Соло бунтівного полковника. Вершина

1

Полковник Зорій уже вкотре за останній місяць заходив до свого приятеля, начальника архіву Олександра Михайловича Житника, і просив у нього один і той самий том архівної справи № 2534. Богдан Данилович знав майже напам’ять кожен аркуш цього товстого фоліанта, в якому підшито документи щодо подій у Західній Україні 40-50-х років. Його цікавив саме цей том, хоч такого добра в архіві КДБ-СБУ до біса.

Зорій розгорнув том на сторінці 215, вкотре почав читати доповідну записку Львівського управління НКВД:

Богдан Данилович дивився на аркуш, і в його голові народилася нова думка. Хоч би скільки він читав цей нехитрий документ, складений самим служакою-полковником, не прилизаний помічниками й заступниками, з корявим убогим текстом, ще ніколи Богдан Зорій не був так близько до розгадки, можливо, найголовнішого питання його життя. «Після кількох спроб копати глибше від рівня знайдених трупів ці дії ми припинили», — прочитав ще раз полковник. — «Ґрунт був надто щільний, ґрунт був надто щільний», — повторював і повторював Богдан Данилович. — Не «дуже» щільний, а «надто» щільний. А яким же йому бути? Може, в тому місці ще жодного разу за час існування того пралісу не копали? Чому ж тоді начальник управління акцентує на тому, що ґрунт був надто щільний? Чому ж він був щільний? У тих же місцях — пісок. Та й який дурень під час бою закопує убієнних? Ні, тут щось не так…

Зорій викликав Яругу. За кілька секунд Віктор зайшов до кабінету.

— Візьми оці карту й схему і зроби з кожного аркуша по одній копії. Чуєш — по одній. І, сподіваюся, в наш Секретаріат не побіжиш це робити? У місті зроби, десь у відділі кадрів якогось закладу. Тільки швидко. Матеріали треба в архів повернути сьогодні, щоб не було жодної підозри, — Зорій подивився на стелю, потім на телефон: — А, дідько з ними, нехай слухають.

2

Київські парки ранньої осені…

їх ніколи не забуде той, хто хоч раз пройшовся жовтневим бабинолітнім сонячним днем по різноколірному килиму листя, що тільки-но відірвалося від гілок і знайшло спокій біля підніжжя розлогих київських каштанів, кучерявих кленів, опецькуватих лип, струнких тополь. Ні, про спокій листю лише мріяти. Розвесела дітвора й пустотлива юнь шарпає його ногами, підкидає і жбурляє одне в одне руками, наче підсвідомо відчуваючи в цьому прощання з літнім теплом і передчуваючи сльоту пізньої осені та нещадні морозні — з вітрюганами й сніговіями — зимові дні.

Богдан хотів узяти Любу за руку, але не наважувався. І не тому, що вона б, можливо, відсахнулася, як колись, давно-давно так робила, а тому, що… страшно. Богдану так соромно, але він боявся людей, що гуляли, як і вони, в парку навпроти Кабміну. Ніяково, незатишно було обом. Люба прекрасно відчувала стан Богдана, розуміла його, але… То що ж, нічого так і не змінилося за багато-багато років?

Ні, звичайно, змінилося.

Вони постаріли. Постаріли на ціле життя.

— Ти майже така сама, — хотів упевнено й радісно сказати Богдан, а вийшло сумно й з тремтінням у голосі.

— Таке скажеш, — вона, як і колись, знітилася й очі — долу.

Не може дивитися? Ні, підняла карі ґудзики очей, глянула в блакитну бездонь Богданових. — Я зовсім інша. І не лише зовні. Тодішня Люба тут не стояла б. А я, бач, набралася нахабства і от — з тобою.

— Який я щасливий, що ми зустрілися! Пропоную відразу план: зараз їдемо обідати, а потім — до осіннього лісу. Чи до тебе в готель?

— Ні-ні, тільки не до готелю, — відповіла злякано.

— Добре, хоч хтось із нас має бути сміливішим. Беру повне кураторство над твоєю поведінкою. Якщо ти не заперечуєш, буду поводитися радикально. Інакше з тобою каші не звариш, — Богдан намагався жартувати, говорив весело, щоб не відчувалося тремтіння в голосі.

— Згодна на будь-які пропозиції, — несподівано для себе самої впевнено промовила Люба.

У ресторанчику, невеличкому й затишному, що тут же, в парку, затрималися надовго. Говорили, говорили, говорили.

Про все: про дітей, про здоров’я, про роботу. І лише коли почало вечоріти, Богдан підвівся з-за столу.

— Зачекай кілька хвилин, я збігаю по свою тачку.

У період, коли в Києві ще не наставав час пік, вулицями столиці можна проїхати більш-менш вільно. Виїхали на стару Обухівську трасу, минули Чапаєвку, ще за кілька хвилин були вже в лісі. Тут теж — барвисте свіже осіннє листя.

Мовчки. Лише мовчки. Листя прийняло їх, не відштовхнуло, не посміялося. Не осудило.

Усе відбулося швидко, обопільно, солодко…

Затихли…

Тільки пахло осіннім лісом.

Провів на поїзд. Ті, що у вагонах, і ті, що на пероні, як завжди, кричали крізь задраєні вагонні вікна, але товсте скло поглинало голоси. Допомагали жестами, мімікою. Богдан дивився на Любу і не казав нічого. Вона теж мовчала. Не було про що говорити. Там, у лісі, їм стало все зрозуміло. Вони вже не ті. Вони дорослі люди, з життєвим досвідом, з життєвою мудрістю, з життєвими ранами й тягарем невблаганних літ. їм обом стало зрозуміло, що, можливо, ця зустріч — остання.

Чи потрібна вона була взагалі?

Як мовлять французи: On revient loujours a ses premiers amours! — Завжди повертаються до свого першого кохання. Можливо, і французи помиляються? Повернутися можна, але ж чи то вже кохання?

З

Віктор Яруга поклав на стіл Зорія цілий стос паперів, сів на стілець, не чекаючи, що скаже полковник, почав доповідати.

— Я приніс лише частину документів, які надійшли протягом останніх кількох днів з інших оперативних підрозділів. З їх змісту можна зробити головний висновок: не лише ми з вами, Богдане Даниловичу, такі розумні. Якщо захочете — ознайомитеся з документами детальніше. А поки що, коли дозволите, я коротко переповім їх зміст.

— Ти ж знаєш, Вікторе, що я люблю сам копатися в паперах. Тим більше, якщо це зведення про оперативно-технічні заходи. Мене ж медом не годуй, дай поритися в чужій брудній білизні. Але, справді, нині замало часу, давай доповідай, що там у тому стосі цікавого такого, що змусило тебе перервати плин моєї геніальної оперативної думки.

— Кілька тижнів тому наші колеги із зовнішньої розвідки повідомили мені, що закордонні джерела попередили їх про прибуття в Україну Майкла Фера.

— Чи це, бува, не той, за яким ми по Києву бігали з тобою, як пришелепкуваті, та так нічого й не вибігали?

— Так, Богдане Даниловичу. Майкл Фер — розвідник ЦРУ.

Тоді нам вдалося лише точно це встановити, але задокументувати його шпигунську діяльність нашим контррозвідникам не вдалося.

— А чому це розвідка відкрила тобі таку таємницю?

— Не май сто рублів, а май сто друзів. Пояснити це дуже просто: коли Майкл Фер минулого разу відвідував Київ, по ньому працювала ціла група співробітників: і контррозвідники, і працівники нашого управління. Кожний іноземець же апріорі вважався ідеологічним диверсантом: література там усіляка, що могла підірвати наші ідеологічні підвалини, порнуха та інші матеріали аморального змісту. Наша група тоді добре попрацювала. З деякими хлопцями ми здружилися, підтримуємо тісні контакти й після того, як групу розформували. Один із тих хлопців нині працює в розвідці, ну і…

— порушив службову таємницю й накази, які регламентують порядок ознайомлення з таємною інформацією, — повчально-занудним тоном продовжив Зорій.

— Богдане Даниловичу, так то воно так, але якби ми — маю на увазі й декого, хто сидить у цьому кабінеті, крім мене — у всьому дотримувалися букви наказів, то жодної серйозної справи не довели б до кінця. Зараз я доповім вам зміст документів, що лежать у вас на столі, і тоді, я впевнений, зміните гнів на милість.

— Коли ти встиг усе це накопати? Я ж, здається, знаю про кожен твій крок. Сам надавав тобі стільки завдань, що на десятьох вистачить. Чи, може, ти нічого не робиш у наших справах?

— Пане полковнику…

— Жартую, Вікторе, жартую. А втім, вчинімо так: ти йди працюй, а я почитаю документи сам. Якщо чогось не зрозумію — запитаю в тебе. Домовилися?

— Ех, Богдане Даниловичу, позбавили мене такого задоволення. Я ж так мріяв доповісти про все особисто! Тим більше — в тих папірцях, що лежать перед вами, є інформація про наших давніх знайомих. Хіба ви не знаєте, що іноді підлеглим треба давати можливість реалізовувати їхні марнославні природні здібності? Ви ж так можете вбити будь-які бажання здорової конкуренції і задоволення егоїстичних природних інстинктів.

— Знаю я твої природні інстинкти.

— На що ви, пане полковнику, натякаєте?

— Ти б пожалів бідних дівчат. Вони ж сподіваються, що кожна з них — єдина у тебе. Одна вона і лише вона. А ти розвів гарем. Негарно так, молодий чоловіче, негарно.

— Ой, хто б казав!

— Не зрозумів. Що ти маєш на увазі?

— Та то я, так би мовити, для самооборони.

— Дивись мені, а то розповім усе твоїй Тетяні, — Зорій погрозив пальцем.

— Я теж знаю ваш домашній телефон, — Віктор підвівся зі стільця й потихеньку позадкував до дверей.

— Згинь, нечиста сило, — Богдан Данилович різко встав і удав, що має намір побігти за Яругою. Той засміявся й прожогом вискочив у коридор.

4

Богдан Данилович направду любив особисто ознайомитися з оригіналами зведень про здійснення оперативно-технічних заходів, читав звіти розвідників зовнішнього спостереження. Бо ж нерідко траплялося так, що, пишучи короткі меморандуми оперативних матеріалів «для начальства», оперативні працівники опускали важливі моменти, вважаючи їх несуттєвими, і в яких досвідчений начальник міг знайти потрібне зерно або й ключ до розгадки.

Зорій відклав документ, над яким працював, коли зайшов Яруга, і почав уважно читати папери, принесені підполковником.

Зорій відклав убік прочитаний документ, почав читати наступний.

Богдан Данилович поки що не розумів, про що йдеться та який стосунок мають ці папери до їхньої роботи чи взагалі до компетенції управління, яким він керує. Імовірно, все стане зрозумілим з інших документів, що лежать у папці, яку приніс Віктор Яруга. Чомусь же підполковник зацікавився Фером і Божком. І Зорій читав далі.

«Оце вже дещо ближче до діла. Як то кажуть, уже тепліше. Хоча займатися одним і тим самим об’єктом кілька підрозділів без погодження не мають права. Якщо розвідка дізнається, що ми намагаємося забрати в них їхній хліб, буде скандал. Навіщо це нам? Тим більше, нічого не зрозуміло з цим Божком. Навіть за оперативними обліками ще не перевірений. Хоча вже видно, що Яруга виконав чималеньку роботу. Є в нього оперативний нюх, є».

Так роздумуючи, Зорій узяв черговий документ і, прочитавши кілька рядків, остовпів. Знову перечитав початок документа, потім і весь. Полковник відкинувся на спинку стільця й зплющив очі.

5

Адам Божко зняв куртку і просто в туфлях упав на ліжко. Він сьогодні находився. Якби просто зробив те, що треба, а не крутив карусель містом, позбавляючись умовного хвоста, то так би не заморився. Але ретельне виконання інструкції — запорука успіху. Він робить серйозну справу, тому тут дрібниць не повинно бути. Від цього залежить не лише успіх запланованих заходів, а й життя його самого.

Але довго відлежуватися Божко не мав права. У пакеті, що він приніс і який тепер лежав на тумбочці в коридорі, було те, заради чого Адам Іванович і колесив півдня містом.

Чоловік підвівся, вийшов у коридор, дістав з пакета батон і зайшов на кухню. Коли завісив штори в кімнаті, Божко розламав батон. У руках опинився невеличкий пенал. Діставши з нього папірець, мужчина кинув пенал у раковину й пустив холодну воду. Пенал тут же розчинився і зник у каналізації. Божко перейшов до іншої кімнати, взяв з полиці книжку Стендаля «Червоне і чорне» і розгорнув на потрібній сторінці…

Коротка інструкція резидента ЦРУ лише підтверджувала ті настанови, які агент «Амур» отримав раніше, зокрема й під час перебування Божка в Сполучених Штатах. Він повинен активізувати роботу з пошуку підходів до людини, яка шаленими темпами набуває авторитету в Україні і яка в перспективі може стати наступним керівником держави. І хоча в американців був свій кандидат у Президенти України, вони як реалісти розуміли, що треба об’єктивно оцінювати можливості тієї чи іншої людини. На даний час Божко має чіткі завдання щодо певної особи, і він знає, як виконати завдання своїх господарів.

Прочитавши розшифрований текст інструкції, Божко набрав у порцелянову чашку гарячої води й опустив туди аркуш, який дістав з батона, а потім спалив папірець із текстом, який щойно написав, розшифровуючи інструкцію.

Агент «Амур» як справжній українець пам’ятав перефразоване прислів’я щодо небажаності залишати на завтра те, що можна зробити післязавтра. Але попри шалену втому почав діяти згідно з істинним змістом відомого крилатого вислову, тобто за можливості невідкладно робити те, що потрібно. Божко взяв папір і почав писати:

«Завдання продовжую виконувати. Згідно з новими інструкціями свої дії скорегую. Мною проведено відповідну роботу стосовно об’єкта «Несамовита». Розроблено підхід «до тіла». Перші кроки можна вважати успішними. Ваші припущення виявилися правильними: заступник міністра набирає політичної ваги і виходить в уряді на перші ролі. Як підтверджують незалежні одне від одного джерела, «Несамовита» є одним з найбільш вірогідних претендентів на посаду Прем’єр-міністра, а можливо, і Президента. Прошу підготувати забезпечення технічного документування моїх «близьких» стосунків з об’єктом для подальшого використання матеріалів як компрометуючих. Подальший контакт з Вашим кур’єром вважаю ризикованим. Зв’язок каналом N. У разі непередбачених обставин (все ж об’єкт «Несамовита») прошу дозволу скористатися для відступу варіантом Z. Бажано б забезпечити мене конфіденційною розвідувальною інформацією, отриманою з владних джерел, щодо спроб впливових угруповань просувати своїх людей на вершину

влади. Це допомогло б мені у прийнятті необхідних правильних рішень. Ми на порозі вирішальних подій в країні. Потрібне також вагоме фінансове забезпечення. Амур».

