Сміливий чунг

ДИВНІ ІСТОТИ

Холодні, фіалково-сині сутінки лежали над землею. Сутінки морозяного світанку. Над східним обрієм тремтить ледве помітний, блідий відблиск. На заході земля і небо злилися в чорній, важкій непорушності. З півночі на південь пропливають, клубочачись, величезні важкі хмари. Деякі з них опустилися так низько, що торкалися верхівок велетенських дерев. Гори вкрилися снігом. Мертві, німі й непорушні гігантські скелі чорніють у порожнечі. Усе навкруги дихає пусткою, немов приречене на загибель: не чути ні звуку, ні реву чи шуму кроків тварини.

Але поступово бліде, розсіяне світло заливає обрій на сході. Небосхил починає повільно рум’яніти, і краї величезних хмар набувають ледве помітного золотавого відтінку. Де-не-де важка сиво-чорна пелена починає розриватися, і через короткочасні просвіти проглядає ясна синява неба. І хоч над рівнинами й бездонними прірвами ще лежить синяво-каламутний присмерк, снігові вершини гір уже починають сяяти легким пурпуровим світлом.

І ось… Ліси і гори оживають, немов у казці, ніби бліде світло вдихає в помертвілу землю життя. На деревах починається якесь пурхання, унизу, між стовбурами, ворушаться якісь тіні. З темних отворів гірських печер виповзають волохаті потвори. Велетенські крі-рі, розпростерши чорні крила, з легким свистом розсікають повітря. З однієї гілочки долинає огидне каркання, з іншої — ллється заливчаста трель. Ніжне мекання дже змішується з глухим ревом важкого мута. Розлягається люте ревіння страшного мо-ка, йому відповідає своїм несамовитим, жалібним виттям зграя ла-ї… Починається велика, повсякденна боротьба за життя.

З темного отвору однієї печери вискакують якісь дивовижні істоти. З’юрмившись перед нею, вони прислухаються, переморгуються і починають озиратись довкола. Деякі з них сідають, інші стоять випрямившись — і всі чомусь морщать свої потворні червонуваті обличчя. Одні стискають між пальцями передніх кінцівок гострі камені, інші тримають короткі ломаки. Морозяний північний вітер куйовдить на них шерсть, і вони тремтять від холоду.

Ніколи ще земля не бачила таких дивних створінь, і ні одна тварина не знала, що на землі існують такі незвичайні істоти. Не знали про це ні грау, ні мо-ка, ні хо-хо, ні навіть біле світило. З великими волохатими тулубами, із жвавими блискучими очима, з рудувато-чорною шерстю та з широкими міцними щелепами, ці істоти ходили лиш на задніх кінцівках, а передніми розмахували на всі боки і брали ними все, що заманеться. Правда, вони були дуже схожі на чунгів, але водночас у них було щось і відмінне від чунгів, бо передні кінцівки у них стали руками, до того ж, вони вже користувалися деревом і каменем так. спритно й так свідомо, як не користувався до них ще ні один чунг.

І все-таки це були чунги, ті ж самі, справжні чунги. Ось на чолі їх великої групи стоїть Малий чунг. Він найстрункіший серед них, найсильніший і найсміливіший у цілій групі, і всі інші визнають це і наслідують його у всьому. Усі вважають Малого чунга за вожака, і у свідомості кожного він існує як Сміливий чунг.

Неподалік від нього сидять Великий чунг і Стара пома, яка все ще кульгає на задню кінцівку. Шерсть на них обох посивіла від старості, і в м’язах уже немає тієї пружності й сили, яка не раз робила їх переможцями в боротьбі з великими, дужими тваринами. Вони теж давно ходять випрямившись, але тривале ходіння їх швидко стомлює і через те вони ледве встигають за прудкими й спритними молодими чунгами. Чунг і пома теж носять з собою по гострому каменеві, не випускаючи їх навіть тоді, коли починають стрибати, спираючись на передні кінцівки. Це вони першими виявили неабияку силу гострого каменя в боротьбі з хижаками і особистим прикладом навчили цьому й інших чунгів…

Біля Сміливого чунга стоїть смілива пома. Вона не така кремезна і міцна, як Сміливий чунг, але досить висока і сильна, у всьому ж іншому нічим не відрізняється від решти пом у групі. Тільки шерсть у неї рудувато-брунатного кольору й лискучіша, ніж у інших пом, а живіт і стегна не такі волохаті, як у них. Цей лискучий рудувато-брунатний колір її шерсті дуже подобався молодим чунгам, тому всі вони віддавали їй перевагу. А коли вона виросла і відчула потребу стати матір’ю, кожен з них захотів, щоб вона вибрала саме його. Вони почали бити себе кулаками в груди, ревіти й погрожувати один одному, і кожен намагався ревти якомога голосніше й виразніше, щоб Брунатна пома обрала його.

Сміливий чунг теж захотів стати її обранцем, тому також ударив кулаком себе в груди й почав ревти. Його войовничий, визивний рев прозвучав голосніше й виразніше, ніж рев інших молодих чунгів. І через те, що він був найсильнішим і найсміливішим у всій групі, ніхто з молодих чунгів не зважився вступити з ним в єдиноборство, і вибір Брунатної поми впав на нього.

Вона народилась у Старої поми останньою, після неї Стара пома вже не народила нікого. Та Сміливий чунг не розумів того, що Брунатна пома його сестра, так само, як і Брунатна пома не знала, що Сміливий чунг — її брат. Але Сміливий чунг знав досить добре, що вона народить від нього, і він не має права й не може відступитись від неї ні тепер, ні будь-коли потім, ї що треба буде піклуватись про новонародженого так само, як і про його матір. А живіт Брунатної поми тимчасом збільшувався, тому вона для нього тепер стала значно дорожчою, ніж Великий чунг і Стара пома, ніж усі інші чунги.

Обоє тепер добре знали, що до кінця свого життя вони завжди будуть разом, як були разом Великий чунг і Стара пома. Ні одне з них не замислювалось над тим, коли у них народиться маленький чунг; вони обоє знали, що це наближається і може трапитись сьогодні, завтра або в найближчі дні… І Сміливий чунг обертався до Брунатної поми, нахиляв своє обличчя й заклопотано дивився на неї. Потім торкався до неї губами й починав ворушити ними, ніби хотів сказати: «Я з тобою і буду з тобою завжди. Ми обоє будемо піклуватися про нашого маленького чунга й не дамо, щоб його з’їв ні ла-ї, ні мо-ка, ні івод…»

Брунатна пома вдячно дивилась на нього, потім тяжко зітхала і спрямовувала погляд кудись у далечінь. Вона відчувала, що в її утробі ворушиться маленький чунг, і думала тепер про нього. Думки її були зовсім непевні й невиразні; вона й сама добре не знала, про що думає, але від усього цього переживала водночас і неспокій, і радість…

У групі було чимало й інших сімей, мабуть, більше, ніж пальців у двох чунгів. Були також і маленькі чунги. Деякі поми мали такі самі круглі животи, як і Брунатна пома, а були й такі, що носили на грудях зовсім маленьких чунгів. Маленькі чунги, вчепившись за материну шерсть, ссали грудь. Старшенькі теж тримали в своїх руках камінці та гіллячки. Вони ще не знали, навіщо їм ті гіллячки, бо були ще малими, проте вже вважали себе великими і тому наслідували у всьому дорослих.

Усі чунги озираються навколо і довго вдивляються в далечінь. Потім Сміливий чунг, випроставшись, махає ломакою, виходить наперед і вигукує гортанне:

— У-о-кха!

— У-о-кха! — повторюють за ним чунги, ніби підганяючи цим одне одного, і рушають усі слідом за Сміливим.

Од високої скелі, де містилась печера, простяглася широка долина, ще повита холодною синявою вранішнього туману, і чунги стали сходити вниз.

Звідки йшли чунги? Куди прямували? Цього не міг сказати навіть Сміливий — найсильніший і найхоробріший серед усіх чунгів. Всі розуміли цілком ясно, що хтось жене їх невпинно, жене все далі й далі на південь і що цей хтось сильніший, ніж усі чунги на землі, і страшніший від усіх грау й мо-ка. Цей хтось, про якого вони мали уявлення лише як про якогось величезного, мов гора, грау, гнав їх з незапам’ятних часів. Він ішов за ними слідом, і все живе утікало від його крижаного подиху. Страшний, всемогутній, всевладний, він умертвляв і заморожував навіть дерева, перетворюючи все навколо в глуху білу пустелю. І тварини тікали безперестанку. Через долини й кам’яні урвища, через високі гори й глибокі прірви, між стовбурами велетенських дерев і повз гігантські скелі, через колючі зарості й болота, в яких не одна з них знайшла свою загибель, вони бігли все вперед, все далі на південь.

Чунги не знали, в якому напрямку вони йдуть і чому треба йти саме туди. Вони лиш пам’ятали, що біле світило завжди повинно сходити в них з одного боку й заходити з другого. Та навіть коли біле світило не з являлось над ними, коли небо ставало сердитим і низько нависало над землею, навіть коли їм доводилося йти вночі, вони йшли незмінно й безпомилково в потрібному напрямі. Так ішли вони день за днем, місяць за місяцем і рік за роком. Це була дивна втеча, яку ні один чунг не сприймав як втечу і під час якої вони народжувались, росли, старілися і вмирали, їхня велика група то зменшувалась, то збільшувалась, оскільки всі, хто виявлявся неспроможним пристосуватись до цієї нової, суворої дійсності, відставали й умирали. Одні з них, знесилені старістю, спинялись відпочити, засинали і вже не прокидались ніколи. Їх замерзлі трупи поїдали хижаки. Другі, хто не носив з собою гострих каменів або ломак, ставали здобиччю зажерливих ла-ї та мо-ка. Треті тонули в болотах і драговинах. Четверті зникали у вирі або в безодні, що несподівано відкривалася в них під ногами. П’яті вмирали з голоду й виснаження. Та замість них до групи приєднувалися інші або народжувались нові чунги, але і з цих лишалися живими тільки ті, хто виявлявся найсильнішим і найпристосованішим до нових умов.

Утікаючи на південь, чунги зберігали в своїй свідомості якусь згадку про всі оті печери в скелях, про безлісі долини й кам’яні кручі, про ті слабо розгалужені дерева з гострим колючим листям, які колись відмовляли їм у притулку. Глибоко в душі у них таїлося відчуття, що тепер вони знову повертаються тим шляхом, яким ішли колись, в давно забутому минулому, коли тікали на північ, тікали від іншої могутньої стихії природи, від страшної пожежі. Але згадка про все це була надто блідою, стала такою туманною і невиразною, що вони вже ніяк не могли уявити собі свого минулого, та й самі були вже не тими самими чунгами. До того ж, крижаний північний вітер і нестача їжі примушували їх думати про те, як заспокоїти свій голод і захиститись від холоду.

Уже зовсім розвиднілось. Важко навислі хмари повзли над верхівками дерев і стрімкими скелями, лише час від часу розриваючись і утворюючи де-не-де короткочасні просвіти. Тоді широка долина, по якій ішли чунги, вкривалась золотистими плямами в промінні білого світила. Одна така золотиста пляма впала неподалік від чунгів, підповзла до них і осяяла їх; усі чунги поприсідали й зажмурились від сліпучого світла. Таке траплялося рідко, щоб з ними гралося біле світило, рідко вдавалось відчути його тепло, потішитись його промінням. Цілі місяці воно ховалось за сірими хмарами, цілі місяці небо було непривітне й сердите, і тільки дні, важкі, похмурі, сірі й холодні, минали один за одним.

Присівши навпочіпки, Стара пома втомлено зітхнула й мовчки, ліниво примружила очі. Вона вже була зовсім стара й відчувала, як з дня на день слабшали її сили. Відчувала, що наближається день, коли й вона повинна буде відстати від групи і вмре, як умирали тисячі інших чунгів до неї. Почувала, як її охоплює якась приємна, незвична для чунга байдужість і кволість, якась сонна втома. Їй хотілось відпочивати, хотілося спати довго-довго. Та чи захоче Сміливий чунг, який був вожаком групи, заради неї спинити всіх і зачекати, поки вона добре відпочине? Чи захоче він зробити це заради своєї старої матері? Ні, Стара пома знала, що Сміливий чунг, чунг-вожак, не зробить, не зможе, не повинен робити цього, тому що той велетенський і страшний грау, слідів якого чунги не могли знайти, але чий крижаний подих вони раз у раз відчували на своїй спині, — міг тоді наздогнати їх і всіх заморозити.

До того ж, Сміливий чунг уже забув, що Стара пома — його рідна мати, що він виріс коло неї і, щоб стати здоровішим і дужчим за всіх інших чунгів, він довго ссав її грудь. Він уже не пам’ятав, що заради нього вона не раз ризикувала своїм життям у боротьбі з мо-ка, з іводом, з ла-ї, з вигом і що шрами від глибоких ран, які вкривали її широкі й колись міцні груди, — сліди гострих зубів і пазурів тих лютих хижаків. Сміливий чунг давно вже порвав усі родинні стосунки з Старою помою. Пелена цілковитого забуття покрила й придушила в ньому всяке почуття синівської любові, вдячності й відплати…

Стара пома подивилась на Сміливого чунга, що саме спинився біля Брунатної поми, і в німій, скорботній задумі закліпала очима. Цього великого, сміливого чунга, найбільшого і найсильнішого серед усіх чунгів, народила вона, а він уже давно забув її. А вона ж могла впізнати його серед великої кількості інших чунгів і не тільки тому, що він був її сином і родинні стосунки не могли стертися з її пам’яті, а ще й тому, що Сміливий був стрункішим за інших чунгів, спритніше від усіх тримав у руці ломаку і в усьому був хитріший, тямущіший, а також кмітливіший і вразливіший за інших. Вона могла його впізнати ще й по тому, що він викопував коріння та цибулини о-ра вправніше за інших чунгів і що не випускав із рук ломаки навіть уві сні… І слабкий вогник радості й материнської гордості спалахнув у її очах, на мить оживив її погляд.

Та Сміливий чунг не помітив її трепетного, теплого і гордого материнського погляду. Нахмуривши обличчя й спрямувавши живі, блискучі очі вперед, де широка долина губилася в сивому тумані, він наче обмірковував щось важливе, щось вирішальне для всієї групи. Потім підвів голову, махнув ломакою, ступив крок вперед, і знову з його грудей вихопилось:

— У-о-кха!

— У-о-кха! — повторили інші чунги, і, підвівшись, усі рушили слідом за ним.

Ніхто з них не міг осмислити звуки, які вони чули від Сміливого чунга і які вони самі повторювали, проте всі їх розуміли. «Вперед, вперед! — означали ті звуки. — Велика небезпека загрожує усій нашій групі, і нам не слід засиджуватись без причини занадто довго на однім місці, а треба йти всім разом, щоб мати змогу захищатись від страшного грау, який весь час женеться за нами…»

Спробувала підвестися й Стара пома, щоб іти разом з усіма, але не зрушила з місця. Неймовірна кволість, що охопила її, викликала в ній особливе почуття якоїсь дивної сонливої утоми. Вона постояла трохи, ніби розмірковувала, вагаючись, іти їй чи залишитись, потім знову сіла. Саме в цю хвилину просвіт у хмарах над нею знову зімкнувся і сховав біле світило. Усе навколо знову стало похмурим і безрадісним. Вона якось байдуже подивилась услід чунгам, що віддалялись від неї, без усякого бажання йти за ними і без страху, що вони зайдуть надто далеко і вона вже ніколи не зможе їх наздогнати. В жилах поми розлилася ще більша сонливість, втома її стала ще важчою. Якесь напівзабуття зімкнуло їй повіки, і вона лягла на бік, одразу ж задрімавши. Уві сні пома побачила далекі, що ростуть на півдні, неозорі зелені ліси, повні тепла і вологи. На деревах висять яскраво-червоні й золотисті плоди, а гілля дерев схиляються до самої землі. Ліси залиті промінням білого світила, хвостаті чін-гі стрибають з гілки на гілку і радісно, весело кричать. Між зеленим гіллям співають маленькі строкаті крі-рі. Але в той же час із темних глибин лісу долинає глухий могутній рев жорстокого грау. Але Стара пома не відчуває ніякого страху перед ним, та й інші чунги вже не бояться грау, бо кожен з них тримає в руці гострий камінь або ломаку. Вони високо піднімають ці камені й ломаки і збуджено про щось кричать. Крики їх нерозбірливі, проте не тільки Стара пома, а й усі інші чунги розуміють їх. «На землі є багато дужих і небезпечних тварин, — означають ті крики. — Ці тварини мають значно гостріші зуби й далеко міцніші пазури, ніж ми. Але ломаки й камені, які ми тримаємо в передніх кінцівках, набагато гостріші й міцніші їх зубів і пазурів. Через те ми тепер сильніші за найдужчих тварин і завжди будемо перемагати їх у кожній битві».

Різкий шум у повітрі примусив Стару пому здригнутися й підвести голову. Вона побачила, як великий крі-рі швидко пролетів над нею, доторкнувшись до неї своїми широко розпростертими крилами. Стара пома тихо заричала й підняла свої передні кінцівки для оборони. Але крі-рі, переконавшись, що то не падло і не свіжий труп, а велика й сильна тварина, кілька раз каркнув, описав угорі коло й полетів. Стара пома провела його повільним, стомленим поглядом, потім подивилась у той бік, куди пішли чунги, глухо, протяжно застогнала й опустила голову.

Відсутність Старої поми не міг не помітити Великий чунг. Однак він був певен, що вона й цього разу наздожене їх, як траплялось не раз із багатьма іншими чунгами. Але група пройшла вже стільки кроків, скільки було пальців у всіх чунгів, потім пройшла ще стільки і ще, а Старої поми все не було. Тоді Великий чунг зупинився й став чекати. Спершись на передні кінцівки й дивуючись, що Стара пома їх не наздоганяє і що її ніде не видно, він протяжно заревів. Але Стара пома й тепер не показалася позаду, не відповіла на його рев.

Охоплений тривожним почуттям неспокою і страху, Великий чунг вернувся назад. То підстрибуючи на чотирьох кінцівках, то йдучи на двох, він наблизився до того місця, де лежала Стара пома, побачив її і радісно заскімлив. Але чому його вірна пома лежить так непорушно? Чом не відповідає на його радісне скімління? Чом не підводить голови? Як можна так спокійно спати, коли вся група чунгів зайшла вже далеко, а вона лишилась тут зовсім сама?

Він підбіг ближче, нетерпляче промурмотів щось і доторкнувся до неї. Але Стара пома й цього разу не підвела голови і навіть не ворухнулась. Вона була вже мертва, холодна, і її засклянілі очі його вже не бачили! І Великий чунг, зрозумівши, що сталося, присів біля неї і глухо, протяжно завив. Він вив і відчував, як біль і страх ростуть, стискають йому горло, заважають дихати. Його пома лежала мертва, інші чунги зайшли вже надто далеко, і він, старий та немічний, лишився сам. Тепер кровожерні ла-ї або страшний мо-ка можуть напасти і швидко його з’їсти.

Великий чунг більше не відходив від трупа Старої поми. Все одно, якщо навіть ла-ї чи мо-ка не з їдять його, він уже довго не житиме. Можливо, навіть тоді, коли біле світило зайде і потім між короткочасними просвітами хмар визирне знову, у Великого чунга, як і в Старої поми, забракне сил, заскляніють очі, і йому так само примаряться залиті гарячим промінням буйні зелені ліси…

І, пригнічений важким передчуттям небезпеки й жалем за Старою помою, Великий чунг не переставав жалібно й протяжно вити, з очей у нього одна за одною котилися великі сльози. Він вив і плакав за Старою помою, оплакував себе і ту неминучість, яка сталась із тисячами інших чунгів і яка ось тепер підстерігала його самого…

ОТІ ДИВНІ ПАЛЬЦІ…

І Сміливий чунг, і Брунатна пома, та й багато інших чунгів з великої групи помітили, що двоє старих чунгів відстали, але ніхто й не подумав зупинитись заради них. Вони взагалі ніколи не чекали старих чунгів, коли ті відставали, а Великий чунг і Стара пома були вже надто старими, і група не могла мати від них ніякої користі; до того ж, відтепер старі чунги могли тільки заважати їм швидко іти далі. Дожидання старих чунгів, які й без того мали померти, без будь-якої потреби наражало на жорстоку небезпеку життя всієї групи: страшний грау міг наздогнати їх і всіх заморозити…

І велика група чунгів продовжувала свій шлях широкою долиною на південь, не звертаючи уваги на тих, що відставали від неї. Маленькі чунги, які у всьому наслідували дорослих, плутались у них під ногами. Кожен з них достоту, як дорослі чунги, тримав у руці гілку або камінь. Але ці гілки й камені були для них лише забавкою, і тому вони часто кидали їх і брали інші, які були їм більш до вподоби. Зовсім маленькі чунги висіли у своїх матерів на животах і грудях: одні з них ссали грудь, другі спали, а треті кричали тонкими голосами щось нерозбірливе ні для них самих, ні для пом.

Група просувалася врозбрід, оскільки долина була майже безліса, і чунги могли бачити один одного на відстані стількох стрибків, скільки пальців мав кожен з них. У долині була тільки висока, суха трава та низькі кущі: скель і печер не видно було зовсім. Не було й високих гіллястих дерев, а лише пониклі молоді порослі. Подекуди чорніли велетенські обгорілі дерева й пні, які нагадували чунгам про те, що й тут був споконвічний ліс, але небо розгнівалось за щось, кинуло на нього вогонь, і він згорів. Дорослі чунги йшли поміж порослями та отими велетенськими обгорілими деревами. Ішли здебільшого випрямившись, але якось незграбно й незвично, похитуючись то в один, то в другий бік. Лише Сміливий чунг, Брунатна пома та інші, такі ж як і вони, молоді чунги йшли вільніше, але й вони розуміли, що є щось незвичне й незграбне в їхній ході на задніх кінцівках і що це пов’язано головним чином з пальцями і ступнями. Пальці у них були широко розчепірені, чіплялися на землі то за те, то за се й заважали швидко йти. І всі чунги несвідомо згинали пальці, намагаючись тримати їх щільніше притиснутими один до одного, коли ступали на всю ступню.

У свій час, коли чунги жили на деревах, їм потрібні були гнучкі пальці й рухливі долоні. Тоді їм треба було вміти хапатися за гілля однаково добре як передніми, так і задніми кінцівками. Та тепер, коли вони остаточно зійшли на землю, у цьому відпала будь-яка потреба.

Тепер, щоб мати змогу рівно стояти й твердо і впевнено ходити по землі, їм потрібні були не долоні на задніх кінцівках, а міцні й плоскі ступні.

Чунги не пам’ятали, коли й чому вони зійшли з дерев і почали жити на землі. Ця зміна так само, як і втрата хвоста, потонула у вічному забутті, десь у далекім минулім. Вони навіть перестали піднімати вгору голови, бо всі дерева, які траплялися їм по дорозі, були мало розгалужені, і на них майже не було плодів, а верхівки були вкриті інеєм.

На низеньких же гіллястих деревах були плоди з дуже кислим, гіркувато-смолистим присмаком. Тільки маленькі чунги, коли група затримувалась в одному місці на деякий час, лазили по цих деревах з радісним і збудженим криком. Та дорослі не чули цього крику. Вони завжди хотіли їсти й мусили дбати про те, як і чим заспокоїти голод, тому виявляли цілковиту байдужість до криків непосидючих маленьких чунгів.

У печері, де чунги ночували, їм удалося вбити двох іводів. Але м’яса цих двох іводів невистачило для всієї групи, і вони тепер ішли й озиралися, чи не побачать знову якогось івода, дже, гіллясторогого теп-тепа або навіть мо-ка. Через нестачу плодів і смачного коріння, яку вони переживали з незапам’ятних часів, м’ясо для них поступово стало основною їжею. Щоправда, чунги з великими труднощами звикали до нього, дехто з них навіть умер від його споживання, та й зараз, коли їм випадало наїстися м’яса досхочу, їх животи роздувалися, так що важко було навіть дихнути. Зате потім вони почували себе бадьорішими й дужчими, а крім того, довго зовсім не відчували голоду.

Та оскільки всі тварини ще здалеку зачували їх численну групу і кидалися врозтіч, чунги мусили знову й знову шукати коріння та цибулин.

Сміливий чунг і Брунатна пома присіли до невисокого куща о-ра й почали його підкопувати гострими каменями. Корені о-ра були солодкі, до того ж, на кінці мали великі й соковиті цибулини. Навчені досвідом Великого чунга й Старої поми, вони стежили, щоб не перерізати корінців, тому що цибулини могли залишитися в землі, і вони мусили, б ще довго викопувати їх пальцями.

Коли стебла о-ра захиталися і з землі показалось коріння, Сміливий чунг поклав камінь, вхопив за стебла руками й почав обережно тягти до себе. Брунатна пома тимчасом підкопувала навколо землю, і Сміливий, зрештою, витяг увесь кущ разом з корінням та цибулинами. Правда, багато цибулин залишилося в землі, але Брунатна пома викопала їх пальцями. Потім вони обоє почали обчищати цибулини від землі, витирати долонями, об стегна та груди й жадібно хрумкати. Брунатна пома вибирала і їла найбільші цибулини, бо скоро мала народити нового чунга і останнім часом дуже хотіла їсти, а Сміливий вдовольнявся більш дрібними.

З’ївши й тоненькі корінці, вони присіли до другого куща і почали його підкопувати. Інші чунги теж копали разом, цілими сім’ями, а самці-одинаки об’єднались по два, по три, викопували корені і потім разом з’їдали їх.

Чунги знали, що не всякі корені та цибулини їстівні, і добре знали, що саме можна їсти. Для них було цілковитою таємницею, звідки вони це знають, проте завжди викопували саме ті корені й цибулини, які можна було спокійно їсти. У цій долині росло багато невисоких кущів з такими коренями та цибулинами, але щоб наїстися досхочу, треба було копати їх невпинно, до пізньої ночі, та й то не завжди вдавалося цілком заспокоїти свій голод. Тому, все ще голодні, вони знову почали озиратись довкола, чи не видно де тварини, яку можна було б убити й з’їсти. Вони не могли наздогнати ні ла-ї, ні дже, ні івода, ні теп-тепа, бо всі ці тварини бігали швидше від найпрудкішого чунга. Так само було дуже важко підкрастися до будь-якої тварини, наблизитися до неї непоміченими, бо і теп-теп, і івод, і всі інші звірі мали досить гострий нюх і слух. Але хижаки завжди підкрадалися до інших тварин, і через те чунгам інколи вдавалось заманити своїми хитрощами котрогось з них. І група, яку вів Сміливий чунг, розійшлась по густих заростях. Усі поховалися й залягли в кущах, а один молодий, прудконогий чунг вийшов наперед на стільки стрибків, скільки у нього було пальців на всіх чотирьох кінцівках та ще стільки. Він зупинився, нагнувся, наче обернувшись на четвероногу тварину, і почав злякано й жалібно скімлити. І він, і всі інші чунги добре знали, що в такий спосіб не можна заманити ні теп-тепа, ні дже, бо, зачувши його, вони одразу втечуть. А от івод чи кровожерний виг, невеличка зграя ла-ї або й сам волохатий мо-ка спокусяться напевно й нападуть на нього.

Молодий прудконогий чунг тремтів і скімлив досить довго. Його насторожені блискучі очі невпинно нишпорили навколо у високій сухій траві та поміж переплетеними стеблами кущів, а решта чунгів, що причаїлась позаду, терпляче ждала. Вони не вміли орієнтуватися в часі її не знали, скільки тривало оте напружене чекання, та коли помітили, що на землю спадають сутінки, почали нервувати. Почав виявляти неспокій та нетерплячку й молодий прудконогий чунг. Що, коли непомітно наблизиться волохатий мо-ка і раптом накинеться на нього? Чи встигнуть інші чунги прийти йому на поміч? Чи встигне він добігти до них, заманити хижака, щоб вони потім оточили його і вбили?..

І раптом молодий чунг побачив перед собою щось навіть страшніше, ніж мо-ка. Він побачив, як кровожерний пістрявий виг, неначе тінь, промайнув за високим кущем.

Виг був не таким великим і дужим, як мо-ка, зате був набагато спритніший і лютіший, ніж він. Крім того, нападав він так несподівано й швидко, як умів нападати лише грау. Точнісінько, як грау, він припадав своїм пругким і дужим тілом до землі і, як у справжнього грау, у нього світилися великі жовті очі. Наляканий його несподіваною появою, молодий чунг одчайдушно, дико заревів, мерщій повернувся назад і стрімголов кинувся до чунгів.

Кровожерний виг, не сподіваючись на присутність інших чунгів і передчуваючи задоволення, з яким він зараз розірве чунга й питиме його теплу кров, метнувся слідом за ним з такою швидкістю, що здійняв за собою цілий вихор з листя й сухого хмизу. Він уже ось-ось мав настигнути втікача. Ще два стрибки… ще… останній стрибок…

Але молодий, прудконогий чунг уже добіг до кущів, за якими причаїлися чунги. Тепер він мав обернутися і швидким, блискавичним змахом руки вдарити вига каменюкою по голові. І коли він навіть не встигне одразу розтрощити звірові голову, все одно мусить зчепитися з ним, оберігаючи лише горло, доки підбіжать інші чунги й уб’ють його. Проте молодий чунг, знаючи, що йому треба робити, не обернувся. З переляку він просто кинув свій камінь і, не перестаючи ревти, тікав щодуху. А виг уже збирався стрибнути на чунга і встромити гострі пазури йому в плече й перекусити шию…

І раптом, немов з-під землі, пролунав інший могутній рев. Хижака перейняв Сміливий і ще один, старший і менш спритний чунг. Вони накинулись на вига, і за якусь мить між кущами з несамовитим ревом і риком покотився велетенський живий клубок. Приголомшений і. вкрай розлючений, звір устиг схопити старшого чунга і зубами вчепитися йому в горло. Той, хоча й не поступався хоробрістю перед Сміливим, був уже старим і не таким кмітливим та спритним, як він, отже, й не встиг захистити власного горла від гострих зубів вига. Та виг, без сумніву, перекусив би горло й Сміливому, коли б інші чунги не прибігли вчасно на підмогу. Сміливий чунг завдав каменем хижакові страшний удар по голові, а другим ударом розтрощив лапу, пазури якої вчепилися йому в груди. Звір однак був ще досить сильним і небезпечним. Неушкодженою лапою він ще встиг розпанахати груди Сміливому чунгові, видряпати око тому сміливцеві, що першим кинувся на допомогу вожакові, і лише після того упав мертвий.

Чунги одразу ж накинулись на хижака й почали його роздирати, а Сміливий, незважаючи на свої рани, випрямився й переможно заревів. Він першим кинувся на звіра, і в той час, як один чунг загинув, а другий позбувся ока, вийшов з боротьби лише з пораненими грудьми. Кров тоненькими цівочками стікала з рани, і шерсть поступово стала злипатись. Брунатна пома наблизилась до нього і, стривожено муркочучи, почала зчищати й злизувати кров з його грудей. Чунг з видряпаним оком тримався за голову й жалібно скімлив. Біль був нестерпний, але він скімлив не тому, що йому дуже боліло, а тому, що в нього залишилось тільки одне око і що він не зможе добре бачити. Чунги, що були поблизу, оточили його, витирали кров йому з обличчя й співчутливо муркотали. Вони розуміли, яке велике лихо скоїлося з ним, але нічим не могли допомогти: цей чунг на все життя залишиться однооким.

Як і завжди, чунги роздирали вига хто пальцями, хто зубами, і кожен намагався відірвати якомога більший шматок м’яса. Малі чунги й собі проштовхувались між дорослими, жадібно впивалися гострими білими зубами в м’ясо та пістряву шкуру вига, і ніхто нікому не заважав робити те, що робив сам. Помітивши, як усі чунги роздирають вига і можуть швидко з ним покінчити, одноокий перестав скімлити і теж приєднався до них. Підбіг до м’яса і той молодий чунг, що був налякався вига, утік і не допомагав убивати звіра. Та тільки-но він наблизився, як усі чунги перестали їсти і втупили в нього ненависні погляди. Цей чунг утік од вига, і тепер в їхніх очах він став полохливим.

Помітивши, що всі не хочуть їсти разом з ним і ненависно позирають на нього, він швидко відійшов убік, зіщулився й винувато почав скімлити, бо розумів, що вчинив щось погане й шкідливе для всієї групи. Він розумів, що не мав права тікати, що повинен був зупинитися й зустріти хижака, хоча б йому самому довелося загинути, як загинув старий чунг і як міг загинути Сміливий, бо всі чунги жили разом, спільно добували їжу і спільно захищалися від лютих звірів. Тепер чунги могли його зовсім прогнати з групи, залишити самого і не дозволити жити разом з ними. А для чунга це було значно гірше й тяжче, ніж найгірше й найтяжче у світі, навіть ніж найбільша зграя ла-ї, І Полохливий чунг почав скімлити ще голосніше й жалібніше. Та чунги й на цей раз не захотіли їсти разом з ним, і він наважився наблизитись до обглоданих кісток вига лиш після того, як усі наїлись і розійшлись. Так, тяжка доля спіткала цього Полохливого чунга! Від сьогодні він муситиме жити завжди сам, усі цуратимуться його, і ні одна пома не захоче його обрати. Для чунгів це було законом, яким вони керувалися ще з тих часів, коли почали жити всі разом і допомагати один одному добувати їжу та захищатись від великих і дужих тварин.

Коли стемніло, чунги розташувалися колом, посадили в нього маленьких чунгів та пом з малятами, а також пом, які могли в цю ніч народити, і кожен почав рвати траву й ламати дрібне галуззя з кущів та готувати собі лігво. І хоч сиділи вони на відкритій місцевості й не боялися несподіваного нападу, бо їх було чимало, все-таки почали збирати й зносити каміння, складаючи його на купи коло себе, щоб мати чим прогнати ла-ї та мо-ка, якщо ті здумають на них напасти уночі. Цей спосіб захисту так укоренився в їх свідомості, що вони почували себе спокійно і безпечно лиш тоді, коли мали коло себе достатню кількість каміння.

Усі були ситі, бо з’їли ще одного теп-тепа, який заплутався гіллястими рогами в густих заростях, і могли тепер спокійно чекати ранку. Та найдужче вони боялись холоду. Вдень, хоч біле світило й не з’являлось на небі, завжди було тепліше. Крім того, чунги майже ніколи не засиджувались на однім місці. Вони або йшли на південь, або викопували коріння та цибулини, або обгризали пагінці на кущах і, таким чином, не дуже мерзли. Та коли ставало темно, холод завдавав їм нестерпної муки, і вони збивалися в купу, щоб зігрітися. Ось і тепер кожен намагався нарвати якнайбільше трави і приготувати собі затишніше лігво; потім вони полягали спати, повернувшись спиною одне до одного.

Лягли поруч і Сміливий чунг з Брунатною помою. Невиразно усвідомлюючи й передчуваючи, що, можливо, цієї ночі вона народить, пома нарвала багато трави, а Сміливий чунг наламав і накидав біля неї цілу купу дрібних галузок. Брунатна пома лягла на траві, вдоволено замуркотала й заспокоєно зітхнула. На такій м’якій траві і в такому затишку під великою купою гілок малому чунгові, що мав народитися, мабуть, не дуже буде холодно.

Темрява поступово огорнула дерева. Неба вже не було видно, не стало видно на ньому й хмар. Кущі й дерева стали схожі на химерні тіні. Тепер кущі здавалися чунгам величезними чорними кам’яними брилами, а ті, що були трохи далі, втратили чіткі обриси й злилися в суцільну темну масу. З усіх боків з темряви до чунгів долинало то якесь пурхання, то ледь вловимі обережні кроки, то розпачливо-несамовите виття ла-ї, то зляканий тупіт. Чунги, яких залишили насторожі, посідали недалеко від тих, що спали, прислухалися до всіх нічних звуків, пильно вдивлялися в пітьму і в мертву непорушність кущів. Вони були готові в першу-ліпшу хвилину, з появою тіні якогось великого й небезпечного хижака, збудити тривожним криком всю групу.

Але й ті чунги, що спали, виразно все чули. Відтоді, як вони злізли з дерев на землю, змінився не тільки їх спосіб життя, а й сон. На деревах їх не міг досягти ні грау, ні мо-ка, і вони спали міцно й цілком спокійно. Тепер, на землі, чунги навчилися спати дуже чутко, так чутко, що й уві сні могли безпомилково визначити, який шум таїть у собі для них небезпеку. Так, вони, по суті, не спали, а лиш дрімали й відпочивали від денної утоми.

Але цієї ночі Сміливий чунг не міг собі дозволити навіть задрімати. Цієї ночі Брунатна пома мала народити, і він мусив не спати разом з нею. Він лежав біля неї і ждав народження маленького чунга, а в його первісній свідомості снували якісь нечіткі, невиразні думки та почуття. Дивно болісними були для нього ті невиразні думки та почуття, бо обсідали вони його надокучливо й уперто, і саме тоді, коли мали вже прояснитися й стати зрозумілими, враз розсипалися і зникали. Потім вони знову з’являлися, але такі самі невиразні, без будь-якого зв’язку між собою, і знову несподівано плуталися й зникали, і знову… знову… Всі вони вертілися навколо чогось цілком нового для нього, але ще не усвідомленого, з болем рвалися на поверхню його свідомості, але знову плуталися й зникали…

Чому його життя, життя Брунатної поми, а також усіх чунгів стало таким тяжким? Як сталося, що вони втратили свою колишню безтурботність і живуть у нескінченних клопотах про їжу та притулок? Чому покинули вільне, безтурботне життя на деревах і зійшли на землю? Небо тепер завжди було похмурим і сердитим, біле світило не зогрівало їх своїм теплом, а дерева вже не давали великих, м’ясистих плодів… Що сталося з віковічним лісом чунгів? Колись вони не знали ні холоду, ні голоду, ні будь-якої небезпеки з боку великих і дужих тварин. Тоді для них справді страшним був лише грау, але грау не вмів лазити по деревах, не вмів стрибати з гілки на гілку, а чунги могли зовсім не сходити з дерев, і з багатьох чунгів лише один іноді ненароком гинув від грау. Тепер грау не було, зате був мо-ка, були іводи, зграї ла-ї, був, нарешті, кровожерний виг. Був ще голод, холод і нескінченні поневіряння та втеча. Тепер чунгам загрожувала сила всіляких небезпек, і вони мусили безнастанно думати, сушити голову над тим, як захистити себе і врятуватися. І виживали не всі, а лише найсильніші та найдогадливіші. Багато маленьких чунгів умирало з голоду або ще з якоїсь причини. А коли б і ті дорослі чунги, які уціліли, не об єдналися та не навчились убивати тварин, щоб живитися їх м’ясом, якби не шукали захисту й притулку в печерах, то вони також загинули б. Без сумніву, загинули б і найсміливіші, коли б не навчились користуватися каменем та деревом для захисту від хижаків, загинули б зрештою від нестерпного холоду і постійного недоїдання…

Але вони перемагали вже і мо-ка, і івода, і вига, і ще багатьох інших хижих тварин, перемагали їх тому, що дерево й камінь стали для них постійним і вже усвідомленим знаряддям захисту, тому, що пальці у них на руках набули дивовижної гнучкості. Так, оті чудові пальці, які що далі, то все вправніше навчалися щось брати!.. Чому інші тварини не мали таких пальців? Чому вони не вміли ходити випрямившись, на задніх кінцівках? Сміливий чунг не міг повністю усвідомити тієї дивовижної, непояснимої різниці, яка існувала між чунгами та іншими тваринами, так само, як не міг зрозуміти, звідки береться темрява. Усі ці питання знову рвалися на поверхню його свідомості, і від того його ще дужче гнітило почуття тяжкого невдоволення. Десь глибоко в ньому прокидалося якесь нове уявлення про тварин, про дерева, про самого себе, про всіх інших чунгів. Він відчував, що і він, і інші чунги — все це щось цілком відмінне від інших тварин, проте ніяк не міг чітко зрозуміти цієї відмінності, вона завжди утікала від нього. Шлях до того самоусвідомлення все ще тонув у стихії його первісних інстинктів та у великій різноманітності конкретних уявлень, і Сміливий чунг міг чітко усвідомлювати лише те, іцо бачив і що було безпосередньо пов’язане з його потребами.

Сміливий мимоволі підніс пальці до очей і поворушив ними. Довго й уважно дивився він на них, і весь цей час у його свідомості знову крутилися ті дивовижні й болісні, незрозумілі й невиразні уявлення та почуття про щось зовсім. Інше, несхоже на все дотеперішнє, і знову розпливалися й зникали, знову, знову…

Сміливий невдоволено, тяжко зітхнув, потім враз зіщулився й притисся обличчям до Брунатної поми. Наближався світанок, стало ще холодніше, морозяний північний вітер різкими поривами налітав на землю. Брунатна пома заскімлила від холоду й почала вкриватися травою. Зібране навколо неї ріща не захищало її од вітру, і, керована материнським інстинктом, вона підповзла до купи каміння й лягла в затишку. Ліг біля неї і Сміливий, а згодом до них приєдналися й інші чунги.

