунг і пома присіли біля якогось висохлого куща і встромили пальці в землю: єдине, чим вони могли утолити свій голод, було коріння цього куща.

Однак земля тут була тверда, кам’яниста, а чунг і пома не мали таких міцних і гострих пазурів, як гру-су. Їх плоскі нігті гнулися, кінчики пальців терпли. І все-таки вони не переставали підкопувати коріння, тому що біль у шлунку від голоду був нестерпнішим, ніж біль в пообдираних пальцях. Кілька виритих маленьких корінців вони проковтнули з незвичайною пожадливістю.

Та згодом мусили перестати копати: шкіра на кінчиках пальців у них облізла, суглоби набрякли й страшенно боліли. А тих кілька корінчиків, які вони з’їли, тільки збільшили їх голод і зробили його ще нестерпнішим. Тоді чунг і пома накинулись на м’яку кору стебел і, не маючи змоги обдирати її пальцями, почали гризти зубами.

Несподівано поблизу з’явилася білява спина волохатого, страшного мо-ка. Не помічаючи чунга й поми, він, похнюпивши голову, неквапом ішов простісінько до них. Пома забачила його перша і, мов зачарована, втупила в нього свій гарячковий, сухий погляд. Раптом вона наїжилась і заричала, як звичайно робила, побачивши якогось небезпечного хижака. Мо-ка здригнувся, підвів голову і лиш тепер помітив їх. І зупинився, наче вражений цією зустріччю з ними. Він уперше побачив чунгів, і вони здалися йому цікавими, кумедними і трохи навіть дивними.

Тимчасом чунг вийшов наперед, став перед помою, випростався, роззявив щелепи й голосно заревів. Пома стояла за його спиною, наїжена, і, притискуючи до грудей маленького чунга, погрозливо ричала. На якусь мить в її свідомості промайнула вже бачена картина: мо-ка згріб широченними лапами теп-тепа й задушив його.

А мо-ка, уважно роздивившись їх, швидко й мовчки, незграбно підстрибуючи, рушив до них. Це мовчазне наближення хижака налякало чунгів ще дужче, ніж коли б він з лютим ревом кинувся на них. І вони не витримали. Озираючись на всі боки, чи немає де-небудь дерева, на якому вони могли б урятуватись, чунг і пома щодуху кинулись тікати.

Але такого дерева — високого і товстого, щоб могло їх витримати, — поблизу не було. Розкидані де-не-де невеличкі кущі не могли врятувати їх. А мо-ка вже біг слідом за ними, і кошлата шерсть підстрибувала на ньому, біг з мовчазною впертістю, яка не віщувала чунгам нічого доброго.

Тоді чунг і пома раптово звернули вбік і побігли до крутого схилу скелястого горба. Скориставшись їх невеличкою затримкою, мо-ка ще дужче наблизився до них. Не усвідомлюючи як слід того, що робить, а скоріше за інстинктом, успадкованим від своїх предків, чунг схопив передньою кінцівкою кілька дрібних камінців, обернувся й шпурнув їх у мо-ка. Потім, наїжачившись, безперервно ревучи, він, не озираючись, подався слідом за помою.

Дрібні камінці влучили у морду волохатого звіра. Він сіпнувся і став, обтер лапою морду і знову потрюхикав услід за чунгом і помою. Ця короткочасна затримка мо-ка врятувала чунгів. Вони добігли до стрімкого кам’яного урвища і почали дертися по ньому вгору, не маючи ніякого уявлення про те, куди біжать і як урятуються від мо-ка, що вперто гнався за ними.

Дряпаючись угору по схилові, пома ненароком зрушила з місця камінь, і він покотився вниз. Чунг ледве встиг відскочити вбік, потім мимоволі озирнувся й побачив, як камінь зрозгону вдарив мо-ка. Хижак страшенно заревів і впав.

Ця картина допомогла чунгові поновити в пам’яті те, що сталось недавно з іводом і теп-тепом. Потім він пригадав і те, як грався на краю урвища, як зрушував з місця каміння і як воно котилося вниз. А тому, що повторення подібних явищ сталося надто швидко, він негайно пов’язав їх одне з одним. І під впливом нової несподіваної догадки чунг замахав передніми кінцівками, застрибав і почав скочувати з урвища камінь за каменем. Кілька каменюк влучило в мо-ка, він зупинився, закружляв на місці, глухо заревів і швидко побіг по скелі вниз.

ПЕРЕМОЖЦІ

Мо-ка утік, але чунг і пома не насмілювалися зійти в долину. Весь цей день вони пробули серед осипів скелястого горба і, шукаючи якої-небудь поживи, облазили його до самої вершини. Але нічого, крім голих куп каміння, не знайшли. Увечері, замість того щоб шукати зручного дерева для ночівлі, вони, голодні й замерзлі, прихистилися в западині під скелею. Дощ мрячив цілу ніч. І хоч холод та вологість давали себе взнаки не менше, ніж голод, западина під скелею виявилася зручнішою для ночівлі, ніж дерево. Притулившись спинами одне до одного, підібгавши коліна и поприсідавши навпочіпки, голодні и знесилені чунг і пома задрімали. І помі приснився дивний сон…

Снилося їй, ніби вона знову мала народити маленького чунга. І от, шукаючи захистку, — натрапила на таку саму западину в скелі, тільки набагато глибшу й ширшу. Всередині було світло, як назовні. Раптом пома помітила в кутку западини якусь дивну маленьку тваринку — пухнасте, з гострою мордочкою і гострими вушками звірятко. З її появою звірятко втупило в неї свої очиці й замахало довгим хвостом, а потім враз кинулось до неї і, перш ніж вона встигла його зловити, ввігнало гострі зуби в її задню кінцівку. Пома схопила його за шию, міцно здушила пальцями й недбало відкинула геть. Звірятко пронизливо завищало й почало метатися в западині з кутка в куток. Пома не зводила з нього очей.

Раптом звірятко з дивовижною швидкістю почало рости. Воно вже було таке завбільшки, як ри-мі, потім перестало метатися й вищати, присіло на задні лапи, підняло вгору мордочку і жалібно завило. Пома кинулась до нього, але воно спритно й легко відскочило вбік, присіло й знову завило. Пома вдруге метнулась до нього, та воно й цього разу відскочило від неї. Розлючена невдачею, вона почала ганятися за звірятком по западині, але воно все виверталося й відскакувало від неї. Один раз пома вже мало не спіймала його, та раптом спіткнулася об якийсь оцупок, і воно знову вислизнуло з її передніх кінцівок. Тоді пома схопила оцупок, замахнулася ним і вдарила звірятко. Але тепер вона побачила ще більше диво: звірятко страшно заревло, перекинулось і враз обернулось на велетенського рудого грау, який одразу ж кинувся на неї. Заніміла від жаху, вона хотіла вибігти назовні, але отвір у западині виявився закритим. Тоді вона сховалася в кутку й підняла оцупок, захищаючись від грау. Він стрибнув на неї, та наткнувся на той оцупок і відскочив назад. Потім кинувся вдруге, але й цього разу мусив відступити.

Потім грау перетворився у мо-ка. Він збільшився удвоє, звівся на задні лапи, простяг до неї величезні передні, вихопив оцупок, який пома тримала над головою, і проковтнув його. Потім уперто й мовчки став дивитись на пому. Пома заревла й кинулася тікати, але мо-ка наздогнав її, навалився на неї й почав душити. Тоді вона передніми кінцівками схопила камінь і вдарила ним звіра по гострій морді…

В ту ж мить несамовитий рев примусив пому здригнутися й розплющити очі. І вона справді побачила мо-ка. Великий і волохатий, він стояв, затуливши своїм тілом широкий вхід до западини і втупивши в них мовчазний, упертий погляд. Чунг перший відчув його присутність. Він схопився і злякано заревів. Мо-ка відповів коротким, глухим риком і, звівшись на задні лапи, хотів упасти на нього. Розгубившись від такого раптового нападу, чунг розчепірив свої жилаві передні кінцівки, випростав їх і вп’явся пальцями в кудлату шерсть на шиї звіра. Почалася жорстока, нерівна боротьба.