Божко знову розгорнув книжку «Червоне і чорне» й почав зашифровувати написане.

6

З документа, який Зорій щойно прочитав, виходило, що Яруга справді недаремно їсть есбеушний хліб. Тільки великий професіонал міг з тисяч мегабайтів непотрібної аналітичної всячини, що тиняється комп’ютерними мережами української спецслужби, звернути увагу на майже непомітну деталь, малозначущий для пересічних співробітників факт, а саме — вивчення шляхів доступу Адама Івановича Божка до заступника міністра економіки України Валентини Ромниченко. Усі документи, які лежали на столі перед Богданом Даниловичем, окремо самі по собі нічого не важили. Але разом…

Так-так-так! Он воно куди все котиться! Ну, що ж, це дуже добре, панове колеги невідомо поки що яких спецслужб. Отутечки ви і зламаєте свої нахабні зубки.

Зорій пошкодував, що відпустив Яругу. Зараз би вони й розробили план наступних дій. Хоча… якщо відразу зреагувати на зібрану підполковником інформацію, то Ярузі стане все зрозуміло щодо справжніх планів Зорія. А полковник цього не хотів. Принаймні поки що.

1

Це було не те щоб розчарування, а лише сум за втраченими роками. Богдан Данилович і не чекав від зустрічі чогось незвичайного. Він, досвідчена й уже в літах людина, з одного боку, сприймав світ об’єктивно, реально, й будь-які романтичні картини могли бути й були тільки в його уяві. Навіть не в мріях, а лише в уяві. З другого боку, в Богдана Даниловича після зустрічі з Любов’ю залишилося відчуття, що він чогось недоговорив, а ще — сумніви, чи правильно він учинив, що навіть не прохопився словом щодо якихось планів на майбутнє. їхніх спільних планів. Ніхто з них не допустив ані найменшого натяку на можливість змінити особисте життя кожного з них окремо на спільне. Обоє розуміли: надто багато кожного з них пов’язує минуле, надто багато кожного пов’язує з тим життям, де були інші люди, інші переживання. Інші втрати. Та й інші радості.

Богдан Данилович ішов додому. А саме туди йому йти не хотілося. Не хотілося — і край. Він відтягував ту мить, коли натисне ґудзик дзвінка, відчиняться двері й він знову, як і майже три десятки років, побачить те саме обличчя, ту саму жінку та почує ті самі осточортілі слова «їсти будеш?».

Він відтягував ту мить завжди, хоч би звідки він ішов, хоч би звідки повертався, хоч би скільки був відсутній удома.

Богдан Данилович попрямував до магазину, взяв там пляшку пива, хлібину, підійшов до каси. Якби знав, що буде така велика черга, не заходив би взагалі. Попереду стояла дівчина років дев’ятнадцяти-двадцяти з коротко підстриженим темним волоссям. Богдан Данилович бачив її обличчя лише мигцем, але статурою ця дівчина когось йому нагадувала.

Раптом вона повернулася до Богдана Даниловича.

— Вибачте, ви будете стояти?

— Та стою ж поки що.

— Я ще збігаю дещо візьму, однаково довго чекати.

— Будь ласка.

Дівчина швидко відійшла, а в Богдана Даниловича калатнуло серце, наче він зустрів знайому людину, та не може згадати, де він її бачив. За кілька хвилин дівчина знову стала перед Богданом, сказала «Дякую».

— Здається мені, що ми з вами вже десь зустрічалися, — Богдан сам ошалів від такої банальності. — А вам так не здається? — Зорій наче забув, скільки йому років.

— Ні, — просто відповіла дівчина, навіть не повернувши голову в бік Зорія.

Але Богдану цього було мало. Він уже знав напевне, що десь цю дівчину бачив, а можливо, і не просто бачив, а й спілкувався з нею.

Хоча Богдан Данилович стояв у черзі за дівчиною, вийшов змагазину першим, бо вона ще затрималася біля столика — вкладала харчі в пакети.

— Я на вас чекаю, — Богдан Данилович зробив крок назустріч дівчині. — Не бійтеся, я не маніяк, мені від вас нічого не треба. Просто, якщо я зараз не з’ясую, де ми з вами зустрічалися, я не спатиму до кінця свого життя. Більше того, кінець настане значно швидше, ніж мені хотілося б.

— Я нічим не можу вам допомогти. Усі мої знайомі значно молодші. Вибачте, — схаменулася дівчина. — Я не хотіла вас образити.

— А що ж тут образливого? Що є — те є. Зате я молодий серцем і душею. Правда, інші частини мого тіла трохи старші, — намагався пожартувати Зорій.

Вона засміялася. Щиро і скромно. Не «га-га-га», як скалять зуби пусті поганулі, а просто засміялася. І тут уже Богдан Данилович був певен, що він цей сміх чув багато разів. Але згадати, де й коли, так і не міг.

Вони вже не стоять біля магазину, а йдуть тротуаром, і якби хтось збоку за ними спостерігав, то подумав би, що ці люди знають одне одного давно.

— Давайте піднесу пакети. Вони ж нелегкі. — Зорій наполегливо взявся за ношу дівчини. — І справді, важкенькі. Скупилися на цілий тиждень. У будні ходити по магазинах ніколи — навчання. Ще й самій собі треба готувати вечерю.

А мама далеко. Сніданок — ще сяк-так. Який там у студентки сніданок: чай, кава, булочка, рідше — яєшня. Обід — в інститутській їдальні. А ось вечеря — святе діло. Вечерю бідний студент, якщо він не синок чи доця багатенького Буратіно, готує вдома. Так? Усе вгадав?

Дівчина зупинилася й насилу вимовила:

— Ні, не все. Я навчаюсь в університеті, а не в інституті.

— Ну, це не так уже й важливо. А який факультет і якого університету, якщо не секрет? Колись було простіше: в Києві існував лише один університет. А зараз їх розвелося, як грязі.

— Університет народного господарства. Спеціальність — економіст. Ще точніше — міжнародна економіка.

Тобто звести дебет з кредитом можемо? — знову пожартував Зорій.

— Звичайно. Але ми вже й прийшли. Я живу в отому будинку. Спасибі, що піднесли мій продовольчий пайок.

— Не варто подяки. Якби ви дозволили, я б носив ваші пакети щоразу. Навіть ранець до школи, вибачте, до університету вранці підносив би.

— Дякую, але я з ранцем не ходжу. До побачення.

— Ось бачите, ви навіть не подумали, що сказали. А ви залишили мені надію на те, що ми ще з вами побачимося.

— З якого дива?

— Ви ж сказали «до побачення». Тобто — до наступної зустрічі. А у вас є в квартирі, яку ви тимчасово винаймаєте, телефон? Якщо є, а я чомусь у цьому впевнений, я обіцяю без потреби не телефонувати.

— А яка може бути у вас до мене потреба? — удала здивування дівчина.

— По-перше, я обов’язково згадаю, звідки в мене відчуття, що я вас давно знаю. Невже вам не хочеться теж дізнатися, де ми з вами зустрічалися?

— Та, правду кажучи, не дуже. Бо я в це не вірю. Так говорять усі мужчини, щоб познайомитися.

— Ну, це в нашому випадку не так. Але є ще друга причина. Ви дуже багато й серйозно працюєте, тобто вчитеся. Іноді для

розвантаження головного мозку корисно просто потеревенити з розумною людиною. А я ду-у-же розумний. І головна моя чеснота — це скромність.

Дівчина знову засміялася. Щиро і просто. І в Богдана Даниловича знову серце тьохнуло. Ні, все-таки він цей сміх десь уже чув.

— Гаразд, запам’ятовуйте, — дівчина назвала номер телефону.

— Краще, якщо я занесу його до свого мобільного. Бо останнім часом я не дуже довіряю своїй пам’яті. На яке ім’я записати номер?

— Олена. А тепер я піду. До побачення. — Цього разу вони засміялися разом. — Та хто ж це придумав такими словами прощатися?

— Розумна людина придумала. До зустрічі… До речі, мене звати Богданом. Тобто — Богом даний. Так що ви зі мною обережно, — засміявся Зорій.

2

Роззувшись у коридорі, Олена пройшла до кухні, поклала пакети з продуктами на підвіконня. Ще в магазині, дивлячись на полиці з харчами, дівчина лише ковтала слину — так їй хотілося їсти. Зараз апетит чомусь відразу зник.

«Якась цікава людина цей Богдан. Хоча який він для мене Богдан? Може, Богдан Іванович або Богдан Дмитрович. Наче й говорить банальні слова, не нахабніє, хоч і нав’язується зі своїм знайомством. Та й у «женихи» явно не набивається — неозброєним оком видно, що підтоптаний уже. Сам чудово це розуміє».

Але чому ж тоді Олена його відразу не відшила? Хоча, напевно, вона так не вміє. Як це, людина до тебе звертається — ввічливо, по-доброму, а ти їй: «Та йди…» Ні, Олена так не може. Не те виховання. А чому ж тоді цей дядько не виходить з голови? І обличчя чітко не запам’яталося, і слова не всі, що говорив, а от голос…

«Тьху ти, дідько! Усе, досить! Розбирати продукти, їсти — і вчитися. Останній курс — річ серйозна».

3

Богдан Данилович ще кілька днів після зустрічі з Любою в Києві, а особливо після їхнього спілкування в лісі в Кончі-Заспі ходив заклопотаний. Згадував розмову, аналізував те, що говорив сам і що говорила Люба. Врешті-решт Богдан Данилович дійшов висновку: те, про що думав і мріяв усе життя, минуло, змінилося і ставлення до його вічної любові.

Зорій не раз у ці дні також згадував дівчину, з якою випадково познайомився в магазині, не раз брав мобільний телефон, щоб зателефонувати їй, але не наважувався. Що він їй скаже? І взагалі — чого він від неї хоче? Дівчина як дівчина — симпатична, здається, скромна. Молода. Та ні — ще зовсім юна. Тим більше…

І все ж за тиждень Богдан Данилович набрав номер Олениного телефону і, привітавшись, просто запропонував зустрітися. Дівчина одразу погодилася, навіть не запитавши, хоч би для годиться, навіщо зустрічатися і що вони робитимуть.

Зорій ішов на зустріч, як на перше побачення. Хвилювався, прокручував у пам’яті, що скаже, куди запропонує піти. Аж ось і Майдан Незалежності, консерваторія, каскадні фонтани. Богдан Данилович побачив Олену ще здалеку, прискорив ходу.

— Оленко, вибачте, що прийшов пізніше. Але, здається, я не запізнився?

— Ні-ні, — дівчина зашарілася. — Це просто я тут гуляла. Люблю ці місця. Хоч би скільки ходила Хрещатиком, Майданом — усе мені здається, що я тут уперше. Якась особлива аура цих історичних місць притягує, сприяє особливому думанню, і взагалі… щось я не те мелю, — Олена ще більше знітилася.

— Не лише поділяю ваші враження, а, більше того, іноді відчуваю таку потребу походити тут, посидіти на лавочці, помріяти, подумати, що іноді серед буденного робочого дня кидаю все і приходжу сюди. Божественне місце.

— Мене якби хтось із знайомих побачив тут у той час, як я думаю про одну річ, то взяв би на кпини. Бо маю тоді завжди ідіотський вигляд.

— А популярніше, по суті можна роз’яснити для тугодумів? — Богдан Данилович поводився, як юнак, що невміло, але натхненно заграє до малознайомої дівчини.

— Бо я, коли потрапляю на Майдан, завжди усміхаюся. Чомусь згадую слова Павла Григоровича Тичини: «На майдані коло церкви революція іде…»

— «Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!» — закінчив відому фразу Зорій. — Ото таке викладання було й у нас у школі. Павло Тичина запам’ятався нам тільки як автор віршів-агіток. А насправді він лірик. У нього ж є такі чудові твори про кохання, про українську природу. До речі, слово «майдан» означає не лише велику центральну площу.

— А що ж іще, цікаво знати?

— Майдан — це ще й смолокурня. Тобто місце, де колись варили смолу у великих казанах.

— То, може, використати майдан в архаїчному значенні? — Олена засміялася.

— Тобто натопити смоли у великому казані й покидати туди всіх правителів, що на тих-таки майданах наплели людям купу різних солодких обіцянок. Нехай із того казана востаннє подивляться на народ і зрозуміють перед смертю, що накоїли.

— Ого, жорстоко! — Олена сказала це напівжартома, але вже не сміючись.

— Нічого, зате іншим наука була б.

Того дня, що перейшов непомітно у вечір, Богдан Данилович

іОлена довго гуляли вулицями Києва, пили в кав’ярнях сік і каву, розмовляли про всяку всячину і лише пізно попрощалися біля Олениною під’їзду. Зорій повідомив з неприхованим сумом, що на кілька днів виїздить у відрядження.

— Буду в Карпатах, — мовив, — що привезти з синіх гір?

— Червону руту, — засміялася Олена.

4

Богдан Данилович Зорій нарешті спромігся вибратися з Києва. Цього разу нагальні столичні справи не завадили полковникові поїхати у Львівську область. Стоячи біля вікна в коридорі вагону потягу Київ-Львів, Зорій з усмішкою згадав, як, будучи ще старшим лейтенантом, їхав уперше так само до столиці Галичини і як не відходив від вікна, не в змозі відірватися від галицьких краєвидів, що відрізнялися від звичних картин його рідного краю, де він народився

й виріс, не лише рельєфом і взагалі природою, а навіть присадибними грядками, стодолами й стіжками, тинами й загородами.

То був час, коли Богданове уявлення про цей край обмежувалося знаннями про героїчну боротьбу радянської влади, що принесла місцевим жителям визволення від усіляких супостатів, «кривавих бандерівців», які по-звірячому вбивали молодих вчительок-східнячок. Дивлячись тоді на невеличкі села, хутори та окремі селянські подвір’я, що пропливали за вікном вагона, старший лейтенант Зорій немовби бачив, як з-поза копиці сіна виглядає чиясь голова в кашкеті з тризубом, а поруч стирчить дуло кріса, з якого ось-ось має вилетіти пекельне полум’я й куля, призначена для якогось радянського патріота-активіста. А он там, у переліску, риють яму, щоб живцем закопати в ній маленьких діток голови сільради чи яструбка.

Нині Зорій з усмішкою згадує свою наївність. Звідки йому тоді було знати правду? Пропагандистська комуністична машина знала своє діло. Великодержавна всеохопна «історична правота», здавалося, не залишала жодних шансів навіть кволим паросткам правди про реальні події тих страшних часів — правди, яка не могла пробитися до людей.

