Смиренність отця Брауна

Летючі зорі

«Мій найвіртуозніший злочин, — любив розповідати Фламбо в роки своєї доброчесної старості, — став, за дивним збігом обставин, і моїм останнім злочином. Я вчинив його на Різдво. Як справжній майстер своєї справи, я завжди прагнув, аби злочин гармоніював з певною порою року або з пейзажем і добирав для нього, наче для скульптурної композиції, відповідні декорації. Наприклад, англійських сквайрів найкраще обдурювати у довгих кімнатах, де стіни обшиті дубовими панелями, а багатих євреїв, навпаки, краще залишати без гроша серед вогнів і пишної оздоби кафе „Ріц“. Якщо, наприклад, в Англії у мене виникало бажання позбавити настоятеля собору тягаря земного майна (що набагато складніше, ніж здається), мені хотілося бачити свою жертву обрамленою, якщо можна так висловитися, зеленими газонами і сірими дзвіницями старовинного містечка. Точнісінько так само у Франції, вилучаючи деяку суму в багатого і скупого селянина (що майже неможливо), я відчував задоволення, споглядаючи його обурену фізіономію на тлі сірої шеренги старанно підстрижених тополь або величних галльських рівнин, які так чудово змальовував великий Мілле.

Отже, моїм останнім злочином став різдвяний злочин, веселий, затишний англійський злочин середнього достатку в стилі Чарльза Діккенса. Я вчинив його в одному гарному старовинному будинку поблизу Путні: з напівкруглим під'їздом для екіпажів, зі стайнею, з назвою, що значилася на воротах та з незмінною араукарією… Утім досить — ви вже уявляєте собі, що це був за будинок. Їй Богу, я тоді дуже сміливо і в повній відповідності до літературної традиції відтворив діккенсівський стиль. Навіть шкода, що того самого вечора я розкаявся й вирішив зав’язати з минулим».

І Фламбо починав розповідати всю цю історію зсередини, але навіть у такому викладі вона здавалася, щонайменше, химерною. Для стороннього спостерігача історія ця уявлялася просто незбагненною — і саме з цього ракурсу з нею має ознайомитися читач. Початком усіх подій можна вважати той момент, коли двері будинку відчинилися, і молоденька дівчина зі шматком хліба в руках вийшла у сад, де росла араукарія, погодувати птахів. Трапилося це на другий день Різдва. У дівчини було гарненьке личко і рішучі карі очі; про фігуру її судити ми не можемо: з ніг до голови вона була закутана в коричневе хутро так, що важко було зрозуміти, де закінчується кошлатий комір, а де починається пухнасте волосся. Якби не миле личко, її можна було б прийняти за вайлувате ведмежа.

Зимовий день надвечір ставав дедалі червонішим, рубінові відблиски на оголених клумбах здавалися примарами зів’ялих троянд. З одного боку до будинку прилягала стайня, з іншого — починалася алея, точніше, галерея з переплетених угорі лаврових дерев, яка вела у великий сад за будинком. Юна дівчина накришила птахам хліба (учетверте чи вп’яте за день, тому що попередні рази його з’їдав пес) і пішла лавровою алеєю в сад, де мерехтіло листя вічнозелених дерев. Раптом вона скрикнула від подиву, щирого чи удаваного — невідомо, бо, підвівши очі, побачила, що на високому паркані, наче вершник на коні, у чудернацькій позі сидить якась дивна фігура.

— О, тільки не стрибайте, пане Крук! — стривожено вигукнула дівчина. — Тут дуже високо.

Людина, що осідлала паркан, наче крилатого коня, виявилася довготелесим незграбним юнаком із темним волоссям, розумним та інтелігентним. Через смаглявий колір шкіри він скидався на іноземця. Його засмагу підкреслювала червона краватка зухвало яскравого відтінку — єдина вочевидь продумана деталь одягу. Можливо, це було щось символічне. Він не дослухався до благань дівчини і, ризикуючи переламати собі ноги, з легкістю коника зістрибнув на землю.

— Думаю, я мав стати злодієм, — спокійно промовив він. — Так, безперечно, і сталося б, якби я не народився в цьому чудовому будинку по сусідству з вами. Утім нічого поганого я у цьому не бачу.

— Як ви можете так казати? — докірливо вигукнула дівчина.