Помі здавалося, що вона знову бачить той самий страшний сон. Швидко відірвавши від груді маленького чунга, пома відштовхнула його назад, потім, під впливом того, що вона тільки-но бачила уві сні, схопила камінь і кинулася до чунга й мо-ка. І вже не уві сні, а наяву кілька раз ударила по голові страшного звіра — з силою, породженою почуттям неймовірного жаху і скаженої люті, з силою чунга, що несподівано опинився в смертельній небезпеці. Удари падали один за одним — швидкі, короткі, блискавичні.

Череп у мо-ка був проламаний. Звір глухо заревів, обернувся до неї, покинувши чунга, але раптом похитнувся і впав на землю, прикривши голову передніми лапами. Тоді пома стрибнула на нього і, страшенно ревучи, ще завзятіше почала вдаряти каменем. З голови хижака потекла кров.

А пома не переставала ревти і бити. В цю мить вона не відчувала ні голоду, ні холоду, ні вогкості. Відчувала під собою тільки м яке, волохате тіло мо-ка та твердий камінь, який вона затисла між пальцями.

Доки пома переходила від сну до дійсності, чунг почав пригадувати те, що він одного разу вже пережив. Дивлячись на те, як пома гамселила по голові мо-ка, він згадав про свій поєдинок з велетнем-удавом, і перед його очима постало довжелезне лускате тіло тсі-тсі. Він немов знову опинився в смертельних обіймах удава, пригадав, як упав з ним на землю, як потім нагнувся над мертвим тсі-тсі і в нестямі вдарив по ньому гострим каменем…

Він підбіг до поми, вихопив з її пальців камінь і підніс до очей. Раптом з грудей його вихопився дивний, незвичний звук — звук, якого досі не вимовляв ні один чунг, звук, що свідчив про якесь остаточне прояснення в його свідомості.

І справді, лише тепер він цілком ясно усвідомив, що можна зробити гострим каменем, затиснутим у передніх кінцівках: ним можна убити будь-яку, навіть дуже сильну тварину, вдаривши її по голові. Лиш тепер чунг зрозумів, що він і пома набагато сильніші від будь-якої тварини, якщо тримають у передніх кінцівках камені. І лиш зараз він зрозумів, що відтепер вони вже не будуть здобиччю ні для івода, ні для мо-ка і що в майбутньому самі вбиватимуть цих кровожерних звірів, якщо ті зважаться на них напасти.

Крізь густу пелену хмар з неба разом з дрібненькими краплинами дощу просочувалося сіре світло раннього ранку. Дерева й скелі почали окреслюватись дедалі чіткіше, і лиш найвіддаленіші ще дрімали, оповиті тьмяною синявою: легка імла низько нависла над землею і заволокла обрій.

Коли зовсім розвиднілось, один із чунгів, що забрів у цю місцевість, шукаючи коріння та молоденьких пагінців, побачив перед входом до великої печери розпростерте тіло величезного мо-ка і на ньому двох здоровенних чунгів. До грудей одного з них щільно прилип ще один, маленький чунг. Обидва вони стояли, стискаючи пальцями передніх кінцівок по гострому каменеві. І ці камені, так само як і пальці, що їх тримали, були закривавлені. Це були чунг і пома.

НЕ ТІЛЬКИ ВБИВАЄ…

Чунг і пома не випускали каменів з кінцівок ні на мить ні в цей, ні в наступні дні. Навіть присідаючи біля низеньких кущів, щоб розкопати землю й вирити коріння, вони тримали їх у передніх кінцівках. І тут, цілком випадково, пома копнула землю гострим кінцем каменя, а не пальцями. Сталося щось незвичайне: камінь виколупував із землі дрібні камінці й копав ямки значне легше, ніж пальці. Без великих зусиль і зовсім без болю.

Тоді, під впливом нової догадки, пома встромила гострий камінь у землю й почала копати. Камінь легко проходив крізь мокрий, кам’янистий ґрунт, і коріння кущів оголювалися значно швидше, ніж це було досі. Більш того — пома підтинала ним набагато товщі корені, і тепер їй вже не треба було нахилятися й відгризати їх зубами.

Чунг перестав копати пальцями землю і, дивлячись на те, що робила пома, тільки кліпав очима. І раптом він теж почав копати землю каменем. У нього в свідомості також прояснилося: камінь міг не тільки вбивати — ним, виявляється, можна копати ямки в землі, викопувати коріння. Він не згинався, як їхні плоскі нігті.

Дощ тимчасом не вщухав. Однак, заспокоївши корінням та цибулинами голод, чунг і пома не відчували вже такого нестерпного холоду й вогкості. Вони весь час ішли, і вже аж коли почало сутеніти, кинулися шукати місця для ночівлі. Та погляду їхнього не привернуло жодне дерево, бо ні одне з них не могло так надійно захистити їх від дощу, як широка западина в скелі. Дерево могло врятувати лише від мо-ка, але вони вже не мали потреби в такому сховищі: якщо жахливий звір нападе на них, вони вб’ють його гострими каменями. Вони не спинилися і на сухому місці під деревом — забули, що колись їм вже доводилося отак ночувати. Але вони також не мали наміру повертатися до западини, біля входу до якої вбили мо-ка. Важко сказати, що було тому причиною: може, вони просто забули, де вона знаходилась, а може, й тому, що там лежав убитий звір. І вони спинилися перед іншою, глибокою і темною западиною в скелі. Заглянули всередину, втупили очі в пітьму й почали принюхуватись. Та ніякого підозрілого запаху, ніякого шарудіння не почули вони. Тоді обережно — спочатку чунг, а слідом за ним і пома — вони рушили в темну западину, стискаючи в передніх кінцівках гострі камені, готові щомиті до раптового нападу будь-якого хижака.

Але нюх у чунгів не був таким розвиненим, як слух і зір, до того ж, пістрявоголовий печерний виг якось особливо не пах. Лігво його так само нічим не пахло, оскільки відхідок був далеко од западини. Крім того, западина була досить глибока, а виг тихо лежав на самому її дні. Тому ні чунг, ні пома не могли його помітити, коли увійшли досередини. Чунг тільки відчув, як перед ним враз сколихнулось повітря, щось майнуло перед його очима і чиїсь гострі пазури глибоко вп’ялися йому в груди. Він швидко втягнув голову в плечі — рух, що мав не дати хижакові перегризти йому горло, — кинув камінь і схопив невидимого напасника жилавими передніми кінцівками.

Пома почула ричання чунга й вига, підбігла до них і втрутилася в бійку, міцно затиснувши між пальцями гострий камінь. І в темряві глибокої печери розпочалася нова жорстока битва. Тільки цього разу вона була дуже короткою: печерний виг, яким би він не був кровожерним і лютим, не міг зрівнятися ні розміром, ні силою з іводом чи з мо-ка. Чунг перегриз йому на шиї жили, перш ніж той устиг схопити його за горло, і втручання поми виявилося зайвим. Проте вона не заспокоїлась. Угледівши в темряві хижака, вона з глухим ричанням опустила йому на голову камінь, потім ще раз і ще… Чунг кинув вига на землю, схопив другий камінь і теж почав несамовито бити ним звіра, і з кожним ударом з його грудей вихоплювався гортанний звук: «Кха… кха… кха…»

Коли очі їх уже звикли до темряви, чунг і пома побачили й лігво хижака: в глибині печери копошилося кілька маленьких, але дуже схожих на вига звіряток. Вони були такі маленькі, що коли чунг доторкнувся до одного з них, той навіть не спробував дряпнути його. Чунг і пома розчавили голівки звіряткам і порозкидали їх по печері. Потім посідали навпочіпки й притулилися спинами одне до одного. Маленький чунг спокійно почав ссати материну грудь.

Наступного ранку вони повилазили з печери, посідали біля входу й почали уважно озиратись довкола. І раптом з жахом помітили, що до них по схилу горба дряпається мо-ка. Затиснувши в передніх кінцівках камені, вони з тривожним риком стежили за ним, навіть не думаючи ховатись.