У цьому шуканні захисту від холоду чунгами керував не лише інстинкт, а й свідомість. Усе це для них не було новиною: їм давно вже підказував досвід, що каміння може захищати від холодного північного вітру. Тому всі, хто не міг уже сховатися під камінням, почали збирати його в нові купи й лягали за ними. Це були перші з тисяч живих і вимерлих чунгів, які свідомо, власною працею, робили собі захисток від холодного вітру.

Незабаром почало розвиднятись. Один за одним повставали чунги. Встав і Сміливий. Брунатна пома глянула на нього благально-тривожними очима і раптом застогнала. Вона відчула, як ще не народжений чунг почав ворушитися в її утробі і як гострий біль скував їй поперек. Сміливий збагнув одразу, в чім річ, і сів поруч. Інші чунги теж зрозуміли, що вона зараз народить, посідали довкола неї й співчутливо та радісно замуркотали.

І Брунатна пома народила при всіх, народила саме тоді, коли з явилося біле світило й бризнуло своїми першими променями по землі. Тремтяча й змучена, вона взяла маленького чунга на руки й почала облизувати. Потім притулила його до груді, і він одразу ж припав до неї й жадібно почав ссати, а вона дивилась на нього і ніжно й щасливо щось муркотала. Пома не знала, як в інший спосіб виявити свою любов до цього зовсім крихітного чунга, крім ось такого тихого, ніжного й сумовитого муркотання, яким усі поми виявляли свою материнську ласку. Вона все пригортала його та голубила, облизувала маленькі вушка, червону шийку й низенького лобика. Муркотала, торкалась губами об шерсть на його голівці, і в її маленьких очах світилася любов і ніжність. А маленький чунг, крихітний, тепленький і зовсім безпомічний, лежав у неї на грудях, і вона відчувала його тепло як наймилішу ласку, а від його жадібного ссання відчувала в грудях якесь незвичайне солодке полегшення. З усіма тими почуттями Брунатна пома була цілком щасливою, і в цю хвилину для неї не існувало ні Сміливого, ні інших чунгів, ні мо-ка, ні ла-ї, ні навіть холоду. Вона знала, що цей маленький чунг тепер лежатиме у неї на руках довго-довго, вона буде його пестити й годувати груддю, і від цього відчувала ще більше щастя і радість.

Радісно збудженими були й усі інші чунги — свідки народження маленького. На радощах вони почали підстрибувати й ритмічно вигукувати:

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!

Ця ритміка їх так захопила, що вони вже забули й про маленького чунга і продовжували гру заради самої гри. Розходилися й маленькі чунги.

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха! — вигукували й підстрибували чунги, оточивши великим колом Брунатну пому, і разом з ними підстрибували довгі тіні, які відкидало від них біле світило.

Награвшись, чунги почали розглядати новонародженого і побачили, що то була маленька пома. Шерсть на ній була точнісінько такого ж рудувато-бурого кольору, як і в матері, животик і стегна майже голі; голенькою була і її червона шийка. Досі ні одна пома ще не народжувала чунга з Таким голим животиком, і це сподобалося всім чунгам.

Сміливий о дійшов од Брунатної поми й почав щось шукати у кущах. Скоро він знайшов та-ма. Захищена від хижаків двома міцними кістяними пластинками — зверху і знизу, — вона висунула голівку, дуже подібну до голови тсі-тсі, і скубла траву. Сміливий схопив її, і та-ма одразу ж сховала голову й лапки між кістяними пластинками. А коли він спробував пальцями одірвати пластинки від її тіла, та-ма висунула голову й засичала. Тоді Сміливий скрутив їй голову і, не зумівши одірвати кістяних пластинок, розбив їх великим каменем. Витягши зсередини її м яке тіло, він побіг до Брунатної поми.

Дехто з чунгів, помітивши та-ма в руках Сміливого, почав скімлити й стрибати біля нього. Але Сміливий підняв та-ма високо вгору й застережливо заричав:

— Му-а-кха! Му-а-кха!

Це означало, що він ніс та-ма Брунатній помі; вона щойно народила і ще не могла сама йти шукати їжі, тому ніхто не мав права на та-ма, крім неї.

ЧЕРЕЗ ВИСОКІ ПЛАТО Й ГЛИБОКІ ПРОВАЛЛЯ

Ще багато разів наставала темрява і знову займався день, а чунги все йшли на південь, і широкій долині, на якій стирчали обгорілі дерева та невисокі кущі, не видно було кінця й краю. В дорозі вони живились корінням та цибулинами або з’їдали яку-небудь тварину, котру їм траплялося інколи вбити. Спочатку група йшла повільно, часто зупинялася й деякий час сиділа на одному місці, через те що Брунатна не встигала за іншими з своєю маленькою помою. Були й інші поми, які теж недавно народили й так само не могли швидко йти. Група не чекала тільки старих чунгів, коли ті відставали, бо вони все одно мали вмерти. І кожен старий чунг, що відставав від групи, одразу випадав із пам’яті усіх чунгів, і вже ніхто ніколи не згадував про нього, ніхто не відчував його відсутності. Так сталося з Старою помою й Великим чунгом, така ж доля спіткала й старого чунга, якому виг перегриз горло. Та коли народжувала якась пома, кожен чунг зобов’язаний був на неї чекати і кожен дорослий чунг мусив оберігати малого чунга від небезпеки.

Чунги, поки не звикли до голого животика маленької поми, часто оточували Брунатну пому і з цікавістю розглядали її. Поприсідавши навколо й звісивши руки між коліна, вони втуплювали очі у її голий животик та все дивувалися, що вона могла народитись серед них.

За цей час від групи відстало ще двоє старих чунгів, одну молоду пому зажер мо-ка, а троє чунгів померли самі після тривалого кашлю. Зате до групи приєдналися дорослі чунг і пома з маленьким чунгом, а потім ще дві поми народили, і чунги знову були вражені, помітивши, що одна маленька пома також була з голим животиком.

Ішли чунги дуже повільно, живилися в основному корінням та цибулинами, і тільки час від часу їм вдавалося вбити і з’їсти якусь тварину. Земля тут була дуже тверда, і їм доводилось затрачати немало зусиль і праці, щоб викопати який корінь. До того ж, гострі камені, які вони знаходили в цій долині, легко кришилися й часто ранили їм пальці, тому доводилось бути дуже обережними. Так, тепер уже виявлялося недостатнім тільки шукати й знаходити яку-небудь поживу — треба було її ще й добувати. Чунги мусили вибирати лише твердий камінь і то такий, щоб його можна було зручно тримати; треба було ще й стежити, щоб ненароком не розбити або не порізати собі пальця, і знати, як камінь краще обхопити пальцями, аби було зручніше копати. Потім належало дбайливо обчистити кожну цибулину, бо налипла на неї земля неприємно хрумтіла на зубах, і чунги гидливо морщилися й плювались. А ще ж треба було дбати й про маленьких чунгів, які не могли самі викопувати коріння та Цибулини, готувати собі лігво з трави та хмизу, бо не завжди ж можна було знайти зручну печеру, а вночі просто неба було дуже холодно. Нарешті, хтось мусив збирати й зносити на купи каміння, і це було справжнісінькою мукою для чунгів. Та вони не вміли ремствувати й не нарікали на це, бо розуміли, що без такої праці не могли б вижити. І оте безнастанне копання землі, оте невпинне обмацування й шукання давали все більше можливостей вправлятися пальцям на їх руках, тоді як пальці на ногах лишалися нерухомими і поступово втрачали свою колишню гнучкість. Те, що вони завжди носили з собою камінь або ломаку, що весь час підкопували кущі, шукаючи поживи, зробило їхні пальці на руках такими сильними й чутливими, що чунги вже могли цілком вільно протиставляти їх один одному. Маленькі чунги вже й народжувалися з вправними пальцями на руках.

Ще довго чунги йшли широкою долиною, та ось вона скінчилася, і чунги піднялися на високе плато. Дерева тут були ніби ще вищими і ще стрункішими, а кущів з солодким корінням росло ще менше, і чунги їли тільки м’ясо. А щоб зловити якусь тварину, вони розділялися на дві великі групи. Одна з цих груп відходила якомога далі і, сполохавши тварину своїм криком, гнала її до другої групи. В такий спосіб чунги ловили то теп-тепа, то дже чи івода, а то якось оточили й важкого му та, вбили його і всі наїлися досхочу.

На плато було значно холодніше, ніж у долині, а одного разу небо потемніло і опустилося так низько, що ніби аж постинало верхівки дерев. Деякі тварини раптом кинулися бігти й тривожно завили. Здалеку, з півночі, долинув оглушливий гуркіт, голосний шум і свист, і чунгам здавалося, що це лунають гучні кроки того всевладного «когось», який невідступно жене їх з півночі на південь, страшного грау, великого, мов та гора. Налякавшись, що цей грау наздожене й уб’є їх, чунги заскімлили й теж побігли. Та, мабуть, страшний грау вже помітив їх, бо раптом ревнув з такою силою і накинувся на них з такою люттю, що аж дерева позгиналися і сумно застогнали. Навислі скелі почали тріскатися й падали вниз. Небо теж затремтіло й заревло, кошлаті хмари помчали над землею, і вже не стало видно ні скель, ані дерев. Страшний звір з несамовитим гнівом почав трощити дерева й ламати скелі з такою силою, що навіть мо-ка і хо-хо заревли з жаху. Буйні вихори вдарили з усіх боків, і вже не видно було нічого, крім розлютованих хмар білого піску, що налітали невідомо звідки, і не чути нічого, крім страхітливого реву й гуркоту.

Рятуючись від цієї страшної білої бурі, очманілі чунги поховалися під навислою скелею, тісно притулившись один до одного. Ніхто вже ні про що не думав, усі міцно трималися один за одного, щоб не порозкидала їх буря й не знищила. Ревіння вітру й страшний гуркіт бив їх у вуха, і чунгам здавалося, що вони вже осліпли й оглухли. Величезна скеля, під якою вони прихистилися, раз у раз здригалася. Над головами у них шуміли високі дерева. Бідна уява чунгів нездатна була намалювати великого й страшного звіра, що так осатаніло нищив ліс і з такою легкістю виривав з корінням вікові дерева. З переляку вони зовсім втратили розум і, коли відчували, що буря налітає на них, намагаючись відірвати од скелі, усі мимоволі пригиналися і чіплялись за виступи скелі та за кущі, які росли в тріщинах. І довго вони лишалися так, не сміючи навіть підняти голів. Зрештою, страшний звір, мабуть, вирішив, що вони вже мертві. Він ще раз ревнув з усієї сили, дав їм спокій і кинувся з плато наздоганяти інших тварин і чунгів, нищити інші ліси. Його гнівний рев почав віддалятися, гуркіт кроків стихати, розлючені хмари та вихори теж майнули слідом за ним, і небо знову почало підніматися вгору.

Тоді чунги з острахом попідводили голови й почали озиратися. Скрізь на плато лежали потрощені та вирвані з корінням дерева. Одні з них були переламані навпіл, і верхів’я їх звисало униз, у інших верховіть не було зовсім. Де-не-де під поваленими стовбурами видно було трупи убитих, покалічених тварин, а поміж гіллям лежала велика кількість мертвих крі-рі. © http://kompas.co.ua

Отямившись від щойно пережитого страху, чунги накинулися на них і жадібно почали їх їсти. Наївшись досхочу, вдоволені з того, що врятувалися від бурі, деякі з них почали підстрибувати, і з грудей у них вихоплювалися звуки:

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!

І як тоді, коли народилась маленька пома і біле світило обігріло їх своїм промінням, ритм гри знову захопив і покорив їх.

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха! — вигукували вони в такт, і всі відчували, що цей ритмічний приспів є зовсім щось нове для них, бо ніхто ще з чунгів досі не підстрибував і не приспівував так.

Ще багато днів чунги йшли через те плато. Вони піднімалися все вище і врешті вийшли на друге, ще вище плато. Тут вони спинилися й кинули здивований погляд назад. Далеко-далеко на північ, куди сягав їх зір, все було вкрите білим. Над рівниною лежала важка холодно-синя імла. Все було мертве, всюди пусто, тільки холодний північний вітер завивав над цією безкрайою білою пустелею. А може, це всевладний «хтось», отой страшний грау, який переслідував їх з незапам’ятних часів, тепер умертвив, скувавши холодом, дерева й перетворив усю землю в мертву білу пустелю?

О, цей холодний північний вітер! Цей крижаний подих страшного грау, який заморозив усіх чунгів, що відстали від групи, та інших тварин!.. Невже він заморозить і цих чунгів, що тікають на південь, і кожен з них перетвориться в крижану брилу, і невже ніколи більше не буде чунгів?.. Тікайте, чунги, тікайте! Тікайте всі, дорослі й малі! Може, ви ще пройдете оте високе плато з засніженими деревами, перш ніж страшний грау наздожене й заморозить вас! Може, встигнете ще врятуватись, залишитесь живі, будете розмножуватися, і ваші поми народжуватимуть маленьких чунгів з голими животиками й стегнами, та все стрункіших, із вправнішими пальцями…

І велика група чунгів тікала далі. Вона проминула й це високе плато, досягла його південного краю й почала сходити на протилежний бік. Перед їх очима розіслалася безкрая зелена широчінь. 3 долин підіймалися тепло і волога, проміння білого світила заливало пишний зелений ліс, а над ним стояв запах свіжості й буйних живлющих соків.

Нарешті, нарешті!.. Ось він, ліс, який ввижався у дорозі всім старим чунгам в останню хвилину їх життя!.. Ось він, ліс, який вони мусили покинути дуже давно, але про який ніколи не забували, споконвічний ліс чунгів!.. Але ж як ще далеко до того лісу, який же великий і втомливий шлях лежить до нього! Він тільки ледь мріє вдалині, і можливо, чунгам треба буде пройти не менше, ніж вони пройшли досі, і може, за цей час ще багато старих чунгів відстане і ще багато народиться нових чунгів…

Чунги почали сходити вниз по крутому схилові високої гори. Довго йшли вони і врешті опинилися в глибокій ущелині. На дні ущелини клекотіла й пінилась бурхлива річка. Скелясте русло її місцями звужувалось, і вона губилася десь між камінням, місцями ж вода з величезної висоти спадала вниз і утворювала білі піняві вири. Поперек русла лежали велетенські дерева, повиривані з корінням страшною бурею, і чунгам легко було переходити по них з берега на берег.

Скрізь лежало багато каміння, і чунгам не треба було збирати їх увечері й складати в купи біля себе. Та й звірів тут бачили вони дуже мало. Лиш одного разу їм вдалося оточити рудуватого кат-рі, але він утік на неприступну високу скелю й почав звідти хижо блискати на них очима та люто гарчати.

— У-кха-кха! У-кха-кха! — заревли всі чунги, обступивши скелю, і почали махати на кат-рі передніми кінцівками, проте зловити його не могли.

А хижак, припавши черевом до скелі, все блискав очима й гарчав, бив себе хвостом по боках. Він розумів, що опинився в облозі цих незвичайних, дивних істот і, щоб утекти від них, йому треба було б мати крила крі-рі й перелетіти через їхні голови. Але чунги й так не могли його досягти.

А тимчасом чунги оточили скелю й без упину вигукували:

— У-кха-кха! У-кха-кха!

Деякі з них повилізали на другу скелю, що стояла майже поруч з першою і була навіть вища за неї, і дивилися на кат-рі згори, але все одно не могли нічого зробити. Ця безпорадність розлютила їх, вони почали підстрибувати й ревти. Їхній голосний і дружній рев розлягався по всій ущелині. Потім чунги зрозуміли, що, скільки б вони не ревли, зловити кат-рі їм все одно не вдасться, і почали розходитись. Це зрозумів також і Сміливий чунг, який менш за всіх міг примиритися з такою невдачею, адже кат-рі був так близько від них, оточений з усіх боків, а вони не могли його зловити й з’їсти. Він люто заричав і, сильно замахнувшись, кинув у кат-рі камінь, який тримав у руці. Камінь випадково влучив звірові просто в голову. Він заскавчав, перекинувся і впав з крутої скелі вниз. Приголомшений ударом, він уже не міг втекти. Чунги з радісним схлипуванням накинулись на нього, розідрали його і з їли.

В пориві радості від цієї несподіваної удачі Сміливий чунг нагнувся, взяв другий камінь і, широко замахнувшись, кинув його на скелю, на якій лежав кат-рі. Камінь ударився об верхів’я скелі, відскочив, перелетів на другий бік і впав десь далеко за нею. Потім Сміливий чунг нагнувся знову, взяв третій камінь, замахнувся й кинув, потім ще… І щоразу, кинувши камінь, він радісно схлипував:

— У-кха-кха! У-кха-кха!

— У-кха-кха! У-кха-кха! — захлипали інші чунги і, побачивши, що робить Сміливий, теж почали кидати каміння. Малі чунги, які у всьому наслідували дорослих, і собі почали кидати на всі боки камінці. Незабаром в ущелині посипався цілий град великого й дрібного каміння. Це безцільне кидання каміння сподобалося їм так само, як подобалося підстрибування, супроводжуване схлипуванням. Якийсь із малих чунгів поцілив у повалене дерево з дуплом усередині; почулося лунке і сильне: «Кух-х-х!..»

— А-кха! А-кха! — радісно заверещав маленький чунг, поціливши вдруге в дуплясте дерево; знову почулося лунке і сильне «Кух-х-х!..»

Каміння почали кидати й інші малі та дорослі чунги. Кожен намагався влучити в дерево. Перший раз у житті чунги цілились свідомо, і то в неживу ціль. Але вони кидали каміння дуже невміло і тому рідко влучали в дерево. Проте і в цьому новому занятті вони поступово почали досягати спритності, особливо молодші чунги, які уміли цілитися точніше, ніж старші.

Ущелина стала поволі ширшати, скелі з обох боків почали розступатися і врешті зовсім зникли. Бурхлива, пінява річка угамувала свої води і далі текла спокійно й тихо. Разом з тим і ліс став ніби рівнішим, дерев побільшало, і листя на них стало ширшим і зеленішим. Подекуди з гілля звисали соковиті плоди, і чунги радісно заскімлили. В одному місці між деревами промайнула якась тварина: чунги не пам’ятали, щоб коли-небудь бачили її, а трохи далі, за поворотом ріки, перед ними відкрився широкий піщаний берег.

Чунги вийшли на берег і далі пішли по піску. Їх бентежило почуття якоїсь особливої легкості. Пісок був дрібний, сипучий, і вони дивувалися, бачачи, як ступні їх задніх кінцівок грузнуть у ньому, лишають на його поверхні сліди. Малі чунги кричали й бігали по піску. Побачивши це, дорослі чунги й собі почали бігати та кричати.

— Ву-о-о-о-о! Ву-о-о-о! — витягували вони здивовано губи, дивлячись на довгі ряди слідів, що залишав на піску кожен чунг.

Дехто з них, пригадавши, як вони копали на болотистому місці ямки, щоб напитись води, почали їх копати і тут. Але ніхто з них не наважувався увійти в саму річку, бо ніхто не пригадував, щоб йому коли-небудь доводилось переходити річку або плавати в ній.

Надвечір, коли вже почало сутеніти, усі чунги, хоч як їм подобалося гратись на піску, відступили ближче до лісу й почали готувати собі лігва. І хоч тепер не дув вітер, хоч було зовсім тепло, вони знову назбирали каміння й поскладали його в купи. Робили вони це не тільки для того, щоб було чим боронитися від хижаків, а швидше з усвідомленням того, що купи каміння захищатимуть їх від холодного подиху вітру вночі або на світанку.

Другого дня вранці, заспокоївши свій голод корінням та дрібними плодами, які вони назбирали в лісі, чунги знову вийшли до річки й піщаним берегом рушили далі. Купи каміння біліли позаду, чітко вирізняючись на зеленому тлі лісу. Ніхто з чунгів тоді ще не розумів, що ті купи каміння були першими на землі пам’ятниками, створеними з усвідомленою і ясно визначеною метою істотами, які вже були чимось більшим, ніж тварини. Малі чунги бігли Попереду, збирали блискучі камінчики й радісно повискували. Деякі камінці виблискували, мов маленькі світила, і вони один наперед одного хапали їх і безмежно раділи. Разом з ними раділи й дорослі чунги. Вони раділи з щедрого проміння білого світила, з відображення неба на спокійній гладіні ріки, раділи з свіжої зелені лісу. В душі у кожного з них зароджувалось передчуття, що їхнім безнастанним, безрадісним блуканням настав кінець і що тепер вони житимуть без турбот і страждань.

Як завжди, Сміливий і ще кілька молодих і сильних чунгів відділилися від великої групи і йшли попереду. Сміливий був вожаком, і глибоко в його свідомості таїлось невиразне почуття відповідальності за безпеку всієї групи. Група могла натрапити на якусь несподіванку — зграю ла-ї чи іводів, стадо мутів чи велетенських хо-хо, на трясовину або непрохідні хащі, — і він першим мусив помітити все це і вчасно попередити групу. І Сміливий чунг час від часу вигукував:

— У-а-кха! У-а-кха!

Мовою чунгів це означало: «Вперед! Вперед! Шлях перед нами вільний і безпечний, і я не бачу ні грау, ні мо-ка, ні мута, ні хо-хо!»

Так група, що йшла попереду, досягла нового повороту річки, і Сміливий чунг першим помітив великого білого крі-рі з довжелезними ногами й великим дзьобом. Крі-рі нерухомо стояв у неглибокій затоці річки й час від часу опускав дзьоб у воду. Він робив це так швидко, що чунги не встигали навіть устежити за його рухами. Вони лиш помітили, що кожного разу щось блискуче з’являлося в його дзьобі і в ту ж мить зникало.

— У-кха-кха-кхва-кха! — замахнувся каменем Сміливий чунг і кинувся до крі-рі — не стільки, щоб зловити його, а щоб глянути, що він їв.

Але крі-рі розпростер білі крила, пронизливо каркнув, здійнявся угору, описав у повітрі коло й полетів на той бік річки. Чунги обійшли мілку затоку й наблизилися до того місця, де щойно стояв крі-рі.

У воді плавали якісь маленькі тваринки; чунги їх ніколи ще не бачили. Тваринки зовсім не мали ніг, голови у них схожі були на голову тсі-тсі або та-ма, а хвости якісь незвичайні. Ніхто з чунгів не ловив і не їв таких тваринок, і Сміливий разом з своїми супутниками поприсідали навпочіпки над самою водою і з цікавістю почали розглядати цих тваринок, дивуючись їх незвичайному виглядові та рухливості.

— Ву-о-о-о! Ву-о-о-о! — вигукували вони.

Захопившись цими тваринками, вони забули навіть про великого крі-рі та про те, що він робив у воді. Мабуть, вони так і лишилися б далекими від думки, що цих тваринок можна їсти, як і будь-яких інших тварин, коли б не побачили раптом маленького мо-ка. Він у всьому був схожий на великих мо-ка: такий же волохатий, як і вони, з опущеною вниз головою, з дуже коротким хвостом. Лише колір шерсті у нього був попелястий, а морда значно тупіша, та й сам він здавався удвічі меншим за великого мо-ка. Звір стояв у мілкій затоці так само нерухомо, як і крі-рі. Потім він раптом плеснув передньою лапою по воді з такою силою, що геть увесь оббризкався нею. На— ступної миті він занурив у воду морду і одразу ж вискочив на берег, тримаючи в зубах таку саму тваринку з дивовижним хвостом.

Помітивши мо-ка, чунги замахали каменями і ломаками, закричали й кинулися до нього. Мо-ка здригнувся, обернув голову, побачив, що їх багато, і з невдоволеним риком почав тікати. Кинувшись у річку, він переплив її і зник у заростях на протилежному березі. Чунги з юрмилися над мілкою затокою і, проґавивши здобич, гнівно заричали, м’ясо мо-ка було ж таке смачне…

Раптом Сміливий чунг витягнув шию, нахилився и захлипав:

— Ву-о-о-о! Ву-о-о-о!

Один із чунгів також помітив недоїдену тваринку, що плавала у воді, і теж захлипав:

— Ву-о-о-о!

Він підбіг, схопив її обома руками, і бліда кров потекла по його долонях і пальцях. У ніс ударив новий, невідомий досі дразливий запах і примусив його облизати пальці.

Потім він почав їсти м ясо.

Помітивши в мілкій затоці ще багато таких тваринок і вже здогадавшись, що робили крі-рі та мо-ка, Сміливии чунг одразу ж поліз у воду. Затока й справді була мілка, і вода тут не сягала йому навіть до колін. Незвиклий до води, він відчув мимовільний страх перед нею, холод 1 якийсь особливий лоскіт і мимоволі схлипнув.

— Хі-кі-і!

Він сам зрадів і здивувався з тих нових звуків, які вимовив несамохіть; дрож і лоскіт йому були приємні, а хлюпання в воді також подобалось, і він з задоволенням повторив:

— Хі-кі-і! Хі-кі-і!

Навколо його ніг плавало безліч таких тваринок з головами, як у тсі-тсі й та-ма, і Сміливий чунг, швидко нахилившись, спіймав одну з них. Тільки-но він витяг її з води, як маленька тваринка тріпнулася й так спритно вислизнула З його пальців, пірнувши у воду, що Сміливии чунг тільки здивовано вигукнув:

— Хі-кі-і!

— Хі-кі-і! — повторили чунги, що стояли біля нього, так само здивовані спритністю та незвичайним виглядом водяної тваринки, і помилково зрозуміли, ніби вигук Сміливого стосувався саме її.

Цікаві до всього нового і незвичайного, вони так само увійшли в воду й почали шарити в ній руками.

— Хі-кі-і! Хі-кі-і! — раз у раз вигукували чунги, бачачи, як виблискують лускаті животи хі-кі і як прудко й спритно вислизають вони з їх рук і знову пірнають у воду.

Сміливий чунг спіймав ще одного хі-кі, але цього разу стиснув з такою силою, що просто розчавив його між пальцями. Бліда кров потекла по його руці. Він жадібно облизав її, а потім з’їв і всього хі-кі, викинувши лише хвіст і голову. М’ясо хі-кі було дуже смачне і не схоже на м’ясо ні та-ма, ні мо-ка, ні будь-якої іншої тварини; воно просто тануло в роті, а кістки були такі дрібненькі й крихкі, що він їх просто жував і ковтав.

Чунги ще довго йшли берегом ріки, яка ставала дедалі ширшою і спокійнішою. Вони ловили в її мілких затоках багато хі-кі, і всі були вдоволені і вдячні їй. Але скоро світлі піщані береги ріки зникли, зникли й плиткі затоки, скрізь стало глибоко, а в маленьких затоках не стало ні одного хі-кі. Уже й найвище дерево не могло б дістати з берега до берега, і чунги почали відчувати мимовільний страх перед такою кількістю води. Вони взагалі боялись води і не насмілювались заходити в глибокі місця, бо не вміли плавати. Зібравшись біля берега й забрівши по кісточки в річку, вони стежили за тим, як великі і маленькі хі-кі плавали в прозорій воді, і заздрісно та гнівно схлипували, що не могли жодного з них спіймати.

О, коли б вони вміли плавати, як маленький мо-ка, або ж могли яким-небудь іншим способом ловити хі-кі! Тоді б вони їли тільки хі-кі і ніколи-ніколи більше не знали б голоду…

Незабаром чунги вже не могли йти за течією ріки, бо замість твердого піщаного берега далі потяглися болота. Після того, як у драговині загинуло двоє чунгів. група звернула вбік і увійшла в ліс. Чунги швидко забули і про хі-кі, і про їх смачне м’ясо: в лісі росло багато великих солодких плодів, пагінці на низеньких кущах були соковитими, а з надламаних стебел витікав молочний сік — найулюбленіші ласощі для чунгів. Тому вони залишилися в цьому лісі й поступово почали забувати про голод, холод і всі інші нестатки й страждання, яких їм довелося зазнати під час своєї втечі. Зупинилися в цьому лісі й багато тих тварин, що втікали разом з ними. Тут уперше в житті грау зустрівся з мо-ка, івод з грі, ла-ї з ри-мі, жиг з кат-рі, і всіх цих тварин стало значно більше, ніж де-небудь в іншому місці. Та чунги вже навчилися ходити лише гуртом і боротися з хижаками не зубами та нігтями, а каменем і ломакою. Тепер не вони тікали від усіх отих звірів, а, навпаки, звірі від них тікали. Навіть грау й мо-ка збагнули, що чунги не схожі на інших тварин, і тому насмілювались нападати на них лише тоді, коли були дуже голодними.

НОВІ БИТВИ Й НОВІ ПЕРЕМОГИ

Чунги так звикли до спільного життя, що коли якась сім’я відбивалася від гурту й лишалась сама, чунг і пома, а також маленький чунг починали голосно ревти й не заспокоювалися доти, доки не знаходили групи. На ніч сім’ї готували собі лігва якомога ближче одна до одної і завжди на землі, бо їм вже важко було вилізти на дерева, та й спати було незручно на гіллі.

Серед дорослих чунгів лиш Одноокий та Полохливий не мали сімей. Пому Одноокого чунга роздерла самка вига, коли та залізла в її лігво, щоб убити вигенят, а маленький чунг, утративши матір, помер з голоду. Що ж до Полохливого чунга, то він лишився одинаком через те, що жодна пома не хотіла його обрати. Усі вже давно забули про його втечу од вига, однак почуття ненависті й зневаги ще жило в них і змушувало всіх цуратися боягуза.

Тимчасом маленька пома Сміливого чунга та Брунатної поми підросла і, хоч була ще дуже маленькою, бігала зовсім рівно на задніх кінцівках, гралася з іншими чунгами і гризла солодкі стебла га-лі навіть вправніше, ніж сам Сміливий. Її дуже цікавило все, що вона бачила й чула, любила яйця та маленьких крі-рі і постійно нишпорила в заростях, шукаючи їхніх гнізд.

Одного разу її увагу привернуло якесь цвірінькання, і вона полізла в кущі. Брунатна пома полінувалася піти слідом за нею й лежала у спільному родинному лігві, влаштованому під великим кущем. Живіт у неї знову був великий і. круглий: вона ось-ось мала народити нового чунга. За Малу пому вона не боялася, бо навколо були чунги, та й місце, яке вибрали для ночівлі, було цілком відкрите. Крім того, Сміливий чунг був поблизу на дереві, куди він поліз нарвати плодів, Одноокий та Полохливий теж стояли поруч.

Було ще зовсім рано. На листях кущів блищали краплі роси, з верхівок дерев долинало дзвінке щебетання крі-рі. Небо над лісом було прозоре й чисте. Біле світило вже ткало свої золоті сіті поміж гіллям і листям дерев. Навкруги було спокійно й тихо.

Зненацька пролунав пронизливий, зляканий вереск малого чунга:

— А-на! А-на! А-на!..

Брунатна пома одразу впізнала голос своєї Малої поми. Вона схопилася й прожогом кинулась туди, звідки долинув цей крик, і, в свою чергу, тривожно загукала:

— А-ха-кха! А-ха-кха!

Одчайдушний крик Малої поми свідчив про якусь велику небезпеку, і вона кликала інших чунгів на допомогу. Одноокий та Полохливий чунги, що були найближче до Брунатної поми, одразу ж кинулися вслід за нею і теж тривожно закричали. Та коли побачили, що за Малою помою з лютим риком женуться два велетенських мо-ка, вони раптом повернули й побігли назад. Полохливий чунг тікав тому, що був полохливим зроду, а Одноокий — тому, що не міг одним оком добре бачити. Так Брунатна пома лишилася віч-на-віч з двома велетенськими хижаками. Але вона і не збиралась тікати. Тепер вона думала тільки про свою дитину, про те, щоб її врятувати. А Мала пома бігла щодуху й пронизливо вищала:

— А-на! А-на! А-на!..

Бачачи, що обидва мо-ка вже наздоганяють її, Брунатна пома голосно заревла, наїжилась і побігла їм назустріч.

— А-на! А-на! — закричала вона, мимоволі наслідуючи маленьку пому, і кинула в мо-ка свій камінь. Камінь влучив у звіра, і той страшно заревів од болю. Він здибився й закрутився на одному місці. Здибився й другий мо-ка. Цим скористалася Мала пома і встигла добігти до матері. І саме вчасно, бо ледве Брунатна пома прикрила її своїм тілом, як обидва розлючені мо-ка налетіли на неї. Брунатна пома не мала в руках ні ломаки, ні каменя й була зовсім сама.

У неї не було іншого вибору, як вступити в нерівну боротьбу з хижаками й загинути.

І саме в цю мить десь поблизу пролунав громовий рев:

— У-а-кха! У-а-кха!

Брунатна пома впізнала голос Сміливого чунга і в наступну мить побачила, як він промчав повз неї, спинився перед двома велетнями, блискавично замахнувся довгою ломакою, вдарив по голові спочатку одного, потім другого й відскочив убік. У ньому пробудились усі первісні сили й інстинкти, які звеліли йому кинутись на мо-ка, роздерти їм щелепи, перегризти горло або ж переламати хребет. Але пробуджений розум йому підказував, що коли кинутися у боротьбу з ними отак наосліп, то загине і він, і Брунатна, і Маленька пома, бо навіть один мо-ка був сильніший, ніж два чи три чунги. Розум також ще підказував, що для того, аби вийти переможцем з жорстокої битви, йому потрібні не тільки сила та сміливість, а й хитрощі і спритність. І тому, підбігши до звірів і вдаривши кожного з них, щоб відвернути їх увагу від Брунатної та Маленької пом, він одразу ж кинувся тікати. Обидва мо-ка з ревом пустилися слідом за ним. Сміливий чунг підбіг до стовбура якогось дерева, сховався за ним, і коли наблизився перший мо-ка, блискавично встромив йому ломаку в роззявлену пащу. Мо-ка враз випрямився, глухо, надсадно заревів, упав на землю і величезною вагою свого тіла вирвав ломаку з рук Сміливого чунга. Тепер чунг лишився сам на сам з другим мо-ка, і обидва почали бігати навколо товстого дерева. Здибившись, мо-ка намагався схопити Сміливого чунга широкими передніми лапами, а той, залишившись без ломаки й не маючи змоги втекти на дерево, бігав круг стовбура й ревів на все горло:

— У-а-кха! У-а-кха!

Він кликав інших чунгів на підмогу, бо не міг боротися з мо-ка голіруч. І чунги, що були поблизу, вже поспішали йому на поміч, так само голосно ревучи:

— У-а-кха! У-а-кха!

Кремезні і волохаті, з перекошеними від збудження й лютими обличчями, вони щодуху мчали до Сміливого чунга та мо-ка, вимахуючи ломаками й камінням. Але Брунатна пома випередила всіх. Побачивши, що обидва мо-ка погналися за Сміливим чунгом, вона повела навколо очима, чи немає де якого каменя або ломаки. Та, мов на біду, поблизу нічого не було, і вона спинилася, міркуючи, де б знайти яку-небудь зброю проти мо-ка, бо кинутись на хижаків з голими руками означало самій загинути. Тоді вона підбігла до найближчого дерева, з несподіваною для самої себе швидкістю відчахнула від нього гілляку і мерщій кинулася з нею на допомогу Сміливому чунгові. Сильним ударом по волохатій спині мо-ка вона привернула його увагу до себе. Тепер хижак побіг за нею, і Брунатна пома сховалася за деревом. У цей час підоспіли інші чунги, і оскаженілий мо-ка мусив тікати.

Чунгам завжди подобалось м ясо мо-ка, бо воно було смачнішим, ніж у інших хижаків. Вони одразу ж накинулися на забитого звіра й почали роздирати його зубами; несподівано пролунав голосний крик Сміливого чунга. Цей крик означав, що їхній ватажок побачив щось особливе, тому всім треба бути насторожі. Чунги підвели голови й почали прислухатися, пильно озираючись довкола, чи не чигає на них яка-небудь небезпека — якийсь мо-ка або грау. Але застережливий крик Сміливого чунга, очевидно, відносився до чогось іншого, зовсім не схожого на це, бо в той час, як чунги насторожено позирали на всі боки, він спокійно стояв і дивився на забитого мо-ка. Потім чунг підійшов до звіра, присів біля нього, витяг ломаку з його пащі й почав обдивлятись її. Ломака була рівна, суха й досить міцна, без жодного сучка; а коли її відламало — певно, під час великої бурі, — то її грубий кінець сам загострився. Сміливий чунг почав уважно придивлятися до цього загостреного кінця, він його навіть помацав, закривавивши собі при цьому пальці.

Колись Стара пома, його мати, в такий самий спосіб убила грау. Але вона вбила того грау внаслідок простого збігу обставин, несвідомо піднявши передні кінцівки, щоб захистити себе від його нападу, і навіть не усвідомлюючи, що тримає в руках ломаку. А Сміливий чунг убив мо-ка точним, розрахованим ударом. Він встромив ломаку звірові в пащу не тільки тому, що, роззявлена, з люто вишкіреними зубами, вона привертала до себе його увагу, а й тому, що так йому було зручніше. І якщо колись Стара пома своєю тваринною свідомістю збагнула, що сталося і від чого загинув грау, то тим легше це було тепер для Сміливого чунга. І він зрозумів: ломакою можна вбивати значно швидше і легше, якщо вона загострена і якщо її встромити в пащу або в тіло звіра, ніж коли ударити нею по голові або по спині. Він підняв ломаку високо над головою й голосно заревів:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Це означало, що він переміг; і всі чунги, які вважали перемогу одного чунга над будь-яким хижаком спільною перемогою, наслідуючи Сміливого, підняли свої ломаки та камені й також закричали:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Загострена ломака стала для Сміливого чунга дорожчою над усе. Він не випускав її з рук навіть тоді, коли лазив на дерева за плодами. Ломака й тут допомагала йому: він піднімав її, ударяв нею й збивав плоди, потім злізав униз і збирав їх. Це було щось цілком нове для Сміливого чунга, проте воно не викликало в нього ніякого подиву. Наслідуючи його, інші чунги теж почали користуватися ломаками, щоб досягати ними плоди, хоча й робили це не зовсім вправно… Тепер йому знову схотілось устромити ломаку в роззявлену пащу мо-ка і вбити його, і це бажання поступово перемогло в ньому природний страх перед жорстоким хижаком. Досі ні один з чунгів не відчував такого нестримного бажання, не ставив собі мети, якої домагався б отак уперто.

Ідучи, як завжди, попереду всієї групи і тримаючи загострену ломаку напоготові, Сміливий почав усе далі й далі заглиблюватися в ліс, випереджаючи решту чунгів: чи не побачить він часом мо-ка або якогось іншого сильного звіра? Він підстереже його, вступить з ним у єдиноборство і встромить загострену ломаку йому в пащу, аби тільки це був не грау, бо грау набагато спритніший і дужчий від мо-ка, до того ж, стрибає на свою жертву з швидкістю блискавки.

Та не тільки грау, а й інші великі хижаки траплялися в лісі рідко і здебільшого самі уникали зустрічі з дивними й небезпечними чунгами, тому Сміливому довго не вдавалося зустріти хоча б одного з них.

Правда, йому інколи вдавалося підстерегти й простромити своєю ломакою жига, купа або ланча, але все це були не великі хижаки, і дужий Сміливий чунг просто бавився ними.

І все-таки, як і чунги, так і ці хижаки вільно ходили по лісу, і зустріч відбулася так само неминуче, як і несподівано, — зустріч з грау.

Мала пома, яка завжди ходила разом з Сміливим чунгом та Брунатною помою, першою помітила за кущами жорстокого, сильного грау. Гpay щойно вбив маленького дже і тепер лежав біля своєї жертви й роздирав її. Він самовдоволено муркотав, легенько бив хвостом по землі і, свідомий своєї сили, спокійно поглядав навколо. Ні одна тварина не лише не наважиться напасти й спробувати відібрати у нього здобич, а й тікатиме стрімголов, як тільки його забачить.

Мала пома побачила його і, відчувши страшну небезпеку, пронизливо завищала:

— А-на! А-на!

Для Сміливого чунга й Брунатної поми цей крик уже не був чимось новим і незнайомим; для них обох він означав якусь близьку небезпеку. Вони спочатку подумали, що Мала пома знову побачила мо-ка. Брунатна пома теж закричала, наїжилась, вперлася ногами в землю і міцно стиснула в руках ломаку. Мала пома миттю втекла на дерево і була вже в цілковитій безпеці, але мати не поспішала за нею. Перед усім, мо-ка міг бути тільки один, і він не нападе на неї. Крім того, вона була не сама: поруч ішов Сміливий чунг, а позаду були й інші чунги, які одразу ж прибігли б на допомогу…

І під впливом змішаного почуття страху і впевненості в допомозі з боку інших чунгів Брунатна пома лише пересторожливо заревла:

— У-а-кха! У-а-кха!