— Розумієте, якщо ти народився не з того боку паркану, де тобі потрібно, по-моєму, ти маєш право через нього перелізти.

— Ніколи не знаєш, що ви зараз скажете або зробите.

— Я і сам зазвичай цього не знаю, — відповів пан Крук. — У будь-якому разі зараз я саме з того боку паркану, з якого мені належить бути.

— А з якого боку паркану вам належить бути? — з посмішкою запитала юна співрозмовниця.

— З того, де ви, — відповів молодик.

І молоді люди пішли разом лавровою алею. Раптом тричі просурмив, наближаючись, автомобільний клаксон; елегантний автомобіль світло-зеленого кольору, наче птах, підлетів до ґанку і, весь здригаючись, зупинився.

— Ого, — сказав молодик у червоній краватці, — ось хто вже справді народився з потрібного боку. Я не знав, панно Адамс, що у вашої сім'ї такий новомодний Санта-Клаус.

— Це мій хрещений батько пан Леопольд Фішер. Він завжди приїжджає до нас на другий день Різдва.

І після мимовільної паузи, що виказувала брак ентузіазму, Рубі Адамс додала:

— Він дуже добрий.

Журналіст Джон Крук багато чув про великого магната з Сіті пана Леопольда Фішера, і якщо великий магнат ніколи не чув про Джона Крука, то у будь-якому разі не з вини останнього, оскільки він неодноразово і вкрай суворо відгукувався про пана Леопольда на сторінках «Заклику» і «Нового часу». Утім зараз пан Крук не казав ані слова і з похмурим виглядом спостерігав за розвантаженням автомобіля — а це був досить тривалий процес. Спочатку відчинилися передні дверцята, і з машини вийшов високий елегантний шофер у зеленому, потім — задні дверцята, і з машини вийшов низенький елегантний прислуга в сірому; потім вони удвох доправили пана Леопольда на ґанок і стали розпаковувати його, неначе цінний, ретельно перев'язаний пакунок. З-під пледів, настільки численних, що їх вистачило б на цілу крамницю, з-під шкур усіх лісових звірів і шаликів усіх барв веселки з'явилося нарешті щось, що нагадувало людську фігуру. Це був досить привітний, хоча й схожий на іноземця літній джентльмен із сивою цапиною борідкою і сяючою посмішкою, що заходився потирати руки у величезних хутряних рукавицях.

Але ще задовго до кінця цієї процедури двері будинку відчинилися, і на ґанок вийшов полковник Адамс (батько молодої леді в шубці), щоб зустріти й супроводити почесного гостя до будинку. Це був високий, чорнявий і дуже мовчазний чоловік у червоному ковпаку, що нагадував феску[16] і надавав йому схожості з колоніальним старійшиною або єгипетським пашею. Разом із ним вийшов його свояк, молодий фермер, що недавно приїхав із Канади — міцний і галасливий чоловік зі світлою борідкою на ім'я Джеймс Блаунт. Їх обох супроводжувала ще одна досить скромна особа — католицький священик із сусідньої парафії. Покійна дружина полковника була католичкою, і діти, як заведено в таких випадках, виховувалися католиками. Священик цей був нічим не примітний, навіть прізвище у нього було пересічним — Браун. Однак полковник поважав його товариство і часто запрошував до себе.

У просторому передпокої було достатньо місця навіть для пана Леопольда і його численних оболонок. Передпокій цей, непомірно великий для такого будинку, становив собою величезне приміщення, в одному кінці якого були вхідні двері з ґанком, а в іншому — сходи на другий поверх. Тут, перед каміном із повішеною над ним шпагою полковника, процедуру роздягання новоприбулого гостя було завершено, і всі присутні, зокрема й похмурий Крук, були представлені пану Леопольду Фішеру. Однак поважний фінансист все ще вовтузився зі своїм бездоганно пошитим одягом. Він довго порпався у внутрішній кишені фрака і нарешті, сяючи від гордощів, видобув звідти чорний овальний футляр, який містив, як він пояснив, різдвяний подарунок для його хрещениці. З неприхованою пихою, що обеззброювала, він високо підняв футляр, так, щоб усі могли його бачити, потім злегка натиснув пружину — кришка відкинулася, і всі завмерли, засліплені: фонтан кристалізованого світла раптом ожив у них перед очима. На помаранчевому оксамиті, у заглибленні, наче три яйця у гнізді, лежали три чистих сяючих діаманти, і здавалося, навіть повітря засвітилося їхнім блиском. Фішер стояв, доброзичливо посміхаючись, насолоджуючись подивом і захопленням дівчини, стриманим зачудуванням і небагатослівною вдячністю полковника та здивованими вигуками решти присутніх.