Мо-ка був ще досить далеко і зовсім не бачив їх. Він неквапом дерся вгору, час від часу зазираючи то в одну, то в іншу западину. Мабуть, ці западини цікавили його більше, ніж чунг і пома. Проте він йшов просто до них, повільно, безпечно.

Вже цілком виразно було видно його маленькі вушка й очі, коли пома раптом кинула в нього камінь. Камінь упав неподалік від мо-ка. Волохатий звір підвів голову й нашорошив вуха. Тоді чунг і пома, здійнявши грізний, одчайдушний рев, почали швидко шпурляти в нього каміння. Приголомшений і зляканий цим несподіваним і незвичайним нападом, мо-ка трусонув своєю довгою, кудлатою шерстю й побіг навкіс униз по крутому схилові. А чунг і пома, хоча вже й не бачили його, ще довго ревли і кидали йому вслід каміння.

НОВИЙ МАЛЕНЬКИЙ ЧУНГ

Нове оточення і новий клімат наклали свій відбиток на характер чунгів. Вони навчилися не дивуватись, а розмірковувати, не спостерігати, а діяти. І всяке нове несподіване відкриття, яке могло в будь-якій мірі полегшити їх існування, вони добре запам’ятовували, чітко усвідомлювали. Тепер для них уже йшлося не про те, щоб ухилятися від небезпеки, а про те, щоб переборювати її. А небезпек було чимало, були вони всілякі й підстерігали всюди.

Замість грау тут був мо-ка, замість грі — івод, і всі вони були однаково жорстокі, однаково кровожерні й небезпечні. Та було й щось інше, значно гірше за мо-ка чи івода: був голод, холод і сирість. І якщо чунги могли перемагати хижаків з допомогою гострого каменя, то холод і голод нічим не здатні були побороти.

Дерева відреклись від чунга й поми. Вони не те що не давали їм поживи, а навіть відмовили в притулку. Лишалася тільки земля. А щоб жити на землі, треба було не тікати, а боротися, бо, власне, тікати їм було нікуди.

Умови життя ставали неймовірно суворими. Суворими робилися й чунги. Боротьба за існування стала жорстокою. Жорстокими стали й вони. Страх уже не міг їх врятувати. Чунги робилися сміливими і, замість того щоб захищатися, почали нападати самі. Нападали не з голими кінцівками, як бувало раніше, а з камінням, міцно затиснутим між пальцями. Вони тепер не хапали й не душили, а вбивали. І спати лягали, і прокидалися з каменем між пальцями, бо камінь у поєднанні з величезною силою м язів, яку мали чунг і пома, вражав швидко, вбивав легко й на смерть.

А тимчасом маленький чунг підростав і набирався сили. Йому не треба було турбуватись про їжу, боротися з суворими умовами життя. Цю боротьбу провадила пома, а її повні груди давали йому цілком достатню кількість готової їжі, яка разом з густим покривом шерсті на тілі зогрівала й надійно захищала його від холоду.

Та ось одного разу він зліз з материних грудей і, замість того щоб сісти й повзти, як це робив кожен чунг у його віці, став на задні кінцівки й стояв цілком вільно, не відчуваючи потреби спиратися на пальці передніх. Лиш тепер чунг і пома помітили в ньому щось нове, особливе, на що вони досі не звертали уваги. Це нове було в співвідношенні між частинами його тіла.

Старі чунги, як би вони не намагалися випростатись, навіть коли зовсім випрямлялися на задніх кінцівках, щоб дістати передніми до нижньої гілки дерева, — все-таки лишалися трохи зігнутими, з випнутими задами; новий маленький чунг стояв рівно, і зад у нього майже зовсім не випинався. Чотири пальці у нього на кожній передній кінцівці були трохи коротші, зате п’ятий — довгий, і коли він нагинався і брав камінь, то в їхніх рухах помітна була гнучкість, зовсім не властива пальцям чунга й поми.

Задні кінцівки у чунгів були коротшими, тоншими й слабшими, ніж передні. А втім, інакше й не могло бути, бо життя на деревах вимагало від їх передніх кінцівок більшої сили й довжини, ніж від задніх. Зате в маленького чунга задні кінцівки виявилися значно товщими й довшими, порівняно з передніми, а пальці на них — коротшими, ніж на його передніх кінцівках. До того ж, вони були товщі й коротші, і в їх рухах помітна була якась особлива незграбність. Та й самі ступні на його задніх кінцівках були ширшими й плоскішими. Це дозволяло йому легко випрямляти тулуб і впевненіше триматися на землі.

Ні чунг, ні пома спочатку не помічали різниці між собою й маленьким чунгом. Тільки одного разу, коли вони втрьох почали тікати від двох мо-ка, маленький чунг обігнав їх. Він біг на задніх кінцівках, а чунг і пома, хоча й спиралися на передні й робили великі стрибки, не могли його наздогнати. Більш того, вони все далі й далі відставали від нього. І ні чунг, ні пома не розуміли, в чому ж тут річ: чи в тому, що у них самих зади випиналися трохи менше, ніж в інших чунгів; чи в тому, що пома, ще носячи малого в своїй утробі, пересувалася здебільшого на задніх кінцівках, оскільки передніми вона весь час якщо не шукала якоїсь поживи, то захищалася від інших тварин; чи, зрештою, тому, що маленький чунг народився вже на землі і того самого дня, коли зліз з материної спини, зробив перший крок і не дряпався, як вони, на дерева, а ходив по землі.

Маленький чунг так само не помічав різниці між собою й дорослими чунгами. Він лише бачив, що коли йшов, то не відчував потреби спиратися на передні кінцівки, як це робили дорослі чунги, і що в бігу він завжди всіх випереджав.

Одного разу вночі здійнялася страшенна буря. Вітер несамовито вив біля входу до печери, в глибині якої прихистилися троє чунгів. Голі віти дерев і кущів поскрипували й тривожно шуміли. Завивання вітру було таке голосне, що могло б заглушити ревіння ста чунгів чи ста мо-ка, і мо-ка міг би ввійти до печери, не помічений ні чунгом, ні помою. І вони нашорошували вуха, прислухаючись, чи не долинуть зовні таємничі кроки або ричання. Прислухався й маленький чунг.

Зовні було тривожно і страшно, всередині — чорно й тихо. Вітер біля входу до печери вив так сильно, ніби там зібралася величезна зграя ри-мі. Прислухаючись до цього моторошного виття, маленький чунг раптом занепокоївся. Це виття було йому незнайоме, він ніколи чогось подібного не чув, воно лякало його. Не маючи сили подолати в собі почуття тривоги, він зіщулився біля поми, якось особливо скривив губи, і з його горла вихопився протяжний звук: «У-у-у-у!»

Чунг і пома здригнулися від цього нового звуку: досі вони не чули чогось подібного ні від одного чунга. Маленький чунг і сам був здивований цим несподіваним звуком. Він раптом замовк і притулився до матері. Але скоро, під впливом успадкованої від предків схильності до наслідування, знову скривив губи, і знову почулося протяжне: «У-у-у-у-у!»

Удосвіта буря ущухла, і в печері почало світлішати. Троє чунгів вилізли назовні, і їх чорні тіні викарбувались на синюватому тлі неба. Маленький чунг, випроставшись між чунгом і помою, що сиділи навпочіпки, ворухнув губами, і знову з його грудей вихопився звук, схожий на завивання вітру: «У-у-у-у-у!»

Зацікавлені й здивовані, чунг і пома почали придивлятися, як маленький чунг кривить губи, намагаючись повторити цей незвичайний звук. І, керовані цією ж таки властивою їм схильністю до наслідування, вони й собі почали випинати губи й напружувати горло. Почулись різкі, шиплячі звуки, начебто сам вітер застряв у кожного з них у горлі. Це вже був не рев, не виття й не скімління, які можна було почути від них досі.

Довго ще всі троє сиділи біля входу до печери, захоплені цією незвичайною грою наслідування виття вітру. Потім вони одійшли трохи від печери і враз остовпіли від подиву: над ними й навколо них у повітрі літали, підхоплювані вітром, малесенькі білі пушинки. Ці пушинки злітали з неба, як і дрібненькі краплі води, падали на землю і, ледве доторкнувшись до неї, безслідно зникали. Чунги приголомшено дивились на них, намагаючись зрозуміти, як і чому вони зникають, але крім вогкості, яку залишали ці пушинки на землі, нічого не бачили.