У львівському управлінні СБУ Зорія зустріли насторожено. Богдан Данилович не раз відвідував цей регіональний орган протягом своєї службової кар’єри. То були відвідини з різними завданнями. Якщо треба перевірити колег в області щодо якоїсь певної оперативної справи чи надати їм у цьому допомогу — одне діло. Здійснити комплексну перевірку за лінією роботи і зробити висновок щодо кваліфікованості й старанності в роботі окремого підрозділу — діло друге.

Але незмінною в усі часи й за будь-якого керівництва залишалася поведінка особового складу Львівського УСБУ. При цьому навіть ті рядові співробітники чи й начальники різних рівнів, яких направляли в це управління з інших областей України або зі столиці «на зміцнення кадрів», за дуже короткий час ставали «галичанами» — зі своїми витребеньками, хитрощами, лестощами й незмінними намірами надурити ближнього заради власної вигоди.

Знав Зорій і відмітну рису львівських колег — намагання будь-що відвернути увагу співробітників Центру від справжньої роботи й перенести її на традиційне ознайомлення з місцевими культурно-історичними принадами. А робити це, треба сказати, львів’яни уміли. Навіть у часи суцільного дефіциту перед гостями відчинялися двері найкращих кав’ярень і ресторанів, сауни, басейни та інші об’єкти для розваг і відпочинку, які в ті часи для більшості пересічних людей були недоступними. І контролери зі столиці, хоч би якими принциповими й суворими вони були, розм’якали після випитих літрів львівського пива і львівської кави та змішаних з ними в шлунках делікатесних на той час смачностей на кшталт мисливських копчених сосисок, канапок з червоною ікрою, дрогобицькою ковбасою з часничком та божественним заморським палтусом. Довідки й доповідні за результатами перевірок набували толерантності, висновки ставали лояльними й обтічними, рекомендації — батьківськими.

Ідучи до Львова, Богдан Данилович усвідомлював, що найважчим його завданням буде збереження в таємниці мети його приїзду до столиці Галичини. Але Зорій вірив: йому вдасться виконати заплановане й нарешті розгадати той ребус, який не давав спокою вже давно. Велику надію полковник покладав на свого давнього приятеля й колегу Ігоря Прощуна, з яким Зорій з’їв не один пуд солі і який своєю поведінкою помітно вирізнявся з-поміж інших співробітників львівської держбезпеки.

Ігор мав журналістську освіту й до оперативного складу органів потрапив випадково. Добираючи на службу працівника преси, його на ділі обдурили, туманно й у загальних рисах пояснивши обов’язки й суть роботи, яку він мав виконувати. Тому, дізнавшись, що йому доведеться вербувати агентів серед своїх колег-журналістів та інших творчих людей — письменників, акторів, співаків, музикантів, художників тощо, Ігор Прощун запротестував і категорично відмовився це робити, відверто пояснюючи свою позицію моральними принципами.

Службовці, які добирали й зараховували на службу в КДБ такого «кадра», зрозумівши свій прокол і намагаючись якось згладити помилку та уникнути неминучої і справедливої догани, запропонували молодому співробітникові посаду, не пов’язану з оперативною діяльністю. Так Ігор Прощун став працівником архівного підрозділу обласного управління КДБ.

Не відразу ініціатори цього кадрового ходу зрозуміли, що припустилися ще однієї фатальної помилки: журналіст потрапив туди, куди ще не ступала нога творчої людини. А Ігор був вихований у кращих традиціях національно свідомої галицької сім’ї, яка не лише з книжок знає історію свого краю з її заплутаними і здебільшого кривавими сторінками.

Після того, як Зорія і Прощуна звела робота над однією архівною справою, вони підтримували тісні стосунки, в основі яких — не лише виконання службових обов’язків. Прощун побачив у Зорієві собрата й однодумця. У них виявилися майже однакові погляди на історію, літературу, та й узагалі їхні життєві принципи були тотожними.

Після суто формального відвідання начальника Львівського управління СБУ Богдан Данилович вийшов з будинку № 55, що на вулиці Дмитра Вітовського, й пішки попрямував угору вулицею Гвардійською. Десь на цій вулиці мав бути музей Ярослава Галана — полум’яного борця з українським буржуазним націоналізмом. Зорій пізнав цей будинок, біля якого й зупинився, щоб, наче розглядаючи історичну споруду, перевіритися. Одного миттєво кинутого погляду вздовж майже безлюдної вулиці було достатньо, щоб підтвердити побоювання полковника: за ним стежать.

Постоявши ще кілька хвилин і вдаючи, що роздивляється фасад будинку, Зорій притьмом повернувся направо і швидко попрямував у той бік, звідки щойно прийшов. Він бачив, як відвернув від нього погляд чоловік років сорока, який повільно йшов йому назустріч з портфелем-дипломатом у правій руці. На протилежному боці вулиці молода дівчина з невеличким сірим рюкзаком за плечима ні сіло ні впало зацікавилася табличками з написами вулиці й номерами будинків. На обличчі Зорія мимоволі з’явилася усмішка: ще кілька подібних «перехожих» сидітиме в автомобілі, який мав би стояти десь поруч. А ось і він. Полковник порівнявся з «десяткою» «Жигулів» і, проходячи повз неї, навіть крізь затемнене скло вікон засік у салоні на задньому сидінні два силуети.

«Слабенька база, слабенька, — Богдан Данилович швидко йшов униз вулицею, — у нас у Києві «наружка» вже давно шастає на іномарках».

Щоб відірватися від зовнішнього спостереження, Зорію знадобилося години зо дві. Він ще не раз для певності перевірився й за дві хвилини до призначеного часу був біля входу на Личаківський цвинтар. Полковник швидко пройшов у браму й розтанув серед могил, хрестів, пам’ятників, склепів та капличок. За кілька хвилин доріжкою пройшов чоловік, якого не впізнати було важко. Ігор Прощун мав специфічну ходу й, маючи невеличкий зріст і природну опецькуватість, наче кулька котився стежкою, при цьому весь час підсмикуючи лівою рукою полу пальта.

Зорій, почекавши з півхвилини й переконавшись, що за Прощуном ніхто не «топає», попрямував назирці. Біля могили Володимирові Івасюку вони обнялися.

— Знову щось придумали, — замість привітання констатував Прощун. — «Не згаси вогонь холодом долонь». Класний пароль вам спав на думку.

— Привіт, Ігорю! Радий тебе бачити і ще більше радий, що ти не втратив кмітливості й правильно зрозумів, навіщо я тобі в телефон проспівав куплет з пісні Івасюка.

Зорій і Прощун трішки постояли мовчки біля могили українського генія-пісняра й, розмовляючи, повільно побрели доріжками й алеями історичного кладовища.

— Богдане Даниловичу, вибачте, будь ласка, що, можливо, не по темі вашого приїзду, але хочеться знати вашу думку.

Маю на увазі — смерть Володимира Івасюка.

— Чому ж не по темі; де ж іще говорити про це, як не тут, — Зорій кивнув у бік могил.

— Тож як ви вважаєте: Володимир Івасюк сам наклав на себе руки чи йому допомогли?

— Хто ж про це, Ігорю, може відати напевно? Коли знайшли тіло композитора в лісі, а це, як ти знаєш, трапилося у травні 1979 року, я в органах пропрацював лише два місяці.

Щоправда, пізніше, коли мені вже дозволялося не лише ставити старшим незручні запитання, а й самому подивитися на деякі матеріали, до яких раніше було зась, я цікавився цією темою. Зізнаюся, деякі речі для мене стали справжнім відкриттям. Але потім, глибше вивчивши тему, я вже мав свою думку.

По-перше: мені в той час здавалося, що то лише я з усіх кадебістів такий просунутий у музиці, палкий прихильник таланту Івасюка. А виявилося — майже не було серед мого оточення співробітників, які не любили б пісень цього видатного хлопця. Мої колеги просто обожнювали їх, співали, танцювали під них, декламували як вірші.

По-друге: не було наприкінці сімдесятих у найвищих партійних органах Союзу людини, яка дала б вказівку на знищення особистості такого рівня, як Володимир Івасюк. А в Україні, яка була васалом Росії, ніхто не наважився б на такий крок без височайшого повеління з Москви.

По-третє: попередники КДБ мали такий необмежений досвід ліквідації неугодних радянському режимові людей, що ніколи не вдалися б до такого примітивного прийому, як імітування повішення. Я перечитав гори офіційних і неофіційних документів, свідчень, спогадів тощо і для себе зробив висновок: Івасюк не міг укоротити собі віку. До його смерті також не має прямої причетності тодішній КДБ, як про це багато в той час говорилося. Тоді що? Його вбив хтось інший, перед цим по-звірячому познущавшись. Він справді прийняв мученицьку смерть (щоб ті, хто те зробив, вічно кипіли в пекельній смолі!).

— Можете, Богдане Даниловичу, далі не переконувати. Я теж так думаю, хоча в мене є своя версія саме щодо того, хто й за що забрав життя людини, яка, окрім добра, нічого людям не робила. Не треба забувати, що Володя був творчою натурою і йому не були чужими прості людські уподобання. Та й слабкості.

— Ти маєш на увазі шльондру та її коханців? — Зорію захотілося сплюнути, але він вчасно себе зупинив (усе-таки кладовище) і не зробив ЦЬОГО. — Ні, якби Володю вбили через ревнощі, то зробили б це швидко. Такі речі — прерогатива емоцій. Вони робляться під впливом афекту, здебільшого спонтанно, без особливих обдумувань і хитромудрих планів. А йому методично ламали пальці, били, наче хотіли про щось дізнатися.

— То ви все-таки схиляєтеся до версії про негідників, котрі хотіли заволодіти грошима Володі, які він мав отримати за випущену в Канаді платівку?

— Ну, можливо, не лише ці гроші, але та версія, хоч би якою вона здавалася простою і примітивною, найреальніша. Єдине знаю: якщо до убивства Івасюка причетна не одна особа, а хоча б дві — правда колись випливе на світ божий. Усе таємне згодом стає явним. Ти ж знаєш, що з двох громадян Союзу один обов’язково був таємним конфідентом органів. Хтось колись однаково проколеться, похвалиться, поскаржиться, згадає, покається. І правда може виявитися зовсім не такою, якою ми собі її уявляли чи уявляємо. Але повернімося до наших баранів, — Зорій озирнувся і далі сказав тихо: — Навіть якщо нас і засікли, то прослухати, що ми тут наговоримо, майже неможливо.

Богдан Зорій та Ігор Прощун повільно йшли алеєю Личаківки.

— Мені треба потрапити он у той ліс, — Зорій тицьнув пальцем у карту. — А там — до цього ось пагорба, — полковник показав місце на скопійованій Віктором Яругою схемі зі справи про знищення загону «Остапа».

— А, знаю це місце, — уважно подивившись на карту, спокійно мовив Прощун, — і навіть не дивуюся, чому воно вас, Богдане Даниловичу, зацікавило.

— І чому ж? — навіть не пробуючи заперечити, запитав Зорій.

— Та чув і я про ту чекістську операцію, навіть ознайомився з деякими архівними матеріалами, — Прощун зупинився й повернувся до Зорія. — Облиште цю справу, Богдане Даниловичу. Немає там ніякого скарбу. Якби був — давно б уже хтось віднайшов.

— А хто його шукав? Як мені відомо, цього серйозно ніхто не робив відтоді, як пролунав останній постріл у тому лісі, — Зорій знову рушив уперед, а разом із ним — Ігор. — Але мене, кажу тобі, більше цікавлять ті події із суто пізнавального боку.

Віднедавна я почав прискіпливо вивчати нашу історію. Та ще й оказія така трапилася… — Зорій замовк.

— Ви не подумайте, Богдане Даниловичу, — я не втручаюся у ваші справи. Для мене велика честь вам допомогти, хоч би яку ви мали мету цього приїзду.

— Є в мене один знайомий письменник, — наче не почув репліки Зорій, — який описав у своєму романі події тих років так, наче сам був присутній у тих місцях, знав своїх героїв особисто.

— Як називається книжка?

— Ще ніяк, — швидко відповів Зорій. — Мені довелося випадково ознайомитися з частиною рукопису. Але після того ознайомлення я підсів на цю тему, як на наркотик. Ото й вирішив скористатися можливістю, поки ще працюю і можу на дурничку, під виглядом нагальних службових справ задовольнити свою цікавість.

— Та не турбуйтеся, Богдане Даниловичу, я ж пообіцяв, що не буду цікавитися вашими справжніми намірами, — засміявся Прощун. — Ви так детально заглибилися в предмет, що складається враження, наче виправдовуєтеся.

— Гаразд, Ігоре, вибач. Вважаймо, що прелюдію закінчено. Так ти впевнений, що знайдеш ті місця без проблем?

— Без найменших, Богдане Даниловичу.

— Тоді давай домовимося, коли і як ми туди доберемося. Бажано, щоб зайві очі, ноги та колеса нас туди не супроводжували.

— Думаю, треба зробити таким чином…

Богдан Зорій та Ігор Прощун залишили територію кладовища хоч і одним шляхом, але порізно. Недалеко від брами — входу на Личаківський цвинтар — пара пильних очей їхній вихід зафіксувала…

5

Ігор Прощун виявився вправним водієм. Більше того, він добре знав тутешні дороги, передбачливо гальмував перед небезпечними перехрестями й роз’їздами, вчасно обминав глибокі ритвини й різні предмети-перешкоди, що раз у раз траплялися на шляху.

— Переїдемо ось це село, потім буде майже непомітний з’їзд із траси, а там і потрібний нам ліс, — Прощун крутнув кермо вправо-вліво, об’їжджаючи чергову яму. — Я, Богдане Даниловичу, довезу вас до потрібного місця, а далі вже ходіть самі.

Буду чекати на просіці. Тільки щось мені не подобається наш кортеж, — Прощун раз по раз поглядав у дзеркало заднього огляду.

Зорій повернувся на сидінні й подивився в заднє вікно.

На відстані двохсот метрів рухався автомобіль-седан сірого кольору.

— Ану, Ігоре, піддай газу! — Зорій потер руки, наче передбачаючи якусь цікаву гру. Вони саме виїжджали з села, і Прощун натиснув на акселератор. «Шкода-октавія» різко набрала швидкості.

Зорій знову повернувся назад.

— Не відстають, гади! Ну, що ж робити?

— Богдане Даниловичу, а то ви не знаєте? — Прощун проїхав ще метрів з триста й різко зупинився на узбіччі. — Краще з’ясувати все зараз і тут, бо до повороту в ліс залишилося кілометрів зо два.

Сірий седан спочатку теж різко загальмував, а потім усе-таки поволі став наближатися. Прощун і Зорій сиділи в салоні, спостерігаючи за діями переслідувачів. Зрозуміло, що в чистому полі, де окрім двох автомобілів немає жодних предметів, які рухалися б або чимось іншим привертали до себе увагу, в пасажирів сірого седану не було шансів закамуфлювати свій інтерес до переслідуваних.

