Соло бунтівного полковника. Вершина

1

Під ногами, відгукуючись дитинством, скрипів свіжий білий сніг. Таких снігів не було давно. Богдан Данилович Зорій ішов пухкою білою скатертиною, а з дитинства випливали інші сніги: великі, важкі, з заметами до дахів сільських хат. Згадалися колишні зими з крутими морозами, з дитячими розвагами, безтурботними мріями про неодмінно щасливе майбутнє. Коли все життя ще попереду. Коли навіть не задумувалися, яким воно буде. Те життя. Просто жили. Увесь світ — біля ніг: безмежний, добрий, передбачуваний. Ще не відчули на собі явної людської підлоти, хвороб, нещасть, горя, втрат. Це все теж ще було попереду. Десь там — далеко-далеко. Одне слово — в майбутньому. І тяжкі розчарування, і зради, і смерті рідних, і зневіра, і нелюбов.

Він добре пам’ятав заметілі, що вкривали снігом усе навкруги так, наче ніколи й не існувало чорної ріллі, вилинялої жовто-брудної трави…

В уяві Богдана Даниловича спливли снігові кучугури, які тоді так укрили їхню вулицю, що люди мусили ходити не у хвіртки, а просто через паркани. Зорій згадав, як у переддень весни з ентузіазмом і задоволенням, без жодного примусу санчатами вивозили з подвір’я на город важкий спресований сніг. Це щоб тала вода не підтопила погріб, де зберігалися буряки, картопля, морква, стояли діжки з квашеною капустою, засоленими огірками й помідорами. Попри ці потуги з вивезенням десятків тонн снігу в погребі завжди стояла вода, в якій плавало все, що там було, псуючись і викликаючи жаль та щем за даремно витрачені час і сили. І хоч виносили воду відрами, вона знов і знов прибувала, і знов і знов її виносили та виливали у двір.

А нині вже з десяток днів безперестанку сипле сніг: то дрібненький, колючий, що аж зривається на дощ, то лапатий,

з вітром і хурделицею, як сьогодні. А позаяк того снігу ніхто не думає прибирати навіть у столиці, здається, сніг от-от завалить і багатоповерхівки. Але ж і це — ще не той сніг. За містом — у полі, в лісі, в селах — ото сніг! Отам зима!

Богдан Данилович піднімався по Прорізній, ковзаючись, іноді навіть спотикаючись, але автоматично, наче робот, не звертаючи уваги на ті дрібні перешкоди, що виникали через природні зимові незручності. Рухався звичним, відпрацьованим майже до автоматизму маршрутом Хрещатик-Прорізна-Володимирська аж до свого кабінету на Малопідвальній.

І що ближче він до нього був (он уже й засніжені ялинки біля управління кадрів), то наполегливіше думки повертали його від мрійливих споминів дитинства до тривожних переживань за сьогодення. І за завтра. Саме воно віщувало щось непередбачено непевне й навіть лиховісне.

2

— Я вже готовий притягнути на наш бік хоч самого чорта, — почав Зорій, навіть не привітавшись із підполковником Яругою, який зайшов до кабінету. — Самим зараз тяжко, а далі буде ще важче. Але кого б не уявив з нашої братії — всі якісь недолугі, слабкі й ненадійні. З ким же робити справу, га?

Останні слова полковник сказав, наче в думках, навіть не повернувши голови в бік Яруги, який без запрошення все ж примостився на краєчку стільця.

— Я ось що думаю: чи не час нам виходити на більш високі орбіти?

— Богдане Даниловичу, я розумію, що приємно поговорити з розумною людиною. Ви ж зараз розмовляєте самі з собою? В усякому разі, я не зовсім врубаюся, про кого чи про що ви говорите.

Підполковник Яруга зовсім не ризикував, промовляючи ці нахабні слова своєму патрону. Віктор добре відчував дистанцію, атмосферу й ситуацію, коли і що можна говорити полковникові, а коли заціпитися й чекати пояснень. Вони чудово одне одного розуміли. Бо були друзями й однодумцями.

— Я давно хочу поговорити відверто з генералом Анатолієм Чорним. Він з 1991-го, тобто майже десяток років, перебував біля людини, яка мала дуже великі перспективи обійняти високі посади в державі. І ця людина ці посади обіймала, — Зорій

підвівся, підійшов ззаду до Яруги, поклав йому на плече міцну жилаву руку. — Ох, як не вистачає нам такої людини! Скалити по правді, я маю великий сумнів, що ця славетна постать погодиться взяти участь у нашій боротьбі, але спробувати все ж треба. Аби потім не дорікати самим собі, що не використали всі можливі шанси. Навіть найменша порада цієї людини була б нам великою підмогою — так я в нього вірю.

— Кого ви маєте на увазі, Богдане Даниловичу? — Яруга вже налаштувався на одну хвилю з полковником.

— Але я вже давно втратив з цією людиною зв’язок, і ось маю надію, що через Анатолія Чорного можна буде поновити контакти, — наче не почувши запитання Віктора, сказав Зорій. Потім підійшов до телевізора й натиснув на кнопку. На екрані з’явився силует ведучого, який щось розповідав. Що саме — не чути. Полковник додав гучності, й звична політична локшина майже заглушила наступні слова Зорія, який знову впритул наблизився до Яруги.

— Ця людина — не хто інший, як великий Марчук, — майже пошепки промовив Богдан Данилович.

— А чому така конспірація? — Яруга ще не зовсім розумів, яким боком до їхньої справи в’яжеться колишній голова Служби безпеки України і чому про нього треба говорити пошепки.

— Не всі вповні усвідомлюють, що саме Євгенові Кириловичу Марчуку судилося в 1991–1992 роках на ділі реформувати КДБ в СБУ. Можливо, якби не Марчук, країна взагалі втратила б таку державну інституцію, як органи держбезпеки. Але ті самі роки стали й роками втрачених можливостей. Хоча, на мою думку, періодом утрачених можливостей можна вважати 1993–1995 роки, а 1991–1992 — періодом шарахань, безладу й перших кроків навпомацки. Що робили органи безпеки в ті роки — ти прекрасно пам’ятаєш. Точніше — ми були свідками того, чого не робили органи безпеки. І навіть знаємо, чому не робили. Але Євген Кирилович діяв так, як діяв. Нам би згодилися його досвід і вміння правильно оцінювати ситуацію. Більше того, сам ЄК говорив згодом публічно про те, чим ми з тобою сьогодні практично й займаємося.

Зорій весь час дуже уважно стежив не лише за подальшою політичною кар’єрою колишнього голови СБУ, а й за його позицією щодо того чи іншого актуального питання, що турбувало суспільство. Генерал, уже не маючи прямого стосунку до проблем органів державної безпеки, завжди був у курсі справ спецслужби й навіть не раз публічно давав оцінку процесам, які помилково громадськість сприймала, як спроби реформування органів. У 1998 році Марчук висловлювався так: «Досвід системи КДБ, яка знала, як боротися з явищами негативного характеру, може згодитися в боротьбі зі злочинністю і дезінтеграцією держави, у наведенні порядку в органах влади, їх очищенні. Не треба ніяких загальних надзвичайних станів. Подолання кризи не повинно зачіпати прав громадян. У надзвичайному стані повинні перебувати правоохоронні органи і виконавча влада, тільки не громадяни країни. Як це зробити — я знаю…»

Про казармовий стан для правоохоронців, коли ніхто не може поодинці ні вийти з приміщення, ні зателефонувати кудись без свідків тощо — така думка була в Богдана Даниловича ще тоді, на початку 1990-х. Він згадував завжди популярний серіал «Спрут» із красунчиком Катані. Здавалося — мафія непереможна. А потім держава «підтягнулася», сконцентрувала сили — і… бандитам капут. Звичайно ж, кіно не завжди близьке до реальності, але…

Не виняток, що й у Марчука ще залишилася ідея-фікс, пунктик, як і в більшості співробітників органів державної безпеки, — навести порядок. Зорій і сам дотримувався думки, що саме з цього слід починати. З цього починав Андропов, за якого виловлювали в робочий час людей у кінотеатрах, а також суворо карали за запізнення на роботу. У такому дусі продовжував Горбачов, тоді звільняли з роботи за пиятику. Був випадок, коли звільнили цековських працівників за вранішній перегар. Думали по-ленінськи-сталінськи: зміцнити порядок, дисципліну — і все кругом закрутиться-завертиться. Особливо Зорій звернув увагу на слова Марчука «у наведенні порядку в органах влади, їх очищенні». Не пояснюються слова «їх очищенні». Що значить очищення? Хоча Богдан Данилович знав, що розуміти це можна по-різному, наприклад, як звільнення суспільства від казнокрадів, нероб, алкоголіків.

Зорій також знав, що останні слова Марчука «як це зробити — я знаю» — не лише з розряду передвиборних тез. Богдан Данилович мав можливість порівняти дії свого колишнього керівника з висловлюваннями Євгена Кириловича у його книжці «П’ять років української трагедії».

Як Марчук збирався «це зробити», він приблизно продемонстрував, коли став Прем’єр-міністром. Засідання уряду починалися з того, що Євген Кирилович обводив суворим поглядом присутніх і починав «нарізати» всім роботу. Обговорення, наскільки було відомо Богданові Даниловичу зі звітів телепрограм, не спостерігалося. Та й що тоді було обговорювати, коли країна балансувала на межі «бути чи не бути»! Такий крутий стиль був у Марчука завжди. Сам трудоголік у кубі, він примушував працювати тих, хто поруч із ним, хоча б у квадраті. Свій досвід працівника спецслужби Євген Кирилович спробував застосувати й на посаді Прем’єра. І… впав у немилість. А не треба бути розумнішим, ніж твій безпосередній начальник. Тодішній Президент розумників не жалував. Його оточували тупорилі виконавці, а найголовнішою чеснотою чиновника тоді вважалося славнозвісне російське «чего изволите?!».

Усе ж і до прем’єрства, і опісля Марчука вважали найкращим фахівцем у царині держбезпеки, кращим, ніж в економіці чи в політиці. Бо ж можливості проявитися як політичному діячеві в Євгена Кириловича виникали, деякі він створював сам, але до кінця реалізувати їх з багатьох об’єктивних (а можливо, і суб’єктивних) причин він не зміг.

«Я багато років працював у системі держбезпеки, де практично все особисте життя «просвічувалося». Ця практика сповідується у багатьох солідних спецслужбах, наприклад ЦРУ, — пише Марчук. — Там співробітник дає добровільну згоду на те, що без його відома будуть періодично перевіряти його фінансове становище і навіть дещо з особистого життя. Приблизно те ж відбувається і в спецслужбах інших країн. їх працівники добровільно йдуть на деякі самообмеження своїх прав і свобод…»

«Ще багато років тому я заявив, що ніхто й ніколи не почує від мене імен людей, які коли-небудь співробітничали з КДБ чи СБУ. Крім того, що я сам ніколи цього не зроблю, буду всіляко перешкоджати тому, щоб це зробили інші. Це професійна етика й людська позиція».

Справді, на тлі розкриттів у країнах Балтії, ФРН, Чехословаччині та інших Україна чітко заявила про неприпустимість розкриття агентури й проведення люстрації. Полковник Зорій сам знав, як боялися агенти, щоб ніхто не дізнався про їхню співпрацю з органами держбезпеки. А це були ну ду-у-у-же солідні люди. Богдан Данилович запевняв своїх конфідентів, що всі документи знищено. Здебільшого це так і було, за деякими незначними винятками. Уже потім досвідчені оперативні працівники шкодували за деякими документами. Але переважно тоді вчинили правильно. Позиція Марчука в той час відіграла справді важливу роль.

«Я не тільки не соромлюсь своєї роботи в КДБ України, а вважаю, що в цьому розумінні мені просто пощастило.

Такої чіткості й дисципліни не було в жодній державній структурі. Такої глибини знань багатьох процесів, що відбувалися в суспільстві на період перебудови, не давала жодна з інших служб. До того ж, на сьогодні я, думаю, краще за будь-кого з політиків знаю небезпеку зародження диктаторського режиму. Деякі ознаки, що проявляються зараз, я зустрічав у матеріалах періоду репресій. У свій час я вивчив їх десятки тисяч…»

Марчук міг дозволити собі таке говорити в 1998 році. Хоча Богдан Данилович був свідком поведінки його й у 1992–1993 роках. Якось Зорій був присутній під час телефонної розмови голови СБУ з Президентом. У таких випадках підлеглі зазвичай виходили з кабінету з власної ініціативи. Богдан Данилович підвівся, коли пролунав специфічний зумер. Усі керівники, які часто бували в кабінеті голови, знали цей дзвінок. Але Марчук жестом наказав залишитися.

Говорив він з главою держави вільно, як з рівним, увічливо, розкручуючись сюди-туди в кріслі, показуючи всім виглядом, що така розмова для нього — буденна справа. Та й не шифрувався він від полковника, відверто називаючи речі своїми іменами. Пізніше в такій самій ситуації довелося Богданові Даниловичу бути при голові Беруну. Той теж наказав залишитися в кабінеті. Але говорив із Президентом натяками, без прізвищ, так, що полковник нічого не зрозумів, крім кількох замаскованих матюків на кшталт «на хріна», «дамо звіздюлєй», але з натуральним вставним словом «блядь». Ну, а як

же інакше! Жоден державний діяч України без них не обходився. Мається на увазі — без цих слів…

У Богдана Даниловича не раз виникало запитання: а чи міг сам Марчук стати в той час диктатором? Його характер і стиль керівництва за всіма ознаками декому давали привід вважати, що міг. І, мабуть, якби склалося по-іншому, Україна могла б мати справжнього диктатора. Чи на шкоду було б це Україні? Цього Зорій не знав. Піночет був диктатором — Чилі йому вдячна за розквіт. А чи вдячні йому родичі закатованих у концтаборах? Диктатор є диктатор, хоч би якими благими намірами він керувався. Усе ж Зорій чомусь був певен, що Євген Кирилович не опустився б до банальних репресій. Марчук добре знає історію. І демократичні цінності йому не чужі. Але, можливо, справді, Україні потрібен диктатор-демократ? Та чи ж бувають такі?

Яруга терпляче чекав, коли мине пауза й полковник знову заговорить. А Зорій уже вголос вів далі свої роздуми про Марчука, наче Віктор міг чути його внутрішній монолог.

— Починаючи з 1991 року, коли на ділі почала самостійно функціонувати спецслужба України, усі без винятку документи, що виходили з її кабінетів, хай би кому вони призначалися, хай би хто їх складав чи підписував, починалися словами: «Суспільно-політична й економічна ситуація в країні складна (або, як варіант, — має тенденцію до ще більшого ускладнення). Це зумовлено тим, що…» Далі починалися спроби пояснення цієї ситуації, що майже завжди було лише потугами завуалювати сутність усього того, що коїлося тоді в країні. І ти ж сам знаєш: ніколи, за жодних обставин, у жодному документі ніхто не наважувався сказати: влада злочинна, у крайньому разі — імпотентна. Так було за всіх керівників спецслужби незалежної України. Скажеш — ні?

— Та що тут казати…

— Ти знаєш, зараз я абсолютно впевнений: Служба безпеки теж винна в тому, що в 1992–1995 роках Україна опинилася в дупі! І не лише керівники спецслужби, а вся система держбезпеки в той час не спрацювала як механізм захисту держави. Хоча справді жоден із голів — ні Марчук, ні Маліков, ні Радченко — не грюкнули дверима на знак протесту проти того, що коїв зі своєю камарильєю Президент, потураючи оточенню в розкраданні України. Воно ж вивозило за кордон мільярди українського багатства, яке в той час іще належало народові.

— А хто б на їхньому місці грюкнув? Може, вони все робили для того, щоб хоч якось змікширувати ту злочинну навалу, яку довелося витримати в той час українським органам державної безпеки?

— Ось тут ти, Вікторе, можливо, і маєш рацію. Ми на їхньому місці не були, — Зорій знову на деякий час замовк. — Усе ж з Євгеном Кириловичем треба зустрітися. Інша річ — чи захоче цього він? Більше того, зовсім непрогнозованою може бути його реакція на мої політичні пасажі, які він може визначити, як антивладні.

З

Зачинивши за собою двері кабінету голови СБУ, пройшовши «на автоматі» приймальню, навіть не помітивши, хто там сидить, і не попрощавшись із секретаркою Валюшею, чого не було з генералом ніколи, у коридорі Шершун зупинився.

Так нічого до кінця й не второпавши зі сказаних кілька хвилин тому слів Беруна, Володимир Дмитрович усе ж усвідомив єдине: негайно йти кудись подалі від цих важких красивих дверей, із цього коридору, з цього насиченого негативом будинку на свіже повітря, йти до дерев, межи людей зі здоровим глуздом. І хоча Шершун з досвіду й напівофіційної статистики знав, що зараз, коли він прямуватиме вулицею, йому назустріч майже кожен десятий перехожий ітиме з офіційною «жовтою» довідкою в кишені, генералові навіть серед них стало комфортніше й спокійніше, ніж там, звідки він щойно вийшов і де щільність абсурду, дурості й маразму в кожному кубічному сантиметрі повітря значно вища, ніж серед цих милих ідіотів, між яких немало й таких, які про свій ідіотизм і не здогадуються.

Шершун ішов та йшов, минаючи будинок за будинком, квартал за кварталом, вулицю за вулицею. Отямився, коли

відчув, що начебто щось змінилося навкруги, звалився якийсь тягар, який він буцім ніс на собі. Ніс так тяжко, від чого аж; (посилився, ніс найважче, що буває на цьому світі. Ніс не своє, а чуже — зневіру й підлість, нещире сумління та показушну відданість справі.

Генерал озирнувся. Поруч копошилися люди, яких було небагато. Шершун відчув, що вони його не дратують, як ще з десяток хвилин тому, коли він ішов сюди. Ніхто не звертав на нього уваги: усі ходили сюди-туди, іноді, зупиняючись, щось розглядали, обговорювали, радилися.

Шершун стояв на Андріївському узвозі, оточений сотнями картин, різних дрібничок, полотняних сорочок та лляних вишитих рушників, дерев’яних виробів. Тільки зараз, добряче спіткнувшись, він глянув під ноги й усміхнувся. Це ж треба таке! Побачив бруківку — і з’явився настрій, щезло відчуття якогось відьомського втручання, тягаря.

Генерал підійшов до таксофона, швидко набрав службовий номер полковника Зорія. Той відразу взяв слухавку.

— Богдане, привіт! Що робиш? — навмисне якомога безтурботніше промовив Шершун.

— Даю цінні настанови своєму колезі на ім’я Віктор і одночасно намагаюся допетрати, чи він їх правильно розуміє, — спробував пожартувати Зорій.

— Ага, зрозуміло. Отож коли переробиш усі нагальні справи державної ваги, без вирішення яких вона, тобто держава, може враз провалитися до бісової матері, так відразу ж можеш відпочити й помилуватися найціннішим у нашій столиці мистецьким арсеналом. Думаю, там ти матимеш змогу вибрати собі до душі один із найабсурдніших у світі сувенірів — москальську матрьошку в українському вбранні. Тільки, коли поспішатимеш, не спіткнися, як це зробив щойно я, бо для таких, як ми, асфальту тут спеціально не постелили. Можеш навіть відвідати свого улюбленого наркомана — він дуже зрадіє. Щоправда, гуляти в тих місцях бажано було б самому, без супроводу.

Щоб ніхто не заважав милуватися екзотикою середньовічних замків. Бувай.

Шершун грюкнув дверима телефонної будки й попрямував узвозом знову вгору. Перед Андріївською церквою

різко звернув ліворуч у невеличкий прохід. Саме через нього можна потрапити в тил цієї історичної споруди — там починався парк з не надто доглянутими алеями, зі щербатим тротуаром, занедбаними деревами. Але тут майже завжди малолюдно, тож будь-який хвіст Шершун міг вирахувати без особливих труднощів.

Поблукавши парком по недбало почищених доріжках, позітхавши над напіврозваленими підпорками історичної церкви, яка за такого «ретельного» догляду могла в будь-який час посунутися донизу, туди, поближче до Дніпра, генерал не зустрів жодної людини, яка пройшла б повз нього. Шершун, звичайно, розумів, що відсутність явного хвоста зовсім не свідчить про те, що його немає. «Наружка», знаючи, що стежить за своїм високопрофесійним колегою, може спокійно чекати навколо енного місця й фіксувати всіх, хто піде слідом за «об’єктом».

Мали сучасні есбеушні філери й безліч інших методів та прийомів, які добре знав Шершун, але вирішальну роль в організації зовнішнього спостереження відігравав час, потрібний, щоб організувати роботу з об’єктом на високому рівні. Коли розвідники зовнішнього спостереження поспішали чи вимушено імпровізували через зміну планів того, за ким стежили, тоді навіть у найпрофесійніших із них іноді траплялися прикрі проколи.

Це все промайнуло в голові Шершуна миттєво. І ось він уже знову вийшов до Андріївського узвозу. Повільним кроком, роздивляючись розміщені тут-таки майже в снігу під ногами експонати, почимчикував до своєї улюбленої кав’ярні, що за кілька метрів від так званого Замку Річарда.

4

Для того, аби зрозуміти, що дзвінок Шершуна непростий, великого розуму не треба. Хоч би якими дружніми були стосунки Зорія і генерала, він ніколи такими натяками й шифрами з полковником не говорив.

Правда, що тут було незрозумілого? Володимир Дмитрович терміново хоче бачити полковника Зорія на Андріївському узвозі в кафе «У класика», що біля будинку-музею Михайла

І Булгакова. Шершуну добре відомо, що полковник Зорій — знані ці, біографії цього славетного письменника аж до найпотаємніших подробиць його життя і творчості. Якось Шершун і Зорій навіть мали невеличку дискусію щодо творів Булгакова.

' І и написав би Михайло Опанасович «Майстра і Маргариту» ибо «Білу гвардію», якби не був у той час під кейфом. Тобто фраза «можеш відвідати свого улюбленого наркомана» — це про Булгакова. Можливо, ті, які зараз прослуховують телефон Зорія, і не знають, що Булгаков був морфіністом. «Асфальт не

прокладений», бо саме на Андріївському узвозі — бруківка, тут і їжаку зрозуміло. Про екзотику середньовічних замків Шершун, звичайно, загнув. На узвозі — єдиний будинок, нещодавно реставрований, схожий на середньовічний замок, у народі прозваний «Замком Річарда — Левине серце», поряд з яким, між іншим, і будинок Булгакова. Ну, а щодо того, аби «Зорій був без супроводу», то, певно, хтось із них уже влип: або Шершун, або Зорій, і за ними стежать. Чи, може, генерал перестраховується? Ці догадки зараз ні до чого. Треба йти, бо, схоже, трапилося щось незвичайне.

За півгодини полковник Зорій зайшов до невеличкої затишної кав’ярні. Був полудень, у приміщенні відвідувачів катма. Шершуна він теж не бачив. Але Зорій знав, що той десь поряд і перевіряє, чи не привів полковник за собою хвоста.

І справді, за кілька хвилин до зали зайшов Шершун і попрямував у куток до столика, який уже встиг зайняти Зорій.

— Здоров був, Богдане! — усміхнувся генерал.

— Добрий день, Володимире Дмитровичу! — потиснув руку генералові Зорій. — Каву? Чи чогось міцнішого?

— Давай по граминці, — серйозно сказав Шершун і, немовби подумки, додав, — бо такі справи, що без стопки не розберемося.

— Авжеж, якщо серед білого дня в мирний час оголошується бойова тривога, то мають бути армійських сто грамів…

— Він ще й жартує, — різко перебив Зорія генерал. — Я б на твоєму місці замовив на закусь лимон, щоб хоч якось пояснити оточенню, якщо хтось на нас подивиться, твій кислий вираз обличчя, який, я чомусь передчуваю, зараз у тебе з’явиться. Замовляй усе зразу: і коньяк, і каву, ну, і, звичайно, лимон, а я піду сполосну руки.

Вони сиділи за столиком у затишному кафе на Андріївському узвозі й розмовляли. Відвідувачі заходили, пили каву, соки, дехто замовляв щось міцніше, та й ішли собі. Ніхто не звертав уваги на двох мужчин, одягнених у строгі темні костюми, світлі сорочки з охайними, хоча й недорогими, краватками. Лише офіціант приніс запалену свічку з красивим оригінальним підсвічником та час від часу ще підходив до них запитати, чи не бажають гості чогось іще, і, отримавши вкотре заперечну відповідь, із незадоволеним виглядом відходив собі.

Просидівши понад годину, Богдан Данилович Зорій і Володимир Дмитрович Шершун поодинці з інтервалом у п’ять хвилин покинули кафе на Андріївському узвозі столиці, не залишивши в той час по собі історичного сліду. А може… Хто його знає, коли ті чи інші миттєвості стають історичними. Про це дано дізнатися лише нащадкам. І то здебільшого через багато-багато років. Трапляється, що ніхто й не дізнається ніколи.

Після того, як ці інтелігенти покинули кав’ярню, офіціант підійшов до столу, на якому ще догорала свічка, поспіхом загасив її двома наслиненими пальцями, узяв дуже акуратно підсвічник і вислизнув із зали. Пройшовши вузьким коротким коридором до кухні, не звертаючи уваги на метушню кухарів і посудомийок, через технічний вхід потрапив у двір. Перетнувши його, офіціант зайшов до напіврозваленого сарайчика, в якому, мабуть, зберігався якийсь інвентар для прибирання, а може, накопичувався різний непотріб, і шмигнув усередину. За деякий час офіціант покинув будку з порожніми руками, а хвилин за десять звідти вийшли двоє мужчин у чорних спецівках; один ніс у руці невеличку валізку, схожу на ту, в яких носять слюсарний інструмент.

5

Генерал Шершун і полковник Зорій сиділи на льоду посередині широкої дніпровської заводі. Між двома лунками, в яких уже взялася кригою волосінь з малесенькими поплавцями, стояв невеличкий розкладний столик. На ньому все необхідне рибальське начиння: порізана ковбаска, сальце, квашений огірочок, цибулинка і, звичайно ж, пляшечка горілочки. Навкруги, на відстані кількасот метрів — жодного рибалки. Це й не дивно, бо справжні зимові «маніяки», як називала любителів підльодного лову дружина Шершуна, добре знали, що в цьому затоні риби споконвіку не водилося, окрім хіба що дрібних йоржів, які лише збивали мотиля, не даючи іншій рибі, яка могла випадково з’явитися в тих водах, спробувати наживку.

— Ну, ми з тобою й «дурку ламали», — Шершун сміявся, як мала дитина, що вперше побачила живого клоуна, в якого відпав накладний ніс. — Єдине тривожить: чи не занадто професійно ми грали свої ролі. Ти — пришелепкуватого фонвізинського Митрофанушку, а я — бальзаківського батька Горіо, покинутого й приниженого власними доньками.

— Припустімо, я не зовсім погоджуюся з вашими, пане генерале, висновками, — удав ображеного Зорій. — По-перше, я так старався, а ви мене відразу Митрофанушкою… А по-друге, наскільки я пам’ятаю, у батька Горіо не обидві доньки були падлюками. У котроїсь щось там у серці ще ворушилося.

— Та ні, то щось ворушилося в котроїсь із дочок шекспірівського короля Ліра, — веселився далі Шершун. — Хтось би оце почув наші мистецтвознавчі дослідження й оцінки! Театрали, їдять його мухи!

— Тут не почують. Недарма ж ми заперлися на край світу, — Зорій налив горілки у дві невеличкі пластикові чарочки. — А коли ви відчули, що нас прослуховують? — без усмішки запитав Зорій.

— А це пояснити дуже просто. Нам пощастило. Я ж був упевнений, що ми відірвалися від «наружки». Але коли офіціант поставив на стіл підсвічник — я мало не зойкнув. Міг себе видати. Цей самий підсвічник мені довелося підсовувати в «Столичному», коли там забив стрілку зі своїми подільниками-високопосадовцями бандит Соловохін. Втрачають наші філери професіоналізм. Та й хіба лише вони… А втім, у них не було часу особливо й готуватися: ми ж із тобою так імпровізовано домовилися про зустріч: «морда-морда — я цеглина, йду на зближення!» А попередити тебе про те, що нас засікли й прослуховують, було нескладно. Я ж різко змінив тему, фактично й не розпочавши розмову, заради якої й викликав тебе на зустріч: почав нести про шалені здобутки в оперативній діяльності… Не міг я без причини так говорити. Ну, а ти ж у нас

мужик метикуватий, — Шершун цокнувся з полковником, випив, укинув до рота шматочок сала, відкусив хліба. — А тепер давай розмовляти серйозно…

6

Серед оперативних зведень, складених за результатами проведення зовнішнього спостереження та інших оперативно-технічних заходів, здійснених протягом останньої доби щодо об’єктів зацікавленості української спецслужби й щойно занесених начальником ОТУ Тимченком, голова Служби Берун швидко знайшов ті, які його конче цікавили. Герасим Васильович не був винятком з-поміж інших співробітників держбезпеки, які під час проведення оперативних заходів основні надії покладали на результати прослуховування, підглядання та зовнішнього спостереження, яке опери просто називали росіянізмом — «наружка».

Саме із читання звіту цієї оперативної служби й почав голова СБУ. Берун знав, що в цих паперах він знайде інформацію не лише про те, де й що робили ті люди, за якими Герасим Васильович наказав спостерігати, а й про що вони між собою говорили.

Голова навіть не зупинився на формальних подробицях звіту, обов’язкових для таких документів: чи ж йому не знати цього «об’єкта». Швидко пробіг очима текст.

Берун знайшов звіт «наружки» про те, як добирався до кав’ярні «Кокарда», проглянув його ще швидше. Ці деталі, клички, назви вулиць, повороти-розвороти починали голову дратувати.

— Так, нарешті дійшли, — вголос промовив Берун, хоча в кабінеті не було нікого. Він перевернув ще кілька аркушів. — Ага, ось, слава Богу.

Не до кінця прочитавши документ, Берун натиснув на клавішу пульта.

— Валю, Юрій Ігорович у приймальні?

— Так, чекає.

— Хай зайде.

Тільки-но Тимченко переступив поріг кабінету голови й ще не встиг зачинити за собою двері, як Берун кинув на приставний столик аркуші паперів, які щойно прочитав, і незвично спокійно й ледве чутно промовив:

— Засунь їх собі в дупу. А після того підніми з архіву документи проведення оперативно-технічних заходів, які твої отушники здійснювали під час операцій, ініціатором або керівником яких був Шершун. Я впевнений, що ти там знайдеш для себе багато чого цікавого. Особливу увагу зверни на техніку, закамуфльовану під різні побутові речі.

— Товаришу голово, — Тимченко нервувався, — часу на підготовку операції не було зовсім. Ми діяли навмання, звичайно, ризикуючи розшифруватися, але все ж основне завдання ми виконали — розмову Шершуна й Зорія записали розбірливо й навіть без будь-яких перешкод.

— Ти що, Юрко, дурний? — так само спокійно сказав Берун. — Та вони розкололи ваш «канделябр» ще тоді, як офіціант ніс його по залу. А все, що вони там, — голова кивнув у бік розсипаних на столі паперів, — наговорили — чистої води «розвод». А ти не здогадуєшся, над ким вони знущалися? Думаєш, над тобою? Нахрін ти їм потрібен! Ці підарюги знущалися наді мною.

Берун підвівся, підійшов до акваріума, сипнув у кільце, що плавало на поверхні води, з паперового пакетика якогось порошку й замислено, наче в кімнаті нікого не було, промовив: «Значить, кажете, познущалися?» Потім, наче отямившись, не повертаючи голови до начальника ОТУ, запитав:

— Де вони зараз?

— Невідомо, Герасиме Васильовичу. Після Андріївського узвозу, повільно прогулюючись, вони дійшли до міського управління міліції, перейшли дорогу і… зникли. Досі у Службі на своїх робочих місцях не з’являлися.

— Можна подумати, що ти знаєш усі їхні «робочі місця», їхнє робоче місце — це вся Україна. Вони можуть бути в будь-який час будь-де. І, уяви собі, без найменших проблем підтвердять, що займалися конче необхідною роботою. Та-а-а-ак, — протягнув Берун, — багато чого я віддав би, щоб дізнатися, про що вони говорили в той час, як наружка жувала соплі. А твої хлопці розшифровували пустушку з канделябра. Ти, Юрію Ігоровичу, тут не винен. На місці твоїх бійців могли бути інші, а результат був би той самий. Це тобі не якісь там хабарники-казнокради чи навіть наркоділки. Ці хлопці кращі. І вони, їтіть твою наліво, — майже прошепотів Берун, — грають у свою гру.

Потім, зненацька жбурнувши пакетик, з якого годував рибок, просто у воду акваріуму, заверещав:

— Що це за гра, я тебе питаю?!

І знову спокійно, тихо-мирно:

— Те, що ворота, в які вони намагаються забити гол, не мої — сумнівів у мене немає. Але їхні м’ячі ловити мені. Тобто ще й їхні. А ті, що сиплються на мене від інших буцальників, хто буде відбивати?

7

— Якщо серйозно, Володимире Дмитровичу, то я й сам нарешті хочу хоч щось зрозуміти з усього того, що сьогодні відбулося. Почалося все з вашого дзвінка, потім зустріч у кафе, фактично раптова втеча й відрив від наружки, конспіративне перевдягання в рибальське дрантя та виїзд за місто на якомусь позашляховику, який чомусь виявився в потрібному місці й у потрібний час. І ось зараз — уже скоро смеркнеться — ми сидимо на річці, навколо сніг і лід, а мене гріє випита горілка й пече тривога невідомості, — Зорій сказав це якось непевне, наче й не чекав почути від генерала Шершуна зрозумілих роз’яснень.

— Ти знаєш, Богдане, у мене на язиці майже ті самі слова. Ну, пояснити позашляховик і перевдягання я можу: завжди про всяк випадок треба мати запасний варіант відходу. Випадки в нашому житті можуть бути різні. Одним варіантом ми сьогодні вже скористалися. Є й інші. Але й у тебе повинні бути у загашнику подібні шляхи раптового зникнення. Та я впевнений, ти про них подбав. А ось щодо розмови з Беруном, тут я хочу послухати тебе. Просто так голова не говорив би про те, що Зорій дозволяє собі недопустимі речі.

Володимире Дмитровичу, чесно й відверто кажу: я не знаю, про що ви говорите, — щирість полковника непідробна. — Постарайтеся повторити слова голови, що і як саме він сказав.

— Берун почав із того, що до нього від «високих» людей дійшли чутки про якусь твою незрозумілу діяльність. Як пін сказав — «не зовсім зрозумілі рухи». Що ти ведеш якусь свою гру, причому робиш це не в межах службових обов’язків. А коли я сказав, що не розумію, про що йдеться, голова розізлився: «Твій любимчик готується підірвати основи держави, а ти тут прикидаєшся, що нічого не знаєш!» Потім заявив, що я з тобою заодно і що нас обох уже час посадити в тюрму. Зрозумівши, що кавалерійський наїзд не вдався, або й повіривши (хоча я сумніваюся), що мені дійсно нічого не відомо, Берун почав виховувати мене, як молодшого опера: прочитав короткий курс лекцій з питань основних завдань контррозвідувальної діяльності, мовляв, основне наше завдання — запобігати злочинам. Ось він і намагається нас із тобою попередити, щоб ми нічого не накоїли. Бо й на нас знайдуться люди, які дадуть нам по голові. І ті люди — дуже серйозні.

Шершун випалив це швидко, наче багато думав про ті слова й завчив їх.

— Ото й усе? — Зорій здивовано підняв широкі густі брови.

— Усе. Тепер, Богдане, слухаю тебе. Зразу зізнаюся: я не повірю, що все це — просто маячня чи маразм нашого голови. Диму без вогню не буває. Хоча, мені здається, ця приказка зовсім неправильна. Іноді щось димить-димить, а загорітися не може. Давай розказуй, де в цьому всьому димова завіса й що під її прикриттям робиться?

— «Людина велика у своїх задумах, але немічна в їх здійсненні», — вже трішки впевненіше почав Зорій.

— Ага, і «тільки мрія допомагає нам примиритися з дійсністю». Ти краще б Леніна цитував, бо Ремарка я надто поважаю, щоб вплутувати в наші брудні справи.

— А Леніна, значить, уже й не поважаєте?

— Богдане! — аж прикрикнув Шершун. — Не виляй, я чекаю від тебе конкретних пояснень. Якщо не довіряєш мені або просто не хочеш розповідати того, що, вважаєш, знати мені не треба — нічого не говори. Змотуймо, як кажуть, вудки — і гайда додому. Бо вже й справді смерклося, а ми як більмо в оці отут посеред льоду стовбичимо.

— Не гнівайтесь, Володимире Дмитровичу. Спробую дещо вам пояснити, але навіть не знаю, те буду говорити, чи ні. Я й сам не все до ладу розумію, більше того — не зовсім упевнений, що обрав правильний шлях. Тобто філософія задуму, з чого я й почав, процитувавши Ремарка, у мене начебто є, а от зі способами втілення цього задуму я ще не зовсім визначився.

— Ну, задум — це ще не дія. Хоч би яким він був, якщо ти про нього нікому не казав, не міг стати комусь відомим, а отже, й голові Служби, — вставив генерал.

— Та нічого, окрім філософії, ще немає. Тим більше, я ж не такий уже й дурний, щоб базікати де попало. А до Беруна могли дійти мої деякі, як на начальство, висловлювання щодо ситуації в країні. Не секрет (та й ви не раз від мене те чули), що я не в захваті від нашої нинішньої влади. Я це казав відверто й самому голові. Він при вас мене кілька разів профілактував за «провокаційні» балачки. «Будь, як усі, й не заносся» — ось його вимога. У нас же як: прийшов на службу — роби так, як скаже начальство. Думає про стратегію — начальство. У політиці петрає — начальство. А ти маєш усе робити, щоб і політика, і стратегія, сказати б, «соответствовали». Щось у державі робиться не так — не твого розуму діло. І у владі на самій горі теж на те й поставлені відповідні люди, щоб за нас, баранів, приймати рішення. Я не сказав — думати, а потім приймати рішення. А ми повинні виконувати накази беззаперечно. А хто не виконує — той «не наш». «Якщо хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого й матері, і дружини, і дітей, і братів, і сестер, а при тому і всього життя свого, той не може бути Моїм учнем».

Так вони ставлять умови тим, хто ходить під ними й кого вони вважають своєю керованою креатурою.

— Порівняв Ісуса Христа і нинішніх фарисеїв, — Шершун не любив згадувати про Бога, як то кажуть, всує, хоча в

Біблії орієнтувався непогано й деякі широковживані цитати з житій, особливо «від Луки», знав. — їм не потрібні розумні люди.

— їм не потрібні не лише розумні люди, а й просто порядні.

Та візьміть розбавте ними вашу загуслу чорну кров! Так вони ж бояться, що на тлі розумників дурість тих фарисеїв буде ще видніша.

— А ми що можемо з цим зробити? Як сказав Ніколо Макіавеллі: «Государю, в якого не вистачає мудрості, марно давати добрі поради».

— А ми, Володимире Дмитровичу, нічого не робимо. Ми просто поволі уподібнюємося до них. Наші генерали нажераються вечорами в дорогих кабаках за рахунок бандитів або тих, які недавно ними були, а сьогодні начебто стали добропорядними бізнесменами чи навіть меценатами, а на другий день у госпіталі в «люксах» їх відкачують і бігають навколо них на цирлах наші бідні лікарі з медуправління, наче ті «вояки» повернулися не з пиятики, а зі смертельного бою, в якому захищали Батьківщину.

— Ох і злий ти, Богдане. Хіба ж усі генерали тільки те й роблять, що бухають з бандюками?

— Ні, не всі. Ви ось п’єте просту горілку з простим полканом. Та ще й в антисанітарних умовах, як говорив свого часу вельмишановний Аркадій Райкін.

— Хіба ж антисанітарними умовами можна назвати цю красу? Дивися, як сніг блищить. А повітря! Лєпота! Не хочеться навіть думати, що завтра знову йти до Беруна й вислуховувати його нотації. Та ще й пояснювати те, про що я так сьогодні від тебе й не дізнався.

— Я вам можу сказати лише одне: у нашій країні треба змінювати все. І насамперед тих, хто не здатен на справжні радикальні перетворення. У нас же основна проблема не в розвалі економіки, не в захмарній корупції та організованій злочинності. Це все — наслідки. В Україні ми маємо найстрашніше явище, яке може згубити державу як таку. І явище це — криза духовності. У нас немає ідеї, яка згуртувала б націю, об’єднала людей, допомогла повірити у власні сили. Кожний наш громадянин, хоч би де він працював, хоч би ким був, почувається тимчасовим. Немає віри в завтра. Не сказали йому, в чому його перспектива, коли й за яких умов вона можлива. Він уже не вірить у постулат, що праведне сьогодні — завтра може стати грішним. І, звичайно, навпаки. Але той, кого сьогодні тиснуть і ганяють, як куцого зайця, завтра може розправити плечі. Коротше, Україні потрібен новий лідер, з новими ідеями, незвичними способами їх вирішення. Ним може бути навіть не найсильніший чи найрозумніший. Лідер — це той, хто краще від інших усвідомлює, чого хочуть люди. А люди — це народ. А народ — це Україна. Нині ж ті, хто у владі, владою є лише за визначенням. Тобто якби не було символів влади — палаців, резиденцій, охорони, військових парадів, дипломатичних прийомів, даішних мигалок — не було б і влади. Без фетишів вони ніхто. А які ці правителі самі з себе? Побач їх у сауні — враження буде гнітюче: більшість — мікроцефали, рахітичні чахлики із недорозвиненими пуцюринами. Вони присмокталися до державної цицьки й вважають себе незамінними. Але, як відомо, на кладовищах лежать мільйони тих, що вважалися незамінними.

Зорій замовк і лише зараз помітив, що Шершун дивиться повз нього, туди, де зовсім недавно сіло сонце, де згасала заграва. Полковник не був упевнений, що той узагалі слухав його.

— Я вже старий для боротьби, я не здатен навіть ненавидіти, — генерал дивився кудись удалечінь і наче сказав це сам собі. — Я тільки перебуваю в скорботі душевній, дратуюся, ночами в мене горить голова від напливу думок, і я не можу спати… Ох, якби я був молодий!

— Володимире Дмитровичу, ви тут? Що з вами? Який же ви старий?

— Це ж із Чехова. Іван Іванович, пам’ятаєш?

— «Аґрус»? А я вже злякався, думаю, травмував своїми балачками вашу психіку.

— Життя — як мило. Тільки вчора купив брусок запашного, білого, чистого. Думав — надовго вистачить. Незчувся, як у руках опинився невеличкий змилок, яким ще намагаєшся

скористатися, а він уперто вислизає з рук і кінець кінцем зникає разом із водою в каналізації.

Ага. «І ще один аркушик: справа — наліво!»

Ти про що?

Та про те саме, що й ви — про життя…

…Полковник Зорій і генерал Шершун, можливо, вперше під масу знайомства і спільної роботи говорили про такі речі.

I вперше, хоч як дивно, кожен із них розумів, що обидва говорять не до кінця відверто, а можливо, навіть в окремих випадках і зовсім нещиро.

Ні, вони не боялися одне одного. Вони навіть не допускали, що хтось із них може передати третій особі зміст їхньої розмови.

Просто вони не до кінця розумілися. І саме тому, що недоговорювали того, про що кожен із них думав. Генерал не розумів Зорія, бо був справді в цілковитому невіданні про плани й практичні кроки полковника. А Богдан Данилович не вводив приятеля у свої справи, боячись чи, точніше, не бажаючи підставляти його, втягувати в небезпечну «антидержавну» діяльність.

— Я думаю: що ж ти, друже мій Богдане, замислив? — Шершун

підвівся. — І як далеко ти зайшов у своїх практичних кроках? Що ж буде з тобою, голова твоя садова? Що буде з нами? Знову революція? Хіба тобі не знати, що сказали про барикади розумні люди?

— А що вони сказали?

— Що барикада ділить вулицю на два глухих кути. Це сказав хтось із російський письменників.

— Так і там є розумні люди.

— І я ж про те. Байдуже, хто де народився. Он Ісус — народився в хліві, а ким став!

— Ким?

— Христом став…

1

Анатолій Чорний дуже добре ставився до Богдана. Вони приятелювали. Дружніми їхні стосунки не назвеш, бо різні були інтереси, різні напрямки інтелектуального розвитку й самовдосконалення. Але їх поєднувало те, що й Анатолій, і Богдан вчилися всього в Марчука, і свого часу саме Євген Кирилович відіграв не останню роль у подальшому визначенні життєвого шляху як Анатолія, так і Богдана.

Після багатьох поневірянь, карколомних і цікавих призначень Марчука, під час яких він незмінно «тягав» за собою Анатолія, останній урешті-решт вийшов на самостійну орбіту, що не перетиналася з доріжками його колишнього шефа, якими той ходив нині. Так у житті трапляється часто…

Анатолій не ображався на свого шефа. Він і так був йому вдячний за те, що і посаду, і звання полковника мав завдяки наближеності до Марчука. Але виникла ситуація, коли Анатолію треба було вибирати: або й далі вважатися людиною Марчука, який майже втратив свій вплив на державні справи, або дистанціюватися від нього і спробувати наблизитись до іншого табору, до інших людей, до іншого шефа. Здебільшого це вдавалося небагатьом, бо «чужих» в інших командах не приймали, ставилися до них з побоюванням і підозрою.

Та Анатолієві пощастило. Щоправда, його довго «крутили», тобто перевіряли, випробовували, але все-таки взяли.

І посадою, і невдовзі присвоєним званням генерала він був задоволений. За винятком, можливо, найголовнішого: ті, які взяли його до себе, спробували залучити до не дуже чистих справ, якщо не сказати — брудних.

А найбрудніші справи, як відомо, це наркотики та зброя. Анатолій упритул наблизився до тієї й іншої «теми», як часто почали називати які-небудь оборудки, пов’язані з зароблянням грошей. А точніше, його майже вплутали у схему зброя — наркотики — гроші. Майже, бо Анатолій вчасно сплигнув спочатку з тієї частини, що стосувалася наркотиків, а потім і з тієї, що пов’язана зі зброєю.

Схема досить банальна, і якби вона і люди, що її забезпечували, не були у владі, ця схема довго не проіснувала б. А так вона працювала чітко й приносила її організаторам шалені прибутки. Анатолій мав бути в цій схемі малесеньким, дрібненьким гвинтиком. Відповідні йому перепадали б від цього й дивіденди.

Але вибору в нього майже не було: або він підписується під участю в цих схемах, або на його місці, на його посаді функціонуватиме інша людина, більш поступлива і зговірлива.

Звичайно ж, усе-таки вибір, мабуть, був. Послати все це під три чорти, звільнитися зі служби, влаштуватися десь у якійсь фірмі маленьким клерком і спокійно догодовувати дітей і онуків до пенсії.

Треба було знати Анатолія. Він, як і всі, кого добирав собі Марчук, мав непомірні амбіції, об’єктивно був недурний, і, звичайно, не міг собі дозволити відійти в тінь так рано, маючи величезний службовий досвід, зв’язки та отриманий у часи спілкування з «великим Марчуком» апломб. Набуті також лоск, уміння позувати, подавати себе й свої можливості у якнайвигіднішому світлі давали шанси й можливості Анатолію ще потриматися в «обоймі», як полюбляли говорити управлінці, і спробувати далі реалізуватися ще й у такому небезпечному ділі, як торгівля зброєю.

Те, що держава одним з основних джерел доходів вважала (і мала) продаж зброї різним «бумбу-юмбу» та в країни Близького Сходу, було звичайним явищем. За контракти, тендери, угоди чиновники боролися, не жаліючи живота. І гроші від цього іноді потрапляли до державної скарбниці. Ну звичайно, більшість їх розкрадалася.

А ось інші схеми, які передбачали заробіток, і неабиякий, на контрабанді, працювали винятково на кишеню сильних світу цього. До цього бізнесу підпускали тільки осіб,

«особливо наближених до імператорського двору». Основні відрахування теж ішли нагору. Бо на той час жодна схема в державі не працювала без благословення звідти. Від будь-якої оборудки чималі відсотки надходили на рахунки підставних пішаків, які були найнадійнішими довіреними людьми перших осіб.

Про це знали всі. Тому запорукою успішного бізнесу, будь-якої справи було наближення до ядра державної влади в Україні, яким вважалася Адміністрація Президента. Не уряд, не Верховна Рада, а саме АП вирішувала, кого карати, кого милувати. Цілком логічно не перейматися питанням: а за які такі заслуги призначалися керівники цього адміністративного пугала? Богдан пильно спостерігав за поведінкою тих, кому Президент довіряв цей хлібний пост. Адже кожен із керівників канцелярії, яких регулярно змінював глава держави, відрізнявся від своїх попередників настільки, що вивести загальну фізіолого-політичну формулу правої руки Президента — марнування часу.

Але Зорій був упевнений в одному: той, хто нині очолює Адміністрацію Президента, увібрав найпотворніші риси сучасного чиновництва, основними з яких, безумовно, є мстивість, прагнення неконтрольованої влади і готовність заради цього відкинути за високу гору будь-які моральні й совісні обмеження.

Але про Талимеризібу — згодом.

2

Так-от, у самому низу однієї з таких схем мав перебувати Анатолій Чорний. Поговорити з ним цікаво, хоча з роками зробити це вдавалося не кожному й дедалі важче і важче. Розповідати про свої походеньки Анатолій не любив, і, щоб його розкрутити, мусиш залучити всі хитрощі й наполегливість.

Зорій не поступався в цьому Анатолієві. Хоча Богданова хитрість була настільки прихована, що більшість людей вважала його простачком, безсрібником, і тому іноді легко лізла у вдало розставлені ним тенета, в які потрапляли такі «зубри», що вважалися неперевершеними інтриганами, апаратниками, розумниками й хитрунами. Своєю «простотою» Богдан спонукав до відвертості таких перестрахувальників, які потім, аналізуючи

розмову з полковником, самі дивувалися, як так трапилося, що вони розляпали Богдану навіть те, про що він і не запитував.

Так сталося й цього разу. Богдан зустрів Анатолія «випадково». Той прогулювався з якимось колегою біля Святої Софії — у місці, де полюбляли променад після нехитрого обіду у відомчій їдальні служиві люди з Володимирської, 33.

Богдан ішов протилежним курсом, радо привіталися.

І її знайомець попрощався й пішов собі геть, а Богдан приєднався до Анатолія. Повільним кроком вони прямували далі, вийшли на майдан до дзвіниці святої Софії і зупинилися за кілька метрів від місця, де похований Патріарх Володимир.

Лежить собі, — кивнув у бік могили Чорний, — як сирота. Як же тут незатишно!

— Йому, мабуть, однаково, — у тон Анатолієві промовив Зорій. — А тоді, в 1995-му, коли його ховали, тут було затишно? Я свідок тих подій: такого звірства ні до того, ні після не пригадую.

— Так, «беркутівці» тоді як з цепу зірвалися, били всіх, хто потрапляв під руку: і малих, і старих, я вже не кажу про хлопців з УНСО. Тих калічили конкретно.

— Я в той день, 18 липня, призначив зустріч своєму агентові біля фунікулера. Там зручно: красиво, гуляє багато людей, здебільшого іногородні, бо місцеві туди не ходять, мабуть, нічого особливого вже в тих красотах не бачать — звикли. Іду до Софійського майдану, а там — натовп. І люди підходять і підходять. Бачу — з Володимирської суне ще більше людей. Прислуховуюсь — усі говорять про Патріарха Володимира, мовляв, влада не дозволила його поховати на території Софії, але він гідний цього, тому народ намагатиметься поховати його саме на території історичного заповідника. Що було потім — ти знаєш. А от питання про відповідальність за те криваве місиво не вирішене й досі. Влада тоді втекла з міста. Говорили, що й шеф твій, Марчук, тоді… — Зорій зам’явся, — ну, виявився не на висоті… Розгін похоронної процесії — то була перша серйозна акція, яка владу злякала.

— Та біс його розбереться в тих хитросплетіннях, які влаштовують політики й високі чиновники. Іван киває на Петра — я не я, і хата не моя.

Постоявши ще з хвилину, зайшли під арку. Зненацька над їхніми головами гучно вдарив дзвін, аж притиснувши обох звуковою хвилею.

— З якого б це дива? — Анатолій Чорний прожогом вискочив з-під арки на територію Софії Київської. — Скільки тут ходив — жодного разу не теленькало.

— Це на честь нашої зустрічі, — весело промовив Зорій, теж слідом за приятелем швидко заскочивши на подвір’я.

— Так у нього ж заборонено бити. Він же — реліквія, — з іронією сказав Анатолій. — Кажуть, що сам Мазепа приклав руку до його появи на світ.

— Точно, було таке. Він так і зветься — «Мазепа». Добре, хоч назву цю досі не додумалися змінити. А то б, як самому гетьманові Іванові Мазепі, оголосили б наші старші брати анафему за так звану «зраду расєйському царю» або, чого доброго, розпиляли б і здали на брухт. Тепер не здадуть, хоча зараз це й модно.

Вони попрямували знайомим і звичним для обох маршрутом навколо собору.

— Давненько не бачилися. Усе справи? — змінив тему розмови Зорій. — Десь знову по закордонах? Чи вже, мабуть, не пускають? Може, втратив довіру? Викреслили з потрібних списків?

Саме цього й не хотів ніяк визнавати Анатолій, і нагадування про недавні переживання щодо невизначеності вмить привели його до такого стану, в якому він уже ладен був одразу ж заперечити Богданові.

— Ні, Богдане! Усе слава Богу! Справді, тільки-но повернувся з-за кордону. Я з нього й не вилажу.

— Що ж ти там робиш? Невже проводиш контррозвідувальні операції?

— Знаєш, доручають такі речі, що й не доберу, радіти, що довіряють, чи писати заповіт…

— Та ти що! Ото так серйозно? А я думав, у нашій державі вже немає нічого серйозного. Що ж там таке трапилося, що не могли без тебе обійтися, тобто залучили важку артилерію? Там же за кордоном наших нероб вистачає.

— Доручили домовитися про чергову партію зброї. Це ж не так просто. Не офіційними каналами все йде, а лівими. І хоч я, побачивши, що насправді діється і в яку аферу мене втягують, навідріз відмовився, вантаж усе одно викинули в потрібному місці. Уже й підтвердження є.

Яке?

— А на рахунку вже з’явилися гроші.

— ?

— Це, Богдане, такі схеми, мать би його… Сам не все розумію. Та мені й не треба. Наші представники домовляються, де повинні викинути ящики. Просто з повітря. Потім хлопці-повстанці зі свого боку (прямих же грошей немає) переправили наркотики в одне місце, далі транзитом ще через одну країну, а там — хай Захід труїться. Аж потім грошики — до пас. І то такими ж об’їзними шляхами. Можна сказати — гарну справу робимо, знищуємо генофонд противника, — засміявся Анатолій.

— Ти що, серйозно?

— Жартую… Про наркотики — придумав, — усвідомив промах Анатолій. — Я не знаю всієї схеми. Тому в мене руки чисті. Відносно. Грошики йдуть, кому треба. Я ж мав бути лише технічним виконавцем. Мені здається, що вони все ж мене десь замазали.

— Не боїшся?

— Боюсь…

— Кого?

— Та цих солопів. Страшні люди. Що ближчі до Папи, то страшніші.

— А Бога не боїшся?

— Та біс його зна…

— То кому служиш: Богові, чорту чи Папі?

— Іди ти к бісу!

— О, знову згадав рогатого. Справді, мабуть, тебе дістали…

— Кажу тобі, вже треба готуватися до відпочинку. Щовечора онуки запитують, де дід. А я приходжу, коли вони вже сплять. Скільки вже можна, й так усе життя, як на фронті: давай, давай, давай! Та що це ми тільки про мене. Краще розкажи, як ти.

— Ти знаєш, сам подумую про відпочинок. Але ще є деякі хвости, які треба підчистити. Щоправда, і на волі нас навряд чи хтось чекає. Скільки наших хлопців, що пішли на пенсію,

не можуть влаштувати своє життя без служби! Скільки спилося! А скількох уже немає — царство їм небесне… Ти когось із наших, що звільнилися, зустрічаєш?

— Бачу іноді в місті, іноді телефонують. Так, перемовимося кількома словами: наче й не було десятків років спільного життя.

— А як наші колишні шефи, Євген Кирилович, наприклад? Щось рідко з’являється на людях. То хоч по телевізору мелькав, а зараз дедалі рідше. Хоча зовні — такий самий красунчик.

— Кирилович — молодець. Якби не деякі його тактичні осічки — був би Президентом. Можливо, й Україна була б зараз зовсім іншою, — Анатолій глибоко зітхнув. — Та й ми могли б десь біля нього бути, га! — Анатолій засміявся й легенько вдарив Богдана по плечу.

— Ні, Толю, час безповоротно минув. Не треба шкодувати за тим, чого не сталося. А ти, бува, не маєш його телефончика?

— Звичайно, маю. Ми іноді зв’язуємося. Точніше, я йому телефоную. Записуй.

Анатолій продиктував номер мобільного телефону.

— Як ти думаєш, Толю, якщо я подзвоню Євгенові Кириловичу, він не пошле? — сказав, занотовуючи в записник цифри, Зорій.

— Ти що, він нормальний мужик, своїх не забуває. Навіть таких вредних, як ти.

— Чому ж це я вредний?

— Бо щось хитриш. Не просто ж так мене тут зустрів, га? — Анатолій Чорний знову поплескав Богдана Зорія по плечу. — Та гаразд, не переживай, дядя жартує.

Коли приятелі виходили з території Софії, побачили, як з вузеньких бокових дверей дзвіниці двоє міліціонерів вивели й посадили в «Жигулі» високого худого підлітка, який зовсім не опирався. На його обличчі, як здалося Богданові Даниловичу, наче промайнула світла усмішка.