М’які білі пушинки падали чунгові й помі на голови й спини, але й тут швидко зникали, а на їх місці з’являлися дрібненькі водяні краплини, які починали стікати по їхній шерсті. Деякі пушинки падали на розчепірені долоні їхніх передніх кінцівок і прилипали до них. Чунг і пома мерщій загинали пальці, щоб спіймати їх, але відчували, що там нічого немає. Тоді вони почали ловити ці дивовижні пушинки, однак і це їм не вдавалось. Пушинки непомітно й тихо злітали з неба і так само непомітно й тихо щезали на їхніх долонях, лишаючи хіба що вологість і холод.

Невдовзі вітер зовсім ущух, і тоді білі пушинки почали злітати з неба зовсім плавно й дуже густо. Та, страшенно голодні, чунг і пома більше не ганялись за ними. Вони почали бродити навколо, обмацувати гілки кущів та гострими каменями викопувати їх коріння. Коли їм вдавалось викопати хрумкий, солодкий корінь, знайти цибулину чи м яку, соковиту гілочку, з їхнього горла вихоплювалися звуки радості, і вони з неймовірною пожадливістю з’їдали поживу. Такої радості й такої пожадливості вони ніколи не відчували раніше, коли живилися великими хлібними плодами у своєму знищеному пожежею лісі. Та вони взагалі не знали тоді, що таке голод: навколо них була сила-силенна смачних, соковитих плодів.

Однак маленький чунг був ще пожадливіший, ніж вони. Він просто видирав у них соковитий корінь чи цибулину з рота; коли ж вони встигали проковтнути те, що знаходили, — він невдоволено й плаксиво скімлив. Звичайно чунг вишкірявся на нього й рідко уступав йому знахідку, зате пома майже завжди дозволяла йому відібрати в себе цибулину чи корінь. Інколи вони всі троє обгризали кору га-лі або жували сухі стебла трави — настільки нестерпним був голод і настільки ненаситними були їхні шлунки.

Захопившись добуванням поживи, чунги навіть не помітили, коли та як м’які білі пушинки вкрили землю й голе гілля дерев. Та раптом вони побачили, що все навколо них стало білим. Це так їх здивувало, що вони не знали, що думати й куди тікати. Чунг і пома боялися, що ці пушинки зовсім укриють землю, сховають коріння, і їм не буде чим заспокоювати свій голод. І вони ще довго стояли біля куща, збентежені й здивовані, а коли знову рушили далі, то позаду за ними на білім пухнастім покриві землі лишалися чорні сліди. А ступні у них змерзли так, як не мерзли ніколи досі.

НЕНАЖЕРЛИВІ ЛА-Ї

В наступні дні і ночі білі пушинки то знову кружляли в повітрі, то зникали, а разом з ними то зникав, то знову з’являвся білий покрив на землі. Чунг і пома почали1 звикати до цього явища і вже не звертали на нього уваги, однак до холоду все ще ніяк не могли звикнути й часто мерзли. Особливо дошкуляв їм холод, коли вони були голодні. Час од часу на небі розсіювались хмари, і біле світило визирало то тут, то там. Але його промені не гріли, як бувало колись у вічнозеленому лісі грау і чунгів. Тепер вони були якісь холодні й розсіяні. І все-таки, коли проміння білого світила падало на землю, чунги забували навіть про голод — так приємно було відчувати його тепло на спинах і обличчях.

Особливо радів білому світилу маленький чунг. Як тільки воно з являлось над лісом, він мало не дурів од радості й задоволення — ставав жвавим і рухливим, бігав, мов навіжений, і лазив по деревах, розтинаючи повітря радісним криком. Дорослі чунги теж підбадьорювались, інколи навіть підстрибували з радощів або лежали й почухувались, блаженно муркочучи. Та це траплялося дуже рідко, як і самі дні, коли з’являлося біле світило.

З похолоданням тварини, що живились травою і листям, стали полохливішими, а хижаки — зажерливішими. Перші поступово кудись зникали, і число їх дедалі зменшувалось. Кількість останніх, навпаки, невпинно зростала. З’явилися серед них і нові тварини. Тепер вони почали нападати одне на одного і з нечуваною жадібністю пожирали слабших.

Однієї ночі з’явилися й ненажерливі ла-ї. Чунг і пома лежали в глибині западини під скелею, притулившись одне до одного, і крізь сон почули їх далеке, тоскне, протяжне виття, схоже на виття зграї ри-мі. Потім це виття почало повторюватись, переплітаючись з виттям, що долинало з іншого боку, і згодом уже вся ніч була сповнена цим віддаленим, зловісним, стоголосим виттям. Чунг і пома прокинулись, міцніше стиснули гострі камені, з якими вони тепер не розлучались, а маленький чунг, що лежав між ними, почав випинати губи й подавати звуки, подібні до виття ла-ї.

Усі троє чунгів цілу ніч не заплющували очей. На світанку далеке виття чулося вже ближче і стало ще зловіснішим, а потім несподівано злилося з іншим-страшним, голосним гортанним ревом. Це ревів мо-ка. Налякані чунг і пома з риком повискакували з западини і, вражені, спинилися біля входу до неї.

По рівнині, що відкривалась перед очима чунгів, снували цілі зграї незнайомих для них тварин. Здалеку вони нагадували собою ри-мі або хе-ні, тільки на вигляд були більші за перших і менші за других. У одних була яскраво-червона шерсть, у других — біляста, у третіх-руда. Вони оточили якогось мо-ка й нападали на нього з усіх боків. Звівшись на задні лапи, звір метався в цьому живому колі і з несамовитим ревом шалено відбивався від ла-ї, що напосідалися на нього. Декілька з них уже лежало біля нього з розпоротими черевами й перегризеними шиями. Та це не спиняло шаленого нападу нових хижаків, кількість яких невпинно збільшувалась. Вони швидко налітали на звіра, миттю відскакували назад, щоб потім з ще більш оскаженілим виттям накинутися на нього знову. На місце загиблих хижаків з’являлися інші.

Якийсь час чунг і пома не бачили ні мо-ка, ні нових тварин: вони злилися в єдиний клубок, який кипів і клекотав, мов кілька переплетених тсі-тсі. А коли клубок розпався і ла-ї розсипались по рівнині, від мо-ка не лишилося й сліду. Страшного мо-ка, величезного волохатого мо-ка, ці дивні тварини з’їли. Це були ненажерливі ла-ї, поява яких співпала з появою білих пушинок і з ще значнішим похолодінням.

Відчуття голоду в чунга й поми враз притупилося й ослабло, а потім і зовсім зникло: вони ще довго стояли біля западини, не насмілюючись хоч трохи одійти від неї. Великі зграї ненажерливих ла-ї з зловісним виттям снували сюди й туди, нападали на кожну стрічну тварину і з їдали її. Сила і величезний зріст мо-ка, так само, як і дивовижна спритність івода, нічого не були варті перед незліченною кількістю цих тварин.

Одного разу чунг і пома були свідками ще жахливішої й зловіснішої картини: на двох чунгів, які спокійно гризли пагінці, зірвані з кущів, і копали землю, шукаючи коріння та цибулин, несподівано напала зграя ла-ї. Одному з них пощастило втекти на дерево і врятуватись. Другого чунга ла-ї наздогнали і, оточивши з усіх боків, накинулись на нього. Чунг заметався, намагаючись захиститися. Дико, несамовито ревучи, він почав од них відбиватись: відкидав від себе одного за одним ла-ї, роздирав їм пащі, скручував шиї й переламував хребти. У боротьбі з ними, завдяки своєму вмінню махати на всі боки передніми кінцівками й хапати все пальцями, він протримався значно довше, ніж мо-ка. Навколо нього вже лежало понад п’ятнадцять ла-ї з роздертими пащами та переламаними хребтами.