Та коли вона побачила за кущами грау, який хижо блиснув жовтими очима й вишкірив у погрозливому ричанні білі зуби, вона з жаху скрикнула й ту ж мить кинулася на дерево до Малої поми.

— A-на! А-на!.. — голосно закричала вона, ніби попереджаючи решту чунгів: «Тікайте, тікайте! Перед нами страшний грау!»

Сміливий чунг також побачив грау. І грау побачив Сміливого чунга. Він вишкірився на нього, наче сподівався, що той обернеться й кинеться тікати. Однак Сміливий чунг не тікав. Охоплений жахом, він одразу ж зрозумів, що коли обернеться й почне тікати, грау кількома стрибками наздожене його і вп’ється гострими пазурами йому в спину. Він стояв під товстим деревом, але не міг би легко й швидко видертися на нього: дерево було струнке й високе, до того ж, знизу на ньому не було жодної гілки, за яку можна було б учепитися. Тому, причаївшись за деревом і трохи подавшись вперед, він дивився просто в жовті очі грау і не знав, що робити. В голові у нього промайнула нова, ще зовсім невиразна думка, що досі він завжди перемагав — коли сам, коли разом з іншими чунгами, — що він чунг-вожак і не може, не повинен тікати. Правда, він уперше зустрічається з грау, але ж він сам уже вбив одного мо-ка, а грау не більший за мо-ка… Невже він не вб’є і його, коли встромить ломаку в роззявлену пащу цього звіра?

Тимчасом грау, підвівшись з-під куща і втупивши палючий погляд у Сміливого чунга, бив хвостом об землю і загрозливо ричав. Він щойно добре наївся, і йому не хотілося більше крові, та й чунги були для нього не такі самі, як усі інші тварини… Гpay волів, щоб Сміливий чунг просто втік з-перед його очей. Та той не тільки не хотів тікати, але навіть не наважувався обернутись назад, і тоді грау мотнув головою, широко роззявив пащу й грізно заревів:

— Г ррр-а-уу!

Помітивши, що грау збирається стрибнути, Сміливий чунг підняв ломаку і повернув її гострим кінцем до нього: якщо грау стрибне, він встромить її в роззявлену пащу, і грау вмре. Коли ж не вмре, то або прибіжать інші чунги, або Брунатна пома подолає свій страх і кинеться йому на допомогу. І він голосно закричав:

— У-а-кха! У-а-кха!

Гpay припав черевом до землі, і ключиці його різко випнулися вперед… Ще мить — і тіло його знялося в повітря і промайнуло, наче тінь крі-рі, що пролетів низько над деревами. Не сподіваючись на такий швидкий стрибок, Сміливий чунг налякався, несвідомо метнув свою ломаку в грау і сховався за деревом.

Ломака влучила в грау й застряла в його грудях. Гpay страшенно заревів, перевернувся в повітрі і, впавши за два кроки від Сміливого чунга, почав качатися між кущами, обагряючи їх теплою кров’ю.

Сміливий чунг не бачив, як саме це сталося, та коли грау почав метатися й бризкати кров’ю у всі боки, зрозумів, що вбив звіра. Він торжествуюче заревів і сміливо вийшов з-за дерева. Гpay вже не міг ні стрибнути, ні вчепитися в нього пазурами. Тепер він міг тільки качатися й бити передніми лапами об землю, а коли підбігли перші чунги, уже не мав сили навіть заревти. Грау корчився, хрипів і дивився на чунгів помутнілими очима.

Сміливий чунг першим підійшов до грау й висмикнув з його грудей ломаку. Відтепер він не дозволить ні грау, ні мо-ка наблизитись до нього. Щоб простромити їх, можна кидати ломаку ще здалеку, і вони все одно помруть. Тепер він вже не діставатиме ран від їхніх зубів та пазурів…

Радісно скімлячи, він стиснув закривавлену ломаку, відступив кілька кроків від трупа грау і вигукнув:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Потім підняв ломаку, спрямував її гострий кінець у вбитого грау й кинув. Ломака знову вп’ялася в тіло грау. Інші чунги, які з цікавістю дивились на нього, теж закричали в один голос:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Сміливий чунг знову висмикнув ломаку і ще раз метнув її в грау. І всі чунги, наслідуючи його, теж почали кидати в забитого звіра ломаками. Проте не кожна з них мала такий гострий кінець, і не всі вони однаково потрапляли в ціль. Однак все це було щось цілком нове для чунгів, воно захопило їх, і чунги ще довго кидали ломаки в мертвого грау і збуджено вигукували:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Для Сміливого чунга більше не існувало великого й сильного звіра, якого б він не міг перемогти і вбити, озброївшись гострою ломакою. Правда, великого мута або велетенського, як скеля, хо-хо вбити ломакою не можна було. Але мут і хо-хо живилися травою та листям і ніколи не нападали першими. То чи варто ж було Сміливому чунгові заводитися з ними й ризикувати собою?

Та одного разу не якийсь там хижак, а звичайний теп-теп відібрав у нього ломаку, і сталося це так.

Ідучи якось, як звичайно, попереду всієї групи, Сміливий чунг помітив двох теп-тепів, що паслися в траві. Один з них був великий, з широкими грудьми й великими гіллястими рогами, а другий — набагато менший, з невеличкими ріжками, які щойно пробивались у нього на лобі. Чунги знали, що м’ясо теп-тепа дуже смачне. І от, жадібно дивлячись на них, Сміливий почав підкрадатись через кущі, наперед радіючи солодкому м’ясові. Назустріч, збоку теп-тепів, повівав легкий, поривчастий вітерець, листя на кущах тихо шелестіло, і це заважало теп-тепам вчасно його зачути. Сміливий чунг підійшов ще ближче і вже приготувався кинути ломаку в великого теп-тепа.

Але саме в цю мить тварини його помітили. Великий теп-теп швидко підвів голову, вдарив переднім копитом об землю, і маленький теп-теп одразу ж зник у кущах. Великий теп-теп також хотів був уже тікати, і Сміливий чунг швидко кинув йому вслід ломаку. Аомака влучила теп-тепові в стегно. Він голосно замукав, проте не впав, як сподівався Сміливий чунг, а шугнув у кущі і зник разом з ломакою.

Сміливий чунг ждав чого завгодно, тільки не того, щоб в отакий спосіб втратити свою гостру ломаку. Він довго шукав її в кущах, йдучи по слідах теп-тепа, та так і не знайшов. І вперше, відколи існували чунги, один з них почав шукати й підбирати серед обламаного гілля ломаку, яка була б рівна й гладка, не дуже товста й не дуже важка, і щоб неодмінно мала загострений кінець. Але знайти такої не міг. Якщо ломака була гостра з одного кінця, то вся була сучкувата або крива. А якщо ж була рівною, то мала тупий кінець.

Зрештою Сміливий чунг знайшов більш-менш підхожу ломаку, заспокоївся й почав уже забувати про те, що сталося. Та одного разу, пробираючись крізь високі кущі, гілки яких виростали з землі цілими снопами, він раптом спинився й витріщив очі: гілки були точнісінько такі, як і його ломака! Такі ж рівні й гладенькі, не дуже товсті й не дуже тонкі…

Він ковзнув поглядом по гіллю від кореня до пучків широкого листя, серед якого червоніли дрібні, але дуже смачні ягоди. Сміливий чунг уже не раз їв ці ягоди і знав їх смак. Він схопив одну гілку за вершечок і нагнув донизу, щоб обірвати з неї ягоди. Гілка несподівано тріснула й зламалася біля самої землі, зламалася так, що її нижній кінець загострився сам собою.

Сміливий так само, як і всі інші чунги, не раз зазнавав хвилювання: були і радість, і страх, і гнів, породжені злигоднями під час втечі з півночі на південь та боротьбою з вигом, мо-ка і грау. Але такого сильного й цілком нового почуття, такого хвилювання, породженого несподіваною догадкою, він ще не зазнавав ніколи. Йому вже не треба було шукати ломаки й шаленіти від люті, не знаходячи її, а можна просто загострити її кінець, відламавши від куща…

Радісно замурмотівши, він пригнув верхівку гілки й відламав її. Тепер у нього в руці була рівна, загострена ломака, така ж довга, як і він сам, або навіть ще трохи й довша. Радощам його не було меж. У нього раптом виникло бажання повідомити про це й іншим чунгам, поділитися з ними радістю, розказати їм про те, як він це зробив… Він набрав у груди повітря, і з його горла вихопилися якісь зовсім нові звуки. Це було щось середнє між скімлінням і звичайним ревом будь-якого чунга, але Сміливий був невдоволений тими звуками і тому закричав так, як звичайно кричать усі чунги, коли хочуть повідомити іншим щось надзвичайно важливе й радісне:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Почувши його голос, чунги, що були поблизу, поприбігали до нього. Сміливий знову вимовив ці нові звуки. Не розуміючи, що хоче сказати їм вожак, чунги стояли і з подивом та цікавістю кліпали очима. Тоді Сміливий чунг нагнув другу гілку, зламав її, відламав і верхівку, помацав гострий кінець і замахав нею над головою.

— О-кха-кха! О-кха-кха! — знову закричав він, потім нагнув ще одну гілку, зламав і її й замахав нею над головою.

Цим разом чунги його зрозуміли. Вони закричали так само, як і він, і кинулися ламати гілки. Озброївшись рівними й гладенькими палицями, вони почали махати ними над головою і радісно підстрибувати.

— Ха-кха! Ха-кха! — примовляли чунги, підстрибуючи, і оте їхнє засапане хакання, радісно сяючі очі та збуджено-торжествуючий вираз облич ніби говорили: «Відтепер у поєдинках з хижими звірами ми вже не будемо розраховувати лише на випадково знайдені камінь та ломаку. Ми вже й самі вміємо робити загострені ломаки, і горе тому хижакові, який зважиться на нас напасти!»

ЧУДО ВОГНЮ

У лісі чунгам жилося порівняно легко і безтурботно. Тут було тепло, їжі вистачало: плоди на деревах, солодке коріння та цибулини, які вони викопували все уміліше, соковиті пагінці на вітах, нарешті, молочна серцевина гілок багатьох кущів. Проте, давно вже звиклі до м яса, вони дуже раділи, коли їм щастило вбити якусь тварину, особливо якщо це був великий і сильний хижак. Тоді вони збирались навколо нього і, перш ніж з їсти, починали ритмічно підстрибувати й вимовляти якісь звуки, виражаючи в такий спосіб своє вдоволення з того, що позбулись небезпечного хижака. Вони так само охоче їли та-ма та інших дрібних тваринок, які були зовсім беззахисними. А яйця й маленькі крі-рі були вже ласощами для маленьких чунгів, які й без того любили лазити по деревах.

Так чунги бродили по лісу, не засиджуючись довго на однім місці, і готували собі лиш тимчасові лігва з трави та хмизу. Якщо ж інколи й затримувались на деякий час, то лиш тоді, коли якась пома мала народити або котрийсь із чунгів був тяжко поранений в поєдинку з хижаком і мусив лежати, аж поки не одужає.

Тимчасом долоні й пальці на їхніх ногах ставали дедалі незграбнішими. Чунги ними майже нічого вже не брали; тепер вони лише ходили ними, а все інше робили руками: рвали плоди, розбивали шкаралупу, готували собі лігва, виламували гілляки, якими потім убивали небезпечних звірів, обчищали стебла га-лі, викопували смачне коріння та цибулини. При тому вони мусили міцно тримати ломаку чи камінь і ще з більшою силою та вправністю відбиватися від хижаків, якщо хотіли залишитись живими і їсти м’ясо. Все це робило їх спритнішими та винахідливішими, і вони дедалі вміліше нападали або захищалися від великих, сильних звірів. Правда, час від часу грау або мо-ка з’їдали якого-небудь чунга, але від того їхня група не зменшувалась, бо народжувалися нові чунги, дедалі більш випрямлені, з гнучкішими і вправнішими пальцями на руках. Багато пом народжували по кілька раз, і, через те що самцям подобалися менш волохаті поми, а поми здебільшого обирали голобедрих самців, нові чунги все частіше народжувалися безволосими.

Брунатна пома відчувала, що скоро знову народить маленького чунга. Вона приготувала собі лігво під двома велетенськими деревами, поваленими страшною бурею. Густа трава й віти кущів перепліталися круг стовбурів, утворюючи під ними просторе, затишне сховище. Брунатна пома повикидала звідти гнилі гілки, наносила туди багато трави та листя і, вже коли біле світило низько схилилось над лісом, залізла всередину. Разом з нею залізла туди Мала пома і ще дві поми, у яких не було своєї сім’ї, а Сміливий і ще один чунг лягли перед входом до цього сховища. Навколо було багато й інших таких самих сімей, отже, небезпека несподіваного нападу виключалася. Та все-таки, коли стемніло, Сміливий чунг підвівся, виліз на одне з повалених дерев і сів насторожі, щоб Брунатна пома могла спокійно народити. Він підвів голову і крізь просвіти між верхів’ям дерев подивився вгору. Проте на небі не видно було нічого, не блимала на ньому жодна зірочка, не сяяло велике жовте світило. Все навколо огорнула густа пітьма, і дихати було важко, Листя на деревах ані ворухнеться. Ліс таємниче мовчав. Лише зрідка вгорі пролітав крі-рі і, тривожно каркнувши, знову зникав серед віт або летів у глиб заростів. Усе провіщало наближення страшної бурі. І Сміливий чунг, передчуваючи її, випростався на весь зріст і голосно, тривожно заревів:

— У-а-кха! У-а-кха!

— У-а-кха! У-а-кха! — долинуло з усіх боків, і чунги, зачувши ті тривожні крики, почали збиратись біля Сміливого.

Вони усвідомлювали, що проти розлютованого лісу і вогняного шалу неба їм не допоможуть ні загострені ломаки, ні їх велика чисельність, проте поспішали зібратись в одному місці, бо в гурті, здавалося їм, не так буде страшно.

Ті, що вже поприбігали, посідали на повалених деревах і почали прислухатися: здалеку долинав приглушений гуркіт, шум і тріск дерев, які ламала буря.

Небо раптом спалахнуло з такою силою, ніби вискочило саме біле світило й на мить осяяло увесь ліс. Потім стало ще темніше, пролунав оглушливий гуркіт. Якась важка хвиля налетіла на ліс невідомо звідки, він весь сколихнувся, тривожно загув, застогнав. При густих спалахах блискавиць чунги бачили, як гігантські дерева згиналися, наче тоненькі гілочки, і вихори обірваного листя кружляли над їх головами, немов рої жу-жу.

Чунги злякалися: деякі з них попригиналися під деревами, інші полягали на землю, а Сміливий і ще два чунги залізли до Брунатної поми. Але страшна буря спустилася зовсім низько, помчала по землі, налітаючи на кущі, дерева, трощачи й ламаючи їх. А небо без упину здригалося й гуркотіло, і вогняні спалахи пробігали по ньому з краю в край.

Раптом щось сліпучо-вогняне вдарило зовсім близько від чунгів, потім розлігся такий страшний гуркіт, що деякі з них знепритомніли, а решта з диким галасом кинулися врозтіч. Ті, що сиділи у лігві Сміливого чунга й Брунатної поми, при світлі блискавки побачили, як височенне дерезо переламалось навпіл, і верхівка його повисла вниз. Одразу ж після того по корі дерева затанцювали вогняні язички; вони швидко облизали його з гори до низу, потім спалахнуло і все дерево.

Чунгам не раз доводилося бачити, як з неба падав вогонь і запалював дерева, як потім вогонь з цих дерев перекидався на інші і як зрештою починав палахкотіти весь ліс. Чому і як це ставалося, вони не знали та й не замислювались над цим. Проте вони знали, що коли з неба десь поблизу впаде вогонь і запалить якесь дерево, звідки треба негайно тікати. Бували випадки, коли небо ревло особливо люто й кидало свій вогонь на якесь дерево. Тоді чунги, що сиділи на тім дереві або стояли під ним, раптово падали і вмирали. Хто ж це вражав і вбивав їх отак несподівано? Звичайно, розлютоване небо, але робило воно це зовсім невидимо. І чунгами опановував таємничий страх і трепет, коли небо кидало на ліс вогонь; вони тоді намагалися втекти якомога далі від того місця. Тому й тепер, коли поблизу від них спалахнуло дерево, вся група, здійнявши одчайдушний крик, кинулася врозтіч. І саме вчасно, бо охоплена полум’ям верхівка дерева зламалась і впала якраз біля входу в лігво. Вогонь швидко поповз по сухих гілках, вони теж спалахнули, і незабаром просторе й затишне лігво Брунатної поми охопило буйне полум’я. Чунги зрозуміли, що нічого не можуть вдіяти проти вогню. Його могло вгамувати лише небо, хлюпнувши на нього згори багато води, а до тих пір він буде бурхати і знищувати навколо все живе.

Розуміючи, що тут уже не допоможе ніяке ричання, ніякі ломаки й каміння, чунги почали тікати від пожежі, прислухаючись до того, як гуготить полум’я, як воно кидається їм услід та перетворює все в попіл. Багато наляканих тварин наздоганяли й випереджали їх. Сполохані крі— рі, залишивши своїх малят у гніздах, з пронизливим писком і карканням довго кружляли над величезними стовпами диму й полум’я. Потім одні з них летіли геть, а інші падали в полум’я і зникали в ньому.

Чунги зупинились лише тоді, коли побачили, що у них під ногами гола земля, нещодавно спустошена іншою пожежею. Звідси пожежа мала ще жахливіший вигляд. Від її величезного червоного сяйва все навколо теж стало червоним: і чунги, і тварини, що очманіло мчали повз них, і низько навислі клуби диму.

Чунги були певні, що пожежа охопила весь ліс і разом з ним знищить усі плоди, все коріння й усіх тварин. І тому, коли небо заплакало і вгамувало вогняну стихію, вони аж заскімлили з радощів. Зібравшись невеликими групами, нічого не бачачи в пітьмі, вони, щоб переконатися, що всі знову разом, почали вигукувати:

— У-о-кха! У-о-кха!

Так вони діждалися світанку, а вранці побачили, як з місця згарища вгору здіймалися прозорі хмаринки білої пари. Там, де ще вчора був зелений ліс, тепер лежав товстий шар теплого димучого попелу та подекуди тліли грубі стовбури дерев. У другому місці вогонь встиг обпалити лише листя на деревах, і тепер вони стояли з голим віттям. У третьому місці повалені бурею дерева лежали одне на одному. Від остаточного знищення їх також врятував дощ, проте й на них не було ні листя, ні гілок.

Щоб повернутись до лісу, чунги мусили перейти через оте згарище, і вони обережно побрели по коліна в попелі. Всі відчували під ступнями й пальцями на ногах приємне тепло і м’якість, а маленькі чунги завищали на радощах і почали качатися по згарищу, від чого їх чорна шерсть зробилась зовсім сірою.

Чунги пройшли ще трохи і раптом, розширивши ніздрі, почали озиратися. Вони зачули якийсь новий, досі незнайомий, особливий запах. Його не можна було порівняти ні з яким іншим, бо він був не схожий ні на запах плодів, ні на запах м’яса і крові тварин, ні на запах квітучих кущів. Їм здавалося, що так незвичайно й принадно пахне сам попіл. Вони кинулись розгрібати його, і декотрі з них знайшли опалі плоди з затверділою шкаралупою. Тоді всі зрозуміли, що так приємно пахнуть саме плоди.

Знайшов такий плід і Сміливий чунг. Плід був ще теплий, приємно пахнув, і чунг аж заскімлив від пожадливості. Він стиснув плід між пальцями-і шкаралупа одразу тріснула. В ніс ударив ще сильніший і ще приємніший запах. Вкрай здивований, чунг швидко розламав шкаралупу, вийняв пахучу м’якоть і жадібно почав й їсти.

Досі ще ні один чунг не їв такого смачного плода. Ще теплий, плід, з якого капав солодкий молочний сік, просто танув у роті, і його зовсім не треба було жувати, а можна було одразу ковтати. І Сміливий чунг проковтнув його з насолодою.

Чунги знайшли спечених крі-рі, та-ма і багатьох інших тварин. Деякі крі-рі й та-ма зовсім обвуглились, але були серед них і такі, що тільки спеклися. М’ясо їхнє стало м’яким і ще смачнішим, легко розривалося, побіліло, і в ньому зовсім не було крові.

Чому плоди стали такими смачними, а шкаралупа на них розламувалася так легко? Чому і м ясо тварин стало таким смачним, і де поділася з нього кров? Пробуджена свідомість чунгів угадала, що сталося: все це зробив вогонь, і тому надалі, коли з неба впаде вогонь і в лісі спалахне пожежа, вони знову шукатимуть печені плоди і тварин.

Чунги весь день ходили по згарищу, а на ніч полягали в ще теплий, м’який попіл і міцно спали, задоволені й ситі. Наступного дня вони знову бродили по широкому згарищу, знову знаходили багато плодів, крі-рі й та-ма і знову їли печені плоди та м ясо. Велетенські, повалені бурею дерева де-не-де ще димили — вогонь зберігся під товстим шаром попелу, і вони повільно тліли. Не було чунга, який би не опікся гарячою вуглиною, і це зробило їх ще обережнішими. Вони навчилися розгрібати попіл не пальцями, а гілкою. Так, шукаючи плодів і тварин, вони ненароком згребли з тліючого стовбура попіл; блиснув вогонь, але не спалахнув полум’ям, а тільки світив і грів.

Чунги довго стояли біля тліючого стовбура й дивувалися — як зберігся вогонь та чому від нього немає полум’я? І щоразу, коли жар вкривався попелом і вогонь згасав, чунги розгрібали його, і дерево починало жевріти знову.

Увечері чунги полягали навколо стовбура в попіл.

І коли зовсім стемніло, вогонь розгорівся й осяяв усе навколо.

Ніхто з чунгів не пригадував, щоб ночував коли біля вогню або щоб грівся коло нього. Досі вони весь час тікали від нього, та ось виявляється, що він міг і гріти їх, не завдаючи шкоди… І як же гарно мерехтіло світло від того жару, як приємно пашіло теплом від нього!

Чунги оберталися до того дивного світла то одним боком, то другим, гріли спини, витягали один до одного губи і вдоволено муркотали. Вогонь освітлював їх волохаті тулуби й відкидав назад довжелезні чудернацькі тіні… Спочатку малі чунги подумали, що ці дивовижні тіні — якісь величезні звірі, і злякано завищали, тулячись до своїв матерів, але потім звикли й дивилися на них так само, як на тіні, які падали від них удень, коли на небі було біле світило.

Цієї ночі ніхто з чунгів не склепив повіків, та ніхто й не хотів спати — так їм приємно було сидіти біля вогню, грітися й дивитись, як тремтить і спалахує живе полум’я. Поснули чунги вже на світанку, коли вогнедишне дерево вкрилося тоненьким шаром попелу і знову стало темно. Та ледве вони поснули, як їх розбудив стогін Брунатної поми. ГІоми одразу посхоплювались і обступили її, а чунги, помітивши, що вогонь погас, почали розгрібати попіл гілками, щоб знову було видно. Чиясь суха гілка враз спалахнула яскравим полум’ям і освітила все навколо. Чунги закричали від несподіванки, бо нічого схожого досі ще не траплялося — може, тому, що недовго тримали гілки у вогні, а може, вони були надто сирими. Сміливий чунг схопив палаючу гілку й підняв її високо над головою. Не спускаючи очей з охопленого полум’ям кінця гілки, приголомшений і здивований, він вигукнув:

— О-кхо-о!

— О-кхо-о! — повторили й інші чунги, яким здалося, що Сміливий, як вожак і найкмітливіший серед них усіх, навмисне запалив гілку і хоче всім показати, як він це зробив.

І справді, багато чунгів одразу ж збагнули, як це сталося. Вони встромили й свої гілки у вогонь і побачили, що їх кінці зайнялися й запалали.

— О-кхо-о! О-кхо-о! — закричали чунгн й так само, як Сміливий чунг, підняли палаючі гілки над головами.

А гілки горіли, розсипаючи навколо іскри й освітлюючи обличчя чунгів, які були вкрай здивовані і збуджені тим, що змогли самі, та ще й так легко, зробити вогонь.

І при яскравому світлі тих дивних смолоскипів, які чунги несвідомо запалили, Брунатна пома народила, і народила не одного, а двох маленьких чунгів, яких одразу ж притулила до набубнявілих молочним соком грудей. А Сміливий і всі інші чунги підняли вгору палаючі смолоскипи, застрибали навколо неї й навколо тліючого дереза і почали вигукувати:

— Ха-кхаі Ха-кха! Ха-кха!

… І ВОНИ ГУРТОМ ПІДНЯЛИ Й ПОНЕСЛИ ДЕРЕВО

Звичайно поми народжували по одному маленькому чунгові, але траплялося, що вони народжували по два, а іноді навіть і по три. Однак таких випадків було дуже мало, і Брунатна пома першою у своїй групі народила двох чунгів.

Чунги дивилися на новонароджених з незвичайною цікавістю. Шерсть на них була коротка й рідка, і вони схожі були на Малу пому, коли та народилась, і тільця у них були так само голі, як і в неї.

Чому чунгам-самцям більше подобались безволосі поми і чому помам більше подобались голобедрі чунги, того не знали ні одні, ні другі. Вони навіть не усвідомлювали того свого почуття надання переваги, але помічали, що безволосі чунги народжуються все частіше. У них почала з’являтися навіть неприязнь до тих маленьких чунгів, які народжувалися з дуже густою шерстю.

Цікава Мала пома присіла перед матір’ю і почала розглядати своїх обох братиків, дивуючись, звідки та як вони тут раптом взялися. Вона витріщала на них очі, ворушила губами, час від часу хихикала від змішаного почуття радісного здивування й остраху; їй дуже кортіло схопити їх обох і погратися з ними. Вона навіть доторкнулася до їх голеньких тілець, але Брунатна пома сердито заричала на неї. Незважаючи на це, маленька пустуха почала смикати одного з них за ніжку і за це дістала аж два ляпанці від матері. Мала пома відбігла від неї і плаксиво заскімлила. Але помітивши, як дорослі й малі чунги кидають на тліюче дерево недогорілі гілки, вона одразу ж забула про ляпанці, схопила якусь гілку і поклала її одним кінцем у вогонь. Гілка спалахнула, і пома почала підстрибувати й вигукувати.

— А-кха! А-кха! — радісно завищала вона, кидаючи палаючу гілку у вогонь.

Потім почала збирати обвуглені гілляки, що стирчали з попелу, й кидати їх у вогонь.

Нова догадка блиснула у свідомості чунгів, і вони кинулися шукати й збирати в попелі недогоріле гілля. Але все це швидко згорало, й лишався тільки попіл. І Сміливий чунг раптом збагнув, що горіти довго можуть лише товсті стовбури, а тоненькі гілочки згорають швидко, і після них вогню не лишається. І через те, що поблизу вже не було тоненьких гілочок, він спробував підняти якесь товсте, напівобгоріле дерево. Однак воно виявилося непомірно важким для одного чунга, і він ледве зрушив його з місця, хоч напружив усі свої сили. Міцно обхопивши дерево за один кінець, він спробував тягти його, але й цього разу воно ледве ворухнулося.

Сміливий чунг опинився в утрудненні: як донести дерево до вогню? Адже він неспроможний ні підняти, ні тягти його.

У цю хвилину невеличка група чунгів повільно йшла в його бік, вигрібаючи з попелу печені плоди. Сміливий глянув на них, і в його свідомості майнула дивна догадка: хіба чунги живуть і ходять усі разом не для того, щоб допомагати один одному й гуртом захищатися від великих, сильних звірів? Хіба двоє чунгів не сильніші за одного, а коли їх ще більше, то чи не сильніші вони за двох чунгів?

І, захоплений цією новою догадкою, Сміливий чунг спинився і збуджено, нетерпляче крикнув:

— У-о-кха! У-о-кха!

— У-о-кха! У-о-кха! — озвалися чунги.

Гадаючи, що чунг-вожак попереджає їх про якусь небезпеку і скликає всіх в одне місце, вони почали озиратися. Сміливий чунг закричав ще настирливіше й владніше, нетерпляче махаючи руками. Чунги підійшли до нього, і Сміливий почав муркотати й вимовляти якісь нові, зовсім незнайомі звуки. Він відчував непереборну потребу будь-яким способом повідомити іншим чунгам, навіщо він їх кликав і чого від них хоче, але не міг, не знав, як це зробити.

Чунги стояли перед ним, дивилися й зовсім не розуміли його гортанного, приглушеного скімління. А в горлі Сміливого чунга все більше збиралось муки і гніву, груди його роздувались, він задихався… Ні, він і справді задихнеться, якщо не висловить отим скімлінням свого наміру, коли хоч як-небудь не висловить усього того нового, що відчуває й про що догадується. Йому треба було перевести дух, щоб зрештою вимовити ті звуки, які здавлювали йому горло…

І, щоб звільнитися від того гнітючого почуття, Сміливий чунг заревів:

— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!

Потім нагнувся, підсунув руки під кінець грубого дерева, вдаючи, ніби намагається його підняти, і знову повторив:

— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!

Тоді чунги здогадалися, чого хотів від них вожак, і, щось вигукуючи, підбігли до дерева. Вони попідсували під нього з обох боків руки й підняли його з землі. Важке товсте дерево тепер зовсім легко лежало в них на руках, і, відчувши свою силу, чунги радісно, безладно закричали:

— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!

Та вони ніяк не могли вгадати наміру Сміливого, який хотів нести дерево й покласти його на вогонь. Вони потоптались на одному місці, радісно покрикуючи, і потім дехто з них впустив дерево з рук. Від цього решті чунгів стало важче тримати, і вони теж його випустили. Падаючи, дерево трохи придушило двох чунгів; вони закричали від болю. Закричав і Сміливий чунг, але він закричав від люті, від того, що його не зрозуміли. Вишкіривши зуби в сердитій, грізній гримасі і трясучись від гніву, він вимовляв якісь нові, незнайомі звуки, ворушив пальцями, люто блискав очима і знову нагинався до дерева, вдаючи, що намагається його підняти. Та чунги й цього разу його не зрозуміли; вони стояли й розгублено кліпали очима. Тоді, підкоряючись якомусь владному внутрішньому поривові, Сміливий ударив долонею по дереву, випростався, обернувся, потряс рукою і показав розчепіреними пальцями на дерево, що повільно догоряло.

— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! — швидко й сердито промовив він, потім знову нагнувся, схопив дерево за один кінець, з неймовірним зусиллям підняв його і проволік зо два кроки.

Все ще не розуміючи його, але здогадуючись, що їхній Еожак хоче знову підняти дерево, чунги понагиналися й обережно підняли його з землі. Тоді Сміливий, не перестаючи, вигукувати: «Ха-ка-ка! Ха-ка-ка!», пішов до вогню, і всі чунги рушили слідом за ним.

— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! — радісно повторювали вони за Сміливим чунгом, ніби виражаючи цим новим звукосполученням своє вдоволення з того, що вперше несуть гуртом товсте й важке дерево, і називаючи так саму роботу, яку виконували.

Сміливий чунг кричав тепер не гнівно й роздратовано, а весело й бадьоро, бо чунги нарешті зрозуміли, що він хотів їм сказати.

По суті, чунги ще не розуміли, куди й навіщо несуть те дерево. Вони робили щось спільне і хоч не розуміли як слід мети своєї спільної дії, ця дія сповнювала їх почуттями, яких вони ніколи досі ще не зазнавали.

Поступово чунги все виразніше усвідомлювали, що живуть вони не так, як усі інші тварини на землі. І справді, у якої ще тварини є руки? Яка ще тварина користується ломакою чи каменем для нападу або захисту? Чи є ще на світі така жива істота, яка б догадалася зламати гілку, обчухрати її і потім кидати в інших тварин? Чи є така тварина, яка б ходила випроставшись, лише на задніх кінцівках? Чи є такі тварини, які б уміли мислити й відчували отак легко і так швидко? Чи могли б інші тварини підняти таке важке дерево й отак разом нести його? Та й як вони б його підняли, коли не можуть брати ні передніми, ні задніми кінцівками? Ні, чунги були не просто тваринами, вони вже переставали бути лише тваринами, якщо мали руки і робили ними все так погоджено, так обмірковано…

— Ха-ка! Ха-ка! — радісно кричали вони, ступаючи в такт своїм вигукам.

Так, керовані Сміливим чунгом, вони принесли дерево, поклали його на вогонь і закричали ще голосніше, побачивши, як трохи згодом воно зайнялося й почало горіти.

Того дня чунги знайшли в попелі зовсім мало печених плодів, і голод примусив їх покинути згарище. Біля вогню лишалися тільки Брунатна пома з своїми двома близнятами та ще дві зовсім старі поми; тому Сміливий та чунги тих двох старих пом мусили бути десь поблизу й носити їм їжу. Сміливий чунг двічі вже приносив помі плоди, а на третій раз приніс та-ма.

Голодна й жадібна, Брунатна пома одразу ж накинулась на та-ма і почала їсти її ще живою, а Сміливий чунг присів перед нею й кліпав очима, відчуваючи, як його гордість і прихильність до Брунатної поми, що народила йому двох нових безволосих чунгів, усе зростає. Він ладен був принести їй ще багато та-ма і плодів, і це бажання сповнювало йому душу. Він відчував ніжність і прихильність до поми, і йому хотілося, щоб вона про це знала. Та, не вміючи цього всього висловити, він сидів перед нею мовчки та тільки час від часу повискував.

Тимчасом Мала пома, бавлячись плодами, впустила один з рук, і він упав просто у вогонь. Запальна і по-дитячому примхлива, пома запищала, спробувала його дістати, але не наважилася наблизитись до вогню. Вона вся затряслась від гніву й вередливо завищала.

— У-о! У-о! — тривожно крикнув Сміливий чунг, не розуміючи, що сталося з Малою помою.

Однак, збагнувши, в чім річ, він узяв гілку, простяг її і викотив плід з вогню. Потім нахилився, взяв його, але ту ж мить кинув: плід був дуже гарячий.

Все це — і сильний опік, і витягування плода з вогню, і збудливий запах печеного— поєдналось із знайденими на пожарищі спеченими тваринами та плодами і збудило в ньому нову догадку. Він підбіг до Брунатної поми, вихопив з її рук напівз’їдену та-ма й кинув у вогонь. Потім кинув і решту недоїдених плодів, а сам почав підстрибувати і торжествуюче, радісно кричати:

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!

Настрибавшись біля вогнища, Сміливий чунг схопив гілку, вигорнув нею та-ма й плоди, відкотив їх убік і присів над ними, чекаючи, доки вони прохолонуть.

Увечері, ще до того, як землю огорнули сутінки, всі чунги зібралися навколо дерева, яке повільно догоряло. Ніхто й гадки не мав, що це дерево згорить і погасне так само, як і велика колода. Вогонь поступово меркнув і врешті зник під шаром попелу, і скільки вранці чунги не розгрібали згасле вогнище, вони не знайшли в ньому жодної іскорки. Вони були здивовані й засмучені, бо ніяк не могли зрозуміти, чому більше немає вогню. І довго ще отак стояли круг мертвого вогнища, сумні, розчаровані, похмурі: вогонь помер, і вони вже не будуть їсти печених плодів і грітися біля нього.

Сміливий чунг підвів голову й глянув на небо, але воно нічим не виказувало наміру знову розгніватись і кинути вогонь на ліс. Воно було зовсім спокійне й тихе. Біле світило вже сходило над верхівками високих дерев на краю спаленого лісу, розсипаючи своє тепле золоте проміння по сіро-чорному згарищу.

Чунгам більше не було чого робити на цьому згарищі, і вони всі знову вирушили до вцілілого лісу. Ішла за ними й Брунатна пома, притискуючи до грудей двох маленьких близнят. Випроставши своє волохате тіло й міцно стиснувши в руках ломаку, поруч з нею ішов і Сміливий чунг. Він був похмурий і незадоволений, як і всі інші чунги. Тільки малі чунги, як завжди, були веселі й радісні. Вони бігали навколо дорослих чунгів, борюкалися, штовхали одне одного й пронизливо вищали, раз у раз повторюючи нові для них звукосполучення, які чули від старших:

— Ха-ка! Ха-ка!.. А-кха-кха! А-кха-кха!..

Чунги довго не могли забути пожежі в лісі та все сподівалися, що небо знову кине вогонь і запалить якесь дерево. І справді, одного разу воно таки розгнівалось і почало жбурляти на землю вогняні стріли. Спочатку на ньому зібралося багато-багато хмар, за якими сховалося біле світило, потім воно заревло, загуркотіло і звивистими блискавицями почало обсипати весь ліс.

Побачивши першу блискавку, чунги радісно завищали й почали підстрибувати, озираючись, чи не помітять де-небудь вогонь. І ось небо змилувалося над ними, кинувши поблизу од них вогонь, і скоро поміж вітами дерев затремтіло, заграло яскраве полум’я, а над ним угору здійнявся синюватий дим.

— Ха-кха-а! Ха-кха-а! — закричали чунги всі разом і чимдуж кинулися до того місця, де спалахнула пожежа.

Кожен з них уже уявляв, як і цього разу він їстиме смачне печене м’ясо і печені плоди. Попід деревами розтяглася довга вервечка ошалілих від радості чунгів. Чунги бігли, підстрибували, вищали, і для тварин, які жили в цьому лісі, це було так незвично і страшно, що вони не витримали й кинулися тікати.

Та ледве чунги добігли до того місця, де виникла пожежа, як небо раптом хлюпнуло багато води і швидко погасило вогонь. Приголомшені чунги спинилися і лиш здивовано кліпали очима. Полум’я вже не видно було, тільки легенький, білий димок вився поміж вітами, показуючи на місце пожежі, але й він незабаром щез. Збагнувши, що сталося, невдоволені чунги важко зітхнули й кинулися під товсті крислаті дерева, щоб сховатись від потоків зливи.

НЕБЕЗПЕЧНІ ЧУНГИ ІНШОЇ ПОРОДИ

Поступово чунги почали забувати про своє минуле, про те, як колись тікали з півночі на південь. Молоді, особливо ті, хто народився під час цієї втечі, не пам’ятали нічого. Народженим у цьому лісі не було чого згадувати, а старі чунги вмирали один за одним, так і не змігши розказати молодшим того, що вони пережили.

Тому у всіх чунгів поступово склалася думка, що вони народилися тут, у лісі, і що цей ліс, який би великий він не був, належить тільки їм, що дерева плодоносять лише для них і що всі тварини, яких вони бачили в ньому, з явилися тут потайки, як пришельці, і жити в ньому не мають права. Вони також були певні, що на світі немає інших чунгів, крім них, і тому були вкрай здивовані, якось зустрівшись у лісі з двома зовсім не схожими на них чунгами. Ті два чунги були такі великі, що кожен з них був чи не вдвічі більший за звичайного чунга. Обличчя у них були вкриті густою шерстю, волосся на голові — зовсім рівне й настовбурчене — починалося від самих брів, з-під яких визирали маленькі, рухливі очі. Лоба вони не мали, так само, як не мали шиї. Зате щелепи у них були міцні й широкі. І от цих двоє великих чунгів стояли перед ними на задніх кінцівках, а передні у них звисали до землі.

Першими їх помітили Сміливий та ще один, такий самий молодий, як і він, високий та дужий Голобедрий чунг; вони обидва йшли попереду всієї групи. Два великих чунги спокійно стояли на задніх кінцівках і обгризали верхні пагінці на солодкому кущі, нагинаючи їх до себе передніми. Сміливий і Голобедрий чунги аж похололи з несподіванки й переляку — такими страшними здалися їм ці незнайомі чунги. Великі чунги вмить обернулись, угледіли їх і вищирили зуби. Глухий, стриманий рев вихопився їм з грудей, а маленькі жваві очиці забігали, засвітилися, немов запитували: «Що це за чунги, чому вони такі малі на зріст?»

Справді, ті два чунги були страшними навіть для випростаних чунгів, які мали вже руки й уміли загостреними ломаками й камінням вбивати мо-ка і грау. З великими тулубами й дуже широкими грудьми, надзвичайно волохаті й зовсім без шиї, вони здавалися такими сильними та лютими, що Сміливий і Голобедрий завмерли на місці.

Довго отак стояли ці представники двох різних порід, дивилися одні на одних і ніби власним очам не вірили, що і перші, і другі — чунги. Нарешті один з великих чунгів, не перестаючи тихо, з якоюсь незрозумілою погрозою ричати, повернувся і, спираючись на пальці передніх кінцівок, як це робили всі давно вже померлі старі чунги, неквапом рушив у глиб лісу. Слідом за ним почвалав і його супутник, і обидва навіть ке глянули на Сміливого та Голобедрого, ніби ті більше не заслуговували на їх увагу. А Сміливий і Голобедрий обернулися і, мов за ними гналися ті два велетні, щодуху побігли назад.