З

Сашко Тесля сидів на м’якому старенькому дивані в невеличкій кімнаті, яку все ж полковник Зорій назвав вітальнею, и чекав, коли Богдан Данилович приготує каву. Письменник уперше прийшов на власну квартиру Зорія, і тепер із цікавістю розглядав прості вітчизняні меблі, закарпатську стінку, велика частина площі якої належала книжкам. По корінцях обкладинок Сашко визначив, що більшість із них гною біографію починала з видавництва, яке друкувало серно бібліотеки «Огонёк». Жуль Верн, Віктор Гюго, Аполлон Майков, Проспер Меріме, Лев Толстой, Антон Чехов, Федір Достоєвський, Олександр Пушкін, Михайло Лєрмонтов, Теодор Драйзер, Михайло Салтиков-Щедрін… Серед струнких рядів красивих видань якось окремішньо причаївся замацаний томик «Кобзаря». Теслі хотілося покопатися в бібліотеці полковника. На чужих же полицях завжди знайдеться хоч кілька незнайомих видань, які зацікавлять книголюба. Особливо такого, як Сашко.

Богдан Данилович запросив Теслю додому в неділю, щоб спокійно поспілкуватися, випити кави, погомоніти про життя-буття. Дружина Зорія, Надія, десь гайнула до подруги. Останнім часом вона робила це частенько. Йому самому не вистачало спілкування з такими людьми, як письменник Тесля. Але найголовнішою метою цих запросин була тривога за Сашка. Іноді, розмовляючи з ним по телефону, Богдан Данилович помічав, що письменник бував, м’яко кажучи, нетверезим.

Зорій приніс із кухні тацю, на якій парували свіжою кавою дві темно-брунатного кольору невеличкі чашки, на блюдці лежало печиво «До чаю».

— Сто грамів не пропоную, — сказав Богдан Данилович, ставлячи тацю на журнальний столик.

— Що ви, звичайно, не треба, — зніяковіло промимрив Сашко.

Каву пили мовчки. Незримий бар’єр, який невідомо

звідки виник між цими двома людьми, що давно вже як слід вивчили одне одного, відчувався так явно, що і Тесля, і Зорій чекали чогось такого, що позбавить їх цієї тяжкості й незручності. Нарешті першим не витримав письменник.

— Бібліотека, я бачу, зібрана з любов’ю і знанням справи. Я б із задоволенням порився в ній.

— Будь ласка, Сашко, можеш копирсатися. До речі, за тими рядами, що ти бачиш, стоять ще книжки, які я гортаю рідко. Але саме там і можна знайти щось цікавеньке. А заховані вони, бо мають непрезентабельний вигляд.

Сашко підійшов до стінки, пробіг очима згори донизу, кілька разів витягав з поличок якісь книжки, гортав, ставив на місце. Нарешті, взявши одну з них, сів на диван.

— «Павел Судоплатов. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы», — прочитав Тесля. — Багато чув про цього вашого колегу, але ознайомитися з його мемуарами не доводилося, — з неприхованою іронією сказав Тесля.

— То в чому справа, почитай. Ворогів, як то кажуть, треба знати в обличчя.

— А ви теж вважаєте його ворогом? — з якоюсь обережністю промовив Сашко, наче боявся, що своїми словами образить полковника.

— Та який же він мені ворог? — Зорій усміхнувся. — Навпаки, у нього можна багато чого повчитися. Просто він був людиною зовсім іншого часу, іншої епохи. Павло Судоплатов — легенда радянської розвідки. Тоді були зовсім інші цінності, й такі люди просто виконували свій службовий обов’язок. Судоплатов же виконував його професійно й завзято. Чи як ти вважаєш?

Замість відповіді Тесля почав читати вголос:

Ага, можна подумати, скаже він правду, — Сашко згорнув книжку. — Скільки, мабуть, звів сам особисто людей, а скількох послав на смерть. А спробуй, скажи чи напиши що-небудь погане про нього — ваші ж «діди» очі видеруть.

— Маєш на увазі наших старих кадебістів? Згоден. Читав я цю книженцію, читав. Герой!.. — у словах Зорія — легка іронія. — Судоплатов щиро вважає, що робив святу справу. Особливо пишається своєю боротьбою з «фашистсько-українськими» націоналістами.

— Та це ж він, здається, грохнув особисто Євгена Коновальця?

— А то хто ж. Тоді всі чекісти щиро вірили, що боротьба з українськими буржуазними націоналістами — свята справа. Так вважали до 1991 року й мої українські колеги. І серед основних мотивів, через які в той період багато хто пішов із нашого КДБ — несприйняття того, що до влади в Україні прийшли українці. Бачте, «понімаєтє лі», самі, у своїй державі почали собою керувати.

— А можна буде у вас взяти на певний час цю книжку? Бо в моєму романі є тема, близька до тих подій, про які, мабуть, і пише Судоплатов.

— Звичайно, візьми. Тільки можеш сміливо ділити все, про що написано, навпіл. Наприклад, він описує загибель командира УПА Романа Шухевича зовсім не так, як було насправді.

— А звідки ви знаєте, як було насправді? Про це ж, кажуть, нікому не відомо.

— Аби не знав, не говорив би. Судоплатов пише, що він особисто разом із генералом Дроздовим та двадцятьма оперативниками оточили сільпо, де, мовляв, ховався Роман Шухевич. Дроздов вимагав від командира УПА скласти зброю, тоді начебто йому гарантувалося життя. Але у відповідь пролунала автоматна черга, й Шухевич відразу спробував прорвати кільце оточення, кинув дві гранати, зав’язалася перестрілка, під час якої його й убито. Скажу відверто — цілковита нісенітниця. Хотів би я бачити, як генерал Дроздов кричить на повні груди: «Романе, курва його мамі, здавайся!» А у відповідь: «Русскіє, тобто українці, не здаються!» А насправді — ні Судоплатова, ні Дроздова безпосередньо під час військово-чекістської операції в селі Білогорща не було, хоча саме вони ту операцію розробляли. А керував особисто ліквідацією Шухевича і брав у ній участь полковник Шурубалко, якого я добре знав і з яким не раз говорив на цю тему. На жаль, він недавно помер. Видатний був «бандолов», як зазвичай називали тих, хто безпосередньо брав участь у ліквідації оунівського підпілля в повоєнні роки в Західній Україні.

— Усе ж, як насправді загинув Шухевич?

4

«Уже п’ятий рік по війні, а на терені Західної України все ще неспокійно. По схронах і криївках ховаються залишки в недалекому минулому грізної сили — Української повстанської армії. Про якийсь організований спротив узагалі не йдеться. Переховуватися стає дедалі важче. Постійна масована владна пропаганда дає свої результати: місцеві жителі вже

не вірять у перемогу тих, кого до останнього часу підтримували, кому допомагали, кого переховували. Активна вербувальна робота органів держбезпеки призводить до тотального агентурного проникнення в усі ланки оунівського підпілля. Потуги Служби безпеки ОУН уже неефективні. Суцільна підозрілість спричиняє недовіру і взаємознищення. Єдина сила, яка ще намагається підтримувати повстанців — колишнє греко-католицьке духовенство, що формально перейшло в православ’я.

Саме на виявленні тих священнослужителів, які контактували з націоналістичним підпіллям, і була сконцентрована увага місцевих органів МГБ. Завербовані з-поміж підпільників агенти щодня надавали інформацію про те, хто з ким зустрічається, кому передає гроші, де переховує зв’язкових. Відразу після новорічних церковних свят чекісти провели операцію і заарештували найактивніших пособників оунівського підпілля — священиків Паснака, Головацького, Постригана, Чайковського, Вергуна. Ось він зізнався, що не раз переховував у себе найближчих соратників головнокомандувача УПА Романа Шухевича — Дарину Гусяк (псевдонім «Нюся»), Галину Дидик (псевдонім «Анна») та інших.

У всіх конспіративних квартирах, «зданих» агентурою і заарештованими членами підпілля, чатували засідки; за виявленими, але залишеними на волі з метою подальшого спостереження зв’язковими встановлено посилений контроль.

Третього березня 1950 року співробітникові відділу 2Н Управління МГБ у Львівській області капітанові Копєйкіну зателефонувала його агент «Поліна» й повідомила, що в цей день її будинок на вулиці Леніна має відвідати зв’язкова Шухевича Дарка Гусяк. В об’єктивності «Полічи» Копєйкін не сумнівався, бо вона — досвідчена й активна оунівська підпільниця — не лише явилася з повинною й добровільно пішла на співробітництво з держбезпекою заради звільнення заарештованого МГБ її брата, а й видала не одного свого соратника в боротьбі.

Будинок за вказаною адресою оточили співробітники зовнішнього спостереження й навпроти обладнали спостережний пункт. Після зустрічі з «Поліною» зв’язкова Шухевича кілька годин петляла вулицями Львова, поки це не набридло філерам. О 18:30 того самого дня Дарку Гусяк, що йшла вулицею Набайко, догнали двоє чоловіків, які, порівнявшись із нею, зненацька схопили її за руки. Тут же підбігло ще четверо, які швидко обшукали жінку. Ні пістолетом ТТ, ні отрутою «Нюся» скористатися не встигла.

У внутрішній тюрмі Львівського управління МГБ зв’язкову командувача УПА допитували «по-дорослому», використовуючи не лише ненормативну лексику на кшталт «подстилка ты националистическая». І хоч били сильно, «Нюся» трималася мужньо. Після допиту її кинули в тюремну камеру-лазарет, де її вже чекала агент МГБ «Роза». Густо змащене зеленкою тіло й відповідний грим мали б засвідчити, що над «Розою» на допитах так само знущалися. Досвідчений агент, що пройшла школу співробітництва з гестапо й була перевербована МГБ, швидко увійшла в довіру до Гусяк.

І та наступного ж дня, вважаючи «Розу» своєю соратницею, забувши про всі оунівські інструкції, попросила передати записку Наталці Хробак у село Білогорща, оскільки її сусідку по камері мали найближчим часом відпустити. «Нюся» написала:

«Мої дорогі! Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в’язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася.

Після першої стадії я тримаюсь, але не знаю, що буде далі. М. (ідеться про ще одну зв’язкову Шухевича «Монету» — К. Зарицьку, теж заарештовану на той час МГБ. — Авт.) приводили на очну ставку, вона героїня, тому що трималася 5 місяців.

Цілую. Нуська.

Про мене дуже багато знають, а основне питання — це про ШУ і ДИ (тобто про Шухевича і Дидик. — Авт.). Мене захопили шестеро, і не було можливості покінчити із собою. Знали, що у мене є пістолет і отрута».

Четвертого березня складено план чекістсько-військової операції захоплення або ліквідації Романа Шухевича, підписаний заступником начальника відділу 2Н Управління МГБ У PCP підполковником Шорубалкою, начальником У МГБ Львівської області полковником Майструком та начальником Внутрішніх військ МГБ Українського округу генерал-майором Фадєєвим, який затвердили генерал-лейтенант Судоплатов і заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-майор Дроздов. У ньому, зокрема, йшлося:

«Для проведення операції:

а). Зібрати всі наявні у м. Львові оперативні резерви 62-ї стрілецької дивізії Внутрішніх військ МДБ, штабу українського прикордонного округу і Управління міліції м. Львова.

б). Зняти по тривозі військові сили, що беруть участь в операції на стику адміністративних кордонів Глинянського, Перемишлянського і Бобрковського районів Львівської області у кількості 600 осіб і зосередити на п’яту годину 5 березня ц. р. у дворі У МДБ Львівської області.

в). Операцію провести методом блокування села Білогорща, прилеглих до нього хуторів, західної околиці селища Левандувка і лісового масиву».

П’ятого березня приблизно о 8-й годині ранку будинок № 76-А в селі Білогорща Брюховицького району Львівської області, в якому мав переховуватися Роман Шухевич і його зв’язкова Галина Дидик, було оточено щільним потрійним кільцем.

Наполегливий стукіт у двері змусив Галину Дидик відчинити. Коли вона побачила наведений на неї автомат — усе зрозуміла.

— Ви — Галина Дидик? — запитав один з військовиків.

— Ні, я Стефанія Кулик.

— Гаразд, із прізвищами розберемося пізніше. Пропонуємо вам добровільно видати Романа Шухевича.

— Ніякого Шухевича я не знаю! — голосно сказала Дидик.

Жінку міцно взяли за руки й повели на другий поверх. Піднімаючись сходами, Галина й далі голосно обурювалась і кричала. Роман Шухевич, який у цей час перебував у криївці за фанерною стінкою, все чув. І все зрозумів. Не дочекавшись, поки його знайдуть, він зробив кілька пострілів з простінку й із пістолетом та гранатою вискочив на східці, якими в цей час піднімалися інші оперативники. Шухевич устиг застрелити одного й тут же був прошитий на смерть автоматною чергою. Стріляв сержант Мухітдінов.

О 8 годині 30 хвилин операцію зі знешкодження головнокомандувача Української повстанської армії генерал-хорунжого Тараса Чупринки, тобто Романа Йосиповича Шухевича, було завершено».

5

— Якщо маєш бажання, можу влаштувати тобі ексклюзивне відвідування нашого есбеушного архіву. Там зможеш знайти багато цікавого. Можливо, і для твого роману згодиться, — Богдан Данилович наливав уже по третій чашці кави.

— Я б із величезним задоволенням. А коли можна це зробити? — Сашко загорівся.

— Та хоч завтра. Я сам немало макулатури там перевернув. У тому числі, коли вивчав проблему так званого «українського буржуазного націоналізму».

— А ви, Богдане Даниловичу, часом, не зустрічали матеріалів, які б підтвердили або спростували чутки про співробітництво бандерівців з німцями? Дехто посилається на матеріали Нюрнберзького процесу, мовляв, ось хто довів злочинну співпрацю гітлерівців і бандерівців.

— Так само і їхні опоненти стверджують, що в документах Нюрнберга навіть не згадується про ОУН чи УПА, — парирував Зорій.

Невже за стільки років ніхто не спромігся перевірити, вислідити й документально підтвердити ту чи ту версію?

Та все вже давно відомо. Просто кожен намагається викладати ситуацію так, як йому нині вигідно.

А документи все-таки існують? Якщо так, то про що вони свідчать?

— Документи є, їх, щоправда, зовсім мало. Ось, наприклад, і документ, який мав відіграти додаткову роль у звинуваченні нацистських керівників у воєнних злочинах. Це таємний циркуляр щодо айнзацгрупи С-5 від 25 листопада 1941 року, який надали радянські прокурори Нюрнберзькому трибуналу. Там згадуються і сам Бандера, і його плани використання німецької сили в боротьбі за незалежність України. Але цей документ радше вигідний бандерівцям, бо в ньому німецьке керівництво наказує застосовувати репресії до українських націоналістів. Зокрема, там указувалося, що рух Бандери готує антинімецьке повстання на окупованих територіях з метою створення незалежної Української держави, через що айнзацгрупі наказувалося всіх виявлених бандерівців після ретельного допиту розстрілювати, а протоколи допитів терміново надсилати начальству.

Є ще один нацистський документ — таємна доповідь від 23 жовтня 1942 року про ситуацію в Україні. У доповіді йдеться про те, що організація Бандери зайняла явно ворожу позицію щодо Німеччини та вживає всіх заходів, аж до збройної боротьби, для встановлення незалежності України.

Безумовно, перед війною мали місце контакти Бандери з нацистами, зокрема з військовою розвідкою, тобто Абвером. Кожна зі сторін намагалася використати другу в своїх інтересах. Але це припинилося після брутального порушення німцями проголошеного ЗО липня 1941 року у Львові Ярославом Стецьком Акта відновлення незалежності України. У тому ж таки липні Степана Бандеру заарештували й запроторили в концтабір Заксенхаузен. Після цього між нацистами і бандерівцями спалахнула справжня війна.

А взагалі, настане час, коли ця тема набридне всім і її перестануть експлуатувати сучасні політики, а такі, як ми, більше говоритимуть про жінок, а не про бандерівців, — Богдан

Данилович сказав ці слова так, наче підвів риску. Але, певний час помовчавши, Зорій вів далі:

— Не знаю, як точніше назвати — чи абсурдом, чи дивом, але факт, що в тому місці України, де українців найбільше гнобили, знищували та знущалися з них, там найбільше збереглися український дух, українська ідентичність. Я — про тих-таки галичан.

— Так, Галичина чимало вистраждала, — вставив Сашко.

— Це можна простежити на прикладі віри і церкви в тому краї. Хто для партійного керівництва Союзу та й радянської України був найзапеклішим ворогом?

— Українські націоналісти…

— Так, але ті націоналісти ніколи не відбулися б як такі, коли б не було основи, що весь страхітливий історичний шлях розвитку Західної України стояла міцно-міцно, попри шалені спроби ту основу зруйнувати.

— Це ви про релігію?

— Безперечно. Про те, що вже багато століть є незаперечним атрибутом саме цієї ідентичності галичан. Тобто йдеться про Греко-католицьку українську церкву. Як подавалася нам її історія? Уніати, апологети римського Папи, антирадянський ворожий елемент! А придивися — на ділі Україну й український етнос як такий зберегла для нинішнього покоління саме Галичина і в основі своїй — сила, що гуртувалася навколо Греко-католицької церкви.

— Хто тепер про це думає? Кому воно потрібно? — Сашко це сказав так, для годиться, щоб розохотити полковника.

— Ось ти, грамотна, інтелігентна сучасна людина. Ти можеш хоч поверхово пояснити, чому греко-католики (галичани) більші українці, ніж православні Київщини чи Харківщини?

— Колись цим питанням, скажу вам, цікавився, але не настільки, щоб компетентно дискутувати на цю тему, — ухилився від конкретної відповіді Сашко. — Лише відтоді, як почав писати роман, приділяю цьому більше уваги.

— Так-от: стати греко-католиками галичан примусили… вороги, — Богдан Данилович сів на свого коника. — З 1349 року Галичина — весь час під окупацією: Польщі, Литви, Австро-Угорщини, Росії. І всі прагнули зробити з

галицьких українців — поляків, австрійців, росіян… А знаєш, що найголовніше зробили уніати? Зберегли українську мову. Так, саме уніатів внесок тут неоціненний. Якби не Галичина, може, і ми з тобою цвенькали б зараз «па— расєйські».

Так уже й нікому було подбати про українську мову — тільки галичанам, та ще й католикам?

— Греко-католикам. Бо католиками були поляки, які й поневолювали українців. А ще й свої п’ять копійок уставляли гак звані москвофіли — агенти московського царя. У 1914 році, коли Львів здобули австрійці, вони в першу чергу «нейтралізували» москвофілів — боялися, що ті не лише пропагують російські цінності й агітують за царя, а й шпигують на користь Москви.

Але найцікавіше те, що коли російські війська драпали з Галичини, вони залишили безліч зброї і військового спорядження, але не кинули москвофілів, які ще там збереглися після австрійських чисток. Забрали своїх апологетів із собою на московщину, причому з сім’ями та майном.

До речі, є думка істориків, яка базується на конкретних фактах, що агентурні дані на «неблагонадійних» галицьких інтелігентів і греко-католицьке духовенство збирали й доносили окупаційним російським військам саме москвофіли. Знову ж таки українці закладали українців. А підсумок? Тільки в 1915 році, коли вкотре росіяни здобули Львів, вони арештували, познущалися, а потім і відправили ешелонами в Росію 15 тисяч представників галицької інтелігенції, зокрема й понад 400 осіб духовенства.

До цієї обойми тоді потрапив і Андрей Шептицький — греко-католицький український митрополит, з ім’ям якого буде потім пов’язана не одна подія в історії Галичини й загалом України протягом цілого півстоліття — аж до повоєнного часу. Маю на увазі — після Другої світової.

— Слухайте, Богдане Даниловичу, звідки такі глибокі знання? Ви ж не історик. Я не хотів вас перебивати, бо приємно послухати, як натхненно співробітник КДБ говорить про вічне «українське питання»; але я все те, що ви розповідали, знаю. І мушу констатувати — говорили ви більш-менш точно.

— Ну, можливо, десь щось і переплутав. До речі, я не співробітник КДБ. Я працюю в Службі безпеки України.

— Вибачте, але все ж приємно, що є в Службі такі люди. Бо іноді здається, що за українську справу вболіває лише стара наша інтелігенція, ті ж таки письменники. Це вони завжди стояли на сторожі українського слова…

— …і діла, — перебив Сашка Богдан Данилович. — Не всі й не завжди, як ти говориш, стояли на сторожі.

— Кого ви маєте на увазі?

— Та хоч би взяти Олеся Терентійовича Гончара, інших, так би мовити, патріотів.

— Чому ж «так би мовити»? Олесь Гончар — совість української нації. Я йому вірю, як нікому. Ну й що з того, що він прославляв комуністичну партію? Він фронтовик, бачив багато горя, а мусив писати про радянські будні з пафосом і не завжди правдиво — тоді часи такі були. Не вступиш до партії — не доб’єшся нічого. Та й ніхто не друкуватиме. Ось і мусили навіть прогресивні й думаючі письменники славити КПРС.

— А хто його примушував писати ось це, — Богдан підійшов до шафи, перебрав кілька книжок, розгорнув одну.

— «…Це вони, що проходили вишкіл душогубства під орудою гітлерівських головорізів, — почав читати Богдан Данилович, — вчиняли дикі розправи над львівською інтелігенцією, виловлювали на шляхах та полях радянських військовополонених та заганяли їх у концтабори; це вони допомагали вигублювати цвіт нашого народу, пакуючи в ешелони українську молодь, сотнями тисяч вивозячи з України юнаків та дівчат на каторгу до рейху. Засліплені люттю до радянських людей, чужорідні й чужі своєму народові, вони вирізували ночами цілі родини активістів, палили хати, на очах у матерів кидали їхніх дітей у криниці… І ці душогуби, що стількох замордували, навчившись кривавого ремесла у своїх фашистських протекторів, це вони ще розбалакують про Україну, про свою належність до українського народу?

Не приймала й ніколи не прийме їх Україна. Як і всякі відщепенці, вони нічого не заслужили, крім гніву й презирства народного…»

— Упевнений, що Олесь Терентійович думав зовсім по-іншому, — дещо розгублено прогугнявив Сашко.

— А що, лише він один писав такі гнівні рядки про «запроданців»? Будь ласка, — Зорій узяв з полички невеличку книжечку, погортав, знайшов потрібне. — Слухай: «Хай росте ненависть,

хай росте злоба — націоналістам горе і ганьба!» Знаєш, хто автор цього шедевра? Не буду мучити тебе: ці гнівні рядки наваяв не хто інший, як відомий борець за українську справу й людина, яка і чимало зробила для того, щоб Україна стала незалежною, Дмитро Павличко. Щоправда, цей вірш «Плачуть на Волині» він написав у далекому 1957 році. Але біля його скроні навіть у той час револьвера ніхто не тримав.

А можливо, і тримав. Дмитро Васильович теж усім своїм життям спокутував ті нікчемні рядки. Йому нічого соромитися, він заслуговує на повагу й шану.

— Не заперечую: я особисто знаю Павличка, не раз спілкувався з ним і дуже його поважаю. Але зараз мова не про те. Ми всі не святі, й оцінювати кожного нині треба не по словах його, а по ділах. Ми, українці, в цю скрутну для Батьківщини годину повинні об’єднуватися, а не шукати в чужім оці порошину, а у своєму й пенька не помічати. І основою в нашій боротьбі мають бути наші відмітні риси, які вирізняють нашу націю від інших.

— Що я чую, Богдане Даниловичу? Чи ви, бува, не агітуватимете мене зараз ідеями націоналістів?

— Сашку, я просто озвучу кілька аксіом чи постулатів, які не потребують доказів, бо історичними фактами вже доведені. Перший і найголовніший постулат: українці як народ і Українська держава як така ніколи, наголошую — ніколи не прагнули захопити чи загарбати чужі території або в’ярмити інші народи. Повторюю втретє — ні-ко-ли! А всі наші сусіди тільки те й робили: Російська держава весь історичний час створювала імперію, розширювала її, захоплювала нові території. Польща прагнула мати свою державу «від моря до моря». Литва, Австрія, Франція, Іспанія, Португалія, римляни, греки, перси, німці — усі намагалися поживитися за рахунок сусідів. Українці ж завжди мріяли про власну державу на її етнічних територіях. І в ті рідкісні часи, коли така держава існувала, вона лише захищалася від нападів загарбників. При цьому не завжди вміло.

Другий постулат: українці ніколи не виявляли ненависті до інших народів. Навіть найправіші націоналісти, закликаючи до

боротьби з великодержавним шовінізмом деяких сусідів, мали на увазі панівні кола, а не народ. Почитай ідеолога українських націоналістів Дмитра Донцова. У його численних працях не знайдеться жодного слова ненависті до іншого народу. Жодного слова! До жодного народу!

Богдан Данилович замовк, мабуть, відчуваючи, що сьогодні він навіть переборщив. З доброго дива — виплеснув на бідного Сашка стільки емоцій, стільки слів! Той сидів мовчки, не в змозі до кінця осягнути того, що діється в невеличкій кімнатці, яка є власним житлом ось цього незвичного кадебіста, хоча він і проти того, щоб його так називали.

— Знаєте, Богдане Даниловичу, що спало мені на думку тоді, коли ви так натхненно розповідали про патріотизм і об’єднання українців? — письменник підвівся.

Зорій пильно дивився в очі Сашкові Теслі, намагаючись вгадати його думки і водночас боячись їх прочитати. А письменник, не відвівши очей, спокійним і навіть тихим голосом промовив:

— Я уявив, як ваші попередники-енкаведисти в 1939-му, а потім і в повоєнні роки відправляли ешелонами західноукраїнську інтелігенцію до Сибіру, — Сашко зробив невеличку паузу, а потім голосно й виразно, наче на уроці в школі чи на сцені, почав декламувати:

Богдан Данилович дивився круглими очима на Сашка, не зовсім розуміючи, що відбувається. А Тесля перевів погляд на книжкові полички, потім повільно підійшов до вхідних дверей і, повернувши лише голову до полковника, тихо промовив:

Це — теж Павличко…

1

Явочна квартира, яку Зорій спеціально організував для зустрічей з полковником Денисом Юрійовичем Файловим, була неподалік від метро «Арсенальна». Сюди зручно добиратися і Богдану Даниловичу, і офіцерові, який виконував завдання Зорія, перебуваючи «під дахом» у Державному управлінні справами Президента, що неподалік на вулиці Банковій. Для стовідсоткової конспірації на цій явочній квартирі Зорій не приймав жодного з його численних агентів.

Богдан Данилович підшукував квартиру ретельно і своїм вибором був задоволений. Поки Зорій з Файловим добиралися до потрібного будинку, мали змогу не раз перевіритися, чи немає хвоста, а виявивши зовнішнє спостереження — могли відірватися від нього й непомітно прослизнути до під’їзду.

Улаштувавши Файлова у штат ДУСІ, Зорій з ним зустрічався регулярно й доволі часто. Інформація, яку надавав Денис Юрійович, була цінною. Зорій використовував її, не лише аналізуючи події у найвищих ешелонах влади України, а й коли вивчав певних осіб, їхні дії та особливо плани. Сьогодні два полковники зустрічалися з ініціативи Файлова. З обумовленої фрази випливало, що він має інформацію, яку треба терміново розповісти Зорію.

Вони не були друзями й навіть не приятелювали. Та й на службі зустрічалися рідко. Але Зорій вибрав саме Файлова на цю відповідальну роль радше за відчуттям, ніж за інформацією з його службових документів, за якими переважно й добиралися в Службі кадри на ту чи іншу посаду. Щось було в цьому вже літньому чоловікові таке, що єднало його з Богданом Даниловичем. Зорій відчував: дані з послужного списку Файлова і його біографії — лише дещиця з того, що насправді являв собою Денис Юрійович. У цьому ще більше переконався Зорій, коли на одній з попередніх зустрічей на якесь просте запитання особистого характеру Файлов не тільки не відповів, а й швидко перевів розмову на зовсім іншу тему.

— Добрий день, Денисе Юрійовичу! Що трапилося? — подавши руку Файлову, відразу ж узявся до діла Зорій.

— Не дуже приємні новини, — замість привітання почав Файлов, тиснучи руку Зорієві. — Я отримав інформацію від агента, якого завербував спеціально з найближчого кола глави Адміністрації Президента. Виявляється, вже тривалий час люди Талимеризіби не лише спостерігають за генералом Шершуном, а й чинять йому всілякі підлоти. Зокрема, це стосується сім’ї генерала. Не виняток — ті негаразди, які трапилися з його сином Володимиром, теж справа рук людей Талимеризіби.

— Про які неприємності ви кажете? — здивовано запитав Зорій.

— Ви не в курсі? Та воно й зрозуміло: Шершун усіляко намагався приховувати те, що його син — наркоман. Доти, доки сам про це не розповів усьому світові.

— Нічого не розумію, — захвилювався ще більше Зорій.

Файлов коротко розповів колезі, що знав про сина Шершуна. Згадав і про те, як генерал жебрав у вагонах метро. Зорій був шокований. Оце так доприятелювалися: щодня разом, майже весь час одне в одного на очах, а тут таке!.. Зорій згадав незвичайну поведінку Шершуна, яка іноді різко випадала з логіки їхнього звичного спілкування.

— Але найголовніше в цій історії те, що, здається, син генерала подолав цю заразу й тепер у нього все нормально. А от полювання на Шершуна-старшого триває, — Файлов зробив паузу, наче роздумував, говорити чи ні те, що він зараз хотів сказати. Врешті-решт випалив:

— Полювання, Богдане Даниловичу, почалося й на вас.

— Я знаю, — швидко промовив Зорій. — Але зараз не це гони — Нам удалося хоч що-небудь дізнатися про плани Талимеризіби та його людей? І хто вони, ті люди?

— Ви знаєте, хоч як дивно, але все, що мені вдалося з’ясувати, вся інформація крутиться навколо тих, які останнім часом постраждали від рук якихось «месників». Здається, в замахах на ниття відомих вам олігархів звинувачують того ж таки Шершуна. Ну, мабуть, за логікою, і вас, Богдане Даниловичу.

За логікою, чи за наявними даними?

На жаль, лише за логікою. Будь-яких конкретних даних щодо вас у мене немає.

Ну, і те, що ми вже знаємо, теж непогано, — Зорій підвівся зі стільця, вважаючи розмову закінченою. — Працюймо далі. Будьте обережним.

Файлов не підвівся. Він дивився повз Зорія в бік вікна й про щось думав. Нарешті, не встаючи, Файлов сказав:

— Богдане Даниловичу, я прошу вас — сядьте.

Зорій без слів опустився на стілець. Він зрозумів, що зараз буде щось таке, що виходить за межі їхнього звичного спілкування. Так і сталося. Файлов далі не роздумував. Він почав говорити — упевнено і зрозуміло. Але навіть це не приховало в голосі Дениса Юрійовича гіркоти, що наче огортала кожне сказане полковником Файловим слово.

— Я ще раніше хотів дещо вам розповісти про себе, але все думав — не час. Навіть перед нашою зустріччю сьогодні мав сумніви, чи доцільна ця розмова саме зараз. Та коли ми ще говорили про справи, я переконався — іншого часу вже може й не бути.

— Денисе, — Зорій уперше назвав Файлова просто на ім’я, — що за трагізм у голосі? Ми ж сьогодні не обговорювали нічого такого, про що раніше не говорили б…

— Ні, Богдане Даниловичу, — перебив Зорія Файлов, — саме сьогодні… ні, саме зараз я переконався, що до іншого разу можемо й не дожити. Усе, про що ми тут говорили, тільки підтверджує мою думку: ми стикнулися з людьми, які не звикли віддавати іншим те, що вважають своїм. Коротше, я не розповідатиму про свої передчуття й підозри, та й прямих фактів у мене немає. Але все-таки прошу вислухати мене зараз. Звичайно, нічого не трапиться, якщо я не розповім вам того, що хочу розповісти. Це радше потрібно мені.

У постійному страшному неспокої моя душа вже багато років. Жодна стороння людина не знає того, про що я зараз розповім вам. Щоправда, якось мені довелося розповісти одному чоловікові пригоду, яку я хочу і вам повідати. Але то був письменник, і його цікавили більше історичні обставини, а не моє життя. Він десь в архіві знайшов деякі факти, як потім з’ясувалося, саме з біографії моїх батьків. Я не називатиму його прізвища — воно вам нічого не скаже, а ми домовилися, що про наше спілкування — нікому. Водночас я розумію й усвідомлюю, що звалюю на вашу й так перевантажену інформацією голову ще й свої проблеми. Бо саме мене й лише мене особисто стосується те, про що ви зараз почуєте.

— Може, обійдемося без таких розлогих прелюдій? — дещо роздратовано вставив Зорій, коли Файлов зробив невеличку паузу. — Хочете щось розповісти — я вас слухаю.

— Гаразд, вибачте, — Денис Юрійович приклав правицю до серця й трішки схилив голову. — Почну з того, що я — зовсім не та людина, яку ви знаєте. — Файлов замовк, наче добираючи потрібні слова. — Точніше, я справді той, а ось мої батьки — не ті, кого з себе удавали все своє життя. Ні, все ж правильніше буде, якщо я скажу: батько був тим, ким був, а ось мати…

— Денисе Юрійовичу, з вами все гаразд? — Зорій не на жарт занепокоївся.

— Я в нормі. Будь ласка, не перебивайте…

Те, про що розповів Зорію на явочній квартирі Денис Файлов, шокувало Богдана Даниловича. Він вислухав колегу мовчки, не до кінця вірячи в реальність розповіді, хоча був певен, що Файлов каже правду.

Уважно слухали й записували на магнітофон сповідь полковника й інші люди, які ось уже кілька місяців, спостерігаючи за кожним кроком Зорія, обладнали місце його таємних зустрічей з Файловим відповідною апаратурою для прослуховування. За годину роздруківка запису лягла на стіл Клютова.

2

«Поїзд зупинився. Аня легко підхопила невеличку валізу, в якій, крім нижньої білизни, лежала вовняна кофтина; матуся в’язала її собі, ще як дівувала. Аня згадала останні хвилини перед від’їздом. Коли найнеобхідніші речі було вже зібрано й покладено до валізи, мати витягла з шухляди старезної шафи єдину свою кофтину і, простягаючи її Ані, сумно сказала:

— Дитино-дитино, куди ж тебе несе доля?! Чи ж доведеться ще побачитись? Хай ця кофтина зігріває тебе в лиху годину, нагадує наш дім, твоє рідне гніздо, твою батьківщину.

— Я, мамо, що — їду з Батьківщини? Батьківщина в нас єдина — Радянський Союз. Там, куди я їду, теж Радянський Союз. Я навіть з України не їду.

— Та яка там у Львові Україна! Там, кажуть, самі поляки.

— Таке скажете, мамо. Поляки — в Польщі. А у Львові — українці. І взагалі, ми всі — одна сім’я, і скоро взагалі не будемо розділятися на національності. Радянська людина — і все. Здорово, правда? Нас так учать…

— Ой, дитино, щось уже дуже просто виходить. Вчити можна багато чого й багато що, та ось життя — найскладніша школа, хоча іноді вчить істини надто пізно. Чула я, що там, у Західній Україні, не все ще мирно, — мати перейшла на шепіт. — Кажуть, що там і досі стріляють… І що тамтешні люди не хочуть радянської влади.

— Ну, таке Ви, мамо, вигадаєте! Як це так «не хочуть радянської влади»? А чого ж вони хочуть?

— Не знаю, чого вони хочуть, але мені розповідали люди, які бували там, що українці в Західній Україні зовсім не такі, як ми.

— А які ж вони мають бути? Мабуть, звичайні люди. І там теж, мабуть, як і в нас, є добрі люди, а є погані. Так у всьому світі, не лише в Україні.

— Так то воно так, я не хочу тебе лякати, але будь обережною. Туди вже чимало нашої молоді подалося, тільки я не чула, щоб хтось звідти повернувся.

— Так, певне, там добре, що ніхто не хоче повертатися, — весело сказала Аня. — Ось сподобається й мені, зустріну гарного хлопця, вийду заміж і залишуся там назавжди. А Ви до нас приїжджатимете у гості. То як, будете?

— Я краще тебе чекатиму вдома. Тут і хлопця зустрінеш, і заміж вийдеш, і онуків мені народиш, — мати з сумом подивилася в очі дочці. — Приїзди швидше, доню.

Аня (так її звали вдома, батьки, друзі, вчителі, хоча в метриці вона, звичайно ж, Ганна) уже вкотре намагалася дізнатися в тутешніх (здавалося, усі, крім неї, тут були тутешні), як і на чому їй можна добратися до обласного відділу народної освіти. Ніхто не знав, усі дивно кидали на неї швидкий погляд, заперечливо хитали головами й відходили.

Нарешті якийсь чоловік у військовому однострої пояснив, що їй треба спочатку пішки дійти до середмістя, а потім там запитати, бо навіть якщо він їй зараз розповість, вона однаково не втрапить.

У облвно Аню зустріли радо, сказали, що такі молоді дівчата їм потрібні і що за кілька днів визначаться, куди її направити на роботу. А сьогодні вона має поселитися в квартирі (тут недалечко), куди її й відвела молода дівчина. У квартирі, де поселилася Аня, ще донедавна мешкала місцева інтелігентка, яку виселили в Сибір. Про це дівчині розповіла сусідка, яка люто ненавиділа інтелігентку й, схоже, що заклала її.

Сусідка була дуже балакуча. Саме від неї Аня довідалася, як і чим живуть місцеві жителі, про політичні реалії та чутки, і це приїжджу шокувало. Аня вперше почула такі слова, як «бандерівці», «націоналісти», «совіти», «енкаведисти», «яструбки». Сусідка, зрозумівши, що перед нею об’єкт, який слухатиме стільки, скільки вона розповідатиме, відводила душу. Зіна Петрівна була з тих, які вважали себе справжніми інтелігентками, а не якимись там «націоналістичними хвойдами». Саме такою, зі слів Зіни Петрівни, й була її колишня сусідка, відправлена в далекі краї.

У цій квартирі Аня прожила лише кілька днів, а потім її відвезли в глухе село Великопілля й поселили в сім’ї місцевого «активіста» Петра Красуляка. Сам глава сім’ї воював у лавах червоної армії проти німців, повернувся в рідне село з медалями, але без руки. Він агітував за колгосп, ходив з представниками району по хатах односельців, роз’яснював, погрожував. Син Красуляка, Микита, служив у «яструбках».

Перші ж уроки в школі виявили цілковите непорозуміння між молодим педагогом і учнями. Попри те, що Аня була вчителькою молодших класів, діти кепкували з кожного її слова, вимовленого не так, як говорять у селі.

Якось Аня поверталася зі школи додому, і її перестрів незнайомець. Він відверто, не ховаючи очей, сказав: «Дівчино, їдь звідси. По-доброму. Ти тут не потрібна.

А то…» Потім були записки з погрозами й вимогами їхати з села.

Коли на деревах з’явилися перші жовті листочки, глупої ночі в село завітали упівці. У першу чергу вони навідалися до Петра Красуляка. Коли всю сім’ю вигнали з хати, до Ані, що забилася в запіччя, підійшов високий юнак, міцно взяв її за руку і суворо сказав: «Ходім». Аня не опиралася. На вулиці прохолодно, але дівчина цього не відчувала. їй просто було дуже страшно. Хлопець повів її кудись подалі з двору, посередині якого невеличкою збитою купкою мовчки сиділи злякані Красуляки: глава сім’ї, його дружина, невістка та трирічний онук.

Коли Аня з хлопцем відійшли метрів на сто, позаду почулися розпачливі жіночі крики і голосний плач дитини, які за кілька секунд припинилися.

— Тобі наша боротьба ні до чого. Ти тут не з власної волі. Та й люди про тебе поганого не кажуть. Не встигла ти ще накапостити нашому краю. Це тебе зараз і врятує. Як тебе звати? — вони підходили до лісу.

— Аня, — промовила тихо.

— Ганна, значить. Навіть імена вам москалі свої присобачили, — хлопець зупинився, розвернув за плечі до себе дівчину й пильно подивися їй в очі. — А ти, здається, не дуже-то й боїшся?

— Ні, трішки боюся.

— А чому — трішки? Я ж можу з тобою зробити, що захочу. Он який я великий і грізний.

— Не знаю, мені чомусь здається, що ви гарний і справедливий.

— Чому це тобі така блаженна думка прийшла в голову? — роздратовано запитав хлопець. — Не здогадуєшся, що було кілька хвилин тому в дворі комуняки, де ти жила?

Аня опустили очі й заплакала. Хлопець мовчки дивився на тієї. За якийсь час дівчина трохи заспокоїлася і, ще схлипуючи, промовила:

— Могли б і мене там, разом із ними…

— Я ж сказав — не час. Я зараз відведу тебе в інше село, там у мене є вірні люди. Вони відправлять тебе до Львова. Підеш у відділ освіти й попросишся додому. Якщо не погодяться, попроси, щоб залишили тебе в місті. Хоч бий у районному.

Вони йшли лісовими стежками години зо дві. Нарешті показалася невеличка хатка, вікна якої не світилися. Хлопець тихенько постукав у шибку.

— Це Крук, — промовив.

Двері тихо рипнули, й Аня з хлопцем опинилися в невеличкій кімнатці з земляною підлогою. Позаяк світла не засвічували, Аня навіть не бачила, з ким пошепки спілкувався її рятівник.

— Надіюся, більше ми не зустрінемося, — сказав сухо хлопець. — Будь здорова».

З

Попри публічні заяви керівництва Служби безпеки про те, що доступ до архівів спецслужби вільний і охочі можуть ознайомитися з будь-якими документами, потрапити у святая святих не так просто. Наївний журналіст чи науковець місяцями чекатиме дозволу на ознайомлення з бажаними матеріалами. Може, ніколи й не дочекатися позитивного рішення.

Сашкові Теслі пощастило. Богдан Данилович Зорій не лише підказав, як правильно написати листа в СБУ, а й поїм див письменникові, до кого звернутися безпосередньо, щоб допустили до архіву. Звичайно, полковник попередньо телефонував своєму «корешу» — начальникові архіву Житнику — і той підготував Сашкові потрібні документи, виділив окремий кабінет, де той працював цілісінькі дні. До Теслі «прикріпили» співробітника — Петра Карповича, який виконував майже всі побажання письменника.

Тесля знав, що лише завдяки знайомству з полковником Зорієм йому надано привілеї, і цінував це. Те, що не кожен може отак працювати в архіві, письменник розумів; але він мав благородну мету й собі прощав, намагався не зосереджуватися на деяких моральних аспектах свого привілейованого становища.

Тесля вивчав архівні документи часів непримиренної боротьби радянської влади з оунівським підпіллям під час Другої світової війни і після неї. Те, з чим ознайомився Сашко в архіві СБУ, його не лише дивувало, а й шокувало. Він ніколи не дізнався б, що події, про які він багато чув і читав, відбувалися зовсім не так, як він собі уявляв.

Документів, що їх заносив уранці до кабінету Петро Карпович, було стільки й таких, що Сашко не знав, за які з них братися спочатку, а ознайомлення з якими можна перенести на потім. Це були документи, вилучені енкаведистами зі схронів підпільників, вояків Української повстанської армії, та з конспіративних квартир підпілля ОУН.

Траплялися дні, коли Тесля тільки читав документи, не робив жодних записів. Просто читав, і все. Він не міг відірватися від текстів — таке все незвичайне, незвичне, нове і… страшне. Ось і тепер перед ним лежала пропагандивна листівка, знайдена колись чекістами в одному зі схронів оунівського підпілля.

Сашко Тесля знає, хто такий Тарас Чупринка. Чи ж хтось тепер не чув про цю людину? Хоча в декого й досі язик не повертається назвати Романа Шухевича — головнокомандувача УПА — людиною. Тоді річками лилася кров, і шукати винних тепер — марна справа. Багато хто винний. Кажуть, на руках Шухевича-Чупринки крові не більше, ніж у будь-кого з тодішніх керівників-енкаведистів.

Але з’ясовувати нині, у кого скільки — даремний клопіт. Стільки вилито бруду на того, кого зараз вважають Героєм, називають його ім’ям вулиці, ставлять пам’ятники! Сашко читав багато літератури про генерала Чупринку. Уся вона була підпорядкована єдиній меті — скомпрометувати людину, що боролася за національну ідею, за вільну Україну. Партійна влада Радянського Союзу завжди вважала український націоналізм серйознішою загрозою країні, ніж решта загроз, разом узятих. Навіть американський імперіалізм був загрозою примарнішою, ніж домашній український націоналізм.

За радянської доби влада, щоб скомпрометувати українську визвольну боротьбу, залучала найвідоміших і найталановитіших українців до пропаганди. Письменники створювали антинаціоналістичні романи й повісті, писали есе й трактати, поети присвячували цілі поеми борцям із клятим націоналізмом. Після здобуття Україною незалежності 1991 року все стало навпаки: ідеалізація діяльності ОУН і УПА заважала встановленню об’єктивної, реальної картини того, що відбувалося в 40-50-х роках XX століття.

Тому й сидить Сашко Тесля в архіві СБУ годинами, днями, тижнями. Йому треба знати все про ті події, як там було насправді. Бо в його романі немає місця фальшу та неправді. Але чи ж усе те, що стосувалося тієї ж таки правди, давали Сашкові Теслі працівники архіву?

Якось до письменника підійшов Іван Іванович — ветеран, який уже майже двадцять років працює в архіві після того, як пішов на пенсію. Історик за освітою, він до ладу вивчив усі розділи, занички архіву, чудово орієнтувався в документах, знав, де і що шукати.

Олександре Григоровичу, — звернувся він до Теслі, — я знаю, що ви не курець. Але ходімо зі мною, я покурю й вам дещо розповім.

Вони вийшли в коридор, стали біля вікна — суто бутафорського, бо архів СБУ насправді міститься в підвальній частині будинку на вулиці Золотоворітській.

Я бачу, які документи вас цікавлять. Але у вас не буде повної картини, якщо не дізнаєтеся, як насправді загинув командир УПА генерал Шухевич. Ви б, напевне, хотіли це знати, чи не так?

— Звичайно, хотів би. Але мені сказали, що про це невідомо і жодних документів щодо цього в архіві СБУ немає.

— Це неправда. Я їх не лише бачив, а й слухав записані на відео власні свідчення одного з безпосередніх учасників операції із захоронення загиблого Шухевича в 1950 році. Чого кажу «операції», бо захоронення Чупринки відбувалося саме так…

4

«Холодний березневий дощ падав недовго, але встиг намочити все навкруги. І села, і поля. І ліси. Дрова на полуторку навантажили за кільканадцять хвилин, хоча мокрі двометрові цурки сковзали в солдатських руках, іноді зриваючись і боляче б’ючи по ногах.

Куди везти ті дрова й що з ними робити — не солдатське діло. Прийде час — начальство скаже. Старшим машини сьогодні призначено не якогось там єфрейтора чи сержанта. Поруч із водієм у кабіні вмостився лейтенант держбезпеки Проскуров. Шість солдатів строкової служби військ НКВД розмістилися в кузові на мокрих колодах. Мовчки курили: лейтенант дозволив.

Вечоріло. Після майже двогодинного чекання на узліссі до цієї групи приєдналася ще одна вантажівка. Її кузов, на відміну від полуторки з дровами був, затягнений брезентом.

Старший цієї машини, майор держбезпеки Хрунько, зіскочив з кузова й неголосно промовив:

— Покличте Проскурова.

Солдати затарабанили по кабіні. Виліз лейтенант. Підійшов до майора. Той дістав з планшета якийсь папір, розгорнув. Тикаючи пальцем в аркуш, сказав:

— Поїдемо ось цією дорогою. Ви — попереду. Доберемося до Збруча, заїдемо ось сюди, в лісочок. Я там уже був. Перед лісом перестроїмося. Я покажу дорогу. Діємо, як домовилися. На місці притримуємося чіткого порядку — що спочатку робимо, що потім. Кожен повинен зробити свою частку роботи. До іншого — зась. Проінструктуй ще раз своїх бійців. Мої, що робити, знають добре. На місці — не розмовляти, не курити, бути дуже уважними. Зброю тримати напоготові. Хоч про нашу операцію ніхто зі сторонніх не знає — все може бути. їдьмо.

Рухалися досить повільно, тому до місця добиралися години півтори. Зустрічні люди майже не звертали на них уваги: кого після війни здивуєш військовими машинами із солдатами в кузові. Та ще й із дровами.

До Збруча під’їхали, коли над річкою вже згустилися сутінки. Спочатку розвантажили полуторку. Машина від’їхала, а солдати стали в радіусі десяти метрів навколо купи дров, яку спорудили у формі піраміди зі зрізаним верхом. Під’їхала друга машина. Відкинули брезент. З кузова спочатку вистрибнули чотири солдати, відкинули задній борт. Ще чотири бійці подали їм з кузова щось важке, загорнуте в солдатський плащ-намет, і теж сплигнули на землю.

Ношу підтягнули до піраміди, розгойдали й кинули на самісіньку гору. Солдати військ НКВД знали, що зараз спалюватимуть труп. Чий — ніхто з них не знав. Якби навіть здогадувався, то тут і залишився б. На піраміді.

Почали підпалювати. Дрова мокрі. Горіти не хочуть.

— Давай бензин, — майор Хрунько нервується.

Водій полуторки підніс каністру, вилив майже всю

рідину на дрова. Хлюпнув і на труп. Підпалили. Тепер горіло. Солдати дивилися на спалахи вогню, що відбивалися на вологих гілках дерев. Самого багаття їм не видно. Вони стоять до нього спинами. Вдивляються в глупу ніч.

Бензин вигорів швидко, але дрова ще тліли, наче не хотіли завершувати таким чином останню путь того, хто догорав зараз тут, на купі, що залишилася від піраміди.

Військовики чекали, коли вогнище згасне. Ще де-не-де язики полум’я з’являлися з-під попелу. Але команди заливати водою ніхто не давав.

І ось останній спалах. Усе.

— Згортай у плащ-намет лише дрібний попіл. Обгорілі цурки, що залишилися — вбік.

— Товаришу майоре, — майже пошепки промовив солдат, — а що робити з кістками, які не згоріли?

— Теж на плащ-намет.

Зібравши попіл і розкидавши чорні головешки дров, солдати потягли ношу до води.

Збруч плинув своїми водами, як і тисячі літ до цього. Йому було байдуже, чий прах він понесе зараз у віки вічні».

5

У повітрі вже запахло весною. Щоправда, вночі знову придавив морозець, а зранку з неба посипалася якась крупа, що поступово перейшла у рясний дощ. Сивий туман, мжичка, вогко…

Сьогодні полковник Зорій прокинувся рано. У кімнаті стало трішки прохолодніше, ніж було звечора. Натопити невеличкі дві кімнати просто. Сухі дрова, що вчора потріскували у звичайній сільській грубці, створюючи той неповторний затишок, що може дати лише спокійний вогонь, швидко зробили свою справу.

Зорій таку грубку зробив на дачі спеціально. Не камін з усілякими сучасними прибамбасами, а витвір із цегли-сирцю з металевою плиткою з конфорками, на якій можна швидко приготувати вечерю чи підсмажити насіння.

О, насіння Богдан Данилович дуже любив. З насінням він міг годинами сидіти біля вогню або за столом, читаючи книжку чи дивлячись телевізор. Він десь вичитав, що лускання насіння заспокоює нерви. Особливо якщо робити це пальцями, а не зубами.

Учора полковник приїхав на дачу не сам. Тепер біля нього весь час має бути його водій і охоронець Геннадій Вареник. Так наказав Шершун. Повертаючись із «зимової риболовлі» й остерігаючись можливої наявності «жучка» в автомобілі генерала, не продовжуючи розмову, почату на льоду, Шершун, утім, натякнув Зорію, що той має бути обережним і що по можливості не повинен залишатися наодинці. Тут же порадив тримати біля себе Вареника весь час.

З Геннадієм полковник з’їв не один пуд солі, а якщо відвертіше, то випив не одне відро оковитої. З ним же у Богдана Даниловича пов’язано чимало різних пригод і навіть казусів. Високий красивий брюнет з довжелезними, наче приклеєними штучними віями, мав шалений успіх в осіб слабкої статі. Богданові Даниловичу не раз розповідали про його походеньки на курортах, куди Вареник іноді вибирався, щоб трішки відпочити від роботи й щоденної суєти. Молоді (та й не дуже) жінки, мліючи від самого погляду й лукавої посмішки справжнього красунчика, наперебій намагалися завоювати його прихильність і увагу, називаючи не інакше, як генералом. Його зовнішність, статура, манери справді відповідали уявленню, що перед вами справжній генерал. Доти, доки він не відкривав рота. Тільки-но «генерал» починав говорити, відразу ж ставало зрозуміло, що перед вами… прапорщик. Вареник був саме з тих, для кого слова Ремарк, ремарка, ремейк і ремікс означали одне й те саме. Тобто він не знав значення жодного з них.

Зорій усміхнувся, почувши, як з іншої кімнати долинало потужне хропіння Вареника. Гена справді добрий хлопець і чудовий професіонал. Але що він зможе вдіяти, коли хтось по-серйозному надумає розправитися з Богданом? Затулить його грудьми й загине разом із ним? Якщо не знаєш, звідки чекати нападу, то з якого боку вибудовувати захист?

Богдан Данилович не знав точно, звідки чекати нападу. А ось те, що на нього почалося полювання, або принаймні за ним весь час стежать, полковник уже відчув. Професійний нюх і цього разу його не підвів. Більше того, відчувши за собою чуже дихання, Зорій ужив деяких превентивних заходів.

Полковник уже зустрівся зі своєю людиною, яка мала деякі можливості добувати інформацію про одну з груп, яку Богдан Данилович вважав «конкурентною фірмою» з приведення своєї людини до вищої влади в Україні. Той підтвердив, що нині дехто багато чого віддав би, аби дізнатися ім’я тієї людини. Природно, що зробити це вони спробують. І свої дії в довгу шухляду не відкладатимуть. А ще від своєї людини полковник дізнався, що про Шершуна й Зорія в кримінальних колах говорять як про таких, що не піддаються підкупові й погрозам. Звідси можна зробити висновок: рано чи пізно противник себе виявить. І не факт, що хтось полковника про це попередить заздалегідь. Отже, до нападу слід бути готовим — щодня, щохвилини, щомиті. А ось саме це (робити не так просто. Вареник спить собі без задніх ніг, а Богдан сидить у прохолодній кімнаті й думу думає, замість того щоб затопити плитку й поставити хоча б чай.

Наче почувши думки Зорія, в кімнату вповз Вареник.

— Богдане Даниловичу, — потягаючись, сказав прапорщик, — вибачте, трохи задрімав. Зараз умить зварганю шикарний сніданок. Які проблеми.

— Доброго ранку, Гено. Я зараз занесу дрова, а ти поріж батон, приготуємо грінки на вершковому маслі, вип’ємо чайку й трішки погуляємо на свіжому повітрі: так рідко вибираємося з міської загазованості…

Задзвонив телефон.

— Алло, привіт Вікторе… На дачі… Гаразд… Зараз виїжджаємо… Ні, в Службу не заскочимо — не по дорозі. Самі впораємося. Ти будь на хазяйстві. Щось конкретніше відомо? Тоді все з’ясуємо на місці.

— Гено, телефонував Яруга. Треба терміново бути в Пирятині. Бензину до заправки вистачить?

— Майже повний бак. Хоч на Марс.

— Тоді виганяй з двору машину, а я тут усе позачиняю. Снідати будемо потім.

Коли автомобіль, у якому сиділи Зорій і Вареник, виїхав з вулиці на центральну дорогу села й повернув у напрямку траси, за кілька секунд тією самою дорогою почав рух ще один автомобіль із трьома пасажирами, який простояв під високим старим осокором усю ніч.

6

«Після того як Крук пішов, жіночий голос мовив:

— Лізь на піч, там знайдеш чим вкритися, якщо буде холоднувато, — чиїсь руки злегка підштовхнули Аню туди, де, схоже, і була піч.

Дівчина навпомацки залізла спочатку на дерев’яну полицю, потім ще вище; при цьому щось звалила і те «щось» із гуркотом упало на долівку.

Аня рукою обнишпорила місце, лягла скраєчку й затихла. Спати вона не могла: події цієї ночі пливли перед очима, збуджуючи уяву, примушуючи ловити нервові дрижаки. Ось двір, посеред якого скупчилися Красуляки, потім — крик і плач. Плечі дівчини наче німіють у сильних, як лещата, руках Крука. Його очі — чорні, наче нелюдські, а справді крука. Чому — Крук? Може, прізвище? А імені й не сказав. Залишив жити. «Ще не час — поки що живи. Не встигла накапостити нашому краєві…» Он як! Чим же вона, проста вчителька, може накапостити? Якісь незвичні люди тут.

Перед світанком, виснажена переживаннями й фізично зморена, Аня забулася в тривожному сні. Прокинулася від того, що хтось торсав за плече.

— Вставай, шльондра комуністична, — ще затуманеними очима побачила перед собою чоловіче неголене обличчя. — Зараз поспиш у мене!..

Чоловік майже стягнув Аню з печі, штовхнув до столу, біля якого на лавці вже сиділи чоловік і жінка років п’ятдесяти. «Хазяї», — подумала Аня. Біля дверей з автоматом напоготові стояв ще один чоловік у якомусь незвичному однострої, в кашкеті з тризубом. Що то був тризуб, Аня вже знала, бо зустрічала у своїй короткій практиці вчительки листівки з такими знаками. Подібні кашкети були в тих, які вночі витягали з хати Красуляків. Такий кашкет був і в Крука.

— Що, продалися совітам? — несамовито заволав той, хто стягував Аню з печі, звертаючись до чоловіка і жінки. Він був одягнений у такий самий однострій, як і той, що стояв біля дверей з автоматом, тільки в руці тримав пістолет. — Дали притулок східнячці? — Він підскочив до столу й ударив чоловіка в обличчя навідліг. У того з носа бризнула кров.

— Прибилася пізно вночі, каже — заблукала, — хазяїн узяв зі столу якусь ганчірку, приклав до носа. — Навіть не знаємо, як звати. Не залишати ж на вулиці — людина все-таки.

— Людина, кажеш? — знову кулаком у розбитий ніс. — Знайшов людину. Ці кляті москалі нас знищують, як куріпок, а ти з ними заодно?! — кричав. — Мабуть, і в партію вже вступив? А ти чого мовчиш? — враз ударив у обличчя жінку. Та мовчить, тільки намагається зупинити кров, що закапала з губи просто на стіл. — Наші давно заходили?

