Сміливий чунг

ЕПІЛОГ

Давно зайнялася зоря світанку, і небесна синява мерехтить, чиста і ясна, як атлас. Біле світило зійшло над неозорим споконвічним лісом, зійшло воно й над першим сельбищем чунгів. Їх первісні хижі, зроблені з зелених віт, грубо зв’язаних пагонами, стоять на широкому березі річки. Перед хижами горить невелике багаття; біля нього сидить пома й час від часу підкладає в нього гілки, щоб воно не згасло. На плечах і стегнах у неї клапті шкури, прив’язані зеленими пагінцями, щоб не спадали.

У вогні стоять дві посудини й ще одна; у них варяться хі-кі та м’ясо мо-ка. Ті посудини зовсім не схожі на перші незграбні й грубі глиняні вироби, про які чунги вже давно забули. Вони глибокі, гладкі зовні і всередині, а по боках у них — смуги, які чунги роблять пальцями. Майстерно зроблені ті посудини, нічого не скажеш! Трудова діяльність чунгів, яка розпочалась тоді, коли Великий чунг і Стара пома вперше почали копати землю гострим каменем, надала їхнім пальцям такої вправності, що тепер це вже були справжні руки.

Та справа не тільки в руках, а й у розумові. Праця зробила їх такими кмітливими, такими тямущими!.. Вони вже зовсім легко роблять собі крем’яні ножі, кам’яні копачі, будують хижі, щоб було де сховатися від негоди, ходять на полювання… Так, чунги живуть тепер не як зграя, а як трудовий колектив — вони вже не просто чунги, а чунги, Що працюють.

У сельбищі сьогодні залишились тільки поми, діти та дуже старі чунги. Всі дорослі чунги пішли в ліс на полювання. Біля однієї. хижі сидить пома з маленьким чунгом на руках. Вона пригортає дитя до грудей, торкається своїми губами його волоссячка і ласкаво, ніжно промовляє:

— Маа-ам, маа-ам, маа-ам!..

Маленький чунг перестає ссати, підводить голівку й дивиться на неї круглими очицями: що каже йому ця істота, яка його так Голубить і годує таким солодким молоком? Він дивиться, як пома ворушить губами, і починає прицмокувати, як вона:

— Ма-мма! Ма-мма!

Інших пом поблизу не видно. Усі вони зараз ловлять у річці хі-кі. Ловлять, простромляючи їх рівними, дуже гострими палицями, і складають в посудини, а біля них, по широкому піщаному березі, з галасом бігають маленькі безволосі чунги.

— Ак-кха-ха! Ак-кха-ха! Ак-кха-ха!..

— Куа-кха! Куа-кха! — часом покрикують їм поми, бродячи в мілкій воді.

«Обережніше, не впадіть і не вдартеся! — попереджають вони маленьких пустунів. — Обережно, не впадіть у глибоку воду!»

Ліниво течуть зелені води великої річки, і легенькі кучеряві хвильки пробігають біля берега та тут і затихають, поглинуті дрібненьким пісочком. Протилежний берег далеко. Він значно вищий і весь потонув у буйній зелені. Обплетений корінням, він, мабуть, ховає багато глибоких вирів. Тепер і на тому березі сонячно: вода, що повільно тече попід ним, має зеленавий колір, і велетенські дерева відображаються в її глибині. Справді, ні одна тварина нездатна переплисти ці широкі й глибокі води, лише крі-рі могли б перелетіти на той берег.

Деякі поми зголодніли й повертаються до вогню. Очі хі-кі, що варяться в посудинах, давно вже побіліли, та й м’ясо стало м’яким, і поми витягають посудини з вогню. Вони висипають усе на землю і чекають, поки хі-кі та м’ясо прохолонуть. Потім знову пробують їх пальцями, але страва ще дуже гаряча, і поми тільки обпікаються.

— Ой, ой, ой! — кричать вони, підскакуючи та дмухаючи на пальці.

До вогнища пришкандибав дуже старий чунг. Він увесь посивів, навіть очі у нього побіліли, як у хі-кі. Голова його весь час труситься, а з беззубого рота тече слина.

І ніхто не впізнав би в цьому немічному старому Г’олобедрого, колись дужого, відважного й стрункого чунга — вожака великої групи. Він і сам уже не знає, хто він, нічого не пам’ятає і тільки скімлить, коли захоче їсти. Він забув навіть, що Молода пома давно вмерла, а три його сини та ще багато чунгів відділилися від цієї групи, утворивши нову, і ніхто тепер не знає, де вони і що з ними сталося.

Голобедрий і зараз почав скімлити, бо був голодним і хотів, щоб йому дали їсти. Поми кинули йому шматок м’яса, але він не взяв його в руки, а гризе просто на землі. Поми дивляться, як він їсть, наче тварина, і грубо, зневажливо бубонять:

— Ук-ба-буу! Ук-ба-буу! — і показують йому язика.

Приповз до вогнища й старий ла-ї з облізлою шерстю. Він уже нічого не бачить, погано чує і ледве зачув запах варених хі-кі та м’яса. Інших троє та ще двоє — правнуки двох перших ла-ї, вигодованих Молодою помою, — були в цей час з дорослими чунгами на полюванні. Поми й йому кидають шматок м’яса з кісткою. Він підповзає до неї, затискає передніми лапами й починає повільно гризти.

Під кінець дня біле світило низько схилилось над протилежним берегом, і від велетенських дерев на ріку впали довгі тіні. Тепер усі поми й маленькі чунги зібралися навколо вогнища перед своїми хижами. Одні сидять і годують немовлят, другі ськаються, треті підкладають у вогонь гілки та обертають хі-кі, щоб вони добре спеклися з обох боків, четверті носять з лісу паливо. Маленькі чунги крутяться біля матерів, намагаючись побачити й повторити все, що роблять поми. Цим вони заважають помам, ті сердяться, і котрась із них інколи ляпає свого бешкетника. Він починає ревти, але скоро чимось забавляється й замовкає.