Але ла-ї не меншало, їх зграя невпинно збільшувалась і шаленіла ще дужче. Вони накидалися на чунга з усіх боків, кусали його, і він уже не мав сили оборонятися. Незабаром боротьба закінчилась перемогою ла-ї. Ненажерливі, голодні хижаки роздерли його живцем, поїли навіть убитих і поранених ла-ї, потім частина з них розділилася на групи й побігла геть, а решта оточили дерево, на яке втік другий чунг, позадирали вгору морди й зловісно завили. Пізніше до них приєдналася нова зграя ла-ї.

Два дні й дві ночі просидів чунг на дереві, не перестаючи дико ревти і кликати на поміч, але даремно: маленькі розкидані групи чунгів не зважувалися наблизитись до нього. Жах перед зажерливими ла-ї охопив їх з такою силою, що вони, не тямлячи себе, порозбігалися на всі боки. А ла-ї тимчасом терпляче сиділи під деревом і зловісно, люто вили. І коли одні з них бігли геть, на їх місце з являлись інші, так що дерево ні на мить не лишалося без облоги.

Нарешті чунг замовк. Спраглий, голодний, закляклий, відірвався він од гілля і, наче великий важкий плід, упав на землю. В ту ж мить на нього накинулись зажерливі ла-ї, розідрали його і з їли.

Чунг і пома побачили, що нічим не можуть захистити себе від ла-ї. Їх охопив страх від думки, що ла-ї можуть дістатися до западин і коли-небудь уночі напасти й на них, а вони не матимуть ні сили, ні можливості відігнати їх і врятуватися. Гострий камінь, яким вони користувалися для оборони від івода чи мо-ка, тепер здавався їм зовсім ненадійним засобом захисту, бо вони тримали в передніх кінцівках лиш по одному каменю, а ла-ї було дуже багато.

СПІЛЬНА БОРОТЬБА

Ця нова, досі небачена загроза примусила чунгів збиратися й об’єднуватися у великі групи. Тепер їх більше цікавила не пожива, а те, щоб самим не потрапити в пазури до хижаків. Не стільки свідомо, скільки інстинктом вони розуміли, що численності ла-ї треба протиставити свою численність.

До невеличкої групи чунга й поми спочатку приєдналися один чунг і дві поми, потім ще два чунги, дві поми й один маленький чунг. Вони не вміли порахувати, скільки їх тепер стало, проте розуміли, що вже чимало, а цього було досить, щоб заспокоїтись і почувати себе у деякій безпеці. Ходили вони всі гуртом. Страх перед спільною і постійною небезпекою майже цілком усунув причину сутичок, що раніше траплялися між ними через нестачу поживи, бо ла-ї і далі бігали великими зграями, немов за ними гнався сам нечистий, і несамовито, зловісно вили.

Та ось перед групою десяти чунгів постало нове питання: Не кожна печера або западина в скелі могла дати їм усім притулок на ніч. І вони мусили щовечора повертатися до тих печер, які вважали найпридатнішими для ночівлі та найбільш надійними щодо захисту від ненажерливих ла-ї.

Вибір таких зручних і безпечних сховищ покладали на чунга й пому, оскільки вони мали багатший досвід і краще розумілися на способах захисту від хижаків. Інші чунги мовчки приймали їх вибір. Всі інстинктивно відчували, що найменше віддалення когось від групи таїло в собі небезпеку більшу, ніж будь-коли до цього часу. І всі інстинктивно підкорялися рішенням найсміливіших, найзавзятіших та найдосвідченіших. А саме такими були чунг і пома.

Тому одного разу, коли велика зграя ла-ї здалеку помітила чунгів і швидко почала наближатись до них, чунг і пома, замість того щоб шукати порятунку на деревах, що де-не-де росли на рівнині, або чекати хижаків на відкритому місці, побігли по крутому скелястому схилові вгору; за ними кинулась решта чунгів. Коли вони вже були досить високо, у них з грудей вихопився голосний гортанний рев. Але цей рев не виражав ні безтямного страху, ні безсилої люті: чунг і пома ніби хотіли заспокоїти й підбадьорити інших чунгів, вселити в них сміливість і впевненість та підготувати їх до битви з ла-ї.

І справді, налякані чунги спинилися, обступили чунга та пому й почали грізно ревти.

По стрімкому схилу до них дряпалися ла-ї. Хижаків було так багато, що вони вкрили собою увесь схил, і здавалося, ніби він сам рухався вгору.

Ті з чунгів, які вже не раз проганяли мо-ка, шпурляючи в нього камінням, першими почали зсувати й скочувати вниз каменюки. Решта чунгів, збагнувши, що роблять перші, також почала кидати камені на осатанілих ла-ї.

Один чунг підняв передніми кінцівками великий камінь, вийшов наперед і кинув його вниз з такою силою, що його рев від надмірного напруження замінився кашлем. До нього підбігли решта чунгів. І ось назустріч хижакам піднялося вже десять пар передніх кінцівок чунгів, униз полетіло кілька десятків каменюк.

Тьмяне світло похмурого дня ще дужче потемніло від несамовитого виття, скавчання й реву. Внизу крутилися ла-ї, у яких влучили камені, чулося хрипіння, голосне скавчання. Інколи великий, зрушений з місця камінь з Страшенним гуркотом котився вниз, лишаючи за собою тіла розчавлених ла-ї. Коли ж якому-небудь хижакові все-таки вдавалося добратись до чунгів, він миттю падав униз із скрученою шиєю й роздертою пащею, оскільки назустріч йому простягалося водночас кілька пар передніх кінцівок чунгів, які в ту ж мить хапали його й роздирали на шматки.

Нарешті переможені ла-ї розбіглися, і їх зловісне виття завмерло вдалині. Тоді чунги на радощах почали підстрибувати й торжествуюче хлипати. А коли настав вечір, усі разом зібрались у великій печері і почували себе так, ніби щойно наїлися великих, смачних плодів у своєму споконвічному лісі. Їх наситила нова перемога.

Печера була досить зручна, з м’якою, теплою землею, і всередині в ній вистачало місця для всіх чунгів. Вхід до неї також був широкий і зручний. Біда тільки, що ні всередині, ні біля входу до неї не було каміння, яке могло б їм здатися для захисту від ла-ї або мо-ка.

Чунг і пома запитливо глянули одне на одного: чим вони зустрінуть ла-ї та мо-ка, якщо ті прийдуть уночі й зачують, що всередині є чунги?

Ця нова трудність наштовхнула їх на нову догадку, і, спонукувані нею, вони вийшли з печери. Їхні силуети вирисовувались у вечірніх сутінках і зникали, потім знову вирисовувались і знову щезали. Так тривало, аж поки зовсім не стемніло, і щоразу з їх появою зовні долинали шум і стукіт каміння. Це був перший випадок свідомого збирання каміння як знаряддя захисту від нападу ла-ї та мо-ка.

Ця ніч у чунгів минула порівняно спокійно. Вони знали, що мають чим боронитися від лютих звірів, а вранці й решта чунгів почала носити каміння і складати його перед входом до печери.

І чи то вже завдяки цій купі каміння, чи тому, що печера була дуже зручною, чунги залишилися в ній на наступну ніч, не випускаючи з поля зору підступів до неї. Минув якийсь час, і печера перетворилася в постійне місце їх ночівлі та захисту і, зрештою, стала їхнім житлом. До того ж, новий напад ла-ї цілком підтвердив їм користь від зібраного каміння. І, навчені своїми недавніми поєдинками з хижаками, вони тепер просто хапали з купи каміння й кидали його в ла-ї. Тому після відбиття нападу ла-ї вони старанно почали знову збирати каміння і складати його в купу.

В одну з наступних ночей здійнялася сильна буря. Збившись у печері, чунги відчували її холодний подих і, прислухаючись до пронизливого виття, не заплющували очей до ранку. Їм усе здавалося, що це незліченні зграї ла-ї з несамовитим виттям никають біля печери.

І раптом, несподівано для всіх, серед них самих почувся звук, що нагадував собою завивання бурі: «У-у-у-у-у!» Чунги здригнулися, попідводилися й заричали. Тільки чунг і пома лишалися спокійними, бо вони знали, що це подає голос маленький чунг, який наслідує звук виття бурі.