— Про кого ви? — чоловік і далі тримався за розбитого носа.

— Ах ти ж, наволоч! — гаркнув допитувач. — Зараз ти мені розкажеш, хто для тебе свої. — Чоловік знову відчув його кулак на своєму обличчі. — Уже справжніх борців за незалежну Україну не визнаєш?

— Я простий селянин. Я вмію працювати. Більше мене нічого не цікавить.

— Тепер цікавитиме. А як ще хоч раз даси притулок совітським посіпакам — начувайся. Якщо ж допомагаєш нашим хлопцям, то так і скажи. Тоді шана тобі й хвала.

Чоловік мовчав, лише непомітно кидав косяки на Аню, наче хотів їй щось сказати, про щось попередити. Аня

ж нічого не розуміла, що відбувається, лише мовчала й боязко переводила очі з одного чоловіка на другого.

— Гаразд, будемо вважати, що ви все зрозуміли. А ти, — звернувся він до жінки, — приготуй нам у дорогу щось попоїсти. Цю шльондру ми заберемо з собою. Трішки пограємося, а тоді — до дуба. Ми хлопці молоді, воюємо за волю народу українського, і нам потрібна розрядка. Тим більше, що москалів треба вчити, щоб не лізли на нашу землю.

— Я — українка, — якось незвично сміло для самої себе голосно сказала Аня.

— Українці воюють із совітами, всі інші — вороги українського народу. Може, ще скажеш, що ти націоналістка?

— Ні, я не націоналістка. Я радянська людина.

— Дівчино, помовч, — хазяїн сплюнув кров’ю собі під ноги.

— Ах ти ж блядь! — зарепетував той, що з пістолем. — Ну, ось ти й договорився. Остапе, виведи його й шльопни у дворі, — повернув голову до дверей.

Чоловік з автоматом підскочив до хазяїна, схопив за комір сорочки.

— Пашол! — крикнув у саме вухо.

Чоловік повільно підвівся й спокійно поплентався до дверей.

Коли вони вийшли, чоловік з пістолетом підійшов до столу й сів біля жінки.

— Якщо не хочеш за ним — розказуй, хто й коли привів цю дівку до вас. Тільки правду кажи, а то миттю випроводжу за твоїм чоловіком.

— Говорено ж — пізно вночі прибилася, сказала, що заблукала.

Аня стояла й не могла зрозуміти, чому ні ось ця жінка, ні її чоловік не скажуть правду? Варто ж розповісти, що Аню привів повстанець, ще й для підтвердження назвати його ім’я, і всі проблеми було б вирішено. Але люди, що дали їй притулок, чомусь уперто в цьому не зізнавалися.

За вікном пролунала коротка автоматна черга. Жінка наче підплигнула, спробувала відштовхнути чоловіка з пістолем, але той вправно відсторонився і схопив її за хустину разом з волоссям. Жінка зойкнула, рвонулася, але тут же впала на долівку. Важкий чобіт чоловіка відчули спочатку жіночі груди, потім живіт, потім спина… Вона вже не кричала, тільки якось гохала після кожного удару.

Аня раптом округлила очі, вишкірила зуби і, мовби вовченя, плигнула на озброєного чоловіка. Вона не знала, що треба робити. Аня ніколи в житті ні з ким не те що не билася, а й не боролася. Але раптовість зробила своє діло. Дівчина збила чоловіка з ніг, і він, падаючи, вдарився головою об лаву. Потім якось дивно смикнувся, потім ще раз — і завмер.

Жінка повільно підвелася й пильно подивилася на Аню. Та стояла з розплющеними від страху очима, руки її тряслися. Та що руки-її всю лихоманило. Піднявши пістолета, що лежав поруч із чоловіком, жінка тихо прочинила двері й зробила знак Ані, щоб та йшла за нею.

У сінях вони прислухалися. Жінка присіла й припала очима до щілини між клямкою й запором. Випроставшись, вона прошепотіла Ані в самісіньке вухо:

— Я передбачала, що так має бути. На ослінчику спиною до нас сидить — як його — Остап, а мій чоловік стоїть навпроти нього. Живий і здоровий. Поясню все потім, скажу лише — це ніякі не повстанці. Той, що в хаті, мабуть, уже сконав. З ним ще можемо якось викрутитися, бо він сам ся занапастив. А от якщо я уб’ю другого, тоді енкаведисти нам не пробачать. Хоча й так ми впали в тісну дірку…

— А при чому тут енкаведисти?

— Ти що, не зрозуміла, що це вони й є?

— Як? Що ви говорите? — прошепотіла Аня. — Вони ж у формі повстанців!

— Йой, дівчинко, чого тебе занесло в наш край? Гаразд, потім поговоримо. А зараз головне, щоб той другий не постріляв з переляку нас усіх. Зробимо

так: ти виходиш надвір і кажеш енкаведисту, що, мовляв, його побратим наказав Остапові завести мого чоловіка назад до хати, а тобі — залишатися на вулиці й чекати подальших наказів. А я постараюся тут у сінях його чимось оглушити. А якщо не вийде, тоді я його вб’ю. Не вперше.

Дівчина не перечила. Але тільки-но вона прочинила двері, трапилося те, чого не чекали ні Аня, ні жінка».

1

На черговій вибоїні автомобіль трясонуло так, що мало не вискочила передня підвіска. Неначе їхали не трасою Київ-Харків, а десь на периферійній шосейці між Гадячем і Лебедином.

— Ну й дороги, трясця його матері! — полковник Зорій чортихався, сидячи поруч із водієм. Прапорщик Гена тиснув на акселератор і вправно крутив сюди-туди баранку, але не завжди встигав учасно зреагувати на вибоїни, що зненацька плигали під колеса то зліва, то справа. Як завжди, після морозів і весняної розквасі українські дороги мали такий вигляд, наче над ними активно попрацювала ворожа авіація. За тиждень-другий дорожники позалатують ями, кидаючи асфальт просто у воду, загладять-закатають і забудуть до наступної весни. І все повториться знову. Українські проблеми дурнів і доріг нічим не відрізняються від російських. Класика…

— Розучився по-людськи їздити, товаришу полковнику! — Гена жбурнув машину вбік, і вона мало не злетіла з дороги. — Ви ж завжди: «потихеньку, потихеньку, тихіше їдеш — далі будеш». Практика потрібна в усьому. їздимо по київських пробках: дир-дир, дир-дир. А ось треба придавити — і вже аж руки трясуться.

З Генкою не занудьгуєш. Богдан Данилович змінив уже котрого водія. Виходило, лишень звикне до одного, а на автобазі дають другого. Бо попередній пішов учитися, хто був до нього — запив, іншого висунули на підвищення, возити вище начальство. Гена виявився чудовим хлопцем, спокійним, увічливим, надійним, з м’яким сільським гумором. Та й події останнього часу змусили Зорія більше дбати про власну безпеку. А Генка… Генка Вареник саме той, що треба.

Справді, Богдан Данилович стримував своїх водіїв: не любив невиправдано швидкої їзди. Сам на своєму «Жигульку» завжди їздив акуратно, без вибриків. А куди поспішати? Коли в молодості хотілося кудись гайнути, показати свою завзятість — не було на чому. Ніколи й велосипеда путнього не мав, а не те що мотоцикла, не кажучи вже про автомобіль. А оце сподобився під кінець служби придбати-таки «сімку». Вже їздить п’ять років, а накрутив лише 40 тисяч кілометрів. Та й куди їздити? На дачу інколи та кілька разів на рік порибалити. А ще куди? На роботі — службова «Деу», хоч і поганенька, але іномарка. Приїхала-поїхала, відвезла-привезла.

— Скоро вже Пирятин, — Генка періодично поглядав, чи не наздоганяють інші автомобілі з оперативної групи. З Києва «Деу» вирушила найперша. Мікроавтобус зі слідаками й іншими оперативниками виїхав хвилин за тридцять після того, як Богдан Данилович скомандував Геннадію: «Поганяй на Пирятин!» Полковник часто вживав прості сільські слова. Ось і зараз він скомандував «тпру-у-у!», наче їхав возом, запряженим конячиною. Це означало «стій».

— Приїхали.

Богдан Данилович вийшов з машини, оглянувся. Десь тут їх мали зустрічати місцеві колеги.

— Ану, Гено, під їдь он до тієї лісосмуги, — показав на старі осокори полковник.

Гена з’їхав з траси. Богдан Данилович підтюпцем, якось смішно притримуючи кишені піджака (там же лежать потенційні догани — посвідчення, ключі від сейфа), поспішив за ним.

З-поза дерев вискочив низенький кругленький чоловічок, побіг назустріч.

— Товаришу полковнику, сюди. Зачекалися вже.

— Привіт, Михасю. Летіли як куля. Правда, куля у нас із гівна, але старалися.

Пішли до гурту людей. Кілька міліціонерів, радше, місцевих, виструнчилося.

На землі — старе покривало чи якесь рядно. Полковник підійшов, нахилився, відкинув край. Кілька секунд дивився. Випрямився. Глянув на начальника місцевого райвідділу СБУ Михайла Погонька.

— Вранці місцеві дві жінки, пирятинки, йшли на городи. Польові ж роботи починаються. Бачите оно клапті земельні розподілені? — Погонько махнув рукою в бік поля. — І наткнулися на нього. Думали — п’яний. А він — неживий. Вибігли на дорогу, зупинили якогось крутого джипа, хазяїн якого й викликав по мобільному міліцію. Хлопці приїхали швидко. Перевірили кишені і попросили приїхати мене. Ми тут одне одного добре знаємо, райвідділи міліції і СБУ — в одному будинку. Приїхав я, подивився — не знаю того, хто отам лежить. Але сержант молодець, що покликав мене. — Погонько розгорнув пухкеньку потерту шкіряну папку й витяг звідти целофановий пакет. — Ось що було в кишенях, сказати б, трупа.

Полковник узяв пакет, зазирнув. Усередині якісь документи. Він обережно взяв за кінчик червоненьку книжечку з написом «Посвідчення». Акуратно розгорнув.

— Полковник Файлов Денис Юрійович, начальник відділу карного розшуку МВС України, — вголос прочитав Богдан Данилович. — Он воно що!

Він дістав з пакета ще одну невеличку книжечку, але ця була в шкіряних «корочках».

— Полковник Файлов Денис Юрійович, начальник відділу Головного управління контррозвідки Служби безпеки України, — Богдан Данилович присвиснув. — Оце так!

Ще один документ, який полковник витяг із пакета, свідчив, що Файлов Денис Юрійович — помічник народного депутата України Чорносписа В. А. Останній документ, який з’явився в руках Зорія, свідчив, що Файлов Денис Юрійович є членом Національної спілки журналістів України.

З останнього посвідчення, яке Богдан Данилович дістав з пакета, він дізнався, що його власник є заступником начальника відділу Державного управління справами Президента України. З фотографії на полковника дивилося те саме обличчя, що й на інших документах.

— А я його, здається, знаю, — Богдан Данилович ще раз нахилився, подивився на обличчя покійного. — Так. Я його знаю. Точніше — не самого особисто. Але дещо це прізвище мені нагадує.

2

«Аня вийшла у двір. Позад неї рипнули двері. Тільки-но Остап повернувся на цей звук і, побачивши дівчину, підхопився з ослінчика, як хазяїн хати після карколомного й майже нелюдського стрибка опинився за спиною енкаведиста, схопив обома руками автомат, що висів у того на грудях, і сильно притис ним його шию до своїх грудей. За кілька хвилин тіло Остапа зм’якло й опустилося на землю.

Це все трапилося так швидко, що Аня навіть не второпала, що відбулося. Вона ще кілька секунд постояла, як німа, а потім перед її очима все попливло, і дівчина осіла на землю.

Опритомніла від того, що хтось хлюпав на її обличчя водою й злегка ляскав долонею по щоці. Розплющила очі. Жінка і чоловік сиділи на табуретках біля ліжка, на якому лежала Аня.

— Слава Господові, очуняла! — жінка спочатку витерла рушником обличчя дівчини, потім свої руки. — Де ж ти, дитино, взялася на нашу голову? Ти хоч уявляєш, що тут сталося? Як хоч тебе звати?

— Аня, тобто, як сказав Крук, Ганна.

— Ой, леле! Мироне, вона навіть знає, як його звати.

Він тобі ся відрекомендував, чи що? — жінка кинула погляд на чоловіка.

— Ні, я просто чула, як він промовив це, коли стукав до вас у вікно.

— Ох, молодь-молодь! — з якимсь жалем чи, може, сумом промовив чоловік. — Хоч говори, хоч плюнь. Та

ще як побачать гарну дівку — взагалі мізки кудись нижче спини перетікають. Та вже ж нічого не вдієш. Що трапилося, то трапилося. Тепер треба думати, як нам виплутуватися.

Аня підвелася, спустила ноги додолу. Миттю промайнули перед очима останні події: жінка з пістолетом у руках, хазяїн, який душить Остапа, енкаведист, що вдарився головою об лаву. Дівчина обвела кімнату поглядом — окрім них не було нікого.

— А де…?

— Лежать обидва у хліві, — чоловік підвівся з табуретки, підійшов до столу, сів на лаву. — Жінко, давай наостанок поїмо вдома та й почимчикуємо до контори. Іди й ти, дівчино, теж поїж, бо невідомо, що з тобою далі буде, — сказав. А потім, глянувши на дружину, додав:

— Та й у нас попереду, мабуть, раю не передбачається, — він знову перевів погляд на Аню. — Поки Стефанія щось приготує, вислухай-но мене. Ти, жінко, теж одним вухом слухай. Багато залежить від того, як і що ми будемо говорити спочатку в конторі, а потім… А потім там, куди заведе доля. Ти, Ганно, здається мені, непогана людина. Погано інше: ти, мабуть, ще не навчилася брехати. А прийдеться…»

З

Прапорщик Вареник знав, коли з полковником Зорієм ризиковано навіть пробувати завести розмову. Мовчав і Богдан Данилович. Ось і їхали з Пирятина мовчки.

Зорій мав чудову пам’ять. Він міг запам’ятати безліч потрібних фактів, прізвищ, імен, номерів телефонів, машин. Але найголовніше, що притаманно його пам’яті, так це пам’ять на голоси. Навіть коли Богдан Данилович не чув чийогось голосу багато років, він і по телефону його пізнавав з перших же звуків. Ще краща пам’ять у Зорія зорова. Якщо він хоч раз побачив щось написане на папері, воно відкладалося в його голові назавжди. Здавалося, він уже про щось давно забув, але в певну мить звідкись із глибин пам’яті виступали саме ті дані, що були потрібні.

Цього разу особливі можливості пам’яті Богданові Даниловичу не знадобилися. Полковник добре знав того, хто зараз лежав ось тут перед ним у посадці. Лежав нерухомо між старих, напівтрухлих, облізлих осокорів. А решта — припущення Зорія при сторонніх щодо особи померлого — театр. Зорій же вважав себе непоганим актором.

І лише витримка, вироблена роками служби, не видала цього перед колегами. їм і не треба знати, що Денис Юрійович Файлов — саме та людина, яку Богдан Данилович увів у Адміністрацію Президента для участі в операції. Більше того, Зорій зовсім недавно бачився з Файловим. Саме на останній зустрічі Денис Юрійович, наче передчуваючи трагедію, розповів приголомшливі речі. І тепер залишалося тільки здогадуватися, хто й за що знищив співробітника спецслужби. Піти на таке могли тільки «серйозні» люди й лише з дозволу чи вказівки дуже високих осіб. Можливо, навіть першої особи держави. Або, принаймні, його правої руки.

То хто ж доклав руку до смерті Файлова? Глава Адміністрації Президента Талимеризіба? Чи хтось інший?

Звичайно, ніхто поки що не міг сказати, скільки пролежало тут тіло Дениса Файлова. Експертиза ще попереду, і її висновками можна буде скористатися нескоро.

Полковник відразу звернув увагу на обличчя померлого. Очі бульками. Шкіра чомусь темно-синя, а не біла чи сіра. Наче хтось намагався перемістити побільше м’яса з шиї у верхню частину обличчя. А на самій шиї чітко виднілася тонка, як хто намалював, смужка малинового кольору.

Богданові Даниловичу, що бачив у житті й не таке, світ замакітрився. Не чекав він зустріти на початку XXI століття, щоб у такий спосіб убивали. На шиї трупа — явні сліди удавки, якою так вправно свого часу володіли бандерівці. Та й хіба лише вони?

Перед очима полковника постали знімки з архівних матеріалів, на яких невідомий фотограф зафіксував трупи так само задушених людей. Богдан Данилович, через руки якого пройшли тисячі справ НКВД, МГБ на оунівців, бандерівців, мельниківців, як то кажуть, володів предметом.

Зорію також добре відомо про легендовані бандбоївки, які створювали енкаведисти, щоб збурити місцеве населення проти оунівського підпілля. Перевдягнені в упівців чекісти вривалися в село, що симпатизувало націоналістам (а хто там їм не симпатизував?), і вбивали, ґвалтували, знущалися із селян. Причому робили це переважно вдень, показово, не криючись, а навпаки — виставляючи напоказ свою «приналежність до лісовиків».

Саме це Зорію нині спало на думку, хоча й нинішні бандити можуть у такий спосіб усувати конкурентів. Але чому ж одразу спливла в пам’яті ця аналогія? Причому — одразу, коли він побачив стан обличчя трупа. Тепер до Зорія поволі почало доходити: асоціацію зумовила розповідь Файлова на їхній останній зустрічі. Тоді Богдан Данилович навіть не знав, як повестися й що робити. Денис Юрійович розповів таке, після чого полковник мав повне право порушувати питання перед начальством про подальшу долю Файлова, тобто взагалі про можливість його перебування на службі в органах держбезпеки. Непідтвердження біографічних даних — серйозна річ…

4

«— Капітан Гниря, слідчий відділу Управління МГБ по Львівській області, — відрекомендувався чоловік, що сидів за столом у кабінеті, куди щойно привели Аню з камери (там вона просиділа ніч після того, як її забрали з сільської контори). — Зараз я проводжу офіційний допит під протокол. Вважайте, того, про що ви вже розповідали в конторі оперативним працівникам, не було взагалі. Ви будете відповідати на конкретні запитання і зобов’язані говорити тільки правду. Якщо вас піймаємо на брехні — відповідатимете за всією суворістю радянських законів. Тому раджу вам говорити тільки правду. Тим більше, що нам майже все відомо. Не вистачає лише деяких деталей.

— Я вже все розповіла вашим… Більше мені додати нічого.

— Ви чули те, що я зараз говорив? — спокійно спитав капітан. — Розкажіть, як ви потрапили в село Кринички, адже працювали й проживали в сусідньому селі Великопіллі?

— Уже всі лягли спати, коли до хати, де я квартирувала, увірвалися озброєні люди. Як потім з’ясувалося, то були лісові бандити. Я їх ніколи раніше не бачила, тому злякалася й забилася в нішу біля печі, межи рогачів. Сім’ю Красуляків витягли з хати й потім, за кілька хвилин, я почула крики. Коли стало тихо, я вилізла зі схованки й виглянула у вікно. Була ніч, і я, нічого не побачивши, потихеньку вийшла з хати. Хоч було темно, я вгледіла, що посеред двору лежать Красуляк, його дружина, невістка та її маленький син. Схоже, вони були мертві. Я вискочила з двору. А дорога від хати лише одна — з лісу повз нас і до контори. Я подумала, що бандити пішли, мабуть, до контори чи до хат інших людей, і побігла в ліс. Не пам’ятаю, як довго бігла, але опинилася в якомусь селі. Постукала в першу хату, мені довго не відчиняли, може, видивлялися у вікно, а потім таки відчинили. Я все їм розповіла — чоловікові й жінці. Вони, навіть не засвічуючи лампи, сказали мені лізти на піч.

Не встигла я задрімати, бо перед очима стояли вбиті Красуляки, як у двері й у вікно одночасно хтось почав гупати. Жінка засвітила лампу, а хазяїн відчинив двері. До хати вдерлися двоє у військовій формі. Один з пістолетом, другий з автоматом. Я помітила, що на формі нема погонів. Чоловік, що з пістолетом, закричав: «Ви переховуєте москальку, де вона?» Мене стягли з печі, штовхнули до стіни, потім почали бити хазяїна. Той, що з пістолетом, мабуть, старший, лаявся, називав хазяїна прислужником совітів, запроданцем, а потім наказав вивести його й розстріляти. За кілька хвилин знадвору почулася автоматна черга. Хазяйка зойкнула й хотіла вискочити із хати, але той, що з пістолетом, почав її бити. Вона його з силою відштовхнула від себе, він упав і вдарився головою об лавку. Ми з хазяйкою стояли як укопані, а коли зрозуміли, що чоловік мертвий, вийшли у двір. Уже розвиднялося, ми побачили, що хазяїн стоїть перед чоловіком, який був з автоматом, живий-здоровий. Почувши, що хтось вийшов із хати, чоловік з автоматом повернувся до нас, і тоді хазяїн кинувся на озброєного й задушив його. Потім мені пояснили, що ті двоє — націоналісти, і що тепер треба заявити властям і розповісти, що сталося. Чоловік і жінка перетягнули тіла мертвих у хлів, а потім ми всі пішли в контору й розповіли про все голові сільради. Коли приїхали з району уповноважені, нас розділили, мене розпитували, я все розказувала. Більше я ні Мирона, ні Степанію не бачила.

— А звідки ви знаєте їхні імена? — лише тепер, коли Аня закінчила розповідати, спитав капітан.

— Вони, запитавши моє ім’я, теж назвалися.

— А що вони говорили після того, як убили двох військовиків?

— Вони двох не вбивали. Один сам упав і вдарився об лавку. Я не дуже розуміла, що діється, тому запитала, хто ці люди. Дядько Мирон пояснив, що в лісах ще залишилися банди упівців, тобто бійців повстанської армії, що воюють проти радянської влади, знищують мирних жителів, особливо тих, хто допомагає владі будувати світле комуністичне майбутнє. А ще дядько Мирон сказав, що отримає подяку від радянської влади за те, що знищив бандитів. Хоча потім додав, що тепер треба боятися «лісовиків», бо вони обов’язково дізнаються про те, що трапилося.

Аня закінчила розповідь, а капітан ще довго щось писав. Потім підсунув до дівчини кілька списаних дрібним почерком аркушів.

— Прочитайте уважно й підпишіть».

5

Операція, яку Богдан Данилович Зорій готував кілька місяців, провалилася. А й чи лише кілька місяців? Готувався ж до неї давно, ще до того, як остаточно вималювався план входження в структуру, яку вважав найпершим злом для держави.

Чи розкусили Файлова від самого початку, чи пізніше? Та й чи взагалі розкусили? Може, інтуїтивно відчували, що чужий.

А чому, до речі, операція провалилася? Загибель Файлова — це ще не крах. Для Файлова — крах. А для справи… Тепер операцію треба розгортати в іншому напрямку.

Справді, не так уже все й погано. Не треба заздалегідь опускати руки, картати себе, що не так щось зробив. Як каже давній товариш Зорія Володя Ямошенко — не падай раніше пострілу. А чи все зробив так, як планувалося, чи, може, десь помилився, не «дотягнув»?

Тепер Богдан Данилович прокручував назад плівку — згадував послідовно одну за одною картини, що малював йому під час таємних зустрічей Файлов, і які відбувалися протягом того часу, коли він перебував у Адміністрації Президента, а на ділі — під пильним оком ментів.

Так, саме ментів. Бо Зорій уже на той час переконався особисто в ходовій думці (говорили про це всі, кому не ліньки), що в ДУСі — одному з ключових підрозділів президентської Адміністрації — на основних посадах працюють тільки вихідці з МВС. Файлов розповідав, що один з начальників управління, Ярош, у хвилини відвертості, коли тільки познайомилися, показав посвідчення полковника міліції. Ні, не відставного, ні, не відрядженого на якийсь час в іншу структуру, а діючого полковника.

Керівник Державного управління справами (ДУСі) Дагай, сам будучи ментом, «підтягнув» туди своїх, як це робили всі й усюди в цій державі, якою правив монарх-Президент.

У період Дагаєвого керування цією структурою вона розрослася до розмірів надпотужного міністерства. Та куди там якомусь міністерству! Користуючись близькістю до Президента, якого підлабузники називали позаочі Татом, Дагай тихцем виповз із прямої підлеглості Адміністрації і робив свої справи (управління ж справами!), не оглядаючись ні на кого. Хіба що на Тата. Але з ним було простіше. «Бульбу» заливали регулярно, а під таку справу вирішувати питання було легко, приємно, швидко та взаємовигідно.

Протягом останніх років у різних місцях України й за її межами виросли, як гриби після теплого літнього дощу, хатинки для царственної персони. Ніхто не знав, звідки взялися гроші для цього. Мільйони доларів перекачувалися через ДУСю і зникали «десь». Говорили про це, писала преса… Хтось хоча б раз перевіряв ДУСю? Мінфін, податкова чи прокуратура? А може, СБУ? Ніхто не знає. Ніхто не бачив…

Дагай був здоровим, міцним дядьком. Міг «узяти на груди» кілька літрів оковитої чи коньяку і залишатися при пам’яті. Хвороба не щадить нікого, навіть «царських волосов», як писав Григорій Сковорода. Де вона береться, хіба хто знає? Лікувався Дагай за кордоном. Нібито успішно. Повернувся в Україну, пройшов реабілітаційний курс, кілька разів виходив у люди. Проводжав у робочі поїздки по країні та за кордон і Тата. І раптом…

Смерть Дагая переплутала всі плани його камарильї. Чи ж усіх? Може, комусь ця смерть вигідна? Недарма ж кажуть: шукай, кому вигідно. Дагай знав багато. Дуже багато. Останнім часом почали звертати увагу на його діяльність ЗМІ. Газети писали, що ДУСя стала монстром, нічийого контролю не визнає. Та й Дусею цю структуру першими назвали журналісти. Зараз інакше й не називають.

І все ж смерть Дагая — явно несподівана. Ще напередодні з друзями пиячив у сауні. Дагаю лікарі категорично заборонили вживати алкоголь у будь-якому вигляді. А друзі… Ну, як відмовити друзям. Не дуже й опирався…

Тато сам був на похороні. Богдан Данилович теж стояв у почесному караулі. Якби не ситуація, було б смішно. Ставлення до Дагая у Зорія однозначно негативне. Але обстановка вимагала віддати останні почесті людині, з якою і вітатися було неприємно. Хоч би як склалося життя, другом був чи ворогом, слово «був» передбачає — в минулому. Йому тепер однаково, що про нього думають, що говорять. Плани будують живі. Мертві планів не мають.

Тепер можна сховати кінці у воду. Треба було сховати, і вступники Дагая кинулися шукати гроші. Уночі, як бандити, вдерлися в чужу квартиру, зламали сейф під приводом пошуку орденів і медалей для траурних почестей. Навіть не дочекалися дочки, яка на той час уже жила за кордоном. Що в домашньому сейфі було — не знає, крім заступників, ніхто.

Інформація, яку регулярно постачав Богданові Даниловичу полковник Файлов, була важливою й давала змогу вивчати, так би мовити, зсередини процеси, що відбувалися в Адміністрації Президента. Але виконати головне завдання Зорія — дізнатися, кого і яким чином президентська камарилья готує наступником нинішнього хазяїна Банкової, — полковник Денис Юрійович Файлов не встиг. А може, встиг? Тому й лежить зараз у морзі?

Ще один ребус на голову Зорія: хто прибрав Файлова? Богдан Данилович дедалі сильніше відчував наближення вирішальної баталії, в яку вплутався не лише він сам, а й долучив до неї інших людей, яких поставив у небезпечне становище. І смерть Файлова — можливо, не остання жертва в цій боротьбі. Водночас Богдан Данилович знав, що великі полководці теж здобували свої перемоги не без втрат. Той самий Георгій Жуков не один мільйон людей послав на вірну погибель, щоб урешті-решт завоювати славу найуспішнішого полководця Другої світової. Хоча, як стверджують сучасні історики, славу сумнівну. Зорій далекий від того, щоб порівнювати себе з Жуковим, але будь-яка боротьба вимагає жертв. А він узявся виграти не лише битву, а й усю війну. Війну з владною мімікрією. Тобто з перетворенням цієї влади на антивладу.

6

«За кілька днів Аня знову давала свідчення капітану Гнирі.

— Ми перевірили надану вами інформацію. Майже слово в слово про події в селі Кринички розповіло й подружжя Косаків. Саме це й викликає у мене підозру: надто гладко все у вас виходить, нема до чого причепитися. Тому, хоч Мирон і повівся, як справжній радянський патріот, ми йому не дуже-то довіряємо. Бо про нього у нас раніше була оперативна інформація як про людину, що принаймні співчуває націоналістам. Сьогодні і Мирона, і Степанію відправили зі Львова в інші місця. Нехай там трішки побудуть, перевиховаються. Може, з них ще й люди вийдуть.

— Та вони ж герої, — вирвалося в Ані.

— Хай спасибі скажуть, що відразу не пустили в розпил. Просто в начальства вималювалася інша ідея, і Косаки тут — зайві. Головну роль у нашій акції повинні відіграти ви, Анно.

— Я? Яку роль? У чому? — дівчина щиро здивувалася.

— Ми розкажемо всьому краю, а можливо, й усій Україні, як проста вчителька сміливо бореться з клятим націоналізмом. Не злякалася озброєних бандитів і разом з іншими патріотами знищила двох членів У ПА, які не давали мирним людям будувати світле майбутнє.

— Але ж ви знаєте, що то були… — Аня заклякла й наступні слова застряли їй у горлі. Вона злякалася, що зараз могла підписати собі смертний вирок.

— Ну-ну, далі, — капітан уважно дивився дівчині в очі. — Що ми повинні знати?

— Та нічого, — отямилася Аня. — Я просто хотіла запитати, що мені далі робити. Повертатися ж назад у Великопілля, здається, вже не варто. Та й боюся. Якщо ви відпустите, я б хотіла проситися в обласного начальства, щоб мене залишили працювати у Львові. Або хай направлять у якесь районне містечко.

— Гаразд, вважайте, я вам повірив. А тепер слухайте мене уважно. Усі папери вже готові, з начальством погоджено, ми вас відпускаємо. Лише за умови, що погоджуєтеся на співпрацю з нами.

— Яку співпрацю? — злякано спитала Аня.

— Ну, я ж вам пояснював: будете у нас героїнею. Виступатимете перед людьми на різних зборах, мітингах…

— Мітингах? — перебила капітана дівчина.

— А що, не зможете? Чи не хочете? То ми можемо повернутися до розмови, кого саме ви з Косаками вбили…

— Ні-ні, я згодна. І куди мені тепер оце сьогодні йти?

— Я вас відвезу додому. Так-так, не дивуйтеся, у радянської влади до героїв ставлення особливе. Будете жити в окремій квартирі, і про роботу вашу ми подбали. Працювати будете в обласному відділі народної освіти. Завтра там вам усе розкажуть. А от як і де розповідати про те, що сталося в Криничках, ми вам потім роз’яснимо.

Аня слухала цього молодого, як їй здалося, самовпевненого хлопця і ще нічого до пуття не могла второпати. Чи це поки що гра, і з нею ось-ось вчинять зовсім по-іншому, чи цього разу минулося? Якби ж то так збулося, як обіцяє капітан».

7

Раптовий уранішній дзвінок Богдана не стривожив. До таких дзвінків за роки служби полковник звик, тому, прокашлявшись і видавши вголос кілька звуків, спокійно взяв слухавку.

— Алло!

У динаміку затремтів непевний голос:

— Богдане Даниловичу, це Сашко…

Полковник ледве впізнав голос письменника Теслі.

— Привіт, Олександре. Слухаю.

— Треба терміново зустрітися, — якось кволо, але водночас тривожно звучав голос Сашка.

— Але я ще навіть не прокинувся. Та й на роботі маю бути за півтори години — о дев’ятій нарада у начальства.

— До біса нараду. Молю: приїздіть на станцію метро «Арсенальна». Чекаю у кав’ярні, де ми раніше часто зустрічалися.

— Ти можеш до пуття пояснити, що трапилося?

— Приїдете — самі побачите.

Богдан мав їхати. Хоч вони із Сашком останнім часом підтримували суто приятельські стосунки. В агентурній роботі, яку раніше здійснював Сашко за завданням Богдана

Даниловича, потреба нині відпала, бо те все, що колись мало знак мінус, нині дуже швидко оберталося на плюс. Ті люди, за якими пильне око кадебе цілодобово наглядало, як за явним або потенційним ворожим чи неблагонадійним елементом, нині мали авторитет «совісті нації», двигуна демократичних перетворень, на них зважали як на національні фетиші, молилися, як на святі ікони.

Попередивши на службі, що не буде на нараді, Богдан Данилович швидко зібрався й поїхав на метро до названої станції. Уже майже по-літньому пригрівало сонечко, і Зорій, хоч і стривожений дзвінком Теслі, із задоволенням їхав на зустріч.

Біля «Арсенальної», як завжди, багатолюдно. Тут повідкривалися всілякі торгові точки — від страхітливих генделиків до респектабельних ресторанів і затишних кафе. Стало модно розміщати торгові точки в підземних квадратах переходів, майданів, у колись захаращених і смердючих підвалах житлових будинків.

Приватизація, що, як буревій, пронеслася Україною в 90-ті роки минулого століття, породила більше запитань, ніж відповіла на головне з них: що чиє? Здійснена відповідно до чинних тоді в країні напівзаконів, приватизація об’єктів господарювання, що належали на той час державі, відразу розділила українців на кілька сортів: тих, які встигли урвати великі об’єкти (заводи, фабрики, колгоспи-радгоспи), тих, які прихопили невеличкі об’єктики (магазини, дитячі садки, піонерські табори тощо), і тих, які отримали тільки ваучер, а разом з ним і велику дулю.

Богдан Данилович зайшов до кафе, в якому вони не раз із Сашком насолоджувалися чудовою запашною кавою, іноді дозволяючи собі побавитися «наповнювачем». Так досвідчені чекісти у розмовах між собою називали п’ятдесят грамів коньяку, що замовляли нашвидку в забігайлівках, і які, для конспірації, бармен наливав у філіжанку з кавою. Робили це вони не часто, але Сашкові таке визначення комбінації двох популярних напоїв подобалася.

Зорій оглянув невеличкий зал, але Сашка не побачив. Полковник замовив каву й сів за вільний столик. Характерною особливістю цього кафе було те, що в ньому весь

час звучала музика минулих років. Можливо, хазяїн кафе чи бармен був справжнім меломаном, який любив серйозну музику, а не сучасну безголосу попсу, або, як зневажливо висловлюється син Зорія, «співочі труси».

Ось лунає пісня «Путники в ночи» англійською мовою. Голос Мусліма Магомаєва, улюбленого співака Богдана, тремтить, відчувається, що не вистачає дихання. Як чути, що співає людина похилого віку! Щоправда, який з Магомаєва старик? Але ж голос… Не те! Тепер зрозуміло, чому так рано пішов зі сцени найпопулярніший співак Радянського Союзу. Богданові так шкода свого кумира. Слова наче випльовує. Хриплинка курця. Музичний супровід, як і раніше, потужний: оркестр, скрипки, литаври. А Магомаєв — не той. Краще б він цього ніколи не чув, цих «Путников в ночи». Англійською. Хай би Магомаєв залишився той, зі своєю Мелодией» чи «Сердцем на снегу»…

І раптом… Богдан Данилович чекав чого завгодно, але те, що він побачив, його вразило. Перед ним стояв Сашко Тесля. Ні, це був не він. Це була жалюгідна його подоба.

8

«Оце так кульбіти долі! З учительки Аня обернулася на партійну функціонерку. Хоча сама в партію ще не вступила. Та й мала великий сумнів, що в найближчій перспективі стане партійною. А вже пропонували. Заввідділу освіти після першої пропагандивної акції, де Аня, наче тренуючись перед колегами, розповіла про свою участь у героїчній акції зі знищення ворогів радянської влади, сказав: «Активна комсомолка, яка не злякалася націоналістичних недобитків, гідна бути членом нашої славної сталінської комуністичної партії».

Може, той перший виступ здався начальству не зовсім переконливим. А можливо, і не лише йому. Бо поки що той виступ був і останнім. Аня в душі тішилася з того, що її ось уже майже місяць не чіпають. Сидить вона собі в невеличкій кімнатці, передруковує на машинці якісь пропагандистські матеріали, зазвичай навіть не вникаючи в їхню суть. Це були здебільшого якісь листівки, звернення, заклики, які публікувалися чи друкувалися раніше, але за браком необхідної друкарської бази тепер розмножувалися в такий спосіб.

Ось і зараз Аня вкотре заклала кілька аркушів тонкого паперу впереміш із копирками, щоб знову і знову передруковувати звернення радянського уряду до тих, хто пішов у ліси, щоб боротися проти, як кажуть місцеві жителі, совітів. Але цього разу речення, надруковані на великому, як рушник, аркуші, змушували її не лише замислитися над змістом, а й оцінити автора заклику, що від імені влади талановитим запальним словом сіяв у душі сум’яття, а може, і переоцінку подій у тому краї, куди доля закинула цю молоду східнячку.

Війна вже закінчилася, а її змушують передруковувати це старе звернення, наче нового, відповідно до сучасного моменту, не можна придумати? Чи ліньки? Мовляв, скільки там тих недобитих вояків по лісах залишилося? Мізерія. Зійде, мовляв, і мотлох. А можливо, і є якісь нові звернення, та Аня про них не знає?

Але чому ж усе-таки люди йшли у ліси, а дехто й дотепер залишається там? Невже тільки тому, що їх змушують силою? І той хлопець, Крук, з чорними, як смола, очима… Аня не раз ловила себе на тому, що думає про хлопця. І не лише через те, що так досі й не зрозуміла, чому він залишив їй життя? Чи ж сам так вирішив, чи такий мав наказ? І цікаво, що він сказав би про цю листівку, й чи взагалі читав її? Де він тепер, із ким воює, кого вбиває? А можливо, він і не вбиває зовсім, а вимушений ходити по лісах невільно?

Якби її воля, Аня усе зараз кинула б і полетіла б додому, до мами, до рідних місць. Як удома гарно, як мило й затишно! І — все зрозуміло. Тут, куди закинула її доля, а може, просто чиясь недружня примха, Ані погано. Млосно. І все, як у дзеркалі, тобто навпаки. Усі плюси: молодість, жага життя, наснага щось творити, будувати, вчитися, тут, на цій чужій землі, обернулися на мінуси.

Так, чужа земля, чу-жа!»

1

— Довго ж ви їхали, Богдане Даниловичу, — з неприхованою іронією сказав Сашко Тесля. Голос його вібрував незвичним тремоло, схудле сірого кольору обличчя з павутинними сіточками біля очей і глибокими зморшками на лобі нагадувало обличчя старої людини. І погляд — колючий і злий.

Зорій оторопів. Не бачилися вони лише кілька місяців. За такий короткий час — і так змінитися?

— Сашко, що трапилося? — це питання прозвучало зовсім нелогічно, формально і відгонило нещирістю.

— А буцім не видно! — нахабно кинув Тесля. — Доки ви сюди добиралися, мені було дуже кепсько. Думав — дочекаюся, витримаю. Не дочекався, не витримав. Зараз мені вже краще, потроху попускає. Але не думайте, що я покликав вас скласти мені компанію. Останнім часом я п’ю благополучно і сам. Просто мені більше нікому поскаржитися, поплакати в жилетку — ніхто не зрозуміє. Чи, може, піти до Цюби? Іван Миколайович — прекрасні і людина, зрозуміє і, можливо, простить, — очі Сашка І положилися.

Олександре, припини! — суворо сказав Зорій.

Ось і ви не даєте мені висловитися. А я ж це все ношу в собі роками, — письменник сів на стілець. — Як він на мене тоді подивився, — Сашко наче говорив сам до себе, — як подивився. Я цього погляду не забуду ніколи. Хіба ж він дурний? Хіба ж пін нічого не зрозумів? Після того випадку ми жодного разу по бачилися. Я боюся навіть близько підходити до Спілки письменників, щоб випадково не зустріти його. І він мені не телефонував, не запросив на жодний із заходів, що десятками проводяться у Спілці.

— Про що ти говориш, про який випадок? — Зорій починав здогадуватися, що за той час, поки вони не бачилися, щось відбулося. І про те «щось» полковник не знає. — Сашо, я прошу тебе, розкажи мені, що сталося? Ти ж чогось покликав мене? Значить, сподіваєшся, що я можу чимось допомогти? Мені боляче на тебе дивитися…

— А мені не боляче? — враз тихо сказав Тесля. — Я — остання мерзота, ниций покидьок, бездарна тварюка. Я, нікчема, писав на цю святу людину, на цього генія доноси, і він про це спочатку здогадувався, а потім і дізнався напевне.

— Як дізнався? І які доноси? — Зорій почав дещо розуміти: і причини Сашкової пиятики, і те, навіщо Тесля наполіг на терміновій зустрічі.

— А що я, по-вашому, писав? Глави свого роману? Так я мушу вам зараз зізнатися, що я його ніколи не закінчу. Чуєте — ніколи! І знаєте, чому? Бо я безталанний. Мене вистачило лише на доноси. А роман… Роман повинен писатися чистими руками. І зовсім не в розумінні «чистые руки, холодная голова». Ось на цих руках, — Сашко простягнув руки з розчепіреними пальцями до Зорія, — бруд і погань. І винен у цьому в першу чергу я сам. І… ви, Богдане Даниловичу, — закінчив він майже пошепки і враз, змінившись в обличчі, так благально, наче от-от має заплакати, майже самими губами промимрив: — Богданочку Даниловичку, врятуйте мене. Я сам із цієї безодні не виповзу. — І, нахиливши голову аж до столу, письменник Олександр Григорович Тесля заридав. Він ридав безутішно, беззвучно, гірко. І Зорій його не заспокоював. Він сидів мовчки й дивився на плечі, що аритмічно здригалися, на зсутулену спину Сашка, весь вигляд якого розпанахував полковникові серце.

2

«Аня не мала достатньо часу, щоб вільно, не маючи якогось завдання, пов’язаного з роботою, походити львівськими вулицями, порозглядати старі будинки, які поступово відбудовували, реставровували, відчути дух історичного міста, про яке багато чула, чула різного, цікавого, навіть містичного. Ця робота: весь час — швидко, швидко, звідкись поспішаючи, кудись запізнюючись.

Ось тепер вона несла на пошту кілька службових листів. І знову спішила, бо могла не встигнути до її закриття. Після цього вона вже не поспішатиме і нарешті зможе трішки погуляти містом.

Відправивши конверти, Аня спокійно рушила додому. Іти треба з годину, але дівчині того й треба. Вона розглядала будинки, спостерігала за перехожими.

Пройшовши з кілометр, Аня раптом почула десь позаду крики й постріли. Шум наближався, дівчина, відчувши тривогу, мимоволі пришвидшила крок. До її будинку йти хвилин з п’ятнадцять. Аня поспішала, навіть тоді, коли постріли й шум припинилися.

Будинок, у якому мешкала Аня, мав просторий двір метрів за двісті від проїжджої частини вулиці, і, щоб швидше дістатися, дівчина зазвичай скорочувала шлях — проходила через арку сусіднього будинку, що стояв край самої дороги.

Перед тим, як пірнути в арку, Аня знову почула постріли й крики зовсім близько. Проскочивши кулею

арку, дівчина оглянулася. Позаду чувся тяжкий тупіт, хтось її наздоганяв.

Від арки в напрямку будинку біг якийсь чоловік і раз по раз оглядався. Погоні за ним не було видно. Коли чоловік наблизився, Аня впізнала в ньому… хлопця, який врятував її від розправи в селі Великопілля, коли повстанці знищили родину Красуляків.

— Крук! — мимоволі вирвалося в дівчини. Чоловік як остовпів, але це тривало тільки мить. — Це за вами женуться?

— За мною.

— Біжімо! — Аня мчала так швидко, як не бігала ніколи в житті. За хвилину вони вскочили в під’їзд чотириквартирного будинку, в якому жила Аня. Піднялися на другий поверх, здається, нікого не зустрівши. Зайшли в кімнату. Хоч на вулиці сутеніло, світла не засвічували. Крук підійшов до вікна і певний час спостерігав за подвір’ям.

Аня сиділа на стільці в напівтемряві й мовчала.

— Не певен, але, схоже, і цього разу обійшлося, — хлопець теж сів на стільця. — Я ще тоді, в лісі, помітив — ти не з лякливих. Ганною, здається, ти тоді назвалася?

— Так, Ганною, — тихо відповіла дівчина. А як звати вас?

— Ти ж знаєш — Крук.

— Це не ім’я. Але як не хочете, то й не говоріть.

— А скільки тобі років, Ганно?

— Незабаром виповниться двадцять, — зашарілася.

— Ну, й мені приблизно стільки ж. Давай на ти.

Бо я не звик до такого обходження.

— Давай, — Аня вже не бачила обличчя Крука, його очей, і, за логікою, сподівалася, що й він не кіт, який бачить у темряві. Тому сміливо запитала: — Ти сьогодні теж когось убив?

— Ні, у мене інше завдання. Про це не варто говорити.

— Що ж, і то вже легше.

— Хоч вони, — Крук кивнув у бік вікна, — ще не скоро вгомоняться. Мені треба йти. Та й тебе не хочу вплутувати в наші справи.

— Мабуть, іти ще небезпечно, — Аню врятувала лише темнота, так вона почервоніла. — Можеш залишитися, — і додала: — доки не вляжеться.

— Не турбуйся про мене. Я не боюся. Все одно, коли загину: сьогодні, завтра, через місяць… Шлях мені один — на той світ.

— У кожного свій шлях, — сказала Аня.

— Думаєш, чому мені вдалося сьогодні втекти? — голос Крука звучав у темноті спокійно, рівно, наче він розповідав не про небезпеку, якої щойно уник, а описував білу лілію на тихій воді озера. — Бо я ці місця знаю як свої п’ять пальців. Колись тут жив брат мого діда. Мені показувала їх моя мати, та й про ті часи багатенько розказувала. Називала їх щасливими. Може, їй просто так здавалося, як і всім при згадці про дитинство. А може, вони й справді були кращими, ніж нинішні. Напевно, кращими.

— їсти хочеш? — Аня знову зашарілася, бо ці слова прозвучали, як їй здалося, прихованим запрошенням усе ж залишитися.

— Та ще не вистачало, щоб я тебе об’їдав.

— Отже — хочеш. Тоді треба запалити світло, — вона підвелася, підійшла до вікна, зсунула фіранки, навпомацки знайшла лампу, чиркнула сірником. Коли скло нагрілося, Аня викрутила більше гніт і тільки тепер помітила, що на підлозі під стільцем, на якому сидів Крук, розпливлася чимала червона пляма.

— Тебе поранено?!

— Тихіше, — спокійно сказав Крук. — Мабуть, трішки зачепило. — Він поволі підвівся, почав знімати піджак, під яким виявився якийсь широкий матер’яний пояс. Хлопець розв’язав десь спереду на животі поворозки, і пояс упав на підлогу. Тепер Аня побачила невеличкий отвір на ньому.

— А ти знаєш, Ганно, це він мене врятував. Щоправда, здається, зіпсувалося все моє добро.

— Яке ще там добро, — сплеснула руками Аня. — Роздягайся, треба подивитися на рану, промити, залити спиртом.

— Звідки знаєш, що треба робити? — Крук уже слухняно почав знімати сорочку, яка на попереку промокла від крові.

— Проходили в училищі, — дівчина вже дістала з-під ліжка металевий тазик, налила в нього з відра воду.

— Підійди ближче.

За півгодини Крук лежав перебинтований у ліжку, а дівчина закінчувала прати зіпсований кулею й забруднений кров’ю одяг. Рана виявилася неглибокою. Куля ледве пробила шкіру, і, наче нехотя, застряла в м’язах. Аня могла б її чимось дістати, але побоялася зараження, та й Крук сказав, що у них там десь є лікар, який ту бісову кулю витягне на світ божий у момент.

Перед тим, як влягтися, Крук розгорнув пояса, дістав звідти аркуш паперу й поклав його на стіл.

— Видно, доведеться все-таки мені в тебе ночувати. Завтра зранку піду. Якщо маєш бажання, прочитай, через що мене сьогодні мало не позбавили життя.

І от, коли Крук зімкнув очі, Аня взяла аркуш, у якому саме посередині зяяв отвір, і стала читати.

«Колгоспне ярмо», «Сталін і його партійні грабіжники», «сталінсько-большевицькі паразити-дармоїди»… Аня оніміло дивилася на листівку, не бачачи літер, не усвідомлюючи до кінця її змісту. Крук повернувся на другий бік, щось пробуркотів, але не прокинувся. Дівчина поклала аркуш на стіл, дмухнула на лампу і схилила голову на руки. І хоч як тривожно билося її серце, а в голові пульсувала кров і дзвеніло у вухах, Аня, виснажена і знесилена щойно пережитим, невдовзі заснула. І не чула, як Крук, розплющивши очі й побачивши, що дівчина спить, тихенько підвівся з ліжка».

З

Зорій стояв недалечко біля будинку, в якому мешкав Сашко Тесля з дружиною, і пильно вдивлявся в перехожих, що наприкінці дня поверталися до своїх квартир, несучи в руках пакети, сумки, портфелі. Вечоріло, полковник боявся, що проґавить людину, яку чекав ось уже понад годину. Нарешті на алеї з’явилася жіноча постать, дуже схожа на дружину Сашка Теслі.

— Ніно Матвіївно! — Зорій ступив кілька кроків назустріч жінці, голос його від хвилювання тремтів. — Ви мене не знає те, тому я зразу відрекомендуюся: Богдан Данилович. Я друг вашого чоловіка Олександра. Щоб ви не хвилювалися, почну з того, що він живий і… — полковник запнувся, добираючи слово, — і майже здоровий. Скажу, як є. Ви ж помітили…

— Що з Сашею? — перебила Зорія дружина Теслі.

— Я ж розповідаю, — намагаючись говорити спокійно, вів далі Богдан Данилович. — Ви, мабуть, помітили, що останнім часом Олександр почав частенько заглядати в чарчину. Ось, мабуть, відчуваючи, що серйозно захворів на цю болячку, він і звернувся до мене з проханням допомогти вийти з цієї ситуації.

— З якої ситуації? — Ніна не могла ніяк второпати, про що говорить ця незнайома людина, яка назвалася другом її чоловіка.

— Назва хвороби — звичайний алкоголізм. У лікарні, куди я його влаштував, спеціалісти сказали, що все ще можна виправити. Він не в такому стані, що вже зовсім безнадійний. Мені пообіцяли, що незабаром він повернеться додому цілком здоровий.

— А чому він мені сам не зателефонував? — Ніна все ще не вірила в реальність того, про що говорив цей чоловік.

— Він вам зателефонує пізніше. Тільки-но я його привіз до лікарні, йому зробили укол. Щось заспокійливе, і він заснув. Спатиме до завтра. Для мене, кажу вам, це була несподіванка. Ми давненько не бачилися, і коли він мені зателефонував і попросив допомоги, я відразу з ним зустрівся. Мене вразило те, в якому стані він був. Ви не можете мені пояснити, коли це почалося? Бо про причину я можу здогадуватися…

— Так, я з жахом стала дедалі частіше помічати: його щось турбує. Якимсь він став не таким, нервувався через дрібниці, щось мені недоговорював. Потім приходив додому напідпитку. Такого за ним раніше не водилося. Він взагалі до алкоголю був байдужим. Не можу уявити, що трапилося. Кілька разів намагалася з ним відверто поговорити, але він уникав розмови. У мене гастролі, концерти, я приходжу додому пізно, а іноді й по кілька днів буваю в інших містах. Ось і догастролювалася… А ви, Богдане…

— Данилович…

— А ви, Богдане Даниловичу, сказали, що про причину здогадуєтеся. Що ж то за причина така? — Ніна наче спіткнулася об слово. — І взагалі, хто ви? І звідки знаєте Сашу?

Мені його всі друзі-приятелі начебто відомі. Про вас же Саша мені ніколи не розповідав.

Я думаю, Олександр вам усе пояснить сам. Якщо він про мене не розказував, то, може, у нього були на те свої причини, — мусив «брехати» Зорій. — Скажу тільки одне — я надіюся на швидке його видужання. А там з усім розберемося.

— А скажіть-но, в якій він лікарні? — якось боязко запитала Ніна.

— У Павлівці…

4

«Прокинулася Аня аж під ранок. Рука, на якій лежала голова, оніміла, тягнуло шию і пеком пекла щока. Дівчина оглянула кімнату й із подивом виявила, що Крук щез. Не було й пробитого кулею пояса з листівками, зникла навіть та, яку кілька годин тому читала Аня.

Можливо, все це їй наснилося? І втеча від погоні, і незвичайний хлопець зі смішним і водночас страшним ім’ям, перев’язування рани, читання листівки… До Ані врешті дійшло, що вона ганебно заснула, так і не нагодувавши Крука, навіть не напоївши його чаєм. Що він про неї взагалі подумає? І чому він тишком-нишком пішов, навіть не попрощавшись?

Упродовж робочого дня Аня ловила себе на тому, що весь час думає про Крука. «Хай йому трясця!» — казала собі, та це не допомагало: всюди, хоч би що робила, її супроводжували його чорні очі.

А коли Аня вже збиралася йти додому, її викликали до начальника. Це справа звична, тож дівчина без жодного хвилювання зайшла до кімнати заввідділу народної освіти. І тут зі здивуванням побачила, що за столом сидить не хто інший, як слідчий МГБ, який допитував її після подій, що сталися спочатку в селі Великопіллі, а потім і в Криничках.

— Заходьте-заходьте, — квапливо промовив слідчий і підвівся з-за столу назустріч дівчині. — Ви не помилилися, зайшовши до цього кабінету. Але викликав сюди

вас саме я. Точніше — не викликав, а запросив. Сідайте, будь ласка, — слідчий указав на стілець.

— Дякую, — ніяково промовила Аня й сіла на краєчок стільця. — Я вам, товаришу капітане, вже говорила, що нічого більше додати до сказаного раніше не можу.

— Не треба так офіційно. Звати мене Вадим. Вадим Гниря, якщо не забули мого прізвища. А запросив я вас зовсім не для допиту. Після нашого спілкування я весь час думав про вас. І зовсім не через службові справи. Не знаю, як вам пояснити, та й не впевнений я, що обстановка в цьому кабінеті сприятиме нашій розмові, але… У мене є пропозиція: оскільки ваш робочий день закінчився, а в мене він взагалі ненормований, то чи не краще нам поговорити деінде. Наприклад, пройтися вулицями старого Львова, думаю, ви ж іще не з усім тут устигли ознайомитися?

— Та, скажу вам, у мене взагалі не виходить гуляти містом: робота — дім, дім — робота. Утім, ваша пропозиція, хоч і приваблива, мені трохи дивна…

— Так воно і є. Я сам не одразу зважився на цей крок: довго думав, переживав, сумнівався. Правду кажу — сам не розумію, чому весь час думав про вас. Думав не як про фігурантку справи, а просто як про дівчину, — капітан знітився й додав: — як про гарну, красиву дівчину.

— Для мене дуже дивні ваші слова, — Аня не знала, як поводитися, що говорити.

Схоже, слідчий МГБ теж не уявляв, як вести далі розмову і як переконати цю скромну дівчину піти з ним прогулятися, поговорити. Одне зрозуміло: цю проблему розв’язувати саме йому, а не Ані. І тому він просто виструнчився, надів військового кашкета й нарочито суворо промовив:

— Товаришко Петрушко, прошу слідувати за мною. У нас дуже відповідальне завдання — збагатити наші надто скромні знання з історії цього чудового українського краю, точніше, його історичної столиці — Лемберга.

— Чого-чого? — не зрозуміла Аня.

— Колись Лембергом називали Львів. Точніше, це назва Галицької столиці німецькою мовою. Крім цього незначного уточнення, ще якісь запитання чи заперечення будуть?

— Кажу вам, не знаю, що буде далі, а поки що я приймаю вашу пропозицію, — усміхнулася Аня. — Ходім.

Вони вийшли на вулицю. Хоч був лише початок березня, день видався сонячний і відносно теплий.

— Будуть якісь конкретні побажання, чи можна пропонувати свій план? — запитав капітан.

— Мені однаково, — відповіла Аня. — Я, відверто, ще ніде й не була. А взагалі-то, хотілося б зблизька подивитися на собор святого Юра. Кажуть, він зовні хоч і не дуже красивий, але біля нього відчувається особливий магнетизм.

Пройшовши вулицею Листопадового Чину, перетнувши Соборну площу, Гниря й Аня підійшли до вхідної брами.

— Ось вона, головна святиня греко-католиків. Колись тут були оборонний монастир і дерев’яна церква, закладені ще за князя Лева наприкінці XIII століття. Кажуть, собор святого Юра — класичний приклад архітектури періоду бароко.

— Я не дуже розуміюся на стилях, — засоромилася Аня.

— Та і я не сильний в архітектурі. Просто чув, як про це говорили недавно на нараді.

— Он як? Так ви на службових нарадах обговорюєте проблеми мистецтва?

— Та ні, просто сама нарада була з приводу розробки… — Гниря враз замовк, наче слова, які він хотів сказати, спіткнулися об щось невидиме, але непереборне. — Одне слово, на цьому місці скоро, можливо, буде гаряче, як у літню спеку.

— Цікаво, хто ж молиться в цій церкві? Мабуть, небагато залишилося людей, які ще вірять у Бога. І ті — старі люди. Хіба не так?

— Ні, Аню, не так. Західна Україна — це вам не Київ чи Полтава. Тут радянська влада ще не встигла провести відповідну атеїстичну роботу. Тому віруючих тут багато. А точніше — майже всі. І саме ось у цьому соборі — оплот усього реакційного, що залишилося в краї. Але, думаю, вже недовго греко-католицькі верховоди дуритимуть голови простим людям.

— Ви, Вадиме, вже вдруге якось так натякаєте… — дещо боязко сказала Аня. — Щось має статися негарне?