— Поки що я покладу їх назад, моя люба, — сказав Фішер, ховаючи футляр у задню кишеню свого фрака. — Мені довелося поводитися дуже обережно, коли я їхав сюди. Майте на увазі, що це три знаменитих африканських діаманти, що називаються «летючими зірками», через те, що їх уже неодноразово викрадали. Усі великі злочинці полюють за ними, та й звичайні люди на вулиці чи в готелі, зрозуміло, не відмовилися б від них. У мене могли вкрасти діаманти дорогою сюди. Це було цілком можливо.

— Я б сказав, цілком природно, — сердито зауважив молодий чоловік у червоній краватці. — І я нікого не звинуватив би у цьому. Коли люди просять хліба, а ви не даєте їм навіть каменя, я думаю, вони мають право самі взяти собі цей камінь.

— Не смійте так говорити! — з незрозумілою запальністю вигукнула дівчина. — Ви кажете так лише з того часу, як стали цим жахливим… ну, як це називається? Як називають людину, яка готова обійматися з сажотрусом?

— Святим, — сказав отець Браун.

— Я вважаю, — заперечив пан Леопольд, поблажливо усміхаючись, — що Рубі має на увазі соціалістів.

— Радикал — це зовсім не той, хто хворіє на радикуліт, — зауважив Крук з деяким роздратуванням, — а консерватор зовсім не консервує фрукти. Можу вас запевнити, що і соціалісти абсолютно не рвуться приятелювати із сажотрусами. Соціаліст — це людина, яка хоче, щоб усі димарі були почищені й щоб усім сажотрусам платили за їхню роботу.

— Але яка вважає, — тихо додав священик, — що ваша власна сажа вам не належить.

Крук глянув на нього з цікавістю і навіть із повагою.

— Кому може знадобитися моя сажа? — запитав він.

— Декому, може, і знадобиться, — відповів Браун серйозно. — Кажуть, наприклад, що нею користуються садівники. А сам я одного разу на Різдво приніс чимало радості шістьом дітлахам, які чекали на Санта-Клауса, саме за допомогою сажі, застосувавши її як зовнішній засіб.

— Як цікаво! — вигукнула Рубі. — Якби повторити це!

Енергійний канадець пан Блаунт підвищив свій і без того гучний голос, приєднуючись до пропозиції племінниці; здивований фінансист теж підвищив голос, висловлюючи рішуче несхвалення, але тут хтось постукав у вхідні двері. Священик відчинив їх, і перед очима присутніх знову постав сад з араукарією і вічнозеленими деревами, котрі тепер уже темніли на тлі розкішно-бузкового заходу. Цей краєвид, неначе вставлений в раму розчинених дверей, був настільки мальовничим і незвичайним, що скидався на театральну декорацію. Кілька секунд ніхто навіть не звертав уваги на людину, що зупинилася на порозі. Це був, мабуть, звичайний посильний у запорошеному витертому пальті. Простягаючи листа, він запитав:

— Хто з вас пан Блаунт, джентльмени?

Пан Блаунт здригнувся і затнувся, так і не закінчивши своєї схвальної тиради. Зі здивованим виразом він надірвав конверт і став читати листа, обличчя його спочатку спохмурніло, потім просвітліло, і він звернувся до свого зятя і господаря.

— Мені дуже неприємно завдавати вам стільки клопоту, полковнику, — почав він з веселою церемонністю Нового Світу, — але чи не зловживатиму я вашою гостинністю, якщо увечері до мене завітає сюди у справі один мій давній приятель? Утім ви, напевно, чули про нього — це Флоріан, уславлений французький акробат і комік. Я познайомився з ним багато років тому на Дикому Заході (він канадець за походженням). А тепер у нього до мене є якась справа, поки що, хоч убий, не знаю яка.

— Звісно, любий, — приязно відповів полковник, — запрошуйте кого завгодно. Він, без сумніву, буде доречний.