— У-а-кха! У-а-кха! — зустріли вони решту чунгів, збуджено махаючи руками, витягуючи губи та злякано кліпаючи очима.

Вони цим хотіли розповісти чунгам про те, що бачили щось дуже страшне і дуже небезпечне, тому треба мерщій зібратися всім разом. Сміливий чунг хотів якось чіткіше й виразніше розповісти, що те страшне й небезпечне — зовсім не мо-ка й не грау, але нові звуки здушили йому горло. І знову отой невимовний біль через те, що інші чунги не могли його як слід зрозуміти…

А втім, з його звичного, пересторожливого реву чунги все-таки зрозуміли, що їм загрожує якась небезпека; вони також почали тривожно кричати чунгам, що були позаду:

— Ха-кха-кха! Ха-кха-кха!

Надійшли й інші, сусідні групи. Потім наперед вийшли дорослі чунги-самці й бездітні поми, а поми з маленькими чунгами рушили слідом за ними. Всі були певні, що Сміливий і Голобедрий бачили якогось нового великого й страшного звіра, тому дорослі чунги й бездітні поми міцно стискували в руках гострі ломаки й камені і войовничо ричали. «Нехай той звір буде великим і дужим, як сам хо-хо, а лютим, як кровожерний грау, ми все одно вб’ємо його, — означало їхнє ричання. — Ми вб ємо його, бо нас багато і ми тримаємо в руках гострі камені й міцні ломаки…»

Попереду йшов Сміливий, а поруч з ним — Голобедрий чунг, який хоча й був молодший, проте силою і відвагою не поступався перед вожаком. Але й вони обидва йшли вже не так сміливо й упевнено, як бувало досі, бо бачили не просто якогось там звіра, а чунгів. Ці нові, незвичайні чунги бентежили їх, і ніхто з них не знав, що робити. І не тому, що боялися їх, а тому, що ті пришельці теж були чунгами. А до цих складних і поки ще непоясненних почуттів по відношенню до тих чунгів приєднувалася ще й цікавість, бажання зустрітися з ними ще раз, щоб краще їх роздивитися…

Сміливий і Голобедрий привели групу до того місця, де вони бачили великих чунгів, і раптом усі подалися назад: біля одного тисячолітнього дерева стояли, немов очікуючи їх, два величезних чунги. За кілька кроків від них позаду стояло ще два таких чунги, а трохи збоку — ще один і пома з маленьким чунгом на грудях. Усі вони спокійно дивилися на випростаних чунгів, здивовано кліпаючи жвавими, блискучими очима. Мабуть, і для них ця незвичайна зустріч була несподіванкою, отже, й вони не знали, що робити. Охоплені не так страхом, як подивом і цікавістю, випростані чунги так само стояли и мовчки дивилися на них. Звідки взялися в їхньому лісі ці величезні, страшні чунги? Чому вони не тікають, як роблять усі інші тварини, забачивши таку велику групу випростаних чунгів?

Зупинившись одна навпроти одної, обидві групи продовжували дивитись одна на одну. Від їхньої звички тримати себе віяло взаємною недовірою та настороженістю, проте ні перші, ні другі не виявили наміру нападати. І ті, і другі вгадували кревну спорідненість між собою, але ця спорідненість згубилася в безлічі минулих років і не лишила в їх пам’яті найменшого сліду…

Нарешті один з великих чунгів гортанно заричав, незграбно повернувся і, похитуючись, попрямував до лісу. Інші теж рушили слідом за ним, не звертаючи ніякої уваги на випростаних чунгів, і по дорозі почали обгризати пагінці на кущах. Вони робили це спокійно, не кваплячись і не озираючись назад, наче не хотіли й знати про заціпенілих у німому подиві випростаних чунгів.

Група Сміливого трохи постояла і теж повернула назад, бо ніхто не насмілювався піти слідом за великими чунгами. Кожен думав, що вони підуть собі, як і прийшли, і що ніколи вже з ними не зустрінуться.

Та великі чунги й гадки не мали піти з лісу і залишились жити в ньому. Таким чином, обидві породи чунгів часто почали зустрічатися. Ніхто з випростаних чунгів не зважувався зачіпати великих чунгів, та й великі чунги ніколи не нападали на них. Якщо ж їм траплялося зустрітися десь у лісі, вони тільки пересторожливо ричали і спокійно йшли собі далі. «Ми такі ж чунги, як і ви, — наче казали вони цим ричанням, — тому й не нападаємо. Та коли ви спробуєте на нас напасти, то дуже нас розгніваєте і ми пороздираємо вас».

Міцні щелепи й товсті передні кінцівки великих чунгів свідчили про те, що вони й справді можуть досить швидко й легко роздерти будь-якого з випростаних. Тому випростані чунги мовчки погодились з тим, що їм треба співіснувати, і поступово перестали їх боятися.

Великі чунги були дуже ненаситними, і кожен з них з’їдав стільки, скільки вистачило б для невеликої групи випростаних чунгів. Випростані чунги бачили, як великі за один раз поїдали багато плодів, коріння, пагінців, молочних стебел та молодих солодких гілочок на кущах, і бурчали з досади й гніву. Вони боялися, що ці ненажери поїдять усі плоди в лісі, а ліс же і плоди в ньому належать тільки їм, випростаним чунгам. Інколи вони аж скаженіли від злості, бачачи, як великий чунг обриває плоди на низькому дереві і своїм пересторожливим риком відганяє їх від себе.

І все-таки для випростаних чунгів це ще було не найгірше, бо ліс був великий і плодів у ньому й тварин було дуже багато. Та великі чунги незабаром почали викрадати в них маленьких чунгів, і вперше це сталося так.

Якось одна молода пома сиділа між густими кущами о-ра й годувала свого первістка — маленького чунга. За кілька кроків від неї її чунг, ще один чунг і пома розбивали камінням кістяну шкаралупу незвичайно великої та-ма. Усі троє так захопилися цим, що зовсім не дивилися на кущі, де сиділа пома. Та й сама пома була спокійною і безпечною, бо давно вже ні мо-ка, ні грау не з’являлися в цих місцях. Пома щось мурмотіла, облизувала маленькому чунгові шийку й ніжно дивилася на нього. А тимчасом одна велика пома з незвичайних чунгів, причаївшись в густому листі на невисокім дереві, не зводила очей з матері й дитини. Вона теж була матір’ю, але в боротьбі з грау втратила свою дитину. І тепер, коли вона побачила, як щаслива мати годує й пестить своє дитя, могутній материнський інстинкт підштовхнув її на злочин. Метнувши навколо бистрий погляд і помітивши оддалік від молодої поми трьох дорослих чунгів, вона тихенько злізла з дерева й обережно почала підкрадатися поміж кущами, легенько розсуваючи віти.

Почувши позад себе легенький шелест, молода пома здригнулася й швидко озирнулась, та було вже пізно. Злодійка нахилилась до неї, швидко схопила маленького чунга, відірвала його від материної груді й зникла в кущах. Це сталося так швидко й так несподівано, що мати не встигла захистити свою дитину і схопилася вже тоді, коли велика пома втекла.

З розпачливим ревом пома метнулася в кущі, наздогнала злодійку й накинулась на неї. Але боротьба була короткою. Велика пома заричала, схопила пому вільною передньою кінцівкою, підняла вгору й шпурнула далеко від себе. Пома впала напівмертва, з переламаною ключицею й розідраним плечем.

Одчайдушний крик матері почули чунги, які були поблизу. Вони покинули та-ма й мерщій підбігли до неї.

— У-а-кха! У-а-кха! — закричали вони всі разом, гадаючи, що на молоду пому напав хижак.

Пома лежала непритомна, поранена, і чунги побачили, як велетенська постать злодійки майнула поміж густими кущами. Маленький чунг тоненько, безпорадно пищав.

Збагнувши все, що сталося, сполохані й приголомшені чунги заревли ще дужче:

— У-а-кха! У-а-кха!

На цей заклик про допомогу до них прибігло багато чунгів. Примчали Сміливий та Голобедрий, і всі гуртом кинулись навздогін за злодійкою. Але тієї вже й сліду не було, не чути було й писку маленького чунга.

Так небезпечні пришельці викрали маленького чунга. Опритомніла мати жалібно завила; її жалібне виття ще багато днів і ночей лунало в лісі.

Після викрадення маленького чунга випростані чунги спочатку розгубилися. Налякані силою великих чунгів, вони не насмілювалися вступати з ними у боротьбу. Так минуло багато часу, і більшість чунгів почала вже забувати про цю подію. Щоправда, після того вже ні одна сім’я з малими чунгами не наважувалася віддалятись від групи.

Та ось великі чунги викрали ще двох маленьких, а одна пома-мати, яка кинулась рятувати свою дитину, була вбита, і тоді випростані чунги серйозно занепокоїлися.

Охоплені несамовитою люттю й гнівом, вони почали збиратись усі разом: треба було покарати крадіїв маленьких чунгів, треба було вигнати їх з лісу! Інакше випростані чунги залишаться без нащадків і згодом зовсім зникнуть…

Стурбований долею двох маленьких чунгів, яких народила Брунатна пома, Сміливий почав бити себе кулаками в груди й войовничо вигукувати:

— У-а-кха! У-а-кха!

— У-а-кха! У-а-кха! — заревіли, так само б’ючи себе кулаками в груди, дорослі чунги-самці.

Потім Сміливий видерся на високе дерево, а на інше високе дерево виліз Голобедрий, і звідти обидва голосно й протяжно закричали:

— У-а-кха-кха-а! У-а-кха-кха-а!..

Чунг за чунгом, група за групою відгукнулись на це ревіння, і скоро по всьому лісу зазвучали їх протяжні, моз луна, повторювані, тривожні крики.

— У-а-кха-кха-а! У-а-кха-кха-а! — чулося звідусіль, і чунги почали збиратися в одному місці.

Кожен з них тримав у руках товсту ломаку або гострий камінь і повторював разом з іншими:

— У-а-кха! У-а-кха! У-а-кха!..

Тоді Сміливий чунг вийшов наперед і замахав своєю ломакою так, ніби простромляв нею якогось звіра. Потім він зіщулився, широко роззявив рота й почав ніби підкрадатись до когось. Раптом він підбіг до Брунатної поми, яка тримала на руках своїх близнят, схопив одного з них і почав тікати. Не зрозумівши, в чім річ, Брунатна пома з несамовитим криком кинулась за ним. Але Сміливий, пробігши кілька кроків, повернувся назад і віддав маленького чунга Брунатній помі. Потім знову зіщулився й роззявив рота, ніби наслідуючи ричання великих чунгів:

— Ху-кхвуа! Ху-кхвуа! Ху-кхвуа!

— Ху-кхвуа! Ху-кхвуа! Ху-кхвуа! — повторили чунги, а Сміливий знову вдарив себе в груди й замахав ломакою.

Потім він пішов уперед, і вслід за ним рушили всі дорослі чунги з твердим наміром будь-що прогнати великих чунгів з лісу.

Вони увійшли в ліс цепом, який розривався лиш тоді, коли доводилось пробиратися через хащі та крізь просвіти між величезними деревами, потім знову змикався. Тепер уже ніхто не боявся великих чунгів, бо своїх зібралося так багато, як не збиралося ще ніколи, до того ж, усі тримали в руках ломаки та камені, а ті великі чунги жили й ходили невеличкими групками, і ні в кого з них не було ні ломаки, ні каменя.

Сполохані їхнім криком, звірі тікали хто куди, бо жоден з них досі не бачив такої кількості чунгів разом. Тікали всі — і грау, і мут, і мо-ка, і навіть хо-хо, а дже та рог бігли цілими зграями, наче в лісі знову спалахнула пожежа.

А цеп випростаних чунгів просувався все глибше й глибше у ліс, і всі голосно кричали:

— Ху-кхву-а! Ху-кхву-а! Ху-кхву-а!

Спочатку й великі чунги злякалися цього небувалого страшного реву. Та, угледівши, що це ревуть набагато слабші за них випростані чунги, вони пересторожливо і водночас якось зневажливо почали ричати. Вони навіть не полізли на дерева. Так група, у складі якої був один великий чунг, дві поми та два підлітки, підпустила випростаних чунгів зовсім близько до себе і вже аж тоді, замінивши на своїх волохатих обличчях вираз цікавості гримасою люті и погрози, голосно заревла, і кожен з них почав бити себе кулаками в груди.

Деякі з випростаних чунгів по-справжньому налякалися, але більшість з них, підбадьорена своєю кількісною перевагою, теж войовничо й люто заревла. Найголосніше ревли Сміливий і Голобедрий. Потім, наче змовившись, вони одночасно метнули загострені ломаки в переднього великого чунга. Обидві ломаки вп’ялися чунгові просто в груди. Він несамовито заревів і впав. Тоді всі випростані чунги також почали кидати свої ломаки й камені, і деякі великі чунги одразу попадали й повмирали, а ті, що лишились живими, кинулися тікати.

У інших місцях лісу численні групи випростаних чунгів теж напали на дрібні групи великих і так само повбивали їх ломаками й камінням. Але й великі чунги розідрали чимало випростаних. Однак випростані нападали одразу великою кількістю, а їхні ломаки вражали на відстані, і великі чунги врешті не витримали, втекли і вже більше ніколи не повернулись до лісу. Так випростані чунги вигнали з лісу страшних великих чунгів, викрадачів їхніх маленьких дітей, і тепер їм стало ще більш зрозумілим, що вони справді сильніші від найсильніших звірів, коли діють дружно і живуть великими групами. Тому вони зібралися в ще більші групи, а вночі лягали спати одні поруч з одними, як робили це в часи втечі з півночі на південь.

МОЛОДА ПОМА

Минав час. Мала пома виросла, догнала свою матір і скоро стала ще вищою за неї. Правда, груди у неї були не такі широкі і шерсть не така густа, а стегна й живіт мала майже голі. Так само й шкіра на обличчі була не такою червоною і шорсткою. Ходила Молода пома значно рівніше, ніж Брунатна, була стрункішою і спритнішою за неї.

Оскільки вона завжди ходила випроставшись, долоні на її задніх кінцівках зовсім стали схожими на ступні, і пальці не розчепірювались, як у інших. Вона вже не могла хапати ними майже нічого і, бачачи, як дехто з старих чунгів вправно користується ними, гадала, що це у неї просто недолік. Старі чунги могли, наприклад, ськатись пальцями задніх кінцівок, а Молода пома не могла взяти ними навіть гілки. Вона дивувалась, чому це так, і не знала, що всім тим зобов’язана потроху і Старій помі, і Великому чунгові, і Брунатній, і Сміливому. Кожен з них, пристосовуючись до нових умов життя, передав і їй у спадщину щось із тих навичок, яких набув сам. Крім того, вона й сама зазнавала змін, викликаних новими умовами життя.

Якщо, наприклад, груди у неї були не дуже широкі, а руки не дуже довгі, то це в значній мірі тому, що їй майже не доводилось лазити по деревах; якщо живіт у неї був порівняно невеликим, то це тому, що вона здебільшого їла м’ясо; якщо пальці на її ногах стали неповороткими і менш гнучкими, то це знов-таки тому, що вона ними не користувалася. Зате ж на руках її пальці стали такими чіпкими, що ніхто з старих чунгів, навіть Сміливий і Брунатна пома, не могли з нею зрівнятися. Ніхто з дорослих чунгів не вмів так швидко і так вправно обчищати молочні стебла га-лі, обтирати цибулини від налиплої на них землі, обламувати гілля, щоб дістати верхні соковиті пагінці, збирати між кущами дрібні, але дуже смачні яскраво-червоні ягоди. Ходячи завжди з Сміливим чунгом та Брунатною помою і наслідуючи їх у всьому, Молода пома з дивовижною точністю навчилася робити все те, що робили вони. А Сміливий чунг і Брунатна пома робили все набагато вправніше й уміліше, ніж будь-який інший чунг з великої групи. Пізніше, підростаючи, вона своєю спритністю почала випереджати навіть Сміливого чунга й Брунатну пому і значно влучніше, ніж вони, поціляла ломакою чи каменем у якусь тварину або плід, коли не могла дістати його іншим способом.

Спочатку Молода пома, за прикладом інших чунгів, обчищала кору з молочних стебел га-лі зубами. Та якось ненароком вона обідрала стебло пальцями. Помітивши це, інші чунги почали й собі обдирати кору на стеблах га-лі пальцями. І так само, як вона ще малою наслідувала у всьому Сміливого чунга й Брунатну пому, тепер інші малі чунги всьому училися й у всьому наслідували її. Та не тільки малі чунги наслідували її, це робили й дорослі, намагаючись зрозуміти те, що вона робила і що здавалось їм цікавим і привертало їх увагу.

Молода пома ще змалечку виявляла неабияку кмітливість. Усе нове, що вона чула, бачила або робила, приєднувалося до вже набутих навичок та досвіду і ще дужче загострювало її розум. Її увагу завжди привертало все нове, з чим вона зустрічалася вперше. Чи це була довга витка рослина, за яку вона зачепилась ногою, чи барвисте перо, яке загубив крі-рі, чи шматочок кістяної шкаралупи та-ма, чи висхла і вибілена дощем кістка якоїсь тварини — усе це ставало об’єктом її уваги. Коли вона чула рев або скавчання якоїсь тварини, то одразу починала її наслідувати. Зачувши щебетання якогось дзвінкоголосого крі-рі, починала щебетати й собі. Звичайно, не зовсім так, як він, бо ніякий чунг і ніяка інша тварина неспроможна була точно наслідувати спів тих пістрявих дзвінкоголосих крі-рі. Але їй здавалося, що вона їх наслідує точно, це її дуже тішило й заохочувало наслідувати ще старанніше. У таких випадках вона підводила вгору голову і намагалась побачити цього маленького, пістрявого співуна. Якщо їй вдавалося помітити його, вона швидко вилазила на дерево й невдоволено скімлила, бо не могла його спіймати.

Одного разу вона знайшла половинку порожньої шкаралупи з якогось плода, наповнену дощовою водою. Намагаючись зрозуміти, яким чином вода опинилася в шкаралупі, вона підняла її і ненароком облила собі обличчя й груди. Це незвичайне купання їй сподобалось, і вона почала шукати нових шкаралупок з водою. Але нічого не знайшовши, присіла біля струмочка, зачерпнула в пригорщу води й хлюпнула собі в обличчя й на груди. Вона знала, що всі чунги п’ють воду, зачерпуючи її руками, але ще ні разу не бачила, щоб хтось із них плескав собі водою в обличчя та на груди. Вперше це зробила Молода пома, і не лише плеснула на себе водою, а й провела мокрими долонями по грудях, вдоволено захихикавши.

Іншим разом з нею трапилася ще цікавіша пригода. Нахилившись над невеличким джерелом з чистою, прозорою водою, щоб зачерпнути її в жменю й напитися, Молода пома раптом відскочила назад і здивовано вигукнула:

— А-ха-кхва-а!

Вона побачила у воді малого чунга, і його несподівана поява її страшенно вразила. Зіщулившись, вишкіривши зуби й наїжившись, ладна ту ж мить кинутися в бійку з тим малим чунгом, якщо він виявиться задиракою, вона зачекала, доки той вискочить з води. Проте вода лишалася й далі такою ж спокійною, з цілком гладкою поверхнею. У глибині джерела віддзеркалювалися темні віти навколишніх дерев. Між ними виднілися маленькі світлі плямки небесної синяви, а маленький чунг заховався і більше не показувався.

Тоді Молода пома знову обережно й нерішуче підкралася до джерела, знову нахилила голову над водою і…

О! Маленький чунг з’явився знову! Спочатку він виглянув обережно й нерішуче, як і вона сама, і так само, як вона, вишкірився й підозріливо глянув на неї. Обличчя його було таке саме, як у неї, і низьке чоло, і густе волосся; на зріст він також був подібним до неї. І точно повторював кожен її рух.

Цікава, але боязка й насторожена, Молода пома почала тихенько задкувати, не зводячи з нього очей. Але маленький чунг також почав віддалятись у глибину джерела. Пома нахилилася над джерелом, і маленький чунг одразу наблизився до неї. Вона заричала на нього. Заричав і маленький чунг. Пома простягла до нього руку, він до неї також. Вирішивши, що маленький чунг навмисно сховався в воду, щоб дратувати її, або ж хоче погратися з нею, вона нахилилася ще нижче й почала його уважно розглядати. Потім, щоб маленький чунг не випередив її і не схопив першим, вона швидко занурила в воду руку й задирливо закричала:

— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка!

Але пальці її виявились порожніми, а дзеркальна поверхня води захиталась, захвилювалась, і маленький чунг знову щез. Не було ніякого сумніву в тому, що він був прудкішим і спритнішим за неї й сховався раніше, ніж вона встигла його схопити. Пома присіла біля джерела й почала чекати. Вода заспокоїлась, і маленький чунг з’явився знову. Спочатку він швидко бігав туди й сюди, так що вона ледве встигала його побачити, потім знову почав її дратувати. Нарешті втихомирився і майже торкався своїм носом її. Молода пома знову занурила руку, щоб схопити його, але знову не встигла.

Це її розсердило, і вона вирішила за всяку ціну зловити цього зухвалого й спритного задираку. Пома вдалася до хитрощів — вона захихикала, а тимчасом повільно, ледве помітно простягала до нього руку. Маленький чунг також захихикав і також почав повільно простягати до неї руку. І коли їхні пальці зустрілися на поверхні води, пома раптом схопила простягнуту руку. Але й цього разу нічого, зовсім нічого, крім води. Маленький чунг знову кудись щез.

Ще довго Молода пома пробувала зловити цього маленького хитруна, схопити його хоча б за один палець, та все марно. Обурена, вона вже ладна була заплакати з досади й гніву, коли раптом помітила, що це — молода пома, достоту як вона сама, з таким же голим животом і стегнами. Дивна догадка раптом сяйнула в її свідомості: і вода ця, як усяка вода, і джерело, як джерело, і в джерелі цьому немає ніякого неба й ніяких віт, — вона просто дивилася в воду!.. Так, це щось подібне до тіні, яка падає від кожного чунга, коли на нього світить біле світило!..

— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! — закричала Молода пома, зрадівши від цієї нової догадки.

Її радісний крик привабив до джерела й інших маленьких чунгів. Бажаючи поділитися з ними своїм відкриттям, вона показала розчепіреними пальцями на своє відображення у воді й пробубоніла:

— Ак-бу-бу-бу! Ак-бу-бу-бу!

Оточивши її і посхилявшись над джерелом, маленькі чунги повитріщали очі на інших таких самих маленьких чунгів, що були на дні джерела, і теж забубоніли:

— Ак-бу-бу-бу! Ак-бу-бу-бу!

Молода пома все ще жила з сім’єю Сміливого чунга та Брунатної поми, оскільки їй було ще рано мати свою сім’ю. Маленькі чунги-близнята вже почали ходити і стали такими ж пустотливими, якою у їхньому віці була й вона. В обох були голі животики й стегна, як у неї. Ця нова відміна від інших, старших чунгів мимоволі прихиляла Молоду пому до маленьких чунгів, і вона виявляла до них теплі, сердечні почуття. І може, тому, що Брунатна пома народила їх у неї на очах, те невиразне, ще неусвідомлене відчуття своєї кревної спорідненості з ними мимоволі примушувало її охороняти й захищати їх.

Та ось настав час, коли й вона відчула потребу мати свою сім’ю. І, як колись її баба — Стара пома, а потім мати — Брунатна пома, Молода пома стала неспокійною. Вона почала зітхати, озиратись, принюхуватись і відчувала в собі якийсь особливий трепет. Цей трепет проймав усю її істоту і ніби танув у грудях; від цього їй ставало якось радісно й приємно на душі. Здивована й збентежена, неспокійна і в той же час якась особливо зраділа від того нового почуття, вона почала триматися осторонь інших чунгів, стала дратівливою і не могла спокійно дивитись на пустощі та ігри чунгів-близнят.

Одного разу вона пішла в ліс зовсім сама. І цим разом вона йшла зовсім не так, як завжди — насторожена, обережна. Неначе в лісі вже не було небезпечних і сильних звірів, наче з віття дерев не звисали донизу плоди, наче в траві між кущами не шаруділи, пасучись, та-ма. Вона почувала себе цілком безпечно. З переплетених віт соковито-зелених крислатих дерев з щебетанням злітали крі-рі, між листям, мов золоте павутиння, снувалося проміння білого світила. З гарячково розгубленим поглядом Молода пома йшла попід деревами. Часом, коли їй на обличчя ненароком падав сонячний промінь, вона зупинялася й мружила очі. Їй усе здавалось новим і приємним, але водночас трохи неспокійним. «Ку-ку! Ку-ку!» томно прокричав дзвінкоголосий крі-рі, а за ним інші наввипередки розсипали своє дзвінке, радісне щебетання: «Чу-ру-лік! Чу-ру-лік!»

В захопленні, яке вперше в житті осяяло її свідомість, Молода пома спинилась і прислухалась, потім випнула вперед губи й мимоволі сама вимовила:

— Ку-ку! Ку-ку!

З верхівки високого дерева, під яким вона зупинилась, злетів маленький строкатий крі-рі, сів на галузку над самою її головою і, ніби дразнячи її, защебетав: «Чу-ру-лік! Чу-ру-лік!»

— Тшу-у-ік! Тшу-у-ік! — повторила за ним Молода пома, і повторила так майстерно, що сама відчула, як якась дивна, легка радість затрепетала в її грудях.

— Чу-ру-лік! Чу-ру-лік! — знову озвався невидимий співак.

— Тшу-у-ік! Тшу-у-ік! — повторила за ним Молода пома і відчула, яке все це невимовно прекрасне й чарівне.

Вона почала шукати очима крі-рі, що заховався між листям, але раптом її охопила якась нестерпна туга й самотність. Вона якось особливо, незвичайно крикнула. Неначе хтось інший примусив її так крикнути, і тепер вона сама здивувалася з того, що зробила.

Заклик її пролунав у лісі, і на мить вона прислухалась, ніби чекаючи якоїсь відповіді. Та чи прийде вона, та відповідь, пома не знала, хоч і відчувала своєю кров’ю, що прийде, що мусить прийти.

І відповідь прийшла. Молоді чунги-самці, почувши мелодійний заклик поми, ще здалеку почали озиватись і швидко зібрались навколо неї. Всі вони були сильними, хоробрими і дуже спритними. Одні з них були більш кошлаті, інші менше. Кров у них кипіла з невідомих причин, вони стискали в руках свої ломаки міцніше, ніж будь-коли досі, навіть міцніше, ніж при зустрічі з мо-ка і грау.

Молода пома, сховавшись за деревом, крадькома зиркала на молодих чунгів, обираючи собі пару, і її увага мимоволі спинилася на Голобедрому. Він був стрункішим за інших чунгів і перевищував усіх зростом, а стегна у нього були майже такі голі, як і в неї. Це сподобалося Молодій помі найбільше, і вона дивилася лише на нього.

З її збудженого погляду Голобедрий зрозумів, що вона вибрала саме його. Він ступив кілька кроків вперед, мотнув головою, і очі його заблищали… Підкоряючись стародавньому звичаєві, якого чунги й самі добре не розуміли, він мусив вступити в поєдинок з іншими чунгами-самцями. Голобедрий визивно заревів, кинув ломаку, яку тримав у руці, і вдарив себе в груди. Це був знак того, що він викликає усіх інших чунгів-самців.

Ударили себе в груди й інші молоді чунги. Першим проти Голобедрого вийшов молодий кошлатий чунг, такий же високий і дужий, і навіть ширший за нього в плечах.

Голобедрий і Кошлатий стали один проти одного наїжені, з люто палаючими очима. Обидва ревли, грізно зиркаючи один на одного, і кожен чекав, доки другий злякається і відступить. Але тому, що ніхто з них не злякався й не відступив, обидва кинулися один на одного, і боротьба почалася. Вони кусали й дряпали один одного, і їхнє несамовите ричання свідчило про те, що битися вони будуть до кінця. Проте обидва добре знали, що вбивати не слід; треба тільки визначити, хто дужчий, і Молода пома обере його. Ї тому, попри всю їхню лють і ненависть, ніхто з них не мав наміру перегризти горло своєму супротивникові. Вони лише дряпали і кусали один одного, хапали руками, падали, знову вставали й знову накидались один на одного — покусані, подряпані, з закривавленими грудьми й плечима. Здавалося, що сили в обох рівні, але Кошлатий був не таким швидким і спритним, як Голобедрий, не міг він ще й твердо стояти на ногах і тому часто падав. Поступово від нападу він перейшов до оборони, а потім несподівано кинувся тікати, замінивши свій шалений рев примирливим ричанням. Це ричання означало, що він визнає себе слабшим і поступається перед Голобедрим.

Боротися за Молоду пому вийшло ще два молодих чунги, але один з них одразу втік, тільки-но Голобедрий схопив його, а другий, навіть не дочекавшись поєдинку, примирливо заричав і відійшов назад. Тоді Молода пома, розпочавши здавна існуючу, але вічно нову любовну гру, яку у свій час провадили Великий чунг і Стара пома, Сміливий чунг і Брунатна пома і всі інші чунги, подалася в глиб лісу. Голобедрий кинувся за нею і наздогнав. Але він і не намагався її зловити, а чекав, доки вона побіжить знову, щоб знову наздогнати й випередити її. І Молода пома побігла, а Голобедрий знову наздогнав і випередив її.

Чому Голобедрий і Молода пома так робили, вони й самі цього не знали, а тільки відчували, що так повинно бути, і обоє з однаковою готовністю й задоволенням продовжували гру. Молода пома побігла втретє й вилізла на повалений стовбур великого крислатого дерева. Голобедрий кинувся за нею, але не догнав її: вона перестрибнула на друге дерево, потім злізла по гілляці на землю і сховалася в густих кущах. Голобедрий загубив її з очей і почав шукати. Причаївшись, Молода пома крадькома стежила за ним, а коли Голобедрий став тривожно кричати, вона вискочила з кущів і побігла знову. Голобедрий кинувся за нею. Так вони добігли до широкого потоку, посідали на березі, посхилялись над чистою, спокійною водою і почали дивитися на свої відображення, які злегка тремтіли й вигравали у воді, і на душі в них було спокійно, затишно. У воді відбивалися і високі дерева, і ясна синява неба, а навколо було тихо, тепло й сонячно. Лише вгорі, сховавшись у зеленому листі, не вгавав крі-рі:

— Ку-ку! Ку-ку!

Притулившись до Голобедрого, щаслива Молода пома підвела вгору голову, прислухалась до цього кукання й повторила:

— Ку-ку! Ку-ку!

Голобедрий не спускав з неї очей. Вражений її наслідуванням, він також підвів голову й закукав:

— Ку-ку! Ку-ку!

Другий крі-рі розсипав дзвінке цвірінькання: «Чу-ру— лік! Чу-ру-лік!»

— Тшу-у-ік! Тшу-у-ік! — повторила за ним Молода пома.

— Тшу-у-ік! Тшу-у-ік! — спробував повторити і Голобедрий.

Він не вмів зробити цього так майстерно, як Молода пома, і тому повторив ще і ще. І коли врешті йому здалося, що повторив так само, як і вона, він радісно глянув на неї, і його глибокий, осмислений погляд говорив: «Ти чула? Я теж так умію!.. Умію так само, як ти…»

ПЕЧЕРНІ ЖИТЛІ

Велика група чунгів і далі блукала по лісу, і всі були вдоволені і щасливі. Великих чунгів вони вигнали, а щодо грау й мо-ка, то вони зустрічалися дуже рідко, і лише час від часу зникав якийсь із чунгів, ставши жертвою цих кровожерних звірів. Крім великої кількості плодів на деревах, молочних стебел і солодких пагінців на кущах, у лісі було багато смачних та-ма. Були й інші тварини, яких чунги досить легко ловили і вбивали, через те м’яса вони завжди мали вдоволь.

Та з деякого часу біле світило немовби перестало гріти з попередньою силою, і ночі стали немов холоднішими. Разом з тим листя на деревах чомусь почало змінювати свій колір і опадати. Одне набувало кольору шерсті бурого мо-ка, друге ставало рудим, як шерсть у дже, третє — пістрявим, мов шкура грі. Поступово ліс почав оголюватись, земля вкрилась опалим листям, і коли чунги йшли по ньому, воно тихо й приємно шурхотіло.

Хто змінив колір лісу і зривав листя з дерев, чунги не знали. Спершу вони навіть не звертали на це уваги-так поступово й непомітно відбувалася ця переміна. Вже аж коли майже весь ліс утратив свою буйну зелень, коли деякі дерева стали зовсім голими, чунги вражено озирнулись довкола: плодів більше не було, розкішних квітів також, солодкі пагінці й молочні стебла га-лі та о-ра затверділи, а в гніздах маленькі чунги вже не знаходили ні яєць, ні крі-рі. Правда, їжі залишалось ще багато, але щоб її добути, треба було обнишпорити чималий шмат лісу. І найгірше було те, що небо почало гніватись все частіше. Воно тепер не гуркотіло й не шпурляло вогню, але плакало дуже часто. Бувало, що воно плакало з ранку до ночі, і як би чунги не накривали собі голови пожовклою травою та опалим листям, дощ просочувався, і вони промокали аж до кісток. Це примушувало їх шукати сухого місця хоча б на ніч. Спочатку вони ховалися у великих дуплах та. під поваленими кривими стовбурами вікових дерев. Потім натрапили на місцевість зі скелями та печерами і, згадавши про те, як колись ховались у печерах на півночі, вони зміркували, що печери й тепер можуть захистити їх від дощу й нічного холоду.

Та скільки вони не шукали, їм не пощастило знайти таку велику печеру, в якій умістилася б вся група, і чунги мимоволі розбилися на менші групи. Сміливий чунг з Брунатною помою та двома маленькими близнятами, Голобедрий з Молодою, ще один чунг з двома помами та один дуже старий чунг залишилися разом. Група, звичайно, невелика, проте їх було цілком достатньо, щоб прогнати чи навіть убити якого завгодно хижака.

У деяких печерах чунги натрапляли на вига, івода й хе-ні, і їх треба було виганяти звідти. Чунги це робили дуже легко: вони збиралися по кілька маленьких груп і разом, дружно нападали. Здебільшого хижаки втікали, але серед них були й такі, що жили в печерах з малятами. З ними чунгам доводилося вступати в боротьбу. Одного разу біля входу до печери виг розідрав чунга, а того, що першим зайшов у печеру, розшматувала самка вига. Але зрештою чунги вбили й цих двох вигів і оволоділи їхньою печерою.

У печері, куди залізла група Сміливого чунга, вистачало місця для всіх; у ній могло вміститися ще стільки. Високо над головами чунгів у скелястій стелі була щілина, крізь яку в печеру падало тьмяне світло. Височенне столітнє дерево з висхлою, вигнилою серцевиною росло серед скель над печерою, спускаючи в щілину своє довге коріння. При тьмяному світлі видно було безладно розкидані обглодані кістки тварин, а при світлі, яке падало через отвір, чунги помітили, що в одному місці згори по стіні стікала вода, утворюючи внизу калюжу. Чунги відійшли до другої стіни.

Звикнувши вистеляти свої лігва листям, усі чунги розбрелися навколо печери й почали збирати опале листя та носити його всередину. Кожен набирав листя стільки, скільки могло вміститися в обох руках або скільки можна було притиснути до грудей, потім ніс його в печеру і йшов знову збирати. Обоє близнят за прикладом старших також носили листя, набираючи його в жмені. Та вони більше пустували й розсипали його.

Ненароком Молода пома натрапила на гніздо крі-рі. Гніздо було досить велике, зроблене з тоненьких галузок та пуху, і в ньому повно було сухого листя. Спочатку вона подумала, що в ньому лежать яйця або маленькі крі-рі, мерщій розрила й повикидала з нього листя. Потім, невдоволена, витягла його з кущів, оглянула з усіх боків і кинула. Близнята ту ж мить підбігли до гнізда й почали ним бавитись. Велике, глибоке гніздо було для них новиною, і, бавлячись, вони почали накидати в нього сухе листя. Коли гніздо було повне, маленькі чунги знову розкидали листя її знову почали набирати.

Молода пома побачила їхню гру, і очі в неї заокруглились. Потім вона враз нахилилася, схопила гніздо, набрала в нього листя, підняла й бігцем понесла до печери. Маленькі чунги вдарились у плач і кинулись за нею, але пома не звернула на них уваги. Вона вбігла в печеру, висипала листя і вибігла знову. Гніздо вміщало багато листя, і вона за один раз принесла в ньому стільки, скільки не могли принести пригорщами всі чунги разом.

Досі нікому з чунгів не спадало на думку використовувати шкаралупу плода чи кістяну черепаху та-ма, щоб складати в них ягоди або зачерпнути води й нести її в інше місце. Тому всі чунги з цікавістю стежили за Молодою помою, здивовано кліпали очима, ворушили губами і ніяк не могли зрозуміти, що вона робить. А коли зрозуміли, з радісними вигуками кинулись до неї, і кожен намагався взяти гніздо собі, щоб носити ним листя.

Почалась бійка, під час якої од гнізда в руках чунгів залишились тільки розсипані галузки.

Молода пома перша подалася шукати нове гніздо, а слідом за нею рушили й інші чунги. Незабаром кожен чунг тримав у руках по одному гнізду, і всі почали ними носити в печеру листя. Чунги повторювали одні й ті самі рухи: йшли один за одним від лісу до печери й від печери до лісу, вимовляючи різні звуки, якими виражали своє захоплення й радість від того, що здогадались носити листя у гніздах крі-рі. Ні, таки жодна тварина не мала такого розуму й не була такою кмітливою, як вони! Без сумніву, чунги стали чимось більшим, чимось іншим, ніж тварини…

Вдоволені й щасливі, чунги спали цієї ночі на сухому і м’якому. Вранці, виходячи з печери шукати поживи, вони понесли з собою й гнізда, хоча ніхто з них не знав, як іще можна було їх використати. Але ці перші посудини були такі дивні для чунгів, що вони носили їх з собою цілий день, хоча гнізда й заважали їм, а ввечері знову ж таки повернулися з ними до печери.

І цієї ночі, як і минулої, всі четверо дорослих чунгів лягли біля входу в печеру, а поми з маленькими чунгами — в глибині її. І всі четверо міцно тримали в руках гострі ломаки, бо вночі на них зненацька міг напасти і грі, і івод, і мо-ка, і виг.

Уночі здійнялася страшна буря. Разом з нею в печеру вбіг якийсь звір і раптом сповнив її виттям і ревом. Злякані, чунги посхоплювались і збилися в темний куток. А навколо них звучали такі незвичайні, дивні звуки, яких не можна було назвати ні ревом, ні виттям, ні скімлінням. Таких звуків не подавала ні одна відома їм тварина, та й ніякий чунг не зміг би їх повторити.

Чунги стискували в руках ломаки й пильно вдивлялися в темряву, щоб побачити хоч тінь того страшного звіра. Було дуже темно, вони нічого не бачили і не могли навіть визначити, де стояв той звір, бо звуки долітали звідусіль — і згори, і з усіх кутків печери.

Не бачачи звіра, що так незвичайно ревів, завивав і скімлив, чунги так злякалися, як не лякалися навіть самого грау. Чунги-близнята притулилися до Брунатної поми і, тихо повискуючи, тремтіли з жаху. Старий чунг увесь зіщулився й трусився, мов у пропасниці, а решта дорослих чунгів і поми тільки ричали, збиваючись тісніше в куток, щоб якомога ближче відчувати присутність один одного.

Хоч вони й не знали, що це за звір, але їхня бідна уява малювала його у вигляді грау з величезними жовтими очима й зубами та з страхітливо роззявленою пащею. Вони уявляли собі, як він блискає очима і готується стрибнути на них. І тому, що ці люті звуки линули з усіх боків і печера сповнювалася ними, чунгам здавалося, що в усіх кутках на них чатують грау, грі, івод, мо-ка і виг; вони бачили, як хижо горять їх очі, чули, як звірі ревуть, скавчать, виють і звідусіль підкрадаються до них все ближче й ближче… Ні, такого сліпого, такого нестямного страху чунги ще не зазнавали ніколи при зустрічі з відомими їм хижаками, навіть коли потрапляли до них в пазури… Бо всіх тих хижаків вони бачили, і страх перед ними завжди був конкретним.

Решту ночі чунги пробули, збившись у куток і тремтячи від не знаного досі жаху, а коли розвиднілось і в печері посвітлішало, вони не побачили ніяких звірів і заспокоїлись. Правда, дивні звуки й скімління ще чути було навколо, та при світлі вони вже не здавалися такими страшними.

У цей день чунги майже не виходили з печери. Вітер зовні посилився й перетворився в бурю. До того ж, ще й небо почало плакати крижаними сльозами, від яких було дуже боляче. Так минув увесь той день, і чунги, голодні й змерзлі, тремтіли від різкого протягу, чекаючи, що буря нарешті вщухне і небо проясниться.