НОВИЙ ЧУНГ

Ростом і силою малий чунг ще не міг зрівнятися з дорослими і тому у всіх випадках, коли незначний його досвід і могутній інстинкт говорили про щось небезпечне й загрозливе для нього, він шукав захисту в дорослих. Зачувши небезпеку, він першим кидався тікати, ховався за спину матері або ж стрибав їй на груди і, вчепившись у шерсть, ховав там своє червонувате кирпате личко, наслідуючи голос тієї тварини, якої злякався. Під впливом материнського почуття пома швидко навчилася вгадувати по цих звуках, яка саме тварина злякала малого чунга.

І якщо тварина справді була небезпечною, вона відштовхувала його від себе, щоб зустріти небезпеку з вільними передніми кінцівками; коли ж тварина нічим не загрожувала, вона заспокійливо муркотала. Так само й малий чунг поступово навчився розпізнавати звуки поми та інших чунгів: його велика потреба в тому, щоб розуміти, хто чим стурбований та наляканий, а також бути зрозумілим, поступово була вдоволена.

Ніколи у віковічному, завжди зеленому лісі, де кожне дерево родило безліч плодів, умови життя ні в кого не викликали такої гострої потреби висловити те, що переживав кожен чунг, і розуміти те, що переживали інші чунги. Пома й усі інші чунги народжувалися серед гілля дерев, кожен жив сам по собі, оточений великими, й смачними плодами, і майже не відчував небезпеки з боку лютих та сильних тварин. Тому пома, так само, як і решта чунгів, не могла успадкувати нічого, крім того, чим уже володіли її предки, і знати більше від того, що їм давало оточення й умови життя.

А тепер малому чунгові доводилося привикати до безлічі нових явищ, які дорослим у свій час були просто зайвими. Це поширювало й збагачувало успадкований від чунга і поми досвід, і що більше він підростав, то уміліше й краще пристосовувався до нового оточення и нових умов життя.

Правда, він не вмів лазити по деревах з такою спритністю, як це робили дорослі чунги. Але в цьому й не було потреби, оскільки дерева не могли його врятувати від холоду та вогкості, не могли забезпечити йому надійного й зручного місця для ночівлі, не давали йому достатньої кількості їжі. Зате він міг хапати і взагалі володів пальцями передніх кінцівок далеко вправніше, ніж дорослі чунги: вони набули в нього значно більшої спритності й гнучкості, ніж у поми. Так, наприклад, чунг і пома хапали камінь, притискаючи його всіма зігнутими пальцями до долоні; малий же чунг обхоплював камінь з обох боків і тому тримав його набагато міцніше.

Задні кінцівки у нього стали товщими й мускулястішими. Пальці на них все грубшали, дедалі втрачаючи свою рухливість, через те що ними він майже нічого вже не брав, а тільки ступав під час ходьби. Долоні на них теж ставали плоскішими та незграбнішими й поступово перетворилися в ступні. Це допомагало йому тримати свій тулуб рівніше й впевненіше, і він поступово став відвикати спиратися при ходьбі на передні кінцівки, тим паче, що вони завжди мали бути вільними для захисту від хижаків та добування поживи. Порівняно з його ходою хода чунга й поми — та й усіх інших старих чунгів, хоч вони й навчилися триматись досить рівно, — схожа була на кумедне кульгання.

Чим більше виростав і міцнішав малий чунг, тим убогішою ставала земля на поживу. Холод ставав усе нестерпнішим, а кількість зграй ла-ї невпинно збільшувалась. Тепер життю чунгів загрожувало аж три небезпеки: холод, голод і ненажерливі ла-ї.

Одного ранку з неба знову посипалися м’які білі пушинки. Тепер вони падали так густо й часто, що незабаром вкрили всю землю. Чунги сподівалися, що білий покрив землі не сьогодні-завтра знову щезне. Та минув день, другий, минуло багато днів, а він не зникав. Не переставали й падати білі пушинки з неба.

Даремно чунги звертали очі до неба в надії на те, що біле світило засяє знову. Марно позирали на оголені віти дерев, шукаючи на них зеленого листу чи стиглого плода. Небо було суворе й сіре, холодне й похмуре. Біле світило не з’являлось. Віти дерев стояли голі, мертві, сухі. А пушинки зовсім засипали траву й низенькі кущі, і чунги більше не знали, де їм шукати коріння й цибулини.

Для захисту від мо-ка і ла-ї вони мали каміння, до цього додавали ще свою силу й чисельність. Щоб урятуватись від холоду, вони залазили в глибокі печери; до певної міри їм допомагав зігрітись волосяний покрив на тілі. Коли бувало занадто холодно, вони щільно тулилися в печерах одне до одного і так грілися. А от проти голоду чунги не мали ніякої зброї, крім безперервного копання й нелегкого видобування з землі коріння чи обгризання мерзлої кори на деяких невисоких кущах. Але тепер і ці кущі почали зникати під білим покривом, який дедалі товщав, а м’які пушинки все падали й падали з неба. Чунги вже ходили по цьому покриві, і їхні ступні цілком ховалися в ньому.

І от, незважаючи на страх перед мо-ка та ла-ї, незважаючи на холод і вогкість білого покриву, чунги все частіш почали сходити в долину, все дужче віддалялися від своїх печер та западин у скелях і поверталися до них уже запізна. З ранку до вечора вони копали землю, гризли, жували й ковтали все, що потрапляло їм на очі, нездатні наситити свої шлунки, бо вся енергія від з’їденої поживи витрачалася на розшуки нової їжі. Від постійного холоду пальці в них клякли, а від тривалого сидіння на білім покриві мерзли зади. Дехто з старих чунгів почав тремтіти й кашляти.

СИЛА ГОЛОДУ

Одного вечора група чунга й поми з нестерпним почуттям голоду повернулася до печери. Всі були мовчазні й похмурі, голодні й сердиті. Малий чунг, який на той час уже досить виріс і став таким дужим, як і всі дорослі чунги, й почав виявляти більше кмітливості в своїх вчинках, першим увійшов до печери, затуливши вхід до неї своїм тулубом. В ту ж мить з глибини печери вискочив гострозубий кат-рі, кинувся на малого чунга й вп’явся пазурами йому в груди.

Гнані пронизливим холодом, а також нестримними нападами оскаженілих ла-ї, деякі хижаки заповзали в печери та западини в скелях, сподіваючись знайти в них безпечний і теплий притулок на ніч. З цієї ж причини й кат-рі опинився в печері чунгів. Дух, залишений ними, його не бентежив, оскільки то був дух не івода й не мо-ка.

Зачувши наближення чунгів, кат-рі швидко схопився й почав метушитися по печері, шукаючи щілини, крізь яку можна було б вибратися назовні, аж доки не натрапив на справжній вихід. Саме в цю мить малий чунг перегородив йому шлях, і кат-рі накинувся на нього.

Давно навчений чунгом і помою боротися й перемагати, звиклий користуватися каменем, молодий чунг зустрів його блискавичним ударом по голові. Гострі пазури кат-рі вп’ялися в груди чунга, а сам він одразу якось обм’як, розбита голова його повисла вниз. Озвірілий від болю, малий чунг кинув камінь, схопив хижака передніми кінцівками й впився зубами йому в горло. Широкі щелепи стислися, і зуби чунга прокусили шкіру кат-рі.

Крізь прокушену шкіру хлинула тепла кров хижака, потрапила малому чунгові в рот, і він мимоволі проковтнув її. По язику й піднебінню розлилося відчуття солодкуватого присмаку і тепла.

Надзвичайно приємно, на диво тепло! Це нове відчуття могло зрівнятися хіба що з відчуттям, пережитим тоді, коли він ссав грудь поми.

Наїжившись і ревучи, чунги стовпилися навколо нього і вже простягали жилаві кінцівки до кат-рі. Їм здалося, що кат-рі зчепився з малим чунгом у смертельних обіймах, і вони наблизилися до них з метою втрутитися в боротьбу. Але раптом спинилися вражені, помітивши, що кат-рі мертвий і повис у передніх кінцівках малого чунга, а той, впившись зубами йому в шию, муркотів від величезного задоволення. Потім побачили, як малий чунг відкусив шматочок м яса і, замість того щоб виплюнути його, почав жувати, не перестаючи муркотати.

