Смиренність отця Брауна

Доброчесність Ізраеля Гова

Одного грозового, в оливково-сріблястих барвах, надвечір’я отець Браун, закутаний у сірий шотландський плед, нарешті дістався кінця імлистої шотландської долини і побачив славнозвісний замок Гленгайл. Він височів на краю лісової галявини, закриваючи вихід з неї. Створювалося враження, що замок розташований десь на краю світу. Його стрімкі дахи і шпилі, оздоблені листовою слюдою кольору морської хвилі, були зведені у стилі старих французьких шато і нагадували англійцю крисаті капелюхи відьом із народних казок, а віття височенних сосен, що гойдалися поміж зелених башт, у цю пору уподібнювалися до зграї чорного вороння. Здавалося, тут принишкла, а то й задрімала нечиста сила. І таке враження не було лише примхою пейзажу. Над цим місцем витав дух гордості, безумства і невимовної печалі, що затьмарював небо над родовими маєтками Шотландії більше, аніж над оселями інших дітей Божих. Бо шотландці мають подвійну дозу тієї отрути, що називається спадковістю: це — відчуття родовитості для аристократа і відчуття фатуму для кальвініста.

Будучи в Глазго у справах, священик знайшов вільну хвилину для того, щоб зустрітися зі своїм давнім приятелем Фламбо — приватним детективом, котрий, разом з іншим офіцером поліції, перебував саме у замку Гленгайл, де розслідував обставини життя і смерті його останнього власника. Ерл Гленгайл був загадковою особою та останнім представником свого роду, якого, — через його мужність, шаленство і лисячу хитрість, — боялися найвпливовіші клани нації ще у страшному XVI столітті. Ніхто не був амбіційнішим і лукавішим від останнього господаря тієї грандіозної, з багатьма підземеллями, залами і спальнями цитаделі брехні, з якою була пов'язана доля королеви Марії Стюарт.[21]

Народна пісня зберегла один із мотивів брудних махінацій тих часів:

Упродовж декількох століть у замку Гленгайл не було гідного вельможі. Коли настав період правління королеви Вікторії, можна було подумати, що ексцентриків вже не залишилося. Останній з клану Гленгайл, як не дивно, дотримався родової традиції та зробив це у єдиний можливий для себе спосіб — зник. Йдеться не про поїздку закордон, ні. Де він ще міг бути, як не у своєму замку. Але, незважаючи не те, що його ім'я фігурувало у церковній метриці та в книзі перів, на світ Божий він не з'являвся.

Якщо хтось і міг його бачити, то, певно, його особистий слуга, що поєднував обов'язки домашньої прислуги і садівника. Він майже нічого не чув, але виконував усе вчасно і справляв враження німої людини, хоча декому міг би здатися несповна розуму. Худорлявий і рудоволосий, працелюбний, з масивними щелепами і підборіддям, з виразом байдужості у блакитних очах, цей чоловік був єдиним мовчазним слугою у тому віддаленому замку, і звали його Ізраел Гов. Лише енергійність, з якою він копав картоплю, та регулярні відвідини кухні підказували, що цей чоловік готував обіди своєму господареві, а отже, чудакуватий лорд усе ще переховувався у своєму замку. Коли ж громада вимагала від слуги переконливішої інформації щодо його пана, чоловік незмінно стверджував, що пана немає вдома. Одного ранку до замку терміново викликали місцевого старосту і пресвітера (бо Гленгайли були пресвітеріанами). Обидва, на свій подив, побачили, що садівник, прибиральник і куховар, виявляється, ще й непоганий трунар, бо з допомогою молотка і цвяхів щойно запакував свого пана у домовину. До останньої миті, поки через декілька днів потому до замку не прибув Фламбо і не взяв справу в свої руки, законного розслідування цього незвичайного факту, як було відомо, ніхто не провадив. На той час домовина з тілом лорда Гленгайла (якщо там воно було) тимчасово покоїлася на маленькому кладовищі, біля церковці на пагорбі.

Коли отець Браун перетнув оповитий туманом сад і опинився перед похмурим шато, хмари над ним згустилися і вологе повітря струснув грім. На тлі золотистого краєчка сонця, яке саме сідало, отець помітив темний силует чоловіка в капелюсі, який зазвичай вдягають сажотруси, і з великою лопатою на плечі. Спершу Браун подумав, що то церковний сторож, але, пригадавши глухого слугу, котрий щодня лопатою копав картоплю, зрозумів, що це саме він. Священик дещо знав про шотландського селянина, зокрема, що той — аби виявити належну шанобливість — на офіційний допит міг прийти у чорному фраці; що він повсякчас зайнятий господарством і немає жодної вільної хвилини. Навіть переляк глухого і його підозрілий погляд на священика, який пройшов повз нього, цілком природно відображали постійну обачність такого типу людей.