Але буря не вщухала й уночі, а наступного дня почала трощити й виривати з корінням товсті дерева. Небо ревло й грізно ричало, земля стогнала і вся здригалася…

Раптом над печерою розлігся страшенний гуркіт. Одразу ж після того всередині потемніло, моторошне виття ущухло, стало тихо й глухо.

Не розуміючи, чому так сталося, чому припинився протяг, чунги мимоволі підвели очі до щілини в скелі. Але там уже не було ніякого просвіту — щілина зникла. Зрадівши, що більше не чути жахливого виття і що на них не дме холодний вітер, вони заспокоїлись, вільно зітхнули й стали чекати, коли утихне буря.

На решті буря втихла. Голодні й змучені, чунги повискакували з печери й кинулися до найближчих дерев і кущів. Землю вже огортали сутінки, й вони не насмілились відійти від печери, вдовольняючись пагінцями га-лі та корінням о-ра. Брунатна пома знайшла кілька перезрілих плодів, що звисали з напівоголених віт невисокого дерева, збила їх довгою ломакою, але не з’їла сама й не дозволила з’їсти їх іншим дорослим чунгам, а віддала близнятам.

Блукаючи навколо печери, чунги зійшли на скелю над нею. Велетенське, повалене бурею дерево з дуплом усередині тепер лежало на самій щілині. Падаючи, воно згорнуло в щілину багато дрібних камінців та хмизу і, коли б чунги раніше не бачили цієї щілини, вони б не знали, що вона взагалі там була. Величезне дерево і хмиз зовсім затулили її.

Сміливий і Голобедрий, а також Молода пома одразу зрозуміли, що сталося і чому в печері вже не дме. Сміливий і Брунатна пома згадали, як колись, під час утечі з півночі на південь, вони складали в купи каміння для захисту не тільки від зажерливих звірів, а й від холодного північного вітру. Оглядаючи затулену щілину, вони здогадались, що коли б буря не повалила дерева і воно не впало на щілину, печеру й досі продимав би різкий, холодний вітер.

Після бурі знову випогодилося. Небо лишалося ясним і чистим багато днів, і біле світило гріло з ранку до самого вечора. Правда, проміння його було вже не таким гарячим, як колись, зате з яким задоволенням чунги сідали на осонні, як солодко муркотали від його тепла!..

А листя все опадало. Від засухи трава зовсім пожовкла й висохла. Не було більше ні м’ясистих плодів на деревах, ні соковитих пагінців, і чунги знову почали викопувати коріння та цибулини. Тепер вони їли все, що можна було знайти, проте найситнішим для них лишалось м’ясо. Тому вони знову вдалися до попередніх хитрощів. Сміливий і Голобедрий навчились тихенько знаходити лігва тварин; решта чунгів оточували лігво, здіймали страшенний рев, і коли злякана тварина вискакувала звідти, вбивали її. Так одного разу вони вбили грі, спіймали і його малят, які були в лігві, і тоді багато сімей чунгів зібралися разом і поїли їх.

Однак, незважаючи на меншу кількість їжі, чунги не зважувалися піти з своїх печер. Ночі ставали дедалі холоднішими, а в печерах було тепло, сухо й затишно, і вони щовечора поверталися до них ночувати. Правда, інколи чунги наштовхувалися на мо-ка чи вига, які залазили в печеру ще завидна. Але чунги навчилися вбивати цих тварин так швидко, що дуже рідко траплялося, щоб хтось з них потерпів у такій сутичці.

Група Сміливого теж залишилася в своїй печері. Всередині її не дуло, не чути було моторошного виття вітру крізь щілину. Понаїдавшись, чунги сідали над печерою й грілись, а малята тимчасом бавились. Старе дерево, що впало на щілину, всередині було зовсім порожнє, і двоє близнят дуже любили залазити в дупло. Під потрісканою корою був тонкий шар деревини, по якому від коріння угору текли соки, живлячи ще живе, але дуже викривлене, потрощене бурею гілля. З часом однак ця деревина висохла. Маленькі чунги-близнята, які за прикладом дорослих теж носили камені та ломаки і вчилися викопувати ними цибулини й коріння, бавлячись, стукали по дереві й здирали з нього кору. Для них це була не тільки забава, а й задоволення, бо й вони таким чином щось робили. Крім того, дуплясте дерево, по якому вони вдаряли камінцями, давало цікавий і приємний звук: «Кух, кух, кух!»

— Кух-кух-кух! — повторювали маленькі чунги, весело повискуючи.

Осоння над печерою та дуплясте дерево стали улюбленим місцем їхніх забав, і як тільки починався день і дорослі чунги виходили з печери, близнята вже бігли до дерева.

Коли ж котрийсь із них захоплювався чимось іншим, другий квапив його:

— Кух-кух-кух!

Той одразу ж розумів його і також вигукував:

— Кух-кух-кух!

.. І ВОНИ ГУРТОМ ПЕРЕКОТИЛИ ВЕЛИКЕ ДЕРЕВО

Засуха тривала. Листя опало і з тих небагатьох дерев і кущів, що ще трохи зеленіли, а трава зовсім вигоріла. Деякі кущі почали всихати при самому корені.

Травоїдні тварини вже не мали чого їсти, і чимало з них подалися в інші місця. Слідом за ними рушили й хижаки, бо їм також не було вже чого їсти.

Для чунгів головною поживою знову стали корені та цибулини, і за цей час вони добре навчилися викопувати їх з землі. Навчилися чунги й вибирати довгі та гострі камені, які було б зручніше тримати.

Одного разу Голобедрий знайшов дуже блискучий камінь. Блиск цього каменя, як і все нове, що потрапляло йому на очі, вразив Голобедрого й зацікавив, і він почав вертіти його між пальцями, розглядати й здивовано бурмотіти. Камінь був невеликий, але значно важчий і холодніший за інші такого ж розміру. Тримати камінь було не дуже зручно, але його незвичайний блиск так сподобався Голобедрому, що він не кинув його, а став підкопувати ним коріння о-ра. Земля навколо куща була кам’яниста, суха і тверда, а поміж висхлою травою траплялося багато твердих червонуватих камінців. Голобедрий ненароком вдарив об один такий камінь своїм блискучим каменем, і від удару раптом посипався цілий рій іскор. Вони бризнули у всі боки і зникли так само раптово, як і з явилися.

Від несподіванки Голобедрий злякано відскочив назад, заричав і впустив камінь. Звідки взялися ці вогняні іскри? Адже тільки небо може народжувати вогонь, кидати його на землю й запалювати дерева…

Вкрай здивований, Голобедрий підвів голову й глянув на небо. Але воно було високе й чисте, і хоч біле світило вже сховалося, а на землю почали спадати перші сутінки, по ньому не пливла ні одна хмарка… Ні, цього разу вогняні іскри впали не з неба, не чути було й ніякого гуркоту…

Голобедрий нахилився до каменя і обережно, з острахом — чи не посипляться з нього іскри? — взяв його в руки. Він довго крутив той камінь між пальцями, потім, бажаючи все ж таки дізнатись, як з’являються іскри, знову легенько ударив ним об землю. Ніяких іскор. Ударив ще раз і ще… Потім ударив по червонуватому каменеві, іскри знову посипались, і він злякано відскочив назад. Так, іскри народжувались саме тоді, коли він каменем ударяв об камінь… Виходить, не тільки небо, а й камінь може народжувати вогонь!..

Приголомшений своїм відкриттям, Голобедрий почав ударяти каменем об камінь, і щоразу з-під його пальців вилітало то більше, то менше іскор. Він уже забув і про голод, і про коріння о-ра. Охоплений переможним почуттям, немов він сам убив двох грау, Голобедрий випнув груди й заревів:

— Ха-кха-кха-а! Ха-кха-кха-а!

Голобедрий ревів з переможною радістю і довго ще вдаряв каменем об камінь, а іскри вилітали, спалахували перед його очами, розсипалися й гасли… Він ловив очима ці короткочасні тремтливі спалахи вогню, цю чарівну гру іскор, дивувався з незвичайного чуда, яке спостерігав уперше в житті, і довго не міг ним натішитись.

Почувши цей торжествуючий рев, до Голобедрого прибігли Сміливий чунг, Брунатна й Молода поми і всі чунги з їхньої групи. І коли побачили, що він робить і як просто з землі народжуються іскри, усі заревли не тільки від подиву, а й від жаху. Нове, незвичайне й незрозуміле явище зовсім приголомшило їх: з-під пальців Голобедрого сипались іскри, а він, замість того щоб тікати від них, радісно вищав і ніби похвалявся тим, що вміє добувати вогонь з нічого, та все завзятіше вдаряв каменем об камінь. І серед повільно спадаючого з неба зоряного присмерку народжені каменем іскри спалахували, розсипалися в сухій траві, щезали… Замість них вилітали інші, і кожна з них залишала по собі ледве вловимий, яскравий слід. Деякі іскри падали навіть на пальці й долоні Голобедрому, але опіків їхніх він не відчував.

Несподівано з сухої трави перед ним здійнялась тоненька цівочка синюватого диму, потім затремтіли, захиталися вогняні язички, почувся легенький тріск. Потім вся трава навколо одразу спалахнула, вогонь швидко підповз до куща, лизнув і підпалив його. Приголомшені, чунги кинулися тікати.

— Ху-у-у-у! — закричали вони в один голос, не можучи опам’ятатись від здивування.

Чунги раптом згадали про останню пожежу в лісі, про те, як вони знаходили на пожарищі печені плоди і тварини, про те, як самі розкладали й підтримували вогонь. Але в тій пожежі не було нічого дивного й незвичайного: тоді багато з них бачили, як небо кинуло вогонь на дерево, спочатку зламало його, а потім запалило. А тепер кущ почав горіти, підпалений не небом, а іскрами, що вилітали з двох каменів Вражені цим незвичайним видовищем, чунги стояли, мов зачаровані, і ніхто з них навіть не здогадався підтримати вогонь. І через те, що поблизу підпаленого куща не було інших дерев і кущів, а суха трава росла тільки навколо нього, вогонь швидко погас і вмер.

Довго ще після цього Голобедрий носив з собою той важкий, блискучий вогняний камінь і не раз пробував зробити ним вогонь. Але всі його спроби лишались марними. Звичайні камінці під ударами не народжували ніяких іскор, а просто кришились. Іскри вилітали тільки з дуже твердих камінців, які завжди мали жовто-червоний або червоно-бурий колір і значно гостріші краї, ніж інші. Цілими днями Голобедрий вдаряв каменем об камінь, щоразу сподіваючись, що ось-ось в траві або в сухому листі з’явиться цівка диму й спалахнуть вогняні язички. Зрештою все це йому набридло, і він сердито кинув геть важкий, блискучий камінь, який не тільки не міг уже зробити вогню, а був, до того ж, ще й дуже незручний.

Проте у своїх нескінченних спробах знову зробити вогонь чунги виявили, що одними каменями можна кришити інші. Так вони відкрили кремінь і з того часу для викопування коріння почали користуватися лише ним, оскільки уламками кременю, які розпізнавали по кольору та гострих краях, копати землю було значно легше.

Листя з дерев осипалося зовсім, і віття тепер стирчало голе, сумне. В лісі вже не стало видно ніякої зелені. Разом з тим біле світило втратило свою колишню яскравість, а ночі стали ще холоднішими.

В печері, де жила група Сміливого чунга, було тепліше, ніж в інших, бо щілина в скелі була засипана. Аж ось одного разу вночі здійнялася нова сильна буря, зашуміла своїми невидимими крилами, завила й застогнала біля входу в печеру, потім вдерлася всередину з таким оглушливим гуркотом, що чунги мимоволі затрепетали зі страху. Вони ще не забули того жаху, якого зазнали тоді, коли в щілині завивав вітер; і тепер той самий жах знову охопив їх з ще більшою силою. Особливо злякався старий чунг. Він давно вже ледве встигав за групою, щоразу відставав від неї, тому здебільшого крутився біля печери. Живився старий чим трапиться, через те був дуже худий і виснажений. Коли почалася буря, він заскімлив і завив достоту, як вітер, а це ще дужче злякало чунгів, і вони збилися в куток.

Цілу ніч лютувала страшна буря, а на світанку перетворилася в справжній ураган і вирвала, викотила старе дерево з щілини в скелі. В печеру ввірвався різкий, пронизливий вітер, почувся дикий рев і виття, наче там заревло сто грау.

«Фі-і-у-у!.. Фр-р-р-а-а-ах! — гуркотів і завивав вітер, підмітаючи та розкидаючи по печері настелене листя.

Чунги зрозуміли, що хтось відсунув товсте дерево й відтулив щілину. Вони ще дужче налякалися, але не так самого вітру, як того невідомого, страшного звіра, що зміг відкотити таке велике дерево. На щастя, вже розвиднялося, та й сама буря вщухла так само несподівано, як і налетіла, і чунги почали заспокоюватись. Вони глянули на те місце, де була щілина в скелі, і знову побачили крізь неї небо. Сміливий, а за ним і Голобедрий, вийшли з печери, обійшли її навколо й полізли нагору. Щілина була відтулена. Старе дерево лежало за цілий крок від неї, заплутавшись в густих кущах та кореневищах, які перепліталися навколо щілини. Обидва чунги зрозуміли, що тепер завжди під час бурі в печері дутиме вітер. А щоб цього не було, щоб не чути того жахливого виття й скімління, щілину треба затулити. Та ні Сміливий, ні Голобедрий не могли здогадатися, як це зробити. Відкочене дерево, хоча й дупласте всередині, було таке товсте і важке, що його не змогли б зрушити з місця не те що два чунги, а й уся група. Сміливий і Голобедрий спробували покотити його, налігши на нього грудьми й упершись руками, але дерево навіть не ворухнулося. Воно не ворухнулося навіть і тоді, коли до нього підійшли Брунатна й Молода поми, ще один чунг та ще дві поми, старий чунг і навіть двоє маленьких близнят.

Побачивши, як усі чунги обліпили дерево і намагаються зрушити його з місця, Сміливий згадав те, що давно був забув. Він згадав, як колись небо підпалило ліс, як вони потім після дощу на згарищі збирали печені плоди і як чунги, яких він покликав, гуртом підняли товсте дерево, понесли його й поклали у вогонь. Радісно схлипнувши від цієї нової догадки, він вискочив на найвище місце над печерою й закричав щодуху:

— У-о-кха-а-а! У-о-кха-а-а!

Голос його почуло багато чунгів. Незабаром, наче далека луна, долинуло з усіх боків:

— У-о-кха-а-а! У-о-кха-а-а!

Це була відповідь чунгів з ближніх печер. Вони повідомляли, що почули його заклик і зараз прийдуть на допомогу.

Скоро їх зібралось стільки, скільки було пальців у двох та ще двох чунгів. Сміливий спробував їм пояснити, що треба робити: він почав щось бурмотіти й показувати то на щілину, то на дерево і відчував страшенний гнів та досаду з того, що чунги його не розуміють.

І чунги справді не розуміли, що треба робити, не розуміли, чого він хоче від них. Вони здогадувалися, що Сміливий щось хоче зробити з деревом та щілиною в скелі, проте ніяк не могли збагнути, що саме. Уже давно чунги навчилися виражати різними звуками, які вони вимовляли особливим чином, радість чи невдоволення, біль, переляк чи гнів. Вони вміли попереджати один одного про небезпеку, коли загрожував їм грау або мо-ка, повідомляли, коли треба було тікати або збиратися всім докупи. Добре розуміли, коли хтось із чунгів попадав у біду, і навіть навчилися певними звукосполученнями називати відомі їм речі. Так, усяка небезпека була в них «у-а-кха», тваринки, що не мали ніг і плавали у воді, називалися «хі-кі», мо-ка вони називали «а-на», грау гортанним «кхрха-у», великих інших чунгів — «ку-а-кхва». Зате чунги не мали визначених звуків ні для дерева, ні для каменів, ні для плодів, ні для неба, ні для темряви. І тепер Сміливий міг лише показати на дупласте дерево, не назвавши його ніяким звукосполученням, не маючи змоги висловити звуками ні своєї думки, ні свого наміру. Не здогадався він і показати власним прикладом, чого хотів від чунгів, і, ледве стримуючи гнів та досаду, почав люто ревіти й бити себе в груди.

Тоді Голобедрий, який уже почав переважати Сміливого більшою догадливістю та кмітливістю, раптом кинувся до дерева й замахав руками.

— У-о-кха! У-о-кха! — покликав він усіх чунгів, потім уперся долонями в дерево і почав удавати, ніби хоче його перекотити.

— У-о-кха! У-о-кха! — закричала й Молода пома і першою стала поруч з Голобедрим.

Вона теж почала вдавати, що напружує сили, водночас вигукуючи відповідні звуки:

— Ак-кха! Ак-кха!..

Пліч-о-пліч з ними стали і Сміливий, і Брунатна, і решта чунгів з їхньої групи, бо всі вже зрозуміли, що треба зробити, аби у печері не дув вітер. І, вдаючи, що хочуть підкотити дерево до щілини, вони закричали разом з Молодою помою:

— Ак — кха! Ак-кха!

Маленькі близнята застрибали біля дорослих і теж почали кричати:

— Ак-кха! Ак-кха! Ак-кха!

— У-о-кха! У-о-кха! — покликав Сміливий чунгів, що поприходили, і цього разу вони його зрозуміли.

Не замислюючись над тим, навіщо це треба зробити, вони з юрмилися біля величезного дерева, поперескакували через нього і стали поруч Сміливого та Голобедрого.

— У-о-кха! У-о-кха! — закричали вони коротко, уривчасто, налягаючи грудьми на дерево і підсуваючи під нього руки.

Оскільки чунгів було багато, вони мусили потіснитися, щоб стати один поруч з одним, і таким чином кожен зайняв своє місце в загальній, спільній роботі. Вони почали напружувати свої сили, але робили це незлагоджено, тому важке дерево лишалось на місці. Тоді на допомогу прийшли одночасні вигуки Сміливого та Голобедрого. Ставши поряд, вони напружились і разом вигукнули:

— У-о-кха!

Мимоволі підкоряючись почуттю ритму, решта чунгів теж разом вигукнули: «Ак-кха-а!», водночас дружно напруживши сили. Дерево похитнулось і трохи зрушило з місця. Чунги так зраділи, що аж закричали в один голос і впустили його.

— Уок-кха! Уок-кха! — закричали, в свою чергу, Сміливий і Голобедрий, обурені тим, що чунги впустили дерево.

З цього сердитого крику чунги зрозуміли, що вони зробили щось не так, і знову припали до дерева. А коли Сміливий вигукнув удруге, вони знову напружились і спільними зусиллями перекотили дерево на півступні. Ще один вигук Сміливого, сильний та владний, підхоплений усіма чунгами, — і дерево пересунулося ще на півступні. І Сміливий чунг, у якого прокинулося почуття ритму, почав вигукувати ще частіше, раз у раз напружуючи сили, і всі стали наслідувати його, погоджено, ритмічно.

— Уок-кха! Уок-кха! — коротко й уривчасто вигукував Сміливий, і йому в такт, приспівуючи, відповідали чунги:

— Ак-кха! Ак-кха!

Нарешті чунги підкотили дерево до самої щілини в скелі; воно лягло і щільно затулило її. Сміливий випростався й почав вимовляти якісь нові незрозумілі звуки. Очі його світилися радістю, обличчя виражало безмежне вдоволення. Чунги теж замуркотіли, зраділі, схвильовані, але не тому, що зрозуміли його, а тому, що сама спільна й ритмічна робота сподобалась їм. Двоє маленьких чунгів повилазили на дерево і, зберігаючи ритм, вигукували:

— Уок-кха! Уок-кха!

Вони переступали з ноги на ногу, несвідомо поводили плечима і поступово втягували у свою гру інших маленьких чунгів. Поволі грою захопилися й дорослі чунги, всі почали розмірено й співуче уокхати, все дужче розтягуючи окремі звуки. Це була перша пісня чунгів, вираз вдоволення й радості, якої вони зазнали в цій спільній, успішно завершеній роботі, вияв захоплення первісно-ритмічним звучанням своїх голосів. Звичайно, голоси в них були ще хрипкими й грубими, бо досі вони тільки ревли й ричали. Та вони й тепер більше ричали, ніж співали, і ці ритмічні вигуки ще не можна було назвати піснею. Але ця перша їх пісня сподобалася їм, викликала в них почуття задоволення й радості.

Після того, як щілина в скелі була затулена вдруге, група Сміливого відчула, що печера дійсно стала їх справжнім житлом. Ніколи ще — ні в знищеному пожежею споконвічнім лісі, ні потім, в часи поневірянь далеко на півночі, ні ще пізніше, під час утечі на південь, — жоден чунг не мав постійного лігва. Чунги вважали своїм весь ліс, тому їм було байдуже, де зупинитись на ночівлю. Вони ніколи не засиджувалися довше, ніж день чи два на однім місці, й ніколи вдруге не повертались до старого лігва.

Правда, інколи вони знову потрапляли в ті місця, де колись уже були, і навіть ночували в котромусь із старих лігв. Але й тоді вони не визнавали ці лігва за свої колишні, так само як не відчували потреби повертатися в ті місця, через які колись проходили. Ліс усюди був для них одним і тим самим: завжди однаковим і завжди новим. Але тепер, коли ночі стали такими холодними, а велика група чунгів розбилася на менші, печери, в яких вони оселилися, стали не тільки потрібними сховищами, а й зручними і звичними житлами. Особливо це стосувалося групи Сміливого, яка доклала чимало зусиль, щоб затулити щілину в скелі. Ця затрачена праця, ця вперше виявлена й усвідомлена турбота, викликала в них досі незнане почуття прихильності до місця, яке дало їм теплу і затишну ночівлю. Тому, повертаючись увечері до печери, стомлені цілоденним шуканням їжі, вони відчували якусь особливу ніжність до свого печерного житла, почували себе вдоволеними й щасливими. Навіть маленькі чунги звикли до печери і, перш ніж залізти всередину, радісно й голосно кричали:

— Уок-кха! Уок-кха!

Ритмічний приспів дорослих чунгів під час перекочування товстого дупластого дерева справив на них таке сильне враження, що вони ніяк не могли його забути і продовжували вигукувати в тому самому протяжному ритмі. Молода пома підхоплювала за ними, а слідом за нею підхоплювали й інші чунги, і під темним скелястим склепінням печери розлягалося дружне, ритмічне й протяжне:

— Уок-кха! Уок-кха! Уок-кха!

Це було так дивно й так незвичайно, що навіть мо-ка, коли йому доводилось проходити десь поблизу від печери, зупинявся, прислухаючись, тривожно й зацікавлено принюхувався ї, впізнавши голоси чунгів, мерщій кидався навтьоки.

Так, тепер уже всі звірі боялися чунгів, усі до одного. Багато випадків і вчинків чунгів підказували їм, що ці чудернацькі істоти не такі тварини, як усі інші, що вони вже перестали бути лише тваринами й перетворилися в щось інше, щось сильніше й дивовижніше від найсильнішої і найдивовижнішої тварини…

МАЛЕНЬКИЙ ЛА-Ї

Одного разу вранці двоє чунгів-близнят вибігли з печери й побачили недалеко від неї маленького ла-ї. Маленьке, слабеньке звірятко з рудою шерстю на спинці підповзло до свіжої кістки, обглоданої й покинутої чунгами, і почало її жадібно гризти. Втративши матір і залишившись сам ще зовсім маленьким, ла-ї ще не вмів знаходити собі поживу й багато днів уже голодував. Маленький і безпомічний, він мусив весь час ховатися в густих кущах від усіх великих і малих хижаків, заспокоюючи свій голод лише випадково знайденими безкрилими бром-бром та жу-жу. Опинившись біля печери чунгів, він зачув запах свіжих кісток, розкиданих навколо, і нестерпний голод привів його до самого її входу. Страшенно схудлий, з випнутими ребрами, маленький ла-ї забув про обережність і з нечуваною жадібністю обгризав кістки.

Побачивши його, маленькі чунги миттю поприсідали й вирячили на нього свої очиці, а потім по-дитячому нерозважливо заверещали й кинулись до нього. В ту ж мить з печери вискочила Брунатна пома та інші чунги, але маленький ла-ї уже втік. Набравши в руки каміння, близнята кинулися в кущі, де зник ла-ї. Але Брунатна пома, не зрозумівши з їх крику, яка саме тварина була біля печери, і боячись, що це міг бути небезпечний хижак, наздогнала й завернула їх назад.

Увечері однак маленький ла-ї з’явився біля печери знову. Того дня група Сміливого підстерегла в лігвах одного івода й ланча, вбила їх, з’їла, і всі поверталися до печери вдоволені й ситі. По дорозі вони догризали свіжі кістки і вже біля самого входу в печеру покидали їх. Ховаючись цілий день недалеко в кущах, маленький ла-ї зачув запах м’яса і знову не витримав. Ледве діждавшись, поки чунги увійшли в печеру, він підповз до однієї з кісток і почав її обгризати.

Саме в цю мить з печери вийшла Молода пома й помітила його. Але замість того щоб закричати, як близнята, вона причаїлась за скелею й нишком стала спостерігати. Кмітлива, пома одразу збагнула, що коли б вона навіть хотіла, не змогла б ні спіймати ла-ї, ні вбити його. Обійти непомітно й тихенько наблизитись до ла-ї було неможливо: між нею і звірятком не було ні кущів, ні якогось іншого укриття. Кинути в нього каменем чи ломакою вона теж не могла, бо ні того, ні іншого не мала під рукою, до того ж, і відстань була чимала.

Молодій помі неважко було зрозуміти і пожадливість ла-ї, і його тихе, тремтливе скавчання. Маленький, зовсім беззахисний ла-ї, мабуть, і справді був дуже голодний, якщо отак сміливо наблизився до печери й так накинувся на обглодані кістки… І чи вже тому, що Молода пома була сита, чи, може, у ній прокинувся материнський інстинкт, але хижий блиск в її очах погас, і вони засвітились цікавістю: який же малесенький і гарний цей ла-ї! Які нашорошені вушка! І який він слабенький та худий!..

В цю мить ла-ї підвів голову, втупив очиці у вхід до печери і, помітивши непорушну пому, що ніби приросла до скелі, припав до землі. Чорненький і вологий кінчик його носа швидко заворушився, ніби ла-ї намагався зрозуміти, чи та велика, дивна істота з вільно опущеними передніми кінцівками справді якась тварина, чи тільки тінь.

Так тривало якусь хвилину. Потім ла-ї враз обернувся і зник у кущах. А в наступні дні приходив знову. Дорослі й малі чунги то виходили з печери й надовго десь зникали, то знову поверталися й сиділи біля неї, і маленький ла-ї щоразу мусив тікати. Інколи чунги йшли з печери на цілий день, і тоді він обгризав кістки більш-менш спокійно. Проте ла-ї ніколи не зважувався наблизитись до входу в печеру, бо, крім запаху м’яса й крові, звідти йшов ще й якийсь інший запах. Цей незнайомий запах дуже лякав ла-ї, і він тримався на певній відстані од печери. Але цей запах і оберігав його, оскільки не підпускав хижаків до печери; маленький ла-ї інстинктивно відчував це, тому неподалік від неї почував себе в безпеці.

Так маленький ла-ї почав приходити до печери «красти» кістки й догризати їх. А чунги, що помічали його за мить перед тим, як він встигав утекти, поступово звикали до нього і ставились байдуже до його появи: це ж був не якийсь там небезпечний хижак, а маленький, менший за та-ма, ла-ї, і, з ївши його, ним не наситився б ні один чунг.

Близнята теж звикли до маленького ла-ї, перестали кричати й проганяти його, та й маленький ла-ї звик до чунгів і вже не боявся їх так, як це бувало раніше. Щоправда, коли вони з являлися біля печери, він тікав, але перед тим, як шмигнути в кущі, зупинявся й довго стояв, насторожений, стежачи за кожним їхнім рухом. Вушка його були нашорошені, очиці жваво поблискували, а вологий носик так і ворушився.

Одного разу, коли група Сміливого сиділа в печері, а біле світило вже схилилося над лісом, зовні почулося якесь приглушене, тремтяче й злякане скавчання. Голобедрий і Молода пома, що сиділи біля самого входу, швидко схопилися й визирнули назовні. Просто до печери із кущів, прищуливши вушка, щодуху біг маленький ла-ї; за ним гнався рудий івод. Охоплений смертельним жахом перед страшними іклами хижака, що ось-ось міг наздогнати й роздерти його на шматки, маленький ла-ї жалібно скавчав. І чи то він не знав, що може тут натрапити на великих чунгів, чи, навпаки, біг до них шукати захисту й порятунку від страшного івода — чунги не знали. Не знали вони й того, що, захопившись погонею за маленьким ла-ї, івод теж не знав, куди біжить, бо в темряві не встиг помітити чунгів. Ще кілька стрибків — і хижак наздожене маленького ла-ї й задушить його. Молода пома почула і скаргу, і відчай в скавчанні ла-ї. Разом з тим в ній прокинулось почуття ворожості до цього великого рудого хижака, який напевно з’їв не одного маленького й не одного старого, хворого чунга. Вона наїжилася й розчепірила пальці. Слідом за нею наїжилися й розчепірили пальці інші чунги. Один дорослий і сильний чунг міг легко задушити великого й не менш сильного івода, міг роздерти йому пащу, переламати хребет або просто задушити його, міцно схопивши за шию. Треба тільки швидко, точно і надійно його схопити, щоб івод не встиг вчепитися йому зубами в горло.

До входу в печеру лишалося ще кілька стрибків. Ла-ї пробіг цю віддаль з такою швидкістю, що навіть не було помітно, як його лапи торкались землі. Івод наздогнав його вже біля самої печери. І далі все сталося так несподівано, що чунги не встигли навіть вибігти й заревти, як івод зробив останній стрибок і кинувся на ла-ї. Ла-ї дико завищав, миттю впав на спину й спробував захищатися. І це його врятувало: зажерливий хижак перегриз йому лиш одну передню лапку, а коли вже хотів був схопити його за горло, Молода пома, яка була найближче від івода і ла-ї з усіх чунгів, випередила його. Вона підбігла до них, схопила івода за шию і з диким, несамовитим ревом вдарила ним об скелю. Лижак витягся на землі й задригав задніми лапами.

Тоді усі чунги кинулись до нього й почали роздирати його ще живцем, а маленький ла-ї, на якого вже ніхто не звертав уваги, тимчасом прошмигнув у них під ногами й заліз у печеру. Та він не дійшов навіть до її середини: тяжко поранений, з перекушеною лапкою, знесилений неймовірним болем і втратою крові, простягся, почав тремтіти й жалібно скавчати.

У свідомості кожного чунга існувала чітка різниця між кровожерними хижаками і тваринами, що живились травою та листям. Перших чунги ненавиділи внаслідок якогось первісного, неусвідомленого інстинкту. Сам навіть вигляд і присутність котроїсь із цих тварин викликали в чунгів скажену лють і гнів. Але часто хижаки будили в них і почуття страху: пригадувались численні випадки, коли хтось із чунгів ставав їх жертвою. Тому завжди, з того часу, як вони почали їсти м’ясо і їм траплялась нагода, вони вбивали хижака з якоюсь несамовитою радістю, ніби відплачували і мстили їм за розідраних чунгів. Коли ж доводилося вбити якусь травоїдну тварину, вони робили це без злості й гніву і з’їдали її з таким же почуттям, з яким викопували й їли коріння чи цибулини. Вони не відчували до цих тварин ні співчуття, ні жалю, не відчували також ненависті чи гніву. Правда, ла-ї теж були хижаками, але кровожерними й небезпечними лише тоді, коли збиралися великими зграями. А цей ла-ї був зовсім маленьким і лежав тепер весь закривавлений, з перегризеною лапкою, і ніхто з чунгів не посмів би його вбити. Адже вони вихопили його з пазурів івода, який хотів його з’їсти, вони врятували його! Крім того, вони були ситі, то навіщо ж їм убивати такого маленького ла-ї?

Беззахисний, безпорадний, ла-ї своїм виглядом і жалібним скавчанням викликав у чунгів дивне, не знане досі почуття — почуття жалю до іншої тварини. Спочатку Молода пома, а за нею і всі інші чунги посідали довкола нього і з цікавістю й співчуттям почали його розглядати. Маленькі ж чунги, спонукувані непоборною цікавістю, почали смикати його хто за хвіст, хто за вушко. А ла-ї, втративши здатність лякатися або чинити опір, лежав, важко дихав, тремтів і скавчав. Він скавчав до самої ночі, потім, зрештою, затих, і чунги більше не чули його голосу.

Наступного дня маленькі чунги знайшли звірятко в норі в глибині печери. Ла-ї заліз так глибоко, що його неможливо було нічим дістати. Так він і лежав у темряві, тихенько скавчав і боровся зі смертю.

Минуло кілька днів. Ла-ї зрештою вийшов переможцем з цієї кривавої сутички з смертю. Він виповз із своєї нірки — нестерпна спрага поборола в ньому страх перед чунгами. Повзучи на животі, ла-ї дістався до скелі, з якої стікала вода, й почав лизати її. Побачивши, що цим йому не вдасться вгамувати спрагу, і потикавшись мордочкою у мокру землю, він почав її рити здоровою лапою. Утворилася невеличка ямка, яка повільно почала наповнюватись водою, і ла-ї жадібно став хлебтати її.

Його появу радо зустріли не тільки малі, а й дорослі чунги. Усі захлипали і так швидко підбігли до нього, що він, коли б і мав силу втекти й сховатися, не зміг би вже цього зробити. Котрийсь із близнят, обгризаючи кістку, присіві коло нього, і кістка опинилася біля самої мордочки ла-ї. Маленький ла-ї раптом жадібно схопив її й загарчав. Чунгам це здалося дуже цікавим і кумедним, вони почали бурмотати й підстрибувати навколо нього.

Маленький ла-ї так знесилився від утрати крові та кількаденного голодування, що коли пробував підвестися на три здорові лапки, одразу ж хитався й падав. А близнята, не розуміючи, чому ла-ї так ослаб, дивилися на нього, як на живу іграшку, вищали й смикали його за вуха та за хвіст.

Маленький ла-ї вже не намагався ні захищатись, ні тікати. Його уява була немов вражена силою «велетенських» істот, які вбили івода й таким чином врятували йому життя. Може, він навіть розумів свою цілковиту безпорадність і те, що не мав сили й можливості ні втекти, ні врятуватися; а може, інстинкт підказував йому, що в чунгів немає хижої вдачі івода, що вони не з’їдять його і що біля них йому буде безпечніше, ніж коли б він ходив сам у лісі, де на кожнім кроці його підстерігає смертельна небезпека.

Чунги дали ла-ї можливість повзати по печері, вільно обнюхувати все й догризати кістки, які вони інколи приносили з собою. Так ла-ї поступово звик до них, а коли вони йшли за поживою, він залазив у найтемніший, найглибший куточок і там чекав на їхнє повернення. Він не насмілювався виходити з печери, бо зовні на нього чатували івод, кат-рі і ще багато інших великих, сильних, прудконогих хижаків.

І все-таки він усім своїм єством рвався до світла, яке лилося крізь вхід до печери і вабило його до себе. Не раз виповзав він з печери з непоборним бажанням знову опинитися в густих заростях, серед дикого, сповненого небезпек лісу. Але страх перед величезним рудим іводом, що причаївся десь поблизу й тільки жде, поки він вийде, щоб тут же схопити його і з’їсти, примушував ла-ї ховатися ще глибше в печеру. І він не наважився вийти назовні ні в наступні, ні ще багато днів пізніше.

Поступово ла-ї одужав, зміцнів і, крім того, підріс. Чун— си часто приносили йому шматки м’яса та необглодані кістки, і він майже ніколи не голодував. Шерсть на ньому почала лиснітися, він дедалі частіше нашорошував вуха і на знак задоволення крутив хвостом. Десь у глибині його звіриної свідомості зажевріла квола іскорка розуміння того, що він, хоча й відрізняється від «всемогутніх» чунгів, все-таки немов член їхньої групи. Ла-ї навчився пізнавати кожного з них по запаху; і хоч підстрибував він лише на трьох лапах — перегризена четверта безвладно висіла, — проте, зачувши, що чунги повертаються з лісу, швидко вибігав їм назустріч. Побоювання, що чунги можуть його з’їсти, зникло, й натомість з’явилося почуття безпеки і вдячності. Найбільшу прихильність ла-ї відчував до маленьких чунгів. Вони вже не тільки не смикали його за хвіст і за вуха, але й дозволяли йому інколи облизувати й обгризати кістки, коло яких самі ще вовтузились, та ще, крім того, і хихикали від задоволення. Велику прихильність ла-ї відчував також до Молодої поми, яка часом брала його і чухала, як звичайно чухалися усі чунги.

Минув ще якийсь час. Маленький ла-ї ще дужче підріс і посмілішав. Так, коли чунги сиділи в печері, він насмілювався підходити до самого виходу. Зупинившись там, пильно вдивлявся кудись і нюхав, нюхав. Інколи він весь напружувався, нашорошував вуха, і здавалося, ось-ось вискочить назовні і щодуху помчить до лісу, що так і вабив його до себе. Та досить йому було почути найменший підозрілий шум або голос якогось звіра, як він ту ж мить повертався назад і ховався за чунгами. Образ кровожерного івода все ще переслідував ла-ї і сповнював його серце жахом. Цей самий жах примушував його вночі підповзати до чунгів і лягати між ними — так еони легше зможуть врятувати його від лютого івода.

Якось уночі чунги прокинулися від зляканого скавчання ла-ї, яке одразу ж перетворилося в несамовите виття. Ла-ї метався на всі боки, потім кинувся до виходу з печери, але, не зробивши й кількох стрибків, миттю повернувся до чунгів і знову заскавчав і завив.

Чунги посхоплювались і пересторожливо, тривожно заричали. Поведінка малого ла-ї була незвичайною і свідчила про якусь небезпеку. Це чунги зрозуміли швидше інстинктивно, ніж свідомістю. Та й роздумувати і дивуватись не було коли: перед входом до печери з’явились дві велетенські тіні. Ніч була зоряна і ясна, в небі сяяло жовте світило, і при його м’якому, блідому світлі чунги виразно побачили двох мо-ка.

Поява двох мо-ка в печері вночі могла бути згубною для чунгів, оскільки мо-ка в пітьмі бачили значно краще, ніж вони, і їм довелося б захищатись майже наосліп. З другого боку, чунги добре знали, з якою настирливістю мо-ка переслідують будь-яку іншу тварину. Ця настирливість і впевненість, що на світі немає більшої й сильнішої за них тварини, крім хо-хо і грау, робила їх безстрашними. Заревівши, Брунатна лома схопила маленьких чунгів і відштовхнула їх далеко позад себе, а інші чунги, ревучи на все горло, щоб налякати мо-ка, почали кидати в них каміння. Найлютіше ревла Брунатна пома. Вона кинулась до мо-ка, ладна вмерти сама, але не дати загинути своїм дітям. І мо-ка справді злякалися. Злякалися, приголомшені багатоголосим ревом чунгів і градом каміння. Звірі не сподівалися, що зустрінуть тут таку кількість чунгів, і, завилявши куцими хвостиками, потрюхикали до лісу. Чунги повискакували з печери й довго ревли, шпурляючи їм услід каміння. Разом з ними вибіг і ла-ї: цього разу він уже гарчав і люто гавкав.

Ще довго стояли чунги біля входу до печери, стискуючи в руках камені й товсті ломаки. Жовте світило зійшло над лісом і залило срібним сяйвом велетенські дерева й скелі. Все огорнула глибока, таємнича тиша. Мо-ка більше не з’являлись. Час від часу тишу зоряної ночі порушували якийсь далекий шалений рев, чиєсь несамовите виття або злякано-хриплий вереск. Тиша на мить злякано здригалася і, здивована, стріпувала своїми незримими крилами, потім знову залягала, щоб трохи згодом ще раз стрепенутися.

Усі чунги насторожено ловили ті таємничі звуки ночі. Ось Сміливий зупинився перед групою і підняв гостру ломаку, ладен пронизати нею найсильнішого мо-ка. Поруч з ним — Голобедрий — той, хто перший кинувся на обох мо-ка. Це він так влучно поцілив каменем одного з хижаків у морду, що той цілий день потім залишав за собою кривавий слід. Так, недарма всі чунги вважають його другим ватажком! Недарма й сам Сміливий останнім часом почав навчатися в нього спритності й кмітливості. Ось Брунатна пома, яка ніяк не може заспокоїтись за своїх близнят і продовжує загрозливо ричати.