— Чому обов’язково негарне? — відвів погляд капітан. — Хоча — для кого як. У листопаді сорок четвертого, невдовзі після визволення Львова від німців, наші органи держбезпеки почали ворушити це осине гніздо. До речі, саме тоді мене направили сюди, у Львів, з Київської області, де я брав участь у фільтрації радянських військовополонених, яких наші війська звільнили з німецьких концтаборів. Саме в той час помер свого роду символ Української греко-католицької церкви, найавторитетніший її митрополит Андрей Шептицький. Не тут помер — далеко. А рік тому саме в цьому соборі мої колеги арештували митрополита Йосифа Сліпого — він очолив греко-католиків після смерті Шептицького. І ще багатьох священиків арештували. Радянська влада поставила їм умови: або приєднуйтеся до нашої православної церкви, або…

— Ну, і що вони? — перебила капітана Аня.

— Тоді жоден умови не прийняв. Багатьох відправили до Сибіру, декого… Через місяць після арешту верхівки УГКЦ все-таки знайшлося кілька розумних священників, зокрема Костельник, Мельник, Пельвецький, які підписали відозву й закликали до об’єднання церков — греко-католицької і православної. Але поки що далі справа не пішла. Ну, ми в цьому напрямку працюємо…

Поки Гниря й Аня ходили подвір’ям собору, милувалися ліпними фігурками й іншими архітектурними «вичудами», якими прикрашено виступи й допоміжні лаштунки храму, місто огорнули сутінки.

— Здається, вже треба йти, — дівчина сказала це радше через скромність, ніж того хотіла. Насправді їй сподобалося тут, біля цього «осиного гнізда», у цьому «оплоті всього реакційного». Та й з Вадимом вона почувалася спокійно й упевнено.

— Так, уже смерклося, — зітхнув капітан. — Я проведу вас додому.

Вони доволі швидко опинилися під будинком, в якому мешкала Аня, хоч і зовсім не поспішали: йти було недалеко.

— Спасибі вам за приємну екскурсію, — щиро подякувала дівчина.

— Це вам спасибі. Я без вас навряд чи вибрався б. Але якщо вам сподобалося, то я наберуся нахабства і якось знову запропоную вам щось на зразок сьогоднішньої прогулянки. Не заперечуєте?

— Якщо це вам не зашкодить у роботі — я не проти.

— А я скажу начальству, що проводжу з вами виховну роботу, — сказав весело Гниря й тут же осікся — дійшло, що бовкнув дурницю. Але Аня його слова зрозуміла по-своєму.

— Ви ще не відмовилися від ідеї залучити мене до просвітницько-агітаційної роботи?

— Та, здається, потреба в цих заходах уже відпадає. На мій погляд, усе скоро закінчиться. Тут врешті-решт запанує спокій, люди мирно працюватимуть, відбудують те, що зруйнувала війна і ця… «міжусобиця».

— Ви думаєте, люди вийдуть з лісів і здадуться владі? І що влада з ними зробить?

— Хто не вбивав — простимо. У кого руки в крові — дістануть по заслугах, — суворо промовив Гниря.

— Ой, боюся, що малувато буде таких, у кого чисті руки, — думаючи про щось своє, сказала Аня. — А значить — небагато знайдеться тих, хто покається.

— Значить — знищимо як ворогів народу, — в очах капітана МГБ блиснув злий вогник.

— Отож-бо й воно, — якось зовсім по-дорослому випливли слова з вуст дівчини й стали між нею і Вадимом.

— А ви наче про щось жалкуєте? — Гниря радше стверджував, ніж запитував.

— Побачимо… — погляд Ані обминув очі капітана й зупинився в пустці темного березневого вечора».

5

Після кількаденної страшенної спеки — сьогодні дощ. Навесні люди так чекають на опади! Богдан Данилович дивився у вікно свого кабінету: дощ рівний, дрібний, без вітру, що буває рідко після спеки. І хоч десь гриміло, горизонту за високими будинками не видно, в Києві, у центрі — спокій. Цей невеликий дощ лише здійняв порох і ще його не прибив. Запах пилу розтікався між будинками, проникав у під’їзди, у відчинені вікна, в салони автомобілів, викликаючи алергійне бажання позбутися цього нудотного запаху. Хотілося, щоб дощ — справжній, потужний, густий — уже падав швидше і прибив цей нестерпний порох.

Богдан Данилович кілька разів підходив до столу, брав слухавку й навіть починав набирати номер, але на останній цифрі зупинявся, думав і клав трубку на місце. Зорій ніяк не наважувався зателефонувати Марчуку. Стільки років не бачилися!.. Який він тепер, його кумир, учитель і наставник у минулому, недосяжний авторитет і знакова фігура політичного істеблішменту сьогоднішньої України? Що він йому скаже? Він, полковник — генералові армії, колишньому керівникові СБУ, прем’єр-міністрові тощо. Мовляв, здрасьтє, а ось і я! Не чекали? А чи не погодитесь ви, шановний Євгене Кириловичу, взяти участь у такому маленькому бордельєрчику? Що за бордельєрчик? Та пусте: треба вчинити державний переворотець. Такий малесенький-малесенький. Чим можете допомогти? Як це — чим? Та хоча б порадою. Чи, може, вас влаштовує те, що коїться нині в нашій державі, у становленні якої ви свого часу відіграли не останню роль?

Зорій розумів, що навіть своїм простим зверненням до Марчука з проханням щось порадити він його елементарно підставляє. Уявив, як розповідає людині, з якою ніколи не був настільки близьким, щоб відверто втаємничити її в свої плани, про намір змінити верхівку влади. Та й на ділі — майже нею владу. І це все він розповідає самому Євгенові Марчуку, з яким не розмовляв серйозно відтоді, як той пішов із СБУ в урядові структури. Хіба кілька разів зустрічалися випадково на якихось офіційних заходах: «Добридень-здрастуйте!» І як людина — мудра, досвідчена, котра не раз бувала в складних ситуаціях, — повинна зреагувати на ту маячню, якою, безперечно, здасться Марчукові пропозиція Зорія? Богдан Данилович же і йому не буде всього розповідати. А за самими куцими натяками ЄК, як дотепер називають Марчука колишні його підлеглі, може нічого не зрозуміти. А як і зрозуміє, то що він, генерал армії, повинен сказати полковникові, який рангом на багато сходинок нижче? Тим більше, не відаючи, що собою являє нині цей полковник. Хто-хто, а Євген Кирилович знає, що таке провокація.

Водночас Зорій чомусь менше за все боявся, що Марчук його здасть владі. Не та це людина, не та. Хоч сам був у тій владі на найвищих щаблях — знає їй ціну. Особливо нинішній. Мабуть, і підійшов від активної політики, переконавшись, що батогом обуха не перебити.

А може, ще є порох, і він, як і Богдан Зорій, теж щось «ліпить», на кшталт — «хто ж урятує Вітчизну, як не стара гвардія чекістів»?

Телефонувати чи ні? Ув’язувати цю авторитетну й заслужену людину в свої небезпечні плани?

Ну, в тебе ж, полковнику, фантазія — ого-го! Але ж тепер — мабуть, не всі дома. Можливо, справді для початку просто поговорити про життя-буття, він же сам колись при зустрічі сказав, мовляв, треба б «пересіктися», побалакати. Чи просто так було сказано, для годиться?

Усе це аж бурунилося в голові, Зорій і далі мучився, то тримаючи руку на телефонному апараті, то, підійшовши до вікна й дивлячись на вулицю, сам себе переконував у недоцільності планів стосовно Марчука. Євген Кирилович мав свою позицію, яка могла кардинально відрізнятися від Богданової. Та й видимість відходу екс-прем’єр-міністра від активної політичної діяльності могла насправді бути лише видимістю.

Нарешті все-таки пустилася справжня злива. Блискавки кресали вже дуже близько, десь над самісіньким центром Києва. Стояв суцільний гул від сигналізацій автомобілів, яких у Києві вже стільки, що не пройти навіть тротуарами.

І, певне, саме буря і блискавки привели Богдана Зорія до тями, допомогли прийняти рішення: Марчукові поки що не телефонувати. Принаймні, якщо й доведеться зустрітися, про свої задуми й плани Богдан Данилович генералові одразу не говоритиме. А там — як Бог дасть.

Добре, що навіть досконала закордонна спецтехніка не могла прочитати думок, які роїлися в цей час у голові полковника. Тому в кімнаті, що лише через кілька стінок від кабінету Богдана Даниловича, людина у навушниках постійно доповідала телефоном: «Ходить — і мовчить. Сидить за столом — і мовчить. Раз по раз бере в руки слухавку — а нікому не телефонує. Веду спостереження далі…»

«Ходить — і мовчить. Ну-ну, — на другому кінці телефонного дроту солідний мужчина теж ходив по кабінету і теж мовчав. Нарешті сів у крісло і, хоч у кімнаті був сам, уголос промовив:

— Пора тобі, пане полковнику, вставити в гузницю бікфордів шнур. І — під три чорти. Бо ти, дорогенький, щось там собі мудруєш, а нам думай. Що в таких випадках треба робити, коли невідомо, чого від таких, як ти, чекати? Правильно: їх треба нахрін прибирати, щоб, чого доброго, не сплутали нам карти в серйозній грі.

А дощ падав і падав, уже спокійний, рівненький, що аж заколисував…

— Алло! — гаркнув чоловік у слухавку. — Кувалдін? Зайди!

За кілька хвилин начальник охорони Клютова зайшов у розкішний кабінет:

— Слухаю вас, Вікторе Романовичу!

— Богдан Зорій у тебе під ковпаком?

— Під дуже надійним, — спокійно й тихо відповів Кувалдін.

— Де він зараз? — наче намагався перевірити свого охоронця Клютов.

— У себе в кабінеті, дур’ю мається.

— Думаю, час його маячню припинити. Нехай відпочине.

Відпочине чи спочине? — перепитав Кувалдін.

Як вийде. Але так, щоб «загін відчув утрату бійця», — перефразував відомі слова пісні Клютов.

— Коли?

— Якнайшвидше. І без наслідків. Для нас. Зрозумів?

— Так точно, Вікторе Романовичу.

За півгодини в кабінеті голови СБУ пролунав зумер. На пульті прямого зв’язку загорілася клавіша з написом «Тимченко». Берун натиснув її і підняв слухавку:

— Слухаю, Юрію Ігоровичу. Що там у тебе?

— Добрий день, Герасиме Васильовичу. Щойно мені доповіли зведення — прослуховування офісу Клютова. Є цікава інформація. Занести вам роздруківку чи доповісти телефоном?

— А що там стряслося?

— Я вам недавно доповідав, що, виконуючи завдання з вивчення дій і зв’язків Шершуна і Зорія, ми встановили також осіб, які теж за ними спостерігають, — це люди Клютова.

— Пам’ятаю. Не тягни…

— Так-от, щойно Клютов наказав своєму охоронцю й керівникові власної служби безпеки Кувалдіну знешкодити полковника Зорія.

— Як «знешкодити»?

— Ну, прямо ж про це ніколи не говорять, а дослівно — Клютов сказав так, читаю зі зведення: «Думаю, час його маячню припинити. Нехай відпочине». На запитання Кувалдіна «Відпочине чи спочине?» — Клютов відповів: «Як вийде. Але так, щоб «загін відчув утрату бійця». Думаю, ці слова вказують на намір бандитів знищити Зорія.

— «Думаю», «бандитів», «знищити»… — нервово сказав Берун. — Звідки такі слова? Не бачу тут нічого взагалі термінового й серйозного. Занеси зведення мені. Копію і записи знищити. Про те, що в них, ти ніколи не чув. Зрозумів?

— Так точно, товаришу голово!

— Продовжуй слуховий контроль за всіма. — Берун зробив «відбій» і тут же натиснув іншу клавішу. В кабінеті — голос начальника служби зовнішнього спостереження Миколи Федоровича Сальського:

— Слухаю вас, товаришу голово!

— Колю, тимчасово зніми наружку із Зорія. Я скажу, якщо треба буде поновити спостереження.

— Буде зроблено, Герасиме Васильовичу!

6

«Вовк вив. Вовк так вив, що не лише волосся ворушилося, ворушилася шкіра на голові. Товстий шар землі, вкритої снігом, що його навалило тієї зими як ніколи, не рятував від проникнення в криївку цього страшного, сумного виття, що скручує душу — до щему, до блювоти, до непритомності. Ті завивання, як лещата, як металеві обручі, як спазм — не відпускають від споминів про те, що закінчувалося тут, у цій глибокій норі, під землею. У цій пастці, де мусили жити вже котру зиму — без перспективи, без надії, без майбутнього.

Завивання вивертає кишки. Вовк виє, наче на зиму, хоча за календарем уже весна. Микола зараз теж завиє. Завиє на долю, завиє на гріх, що оселився в цій нелюдській норі, приходив, повертався сюди з кривавих вилазок, які ці почорнілі люди ще мали сили вчиняти останнім часом дедалі рідше й рідше.

Водночас саме вовк і нагадував Миколі, що хлопець іще живий, що розум його не покинув і він мислить адекватно. Чи ж адекватно? Сидить же він у цій криївці з осені, а до весни ще ого-го! Та й чи дотягне до весни?

Про те, що він живий і що в криївці, крім Миколи, ще хтось є, весь час нагадував стукіт старезної друкарської машинки, яка пам’ятала ще часи австрійської імперії та Першої світової війни.

Ганя, яка попри юний вік уже кілька років перебувала в підпіллі, швидко била пальцями по ґудзиках машинки, і з неї виповзав тонкий цигарковий папір із натиканими літерами майже без пробілів і абзаців дрібного-дрібного тексту. Вона вкотре, вже кілька днів, передруковувала ту саму стару листівку з малою надією, що вона, ця листівка, ще комусь буде потрібна.

Минуло три місяці відтоді, як до них востаннє приходив зв'язковий районного проводу; найновішою звісткою від нього було те, що внаслідок операції чекістів загинув один із найвидатніших командирів УПА. Від того було моторошно й страшно. Безнадія, що давно витала в криївках, оселилася в них надовго, може, назавжди.

Уже кілька років розрізнені загони Української повстанської армії намагаються відтягнути кінець існування націоналістичної «партизанки». Організація українських націоналістів як партійна структура давно перебралася за кордон, звідки надсилала на західноукраїнські землі вказівки й заклики, що далі — то абсурдніші й нереальні. Відчувалося: за кордоном не мали правдивої інформації про реальне становище в Україні.

Про криївку, в якій ховалися Микола і Ганя, знали тільки кілька підпільників. Двох із них вони не бачили відтоді, коли в Заліссі яструбки провели операцію, оточивши кілька десятків повстанців, що зайшли в село роздобути сякі-такі харчі. З тієї м’ясорубки вискочив лише «Струг», який і приніс до схрону звістку про чекістську операцію.

Ніхто вже не з’ясовував, хто зрадив повстанців, хто доніс, бо оунівської СБ як такої вже не існувало, хоча сумнівів у зрадництві майже не було — так несподівано й організовано провели операцію енкаведисти, внутрішні війська та яструбки.

Ох, ці яструбки… Свої ж, українці, місцеві жителі. Йшли молоді й не дуже молоді хлопці та мужики служити в ці створені совітами напіввійськові «истребительные отряды», які коротко спочатку називали «истребки», а потім пристосували назву до української — яструбки. І траплялося так, що півсела було в лісі в УПА, а півсела — в яструбках. Розмежування йшло не так за ідейними принципами, як за випадковим збігом обставин: у минулому, відносно мирному житті хтось комусь перейшов дорогу, хтось когось скривдив, не поступився межею, прибутком, коханням.

Тепер — мстили. Помста… Знову й знову помста… Рушій історії, руйнівник біографій, доль, щастя.

Микола дивився на Ганю, яка била й била по кнопках друкарської машинки — звично, байдуже, майже підсвідомо. Щодня — одне й те саме. Ганя, молода, двадцятирічна дівчина, не викликала в Миколи надто великого природного чоловічого бажання. Коли з ними в схроні ще були Гнат і Бурий, якесь наче на кшталт змагання між чоловіками скрашувало їхнє тут убоге існування. І чоловіки, і дівчина не мали права виходити на поверхню навіть справити природні потреби. Схрон побудовано за всіма правилами конспірації і пристосовано для довгого в ньому перебування. Криївку вирили під великим валуном, який наче з неба впав посеред цього густого пралісу. Просто з-під каменя било джерело чистої води, яка зникала під землею й витікала знову на поверхню за кількасот метрів од майстерно збудованої криївки. Воду цю пили, на ній готували сяку-таку їжу, кип’ятили й заварювали трав’яні чаї, тут же за легенькою ганчіркою-перегородкою справляли велику й малу нужду, продукти якої струмінь води виносив далеко від схрону.

Коли Ганя милася, хлопці відверталися й намагались один перед одним не виказувати своїх молодечих потягів, кладучи хто ногу на ногу, хто, лежачи на лавці, відвертався до дерев’яної стіни криївки, щоб ніхто не побачив їхнього статевого реагування на хлюпіт води й уявні картини, що їх малювала чоловіча фантазія.

Будь-які інтимні стосунки в підпіллі між членами організації суворо заборонені. Найменші скарги дівчат старшим провідникам на спроби хлопців отримати від осіб жіночої статі задоволення делікатних потреб закінчувалися розборами в СБ й нерідко суворими покараннями. Але часто ці табу порушувалися: самі умови підпілля сприяли тому, що дівчата й жінки віддавалися бійцям добровільно, не раз і не одному. Часті випадки венеричних захворювань свідчили про те, що дівчата не дуже перебирали кандидатурами. Хоча нерідко траплялися факти, що засвідчували палку любов і надзвичайну відданість молодих людей у найтяжчих випробовуваннях тієї кривавої вимушеної бійні. Бійні на знищення українців українцями, кінця якій навіть після офіційного закінчення війни й припинення бойових дій на фронтах не було видно.

Нині фронт проходив не лише по лісах і селах, ай по долях і душах.

Але з того часу, як Бурий і Гнат пішли в село по харчі й не повернулися, стосунки між Миколою і Ганею істотно змінилися. Микола давно подобався Гані, і тільки-но стало зрозуміло, що Бурий і Гнат не повернуться, на п’яту чи шосту ніч Ганя, похлюпавшись над джерелом, не одяглася, як завжди, а просто з піднятим подолом, у свитині й важкій зимовій хустці підійшла до лавки, на якій, удаючи, що спить, лежав із заплющеними очима Микола.

Він відчував — зараз побачить те, що не раз уявляв, а можливо, про що іноді мріяв. І Микола розплющив очі. Двох свічок, здавалося, було забагато для цієї ситуації. Хоча незвично сміливий погляд Гані й піднятий поділ спідниці варіантів для Миколи не залишали.

— Загаси одну свічку, — грубувато сказав Микола. — Друга хай горить. Хочу пересвідчитись, чи правильно я тебе уявляв без одягу? — Микола, відкинувши кожуха, яким вкривав ноги, підвівся. — Скинь усе. Не холодно буде. І йди до мене.

… Усе текло, хлюпало, замизгана ганчірка була мокрою, в землянці тхнуло потом, збитою спермою, свічкою та цигарками. Микола курив, знову тягнувся до Гані, знову курив і знову всі запахи змішувалися від несамовитого грубого тертя.

А потім було хлипання. Можливо, від перспективи тут-таки завагітніти, бо саме настав найкращий період для зачаття. Хоча про те, мабуть, думалося в останню чергу. Жити, може, залишилося кілька місяців, чи місяць, або й тиждень, чи півдня. Не думалося про небезпеку, не хотілося думати про завтрашній день. Сьогодні, зараз, цієї миті для Гані був Микола, лише він, і нікого більше. Ні ОУН, ні УПА, ні України.

А для Миколи, окрім Гані, що посопувала у нього на руці, була ще… Ганнуся.

Ганнуся… Вона не його. Він — не її. Але лежала поруч в уявленні саме вона. А реальне механічне тертя до щему й болю в паху й у колінах більше нагадувало злиття двох зголоднілих на злучку, сп’янілих від запаху тічки собак, які не звертали уваги на оточення. І фонтани животворного білка потрапляли на ґрунт удобрений, але не жаданий.

Згасла свічка схороняла таїну виразу обличчя, заплющені очі тримали в уяві образ Ганнусі…

… Знову вив вовк. Ганя стукала по клавішах друкарської машинки. Після тієї першої ночі минуло понад два місяці. Ганя йому обридла. Її молоді груди, що навіть через грубу вовняну кофтину стирчали великими сосками, збуджуючись навіть від його погляду, Миколу вже не бентежили. Вихована в суворих умовах сімейного домострою, де батько був не лише годувальником і наставником, а й пастирем та екзекутором, Ганя не в претензії. Переживала мовчки, надіючись на їхню самотність у схроні, чекала з нетерпінням того часу, коли йому знову захочеться її тіла. Щовечора вона швидко полоскалася в холодній воді й виходила з піднятим подолом з-за брудної ганчірки, та її погляд впирався в його спину.

Вовк завивав».

7

Богдан Зорій нині не міг пояснити, чому він після того, як з’їв яблуко, яке йому вранці, випроводжаючи на роботу, сунула в руку Надія, не викинув качан, а поклав його до кишені. При цьому Богдан Данилович зазвичай любив згризати плід до хвостика, разом з ядерцями й навіть гузкою, а цього разу лише пройшовся, наче по екватору, навколо соковитої кульки. То було минулорічне яблуко, майже без смаку, можливо, імпортне. Таких яблук, та й узагалі фруктів, тепер в Україні валом. Влада довела власне сільське господарство до ручки: не те що вирощування яблук, яких раніше в країні було повно, а все господарство занепадало, чахло, конало. Натомість імпортним непотребом завалено всі базари й магазини. Богданові аж запахло раннім яблуком — білим наливом — найкращим у світі сортом. У дитинстві тягали їх у пазухах з колгоспного саду кілограмами, не миючи, об’їдалися від пуза.

Зараз, лежачи на землі й трохи очунявши, він понишпорив по всіх закутках свого одягу і знайшов цей чималенький огризок, перемішаний з крихтами, піском, якимись ворсинами та іншим сміттям, що зазвичай є в кишенях більшості нормальних людей. Він вкинув знайдений качан у рот, розгриз, розжував і… проковтнув.

Може, саме це його врятувало. Та ще вода: він зробив кілька ковтків просто з брудної калюжі. Підвестися не мав сил — так усе боліло. Зорій не знав, скільки він у цьому лісі пролежав, і не розумів, де опинився. Коли нарешті опритомнів, пам’ять поступово повертала Богдана Даниловича на початок кадрів того страшного кіно, у реальність якого повірити важко.

Двері під’їзду його будинку на вулиці Тимошенка на Оболоні, звична напівтемрява коридору, що веде до ліфта, раптовий страшенний біль у голові, проблиск відчуття руху й звук двигуна. Потім знову якісь просвітління, люди, обличчя, запитання, крики — й знову біль, біль, біль…

Крім цих уривків Богдан Данилович поки що не міг нічого згадати. Але він уже усвідомлював: його жорстоко побито. І те, що він живий, можна розцінювати по-різному: і як недогляд, і як навмисне попередження.

Зорій мимоволі згадав побитих невідомими особами олігархів — Назарова, Бойченка та Клютова. Вони мали вигляд не кращий, та й боліло їм, мабуть, не менше. Кожний порух віддавався нестерпним болем у всьому тілі, та водночас, можливо, саме від болю поволі прояснювалося в його голові.

Ні, коли він усе ж залишився живим, то тепер його ніщо не здолає. Зорій знає: у нього сил у резерві ще стільки, скільки треба для того, щоб вибратися з цього незнайомого місця, знайти свій дім, прийти до тями, вичухатися і… помститися. Качан від яблука робив своє діло, на допомогу прийшла й трава, здається, пирій, якою полковник набив рота й попри нестерпний біль у щелепах жував.

Полковник був певен, уже нічого гіршого з ним не трапиться. Принаймні зараз. Він вірив у свою долю. Він вірив у своє призначення. А ще більше Богдан Данилович вірив у того самого Янгола, свого улюбленого й вірного Янгола, на якого він надіявся завжди, а останнім часом — дедалі більше й більше. Адже іноді з незрозумілих причин полковник ні сіло ні впало йшов не тією дорогою, якою хотів іти спочатку і якою, здавалося, йти ближче, зручніше та безпечніше, а звертав на іншу. А на тій дорозі, куди не пішов, потім відбувалися якісь не зовсім приємні, а то й страшні події.

Зорій почав вірити в своє Янголятко після того цікавого випадку, коли святий отець із Києво-Печерської лаври освячував його кабінет — при вступі на нову посаду, куди за завданням керівництва СБУ Богдана Даниловича «заслали» виявити злочинне угруповання. Отець довго й старанно хрестив, перехрещував та освячував невеличку кімнату, яку Зорій прилаштував під кабінет, а потім ще й залишив трилітрову банку свяченої води.

Богдан Данилович дещо був здивований, коли за кілька днів після освячення кімнати його зненацька звільнили з роботи — просто звільнили, не пояснюючи нічого. Як він переживав, як тоді хвилювався! Аж потім, коли почали виникати інші обставини, траплятися більш трагічні й небезпечні події, він зрозумів, що лише завдяки тому освяченню йому вдалося уникнути багатьох неприємностей. Янголятко врятувало його від краху — морального, психічного, а можливо, і фізичного.

Схоже, сталося б нещастя, бо дуже вже нервувався, психував. Так, саме звільнення врятувало і його реноме, і дало наснагу на інші дії. Але Зорій не забув, хто був винуватцем його ганьби, його приниження в очах багатьох приятелів, знайомих і друзів.

Друзів? Ха! їх у нього вже давно немає. Товариші, колеги, приятелі, соратники, побратими — є. А от справжніх друзів…

Чому ці думки приходять не десь там, наприклад, у робочому кабінеті або дома в ліжку? А ось тут, у невідомому лісі, коли він повзає ледь живий і найближче його майбутнє — річ примарна.

Про себе в таких випадках Богдан Данилович думав менше за все. Незабаром він дізнається, кому завдячувати, що він лежить ось тут побитий-понівечений. А те, що катюзі буде по заслузі, він не сумнівався. Знесилений Зорій саме цієї миті думав про майбутнє. Так, лежачи в багнюці, він ні з сього ні з того почав розмірковувати про нинішні стосунки поколінь. Невже ця брудна калюжа, в якій Богдан борсався, надихнула його на роздуми про свого сина й взагалі про дітей? Чи зможе нинішнє старше покоління сказати своїй зміні, що більшість із того, про що дорослі намагаються розповісти, як про щось позитивне й навіть героїчне, є неправдою? Як нашим дітям насмілитися сказати, що брехали?

Ні, це діти скажуть: «Дорогі наші батьки (чи, як вони тепер висловлюються, предки). Що ж ви так забрехалися? Чому ж усе, до чого ви доклали зусиль, замішано на брехні? Куди не кинься — все брехня! Партія — ум, честь і совість — брехня! ЧК — чисті руки, холодна голова, гаряче серце — брехня! Партизанські загони, партійне й чекістське підпілля, героїзм Кудрі — брехня! Матч смерті київських футболістів з німецькими в окупованому Києві — брехня! Нинішня чесна влада — брехня навіть не в квадраті й не в кубі… Це страшніше за всі брехні, що були до влади Президента, до того, як посіпаки його Адміністрації змусили втратити віру в усе праведне, що ще залишилося на землі…

Ну й думки! Думки в калюжі. Але, можливо, саме вони додають бажання жити? Хоч щось змінити в цьому світі?

Здається, трохи віддихався. Кожна клітинка тіла болить, думає він про неприємні й страшні речі, а на душі чомусь світлішає. Богдан Данилович відчув, як набирається сили, міцнішає. Тепер зі світлою головою — думати. Для початку її треба підняти вище, роздивитися навколо й вибрати напрямок руху. Прислухався: навколо — тиша. Загострив слух до болю у скронях, завмер. Аж ось — якийсь сторонній, не лісовий, шелест. Чи гуркотіння. Мо’, машина? Так, шум наближався. Зорій уже точно чув, що десь недалеко проїжджає автомобіль. Він через силу, через біль зачепив розчепіреними пальцями спочатку правої, потім лівої руки траву разом із землею і… поповз на звук.

1

«Як пацана, як якогось опера-сосунка, підловили на рівному місці. Чому не вбили?» — знову і знову поставали одні й ті самі запитання. їх Зорій ставив собі ось уже кілька днів: не міг сконцентрувати увагу на інших, навіть важливих і складних справах. І не лише тому, що після побиття був слабий: боліла голова, нили нутрощі, сочилися кров’ю рани на шкірі.

Нині Зорія не так цікавило питання «Хто?», як інше, більш важливе в ситуації, в якій опинився Богдан Данилович: «Чому він став об’єктом нападу?!»

Єдине, що тепер можна стверджувати майже достеменно після замаху на його життя, то це те, що про щось із планів Зорія дізналися ті, кому знати було «не положено». Але як? У Ярузі Богдан Данилович був упевнений як у собі самому. Людина Зорія, яка мала виконати головну роль у його грі, теж поки що не викликала сумніву. Прийти до влади в цій країні не так і складно, якщо подивитися на тих, які вже побували у ній чи перебувають там нині. І ця людина ось-ось мала досягти найвищих владних вершин. Файлов? Мордували, щось дізналися, а потім убили? Але Файлова Зорій використовував майже всліпу, не втаємничуючи його в свої істинні плани. Тоді яким чином комусь стало відомо таке, що змусило піти на ризик і спробувати прибрати Зорія?

Він намагався зв’язати кінці з кінцями, аналізував факти, висував припущення, згадував деталі розмов, зустрічей, подій, але відповіді поки що не знаходив. Усе ж залишалося тільки констатувати: і зовнішнє спостереження, яке останнім часом не залишало його в спокої майже цілодобово, і прослуховування його телефонів та розмов у кабінеті, в чому він був упевнений на всі сто відсотків, і попередження Шершуна про розмову з головою СБУ Беруном, що свідчило про наявність у нього якоїсь інформації щодо Зорія — усе це лише підтверджувало найнеприємніше і найнебезпечніше. Саме сукупність цих усіх фактів спонукала полковника зробити незаперечний висновок: треба не лише спішити діяти, а й робити задумане сміливо, без сумнівів і хитань, не звертаючи уваги на розчарування і навіть утрати.

Надворі травень, весна була хоч і ранньою, але майже місяць не дощило. Зерно й насіння, що посіяли рано, вже зійшло, а хто хоч на день запізнився й кинув його в суху землю — сходів не мав. Зерно проростати не квапилось, але сиди відбуяли без звичних для періоду цвітіння дощів і похолодань.

Увечері Богдан Данилович сидів під своєю улюбленою вишнею й дивився на повний місяць, який у безхмар’ї висів величезною тарілкою і здавався таким близьким-близьким, що без телескопа чи бінокля було видно величезні кратери.

Чи гори. А може, моря.

Але, мабуть, відповідно до настрою, цей вечір здавався Богдану не весняним, а серпневим. Зорію завжди чомусь здавалося, що серпень — це вже осінь. Ця пора року йому подобалася. Полковник згадав, як наприкінці літа він саме в такі вечори любив дивитися на небо, де безліч зірок, і поглядав на землю такий самий, як сьогодні, місяць — чистий-чистий, якийсь рідний-рідний. Але… замість весняного оптимізму, що був завжди в цей час притаманний характерові й поведінці Богдана Даниловича, йому стало сумно й самотньо. Цей стан полковник відчував дедалі частіше й частіше. Він боявся, що це старість. Або просто так нині вишикувалися зірки. Ті, що зараз де-не-де розкидані по небу.

Ні, це не серпневе небо. І не осіннє. Але чому ж тоді якийсь незрозумілий настрій? Невже лише тому, що він оце сидить тут, у себе на дачі, зализує рани й поки що не має змоги активно робити своє діло, яке без нього стоїть на місці?

Причиною цього все-таки, безперечно, є згадка про ту зустріч… Зорія не дивувало, що саме тут, на дачі, на нього напливли спомини. Коли ще в Богдана останнім часом таке траплялося, щоб він просто міг ось так посидіти й, нічого не роблячи, подумати, помріяти, згадати?..

Скільки ж минуло років? Тридцять? Рівно тридцять років не бачилися, не говорили віч-на-віч. Лише телефоном. Стільки було пережито-передумано! Якою ж буде ця зустріч через цілу вічність? Що скажуть одне одному? А в уяві — той незабутній останній вечір. Легкий юнацький поцілунок, рум’янець, ніяковість, наче щойно скоєно злочин проти людства. І потім — усе життя таємна любов. Любов до нестями, до болю, до нудоти в животі від якогось вселенського страху вже ніколи не побачитися, ніколи не зазирнути в ті бездонні, чисті, як вода в лісових озерцях, очі, не торкнутися губами тих губ з дитячою припухлістю. Якою там дитячою! Вона була вже вся в соку; саме губи про це кричали, а не лише повні дівочі груди, від яких ось-ось мала б луснути благенька біла сорочечка. Сімнадцять років — і така незвична, як на наш час, цнотливість!

Коли Богдан дізнався, що вийшла заміж і народила первістку, — не вірилося, що вона здатна на «це!». Як же, хто посмів? Як вона могла перед кимось навіть роздягнутися, не те що… Картини в уяві змінювали одна одну. Богдан страждав, він так страждав, наче його зґвалтували, як це, розповідають, роблять зеки в тюрмі. Йому було фізично боляче. Фізично. А душа? А серце? Йому здавалося, що він ходить межи людей, розмовляє з ними, спілкується — а всі бачать, як із нього крапає кров.

Такий біль приходив часто… Аж до першого телефонного дзвінка, до першої телефонної розмови, після якої його трясло цілий день. Тоді не принесла заспокоєння й ніч.

Богдан ніколи не забуде, як зранку зателефонував їй на роботу. Вона взяла слухавку.

— Я тебе люблю. Я тебе все життя любив і люблю. Я тебе люблю більше, ніж життя. Я тебе люблю понад усе, — наче вистрелив — і замовк.

Усе пливло перед очима. Це сказав він? Він, дідуган, якому за п’ятдесят, який за своє життя нагрішив стільки, що до кінця своїх днів треба молитися й молитися. Це він сказав цій чистій, дивовижній, святій людині такі слова? Чи смієш ти? Чи не пролунало це як блюзнірство? Ти не повинен був, не мав права, зась тобі.

А Богдан сказав. Добре, що відразу — інакше ніколи б цього не зробив. Не посмів би. Усе життя він боявся цих слів.

I тисячу разів промовляв їх у космос, у пустку, посилаючи подумки тій єдиній в усьому світі.

Я тебе люблю до нестями. Я тебе все життя люблю і любитиму завжди… Господи, я зараз, мабуть, помру. У мене серце не витримає. Як же я усе сказала і ще жива? — це промовила вона.

Та, від якої почути ті слова навіть ніколи не сподівався. — Ти для мене все. У моєму житті, у моєму серці немає місця жодному мужчині, окрім тебе.

Вона випалила все так само швидко, як і він. Вона теж боялася, що ніколи в житті цього не скаже. І ось ці слова

прозвучали, як заклинання, як прочитані вголос літери, викарбувані на гранітній брилі. У її серці вони жили весь цей час, усі тридцять років.

Чи ж буває так? У такому віці — такі емоції. Обережно, не розхлюпати б тільки. Донести до тої миті, коли знову — очі в очі. І рука. М’яка, мокра від хвилювання, ніжна рідна рука, торкався якої лише мимохідь тридцять років тому.

Уявляв, яка ж буде зустріч? Тоді ввечері мав прийти поїзд. Зустрічати на вокзалі Богдан Данилович не повинен. Вона не захотіла. Сказала — сама приїде, адаптується, походить містом. Потім зателефонує, можливо — наступного дня. Коротше — коли буде готова.

Зорій усе сумнівався: а як не наважиться? Може трапитися й таке. Походить, походить, потремтить. Ще знепритомніє…

А Богдан тоді вже весь зомлів, згорів. Його вже не було.

Він — не він. Зустрічати її буде тінь з руками, що теж тремтять. Як в алкаша. Господи! Як Богдан чекав цієї зустрічі!

Як він її боявся!..

Але трапилося так, як траплялося вже не раз у їхніх стосунках: того вечора поїзд прийшов без Любові.

Спогади полковника перервала мелодія телефону. З несподіванки Зорій аж здригнувся: по-перше — ще не звик до того, що в нього є мобілка, а по-друге, замріявшись, зовсім не очікував, що хтось може перервати його роздуми. Приємні й солодко-гіркі.

— Богдане Даниловичу, добрий день! — голос у слухавці радше тривожний, ніж привітний. — На роботу не можу додзвонитися, так маю нахабство тривожити вас по мобільному. До мене дійшли якісь незрозумілі й тривожні чутки. Що трапилося?

— Привіт! — Зорій нарочито надав голосу впевненості й бадьорості. — Усе нормально. Як буває майже в усіх нормальних чоловіків — потрапив у ситуацію, коли трішки підрихтували носа. Ще в дитинстві мій син частенько повторював — шрами та зморшки прикрашають мужчину.

— Зрозуміло. Хоча, кажу вам, нічого не зрозуміло. А як ви дивитеся на те, щоб ми посиділи десь там у вас на свіжому повітрі й поговорили про життя-буття? Дорогою я можу заїхати в якийсь кабак, та, хоч зараз ще не вечір, напрошуся на якийсь скандал, щоб і мені затопили в писок.

— Не вигадуйте, приїздіть живі-здорові. Наскільки правильно я вас зрозумів, вам саме зараз потрібне свіже повітря?

— Так, саме зараз. Бо я скоро задихнуся в цьому клятому нагромадженні газу й пилу.

— Гаразд. Я вам колись розповідав, де моя дача та як до неї доїхати…

— Я все пам’ятаю, — нетерпляче перервали Зорія.

— Ні, до самого будинку під’їжджати не треба. Я вийду до головної дороги і стоятиму на повороті до моєї вулиці. Там росте стара шовковиця, я буду біля неї. Під’їдете до мене, я сяду в авто, а там скажу, що далі.

— Усе правильно зафіксовано, Богдане Даниловичу.

— Саме — правильно?

— Та правильно, правильно.

2

«Аня вже готувалася до сну, коли в двері хтось тихенько постукав. Чи їй здалося? Ні, стук повторився. Дівчина нікого не чекала: до неї взагалі ніхто й ніколи не заходив. Хто б це міг бути? Вже так пізно. Відчиняти лячно.

Знову стук.

Підійшовши навшпиньки до дверей, Аня тихо спитала: — Хто там?

— Це я, Ганнусю. Відчини — не бійся, — напівпошепки промовив хтось чоловічим голосом.

— Уже пізно, я не знаю, хто ви й чого вам треба, — її голос затремтів від хвилювання. Вона вже впізнала той голос, але ще не була зовсім певна в цьому.

— Це Крук, відчини, — ще тихше прошелестіло за дверима.

Аня відчинила двері. До кімнати прослизнув чоловік у якомусь лахмітті, швидко зачинив за собою двері.

— Здрастуй, Ганнусю. Не пізнаєш? — чоловік так і стояв, наче даючи зрозуміти, що коли вона скаже «ні», то він тут-таки піде геть.

— Чому ж, упізнала, — схвильовано й теж тихо прошепотіла Аня. — Тільки ось назвали ви мене якось незвично. — І, наче схаменувшись, додала: — роздягайтеся й проходьте.

Чоловік скинув якийсь брезентовий плащ і пройшов до кімнати. Аня підійшла до столу й викрутила ґніт у лампі. У кімнаті посвітлішало. Перед нею стояв Крук — змарнілий, з обвітреною сірою шкірою, але з такими самими, як і раніше, виразними чорними очима.

— Я весь час, відколи ми попрощалися, тільки й називав тебе подумки Ганнусею.

— Наскільки я пам’ятаю, ніхто останнього разу не прощався, — в голосі Ані Крук відчув нотки докору.

— Не наважився я тоді тебе розбудити. По-перше — ти так солодко спала, а по-друге… — Крук замовк.

— Що «по-друге»? — Аня вже не шепотіла, але й далі говорила тихо.

— Бо мені тоді так захотілося тебе поцілувати, що я насилу стримався, — наче вибачаючись, сказав хлопець.

Аня зашарілася, подивилася просто в очі Крукові й несподівано для самої себе промовила:

— Навіщо?

— Навіщо поцілувати?

— Ні, навіщо стримався…

Аня раптом кинулася до Крука, обхопила його шию руками й поцілувала в щоку.

— Ганнусю, — пробуркотів хлопець, — що ти робиш, — і тут же припав губами до її вуст. Поцілунок був тривалим. Аня почала задихатися, а Крук, відчувши це, наче відсапнувшись, тільки промовив «Ганнусю» й знову припав до її вуст.

Шалена ніч була надто короткою, щоб умістити в неї всі почуття й пристрасті, що накопичилися у молодих людей за час їхньої розлуки. Але вона була й останньою в житті цих незвичайних і водночас простих людей, яких доля більше разом так і не звела. Більше не звела їхніх тіл. Душі ж обох відтоді були завжди поруч.

Ні, не поруч: вони були одна в одній…»

З

Зорієве перепитування про те, чи правильно співрозмовник зрозумів його запитання, прозвучало не просто так. Щойно полковник говорив зі своїм агентом «Атех». На попередній зустрічі вони не лише ретельно відпрацювали способи екстреного зв’язку, а й домовилися про певні хитрощі, до яких у разі виникнення особливих ситуацій можна вдатися, щоб збити спантелику тих, хто може виявляти небажану для полковника цікавість.

Зорій весь час пам’ятав про конспірацію. Хоч би де він був, хоч би що робив — конспірація ходила за ним. Інакше й не могло бути. Так учили, так було завжди. Іноді, коли розслаблявся, одразу відчував тривогу: щось не так, якісь незвичні навколо рухи, хтось не так подивився, хтось не там став, не туди сів, не так підійшов. І знову мобілізувалися увага, контроль за навколишніми пересуваннями, посилювалася пильність.

Агентові «Атех» відома місцевість, де дача Зорія. Полковник спеціально привозив свого конфідента, щоб показати, де можна таємно зустрітися.

Коли призначалася зустріч біля шовковиці, то це означало, що полковник чекатиме на протилежному боці селища. Богдан Данилович уже давно засік місце, де облаштували спостережний пункт якісь люди. І тепер Зорієві байдуже,

і чиєї вказівки ті діють: чи його вищого начальства, чи інших зацікавлених осіб. Спостереження за ним — постійне й тотальне ознака того, що він під чиїмось ковпаком.

За годину до зустрічі з «Атех» Зорій вийшов зі свого двору:і невеличким пакунком у руках і попрямував у бік і центральної вулиці. Він був певен, що із спостережного пункту за ним ніхто не піде, бо, по-перше, він може спостереження легко засікти, а по-друге, безперечно, прослухавши його розмову з агентом, біля шовковиці вже організовано нагляд у якихось кущах. А на віддалі один від одного та від місця запланованої зустрічі чатує кілька автомобілів.

Дійшовши до місця, де вулиця плавно повертає (якщо дивитися з того чи того кінця вулиці — це місце є «мертвою зоною»), Зорій відхилив дошку в напіврозваленому паркані, хутко шмигнув у дірку й опинився в давно покинутому подвір’ї із зарослим садом і напіврозваленою хатою. Це мало не єдина в селищі садиба, яку ще не купили городяни й не звели на цьому місці палац, що, зважаючи на близькість до столиці, робили здебільшого кияни. Можливо, нащадки померлих батьків або родичів ще десь колесили чужиною, мріючи в майбутньому повернутися на малу батьківщину, де закопана їхня пуповина, й почати нове спокійне життя. А точніше — його закінчити.

Богдан Данилович продерся крізь зарості вишняку на протилежний бік садиби й пішов городами назад, у напрямку своєї дачі. Йшов упевнено, бо раніше не раз проходив цим маршрутом, перевіряючи його надійність і зручність. Таких запасних ходів-виходів у нього, як у кожного досвідченого опера, в різних місцях багато. Так, про всяк випадок. Бо ж, як у тому непристойному анекдоті, «випадки бувають різними». Ось один із запасних варіантів і згодився.

Полковник уже оминув спостережний пункт, що навпроти його дачної ділянки, і попрямував до місця обумовленої зустрічі. До неї залишалося десять хвилин. Точно в призначений час вийшов на трасу, що пролягла з другого боку селища. За якусь хвилину біля нього загальмувала бузкового кольору «мазда». Зорій плигнув на заднє сидіння, й автомобіль рвонув з місця.

4

«Потяги відходили від львівського залізничного вузла на схід, тобто в бік фронту, де точилися бої німецьких військ із радянською армією, то на деякий час затихаючи й набираючи форми позиційного очікування, то знову і знову обертаючись на смертельний двобій двох гігантських хижаків, що вже давно поставили на кін перемоги власне життя. Вагони цих потягів — важких, повільних, що ледве рушали з місця, — завжди посилено охороняли, залізничні колії на всьому шляху їх руху пильно контролювали піші й моторизовані військові наряди.

Після появи в карпатських лісах партизанів Сидора Ковпака саме на цих теренах України почастішали диверсії на залізничних шляхах сполучення Східного фронту і центральних європейських баз Гітлера та його союзників.

Потяг, що формувався на дальній запасній коли залізничного вузла, поки що налічував лише кілька старих вагонів, наче «для показухи» навантажених якимись дошками, металом розтрощених танків, тягачів — брухтом, що нахабно стирчав з-під брезентових тентів жерлами і траками. Серед білого дня до потягу підтягнули порожній вагон, який на очах у багатьох працівників залізниці без поспіху завантажили мішками. Коли якийсь незграба потягнув за зав’язку, з мішка посипалося зерно, за що роботяга тут же дістав від охорони по пиці.

Нічого незвичного в цьому працівники станції не вбачали. Але не всі. За, здавалося б, звичайнісінькою роботою пильно стежило кілька пар очей, для яких цей надто буденний навіть для війни процес був не чим іншим, як звичайнісіньким прикриттям операції, яка ось-ось мала розпочатися.

Коли смерклося, всіх без винятку цивільних робітників залізничного вузла відправили по домівках, залишивши на нічну зміну лише тих, які забезпечували безперебійний рух поїздів. Аж опівночі повз машиніста депо Михайла Завалюка, якому наказано разом з

помічником якнайретельніше підготувати на шосту годину ранку паровоз до відбуття, маневровий протягнув звичайнісіньку теплушку зі зрозумілими тільки залізничникам написами на різних її частинах, без якихось особливих позначок, страхітливих попереджень, що вирізняли б цей вагон із тисяч інших.

Михайло Завалюк міг бачити зі свого робочого місця, як теплушку причепили у хвіст потяга, що міг згодом стати і його головою. Усе залежало від того, в який бік рушати. Машиніст відчував, що своїм паровозом, який щойно з капремонту, він найближчим часом кудись поведе саме цей потяг, за формуванням якого ось уже кілька днів з наказу крайового Проводу ОУН спостерігало кілька робітників депо. Це було поки що єдине завдання щодо цього потяга (принаймні, про яке знав Михайло Завалюк). Інші члени ОУН, що працювали на станції, знали, певно, не більше, бо саме Завалюк був їхнім безпосереднім керівником у підпільній боротьбі.

Хоча поняття «боротьба» не дуже в’язалося з тим, що робили члени крайового осередку Організації українських націоналістів. Основне їхнє завдання — працювати і спостерігати. Жодних диверсій, шкідництва, якогось там саботажу вони не чинили, і це завдання, що вони тепер виконували, — мало не найперше відтоді, коли з наказу керівництва Проводу вони влаштувалися на залізницю.

Михайло підозрював, що саме для якогось виняткового завдання всю його групу й готували ось уже кілька місяців. І він був близький до істини.

Приблизно о niв на шосту ранку до Завалюка підійшло четверо військовиків. Старший запитав, чи готовий паровоз. Михайло кивнув. Солдати перевірили наявність вугілля і дров, щось запитали в помічника машиніста. Той дав одному з вояків довгий металевий прут, яким поштурхали всередині топки паливо, що зляглося. Солдат кілька разів, як здалося Завалюку, суто формально поштрикав у купу вугілля, кинув залізяку й залишився стояти з автоматом напоготові в кабіні машиніста. Двоє стали на підніжках обабіч паровоза, а четвертий причепився ззаду біля буфера.

Той, що в кабіні, наказав рухатися й показав у бік потяга, що стояв у тупику. Під’їжджаючи ближче, Михайло Завалюк помітив, що на кожному з вагонів, напакованих різним непотребом, лежать замасковані солдати, озброєні здебільшого кулеметами. Паровоз підігнали до того кінця, де була теплушка. «Значить, поїдемо на захід», — подумав Михайло і тут же почув команду «Вперед!». Дзиґарі показували шосту».

5

«Мазда» з Богданом Даниловичем і «Атех» мчала трасою серед інших автівок, що в цей останній день робочого тижня нескінченним потоком рухалися в бік, протилежний столиці, — на кілька днів відвезти своїх господарів удихнути свіже, хоч умовно чисте повітря десь у селі в стареньких батьків, чи біля річки, або в лісочку на своїх дачних сотках. Серед малолітражної дрібноти потужними кінськими тисячами йшли на обгін пансько-бандитські джипи, керовані «хазяями життя», що спішили до своїх палаців-мільйонників.

Від’їхавши кілометрів із десять, «Мазда» різко перемістилася в правий крайній ряд, а потім, виїхавши взагалі на обочину, зупинилася. Зорій і «Атех» уважно спостерігали, як повз них рухалися автомобілі. Жоден із них не пригальмував, не зупинився. Це могло свідчити про те, що, коли навіть і було переслідування, «Мазді» вдалося відірватися від нього. Постоявши хвилин із десять, авто бузкового кольору знову виїхало на першу смугу траси й за кількасот метрів, показавши лівий поворот, різко звернуло праворуч на малопомітну польову дорогу. За кілька кілометрів «Мазда» дісталася лісу й потихеньку почала пробиратися між дерев, гілок і товстелезним корінням далі в чагарники.

— Як я, га? Машина — звір, водій — ас! — видно було, що агенту явно не хотілося вимикати двигун. — Здається, з мене вийшов би добрячий агент 007, чи не так?

— З вас він уже вийшов, — сказав Зорій і прикусив язика.

— Що? — очі «Атех» округлилися.

Хотів сказати, що Джеймс Бонд відпочиває, — на виручку полковникові прийшла, як завжди, його бісова чарівна усмішка. — Але ми залізли сюди не для того, щоб, як співав і талановитий Булат, говорити одне одному компліменти. Пропоную прогулятися, бо такі часи настали, що й у власній машині не буває безпечно.

Зорій та «Атех» вийшли з «Мазди», помалу рушили межи дерев.

— Я хочу розповісти вам про те, в якому стані наша справа і що насправді діється, зокрема й навколо мене особисто.

Як, до речі, й навколо вас.

— Навколо мене? — знову здивовані очі «Атех».

— Так, і навколо вас. Мої люди, що опікуються, так скажемо, загальною аналітикою, тобто слідкують за змінами в політичній, економічній, соціальній обстановці в країні, звертають увагу й на те, як у тій чи тій ситуації поводяться активні політики й державні керівники найвищого ешелону влади, як корелюються їхні конкретні дії із загального плану заявами, піар-акціями, виступами «на публіку» тощо. Хочу сказати, що такий аналіз роблять не лише ті, які працюють на мене. Моніторять і наші з вами супротивники. Вони не сидять і не чекають, поки ми візьмемо владу й почнемо перетворювати нашу Україну з кримінальної олігархічної монархії на демократичну, вільну та квітучу, соціально орієнтовану державу.

— Богдане Даниловичу, ви ж знаєте: теоретично-філософські викладки мене не цікавлять. Я практик, мене більше приваблюють схеми й алгоритми майбутніх перетворень, а не їхні назви й фантики, за якими ховаються пустка і брак конкретних результатів.

— Так я ж і кажу — ті люди теж не збирають обгортки з цукерок. А якщо конкретно, то наші супротивники вже зауважили активізацію, що почалася в різних зацікавлених колах. Наприклад, вирахували й деяких наших людей. Не хочу вас лякати, але декого вони вже прибрали, а вас просто вичислили.

— Що значить «вичислили»? Я, здається, поводжуся так, як завжди, особливо не висуваюся, ні з ким не конфліктую.

І що значить «прибрали»? Кого?

— Прибрали одну нашу цінну і вірну людину. Фізично прибрали. А ви, виконуючи наші домовленості, просто дуже активно й результативно працюєте. У нашій країні ініціатива карається. «А хто там висовується, га?» І під одну гребінку — чик.

— А як можна виконати те, що ми з вами замислили, і, як ви сказали, не висовуватися? Моє завдання й полягає в тому, щоб якомога швидше крок за кроком завойовувати владу, підніматися на дедалі вищі й вищі її щаблі.

— Та, безперечно, ваша правда. Я ж зовсім не про те. Ви все робите правильно. Мабуть, щось неправильно роблю я. Бо інакше як наші vis-a-vis дізналися про мої наміри? Я впевнений, що вони не знають істини, не знають конкретних наших планів, але ж за щось мене побили? І те, що я залишився живим, можна розцінювати по-різному. Хоч би як там було, я все ж вирішив поговорити з вами про це, попередити про можливі різні ситуації, навіть про можливу небезпеку. У мене особисто шляху іншого немає — тільки продовжувати те, що я задумав. Чесно вам скажу, у вас уже теж. Нам треба тепер як ніколи триматися разом.

— Як же триматися, якщо ми з вами навіть зустрічаємося таємно, не можемо частіше радитися, корегувати наші спільні дії, планувати їх?

— На жаль, мушу зізнатися: якщо хоч одна жива душа дізнається не лише про справжню мету наших стосунків, а й просто про них, вважайте — нас уже немає серед живих. Але незабаром настане час, коли ми ще пройдемося Хрещатиком, поклавши одне одному руки на плечі, помилуємося нашою столицею, почнемо відкрито, швидко й результативно перетворювати Україну на справді європейську країну. А поки що… — Зорій зітхнув, — поки що залишимо все статус-кво. Я вжив деяких додаткових заходів стосовно себе, ретельніше стежитиму за людьми, які почали цікавитися вами, але все ж — будьте обережні.

На обличчі агента зберігався спокій. Вони підійшли до великого мурашника, кілька хвилин, мов зачаровані, дивилися на суєту комах.

— Бачите, скільки їх? — нарешті сказав Зорій. — їх багато. Не перерахувати. І кожен з цих тисяч або мільйонів має своє життя. І свої функції. Умовно: візьміть і розчавіть одного, розітріть пальцями в ніщо — немає навіть сліду. Зверніть увагу на мурашник: інші мурахи навіть не помітили, що одного їхнього солдата немає. Вони й далі метушаться, повзають, здавалося б, без жодної мети, без порядку. Ми ж бо знаємо, що це не так. Але уявімо, що то так.

А тепер станьмо на позицію тієї однієї мурахи. Вона виконує дане їй кимось завдання. Чи думає вона, що її праця, а тим більше її життя — це одне з мільярдів, що коли її не стані*, то ніхто цього навіть не помітить? Усе ж подивіться на того впертого, що тягне в бік мурашника якогось метелика, вдесятеро, вдвадцятеро більшого від нього. Дивіться, поруч немає муравлів, він сам, ніхто на нього не дивиться. Він може нахрін кинути ту ношу, але ж ні — упирається, тягне. Тобто — не на публіку працює, а на совість. Хто оцінює його труд? Не знаю, може, в мурашок дають медалі чи ще якось нагороджують тих, які відзначилися?

Людина на Землі — та сама мурашка. Тільки вона значно дурніша за комаху. Чому? Бо думає, що це не так, що вона краща за всіх, неповторна й безцінна, що коли її не стане на світі, то всі страждатимуть і все полетить під три чорти.

Вони ще говорили з годину, аж поки в лісі почало темніти.

І раптом полковник почув те, чого аж ніяк не очікував почути саме тут і саме тепер, але що вже давно об’єктивно могло трапитися.

— Богдане Даниловичу, а перейдімо на «ти»? — Це запитання чи пропозиція в устах «Атех» прозвучало так, наче над ними агент думав не вперше і для себе прийняв уже рішення.

— Я не лише не заперечую, а сам уже хотів це запропонувати тобі, — сказав Зорій, останнім словом давши знати, що питання вирішене. — Шкода, що ти за кермом, а то б ми зараз скріпили нашу дружбу в традиційний для українців спосіб.

— Еге ж, і поцілувалися, — вже звичний смішок, який був візитною карткою «Атех», засвідчив: нервове напруження, що панувало на початку розмови Зорія з агентом, зникло.

— А пам’ятаєш, як ми починали? Твої настовбурчені брови, очі, що метали іскри, спроби тиснути на мене. Га, згадалося?

— Та не було такого. То ти придумав, — знову смішок.

— Не придумав. Починали ми, як Ісус Христос і апостол Павло.

— А як вони починали?

— Ще в біблійні часи, коли відбувалося те, що згодом увійшло до Священного Писання й чому ми начебто і віримо, і в чому іноді сумніваємося, жив собі якийсь єврей Савл. Він був одним з найбільш ревних гонителів як самого Христа, так і його прихильників — ранніх християн. Брав участь у їхніх побиттях, а іноді й у стратах. Аж ось Савл осліп. Ісус, дізнавшись про це, сконцентрував особисті незвичайні здібності й гонителя свого зцілив. Савл прозрів. І не тільки в буквальному сенсі. Він обернувся на фанатичного прихильника й послідовника Христа, змінив єврейське ім’я й став… апостолом Павлом. Він же залишив найзмістовніші «спогади» про діяння Ісуса Христа.

— Зрозуміло. Але повернімося до пропозиції розцілуватися.

— Не впевнений, що останнє зараз доречно, але я про всяк випадок приготував для тебе невеличкий подарунок, — полковник розгорнув пакет, який весь цей час тримав у руках. — Візьми ось цю штучку. Я й сам довго не міг визначитися і зрозуміти, що цей витвір людський означає. А коли докопався до істини, то зрозумів: можливо, ця скульптурка — саме те, що відповідає людській потребі, людському прагненню до розуміння своєї сутності, а отже — до самовдосконалення.

— Що це, якийсь стовпчик… схоже на фалос.