Масивні двері замку відчинив сам Фламбо. Його супроводжував невисокий чоловік зі сталево-сивим волоссям, котрий тримав у руці якісь папери. То був інспектор Крейвен зі Скотланд-Ярду. Вестибюль був майже порожній, і лише два портрети сиротливо висіли на обшарпаних стінах. Із потьмянілих полотен лукаво дивилися нечестивці роду Огелбі. Їхні бліді обличчя під темними перуками, здавалося, були звернені на присутніх.

Зайшовши, услід за детективами, до вітальні, отець Браун побачив, що його друзі розташувалися за дубовим столом, на тому кінці, що був ближчий до них, лежали якісь пописані папери, а біля них стояло віскі й відкрита коробка з сигарами. Решту масивного столу займали предмети, розкладені через певні інтервали і значення яких отець не зрозумів. Він бачив купку блискучого битого скла, гірку рудої пилюги, якусь дерев'яну паличку…

— Схоже, я потрапив до геологічного музею, — сказав отець, присівши і кивнувши погляд на руду пилюгу і кристалічні уламки.

— Не до геологічного, а, швидше, до психологічного музею, — відповів Фламбо.

— О, заради Бога, — посміхнувся поліцейський детектив, — годі! Годі вам вживати такі довжелезні слова!

— Невже вам незрозуміле слово «психологія»? — з удаваним здивуванням запитав його Фламбо. — Психологія має справу з тими, кого називають психами.

— Все одно, я щось не до кінця вас розумію, — відказав офіцер поліції.

— Що ж, — з притиском промовив Фламбо, — я маю на увазі, що нам вдалося з'ясувати принаймні одну річ про лорда Гленгайла — те, що він був маніяком.

У цей час за вікном промайнула постать Гова у капелюсі та з лопатою на плечі, ледь помітна на тьмяному західному небокраї. Байдуже поглянувши на нього, отець Браун сказав:

— Отже, у тої людини була якась незвичайна особливість, інакше він не поховав би себе ще за життя, тим паче, не поспішав би так зі своїм похороном після смерті. Але що, скажіть на милість, змушує вас вважати, що він був психічно хворим?

— Для цього вам варто ознайомитися з низкою речей, які пан Крейвен знайшов у замку, — відповів Фламбо.

— Так, але потрібна свічка, — раптом зауважив Крейвен, — насувається гроза, а в кімнаті затемно, щоб читати.

Священик доброзичливо посміхнувся і запитав:

— Як, хіба ви не знайшли жодної свічки серед замкових раритетів?

Це запитання насторожило Фламбо і змусило його допитливо поглянути приятелеві у вічі.

— Справді дивно, — сказав він. — Ми натрапили на двадцять п'ять свічок, але не знайшли жодного підсвічника!

Морок усе більше заповнював кімнату, пориви вітру ставали дедалі сильнішими. Отець Браун вирушив уздовж столу туди, де серед знайдених експонатів лежала в'язка свічок. Щоб дістати їх, отцю довелося перехилитися через купку рудої пилюги. Несподівано він гучно пчихнув.

— Овва! — вигукнув він. — Та це ж нюхальний тютюн.

Вийнявши одну свічку з пучка, він обережно запалив її, повернувся й встромив у пляшку з-під віскі. Неспокійний нічний вітер налягав на вікна кімнати, і високе полум’я свічки коливалося, наче піднятий прапор, а з усіх боків від замку на багато миль було чути як шумить сосновий ліс, неначе то темне море билося об скелі.

— Отже, я прочитаю вам інвентарний опис, — серйозно почав інспектор. — Це список тих хаотично розкиданих речей, які ми знайшли під час огляду замку. Зауважмо, що весь замок перебуває у напівзруйнованому і занедбаному стані. Лише у двох його кімнатах, очевидно, хтось скромно мешкав. І це був не прислужник Ізраель Гов, а хтось інший. Із вашого дозволу я зачитаю цей список.