А ось і Молода пома. Вона дивиться на темний ліс і теж прислухається до неспокійних звуків місячної тиші. Вона прислухається й силкується розпізнати, хто це із звірів реве або вищить. Оце-несамовите виття хе-ні… Це-зляканий вереск сполоханого дже. Він лежить з перегризеним горлом, а хе-ні роздирають його ще тепле тіло… Ось це виє івод, а то реве мо-ка…

У свідомості Молодої поми заворушилися якісь догадки — мов слабкі іскри в розритому попелі, швидко гасли і потім спалахували знову. Ці догадки ще не мали чіткого окреслення, зринали без усякого зв’язку між собою, та вона все-таки сяк-так згруповувала, поєднувала їх і врешті починала розуміти, що коли б ла-ї вчасно не зачув отих двох мо-ка і своїм скавчанням та виттям не розбудив чунгів, багато б з них лежало зараз у печері з перегризеним горлом…

Так, маленький ла-ї врятував їх від мо-ка… Правда, чунги сплять досить чутко, та все ж значно міцніше, ніж інші тварини, часто плутають сон з дійсністю й тому прокидаються і схоплюються не відразу. А маленький ла-ї здригається навіть від такого шерхоту, якого нездатний вловити жоден чунг. Отже, якщо він і надалі залишиться з чунгами, то щоразу відчуватиме наближення до них будь-якого хижака і своєчасно будитиме їх…

І Молода пома з невиразним ще почуттям вдячності до маленького ла-ї присіла біля нього, обняла його голівку й почала гладити. Зрозумівши її ласку, маленький ла-ї замахав хвостом. Його довгий язик легенько й ніжно лизнув Молоду пому в обличчя.

І раптом маленький ла-ї зник. Спочатку чунги навіть не помітили його відсутності, а помітивши, не звернули на це уваги. Тільки близнята та Молода пома дивувалися, де він міг подітися, й довго шукали його в темних норах печери та в кущах. Потім вони почали забувати про нього і, мабуть, зовсім забули б, коли б він несподівано не з’явився знову. Чунги помітили, як він спинився оддалік від печери і зацікавлено дивився на них. Біля нього стояв другий — більший і сильніший ла-ї, з нашорошеними вухами, з білим животом і світло-рудою спиною.

Маленький ла-ї теж підріс, зміцнів, і чунги впізнали його лиш по перегризеній передній лапі. Вони радісно кинулися до. нього. Більший ла-ї відразу втік й швидко зник у лісі, а маленький на мить затримався, ніби розмірковуючи, що робити. Він подивився туди, куди побіг більший ла-ї, потім обернувся до чунгів, що наближалися до нього, помахав хвостом, облизався… І раптом, коли Молода пома вже майже була коло нього, підібгав хвоста, крутнувся на місці й щодуху помчав у ліс.

Прикро й сумно стало Молодій помі. І під впливом цього почуття вона зачмокала й вигукнула:

— Ху-ху-кву-а-а!

Наслідуючи її, маленькі чунги й собі загукали:

— Ху-ху-кву-а! Ху-ху-кву-а!

ДИМ НАД ПЕЧЕРОЮ

Одного разу вранці чунгів розбудило якесь незнайоме курликання. Воно долинало здалеку і то посилювалось, то затихало. Першими з печери вибігли два маленьких чунги, за ними кинулась Молода пома й решта чунгів.

Розвиднялось. На сході вже ясніло спокійне, чисте, сине небо. Високо над головами у чунгів воно було ще зоряне, темне, але зорі поступово втрачали свій яскравий нічний блиск і зникали одна за одною. На тлі світліючого небосхилу вирисовувались верхівки дерев, утворюючи гігантську ламану лінію.

Чунги почали озиратись. Їм здавалося, що те незнайоме курликання долинає з усіх боків і розлягається над усім лісом. Воно нагадувало тоненький писк великої кількості маленьких крі-рі, і чунги дивувалися: що б це могло бути?

Незабаром Молода пома помітила, що те курликання злітає з неба. Вона підвела голову і високо вгорі побачила якісь чорні цяточки. Витягнувшись у прямі лінії, вони парами пропливали в небі. Передні кінці тих ліній змикалися, утворюючи клин, а задні віддалялись один від одного й губилися в небесній синяві. Всі ці клини летіли один за одним і борознили майже все небо.

— Ха-хха-а! — крикнула Молода пома, здивована тим, ще бачила вперше в житті.

— Ха-кха-а! — закричали й інші чунги, які теж побачили тисячі й тисячі маленьких, ледь помітних у небесній височині, крі-рі.

А крі-рі повільно махали крилами, плавно летіли з півночі на південь і без упину кричали: «Кррр-кррр-кррр! Кррр-кррр-кррр!..»

— Кррр-кррр-кррр! Кррр-кррр-кррр! — почали підстрибувати маленькі чунги, наслідуючи крик крі-рі.

І коли з-за обрію випливло біле світило, деякі клини почали спускатися низько над лісом. Крі-рі сідали на дерева, на скелі, на землю, сідали з тихим курликанням і писком. Одні з них поправляли дзьобами пір’я на своїх крилах, другі клювали суху траву, а треті непорушно застигали, мабуть, стомлені тривалим перельотом. Вони були великі, більші, ніж та-ма, чорно-сірі й руді, з білим пір’ям на шийках та на хвостах, з довгими жовтими дзьобами. Деякі з них сіли біля самого входу в печеру. Чунги кинулись їх ловити і були вкрай здивовані: крі-рі зовсім їх не боялись. Певно, вони летіли з таких країв, де не було ні чунгів, ні інших тварин, і ніхто їх там не вбивав і не їв.

У той день чунгам не треба було викопувати корені та цибулини або шукати якусь іншу поживу. Крі-рі сідали їм просто на голови, і чунгам лишалося тільки ловити їх і їсти. Маленьким чунгам дуже сподобалось пір’я з білими плямами; вони збирали його й ховали в найтемніших кутках печери. Молода пома почала оббирати м’які пушинки, що поналипали на її закривавлені пальці й губи, й чіпляти їх собі на груди, стегна й живіт.

Крі-рі цілими табунами сідали ще багато днів, і чунги були цим дуже вдоволені. Вони майже не виходили з печери, а проте їжі мали вдоволь. Маленьким чунгам набридло ловити крі-рі та бавитись їхнім пір’ям, і вони знову почали гратися на старому дуплястому дереві, яке закривало щілину в скелі. «Кух-кух-кух!» озивалось дерево під ударами їхніх камінців, і обидва весело повторювали:

— Кух-кух-кух!

Потім близнята почали вдаряти по стовбурові не камінцями, а гілками. Від цього вони діставали ще більше задоволення, оскільки могли вдаряти дужче, і звук виходив якимсь особливим. А то одного разу котрийсь із них знайшов довгу, рівну, дуже суху гілляку й почав ударяти нею по стовбуру. Другий, що стояв по той бік дерева, схопив гілляку за кінець і потяг до себе. Гілляка сковзнула по оголеному, висхлому стовбуру, і від її тертя об дерево подулося виразне: «Скрррипп!» Перший близнюк гнівно смикнув гілляку до себе. Гілляка знову сковзнула по стовбуру, і знову почулося: «Скрррипп!» Цей звук одразу привернув увагу й викликав зацікавлення в обох близнят. І точнісінько, як перед тим, коли вони намагались відібрати гілляку один у одного, маленькі чунги почали — тепер уже ритмічно — терти нею по стовбуру, щоб знову почути дивне скрипіння. Потрапивши в жолобинку між двома наростами на стовбурі, гілляка ковзала весь час по одному й тому самому місці й приспівувала: «Скрррипп-скрррипп-скрррип!»

Гра цілком захопила маленьких чунгів, вони почали трохи швидше терти гіллякою по стовбуру.

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха! — радісно схлипували вони дедалі частіше в лад ритмічному тертю гілляки, а стовбур відповідав їм: «Скрррипп-скрррипп-скрррипп!»

Вони вже настільки захопилися грою й так швидко терли гіллякою, що скрипіння злилося в суцільний звук.

Присівши біля них на осонні, дорослі чунги дивилися на їх гру і байдуже слухали їхнє швидке схлипування. Одна пома чухала спину старому чунгові, який уже так схуд, що у нього повипиналися всі ребра, а живіт страшенно роздувся. Молода пома бавилася пушинками, що поприлипали до її тіла: вона легенько дмухала на них, і вони літали над нею в повітрі. Сміливий ліниво й поважно мружився. Голобедрий знайшов і тепер зацікавлено розглядав довгастий кремінь, із справжнім вістрям, до того ж, ще й плоский з обох боків. Краї цього кременю були такі гострі, що Голобедрий, схопивши його, ненароком навіть порізав пальці, і тепер на них засохла кров. Йому вже не раз доводилось поранити чи порізати руку або ногу, але він завжди більше звертав увагу на біль, ніж на саму рану. Але цей поріз видався йому якимось особливим і незвичайним. Він не знав, що каменем можна так легко порізати пальці, ледве доторкнувшись до нього… Тепер він крутив кремінь у руці значно обережніше, намагаючись не натиснути на його гострі краї, бо камінь знову міг його порізати. О, таким каменем можна вбити тварину значно легше. Точнісінько так, як загостреною ломакою…

Раптом вся група здригнулася від несподіваного крику. Крикнула Молода пома, яка весь час стежила за маленькими чунгами. Захопившись грою, обоє близнят з шаленою швидкістю терли гіллякою по стовбуру, і з того місця, де вона найбільше торкалася дерева, мов з вогнища, тоненькою цівкою вився дим. Побачивши цей дим, Молода пома скрикнула з несподіванки, а решта чунгів заревла в один голос і злякано посхоплювалася з місць. Від цього реву близнята опам’яталися, кинули гілляку й підбігли до Брунатної поми, ніби рятуючись від якоїсь небезпеки.

«Вогонь, вогонь!» — така була перша думка у Сміливого й Голобедрого, у Брунатної поми і в усіх інших чунгів. Але звідки взявся цей вогонь? Небо було чисте і ясне, біле світило спокійно сяяло в ньому, не чути було й ніякого гуркоту. А малі чунги гралися не з камінням, а з деревом… До того ж, ніхто не бачив ніяких іскор, а тільки дим, що маленькими цівочками вився у повітрі…

Усі мерщій підбігли до дерева. Сміливий схопив гілляку й підняв її, але раптом кинув і почав хукати на долоні; очі в нього розширилися від несподіванки: гілляка посередині була така гаряча, що він обпік собі пальці. Скрикнули від болю й Молода пома та Голобедрий чунг, що майже одночасно торкнулися пальцями того місця, яким гілляка терлася об стовбур і де було помітне обвуглення та звідки вився димок: від швидкого тертя сухої гілляки об сухий стовбур виник вогонь, але такий слабенький, що його навіть непомітно було при ясному денному світлі.

Для чунгів, які пам’ятали пожежу в лісі, бачили, як кинутий з неба вогонь запалив дерево, вогонь уже не являв собою незбагненної таємниці; тим паче, що вони вже й самі ударом каменя об камінь одного разу видобули іскри, від яких потім спалахнула суха трава і кущ. Тепер вони добре розуміли, що сталося. Але як вогонь міг народитися з нічого? І чому немає ніякого полум’я?

Голобедрий заспокоївся і знову помацав рукою обгоріле місце на стовбурі. Вогонь погас, і дерево було вже ледь тепле. І можливо, чунги так і не побачили б вогню, коли б не догадка Сміливого. Досвідченіший і кмітливіший за інших, він схопив довгу гілляку, поклав її на почорнілу жолобинку й почав терти: вперед-назад, вперед-назад… Так своєю грою маленькі чунги наштовхнули його на догадку про те, до чого сам він, можливо, ніколи б не додумався.

— Ха-кха, ха-кха, ха-кха! — вигукував він завзято, зиркаючи на гілляку.

Збагнувши, що хоче зробити Сміливий, Молода пома перестрибнула через дерево, схопила гілляку за другий кінець, і вони вдвох з неймовірною швидкістю почали терти її об стовбур.

Незабаром на цьому самому місці знову з’явилася слабенька струминка голубого диму, а потім й маленькі жовто-синяві язички полум’я.

— Ха-кха, ха-кха, ха-кха! — Сміливий і Молода пома терли гіллякою з нечуваним завзяттям і від надмірного збудження навіть не відчували втоми, а язики жовто-синявого полум’я ставали дедалі більшими.

Вогонь проник у крихку, суху, як порох, серцевину дерева й запалив її. Вгору здійнявся велетенський стовп диму, за ним шугнуло високе жовте полум’я, запалав увесь стовбур. Сполохані цим явищем, крі-рі, що сиділи на скелях, заляпали крилами, знялися й закружляли над вогнищем, розтинаючи повітря одчайдушним криком і писком.

Зайнялася й гілляка. Сміливий і Молода пома кинули її і, забувши про те, що, коли згорить стовбур, щілина в скелі знову відкриється і вітер знову завиє й застогне в печері, разом з іншими чунгами радісно закричали й почали стрибати навколо вогнища. Вони вже самі зробили вогонь з нічого! Тепер вони завжди будуть робити вогонь з нічого, потерши отак гіллякою об стовбур дерева… Такого чунги ще ніколи не переживали, і враження, яке справила ця подія на їхню вбогу уяву, не мало собі рівного.

Весь стовбур охопило полум’я. Горіли й кущі навколо щілини, і суха трава над печерою. Чунгам здавалося, що тепер все навколо згорить. Злякавшись, вони повтікали від вогню й зібралися біля входу до печери. Та оскільки поблизу більше не було ні дерев, ні кущів, лині самі голі скелі, вогонь не міг перекинутись до лісу й підпалити його.

Нарешті стовбур догорів, і крізь щілину в печеру посипалися палаючі головешки. Вони падали одна за одною й палали буйним полум’ям, освітлюючи всю печеру. Приголомшені, чунги збіглися в середину свого житла й оточили вогонь. Чорно-сірий дим потягся крізь щілину вгору, на стінах печери затремтіли тіні, які відкидало від чунгів полум’я. Вогонь то спалахував, то гас, і тіні щоразу підстрибували, то збільшувались, то зменшувались, набували все нових та все дивовижніших форм. Помітивши їх, двоє маленьких чунгів злякано заверещали. Дорослі чунги також побачили їх і мерщій кинулися з печери. Та Молода пома швидко збагнула, що це тільки тіні, які звичайно падають від усіх тварин і дерев, коли на небі сяє біле світило, і заспокійливо вигукнула:

— У-о-кха! У-о-кха!

Чунги вернулися до вогню й посідали грітися. Ні, такого з ними не було ще ніколи, навіть уві сні… У них в печері горить вогонь, і вони гріються біля нього!..

Поступово однак головешки почали догоряти, а буйне полум’я меншати. Повільно гасло це дивне багаття, перше багаття чунгів. Сміливий дивився, як поступово вмирає полум’я, і в голові його раптом зринуло те, що він колись зробив, щоб вогонь жив довше. Але цей проблиск його свідомості був короткий, блідий і невиразний. Враження від того, що він колись пережив, все ще не могли пов’язуватися з тим, що сталося сьогодні, все ще лишалися розірваними й існували самі собою…

Він труснув головою від внутрішнього незадоволення. Невловимість цього зв’язку викликала в ньому неприємне почуття, і воно почало його гнітити. Як це було? Як це було?.. Вогонь догоряє, жевріє… чунги розгрібають його гілками… Гілки займаються, спалахують… Вогонь горить знову… Велике дерево… Яке ж воно важке! Ні один чунг не міг його підняти… Потім усі несуть і кладуть його на жар… Навіщо вони несуть і кладуть його на жар?.. Полум’я, полум’я!.. Дерево горить… Вогонь умирає… І те дерево догоряє…

Несамовитий крик раптом оглушив і злякав чунгів. Сміливий вибіг з печери, наче за ним гналися два та ще два грау… І перш ніж чунги опам’яталися, він знову вбіг усередину й ще голосніше щось закричав; чунги злякалися ще дужче. В руці Сміливий тримав товсту гілку. Він поклав її у вогонь, гілка зайнялась і спалахнула. Потім він знову вибіг з печери і знову повернувся з гілкою; кинув її у вогонь і, показуючи розчепіреними пальцями на вогонь, знову голосно закричав:

— У-о-кха-кха-а! У-о-кха-кха-а!

— У-о-кха-а! — дико скрикнула й Молода пома.

Вона першою догадалась, чому так зробив Сміливий, і теж вибігла з печери за гіллям.

За прикладом Сміливого та Молодої поми решта чунгів теж почала носити гілля й кидати його у вогонь. Вони розклали в печері таке велике багаття, що від жару й диму мусили відійти аж до самого виходу. Дим виходив через отвір та через щілину в скелі й вився високо вгору.

Чунги з інших печер помітили його і всі прийшли подивитися. Вони дивилися, як горить всередині печера, дивувалися, схлипували й підскакували. А в печеру вже не можна було увійти — так було в ній жарко й димно.

Майже весь день чунги лишалися зовні, доки вогонь не погас і весь дим не вийшов. А коли увійшли всередину, в печері було дуже жарко. Замість гілля лежала велика купа жару. Дим з головешок, що вже догоряли, тепер здіймався просто вгору й виходив крізь щілину в скелі.

Чунги переночували біля багаття, в теплі, а вранці розгребли попіл, знайшли жар і поскладали на нього недогорілі головешки. Вогонь ожив знову, і рано-вранці над печерою знову з’явилася тонка цівка синюватого диму; це сталося вперше не тільки в житті чунгів, айв усій історії землі.

Чунги ще багато днів підтримували той вогонь. Вони залишали його й виходили з печери, тільки коли були дуже голодними, але й тоді пам’ятали про нього і повертались якомога швидше. І, згадавши про те, як вони знаходили колись на згарищі печених тварин і плоди, чунги почали носити в печеру крі-рі, та-ма та інших дрібних тваринок і пекти їх на вогні.

Та якось уночі вогонь погас, і від нього лишився тільки чорний попіл… Чунги довго розгортали його, а потім дуже Засмутилися: вогонь таки вмер. Сміливий і Голобедрий підійшли до щілини в скелі і сумно подивилися на обвуглені залишки величезного стовбура: вже не було ні стовбура, ні довгої сухої гілляки, якими можна було б знову добути вогонь. І нікому не спало на думку скористатися з іншого сухого дерева. Відтоді вже більше не здіймався над печерою синюватий дим. Залишився тільки чорний попіл, в якому маленькі чунги почали бавитись. Вони геть вимастились, і це їм дуже сподобалось. Сподобалося це й дорослим чунгам, і вони також почали наслідувати близнят. Молода пома обмастила собі живіт та стегна і, щоразу дивлячись на себе, вдоволено хихикала — так гарно їй це здавалося…

ТАК ВОНИ ЗАТУЛИЛИ ВСЮ ЩІЛИНУ…

Зовсім похолодніло. Земля на світанку вкривалася памороззю, а віти на деревах одягалися в іній. Небо лишалося чистим і ясним, але біле світило вже не гріло.

Вітру однак не було, і в печері, де сиділа група Сміливого, було тепло й затишно. Погано було тільки те, що біля печери вже не сідали крі-рі, тварин у лісі стало дуже мало, і чунгам лише вряди-годи випадало їсти м’ясо. До того ж, великі хижаки стали зажерливішими й лютішими, а ла-ї та іводи знову почали збиратись великими зграями. Вони весь час крутилися біля печер чунгів, а вночі насмілювались наближатися навіть до входів. Для чунгів це було погано, бо вони мусили завжди бути насторожі, щоб мо-ка або якийсь інший хижак не заліз до печери. Це примусило малі групи чунгів об’єднатися в більші й перебратися у великі печери; усі збирали в купи каміння біля своїх печер, щоб було чим відганяти звірів ще здалеку. Деяким групам стало тісно, але чунги не сварилися між собою, — навпаки, дуже раділи, бо від цього вимушеного скупчення у печері ставало тепліше.

Одноокий та Полохливий, які разом з іншими приєдналися до групи Сміливого, теж збирали й носили каміння. Обидва давно вже забули, як колись ганебно втікали від мо-ка та вига; забули про це й інші чунги. Але все-таки неприємне почуття, викликане їх вчинком, залишило у свідомості чунгів глибокий слід, та й самі вони вже без видимої причини почували себе ніби в чомусь винними, нітились і зіщулювались під неприязними поглядами інших. Обидва чунги залишились самотніми, оскільки поми й досі нехтували ними, а самі вони не зважувались виходити на єдиноборство за яку-небудь з них.

Носили й збирали каміння й маленькі близнята. Лише старий чунг сидів і нічого не робив. Він уже недобачав, зовсім ослаб, так що ледве міг ходити. І якщо він досі не вмер з голоду, то лише тому, що інколи чунги, повертаючись з лісу, приносили з собою якусь недогризену по дорозі кістку і, ситі, кидали її біля печери. Старий підповзав до кістки й починав її догризати.

Ліс збіднів на їжу ще дужче, і чунги почали голодувати. Вони обдивлялись кожен кущ, кожне дупло і кожне лігво, обнюхували й обмацували всякий предмет, повз який їм доводилось проходити, і їли все, що їм здавалося їстівним. Вони просто стали всеїдними і вже їли навіть те, чим досі гидували. Так, одного разу Брунатна пома знайшла в кущах купа, який лежав, згорнувшись у клубочок. Купа не можна було взяти руками, бо гострі колючки його ранили руку до крові. Але Брунатна пома перевернула його гілкою і проштрикнула наскрізь. Куп витягся і вмер. І вона, що раніше гидувала купом і відверталась від нього, роздерла його пальцями, жадібно почала їсти й дозволила тільки двом близнятам відкусити по шматочку його м’яса.

Чунги відчували огиду й до плазунів, що лишають після себе блискучий, слизистий слід, але мусили звикати й до них. А останнім часом вони почали обшукувати гнізда волохатих крі-рі з великими очима й дуже гострими дзьобами. Ці крі-рі звичайно жили в дуплах дерев; чунги встромляли всередину ломаку, вбивали їх і витягали звідти. Інколи хтось із чунгів засовував у дупло руку й нишпорив нею або навіть встромляв туди голову. Якщо всередині сидів крі-рі, він люто відбивався, і чунг діставав чимало ран від його загнутих кігтів та гострого дзьоба; але, зрештою, чунг хапав крі-рі, витягав з дупла і з’їдав його.

Якось Молода пома й Голобедрий чунг виявили в старому гнилому стовбурі невеличке дупло. Отвір його був дуже вузьким, і Голобедрий ледве зміг встромити в нього руку до половини. В дуплі було темно й нічого не видно, проте по запаху, який виходив звідти, вони зрозуміли, що там причаїлось якесь звірятко. Голобедрий ще раз спробував встромити в дупло руку, але й цим разом теж не зміг. Молода пома була дуже голодна й нетерпляче заплямкала губами. Вона також спробувала сягнути рукою в дупло, але тільки подряпалася.

Безпорадні й розгнівані, обоє почали ричати; вони не могли з’їсти звірятко, яке причаїлося всередині. Голобедрий сердито вдарив по дуплу гострим каменем, який тримав у руці. Від дерева відкололася гнила трісочка, і отвір дупла розширився. З радісною догадкою, що в такий спосіб можна ще дужче розширити дупло, він присів і почав ударяти по ньому каменем.

Молода пома й собі присіла коло нього, і обоє вони швидко розширили отвір. Голобедрий вже хотів був устромити туди руку, як раптом звідти вискочило якесь звірятко, з густою настовбурченою рудою шерстю і з великим пухнастим хвостом. Звірятко вискочило й заверещало так несподівано, що Голобедрий і Молода пома інстинктивно відскочили й скрикнули. З неймовірною швидкістю воно прошмигнуло в них під ногами, метнулося на повалений стовбур і, перш ніж вони опам’яталися й кинулись йому вслід, опинилося на високім дереві. Голобедрий зрозумів, що гнатися за ним уже пізно: звірятко залізло так високо, що ніякий чунг і ніяка інша тварина, за винятком хіба що крі-рі, не могли б його дістати. Потім звірятко перестрибнуло на друге дерево й зникло з очей.

Голобедрий і Молода пома обшукали дупло. Вони ще дужче розширили отвір і знайшли на дні велику купу дрібненьких плодів у твердій шкаралупі. Обоє одразу ж накинулись на них і почали розгризати їх зубами й вилущувати зернята. Чунгам і раніше траплялося знаходити в дуплах подібні купки твердих плодів, і вони добре знали, що їх збирають маленькі тварини, які живуть на деревах, проте ніколи не замислювались над питанням, навіщо ці тваринки наносять у свої лігва так багато плодів. Однак в голові Молодої поми блиснула догадка, що звірятко робить це недарма, бо завдяки цьому воно матиме що їсти раз і два рази, і довго-довго, поки не з’їсть усіх плодів, і коли протягом того часу не знайде в лісі іншої поживи, то все одно не відчуватиме голоду…

Вона глянула на Голобедрого, ніби хотіла сказати йому про свою догадку. Щось стиснуло їй горло, і вона пробурмотіла якісь невиразні звуки. Голобедрий нічого не зрозумів. Молода пома добре знала це, проте відчувала гостру потребу якось повідомити його про свою догадку, щоб він зрозумів її. І, марно намагаючись добитись цього, засмучена тим, що не може, не знає, як це зробити, вона замінила невиразні гортанні звуки гнівним:

— Хо-ок!

Голобедрий, який швидко розгризав шкаралупу плодів і ще швидше виймав з них і їв зернятка, обернувся до неї.

— Хок? — хокнув і він, уперше чуючи щось подібне, й ніби запитував: «Що ти кажеш?»

— Хок, хок! — повторила Молода пома і, дивлячись на нього, двічі підстрибнула.

Та Голобедрий і цього разу нічого не зрозумів і знову заходився гризти плоди. Молода пома також почала гризти, потім враз, ніби виражаючи усвідомлену, але невисловлену думку, розчепірила над плодами пальці, наче хотіла їх усі загребти, і радісно-здивовано промовила:

— У-у-у-у!

— Хок? — повторив Голобедрий, запитливо кліпаючи очима.

І він уже справді запитував, запитував свідомо, зацікавлений і здивований не тільки цими новими звуками, а й новим способом, яким Молода пома їх вимовляла.

— У-у-у-у! — повторила Молода пома, встромляючи пальці в купу плодів.

У-у-у-у! промовив і Голобедрий, ніби хотів сказати: «Розумію, розумію. Добре наїмося».

І вони справді добре наїлися, але купа ще лишалася досить великою. Навіть коли вони взяли по кілька плодів у кожну руку, вона від того майже не зменшилась. Голобедрий і Молода пома здивувалися. Вони посідали біля дупла и стали чекати, поки зголодніють, щоб потім поїсти всі плоди, але зрозуміли, що не встигнуть: починало вже сутеніти, і треба було повертатися до печери.

Тоді Молодій помі спало на думку накрити купку і потім затулити отвір, щоб сполохане звірятко знову не залізло всередину й не поїло плодів та й щоб якась інша тварина їх не знайшла. Вона назбирала сухого листя й почала запихати його в дупло. Голобедрому здалося, що Молода пома хоче заховати від нього плоди; він кинувся до неї і з гнівним ричанням відштовхнув її геть. Не розуміючи його наміру й не можучи висловити йому своїх думок, вона також кинулася на нього і, завищавши, почала його дряпати. Та оскільки вона була помою, — а за несвідомо встановленим звичаєм кожен чунг мусив поступатися перед бажанням поми, — Голобедрий відступив. Більш того, він сам почав їй допомагати, хоча й не розумів, навіщо вона це робить, і скоро в дуплі було повно листя й хмизу. Задоволена, Молода пома посміхнулась до нього, потім випнула губи.

У-у-у-у! — промовила вона, показуючи рукою на засипане дупло. — У-у! — повторила ще раз і замахала руками, вдаючи, що вигрібає та викидає з дупла листя. І несподівано додала: — Хок! Хок!

У свідомості Голобедрого сяйнула догадка, що наступного дня вони знову можуть прийти сюди, розгребти плоди і знову їсти їх. Та ця догадка була ще дуже невиразною й короткочасною. І тільки на другий день, коли Молода пома впевнено привела його до дупла, він зрозумів, нащо вона засипала його, і почав задоволено хлипати.

Вони швидко повикидали з дупла листя і хмиз, посідали навпочіпки і почали гризти плоди. Інші чунги, побачивши, що вони роблять, поприбігали до них, і незабаром від плодів лишились самі шкаралупи.

Повертаючись до печери, Голобедрий знайшов велику та-ма і, хоч був неголодний, узяв її з собою. Та-ма була досить важка, і її довелося нести обома руками, тримаючи поперед себе.

Старий чунг, який майже не виходив з печери і ледве міг добратися до виходу з неї, побачивши велику та-ма, заскімлив і поповз за Голобедрим. І ледве той сів на сухе листя в печері, старий накинувся на нього й хотів відібрати та-ма. Молодий і здоровий, Голобедрий міг би просто відштовхнути знесиленого старого, але оскільки він уже був ситий і розумів, що старий страшенно хоче їсти, віддав йому та-ма.

Тремтячи від жадібності, старий чунг спочатку відкусив і з їв голову та-ма, потім проковтнув лапки й коротенький хвіст, нарешті засунув пальці між кістяні пластинки і почав розривати її. Так, шматок за шматком, він з’їв усю та-ма, і незабаром залишилась сама тільки шкаралупа. Потім старий чунг ліг і застогнав від ситості, а двоє маленьких чунгів почали бавитись шкаралупою.

Настала ніч. Усі чунги, щоб було тепліше, полягали одне біля одного, а з краю, біля самого входу в печеру, сіло двоє вартувати. Усі замовкли, тільки старий чунг все ще важко стогнав. Стогін його дедалі посилювався. Він з’їв багато м’яса, з’їв навіть грубу шкіру та-ма, а шлунок його працював уже не так, як у молодих; тепер він лежав і корчився від болю. Незабаром чунг почав скімлити, а ще трохи згодом страшенно завив. Він качався по землі, загрібав пальцями сухе листя, потім завив і заскімлив так страшно, що чунги аж здригнулися. Вони не бачили його в темряві, а оскільки печера відлунювала кожен звук, їм здалося, що це виття й скімління линуть із щілини в скелі. Від цього вони ще дужче налякалися. І Сміливому, і Брунатній, і Голобедрому, і Молодій помі, і всім іншим чунгам, що були в печері, виття й скімління старого здалося виттям і скімлінням вітру в щілині, і в їхній уяві постали химерні, страхітливі образи вига, мо-ка і грау. Вони зовсім забули про старого, і їм почало ввижатися, що з усіх кутків печери виповзають і підкрадаються до них ці страхітливі потвори з палаючими очима й роззявленими пащами.

Так було цілу ніч. А коли почало розвиднятись, виття й скімління раптом припинилися. І коли в печеру проникло світло, чунги побачили, що старий помер. Він лежав горілиць, з виряченими очима й закривавленими, розчепіреними пальцями, якими, здавалось, він намагався схопити й задушити якогось звіра. Конаючи, він дряпав землю та стіни печери, позривав собі нігті, і його пальці пообкипали кров’ю.

Не вперше чунгам доводилося бачити інших чунгів, яких розідрав грау чи мо-ка, або які померли. Проте їм не було від того ні страшно, ні моторошно. А тепер їм стало дуже страшно. І замість того щоб чекати, коли труп почне розкладатися і вже тоді викинути його, вони одразу ж витягли померлого назовні й віднесли якомога далі від печери. Прикидавши труп лише дрібним камінням та хмизом, — так з незапам’ятних часів робили з усіма померлими чунгами, — вони заспокоїлись.

Цілий день, чатуючи на тварин у лісі та викопуючи корені, вони ні разу не згадали про померлого чунга. Але вночі знову здійнявся вітер, і в щілині знову почало вити й скімлити. Чунги знову затремтіли; цього разу вони вже думали не про бурю й не про хижаків, а про померлого чунга. Вони уявили собі, як він сидить над щілиною, як зазирає в печеру, блискає очима і, простягаючи до них закривавлені, зсудомлені пальці, скімлить і виє.

Другого дня вранці вони всі кинулися до того місця, де засипали померлого чунга, але його там уже не було. Вночі мо-ка розкидали каміння, яким чунг був засипаний, і з’їли його. Чунги знайшли серед кущів лише обглодані кістки. Звичайно, вони не знали, що це кістки старого чунга, і вирішили, що він устав, виліз на скелю і цілу ніч стогнав та скімлив над щілиною.

Вони повилазили на скелю, дивилися й шукали старого, але марно. Тоді Сміливий виліз на самий вершечок скелі й почав його кликати.

Проте померлий чунг не з’являвся, і вдень вони знову забули про нього. Не згадували старого і в наступні дні. Аж ось одного ранку знову знялася буря, і померлий чунг почав скімлити й вити над щілиною знову. Сполохані й сердиті на померлого за те, що він прийшов їх лякати своїм виттям, чунги гуртом повискакували з печери й полізли вгору до щілини. Вони вирішили прогнати або вбити його, якщо він сам не захоче піти геть і більше їх не турбувати. Але й цього разу його ніде не було, і чунги подумали, що він побачив їх і втік.

А коли ввечері чунги зібралися в печері, померлий знову сів над щілиною й почав скімлити. Скориставшись тим, що навколо було ще видно, чунги ще раз пішли шукати його, але знову нічого не знайшли. Збентежені, стривожені, налякані цією невидимою присутністю померлого, вони вернулися в печеру і цілу ніч слухали його виття й тремтіли з жаху. А вітер тимчасом дужчав, з щілини почало дути з такою силою, що їм довелося знову збитись у купу, щоб зігрітися.

Уранці чунги зібралися біля щілини над печерою і в розпачі, безпорадно закліпали очима. Вони зрозуміли, що для того, щоб у печері не дув вітер і щоб не чути було скімління старого чунга, треба затулити щілину. Але чим вони могли її затулити, коли не було стовбура? Невже доведеться покинути простору й світлу печеру лише для того, щоб позбутися протягу та завивання померлого чунга?

У цей час чунги-близнята, які принесли сюди по довгій гілці, почали гратися ними, то перекидаючи їх через щілину, то піднімаючи знову. За їх прикладом інші чунги також почали перекидати через щілину довгі гілки. Для них це була лише гра, проте вона наштовхнула Голобедрого на велику й цілком несподівану догадку. Він схопився і теж перекинув через щілину свою загострену ломаку.

— У-о-кха-кха! У-о-кха-кха! — заревів він, замахав іншим, щоб наслідували його приклад, і мерщій подався до лісу.

Чунги не розуміли, навіщо й куди він їх кличе, проте, збагнувши, що другий чунг-вожак має на думці щось дуже важливе, побігли слідом за ним. Голобедрий завів їх у ліс і зламав гілляку, яка видалася йому більш-менш підхожою, потім зламав ще одну й побіг до печери. Побачивши, що він робить, чунги зробили те ж саме. Голобедрий поклав упоперек щілини спочатку ті гілки, що сам приніс, потім узяв і поклав гілку, яку принесла Молода пома. Тепер чунги вже зрозуміли, що треба робити, і швидко почали класти одну біля одної свої гілки: Та гілляк, які вони принесли, невистачило, і тому треба було піти за ними до лісу ще раз, потім ще і ще… Так вони затулили всю щілину, а потім довго схлипували й радісно підстрибували навколо неї; і коли зрештою чунги увійшли до печери, у них над головами вже не було ніякої щілини.

ВСЕ ЦЕ БУЛО ТАКЕ НЕЗВИЧАЙНЕ!

Одного разу вночі, коли чунги спали, випав невеличкий сніжок, покривши усе навколо білим. Вранці Голобедрий і Молода пома першими вийшли з печери і скрикнули, вкрай здивовані:

— Вуо-кхвуа-а!

Почувши той голосний здивований вигук, решта чунгів кинулася до них, побачила біле покривало і теж закричала:

— Вуо-кхвуа-а! Вуо-кхвуа-а!

Молоді чунги взагалі не знали, що це таке, а старші давно вже забули і про білу пустелю на півночі, і про білі м які пушинки, що сипалися з неба; тому й вони були вражені не менше, ніж молоді. Та найбільшою несподіванкою це виявилося для малих близнят. Один з них, що вибіг з печери, тримаючи в руках кістяну шкаралупу та-ма, так здивувався, що й незчувся, як вона впала на камінь і, вдарившись, розкололася навпіл.

Ніхто із старших не звернув на це уваги, бо шкаралупа та-ма була лише іграшкою для малих чунгів. Але ось близнята почали набирати в шкаралупу снігу. Сніг танув, перетворювався у воду, і близнят це дуже тішило.

Помітивши, як один із маленьких чунгів носить у шкаралупі воду, Молода пома вражено зупинилася й глянула на нього так, ніби раптово побачила грау. Їй на пам’ять одразу сплила згадка про те, як вона носила листя в гнізді крі-рі, пригадалася й купка плодів, які вони удвох з Голобедрим знайшли в дуплі. З успадкованою кмітливістю і тямущіша від природи за інших чунгів, вона швидко прийшла до висновку, що й шкаралупою можна було б носити листя, перенести навіть плоди, і то багато за один раз.

Вона кинулась до маленького чунга, вихопила в нього шкаралупу і побігла до печери.

— У-о-кха-кха! У-о-кха-кха! — закричала Молода пома, тримаючи шкаралупу високо над головою.

Цим вона хотіла розказати іншим чунгам про те, що відкрила, про що догадалась сама.

Але чунги не розуміли, що Молода пома хотіла сказати й навіщо показувала їм шкаралупу. Проте вона була радісно схвильованою. Взагалі відтоді, як чунги усвідомили, що між ними й тваринами є велика різниця, кожен з них дуже радів з будь-якої своєї догадки, яка в тій чи іншій мірі полегшувала йому життя.

Зрозуміло, всього цього чунги не усвідомлювали, та й не кожну свою догадку вони могли й уміли використати як слід. Не усвідомлювала цього й Молода пома, тому носила з собою шкаралупу та-ма без ніякої потреби цілісінький день. Та вона й не могла скористатися нею: скільки не заглядала в дупла, в жодному з них не було плодів.

Того дня ніхто з чунгів не знайшов плодів і не побачив ні одної тварини. А голод що далі, то все дужче нагадував їм про себе. Уже сутеніло, і чунги знову почали копати навколо кущів, шукаючи корені га цибулини. Вони вже досить вправно копали гострими кременями землю, вигортали її руками і таким чином оголювали весь корінь, визбируючи всі до одної цибулини. Голобедрий і Молода пома теж заходилися підкопувати кущ високої трави з солодким корінням. Копати було важко, бо сніг, що танув удень, розмочив лише верхній шар, а далі земля була дуже тверда. Та вони копали наполегливо і вперто, час од часу відпочивали і знову брали в руки кремені. Нарешті їм вдалося глибоко підкопати весь кущ. Під ним було стільки цибулин, що вони, хоч і наїлися досхочу, все одно всіх не могли поїсти. І, пригадавши, як вони зробили з плодами, знайденими в дуплі, Голобедрий і Молода пома почали засипати цибулини зем* лею, щоб доїсти їх наступного дня. Засипали й підвелися, щоб уже йти до печери. Молода пома нагнулася взяти з землі шкаралупу і раптом ніби чогось злякалася.

— Вуо-кхву-о-о! — схлипнула вона й витріщила очі на шкаралупу, випнувши губи.

— Хок? — хокнув Голобедрий, здивований її криком, і ніби запитував: «Що сталося?»

Молода пома швидко присіла, розгорнула землю і на очах у приголомшеного Голобедрого наповнила цибулинами шкаралупу. Потім підняла її і, радісно схлипуючи, рушила до печери. Вона була ще дуже далекою від думки про те, щоб запасатися їжею на наступні дні, однак для її радощів досить було й того, що вона в шкаралупі несла одразу стільки цибулин, скільки не може взяти обома руками ні один чунг, і що відтепер завжди, як тільки їй вдасться знайти багато плодів та цибулин, вона однесе їх усі в печеру.

І справді, подібно до маленьких чунгів, які тягли в печеру все, що їм подобалось і привертало їх увагу, вона почала носити в шкаралупі цибулини, корені, випадково знайдені в опалому листі тверді плоди, дрібні кістки, блискучі камінці, пір я крі-рі, клаптики шкури з убитих і з їдених чунгами тварин. Все це вона робила даремно, майже без ніякої користі, оскільки те, що було їстівним, чунги одразу з їдали, а все інше просто розкидали по печері. Але наслідком цього було те,’ що й інші чунги почали по кілька разів на день повертатися до печери і зносити до неї найрізноманітніші речі. Найбільше вони носили коріння та цибулини. Викопували їх старанно, оскільки набували все більшої вправності, і копали вже не тільки щоб наїстися, а й для того, аби мати що принести в печеру. Вони робили це без усякої свідомої передбачливості, все ще далекі від думки про запаси, а просто за звичкою наслідувати.

Та одного разу на світанку їх розбудила страшна буря. Кожен, хто вибігав з печери, тієї ж миті повертався назад: сильний холодний вітер, неначе гострий кремінь, різав обличчя, крижані зерна боляче били по шкірі. Мимоволі чунги залишилися в печері, і коли минуло півдня, відчули нестерпний голод. Тоді вони накинулись на корені та цибулини, розкидані по всій печері. Більшість їх уже пов’яла і втратила свою соковитість, але чунги все-таки утолили ними голод і заспокоїлись.