Нарешті сіра машина наблизилася, і Зорій міг уже розпізнати не лише її марку, а й номер. То був «Фольксваген-пасат», за кермом якого сидів…

Упізнавши водія і зрозумівши, що той в автомобілі сам, Зорій рішуче вдарив себе рукою по коліну й видихнув: «їдьмо».

— Куди? — широко розплющив очі Ігор.

— Туди, куди ми їхали.

— А…?

— Там той, хто треба. Щоправда, він у мене дістане по перше число. Уперед!

«Шкода» рушила, а за нею поквапився і «Фольксваген».

6

Герасим Васильович Берун, як і більшість керівних членів у найвищих ешелонах української влади, мав хобі. Ні, у великий теніс чи більярд голова СБУ грав коли-не-коли, кататися на лижах у Карпати чи до Швейцарії він теж вряди-годи вирушав разом із сім’єю. Але нестримну пристрасть Герасим Васильович виявляв у зовсім нехарактерній для чиновників такого рангу царині. Він розводив курочок. У своєму заміському маєтку Берун мав спеціально виділену територію, на якій копошилися десятки різних чубарок, зозулястих, несучок, екзотичних і звичайних курей та півнів. Вони кудкудакали, співали, квоктали на всі голоси і всіма, що є тільки на землі, тонами. І в усьому цьому гармидері голова СБУ був спецом значно кращим, ніж в оперативних справах.

Оце й зараз він приїхав сюди, щоб одвести душу, поспілкуватися зі своїми улюбленцями, потримати деяких з них на руках, погладити, поговорити. Тільки-но Берун одягнув поверх костюма свій улюблений спецхалат, як до вольєру підбіг захеканий сторож Сергій Олександрович і притьмом випалив:

— Герасиме Васильовичу, там до вас приїхали.

— Хто? — насупив брови Берун.

— Віктор Романович Клютов.

— Сам?

— З водієм і охоронцем. Каже — нагальна справа.

— А як же він дізнався, що я тут? У мене ж робочий час і маю бути зараз у себе на Володимирській, — це Берун сказав, звичайно, сам собі, бо звідки сторожеві Сергію Олександровичу, який за сумісництвом виконував ще й обов’язки завптахоферми, було знати, чому саме сюди приїхав один з найповажніших людей сучасної України і чому саме зараз його хазяїн Герасим Васильович замість бути на службі годує в спецодягу курей.

Берун зняв халат і попрямував до будинку. Назустріч йому, по-театральному розкинувши руки, йшов Клютов.

— Шановний Герасиме Васильовичу, скільки літ, скільки зим! — Клютов і Берун обнялися. — Зовсім забули про свого старого друга. Я розумію, що нам і не снилися настільки серйозні справи, якими переймається така державна людина, як ви, Герасиме Васильовичу.

— Та які там наші справи, Вікторе Романовичу, — стримано сказав Берун. — Тягнемо свою лямку, як можемо. Та хоч як стараємося, не завжди належно оцінюють нашу роботу, — голова показав рукою в бік будинку. — Прошу до нашого скромного помешкання. Чим зобов’язаний такому раптовому візитові? Було б попередити — я приготувався б.

— Хочете сказати — непроханий гість гірший від татарина? — Клютов вишкірив зуби.

— Боже збав, — злякався Берун. — Я вам завжди радий. І все-таки?

— Якщо ви приділите мені кілька ваших дорогоцінних хвилин, буду дуже вдячний. Валентине, неси-но сюди те, що в багажнику, — кинув Клютов у бік Кувалдіна, який чекав неподалік. Начальник охорони олігарха швидко підійшов до автомобіля, що стояв за воротами, і невдовзі разом з водієм уже ніс до будинку величезні важкі пакети.

— Це вам, дорогий Герасиме Васильовичу, від щирого серця до святкового столу. Не відмовте, будьте ласкаві, мені в такому невеличкому задоволенні. Так рідко зустрічаємося, а поговорити, як мені здається, є про що, — Клютов змінив тон з підлесливо-запопадливого на строгий діловий. — Треба б у деяких питаннях дещо з’ясувати й розставити крапки над «і».

— Ну, що ж, — Берун хвилювався, очікуючи непростої розмови й не уявляючи, про що йтиметься, але зовні вигляду не подавав, — я теж маю поставити вам, шановний Вікторе Романовичу, кілька цікавих запитань.

— То, може, з них і почнемо? — в інтонації Клютова остаточно зникли грайливі нотки.

— Та ні, слухаю я вас уважно, Вікторе Романовичу.

Вони зайшли в будинок, у вітальні вмостилися в зручні шикарні шкіряні крісла. Поруч, за кілька метрів від них, накривали на стіл, але це їм не заважало говорити.

— Упевнений, що вам, Герасиме Васильовичу, як керівникові спеціальної служби вже дещо відомо про наміри різних дуже серйозних людей позмагатися в здобутті чільних позицій у найвищій ланці влади нашої держави. Дехто від просто

намірів уже перейшов до активних дій у цьому напрямку. Не повірю, якщо скажете, що вам невідомо про наміри й декого з моїх друзів позмагатися за найвищий владний пост. Смію вас запевнити, що наміри наші дуже серйозні. Я не можу сказати, що нинішній Президент для людей мого кола мало зробив чи не допомагав у розбудові нашого бізнесу. Ні, навпаки, ми йому дуже вдячні за батьківську поміч і сприяння. Але він наробив багато помилок і, схоже, його час як поводиря нації закінчується. Ми, бізнесмени, бачимо і прораховуємо ходи трішки далі від так званих політиків. Тим більше, ви добре знаєте, які навколо Президента зібралися «політики». Гріш їм ціна в базарний день. Нові люди, які прийдуть на зміну нинішній владі, не залишать нагорі більшості з тих, які нині ще почуваються господарями ситуації. І я не позаздрив би тим, хто чинитиме серйозний спротив новим силам. Тому в цей відповідальний час я хотів би запитати вас…

— У цей відповідальний час саме я хочу вас, Вікторе Романовичу, запитати, — перебив Клютова Берун. — Чи нині усвідомлюєте ви те, що я можу записати все, що ви тут наговорили, й покласти сьогодні ж записи на стіл Президентові? А я так і зроблю, бо те, що ви говорите, тягне на державний злочин. Більше того, ви вплутуєте у свої брудні ігри мене, вважай, головну особу в країні, яка стоїть на сторожі…

— На чому ви, Герасиме Васильовичу, стоїте? — тепер уже Клютов перервав полум’яну промову Беруна і глузливо додав.

— Раніше, ніж ваші записи потраплять на стіл Президенту, він уже читатиме матеріали про ваші з синком оборудки з алюмінієвим комбінатом, про те, як ваша фірма продала державному органу під назвою СБУ апаратуру для прослуховування в три рази дорожче, ніж можна було купити в італійців. Президент з великим обуренням дізнається, як його два найвірніших цербери Берун і Кривученко прослуховують одне одного, ведуть одне за одним зовнішнє спостереження, воюють на знищення тільки через те, що прагнуть урвати найжирніший куш під час приватизації того, що ще залишилося від нашої розграбованої економіки.

— Вами розграбованої, вами, пане Клютов, — крикнув Берун.

— Ні, шановний Герасиме Васильовичу, нами, — Клютов замовк. Мовчав і Берун. Тільки тепер вони помітили, що у вітальні немає нікого, окрім Кувалдіна, який стояв біля сервірованого столу. Решта кудись поділася, наче випарувалася.

— Чи не час вам, вельмишановні панове, перекусити, — набрався нахабства охоронець. Він знав, що страшенно ризикує, але досвід і собача чуйка не раз виручали його в патових ситуаціях. І його хазяїна теж.

— А його-таки правда, Вікторе Романовичу. Який же я в біса господар, коли тримаю дорогого гостя голодним.

— Ну, це інша справа. Валентине, налий нам по чарці та йди трішки провітрися.

7

«Нору» Богдан Данилович готував собі довго й ґрунтовно.

Він передбачав, що колись настане мить, коли йому треба буде десь заховатися, щоб перечекати, подумати або й просто врятувати шкуру. Ця схованка, куди зараз забрався полковник, містилася під старою напіврозваленою хатою, до якої вже років з десять ніхто не навідувався, в невеличкому селі неподалік од Києва. Колись у цій хатині доживали віку батьки близького приятеля Богдана, нині вже генерала — Володі Ямошенка. Ще молодими капітанами приятелі деколи навідувалися до батьків Володимира — порибалити в ставку, що розкинувся на кількох колгоспних гектарах, полежати у вишняку, випити по келишку домашньої батьківської наливочки.

Коли батьки померли, Володя вже не навідувався в село, але хати принципово не продавав, хоча вона без нагляду швидко занепала, обсипалася і, зрештою, обернулася на руїну…

Сюди Зорій приїздить лише глупої ночі, коли впевнений, що його ніхто не побачить. Стара хата стоїть над ярком, подалі від інших сільських будівель. Тепер Богдан Данилович насилу притяг із собою важку валізу з коштовностями, яку вони з Петром Крюком знайшли й викопали в львівському лісі.

Для будь-якої серйозної боротьби потрібна організація. Не партія чи якась іще структурна одиниця, а група людей, які разом виконували б необхідну роботу — складну й небезпечну. Один у полі не воїн. Для організації потрібні гроші. Для багато чого потрібні саме гроші, тим більше — для серйозної боротьби. Ентузіазму одного чи й кількох фанатиків замало, щоб досягти мети. А мета у Зорія — ого-го! Тому він і сидить отут, у своїй «норі», й перебирає коштовності зі скрині. А чого тут тільки немає! Золоті обручки, каблучки, ланцюжки, кольє, годинники, сережки, підвіски, шпильки, монети й просто зливки. Через скільки рук пройшли ці речі, через скільки доль! А нині есбеушник Зорій перебирає їх своїми загребущими руками…

Зорій усміхнувся своїм думкам. Оце б хтось побачив, як він схилився над розкладеними цінностями! Нехай, тепер тре’ по-розумному цим усім розпорядитися. Золото — ще не гроші. Але у Зорія вистачить клепки, щоб обернути людям на добро цей, мабуть, неправедно зібраний скарб і не вляпатися…

8

— А як ти мене вирахував? — запитав Зорій, щойно вони з Крюком усілися за стіл у хаті тітки Секлети. — Де я проколовся? Перевірявся ж весь час серйозно. Нічого підозрілого на маршруті від львівської «управи» до Личаківського кладовища не помітив.

— А я й не плентався за тобою. Я ж не зовсім дурний, то я тільки на вигляд такий, — Крюк засміявся. — Головне в нашій справі — знати звички й повадки об’єкта. А я тебе, слава Богу, знаю не лише з чуток.

— І які ж мої звички й повадки навели тебе на мій слід?

— Ти ж не лише опер до мозку кісток, ти ж у нас ще й сентиментальний романтик. А будучи у Львові й не дуже гарно знаючи його зручні для зустрічей місця, маючи намір з кимось таємно пошептатись, іншого місця, ніж Личаківка, годі й придумати. Тим більше, ти не міг утратити нагоду провідати свого улюбленого Володимира Івасюка. Ось я і простовбичив добрих півдня в затишному місці недалечко від вхідної брами, доки ти не вийшов з тим хлопом із цвинтаря. А потім ти вже не так ретельно перевірявся, і я міг спокійно топати за тобою, як нитка за голкою.

— Зі мною був Ігор Прощун, співробітник обласного управління. Гарний хлопець, хоча трішки своєрідний. Не уявляю, що б я робив, якби тебе не принесло, — Зорій простягнув руку з повного горілки чаркою. — Каюсь — не хотів тебе вплутувати ще й у цю халепу.

— Нічого собі, халепа! — Петро Крюк почаркувався із Зорієм, залпом випив оковиту й потягнувся по солоний огірочок. — Якщо скриня з коштовностями — халепа, то, мать би його так, я можу з нею змиритися, — він відкусив огірок. — Єдине, що мене чомусь непокоїть, то це надійність схованки, куди ти заникав скарб.

— Хвилювання твої марні. Ту частину коштовностей, що ми прихопили з собою, я заховав так, що дав би Бог самому тепер відшукати. Мене більше турбує те, що ми не змогли забрати всього скарбу. Тепер же цілісність того пагорба порушена, і хоч би як ми старалися замаскувати місце, де копали, його все-таки помітити можна.

— Та хто його там шукатиме?

— Ми ж знайшли, — Зорій потягнувся по пляшку і знову налив у чарки. — Надія на те, що там глухомань, та й не сезон лісами шастати. Треба не затягувати й проскочити до Львова ще раз, щоб душа заспокоїлася. За це й вип’ємо.

— А Прощун не здасть? — торкнувся Богдановой чарки Крюк.

— Надіюся, що ні. Та він, вважай, нічого й не бачив. Ми ж з тобою все зробили самі.

— Що ж він, зовсім дурний, чи як? Здогадатися неважко, для чого ми ходили в ліс. Та й, до речі, за законом скарб ми повинні здати державі.

— А ми й здамо. Тільки здамо іншій державі, не цій, якою правлять бандити і здирники.

— Посадять нас, ой посадять…

— Якщо й посадять, то не за це. Та й саджати нас ніхто не буде. У разі чого — до суду ми не дотягнемо. І ти, і я вже стільки напрацювали на перепустку на той світ, що, може, не встигнемо й дізнатися, хто відірве її контрольний корінець. Просто обернемося з людей на статистичну одиницю смертності.

У сінях почулося тупотіння, якесь вовтузіння, потім двері відчинилися, й до кімнати зайшла тітка Секлета.

— Я вам, дітки, не помішала?

— Що ви, мамо Секлето, як ви можете нам помішати, — підладився до її говору Крюк. — Наоборот, ми тут удвох сидимо й чуствуєм, шо якось не по-людськи получаєця. Без третього і рюмка в рот не лізе. Присажуйтесь, пожалуста, до нашого, тобто до вашого столу, не погребуйте.

Крюк підсунув ближче до столу стільця, що стояв біля стіни, й наповнив горілкою третю чарку. Він знав, що тітка Секлета спиртного вже майже не вживала, але якщо й пригубляла, то тільки горілочку.

— Давай, Богдане, вип’ємо за Секлету Прокопівну. Вона усім своїм життям заслужила того, щоб за неї, за її здоров’я пив увесь світ. А нам — сам Бог велів, — Крюк почаркувався з тіткою Секлетою, із Зорієм і випив до дна. Те саме зробив і Богдан Данилович. Закусили.

— А розкажіть-но, Секлето Прокопівно, як вам тут зараз живеться? — Зорій знову потягнувся до пляшки. — Я маю на увазі не лише вас особисто. Як люди в селі живуть? Чим займаються, чим на пропітаніє заробляють? Є в селі щось на зразок колгоспу чи якогось сільськогосподарського товариства? Хто керує в селі?