— Флоріан вимастить собі обличчя сажею, якщо ви це маєте на увазі, — сміючись, вигукнув Блаунт, — і всім наставить синців під очима. Я особисто не заперечую, я людина проста і люблю веселу стародавню пантоміму, у якій герой сідає на власний циліндр.

— Тільки не на мій, — з гідністю втрутився пан Фішер.

— Ну гаразд, гаразд, — весело заступився Крук, — не будемо сваритися. Людина на циліндрі — це ще не найнизькопробніший жарт!

Неприязнь до молодика у червоній краватці, спричинена його грабіжницькими переконаннями і неприхованим залицянням до гарненької хрещениці, спонукала Фішера зауважити саркастично-наказовим тоном:

— Не сумніваюся, що вам відомі й низькопробніші жарти. Чи не наведете ви нам приклад хоча б одного з них?

— Будь ласка, циліндр на людині, — відповів соціаліст.

— Годі! — вигукнув канадець з добродушністю істинного варвара. — Не варто псувати свято. Давайте-но сьогодні порозважаємо товариство. Ми не будемо мазати обличчя сажею і сідати на капелюхи, якщо вам це не до душі, але вигадаємо ще щось у такому стилі. Чому б нам не розіграти справжню стародавню англійську пантоміму — з паяцом, Коломбіною[17] та усім іншим? Я бачив таку виставу перед від'їздом з Англії, коли мені було років зо дванадцять, і у мене залишилися про неї спогади яскраві, немов іскри багаття. А коли я минулого року повернувся, виявилося, що пантомім уже не ставлять. Показують лише плаксиві чарівні казки. Я хочу бачити хорошу бійку, розпечену кочергу, полісмена, з якого роблять сосиску, а мені підносять принцес, що базікають при місячному світлі, синіх птахів та інші нісенітниці. Синя Борода — ось це для мене, та й він мені найбільше подобається в образі Панталоне.[18]

— Я усією душею підтримую пропозицію зробити з полісмена сосиску, — сказав Джон Крук, — це набагато вдаліша ілюстрація соціалізму, аніж та, яку тут нещодавно наводили. Але вистава — справа, звичайно ж, надто складна.

— Та що ви! — у захваті вигукнув пан Блаунт. — Влаштувати арлекінаду? Немає нічого простішого! По-перше, можна верзти будь-які відсебеньки, а по-друге, на реквізит і декорації згодиться різне домашнє начиння — столи, вішаки, кошики для білизни і всяке таке інше.

— А й справді, — Крук пожвавився і почав ходити кімнатою. — От тільки боюся, що мені не вдасться роздобути поліцейський мундир. Давненько я не вбивав полісменів.

Блаунт на мить замислився і раптом ляснув себе по стегну.

— Роздобудемо! — вигукнув він. Тут у листі є телефон Флоріана, а він знає всіх костюмерів Лондона. Я зателефоную йому і попрошу захопити з собою костюм полісмена.

І він кинувся до телефона.

— О, як це чудово, хрещений, — Рубі була готова танцювати від радості, — я буду Коломбіною, а ви — Панталоне.

Мільйонер випростався і завмер у величній позі язичницького божества.

— Гадаю, моя люба, — сухо промовив він, — вам краще пошукати когось іншого на роль Панталоне.

— Я можу бути Панталоне, якщо забажаєш, — вперше і востаннє втрутився в розмову полковник Адамс, вийнявши з рота сигару.

— Вам за це варто пам'ятник поставити, — вигукнув канадець із сяючим обличчям, повертаючись від телефона. — Ну ось, все і влаштовано. Пан Крук буде клоуном — він журналіст, а отже, знає всі заяложені жарти. Я можу бути Арлекіном — для цього потрібні лише довгі ноги і вміння стрибати. Мій друг Флоріан сказав мені зараз, що дорогою роздобуде костюм полісмена і переодягнеться в нього. Виставу можна влаштувати тут, у цьому передпокої, а публіку ми розсадимо на сходах. Вхідні двері будуть тлом; якщо їх зачинити, отримаємо інтер'єр англійського будиночка, а відчинивши — освітлений місяцем сад. Їй-Богу, все влаштовується, неначе за помахом чарівної палички.

І, вихопивши з кишені крейду, принесену з більярдної, він провів на підлозі межу, відокремивши уявну сцену.