Страшна буря не припинялася ні вночі, ні наступного дня, і чунги мусили знову їсти висохлі корені та цибулини, ї поступово в їх свідомість почало закрадатися ще зовсім невиразне, але настирливе питання: що б вони зараз робили, коли б не було тих коренів та цибулин? Питання гризло їх мозок, намагалось дістатися на поверхню їхньої первісної свідомості, але кора цієї свідомості була ще надто грубою, і воно не могло її пробити.

Страшна буря тривала кілька днів і врешті ущухла. Трохи потеплішало, і навіть біле світило почало виглядати з-за хмар. Правда, великі крижані зерна поламали верхівки дерев навколо печери, але зерна вже розтанули, розтанув і легенький сніжок, і земля знову висохла. В таку м’яку, тиху погоду чунгам було приємно ходити по лісі. Приємно було й маленьким чунгам бавитись на свіжому повітрі, проте вони весь час крутилися біля Брунатної поми. А втім, і вона не спускала їх з очей, а коли близнята починали пустувати й не слухали її застережливих криків, давала їм ляпасів, бо хоча й зрідка, а все-таки чунги ще зустрічали в лісі мо-ка, грау та вига, і кожному, хто відбивався від групи, загрожувала смертельна небезпека.

В один з таких погожих днів Молода пома та Голобедрий знову знайшли в дуплі чимало плодів. Але в більшості з них шкаралупа була така тверда, що Голобедрий зламав собі кутній зуб. Тоді вони спробували розбивати їх каменем, як робили це досі. Голобедрий поклав на стовбур один плід, притримав його і вдарив каменем. Замість того щоб розколотися, плід весь заліз в прогнилу деревину. Тоді Молода пома поклала плід просто на землю і вдарила каменем. Однак земля виявилася дуже м’якою, і плід увійшов у неї. Чунг і пома розгубилися, не знаючи, що далі робити. В руці кожного з них було по кременю з плоскими гранями й гострими краями, але нікому не спало на думку покласти один камінь на дерево або на землю, а вже зверху на нього — плід. Подібна догадка потребувала певного імпульсу, і таким імпульсом був ненароком кинутий Молодою помою погляд на камінь, який Голобедрий залишив на стовбурі. Вона глянула на нього, потім на камінь, який тримала в руці, перевела очі на другий камінь і якусь мить стояла з зосередженим виразом на обличчі, ніби вирішувала щось важливе.

— Хок! — вигукнула вона зрештою, ніби хотіла сказати: «Ага, здогадалась!»

Взяла камінь Голобедрого, оглянула його, поклала на стовбур, а на нього — один плід. Потім ударила своїм каменем, але вдарила з такою силою, що від ядра нічого не лишилося. Ні, не так, треба вдарити легше.

Другий раз Молода пома вдарила справді легше, обережніше, і тверда шкаралупа тільки тріснула. Вона поклала камінь, розламала її пальцями, обережно вийняла ядро і з’їла. Голобедрий поцмокав-поцмокав від заздрощів, потім відштовхнув Молоду пому й сам почав розбивати плоди.

Наївшись досхочу, Молода пома насипала плодів у шкаралупу та-ма, а Голобедрий набрав ще й повну жменю, і вони пішли далі лісом. Та ледве зробили кілька кроків, як раптом почули якесь уривчасте втомлене дихання і, перш ніж встигли зміркувати, в чому річ, як на них вихо— рем налетів гіллясторогий теп-теп. І чи то звір був наляканий кимось страшнішим, ніж чунги, чи тому, що в своєму шаленому бігові не міг звернути убік, він широкими грудьми, з закинутими назад рогами, розсік кущі, мов сліпий, налетів на Молоду пому, збив її з ніг і перестрибнув через неї. Це сталося так несподівано й раптово, що Молода пома не встигла навіть відскочити, впала навзнак і розпанахала собі ногу об великий сук.

В ту ж саму мить на Голобедрого блискавкою налетів сірий грі. Женучись за теп-тепом, розлючений хижак так само несподівано наскочив на чунгів. І через те, що Голобедрий, повз якого теп-теп промчав на відстані долоні, стояв у грі на дорозі, хижак кинувся на нього.

Грі і чунг зчепилися в смертельнім поєдинку. Голобедрий не мав часу навіть покликати на допомогу — хижака треба було вбити негайно, бо вже в наступну мить той міг перегризти йому горло. В крові Голобедрого прокинувся інстинкт самозбереження, піднялися всі первісні сили. І коли грі, підстрибнувши, вп’явся пазурами Голобедрому в плечі, а страхітливо роззявлена паща з загнутими іклами дихнула йому в обличчя, він замахнувся гострим кременем і всадив його хижакові в череп, просто межи очі.

Удар був смертельним, і Голобедрий відчув це одразу. Відчув, бо грі раптом обм’як, витягся й упав на землю. В його закривавлених пазурах лишилися клапті шкури та мясо з грудей і плечей Голобедрого. А Голобедрий, зрозумівши, що хижак мертвий і вже не зможе загризти його, відчув шалену лють. Весь закривавлений, зовсім забувши про Молоду пому, він кинувся на грі і почав ударяти по ньому каменем. Він бив, не дивлячись куди, — по голові, по череву, по ребрах звіра — і ревів на все горло:

— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!..

Почувши цей рев, примчали Сміливий, Брунатна, Одноокий та ще багато чунгів, що були поблизу, і побачили посіченого на шматки грі. Дехто одразу накинувся на вбитого хижака, інші оточили Молоду пому. З закривавленою ногою, вона качалася по землі й жалібно стогнала. Голобедрий підійшов до неї й почав хокати:

— Хок?.. Хок?..

Молода пома спробувала підвестись, але раптом упала й завищала од болю. Оточивши поранену, чунги співчутливо муркотали, проте не знали, як їй допомогти. Ще жоден чунг не переносив пораненого чунга з одного місця на друге, і тому про щось подібне ніхто не міг навіть подумати. Нездатна підвестись або хоча б доповзти до печери, Молода пома мала знайти десь поблизу дупло й сховатися в ньому, а Голобедрий мусив залишитись біля неї і стерегти. Це було природним законом для чунгів, якому вони, не розмірковуючи, підкорялися з незапам’ятних часів.

Тимчасом наближався вечір, і Сміливий першим підвівся й вигукнув:

— У-о-кха-кха!

Чунги вже одвикли ночувати просто неба, одвикли мерзнути вночі від холоду. До того ж, група їх невеличка, а в хмарну ніч у лісі буває зовсім темно, і мо-ка чи грау можуть напасти на них з усіх боків. Ні, вони не могли залишатися на ніч в лісі! Так велів їм не тільки інстинкт збереження всієї групи, а й голос розуму, що вже пробудився…

Пробуджений розум заговорив і в Голобедрого. І в той час, як успадкований навик та інстинкт вимагали від нього лишитися біля Молодої поми незалежно від того, що може статися вночі, розум підказував зовсім інше. Ні, чунги не повинні лишати їх самих! Може, поблизу навіть немає й зручного дупла… Ніч буде темна й холодна, він сам змерзне, коли вилізе на якесь дерево, а Молоду пому розірвуть хижаки… Ні, не можна чунгам залишати їх тут, не можна, щоб Молода пома залишилась сама!..

І Голобедрий схопився й став перед групою, що вже хотіла йти геть. Він розкрив рота й вимовив якісь нерозбірливі звуки. Потім затупав ногами, замахав руками, обличчя його скривилось від болісного зусилля: як висловити ЇМ свого думку?

— Ук-ба-ба-бу-кху-у! — забелькотів він то гнівно, то благально, показуючи на Молоду пому, злякано поводив очима, заплющував їх.

О, які муки відчував Голобедрий від того, що інші чунги не могли його зрозуміти!..

І справді, чунги його не розуміли. Вони стояли, напружено дивлячись на нього, морщили низькі лоби, випинали губи, щось бурмотіли і так само відчували тяжкі муки, що не розуміли, чого він од них хоче. Вони могли тільки поспівчувати йому, але не допомогти… І Сміливий знову вигукнув:

— У-о-кха!

Почувши цей заклик іти, Голобедрий забурмотів ще одчайдушніше, кинувся до Молодої поми, схопив її під пахви й спробував поставити на ноги. Молода пома розуміла, чого від неї хотів Голобедрий, і тому, незважаючи на страшний біль, трохи підвелась і стала на одне коліно. Але другої ноги вона не могла навіть зігнути й так і застигла, скімлячи від болю. Голобедрий зацмокав, заметушився біля неї, знову спробував їй допомогти, але Молода пома зовсім не могла підвестися.

І свідомість Сміливого раптом осяяла нова, дивовижна догадка. Дивлячись, як Голобедрий намагається допомогти встати Молодій помі, він згадав, як колись сам пробував підняти товсте дерево. Згадав, як покликав інших чунгів на допомогу і як усі вони спільними зусиллями підняли дерево, понесли його й поклали на вогонь. Згадав, як буря відкотила величезний дуплястий стовбур з щілини на скелі і як він знову покликав на допомогу чунгів з інших печер, і вони гуртом закотили стовбур на старе місце… От і зараз вони могли б підняти Молоду пому й понести її в печеру!..

Охоплений цією щасливою догадкою, він замахав руками і, кинувшись до Молодої поми, схопив її під пахви й гукнув до інших:

— У-о-кха! У-о-кха!..

Його зусилля підняти разом з Голобедрим Молоду пому було таким очевидним, що всі одразу зрозуміли це и відгукнулися на заклик. Підхопивши пому з усіх боків, підняли її, і вона стала легкою, легшою навіть за крі-рі.

— У-о-кха! У-о-кха! — покрикував Сміливий, ведучи групу до печери…

І дивний, незвичайний похід рушив через кущі й повалені дерева. Незважаючи на жахливий біль, Молода пома вже не стогнала. Вона зрозуміла, що група робить це заради її рятунку, і мовчки погодилась на те, щоб її несли. Тільки очі її злякано бігали навколо — все це було таким дивним, таким незвичайним і неймовірним…

Дивним і неймовірним здалося це і Голобедрому, і всім іншим чунгам. І від того їх охоплювали такі особливі почуття, і радість, і жаль, і подив, — що в горлі у кожного з них тіснилися різноманітні звуки, не маючи змоги вирватись на волю. Бо якщо досі вони допомагали одне одному інстинктивно, то тепер спільна допомога Молодій помі, яку підказав їм Сміливий, була не тільки усвідомленою, а й розумно обґрунтованою. Так, це була вже свідома взаємодопомога, і усвідомлення цього робило чунгів щасливими і якимись кращими.

ЩО ЦЕ? ЩО ЦЕ?

Поранена, вся закривавлена, Молода пома лежала в печері, а Голобедрий сидів і доглядав її. Але в другій половині дня він так зголоднів, що залишив її саму і вийшов. Група ще не вернулась; він не наважився відходити далеко від печери і, ввійшовши до лісу, присів біля першого ж куща з солодким корінням. Потім швидко почав копати гострим каменем, раз у раз позираючи на печеру й прислухаючись. Самому йому було і страшно, і моторошно — почуття, якого чунги не знали, доки не стали жити групами.

Раптом із печери долинув голосний, здавлений крик, що кликав на допомогу:

— У-а-кха-а! У-а-кха-а!

Було очевидно, що якийсь хижак заліз усередину й напав на безпомічну Молоду пому. Голобедрий схопився, ніби його підкинуло вітром, і заревів: міцно стиснувши в руці камінь, стрімголов кинувся до печери. Вбігши туди, він побачив великого голодного івода, який швидко обернувся, клацнув зубами і метнувся до виходу. Та Голобедрий, коли б навіть і хотів, не міг би дати йому дороги, і знову хижак і чунг зчепилися в смертельнім поєдинку; чунг знову переміг, бо був озброєний гострим каменем. Швидким і точним ударом він розтрощив хижакові череп, а потім, охоплений люттю, почав його батувати.

Звичайно, коли б Голобедрий не робив сильних змахів, гострий камінь не розсікав би так легко шкуру івода. Але все-таки це було щось цілком нове, бо досі чунги звичайно роздирали забитих тварин зубами. Через те Голобедрий, вгамувавши свою лють, вражено зупинився. Адже цим самим гострим каменем він порізав на шматки грі, а тепер розтинає івода…

Він натиснув вістрям каменя на плече хижака, встромив його і з силою потяг до себе. Гострий край каменя знову врізався в шкіру, розтяв і м’ясо… Так Голобедрий почав різати івода на частини, і він був першим чунгом, який використав камінь не для того, щоб бити й колоти, а щоб різати.

Повернувшись з лісу, чунги побачили в печері івода, порізаного на шматки, і хоч не були голодними, почали його їсти. Поснідавши вранці, Сміливий, Брунатна пома, Одноокий та ще два старих чунги не схотіли вдень виходити з печери й залишились біля Молодої поми. Решта чунгів вийшла десь аж опівдні, оскільки й вони були неголодні. Голобедрий, хоч і знав, що в цей день Молода пома залишиться в печері не сама, проте не наважився далеко відходити. Він присів до вчорашнього куща і знову почав його підкопувати. Раптом сталося так, що при ударі об інший камінь від кременю відколовся невеличкий шматочок. Від цього край кременю став ще гострішим, таким гострим, що різав уже й корені.

Помітивши це, Голобедрий здивовано вирячив на камінь очі. Потім помацав кінчиком пальців його гострий «край, підняв перерізаний корінь і знову помацав кремінь.

У його свідомості мимоволі пов’язалися і колишній поріз, на який він тоді не звернув уваги, і смерть грі, і те, як він посік на дрібні шматочки івода, і, нарешті, щойно перерізаний корінь. Лише тепер він зрозумів, як багато можна зробити каменем, у якого дуже гострі краї…

Вражений цією догадкою, Голобедрий мерщій кинувся до печери. Вбіг засапаний і почав показувати чунгам кремінь. Він вирячував очі, підскакував, махав каменем, ніби розсікав ним тварину або підтинав корінь, і весь час бубонів:

— Акх-ба-ба-бу-ку-у! Акх-ба-ба-бу-ку-у!

Це було вперше, що чунг намагався пояснити свою думку осмисленими і певними рухами. Це було вперше, що він хотів висловитися за допомогою певних звукосполучень. І вперше Голобедрий, переконавшись, що інші чунги його зрозуміли, промовив:

— Хок? Хок?

Цими звукосполученнями він ніби запитував: «Ви мене розумієте?» Але чунги дуже невиразно уявляли собі, що він хоче їм сказати. Голобедрий щось зробив каменем. Але що саме він зробив, і що сталося? Невиразні проблиски в їхній свідомості ще не могли осяяти цього запитання.

І все-таки Голобедрий своїми дивними рухами, виразом обличчя й незрозумілим белькотінням викликав у них зацікавленість. І коли він, підстрибуючи й вдаючи, ніби щось ріже каменем, знову побіг до куща, всі кинулися слідом за ним: кожному хотілося побачити оте «диво».

Голобедрий привів їх до куща, присів коло нього й почав підтинати каменем підкопане коріння.

— Хок? Хок? — повторював він щоразу, підтявши черговий корінь та звертаючись до чунгів, ніби запитував їх: «Бачите? Бачите?»

Сміливий зосереджено й мовчки дивився на те, що робив Голобедрий. Брови його все дужче й дужче піднімалися, виражаючи болісне напруження думки. І коли вони вже майже торкнулися його волосся і низький лоб наче зовсім зник, він раптом труснув головою. Потім, ступивши крок уперед, простяг руку до кременю, взяв його і довго розглядав та обмацував пальцями. Після того присів до Голобедрого й сам почав підтинати ним корінь.

Один за одним чунги теж почали пробувати. І на цій своїй першій свідомій дії вони переконалися, що камінь Голобедрого справді може різати і що відтепер вони вже не будуть обдирати собі долоні й пальці, висмикуючи та обриваючи корені, і не перегризатимуть їх, як тварини, зубами.

За якийсь час з лісу долинуло ритмічне й співуче: «Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!» Жодна тварина не могла вимовляти подібних звуків, та ще й так ритмічно, і всі одразу зрозуміли, що це йдуть чунги, що вони йдуть в ногу й приспівують собі. І справді, хакхання чулося все ближче й ставало дедалі виразнішим, і скоро з кущів вийшли чунги, які ходили в ліс. Тепер вони поверталися й гуртом несли якогось великого волохатого звіра, весело підспівуючи: «Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!»

Ця група вбила великого мо-ка. Вони з’їли, скільки змогли, потім згадали, як переносили Молоду пому, і вирішили так само зробити й з мо-ка. Залишити його на ніч у лісі не можна було, бо до ранку хижаки з’їли б його. І тепер вони йшли й раділи, раділи не тільки тому, що їстимуть його і завтра, і в наступні дні, а й тому, що здогадалися перенести звіра в печеру.

Коли мо-ка внесли й поклали серед печери, Голобедрий почав різати його гострим кременем. Бачачи таке диво, чунги, що повернулися з лісу, почали схлипувати від задоволення, а потім і самі спробували різати своїми каменями. Але їхні камені не могли різати так, як кремінь Голобедрого, тому багато хто повикидав їх і пішов шукати гостріших.

Молода пома пролежала в печері досить довго. Вдень чунги по двоє залишались біля неї, щоб захистити її, якщо в печеру знову залізе якийсь хижак. Увесь цей час дерева в лісі стояли голі, і лише зрідка небо вкривало їх білим. Спочатку чунги сердились на це біле, бо від нього у них дуже мерзли ступні. Потім вони звикли й не відчували такого холоду, хоча й обурювалися щоразу, коли бачили вранці на землі білий покрив.

Та ось почалися дощі. Повіяв теплий вітер, хмари підбилися вгору, розступилися й відкрили ясну синяву неба. Біле світило стало припікати, з пригріву здіймалися тоненькі струминки пари, і не встигли чунги отямитись та зрозуміти, що діється, як на горішніх пагінцях дерев і на кущах набубнявіли бруньки. Разом з тим серед сухої трави з явилися молоді, соковито-зелені ростки, а одного ранку задзвеніла й пісня чу-ру-ліка.

Усі чунги повиходили з печер і почали жадібно вдихати ніжний, ледь уловимий запах молодої зелені, підставляти обличчя під теплий, тихий подув з півдня.

Чунги жадібно накинулись на бруньки. Але не встигли вони наїстися досхочу, як ліс почав зеленіти. Ніжне ясно-зелене листячко вкрило голі віти — спочатку найвищі і найтонші, потім найнижчі й найтовщі. Кущі і галявини зарясніли квітами, навколо стовбурів дерев почали обвиватися тоненькі стебла.

Чунги раділи й дивувалися на ту переміну в лісі. Кров бадьоро розлилась у їхніх жилах, груди жадібно вдихали прохолоду і свіжість. Присівши на осонні біля печери, Молода пома озиралася на всі боки, і в очах у неї світилася тиха радість. Вона вже зовсім одужала, ходила рівно, не кульгаючи, і нога в неї більше не боліла.

Гарною Молода пома залишилась і після довгого лежання, гарнішою за інших пом у всій великій групі, бо мала значно менше шерсті на тілі. Скоро у неї мав народитись маленький чунг. Молода пома не знала, як у свій час не знала ні Стара, ні Брунатна, коли народить, але передчувала, що це станеться дуже скоро, й раділа з того. Цією радістю сповнювалася вся її істота — ніжною радістю, зовсім не схожою на радість чунга, коли він убивав якогось звіра. Вона не могла уявити собі, як триматиме свого маленького чунга, як буде його годувати, пестити й голубити. Не уявляла вона також, яким він буде, отой маленький чунг, але відчувала, вгадувала, якою щасливою буде вона сама, як любитиме його, і з нетерпінням чекала своєї першої дитини.

Але передчуття щасливого материнства обмануло Молоду пому, бо ледве вона народила і навіть ще не встигла облизати свого маленького чунга, як він тихенько заскімлив раз, другий, а потім затих і вже не ворухнув ні ручкою, ні ніжкою. Молода пома зрозуміла, що дитина вмерла. Притуливши її до грудей, пома почала розпачливо вищати й вити. Вона вищала й вила два дні й дві ночі, а коли труп почав розкладатися, чунги взяли його від неї, однесли за печеру й прикидали там хмизом і камінням. Але Молода пома ще довго вищала й плакала, хоча Голобедрий ні на крок не відходив від неї. Бачачи її горе, він хотів їй допомогти, але розумів, що не може, і тільки співчутливо хокав: «Хок? Хок?» Однак Молода пома навіть не помічала його. Не помічала вона й того, що з грудей у неї капає молоко — таким невимовним було її материнське горе.

Ще день і ніч ревла й скімлила Молода пома за своїм дитям і не давала спокійно спати всім іншим чунгам. А на світанку вона завила й від болю в грудях. Молоко, яким вона мала годувати маленького чунга, розпирало їй груди, доводило її до божевілля. Вона доповзла до скелі, з якої стікала вода, підвелась і притулилась до неї палаючими грудьми. Прохолода дещо полегшила біль, пома відчула себе трохи краще і на якусь мить перестала стогнати.

В печеру впали перші промені синюватого світла й розбудили чунгів. Народжувався новий весняний день.

Раптом слабенький, тремтячий писк якоїсь тварини примусив чунгів стрепенутися й зірватись на ноги. Схопивши хто камінь, хто ломаку, всі повибігали з печери. Молода пома теж кинулася за ними. Так безпорадно скавчати не міг великий і сильний хижак — у цьому чунги були переконані. Але яка ж інша тварина зважилась підійти до печери, та ще й удень? Адже чунгів тепер боялися всі тварини!.. І тікали, ледве їх зачують. Може, це знову той старий чунг, який лякав їх ночами, скімлячи над щілиною в скелі?

Але ні. Це був лише великий рудий ла-ї. Він лежав біля входу до печери. З його шиї текла кров, а під головою була велика кривава калюжа. На одному його плечі зовсім була зідрана шкіра і червоніло оголене м’ясо. Боки у нього теж були покусані й закривавлені, а живіт страшенно роздутий.

Чунги одразу ж перестали загрозливо ричати, опустили ломаки та камені й здивовано захлипали. Оточивши тварину, почали спантеличено її розглядати. Ла-ї, певно, боровся з іводом або з якимось іншим хижаком, боровся відчайдушно і був смертельно поранений. Але як і чому він потрапив до їх печери? Мабуть, вийшов переможцем з цієї боротьби, переміг ціною власного життя і, напруживши останні сили, доповз сюди?

Серця чунгів зм’якшали, хоч ла-ї так само були хижаками, та ще й дуже небезпечними, коли збиралися великими зграями. І нікому з чунгів не спало на думку добити і з’їсти цього ла-ї. Усі мовчки дивилися, як він конав.

А ла-ї справді вмирав. Він не ворушив ні головою, ні лапами. Дихав важко, уривчасто, час від часу розкриваючи пащу, наче йому бракувало повітря. Дивився каламутними очима і, мабуть, уже добре не бачив, що над ним схилилися страшні чунги.

Раптом Молода пома голосно схлипнула, розштовхала чунгів, швидко нахилилася над ла-ї і схопила його за передню лапу. Ця лапа ла-ї була перекушена, і по ній пома впізнала, що то був «їхній» колишній ла-ї. Незважаючи на свій біль і горе, вона радісно захлипала, схопила голову ла-ї, підняла її трохи й заглянула в помутнілі очі. Ла-ї непорушно дивився на неї; повіки його злегка тремтіли. Чи впізнає він її? До неї та до маленьких чунгів він у свій час звик більше, ніж до всіх інших…

І ось… Він легенько ворухнув кінчиком чорного носа, ніби обнюхував її, кліпнув очима раз, другий, потім ворухнув хвостом і вдарив ним по землі. Ні, сумніву не було: він пам’ятав чунгів, які врятували його колись від страшного івода, пам’ятав спін колишній притулок і, мабуть, зараз, після кривавого поєдинку з хижаком, свідомо доповз до їх печери, щоб знову знайти у них захист.

— Ух-кха-кха! Ух-кха-кха! — здивовано закричали чунги, впізнавши по скаліченій лапі «свого» ла-ї, й посхилялись над ним ще нижче, ще з більшим співчуттям.

Ла-ї наче зрозумів їхнє співчуття, ворухнув вухами й тихо заскавчав.

— Ух-кха-кха! Ух-кха-кха! — знову радісно закричали чунги, зрозумівши, що й ла-ї впізнав їх і зрадів так само, як і вони.

Ла-ї знову вдарив хвостом по землі і спробував підвести голову. Але раптом роззявив пащу й почав дихати важко й уривчасто. І чунги побачили таке, чого їм не доводилося бачити зроду: ла-ї у них на очах народив маленьких; їх було стільки, скільки чунг мав пальців на одній руці.

Крихітні ла-ї пищали, копошилися під животом матері й тицялися в нього маленькими мордочками.

Ла-ї поволі підвів голову й глянув на них. Потім враз відкинувся назад, витягся і вже не ворухнув ні лапами, ні вухом, ні хвостом. Лежав нерухомо, трохи вискалившись, і всі чунги зрозуміли, що він помер.

Бідолашний ла-ї ніби тільки й чекав, щоб народити, погодувати своїх малят і вмерти. Малесенькі ла-ї ссали ще тепле молоко своєї вже мертвої матері і ворушили вушками. Але потім почали відриватися від неї і тихенько заскавчали: материне молоко захололо й перестало текти.

Поми тривожно забурмотіли й захлипали: мати вмерла й залишила своїх малесеньких дітей зовсім безпомічними! І хоч ла-ї був тільки твариною, кожна з них відчувала до неї співчуття як мати до матері, а до крихітних, ще сліпеньких ла-ї — жалість як до своїх дітей. Молода пома, яка втратила свого маленького чунга, не встигши навіть натішитися ним, була зворушена материнським почуттям до сліз. Дивлячись на маленьких ла-ї, вона відчувала, як її заполонило те почуття, як щось вабить її до них, до тих дітей, що зостались без матері. Невдоволений материнський інстинкт, уся кров, молоко, що розпирало груди, тягли Молоду пому до бідолашних, осиротілих звіряток, і вона не могла не послухати того первісного поклику життя. Пома присіла біля мертвого ла-ї, простягла руку до його двох малят, обережно підняла й з несподіваною ніжністю притулила їх мордочки до сосків своїх грудей. Сліпенькі ла-ї одразу ж почали ссати, махаючи хвостиками. І Молода пома відчула, як їй легшає і як велика туга за померлим маленьким чунгом тане, тане… Вона відчула, як щось тепле й приємне, щасливе й радісне, сповнює їй душу, немов ці двоє маленьких ла-ї стали її дітьми…

Радісно муркочучи й ніжно притискаючи до грудей маленьких ла-ї, щоб їм зручніше було ссати, вона встала й пішла в печеру, і Голобедрий, вирячивши від здивування очі, пішов за нею.

— Хок? Хок? — вражено хокав він, ніби запитував: «Що це? Що це?»

Чунги довго стояли біля померлого ла-ї та трьох малят, що скавчали й тицялися мордочками в живіт матері. Потім, зголоднівши, рушили до лісу, а коли біле світило вже схилилось над обрієм і вони вернулися до печери, троє маленьких ла-ї були мертвими. Двоє з них притулилися до морди своєї матері, а третій скрутився у неї під шиєю.

Ніхто з чунгів не захотів їх їсти. Близнята погралися ними, а потім, згадавши, як дорослі відносять померлих за печеру й присипають їх хмизом, віднесли туди ла-ї й так само прикидали їх листям та гілками.

І ВЕЛИКА ГРУПА РУШИЛА ВПЕРЕД

Знову ліс потонув у буйній зелені, і знову дерева зарясніли великими й малими плодами. Але плоди були ще дуже кислі й терпкі, тому чунги живилися тільки корінням та м’ясом забитих тварин. Колишня пожадливість до молоденьких пагінців у них минула, бо пагінці не заспокоювали їхнього голоду, скільки б вони їх не з’їли.

У лісі зовсім потепліло, і чунги вже могли ночувати під голим небом. Та, звикши до своїх печер, вони щовечора повертались до них ще до того, як заходило біле світило, а потім ще довго, аж поки зовсім не стемніє, сиділи біля входу. Одні ськались, інші чухалися, а малюки тимчасом гралися, сварились та верещали. Інколи за якусь дрібницю й між дорослими виникали сварки. Тоді вони здіймали такий галас, що його чути було ще здалеку, і тому інші тварини легко вгадували, що всі печери заселені.

Траплялося, що з нірки виповзав чорний твердокрилий бром-бром; тоді малі чунги швидко оточували його і довго бавились ним. Якщо у бром-бром були великі клешні і він щипав ними, близнята брали прутики і перевертали його на спину. Бром-бром крутився й ворушив лапками, наче ловив повітря, а вони весело схлипували. Врешті хтось із них хапав його й з’їдав.

Двоє маленьких ла-ї, яких Молода пома годувала своїм молоком, підросли й почали гратися. Дорослі чунги тішились, дивлячись, як вони борюкаються й кусають одне одного. А ла-ї, мабуть, добре розуміли, що це гра, бо як би вони не кусали одне одного, як би не гарчали, — ні в кого з них не текла кров, ніхто не скавчав від болю: обидва тільки вдоволено крутили хвостиками.

Обидва ла-ї були рудими, як і їх мати, вушка їхні стирчали, а мордочки були гострі. Молода пома бачила й добре розуміла, що це зовсім не маленькі чунги, а просто ла-ї, проте любила їх, наче своїх дітей. Так само й ла-ї, зголоднівши, завжди бігли тільки до неї і починали жалібно скавчати. Вони впізнавали її.

Маленькі чунги-близнята, які вже значно підросли, теж любили гратися з ними, як гралися з їхньою матір’ю, коли вона була ось таким маленьким ла-ї. Вони давали їм кусати себе за пальці, і маленькі ла-ї кусали, але малим чунгам було зовсім не боляче.

Ніхто з чунгів не дивувався, що з ними живуть інші тварини, та й ла-ї не боялися їх — так вони звикли одні до одних. І не тільки нікому з чунгів не спадало на думку з’їсти ла-ї, як будь-яку іншу тварину, а навіть при зустрічі з небезпечними хижаками дорослі чунги та бездітні поми відштовхували Молоду пому назад, до пом з маленькими чунгами, і ладні були захищати ла-ї, як своїх дітей.

Одного разу група Сміливого повернулася до печери раніше, ніж звичайно. Для чунгів той день був нещасливим, бо при зустрічі з грау загинув Одноокий. Грау напав на групу несподівано і, перш ніж чунги опам’яталися, щоб дати йому відсіч, хижак загриз Одноокого. Грау накинувся на Одноокого саме з того боку, з якого той не мав ока, отже, не міг побачити хижака і вдарити його ломакою; тому Одноокий загинув.

Повернувшись до печери, чунги повилазили на скелю й посідали на осонні. Зі скелі видно було дуже далеко, і в тій безмежній далечині ген на заході губився ліс. Біле світило вже заходило, і весь небосхил запалав оранжево-червоними відблисками.

Потім усе стало оранжево-червоним: і біле світило, і кошлаті хмари, що пливли по небу, і далекі темні гори. Здавалося, що спалахнуло саме небо і тепер горить, охоплене страшною пожежею. Невдовзі оранжево-червона заграва залила і дерева, і скелі, і самих чунгів. Чунги, які ніколи ще не бачили чогось подібного, почали злякано ревти, підстрибувати й плескати в долоні: їм здавалося, що згорить небо, згорить ліс, згорить біле світило, і все оповиє вічна темрява…

І справді, біле світило почало неначе гаснути, а до нього повільно підповзала якась велика купчаста хмара, і чим меншою ставала між ними віддаль, тим дивовижнішої набувала вона форми. З ясно-оранжевої хмара стала рудувато-червоною, потім її перетяли темні смуги, а спереду в неї з’явилася немов голова якоїсь тварини. Ззаду виріс хвіст, потім виросли передні й задні лапи, а на голові з’явились настовбурчені вуха. Ця дивовижна тварина роззявила величезну пащу, вишкірила гострі зуби, хижо блиснула жовтими очима, витягла широкі лапи з загнутими пазурами і…

Чунги несамовито заревли:

— Грра-у! Грра-у! Грра-у!

Вони впізнали в тій хмарі грау, який загриз Одноокого: такий самий рудувато-червоний колір шерсті, такі самі темні смуги на боках і спині… Він підповзав все ближче й ближче до білого світила. Ще трохи і — своєю роззявленою пащею схопить його…

— Грра-у! Грра-у! — одчайдушно ревли чунги, жахаючись, що грау ось-ось проковтне біле світило.

І грау справді схопив біле світило, з якого потекла кров. Воно почало гаснути й незабаром погасло зовсім, і тільки з одного боку від нього залишилась яскрава смужка. Палаючий обрій теж погас, і над усім лісом впали сутінки, Чунги й дерева перестали відкидати тіні і тепер самі були схожі на тіні — так темно стало навколо…

Багато природних явищ та інші випадки дивували і навіть вражали чунгів, але вони вражали їх первісну свідомість не як якесь чудо, а як щось цілком нове, незвичне, ще не бачене й не знане досі. Та зараз перед ними було справжнє чудо: як міг той самий грау, що загриз Одноокого і не мав крил, здійнятись так високо на небо, ходити по ньому й не падати? Як міг цей грау проковтнути біле світило? Це було справді чудо, яке вони бачили на власні очі і яке для них не мало собі рівного.

Не знаючи, що робити, чунги щодуху кинулися в печеру і збилися в купу. Їм здалося, що печера врятує їх від того нечуваного й небаченого, що їм загрожує і перед яким вони відчувають тільки жах. Так вони перебули ніч у страхові, який докорінно відрізнявся від усіх тих страхів, що вони зазнавали досі: темному, невиразному і через те неймовірно важкому й гнітючому. І лише тоді, коли в печері почало світлішати, страх поступово розсіявся і зрештою зник. Мовчки, з почуттям якогось побоювання, вони повиходили з печери: попереду Сміливий, за ним Голобедрий. Потім вийшла Брунатна пома з обома близнятами, за нею — Молода пома з маленькими ла-ї, що крутилися біля неї й тихо скавчали з голоду, бо молока Молодої поми їм уже невистачало. Слідом за ними вийшли з своїми помами два літні чунги, а вже потім і всі інші. З самого заду йшов Полохливий, який після загибелі Одноокого став ще полохливішим. Вони вийшли з печери саме тоді, коли сходило біле світило, і заніміли від подиву: воно було ціле-цілісіньке, грау не з’їв його, воно світило й розсипало навколо гарячі, золоті промені!..

Чунгів охопило якесь зовсім нове почуття. Це була не тільки радість, а ще й якесь трепетне благоговіння, почуття невимовної вдячності й поваги до могутнього білого світила, яке, хоча його й з їв грау, знову зійшло, світило й зогрівало їх, яке стояло недосяжно високо і було сильнішим від найсильнішого грау.

Уперше звернувши свої погляди до білого світила, чунги з почуттям благоговіння довго дивились, як воно народжувалось. В душі у кожного з них роїлися думки та почуття, що далі, то більш невиразні, дивні й незвичайні. Та чунги ще не мали слів, щоб висловити ті почуття, те звеличування могутності білого світила, оте своє благоговіння перед його народженням. Не мали слів, щоб висловити свідоме схиляння перед ним, але всі добре розуміли, що, хоч і бачили його досі тисячі й тисячі разів, — лише сьогодні бачать його по-справжньому і лише сьогодні по-справжньому розуміють його…

Тоді всі чунги підвели вгору руки і в пориві дикої радості од того, що біле світило з’явилось знову, почали кричати:

— А-ла, а-ла, а-ла, а-ла!..

Молода пома заходилася ще й підстрибувати; слідом за нею почали підстрибувати й інші чунги. Потім усі стали в коло і, простягти до білого світила руки, заспівали в один голос:

— А-ла, а-ла, а-ла, а-ла!..

Незабаром голоси їхні злилися. Чунги почали підстрибувати в такт приспіву, і в цій грі досягли тієї ритмічності, з якою гуртом несли до печери велику тварину або коли на радощах підстрибували навколо поми, що народила маленького чунга. І, пойняті цим особливим почуттям радості, вони підстрибували й кричали, аж поки не втомилися. Потім усі рушили до лісу шукати поживи: попереду Сміливий та Голобедрий, а слідом за ними вся група, і кожен у своїй душі ніс почуття поваги до могутнього білого світила.

Та ледве чунги одійшли від печери, як Сміливий і Голобедрий раптом спинилися, наче вкопані; за ними спинилася й уся група: трохи збоку, неподалік од них, на стрімкій скелі, порослій ріденькою травою, стояв грау. Той самий грау, що загриз Одноокого і проковтнув біле світило! Високо піднявши голову, він дивився кудись поперед себе і ніби думав лише про те, щоб бути якомога гарнішим.

Приголомшені й злякані тим, що бачать того самого грау, який проковтнув біле світило, чунги позадкували. Ніхто з них не насмілився заревти або кинути в нього ломакою, ніхто не подумав напасти на нього й прогнати геть. Та й як вони могли зважитись на таке, коли цей грау був незвичайним? Як би вони насмілились таке зробити, коли цей грау міг знову стрибнути на небо і з’їсти біле світило? Адже він і зараз дивиться на нього, і зараз готується стрибнути…

І, не зводячи очей з велетенського хижака, чунги знову почали підстрибувати, махати руками й ревти:

— А-ла, а-ла, а-ла, а-ла!..

Вони благали звіра не їсти біле світило. «Залиш біле світило, не їж його! Ми більше не будемо кидати в тебе камінням і ломаками, і якщо ти не нападеш, ми не будемо тебе вбивати. Якщо ж ти з їси біле світило, настане вічна ніч, а ми не можемо бачити, як ти, в пітьмі. Якщо ж ти дуже голодний, ми залишимо тобі в лісі половину мо-ка, теп-тепа або якоїсь іншої тварини, яку вб’ємо. І коли вмре хтось із чунгів, ми не будемо прикидати його гілками та камінням, а залишимо його тобі…»

Почувши крики чунгів, грау обернув до них голову. Він легенько ворухнув вухами і втупив у них жовті очі, проте лишався таким же спокійним і гордим. Потім байдуже одвернувся, позіхнув і неквапом, спокійно рушив у протилежний бік, навіть не глянувши на чунгів. Чунги перестали махати руками й замовкли: вони не могли опам’ятатися від подиву й радості: грау їх послухав, грау пішов і не стрибнув на небо, грау не з їсть білого світила!

Вперше сталося так, що грау, побачивши чунгів, повернув назад, навіть не заричавши й не вишкіривши свої білі гострі зуби. Так само вперше чунги, зустрівши грау, не кинулись навтьоки і не напали на нього. Їх було багато, і коли б грау напав, вони могли б його вбити, бо всі мали в руках каміння та ломаки, до того ж, камінь Голобедрого був такий гострий, що легко міг би порізати хижака на шматки. Але грау, мабуть, зрозумів, чого від нього хотіли чунги, про що вони його благали, тому послухав їх і пішов геть. Так, вони впросили його і відтепер уже ніколи не будуть нападати на нього і вбивати, якщо він не нападе на них першим. Чунги знову його попросять, і він не з’їсть біле світило. Воно сходитиме щодня, як сходило й досі.

Цілий день чунги перебували під сильним враженням від цієї незвичайної зустрічі з грау і весь час озиралися, чи ке з явиться він знову з якого-небудь боку. Самі не знаючи чому, у цей день вони не наважились далеко відходити від печери й їли лише цибулини. Підкопуючи кущ, Голобедрий ненароком зламав свій гострий камінь. Кинувши його, він почав шукати собі інший, проте далеко від групи не відходив. Незабаром йому вдалося знайти гострий зручний камінь. Правда, краї цей камінь мав уже не такі гострі, як попередній, ним важче було копати, а коріння він зовсім не різав, і при першому ж ударі об другий камінь від нього відколовся чималий шматок. Від цього камінь став гострішим, але тримати його було незручно — заважав гострий край. Голобедрий кинув цей камінь і почав шукати інший, проте не знайшов кращого і знову взяв його. І навіть сам не розуміючи, яке чудове відкриття робить, він легенько вдарив тим краєм, що заважав йому, об інший камінь. Край надщербився. Він ударив ще раз — від каменя відлупився ще невеличкий шматочок. Голобедрий спробував, чи зручно тепер його тримати. Камінь став зручнішим, але не зовсім: край треба було ще трохи оббити. І Голобедрий почав легко, обережно оббивати його. Так, не замислюючись над тим, до чого приведе його нова догадка, він змінив первісну форму каменя.

Зацікавившись цим перетворенням, яке ще ніколи не зробив жоден чунг, Голобедрий здивовано почав оглядати й обмацувати камінь… Ця нова свідома дія була цікавою сама по собі, і він знову почав оббивати камінь, проте вже не для того, щоб загострити його, а заради самої дії. Камінь був м’якої породи, і Голобедрий зробив з нього міцний і досить зручний копач.

— Хі-кхі! Хі-кхі! — радісно захлипав Голобедрий.