— Ой, синочку, шо тобі сказать… Розруха в селі полнейшая. Молодьож п’є та куре. Дівчата, молоді сцикухи, ходять по селу з пивом та сігарєтами. Живуть за счьот батьків і пенсій бабів та дідів. Я вже не говорю про аморальну, так сказать, сторону вопроса. Який колхоз? Розкрали все казьонне, корів повирізали, хверми порозтягували, землі позаростали бур’янами, гуляють незасіяні. Якби Сталін устав та подивився на оце все безобразіє, то, мабуть, знову впав би замертво од шоку, — тітка Секлета замовкла, наче переживала, чи не зайве вона тут наговорила. А потім, немовби згадала ще щось важливе, рішуче вела далі: — Оце в нас був колись голова колгоспу Андрій Іванович Труколенко. Коли він після войни возглавив хазяйство, то не було чим ні орать, ні вирощене зібрати. А через десять год колхоз став мільйонером. Труколенко за кажду бурячинку, за каждий колосочок міг любому в пику заїхати. Ні, він нікого не отдав під суд. Він цілими ночами мотався на своїй лінєйці, запряженій сірим конем у яблуках, по полях і ганяв ворів. Помню, розрішив Миколі Ковганці взять на бригаді коня, шоб шось привезти додому, а той чи неправильно надів хомут, чи перетянув черезсідельник, но хвакт той, шо коняка натерла десь під ногою чи під шиєю кров’яну рану, так Труколенко ганявся за Миколою з пістолетом, чуть не застрілив.

— З яким пістолетом, мамо Секлето? — підозріло зіщулившись, з іронією запитав Крюк.

— Як «з яким»? У нього ж іменной револьвер був, ще з войни. Строгий чоловік був, строгий. Мені його до сіх пор жалько, — тітка Секлета похитала головою.

— А чому ж вам його «жалько»? — підіграв старенькій і Зорій.

— Та отож доїздився ноччю, доперевірявся. Поймав у кукурузі расхітітєлєй, а воно получилось, шо неізвесно, хто кого поймав. Здорові лебці попалися, посадили, нелюді, Труколенка несколько раз, звиняйте, заднім местом на засохші грудки й втекли. Голова після того ще год протягнув і умер, царство йому небесне.

— А що ж сталося з тими злочинцями? Знайшли? — запитав співчутливо Зорій.

— А нікого й шукать не треба було. Андрій Іванович їх узнав ще там, хоч і глупа ніч була. Та такий вже він чоловік інтересний був — простив окаянних. Там у каждого з них дітки маленькі були. Не став сиротити їх, не став, — тітка Секлета по-старечому знову заохала, заплямкала й похитала головою. — Нема січас таких людей, прєданих дєлу. Одні вори й хапуги. А найбільші нєгодяї — це власть. Добрались до корита, і даже сраним віником ти їх оттуда не вигониш. Ось узять, напрімєр, депутатів. Чого вони поперлись у ту Верховну Раду? Шоб здєлать мою жизнь луче? Дулю з маком! По радіу тільки й чую, як вони лаюцця та бьюцця. Харашо, шо хоть тілівізора у мене нема, а то ще на рожі їхні дивилася б, то вобще ноччю не спала б.

— Тітко Секлето, ви такі речі, надіюся, не говорите нікому, своїй подрузі, бабі Варці, наприклад? — Крюк злегка підморгнув Зорієві.

— От тобі й на! — тітка Секлета аж захлинулася. — Та ви чули б, шо другі люди кажуть про нашу власть! Пройшли ті врємєна, коли ми даже своєї тіні боялися. Особенно мені, так вобще нічого вже не страшно. Я своє одбоялася. Я, дітки, такого за свій вік надивилася, — старенька поклала жилаві руки собі на коліна, знову похитала головою. — І вже аж ніяк не думала, шо прийдеться дожить до таких позорних времьон.

9

— Натопталася я, синочки, — тітка Секлета підвелася, — піду в другу комнату, трошки полежу, мо’, здрімну.

— Ідіть, мамо Секлето, — Крюк теж підвівся. — Давайте я вас проведу до ліжка.

— Та ні, синочку, я сама. А ви ще угощайтеся. Мабуть, і побалакать є про що, еге ж? Там же у вас не дадуть і рота розкрить, шоб правду сказать. Балакайте, дітки, балакайте.

Старенька вийшла в іншу кімнату, а Зорій і Крюк багатозначно переглянулися.

— Оце так! Ми з тобою, мабуть, і зовні подібні до змовників, якщо нас навіть тітка Секлета вирахувала, — прошепотів Зорій.

— Та ні, просто старенька набагато розумніша, ніж більшість із наших тупорилих можновладців. Відчуває, що не просто так ми з тобою сюди зачастили, — Крюк тихо підійшов до дверей, за якими зникла тітка Секлета, і трішки відхилив їх. — Уже лежить. За хвилину засне. От нерви — тільки приляже, уже й похропує! — Крюк знову сів до столу. — Зараз нарешті ми зможемо поговорити про головне, заради чого й приїхали сюди.

Вони ще трішки випили горілочки, запили узваром. їсти вже не хотілося — животи аж репалися від щедрої, хоч і простої сільської їжі. Крюк поліз на горище, дістав звідти відеокасети, що прихопив із собою зі злодійського кубла Назарова, поставив першу, натиснув на пульті «play».

Після чотиригодинного перегляду записів Зорій і Крюк одяглися й вийшли з хати.

— Повіяло весною, — Зорій підняв обидві руки, потягнувся, набрав повні легені свіжого лісового повітря. — Гарно тут у тебе. На моїй дачі зараз, мабуть, теж сніг зійшов. Люблю ці перші весняні запахи, коли на осонні вже пробивається перша травичка. Ех, рідко буваю я там, рідко.

— А в мене перші весняні дні асоціюються з курми на призьбі. Щойно, було, пригріє сонечко, так і купкуються на вже сухих проталинах, які й з’являються саме біля призьб під вікнами, що виходять на південь. Були, правда, й інші «принади» ранньої весни. Наприклад — багнюка. Вулицями можна було пройти хіба що в резиняках вище колін. Хоча, з другого боку — сочок березовий, перші проліски, а потім блакитно-бузковий ніжний сон, а ще пізніше — конвалії.

— А те, що ми побачили й почули щойно, — раптом перевів розмову в ділове русло Зорій, — треба подумати, як використати.

— Треба їх налякати так, щоб аж у штани наклали, — суворо кинув Крюк.

— Ні, на шантаж ми не підемо. Не хочу з тими «героями» навіть сидіти на одному гектарі, не те що розмови розмовляти. А от у потрібний час вистрелити в пресі або краще на телебаченні — ото спрацювало б на всю.

— Залишилося тільки дурника знайти серед журналістів, який би добровільно засунув свою голову в зашморг.

— Або підставив шию під удавку, — Зорій виразно подивився на Крюка. — Ти звернув увагу на кадри, коли я розмовляв з Файловим на явочній квартирі, яку вважав надійною й перевіреною?

— Файлов — це наш полковник, який працював у Адміністрації і якого потім хтось замочив?..

— Так. Але до мене тільки тепер дійшло, чому його позбавили життя саме в такий спосіб.

— У який?

— Його задушили удавкою — способом, яким користувалися бандерівці у сорокових роках.

— А до чого тут Файлов, ті, хто тебе слухав, і бандерівці?

— А вони, тобто злочинці, почули, як Файлов розповідав мені не лише про те, що йому вдалося дізнатися, виконуючи моє завдання, а й про історію його народження, про його справжнього батька, який і був бандерівцем.

— Та-а-а-к, — протягнув Крюк, — виходить, що не лише ми на них полюємо, а й вони на нас. Шкода мужика, загинув ні за цапову душу. І винен у цьому, виходить…

— Я винен, я! — крикнув Зорій. — І не тільки в цьому. Всі, хто поруч зі мною, в тому числі й ти, у небезпеці.

— А ти? Ти ж у найбільшій небезпеці! Навіщо саме тобі ця боротьба?

— Мені це треба. Я підписався на це і йтиму до кінця. Основне запитання, яке я й сам часто ставлю собі, — навіщо все це мені потрібно? Чому саме я, один з небагатьох, хто йде на добре укріплену амбразуру з голими руками? Скажу: заради пам’яті найсвятіших для мене людей, найчесніших людей на світі — моїх матері й батька. Це раз. І заради майбутнього моїх та інших дітей — це два. І заради майбутнього України. Банально? Пафосно? Але тут мотивація моїх вчинків — проста як двері: я чесна людина. Принаймні я таким себе вважаю. А ще я це роблю заради пам’яті ще однієї шанованої людини. І хоч її немає серед нас, я щоразу, коли мені буває тяжко, коли треба порадитися, звертаюся до небес, де зараз душа цієї людини, і запитую, як мені вчинити. Він майже завжди поруч з моєю мамою. Я уявляю, як вони сидять за столом під образами, дивляться на мене, слухають і схвалюють або осуджують мої вчинки.

— З мамою зрозуміло. А хто ж такий той чоловік?

— Я його називаю В. М. В’ячеслав Максимович. Нічого не нагадує тобі це ім’я?

— Чи не Чорновіл часом?

— Так, саме Чорновіл, безневинно убієнний злочинною владою борець за свободу й незалежність України. За нашу з тобою свободу. Тобто за свободу тих, хто піддавав його нелюдським знущанням і гонінням протягом усього його життя. Хто намагався підкладати йому бабу, щоб звинуватити в зґвалтуванні, хто вчиняв у нього обшуки і гнав етапом у табори. Хто підставляв йому агентів-провокаторів, яких він, до речі, розшифровував ще на далеких підходах і сміявся над нашим непрофесіоналізмом. Так-от, я за всіх нас молюся йому, як Богу. І випрошую за всіх нас у нього прощення.

Зорій замовк. Мовчав і Крюк. Вони йшли узліссям, дивлячись уперед, думаючи кожен про своє. І раптом, зупинившись і повернувшись одне до одного, дуетом:

І заради помсти!

1

З ним їй було добре. Ну й біс із тим, що Олена годилася Богданові Даниловичу в дочки. Як випадково зустрілися, так і розпорощаються. Але до Олени поступово прийшло розуміння того, що цей солідного віку чоловік вигідно відрізнявся від «джинсових» хлопчиків, яких вона знала — завжди нахабних, обшарпаних і «нульових». А Богдан Данилович — на висоті. В усіх випадках, в усьому — на висоті.

їхні прогулянки перейшли у свого роду ритуал, звичку. Вони зустрічалися дедалі частіше і згодом під’їзд будинку, в якому мешкала Олена, перестав бути тим бар’єром, що виконував роль оберегу. Вони його вдвох усе-таки переступили. І ще невідомо, для кого з них цей бар’єр переступити було важче.

Того вечора Богдан Данилович і Олена ще не встигли довго погуляти, як зненацька налетів вітер і пустився сніг, та такий сильний, наче з неба падали великі клубки пір’я. Вони летіли не лише згори, а й збоку, стикалися одне з одним у завірюсі, піднімаючися знизу догори.

Зорій з дівчиною швидко добралися до Олениного будинку й заскочили в під’їзд.

— Я не певна в тому, що зараз запропоную, але, мені здається, нам не завадило б випити чогось гарячого. Наприклад, міцного чаю.

— Не лише відразу погоджуюсь, а навіть наполягаю на такій постановці питання, — пожартував Зорій, щоб зняти певну напруженість, з якою прозвучало з уст Олени запрошення.

Вони піднялися на четвертий поверх, зайшли до квартири.

— У мене дуже скромно, — сказала Олена. — Я ще не заробляю, а з батьків намагаюся поменше тягти. Вони теж не надто розкошують.

— Та що ви, Оленко. Я людина проста й невередлива. Мені самому якось незручно — увалився в дівочу обитель, як ведмідь у зайчикову хатку. Чи в рукавичку. Коротше — щось таке мелю…

Богдан Данилович роззувся, пройшов у кімнату, відхилив фіранку й нахилився до вікна. На вулиці сніг так само раптово припинився, як і сипнув. Щось цього року зима заявила про себе ранувато. Ще тільки початок листопада, а вже не раз пускався сніг. Зорій дивився на вулицю, і йому було сумно. Він, як завжди, почувався самотнім.

— Чай готовий, Богдане Даниловичу, — до кімнати з чайником в одній руці й тарілкою з печивом у другій зайшла Олена.

— Я допоможу, — Зорій підійшов до дівчини, взяв з її руки тарілку, поставив на стіл.

Вони вперше опинилися так близько одне до одного. Олена поставила чайник, підняла очі й подивилася в Богданові. І враз він і вона — в обійми. Богдан схопив голову Олени в обидві руки й припав до дівочих вуст — несамовито, жадібно й пристрасно…

2

Валентина Ромниченко вийшла з будинку № 12/2 на вулиці Грушевського, перейшла дорогу, піднялася східцями й повільною ходою попрямувала алеєю скверу в напрямку оглядового майданчика.

Нарада з начальниками управлінь, яку вона щойно провела в міністерстві, забрала багато сил: виконавської дисципліни як такої на всіх рівнях адміністративного апарату як не було до її приходу в Мінекономіки, так і немає, хай би що вона робила і хоч би як старалася. Більшість міністерських чиновників удавала, що виконує свої обов’язки й особисті вказівки заступника міністра, насправді ігноруючи, а інколи й саботуючи її розпорядження. Кожен із начальників різних рівнів був чиїмось протеже, звільнення з посади не боявся, мав свій бізнес і чхати хотів на несамовиту ініціативну бабу, яка пнеться зі шкури, щоб досягти хоч якихось позитивних результатів.

Сьогодні Валентина Ромниченко відпустила водія і вирішила пройтися. Навкруги вирувало життя. Як здавалося заступникові міністра — вільне, безтурботне, веселе. Нікому не було діла до звичайно одягненої жінки середнього віку, що прогулюється зимовим парком. їй раптом захотілося присісти на вкриту першим сніжком лавочку, просто подихати свіжим зимовим повітрям і поспостерігати, як дітвора бавиться, штовхається, грає в сніжки. Ледь устигла присісти, як перед нею виріс високий чоловік років сорока, одягнений у світлу спортивного крою куртку. Чого він зупинився й вирячився на неї?

— Якби мені сьогодні зранку хтось сказав, що увечері я випадково зустріну в парку чарівну красуню і що вона не лише буде сама, а ще й нудьгуватиме на холодній лавочці, ризикуючи дістати якусь жіночу хворобу, то я б, звичайно, не повірив. Як досвідчена зріла людина я не можу пройти повз таке неподобство. Підведіться, будьте ласкаві, бо справді застудитеся, — і чоловік, знявши рукавичку, простягнув жінці руку.

Валентина Дмитрівна згодом не могла собі пояснити, як таке могло з нею статися, але вона подала руку мужчині й підвелася з лавки.