— Точно. В руках у тебе магічний знак Анх, що в перекладі з єгипетської означає «життя». Він символізує вічне існування Всесвіту, де об’єдналося божественне і людське. Оцей «стовпчик» означає чоловіче начало. Бачиш, воно справді схоже на фалос. За єгипетською міфологією чоловіче начало означало щось світле, добре, позитивне. А ось ця горизонтальна стрічечка — згори на ньому — символізувала жіноче начало; його єгиптяни вважали за щось негативне, темне, зле.

— І ти вважаєш, що єгиптяни були не дуже далекі від істини?

— Мої знання про підступність жінок — в окремому файлі мого мозку. Мова не про те. Є інші пояснення знака. Ось цей стовпчик-фалос начебто означає земне життя, а поземна риска — це перехід в іншу категорію існування.

— А що це за кільце згори над стрічкою?

— Це кільце, як німб, означає Вічність.

У цілому скульптурка схожа на постать людини, яка начебто розкинула руки й хоче обійняти світ.

Так, Анх у древніх єгиптян вважався символом мудрості й влади над людьми, був ключем до таємниць і символізував безсмертя. На багатьох древніх малюнках єгипетські фараони зображені з цим символом у руці.

Навіть не сумніваюся, що подарунок цей для мене ти вибрав не просто так.

— У тебе попереду складний і дуже відповідальний період життя. Можна сказати — найвідповідальніший. Не виняток, що настане мить, коли тобі не захочеться не просто далі боротися, а й жити. А розпач — найгірший помічник у такій серйозній справі, яку задумали ми. Тому в скруті подивишся на Анха, погладиш, залежно від настрою, якусь його частину — до тебе повернуться впевненість і рівновага. Я цього тобі бажаю.

6

«Загін «Остапа» вже тиждень перебував у чеканні. Добре, що надворі не зима. Бійці загону — стріляні горобці, бували у різних бувальцях, не раз їм доводилося годинами когось вистежувати за завданням Проводу ОУН. «Остап», досвідчений підпільник і нинішній командир загону, знав, що найгірше — це чекати. Але цього разу завдання особливе, хоч і не до кінця зрозуміле. Та це, власне, лише так здається. Якщо ж проаналізувати глибше, то можна здогадатися, що вони чекають потягу; його не просто треба знищити, а знайти в одному з вагонів і забрати із собою якийсь великий багаж із чимось дуже важливим і цінним.

Зв’язковий, який нарешті прибув учора, підтвердив, що очікуваний потяг має ось-ось вирушити зі Львова. Отож чекати залишилося недовго. Хоча — все може бути.

«Остап», який не раз перебував у різних складних ситуаціях, усе ж хвилювався: нападати на німецький потяг ні йому особисто, ні жодному з бійців загону ще не доводилося. Ті дрібні сутички з гітлерівцями, що були

здебільшого випадковими й не входили в тактичні та стратегічні плани оунівського керівництва, не приносили користі бійцям «Остапа» ні в набутті бойового досвіду, ні в підвищенні авторитету в начальства. Більше того, «Остапу» за «непорозуміння» з німцями ще й діставалося. Тому нинішня операція була для нього важливою, він був готовий зробити все можливе й неможливе, щоб її виконати.

Нарешті почулися звуки, які з жодними іншими не переплутаєш: потяг наближався до місця засідки».

7

Сашко Тесля протверезів. Але це не означало, що він вилікувався. Навпаки: перебування письменника в Павлівці зробило його ще більш хворим. Ні, його зовсім не тягнуло до спиртного. Він не міг навіть дивитися на горілку чи вино. І не тому, що цю відразу йому прищепили в психлікарні. Сашко Тесля нині думав по-іншому, дивився на світ іншими очима. Наче не своїми. Нічого не змінилося в його світогляді, жодних нових знань чи впливів з чийогось боку він не зазнав. Але ніби переломився його «хребет», основа світосприйняття, на якому трималося розуміння суті життя.

Сашко повернувся додому в той час, коли його дружина саме перебувала на гастролях. Він про це знав, бо лише позавчора говорив з нею по телефону. Хоча розмовою те спілкування можна назвати лише умовно: Тесля на запитання Ніни і її спроби розговорити чоловіка відповідав односкладно: «так» або «ні». Навіть не сказав, що виписується з лікарні.

Ключ від квартири лежав, як завжди, в коридорі в металевій шафі за лічильником. Увійшовши до помешкання, Сашко мимоволі завважив, що в їхньому сімейному гніздечку нічогісінько не змінилося: як завжди — чисто й затишно, в кухні на столі, застеленому білою скатертиною, прикрашеною по краю українським орнаментом, вишитим хрестиком, стояла невеличка порцелянова ваза зі свіжими фруктами.

Сашко посидів за столом, покрутив у руках червонобоке яблуко й поклав, не покуштувавши, на місце у вазу. Відтак підвівся, пройшов до свого кабінету, постояв біля книжкових поличок, торкнувся пальцями палітурок кількох книжок і відчинив шафу, в якій лежав, як вважав Тесля, його найдорожчий скарб — архів. У ньому зберігалися матеріали, з якими вже працював і навіть дещо використав у своєму романі. Більшість же з них ще чекала на вивчення, тлумачення та визначення їхнього місця.

Письменникові Теслі шукати потрібну річ довго не випало. Він добре пам’ятав, у якій папці лежить те, що свого часу його дуже вразило. Ні — оглушило. То був пожовклий аркуш, вирваний з учнівського зошита, в якому було… покаяння, написане дрібним-дрібним почерком людини, якої вже багато десятиліть немає серед живих. Судячи з тексту, найімовірніше — це було останнє, що написав той чоловік у своєму житті.

Зміст пожовклого папірця Тесля знав напам’ять. Сашко чудово пам’ятав і те, як потрапив цей документ до його архіву. Взагалі, це була перша в його житті річ, яку він… украв. Коли працював в архіві СБУ, йому дозволяли багато чого такого, що іншим було зась. Звичайно, архівісти Служби безпеки знали, що деякі журналісти, письменники або вчені прихоплювали з собою окремі важливі для історії документи: ну, не обшукувати ж їх!..

Одного разу Теслю завели до кімнати, де в ящиках, у паперових мішках і просто на стелажах лежали «трофейні» речі, вилучені ще в далекі повоєнні роки в період війни радянської влади зі своїм народом у західних областях України. Ці «речові докази» віднаходили у схронах і криївках, під час обшуків у квартирах підпільників-націоналістів, збирали на вулицях сіл і міст, здирали з парканів і стін будинків.

У цих архівних звалищах, які ніхто не розбирав роками, не систематизував, але й не знищував, лежали мертвим вантажем і мало-помалу оберталися на тлін унікальні листівки із закликами до боротьби проти «совітів», з роз’ясненнями тих чи інших історичних подій. Немало тут припадало порохом і художніх творів — віршів, пісень, малюнків, створених у підпіллі.

З усім цим добром міг вільно ознайомитися письменник Сашко Тесля. І він буквально закопався в цей, як вважали відомчі архівісти, мотлох. З багатьох документів щось виписував, деякі просто переписував від руки. Кожний папірець сприймав, як сумний привіт із тих далеких часів, і йому здавалося, що кожен аркуш политий потом, сльозами й кров’ю. На деяких справді були криваві плями або й сліди куль.

Саме серед тієї маси паперів Сашко й віднайшов ось цього листа. Той, хто писав, так і назвав його — «покаяння». Знову і знову читаючи сповідь з далекого серпня 1947-го, Тесля уявляв ту людину так виразно, що міг заприсягатися — він автора знав особисто. Але найважливіше, в чому був упевнений Сашко, — покаяння тій людині не допомогло. Згодом підтвердив його думку маленький аркушик (на півсторінки учнівського зошита), знайдений у тому самому архіві, у тій самій кімнаті дещо пізніше. Сашко передбачав, що серед сотень «актів-вироків» знайде й той, що засвідчить не лише останній день життя автора «покаяння», а й те, в який спосіб змусили закінчити його короткий земний шлях браві хлопці з оунівської СБ.

Але все те — і архів, і документи, і роздуми про трагічні долі людей з далеких сорокових — було колись, і, як здавалося нині Теслі, в іншому його житті. Нині, тримаючи в руках лист-покаяння, Сашко думав про себе. Ні, не лише про себе. Він думав про Ніну.

Мабуть, талановитий письменник Тесля був слабкою людиною. Бо сильні люди, особливо чоловіки, зазвичай не плачуть.

Сашко сів за свій письменницький стіл і… пустив сльозу. Плакав він гірко-гірко, довго-довго й тихо-тихо. Потім рішуче витер тильним боком долоні очі, поклав перед собою лист-покаяння, перечитав текст, перевернув аркуш і на чистій стороні розмашисто написав кілька рядків.

8

«Михайло Завалюк знав, що має зараз зробити. Перед тим місцем, де колія повертатиме вліво, він повинен збавити швидкість до мінімуму. Німці, що охороняють паровоз, повинні це помітити й наказати збільшити швидкість. Помічник почне швидко кидати вугілля в топку, Завалюк наддасть пару, і тоді має статися головне…

Так усе й вийшло. Помічник кидає вугілля, потяг набирає швидкість, німець уважно стежить за дорогою. Далі все відбулося за лічені секунди. Завалюк побачив метрів за триста на колії кілька великих колод. Німець теж це помітив, але тут же його звалив потужний удар лопатою по голові. За мить Завалюк уже летів під укіс, тримаючи в міцних обіймах перед собою охоронця, що стояв раніше на підніжці паровоза. Одночасно помічник машиніста зробив те саме. Тільки він летів на інший бік, тримаючи другого охоронця. А вже за мить потяг на повній швидкості врізався в барикаду. Потужний вибух підняв у повітря паровоз, рейки, шпали, колоди… Вагони лізли один на одного, переверталися, спалахували. Серед скреготу заліза й гудіння вогню пролунала кулеметна черга. З різних боків чулися поодинокі постріли. Це бійці «Остапа» із засідки знищували тих німецьких охоронців, які дивом залишилися живими.

Хвилин за десять стрілянина припинилася. Один вагон і залишки паровоза ще горіли. «Остап» і кілька бійців вискочили із засідки й перебіжками наблизилися до теплушки. Вагон перевернувся на бік так, що двері опинилися згори. їх швидко відчинили. У самісінькому кутку лежав величезний ящик, збитий з грубо обтесаних дощок, який тут же розбили сокирою. Усередині була стара добротна дерев’яна скриня, місцями оббита смужками жерсті. «Остап» наказав тягнути її з вагона. Чотири бійці схопили скриню з боків і спробували підняти, але їм удалося тільки ледве зрушити її з місця. А позаяк двері були не збоку, а згори, зрозуміли, що так просто скриню не витягти. На пропозицію одного з бійців розбити скриню й перевантажити те, що є всередині, на воза, командир відповів категоричним «Ні!».

За наказом «Остапа» всі бійці вилізли з вагона. Підійшов, притримуючи на грудях німецький автомат, Завалюк.

— Де помічник? — коротко кинув «Остап».

— Невдало приземлився, — так само коротко відповів Завалюк.

— Треба якось витягти скриню, — «Остап» кивнув у бік перекинутого вагона.

Завалюк швидко стрибнув усередину й за кілька хвилин виліз.

— Ходи зі мною, — звернувся машиніст до бійця, який стояв із сокирою. — Решта — марш усередину.

Обійшовши вагон, Завалюк зупинився біля того місця, де всередині стояла скриня.

— Піддівай оцю дошку, — показав бійцеві на кут вагона. Той вправно колупнув кінцем леза. Дошка легко піддалася. — Тепер оцю дошку ось тут, — показав Завалюк.

За десять хвилин у стіні вагона зяяв отвір, через який можна було змайнати скриню. Підклали дві товсті лати, й невдовзі скриня вже стояла на возі, запряженому двійкою.

Коли потяг у заданий час не пройшов через контрольну станцію, гітлерівці вдарили на сполох. У цей час загін «Остапа» вже був далеко».

9

Сашко Тесля вийшов до річки в тому місці, де кущі верболозу майже сягали берега. Тут Дніпро плинув тихо, розтікаючись межи широких і зовсім вузеньких рукавів і заток. Письменник добрався сюди на автобусі, що прямував зі столиці до районного містечка; вийшов на півдорозі й дочимчикував до того місця, де колись відпочивав з друзями ще замолоду. Одного разу він привозив сюди дружину. Тоді вони добре відпочили — засмагли на сонечку, накупалися, намріялися.

Чого саме сюди потягнуло Теслю, він тепер не замислювався. Відбувалося все наче в маренні: вийшов з квартири, доїхав у метро до приміського автовокзалу, сів у автобус і… ось він тут.

Тесля постояв хвилин десять на березі, задумливо дивлячись на воду, потім почав повільно роздягатися. Скинувши

весь одяг і залишившись у самих трусах, Сашко повільно пішов у воду. Коли це позаду почувся якийсь шум, наче хтось боровся. За кущами не видно, що там робиться, але Тесля зрозумів — хтось іде до берега. Він умить вискочив з коди й заховався у верболозі. Через хвилину кроків за двадцять від того місця, де засів Сашко, з кущів хтось почав вилазити. Так, не виходити, а саме вилазити. Письменник побачив двох чоловіків, які, зігнувшись у три погибелі, крехтячи й неголосно лаючись, щось тягнули чи то в ряднині, чи в ковдрі.

Біля води вони опустили ношу на пісок і розігнули спини. Один із них був високий, кремезний, років сорока, з білявим довгим волоссям, другий — невеличкий чорнявий хлопець років двадцяти.

— Хай воно сказиться! — блондин витер чоло рукою. — Нехай би ті, хто мочив, самі й тягали це лайно. Найшли асенізаторів.

Тільки зараз Сашко побачив, що з клунка стирчить оголена людська нога. У цей час чоловіки, мабуть, вважаючи, що вже перепочили, знову взялися за ношу.

— Треба затягти подалі, а то тут течії майже немає, за кілька хвилин труп приб’є знову до берега, — сказав довготелесий і озирнувся. Аж гульк — на березі неподалік лежить одяг. Чорнявий теж повернув голову в той бік, і вони враз відпустили кінці ряднини. Підійшовши мовчки до одягу, почали промацувати поглядом найближчі кущі.

День сонячний, весняне молоде листя ще не зовсім розпустилося і… вони побачили Сашка, який принишк за верболозом.

— Ану сюди бігом! — ревнув блондин.

Тесля вийшов з-поза кущів і підійшов до чоловіків.

— Ти хто і що тут робиш? — уже спокійніше запитав білявий.

— Я людина, і прийшов сюди, бо мені так треба, — тихо сказав Сашко, ще й гордо підняв голову.

— Чув, Гуня, воно — людина, — блондин єхидно чмихнув. — Ти шо, не поняв, куди попав?

— Колися, падла! Слідив за нами? — намагався підпрягтися й малий.

— Дуже ви мені потрібні, покидьки, — знову спокійно промовив Сашко. Він уже зрозумів, на кого нарвався, і тепер хотів, щоб вони зараз вчинили з ним те, що він буквально десять хвилин тому намагався зробити сам. Аж тут блондин зненацька різко викинув праву руку вперед, і це було останнім, що Тесля тоді побачив.

10

«Бій тривав уже кілька годин. Солдати атакували без натиску, методично наступаючи крок за кроком, рухаючись від дерева до дерева, повільно просуваючись уперед. Видно було, що вони більше дбали про свою безпеку, ніж намагалися знищити «бандитів», бо ті залягли на пагорбі, де ще й росли товстелезні вікові ялини.

Загін «Остапа» потрапив у пастку. Бійці відстрілювалися короткими чергами з німецьких шмайсерів, намагалися влучно вести вогонь із крісів. Воякам цього особливого загону УПА, сформованого винятково з есбістів, було зрозуміло: цього разу живим звідси жоден із них не вийде. Поряд із бійцями, що вели вогонь з укриттів, уже лежало кілька вбитих упівців, на яких живі не звертали жодної уваги.

Очолював відсіч енкаведистам сам командир загону «Остап». Посилаючи кулю за кулею в бік ворога, в голові «Остапа» гострими осколками завдавали болю два питання, на які навіть перед лицем смерті він повинен знайти відповідь. Хоча перше питання про те, хто цього разу їх зрадив, на ділі вже не було важливим. Навіть тоді, коли б «Остап» усе-таки знайшов на нього відповідь. Випадки зради в лавах підпільників останнім часом не були рідкістю. Загнані в безвихідь, люди навіть суворого й твердого гарту вагалися, дедалі частіше їх охоплювали розпач, зневіра. І як наслідок — рішення на користь старої як світ істини: своя сорочка ближча до тіла.

Тепер «Остап» гарячково думав про те, як виконати вже останнє завдання командувача УПА Романа

Шухевича. У самому центрі кругової оборони стояла наспіх прикидана гіллям дубова скриня, по краях оббита залізними кутниками із заклепками. Що було в тій скрині, «Остап» не знав. Але здогадувався. Маючи загальний об’єм з півкубометра, вона була такою важкою, що вантажили її вісім дужих бійців СБ, штовхаючи вгору по приставлених до воза березових латах.

А в лісі, коли на їхній, здавалося, таємний постій напали совіти, чотири бійці насилу зіштовхнули ту скриню просто на землю. Вона впала гучно, зарившись у лісовий наст майже на чверть. Нині скриня стояла там, куди її скинули, і саме про неї думав «Остап». Командувач наказав йому заховати скриню в надійному місці з кількома перевіреними бійцями СБ, після чого всіх їх особисто знищити. З усього видно, що робити «Остапові», слава Богу, цього не доведеться — їх усіх тут порішать енкаведисти і яструбки. А ось завдання провідника слід виконати. Обов’язково».

11

Богдан Данилович уже звик до того, що потрібно висмикувати волосинки, які дедалі частіше настирливо стирчали з носа: сиві, довгі, цупкі та грубі, наче дріт. Та й інші частини обличчя потребували догляду: брови кошлатішали й де-не-де ставали теж сивими; завелася рослинність у вухах і кущилася дедалі буйніше й буйніше, як омела на осокорі.

«Не може бути, щоб мене не прослуховували, — Зорій задумливо ходив кімнатою. — Так, напевне прослуховують. Можливо, і візуальний контроль є. Логічно: якщо слухають, то й дивляться».

Полковник підійшов до столу, сів на стілець, узяв аркуш паперу, написав кілька слів, які нічого не означали, підвівся, зайшов до ванної кімнати.

«Ні, тут можуть і не встановити апаратуру, — Богдан Данилович вийшов. — Мене вони пасуть. Упевнений, що пасуть. Не можуть не пасти. У такому разі що мені вигідно: щоб вони думали, наче я можу як професіонал апріорі передбачати наявність у моїй квартирі техніки, чи я начебто не підозрюю про спостереження?»

Богдан Данилович зробив кілька цікавих рухів головою, наче крутонув нею, скинувши якусь ношу, що заважала. Увімкнув спочатку телевізор, потім відеоплеєр, вибрав на стелажі касету, поставив. На екрані з’явилися дві красуні, які пестили одна одну, цілували в губи, інтимні місця, стогнали й охали. У Богдана Даниловича вдома було кілька таких касет, вилучених слідством в одній кримінальній справі, які він залишив собі просто так, сам не знаючи, для чого. І ось бач, згодилися.

Рука Богдана Даниловича повільно проникла під пояс спортивних штанів, спочатку мляво, а потім дедалі інтенсивніше торсала й м’яла дітородний орган, призначений природою зовсім не для цих вправ…

«Що я роблю? Якщо вони записують (а вони точно записують), то це все повернеться проти мене. Коли стане питання боротьби не на життя, а на смерть, покажуть мої анатомічні вправи по всіх телеканалах. І не лише в Україні, а й у всьому світі. Аякже, сенсація: полковник спецслужби у вільний від роботи час «рукоблудствує». Ні, зараз думай не про це. Уяви, що ти підліток і займаєшся звичним для цього віку ділом. Вони не повинні запідозрити, що я знаю про стеження. Та все ж я не дам їм такого задоволення — побачити моє вимушене задоволення. Ти диви, ще й каламбурю».

Богдан Данилович спустив штани і, підтримуючи їх однією рукою, а другою тримаючи ошалілий від незвичних вправ «інструмент», швидко вибіг до ванної, де вмить тисячі нереалізованих життів даремно з’явилися на світ, щоб за якісь секунди з’єднатися зі струменями води й обернутися на звичайні каналізаційні відходи.

Полковник дивився на розчервонілу плоть, яка ще смикалася й до якої навіть доторкнутися було боляче. І гидко…

12

«Начальник обласного управління НКВД полковник Дацюк почув стрілянину й вибухи ще здалеку, але, під’їжджаючи ближче до місця, де тривав бій, він уже відчував його характер… Йому попередньо доповіли,

що 25-й винищувальний загін окремого полку НКВД, що дислокувався в передмісті Львова, переслідує боївку СБ ОУН і зараз веде з нею бій. Він також знав, що ця група виконує якесь дуже важливе й надтаємне завдання найвищого керівництва УПА… Агент «Полох», якого завербував сам Дацюк, цього разу чітко спрацював.

— Товаришу полковнику! — командир загону виструнчився, взявши під козирок. — Загін оточив бандитів і, щоб уникнути зайвих жертв, веде прицільний вогонь з укриттів, поступово наближаючись до ворога.

— І скільки ви будете так «наближатися»? — гаркнув полковник. — Скоро сутеніє. Хочете, щоб вони під прикриттям темноти знову вислизнули крізь ваші доблесні «щільні ряди»?

Співробітники обласного управління НКВД разом із численними військами та яструбками вже кілька місяців ганяються за цим загоном УПА, на чолі якого стоїть найжорстокіший, найхитріший і, можливо, найрозумніший есбешник, член крайового проводу ОУН «Остап».

І ось тепер є майже сто відсотків упевненості, що на цій висотці оточено саме загін «Остапа». Найімовірніше, і він серед тих, які відстрілюються від атак радянських бійців. Щодо самого завдання, яке виконує загін «Остапа», у Центрі натякнули: йдеться про великі гроші чи матеріальні цінності.

— Слухай мою команду! — полковник підійшов до бійців, які ховалися за пагорбами, деревами, пеньками, поваленими напівтрухлими стовбурами старезних ялин. — В атаку на ворога, з масованим вогнем, за мною — впере-е-ед!

Полковник вихопив із кобури пістолет, кілька разів пальнув у напрямку висотки й побіг, пригинаючись, обминаючи дерева, навіть на мить не зупиняючись біля них. Солдати з криками «Ура!» кинулися в наступ, стріляючи в бік ворога».

13

— Богдане Даниловичу! — жіночий голос прозвучав хоч і тихо, але зовсім близько, тому полковника заскочив зненацька. Майже біля самого входу до під’їзду будинку, в якому мешкав Богдан Данилович, стояла жінка. Полковник не відразу пізнав Ніну Теслю. Надворі сутеніло, вуличного світла ще не вмикали, та й бачив Зорій дружину Сашка лише раз, коли повідомляв про те, що Сашко потрапив у Павлівку, й ще кілька разів у театрі та по телевізору.

Ніна стояла нерухомо, наче роздумувала, чи правильно вона зробила, що покликала цього майже незнайомого їй чоловіка.

А в Зорія вже щось тривожно кольнуло в серці — відчуття наближення якоїсь невідомої небезпеки. Не привітатися ж прийшла сюди ця відома на всю Вкраїну й на півсвіту жінка.

— Доброго вечора, пані Ніно! Як ви мене знайшли? — Богдан уже взяв себе в руки.

— Звернулася до знайомого, який працював донедавна в СБУ. Він підказав…

— Що трапилося? — Зорій задав це питання автоматично, бо ж зрозуміло, що дружина Теслі просто так не шукала б людину, з якою ледве знайома.

— Я приїхала сьогодні з гастролей і знайшла вдома на столі ось цю записку, — жінка простягнула Зорію аркуш паперу. — Боюся, що з Сашею трапилася біда. Непоправна, — в очах Ніни Теслі з’явилися сльози. Видно було, що їй важко стримуватися, але вона не розплакалася.

Зорій пробіг очима дрібно написаний текст, перевернув аркуш і на звороті прочитав кілька разів записку. Він дивився на ті три рядки, написані знайомим почерком, і удавав, що ще читає. Але Зорій уже не читав. Він боявся підняти очі й подивитися на дружину письменника. Із записки було все зрозуміло й однозначно вказувало на те, що трапилася біда. І в цій біді винен він — полковник держбезпеки Зорій.

Та все ж безкінечно стояти ось так і мовчати Богдан Данилович не міг. Треба щось сказати, заспокоїти, пообіцяти, запевнити…

— Треба шукати Сашу, — наче зрозумівши пікантність ситуації, вивела Зорія зі ступору Ніна.

Так, будемо шукати, — швидко відповів Богдан Данилович. — 3 вашого дозволу, я поки що залишу цю записку в себе. А про який рукопис у ній ідеться? — Зорій кивнув на аркуш, який тримав у руці. Ніна простягнула полковникові поліетиленовий пакет. Богдан Данилович витягнув з нього папку, розв’язав поворозки й почав гортати.

— Це рукопис роману, над яким Саша працював останні роки. Хоча, мені здається, він працював над ним стільки, скільки я його пам’ятаю. Можливо, все життя. А якщо чесно, то писати роман — це й було його життя. Принаймні я так думала донедавна. А тепер виявляється — у Саші були й інші інтереси, про які я наміть не здогадувалася. Спочатку не здогадувалася.

Зорій мало не зойкнув. Він так яскраво згадав слова Сашка Теслі під час однієї з їхніх численних дискусій на літературні теми. Тоді, відповідаючи на репліку Зорія щодо тривалості написання Теслею його роману, письменник з якоюсь гіркотою в голосі промовив:

«Для мене написання роману — це і є саме життя. Не хочу примазуватися до слави великих, але Іван Гончаров, якого я люблю, можливо, найбільше з усіх російських класиків, писав про свій, як по мені, найкращий твір «Обрив», що той роман і було саме його життя. Писав же цей роман Гончаров понад двадцять років. Я ж свій роман пишу стільки, скільки себе пам’ятаю».

Ніна дивилася на цю людину, що стояла зараз тут, перед нею, й гортала сторінки рукопису, до якого ще кілька днів тому торкалася рука її найближчої, найріднішої людини, її єдиного — першого й останнього — кохання. Вона підспудно відчувала, не знаючи насправді всього того, що поєднувало її Сашка й цього сивого статного мужчину, слова про якого були фактично останніми словами чоловіка, що саме він не в останню чергу причетний до того, що колись упевнений у собі талановитий і перспективний письменник, люблячий чоловік і батько поступово обернувся на безвольного алкоголіка. Ніна нічого не знала напевне, вона лише здогадувалася, що могло бути спільного в полковника державної безпеки і її Сашка.

Жінка намагалася подивитися в очі Зорію, а він не міг їх підняти — усе гортав сторінки, в яких, можливо, містилася якась чужа таємниця або й розгадка того, що трапилося з Сашком. Нарешті Богдан Данилович сказав:

— Сашко — гарна й порядна людина. Вам ні в чому його підозрювати. Він — свята людина.

— Святими стають після смерті, — Ніна різко розвернулася й пішла. Богдан Данилович проводжав її поглядом, поки вона не щезла в темноті.

— Ні, — промовив він тихо, — святими стають за життя. Просто після їхньої смерті ті, які були поруч із ними, починають розуміти, що жили зі святими…

Зайшовши в квартиру, Богдан Данилович прошмигнув у свою кімнату, навіть не зазирнувши на кухню, де зазвичай бувала його дружина Надія. Вона там не лише куховарила — вона там жила: дивилася телесеріали, в’язала, читала жіночі романи, детективи й товсті журнали, вела телефонні розмови з колегами та з єдиною своєю подругою. Зараз Зорій навіть не встиг зрозуміти, вдома вона чи ні.

Перевдягнувшись у легенький спортивний костюм, Богдан Данилович сів за улюблений письмовий стіл, поклав перед собою аркуш, який йому дала Ніна Тесля, й почав читати.

Прочитане «покаяння» підтвердило те, про що Зорій уже й так здогадався: письменник Сашко Тесля морально зламався, усвідомивши свою справжню роль, яку він відігравав останніми роками. Можливо — в останні роки свого життя.

Богдан Данилович перевернув аркуш. На звороті «покаяння» грішного священика з минулого написано покаяння сучасного грішника:

«Ніно, ластівко моя, соловейко мій любий! Прости мене! Я надто сильно тебе люблю, щоб оскверняти собою світ, у якому живеш ти — свята моя, дорога людино!

Р.S. Папку з рукописом роману віддай полковникові СБУ Зорію Богданові Даниловичу».

1

Богдан Данилович розгорнув одну з кількох товстелезних папок, що йому передала Ніна — дружина Сашка Теслі. На папці великими буквами чорним фломастером написано «ХМАРИ НАД КАРПАТАМИ». У папці — видрукувані на електричній друкарській машинці аркуші паперу. Богдан Данилович швидко перебрав їх, помітивши, що там є і аркуші, списані чорнилом і олівцем.

Зорій прочитав перший аркуш:

«Епіграф до книги «Хмари над Карпатами»

Ніколи не любив я так сильно наш Старий Світ, як у ці роки напередодні Першої світової війни, ніколи так не сподівався на єдність Європи, ніколи не вірив у її майбутнє так, як у ту пору, коли нам увижалася зоря нової ери. А насправді це була заграва світової пожежі, що вже наближається… мені шкода кожного, чиї роки молодості припали не на ці останні роки взаємодовіри в Європі… В ці роки кожен із нас черпав сили в загальному пориві, будував віру в себе на колективній упевненості. Імовірно, ми тоді не розуміли ще — адже люди звичайно невдячні, — яка могутня, яка надійна була хвиля, що нас несла. Однак лише той, хто пережив цю епоху загальної довіри, знає, яке падіння і затьмарення настало слідом за нею.

Стефан Цвейг. «Учорашній світ.

Спогади європейця».

Полковник вийняв із папки наступних кілька аркушів, скріплених степлером, і прочитав:

«План написання другої частини роману «Хмари над Карпатами»

Друга світова війна. Період дуже складний в історії України. Після підписання пакта Молотова-Ріббентропа і приєднання Західної України до Великої України почався черговий трагічний відлік часу для українців узагалі й для героїв роману, що діяли в період Першої світової війни.

Вітання хлібом-сіллю Радянської Армії жителями Галичини, Волині, Закарпаття, Буковини у 1939–1940 роках.

Велике розчарування діями радянської влади. Насильне заганяння селян у колгоспи. Репресивне подолання спротиву. Виселення непокірної (в основному — галицької) інтелігенції в східні регіони Роси. Боротьба радянської влади з греко-католицькою церквою, нав’язування місцевому населенню московської православної церкви.

Літо 1941 року. Війна нацистської Німеччини і комуністичного Радянського Союзу. Оголошення ЗО червня урядом Ярослава Стецька незалежної України. Розгін німцями уряду Стецька. Репресії німців проти українських націоналістів. Складність взаємин українців з німцями. Утворення У ПА. Різанина між українцями і поляками. Боротьба українських націоналістів з німцями: дійсна і надумана. Протидія радянських партизанів і українських націоналістів.

Визволення Радянською Армією території Західної України від німців. Подальший терор НКВД проти місцевих релігійних діячів та інтелігенції.

Повоєнний період. Просякнення всіх сфер життя краю органами НКВД-МГБ. Винищувальні загони (яструбки). Спецоперації МГБ проти залишків У ПА. Організація чекістами «легендованих бандбоївок»

ОУН. Знищення схронів, використання спецзасобів (снодійні речовини, отрута, закамуфльовані вибухові пристрої тощо).

Взаємини в селах між односельцями. Розділення на «своїх» і «чужих». Знищення людей. Трагедії людські. Багато крові».

«Багато крові»… Богдан Данилович відклав прочитане, взяв до рук ще кілька списаних чорнилом аркушів.

«Доля основних героїв, що діяли в першій частині роману «Хмари над Карпатами»:

— священик Олексій Бучацький, 1885 року народження, народився в Галичині. Його дружина Стефанія Бучацька, 1886 року народження. Вони мають дочку Софію — освічену інтелігентку, а також сина Андрія, у майбутньому — ідейного націоналіста, терориста, члена ОУН(б), борця за визволення України від поляків і москалів. Олексія Бучацького у 1939 році відправляють з іншими служителями греко-католицької церкви до Сибіру.

— Андрій Бучацький, 1909 року народження — це хлопчик, який «мрійливо розглядає хмарки». У дитинстві — допитливий, розвинений, розумний. Саме навколо нього побудувати основний сюжет другої частини роману. Андрій бере участь у основних подіях 30-40-х років у Західній Україні.

— Софія Бучацька, 1906 року народження, старша сестра Андрія. Пошук місця в житті. Любить брата, підтримує його ідейну боротьбу, але осуджує його екстремістські методи. Софію кохає друг брата Андрія — Тарас (терорист, затятий екстреміст). (Діалоги Андрія Бучацького і Тараса Валюха про ситуацію в українському політикумі. їхні дії, спільні й окремі, дають картину боротьби ОУН з поляками, а потім з совітами). Але Софія кохає іншого — Олеся (Леся) Косовського.

— Лесь Косовський — 1906 року народження, член ОУН(с), поміркований націоналіст, культурний, вихований, толерантний. Позитивний герой. У конфлікті Тараса Валюха і Леся Косовського — історія боротьби ОУН(б) й ОУН(с). Тарас Валюх, скориставшись майже непритомним станом Софії, ґвалтує її. Софія вимушена вийти заміж за Тараса. У них народжується син Миколка (1924 р.н.), який у 1946 році знайомиться з молодою вчителькою Ганною (Ганнусею), яку прислали до Галичини зі Східної України «відроджувати радянську владу». У стосунках героїв цього періоду — складні історичні події того часу: боротьба українських націоналістів проти енкаведистів і совітів.

— Юліан Бучацький, брат Олексія Бучацького, 1887 року народження, народився в Галичині. За своїми переконаннями — соціаліст-демократ. Має сина Романа. Уникнув відправки в 1939 році до Сибіру. Чому його не заарештували — не знає й сам. Вижив у війну. Займав пасивну позицію. У жодній боротьбіучасті не брав. Після повернення радянської влади відправлений до Сибіру як ворог народу лише тому, що його брат уже в Сибіру.

— Роман Бучацький — син Юліана Бучацького, 1910 року народження, грамотний, освічений, зі знанням іноземних мов (польської, німецької, угорської). Заради спасіння свого батька, якого погрожували заарештувати й відправити до Сибіру, Роман погоджується на співробітництво з НКВД, стає агентом».

«Цікаво, скільки ж ти встиг написати з цього всього, любий мій друже? Яка сила задуму! Ох, Сашко, Сашко! Що ж ти наробив? Хто ж про все це тепер напише? Де ж ти тепер і де тебе шукати?»

Богдан Данилович узяв ще кілька аркушів і читав далі.

2

«Червоноармієць Василь Хижняк розгорнув аркуш з надрукованим дрібно-дрібно щільним текстом, що, мабуть, від багаторазового читання потерся на згинах до дірок. Василь зняв його з паркана біля заготконтори, яку охороняв сьогодні вночі. Він тільки на мить задрімав, прихилившись до якогось старого сухого дерева, а коли прокинувся — побачив цей папірець. І умудрився ж хтось причепити? Майже на носа червоноармійцю Хижняку.

Одразу вдарити на сполох, викликати допомогу, оточити село? Ну, і що далі? Як пояснити, чому червоноармієць Хижняк не помітив, як класовий ворог прилаштував листівку на паркані? А що то був класовий ворог — сумніву немає. На політпросвіті з подібними паперами ознайомлювали. Та й підпис на аркуші Василь, хоч і темно, розгледів добре: Українська Повстанча Армія.

Викинути. Пожмакати — і викинути. Або краще — спалити. Хоча аж кортить почитати, що ж цього разу там пишуть ті бандерівці. Ніяк не вгомоняться. Війна з фашистами давно закінчилася, а ці все воюють, стріляють.

Змінити Хижняка на посту прийшов його товариш Петро Дранко. Вони обидва з Полтавщини. Призвалися під кінець війни, у лютому 1945-го. І ось уже понад півтора року служать тут, на Західній Україні. Ловлять «бандитів» полісах, охороняють соціалістичне добро від тих-таки лісових розбійників, беруть участь в облавах і засідках. Бандерівці — народ серйозний: усі місцеві, не так-то просто їх піймати. Кожну стежку знають, у кожній селянській хаті знайдуть сховок.

— Тут така справа, — почав Василь непевно. — Знайшов випадково ось цей аркушик. Що воно таке — ще й не встиг подивитися. Може, почитаємо разом? Тобі ще стояти й стояти, а я теж начебто вже нікуди не спішу.

— Що то за папір? Дай сюди, — Петро намагався прочитати текст. — Темно, ходімо ближче до стовпа, там видніше.

Високо на дерев’яному стовпі тьмяно блимала лампочка. Червоноармійці підійшли ближче до світла.

— Нічого не видно, — сказав Петро. — Давай прочитаємо завтра вдень. А поки що йди відпочивай. Папірець я залишу в себе.

— Чому, це ж я його знайшов.

— Слухай, що кажу. Ти молодший, недосвідчений: а як там щось крамольне? Ще попадешся.

— Авжеж, крамольне, — Василь насупився. — Листівка це. Бандерівська.

— А ти вже встиг прочитати?

— Ні, не читав, але розгледів підпис унизу. Бачиш, там написано: Українська Повстанча Армія, — Василь тицьнув пальцем у папір.

— Та тут ще якісь каракатиці надряпані олівцем, — Дранко підніс аркуш ще ближче до очей, намагаючись прочитати слово. — «Кр…, Кру…, Крук», — нарешті прочитав він.

— Що ще за крук? — запитав Василь Хижняк.

— Так говориш, знайшов випадково? — Петро пильно подивився в очі товаришеві».

З

Напад на Богдана Даниловича й побиття його невідомими, попередження Файлова про організоване полювання на Шершуна й Зорія, загибель самого Файлова й передсмертна розповідь про пригоду з його батьками й іншими людьми, яка схвилювала полковника й запала йому не лише в голову, а й у душу, — все це відволікло на певний час увагу від головного. Богдан Данилович нарешті зізнався собі в тому, що не займається тим, заради чого та через що й трапилися всі ці події. Так, саме супутні події стали на заваді втіленню його мети, мети всього його життя — приведення до влади в Україні нормальних людей. Не вождів, не лідерів, не месій, не диктаторів, не феноменів, не вундеркіндів, не геніїв, а Нормальних Людей.

Але, усвідомлюючи це, Зорій зізнався сам собі й у тому, що зараз щось вдіяти, щоб змінити ситуацію і знову взятися за здійснення головного плану свого життя, він не може. Адже полковник звалив на свої плечі відповідальність за долю країни, а це не лише вершина влади, це насамперед — люди. Файлов, Шершун, Сашко й Ніна Теслі, Яруга, «Атех» та інші, які пов’язали своє життя і… смерть із Зорієм — за всіх він відповідає. Так, і за смерть також.

В уяві випливли обличчя полковника Файлова, письменника Сашка Теслі. Сашко, Сашко… Чи ж ти ще живий, чесна моя людино, совісний ти мій, хрест ти мій, що на все життя…

Богдан Данилович знав, з чого починати пошуки зниклого Сашка Теслі. Нічого іншого ще ніхто не придумав, як зателефонувати в міліцію. І Зорій теж це зробить. Звичайно ж, він зателефонує не просто черговому, а до свого кореша Петра Симка.

Той зрадів, адже після останньої їхньої зустрічі з приводу затримання «терориста» Пацька вони не бачилися.

— Петруччо, ось ти мені скажи: якби оце я не подзвонив, ти, свинюка така, і не згадав би про давнього друга, чи не так?

— Звичайно, «чи не так». Я все чекав, чекав, поки мій «давній» друг хоча б телефоном привітає мене з присвоєнням чергового і, мабуть, уже останнього військового звання. Ну, думаю, якщо сьогодні не подзвонить, то наберу його сам і запрошу увечері на чарку чаю.

— Вибачте, Петре Олександровичу, винен. Така подія — розмовляю з вельмишановним паном полковником, а сам, як Омелько з конопель: «Петруччо!» Ще раз прошу вибачення, пане полковнику… — напустив суворості Богдан Данилович і з іронією додав: — міліції.

Це, звичайно, Зорій зробив даремно. Він добре пам’ятав, що Петро Симко понад усе мріяв служити в органах держбезпеки й отримувати не спеціальні звання, як у міліції, податкових органах, митниці, прокуратурі тощо, а справжні, військові, як в армії чи СБУ. І Зорій спробував швидко реабілітуватися.

— Петрику, друже мій вірний, я ж не знав про звання. Та я тебе вітаю і радий, як ніхто інший. Ти заслужив полкана давно, і тільки таке, як у тебе, нерозумне начальство могло до цього часу зволікати зі справжньою оцінкою твоїх заслуг перед нашою державою. Честь тобі і хвала…

— Богдане, не блазнюй, — перебив словесний потік Зорія Симко. — Я нічого іншого, крім підколювань, від кадебіста

(І не чекав. Але, попри нещирі вітання, я запрошую тебе сьогодні посидіти зі мною увечері в нашому улюбленому шиночку.

Петре, вибач, я ж тільки з любові, тільки з любові. І вечір мій сьогодні твій. Із задоволенням подивлюся, як ти триматимеш у роті аж три великі зірки. Чи, може, треба зразу шість?

Погонів же два, а три на два — шість.

Ну тебе к бісу! От ти не можеш без підй…ок. Усе. До дев’ятнадцятої години.

— Та ти що, хіба ж я витримаю тепер до дев’ятнадцятої? Давай раніше. Не тобі розповідати: раніше сядеш — раніше вийдеш.

— Ні, раніше не можу. Черговий глухар з нагоди присвоєним звання на мене повісили. Справа виїденого яйця не варта, а часу забирає багато. Хоча й перспектива відома — нещасний випадок. Тільки от установити, хто цього разу вкоротив собі піку через дурість чи самовпевненість (що одне й те саме), буде нелегко. Скільки їх «на дні морському» з рибами спілкується! Та й знайти буде непросто.

— А з яких це пір тобі «битовуху» довіряють розслідувати?

— Та ні, можливо, тут зовсім і не «битовуха». На березі Дніпра, внизу за течією недалеко від Києва знайшли акуратно складений одяг якогось мужика, а його самого й слід простив. Точніше — деякі сліди на піску все ж залишилися. І свідчать вони про те, що, можливо, він не зовсім добровільно там купався. Я там знайшов сліди щонайменше трьох людей і, схоже, вони там не стояли чи ходили спокійно. Берег поораний ногами добряче. Можливо, билися чи боролися. Я перевірив оперативні зведення й заяви про зникнення людей — нічого не годиться до мого випадку.

— А той одяг, що знайшли на березі, у тебе? — схвильовано запитав Зорій.

— Так, у мене.

— А можна на нього подивитися?

— Звичайно, можна. А навіщо це тобі?

— Та тут така справа… Я тобі й подзвонив, щоб… — Зорій запнувся, — коротше: у однієї знайомої зник чоловік, і…

— Коли?

— Ну, вона думає, днів зо два тому.

— Гаразд, приїзди о вісімнадцятій до мене на роботу, подивимося одяг, а потім — у шинок.

Коли Петро Симко «відбився», Зорій набрав номер квартирного телефону Теслів. Доки слухавка нудила довгими гудками, Богдан Данилович судомно добирав слова, якими він звернеться до Ніни Теслі. Ще ж нічого конкретно не відомо, радше той знайдений на березі річки одяг жодного стосунку до зникнення письменника не має, а Зорій лише стривожить серце жінки, яке й так, без сумніву, вже передчуває біду. Богдан Данилович і сам, хай Бог простить, думає, що сталося найгірше. Такі ж записки просто так, для жарту, не пишуться.

Гудки й далі залишалися монотонними. Зорій поклав слухавку і глянув на годинник. До вісімнадцятої ще довго, треба буде зателефонувати пізніше. Коли це його рука, що так і лежала на апараті, смикнулася через різкий звук дзвінка. Зорій умить підніс трубку до вуха: «Алло!»

— Богдане Даниловичу, здрастуйте. Це Ніна Тесля вас потурбувала.

— Здрастуйте, Ніно Матвіївно, — намагаючись говорити якомога спокійніше привітався Зорій. — А я…

— Це, часом, не ви щойно мені телефонували? — не дала договорити полковникові Тесля.

— Я. А ви щойно прийшли й не встигли взяти слухавку? Бо я довго дзвонив.

— Ні, я була вдома. Просто відчувала, що телефонуєте ви, і боялася брати трубку. Значить — правильно відчувала. А тепер кажіть — я готова.

— Ні, поки що мені нічого не відомо. Я лише так, про всяк випадок, хотів запитати, у що був одягнений Олександр, коли пішов із дому?

— Я точно не можу сказати, — у голосі жінки з’явилися нотки надії, — але я вже продивилася його речі, і мені здається, що він пішов у своїх улюблених синіх джинсах і темно-синій картатій сорочці. Із взуття, якого в нього взагалі лише кілька пар, відсутні легкі літні світло-брунатні туфлі з маленькими дірочками згори. Решта його речей і одягу на місці.

Гаразд, Ніно Матвіївно, дякую. Я почав розшуки, залучив міліцію, сподіваюся, скоро ми нашого Сашка знайдемо, — і мало не бовкнув «живого чи мертвого», але вчасно спохопився й закінчив: — Вірю, що все буде гаразд.

— Богдане Даниловичу, шукайте, я вас дуже прошу. Йому потрібна допомога, я це відчуваю. Він живий — я певна.

4

Петро Дранко сидів у кабінеті капітана МГБ Гнирі й чекав, коли той дочитає листівку, яку червоноармієць забрав у Василя Хижняка після того, як вони все-таки прочитали її разом там же на посту.

Гниря вже читав довго, нічого не коментуючи й не запитуючи, з виразу обличчя капітана теж не можна було що-небудь вгадати, і червоноармієць Дранко готувався до непередбачуваної реакції. Нарешті Гниря підняв очі на солдата й запитав:

— Хто ще читав цю бандерівську заразу?

— Я не читав, — швидко відповів Дранко й втупив очі в підлогу.

— Ти не почув запитання? — рявкнув капітан. — Хто ще, крім тебе, читав листівку?

— Червоноармієць Хижняк. Василь Хижняк, — швидко додав Дранко.

— А вам, часом, не приходилося чути, що подібні речі читати й розповсюджувати категорично заборонено?

— Товаришу капітане! Коли я підійшов до Хижняка, щоб змінити його на посту, то листівка була вже в його руках. Він сказав, що тільки-но зняв її з паркана. Ми ж навіть не знали — що то. А коли почали читати й зрозуміли, що то ворожа агітка, то далі читали з ненавистю… — Дранко прикусив язика, бо зрозумів, що ліпить нісенітницю.

— Досить, — прикрикнув Гниря. — Скажи мені краще, хто з вас дописав у кінці листівки олівцем слово «крук»? Тільки не говори мені, що те слово там було написано не вами.

— Товаришу капітане! Чесне комсомольське: коли ми читали, на аркуші той напис олівцем уже був. Ми ще довго не могли його розібрати, тому що погане світло заважало відразу прочитати.

— Гаразд, не трусися! — сказав дещо м’якше Гниря. — А що сказав Хижняк після того, як ви прочитали ворожу листівку?

— Він запропонував віднести її куди належить. Тобто — він хотів це зробити сам. Але я, пам’ятаючи ваші інструкції, вирішив, що буде надійніше, якщо саме я віддам цю листівку вам.

— Ну, будемо вважати, що так усе й було, — уже зовсім спокійно сказав Гниря. — А тепер слухай уважно й запам’ятовуй. Нікому про листівку не говорити. Хижняку скажеш, що порвав її і викинув. Він, наскільки я знаю, хлопець боязкуватий і шуміти не буде. Ну, а про те, що ви прочитали, взагалі забудьте. То є ворожа пропаганда. Бандити вже на останньому виздиху. їх у лісах залишилися одиниці. Скоро ми покінчимо з цією заразою, й життя у цьому краї почнеться мирне і спокійне. А ми… — капітан підвівся, — а ми найближчим часом зможемо нарешті поїхати додому.

— Вибачте за відвертість, товаришу капітане, — Дранко теж підвівся, — так хочеться звідси дременути. На війні було легше. Там ворог перед тобою… І ворог відомий і ненависний. А тут… А тут не так усе просто…

— Припинити! — шикнув Гниря. — А то замість дому потрапиш знаєш куди?! Ще раз почую — згною! Зрозумів?

— Так точно, товаришу капітане!

— Пішов…

Дранко прожогом вискочив з кабінету. Гниря ще кілька хвилин стояв, дивлячись на двері, за якими зник солдат. Потім підійшов до столу, сів на оббитий дерматином старий стілець, відчинив металеву шафу, в якій зберігалися різні речові докази, папери, плакати тощо, вийняв засмальцьовану сіру папку й дістав з неї аркуш цигаркового паперу з надрукованим дрібним-дрібним шрифтом текстом, поклав його поряд з листівкою, яку приніс солдат Дранко. Гниря знав зміст цього аркуша майже напам’ять, але зараз він ще раз прочитав його майже по слову. І цей текст стугонів у голові капітана МГБ кожною літерою, кожною комою, кожною крапкою, кожним знаком оклику, лягав тяжким каменем на його загартовану в боях з ворогом душу, яку, здавалося б, на цьому світі вже здивувати чим-небудь важко.

Капітан Гниря ще довго сидів, підперши голову руками. Він думав».

5

Кабінет Петра Симка відтоді, як Зорій був тут востаннє, зовсім не змінився: шафа для одягу, стіл, кілька стільців, сейф, невеличка тумбочка в кутку, на якій стояв електрочайник, дві великі чашки, в одній з яких дрімало ситечко із засохлою чайною заваркою. Звичайна казенна кімната, як і в Богдана Даниловича, як і в тисяч інших служивих людей, що зв’язали своє життя з державною правоохоронною системою.

Зорій згадав, як колись йому довелося побувати в кабінеті заступника міністра внутрішніх справ. Квадратура, на якій можна було б розмістити двадцять таких, як у Симка, кабінетів, гримала на собі масивні шкіряні крісла, меблі-стінку з натурального дерева й різьбленими дверцятами та різними розцяцькованими прибамбасами, суперсучасну електронну побутову техніку, важкий старий годинник з мідним маятником. Богдан Данилович добре знав, що в інвентарних реєстрах за тим кабінетом числилися ті ж самі стіл, шафа, стільці, сейф і тумбочка, бо жодна з деталей меблевого інтер’єра заступника міністра за всіма фінансово-господарськими канонами не мала права на свою тут присутність. Не викликало сумнівів і походження цих меблів, які можна безпомилково й сміливо називати «своїм іменем» — хабар. Не обов’язково ж хабарі брати грошима. Меблі, автомобілі, побутова техніка, прикраси, оплата в шикарних готелях і санаторіях відпочинку високих чиновників і членів їхніх родин — звичайна практика в Україні. Ніхто на це давно не звертає уваги. Міністри, депутати, працівники Адміністрації Президента вихваляються одне перед одним розкошами, цинічно називаючи тих, хто працював у таких, як у Зорія й Симка, кабінетах, лохами й недоумками.

А лохи з недоумками мали власні життєві цінності й у гробу бачили своїх пихатих безпосередніх начальників та владне вище начальство. «Слава лохам і недоумкам, таким, як Зорій і Симко!» Та й чи такі вже лохи зорії та симки, як це зовні здається?

— Я вже тебе, старина, чекаю, — Симко подав руку Зорію. — Швиденько дивись одяг — і гайда. Ось він, — Петро подав Богданові пакет.

Зорій висипав те, що було в пакеті, на стіл і… його серце часто-часто забилося від хвилювання. Перед полковником лежали сині джинси, картата сорочка та світлі літні туфлі з дірочками.

— Так, це те, що я шукаю. І знахідка, як мені здається, нічого доброго не віщує.

— Та розкажи врешті-решт, що трапилося? — запитав Симко.

— До мене звернулася народна артистка України Ніна Матвіївна Тесля (пам’ятаєш: «Ой, летіли дикі гуси…»?) з проханням допомогти знайти її чоловіка — відомого письменника Олександра Теслю. Той пішов з дому кілька днів тому й не повернувся. З усього видно — перед нами його речі.

— А з якого дива артистка звернулася до тебе, а не в міліцію?

— Просто я знав… знаю Сашка, ми інколи спілкувалися… Коротше, звернулася, та й усе.

— Зрозуміло — твій агент.

— Хто мій агент, Ніна?

— Може, і Ніна. Вибач, Богдане, то просто в мене вирвалося ненароком. Я не буду тебе більше ні про що запитувати. То — твої проблеми. Але шукати пропажу будемо все-таки разом?

— Спасибі, Петре. За розуміння й участь. Ти справжній полковник.

— Ще ні. Справжніми стають, як у зубах заблищать зірки. Письменника-то ми знайдемо, а от як вихилити стаканяру оковитої, я вже не уявляю: давненько так не знущався над своїм організмом. Здається, останній раз це було… — Симко на мить задумався.

— Коли такі самі зірки стирчали з мого рота, чи не так?

— Здається, так. Ох, і давно ж то було. Скільки вже ти в полковниках ходиш?

— Та вже років з п’ять, якщо не більше.

— А коли ж генерала? — обережно запитав Петро. Він знав, що Богдан не любить таких розмов, але коли вже мова зайшла на ці теми, то Симко ризикнув.

— Петре, ти ж знаєш, що у генералів є свої чада, які теж хочуть стати генералами. А ми з тобою «селянські діти», нам би поближче до землі.

— Та ні, до землі ще рано. Ось збудеться твоя заповітна мрія, переможеш ти всіх супостатів, що при булавах, і той, кого ти приведеш на своєму багнеті до вершини влади, обов’язково віддячить тобі генеральськими погонами, — сказавши це, Симко потихеньку позадкував і став спиною до вікна. — Богдане, і не думай — буду кричати.

Зорій, зробивши серйозне обличчя, повільно почав наступати на друга.

— Що ти там лепетав про мій багнет, на якому я приведу когось до влади? Що за розмови?

Та то я пожартував, — Симко удав, що тремтить, лівою рукою затуливши обличчя, а правою прикривши пах.

— Зізнавайся, з чийого голосу глаголиш, сину мій, — Зорій впритул наблизився до Петра.

Чесно, ляпнув лиш слова для, — кривлявся далі Симко.

І раптом опустив ліву руку і, дивлячись Зорію в очі, серйозно сказав: — Ех, пане полковнику. Невже ти думаєш, що я сліпий і для того, щоб у цьому житті хоч щось розуміти, мені потрібна чиясь підказка? Я ж тебе знаю майже три десятки років. Хіба-таки в час, коли Україна гине, ти сидітимеш і чекатимеш, поки хтось «даст нам избавленье»? Та найпростіша логіка підказує, що єдиний шлях бомбонути по всій злочинній камарильї — прийти до влади або привести туди своїх людей. Бажано б мирним шляхом, без бунтів і революцій.

— Ти знаєш, мені ніколи про таке думати, — суворо сказав Зорій, відійшовши від Петра і ставши перед столом, на якому лежали речі з пакета. — Мені треба шукати письменника Теслю.

— От-от, письменник — з тієї самої опери. Щось не дуже ладиться в тебе, мій друже. А знаєш, чому? Бо ти намагаєшся все зробити сам і довіряєш лише самому собі. А так не вийде. Так не буває. Один у полі, як то кажуть, не воїн.

— Слухай, — Зорій теж став серйозним, — це ж якщо в твою ментівську голову прийшла така «хвігня», то так подумати можуть і люди більш розумні, ніж якийсь начальник відділу карного розшуку, га?

— Ну от, бачиш, усе стало на свої місця: біла кадебістська кістка почала ображати чесного й порядного служителя порядку. Давай, Богданчику, давай.

— Усе, досить, — Зорій склав одяг у пакет і подав Симку, — поки що забери й нікуди не здавай. Слідкуй щодня за оперативними зведеннями, звертай увагу на утоплеників.

— Ага, дякую за цінні вказівки. Без твоєї кадебістської підказки ми не знали б, що й робити, — закопилив губу Симко. — Ти краще скажи, чи не міг твій письменник імітувати суїцид? Люди творчі, так би мовити, схильні…

— Ні, Сашко не міг, — різко кинув Зорій. — То була… то є така людина… — він запнувся. — 3 такими речами Сашко бавитися не стане, — вже твердо закінчив Богдан Данилович.

— Гаразд, не сердься. Ходім уже, нас чекає гарна вечеря. Надіюся, в ресторан ми такий настрій, як у нас зараз, не візьмемо?

— А який у нас настрій? — Зорій підморгнув. — Настрій у нас, як завжди, бойовий.

6

«Недалеко від місця, де точився бій між загоном «Остапа» й енкаведистами, у схроні причаїлася Ганя. Відучора вона тут була сама. Дві доби перед цим у лісовому прихистку перебував командир загону «Сіроманців» «Остап» із кількома охоронцями. Поруч зі схроном у чагарнику вони ховали якусь скриню й по черзі чатували біля неї.

Микола на чати не ходив — «Остап» сказав, що його бійці впораються самі. Хлопець і не наполягав.

А сьогодні, коли всі вийшли зі схрону на поверхню, звідкись узялися ще люди з кіньми, завантажили скриню на воза й рушили, повільно віддаляючись від схову. За кілька хвилин Ганя побачила, як між деревами майнули якісь постаті в одностроях і зі зброєю. Ганя миттю зачинила таємний вхід і причаїлася. З першими пострілами їй стало зрозуміло: загін «Остапа» почав бій.

Схрон, у якому ховалася Ганя, мав запасний вихід. Точніше, то була просто нора, стелю якої в деяких місіях підпирали дерев’яні цурки. Кінець нори виходив у чагарник метрів за п’ятдесят від схрону. Ганя проповзла на колінах до кінця лазу, відхилила ляду, й перед її очима постала картина бою. Звичайно, всього, що діялося довкола, вона бачити не могла, але їй і не треба було. Дівчина уявляла те, чого не бачила: загін «Сіроманців» ув’язався в бій і… там був Микола. Ті Микола. Ганя затулила вхід і порачкувала назад до схрону.