Перша знахідка. Пристойна купа коштовного каміння, переважно діамантів у вигляді окремих шматків, без жодної оправи. Безсумнівно, представники клану Огелбі мали успадковувати родові коштовності предків, між тим — і діаманти, проте — що дивує — такі діаманти завжди є елементами ювелірних виробів. Невже Огелбі мали звичку тримати їх у кишені як звичайні мідяки?

Друга знахідка. Купи нюхального тютюну, причому не у ріжках, кисетах чи іншому упакуванні, а насипаного на камінних полицях, серванті, піаніно та інших меблях. Невже старий лорд лінувався встромити руку в кишеню чи відкрити покришку?

Третя знахідка. Всюди у замку трапляються купки металевого дробу в формі сталевих стружок і мініатюрних коліщат. Таке враження, що хтось випотрошив механічну іграшку.

Четверта знахідка. Це, як вдало зауважив панотець, — воскові свічки, які, за браком підсвічників, доводиться встромляти у пляшки. Тепер я хочу звернути вашу увагу на те, що все набагато дивніше, аніж ми можемо собі уявити. Ми готові до найголовнішої загадки: Ерл Гленгайл був, очевидно, людиною з дивацтвами. Ми прибули у цей замок, аби з'ясувати, чи це справді була його остання обитель, чи він справді тут помер і чи причетне те рудоволосе опудало, що його поховало, до смерті лорда. Але уявімо собі найгірше, що могло трапитися, найжахливіше, найдраматичніше: що слуга насправді вбив свого пана, або що лорд живий і ніхто його не вбивав, а, навпаки, лорд убив і поховав свого слугу, а сам переодягнувся у його вбрання… Та навіть якби наша версія виявилась кращою за усі трагедійні сюжети самого Вілкі Коллінза, ми б так і не змогли пояснити, чому для цих свічок нема підсвічників і звідки у старого аристократа звичка насипати тютюн на піаніно. Тобто, ми можемо з'ясувати лише суть злочину, але його деталі залишаються загадковими. Найкраща уява не здатна допомогти людському розумові логічно поєднати нюхальний тютюн, діаманти, воскові свічки і розібраний годинниковий механізм.

— Гадаю, що я тут бачу певний зв'язок, — озвався священик. — Той Гленгайл смертельно ненавидів Французьку революцію і був прихильником старого режиму. Він усіма силами прагнув реставрувати родинне життя останніх Бурбонів.[22] Нюхав тютюн — бо то була модна розкіш у XVIII столітті, мав воскові свічки — бо тоді вони були джерелом освітлення, частинки залізного механізму є наслідком хобі Людовіка XVI[23] — слюсарства, а діаманти тримали для намиста Марії Антуанети.[24]

Обидва детективи витріщилися на нього широко розкритими очима.

— Яке геніальне пояснення! — вигукнув Фламбо. — І ви насправді вірите, що це все було саме так, — запитав він.

— Навпаки, я переконаний, що це неправда, — відповів отець Браун, — але один з вас щойно стверджував, що логіка неспроможна поєднати всі чотири знахідки. Я лиш нашвидку навів один з можливих логічних зв'язків між ними. Я певен, що правда залягає десь глибше.

На якусь мить він замовк, прислухаючись до завивання вітру, від якого стугоніли вежі. А тоді сказав:

— Останній Ерл Гленгайл був злодієм. Другу половину свого життя він прожив як невиправний злодій і грабіжник. Йому не потрібні були підсвічники, бо свічки він використовував для свого ліхтаря, попередньо лише трішечки вкоротивши їх. Нюхальний тютюн він застосовував так само, як французькі злочинці перець: для того, щоб розпорошити його серед натовпу в разі арешту або переслідування. Останнім доказом можна вважати діаманти і сталеві коліщатка. Вам, мабуть, тепер усе зрозуміло? Діаманти і сталеві коліщатка — це найтвердіші ріжучі матеріали та єдині засоби для різання скла, тим паче — вирізування цілої скляної шиби.

Зламана штормом гілка велетенської сосни сильно вдарила у вікно позаду них, немов пародіюючи вторгнення грабіжника, однак ніхто з них трьох навіть не повернув голови у той бік. Усі уважно слухали отця Брауна.

— Діаманти і коліщатка, — міркував про себе Крейвен. — То ви гадаєте, що цього достатньо, щоб відтворити правдивий перебіг злочину?