Чунги були такі голодні, що саме видовище жування доводило їх до нестями. Їх також охопило нестримне бажання жувати. І, випереджаючи один одного, вони кинулись до кат-рі й вп’ялися в нього зубами.

За якусь мить кат-рі не стало. Від нього залишились тільки кістки та клапті шкури, розкидані по всій печері. Голод, який протягом тривалого часу невідступно мучив чунгів, притупився і зник. Пальці їх позлипалися від загуслої крові, а в горлі відчувався солодкий присмак.

Та незабаром їх почало нудити й корчити від болю, викликаного непристосованістю шлунків до цієї нової, незвичайної — м’ясної їжі, до якої вони вдалися вперше в своєму житті. І замість задоволеного муркотання в печері почувся важкий стогін.

Щоправда, під час своїх голодних поневірянь чунги вже пробували на смак крі-рі, які щойно вилупилися. Але ж ті були зовсім маленькі і не могли наситити їхніх досить-таки великих шлунків. А цього разу чунги просто об’їлися.

Чунги не могли знати, що причиною болю в їх шлунках є з’їдене м’ясо. Лише згодом, коли подібні випадки повторились кілька раз, вони помітили зв’язок між тим і другим. Але це не зменшило їх жадібності, не примусило й відмовитися від м’ясної їжі. Вони вважали, що краще терпіти біль від пересичення, ніж від недоїдання.

Вночі, відчувши нестерпну спрагу, чунги повилазили з печери і, не насмілюючись піти шукати води, почали лизати білі пушинки, що вкрили землю. Пушинки танули в роті й поступово вгамовували спрагу.

Ситість, яку чунги відчули після того, як наїлися м’яса, розпалила їх і наштовхнула на незвичайні вигадки. Замість того щоб викопувати з землі коріння чи обгризати кору на деревах, вони, озброївшись гострим камінням, почали оточувати печери й западини та підкрадатись до них.

Одного пістрявоголового печерного вига чунги застукали в печері і після короткої, нерівної боротьби розідрали на шматки і з’їли. Куций лен несподівано побачив, що йому загрожує ще один небезпечний ворог — чунг.

Кровожерний івод став уникати зустрічі з чунгами, а пухнастий кат-рі вже не міг розраховувати на свої гострі пазури й зуби. Чунги не зважувались нападати хіба на волохатого мо-ка та на зграї зажерливих ла-ї.

Але виг, івод і кат-рі мали одну незаперечну перевагу над чунгами — швидкість. У вільному бігові ні один чунг не міг наздогнати-ні вига, ні кат-рі. І щоб зловити котрусь із цих тварин, чунги мусили мовчки підкрадатися, вдаватись до раптового нападу і всіляких хитрощів. Своєю кількістю вони могли налякати й самого мо-ка, тому навчилися діяти з засідки.

Ніхто не міг би сказати, кому і як спала на думку така, наприклад, вигадка: одного разу вони спинилися, причаївшись за кущами та купою каміння, а малий чунг вийшов наперед і почав хрипко та жалібно скімлити. Потім віддалившись на певну відстань од того місця, де сховалися чунги, він присів і знову заскімлив.

І ось темна тінь івода впала на білий покрив землі. Тінь пригнулася й поповзла до малого чунга. Той помітив її і мерщій кинувся до своїх. Івод метнувся слідом за жертвою, щомиті скорочуючи відстань між собою і нею. Не було вже сумніву, що малий чунг загине.

Але раптом чунг обернувся, випростався на весь зріст, і його злякане скімління вмить замінилося грізним ревом. Він швидко замахнувся передньою кінцівкою, і хижак відчув страшенний удар по голові. Приголомшений цим несподіваним ударом, івод навіть незчувся, звідки налетіли інші чунги. Несамовитий рев оглушив звіра, а нові удари зовсім приголомшили його. Він закрутив головою, заклацав зубами, намагаючись ухопити котрогось з напасників, але не встиг. Чунги роздерли його живцем — хто зубами, хто пальцями — і, штовхаючи один одного, почали ковтати шматки ще теплого м’яса.

Присівши біля роздертого івода, малий чунг ненароком наступив на чималий клапоть його шкури й одразу ж відчув, що ступня і пальці однієї кінцівки и далі мерзнуть від білих пушинок, а пальці і ступня тієї кінцівки, яка стояла на клапті шкури, почали зогріватися.

Він уважно подивився на шкуру, зняв з неї цю кінцівку й поставив туди другу. Відчуття м’якості й тепла повторилося. Зате знову почала мерзнути ступня кінцівки, що стояла на пушинках. Чунг захопився грою і почав ставати на шкуру то однією, то другою кінцівкою. При цьому чергувалося й саме відчуття холоду й тепла.

Коли од івода залишились самі кістки і чунги рушили далі, малий чунг взяв клапоть шкури й почвалав слідом за іншими.

Повернувшись до печери, чунги, вдоволені й ситі, посідали на землю; животи у них були роздуті. Цей день скінчився для них щасливо: івод був чималою здобиччю, і їм сьогодні вже не треба шукати якоїсь поживи. Малий чунг покрутився трохи на місці й теж сів.

У цю мить зовні почулося далеке, протяжне виття ла-ї. Малий чунг схопився першим, кинув клапоть шкури, який він тримав у передній кінцівці, й метнувся до виходу з печери. Посхоплювались й інші чунги й зібрались біля виходу. Кожен з них схопив по каменю з купи, що лежала біля печери. Їх гострий зір помітив удалині сірі тіні ла-ї, що копошилися біля кісток івода.

Ла-ї були дуже далеко, і, до того ж, їх було зовсім мало. Заспокоєні, чунги повернулися до печери, і кожен з них сів на своє місце. Цього разу малий чунг відчув під собою не холодний камінь, а м’який і теплий клапоть шкури, на якому він ненароком сів. Він засовався на шкурі і вдоволено захихикав.

ПОВЕРНЕННЯ

Одного разу чунгам довелось спостерігати справжнє чудо: вони несподівано побачили кілька хо-хо. Хо-хо були такі великі й такі волохаті, що чунги навіть очам своїм не повірили і спершу прийняли цих велетнів за невідомих, досі не бачених тварин. І все-таки це були справжні хо-хо — з гнучкими й довгими, до самої землі, носами й широченними вухами. Тільки зуби у них, на відміну від зубів колишніх хо-хо, були значно довші й дужче загнуті вгору, так що кінці їх майже торкались очей, і через кола, утворені ними, легко міг би пролізти чунг.

Лиш тепер, з появою хо-хо, чунги помітили, що всі тварини йшли в одному напрямі й не поверталися назад. Звичайно вони з’являлися з одного боку і прямували в протилежний. У тому напрямі йшли і теп-теп, і виг, і лен, і івод, і кат-рі, і інші звірі. Слідом за ними трюхикали мо-ка, за мо-ка — ла-ї, останніми йшли похитуючись хо-хо.

Чунги не знали, звідки йдуть усі ці тварини, куди прямують і що жене їх в одному й тому самому напрямку. Та вони й не задавали собі таких питань. Вони лиш помічали, що з дня на день стає дедалі холодніше, що білі пушинки падають з неба все частіше та що з кожним днем білий покрив стає все товщим. Ночі ставали світлішими й холоднішими, а поживи чунги вже не могли знайти майже ніде. І, зрозумівши свою безпорадність перед холодом, що повільно насувався, з думкою про порятунок від нього, вони об’єдналися у великі групи й рушили слідом за іншими тваринами.

Якось уранці група чунга і поми вийшла з печери, де пробула кілька днів, і знову рушила далі. Один старий чунг, який уже давно безперестанку кашляв, вийшов з печери останнім і рушив був разом з усіма, але тут же почав відставати. Він уже ледве переставляв задні кінцівки й стрибав, здебільшого спираючись на передні. Проте стрибки його ставали дедалі повільнішими й незграбнішими, він часто зупинявся перепочити і все кашляв.