Одна пома знайшла товсту суху ломаку з дірочкою од сука, що випав, і почала розглядати її як щось надзвичайно цікаве. Крізь неї вона бачить пальці своєї руки. Забирає руку — і вже бачить крізь неї свого маленького чунга, що бавиться поруч. Потім бачить обличчя й спини інших маленьких чунгів та пом. Їй стає від цього дуже весело, і вона вдоволено сміється. Далі пома пробує просунути в ту дірочку свою руку: стискає пальці, встромляє їх у дірочку, але дірочка надто мала. Пома починає сердитись і кидає ломаку. Потім, враз щось пригадавши, хапає її знову й просуває в дірку тоненьку гілку, якою убивала в воді хі-кі. Це їй легко вдається зробити, і вона дуже вдоволена. Потім вона пробує зробити те ж саме з своїм крем’яним копачем, але просуває його лише до половини, з загостреного кінця. Копач несподівано застряв у дірці, і пома не може витягти його назад. Розгнівавшись, вона хапає ломаку обома руками й починає вдаряти копачем об землю. Так само вона робила, коли викопувала корені та цибулини, тільки цього разу — другим, тупим її кінцем. І те, що вона тримає тепер в руках, перестає бути копачем і перетворюється в мотику. Та вона ще не має ніякого уявлення про мотику, не уявляє також, для чого їй може знадобитися такий копач з держаком.

Пома розсердилась і починає скімлити від злості. Але під час ударів об землю копач ще глибше заліз у дірку, і тепер його не можна витягти звідти. Пому обступають маленькі чунги, підходять поми, і всі кричать, вигукують: пома встромила свій копач у дірку від сучка й тепер не може його витягти! Незвичайна подія! Подія, якої ще не траплялося в житті чунгів!

У цю хвилину біле світило торкається верхівок дерев на протилежному березі. Котрась із пом, побачивши, що воно заходить, голосно кричить:

— Бу-ха-ва! Бу-ха-ва!

— Бу-ха-ва, бу-ха-ва! — кричать й інші поми, ніби хотять сказати: «Світило заходить! Світило заходить! Ще трохи — і його не буде, потім ще трохи — і навколо настане пітьма!»

Усі одразу схоплюються, здіймають угору руки й починають ходити навколо вогню, підстрибуючи й ритмічно приспівуючи:

— А-ла-ла-а, а-ла-ла-а, а-ла-ла-а!..

Тими своїми криками й приспівом вони благають біле світило зійти наступного дня знову: «Приходь уранці знову до нас, всемогутнє біле світило! Зійди й завтра над лісом, над рікою, над деревами, над нашими першими хижами, над нашим першим багаттям! Сьогодні ввечері ми знову залишимо тобі найкращий шматок м’яса й половину найбільшого хі-кі, щоб зранку, коли зійдеш, ти мало що поїсти. Зійди, зійди знову над нами, всемогутнє біле світило!»

І поки всі підстрибують і ходять навколо багаття, махаючи руками і в такт приспівуючи, одна стара пома крем’яним ножем швидко перерізає хі-кі на дві половини. Потім бере одну половину, хапає і великий шматок м’яса й кидається до найближчого дерева. Швидко видершись на нього, кладе там м’ясо й половину хі-кі і злізає. Та поки вона повертається до пом, з дерева долітає вдоволене каркання. Два величезних крі-рі, уже звикнувши знаходити щовечора на тому дереві м’ясо в один і той же час, прилетіли знову і тепер ласують, вдоволено каркаючи.

Чунги, звичайно, не знають, що м’ясо, яке вони лишають для білого світила, з’їдають крі-рі. Вони чують каркання, що долинає з дерева, але ж подібне каркання їм доводилось чути не раз і всюди.

Біле світило ще не зайшло зовсім, поми й маленькі чунги ще не скінчили своєї молитовної гри, а звідкись з лісу, з-за хиж, долинає гавкання. «Гав, гав, гав!» чути з лісу, і поми й маленькі чунги починають радісно кричати.

Слідом за гавканням чути й ритмічний, мелодійний спів багатьох голосів:

— Хан-ка-хаа, хан-ка-хаа, хан-ка-хаа!

Це повертаються чунги-мисливці, і це їхня перша пісня, яка відзначає такт їхніх кроків і свідчить про багату здобич та вдале полювання.

З лісу вискакують ла-ї й біжать до хиж, радісно махаючи хвостами. Слідом за ними виходять і чунги, на чолі з двома близнятами. Вони несуть забитих мо-ка і теп-тепа. Ідуть і в такт приспівують, а поми й маленькі чунги з радісними криками біжать їм назустріч:

— А-ян-кхаа! А-ян-кхаа!

Вони обступають мисливців, кричать і підстрибують, і всі разом ідуть до вогнища, яке горить посередині сельбища. Поми одразу починають метушитися й беруться крем’яними ножами обдирати теп-тепа й мо-ка, а чунги-мисливці йдуть до річки напитися води. Вони спиняються на березі й спрямовують свої погляди на протилежний берег. Давно вже вабить їх той берег, дуже давно! Може, на тому боці більше тварин, може, там смачніші плоди…

Та як перебратися через ріку, якщо вона така широка й глибока? Для цього треба б мати крила, як крі-рі…

Але ні! Хоча в них і немає крил крі-рі, вони дістануться на той берег, вони знайдуть спосіб, як це зробити. Бо вони вже люди, перші люди на землі, і їхнім можливостям немає й не може бути меж…