Він радів не так самому копачеві, — оскільки не розумів, для чого він міг би йому прислужитися, — як тому, що зробив щось таке, чого не могла б зробити ніяка тварина і не робив досі жоден чунг.

Його незвичайний вигук привернув увагу інших чунгів. Вони підійшли до Голобедрого, обступили його й почали уважно дивитись на те, що він робив. Звівши брови та витріщивши очі, вони чмокали від здивування, не розуміючи, що робить Голобедрий.

Сміливий підійшов до нього, простяг руку до каменя й примусив Голобедрого припинити оббивати камінь. Він почав оглядати та обмацувати камінь, наче побачив на ньому щось нове, таке, чого раніше ніхто не бачив. На камені чітко видно було сліди того грубого, первісного моделювання, яке зробила рука Голобедрого. Було також видно, наскільки зручнішим для копання став камінь після цієї обробки.

Першим почав обтісувати1 свій камінь Сміливий, за ним до роботи взялися й інші чунги. Навіть ті, у кого були й без того зручні камені, також почали оббивати їх. Дехто просто порозбивав свої камені, але їх це не бентежило. Важливим було те, що вони по своїй волі могли змінити форму каменя, зробити його іншим, і сама ця дія сповнювала їх почуттям вдоволення й радості.

Ясна річ, ця перша обробка каменя була ще надто грубою, бо копачі майже нічим не відрізнялись від звичайних каменів. Але це грубе оббивання було вже справою руки чунга, плодом його свідомості, яка вже прокинулась. І ці копачі, ці грубо оббиті камені були першими виробами чунгів, першими виробами на землі.

Надвечір чунги, як звичайно, поверталися до своїх печер. Якщо не рахувати незвичайної зустрічі з грау і особливого страху, якого вони зазнали вперше в житті, усі були надзвичайно вдоволені цим днем, оскільки їм дуже сподобалися копачі. Сміливий і Голобедрий, а також Молода пома виявили при обробці каменів справжню майстерність, і їхні копачі були набагато зручнішими, ніж у інших чунгів. Копачі не давили в пальці і не здирали шкіри на долонях, бо гострі краї у них були добре оббиті й згладжені.

Правда, ці «майстерно» зроблені копачі були не набагато кращими від звичайних, гострих каменів. Підкопуючи ними коріння, чунги докладали майже тих самих зусиль, що й раніше, проте їм здавалося, що тепер працювати значно легше. Їм так сподобалося копати цими каменями, що вони майже цілий день не випускали їх з рук, їли тільки цибулини і навіть не подумали про те, щоб убити якусь тварину.

Група Сміливого наближалася до печери. Попереду ішли перевальцем молоді близнята, з інтересом зупиняючись перед усім, що привертало їх увагу. За ними бігли маленькі ла-ї, раз по раз озираючись, чи йде за ними Молода пома. Вони вже не ссали її груді, але не їли ні цибулин, ні плодів, а тільки м’ясо і завжди нишпорили в кущах, шукаючи бром-бром, жу-жу, ми-ші та безкрилих крі-рі. Молода пома, йдучи поруч Голобедрого, ні на хвилину не зводила з них очей, розуміючи, що вони ще потребують материнського захисту.

В центрі групи йшли Сміливий та Брунатна пома. Обоє вони вже досить постаріли, і шерсть на них подекуди була сива. Проте вони ще почували себе дужими й бадьорими, Сміливий і далі лишався в групі першим вожаком.

Раптом уся група спинилася й завмерла на місці. Над печерою, де вони любили сидіти на осонні, стояв той самий грау. Стояв спокійно на краю крутої скелі, якраз над входом до печери, і дивився на біле світило, що низько схилилося над лісом. Червоні західні промені переливалися в його рудій шерсті вогняними відблисками.

Ніхто з чунгів не зважився кинути в грау ломаку або камінь. Його здатність появлятися всюди зненацька їх приголомшила, і кожен вирішив, що грау, мабуть, прийшов жити в їхню печеру і, якщо вони схочуть прогнати або вбити його, він розгнівається, стрибне на небо і з’їсть біле світило…

Злякавшись, чунги мовчки подались назад: хай грау не подумає, що вони його хочуть прогнати; хай живе собі в їхній печері, вони її добровільно лишають йому. І крок за кроком, ніби підкрадаючись до якоїсь тварини, вони пішли до лісу, а коли почало темніти, звернули до найближчої печери, де жила друга група.

Збентежені й налякані, вони передали свою тривогу й чунгам цієї групи. Ті з’юрмилися навколо них, почали тривожно схлипувати й хокати.

— Хок? Хок? — питали вони, зазираючи їм в обличчя, і здивовано кліпали очима.

— Грра-у! Грра-у! Грра-у! — злякано повторювали чунги з групи Сміливого.

Вони показували то на ліс, то на обрій, за яким сховалося біле світило, то підстрибували вгору й здіймали до неба руки, й все це ще дужче збивало з пантелику чунгів з цієї печери. Вони здогадувалися, що чунги з групи Сміливого хочуть розповісти їм щось про грау. Та оскільки ніхто з них не відчував досі перед цим хижаком такого страху, то, природно, їм здавалося, що ті мають на увазі щось інше, жахливіше. Але що могло бути жахливішим від грау?

Печера не могла вмістити всю групу Сміливого, і майже половина чунгів ночувала біля входу. Наступного ранку чунги знову побачили неподалік від печери того самого грау. І вони знову стривожились: грау хоче жити і в цій печері, грау ходить слідом за всіма чунгами і відбирає в них цечери. Якщо вони спробують убити чи прогнати його, він знову стрибне на небо і проковтне біле світило.

Грау постояв ще якийсь час, подивився згори на чунгів, потім обернувся і зник у лісі, а Сміливий виліз на печеру, став на високій скелі й голосно заревів:

— У-о-кха-а! У-о-кха-а!..

У-о-кха-а! У-о-кха-а! — відгукнулося звідусіль, і невдовзі усі чунги зібралися у велику групу.

На чолі з Сміливим група рушила вперед, залишаючи печери тому незвичайному, всюдисущому грау, щоб тільки він знову не стрибнув на небо і не з їв білого світила.

А ТИМЧАСОМ ДНІ МИНАЛИ ОДИН ЗА ОДНИМ…

На деревах достигли плоди, і чунги, які блукали по безкрайому лісу, вже майже не їли коріння та цибулин. Проте своїх копачів вони не кидали. Навпаки, затративши на їх обробку свою первісну працю, вони цінували ті камені більше, ніж ломаки, у яких досить було відламати верхівку. І коли хтось із них ненароком ламав свого копача, він не заспокоювався доти, аж поки не зробить собі нового.

Їм здавалося, що будь-який камінь, над яким попрацювала їх рука, має перевагу над усіма іншими каменями у їх природному стані. І тому, що з самого початку їм подобалося щось робити, то, тільки-но вони десь побачать підхожий для копача камінь, як одразу ж починають його оббивати. На вигляд ця праця була марною, але вона давала їм насолоду і немовби задовольняла якусь внутрішню потребу. Разом з тим вона все дужче й дужче загострювала їх увагу та спостережливість і розвивала спритність пальців. Крім того, праця примушувала їх думати, метикувати, стежити, щоб не покалічити собі пальців, знати, як краще тримати камінь, де і як по ньому вдарити. Що ж до молодих близнят, які вже від народження були кмітливішими й догадливішими за інших і які, підростаючи, перейняли накопичений досвід у старших, — то вони почали оббивати копачі не першим-ліпшим каменем, а тими ж копачами. Так само вони добре навчилися розпізнавати крихкі камені й ніколи не брали їх, а вибирали тільки найміцніші. Старанно оббивши краї каменя, вони його довго шліфували, щоб він був гладенький, як товстий ріг у великого мута. З легких каменів вони вже не робили копачі, бо ті швидко кришилися, та й ударом такого каменя не завжди вдавалось одразу вбити тварину.

Ночували чунги просто неба. Вони не боялися, що на них несподівано може напасти який-небудь хижак, бо обидва ла-ї, які вже підросли, мали дивовижну здатність ніколи не спати й чути звіра ще здалеку. Тільки-но вони зачували, що до групи наближається якась тварина, як одразу ж схоплювались і починали гарчати. Тоді зривалися на ноги й чунги і, йдучи за ла-ї, проганяли хижака або вбивали його.

Здатність ла-ї чути звірів ще здалеку була для чунгів дивовижною, і вони згодом з їх допомогою почали влаштовувати справжнє полювання. Ла-ї тихо йшли попереду, раз у раз нюхаючи то землю, то повітря, і завжди приводили чунгів до якого-небудь куща. Потім люто кидалися вперед і, коли там був жиг, ланч, ри-мі, кат-рі або якийсь інший невеликий хижак чи смирна тварина, — самі нападали й роздирали їх. Коли ж там був грі, мо-ка, виг або івод, вони зважувались наблизитись до хижака лиш після того, як чунги його вбивали.

Ла-ї ніколи не розлучалися з чунгами. Постійне життя серед них, пожива з їх рук, захист, який забезпечували їм чунги від великих, сильних звірів і який вони усвідомлювали, — все це ввійшло в їх кров і скорило їх остаточно. Можливо, бачачи, як чунги ходять на задніх кінцівках, як махають на всі боки передніми, як усе хапають ними, як копають ямки в землі, ламають кущі й камені, лазять по деревах, вбивають великих хижаків тощо, — ла-ї вважали їх всемогутніми істотами. І може, ота всемогутність цих двоногих істот будила в них особливе почуття поваги й відданості… Ніхто, звичайно, цього не знав, навіть чунги— близнята, і ніхто, власне, й не замислювався над тим, чому ла-ї такі їм віддані.

Ла-ї радісно крутили хвостиками перед кожним чунгом з усієї групи, але справді своїми вони вважали тільки тих, хто належав до групи Сміливого. Від Молодої поми вони не відходили ні на крок. Це дозволяло їй та Голобедрому іноді відставати від групи або обганяти її й заходити далеко вперед: ла-ї завжди були з ними, і ніякий хижак не міг на них зненацька напасти.

Одного разу, випередивши своїх чунгів, Молода пома й Голобедрий вийшли на відкриту місцевість. Тут не було ні високих товстих дерев, ні густих чагарів. Зате всюди стирчали велетенські обгорілі стовбури, молода буйна поросль, обплетена квітучими пагінцями, тонкі молоді деревця й уцілілі гігантські дерева. Очевидно, тут нещодавно виникла була пожежа, але небо не дало згоріти всьому лісові, вчасно погасивши вогонь потоками сліз.

Молода пома зайшла в кущі, горішні віти яких рясніли цілими гронами дрібненьких смачних ягід, і вся обвилась при цьому виткими зеленими пагінцями. Коли вона вилізла звідти, губи й пальці в неї були червоні від ягід, і вся вона була обвита цілими гірляндами квітучих пагінців. Пагінці обвивали їй і шию і руки, спадали на груди, мов намисто.

Побачивши себе такою прикрашеною, вона радісно захлипала. Ця жива прикраса так їй сподобалася, що вона сама почала вішати на себе виткі пагінці. Потім, відчуваючи потребу поділитися своєю радістю, вона підвела очі1 на Голобедрого і радісно крикнула до нього:

— У-о-кха! У-о-кха!

Голобедрий обернувся, побачив її, всю обвиту квітучими гірляндами, і, зачарований, дивився, ніби й не впізнавав її.

— У-о-кха! У-о-кха! — радісно повторила Молода пома і глянула на себе, немов кажучи: «Дивися, ну дивися ж!»

— Хок? Хок? — запитливо вигукнув Голобедрий, потім підійшов до неї і помацав рукою квітучі гірлянди.

Йому дуже сподобалось те, що зробила Молода пома, і він схвально промовив:

— Вуа-кву-у!..

— Хок? — в свою чергу, спитала Молода пома, не зрозумівши тих звуків.

— Вуа-кву-у! Вуа-кву-у! — повторив Голобедрий, наче хотів сказати: «Дуже гарно, чудово!»

Він кинувся до кущів, нарвав квітучих пагінців і теж обвився ними. Незабаром їх наздогнали інші чунги і, побачивши заквітчану Молоду пому, замилувались нею. І поки чунги захоплено розглядали її та задоволено схлипували, поми швидко почали обвивати собі плечі, руки, груди зеленими пагінцями, щоб теж подобатися самцям.

Так і йшли вони лісом, ласуючи солодкими ягодами. Голобедрий і Молода пома в супроводі двох ла-ї знову випередили всіх чунгів і натрапили на величезний повалений стовбур з обідраною корою. Впоперек стовбура лежала рівна суха гілка, певно, кинута сюди бурею або якимось іншим чунгом.

Обгорілі стовбури, які недавно бачила Молода пома, і те, що вона побачила зараз, збудили у ній спогад про вогонь над печерою, який вони зробили з Сміливим. Вона згадала й колишню пожежу в лісі, яку добре пам’ятала, хоча була тоді ще дуже маленька, і зупинилася перед стовбуром, широко розкривши очі. В її уяві цей стовбур раптом почав горіти. Ось… ось вони вдвох з Сміливим взяли покладену впоперек гілку й швидко труть нею об стовбур… Спочатку з’являється тоненька цівка диму, потім спалахують вогняні язички… Займається гілка, потім весь стовбур, і їм стає так жарко…

Налякана й сама не вірячи в таку можливість, ще не отямившись від своєї сміливої думки, Молода пома нерішуче покликала Голобедрого, що йшов попереду:

— У-о-кха-а!

Голобедрий обернувся, глянув на неї, проте, не відчувши в її голосі тривоги, знову рушив уперед.

— У-о-кха-а! — роздратовано гукнула Молода пома і раптом махнула йому рукою.

«Ходи сюди!» — означав той жест, і вона була першим чунгом, який кликав іншого, махаючи йому рукою.

Голобедрий здивовано повернувся. Молода пома, позираючи то на нього, то на стовбур з гілкою, з якимось зусиллям почала прицмокувати губами й хотіла висловити свою думку вголос.

— Уак-ку-ку! — промовила вона, показуючи на стовбур і гілку, а зведені вгору брови та вирячені очі свідчили про її неймовірне душевне напруження.

«Розумієш? — ніби хотіла вона сказати. — З цього стовбура ми знову можемо зробити вогонь…»

Та як Голобедрий не напружував свій мозок, нічого цікавого він не міг побачити в цьому стовбурові. Дерево як дерево. І знову почав хокати:

— Хок? Хок?

Молода пома побачила, що він її не розуміє. Як же сказати йому про свою догадку, як? Вона схопила Голобедрого за руку, глянула йому просто в вічі, випнула губи і, наслідуючи гоготіння вогню при сильному вітрі, промовила:

— Ффу-у-у! Ффу-у-у!

Потім потягла його до стовбура, схопила гілку за один кінець, а йому показала на другий.

— Уак — ку-ку! Уак-ку-ку! Ффу-у-у! Ффу-у-у! — повторила вона й почала швидко терти гілкою по стовбуру.

Лише тепер Голобедрий зрозумів, про що думала Молода пома. Згадавши, як вони запалили стовбур над щілиною в скелі, він швидко перестрибнув на другий бік і взявся за вільний кінець гілки.

— Уак-ку-ку! Уак-ку-ку! — радісно захлипав схвильований чунг, ніби хотів сказати: «Зрозумів! Зрозумів! Тепер ми знову зробимо вогонь!»

У цей час надійшли інші чунги. Вони мовчки спинилися біля них, все ще не розуміючи наміру Голобедрого і Молодої поми. Та коли ті з шаленою швидкістю почали терти гілкою об сухий стовбур, чунги захлипали від радісної догадки. А коли над стовбуром звився струминкою дим і заграли, затремтіли язички полум’я, вони захоплено закричали, сповнені почуття радості й перемоги.

Чунги знову розклали вогнище, не маючи й гадки, що можуть спалити весь ліс. На щастя, навколо стовбура не було інших сухих дерев, а трава була ще зовсім зелена. До того ж, сам стовбур горів дуже повільно, полум’я було невелике, і вогонь поступово в’їдався в його серцевину.

І Сміливий, і Брунатна, і всі інші чунги старшого віку згадали, як на колишньому згарищі вони їли печені плоди та печених тварин, і швидко розбіглися по лісу шукати плодів і та-ма. Назбиравши їх, кидали у вогонь і потім вигрібали своїми ломаками. Їм кортіло швидше поласувати, вони хапали печене ще гарячим з вогню, обпікали собі пальці й щоразу скрикували:

— Уой! Уой! Уой!

Величезний стовбур горів кілька днів і ночей, і чунги їли тільки печені плоди, печених та-ма та інших дрібних тварин, яких їм пощастило спіймати і вбити. Стовбур горів увесь час повільно, невеличким полум ям, повитим густим димом, проте вночі відблиск вогню падав досить далеко навколо, лякаючи хижаків, і вони тікали якомога далі від цього дивного нічного табору чунгів. Потім стовбур почав гаснути, але ще до того, як він зовсім погас, чунги змушені були його покинути. Поблизу не лишилося жодного дерева, на якому були б плоди, не було й тварин, і от одного ранку вони вирушили звідти, самі не знаючи куди. Ще довго тлів після цього стовбур, а коли за кілька місяців по цих місцях проходила інша група чунгів, вона знайшла тут тільки попіл та купку згаслих, недогорілих головешок.

Відкривши таємницю добування вогню, чунги тепер всюди, де тільки їм доводилось зупинятись, лишали за собою попіл і згарища. Самі того не розуміючи, вони спричинювали страшні пожежі, які винищували ліс на величезних просторах і в яких загинуло немало чунгів. Та поступово вони набули досвіду й почали розкладати багаття на таких місцях, де не загрожувала небезпека підпалити ліс. Так ночами в лісі то тут, то там спалахували вогнища, не переростаючи однак в пожежі, а навколо них миготіли тіні вдоволених чунгів, які танцювали на радощах.

Вони вже давно залишили позаду найрозумніших і найхитріших тварин, давно навчилися перемагати каменями та ломаками найсильніших з них, а тепер лякають палаючими головешками і грау, і хо-хо, і мута, і всіх інших великих звірів. До того ж, яка інша тварина вміє зробити собі копач, добути вогонь, спекти плід чи м ясо? Яка інша тварина провадить таке усвідомлене, спільне життя? Ніяка, ніяка! Навіть молоді чунги-близнята, не маючи досвіду старших, — і ті розуміли, як всім корисно жити разом. Та ще завдяки своїй кмітливості й невпинній цікавості вони часто догадувалися й винаходили нові корисні речі та явища, які тепер запозичували у них навіть дорослі, і таким чином, досвід усіх чунгів безперервно розширювався й збагачувався.

І до чого тільки вони не додумувались! Одного разу, помітивши, як від удару каменя об камінь посипались іскри, близнятам спало на думку, що в такий спосіб можна добути вогонь, і вони почали вдаряти каменями один об одний. Випадково одним з каменів був дрібнозернистий пісковик, а другий — плоский, довгастий кремінь. Звичайно, ніякого вогню вони не добули, зате пісковик так вирівняв і відполірував один бік кременю, що це викликало у близнят справжнє захоплення. Обмацуючи та розглядаючи кремінь, вони звернули увагу на те, що другий його бік лишився шорстким і нерівним, і вони заходилися терти його об пісковик, щоб і він став гладеньким та лискучим. Пісковик глибоко протерся кременем, зате кремінь відполірувався чудово, а один його край став таким гострим, що близнята від легенького дотику об нього порізали собі пальці. Так, цей кремінь різав набагато краще, ніж ті уламки, які чунги знаходили або які утворювались під час викопування цибулин, і це був перший ніж, зроблений рукою чунга!

Надзвичайно вразливі, близнята, пригадавши, як дорослі. чунги уламками кременю підтинали корені, тут же поприсідали до одного куща з солодкими плодами й заходилися обрізати корені, що стирчали з землі. Потім почали обтинати й тоненькі гілочки: один обтинав, а другий стрибав біля нього й вищав від задоволення й радості; те, що вони робили, було чимось небувалим у житті чунгів.

Ті чунги, що спостерігали, як двоє близнят робили цей перший, такий привабливо лискучий і гладенький крем я— ний ніж, одразу ж взялися виготовляти такі ножі й собі. Так первісна трудова діяльність, розпочата з моменту першого викопування каменем з землі цибулин, надавала їхнім рукам дедалі більшої вправності й рухливості, робила їх все досконалішими.

А дні тимчасом непомітно минали один за одним. Як з незапам’ятних часів, так і тепер вони, незбагненно для чунгів, перетворювалися в місяці, місяці — в роки, роки — в сторіччя. І протягом усього цього часу чунги невпинно змінювались: старі вмирали, молоді старіли й так само вмирали, а на їх місце народжувались інші, набагато відмінніші від своїх предків. Ці, в свою чергу, також народжували чунгів, і їх велика група раз у раз збільшувалась та змінювалась. Коли вона стала вже надто великою, частина чунгів відділилась від неї і зникла в непрохідному лісі. Пізніше, коли їм траплялося зустрітись, вони вже не впізнавали одні одних і були зовсім чужими. Так від великої групи Сміливого вже не раз відділялися менші, але від того вона майже не зменшувалась. Тільки щодалі, то вона все менш ставала схожою на саму себе: новонароджені чунги мали вже зовсім мало шерсті на тілі, а їхні діти — були ще більше безволосі. Усім чунгам подобалось мати на тілі якнайменше шерсті, і кожен з них вибирав собі таку саму пому, а кожна пома вибирала безволосого чунга. Волохатими залишалися тільки найстаріші, і коли маленькі безволосі чунги бачили такого старого, вони зацікавлено дивились на нього й здивовано випинали губи.

— Ак-ба-ба-а! — бубоніли вони, немов виражаючи в такий спосіб свою огиду. «Який страшни-и-ий!» — хотіли вони сказати цими звуками, і поступово ці звуки почали означати й усе інше, що їм не подобалось.

Сміливий і Брунатна теж дуже постаріли. Шерсть на їх тілі стала зовсім сивою, а волосся на голові та брови побіліли. Сміливий був тепер не вожаком, а немічним старим, і вдвох з Брунатною над силу пленталися слідом за молодими прудконогими чунгами. Вони надзвичайно стомлювалися від того безперервного блукання по лісі, часто сідали перепочити й дуже раділи, коли група на якийсь час спинялася. Народивши ще кількох безволосих чунгів, чунг і пома передчували, що наближається день, коли й вони відстануть від групи і вже ніколи не наздоженуть її. І обоє, як колись Великий чунг і Стара пома, жахалися цієї думки, але інстинкт їм підказував, що це станеться неминуче, і вони вже чекали того дня сумно й покірливо. Довге життя прожили Сміливий і Брунатна, багато сутичок витримали з сильними хижаками, залишили чимало нащадків. І якого тільки дива не бачили в житті, чого тільки не навчилися! І шалені бурі, й жахливий голод пережили, і копачі та крем’яні ножі навчилися робити, і вогонь добувати, і пекти плоди та м’ясо… Ніяка інша тварина не знала, що таке праця, а вони знали! Чи було ж на світі ще щось таке, що вони могли б пережити й чого навчилися б?

Але перед тим, як померти, їм судилося побачити ще одне чудо. Одного разу група помітила, що десь попереду над деревами здіймається білий димок. Вирішивши, що там горить вогонь, усі кинулись туди: чи не з’явилася у їхньому лісі якась інша група чунгів?

Почвалали туди й Сміливий та Брунатна. Вони також сподівались побачити вогонь. Але то був зовсім не вогонь, а просто вода, яка горіла без полум’я і тільки диміла. Це було велике джерело, і вся вода в ньому кипіла, клекотала, вкриваючись білим димом; навколо нього не була нічого, навіть трава не росла. З джерела витікав маленький струмочок і над тим струмочком теж вився прозорий білий димок — мабуть, і ця вода горіла.

Справді, такого дива ні Сміливий, ні Брунатна не бачили ніколи. Не бачили такого й інші чунги, тому всі стояли над джерелом і ошелешено дивилися на незвичайну воду. Вони всі так сторопіли, що ті, хто тримав у руках плоди, повпускали їх; плоди покотилися і впали у воду. Дехто впустив навіть свої копачі, а Молода пома впустила великий клапоть шкури грі, який вона носила, перекинувши через плече, і який їй подобався більше, ніж обвиті навколо шиї та тулуба пагінці. Малі чунги поприсідали біля струмочка і, ще не знаючи, що таке гаряча вода, спробували її помацати. Але перший з них, хто встромив у неї пальці, пронизливо завищав і смикнув руку назад. Вода обпекла його, наче справжній вогонь.

Розгублені, здивовані й навіть налякані, чунги стояли біля джерела й дивилися, як тихо клекоче й димить вода, хоча й жаром від неї не пашить. Плоди, що впали у джерело, набули зовсім іншого кольору й легенько кружляли на її поверхні, збляклі й поморщені.

Ті, хто був сміливішим і цікавішим, підійшли до струмочка, в якому вода теж горіла, й нахилилися над самим димом. Та що за диво?! Цей дим нічим не пахнув, не щипав у горлі й в очах. Навпаки, вони відчували на своїх обличчях немов легенький, теплий туман, а в горлі не відчували зовсім нічого.

Здивовані й страшенно зацікавлені, декотрі з них простигли руки до киплячої води. Простягли нерішуче, обережно хотілося ж поторкати цю незвичайну, досі небачену воду. Та, ледве доторкнувшись до неї, вони мерщій злякано смикнули руки назад. Що ж це за вода така, що горить без вогню й не згоряє?

Чунги, які були кмітливіші від решти, взяли довгі гілки й почали притягати до себе плоди, що плавали у воді. І так само, як гілками колись витягали плоди з вогню, почали тепер витягати їх з води. Та це їм не вдавалося, доки один з близнят не здогадався схопити плід двома гілками й витягти його, мов пальцями. Плід був гарячий, наче спеченим, і став м’якішим та значно смачнішим. Виходить, не тільки вогонь міг пекти плоди, а й ця дивовижна димуча вода!..

Дехто одразу догадався метнутись по нові плоди, щоб тут же спекти їх у цій воді; інші подалися в кущі шукати та-ма; ще інші почали кидати в джерело камінці та милуватися їх бульканням. І вся група лишалась біля гарячого джерела багато днів, поки не обірвала и не поїла плодів далеко навколо, і тут чунги вперше їли варені плоди й варене м ясо. Варена їжа подобалась усім, але особливо припала вона до смаку Сміливому та Брунатній, бо від старості зуби в них розхиталися й випадали один за одним.

І ЧУНГИ ЗБУДУВАЛИ СОБІ ПЕРШУ ХИЖУ…

Дні минали один за одним, і в їх нескінченному плині безперервно чергувалися погожі ранки з грозовими бурями, палюча спека з бурхливими зливами, сумний падолист з пишною зеленню. То випадав невеличкий сніжок і встилав землю білим покривалом, і тоді крі-рі переставали співати й кудись відлітали, то знову ліс починав зеленіти, і тоді крі-рі поверталися, і все навколо сповнялося їхнім співом.

Блукаючи без мети і без напрямку ио несходимому лісі, чунги одного разу вийшли на берег великої ріки. Широкі були її піщані береги, і незаслонене велетенськими деревами біле світило поливало її тихі води потоками гарячих золотих променів, а вздовж одного берега біліло купками каміння. Хто назбирав і поскладав те каміння? Вже не було серед живих нікого з старих чунгів, хто б зміг пригадати, що це була справа їх рук під час колишньої втечі з півночі на південь. Сміливий і Брунатна теж давно померли, і нові безволосі чунги зчудовано дивилися на те каміння й мовчали. Хто поскладав його у купи, коли? Тварини не могли цього зробити, отже, без сумніву, тут побували чунги. Але що то були за чунги? Адже їхня група вперше проходила цими місцями.

Голобедрий зміркував одразу, що каміння може їм придатись для захисту від хижаків, якщо ті нападуть на них уночі. І, помітивши, як дехто з чунгів почав розбирати одну купку та безглуздо розкидати каміння, він замахав руками й закричав:

— А-хай! А-хай!..

Первісною мовою чунгів це означало: «Не треба розкидати того каміння!»

Чунги зрозуміли його крик, закричали: «А-хай! А-хай!» — і перестали розкидати каміння.

Голобедрий також уже посивів Г не був тепер таким хоробрим і сильним, як колись. Він давно вже поступився місцем ватажка двом молодим близнятам, та оскільки мав найбагатший досвід і був наймудрішим з усіх чунгів, його всі слухали й поважали. Молода пома теж уже постаріла. Вона народила шістьох чунгів, з яких троє загинуло в боротьбі з хижаками, а інших троє стали вже дорослими. Та, хоча пома постаріла, вона й далі носила на плечі клапоть шкури грі і навіть перекинула через друге плече новий, ще більший клапоть. Почуття краси в неї було ще живим і свіжим, і вона носила ту шкуру не заради інших, а просто їй приємно було самій. А щоб шкура не сповзала й не падала з плеча, коли Молода пома нагиналася, вона застромляла її кінці за зелені пагінці, якими й досі обвивала собі тулуб і шию. Це давало їй більшу свободу рухів, і вона могла міцніше тримати в руках копач або кремінний ніж.

Уже віддавна всі чунги та всі поми прикрашалися пагінцями й клаптями шкури. Вони здирали кремінними ножами шкуру з убитих тварин, а потім, не міряючи, ділили її між собою-кому скільки дістанеться, хто скільки може схопити. Проте ніхто ніколи не виявляв невдоволення, кожен брав і носив на плечі те, що мав.

Один з близнят рушив до ріки. Його наздогнала пома й ласкаво промуркотіла:

— У-ха-ка-ва? У-ха-ка-ва?

Цим вона хотіла його спитати: «Куди йдеш? Чи є там щось цікаве або смачне?»

— У-ха-ка-ва, у-ха-ка-ва, — відповів їй чунг, але вже іншим тоном, що мало означати: «Іду подивитись, бо я й сам не знаю, чи є там щось цікаве!»

— А-ха-ку-бу? — знову спитала пома, йдучи поруч, і почала пильно дивитися на пісок.

Цим вона хотіла сказати: «А чи немає тут небезпеки? Я бачу на піску сліди мо-ка…»

— А-ха-ку-бу, а-ха-ку-бу, — відповів чунг іншим тоном і підняв гострий копач, який тримав у правій руці.

«Немає нічого небезпечного, — хотів він сказати. — Як бачиш, місце тут відкрите, і жоден хижак не нападе зненацька. А якщо й нападе, ми своїми копачами проб’ємо йому череп, і він помре. Та й інші чунги прийдуть відразу нам на поміч».

В затоках та обмілинах, що утворилися після повені, чунги знайшли багато хі-кі. Спочатку вони ловили їх руками, але це було дуже важко. Тоді комусь із них спало на думку непомітно підкрастися до води й несподіваним, точним ударом загостреної гілки простромити хі-кі; справа пішла значно краще. Чунги затрималися на березі ріки довше, ніж вони затримувались в будь-якому іншому місці. Ріка давала їм вдоволь хі-кі, а з дерев, що росли понад берегом, звисали великі соковиті плоди. Ночівля на широкім, відкритім березі виключала можливість несподіваного нападу хижаків. До того ж, тут було сонячно, і маленькі чунги цілими днями гралися в піску, хлюпались у воді й радісно верещали:

— Акх-ба-ба! Акх-ба-ба! Акх-ба-ба!

Ступні у маленьких чунгів були зовсім плоскі, а пальці на них стислися так, що ніхто б навіть не подумав щось хапати ними. Та й не дивно! Коли вже навіть Голобедрий і Молода пома, найстарші у всій групі, не могли ними брати майже нічого, то що можна було сказати про наймолодших?

Видобули чунги й вогонь і почали пекти в ньому плоди та хі-кі. Ніхто вже не носив плоди жменями, а лише в кістяних шкаралупах та-ма. Таким чином, відпала потреба щоразу повертатися й носити їх по дві штуки, бо можна було взяти одразу багато й чекати, поки вони спечуться. Маленькі чунги, за прикладом дорослих, теж хотіли носити хі-кі в шкаралупах та-ма і здіймали страшенний плач, коли дорослі їм не давали їх.

На березі були й місця з глинястим мулом. Висохлий від пекучого проміння білого світила, мул пожолобився й потріскав. Деякі з шматочків зовні нагадували шкаралупу та-ма, і котрийсь з малих чунгів, бавлячись таким шматком, надумав покласти в нього хі-кі. Радісно схлипуючи від того, що тепер і він, як дорослі, має в чому носити одразу по кілька хі-кі, маленький чунг з тим шматком глини бігцем кинувся до вогню, але раптом спіткнувся і впав біля самого багаття. Шкаралупа з хі-кі опинилась у вогні, а маленький чунг, весь обліплений жаринами, заверещав і заметався по землі.

Усі чунги, що сиділи біля вогню, посхоплювались і мерщій кинулися до бідолашного малого. Очманіла з переляку мати несамовито закричала й почала голими пальцями знімати жарини з тіла дитини. І вона-таки врятувала маленького чунга, хоч той і попік майже все тіло, зате в неї самої обгоріли пальці. За кілька днів, протягом яких вона від нестерпного болю не переставала вити, пальці її загноїлися, почали пухнути. Згодом порозпухали й руки, і пома вмерла. Але до самої смерті вона лежала біля маленького чунга, вила від болю й голубила його. Бачачи, що її дитина жива, вона часом забувала про неймовірний біль і радісно схлипувала.

Стривожені цією подією та заклопотані нещасною матір ю й сином, чунги ледве не втратили вогню. А коли здогадались нарешті, що треба підкласти в нього палива, вигребли глиняну шкаралупу маленького чунга; шкаралупа була зовсім обпалена. Вона набула кольору призахідного неба у вітряну погоду, і чунги з цікавістю почали її розглядати. Їх дивували і її колір, і форма: вони добре знали крихкі камені такого ж кольору, але ще ніколи не бачили каменя подібної форми і не мали уявлення про камінь-шкаралупу.

Обережно витягши гілкою з вогню ту шкаралупу, чунги знайшли в ній кількох хі-кі, що зовсім спеклися. Вони одразу здогадались, як це сталося, і відтоді почали пекти хі-кі не просто у вогні, а в шкаралупах та-ма. Кинуті просто у вогонь, хі-кі обвуглювалися наполовину, а то й більше, а в шкаралупі вони тільки пеклися й ставали ще смачнішими.

Та якщо глиняні шкаралупи не псувалися на вогні, то шкаралупи та-ма перегорали й розсипалися на білий порошок. Таким чином у чунгів згодом не залишилось ні одної шкаралупи та-ма. Але це їх тепер не лякало. Вони знайшли на березі нові місця з глинястим мулом, знайшли й декілька таких самих глиняних шкаралуп, які утворилися при висиханні піщано-глинястого шару. Спочатку чунги не здогадалися обпалювати їх на вогні, та коли деякі з них порозмокали у воді й знову перетворилися в мул, вони зрозуміли, що обпаленим шкаралупам вода не завдає ніякої шкоди, і з того часу почали їх обпалювати.

Але обпалені глиняні шкаралупи легко розбивалися. Кістяну шкаралупу та-ма можна було кидати об землю, і вона лишалася цілою. Коли ж котрийсь із чунгів ненароком впускав з рук обпалену глиняну шкаралупу і вона падала на камінь або на тверду землю, то одразу ж розбивалася на дрібні шматочки. Часто дві такі шкаралупи розбивалися навіть від незначного удару одна об одну. І як би чунги не намагалися бути обережними, все одно розбивали їх, а нові знаходили не завжди.

Та ось одного разу маленькі чунги виліпили щось подібне до мисочки. Мнучи в руках клейку глину, вони ненароком, цілком несвідомо, надали їй форму мисочки. Власне, то була ще не мисочка, а тільки груба її подоба. Та все-таки вона була витвором їхніх рук, і малюки на радощах почали вищати й підстрибувати, а потім знову взялися ліпити такі? самі мисочки.

Для чунгів це було початком нової трудової діяльності, і незабаром рука їх виготовила перший посуд: кривий, незграбний, несиметричної форми, з шорсткими боками, з гру*— бими відбитками пальців. Але все-таки це був справжній посуд, яким вони могли користуватися.

Коли його поклали у вогонь і обпалили, він зберіг усі подробиці свого грубого виробу. Та це анітрохи не затьмарило радості чунгів. Навпаки, відбитки пальців на ньому їм так сподобались, що пізніше вони навмисне почали прикрашати ними свій глиняний посуд.

Якось на світанку почав іти дощ. Він був не дуже великий, не чути було навіть, щоб гриміло, але лило цілісінький день. Поблизу ніде не було печер, та чунги й не хотіли віддалятися від ріки, яка давала їм необмежену кількість хі-кі, і вони кинулися шукати захисту під густим гіллям найближчих дерев. У деяких дерев гілля починалося майже над самою землею, а листя на ньому було таке широке й таке густе, що крізь нього зовсім не протікало. Але дощ ішов цілий день і цілу ніч, вода почала просочуватись і сюди, і чунги, сидячи навпочіпки, змушені були не спати всю ніч. Разом з тим крізь гілля почав продувати різкий вітер, і добре було тільки тим, хто мав на плечах якнайбільше шкури. Вона зогрівала й захищала їх спини від великих і холодних крапель дощу.

Чунги сподівалися, що, може, дощ перестане хоч наступного дня, а біле світило вигляне, обсушить і зогріє їх. Однак небо лишалось таким же навислим та похмурим, і чунги зрозуміли, що воно ще сердиться і дощ не перестане і в цей день. Голобедрий підвів голову й почав оглядати зелену покрівлю. От коли б гілля цього дерева було ще густішим!.. Як… як гілля, яке вони колись наклали на щілину в скелі над своєю печерою…

І раптом, осяяний спогадами про те, що вони тоді зробили, щоб врятуватися від сильного, холодного вітру та від грізного виття бурі, він схопився й закричав:

— А-хай-я! А-хай-я!.. А-хай-я!..

То був крик, що сповіщав про якусь нову, важливу догадку, і чунги зрозуміли це одразу. Але що це була за догадка? Схопилися і обоє близнят, схопилися й інші чунги, і всі дивилися на нього з неприхованою цікавістю й напруженим чеканням.

— А-хай-я! А-хай-я!.. Ак-бу-бу! — махнув рукою Голобедрий на переплетені над їхніми головами віти.

Та оскільки його догадка була наслідком досить складного процесу мислення, він зрозумів, що не зможе висловити її інакше, ніж самою дією. Вибігши з-під дерева, під яким вони ховалися від дощу, Голобедрий почав ламати з інших дерев гілки з густим листям.

— Ак-бу-бу! Ак-бу-бу! — бубонів він, складаючи гілки на дерево, під яким вони ховалися вночі, і водночас махаючи руками, щоб краще пояснити, нащо він все це робить.

Він то показував рукою вниз і щулився, вдаючи, ніби на нього згори капає крізь гілля дощ і він нітиться під отими краплями, то вимовляв звуки, наслідуючи шум дощу.

Але пояснювати більше не треба було. Чунги добре зрозуміли Голобедрого й одразу ж почали робити те, що робив він. Спільними зусиллями вони скоро накидали над головами товстий шар густих віт; тепер вже не протікало. По боках звисали недбало кинуті віти, але, стиснуті іншими, вони трималися досить міцно й не падали. Так чунги зробили собі щось на зразок печери, до якої вже не текло.

Проте між провислими з покрівлі вітами утворилося багато щілин, крізь які дув пронизливий, холодний вітер. Голобедрий і Молода пома з своїми трьома синами та їх помами, близнята з своїми помами й дітьми, з яких двоє ростом вже доганяли своїх матерів, і ще троє чунгів з своїми помами й дітьми — усі вони входили до групи Голобедрого — гуртом позатуляли гілками ті щілини, залишивши тільки найбільшу з них для входу.

Затуляти щілини по боках було важко, бо, поставлені сторч, гілки падали, та й вітер перекидав їх раз у раз. Тоді чунги почали своїми гострими крем’яними копачами зрубувати товщі й важчі гілки. Але й вони не могли триматися рівно і падали, валячи за собою інші.

Довго думали чунги, як закріпити їх, щоб вони не падали, та так нічого підхожого й не придумали і вже почали впадати у відчай.

Молода пома, у якої виткі пагінці пообривалися під час влаштування спільного сховища від дощу, пішла нарізати собі свіжих пагінців, щоб зробити з них нові прикраси. Близнята помітили це і обидва заревли на все горло. З власного досвіду вони знали, якими гнучкими були оті пагінці і як міцно обплітали кущі й навіть цілі дерева.

Здогадавшись, що ті самі віти, які вони досі так марно намагалися закріпити, можна просто обплести, вони кинулися зрізати своїми крем’яними ножами довгі зелені пагінці. За їх прикладом інші чунги теж почали прив’язувати гілки одну до одної. Так вони позатуляли всі щілини, і всередині стало тепло й затишно: згори не капало, а з боків не дуло.

Так чунги збудували свою першу хижу, і це була перша хижа на землі.