Коли постріли припинилися й усе стихло, Ганя ще довго чекала. Чекала на диво. Іноді їй здавалося, що хтось відкриває лаз до схрону. Але минуло багато часу, а вона залишалася в схові сама. Дівчина засинала, прокидалася,

знову засинала, у неї переплуталися день і ніч. Свічку вона не запалювала, тому зовсім не уявляла, скільки минуло часу відтоді, як нагорі пролунав останній постріл.

Нарешті, обережно відхиливши дверцята лазу й переконавшись, що надворі ніч, Ганя видерлася на поверхню. Хоч навколо було темно, але все ж не так, як у схроні. Ганя розрізняла дерева, між верхівок яких проглядали зорі. Дівчина постояла кілька хвилин, роздивляючись навкруги й прислухаючись. Тиша. По тому, як тьмянішають на небі зірки, Ганя визначила, що скоро світатиме. Так, навколо все прокидалося, починало цвірінькати, крякати-крукати, свистіти й ухати.

Ганя, сторожко озираючись, попрямувала туди, де ще недавно гримів бій. Вона зійшла на розритий, поораний чобітьми горб. Навколо валялися великі й дрібні клапті моху. Дівчина зрозуміла, що саме тут, на верхівці цього пагорба, й відбувалися основні події. Події, які, поза сумнівом, закінчилися трагічно для її побратимів. Для її Миколи.

Обійшовши кілька разів пагорб, ще певний час походивши лісом і не знайшовши нічого, окрім гільз, Ганя повернулася до схрону. За годину дівчина покинула місце, де провела кілька місяців і де зустріла (а нині втратила назавжди) своє перше і, як думалося Гані, останнє кохання».

7

Зорій і Симко вже допивали другий шкалик. Горілка йшла легко, закусь солідно лягала на випите, розмова лилася вільно й довірливо. Новоспечений справжній полковник Симко намагався оминати професійні теми, а бувалий полковник Зорій був радий, що має можливість теж певний час про них не згадувати. Хоча мимоволі підрихтована оковитою крива все ж знову вивела двох служак на улюблену тему оперів — проблему агентури. Морально чи аморально в сучасному житті використовувати такий стародавній спосіб добування інформації, як через таємних агентів? І Зорій, і Симко, хоч і працювали в різних органах, але система добування конфіденційних даних, не

обхідних для розкриття злочинів, не змінювалася ще з часів старозавітного Мойсея. Саме його вважають одним з найперших оперів, які мали у своєму розпорядженні таємних агентів і успішно їх використовували.

— Ось ти мені скажи, — Симко не мав жодної причини для поганого настрою, тому по ньому було видно, що він задоволений зустріччю зі своїм давнім приятелем, а запитання ставить так, для підтримання бесіди, — навіщо ми морочимося з нашою агентурою? У сучасному житті стільки можливостей отримання інформації, що можна, не виходячи з кабінету, знати про речі чи людей, які нас цікавлять, до найменших дрібниць. Ми ставимо жучки, щоб підслуховувати, вмонтовуємо відеокамери, щоб підглядати, можемо з чималої відстані сфотографувати найдрібніші об’єкти, які нас цікавлять, а витрачаємо дорогоцінний час, переступаємо через моральні й етичні бар’єри, щоб схилити людину до співробітництва. Я зараз не кажу про вроджених збоченців, для яких шпигунство й підглядання — природна потреба. Ті й матір рідну продадуть, тільки б відчути себе причетними до великого таїнства проникнення.

— Це ти все сказав лише для підтримання бесіди, чи не так? — Зорій теж мав добрий настрій, і йому зовсім не хотілося в ці хвилини говорити саме на цю тему. Але, з іншого боку, він сам нерідко замислювався над основною дилемою, яку протягом усього його професійного буття мав вирішувати на кожному кроці. — Ми з тобою вже стільки перемололи за свою оперативну кар’єру людських душ, що обговорювати цю тему, та ще й у такий прекрасний вечір, здається мені, буде більше ніж блюзнірством.

— Не скажи! — Симко підсунувся ближче до Богдана. — Ось ти все життя спеціалізуєшся на «лікуванні» людських душ, а точніше, залазиш людям у душі. Так-таки ніколи й не було тобі гидко, що ти втручаєшся в чуже життя, іноді плюндруючи людські долі, через коліно ламаючи їхню волю, гідність, знищуючи їх як особистості, розчавлюєш своїм кадебістським чоботом їхнє щастя?

— Ні фіга собі! — Зорій з подивом втупився в очі друга. — Що я чую? Сахаров ти наш, Солженіцин ти наш, Новодворська ти наша, Жиріновський ти наш…

— Стоп, останнє прізвище…

— Згоден, це не в той ряд… Але ж чи не ти перевербував майже весь злочинний світ Києва? Ти ж без своєї кримінальної агентури ні на що не здатен. Я вже не кажу про себе: хіба ж може якась навіть найсучасніша техніка проникнути в мозок іншої людини, щоб дізнатися, що та думає, що вона планує чи як оцінює ту чи іншу ситуацію?

— Так, для твоїх політичних ігрищ — агентура як панацея.

Без неї ти — нуль. Але коли мого кримінального покидька розшифровують і ставлять на ножі — я шкодую, що провалилася операція, а не за тією гнидою, яка й так топче ряст надто довго. У тебе ж зовсім інша публіка. Я взагалі не розумію, як можна завербувати людину, яка високоосвічена настільки, що прекрасно розуміє, куди й у що її втягують, має високі моральні принципи, а все ж погоджується на співробітництво, пише розписку, що, так би мовити, нікому, ніколи й нічого… А потім іде до своїх побратимів, до друзів, до споріднених духом соратників і однодумців, залазить до них у душу й пише звіти тобі. Тобі, якого ненавидить і зневажає.

Чи, може, скажеш, любить тебе й боготворить?

— Ну, Петре, вчасно ти порушив тему, молодець. Мені зараз якраз твоїх моралізаторств і не вистачає. Я, кажу тобі, як ніколи зрадів нагоді відірватися від тяжких дум, що обсіли мене останнім часом. У тому числі й проблем, пов’язаних зі зникненням дорогої мені людини, а вийшло…

— Зрозумів, вибач, — Симко поклав руку на плече Зорію. — Ти про того хлопця, що втопився?

— Та взагалі така смуга пішла, що ну його нахрін! Іноді мені здається, наче я на грані того, щоб кинути все це і зникнути в невідомому для всіх напрямку, забурлитися кудись у глухомань, щоб нікого не бачити, не чути, не перейматися проблемами, на які, за великим рахунком, глибоко начхати.

— Ага, це якраз говорить той, хто, безперечно, тепер так і вчинить, — скептично мовив Симко.

— Ти знаєш, в один прекрасний момент я почав усвідомлювати, що мене більше не цікавлять ні «шпигунство», ні розвідка, ні ЧК, ні спецоперації, ні штірліци, ні кузнецови.

Я настільки чітко зрозумів: усе це — така херня, такий блеф, такий обман, що воно не варто уваги не те що високоосвіченої людини, а навіть відсталого дебіла. І я себе заповажав від того, що я це нарешті зрозумів. І мені стали пофіг усі проблеми навколо «силовиків», боротьби зі злочинами тощо. Переді мною приклади повного маразму, корисливості, абсолютної зневаги до людей, індичність і продажність моїх колег, серед яких (тепер я твердо впевнений у цьому) я опинився зовсім випадково. Я щасливий з того, що під кінець життя мені нарешті, може, вдасться вийти з цього кола. Але увійти в інше, коло «нормальних» людей, я поки що не можу. Не пускає минуле… Тепер, нарешті, прийшов час, і я вже і не опер, і не хтось інший. Я вже начебто переріс опера, мені стало нецікаво, я вже знаю, що оперативна робота марна, що вона нерезультативна й нікому не потрібна. Це вошкання, метушня з паперами… І кимось іншим я вже не можу бути, наприклад, політиком, журналістом або письменником. Інтуїція, використання можливостей кадебіста й деякі знання з елементарного суспільствознавства дають можливість просто використовувати ситуацію собі на добро, робити вигляд чогось значущого. Це, зрештою, привело до того, що сама обстановка й практика зробили так, що я дечого навчився. Тим більше, цьому значною мірою, з одного боку, сприяло спілкування з розумними людьми, а з другого — наявність навколо нездар і бовдурів, які значно тупіші, ніж я. Ніколи не забуду, як ми, молоді співробітники, сміялися з одного нашого полковника, який на справах оперативного обліку писав червоним олівцем великі літери «А» і «В». Коли його запитали, що ті букви означають, він, єхидно посміхаючись, вирік: «Ну, ви й тупі. «А» означає «аставить», а «В» — «взничтожить». Тобто «на безриб’ї сам раком станеш» — ось це й привело мене до того стану, до тієї ситуації, в якій я особисто опинився.

— Дійсно, як ти все це носиш у собі? Від такої роздвоєності ти б мав уже вибухнути.

— Якщо правда, що всі хвороби від нервів і гріха, то я мав би давно померти — настільки я нервовий і грішний, — задумливо сказав Зорій, а потім враз, наче струсив із себе якусь невидиму пилюку, весело закінчив: — Але ж чіпляюся за життя, молюся, випрошуючи в Бога прощення, ще й маю плани на майбутнє.

Коли це ти увірував? — зрадів і Симко зміні в настрої друга.

— Я не знаю, наскільки в мені сильна віра в Бога. Просто з вірою в Нього легше помирати.

— А звідки тобі це відомо? Ти що, помирав?

— Та було всього у житті. Хіба ж про все розповіси? У всякого — своя доля і свій шлях широкий.

— Так, від Тараса Григоровича нічого не віднімеш: усе, що колись написав, наче відбувається сьогодні. Усе — в точку.

І люди все ті самі: і двісті, і сто років тому. Що тоді були порядні і наволоч, чесні і гівнюки, так і тепер діляться на ангелів і демонів.

— Ну, це вже щось із містики. Усе набагато простіше. Як відомо, життя — театр. І люди в ньому поділяються на акторів і глядачів. Перші ведуть активний спосіб життя, чогось прагнуть, ризикують, зазнають поразок, перемагають, багатіють і банкрутіють. А другі спостерігають за цим усім: з роботи, за яку мало платять, спішать додому, швидко смажать картоплю з яєшнею, сідають перед старим телевізором, мліють від дешевих мильних телесеріалів, дивляться сяк-так новини, чихвостять владу і тих, перших, котрі добилися успіху в житті. Усе людство ділиться на дві частини: одна та, що добре їсть, друга — що заздрить першій.

— Твоя правда. Оцінку тобі дають люди, а не ти сам собі. Один з найрадикальніших правих політиків, як то кажуть, з молодих та ранніх, але все ж недурних, сказав слушно: опера стає видатним культурним явищем не тоді, коли вона вправно написана, а лише після того, як ми влаштували їй бурхливу овацію.

Щоб стати великим тенором — голосу мало. Треба, щоб ложі та гальорка були заповнені людьми, здатними заплакати від розчулення, коли вони почують його. І я з ним цілком погоджуюсь.

А ось, повертаючись до нашої розмови про агентуру, я хочу в тебе запитати одну річ, яка мене давно турбує, але все не було часу її так, як треба, обмізкувати. Чи не вважаєш ти, Богдане, що наближається час, коли влада не зможе контролювати процеси, що зріють у надрах народних? Ти ж, з усього видно, зі своїми агентами вже на владу так, як від тебе вимагають твої керманичі, не працюєш?

— Давай я, щоб не наражати нас обох на небезпеку викриття і звинувачення в антидержавній змові, спробую пояснити все дещо алегорично. Чому III відділення царської охранки не змогло запобігти утворенню революційних гуртків? Принаймні — їхній результативній діяльності? Під контролем були ж усі більш-менш значущі марксистські й інші революційні осередки. Були ж люди, агенти, які мали попередити як про певні дати виступів, їхню підготовку, так і про стратегічні цілі. Причини, звичайно, можна знайти, й немало. Ми звикли (нас так учили) зважати на об’єктивні та суб’єктивні причини тієї чи іншої події, факту. Зокрема й причини виникнення революції (верхи не можуть — низи не хочуть). Це все зрозуміло. Але, говорячи про певних людей, про певні служби, які «працювали» з окремою частиною суспільства, що завжди будила свідомість і розум інших, налаштовувала на боротьбу, закликала до неї, ми називаємо слово — інтелігенція.

Серед інтелігенції було немало тих, які за різних обставин потрапили в тенета III відділення царської охранки. Дехто з них щиро допомагав жандармам, вірячи в те, що робить благородну справу, захищає підвалини монархії. Але поступово під впливом ідеологічної пропаганди визріває стала впевненість агентів у порочності їхньої діяльності, вони перестають бути ними й переходять у табір революціонерів по-справжньому. Дворушництво в цій ситуації неминуче. З’являються «вікна», «пробіли» в надходженні попереджувальної інформації. Крім того, більш упевнено й ефективно починають діяти внутрішні служби безпеки революційних гуртків. Жорстокі розправи революційних СБ за зрадництво і не менш жорстокі покарання жандармів ставили агентів охранки в складне становище. Чимало з них ішло з життя добровільно: хто на межі викриття, хто в ролі мученика, так і не будучи розкритими. Більш тверді чи більш верткі, а чи боягузи (не кожен добровільно піде з життя) залишалися серед революціонерів. Але виконувати свої агентурні функції вони вже не могли (і не хотіли). Тож є фактом, що об’єктивної інформації в царської охранки ставало дедалі менше й менше. І в підсумку — революція. Як скористалися з неї ті, які її організовували — інша справа. У нас в Україні це може повторитися.

— Та не дай Бог! Краще було б, якби розуміння цього прийшло до наших великих політиків раніше, ніж їх посадять на палю. Може, їм хтось усе-таки пояснить, до чого все йде?

()крім тебе ж і таких, як ти, у них є й інші джерела інформації? Ми ж суспільство потенційних стукачів…

— Ти, мабуть, чув про такого радянського розвідника Абеля. Він справді був талановитим кадровим співробітником КДБ, а не агентом. Його справжнє ім’я — Вільям-Август Генріхович Фішер. Після провалу в 1957 році в СІЛА його спочатку засудили до ЗО років, а через п’ять років обміняли на Пауерса — пілота американського літака-розвідника, збитого над СРСР. Потім Абель ще з десяток років учив чекістської майстерності молодих кадебістів. Так от, хто-хто, а Абель знав ціну нашій внутрішній агентурі. Він зі знущанням писав, що не все населення займається виказуванням, а тільки процентів двадцять. Особливо не вистачає донощиків у селах і серед робітників. А от щодо міської інтелігенції, то тут усе благополучно. Якщо чотири друга, пише Абель, зберуться увечері «розписати пульку», то на ранок буде п’ять доносів.

— А чому п’ять?

— П’ятий — від сусіда, який підслуховував під дверима. Тут головне — ідейне стукацтво, а не твої агенти-бандюки… Ти ж їх вербуєш винятково на компрі. А в мене переважна кількість — добровільні, а точніше — ідейні помічники.

— Ага, ідейні стукачі, — Симко налив по повній.

— Ну, як ти можеш таке говорити? — взявши в руку чарку, нарочито серйозно сказав Зорій.

— А як? Можна подумати — твої письменники, журналісти, співаки, театрали так добровільно прибігли до тебе й попросили включити їх у твої агентурні тенета? Добровільні мухи, їдять його мухи.

— Ти знаєш, — Богдан Данилович простягнув руку з чаркою, — я навчився уникати суперечок навіть тоді, коли на всі сто відсотків упевнений, що моя правда. Раніше я б ув’язався в бій, тобто в суперечку, почав би доводити, що я маю рацію.

А тепер… Спокійно відходжу (образно) вбік, і дуже пишаюся собою, що не сперечаюся. Я отримую садистське задоволення від того, що не сперечаюся. Моя правда, знаю, що моя правда, а не показую цього. А найбільший кейф знаєш від чого? Коли візаві сам доходить до того, що я маю рацію. Усвідомлювати те, що ти, виявляється, баран, і до цього ти доходиш самостійно… Ох, як це неприємно. Йому. А мені, кажу ж — кейф. Чи це не садизм, га?

— Давай вип’ємо, садист, — Симко почаркувався. — За наше здоров’я!

…Вони вийшли з ресторану. Недалечко за рогом будинку почулися потужні хлопки, й угорі на тлі темного неба розсипалися кольорові гірлянди вогнів.

— Я б усі нічні феєрверки зібрав до купи й засунув у заднє місце тим, хто платить за них гроші.

— А я зробив би те саме, але постраждалим у мене виявився б той, хто дозволяє такі феєрверки, особливо вночі.

— Ну, ми з тобою й відсталі. Людям же подобається.

— Яким людям? То ж збоченці.

8

«Хоч Аня вже кілька разів відмовлялася від пропозиції капітана Гнирі прогулятися вулицями Львова, сьогодні нарешті погодилася. Чому погодилася — і сама собі не могла пояснити. Може, погода — тиха, сонячна — сприяла, а може, просто бажання вирватися хоч куди-небудь із затхлого осточортілого кабінету, від одноманітної нецікавої канцелярської роботи.

Капітан Гниря зустрів Аню на вулиці. Привітавшись, узяв її під руку, й вони, не домовляючись і не обговорюючи маршруту, пішли собі у напрямку міського парку. Гниря ніколи не розповідав Ані про свою службу, а дівчина й не запитувала. Але сьогодні, прогулюючись алеями парку, Гниря ні сіло ні впало почав розповідати про складність роботи, яку він виконує день у день, точніше — з раннього ранку до пізньої ночі. Добре, що нині ця робота не виходить за межі його кабінету. Іншим ще більше не щастить: ганяються лісами за недобитими бандерівцями. Уже війна закінчилася, а й досі гинуть його товариші.

Ось і сьогодні, наприклад, з чергової операції з Чорного Лісу привезли п’ятьох. Бійня була — не жарт. Щоправда, і бандитів — рештки загону «Остапа» — поклали всіх. Кажуть, саме в цьому загоні був і бандит «Крук», якого вони вже давно ловили, але йому завжди вдавалося вислизнути з оточення. Скоріше б його, Гнирю, відправляли звідси, із Західної України, кудись в інше місце. Начебто для цього вже є деякі передумови: хтось із начальства казав, що таке переведення можливе.

Капітан ще щось намагався говорити, але Аня вже його не чула. Вона поступово стишила ходу і врешті зовсім зупинилася. «Крук»?.. у тому загоні?., поклали всіх?..»

— Що трапилося? — Гниря уважно подивився на Аню. — На тобі лиця немає.

— Нічого, просто голова чомусь запаморочилася. Проведіть мене, будь ласка, додому — мені зле.

Коли Гниря, довівши Аню до будинку й попрощавшись, пішов, дівчина потихеньку добралася до квартири, не роздягаючись лягла на ліжко поверх ковдри, уткнулася обличчям у подушку й майже безшумно гірко-гірко заплакала. І плач дорослої дівчини, хоч і розпачливий, але неглибокий, поступово переходив у розсудливе схлипування зрілої жінки, яка починає розуміти, що жити — не так просто. І що жити — треба. Бо Аня вже не сама. Навіть коли Крук загинув, вона не сама. В її лоні вже зародилося нове життя. Заради якого вона, Анна Петрушко, має теж жити. І вона тепер мусить думати, як зробити так, щоб її дитина з’явилася на світ законно й не мала в житті проблем».

9

Тільки-но Богдан Зорій переступив поріг своєї квартири, як задзвонив мобільний телефон. Полковник подивився на екран: телефонував Петро Симко.

— Алло, Богдане, привіт!

— Привіт, давно не бачилися. Я вже замріяно блаженствую вдома і дякую Богові, що мені вдалося так легко сьогодні від тебе відкараскатися. А виходить, даремне розмріявся. Тільки не кажи, що знову повертаємося в шинок — я вже ходжу в трусах.

— Я радий, що настрій у тебе милостивий і домашній. Але хочеш ти чи ні, я тобі його трішки зіпсую. Словом, зателефонував черговий по області: в Дніпрі в районі Садів знайшли труп мужчини. За попереднім оглядом криміналістів, тіло пролежало у воді 6–8 днів. Від хижаків підводного царства труп сильно постраждав, але єдиний елемент гардеробу, а саме — сімейні труси, цілі, і їх можна ідентифікувати. Хочеш подивитися на утопленика, може, впізнаєш у ньому свого письменника? До речі, ти не запитував у народної співачки, в яких трусах пішов із дому її чоловік?

— Петре, годі блазнювати. Те, що ти став полковником і випив сьогодні горілки, не дає тобі права насміхатися над людським горем.

— Та я ж нічого, навпаки, знаючи, як ти переживаєш за свого, так би мовити, друга, намагаюся тебе підтримати й підбадьорити.

— Гаразд, вважай, що вже підтримав і підбадьорив. Де зараз тіло, що знайшли?

— У морзі на Оболоні.

— Уже зараз пізно, і я, відверто кажучи, боюся телефонувати й говорити про труси. До завтра нічого не зміниться, а вранці ми з тобою спочатку самі подивимося на труп, а потім уже визначимося, що робити далі. Годиться?

— Як скажеш, — Симко полегшено зітхнув. — Я, кажу тобі, боявся, що схочеш терміново їхати в морг. Ти — мудрий керівник.

— Знову починаєш? Ну, ти й зануда. До завтра.

— Бувай.

Попри те, що Симко не лише раз по раз натискав на ґудзика дзвінка, а й гамселив ногою в металеві двері моргу, ті довго не відчинялися. Нарешті почувся скрегіт замка й на порозі з’явився чоловік років п’ятдесяти у засмальцьованому халаті, що лише віддалік нагадував спецодяг лікаря.

— Я ж тобі, Едічка, йопересете, телефонував і попереджав, що буду о дев’ятій у тебе. Ти що, тут проводиш з трупами сеанс спіритизму чи літаєш з ними, як гоголівська паночка-відьма?

Не жартуй, Петю, — пробурмотів лікар. Його рот був набитий їжею, яку він із задоволенням жував.

У супроводі Едічки Симко й Зорій пройшли коротким коридором і опинилися в кімнаті, схожій на пральну. Викладені синьою дешевою кахлею стіни, оторочені такою самою 11, читкою ванни, оббиті цинком чи якимось на нього схожим білим металом столи — усе це справляло гнітюче враження. На одному зі столів — розпанаханий від шиї до паху груп, над яким, мабуть, і ворожив до приходу відвідувачів Едічка. До столу, на якому лежало тіло небіжчика, приставлено маленький металевий столик з медичними інструментами. На деяких із них застигла кров, а між ними лежав розгорнутий папір, а на ньому — порізане сало, хліб та кілька редисок. Від цієї картини Зорія занудило, але він мужньо тримався.

— Чи можемо ми вже зараз приступити до діла? — запитав Богдан Данилович, побачивши, як лікар підійшов до столика, узяв кусочок сала і, вкинувши його в рот, знову почав жувати.

— Ходім-ходім, — зрозумівши стан гостя, промовив Едічка. — Ваш об’єкт не в кращому стані, ніж цей, — він кивнув у бік розпанаханого чоловіка.

Вони пройшли в двері й попрямували довгим коридором. Хоч світло було неяскраве, Зорій із жахом помітив, що по обидва боки коридору під стінами просто на підлозі лежать голі трупи, причому в деяких купах тіла просто перепліталися, й не можна було зрозуміти, чи то цілі трупи, чи, може, їхні частини.

Солодкий нудотний присмак у роті, що з’явився відразу, щойно Зорій переступив поріг моргу, не полишатиме його кілька днів. І згодом, коли мине багато місяців, Богдан Данилович відчуватиме такий самий присмак, наче він знову зайшов у той страшний коридор і опинився поруч із купами напіврозкладених тіл.

Нарешті вони увійшли в кімнату, схожу на камеру схову. Лікар відчинив дверцята й витягнув з металевої шафи ноші, які виїхали на маленьких коліщатках чи на полозках з ніші.

— Ось тіло вашого утопленика, — лікар зібрав простирадло й зіжмаканим запхнув собі під руку.

Те, що Едічка назвав тілом, було лише купою розкладеного й смердючого м’яса. Зорія знову знудило, він відійшов убік і виблював просто на кахельну підлогу. Симко ж і далі спокійно дивився на те, що лежало на ношах.

— Ну, і кого чи що тут можна впізнати? — він подивився на лікаря, немов чекаючи від нього якихось пояснень.

— Я ж тобі ще телефоном пояснив, що сомики й раки тут непогано попрацювали. Хоч як дивно, але єдине, що тут можна ідентифікувати, так це труси, — Едічка гигикнув. — Хоч їх-то дружина, якщо вона в нього є, може упізнати.

— Є в нього дружина, є, — Симко не сердився на лікаря, бо знав, що той щодня й не таке бачить, і вже звик до подібних картин «з натури». — Богдане, що будемо робити?

Зорій уже опанував собою, витерся носовиком, знову підійшов до нош і тепер уже уважно придивився до купи з набору людських останків.

— Ніні показувати цього не можна. Можливо, є якийсь інший спосіб дізнатися, належить це все письменникові чи комусь іншому. Там… генна експертиза чи антропологічна.

— Ви що, панове?! Яка генна експертиза?! Ви бачили, скільки в коридорі невпізнаних трупів? їх стягують сюди щодня з усього Києва, вони тут лежать тижнями, місяцями; завоняли мені і тіло, і душу. А потім все одно ми це все добро совковими лопатами згрібаємо в коробки й он там закопуємо на смітнику, який називаємо кладовищем для невпізнаних. Знаєте, скільки коштує така експертиза? Та й треба з чимось порівнювати, потрібен, сказати б, вихідний матеріал.

— Гаразд, — перебив лікаря Зорій. — Ми підемо іншим шляхом. Ви можете мені дати ці труси з собою?

Можу, звичайно, як виняток. Але після цього вони вже не матимуть жодної судової перспективи, тобто речовим доказом бути не можуть.

Нічого, — Зорій уже заспокоївся й почав мислити як досвідчений опер. — Давайте мені цей речовий доказ, навіть якщо НІН таким уже не є.

— Єдине, що я можу зробити — це віддати на експертизу частину біоматеріалу і рештки крові, щоб встановити в них, наприклад, наявність алкоголю чи отрути.

— А ви можете попросити, щоб усі необхідні дослідження зробили швидко?

— Звичайно, можу.

— Дякую.

Коли Зорій і Симко сіли в автомобіль, Гена Вареник, рушивши з місця й проїхавши кількасот метрів, сказав:

— Ну, ви ж і просмерділися. Від вас же трупами тхне.

— Це ж треба, ще ти тут… — Зорій сердито вилаявся. — їдьмо прямо до мене на дачу, провітримося, перевдягнемося й покумекаємо, що робити далі. Не заперечуєш? — звернувся він до Симка.

— Враховуючи вашу, пане полковнику, героїчну стійкість у морзі, я готовий зараз піти з вами навіть у розвідку.

— Ну ти ж, Петю, й зараза! — у Зорія знову піднімалася зі шлунку хвиля із залишком сніданку. — Вас там, у ментярні, мабуть, чимось годують таким, що ви звикли до отаких картин.

— Ой, Богданчику, твоя правда, — кепкував далі Симко. — Ночами нас підгодовують кров’ю з родильної пуповини.

— Гено, швидко зупини, — крикнув Зорій і прожогом вистрибнув з легковика, коли той ще гальмував.

1

«Лише через п’ять днів після того бою в лісі Ганя добралася до Львова. Тітка Василина зустріла радісно, ні про що особливо не розпитувала, допомогла помитися, нагодувала. Ганя була вдячна їй за прихисток, але, звичайно ж, розуміла, що рано чи пізно вона все-таки мусить розповісти тітці — якщо не все й не обов’язково правду, то хоч роз’яснити своє бачення ситуації і поділитися планами на майбутнє. І вже Ганя збиралася це зробити, коли тітка Василина заговорила до неї сама.

— Ганюсю, моя рідна племінничко, я не маю намірів допитувати тебе про те, де ти пропадала так багато часу: захочеш — сама розкажеш. Мене зараз цікавить інше: що ти думаєш робити далі? Чи не спробувати тобі знайти якусь роботу?

— Тітко Василино, — Ганя зраділа з того, що їй не довелося вигадувати й добирати слова, якими вона хотіла почати розмову, — я вам дуже вдячна за те, що ви мене добре розумієте. Прийде час, і я вам справді все розповім. А зараз я хотіла б кудись улаштуватися на роботу. А там воно покаже, куди поверне моя дорога.

— Ні, Ганюсю, ти не думай — я не хотіла тобі чимось докоряти. Просто мені вдалося вже дещо напитати. Якщо погодишся, то завтра вже можна піти влаштовуватися. Моя подруга, Марічка, працює в магазині…

— Ні, в магазин мені не можна, — не дала договорити тітці Ганя і швидко додала: — я не люблю мати справу з грошима.

— Так там є місце економіста чи бухгалтера. Будеш собі в комірчині сидіти й зводити циферки, щоб сходилися. Ти ж це вмієш.

— Ну, якщо в комірчині… Тоді я згодна.

Наступного дня Ганя й тітка Василина поговорили в магазині з Марічкою Степанівною — завідувачкою — і домовилися про те, що завтра ж дівчина вийде на роботу. За тиждень Ганя вже почувалася так, наче вона на цій посаді працює все життя. Щоправда, лише сидіти в комірчині їй не вдавалося: Ганю посилали то в якісь контори, то на бази, а то й просто відвезти товар комусь із «начальствених» клієнтів.

Якось Ганю покликала завмаг, яка частенько й сама ставала за прилавок. Вийшовши зі своєї кімнатки, Ганя побачила, що Марічка Степанівна розмовляє з якоюсь парочкою — високим симпатичним мужчиною років тридцяти п’яти й молодою дівчиною, можливо, Ганиною ровесницею.

— Ось Ганя вам усе порахує, а потім саме до вашого весілля ми постараємося те, що треба, підготувати. Вам залишиться тільки забрати товар. Ви, Вадиме Вікторовичу, зараз можете пройти в кімнатку і про все з Ганею домовитися.

Мужчина і його супутниця зайшли до «кабінету».

— Скажу по правді, Марічка Степанівна сильно перебільшила, назвавши одруження весіллям. Такий зараз час, що не до гучних святкувань. Запросимо кілька колег по роботі — ото й усе весілля. У шлюбі головне що? — Вадим Вікторович подивився на свою супутницю. — У шлюбі головне — кохання. Правду кажу, Аню?

— Правду, — якось не зовсім упевнено підтвердила дівчина.

— А ви заміжня? — раптом запитав чоловік Ганю.

Та зашарілася й тихо промовила:

— Ні.

— Тож ми вас запрошуємо на вечір. У Ані майже немає тут у Львові подруг, то ви були б дружкою. Та й потренувалися б, набралися досвіду. Адже така красива

дівчина довго не засидиться в дівках, — він засміявся, задоволений своїм жартом.

— Дякую, але ми зовсім не знайомі, і… — Ганя зам’ялася, — у мене багато різних справ.

— Які справи можуть бути в молодої дівчини? — Вадим Вікторович і далі усміхався. — Якраз на весіллях інших і знаходять свою половинку. До речі, ви давно працюєте в магазині? Щось я вас раніше тут не бачив.

— Давно, — цього разу Ганя навіть не почервоніла. — Просто я рідко виходжу зі своєї кімнати.

— Все одно познайомтеся, це Аня, моя наречена. Мене звати, як ви вже чули, Вадим Вікторович. Я капітан держбезпеки, — чоловік і дівчина одночасно протягнули до Гані руки.

— Дуже приємно. Ганна, — подала свою Ганя. Вона мало не зомліла й лише тому не впала, що швидко опустилася на стілець.

— Тоді вважаймо, що ми познайомилися. У вас з Анею навіть імена схожі, значить, сам Бог велів вам подружитися».

2

Навіть усередині органів мало хто знав про спеціальний загін, який виконував особливі завдання лише найвищого керівництва КДБ. Про спецоперації не заведено було говорити. Але в цьому спецзагоні служили такі самі люди, такі самі кадебісти, як і в інших підрозділах Комітету. Майже такі самі.

Психіка їхня, можливо, була десь трішки порушена зробленим ними чи лише побаченим, але ті, які втрачали здатність адекватно сприймати навколишні події, в органах довго не затримувалися.

Ніхто, звичайно, їх не прибирав. Хворобливі фантазії колишнього грушника, а нині письменника-фантаста Віталія Суворінова про тотальне знищення в спеціальних органах тих, хто вже відпрацював своє, професіонали сприймали, як маячню. Зазвичай співробітникам, які вже видохлися на суворій і справді тяжкій службі та не могли максимально віддаватися при проведенні складних операцій, давали або добру посаду в інших підрозділах, або відправляли на заслужений відпочинок з хорошими пенсіями.

Але й після звільнення вони поводилися не завжди адекватно. Це виявлялося здебільшого в побутових бійках, адже незручностей і незвичного для них у цивільному житті було немало. Тому захищатися від посягань доводилося частенько. А вони це вміли.

А деякі пенсіонери знаходили собі застосування й в іншій сфері буття. їхні навички бійців ще певний час жили в них і виявлялися не лише в побуті. Багато хто не припиняв тренуватися й у цивільному житі: вони бігали, повторювали з дня на день «кати» рукопашного бою, бойового карате.

Таким бійцем був і Петро Крюк. В охорону одного з найбагатших і найвпливовіших людей України Миколи Назарова він потрапив невипадково: для цього йому знадобилися неабиякі здібності й навіть хитрощі. Ще більше хитрування Крюкові довелося застосувати, щоб потрапити в коло найбільш довірених осіб «хазяїна». Саме Петра Крюка нерідко брав із собою як особистого охоронця син Миколи Яковича — Генна дій. Перебуваючи в центрі подій, що відбувалися під час поступового обернення колишнього пересічного економіста Миколи Назарова на державного чиновника найвищого калібру, Петро Крюк не просто виконував оплачені функції охоронця: він дуже скрупульозно збирав інформацію, потрібну йому для втілення найзаповітнішої мрії в житті. Мрії, з якою він не розлучався відтоді, як уперше усвідомив себе людиною, здатною на великий і серйозний вчинок. Вчинок, який приголомшив би не лише тих, хто знав Петра з дитинства, а й усіх нормальних людей, які звикли сприймати навколишній світ як низку взаємопов’язаних та закономірних подій і які звикли покладатися на власний життєвий досвід, не завжди зважаючи на винятки з класичних правил поведінки окремих особин, що траплялися в історії загальнолюдського розвитку.

З такими самими, як він, охоронцями Петро Крюк намагався будувати рівні й прості стосунки за шевченковим принципом: у всякого своя доля і свій шлях широкий. Мовляв, виконую свої функції добросовісно, а в усьому іншому — в душу не лізьте. Мабуть, і хазяї Крюка, відчуваючи в ньому якісь особливі, відмінні від інших бійців риси, ставилися до нього з повагою й певною пересторогою: «мокрих» справ не доручали, кепкували й підколювали обережно, без фанатизму, наче побоювалися, що цей кремезний, професійно підготовлений чоловік може дати відкоша.

Сьогодні Петро Крюк вирішував, можливо, найважливішу в своєму житті дилему: досягати й далі своєї головної мети, до якої вже близесенько, чи спробувати врятувати життя тому нещасному, якого тиждень тому притягли невідомо звідки й кинули до вівчарні. Саме так тут називали підвал, де працювали «раби» — люди, приречені на довічну каторгу й мученицьку смерть. Смерть у невідомості, без сповіді, причащання та відспівування. Петро не знав, скільки таких нещасних працювало в підвалі на так званій «хімії» — не його то було діло. Але той мужик, якого Крюк побачив випадково, довго стояв перед очима колишнього спецназівця. У ньому знову прокинувся дух співробітника спецслужби. Петро знав: якщо й у цьому разі вдавати, наче все, що відбувається, його не обходить, — він перестане себе поважати. Тож він, полковник спецназу Петро Крюк — такий самий покидьок, як і ті кінчені бандити, що ходили разом із ним з пістолетами під пахвами навколо «височайшого тіла», в яке іноді так хотілося випустити всю обойму з «макара».

І Петро Крюк вирішив цього разу вчинити так, як ще в житті не вчиняв: він відмовився від ретельно розробленого й детального плану, без якого ніколи не починав робити навіть найменшого і незначного кроку. Петро Крюк уперше вирішив діяти за обставинами. Діяти так, як підкаже ситуація, як підкаже інтуїція, як підкаже серце.

З

«Бій відлунав, а Микола ще довго лежав у норі. Цей лисичий прихисток він запримітив ще восени, коли обстежував місцевість навколо обладнаного схрону і спостерігав, чи, бува, не стирчить щось із-під землі. Нора між двох товстих ялинових коренів була вузька. Тоді, ризикуючи натрапити на хазяйку підземного помешкання, Микола спробував протиснутися між корінням ногами вперед. Але це йому не вдалося: одяг задерся аж до голови, й чоловік, залізши в нору лише наполовину, насилу звідти виборсався. Та Микола не звик відступати. Узяв зі схрону лопату, повернувся до нори й кількома вправними рухами розширив лаз. Згодом він ще навідувався до цього місця й подумки відзначав: невидимі для стороннього ока мітки, які він попередньо поставив, залишалися недоторканими, що могло означати — лисиця нору покинула.

Коли споночіло, Микола не став вилазити на поверхню. Він, хоч і молодий, але досвідчений воїн, розумів, що зовнішня тиша може бути пасткою. Енкаведисти ж могли залишити засідку, навіть якщо не знайшли схрону. Що нагорі ще не все закінчилося — Микола зрозумів, коли він явно почув: хтось поруч ходить. Рухи невідомого обережні, тихі, скрадливі: навіть принюхавшись, хлопець не вловив ні запаху тютюну, ні перегару, що зазвичай супроводжували бувалих військовиків. Ті звуки невдовзі припинилися — той хтось, мабуть, пішов собі далі.

І хоч як незручно було Миколі стирчати в тій норі, він живий і навіть не поранений, і тому міг, особливо не переймаючись, перетерпіти. Доводилося зазнавати й не таких випробовувань. А головне, у нього багато часу, щоб обмізкувати все, що трапилося з ним. Що трапилося з тими, які ще кілька днів тому оточували його, жили з ним, говорили з ним, ділилися останнім шматком хліба. У його уяві пропливали обличчя побратимів, що один за одним падали від куль ворога. Те, що всі загинули, Микола не сумнівався: це сталося на його очах. Боліло ж, пекло пеком йому інше. Те, що сталося хоч і під час бою, але за значенням для самого Миколи було ще ближчим, ще інтимнішим і ще трагічнішим.

Затиснутий корінням вікової ялини Микола Валюх на псевдо «Крук» прокручував плівку давніх спогадів і накладав ті кадри на події позавчорашнього дня. Ось він, уже дорослий юнак, прощається з матір’ю перед тим, як остаточно полишити цивільне легальне життя й перейти в підпілля. І мати довго не відпускає його від себе, наче відчуваючи, що побачитися з рідним сином їй уже не доведеться. Софія повідала Миколі про те, чого ніколи й нікому в житті не розповідала. Її чоловік Тарас Валюх, який теж уже багато місяців воює з совітами, виявляється, колись зґвалтував Софію, і вона мусила вийти за нього заміж, хоча любимі все життя лише одну людину — Олеся Косовського. Мати це розповіла Миколі тому, що її гріх тяжким каменем лежить на серці, не даючи продиху і змоги жити. Повідавши таємну історію свого життя Миколі, Софія попросила в сина пробачення. Вона не винить у тому, що сталося, батька. Вона просить Миколу просто пам’ятати це. «Не роби, сину, помилок, які довелося все життя спокутувати твоїм батькам. Пам’ятай, що старі люди кажуть: якщо пішло в когось у роду щось не так, то й надалі у всіх поколінь життя буде кострубатим».

Чорно-білі затуманені часом картини з матір’ю поступово стирають яскраві події позавчорашнього дня. Хлопець ніяк не чекав, що до їхнього схову разом із провідником «Остапом» завітає Миколин батько — Тарас. Дивним і несподіваним виявилося й те, що разом із батьком до схрону протиснувся і… Лесь Косовський. Микола його добре знав, бо той жив у тій самій місцевості, де мешкала й сім’я Валюхів. Але побачити їх разом після того, що він дізнався від матері, Микола аж ніяк не чекав. У схроні всі пробули недовго. «Остап» віддав якісь розпорядження, весь його загін покинув схрон і, наскільки зрозумів Микола, вояки прилаштовували якийсь цінний вантаж.

І нарешті те, що не лише найяскравіше запам’яталося, а кровоточило відкритою болючою раною — останні хвилини бою з совітами, коли одними з останніх, хто вцілів і відстрілювався від навали енкаведистів, були його батько Тарас і Лесь Косовський.

Усе трапилося майже миттєво. Косовський крикнув: «Тарасе, пробивайся до своїх, треба їм повідомити, де скриня». Тарас різко повернувся, подивився в очі

Лесеві, підняв автомат, цілячись йому просто в груди.

Але довга автоматна черга прошила Тарасові спину.

Той упав, устигнувши натиснути на курок. І за мить поруч із Тарасом Валюхом уже корчився в передсмертних муках Олесь Косовський.

Ніхто, жодна людина із загону «Остапа» не вийшла живою із тієї м’ясорубки. Ніхто.

Окрім Миколи.

Ніхто, жодна жива душа не знає, хто убив Тараса Валюха. Ніхто.

Окрім Миколи.

І він нікому, навіть своїй матері не розповість, як тряслися в нього руки після того, як він випустив автоматну чергу в свого батька».

4

Тільки тепер, коли Зорій читав уривки з рукопису, який йому віддала дружина письменника Теслі, до нього дійшов справжній зміст того, що розповів Богданові Даниловичу на останній зустрічі на явочній квартирі полковник Файлов.

Тоді, коли основний смисл їхньої бесіди стосувався небезпечної ситуації, що склалася довкола Шершуна, Зорія та й самого Дениса Файлова, Богдан Данилович вислухав сповідь колеги просто як чемна й вихована людина. Насправді в той час Зорієві було не до карколомних кульбітів з історії чужої сім’ї. Тоді Богдан Данилович не дуже-то й зрозумів, хто кому «Антон бабі сестра втретє». Зараз же, читаючи сторінки незакінченого роману Сашка Теслі, Зорій згадав мимохідь кинуту Файловим репліку, що про історію його сім’ї розповів одному письменникові, який звернувся до Дениса після того, як отримав від співробітника СБУ підказку про людей, котрі мають стосунок до архівних матеріалів, над якими в той час працював письменник.

Той монолог Дениса Файлова тепер так яскраво відтворювався в пам’яті Зорія, що він наче чув того знову, зараз, у своїй кімнаті. Причому цей монолог Файлова в уяві Богдана Даниловича переплітався з картиною моргу, де на ношах лежала купа з м’яса й кісток, що могли належати…

Тоді полковник Файлов схвильовано розповідав про своїх батьків. Розповідав саме те, про що Зорій прочитав у рукописі Сашка Теслі. Зорій розумів: деякі деталі розповіді, викладені в романі, є творчим вимислом письменника, Тесля ж ніяк не міг знати, наприклад, того, що думав один з героїв роману Микола Валюх, тим більше — ніхто, окрім нього, не міг знати про те, як загинув його батько Тарас і коханий його матері Лесь Косовський.

Богдан Данилович відкинувся на спинку фотеля, заплющив очі й у кімнаті, здалося, прозвучали слова Дениса Файлова. Наче слухаючи їх знову, Зорій лише тепер усвідомлював, наскільки ті слова для його колеги й побратима були значущими. Саме їхнім змістом (тепер Богдан Данилович був у цьому певен) і жив по-справжньому полковник держбезпеки Денис Файлов, син члена Організації українських націоналістів, бійця Української повстанської армії Миколи Валюха і оунівської підпільниці Галини Босак — тієї Гані, про яку й пише у своєму романі Сашко Тесля.

Але знову-таки, тільки тепер Зорій зрозумів, яка частина розповіді Дениса Файлова була для того найбільш хвилююча, найрідніша й найболючіша.

«…Коли я, закінчивши Вищі курси КДБ, вже працював у контррозвідці, цілком випадково, як це зазвичай і буває в житті, познайомився з гарною дівчиною з божественним ім’ям Злата. Не знаю, хто з батьків дав їй те ім’я, але вона цілком йому відповідала. Злата була не просто красуня. Вона випромінювала світло, її усмішка направду була сонячною. Дівчину всі любили, а я… Я просто помирав, коли ми розлучалися хоч на день. Ми кохали одне одного так, як не кохав ніхто й нікого в житті. У нас було стільки спільного, що ми розумілися з півслова. Тільки-но я про щось подумаю, а вона про це вже говорить. Іноді ми навіть лякалися — так наші думки, погляди й оцінки збігалися.

Ми зустрічалися майже рік і вже однозначно вирішили побратися. На той час Злата закінчила університет і, власне кажучи, майбутній шлюб для нас мав лише формальний характер, бо ми вже кілька місяців жили як чоловік і дружина. Коли Злата повідомила, що вагітна, ми раділи як діти, мріяли, будували плани на майбутнє.

Я познайомив Злату зі своєю мамою. На той час мій батько вже помер, і мама лишилася єдиною рідною людиною, яка мене завжди розуміла, підтримувала й захищала. Вони відразу ж порозумілися: майбутню невістку мама полюбила, як дочку, а Злата її полюбила як свою рідну матір. Ми зі Златою, навіть не соромлячись, зізналися їй, що чекаємо дитину, на що мама, як мені тоді здалося, гірко зітхнувши, лише сказала: «Як вийшло — так вийшло. Долю не обдуриш». Я досі дивуюся, як вона вже тоді могла відчути, що у нашій історії щось не так, і що її зітхання незабаром переросте у трагедію…»

5

«Усе настільки швидко відбувалося, що Аня й незчулася, як дала згоду на одруження з Гнирею. Капітан був наполегливим, але не нахабним. Якби не «Крук», то Аня іншої пари собі й не хотіла б. їй подобався цей симпатичний молодий чоловік. Але у прийнятті остаточного рішення переважили не так почуття, як усвідомлення того, що вона вже вагітна. Стан матері-одиначки її лякав. Вона панічно боялася розголосу. (Ох, цей розголос!) Більше того, Аня уявляла свою маму, подруг і просто їхніх знайомих, малюючи картину своєї появи у себе вдома з черевцем чи з дитиною — й без чоловіка. Тому на раптову й наполегливу пропозицію Гнирі вийти за нього заміж Аня майже відразу відповіла згодою. Для неї найголовніше було те, що вона носить у собі дитину її коханого «Крука», навіть справжнього імені якого вона не знає і якого… Якого вже немає на білому світі.

Так зване весілля пройшло у дворі будинку, в якому жив капітан Гниря. Кілька столів з простими клейонками, дерев’яні лавки, накриті старенькими покривалами й великими вовняними хустками, проста і скромна їжа, рідкі й не дуже наполегливі вигуки «гірко», десяток гостей, серед яких і Ганя. Її посадили поруч із військовиком у формі зі знаками артилериста.

Як потім, за ближчого знайомства сам капітан пояснив Гані, він працює у військкоматі, тому що був тяжко поранений у бою і для справжньої військової служби вже не годний. Капітан Файлов Юрій Михайлович (саме так він відрекомендувався Гані) відразу ж почав залицятися до дівчини і протягом усього весілля майже не відходив від неї ні на крок.

Юрію Файлову сподобалася ця проста й симпатична дівчина. Він щодня заходив до неї в магазин, приносив квіти, цукерки, а після роботи вони гуляли містом, капітан розповідав різні пригоди зі свого бойового минулого, Ганя вдавала, що їй це цікаво, слухала, співпереживала, просила розповісти ще. За два тижні вони побралися. На їхньому весіллі були ті самі люди, що й на весіллі Ані та капітана Гнирі.

Після знайомства й весіль Аня й Ганя часто зустрічалися, гомоніли про свої дівочі справи і майже в один час зізналися, що відчувають вагітність. Так само підтримували дружні стосунки два капітани, які день у день торували собі службовий шлях у напрямку столиці України. І в них це виходило. Один товариш Гнирі на службі, який обіймав посаду начальника відділу кадрів в органах держбезпеки в Києві, пообіцяв йому там-таки знайти пристойну посаду. Ну, а Гниря божився не забути й про Файлова.

Через сім з хвостиком місяців подруги народили: у Ані знайшлася дівчинка, яку за бажанням Вадима Вікторовича назвали Златою, а в Гані народився хлопчик, якого особисто Юрій Михайлович назвав Денисом. Молоді подружжя в неділю гуляли парком біля університету, жінки погойдували дитячі візочки, раз у раз нахиляючись до своїх чад, агукаючи й сюсюкаючи, поправляли пелюшки, чоловіки вели розмови про міжнародне становище, про імперіалізм і про плани на майбутнє, яке вони вже пов’язували з роботою в Києві, яку ось-ось мають отримати.

Під час однієї з недільних прогулянок на алею парку з-за дерева вийшов мужчина у сірому пом’ятому піджаку й перегородив парам дорогу. Жінки, які котили візочки позаду своїх чоловіків, побачили, як незнайомець, не поспішаючи, вийняв з кишені пістолет і навів його на капітана Гнирю. Той з несподіванки став як укопаний. Капітан Файлов, не розуміючи, що діється, теж завмер. Ураз поперед свого чоловіка прожогом вискочила Аня й затулила його собою. Пролунав постріл. Аня зойкнула й схопилася за ліве плече. Гниря підхопив дружину під руки й разом із нею осів.

А за мить пролунав ще один постріл, і незнайомець, лівою рукою схопившись за лівий бік, упав горілиць на землю. Аня рвонулася з рук чоловіка і ступила крок до стрільця. Тут же підбігла до нього й Ганя. Мужчина повільно випустив пістолет, з якого щойно пустив собі кулю в серце: з його рота разом із цівкою крові виповзло останнє слово «…Аня». Обидві жінки присіли навпочіпки й прошепотіли, наче видихнули, «Крук». Потім звели очі одна на одну. Аня дивилася з подивом, Ганя — з неприхованою ненавистю».

6

Петро Крюк уже другий день тинявся маєтком Миколи Назарова, мозолячи очі іншим охоронцям і ризикуючи викликати підозру своєю дивною поведінкою. Хоч бійці охорони й знали одне одного в обличчя, та тісного спілкування між собою уникали. Усі вони були люди здебільшого бувалі, досвідчені, але досвід кожний з них мав свій, не схожий на досвід інших. Частина охоронців прийшла на роботу до «олігарха» після виходу на пенсію зі спецпідрозділів правоохоронних органів, але більшість не могла похвалитися лояльними стосунками із законом.

Ця друга частина навіть зовні відрізнялася від першої: татуювання на пальцях, руках, шиї та інших частинах тіла однозначно вказували на їхнє кримінальне минуле. Відповідною була й повсякденна поведінка представників кожної з груп. Усі охоронці інтуїтивно насторожено ставилися одне до одного, близьких і дружніх стосунків не мали, хоча й не ворогували. Бо на прикладах знали, чим це для них може закінчитися. Після кожного випадку з розборами чи конфліктами їхні учасники кудись зникали. За дотриманням внутрішнього порядку й «статуту поведінки» наглядав начальник усіх охоронців, суворий і таємничий Михайло Дмитрович Чопенко, якого між собою всі називали «Чіп».

Будь-які намагання Петра Крюка хоча б наблизитися до входу в підвали, де була святая святих усього «виробництва», за рахунок якого й існувала імперія Миколи Назарова, щоразу закінчувалися фіаско. Одна за одною лускали, як мильні бульки, всі нашвидку вигадані причини, з яких йому «треба було» зайти до приміщення, де хімічили небезталанні менделєєви, обертаючи різноманітні, здавалося б, побутові речовини на «пігулки кейфу».

Крюк не дуже розумівся на лексиці, якою іноді користувалися люди, що мали доступ до «хімічних» підвалів. Але навіть він, далекий від науки, запам’ятав такі слова, як «прекурсори», «аналоги», «гомологи», «опіати» тощо. Що саме означають ці терміни й поняття, він не знав. Але суть того, що відбувалося в таємних підвалах, звичайно ж, розумів. І саме те розуміння підтверджувало правильність обраного ним шляху, підтверджувало те, що мета, до якої він прагнув і до якої останніми роками наполегливо йшов, — ось-ось нарешті наблизиться. Хоча наближалася вона поступово відтоді, як Крюк потрапив ув «обойму» людей, яким найбільше довіряв хазяїн усього цього «господарства» — Микола Якович Назаров.

Підвал, який усі називали просто «хімією», містився під господарськими будівлями маєтку. Там були кімнати для охорони й прислуги, гаражі, всілякі підсобні приміщення, склади. Входів у підвал два. Принаймні стільки вдалося встановити Петрові Крюку. Один із них — у гаражі, де стояв мікроавтобус «Фольксваген». Він рідко виїздив, а вхід замасковано у стіні оглядової ями, над якою і стояв автомобіль. У разі потреби «Фольксваген» виганяли на вулицю й натискали на потаємну кнопку, після чого двері в стіні ями відчинялися. Другий вхід до підвалу, схожий на пригребицю сільського погреба, зовні, за двадцять метрів від господарських будівель. Якщо стороння людина потрапить у цю пригребицю і спуститься східцями вниз, то опиниться в звичайнісінькому погребі, в якому стоять діжки з солоними огірками, помідорами, капустою, квашеними яблуками, а на полицях — скляні банки з різною консервацією.

І лише обізнана людина могла натиснути на приховану кнопку й потрапити до потаємного підвалу через двері.

Усе це Петро Крюк розвідав раніше, але залишалося невирішеним питання, як потрапити всередину підвалу і, головне, як звідти вибратися. Усі входи охороняли належно підготовлені й проінструктовані люди «Чіпа».

Невідомо, скільки ще довелося б ходити навколо «об’єкта» Крюку, якби не обставини, які склалися незалежно від його зусиль. Річ у тому, що колишній спецназівець не міг знати, що за кожним його кроком уже кілька днів пильно спостерігає не менш розумна й рішуча людина, яка підозрює Петра у вчинках, зовсім не властивих довіреному й найбільш професійно підготовленому охоронцю. Якщо підозри підтвердяться, Крюкові забезпечена єдина дорога — на той світ. Цією людиною був не хто інший, як грізний і безмежно відданий хазяїнові особистий охоронець Назарова — Михайло Чопенко. І саме дії «Чіпа» спричинили швидку, хоча й трагічну для деяких її учасників розв’язку.

7

«Після події в парку Аня і Гниря йшли до свого будинку мовчки. Вдома жінка переповила Злату, а перед очима все ще стояла картина, коли Крук, помираючи, промовив слово «Аня». Чоловік весь час мовчав. Аня вдавала, що все вдома, як і раніше, але при цьому відводила очі, коли Гниря дивився на неї. Аня не знала, що Гниря почув останнє слово Крука, і намагалася показати, що та подія схвилювала її просто тому, що схвилювала б будь-яку жінку, яка так близько побачила раптову й трагічну смерть.

Нарешті Гниря підійшов до Ані, взяв за руку й підвів до столу.

— Сядь!

Аня мовчки послухалася. Вадим теж сів на стілець, що стояв з другого кінця столу.

— Аню, я почув, як ти назвала того хлопця, що намагався вбити мене, «Крук». Я також почув його останнє слово. Він сказав «Аня». Думаю, що буде цілком логічно, якщо я задам тобі просте запитання: що це все означає?

Аня сиділа, випрямивши спину, втупивши очі в стіл, і мовчала. Жінка чекала цього запитання, готувалася до нього, а коли воно прозвучало, то наче заскочило її зненацька. Гниря теж мовчав. Він зараз переживав і хвилювався не менше, ніж його дружина, яку він щиро кохав. Нарешті Аня, зібравши сили, тихо почала.

— Там, у селі Великопілля, коли вбили Красуляків, цей хлопець мене знайшов, але не вбив, а вивів у ліс і відпустив. Я чула, як його називали на ім’я Крук. Тоді він теж запитав, як мене звати. З того часу ми з ним не бачилися. Можеш вірити, можеш ні. Більше я не можу нічого додати.

Гниря підвівся, підійшов до дружини, взяв її голову в руки, нахилився й поцілував у лоб.

— Я тобі вірю, — тільки й сказав.

Хоч була неділя, Гниря швидко зібрався й за півгодини вже сидів у своєму робочому кабінеті в управлінні держбезпеки. Працювати у вихідні для співробітників органів — звичне діло. Ще з часів Фелікса Едмундовича, не кажучи вже про сталінські, нічні пильнування вважалися більше нормою, ніж винятком. Вадим — добрий служака, досвідчений опер і знає, коли й що робити, як ті чи інші обставини повертати собі на добро. Оце й зараз капітан Гниря сів писати рапорт начальству, як він особисто знешкодив останнього вояка з банди «Остапа» на псевдо «Крук». Гниря тоді не міг знати, яку роль відіграє цей папірець у долях людей, котрі його читатимуть через багато десятків років…»

8

Так, знаючи нині кінець розповіді Дениса Файлова, Зорій дедалі більше думав про дивовижні, майже містичні життєві історії, здавалося б, зовсім далеких, чужих і незнайомих людей, долі яких переплітаються таким чином, що хоч-не-хоч

повіриш у містику й небесну визначеність того, що відбувається на Землі. А як інакше пояснити зустріч на величезному просторі, серед мільйонів людей саме тих, які не повинні були б зустрітися ніколи в житті.

Зорій підвівся з крісла, пройшовся по кімнаті. І тут раптом згадав, що в його портфелі лежить пакет з трусами, які він забрав з моргу. Ні, у нього не було бажання зараз діставати цей «речовий доказ». У голові полковника наміть не майнула думка зателефонувати Ніні Теслі й запитати її, у горошок чи в смужку носив труси чоловік.

Тоді навіщо Зорій забрав цей єдиний предмет, що міг розвіяти останні сумніви у тому, що трапилося з Сашком Теслею? Може, справді треба було зіпхнути ці всі проблеми на Симка? То його робота — розслідувати ось такі випадки. Ця думка з’явилася лише на мить і зникла як така, що жодним чином не могла бути реалізована апріорі. Не така ж він уже тварюка, щоб залишити цю справу без особистої участі. Більше того, Зорій чітко усвідомлював: не в останню чергу він сам — причина того, що відбувається тепер навколо нього. З його друзями, співробітниками, з тими, кого він, Богдан Зорій, утягнув у орбіту власних амбіцій. А чим ще, як не амбіціями, можна пояснити втілення таких незвичних для простого полковника спецслужби планів?