Як їм вдалося підготувати впродовж такого короткого терміну цю хай навіть і безглузду виставу — залишається загадкою. Але вони взялися за справу з тим безрозсудним завзяттям, яке виникає, коли в оселі панує юність. А того вечора в будинку жила юність, хоча й не всі, ймовірно, здогадалися, у чиїх очах і чиїх серцях вона палала. Як завжди буває у таких випадках, задумка ставала все безглуздішою попри всю буржуазну респектабельність її походження. Коломбіна була чарівною у своєму широченному криноліні, що підозріло нагадував великий абажур з вітальні. Паяц і Панталоне набілили собі обличчя борошном, роздобутим у кухаря, і нафарбували щоки рум'янами, теж позиченими у когось із домашніх, хто побажав (як і личить істинному благодійнику-християнину) залишитися невідомим. Арлекіна, вже зодягненого в костюм зі сріблястої фольги, повитягуваної з коробок для сигар, не без зусиль вдалося зупинити у момент, коли він ледве не розбив старовинну кришталеву люстру, намагаючись прикрасити себе її блискучими підвісками. Він, напевно, так і не відмовився б від цього задуму, якби Рубі десь не відкопала для нього підроблені діаманти, що прикрашали колись на маскараді костюм Діамантової Королеви. До речі, її дядечко Джеймс Блаунт так розійшовся, що його годі було вгамувати; він поводився, неначе пустотливий школяр. Натягнув на отця Брауна паперову ослячу голову, а той не лише терпляче зніс це, а ще й винайшов якийсь спосіб ворушити її вухами. Блаунт зробив також спробу причепити ослиний хвіст до фалд фрака пана Леопольда Фішера, але цього разу його витівка була сприйнята не настільки прихильно.

— Дядечко Джеймс надто вже розвеселився, — сказала Рубі, з серйозним виглядом вішаючи Круку на шию гірлянду сосисок. — Що це з ним?

— Він — Арлекін, а ви — Коломбіна, — відповів Крук. — Ну, а я — просто паяц, який повторює заяложені жарти.

— Краще б ви були Арлекіном, — сказала вона, і сосиски, розгойдуючись, повисли у нього на шиї.

Хоча отцеві Брауну, який встиг вже викликати оплески майстерним перетворенням подушки на немовля, було чудово відомо все, що відбувалося за лаштунками, однак він приєднався до глядачів і вмостився поміж них із виразом урочистого пожвавлення на обличчі, наче дитина, що вперше потрапила до театру. Глядачів було небагато — родичі, дехто з сусідів і прислуги. Пан Леопольд зайняв найпочесніше місце, і його хутряний комір майже зовсім загородив сцену маленькому священику, який сидів позаду нього; але чи багато при цьому втратив священик, театральній критиці не відомо. Пантоміма становила собою щось геть хаотичне, але все ж вона не була позбавлена певної привабливості — її пожвавлювала і пронизувала іскрометна імпровізація паяца Крука. У повсяденному житті Крук був просто розумною людиною, але того вечора він відчував себе всезнаючим і всемогутнім — нерозумне почуття, мудре почуття, яке приходить до юнака, коли він на якусь мить упіймає певний погляд на певному обличчі. Вважалося, що він виконує роль паяца; насправді ж він був ще автором (наскільки тут взагалі міг бути автор), суфлером, декоратором, робітником сцени і на додачу до всього ще й оркестром. Під час коротких перерв у цій шаленій виставі він у своїх клоунських обладунках кидався до рояля і тарабанив на ньому уривки з популярних пісеньок, настільки ж недоречних, наскільки й відповідних нагоді.

Кульмінаційним моментом вистави, та й загалом усього вечора, стала мить, коли двері на задньому плані сцени раптом відчинилися, і глядачам відкрився сад, залитий місячним світлом, на тлі якого чітко вимальовувалася фігура знаменитого Флоріана. Паяц затарабанив хор поліцейських з оперети «Пірати з Пензанс», але звуки роялю потонули в оглушливій овації: великий комік навдивовижу точно відтворював жести і поставу полісмена. Арлекін підскочив до нього і вдарив його по касці, піаніст заграв «Де ти роздобув такого капелюха?», — а він лише озирався навколо, з приголомшливою майстерністю зображаючи здивування; Арлекін підстрибнув ще й знову вдарив його, а піаніст зіграв кілька тактів пісеньки «А потім ще разок…» Тоді Арлекін кинувся просто в обійми полісмена і під шквал оплесків повалив його на підлогу. Тут французький комік і показав свій знаменитий номер «Труп на підлозі», який і донині згадують в околицях Путні. Неможливо було повірити, що це жива людина.

