Соло бунтівного полковника. Вершина

ПЕРЕДМОВА

Починалося так…

Восени 1991 року життя у столиці України вирувало політичними пристрастями, мітингами. Нове наступало, прогресивне витісняло старе, звичне, гниле… Ось тільки-но народні депутати у Верховній Раді поки що соціалістичної республіки прийняли Акт проголошення незалежності України. Націонал-демократи, самі ще до кінця не вірячи в раптове щастя, яке звалилося на голову, швиденько проголосували за постанови, що на ділі закріпляли те, що вже сталося.

Народ уголос висловлювався про події, що відбувалися, ГКЧП здох, не народившись, у повітрі літав вислів, який потім став приводом для жартів і кепкувань: «А де ти був 19 серпня 1991 року?» Компартію заборонили, її майно, що залишилося після того, як комсомолята легалізували партійні мільйони в приватні кабаки й магазини, поділили. Над будинком Верховної Ради підняли синьо-жовтий прапор. В ейфорії визвольних перемог мало не розтрощили Комітет державної безпеки, але він вчасно оговтався, перелицювався, назвався Службою національної безпеки і став активно, використовуючи нові іміджмейкерські напрацювання, що невідомо звідки взялися, відхрещуватися від свого історичного попередника, запевняти громадян у прихильності до Його Величності Закону, до нього й тільки до нього.

У лавах української спецслужби поволі вляглися панічні настрої, які було почалися, чекісти готувалися скласти нову присягу на вірність українському народові, брали участь у конкурсі зі створення нових геральдичних фетишів з, безумовно, збереженим щитом і мечем, потроху звикали до обливання їх брудом «абарзєвшими» газетами і десь глибоко в душі, боячись вимовити це навіть пошепки, сподівалися, що бардак цей скоро закінчиться і все повернеться на свої кола.

Але минали роки: один, два три… десять.

Десять років, які дехто вважає втраченими для України. Хоча інші тішаться, мовляв, хоч обійшлося без крові.

Не було крові? Дуже добре! А розвалені села? А розграбовані колгоспні господарства? Розтягнуті навіть цегла й шифер із тваринницьких ферм. А земелька, свята, полита кров’ю українська земелька? Вона ж стала пісною, з неї витягують останні соки. Де рівненько й чорнозем — там панують товстопузі, де пісок чи болота — на тобі, мужицяро! Не хочеш? Так чого ж ти репетуєш, що не розпайовують землю? Бери! Тобі біля села, де родючий чорнозем? А дзуськи!

Хто наступний благодійник України, хто ще не потренувався на розпинанні сірих та вбогих, хто рідну неньку ще не зґвалтував, не віддав у ясир? Є охочі? Є-є-є! Ого, скільки…

Ці перманентні вибори. Кандидати, кандидати, кандидати… З них щонайменше половина повинна б мати жовті довідки з психлікарні. Ех, якби визнати хоч одні вибори недійсними, і всіх цих послати подалі. А хто ж підтягнеться наступний? Знаємо, хто. Такі самі, чи й ще більш жадібні та ненажерливі.

Не було крові… А чи ж не було? А безневинно убієнний Гера Богадзе? Людина, як для масштабів України, маленька. Дехто взагалі вважає, що Гера — нуль, бабій, заробітчанин від журналістики, що хотів у рай в’їхати на хитрощах. Не думаю, що це так; і його все-таки шкода. Не можна чіпати людину. їй дано життя. Просто дано. І забирати його — гріх. І хто відтяв йому голову, вже, вважай, у пеклі…

А тисячі закатаних в асфальт, залитих у бетонні конструкції будинків Києва, Сум, Луганська, Дніпропетровська, зниклих у покинутих шахтах Донбасу? Хто вважає безліч, сотні тисяч жебраків, бідноти — жертвами? Це — не війна, а втрати, як після військових операцій. І вже не одна Курська дуга, не один Сталінград — в історії українського народу. Навколо — велика брехня, брехня на кожному кроці, на кожному сантиметрі паперу, асфальту, в кожному кубічному сантиметрі повітря. Ну і що?

Мовчимо?

Терпимо й мовчимо?

Але ж колись терпець увірветься — і…?

І з’явиться Богдан. Тобто — Богом даний.

І він почне…