— Я не вважаю, що моя версія правдива, — відказав отець Браун, — однак я оприлюднив її умисне, щоб заперечити ваші слова про те, що ніхто не здатен поєднати чотири різні речі. Справжня історія, ясна річ, набагато складніша, аніж описана мною банальна версія. Гленгайл, як можна гадати, виявив на території свого маєтку коштовні камені. Хтось, очевидно, ввів його в оману, змусивши повірити, що ті діаманти були знайдені у підземеллі замку. Маленькі коліщатка, очевидно, використовувалися для обробки діамантів. Йому доводилося здійснювати все це в несприятливих умовах, і тому він взяв собі в помічники когось із довколишніх пастухів чи селян, і результат був не надто втішним. Що ж до нюхального тютюну, то це велика розкіш для шотландських пастухів. Ним їх можна спонукати на будь-що. І вони, до речі, не користуються підсвічниками, тому що тримають свічку в руці, коли оглядають підземелля та печери.

— Ви вже закінчили, отче? — за мить спитав Фламбо.

— І це, по-вашому, остаточна і неспростовна версія нашої справи?

— Ні, звичайно, — відповів отець Браун.

Він дав вітровію час принишкнути у глибині соснового лісу, а тоді, з ледь помітною насмішкою, продовжив:

— Я знову навів її, щоб вкотре вказати на зв'язок між годинниковим механізмом, воском і блискучими алмазами. Як таємницю Всесвіту пояснюють десять філософських учень, і всі — помилково, так є з десяток версій історії замку Гленгайл, і всі вони — також хибні. Але ж кожен хоче знати правду про Всесвіт і про гленгайльську історію, чи не так? Послухайте, а що, інших примітних знахідок нема?

Крейвен засміявся, а Фламбо покрокував уздовж стола.

— Ось, маєте, — сказав він. — Знахідка п’ята, знахідка шоста, сьома…, але всі вони нічим не примітні й не показові. Маємо колекцію свинцевих олівців, точніше, як не дивно, свинцевих грифелів від олівців. Також є бамбуковий ціпок, у якого чомусь відламана ручка. Його можна було б вважати знаряддям злочину, однак жодного злочину ще не встановлено. Крім того, ми знайшли ще кілька старих требників та ілюстрацій з католицькими сюжетами, які Огелбі зберігали, мабуть, ще від часів середньовіччя, бо відданість їхньому клану була в них сильніша за пуританську віру. Ми звернули на них увагу лише тому, що вони мають дивні надрізи і виглядають зіпсутими.

Отець Браун узяв маленькі ілюстровані сторінки, щоб розглянути їх, але сильна буря пригнала важкі хмари, і в кімнаті зовсім стемніло. Однак його голос пролунав ще до того, як стишилася буря, і всі зауважили, що то був голос зі зміненою інтонацією і дуже схвильований.

— Пане Крейвен, — сказав він голосом людини, що помолодшала принаймні років на десять. — Ви ж маєте ордер на обшук, правда? Чому б нам не піти й не оглянути ту злощасну могилу? Чим скоріше ми це зробимо, тим буде краще, бо так ми доберемося, очевидно, до суті справи. На вашому місці я негайно, зараз же, пішов би на цвинтар.

— Негайно? — перепитав здивований детектив. — А для чого, скажіть, будь-ласка, так поспішати?

— Це справа серйозна, — відповів отець Браун, — і, на відміну від нюхального тютюну і розкиданого дріб'язку, який може ще століття так пролежати, не терпить зволікання. Причина, що спонукає нас поспішати, дуже вагома і коренями сягає початків історії. Ці ілюстрації на релігійну тематику — не лише брудні й подерті малюнки, над якими колись могли так познущатися якісь фанатики, п'яниці, протестанти чи малі діти. Вони побували у руках людини освіченої, але надто дивної. Кожне місце, де у гарному стародавньому оздобленні було написане Боже ім'я, — вирізане. Крім цього, вирізаний і німб довкола голови маленького Ісуса. Ось чому я наполягаю, щоб ми, маючи ордер, взявши із собою лопату і сокиру, негайно вирушили на цвинтар й відкрили ту загадкову домовину.

— Скажіть, будьте добрі, а яка причина такого поспіху? — наполягав лондонський детектив.

— Річ у тому, — сказав священик, ледь підвищивши голос на тлі завивання вітру за вікном, — що мешканці цього замку практикували чорну магію, і хто знає, що захоронено в тій могилі? А зараз, у цю бурю, на вежі мав би сидіти сам диявол, завбільшки як сто слонів, і ревінням сповіщати про апокаліпсис.