Здоровань Арлекін розгойдував його, неначе мішок, то в один бік, то в другий, підкидав і крутив, як гумовий кийок, — і все це під сміховинні звуки безглуздих пісеньок у виконанні Крука. Коли Арлекін з натугою відірвав від підлоги тіло коміка-констебля, блазень за роялем заграв «Я пробудивсь від сну, мені наснилась ти», коли він звалив його собі на спину, почулося «3 торбиною за плечима», а коли врешті Арлекін, дуже переконливо гупнувши, опустив свою ношу на підлогу, піаніст у захваті заграв жвавий мотивчик на такі — як вважають донині — слова: «Листа я милій написав і кинув по дорозі».

Приблизно тієї ж миті, коли веселощі на імпровізованій сцені досягли апогею, отець Браун зовсім перестав бачити акторів, бо просто перед ним поважний магнат із Сіті схопився з місця і заходився ошелешено нишпорити у своїх кишенях. Потім він схвильовано сів, все ще порпаючись у кишенях, потім знову встав і намірився переступити через рампу на сцену, проте обмежився тим, що кинув лютий погляд на паяца за роялем і, не кажучи ні слова, кулею вилетів із зали.

Упродовж кількох наступних хвилин священик мав можливість без перешкод стежити за диким, однак не позбавленим певної витонченості танцем аматора Арлекіна над артистично бездушним тілом його ворога. Зі справжньою, хоча і грубуватою майстерністю Арлекін танцював тепер у розчинених дверях, потім рушив все далі й далі углиб саду, наповненого тишею і місячним світлом. Його нашвидкуруч склеєна з паперу та фольги одежина, надто блискуча у вогнях рампи, ставала чарівно-сріблястою в міру того, як він віддалявся, танцюючи у місячному сяйві. Глядачі посхоплювалися з місць, захоплено аплодуючи акторам, але цієї миті отець Браун відчув, що хтось торкнув його за рукав і пошепки попрохав пройти до кабінету полковника.

Він пішов за прислугою з усе зростаючим занепокоєнням, яке аж ніяк не зменшилося при вигляді урочисто-комічної сцени, що постала перед його поглядом, коли він увійшов до кабінету. Полковник Адамс, все ще одягнений у костюм Панталоне, сидів, понуро хитаючи заполірованою на кінцях корсетною кісточкою з китового вуса, і в його немолодих очах проступав смуток, який міг би протверезити будь-яку вакханалію. Пан Леопольд Фішер стояв, спершись на камін, важко дихав і був дуже стурбований.

— Трапилася дуже неприємна історія, отче Браун, — сказав Адамс. — Справа в тому, що діаманти, які ми сьогодні бачили, зникли у мого приятеля із задньої кишені. А оскільки ви…

— А оскільки я, — продовжив отець Браун, простодушно посміхнувшись, — сидів позаду нього…

— Такі натяки недопустимі, — з притиском сказав полковник Адамс, пильно дивлячись на Фішера, з чого можна було зробити висновок, що подібне припущення вже звучало. — Я лише прошу вас як джентльмена допомогти нам.

— Тобто вивернути свої кишені, — закінчив отець Браун і поспішив це зробити, видобувши на світ Божий сім шилінгів і шість пенсів, зворотний квиток до Лондона, невеличке срібне розп'яття, маленький молитовник і плитку шоколаду.

Полковник деякий час мовчки дивився на нього, а потім сказав:

— Річ у тім, що вміст вашої голови цікавить мене набагато більше, аніж вміст ваших кишень. Адже моя донька — ваша вихованка. І останнім часом вона…

Він не договорив.

— Останнім часом, — втрутився поважний Фішер, — вона відчинила двері батьківської оселі запеклому соціалісту, який відкрито заявляє, що завжди готовий обікрасти багату людину. Ось до чого це призвело. Перед вами багата людина — проте вже не багата!

— Якщо вас цікавить вміст моєї голови, то я можу вас з ним ознайомити, — байдуже сказав отець Браун. — Чого він вартий, судіть самі. Ось що я знаходжу в цій найстарішій з моїх кишень: люди, які мають намір вкрасти діаманти, не проголошують соціалістичних ідей. Найімовірніше, — додав він смиренно, — вони засуджуватимуть соціалізм.