І тут йому прийшла проста думка. Чому ж раніше він цього не допетрав? Усе ж так просто. Про це можна знайти тисячі книжок, сотні фільмів. Богдан Данилович розкрив портфель, кинув на стілець пакет з «речовим доказом» і взяв мобільний телефон.

— Алло, Петре, ти ще не спиш? Як ти думаєш, твій Едічка зараз ще жує бутерброди над своїми трупами? До речі, як його по батькові? Іванович? Оригінальне сполучення імені й по батькові. Дай, будь ласка, його телефон: я пам’ятаю, ти казав, що попереджав його про наш прихід. Ага, пишу.

Що я придумав? Та… прийшла в голову одна мисля. Добре, потім доповім вам, пане полковнику, про виконану роботу. Бувай… — Зорій натиснув на кнопку «відбій» і набрав щойно записаний номер, але ніхто не відповів. Зорій знову й знову набирав номер телефона моргу, та після кільканадцяти сигналів виклику нарешті буркнув невдоволений чоловічий голос: «Кому не спиться в глупу ніч?»

— Едуарде Івановичу, доброго вечора. Це полковник Зорій Богдан Данилович. Вибачте, будь ласка, що так пізно турбую. Ви, мабуть, уже прилягли біля якогось мовчуна, — не втримався Зорій, але швидко заторохтів, боячись, що експерт покладе слухавку. — Я розумію, що це буде верхом нахабства, але дуже прошу вас: гляньте на кістки об’єкта, якого ми сьогодні впізнавали. Мене цікавлять ноги. Особливо ліва. Думаю, такому досвідченому спеціалісту неважко буде встановити, чи була поламана коли-небудь кістка, чи ні.

— Та, звичайно, неважко, особливо для таких людей, із такої фірми. До речі, пане полковнику, аналізи по вашому потопельнику ще не прийшли, але мені вже подзвонили: мужик переповнений наркотиками. Від такої дози можна десять разів померти. Схоже, він віддав Богу душу через передозування, а потім уже втопився. Тобто не виключено, що його мертвого просто викинули у воду.

— Спасибі велике, Едуарде Івановичу, за нову інформацію. Я хвилин за десять-п’ятнадцять зателефоную ще раз. Дякую.

Зорій знову вмостився у фотелі. Він знав, як довго тягнутимуться ті п’ятнадцять хвилин. Ні, треба думати про щось інше, тоді час спливе швидше. І, як паличка-виручалочка, звідкись здалеку випливли слова Дениса Файлова: схвильовані, надривні, останні. Останні слова, що, як виявилося, чув із вуст цієї цікавої людини Богдан Данилович Зорій.

«…як вона вже тоді могла відчувати, що в нашій історії щось не так і що її зітхання скоро переросте у відчай і жах. Переросте у трагедію.

Якось Злата запросила нас до себе додому — пора, мовляв, уже познайомитися нашим батькам. Точніше — матерям, бо на той час батько Злати вже помер. Коли ми зайшли до квартири, в коридорі нас зустріла Златина мама. І тут сталося те, чого ми аж ніяк не чекали. Побачивши одна одну, наші матері заклякли. Нарешті мати Злати промовила: «Оце так!», після чого моя мама прожогом вибігла з квартири. Ми зі Златою, нічого не розуміючи, стояли з роззявленими ротами. Нарешті її мама сказала:

— Ми з Ганею знайомі. Давно знайомі. І дуже довго не бачилися. Не бачилися майже стільки, скільки вам зараз років.

Мати Злати пройшла в кімнату, ми — за нею. — Важкі то були часи. Ви народилися у Львові одночасно — з різницею в кілька днів. Але то інша історія. Ви, дітки, в тому не винні.

— У чому ми не винні, мамо? — передчуваючи щось недобре, схвильовано запитала Злата.

— Ні в чому ви не винні, дітки, — зітхнула жінка. —

А зараз, будь ласка, залиште мене. Ідіть десь погуляйте.

— Ні, мамо, я тебе в такому стані не залишу, — Злата звела на мене благальний погляд. — Денисе, іди додому. Здається, ти теж зараз мусиш бути біля своєї мами.

Коли я прийшов додому, мама лежала на дивані й дивилася в стелю. Ото тоді вона й розповіла мені все: і про те, хто насправді мій батько, і про Злату, яка, можливо, теж є дочкою мого батька, тобто бійця УПА Миколи Валюха, який загинув у 1947 році.

Про все, що дізнався тоді від матері, я розказав письменнику, який знайшов документи про мого батька в архіві СБУ. Єдине я не розповів — що трапилося після того, як ми зі Златою дізналися про давнє знайомство наших матерів, а я довідався ще й про те, що Злата — моя сестра. Я не можу зараз передати свій стан, у якому перебував того вечора. Мене мучили найстрашніші думки, і єдине, що мене тоді врятувало від самогубства, це стан моєї матері. Я бачив — їй набагато гірше, ніж мені, вона переживала болісніше, ніж я.

Не знаю, що було б далі, але там, на небесах, усе вирішили без нас. Після безсонної ночі я все-таки вирішив піти до Злати й поговорити з нею. Але зустрітися з живою коханою і… сестрою мені не судилося. Коли прийшов у квартиру Злати, її мати сказала, що тільки-но зателефонували з пункту швидкої допомоги й повідомили: Злату збила машина. На смерть. Після того моє життя втратило сенс. Я просто існував: служив, виконував завдання начальства, їв, пив, спав… Після загибелі Злати невдовзі померла її мати. А п’ять років тому покинула світ і моя.

Оце така історія. Для чого це все я розповідаю вам? Не знаю. Здається, тепер мені легше: я розповів найінтимнішу частину свого життя людині, яку поважаю. А розказав — і

наче покаявся. Я ж вірити в Бога так і не навчився. «Стыдно мне, что я в Бога не верил, горько мне, что не верю теперь». Що ж то за люди такі — поети, які вміли написати про себе так, що ті слова — пророчі для багатьох? До цього часу…»

Ось і минули швидко п’ятнадцять хвилин. Зорій знову набрав номер. Цього разу відповіли відразу.

— Алло, Едуарде Івановичу, це знову полковник Зорій. То що там у нас з кістками потопельника?

9

— Ніно Матвіївно, здрастуйте! Як добре, що ви вдома, — Зорій говорив навмисно впевнено, навіть підпустивши в слова відтінок безтурботності. — Щоб ви не хвилювалися, одразу повідомлю: поганих новин немає. Хоча особливо добрих — теж. Скажіть-но, як ви почуваєтеся?

— Здрастуйте, Богдане Даниловичу, — відповіла Ніна Тесля рівним спокійним голосом. — Як я можу почуватися? Сиджу вдома, відмінила всі гастролі, кожен дзвінок для мене, як атомний вибух. Що мені залишається робити? Чекати. Хоча, мушу зізнатися, я не звикла сидіти склавши руки. Не втрималася, скажу правду, і з’їздила до ясновидиці аж у Томашпіль. Вона за фотокарткою бачить долю людини — так мені говорили. Я показала знімок Саші. Вона одразу ж сказала, що він живий, але перебуває в якійсь клітці чи за ґратами, можливо, в тюрмі. Але я й без ворожки відчуваю, що Саша живий. Якби не та записка…

— Ніно Матвіївно, — скористався з паузи в розповіді жінки Зорій. — Я теж вірю, що Сашко живий. Але в мене є до вас два запитання — про всяк випадок. Наскільки я пам’ятаю, приблизно років п’ять тому, взимку, Сашко зламав ногу, здається, ліву. Ви були на гастролях, і мені довелося відвідати його вдома. Його тоді вже привезли з лікарні, і він лежав на дивані. Нога була в гіпсі. Ви можете це підтвердити, щоб я, бува, не помилився…

— Так, було. Саша тоді пролежав майже місяць, а потім ще шкандибав. Але лікарі все зробили вдало, невдовзі він навіть не згадував той прикрий випадок. А чому ви запитуєте? Щось мені не дуже подобається це запитання…

— Ні, все гаразд. Я ж сказав — про всяк випадок, — Зорій і далі бадьорився. — Просто мені зателефонували, повідомили, що знайшли мертвого чоловіка. У Дніпрі знайшли. Так у нього обидві ноги цілі-цілісінькі. У мене ще одне запитання, тільки я вас прошу, не хвилюйтеся. Я навіть упевнений, що отримаю на нього заперечну відповідь. Ви, може, пам’ятаєте, чи є у Сашка труси сірого кольору з емблемою спереду, на якій вишито «до-ре-мі»?

— Є, є, є, — закричала жінка. Вона заридала і довго не могла заспокоїтися. Зорій тільки непевно повторював:

— Ніно Матвіївно, Ніно Матвіївно, не хвилюйтеся.

Нарешті жінка тихо промовила:

— Де він?

— Ніно Матвіївно, я вам правду кажу — тут якась помилка.

У чоловіка, якого знайшли у Дніпрі, обидві ноги цілі. А труси… Стільки однакової білизни в магазинах… — Зорій говорив, а сам нічого не розумів. Як міг трапитися такий збіг?

— Я хочу подивитися на того чоловіка, — твердо сказала жінка.

— Я вас прошу, не хвилюйтеся. Будьте вдома, вам не варто на те все дивитися. Ви однаково нічого там не розпізнаєте. Повірте мені, я все роблю для того, щоб якнайшвидше знайти Сашу.

— Чому я маю вам вірити? — тихо, навіть мляво промовила Ніна Тесля, й у слухавці почувся зумер відбою.

Оце так подзвонив! Оце так заспокоїв! Кретин, недотепа, тупак. Як же так вийшло? Едічка ж сказав, що він на всі сто впевнений: ноги в утопленика цілі. А в Сашка був відкритий перелом лівої ноги. Значить, справа лише в трусах. Ага, лише. Дрібничка. Труп знаходять у тому місці, де виявили одяг письменника, на потопельнику труси Теслі, а сам Сашко — зовсім не Сашко. Маячня!

Так, потрібно заспокоїтися і думати про інше, поки в голову прийде щось путнє. Можливо, ще якісь обставини з’ясуються. Без нього. Без суперрозслідувача Зорія, їдять його мухи.

1

Попри пізній час начальник управління боротьби з незаконним обігом наркотиків департаменту СБУ «К» генерал-майор Владислав Ухаль сидів у своєму кабінеті на Малопідвальній, 29. Він чекав дзвінка. Минуло три години відтоді, як на зв’язок мав вийти його досвідчений агент «Аурум». Коли шість років тому під час вербовки новий агент обрав собі цей псевдонім, Владислав Анатолійович і не підозрював, що «Аурум» справді стане золотим таємним співробітником. За не надто вже й тривалий час співробітництва (як для класичних оперативних понять) агента не раз вводили в найскладніші оперативні розробки, які вели працівники управління СБУ з протидії наркобізнесу, яке зовсім недавно очолив генерал Ухаль. На рахунку «Аурума» — дві ліквідовані підпільні лабораторії з виробництва штучних наркотиків, десятки заарештованих і засуджених наркодилерів. Після останньої операції була реальна небезпека розшифровки агента і, відповідно, загроза його життю. Тому керівництво Служби погодилося з пропозицією Ухаля, й «Аурума» терміново вивели з розробки, зробили йому пластичну операцію, «переписали» біографію та виготовили нові документи.

Після таких складних і не зовсім приємних процедур «Аурума» відправили на заслужену пенсію. Та ба! Агент знову рвався в бій, писав на ім’я високого керівництва СБУ рапорти з вимогою дозволити знову працювати «на благо Батьківщини». І в один прекрасний момент зірки на небі стали так, що збіглися бажання і потреби. Бажання «Аурума» проникати в підпільні наркоструктури, а потреби Служби — вкорінити свою людину в організовану злочинну групу, яка, за оперативними даними, постачала на наркоринок України та інших сусідніх держав пігулки, виготовлені хімічними маніпуляціями із загальнодоступними реактивами. Агента ввели успішно: ось уже понад місяць «Аурум» працював у підпільній лабораторії й регулярно передавав звіти щодо виконання ним поставлених завдань.

Розробка і знешкодження нарколабораторії — складна й ризикована справа. Вона потребує спільних і злагоджених зусиль багатьох підрозділів не лише СБУ, а й МВС, прикордонників, митників, органів прокуратури. І не лише України. Часто-густо наркоугруповання такого ґатунку інтеґровані в міжнародні організації, мають своїх людей у правоохоронних структурах, у найвищих ешелонах влади. Тому нерідко такі операції зриваються, а якщо й доводять їх до логічного завершення, затриманих наркоділків звільняють з-під арешту або виправдовують продажні суди.

Нарешті довгоочікуваний дзвінок. Що це «Аурум», Владислав Анатолійович знав напевне, бо для зв’язку з ним використовувалася не лише індивідуальна сім-картка, а й окремий мобільний телефон. Але навіть за такого зв’язку всі розмови велися в зашифрованому вигляді. Звичайно ж, головною умовою цього шифрування було те, щоб зміст розмови не міг трактуватися двояко й розумівся однозначно.

— Я вас готовий вислухати, якщо ви говоритимете коротко, — генерал першим промовив обов’язкову фразу й натиснув на клавішу записувального пристрою, приєднаного до телефону.

— Я говоритиму лише про головне й постараюся вас довго не затримувати, — слова, що прозвучали з уст «Аурума», означали: агент говорить без свідків і без явного контролю з боку третіх осіб. — Дуже багато накопичилося матеріальних проблем, які ось-ось усе ж мають допомогти розв’язати добрі, хоч і сторонні люди. Способи розв’язання, напевно, використають старі. Думають, що вони перевірені й найбільш безпечні. З’явився один новий дослідник, здібності й можливості якого ще не перевірено. Не виключено, що він прибув не для творчої роботи, а щоб пограти в підкидного. Але у нас під час гри в дурня такий прийом, як блеф, не проходить — я пильно стежитиму за його руками й маніпуляціями. Усе ж новий дослідник може виявитися справжнім ученим, який потрапив на симпозіум цілком випадково. Тоді мені залишиться спробувати навчити його моїх прийомів гри, не розкриваючи до кінця карт. Один із кандидатів наук намагається проникнути в святая святих — просто в альма-матер. Уважно стежу за його експериментами. Здається, у свою чергу, він не позбавлений уваги завкафедри й навіть професора. Перевірте формулу 8,21,16,8 та 2,13,17, 21, 23. Можливо, ця формула відповідає нашому трафарету. Якщо нічого не зміниться, завтра чекаю на отримання солодкого вітання. Усе.

Ухаль спочатку натиснув на кнопку мобільного телефону, потім на клавішу записувального пристрою. Прослуховувати запис він не буде — і так усе зрозуміло. А от зашифровані цифри перевірить.

Генерал розгорнув нотатник, де на останній сторінці записана проста, як шкільна «азбука морзе» для «листування» на уроках, табличка, в якій кожна цифра відповідала букві українського алфавіту. Звіривши цифри переданої агентом «формули», Ухаль прочитав: «Петро Крюк». Цей не дуже поширений збіг прізвища й імені викликав у генерала не лише подив, а й занепокоєння. Він знав тільки одного Петра Крюка, з яким іноді брав участь у спільних операціях зі знешкодження організованих злочинних угруповань. Для силової підтримки оперативні підрозділи СБУ нерідко зверталися по допомогу до спеціальних підрозділів. Але при чому тут у їхній справі, пов’язаній з наркотиками, Петро Крюк? Якщо, звичайно, йдеться саме про того Крюка.

Так, треба розкласти все по поличках. Про що повідомив «Аурум»? По-перше, в «хімічному цеху» в маєтку Миколи Назарова накопичилося чимало готової продукції, тобто синтетичних наркотиків. їх найближчим часом мають відправити звичним, відпрацьованим і відомим Ухалеві шляхом. По-друге, в хімічній лабораторії з’явилася нова людина, яка викликала в агента підозру. «Аурум» вважає, що новенький може бути підсадною качкою. Щоправда, агент у цьому не впевнений. Усе-таки цей новенький чимось відрізняється від інших «невільників», які різними шляхами потрапили в підвали хімічної лабораторії.

Генерал чудово знав стиль роботи «Аурума». Той спробує про всяк випадок увійти в довіру новенького й у разі потреби використати його. По-третє, один з охоронців, який не має безпосереднього стосунку до лабораторії Назарова, намагається підібратися до підвалів. І нарешті, не виключено, що цей «кандидат наук» — не хто інший, як колишній спецназівець, полковник СБУ Петро Крюк, добре відомий Ухалю.

Чи не забагато несподіваної інформації для одного вечора?

Та ще й перед відповідальним етапом у попередньо запланованій і ретельно здійснюваній операції зі знешкодження злочинного угруповання, яке промишляє виробництвом і збутом синтетичних наркотиків. І хоч подібних операцій на оперативному шляху генерала Ухаля було чималенько, все ж у таких ситуаціях він волів би радитися зі старшим товаришем і безпосереднім куратором — начальником департаменту генералом Шершуном.

Від різкого сигналу прямого телефонного зв’язку Ухаль здригнувся. Він глянув на пульт і здивовано відкрив рота: на клавіші, що блимала, дрібними літерами написано «Шершун В.Д.». Ухаль узяв слухавку й натиснув на клавішу.

— Доброго вечора, Володимире Дмитровичу. Слухаю вас.

— Привіт, Владиславе! Як там наша операція? Уже пізненько, а ти не доповідаєш…

— Та тільки-но збирався телефонувати. Щойно агент повідомив нові цікаві деталі. Але, думаю, вони не завадять нам провести вже заплановані заходи.

— Тобто завтра діємо за планом? — Шершун наче витягував з Ухаля інформацію, чекаючи чогось такого, про що той чомусь не розповідає.

— Так, Володимире Дмитровичу, якщо нічого не завадить.

— А що може нам завадити? Ти ж кажеш — усе за планом?

— Мені ще треба перевірити інформацію, яку щойно отримав від агента. Його щось хвилює. Там з’явилися нові люди, один із них — наш колишній співробітник. Не хотілося б його називати навіть по захищеному зв’язку — ви ж розумієте…

— Гаразд, я зрозумів. Уже пізно: може, зустрінемося на автостоянці й перекинемося кількома словами? Чи ти ще працюватимеш?

— Ні, вже теж хотів їхати додому.

— Ну, домовилися. Ходімо.

Вони підійшли до стоянки автомобілів одночасно, поручкалися. Водії, побачивши своїх начальників, увімкнули мотори. Але генерали в автомобілі не сіли.

— Так хто там у нас, Владиславе, намалювався?

— Петро Крюк.

— Отакої! А він звідки взявся?

— Як я зрозумів, Петро працює охоронцем у Назарова. Агент їх усіх потихеньку-помаленьку встановив. Але вже кілька днів, як Крюк намагається проникнути до лабораторії, де виготовляють наркотики і яку охороняють інші люди, їх добирає особисто відомий нам начальник охорони Назарова Чопенко. Крім того, в лабораторії з’явилася нова людина, до якої агент чомусь теж виявив особливий інтерес.

— А яким чином це все може завадити нам провести завтра захоплення нарколабораторії? Головне, щоб ніхто з наших колег не стукнув бандюкам. «Альфа» готова?

— Так, усі попереджені, спільні плани затверджені, але навіть керівництво спецпідрозділу «А» не в курсі, який об’єкт і коли точно треба штурмувати.

— Що значить «штурмувати»? Ми ж домовилися: беремо Назарова за межами об’єкта й переконуємо його, що спротив марний.

— Ну, Володимире Дмитровичу, так то воно так. Але ви ж знаєте — до всього треба бути готовими.

У кишені Шершуна зазвучала джазова мелодія. Генерал дістав телефон.

— Слухаю! Так. Ще не поїхав, але вже стою біля машини. Ні, не сам. З Ухалем. Отакої! Ти там за нами не організовував спостереження? Гаразд, підходь. Організуємо «нараду в Філях», — Шершун поклав мобільний до кишені. — Ще один Дон Кіхот Ламанчеський.

— Хто там ще?

— А як ти думаєш, який дурень, окрім нас з тобою, опівночі стирчить на роботі? Звичайно, Богдан Данилович, твій колишній наставник. Це ж він учив тебе азів оперативної науки? А тепер бачиш, як сталося? Ти вже генерал, а він ще ходить у полковниках.

— Володимире Дмитровичу, ви ж знаєте…

— Та знаю, знаю. З його поведінкою не бачити йому генерала ніколи. Хоча Зорію це все — до лампочки. Потужний мужик, справжній, не фальшивий. А ось і він, явився — не забарився.

2

Зорій, швидко потиснувши руки Шершуну й Ухалю, без будь-якого вступу схвильовано заговорив.

— Добре, що я вас обох застав — не потрібно буде розповідати двічі. Буквально півгодини тому мій Яруга, який мав доручення перешерстити колишніх наших співробітників, які можуть бути причетні до побиття олігархів Назарова, Бойченка та Клютова, доповів цікаву інформацію. Ви ж, Володимире Дмитровичу, пам’ятаєте, що після того, як луснула наша версія щодо причетності до «Терориста» Пацька, ми з вами дійшли висновку: характер скоєних злочинів може свідчити про те, що тут не обійшлося без професійно підготовлених людей, можливо, спецназівців. У мене останніми днями були форс-мажорні обставини, пов’язані з пошуком зниклого мого давнього товариша, і дещо випустив з-під контролю роботу по «Терористу». Але ви ж знаєте мого Яругу: часу не гає, і нюх у нього, треба сказати, дай Бог кожному.

— Не хочеться перебивати «оду вірності», але, якщо можна, ближче до тіла, — вставив Шершун.

— Так от, проаналізувавши обставини побиття олігархів і вивчивши всі особові справи звільнених за останні дев’ять років співробітників наших спецпідрозділів, Яруга зробив припущення, що вчинити замахи на олігархів міг колишній «альфівець» полковник Петро Крюк, який нині працює охоронцем у того ж таки Миколи Назарова.

— Ні хріна с-собі! — аж присвиснув Ухаль, який весь час удавав, що розповідь Зорія його мало цікавить. — Знову Петро Крюк!

— Чому «знову»? — тепер уже здивувався полковник.

— Та тут такі справи, Богдане, що, по-моєму, треба все обмізкувати спокійно, але швидко, — сказав Шершун.

— Зрозумів. Тут поруч є одне непогане місце, — Зорій кивнув у бік Прорізної. — І я певен, там знайдеться затишна кімнатка, де можна не лише поговорити…

— …а й повечеряти, — додав Шершун. — Правда, скоро вже треба буде снідати, але нічого — їдьмо!

— Тут нічого їхати — пройдемося.

У невеличкому кафе було шумно, грала музика, кілька молодих людей без фанатизму танцювали біля своїх столиків. Побачивши нових, незвичних для цього часу відвідувачів, до них кинувся адміністратор.

— Кімната Василя Валерійовича вільна? — Зорій зняв усі очікувані запитання.

— Так, Богдане Даниловичу, — пізнавши Зорія, з готовністю відповів адміністратор. — Проходьте, будь ласка. Та й сам директор у себе. У нього теж гості. Покликати?

— Ні, не треба. Якщо можна, швидко пришліть офіціанта — у нас часу обмаль.

— Якщо ви не заперечуєте, я сам прийму замовлення.

— Не заперечуємо, — Зорій повернувся до колег і жестом запросив іти за ним.

Більшість досвідчених співробітників правоохоронних органів — СБУ, міліції, податкової чи прокуратури — мала свої точки, де в разі потреби можна не лише перекусити, пообідати-повечеряти чи як слід відтягнутися, а й провести зустріч з потрібними людьми, обговорити ті чи інші питання, включаючи й службові. До таких «дорогих гостей» керівники подібних «питейных заведений» ставилися по-різному. Есбеушників поважали й трішки побоювалися: ті завжди платили за рахунками, поводилися здебільшого коректно й без особливого хамства. Ментів і податківців не лише боялися, а й ненавиділи за їхню скнарість, постійні погрози та приниження. Прокурори поводилися по-різному: все залежало від особистої вихованості й відчуття безкарності.

З директором, а по суті майже одноосібним власником кафе, в якому нині вони сиділи, Зорій познайомився років десять тому, коли допоміг його синові виплутатися з неприємної ситуації, пов’язаної зі спекуляцією іноземними товарами, здебільшого джинсами — це те, що зараз вважають дрібним бізнесом, а на початку дев’яностих, як і два попередніх десятиліття, називали просто «фарца». Відтоді Василь Валерійович Грищенко боготворить Богдана Даниловича і всіляко намагається виявити до нього повагу.

Зайшовши до кімнати, всі троє всілися за чималенький масивний дерев’яний стіл. Шершун, озирнувшись, глянув на Зорія і показав поглядом на стелю.

— Ні, все чисто, — зрозумів генерала Зорій, — не раз перевірено. Та навіть якби б хтось цим ділом і грішив, то не будуть же одразу повідомляти об’єктам зацікавленості про наші балачки.

Тим більше, що, чує моє серце, до основних подій, про які ви там біля машин говорили, залишилися лічені години. А може, і хвилини. Чи не так, Владиславе Анатолійовичу?

— Богдане Даниловичу, нащо ви так до мене… — Ухаль удав, наче образився.

— Субординація в нашій службі — велике діло, — Зорій поплескав Ухаля по плечу. — Не сердься — то я з любові.

— Досить вам! — гримнув Шершун. — Як малі діти. Он людина вже цілу хвилину стоїть, чекаючи, коли ми замовимо рибку в клярі, м’ясну нарізочку, мочені помідорчики— огірочки-капусточку-часничок-черемшу і, як на мене, рівно пляшку нашої рідної української горілки. Подужаємо на сон грядущий?

— А що там пити? — засміявся Зорій. — Ми ж мужики. До речі, — він звернувся до адміністратора, — уже все й замовлено. Виконуйте, Леве Михайловичу.

— Єсть! — по-військовому відчеканив адміністратор і вийшов.

— А тепер до справи, — посерйознішав генерал Шершун. — 3 чого чи з кого почнемо?

З

Михайло Дмитрович Чопенко сидів у невеличкій кімнаті й уважно спостерігав за картинками на моніторах, яких тут було з десяток. На екранах нічого цікавого не відбувалося: коридори, кімнати, двері, ворота, застиглі під освітленням прожекторів високі сосни, вимощений бруківкою двір, кілька одноповерхових будівель. Іноді на якомусь екрані з’являвся хтось із охоронців, що повільно прогулювалися між деревами й будинками.

Але досвідчений міліціонер Чопенко задньою частиною свого тіла відчував, що сьогоднішня тиша і спокій оманливі.

Відтоді, як жорстоко побили Миколу Яковича, найголовніший охоронець його тіла перебував на грані між просто вильотом та існуванням узагалі. Чопенко досі не може зрозуміти, як трапилася та надзвичайна подія в ресторані в Голосіївському парку. Лиш на кілька хвилин Назаров відлучився в туалет, як охорона його загубила, а потім знайшла ледь живого біля кущів за будівлею.

Після того надзвичайного в його біографії випадку Михайло Дмитрович в опалі. Хоча, здається, Микола Якович його пробачив і… залишив жити. Чопенко розумів: у будь-який час усе може змінитися, тому гриз землю, бив копитами, аби знайти того чи тих, хто нахабно наважився підняти руку на «таку людину» як Микола Якович.

Міліцейський досвід підказував — тут не обійшлося без когось із своїх. Чопенко проаналізував кожну хвилину того вечора, вивчив дії кожного з обслуги ресторану, а також поведінку всіх охоронців, що в той нещасливий вечір перебували «при тілі», та так тоді ні до чого й не докопався. Але це не означало, що колишній начальник оперативного відділу боротьби з наркотиками МВС полковник міліції Михайло Дмитрович Чопенко кинув цю справу напризволяще. Він і далі копав, стежив за кожним з охоронців, які тоді були в ресторані. І, здається, щось таке більш-менш реальне з’явилося кілька днів тому, коли охорона «лабораторії» доповіла, що навколо входів до підвалів підозріло крутиться Петро Крюк.

Чопенко пам’ятав, що стосовно саме цього охоронця є суперечливі дані про його точне місцеперебування того вечора в ресторані. І хоча Крюк пояснював, що протягом десяти хвилин перебував на своєму посту біля входу до кухні, ніхто з інших охоронців і працівники ресторану цього підтвердити не змогли.

Начальник охорони і служби безпеки Михайло Дмитрович Чопенко уважно дивився на монітори. Він чекав, що біля входу в підвал за кілька десятків метрів від господарських будівель от-от з’явиться саме Петро Крюк.

І він з’явився.

4

Так із чого чи з кого почнемо? — запитав генерал Шершун. — Давай, Богдане, мабуть, почнемо з тебе. Для початку поясни, що там чує твоє серце «за лічені години або й хвилини», які залишаються до основних подій?

— Володимире Дмитровичу, це ж так просто: якщо головний у нашій державі борець з наркобізнесом, молодий і талановитий генерал Ухаль сидить допізна на роботі кілька днів поспіль, а потім не знаходить іншого часу та місця, ніж опівночі, біля автостоянки, аби пошепотітися зі своїм безпосереднім куратором, то навіть найтупіший випускник академії СБУ зобов’язаний зробити висновок — готується фінал чергової операції зі знешкодження або нарколабораторії, або припинення функціонування каналу збуту. Ну, а побачивши ваше здивування після того, як я назвав ім’я Петра Крюка, та знаючи, де він зараз працює, можна зробити ще більш точний прогноз: найближчим часом, можливо, сьогодні вночі, наші героїчні маски-шоу з «Альфи» братимуть штурмом замок Миколи Яковича Назарова, про якого лише наш голова Берун не знає, що той наркобізнесмен. Як, до речі, й інші його друзяки на кшталт Бойченка та Клютова. І що їх прикриває не хто інший, як один з очільників Адміністрації Президента.

Шершун, наче кіт, аж примружився од задоволення, а Ухаль навіть не відчув, що сидить, роззявивши рота.

— Я вкотре повторю: з тобою, Богдане, нецікаво. Залишається тільки запитати: чому ж ти такий бідний, якщо такий розумний? — Шершун знав, що Зорій не любить цього запитання, поширеного в сучасному світі гонитви за матеріальними благами. Але генерал Шершун ні на хвилину не забував, що цих хлопців, яких він любив і довіряв їм безмежно, весь час треба осаджувати й тримати в уздечці, аби ті не переступали допустимої межі та не зазнавалися.

— Та до чого тут багатство, Володимире Дмитровичу?

— Та то я так, до слова. Просто логіка твоя, в принципі правильна, дещо шкутильгає в деталях.

— Що є — те є. Я й сам, коли Яруга доповів мені про свої припущення, не міг уявити Крюка підтирачем у таких бандюків, як Назаров та іже з ними. Тим більше, як він може ходити безпосередньо під Чопенком? У нас же не лише кожен опер, а й спецназівець «Альфи», які часто брали участь у спільних операціях, знали, що «Чіп» — це міліцейський дах, під яким злочинці наводнили Україну наркотою. Ми його свого часу не посадили, бо дах, під яким, у свою чергу, діяв Чопенко, був таким високим, що жодна наша есбеушна драбина до нього не діставала.

— А може, Петро й пішов туди, бо знав усю цю історію, в тому числі й про особисту роль Чопенка? — втрутився в розмову Ухаль. — Богдане Даниловичу, ви ж краще за нас знаєте Крюка: що він за чоловік?

— Я теж, Владиславе, з ним не дуже близько знайомий, хоча не раз і не два спілкувався. Крюк — такий собі служака — виконавець без особливих інтелектуальних проявів. Можу помилятися, але щось не дуже віриться, щоб саме він спеціально влаштувався в те осине гніздо з метою його знищення. Якщо це й так, то навряд, щоб йому вдалося це зробити самотужки. Хіба тільки зможе гніздо те розворушити. Та й він же не зовсім дурний і мусить розуміти, що з ним зроблять ті розізлені комахи. А там — не оси, там — шершні.

Адміністратор відчинив двері в кімнату й тримав їх доти, доки три дівчини одна за одною занесли на тацях страви і, усміхнувшись гостям, вийшли.

— Коротше, треба проаналізувати те, що ми зараз маємо. А маємо ми, як дуже дотепно й феноменально висловився наш перший Президент Леонід Макарович Кравчук, те, що маємо, — Шершун засміявся, але його ніхто не підтримав. — У нас є одним-однісінький персонаж, на якого ми намагаємося повісити всі головні ролі в кількох п’єсах. Наскільки я зрозумів тебе, Богдане, ви з Яругою підозрюєте Крюка в побитті олігархів. Принаймні — Миколи Назарова. Владислав висловив припущення, що колишній спецназівець з патріотичних чи хворобливих мотивів (бо тільки ненормальний наважиться боротися самостійно з тією бандою) вирішив вивести на чисту воду Чопенка, про роль якого в наркобізнесі не знає лише сліпий і глухий. І нарешті в нас з’явилася інформація, — Шершун глянув на Ухаля, і той ствердно кивнув, — що Петро Крюк останні кілька днів наполегливо намагався проникнути в нарколабораторію, до якої він прямого стосунку на роботі не має. Оце така диспозиція, — Шершун підняв чарку. — Давайте ж нарешті вип’ємо.

— А твій агент, — Зорій, почаркувавшись, звернувся до Ухаля, — не повідомив ще якихось деталей? Вони могли б нам допомогти — саме ж у деталях приховується суть.

— Ні, що стосується Крюка — це все.

— А що не Крюка?

— А що не Крюка, — Ухаль глянув на Шершуна, тепер Володимир Дмитрович ствердно кивнув, — то моє оперативне джерело повідомило про якусь нову людину, яка з'явилася в лабораторії і поводиться не зовсім адекватно.

От і все.

— Та-а-к, — Зорій нарешті випив і крякнув. — А як вільно й часто може виходити на зв’язок твоє оперативне джерело? І чи можеш ти ініціативно викликати його на розмову або повідомити йому якусь інформацію?

— Можу, — відповів Ухаль, — але тільки в крайньому випадку, а точніше — лише тоді, коли йому загрожує небезпека.

— Ага, можна подумати, що, перебуваючи весь час у стані ворога, він хоч секунду є в безпеці, — Зорій скептично посміхнувся.

— І то так, але він такий досвідчений і бувалий, що для нього цей стан — звичний, я б навіть сказав, рідний.

— Я в курсі про твоїх безбашенних пройдисвітів, — тепер усмішка Зорія була доброзичливо-поблажливою. —

У мене, на жаль чи на щастя, братія більш поміркована: перш ніж щось зробити, вони проштудіюють весь моральний кодекс будівника комунізму, етичні правила й весь час звірятимуть свої вчинки з власною совістю, — з обличчя полковника сповзла усмішка, він задумався, втупивши очі в одну точку стола, і навіть припинив жувати.

— Щось трапилося, Богдане? — звернув увагу на раптову зміну в настрої колеги генерал Шершун.

— Трапилося, Володимире Дмитровичу. Але то — інша пригода, вона до нашої бесіди зовсім не стосується. Я ж вам доповідав…

— А, ти про свого «Шаляпіна»? Так, шкода хлопця.

— Та тут така справа… — Зорій наче скинув із себе якийсь тягар, — ще нічого остаточно не зрозуміло.

— Ти ж казав, що знайшли труп.

— Я ж кажу, щось не сходиться. Схоже, знайдене тіло не його. Але зараз треба думати про живих. Хоча є в мене така чуйка, що «Шаляпін» живий.

— До речі, а чому — «Шаляпін»? Він що, артист чи просто гарно співає?

— Давайте я вгадаю, — нагадав про себе Ухаль.

— Нумо, Владиславе, дай жару, доведи цьому пихатому павичу, що й ми, Химко, люди, — підбив молодого генерала Шершун.

— Знаючи непогано свого вчителя і наставника Богдана Даниловича Зорія, — підкреслено улесливо промовив Ухаль, — смію припустити, що агент не лише не співак і не артист, а взагалі не вміє співати. У нього абсолютно відсутній слух. Тобто йому ведмідь наступив на вухо, — Владислав Анатолійович дивився на полковника, закопиливши губи, як той італійський диктатор.

— Ну й дав, так дав! — тепер була черга Зорія дивуватися.

— Оце, Володимире Дмитровичу, понастягали ви зі всієї України розумників, що нікого й на х… послати. У самісіньку точку. Я, ще коли вивчав «Шаляпіна» як кандидата на вербування, мав інформацію, що він зовсім не вміє співати, хоча дуже любить це робити, — усі засміялися.

— Гаразд, то що будемо робити? — Шершун знову підняв чарку. — Та нова інформація, яку ми щойно обговорили, якимось чином може вплинути на заплановану операцію? Здається, не може. Принаймні нам сіє невідомо. Давайте доп’ємо — і по домівках. А то завтра ми накеруємо…

На столі завібрував телефон Ухаля. Він, взагалі-то, не мав звички класти трубку на стіл, але це був мобільний, на який телефонував лише «Аурум». Владислав Анатолійович підняв здивовано брови, взяв трубку й натиснув на кнопку.

— Що? Яка атака? Та говори вже прямим текстом! Хто кого вбив? Кого викрав? Алло! Алло! Ти де? — Ухаль кинув телефон на стіл. — Оце ми накаркали…

5

— Що, Чіп, не чекав? — зненацька ззаду чийсь голос. Чопенко різко обернувся й побачив Петра Крюка, який стояв з наведеним на начальника охорони пістолетом.

— Чому «не чекав»? — спокійно відповів Чопенко. — Чекав. Тільки не тут.

— Ясен пень, що не тут. А де ж ти мене чекав?

— Он там, біля входу в підвали, — махнув той лівою рукою в бік моніторів і потягнувся правою під полу піджака, де за паском (надивився американських бойовиків) завжди був пістолет.

— Ще один рух — і ти труп, — різко сказав Крюк. — З’ясовувати, що до чого, у мене немає часу й бажання. Ти мене знаєш: найменша спроба схитрувати — твій перший і останній крок на той світ. Зрозумів?

— Угу.

— Тепер укладемо угоду: будеш робити те, що я скажу, — матимеш шанс зустрітися зі своїми рідними. Хоч і не скоро, бо світить тобі дальня дорога в казенний дім. А смикнешся — стріляю без попередження. Тепер обережно витягни пушку й поклади на підлогу.

Чопенко спокійно виконав команду.

— А тепер я ховаю свій пістолет у кишеню й ми йдемо до входу в погріб. Ще раз попереджаю: один підозрілий рух — і я стріляю. Своїм бодігардам кажеш, що ми йдемо разом виконувати вказівку Миколи Яковича, щоб забрати з лабораторії зразок товару для експертизи. Коли потрапимо всередину — підходимо до людини, на яку я вкажу поглядом, забираємо її з собою і повертаємося тим самим шляхом. Далі йдемо в гараж, сідаємо в будь-яку машину і їдемо в напрямку міста. Дорогою я тебе залишаю обдристати кущі, а сам із заручником рухаюсь туди, куди мені треба.

— Що, вирішив започаткувати власну справу й тобі потрібен наш алхімік? Так ми це можемо зробити разом, — спробував домовитися Чопенко.

— З таким гівном, як ти, я на одному гектарі не сяду. Ти потім біжи в СБУ з повинною — може, скостять кілька років і тоді ще вдасться побачити онуків. На волі.

— Нічого в тебе не вийде. До лабораторії вхід заборонений. Навіть мені. Та й за територію нас не випустять у таку пору й у такому складі — дуже вже підозріло…

— А ти не переживай, — Крюк підійшов до Чопенка ближче, підняв пістолет з підлоги, перевірив магазин, — набоїв вистачить, щоб покласти за кілька хвилин усю твою рать у маєтку. А я стріляти вмію, ти знаєш. Коротше — встав і пішов! Швидко!

Вони вийшли з будинку, перетнули двір і опинилися біля «пригребиці». Чопенко постукав, двері відчинив охоронець, який, побачивши свого начальника й Крюка, мовчки зробив крок убік, пропустивши їх. Коли вони спустилися східцями в погріб, Чопенко запитав:

— А далі що?

— Будеш визватись — для початку яйця відстрелю. — Крюк натиснув на потаємну кнопку. — Більше попереджень не буде.

Двері відчинилися. Перед ними стояли два охоронці з автоматами напоготові. Було зрозуміло, що тих, хто щойно увійшов, чекали. Далі все відбулося за кілька секунд. Крюк лівою рукою схопив Чопенка за піджак і смикнув на себе. Одночасно з правої кишені Крюка пролунав постріл, і один з охоронців упав. Другий натиснув на курок, кілька куль прошили Чопенка, а Крюк знову вистрелив — і охоронець ліг, як підкошений. Петро відштовхнув від себе бездиханне тіло Чопенка й переступив через трупи охоронців.

Тільки тепер він звернув увагу, що в залі, куди він так прагнув проникнути (і потрапив-таки не без вимушених жертв), людей небагато — з десяток. У всіх однаковий спецодяг — темно-сині халати, такого самого кольору легкі матер’яні шапочки й латексні рукавички. Роти й носи затуляли пов’язки. Люди стояли як укопані. Ніхто не крикнув, не заховався під стіл чи за шафи і навіть не пригнувся. Здавалося, їм усе байдуже.

— Усім виконувати мої команди! — крикнув Крюк. — Швидко зняти пов’язки й головні убори та вишикуватись в одну шеренгу тут, — Петро показав рукою на вільне від меблів місце посеред залу. Повторювати команду не довелося: люди зробили так, як наказав Крюк. Він пройшовся вздовж шеренги кілька разів і нарешті зупинився біля одного чоловіка років сорока-сорока п’яти.

— Ти новенький? — запитав Петро неголосно, але виразно. Чоловік мовчав, наче запитання не стосувалося його. — Зрозуміло. Значить, це ти. Ідеш зі мною. Решта чекає тут.

Якщо хочете жити. Хто покине це місце самостійно — відповідає за своє життя сам: у дворі вас чекають відморозки он того покидька, що лежить біля входу.

— А може, з вами? — несміливий голос із шеренги.

— Ні, я сам не зможу вас усіх врятувати. Тим більше, я знаю, що не всі схочуть покинути це місце, бо прийшли сюди майже добровільно. Але то вже інша серія мильної опери.

Крюк схопив за лікоть чоловіка, біля якого стояв, і силою потяг за собою. Той не опирався. Аж ось Петро вловив якийсь сторонній шум, наче хтось неголосно говорив. Він різко повернувся в бік підозрілого звуку й побачив, як за шафою, на поличках якої містилися всілякі колби, баночки-скляночки та інше причандалля, стоїть мужчина в такому самому, як і в інших, спецодязі й щось говорить. Мить — і Крюк, залишивши чоловіка, якого до цього тримав за лікоть, був уже біля шафи. Лиш тепер він помітив, що мужчина говорив у якийсь невеличкий, схожий на наушник пристрій. Останнє, що той встиг сказати, було: «…вбив начальника охорони, а тепер намагається викрасти того хлопця, про якого я говорив…» Крюк блискавичним рухом лівиці схопив пристрій і вдарив мужчину рукояткою пістолета по голові. Той упав, а вже за мить Крюк знову схопив чоловіка, що залишався біля виходу, під лікоть і потягнув його в інший бік.

— Де другий вихід? — крикнув він, проходячи повз шеренгу. Кілька людей вказали на велику шафу. Крюк відчинив дверцята й проштовхнув усередину чоловіка, а потім і сам зник там.

6

Відвідувачі кафе здивовано спостерігали незвичну картину: з кімнати, в якій відпочивали поважні гості власника закладу, прожогом вискочили три солідних дядька і, змітаючи на своєму шляху стільці та столики, розштовхуючи молодь, що танцювала, вибігли з приміщення. Адміністратор, який на

своєму трудовому шляху бачив усяке, стояв, мов ошелешений. Коли VІР-відвідувачі зникли за дверима, він поспішив у зал, де відпочивав директор.

Три високі чини СБУ, попередньо не домовляючись про маршрут, мчали в напрямку Малопідвальної. Добігши до будинку № 29, Ухаль першим заскочив східцями до входу й несамовито натиснув на ґудзик дзвінка. Він робив це знову й знову, але ніхто не відчиняв. Нарешті за дверима почулося якесь шарудіння.

— Хто там? — запитав сонний голос.

— Я тобі…. твою мать, зараз розкажу, хто! — заволав на всю вулицю Ухаль. — Відчиняй швидко!

— Не можна, товаришу генерале, — уже бадьоріше, хоча й злякано пролунало за дверима. — Дзвоніть оперативному черговому. Якщо він дасть команду, ми відчинимо.

— А спати на посту можна? — крикнув Ухаль. — Уволю на х…

Спочатку почулося вовтузіння, голоси, потім клацнув замок, і двері відчинилися. Усі троє, не показуючи посвідчень, швидко проскочили повз двох спантеличених прапорщиків, що витягнулися, віддаючи честь. А далі, проминувши ліфти, помчали східцями на п’ятий поверх, де кабінет Ухаля. Забігши до кімнати, всі троє, хекаючи й кахикаючи, попадали на стільці.

— Оце так марш-кидок! — першим оговтався Шершун. — Хай я старий уже, а ви ж повинні бігати, як молоді козлики.

— Ага, — відхекався й Зорій, — козли ми старі (вибачте, Володимире Дмитровичу), а не козлики. Говорив колись наш вождь і вчитель Євген Кирилович — займайтеся спортом, хлопці, бігайте, бігайте, хоча б для того, щоб коли доженете автобус і заскочите в нього, не віддихуватися до наступної зупинки. Та хіба ж за паперами побігаєш: пишеш, пишеш, пишеш, а потім — палиш, палиш, палиш…

— Що робимо, Володимире Дмитровичу? — повернув присутніх у реальність генерал Ухаль. — Здається, наша операція накрилася, м’яко кажучи, мідним тазом, щоб не згадувати тут про деякі жіночі органи.

— Спокійно, — зовсім не спокійно сказав Шершун. — Кажи, що тобі повідомили телефоном?

Агент пошепки сказав кілька фраз: «…атака на лабораторію…вбив начальника охорони, а тепер намагається викрасти того хлопця, про якого я говорив…» Ото й усе. Потім почувся якийсь шум, зойк, і все змовкло. Думаю, там усередині в них щось скоїлося…

— Крюк, — спокійно промовив Зорій.

— Ти думаєш? — це Шершун.

— А більше немає варіантів. Тепер нам треба просто визначитися, що робити далі: або чекати повідомлень у телеящику, або негайно починати заплановану операцію.

— Владиславе, в якому режимі очікування «Альфа»? — Шершун теж уже був спокійним, говорив рівно й без емоцій.

— Група з п’яти осіб на базі в повній бойовій, ще десять відпочивають там само, на базі. Час готовності — сім хвилин після підйому. Виїзд першої групи — за п’ять хвилин, другої — за дванадцять.

— Скільки їхати до замку Назарова?

— Зараз ніч і дороги вільні — двадцять хвилин.

— Ми там нічого вже не знайдемо, — знову спокійно, як очужілий, сказав Зорій. — А як щось і знайдемо, то Назарова до того не пришиємо. Упевнений: якщо він і був у маєтку, вже його там нема. Ми тільки розшифруємо свій інтерес, і все. Пропоную грати «відбій».

— А ти що думаєш, Владиславе? — Шершун підвівся й ходив по кімнаті.

— Богдан Данилович, як завжди, має рацію. Операцію треба скасувати через непередбачені обставини. Так і доповімо голові.

А Назаров від нас нікуди не дінеться. Він настільки жадібний, що ця подія його не злякає: він і далі своє робитиме. Тим більше, не думаю, що нинішню ніч вони якось поєднають із діяльністю спецслужби. Через своїх людей, що сидять у наших структурах, спробують щось з’ясувати, а коли, сподіваюся, нічого не дізнаються про наші плани, заспокояться і діятимуть у тому самому дусі. Може, змінять місце лабораторії. Але це не проблема.

— Так, це не проблема, якщо твій агент ще живий, — вставив Зорій.

— А що з ним станеться? Він живучий, — упевнено сказав Ухаль.

— Тоді — відбій, — резюмував Шершун.

Вони підійшли до дверей, потиснули одне одному руки. І тут Шершун залився сміхом. Він дивився на колег і не міг стриматися. Вони теж почали сміятися. Шершун уже на виході з кімнати кинув:

— А чого ми тоді бігли, як навіжені? І що подумав про нас директор? Ми ж дременули, не заплативши…

— Нічого, — сміявся Зорій, — з Василем Валерійовичем я все владнаю. Він нормальний мужик — зрозуміє.

7

— Так ти скажеш, нарешті, як тебе звати? — запитав свого супутника Петро Крюк. Це питання він ставив не вперше, але чоловік мовчав. Не зронив він і слова ні тоді, коли вони виганяли з гаража «Фольксваген», ні під час короткої перестрілки з охороною, коли намагалися виїхати з території маєтку. їм пощастило: кілька отворів у задніх дверцятах — найменша шкода, якої можна було очікувати. Крюк, натискаючи на акселератор, раз у раз поглядав у дзеркала заднього огляду, але погоні не помічав. Схоже, втікачі посіяли паніку, а без начальника охорони, накази якого його бійці звикли виконувати, їм залишилося тільки телефонувати хазяїнові. Зустрічі з Назаровим на київській трасі Крюк не боявся: мікроавтобус, на якому вони зараз мчали в напрямку столиці, в разі лобового зіткнення залишить від «Мерса» Миколи Яковича купу брухту. А спецназівець Петро Крюк був настроєний рішуче й навіть агресивно. І йому байдуже, що в тій купі металу знайдуть і його бездиханне тіло. І тіло оцього хлопа, який мовчить.

— Я не думаю, що ти глухонімий, але ми зараз в’їдемо в місто, і я мушу тебе висадити. До речі, щоб ти знав: войнушку я вчинив заради тебе. Сам не знаю, чому, але зараз я почуваюся так, наче звільнив Землю від нашестя агресивних інопланетян. Хоч щось корисне зробив у своєму житті.

— А чому ви впевнені, що зробили для мене краще? — нагло запитав супутник.

— Не зрозумів, — зрадів Петро з того, що мужчина заговорив. — То, може, ти з тих, хто потрапив у підвал за власним

бажанням? Так я ж бачив, у якому стані тебе вперше притарабанили.

— Ні, бажання потрапити з вогню та в полум’я у мене не було. Але, мабуть, десь там нагорі вирішили, що помирати мені ще рано. Хоча й жити далі у мене теж бажання аж ніякого.

— Чому так? — Петро радів, що мужчина хоч щось говорить, і не надто вникав у суть його слів.

— Не можна будувати своє щастя на горі інших. Зроби комусь зло — і воно тобі повернеться.

— І що ж ти такого встиг накоїти, що вбив собі в голову таку, як зараз модно говорити, матрицю?

— Довго розказувати, та й зайве це і нецікаво. Краще скажіть, чи не могли б ви дозволити скористатися буквально на кілька секунд вашим телефоном, якщо він у вас є?

— Звичайно, які питання. Але спочатку мені треба знати, куди тебе везти далі, бо ми вже їдемо Дарницею.

— Усе залежить від того, чи додзвонюся я і що мені скажуть по телефону. І, якщо ви не проти, призупиніть, будь ласка, я на секунду вийду й поговорю. Не бійтеся — я не втечу з вашим телефоном.

— Дорогий мій чоловіче, від мене ще ніхто не втікав, — Крюк прийняв управо й загальмував. — Дзвони, — він простягнув трубку супутнику. Той узяв телефон і вийшов на вулицю.

8

Прийшовши додому, Зорій тихо пробрався у свій кабінет, перевдягнувся у спортивний костюм і сів за письмовий стіл. Останні події так розтермосили Богдана Даниловича, що він був певен: навряд чи йому вдасться заснути.

Полковник дістав із шухляди товсту білу папку з рукописом недописаного роману Сашка Теслі «Хмари над Карпатами», узяв останніх кілька аркушів і поклав на стіл. Він їх уже читав. Ця оунівська агітаційна листівка, що, як і решта аналогічних документів, безсумнівно, була викрадена письменником з архіву СБУ, наче підсумовувала все те, про що йшлося в романі Теслі. Текст, який ледве читався, бо не лише надрукований на цигарковому папері, а ще й схожий на останню копію в закладці друкарської машинки, фокусував у собі ідейну перспективу роману: все те, що комуністична пропаганда впродовж десятиліть подавала, як здобуток і перемогу добра над злом, насправді виявилося грандіозним блефом, усесвітньою оманою, намаганням здобути перевагу у вічному двобої природних людських чеснот і їхніх ницих вчинків. Перевагу, яка, врешті-решт, стала пірровою у глобальному історичному прочитанні. Перемогли не ті, які залишилися жити, а ті, які покинули цей світ нескореними й гордими.

Прочитавши останній рядок листівки, полковник спецслужби Богдан Данилович Зорій був твердо переконаний: якби Сашко Тесля був живий, він закінчив би свій роман саме цією листівкою.

Телефон заграв улюблену мелодію Богдана Даниловича. Бетховен завжди нагадував про суєту життя і марність надій. Полковник натиснув на кнопку.

— Уже дуже пізно, але ви змусили мене вас послухати. Тож порадуйте мене хоч чимось, — Зорій нечасто дозволяв собі такі вільності по телефону, тим більше, що навіть гадки не мав, хто б це міг дзвонити.

— Богдане Даниловичу?

— Так, — почувши голос у трубці, Зорій аж підскочив.

— Це Сашко.

— Хто?

— Сашко Тесля.

1

— Спасибі за телефон, — чоловік штовхнув дверцята автомобіля й радісно додав, — тепер — хоч на край світу.

— А де, все-таки хотілося б знати, зараз той край? — Петро Крюк помітив кардинальні зміни, що сталися з його супутником упродовж кількох хвилин, які той використав для телефонної розмови.

— На Оболоні, вулиця Тимошенка. А там — я покажу.

— Це ж треба: і я живу на Оболоні! Тільки на Мате Залки, — Крюк уже повернув управо і їхав вулицею паралельно до Дніпра.

— І хто нас буде зустрічати?

— Вас — не знаю, а мене — друг.

— Тобі добре, у тебе є друг. А мене не зустрічає ніхто з тих пір, як померла мама, — сумно сказав Крюк. — А ти теж неодружений?

— Ні, — відрізав чоловік і вже м’якіше додав, — у мене є дружина. Але після всього, що я накоїв, страшно навіть уявити, як наважуся постати перед її ясні очі.

— Нічого, жінки уміють прощати. А от хто простить мене? — зітхнув Петро.

— 3 усього видно, що вам теж дісталося в житті несолодко, — співчутливо промовив чоловік. А потім, наче схаменувшись, запитав: — До речі, а чому це ви взялися мене виручати?

— Не знаю, можливо, проявилися залишки співпереживання. А взагалі-то, я рятував себе, — Крюк кілька хвилин їхав мовчки, а потім, зітхнувши, додав, — бо теж, здається, як і ти, заплутався.

Петрові раптом закортіло розказати цьому чужому чоловікові те, що він нікому зі знайомих і близьких людей не розповів би ніколи в житті. Можливо, тому, що Крюк знав: зараз він висадить цього мужика і більше ніколи його не побачить. І він почав розказувати так, наче перед цим уже довго розповідав цьому дивному незнайомцю про наболіле, а тепер лише доказує свою пригоду.

— Вони ж навіть не здогадувалися, що я з дитинства був лівша, тобто, як у народі кажуть — шульга, хоча в житті все робив правою. І на тренуваннях основні прийоми захисту й нападу виконував, як правша. Навіть грушу боксерську лупив правою, правою, правою. І коли в спортзалі залишався сам, не дозволяв собі розслабитися й ударити по шкіряній груші лівою. А так хотілося…

Лише раз — під час відпустки в селі у мами — мені довелося порушити роками вироблений для себе самого закон. Я гуляв у лісі, пройшовся знайомими з дитинства стежками, грибними місцями, відвідав славетний «білий горб» (піщаний, тому й білий), з якого взимку з’їжджали тільки відчайдухи, а багато хто ламав не лише лижі, а й ноги-руки.

Горб, що в дитинстві здавався таким високим і крутим, виявився маленьким горбком, порослим високою, але негустою травою. Я відвідав ще деякі пам’ятні місця, а коли дійшов до місця, де росла старезна товста з розкішною кроною сосна, сів під нею, і мене охопили спомини.

Крюк замовк. Так, саме там він мав уперше в своєму житті справжнє чоловіче відчуття. Петро згадав ту Ніну, в якої він тоді вже був аж ніяк не першим, те блядовите маленьке дівча без явних зовнішніх ознак жіночності, з яким, коли вона була ще у восьмому класі, перебули всі старші хлопці, навіть дехто, хто прийшов щойно з армії.

Петро пам’ятав той випадок, коли після танців тихого літнього вечора він забрів з Ніною до лісу. Вона не перечила, щоб він її туди вів. Радше, сама його вела, бо йшла навіть попереду. І он під тією сосною, можна сказати, зґвалтувала його. Петрові було так боляче, наче це не дівчина, а саме він втрачав юнацьку цноту. Навіть злякався й подумав, що на його пуцюрині щось відірвалося — так усе боліло.

— Так-от, — вів далі Крюк, наче чоловік міг чути, про що згадував зараз його супутник, — посидівши під деревом, ще весь у ностальгійних спогадах, я виходив з лісу. Аж ось переді мною наче виросла соснова гілка. Задумався, замріявся й не помітив її, а вона ледь не хвиснула мене по обличчю. Я відсахнувся й уперше в житті незвичним рухом різонув перед себе ребром долоні. Долоні лівої руки. Гілка тріснула й повисла на свіжій тонкій корі, але не відпала. Я аж сам здивувався, що перебив таку товсту гілку. Усвідомлення того, що вдарив лівою, прийшло за мить. Я вирішив «добити ворога». Ударив по завислій гілці правою раз, вдруге, втретє. Але гілка не хотіла остаточно відділятися. Тоді я не захотів спробувати вдарити ще раз лівою, хоч був упевнений: це — страшна зброя, яку можу використати лише в екстремальних ситуаціях. І це — моя таємна зброя. Усе життя тренував себе і звикся навіть думкою з тим, що для всіх я — тільки правша. Може, й не треба було б з тобою ділитися, але скажу більше, — Петро змовницьки підморгнув чоловікові, — саме це й збивало з пантелику всіх слідчих, коли

вони досліджували «злочини» невідомої особи, яка розправлялася з «наривами» суспільства. Я навіть упевнений, що вони назвали справу, яку завели на мене, «Месник». Ох і нагнав я страху на всю Україну й за її межами саме тим, що не вбивав своїх жертв, а лише нещадно, по-звірячому, по-садистськи калічив їх! Вони мучилися, фізично мучилися, на них боляче було дивитися. А ще більш боляче було їм за те, що всі принади життя тепер проходили повз них. їм не можна було нічого: ні їсти, ні відчувати. І вони знали, за що це! Але не мали й гадки, хто це робить. Так само, як тривалий час не мали гадки й ті, які розслідували ці страшні злочини. А може, справедливі, га?