— Кажете, чорна магія, — тихо мовив Фламбо, бо був досить освічений, аби дещо знати про неї, — але навіщо знадобилися усі ці дивні речі?

— Не знаю, мабуть, то наслідок якогось чаклування, — була відповідь Брауна. — Важко передбачити замисли пекельних сил. Можливо, то якісь засоби для тортур або ж маніяки не можуть жити без воску і сталевої стружки, а з грифелів від олівців готують якийсь наркотичний дурман. Словом, найкоротший шлях до розв'язання усіх наших проблем — це шлях до цвинтаря на пагорбі.

Його друзі більше не сперечалися і рушили услід за Брауном у темний буремний сад, а вечірній вітер шмагав їх по обличчю. У Крейвена в кишені був ордер, а в руці він тримав сокиру. Фламбо ніс важку лопату дивного слуги, а отець Браун — невеликий позолочений требник, з якого вирізали назви Бога.

Стежка до цвинтаря була крута, але коротка, але коли дув зустрічний вітер, підійматися нею було досить важко. Що вище вони піднімалися, то краще було видно чорний сосновий ліс, який, наче море, нуртував під поривами сильного вітру і краю якого не було видно. Це створювало лячне враження, немов вітер дме у пущі, де немає ані людей, ані життя взагалі. Над безкраїм темним лісом, здавалося, було чутно журливу мелодію, давню, як поганські часи. З-під опалого листя немов долинали розпачливі голоси забутих божеств, які заблукали у величезному темному лісі, загубивши шлях на небо.

— Знаєте, — ніби між іншим промовив отець Браун, — шотландці — нащадки великого народу, що проживав тут задовго до того, як з’явилася Шотландія. То були дуже незвичайні люди і такими залишаються досі. Але в доісторичні часи вони, мабуть, поклонялися демонам, і це, — закінчив отець із пожвавленням у голосі, — пояснює той факт, що вони з таким запалом ухопилися за пуританство.

— Скажіть, любий друже, — нетерпляче звернувся до нього Фламбо, — який це має стосунок до того нюхального тютюну?

— Любий друже, — ухильно, але в унісон йому відповів Браун, — усім істинним релігіям властива одна ознака — віра в матеріалізм, матеріальну сутність. А демонізм — одне з таких вірувань.

Тим часом вони вийшли на трав'янисту вершину пагорба — рідкісне безлісе місце серед безмежного соснового пралісу, що ревів і хвилювався. Рипіння хирлявого паркана, зробленого з вориння і шматків дроту, вказувало на межу цвинтаря. Інспектор Крейвен підійшов до краю могили, а Фламбо устромив лопату лезом у ґрунт і сперся на держак. Обидва похитувалися під натиском буревію так само, як і старенький паркан. У ногах могили росли величезні будяки, сиві від перезрілого насіння. Коли поривом вітру зірвало з будяка одну пухнасту кульку і понесло у бік Крейвена, інспектор відскочив від неї, немов від стріли.

Фламбо напер ногою на лопату, і та, простромивши траву, увійшла у вологу глину. Він став, опершись на лопату, як на ціпок.

— Продовжуйте, — тихо підбадьорив його священик, — ми усього лиш шукаємо правду. Що вас лякає?

— Мене лякає те, що я там знайду, — відповів Фламбо.

Лондонський детектив заговорив високим голосом, намагаючись здаватися бадьорим і веселим:

— Цікаво, чому він так заховався від усіх. Може, він якийсь прокажений?

— А може, щось гірше, — мовив Фламбо.

— Про що ви подумали? Невже щось може бути гіршим, ніж прокажений?

— Я не можу ні про що думати, — сказав Фламбо, продовжуючи копати. Через декілька страшних хвилин мовчазного копання він озвався здавленим голосом: — Раптом той, що там, має якийсь дивний вигляд.

— Не дивніший, ніж ці папірці з ілюстраціями, — підхопив отець Браун. — Але ми знайдемо їм пояснення.

Фламбо продовжував копати, зціпивши зуби. На той час, коли його лопата найшла на твердь і він, обкопавши як міг, витягнув назовні дерев'яну труну, буревій уже розігнав темні хмари з-над пагорба і де-не-де оголив зоряне небо. Крейвен, підступивши до труни з сокирою, розпочав енергійну роботу. Один раз, заносячи сокиру, він зачепив верхівку будяка і аж здригнувся. Урешті-решт покришка піддалася і, скинувши її, під зоряним посвітом усі побачили полиск кісток.