Обидва його співрозмовники швидко перезирнулися, а священик вів далі:

— Бачте, ми знаємо цих людей. Соціаліст, про якого йдеться, так само не здатний вкрасти діаманти, як і єгипетську піраміду. Нам зараз варто поцікавитися іншою людиною, тією, яка нам не знайома і яка грає полісмена. Хотів би я знати, де цей чоловік перебуває цієї миті.

Панталоне схопився з місця і великими кроками вийшов з кімнати, де почався антракт, упродовж якого мільйонер дивився на священика, а священик дивився у свій молитовник. Панталоне повернувся і уривчасто сказав:

— Полісмен усе ще лежить на сцені. Завісу піднімали Шість разів, а він усе ще лежить.

Отець Браун відклав книгу, встав і остовпів, дивлячись перед собою, немов прибитий громом. Але потроху його сірі очі пожвавилися, і тоді він запитав, здавалося, без жодного зв’язку з усім іншим:

— Вибачте, полковнику, коли померла ваша дружина?

— Дружина? — здивовано перепитав старий вояка. — Два місяці тому. Її брат Джеймс запізнився на тиждень і вже не застав її.

Священик підстрибнув, як підстрелений заєць.

— Мерщій! — вигукнув він із незвичною для себе гарячкуватістю. — Мерщій! Треба поглянути на полісмена!

Вони пірнули під завісу, мало не збивши з ніг Коломбіну і паяца (які мирно перешіптувалися у напівтемряві), й отець Браун нахилився над розпростертим коміком-полісменом.

— Хлороформ, — сказав він, випроставшись. — Як я раніше не здогадався!

Усі здивовано мовчали. Потім полковник повільно сказав:

— Будь ласка, поясніть докладно, що все це означає?

Отець Браун раптом голосно розреготався, потім стримався і промовив, задихаючись і насилу гамуючи напади сміху:

— Джентльмени, зараз не до розмов. Мені потрібно наздогнати злочинця. Але цей великий французький актор, який грав полісмена, цей геніальний мрець, з яким вальсував Арлекін, якого він підкидав і жбурляв на всі боки, це… Він не договорив і поквапився геть.

— Хто це? — гукнув навздогін йому Фішер.

— Це й справді полісмен, — відповів отець Браун і зник у темряві.

У віддаленому кінці саду блискуче листя лаврових та інших вічнозелених дерев навіть цієї зимової ночі на тлі сапфірового неба і срібного місяця створювало враження південного пейзажу. Погойдувалися яскраво-зелені віти лавра, виблискувала пурпуром глибока синява небес, місяць сяяв, як величезний магічний кристал, — усе це було сповнене легковажної романтики. А вгорі, по гілках дерев, видряпувалась якась дивна постать, що мала вигляд не стільки романтичний, скільки неправдоподібний. Вона вся іскрилася, неначе одягнена у шати з десяти мільйонів місяців; при кожному її русі світло справжнього місяця спалахувало на ній новими відблисками блакитного полум'я. Блимаючи й гойдаючись, істота спритно перебиралася з маленького деревця в цьому саду на високе розлоге дерево у сусідньому і затрималася там лише тому, що чиясь тінь ковзнула в цей час під маленьке дерево і чийсь голос гукнув її знизу.

— Ну, що ж, Фламбо, — промовив голос, — ви, й справді, схожі на летючу зірку, але ж зірка летюча врешті завжди стає зіркою падучою.

Нагорі, у верховітті лавра, іскрячись сріблом, фігура нахилися вперед і, відчуваючи себе в безпеці, прислухалася до слів маленького чоловічка.

— Це найвіртуозніша з усіх ваших витівок, Фламбо. Приїхати з Канади (мабуть, із квитком з Парижа) через тиждень після смерті пані Адамс, коли ніхто не налаштований на розпитування, — нічого не скажеш, спритно придумано. Ще спритніше ви зуміли вистежити «летючі зірки» і довідатися про день приїзду Фішера. Але у ваших подальших діях відчувається вже не просто спритник, а справжній геній. Викрасти камені для вас, звичайно, не було проблемою. При вашій спритності рук ви могли б і не чіпляти ослиного хвоста до фалди фішерівського фрака. Але в усьому іншому ви перевершили самого себе.