Чунг і пома розуміли, що чим більшою буде їх група, тим легше вони зможуть захищатися від ла-ї та мо-ка, тому затримували чунгів, щоб почекати на старого, і не дозволяли їм розсипатися й віддалятись від гурту. Вони добре ще пам’ятали, що сталося з тими двома чунгами, на яких напали ла-ї.

Але старий чунг відставав усе більше й більше. Стрибки його ставали все повільнішими, і спинявся він дедалі частіше. Чунги зрозуміли, що старого вже не слід чекати, бо через нього може, зрештою, загинути й уся група. І коли старий чунг якось спинився після особливо стомливого стрибка й зайшовся кашлем, ні чунг, ні пома вже не затримували групи — всі попрямували далі. Старий чунг, певно, збагнув, що його, мов малого й безпомічного, залишають самого. Він злякано подивився услід чунгам, потім розпачливо заревів, але жоден чунг не спинився й не озирнувся назад.

Довго ще чунги чули, як він жалібно й благально ревів, потім рев почав слабнути і врешті зовсім затих.

Пізніше, коли цим шляхом проходила друга група, вона натрапила на старого чунга. Тремтячи від холоду, він скімлив і з останніх сил намагався йти за всіма. Він уже неспроможний був навіть ревти і тільки болісно й важко стогнав. Але й ця група не зупинилась біля нього. А коли вона вже чимало віддалилася від старого, він протяжно, злякано й жалібно завив. Чунги обернулись і побачили, що на нього накинулись ла-ї і живцем почали його роздирати. Але й тепер чунги не зважились повернутись назад, бо ніхто не хотів заради нього ризикувати своїм життям.

Різке похолодання примусило чунгів ще вдень дбати про притулок на ніч, і от одного разу надвечір, коли було ще зовсім видно, вони спинилися біля якоїсь печери. Та коли чунги зайшли всередину, їх зустрів глухий гортанний рев, і перед ними раптом з’явилася мохната постать велетенського мо-ка. Від несподіванки чунги злякано подалися назад. Вони сподівалися, що мо-ка вийде з печери і, наляканий їхньою кількістю, піде геть. Але мо-ка лиш вистромив назовні голову й гнівно блискав очима.

Чунги довго ждали, щоб мо-ка вийшов, але він все стояв у печері й погрозливо ричав. Звір, очевидно, не хотів віддавати печеру чунгам. Навколо тимчасом почало сутеніти, і чунгам загрожувала небезпека залишитися на ніч просто неба, на пронизливому, колючому вітрі. Тоді вони почали сердито й нетерпляче ревти, хоча ніхто з них не зважувався напасти на мо-ка.

І ось, піднявши над головою гострий камінь, до волохатого звіра підскочив малий чунг. Першою за ним кинулась пома, а слідом за нею на мо-ка налетіли й усі інші чунги. Кожен тримав у своїх передніх кінцівках гострий камінь.

Почалася жорстока, кривава боротьба з страхітливо сильним велетнем мо-ка. Боротьба за печеру, яка могла врятувати чунгів від нічного холоду.

Мо-ка зустрів напасників міцними зубами, страшною мускульною силою і дужими, важкими лапами. Чунги відповіли йому ударами гострого каміння. Мо-ка був один, а їх багато. Щоправда, мо-ка вбив одного з них, але потім і сам упав мертвий, і чунги заволоділи печерою.

Гострі камені чунгів розрізали товсту шкуру страшного звіра на клапті. З торжествуючим ревом і радісним хлипанням вони накинулись на м’ясо й почали рвати його зубами й нігтями. Наївшись досхочу, вони посідали в печері й задоволено муркотали.

Деякі з чунгів ненароком посідали на клапті шкури вбитого мо-ка й почали совати по них задами, радісно при тому хихикаючи, точнісінько, як малий чунг, коли він уперше сів на клапоть шкури убитого івода. Шкура мо-ка приємно зогрівала, і кожен чунг почав збирати якомога більше клаптів шкури й підстилати їх під себе. Відтепер, коли їм траплялося вбити якогось мо-ка, івода, вига чи кат-рі, кожен з чунгів намагався захопити якнайбільший клапоть шкури, щоб потім підстилати його під себе. Пробуджена свідомість підказувала чунгам, що шкура забитих тварин має властивість гріти, коли на неї сісти.

Але свідомість малого чунга зробила ще один крок вперед. Одного разу чунги побачили, як він узяв і поніс з собою клапоть шкури, на якому сидів уночі, як не випускав його з кінцівок цілий день і наступну ніч, як підстилав його під себе, в той час як інші чунги сідали просто на землю.

Спочатку невиразно, а потім усе ясніше чунги зрозуміли, що і з якою метою зробив молодий чунг. Відтоді кожен з них почав носити з собою по одному, а то й по два клапті шкури, сідав на них навіть удень і кидав їх лише тоді, коли треба було тікати, захищатись або нападати.

Одного разу група чунгів помітила між гіллям крислатого дерева якусь тварину, подібну до кат-рі, але трохи меншу за неї. Пома побачила її першою й застережливо крикнула. Вона кинула камінь, який завжди носила з собою, і полізла на дерево. Серед гілля, на дереві, почалася погоня. Тварина стрибала з гілки на гілку, махаючи довгим пухнастим хвостом, злякано дивилась на пому и час від часу пронизливо вищала. Пухнастий хвіст допомагав їй робити карколомні стрибки майже над самою головою переслідувачки і дряпатись по тоненьких вітах, які не могли витримати важкого тіла поми. Внизу під деревом стояли чунги; вони стежили за погонею поми і разом з тим не давали тварині можливості зстрибнути з дерева й утекти.

Тварина побачила, що втекти їй не вдасться, і подерлася ще вище вгору. Пома спробувала її дістати, але під нею почало тріщати гілля. Одна гілка обломилася й опинилась між пальцями її передньої кінцівки. Вона сердито й розчаровано гмукнула й примружила очі, розмірковуючи, в який спосіб дістати тварину. Погляд її спинився на гілці, яку вона майже несвідомо тримала, затискуючи між пальцями, ї раптом вона так заревла, ніби прокинулась від сну. Потім підняла гілку і з усієї сили вдарила нею тварину, що причаїлася вгорі над нею. Почувся одчайдушний вереск, тварина підскочила на гілці, кілька разів перевернулася й упала вниз.

Не випускаючи з пальців гілки, пома мерщій злізла з дерева, бо тварина була надто малою, щоб її вистачило на всіх голодних чунгів. Кинувши од себе гілку, вона проштовхалася всередину між чунгів, які вже роздирали тварину на шматки.

Тільки малий чунг стояв збоку і не брав участі в розподілі здобичі. Він бачив, як пома відламала гілку, як підняла її над головою, як ударила нею тварину і як та впала додолу. Випрямившись на весь зріст і мовчки кліпаючи очима, він дивився на гілку, яку кинула пома. І з властивою йому цікавістю, до якої приєдналось ясне усвідомлення того, що сталося, він підійшов до гілки, взяв її і почав роздивлятися та обмацувати з такою цікавістю, немов бачив дерево вперше в житті. Потім схопив гілку за один кінець, підняв над головою і з радісним криком почав нею махати на всі боки.

Вражені чунги здивовано глянули на нього. Пома, свідомість якої вже вимагала, щоб вона носила гілку завжди з собою, підбігла до малого чунга й хотіла відібрати її в нього. Тоді малий чунг, який уже переважав матір і зростом, і силою, несподівано вдарив її тією гілкою по голові. Удар був не дуже сильний, оскільки пома підійшла майже впритул до малого чунга, і це перешкодило йому як слід замахнутися. І все ж вона похитнулась, на мить присіла і потім уїхала на землю. Довго після цього чунги стояли й муркотали біля неї, доки вона не очуняла й не встала. Малий чунг теж стояв і мовчки кліпав очима, ніби не розумів, що сталося, однак ще міцніше стискував гілку в передніх кінцівках.

Того ж вечора група спинилася біля входу в іншу печеру, а коли минула й ця ніч, світло нового дня осяяло постаті чунгів, які йшли на південь. Усі вони тримали в передніх кінцівках хто товсту ломаку, хто гострий камінь.

Холод, який ішов з півночі, заморожував відпечатки їхніх задніх кінцівок на землі.