— Я щойно присіла і ще не встигла змерзнути, але ваша правда: сидіти в таку пору тут не зовсім безпечно.

— По голосу відчувається змореність жінки, яка, не виключено, взяла на себе зовсім не жіночі службові обов’язки, — чоловік чарівно усміхнувся й подивився в очі Ромниченко. Та неприродно для себе знітилася від того погляду, бо очі чоловіка були бездонно сині й чимось притягували до себе так, що Валентина Дмитрівна аж злякалася. Вона не криводушить: таких красивих чоловіків у житті ще не зустрічала. Здавалося, вони є лише десь там: у кіно, в жіночих книжкових романах, у глянцевих журналах та в дівочих мріях. Аж ось тут, перед нею стоїть красунчик, говорить з нею і, здається, трішки заграє.

— Моє ім’я Адам (о, Боже!), прізвище — Божко (о, Господи!). Надіюся, вас звати Іриною або Оксаною. Бо якщо ви назветеся моїм улюбленим ім’ям, я точно не витримаю цього збігу.

— Якого збігу? — жінка зашарілася.

— Збігу краси, толерантності й такту. Не кожній жінці під силу так поводитися з незнайомим чоловіком, щоб і не образити його, і триматися незалежно та гордо.

— Таке скажете, — Ромниченко відчула, що знову починає червоніти. — Хоча, як там щодо імені? Щось ви таке казали…

— Я висловив побоювання: якщо вас звати Валентиною, то моє холостяцьке серце точно не витримає і розсиплеться на малюсінькі уламочки, які мені навряд чи вдасться коли-небудь зібрати докупи.

Божко й Ромниченко допізна сиділи в кафе, говорили про всяку всячину, сміялися, і їм обом було добре.

Такого вечора Валентина Дмитрівна у своєму житті не пам’ятала. Та й не було його — такого вечора. І дня такого — ніколи не було.

Інші відвідувачі кафе мимоволі зупиняли погляди на веселій щасливій парі. їм здавалося, що чоловік і жінка — близькі люди.

І лиш бармен поглядав на всіх присутніх, здавалося, байдужим поглядом.

З

Коли все трапилося, Богдан Данилович сів на край ліжка й ледве вимовив:

— Навіщо?

Олена лежала нерухомо, натягнувши простирадло аж до шиї. Мовчала.

— Оленко, мила моя, як ти могла? — Богдан Данилович не наважувався подивитися в очі дівчині. — Що ж ти наробила?! Що ж я накоїв?!

— Я прошу вас, не картайте себе. Сталося те, чого я давно хотіла. Я не збоченка і мріяла про цю мить, коли нарешті стану жінкою. Я свідомо це зробила. Я хотіла цього тільки з вами. До нашої зустрічі в мене і в голові не було ніколи нічого такого. І от я зустріла вас — і все змінилося.

Олена замовкла. І потім зненацька:

— Богданчику, я кохаю тебе. Ми говорили багато про різні речі. Цікаві речі. Але ніколи не чіпали теми кохання. Я відчувала, що саме ти не хочеш порушувати цю тему, бо вважаєш себе надто старим для мене.

— Так воно і є, — відрізав Зорій.

— Ні, Богданчику, ти найкращий у світі. Я люблю тебе.

— Навіщо ти це зробила? Я ніколи собі цього не прощу.

Старий телепень, старий розпусник! Як же я вчасно не помітив, не відчув, що ти ще дівчина?!

— Уже ні, Богданчику, вже ні. І я щаслива.

— Та що ж мені тепер з тобою робити? Що взагалі мені тепер робити? Як жити далі? — Зорій охопив двома руками голову й хитав нею. — Яка я падлюка!

— Данчику, ти найкращий у світі. Йди до мене…

4

Про конспіративну квартиру, в якій зараз перебував Богдан Данилович Зорій, знав лише він. Приходив полковник сюди раз на півроку, щоб прийняти радіоповідомлення від свого агента «Жана». У разі потреби Зорій міг відвідувати таємну квартиру частіше.

Богдан Данилович щойно вимкнув радіоприймач і магнітофон. Перед ним на столі лежало вже розшифроване термінове повідомлення «Жана». Зорій, розуміючи, що зараз мусить цей аркуш знищити, вкотре перечитував його зміст, хоча текст короткий і для полковника цілком зрозумілий.

Ні фіга собі заявочки! Що година, то й новий клопіт. Хоча, що ж тут дивного? На тлі загального нехлюйства й уседозволеності, ослаблення внутрішніх людських і загальносуспільних

запобіжників, якими є природна відповідальність і відчуття небезпеки, коли найвищі посадовці здають державні секрети й таємниці гуртом і вроздріб, хто тільки не спокуситься заробити копійчину на бідному тілі країни, що нестримно піддається тліну! А ми філософствуємо, дебатуємо про шляхи, якими повинна йти Україна. Мусуємо різні точки зору, висуваємо аргументи, а на кону — долі простих людей. І яке діло найвищим чинам до того, як ті прості люди на своєму «низькому» рівні розуміють цю філософію?

Богдан Данилович уже давно підозрював наявність у найвищій ланці Служби «крота». Але реального кандидата на цю роль він довго не мав — руки не доходили. Та й нині ще не має. Сьогодні ж, нарешті, конкретний факт з’явився. Точніше, з’явилася інформація, яка ще фактом не є. Щоб установити достовірність факту, потрібно ще ой-ой скільки попрацювати.

Значить, що виходить: треба шукати людину, до якої потрапило донесення заарештованого в Штатах Брюмеля. Якщо воно у голови Беруна, то той мав уже призначити розслідування. Якщо ж він про це не знає, а повідомлення в когось іншого і, більше того, приховується ним, то тут і потрібно шукати.

Для початку — з’ясувати елементарне питання: хто з найвищого керівництва СБУ перебував за кордоном, коли перебував і з якою метою. І допоможе в цьому не хто інший, як Володимир Дмитрович Шершун. По-перше, він знає про це все краще, ніж Зорій, по-друге (і це дуже важливо), він за кордоном ніколи не був, і йому Зорій довіряє, як собі самому.

5

Майкл Давніс, людина рішуча й ділова, ось уже третю добу не знаходив собі місця. На роботі, куди він ці дні приходив лише за звичкою, однаково не міг нічого робити.

Майкл Давніс чекав звістки з України. Звістки, заради якої працював кілька останніх років.

Спецслужба США, якій Майкл віддав уже майже двадцять років, переживала не найкращі часи. Керівники ЦРУ, змінюючи одне одного останнім часом, залишали по собі безліч проблем, до яких їхні послідовники, кожен по-своєму, не розв’язуючи попередніх, додавали ще й свої.

Але система, що склалася протягом багатьох десятиліть, працювала більш-менш ефективно, тому, хоч труднощі існували завжди (як і саме ЦРУ, без якого жодна людина не лише в Америці, а й у світі не уявляла собі існування усталеного світопорядку), вони не мали якогось істотного впливу на підвалини цього розвідувального монстра. Факти продажності й зради співробітників Ленґлі, які раз у раз шокують заокеанського обивателя, не кидають надто густої тіні на авторитет ЦРУ як організації, що входить до системи національної безпеки Сполучених Штатів Америки.

Майкл Давніс чекає повідомлення з Києва від свого агента «Чичеріна», якого завербував, коли той навчався в одному з університетів США. Майкл Давніс згадує, як багато років тому симпатичний хлопчина з України дуже активно проводив час в Америці. Швиденько розтринькав гроші, що їх дали батьки на навчання, а оточенню хотів здаватися крутим і забезпеченим. Після однієї з чергових пиятик хлопець потрапив до поліцейської дільниці, про що Майклові повідомили його люди. Інтелігентний приємний чоловік витягнув студента з поліції й пообіцяв не повідомляти про інцидент ні в університет, ні в посольство України. Через певний час, зрозумівши, що трапилося й що на нього чекає, студент-українець спробував викрутитися, але йому показали із сотню фотографій, на яких він зафіксований у цікавих інтимних позах з голими дівчатами й навіть із хлопцями, і студент, як каже нинішня молодь, «здувся». Далі — справа техніки. Додому в Україну він повернувся з псевдонімом «Чичерін».

Саме від нього чекав повідомлення Майкл Давніс. «Чичерін» мав поінформувати, як справи з просуванням на високу державну посаду американського протеже. Операція, яку здійснювало ЦРУ ось уже кілька років, поки що йшла як слід.

Але останнє повідомлення «Чичеріна» було тривожним.

У СБУ в деяких людей виникли підозри щодо його особи.

6

Щойно генерал Шершун вийшов з їдальні, як перед ним виріс полковник Зорій.

— Добрий день, Володимире Дмитровичу.

— Привіт, Богдане. Обідати?

— Та ні, спеціально чекаю на вас. Треба поговорити.

— До Софії?

— Бажано б — подалі.

— Навіть так? Значить, серйозні діла, — генерал одягнув рукавички, глибше натягнув шапку. — Холоднувато сьогодні гуляти, але чим тільки не пожертвуєш заради приємних новин.

— Еге, саме той випадок, — зіронізував Зорій. — Тут скоро сам собі перестанеш довіряти від таких приємностей.

— А це вже називається параноя. Знаєш, скільки в різні часи співробітників звільнено саме через цей діагноз? — Шершун і Зорій перетнули вулицю Володимирську, минули штаб-квартиру прикордонників і повільно попрямували Рейтарською.

— Розповім усе, що мені відомо, — Зорій покосився на генерала і зустрів його примружені очі. — Ну, майже все. Я отримав оперативні дані від надійного джерела про те, що у нашій Службі працює «кріт». Завербований ЦРУ вже багато років тому, а ось коли введений у кадровий склад — невідомо. Схоже, обіймає одну з найвищих посад. Особа, яка це виявила, передала інформацію нам, тобто в СБУ, можливо, в контррозвідку. Але у нас вона не проявилась. Або нею займається Берун, або…

— Або її тримає сам «кріт»?

— Такий варіант можливий.

— А якщо ця вражина — я? — Шершун зупинився.

— Враховуючи методи цеерушників, можна припустити, що агента вони завербували за кордоном, можливо, в Штатах. Наскільки мені відомо, ви, пане генерале, далі Мостиської не виїжджали.

— Багато ти знаєш, — Шершун усміхнувся й рушив далі. — Так, а що ти від мене хочеш? Шпигуни — не моя парафія. Та, як мені відомо, і не твоя.

— Володимире Дмитровичу, кому-кому, а вам відомо, що наша Служба американцям до лампади. У нас давно вже секретів, про які не знала б остання торговка на Бессарабці, немає. У нас у державі взагалі вже секретів немає. Усе продали наші міністри-капіталісти. Отож у цеерушників є якісь інші цілі. А враховуючи нинішню ситуацію в країні…

— Яку ситуацію? — перебив Зорія Шершун.

— Хрінову ситуацію. Держава розвалюється, економіка летить к бісовій матері, по корупції ми попереду планети всієї. При владі хапуги й злочинці, які, окрім власного збагачення, ні про що більше не думають. А що казати про нашу спецслужбу?! Це що — спецслужба? Які в нас кадри? Кого ми понабирали? Починаючи з 1991 року багато людей пішло, гарних людей, професіоналів. Вони не бачили жодної перспективи служити далі.

— Здається, ми з тобою про це вже говорили…

— Отож. Тільки говорили. А всі бачать, що режим гнилий, і в цій ситуації тільки байдужий і лінивий не захоче скористатися слабкістю й імпотенцією влади. Багато хто вже приміряє свою гузницю під президентське крісло.

— Хочеш сказати, що…

— Так, не виняток, що й американці не проти скористатися моментом. Скоро булава лежатиме в пилюці: бери — не хочу.

Вони знову зупинилися і стояли один проти одного: два соратники, два патріоти, два бійці, двоє небайдужих чесних людей.

— Володимире Дмитровичу, стояти осторонь і чекати, коли ці наші домашні падли догризуть країну — злочин. І допоможуть їм іноземні радники. Треба самим знайти «крота». Чесно скажіть — є вже якісь думки щодо кандидатур?

— Ти знаєш, так зразу в голову нічого й не йде. Треба подумати, — Шершун якось кумедно закопилив губу, наче вже почав посилено шурувати мозком. — Хоча є одна думка. Тобі треба зустрітися з генералом Ковтуненком. Пам’ятаєш його?

— Звичайно, Георгій Кирилович, колишній начальник нашої розвідки. Прекрасна людина, професіонал.

— Він може тобі… нам допомогти. Пам’ять у нього — феноменальна. А я, в свою чергу, теж дещо проштудіюю.

7

— Слухай, Богдане, а чи не зайти нам у цей ось готельчик, та піднятися на сьомий поверх, та взяти по соточці з бутербродиком, — колишній керівник розвідки генерал Ковтуненко потер руки, можливо, від передчуття того, що сказане скоро збудеться, або через холод. — Давненько я тут не був.

Георгій Кирилович Ковтуненко й Богдан Данилович Зорій якраз проходили повз столичний готель «Дніпро».

— Товаришу генерале, боюся, що здійснити ваше бажання ми не зможемо — саме тут усе вже давно перероблено-переплановано-перекуплено-перепродано. Давайте зайдемо в цей самий готель, але в нормальний ресторан, а не в буфет, як робили це колись.

Вони зайшли в ресторан, замовили каву «з наповнювачем». Від чогось суттєвішого генерал відмовився: то він про бутерброди пожартував.

— Як ти там служиш, Богдане, що нового?

— Ви ж, Георгію Кириловичу, давненько звільнилися. За цей час багато чого змінилося.

— Так, я трішечки слідкую за тим, що відбувається в нашій колишній конторі. Тепер, щоправда, її й конторою не назвеш. Так собі, служба, тобто комусь служить. Як на мене, то все ж зміни є, ще й які.

— Якщо начистоту, то доброго мало. Нове керівництво, що прийшло чорт знає звідки, по-моєму, взагалі не розуміє оперативних завдань. Кожен лише виконує політичні замовлення й відверто займається бізнесом. Пам’ятаєте часи, коли якийсь нещасний «Запорожець» реєстрували на тещу або троюрідну сестру двоюрідного брата, щоб тільки не звинуватили в тому, що живеш не відповідно до можливостей. Тобто не по-комуністичному. Дурня, звичайно, але тоді всі чітко усвідомлювали: якщо ти не академік чи космонавт, то ти аж ніяк не можеш заробити чесною працею таких грошей, щоб придбати власний автомобіль. Навіть горбатий «Запорожець». А зараз — бізнес ого-го! Бізнес і політичне кілерство. Реанімувалася п’ята лінія. Люди, що там служать, високопрофесійні хлопці, вони знають свою справу. Але що тільки вони зараз не роблять! Опери — тяглові конячки: розумні, начитані, виховані. Завжди так було — у ці підрозділи брали винятково обраних. Потім, коли відбулися різного роду реорганізації, саме співробітники п’ятих підрозділів стали керівниками і розвідки, і контррозвідки, і служби зовнішнього спостереження, і підрозділів боротьби з корупцією та організованою злочинністю, тобто «К», і економічної безпеки. Загальний рівень підготовки давав змогу їм, трішечки вивчивши специфіку нового напрямку роботи, успішно впоратися з покладеними на них завданнями.