Срібляста фігура в зеленому листі зволікала, наче загіпнотизована, хоча шлях до втечі був відкритий; людина на дереві уважно дивилася на людину внизу.

— Так-так, — сказав чоловік унизу, — я знаю все. Я знаю, що ви не лише нав'язали всім цю пантоміму, а й зуміли видобути із неї подвійний зиск. Спочатку ви збиралися вкрасти ці камені без зайвого галасу, але тут один зі спільників дав вам знати, що вас вистежили і досвідчений офіцер поліції має сьогодні застати вас на місці злочину. Пересічний злочинець подякував би за попередження і зник. Але ви — поет. Вам негайно спала дотепна думка заховати діаманти серед блиску бутафорських коштовностей. І ви вирішили, що якщо на вас буде справжній костюм Арлекіна, то поява полісмена видасться цілком природною. Достойний офіцер вийшов із поліцейської дільниці в Путні з наміром упіймати вас, і сам втрапив у пастку, дотепнішої від якої ще ніхто і ніколи не вигадував. Коли відчинилися двері будинку, він увійшов і опинився просто на сцені, де розігрувалася різдвяна пантоміма, за змістом якої Арлекін міг його штовхати, бити ногами, кулаками і кийком, оглушити та приспати під дружний регіт найреспектабельніших мешканців Путні. Так, дотепнішого від цього вам уже ніколи нічого не вигадати. А зараз, до речі, ви можете віддати мені ці діаманти.

Зелені гілки, на яких погойдувалася виблискуюча постать, зашелестіли неначе від подиву, але голос продовжив:

— Я хочу, аби ви їх віддали, Фламбо, і я хочу, щоб ви покінчили з таким життям. У вас ще є і молодість, і честь, і почуття гумору, але при вашій професії цього не стане. Можна триматися на одному рівні добра, але ще нікому і ніколи не вдавалося втриматися на одному рівні зла. Цей шлях веде вниз. Добра людина п'є і стає жорстокою; правдива людина вбиває і потім змушена брехати. Я знав багатьох людей, які починали, як і ви, благородними розбійниками, веселими грабіжниками багатих і закінчували в мерзенності й бруді. Моріс Блюм починав як переконаний анархіст, батько знедолених, а закінчив — шпигуном і доносником, якого обидві сторони використовували і зневажали. Гаррі Берк, організатор руху «Гроші для всіх», був щиро захоплений своєю ідеєю — тепер його утримує напівголодна сестра, а він пропиває її останні гроші. Лорд Ембер спочатку опинився на дні в ролі мандрівного лицаря, тепер же наймерзенніші лондонські покидьки шантажують його і він змушений їм платити. А капітан Барийон, колись уславлений джентльмен-апаш,[19] помер у божевільні, у страху перед детективами та скупниками краденого, які зрадили і зацькували його. Я знаю, у вас за спиною вільний ліс і він дуже привабливий, Фламбо. Я знаю, що за одну мить ви можете зникнути там, як мавпа. Але колись ви станете старою сивою мавпою, Фламбо. Ви сидітимете у вашому вільному лісі, і на душі у вас буде холод, і смерть ваша буде близько, і верхівки дерев будуть зовсім голими.

Нагорі й далі було тихо; здавалося, маленький чоловічок під деревом тримає свого співрозмовника на довгій невидимій прив’язі. І він продовжував:

— Ви вже зробили перші кроки униз. Раніше ви хвалилися, що ніколи не чините ницих вчинків, але сьогодні ви скоїли ниций вчинок. Через вас підозра впала на чесного юнака, проти якого і без того налаштовані всі ці люди. Ви розлучаєте його з дівчиною, яку він кохає і яка кохає його. Але ви ще й не такі підлості вчините, перш ніж помрете.

Три блискучих діаманти впали з дерева на землю. Маленький чоловічок нахилився, щоби підняти їх, а коли він знову поглянув нагору — зелена клітка дерева була порожньою: сріблястий птах випурхнув.

Звістку про те, що діаманти випадково знайдені в саду, зустріли бурхливою радістю. І подумати тільки, натрапив на них саме отець Браун. А пан Леопольд з висоти свого благовоління навіть сказав священикові, що хоча сам він і дотримується ширших поглядів, однак готовий поважати тих, кого переконання зобов’язують до самітництва і невідання мирських справ.