— Так ось чому ви з’явилися серед тих покидьків! І ви зовсім не один із них? — наївність чоловіка аж випирала. Так, не помилився Крюк у тому, що відчув — цю людину треба рятувати. Мабуть, гарну людину.

— Не знаю, це філософське питання, — Петро знову на певний час замовк. — Можливо, я такий самий, як і вони.

— Філософське? — чоловік здивовано подивився на Крюка, наче вперше його побачив. — Цікаво… А от ми, здається, і доїхали. Зупиніть, будь ласка, он там, перед клумбою.

«Фольксваген» зупинився. Крюк вийшов із машини разом із супутником, подав руку:

— Вибач, що не обійшлося без жертв. Здається, ти не звик до таких картинок з натури. Швидше за все, ручка або пензлик — твої знаряддя праці. Вгадав?

— Угадав, — усміхнувся чоловік. — Письменник я, і звати мене — Сашко. Сашко Тесля. Може, чули?

— На жаль, ні. Співачку з таким прізвищем знаю. Ніна Тесля. «Ой, летіли дикі гуси — гой я, гой я!» — спробував заспівати Петро, але в нього вийшло це невміло й смішно.

— Я теж не вмію співати, — усміхнувся Сашко. — А Ніна Тесля — моя дружина. Он, здається, і мій друг на підході.

Петро глянув у той бік, куди дивився Тесля, й мало не отетерів: до них підходив полковник СБУ Зорій.

— Ну, ось усе й вирішилося, — побачивши біля Теслі чоловіка й упізнавши в ньому Крюка, спокійно, наче він чекав цієї зустрічі, сказав Зорій. — А тепер обох прошу беззаперечно виконувати мої команди: залишаймо машину тут і — за мною кроком руш!

2

Сашко Тесля мився у ванній кімнаті, а вони сиділи у вітальні в кріслах одне проти одного: полковник СБУ Богдан Зорій і колишній полковник спецпідрозділу «Альфа» Петро Крюк.

— Я мушу тебе затримати. І не лише й не стільки тому, що твої дії підпадають одразу під кілька статей кримінального кодексу. Я боюся, що на волі ти можеш накоїти бозна-чого й тим самим ще більше ускладниш ситуацію, в яку потрапив.

— Правильно боїшся. Я свою місію ще не закінчив. У моїх планах скрутити м’язи ще не одному глитаю. Так що захищай, Богдане, цю мерзоту, захищай!

— Та зрозумій ти, голова садова, що не можна так діяти, це незаконно. Ти стаєш таким самим злочинцем, як і вони. Треба діяти іншими методами.

— Ага, «мы пойдём другим путём».

— Ленін тут ні до чого. Хоча в Україні зараз класична революційна ситуація: «верхи не можуть, низи не хочуть». Але вже досить кровопролить і громадянських колапсів.

— І що ж треба робити? Чи ж є вихід із цього прокляття, під яке потрапила Україна?

— Вихід є. Але він, повір мені, не в мордобої, не в сучасній оприщині.

— До чого тут Іван Грозний?

— Я сказав оприщина, а не опричнина, маючи на увазі наших карпатських опришків, а не російських опричників.

— Так, Богдане, зав’язуй зі своєю філософією. Я не зовсім дурний і тут можу, повір мені, посперечатися навіть із тобою. Ти мені прямо скажи — що робити?

— Для початку ти посидиш під арештом. Поки що — під домашнім. Оце тобі ключі від моєї дачі. Туди тебе відвезе мій друг. Але ти зараз даси мені слово честі, що не вчинятимеш жодних незаконних дій. Житимеш на дачі, доки я не приїду й не скажу, що будемо робити далі.

— А як же із законом: я ж маю сидіти в КПЗ.

— Туди ще встигнеш. Зараз тобі, здається, більше треба боятися не тюрми. Шукав тебе не лише я. А якщо знайшов я, то й

інші знайдуть. Тим більше, що після бійні в Назарова для них усе стало зрозуміло. От вони з тобою філософствувати не будуть.

— Авжеж. Але я їх не боюся: знав, на що йду. Це як у бою: не відаєш, коли і як загинеш. Перспектива цього завжди є. Хоча й залишається надія вижити.

З ванної вийшов Сашко.

— Ну, як, мандрівнику ти наш? — якось по-батьківськи запитав Зорій. — Відмився?

— Від природного бруду — здається, так, — зашарівся письменник. Він перевдягнувся в Богданів одяг, і хоча той був для нього дещо великуватим, виглядав Сашко свіжим і чистим.

— Ну, а інший бруд будемо відмивати разом. Виявляється, всі ми, кожен по-своєму, накопичили його чималенько. Здається мені, що кожен виніс з останніх подій певний урок. Загальним же для нас усіх є той, що сам по собі окремо жоден із нас чогось вартого зробити не може. Крім, звичайно, дурниць, які приносять нашому оточенню лише біль і навіть утрати. — Зорій підвівся з крісла й підійшов до Теслі. — Сашку, про все, що відбулося й що має ще відбутися, ми поговоримо згодом. Зараз пропоную зателефонувати Ніні. І зроблю це я. Скажу — отримав достовірну інформацію про те, що тебе помилково викрали злочинці з метою вимагання викупу, а потім, з’ясувавши, хто ти є насправді і що в тебе немає грошей, про які мріяли злочинці, тебе просто відпустили. Поясню, що тепер ти в моєму службовому кабінеті, і після необхідних юридичних процедур, опитування тощо тебе привезуть додому. Запевню, що це буде швидко, сьогодні вранці. Ну, а там, дорогий мій, викручуйся сам. Кожен має відповідати за власні вчинки. — Тепер Зорій повернувся до Крюка. — Ну, а зараз ми, мабуть, усе-таки всі разом трішки поспимо. Годинки дві. Скоро світанок. Лягай, Сашку, не роздягайся, на оцей диван. А ми підемо до мене в кабінет — там теж є де прилягти.

— А дзвінок? — захвилювався Сашко.

— Думаю, все-таки краще це зробити зранку. Бо, може, поки я прокинуся, у квартирі когось із вас не знайду. — Богдан Данилович якось по-дитячому пирснув.

Сашка не потрібно було вдруге запрошувати, він швидко вмостився на дивані. Зорій і Крюк перебралися до кабінету.

Богдан Данилович розклав крісло-ліжко, показав Петрові на тахту, мовляв, там тобі спати.

— Усе не наважуся спитати, — Крюк почав роздягатися. — А де дружина?

— Вона, коли я довго затримуюся на роботі, йде до подруги ночувати. У них там свої бабські інтереси. Та я цим задоволений: хоч не так нудьгує. А то ми, ти ж знаєш, усе життя на роботі, про сім’ї думаємо в останню чергу. Ото й ростуть без нас діти, а дружини потроху старіють. Уже не дочекаюся, коли пошлю все це к бісу, піду на пенсію, буду щодня їздити на риболовлю, довбатися в землі, підрізати й обприскувати дерева, милуватися цвітом яблунь та черешень і чекати в гості онуків. Мені весь час, усе життя не вистачало волі. Тобто — свободи. Специфічна робота, яка апріорі передбачала межі, якісь рамки в поведінці, спілкуванні з людьми. Ті невеличкі вільності, що їх допускає кожна молода людина, не можна вважати волею чи свободою.

І ось нарешті — воля. Вона скрізь: починаючи зі сніданку, після якого ти можеш знову влягтися в ліжко чи пройтися вулицями або парком, а може, з приятелем випити чашку кави чи й чогось міцнішого. А може, прибрати в кімнаті чи послухати гарну музику. Ось вона — воля. Що хочу, те й роблю… Одне передбачити неможливо: скільки вистачить терпіння, щоб насолоджуватися такою незвичною волею? У розумінні — чи скоро почну нудьгувати за роботою? А може, в розумінні — скільки ще Боженька відпустить років на таку свободу?

— Угу, на тебе це схоже. Так ти все й покинув. А бубнових хто збиватиме?

— Ти ж пішов — і нічого не трапилося. Незамінних людей немає. Усе минає, як казав мудрий Соломон. Мине і це, — Зорій вмостився в кріслі. — Спи, Рембо, година вранці варта двох увечері. Я думаю, що, мабуть, я тебе на дачу відвезу сам. Замкну там і визначу строк. Так десь років з п’ятнадцять.

Це — мінімум. Бо я ж іще не знаю, що ти там накоїв на фазенді Назарова.

— Що треба, те й накоїв, — сонно буркнув Крюк.

— Ага, що треба… — ледве пролепетав Зорій.

З

Зорій прокинувся від того, що хтось його торкав за плече. Розплющивши очі, полковник побачив Теслю, який нахилився до нього.

— Богдане Даниловичу, — тихо промовив Сашко, — вже сьома година, треба телефонувати Ніні, а то вона може кудись піти.

— Та куди ж вона піде так рано? — ще не зовсім прокинувшись, пробуркотів Зорій. — Може, її взагалі вдома немає, може, вона на гастролях?

— Ні, я відчуваю, що вона Чекає мене і взагалі ні на які гастролі зараз не їздить.

— Чому ти так у цьому впевнений? — Полковник уже остаточно прокинувся. — Можливо, поки ти сам гастролював, вона вже змінила уподобання, й замість письменника у неї з’явився якийсь баритон чи бас. А може, льотчик чи бізнесмен, — Зорій сів на кріслі-ліжку.

— Можете жартувати — мені це байдуже. Взагалі, я став іншою людиною, життя став сприймати по-іншому.

— Гаразд, ми ще з тобою на цю тему поговоримо.

— Богдане Даниловичу, тільки на цю?

— Що «тільки на цю»?

— Тільки на теми життя? Більше ніяких завдань? — пошепки додав, скосивши погляд на Крюка, який міцно спав на тахті.

— Побачимо: саме життя й покаже, — Зорій підвівся. — Ходімо дзвонити, капітан Немо ти наш.

— Чому «Немо»?

— Тому. Потім розкажу. З тобою можна самому ставати письменником — сюжетів, хоч відбавляй.

Вони вийшли нишком з кабінету й зачинили за собою двері. Зорій умився, почистив зуби й лише потім підійшов до телефону. Сашко, щоб Богдан Данилович не шукав, назвав номер.

— Алло, слухаю! — Ніна відповіла відразу, наче не спала й весь час була біля апарату.

— Ніно Матвіївно, доброго ранку! Це Богдан Данилович Зорій. Вибачте, що турбую так рано, але в мене для вас добра новина…

— Де Сашко, що з ним, він живий? — схвильовано майже кричала жінка.

— Живий-живий, — поспішив заспокоїти Зорій, — і не лише живий, а й здоровий. Річ у тім, що його викрали злочинці, переплутавши з іншою людиною, щоб…

— До біса злочинців! — ще сильніше закричала Ніна. — Дайте йому трубку, він стоїть біля вас.

— Це тебе, — тільки й сказав Зорій, простягаючи слухавку Теслі.

— Як мене? — злякався Сашко, беручи трубку й затуляючи мікрофон рукою. — Ви ж обіцяли розказати, що…

— Ніна не схотіла слухати, — зашепотів Зорій. — Та говори вже, вона нас розкусила.

— Алло, — тихо сказав у трубку Сашко, — це я… Усе гаразд…

Я все поясню… При зустрічі…

Зорій з вітальні перейшов до кабінету. На тахті, як і раніше, посопував Крюк.

— Підйом, лежню! — Зорій почав торсати Петра за плече. — Проспиш царство небесне. Пора звикати до іншого режиму.

— До якого іншого? — промимрив Крюк, не розплющуючи очей.

— До якого ж іще? До тюремного.

— Ні, дорогенький, це ти перебрав, — потягнувся Крюк. — До тюрми справа не дійде. Мало я натерпівся в житті, щоб закінчувати його в дискомфорті — без шампанського, чашечки кави? — спародіював Петро відомого персонажа кіноактора Андрія Миронова.

— Буде тобі й кофе, і какава з чаєм, — підтримав жарт Зорій. — Десять хвилин тобі на ва-а-нну — і вперед, поки наші колеги чи братки не нагрянули просто сюди.

— А звідки вони дізнаються, що я тут? — підозріло запитав Крюк.

— Ага, всі навкруги дурні, тільки ми з тобою розумні. Лише позавчора зняли з моєї квартири техніку. І то, думаю, тимчасово.

— І ти під ковпаком? — Крюк уже зовсім прокинувся й підвівся з ліжка. — Як ти довідався, що зняли? І чому ти думаєш, — він на мить задумався, — що тебе взагалі прослуховували?

— Не тільки прослуховували, а й дивилися.

— І це ти знав від самого початку? — здивувався Петро.

— Спочатку здогадувався, а потім, коли мене побили, впевнився на всі сто.

— Так ти знав і… — Крюк замовк.

— Що «і»?

— Та нічого. Потім. Наш письменник уже прокинувся?

— Саме зараз сеанс довіри по телефону. Я намагався, як планували, підготувати, так би мовити, «повернення блудного сина», а вона як закричить: «Дайте йому трубку…» Ото жінка — сила!

— Так, не всім у цьому щастить, — похитав головою Петро.

— Ти на що натякаєш, бандитська твоя морда?! — примружився Зорій.

— Ні на що. Просто констатую. Всяке в житті буває…

— Іди вже, психолог.

Коли вони удвох увійшли до вітальні, Тесля вже поклав слухавку на апарат і сидів задумливо на дивані.

— Ну, і яке було її позитивне рішення? — бадьоро запитав Зорій.

— Ніна сказала, щоб я їхав додому — вона чекає. Ну, і ще багато чого…

— «Багато чого» якого?

— Гарного, Богдане Даниловичу, гарного. Який же я бовдур! Я ж мало не загубив таку людину!

— Це ти про себе? — вже без іронії запитав Зорій.

— Ні, про Ніну. Вона сказала, що якби я не знайшовся, то…

— Чого ж ми сидимо? Ану зі мною на кухню — я покажу, де що лежить. Гадаю, каву заварити вмієш? І щоб за п’ятнадцять хвилин усі були готові до виїзду, — по-військовому скомандував Зорій.

— Єсть! — разом відповіли Тесля й Крюк.

Вони швидко перекусили, ковтнули кави й вийшли з квартири. На першому поверсі Зорій зупинився.

— Так, хлопці, а тепер — розбігаймося. Спочатку вийдемо ми з Петром. Ти, Сашку, почекаєш кілька хвилин, потім виходиш. Якщо за нами стежать, то поїдуть слідом. Як вийдеш, одразу повернеш направо, за тридцять метрів — зупинка автобуса. Ось тобі гроші. Доберешся сам. Пізніше зідзвонимося. Бувай. І ще одне, мало не забув, — Богдан Данилович простягнув Сашкові целофановий пакет. — Це твій рукопис. Класний задум. Закінчиш — перший примірник подаруєш мені.

Тесля потиснув Зорієві руку, потім затримав у своїй долоню Крюка.

— Хоч я і розумію, що мій порятунок організував Богдан Данилович, ви ризикували своїм життям, рятуючи моє. Спасибі вам.

Крюк глянув на Зорія і, нічого не сказавши, просто потиснув руку письменникові.

4

З’явившись на роботі, Зорій недослухав обов’язкового рапорту чергового по управлінню щодо подій за минулу ніч і запитав:

— У зведеннях від міліції щось по нашій лінії є?

— По нашій, пане полковнику, немає нічого, — швидко відрапортував черговий. — Зранку телефонував генерал Шершун і наказав: щойно ви з’явитеся, щоб зателефонували йому.

— Гаразд, дякую. Можете змінятися.

— Єсть! — одночасно відповіли два офіцери — і той, хто здає, і той, хто заступає на чергування.

— Усе-таки дайте мені міліцейські зведення, я сам гляну, — вже у дверях свого кабінету наказав полковник.

Не встиг Зорій дійти до столу, як засигналив зумер прямого зв’язку. «Починається…»

— Доброго ранку, Богдане Даниловичу! — голос Ухаля стурбований. — Хоч трішки вдалося поспати?

— Привіт, Владиславе! А що мені залишається робити? — бадьоро відповів Зорій. — Спав усю ніч, як немовля коло цицьки.

— Коло чиєї? — спробував пожартувати Ухаль.

— А біля чиєї ж цицьки спить немовля? Біля маминої.

— Так то ж немовля… Коротше, нас чекає у себе Шершун. Він сказав, що сходить на килим до голови, а потім хоче поговорити з нами.

— Ну, то які проблеми? Ходім. Чекаю внизу.

Управління, які очолювали Зорій і Ухаль, містилися в одному будинку: Богдан Данилович зі своїми антитерористами на перших чотирьох поверхах, а Ухаль боровся з наркотика

ми з позицій п’ятого. Там здебільшого управлінські підрозділи, а оперативні розкидано по місту — переважно під прикриттям усіляких приватних фірм і державних закладів.

Зорій поклав у папку зведення МВС, робочий зошит і вийшов з кабінету. Він знав, що коли начальник департаменту йшов до голови, чекати його, можливо, доведеться кілька годин. Тому полковник майже завжди брав із собою документи, з якими треба терміново ознайомитися.

Шершун повернувся від Беруна на диво швидко, запросив пройти до кабінету.

— Ну що, хлопці, здається, цього разу відбулися легким переляком. Я доповів про те, чому зірвалася наша вчорашня операція, на що Берун зреагував спокійно, навіть видавив слова, схожі на співчуття, мовляв, з ким не буває, усе ж передбачити неможливо. А потім ні сіло, ні впало: «Де Крюк?» Я аж отетерів. «Який крюк?» — кажу. «Не прикидайся! Петро Крюк, той, що вам усю хатку розвалив у Назарова. І не тільки вам. Бойню, «понимаете ли», влаштував у домі добропорядного хазяїна. Виявляється, ми не можемо знайти не лише тих, хто побив Назарова, Бойченка і Клютова, а скоро ті нахаби почнуть відстріл наших законослухняних громадян. Іди й шукай. Разом зі своїм геніальним Зорієм. До речі, як він там?» — питає. Нормально, кажу, працює. «Ага, — каже, — ви напрацюєте». А тепер скажи, Богдане, ти зведення міліцейські сьогодні читав?

— Ще ні, оце взяв із собою, думав — прочитаю, поки ви будете в голови. Не встиг.

— Я читав, Володимире Дмитровичу, — сказав Ухаль. — Інформації про нічні події в садибі Назарова немає. Жодного слова, наче й не було ні стрілянини, ні трупів.

— І я про те саме, — Шершун почав ходити між столом і вікном. — А Берун уже знає. Як ви думаєте, чому?

— Що тут незрозуміло? — буркнув Зорій.

— До речі, а що нам відомо? Владиславе, твій агент виходив на зв’язок?

— Ні, Володимире Дмитровичу, не виходив.

— А що тобі відомо, Богдане?

— Я тільки через дивний збіг обставин дещо знаю. За даними мого оперативного джерела, яке опинилося вночі в садибі Назарова цілком випадково, хтось напав на підвал, у якому виробляли наркотики, постріляв внутрішню охорону й утік.

— А Крюк?

— Що — Крюк, Володимире Дмитровичу? — мельком глянув на стелю Зорій. Шершун зрозумів жест полковника.

— Ну, гаразд. Я так розумію, що все треба починати спочатку. Ходімо, я вас проведу. — Всі вийшли в приймальню, потім у коридор.

— Богдане, де Крюк? — пошепки запитав Шершун.

— Крюк? — Зорій здивовано підняв брови й теж прошепотів. — А, Крюк… Так Крюк, мабуть, утік.

Шершун пильно подивився на полковника й, нічого не сказавши, повернувся до приймальні.

5

До своєї дачі Зорій добрався лише пізно ввечері. Крюк його чекав і приготував смачну вечерю, яку вже кілька разів підігрівав. Усі інгредієнти Петро знайшов тут же, у шафі. Макарони, м’ясні консерви, консервовані огірки-помідори, цибулю.

— Привіт в’язню замку Іф! — привітався Зорій.

— Салют королівському прокурору! — весело відповів Крюк.

— Ну ти даєш! — Зорій і далі дивувався. — Може, ще й ім’я прокурора назвеш?

— А чому б і ні. Вільфор — не дуже складне ім’я для такого розумника, як я. Тільки безпросвітний бовдур не читав у дитинстві Олександра Дюма. Але менше з тим, геть інтелектуальні забави. Краще розказуй, що нового?

— Насилу вирвався. Та й добиралися сюди не без пригод. — Зорій почав викладати на стіл пакунки з їжею. — Дорогою ми з Геною майже зупинилися. Налетіли хрущі — так несподівано, як по команді. їх там мільйони. Вони як спеціально цілилися у вітрове скло, з силою билися й оберталися на брудні плями. Було справді страшно, ми боялися, що скло не витримає і лусне. Фари висвітлювали дорогу, всіяну трупами хрущів, розбитих об інші машини. Вони теж рухалися повільно — сорок-п’ятдесят кілометрів на годину. Картина моторошна. Такого ще не бачив ні я, ні водій. Чомусь згадалося шевченкове замріяно-ностальгічне «Хрущі над вишнями гудуть». А бодай би їм…

Останньою з пакета Зорій дістав пляшку горілки.

— Розмова буде серйозна й по п’ятдесят грамів нам не завадить. Треба ж відповідати міжнародним стандартам, — Богдан Данилович дістав чарочки, відкоркував пляшку.

Крюк у цей час уже порізав кільце «Краківської», твердий сир, буженину.

— У чому «відповідати стандартам»? У тому, що наїдатися на ніч від пуза?

— Ні, що під час розмови копи або співробітники спецслужб завжди п’ють. Принаймні так показують у кіно.

Вони випили, закусили.

— Я зараз не запитую про деталі тих епізодів, до яких мені й моїм колегам вдалося встановити твою причетність, Петре, — спокійно й упевнено почав Богдан Данилович. — Вони мені більш-менш відомі. Та й не дуже цікавлять. Зараз я з більшим інтересом дізнався б про те, чому така людина, як ти, наважилася на жорстокі й фактично злочинні дії? Ті люди, яких ти гамселив, слова доброго не варті. Але повинна ж бути причина того, що накоїв мій колега й у всіх відношеннях добрий мужик?

— Скільки запитань, Богдане, скільки запитань! А мене зараз більше цікавить інше. Тільки скажи чесно — та ти, як мені відомо, по-іншому й не можеш — я правильно робив, що бив пики тим бандюкам? Тільки без філософствувань: так чи ні?

— Ні! — твердо відповів Зорій.

— Виходить, усе те, що робили ті нелюди, правильно? І правильно, що жодній бляді не було діла до того всього? Вони обдирали народ як липку, знущалися з людей, катували, вбивали, а нікому й на думку не спало хоч що-небудь зробити, щоб припинити їхні злочини. Де були ти і всі твої так звані правоохоронні органи, коли Назаров, Бойченко, Клютов і десятки таких, як вони, за безцінь прибирали до рук те, на що поклали роки життя наші батьки, горблячись за копійки «в ім’я світлого майбутнього»? Ці кровопивці, скориставшись потуранням влади, боягузтвом та імпотентністю правоохоронних органів, у тому числі й наших з тобою «славних» колег, побудували для себе і своїх дітей комунізм на окремо взятій території, пустивши з торбами по світу тисячі, мільйони трудяг, не залишивши їм навіть надії на справедливість. Але в цьому страхітті є і позитив: люди перестали вірити байкам, якими їх годує через продажні пресу й телебачення та камарилья на чолі з головним винуватцем усіх нинішніх бід українців — Президентом.

Та й хіба річ лише в ньому? Вся влада прогнила згори донизу. Скрізь. Не лише в Україні. Назви мені хоч одну країну, де не було б корупції, обману, зловживань владою, підкупу суддів, лобіювання власних інтересів особами, що перебувають на державних посадах? Японія, Німеччина, Франція, Англія, Швейцарія, Італія, хвалена Америка — скрізь і всюди превалювання власних інтересів над державними. І хто з цим бореться? ФБР? ЦРУ? ФСБ? БНД?

Чи, може, ти з твоїм продажним начальством?

Богдан мовчав. Його ошелешив цей монолог Крюка. Монолог людини, яку Зорій знав давно і від якої за багато років він не чув стільки слів, скільки той випалив за кілька хвилин.

А Петро й не думав замовкати.

— Навіть спостерігаючи байдуже за всім цим, люди накопичують негатив, який зрештою досягає рівня критичної маси. У декого здають нерви. І найперше в того, у кого ця маса негативу накопичувалася впродовж багатьох років, можливо, з самого дитинства. Але для того, щоб людина наважилася на такий нелегкий, непростий і небезпечний крок, як заподіяння каліцтва чи вбивство, вона повинна мати принаймні три риси: загострене почуття справедливості, ненависть і прагнення помсти.

Що? Чи це йому не вчувається? Чи ж не Богданові то слова, які в його єстві сидять уже давно? І, виявляється, оцей чоловік, від якого менше за все можна очікувати таких слів, промовляє їх упевнено і твердо.

Ні, ці слова народилися не тепер. Вони вистраждані, наболілі й, відчувається, йдуть від самісінького серця. Загальне відчуття справедливості та опосередковані бажання сатисфакції тут не проходять. Богдан Данилович не лише чудово знає людську психологію, він затятий книгоман і полюбляє детективи.

А там серед основних мотивів, що спонукають до вчинків героїв і антигероїв, — психологія синдрому колишньої травми. Щоб

довести правильність роздумів Зорія, потрібен маленький поштовх, незначна асоціація. І тоді…

— Не кип’ятися, Петре! — перебив Крюка Богдан Данилович. — Ти оце жив-жив собі, служив вірою-правдою в елітному підрозділі органів держбезпеки, і раптом тоді, коли ти вже відпочиваєш на пенсії, якийсь невідомий наступив тобі на хвоста, й ти вирішив провчити всіх, хто апріорі міг це зробити.

— Ні, Богдане. Прийшло це не сьогодні, — довга пауза, погляд прищулений. — За кожну кривду має бути відплата. Поклади життя, а за кривду помстися. Біблійна заповідь, мовляв, коли тебе вдарили по лівій щоці — підстав праву, — це виправдання для слабаків і боягузів. Помста — як бальзам, що загоює старі рани, які довго кровоточать. А задавнена помста — це як раптова й неочікувана знахідка. Ти ще в молодості загубив гаманця з солідною, як тобі здавалося, сумою грошей. А потім у зрілому віці чи й під старість знайшов чужий, але з незрівнянно більшою, ніж була колись втрачена, сумою. Але помста за давню кривду — солодша за будь-який гаманець.

— А кажуть — помста вбиває ту людину, яка мстить, — Зорій витягував Крюка на відвертість.

— З кимось іншим я й не починав би розмови на цю тему. Ти ж — справжній мужик, тому тобі й тільки тобі розповім те, чого не розказував жодній людині на всьому білому світі…

6

Нечасто бувало, щоб він отак сидів і не знав, що робити. Уже кілька місяців поспіль голова Служби безпеки України Герасим Васильович Берун почувався втомленим. Утомленим не фізично. Голова СБУ на здоров’я не нарікав: він регулярно займався спортом, грав у футбол, великий теніс, залюбки возився на дачі з тваринами, працював на землі, в саду. Але події останніх днів особливо схиляли Герасима Васильовича до думки, що наближається час «Ч», коли йому доведеться зі своєї посади піти. Це — в кращому разі. Обставини можуть скластися так, що навіть добровільне зречення місця голови не гарантує йому безтурботного життя. Чи й взагалі — життя.

Те, що сталося вчора в садибі олігарха Назарова — лише маленька й незначна ланка в ланцюгу подій, що нещадним дев’ятим

палом накрили Україну. На тлі тотального зубожіння населення й масових заворушень, що назрівали, безпардонно, нахабно та безкарно виставляли свої набиті лискучі пуза різні назарови, клютови, бойченки, гитібки, коломиєнки, мирташі й іже з ними. Не усвідомлюючи того, що діється в країні, не звертаючи уваги на народний гнів, жили собі в якомусь іншому вимірі, служили золотому тільцю — йому і тільки йому. їхні діти збивали своїми дорогими автомобілями людей, вживали наркотики, гинули — а цим «хазяям життя» усе байдуже.

Після того, як з кабінету вийшов генерал Шершун, Герасим Васильович ще раз проглянув зведення, що їх вранці заніс начальник ОТУ Юрій Ігорович Тимченко, а потім натиснув на кнопку пульту управління відеоплеєром. Кабінет знову заповнили голоси Назарова, Бойченка й Клютова, а на екрані з’явилися зображення їх самих.

«— Вікторе Романовичу, не переживайте: я все підчистив, слідів не залишилося. Людей з підвалу відправили в інше місце. Там ще надійніше, ніж було в мене.

— Ой, не сміши мої капці. У нього було надійно! Та ти мало не завалив усю справу. Ще невідомо, чим усе закінчиться. Та лабораторія — мать її так: не буде її — іншу організуємо. Ти пригрів змія, який нас усіх міг порішити, — аж зривався на крик Клютов.

— Вікторе Романовичу, ще ж невідомо, чи причетний мій охоронець до нашого побиття, — як учень перед директором школи виправдовувався Назаров.

— Де там невідомо?! Мій Кувалдін уже переговорив із твоїми хлопцями й охоронцями Юрія Володимировича, — Клютов кивнув у бік Бойченка. — Усе сходиться. Та й нікому більше. Почерк, дорогий мій Миколо Яковичу, почерк.

Я цих есбеушників за кілометр чую. І як тебе сподобило взяти його на роботу?

— Та то мій начальник безпеки Чопенко лохонувся. Але з нього вже не спитаєш. Крюк його так підставив, що мої телепні самі ж його й грохнули.

— А як ти думаєш, де тепер ця гнида?

— Біс його знає. Як крізь землю провалився. Більше того, він прихопив деякі матеріали, що… — Назаров замовк, наче наткнувся на невидиму стіну.

— Які матеріали? — примружився Клютов.

— Та були там деякі відеоспостереження, що здійснювали мої технарі по об’єктах нашої зацікавленості.

— І що на них записано? — не вгамовувався Клютов. — Де ти все те писав?

— У різних місцях, — невпевнено відповів Микола Якович.

— Зрозуміло. Нас теж писав?

— Що ви, Вікторе Романовичу, Боже збав, навіщо воно мені?! То так, у межах організації охорони і власної безпеки.

— Отож і я кажу — для власної безпеки. Довідаємося, що щурячиш — дивись мені. А тепер до наших планів, пов’язаних із владою. Без серйозної підтримки згори скоро буде працювати важко, а то й узагалі неможливо. Хочу повідомити, ми просуваємо свою людину на вершину хоч і не дуже швидко, але впевнено. Талимеризіба виявився тямущим хлопцем, влаштувався міцно, потроху прибирає все до своїх рук. Але й за ним треба приглядати. Бо влада — така штука, що коли на неї спинаєшся, потім важко крутити головою і критично оцінювати свої вчинки та можливості. Завербовані нами есбеушники сидять і не рипаються — звикли до подачок, а ті придурки, з якими не вдається домовитися, нам поки що не завадять. їх — одиниці. Ми їх, як можемо, нейтралізовуємо, а їхній начальник теж під нами. Берун — слабак. Він тіні своєї боїться, за свій вошивий бізнес і за ґешефти свого синка — аж труситься. Щоправда, і він іноді починає удавати із себе целку, хоче вести свою гру, але кебети в нього на серйозні рухи не вистачає…»

Берун вимкнув відеоплеєр. «Значить, як засада, так «Герасиме Васильовичу, рятівник ви наш! Виручайте!» А на ділі ви зі мною отак?» Берун розхвилювався, знову почервонів і вголос вимовив:

— Ну, що ж, давайте, пацани, ще потягаємося, хто кого. Ворог мого ворога — мій друг. Раз ви наїжджаєте на Шершуна і Зорія — я їм у дечому допоможу. А як у них справді вийде те, що вони там задумали, то, може, й про мене не забудуть. У нашому грьобаному житті все може трапитися. Буває, що й п’яний співає.

7

— Ми з тобою не можемо вважатися дітьми війни, бо народилися майже через десять років після її закінчення, — вів далі Крюк. — Але не мені тобі розказувати, як важко жилося в те повоєнне десятиліття. Та й далі було не набагато легше. Ти ж знаєш, що більш-менш заможно люди в СРСР почали жити тільки наприкінці шістдесятих, коли нарешті зализали воєнні рани й у країні з’явилися «дурні» нафтодолари. А в п’ятдесятих роках… У сім’ї, в якій батько не пропивав усе до останньої копійки, або й просто він був, діти мали що і одягти, і попоїсти. А якщо сім’ю тягла на собі сама жінка, то виживали тяжко.

Нас у мами було двоє — я і старша сестра. Батько помер від якоїсь хворі невдовзі після мого народження. Мама, хоч і пройшла майже всю війну фронтовою сестрою й немало бачила крові та сліз, зберегла чуйне серце і м’який характер. Попри те, що в неї було чимало бойових нагород, вона ніколи не виставляла їх напоказ, навіть у селі мало хто про це знав. Її іноді запрошували в День Перемоги до президії в сільському клубі, але вона на сцені завжди сідала позаду всіх — така була скромна й сором’язлива. Одного разу на чергових урочистостях про неї вперше забули. Вона все ж пішла до клубу (тоді так було заведено), забилася десь у куточку і спостерігала, як у президії чванилися ті, які ніколи не були на фронті й пороху навіть не нюхали.

Тоді я вперше побачив мамині сльози. Вона прийшла додому і заридала. Я насилу допитався в неї, чому плаче. Мати обняла нас із сестрою: «Сиротинки ви мої, як же вам тяжко буде в житті!» Ми чомусь теж заревіли і втрьох плакали довго й гірко.

Відколи себе пам’ятаю — мені хотілося їсти. Але не голод і холод були головним випробовуванням для нашої невеличкої сім’ї. Ми із сестрою дорослішали, й дедалі частіше доводилося стикатися з несправедливістю й нерівністю. Навіть у простих ситуаціях, коли сваряться діти й виникає потреба батьківського захисту чи хоча б співчуття, ми були позбавлені і того, і другого. А мама могла лише разом з нами поплакати. І найперше наше з сестрою завдання було — якомога менше приносити мамі прикростей. Сестра в школі навчалася майже на самі п’ятірки, а я ще з пелюшок дотримувався власної «теорії нейтралітету».

Усе, що я міг зробити добре й у строк, робив так, аби не лаяли. Багато читав, усі домашні завдання виконував, хоч на уроках часто «валяв дурника», відповідаючи рівно на трійку. Вчителі намагалися мене перевиховати, ставили за приклад сестру, викликали до школи маму, але особливих претензій до мене не було, тож усі від мене відчепилися, і я спокійно накачував м’язи. У прямому й переносному значені.

От скажи мені, Богдане, — звернувся Крюк до полковника Зорія так, наче до того він розповідав усе комусь іншому, — для тебе все те, що дізнався про мене в ці кілька днів, стало абсолютною несподіванкою? Для всіх же, хто мене знає, Петро Крюк — справний служака, ніколи ні над чим глибоко не замислювався, в тому числі й над наказами, які треба виконувати. А що там думати, ге ж? Виконуй те, що тобі кажуть, і все тут. Думання забирає багато калорій, які краще використати з вигодою в іншій справі — накачуванні м’язів. Чи не так?

— Я поки що помовчу…

— Ото ж бо. А я навмисне удавав, що не вмію і не хочу думати, хоча, скажу нескромно, від природи — тямущий хлопець. Я з дитинства мислив і реагував на все адекватно. До восьмого чи дев’ятого класу нічим, у тому числі й фізичними даними, не вирізнявся. І лише в шістнадцять почав качатися, «набивав собі мишцу» — металевою рукояткою саморобного ножичка. А знання, які давали у школі, залягали в мені, немовби про запас.

Я вже казав, що не хотів показувати оточенню, що знаю значно більше, ніж говорю. Навіть на улюблених уроках історії та української літератури, коли в мене запитували домашнє завдання, завжди знаючи відповідь і будучи готовим до уроку, я не розповідав усього, а наче частинами, чим неабияк розлючував учителів. Ті не розуміли, як до мене ставитися: чи як до тугодума-дебіла, чи як до лінивого нероби, що не хоче вчитися.

Але жоден з учителів навіть гадки не мав, що Петрик Крюк — пречудовий актор, розумник і взагалі цільна особистість, у якого вже з юних літ у планах було таке, що, здавалося, нормальному хлопцеві навіть і на думку не могло спасти.

— Ну, й про що ж мріяв Петро Крюк, що хотів, до чого прагнув, чого добивався? Яким чином хотів досягти здійснення

СВОЇХ, поки що не зрозумілих мені, мрій? — монолог колеги:і мусив трохи занервувати Богдана Даниловича.

— А все дуже просто: я лише хотів, щоб збулися дві заповітні мрії. Перша — помститися тим, кого вважав винними в усіх своїх нещастях і бідах. На жаль, я надто пізно зрозумів, що це завдання стане для мене таким, якого я ніколи не виконаю.

— Про другу мрію можеш і не говорити — і так усе зрозуміло.

— Невже?

— А що ж тут складного? Ця задачка — для першого класу.

Якби не вона, ми з тобою так швидко не зустрілися б.

— А все-таки?

— Після скоєних нападів на глитаїв ти не дуже-то й ховався. І не вбивав їх не тому, що тобі їх було шкода, або ти з якихось причин не зміг це зробити. Ти просто від самого початку хотів, щоб усі дізналися, що ці акти помсти робив саме Петро Крюк. Чи не так?

Петро, здавалося, зовсім не здивувався почутому. Перед ним же сидів досвідчений служака, якого вважали мало не найкращим аналітиком у СБУ. Більше того, Богдан — близький Крюку за духом і психологічно міг відчувати навіть те, про що думав Петро.

— Коли я звільнився зі служби, де мене вважали таким самим Петром, що й у школі, — тяжким на думку, легким на кулак, я, опинившись на волі, зрозумів: потрібно діяти. Я усвідомлював, що, зважаючи на досвід служби, нині перебуваю в такому вигідному і зручному для справжнього «старту» становищі…

— …і що час, до якого стільки готувався, настав, — продовжив за нього Богдан Данилович. — Тим більше, що знання, інтелект були, без перебільшення, значними. Якось ти сів і зробив інвентаризацію власного «бойового» арсеналу. Проаналізувавши свої можливості, ти дійшов висновку, що нарешті розпочинається твоє справжнє життя й тепер ти «зробиш» усіх тих шнурків, що хизувалися перед тобою своїми зв’язками, фізичними й розумовими здібностями. І ось людина, яка має колосальні можливості для справжньої боротьби, стає звичайнісіньким хуліганом, здатним лише на те, щоб натовкти комусь пику.

— Що? Оце так ти оцінюєш мої вчинки? — Петро почервонів, стиснув кулаки, здавалося, він от-от кинеться на Зорія.

— Ти, здається мені, пропустив найголовніше зі сказаного, — Богдан Данилович спокійно підвівся, підійшов до газового балона, відкрутив вентиль, чиркнув сірником, поставив на конфорку чайник. — Оскільки і я, і ти до алкоголю ставимося спокійно, розмова далі піде лише під чайок. А говорити будемо довго. І без жартів…

8

Сашко й Ніна Теслі сиділи в невеличкій затишній кухоньці й пили чай. Серйозно про щось говорити не хотілося. Вони просто насолоджувалися одне одним — поглядами, дотиками пальців, думками. Не бачилися ж цілу вічність. Ці люди, які ще кілька годин тому майже не сподівалися на зустріч, тепер вірили в те, що тоді, в розлуці, про найстрашніше навіть не думали. Не думали про реальну можливість закінчити життя. Закінчити життя окремо, в муках страшенних сумнівів і тривоги. Але тільки — не зневіри. Така в них, у Теслів, склалася життєва формула: любити й довіряти. Буквально ще зовсім недавно ця формула могла втратити свою доказовість. Бо саме віра виявилася найбільш вразливою ланкою в багаторічних подружніх стосунках двох відданих одне одному людей і мало не стала причиною краху. Краху довіри. Але саме вона, віра, їх тепер і врятувала.

— Коли ти зник і з’явився цей полковник, я спочатку нічого не розуміла. Та лише після багатьох безсонних ночей до мене дійшло, як тяжко тобі було жити з цим, — Ніна зробила наголос на слові «цим», зовсім не маючи на увазі Зорія чи ще якусь конкретну людину. Але пояснювати нічого не стала — Сашко й так усе зрозумів. — Я так рада, що ми знову разом, а все, що було вчора, — то лише сон. Кошмарний, страшний, болісний, але тільки сон. Ми, наче вранці прокинувшись, помолимося, попросимо у Господа пробачення й помочі та спробуємо забути. І повернемося знову до нашої любові. Це вона врятувала нас від того есбеушного полковника.

— Ні, моя дорога Нінусю, це полковник урятував мене. Ти просто його не знаєш. Він дуже потужна і харизматична особистість.

Сашкові так говорити було непросто. І Ніна це відчула. Вона поклала руку на руку чоловіка й ніжно-ніжно, наче проспівала,

сказала:

— Бог з ним, Сашо. Навіщо він нам. Ми все життя жили без нього і далі житимемо. Маємо жити!

— То добре було б, якби так… — опустив очі Сашко.

9

Зорій і Крюк говорили довго й серйозно. Після цієї розмови Богдан Данилович уже майже на всі сто був певен: у нього з’явився дуже надійний соратник. Не помічник, а соратник — у тому, первинно-етимологічному розумінні.

— Не знаю чому, але я відчував, що саме ти мене знайдеш.

Тобі це невідомо, але наші шляхи кілька разів перетиналися навіть тоді, коли ми особисто не зустрічалися.

— Як це?

— Я не знаю, як тобі розповісти, і взагалі, чи варто це робити. Ідеться ж про дуже особисте, я навіть сказав би — інтимне.

— Петре, я розумію, що нервова напруженість, яку тобі останнім часом довелося витримати, могла вплинути на твою психіку, але…

— Богдане, припини. Мова йде про серйозні речі. І це стосується саме тебе, а не мене.

— Ти ж кажеш про інтим. Чи, бува, я не снився тобі в еротичних снах?

— Я ж сказав: це стосується лише тебе, — Петро вже й не радий був, що порушив цю тему. Але тепер необхідно викручуватися. Те, про що нині не наважується розповідати Крюк, справді незвичне, й невідомо, як поведеться Зорій, коли Петро викладе йому все, що знав, і про що, в свою чергу, Богдан Данилович навіть гадки не має. Але, сказавши «А», мусиш говорити й «Б».

— Ще раз хочу попередити тебе, що про все я дізнався випадково. І навіть тепер не знаю, добре це, що саме я потрапив у потрібний час у потрібне місце, чи навпаки — кепсько. Якщо з погляду того, що я припинив можливий шантаж чи компрометацію, то це, радше, добре. А якщо взяти, що я оце стою тут перед тобою і не знаю, з чого почати і чим закінчити, то це погано.

— Петре, — сердито сказав Зорій, — не пиндючся. Або говори, або будемо вважати, що ти цією розмовою намагався відвернути мене від серйозного обговорення ситуації, в яку потрапив сам.

— Ні, Богдане, я серйозної розмови не уникаю. Те, що я зараз усе-таки розповім, є не менш серйозним, — Петро глибоко зітхнув, наче минув межу, що не давала йому, нарешті, розповісти те, що має почути полковник Зорій. Потім, наче схаменувшись і щось згадавши, Крюк полегшено випалив: — Усе, знаю. Мені не треба нічого тобі зараз розповідати. їдьмо зі мною. Я покажу тобі те, про що хотів розповісти. Ти сам подивишся, а тоді мені поясниш, що й до чого. Якщо захочеш.

— їдьмо. Я думаю, воно варте того, щоб ми оце зараз, замість смачної вечері, кудись полетіли, — Зорій підвівся.

— Варте, Богдане, варте. До речі, я тобі зразу про одну штуку не сказав, хотів до кінця пересвідчитися, що ти мене добровільно, тобто з ідейних мотивів, не здаси, — Крюк це сказав так, наче всі питання щодо його актів помсти вирішені, прощені й забуті.

— Які ще сюрпризи ти приготував?

— Не хвилюйся, «их еще єсть у меня». Але зараз скажу головне: я сюди найближчим часом не повернуся. У мене є де сховатися. Ти ж не думаєш, що я, готуючись до таких серйозних вчинків, не подбав про місце, де можна зачаїтися й перечекати негоду.

— Навпаки, впевнений, що саме так ти й учинив. До речі, не тільки ти такий розумний. Я теж хлопець припасливий.

— Молодець. Але з цього виходить — ти не впевнений, що плани, про які ми в загальних рисах говорили, здійсняться?

— Усе може бути, Петре, все може бути…

Довелося проїхати весь Київ у західному напрямку, доки не потрапили на Житомирську трасу. Хвилин за тридцять звернули в ліс, а потім — у невеличке село Рудяки.

— Авто лишаймо тут, а самі пройдемося пішки, — сказав Крюк.

— Зрозуміло. І часто ти тут буваєш? — запитав Зорій, зовсім не сподіваючись на правдиву відповідь.

— Ні, не часто. Тут живе однокласниця моєї мами, стара як світ баба Секлета. Усі в цьому селі думають, що я її син, і співчувають їй, що так рідко буваю в гостях. Усі знають, що я ніколи у неї не ночую — якийсь начальничок і маю багато

роботи. Але ще ніхто з чужих жодного разу не цікавився моєю особою. І це поки що мене влаштовує.

— Справді, у цьому раю можна й назавжди поселитися, — оглядаючись навкруги, зазначив Зорій. — От чому в цій красі не жити, га? Пруться наші недорослі до столиці, туляться в гуртожитках, у кутках, десятиліттями чекають на квартиру, в тих умовах виростають їхні діти, і вважається, що це вони живуть. А старі батьки доживають віку в самоті, тузі й весь час очікують: може, у чад виникне бажання проїхатися у вихідний день, щоб поласувати маминими пиріжечками або татковими грушками?

— А мені здається, що якби була жива моя мама, я б сів біля неї, взяв би за руку — і ніколи не відпускав. Що маємо — не бережемо, коли втрачаємо — плачемо.

Вони дійшли до невеличкої дерев’яної хатки з красивими різьбленими, хоч і старенькими віконницями, побіленими крейдою стінами та бляшаним дахом. Наче відчуваючи прихід гостей, у двір з помешкання вийшла старенька бабуся.

— Я ж знала, що ти сьогодні будеш! — якось чудернацьки прицмокуючи, сказала баба Секлета. — Ото й не вір снам.

— Здрастуйте, мамо Секлето, — дивно привітався Крюк. — І що ж вам сьогодні вночі снилося?

— Та, не важливо. Головне — що сон у руку. А хто ж це з тобою такий молодий і гарний?

— Богдан. Добрий день, тітко Секлето, — Зорій підійшов ближче до старенької.

— Ось і добре, що приїхали. Погостюйте хоч кілька днів, а то я кожного разу, як прощаюся, то вже думаю — і навіки.

— Та що ви таке говорите, мамо Секлето. Живіть, помагай Боже, ще довго. Ви ж у мене одна-єдина рідна душа, що залишилася на цьому світі.

— У мене й обід готовий. Я ж кажу — знала, що приїдеш. Проходьте до хати, — старенька першою піднялася східцями й зникла в сінях. За нею поспішив і Крюк.

Зорій, зійшовши на першу сходинку, зупинився, а потім і сів на дерев’яний ґанок. Йому враз стало млосно, горло здавив спазм, і запаморочилося в голові. Ґанок на чотири сходинки був точно такий, як у їхньому будинку в селі, де він народив

ся й виріс. На таких самих дерев’яних ґанках-лавочках вони з мамою частенько вечорами сиділи й про щось розмовляли, іноді співали українських і російських народних пісень. «Цвіте терен, терен цвіте, та й цвіт опадає…» змінювало «Ой, рябина кудрявая, белые цветы…». Мама гарно співала, але чомусь це робила нечасто і якось невесело. Богдан пам’ятає, що їхній з мамою спів майже завжди закінчувався її сльозами. Тоді, ще будучи малим, він не розумів, чому мама так часто плаче. І лише згодом, коли став дорослим, до Богдана дійшло: мама плакала від невідомості. Що в житті чекає на її сина, який у цьому жорстокому й немилосердному світі росте напівсиротою, без батьківської опіки й захисту?

Богдан підняв очі й подивився на двері, що вели в хату. Праворуч, в одвірку, на рівні плеча чорнів заяложений і від частого використання відшліфований отвір для саморобного металевого пристрою, який називався ключем. Його в отворі не було, але Богдан знав, що він лежить десь поруч: або он під тим віником, або під тією невеличкою дощечкою. Зорій озирнувся й побачив невеличку іржаву металеву пластинку, можливо — обрізок з покрівлі. Богдан підвівся, підійшов до бляшанки й потихеньку відсунув її ногою. Так, масивний металевий ключ лежав просто в траві, і по тому, що трава була покручена й мала бліде забарвлення, можна зробити висновок, що ключем користувалися рідко.

— Ось так, — сказав уголос Зорій, — звичайнісінька ситуація.

У селах раніше рідко зачиняли хати на замок чи на засув. Найнадійнішою пересторогою, мовляв, хазяїв у хаті немає, був віник, що стояв перед дверима, або гілочка, застромлена в ручку дверей. Такий замок ніхто з односельців відчинити не наважувався. Баба Секлета жила ще тим життям, до якого звикла здавна, коли народ був і совісним, і чесним. Коли то було…

Зорій піднявся східцями, відчинив двері й знову оторопів. Перед ним були точно такі самі сіни, як і в маминій хаті: у стелі — дерев’яна ляда, в кутку — драбина, по якій можна залізти на горище, двоє дверей — вправо і прямо. Богдан знав: за дверима, що перед ним, буде невеличка кухня, яку в селі називають «хатина», а другі двері приведуть у світлицю. Ця світлиця зазвичай темна, бо зовнішні віконниці у вікнах весь

час тримали зачиненими, щоб улітку зберегти прохолоду, а взимку, тепло. Хоча взимку рідко хто жив у світлицях. І з міркувань економії навіть не топили. Та й зараз двері туди, напевно, зачинені.

Богдан смикнув за ручку — двері не піддалися. Тоді він натиснув на ручку дверей, що були перед ним, і опинився в невеличкій кімнатці, де за дерев’яним старим облізлим столом уже сидів Крюк. Баба Секлета швидко збирала на стіл. Зорій звернув увагу, що окрім столу, одного стільця та неширокої дерев’яної лавки в кімнатці в кутку на звичайній табуретці стояв невеличкий, але новенький телевізор-двійка. Крюк, простеживши за поглядом Богдана Даниловича, сказав:

Ні, телевізор тут, на жаль чи на щастя, не ловить. Якась сірість, рябизна та смуги. Мабуть, десь поруч військові релейні лінії або ще якась зараза. У нас Секлета Прокопівна — людина просунута. Я їй привожу касети, вона з великим задоволенням дивиться ті ж таки мильні серіали, які полюбляють й інші жінки, по відику. А для новин і погоди у неї ще від царя Гороха он біля печі висить радіо, яке в народі інакше, ніж брехунець, не називають. Правда ж, мамо Секлето?

— Правда, синок, правда, — жінка, здається, закінчила нехитре сервірування і стояла біля столу, не знаючи, що далі робити.

— Мамо Секлето, — Крюк ніжно подивився на стареньку, — ви з нами перекусите? Вип’ємо по грамульці…

— Дітки, якщо можна, я схожу до баби Варки, віднесу їй попоїсти, а то вона зовсім стара, і я трішечки їй допомагаю.

А ви тут без мене — випийте і закусіть. А потім поговоримо: розкажете, що там у світі робиться, чи не буде війни? Ну, я пішла, — вона взяла пакет і зачинила за собою двері. Богдан з осудом глянув на Крюка.

— Твоя правда: я попросив її, щоб вона прогулялася. Нам же треба вирішити головне питання, задля якого ми сюди приїхали, а тобі, я так розумію, розсиджуватися ніколи, — Петро виліз із-за столу, вийшов у сіни. Зорій чув, як він поліз на горище, хвилин з п’ять там чимось шарудів і повернувся з чималеньким обмотаним скотчем пакунком у сірому папері.

— Схоже на бомбу, — засміявся Зорій.

— А це бомба і є, — Петро взяв зі столу ножа й почав звільняти вміст пакунка. Коли всі обгортки зняв, у руках опинилися кілька звичайних побутових відеокасет. Петро вибрав одну з них, вставив у магнітофон і натиснув на кнопку пульта. На екрані з’явився чоловік, що ходив по кімнаті. Зорій відразу впізнав себе. Коли той Богдан, що на екрані, засунув руку в свої штани, Зорій різко сказав:

— Припини! — він устав з-за столу й вийшов надвір. Крюк вимкнув телевізор і теж пішов слідом.

Вони стояли під яблунею і знову говорили. І що більше пояснював Зорій, то світлішим і радіснішим ставало обличчя Крюка. Цей загартований у бійцівських поєдинках, бійках та операціях чоловік розумів пояснення свого колеги про причини того, як нормальний, без психічних відхилень і збочень мужик управлявся в самозадоволенні. Більше того, Петро ще раз переконався, що для Богдана немає перешкод, які б він не здолав, ідучи до своєї мети. І він заповажав свого побратима ще більше.

— Там, окрім цього непорозуміння, є ще дуже багато цікавого. Назаров писав на відео все, що відбувалося в його садибі, в тому числі й своїх партнерів. Тих записів вистачить, щоб поставити їх усіх на коліна і примусити робити мінет усій Службі безпеки України.

— Ні, Петре, то була б велика честь для них. Ми поставимо їх усіх перед судом. Це крутіше. Я можу забрати з собою ті касети?

— Думаю, хай вони поки що побудуть тут. І не тому, що я начебто тобі не довіряю. Просто ти зараз будеш у такому пресингу, що… — Крюк поклав руку на плече Зорія, — коротше, хай будуть у мами Секлети на горищі. У кутку є стара металева духовка — в ній лежатимуть касети з компрою на тих бандюків. А там матеріалів справді вистачить, щоб засадити їх надовго.

— Угу, — похитав головою Зорій, — засадиш. За цієї влади швидше тебе зашлють туди, де Макар телят не пас. Міняти владу треба, міняти.

— Авжеж, міняти, — думаючи про щось своє, промовив Петро. — Ходім вип’ємо.

— Я ж за кермом.

— За яким кермом? Не бачу в твоїх руках керма, — засміявся Крюк. — Ходім уже…

10

Вони знову дивилися на Богдана по-особливому. В їхніх поглядах надія, віра й упевненість перемежовувалися з сумнівом і навіть тривогою. Невже вони йому не зовсім вірили? Невже ці найближчі Богданові люди не впевнені у його здатності довести задумане до кінця?

Жінка сиділа, як завжди, за столом на покуті. В.М. — там само, по праву руку. Ті самі лампадка й ікона Божої Матері.

Цього разу Богданові Даниловичу захотілося докладніше розповісти про останні події. І тільки-но він уже зібрався це зробити, як жінка спокійно, але суворо сказала:

— Те, що ти хочеш нам розповісти, ми знаємо, й у нас є сумніви щодо правильності деяких твоїх учинків. Ти, Богдане, як нам здається, останнім часом не дуже-то переймаєшся долями людей, які погодилися тобі допомагати в серйозній справі. Через твою неувагу мало не загинув письменник Тесля, який тобі завжди вірив і надіявся на тебе. Смерть твого побратима й однодумця Дениса Файлова, якого вбили твої, а не його вороги, теж на твоїй совісті. Зараз ти взяв відповідальність за майбутнє ще однієї людини — Петра Крюка, хоча й переклав частину його гріхів на свою душу. Чи, може, ти забув ще про одну особу, з якою пов’язані твої надії змінити на краще ситуацію в країні? Пора б тобі вже визначитися в пріоритетах і звернути увагу на те, що навколо твоєї основної козирної карти, якою ти плануєш побити всіх тузів, теж збираються хмари. Не думай, що для твоїх противників залишилися непомітними кроки, які роблять твої люди, щоб добратися до вершини влади.

В. М. кивав, підтримуючи те, про що говорила жінка. Між ними не було ієрархічних умовностей. Вони не підпорядковувалися одне одному й були незалежними, як бувають незалежними ті, які тримають акції однієї великої справи у співвідношенні 50 на 50. Богдан Данилович теж однаково поважав цих двох людей, але думка жінки для нього все ж була вагоміша й визначальна.

Усе сказане — щира правда. Ці двоє як ніхто вболівали за нього та його справу й саме по них він вивіряв кожен свій крок.

Але найголовніше, що понад усе цінив Богдан у їхніх незвичних стосунках, — безсумнівна доброзичливість разом із цілковитою об’єктивністю й безхитрісністю. Кожне таке спілкування давало Зорію не тільки наснагу й упевненість у власних вчинках, а й сприяло усвідомленню того, що за кожним його кроком спостерігають і дають оцінку.

— Спасибі, я все зрозумів. Справді, мені треба більше думати, — Богдан Данилович знав, що жінка й В. М. не скажуть йому більше ні слова. І він знову був на полі битви, куди вийшов уже давно, й ось тепер вступає в найвідповідальнішу її фазу — підготовку до вирішального наступу.

Якщо не вийде так, як він запланував, та ще й, не дай Бог, будуть жертви — ті двоє найкращих його доброзичливців стануть найсуворішими й невблаганними суддями.