Ковтуненко слухає полковника Зорія, а в самого в пам’яті спливають картина за картиною події 1991 року. Він був не лише їх свідком, а й учасником. У серпні ГКЧП заскочило його в Україні на посаді заступника голови КДБ республіки й начальника першого (розвідувального) управління. Головою тоді був ставленик Москви Микола Голушко. Він не міг приймати самостійно жодних значущих рішень, не погодивши їх із союзним Центром. Поки погоджували те й те, радилися, як бути в ситуації, що склалася в Москві, інші люди взяли на себе відповідальність за дії української спецслужби. Хоч і наламано було чимало дров, тодішній неформальний лідер силовиків Євген Марчук найшвидше зорієнтувався в ситуації; саме тому після розгону потішної московської «чрезвичайки» йому довірили посаду голови КДБ УРСР.

Генерал Ковтуненко був свідком того, як відбувалися призначення на інші посади, як по Комітетові держбезпеки вільно, наче у сільському клубі під час кіносеансу, розгулювали «рухівці», народні депутати, різні вискочки, які й до політики тоді не мали жодного стосунку. Пам’ятав він і поведінку деяких співробітників, які уявили себе борцями з ненависним комуністичним режимом, бігали з кабінету в кабінет з пістолетами в кишенях та погрожували розібратися зі всілякою «контрою». Чисто тобі ВЧК.

Тоді ж таки почали діяти свого роду «трійки», тобто комісії, що складалися з кількох депутатів Верховної Ради, в основному — «національно свідомих», які перевіряли керівний склад Комітету на лояльність до нової влади, рекомендували гідних призначити на посади, а тих, хто скомпрометував себе антидемократичними діями, пропонували звільнити взагалі з органів держбезпеки.

Саме в той час почався процес (що на ділі триває і досі) взаємної недовіри двох «дружніх» спецслужб — російської федеральної служби безпеки й української. До речі, це нормальне явище у взаєминах між будь-якими спецслужбами…

Українці завжди раніше зважали на те, що і як робить «старший брат». Але багатьох помилок, яких припустилася Росія, в Україні вдалося уникнути. Були там не лише бакатіни, а й примакови. Можливо, сам Євген Максимович Примаков особисто врятував російську розвідку від краху, а разом із нею — сотні, тисячі людей за кордоном, що колись довірилися КДБ і Радянському Союзові, повіривши в міф про справедливе комуністичне суспільство.

А українська розвідка, яка завжди була тільки філією радянської (російської), після 1991 року, в часи перманентної смути в країні, чогось набула? Чи, може, створила? Чи лише втратила? На такі запитання, як: що трапилося з розвідкою після 1991 року? що стало основою розвідки? які принципи визначено основними для її формування? — колишній начальник Першого (розвідувального) управління зараз відповіді дати не міг. Можливо, й українська, вже незалежна від Москви, розвідка й далі збирає газетні вирізки та подає їх як розвіддані, про що навіть попередній український Президент колись не витримав і сказав: «Те, що ви доповідаєте сьогодні, я прочитав у газетах учора». Що ще, крім дефіцитних ліків, надсилають своїм начальникам розвідки в Київ їхні офіційні представники та резиденти з-за кордону?

Ковтуненко був свідомий того, що навіть найкраща система не працюватиме в умовах щорічних змін керівництва не лише розвідки, а й Служби безпеки взагалі. Генерал розумів, у якому становищі перебувають у цій нестабільній ситуації агенти за кордоном, що ризикують провалитися через якогось ідіота, призначеного начальником завдяки високим зв’язкам у владних структурах чи за хабара.

Але про це все відставний генерал може лише поміркувати. Навіть ось цьому розумникові Зорію все те до лампочки, бо у нього, виявляється, свої проблеми.

— Це все добре, — сказав Ковтуненко, коли Зорій замовк. — Я вдячний тобі, що не забув старого і трішки розворушив мою застояну кров. Хоч розмовою. Наче недавно те було, а минуло вже десять років, — додав він, немов полковник міг чути, про що тільки-но роздумував генерал. — А тепер кажи, чого тобі від мене треба?

— Георгію Кириловичу, не буду особливо шифруватися: шукаю людину серед нашого керівництва, яку могли б завербувати цеерушники.

— Ні х… собі! — Ковтуненко аж поперхнувся. — Отак ось ходиш вулицями й шукаєш «крота»? Ви там що, точно подуріли всі? Ти ж начебто нормальним мужиком був, — генерал усміхнувся. — Ну, гаразд — то все емоції. Розказуй, що можна. Чим я можу допомогти?

— Георгію Кириловичу, згадайте, може, під час служби хтось із тих, що зараз у керівництві СБУ, якимось чином викликав свого часу якісь сумніви, потрапляв у якусь неприємну пригоду, особливо за кордоном. Я, власне кажучи, не знаю з якого «па» танцювати взагалі. Починаю з розмови з вами, а там, можливо, дошукаюся, що мені голову знімуть…

— Навіщо так песимістично? — Ковтуненко підморгнув. — Давай я трішки подумаю, а ти ще замов наповнювача. Тільки без кави.

Зорій попросив офіціанта, щоб той приніс двісті грамів коньяку. Поговорив по мобільному з Яругою, розлив коньяк у бокали, дізнався, що на роботі все гаразд, і тихенько сидів, чекаючи від генерала якоїсь розповіді. Ковтуненко взяв у руку бокал з коньяком, покрутив його, понюхав — і залпом випив ароматну рідину.

— Ну, що ж, слухай. Здається мені, саме ця пригода може бути тобі цікавою. Ну, а мені, якщо в тебе щось вигорить, тоді буде зовсім не смішно.

Колись, років з п’ятнадцять тому, був у мене один хлопець, закінчив факультет міжнародних відносин Київського університету. Розумненький був, хоч і «кручений». Ти ж знаєш, яких шолопаїв ми добирали для агентурної роботи. Так-от, на стадії вивчення й перевірки, знаючи про його об’єктивні добрі дані з професійної підготовки, зокрема у

знанні англійської мови, якою він розмовляв вільно, я частенько залучав хлопця до обслуговування іноземних делегацій, що прибували з англомовних та інших країн. Згодом він не лише перекладав, а й виконував мої різні додаткові доручення. Не без моєї допомоги його направили проходити стажування в США. Туди він полетів, уже маючи псевдонім «Тлумач». Хлопець вважався перспективним не лише агентом, а й майбутнім співробітником. Молодого дипломата вивчали, як одного з кандидатів на службу в органах держбезпеки. Звичайно ж, його ретельно перевіряли, в тому числі через агентуру в МЗС, а також через закордонні джерела. Скрізь йому давали позитивні характеристики. Лише одне джерело з-поміж працівників МЗС, яке навчалося разом із «Тлумачем» в Америці, повідомило, що якось «Тлумач» дуже пізно повернувся на квартиру, де він проживав зі ще одним студентом. Але на той випадок не звернули уваги, хоча всі знали, що це явна ознака чогось такого, що мало б насторожити.

Точніше, не «не звернули уваги», а нахабно ігнорували наявні дані, бо підійшли строки зарахування на роботу кандидата на вільну посаду, а претендентів було лише два. Другий же був явно слабший, та ще й перед можливим зарахуванням захворів на пневмонію, довго лікувався й урешті-решт було прийнято рішення взяти на службу «Тлумача».

Хоч «Тлумача» офіційно взяли на роботу в СБУ, його зразу ввели до складу офіцерів діючого резерву Служби й залишили працювати в МЗС. Кілька разів він виїздив «у службових справах» за кордон, звітував завжди добрими результатами — і в міністерстві, і в СБУ. Його знали і в Адміністрації Президента, де мав друзів-приятелів. Зараз я пригадую, що декого з них «Тлумач» «підгодовував» недешевими подарунками. А скажи мені, старому дурникові, за які гроші він це робив? Чи не за ті, що отримував від «спонсорів» з-за кордону?

Коли стало питання ротації керівних кадрів у Службі, «Тлумач» виявився одним з найреальніших претендентів на посаду. Він вважався цивільним, а Президент чомусь став схилятися до призначення на ключові посади в Службу саме цивільних, бо вже не довіряв кадровим кадебістам. Таким чином, «Тлумач» очолив один із провідних підрозділів СБУ. — Ковтуненко замовк, наче йому самому щойно дійшло те, що в ці хвилини розповідав Зорію.

— Давайте я спробую продовжити, — Зорій розхвилювався не менше, ніж генерал. — Ваш «Тлумач» (хоча він уже давно не ваш) через придворні інтриги позбувся свого безпосереднього шефа, якого тихцем, без шуму звільнили, перевівши на «підвищення», давши в нагороду за неспротив якусь цяцьку, і який зараз надто швидко спивається. І, як неважко тепер здогадатися, нині всі сили закордонних патронів «Тлумача» (щоправда, тепер у нього, безперечно, інший псевдонім) кинуто на те, щоб його призначили на посаду, яка, схоже, незабаром стане вакантною. І вже тепер, будучи ще на старій посаді, цей, як ви висловилися, хлопець почав кадрову чистку. Він квапиться, водночас оббиваючи пороги Адміністрації, носиться з ідеями реформування Служби. По-моєму, він нині дуже близько до мети, заради якої, мабуть, і розробляли операцію наші колеги з ЦРУ.

— Значить, і ти здогадався, про кого я розповів, — констатував Ковтуненко.

— Так, іншої кандидатури я не бачу. Що ж, будемо розглядати цей варіант як поки що перший і основний. А там видно буде.

— Судячи з того, що мені сьогодні стало відомо, помилявся я, будучи певним, що зовсім здохла наша спецслужба, — генерал Ковтуненко підвівся. — Виходить, справді помилявся.

Ще якісь дурні на нас працюють за кордоном, раз ти отримав таку інформацію. Ну, діла…

1

Для Олени мати завжди була найближчою подругою. Немає в світі нічого такого, про що дочка не розповіла б їй. Тож і своє кохання Олена не могла утаїти.

Трапилося так, що, одного разу приїхавши додому на вихідні, дівчина пішла до подруги Тамари — разом сиділи за партою в школі. Однокласниця теж навчалася в інституті, але в Харкові, тож бачилися вони рідко. Олена й Тамара довго гуляли вулицями рідного села, розповідали одна одній, розповідали…

Повернувшись додому, Олена відчула, що її палить. Мати теж це помітила.

— Доню, ти червона, як бурячок. Чи, бува, не захворіла?

— Та щось схоже на те, — Олена підійшла до дзеркала, розкрила рота, кілька разів акнула. — Ми з Тамарою стільки говорили на вулиці, а там все-таки холоднувато сьогодні.

— Давай зараз вип’ємо чайку і — в ліжко, — забідкалася мати. — Може, минеться.

Не минулося. Лікарі констатували запалення легенів. Вимушені канікули тривали майже місяць. Оскільки мати теж професійний медик, до лікарні Олену не повезли. Мати знала, що і як робити, тож дочка впевнено йшла на поправку.

Зате наговорилися… Саме під час хвороби Олена розповіла все. Мати була не в захваті від того, що її дочка втріскалася в старого чоловіка. Але нікуди не дінешся: життя і її покрутило. Вона прожила вік з нелюбом, тож бажала дочці щастя. Мати якось наодинці, коли батько був на роботі або десь пиячив, Олені розповіла, що давно кохає людину, яку не бачила вже понад двадцять років. Це кохання ще дитяче і юнацьке, яке на все життя залишилося цнотливим. Воно — непорочне. Навіть поцілунок, що колись майже випадково сам собою вийшов, пам’ятався, як щось наднебесне, про нього мати могла знову і знову розповідати дочці. Та вірила.

І ось донька зв’язала себе пороком, від якого немає спасіння. Лише мати це може зрозуміти, але не схвалити, не прийняти. Чому саме з нашими дітьми трапляється те, про що навіть страшно слухати, коли говорять про інших, чужих?

А воно трапилося. І саме з її донькою — ніжною, вихованою, люблячою, тендітною, беззахисною. Саме так думала мати.

А Олена думала про Богдана. Як він там? Мабуть, справ стільки, що про неї й не згадує. Богдан, щоправда, нічого не розповідає про свою роботу, але дівчина сама про дещо здогадується. Та Олену й не надто хвилює, де працює її коханий, що він робить після роботи, як спілкується з іншими людьми, які в нього стосунки з дружиною.

З дружиною…

Чи ж зовсім не хвилювало Олену те, що мужчина, якого вона не лише любила, а й з яким у неї були близькі стосунки, приходить щодня додому, мабуть, обнімає дружину, цілує її, спить із нею. Дедалі частіше в сумління Олени прокрадалося те честолюбне природне жіноче занудство, якого вона донині не знала, не відчувала в собі й навіть не підозрювала, що воно коли-небудь може до неї добратися.

Ні, все ж вона зараз про це не думатиме. Зараз і потім. Потім і завжди. Є тільки «сьогодні», є тільки Богдан і її кохання. І хай усе йде так, як іде. Навіть мама її зрозуміла. Ось тільки-но болячка пройде, Олена полетить до свого коханого, обніме його, розцілує і…

«О, мабуть, я вже видужую, бо кров підступила аж до тих частин тіла, на які слабко впливають гальма скромності й цноти», — подумала Олена, перевернулася на живіт, обняла і сильно притиснула до себе подушку.

2

Богдан ось уже третій тиждень телефонував Олені, але та не відповідала. Так минув майже місяць, відколи Зорій востаннє спілкувався з дівчиною. З Оленою щось трапилося. Не можна сказати, що вони часто й регулярно зустрічалися, але телефоном спілкувалися щонайменше раз на тиждень. Богдан Данилович ніяк не міг позбутися відчуття провини перед цим ще зовсім юним створінням, якому симпатизував, до якого його тягнуло і перед яким щоразу під час зустрічі ніяковів і шарівся, наче батько, в присутності якого його сини-підлітки бачили на екрані кіно чи телевізора оголене тіло жінки.

Треба її шукати. Під час однієї з розмов Олена розповіла Богданові Даниловичу про свою матір. Що любить її, що та, здається, не дуже щаслива. Тоді Олена казала, що мати з батьком жили колись в одному селі, там побралися, але потім переїхали в інше. Просто мати була лікарем, і її перевели в інше місце. Зорій напружив пам’ять, згадував якісь деталі всіх їхніх розмов, щоб знайти хоч натяк на назву села, де зараз могла бути Олена.