— Це лише кістки, — сказав Крейвен і додав: — людські кістки, — немов сподівався побачити щось інше.

— У нього, — голос Фламбо звучав нерівно, — все на місці?

— Здається, так, — хрипко відповів інспектор, нахиляючись над скелетом у домовині. — Хоча… зачекайте, зачекайте…

Велетень Фламбо підійшов, злегка похитуючись.

— Я починаю думати про це, — вигукнув він, — і не розумію, що, попри всі божевільні обставини, йому могло б загрожувати? Чого має боятися людина у цих клятих холодних горах? Гадаю, лише одноманітного шуму цього безмозгого чорного лісу і, найбільше, первісного відчуття чогось невідомого. Це схоже на сон атеїста. Сосни тут, сосни там, сосни повсюдно…

Раптом інспектор вигукнув:

— Боже! Він без голови!

Поки інші приходили до тями, у священика промайнув перший страшний здогад.

— Без голови? Отже, він не має голови? — повторив отець Браун, ніби передбачав якийсь інший можливий дефект.

У присутніх промайнули примарні видіння: у Гленгайлів народилася безголова дитина, у замку переховається молодик без голови; старовинними кімнатами та чудовим садом походжає безголовий літній чоловік. Але усі ці версії нічого не прояснили, і вони мовчки стояли біля могили, вслухаючись у гул лісу і грім неба, немов знесилені погонею тварини. Відгадка, здавалося, була так близько, але вислизнула у них з-під носа.

— Отже, маємо трьох безголових людей, — сказав отець Браун, — і вони стоять оце над розритою могилою.

Блідий детектив з Лондона намагався щось сказати, але застиг із розкритим ротом, як бевзь, бо над ними гучно і пронизливо заскиглив вітер. Офіцер поглянув на свої руки, на сокиру, яка була неначе чужою, і впустив її на землю.

— Отче, — сказав Фламбо низьким і водночас таким наївним голосом, яким говорив дуже рідко, — то що нам тепер робити?

Відповідь пролунала різко, як постріл.

— Спати! — вигукнув отець Браун. — Ходімо всі спати! Ми зайшли в безвихідь! Невже ви не знаєте, що таке сон? У сні кожен навертається до Бога. Це таїнство, виявлення віри і харч духовний. Зараз нам потрібне це таїнство, фізичне таїнство, бо на нас, як рідко на кого, звалилося дуже велике нещастя.

З досі розтулених губ Крейвена злетіло нарешті те, що від давно мав сказати:

— Що ви маєте на увазі?

Священик повернув обличчя до замку і відказав:

— Ми знайшли правду, але вона не має жодного сенсу, — і рушив стежкою вниз, майже не дивлячись, куди ступає, що з ним бувало вкрай рідко. Тільки-но вони добралися до замку, він упав на ліжко і заснув як убитий.

Але, незважаючи на свої оди сну, сповнені таємничості, отець Браун прокинувся раніше за всіх, за винятком хіба що мовчазного садівника. Запаливши довгу люльку, він спостерігав, як той працелюб порається на городі. Під ранок буревій скінчився сильною зливою, яка на довго освіжила решту дня. Садівник, здавалося, щось промовляв сам до себе, але побачивши, що детективи вже прокинулися, поспішно застромив лопату в землю, зіславшись на те, що час снідати, і пішов міжряддями капусти на кухню і там зачинився. Отець Браун промовив:

— Він — цінний працівник. Побачили б ви, друзі, як він копає картоплю. Але, — у голосі священика забриніла нотка благочинності, — у нього є недоліки, як у всіх нас. Він викопує не всю картоплю підряд, іноді пропускає корчі, як-от у цьому рядку. Отут! Я маю дуже великий сумнів, що звідси він викопав картоплю.

— Чому ви у цьому сумніваєтеся? — запитав його Крейвен.

— Я маю великий сумнів щодо цього, — сказав отець Браун, — бо Гов сам не був у цьому певен. До того місця він методично, раз по раз, викопував картоплю, а тут — як-небудь. Напевно, тут має бути добряча картоплина.

Фламбо, не довго думаючи, витягнув лопату із землі, увігнав її у вказане Брауном місце і перевернув землю. Те, що він викопав, було більше схоже не на картоплину, а на великий старий трюфель. Але лопата об нього гупнула і він, перекотившись, повернувся до присутніх вишкіреними зубами.

— Ось він, Ерл Гленгайл, — сумно промовив Браун, уважно оглядаючи знахідку. А потім, після миттєвої паузи, раптом вихопив лопату з рук Фламбо і, вигукнувши: — Потрібно негайно закопати його знову, — загорнув череп землею там, де він був. Після цього отець оперся непоказною статурою на встромлену в землю лопату і, ледь нахиливши велику голову, втупився кудись невиразним поглядом, наморщивши чоло.

— Якби-то можна збагнути суть цього останнього звірства, — упівголоса сказав він і, притулившись до держака лопати, звів долоні до брів, як під час молитви.

У небі запанували срібло і блакить, а птахи так виспівували на садових деревцях, що, здавалося, то співають дерева. Відтак троє приятелів задумливо мовчали.

— Що ж, я здаюся, — сказав урешті зі злістю Фламбо. — Мій розум і цей світ — несумісні речі, крапка. Нюхальний тютюн, понівечені молитовники, нутрощі якихось шарманок, чого іще треба…

Тут Браун звів нахмурені брови, зненацька плеснув долонею по держаку лопати і нетерпляче вигукнув:

— Ага, так, так, так, так… Тепер ясно, усе ясно, як Божий день. Сьогодні вранці, тільки-но прокинувшись, я зрозумів значення і нюхального тютюну, і годинникового механізму, і решти тих знахідок. Потім я, спостерігаючи за Говом, тим садівником, з’ясував, що він ніякий не глухий і не такий дурний, як прикидається. У тих спорадичних знахідках нічого злочинного я не вбачаю. Я помилився і стосовно того пошматованого требника — не у ньому причина зла. Але ця остання справа паплюження могил і викрадання голів померлих — хіба це не зло? І чи не пахне тут чорною магією? Одним словом, це зовсім не проста справа і нюхальний тютюн та свічки тут — ні до чого.

Браун замовк, смачно затягнувся люлькою і став неспішно крокувати довкола.

— Мій друже, — сказав Фламбо з гумором, що не обіцяло нічого приємного, — раджу вам бути зі мною обережнішим і не забувати, що колись я теж був злочинцем. Моя велика перевага була в тому, що я завжди діяв на свій страх і ризик, причому робив усе швидко і вчасно. Необхідність вичікувати на перебіг подій для детектива з французькою нетерплячістю — річ занадто нестерпна. У житті я — за будь-яких умов — завжди все робив, не зволікаючи: на дуелі бився наступного ж дня, рахунки сплачував, не встаючи із-за столика, ніколи не відкладав візит до зубного лікаря…

В отця Брауна люлька випала з рота і розбилася натроє об кам'янисту стежку. Зупинившись, з неспокійними очима та недоумкуватим виразом на обличчі, він про щось гарячково розмірковував.

— Боже, який я дурень! Який я дурень! — повторював отець, а тоді, немов хильнувши грогу, бадьоро посміхнувся.

— Дантист, лікар до зубів, зубів! — повторював він. — Шість годин думати про всілякі дурниці й жодного разу не згадати про дантиста! А це ж така проста, красива й обнадійлива думка! Друзі, ми провели ніч у пеклі, але нам знову зійшло сонце, заспівали птахи, і в цьому прекрасному світі нам допомагає повернути здоров'я і душевний спокій зубний лікар.

Нетерплячий Фламбо зі словами:

— Бачу, що без тортур інквізиції з вас правди не витягнеш, — стрімко рушив до нього.

Отець Браун, здавалося, хотів піти в танок на залитій сонцем галявині, але передумав і лише жалібно закричав, як мала дитина:

— Невже мені не можна хоч трішки попустувати? Адже ви навіть уявити собі не можете, яким нещасним я щойно був. Але тепер я зрозумів, що у цій справі серйозних гріхів не було вчинено. Вона — усього лиш результат незначного душевного розладу, але хіба ж це злочин?

Він ще раз крутонувся, немов танцюючи, і уважно подивився на детективів та сказав:

— У цій історії немає і сліду злочину, усе трапилося через пунктуальну чесність. Ми розслідуємо вчинки, мабуть, єдиної людини в світі, яка звично виконувала свій обов'язок. Ми досліджуємо релікт — логіку первісної людини, яка водночас була споконвічною релігією його раси.

Пригадайте стару народну пісню про мешканців замку Гленгайл:

Значення цих слів водночас і пряме, і переносне. Пісенька не лише натякає, що Гленгайлами оволоділа жадоба збагачення, а й констатує реальний факт: вони, справді, накопичували золото і мали величезну колекцію прикрас і виробів з цього дорогоцінного металу. То, по суті, були жмикрути з маніакальною любов'ю до золота. А тепер, з огляду на викладені факти, розгляньмо ваші знахідки у замку. Усі ці речі відокремлені від своїх золотих або позолочених носіїв: діаманти — від перснів, свічки — від канделябрів, нюхальний тютюн — від капшуків, свинцеві грифелі — від олівців, ціпок — від ручки, годинникові механізми — від настінних або наручних годинників тощо. Що ж до Ісусового німба та імен Бога у старому требнику, то ці зображення були позолочені, зі щирого золота, то ж їх, — якою б маячнею це не здавалося, — просто вирізали.

Після того, як з'ясувалася вся божевільна правда, у саду неначе посвітліло і трава заблищала на яскравому сонці.

— Просто взяли і вирізали, — вів далі отець Браун, — вирізали, але не вкрали. Злодії б ніколи не залишили за собою стільки таємниць. Вони б поцупили все: і золоті табакерки з нюхальним тютюном, і золоті олівці зі свинцевими грифелями тощо. У нашому випадку — це людина з дивовижною совістю. Сьогодні вранці там, на городі, правда про всю цю історію з'ясувалася сама собою.

Покійний Арчибальд, останній з клану Огелбі, з усіх уродженців Гленгайлу мав найбільше підстав називатися доброю людиною. Однак усвідомлення гіркоти перебування серед нечестивців перетворило його на мізантропа. Йому неприємно було згадувати лихі вчинки своїх предків, що, зрештою, наштовхнуло його на думку, що всі люди — нечесні. Тому він не вірив у філантропію, тобто добровільну матеріальну підтримку бідних людей багатими, і заприсягнув; якщо зустріне хоча б одну праведну людину, то віддасть їй усе золото Гленгайлу. Кинувши виклик суспільству, він став відлюдником, навіть не сподіваючись, що його виклик хтось прийме. Але одного дня якийсь глухий молодий шотландець з віддаленого верховинського села приніс йому запізнілу телеграму, і лорд Гленгайл із притаманним йому гумором дав тому новенький фартинг. Принаймні він так думав. Але згодом, придивившись, виявив, що новенький фартинг на місці і що замість нього він дав цілий соверен.[25] Цей випадок спонукав його до іронічних розмірковувань про того хлопця, який, здавалося, чудово уособлював безсоромну жадібність своїх одноплемінників. Лорд Гленгайл був певен, що той або щезне, як злодій, що вкрав велику суму, або з'явиться знову, щоб повернути її за винагороду. Сталося так, що посеред ночі, — а він жив одинаком, — його підняв з ліжка стукіт у двері, за якими, як з'ясувалося, стояв той глухий телепень. Він приніс не соверен, а решту — точно дев'ятнадцять шилінгів, одинадцять пенсів і три фартинги.

Відтоді розум лорда спалахнув роздумами про причину тієї, по-ідіотськи точної, решти. Він був готовий заприсягнутися, що, на відміну від Діогена, котрий так і не зустрів чесної людини, хоча шукав її удень зі свічкою, лорду нарешті пощастило на таку натрапити. Тому він переробив свій заповіт, і я з ним ознайомився. Він забрав того совісного хлопця до себе у величезний, але занедбаний замок і виховав собі прислужника й водночас, як не дивно, спадкоємця. Не знаю, наскільки розумним був цей прислужник, однак він раз і назавжди запам’ятав дві ідеї фікс свого пана: першу — що документ про правонаступництво уповноважує людину на все, другу — що він вступає у володіння усім золотом Гленгайлу. Отже, до цієї миті все було дуже просто. Слуга обдер усе золото з поверхонь замку, але не взяв собі нічого іншого, ані крихти, навіть такої дрібниці, як дрібка нюхального тютюну. Він зняв золотий листок зі старого світильника, але більше нічого не чіпав. Це все я зрозумів, але ніяк не міг збагнути, навіщо йому відрубані голови. Особливо мені не давала спокою та голова, закопана на картопляному полі. Я вже було впав у розпач, аж тут Фламбо вжив слово «дантист».

Тепер долю того черепа можна передбачити: слуга знову покладе його назад у могилу, як тільки повисмикує з нього золоті зуби.

Так і сталося. Того ранку Фламбо піднявся на пагорб і побачив, як дивак-жмикрут, у капелюсі та загорнений у плед, якого теребив гірський вітер, розривав уже знайому могилу.