Так нічого й не згадавши, він іншого не придумав, як звернутися до свого давнього приятеля Олександра Лиштовки, який колись оперативно «обслуговував» інститут, що тепер став університетом і де нині навчалась Олена. Сашко давно вже пішов на пенсію за станом здоров’я, але Богдан Данилович був певен, що у того ще залишилися надійні позиції в кадровому апараті навчального закладу, через які й можна знайти адресу батьків дівчини.

У часи Радянського Союзу в Комітеті державної безпеки дуже широко практикувалася така форма роботи, як контррозвідувальний захист вищих навчальних закладів від проникнення в них західного впливу, що начебто розбещував нашу студентську молодь. До кожного вишу прикріплювався співробітник, що здійснював оперативну роботу, яка полягала, зокрема, і в улаштуванні дітей керівництва КДБ в інститут чи університет, забезпеченні успішного складання екзаменаційних сесій, залагодженні всіляких скандалів, пов’язаних із прогулами, пияцтвом тощо. Неабияким службовим досягненням у роботі такого опера вважалося своєчасне виявлення серед студентів так званих фарцовщиків, що торгували імпортними джинсами, кросівками, футболками та іншою закордонною всячиною, якої тоді в Союзі, в тому числі й в Україні, не можна було знайти з вогнем. Дістати ж такий товар можна тільки в іноземців, яких іноді якимось вітром заносило до нас, а значить — з’являлася небезпека поширення страшної західної зарази на кшталт тяги до свободи, вільного висловлювання своїх думок або й просто бажання дізнатися правду про те, як семимильними кроками загниває Захід. Оперові оголошували подяки за героїчно вилучені магнітофонні касети з піснями групи «Чінгісхан», яка на своїх концертах начебто використовувала нацистську символіку, хоча вилучені касети той-таки опер вечорами із задоволенням слухав удома. Ну, а писком контррозвідувальних досягнень інститутського чи університетського куратора від КДБ було виявлення і знешкодження через вигнання з вишу поширювачів анекдотів про видатних керівників комуністичної партії і радянської держави. Тут пощади не було нікому — крамолу випалювали розпеченим залізом. У 1991

році Лиштовка кинув своє «кураторство» й перейшов працювати в розвідку, де очолив один із підрозділів кадрового апарату. Але й там попрацював недовго, захворів, звільнився як інвалід спочатку в запас, а потім узагалі пішов у відставку.

Зустрівся Зорій з Олександром у дворі його будинку на бульварі Лесі Українки. У цій будівлі раніше майже всі квартири займали сім’ї співробітників держбезпеки, але після 1991 року, коли багато офіцерів, особливо вищого складу, через різного роду причини, зокрема й морального плану, звільнилися з органів, квартири в цьому будинку продавали й переселялися у віддалені спальні райони, де можна було купити за ті самі гроші дві квартири — собі та дітям. Лиштовка залишився жити на бульварі Лесі, бо так захотіла його сувора дружина, яка його все життя, з його слів, «гнобила», і яку він до нестями все життя кохав.

— Привіт, друже! — Сашко в правій руці тримав ковіньку, хоча намагався на неї не спиратися. Видно було, що йому це робити важкувато. — Ти, як завжди, стрункий, красивий і молодий, — слова прозвучали, як докір, наче Зорій був винен у названих чеснотах, правдивість яких дещо сумнівна.

— Здрастуй, Сашко, здрастуй дорогий! — вони обнялися. — А тебе незвично бачити з ціпком. Це ти прихопив його, щоб оборонятися від собак? — спробував пожартувати Зорій. Але жарт виявився зайвим, бо Олександр справді мав хворобливий вигляд. Богдан Данилович поспішив перевести розмову на іншу тему. — Як дружина, як діти?

— А що їм зробиться? — Олександр почав оглядатися навколо. — Треба б присісти, бо я довго не вистою.

Вони попрямували до лавки, яких у дворі було достатньо. Олександр дихав важко, відчувалося, що йому й сидіти нелегко. Зорій вирішив не зволікати.

— Вибач, Сашко, що потурбував тебе, але бачу, що, мабуть, і даремно.

— Та не вийожуйся, кажи вже. Думаєш, що я вже ні на що не здатен? Ні хера, я ще можу бабу потягнуть, нєфіг дєлать. Давай, викладай.

— Сашко, у тебе часом не залишилося контактів в університеті, який ти колись обслуговував?

— Як це не залишилося! Та мене там кадри ще й досі кадрять, їдять його мухи, як ти колись любив говорити.

— Та я й зараз так кажу. Ти диви, пам’ятаєш…

— А чому ж не пам’ятати: скільки разом пройдено, скільки зроблено, а скільки випито!

— Друже, мені треба взнати адресу батьків однієї студентки. По роботі, звичайно, — поспіхом додав Зорій.

— Ага, по роботі, — усміхнувся Олександр. — Та які проблеми?! Як два пальці об асфальт.

Вони ще трішки поговорили, Лиштовка пообіцяв сьогодні ж це питання вирішити. Він підвівся, потиснув Богданові Даниловичу руку й повільно пошкандибав до під’їзду. Пройшовши кілька метрів, Олександр зупинився, повернув голову в бік Зорія і з якимось внутрішнім болем та гіркотою сказав слова, які ще довго потім сиділи в голові полковника:

— Скільки ми, Богдане, наробили дурниць! Скільки даремно змарнували часу! А життя минуло — і ага…

З

Можливо, вперше за останні кілька місяців Богдан Данилович Зорій дозволив собі вихідний. Щоб не лише не йти на роботу, а взагалі навіть про неї не думати.

Після того, як полковник отримав від Саші Лиштовки адресу, за якою проживали батьки Олени, він вирішив туди навідатись і спробувати з’ясувати, що сталося з дівчиною і чому її немає в Києві. Зорій навіть не боявся, що зустрінеться там з рідними Олени, адже, зі слів дівчини, її мати — цілком толерантна й вихована людина, а з батьком він якось по-чоловічому порозуміється. Тим більше, що ця зустріч ні до чого не зобов’язувала. Одружуватися він не збирався. У нього — сім’я, син, онука. Та й дівчина ніколи не вимагала цього. Вона все розуміла. їй і так, як вона завжди говорить, добре з ним.

Отакої, Богдане! Ну, ти й гівнюк! Хоч усвідомлюєш, що ти робиш? «Дівчина від нього нічого не вимагала…» А тебе самого від себе ще не нудить? Ти, який взявся за таку серйозну справу, на яку витрачаєш часу безліч, зв’язався з дитям, що,

не бачачи в житті нічого, крім книжок, запало на першого ж чоловіка, який, на її недосвідчений розум, здався їй особливим, винятковим і таким, що відповідає її уявленню про справжнього мужчину.

Ну й думки! Чого ж ти тоді прешся чорт знає куди, аби…

Аби що?

Село, хоч і в Київській області, але на самому краї. Далі, за кілька кілометрів, уже Полтавщина. Але для його «чаєчки» це не відстань. Ще й добре, що їхати багато кілометрів: хоч проїдеться, розвіється та й подумає.

Ось і село. Діло йде до обіду, а людей на вулицях обмаль.

Усе ж спитав, де вулиця Підлісна, знайшов потрібний номер, поставив автомобіль навпроти двору. Зрозуміло, чому вулиця називається Підлісною: хати лише з одного боку, з другого — сосновий ліс. Красиво.

Зорій зазирнув у двір. Собаки немає. Підійшов до дверей, постукав. Ніхто не відповідає, не виходить. Постукав ще, вже сильніше — нікого. Полковник зайшов на веранду, постукав у двері, що, мабуть, вели в кімнату. Почув якесь тихе на кшталт «Там відчинено». Зайшов. Велика кімната, посередині стіл з різьбленими фігурними ніжками: такі залишилися тільки по селах. Простенька «стінка», телевізор, журнальний столик, біля нього — двоє стареньких крісел.

— Хтось є в хаті? — голосно промовив Зорій і завмер, чекаючи на відповідь.

— Проходьте сюди, — почулося з-за дверей, що, схоже, вели в іншу кімнату.

Зорій підійшов до дверей, потихеньку відчинив їх і побачив на ліжку… Олену. Глянувши на Богдана Даниловича, вона спочатку здивовано округлила очі, потім сильно зажмурилася.

— Данчику, — прошепотіла вона, не розплющуючи очей, — як же ти мене знайшов?

— Заради хорошої людини чого тільки не зробиш, — бадьоро відповів Зорій і підійшов ближче до ліжка. — Що з тобою, я так хвилювався, думаю: Боже, що ж сталося з моєю маленькою? Чому не подзвонила?

— Зараз уже все гаразд. Приїхала до батьків на вихідні, застудилася та так і залишилася лікуватися: мама ж моя лікар,

сама й виходила мене. А не телефонувала, бо, думаю, оце ще трішки, й полечу в столицю до мого коханого. Присядь он на стілець — я зараз підведуся, мені вже краще. Це я й так розлінилася, залежалася.

— А де батьки? Не дуже хочеться, щоб вони мене тут застали.

— Ти що, Данчику, я мамі про тебе багато розповідала. Вона хоч і не схвалює моєї поведінки, але розуміє. Вона в мене добра. А батько… Батько десь знову майнув. Та Господь із ним.

Олена підвелася з ліжка і, хоч була не нафарбована й одягнена в піжаму, зовсім не видавалася хворою. Що то молодість! За дверима почувся тупіт і жіночий голос: «Оленко, агов, я вже прийшла!» Двері відчинилися, й у кімнату зайшла… Люба. Побачивши Богдана, вона похитнулася й мало не зомліла.

— Це ти?!

Слова вилетіли, наче зойк, одночасно з уст Богдана та Люби. Вони стояли приголомшені, притиснуті до підлоги несподіваним тягарем раптового відкриття. Якби зненацька розверзлася земля, упало небо, вмить висохла річка — нічого так не вразило б обох, як оця зустріч. Очі в очі…

Олена, яка хотіла познайомити матір і Богдана, стояла мовчки. Поки що вона нічого не могла второпати, але зрозуміла єдине: ці дві найрідніші для неї людини — знайомі.

Любов присіла на стілець. Богдан стояв як укопаний біля ліжка.

Першою оговталася Люба.

— Проходь, Богдане, у вітальню. Оленко, мабуть, ти вже зрозуміла, що ми знайомі.

Богдан зостався на місці.

— Так, я бачу. І дещо починаю розуміти. Але одне дивно: скільки ми з тобою, мамо, говорили про Данчика, а з ним про тебе, жодного разу в мене не виникло навіть думки, що йдеться про одну й ту саму людину, — Олена повернулася до Зорія. — Данчику, чи ти справді не знав, що моя мама — це саме оця жінка?

— Оленко, я не можу зараз щось пояснити. Я не здатен зараз пояснювати й тобі, Любове. Але вже знаю, що я зробив

найстрашнішу в житті помилку. І, здається, виправляти її доведеться мені самому. Негайно ж!

Богдан різко ступив уперед, підійшов до дверей і взявся за ручку.

— Ні, Данчику, ні! — Олена кинулася до Зорія. — Я не знаю, що і як сталося, але не йди. Якось же треба все зрозуміти, виправити.

— Думаю, тут розмовляти треба тільки жінкам. Богдан — зайвий. Іди, Богдане, йди, — вголос сказав сам собі Зорій і відчинив двері.

— Ні, Богдане, ні! Зостанься! — позаду, знову наче зойк, у два голоси…

4

Богдан Данилович прийшов до тями, коли вже виїхав за село. Розбитий асфальт зашкарублими струпами торсав підвіски автомобіля. Але Зорій газу не скидав. Він не зважав на вибоїни, на притрушений снігом щебінь. Гнав машину прямо, швидко, майже несвідомо.

Як тепер бути? Що робити? Чому так трапилося? І головне запитання його життя: чому це трапилося саме з ним?

Він давно відчував — щось у взаєминах з Оленою не так. Неприродно. Думав, причина тривоги — різниця в літах, ненормальна ситуація, коли вони вимушені приховувати свої інтимні стосунки.

Виявилося — зовсім ні. Тепер зрозуміло, чому його тягнуло до цієї дівчини, чому вона стала йому такою близькою.

Як же так, що Богдан не відчув, не розпізнав, не передбачив? Не відвернув небезпеку?

А виявилося, його потягнуло саме до дочки коханої. До дочки його Люби. Він тоді вперше при зустрічі відчув якусь схожість із кимось близьким і навіть рідним. Десь він ці риси вже бачив, щось було до болю знайоме. Але не міг ніяк згадати, та й мало що може здаватися…

Так, це все вже виходить за межі розумного і… природного. Загрався, Богдане, загрався. Усе, треба припиняти ці нюні, ці соплі. Геть невпевненість! Геть усе, що заважає йти до мети! Геть романи, геть жінок, геть почуття! Геть, геть, геть!!!

Богдан Данилович ураз усміхнувся сам собі, вдарив обома руками по керму і промовив:

— Тільки, можливо, ради роботи. Тільки заради роботи…

До речі, що ж, зрештою, хотів він від жінок? Здобувши який результат, він міг би сказати, що досяг чогось, зрозумів щось чи дістав задоволення від чогось? Скільки людей на світі не переймається цими запитаннями! Отримують щодня свої шмат м’яса, кусень хліба й уночі сурогат сексуальних задоволень. Навіщо, чому, для чого — мільйони людей цим не цікавляться.

А що мають чи що виграють ті, кому ці питання важливі? Хоч коли-небудь вони дістають відповіді на них? А якщо так, то чи задовольняють вони їх? І чи не виникають нові запитання після відповідей на попередні?

Без жінок — важко. Без жінок — неможливо. Але ж як із ними непросто! Які вони все-таки бувають сучки! І які ж таки кобелі мужики! Вони можуть наввипередки увиватися біля однієї якоїсь шльондри і зграєю, наче пси з обірваними ланцюжками й мотузками на шиях, очманілі від запаху тічки миршавенької шавки, опустивши морди чи встромивши носи цій сучці під хвіст, підтюпцем прямувати за нею.

І ми такі самі. Можемо пройти повз красиву й порядну жінку і, забувши всі пристойності й правила, наплювавши на всі моральні закони, впасти в блуд, опуститися на самісіньке дно з якоюсь прибиральницею громадських туалетів чи продавчинею, від яких струмениться незримий, фізично невідчутний, але сильний поклик, як запрошення до тваринного злиття.

Такі епізоди й такі відчуття траплялися і в житті Богдана Даниловича Зорія. Але вони були настільки швидкоплинні, що Богдан не всі їх і пам’ятав. Водночас він готовий був піти хоч на край світу заради своєї заповітної мрії, заради тієї єдиної, яка все ж колись мала з’явитися на його життєвому шляху. Він вірив у це, він чекав цього й дуже цього боявся.

Усе своє життя Богдан Данилович боявся закохатися так, що вороття вже не буде. Щойно зароджувалися якісь почуття, які перетинали межу лише симпатій, Богдан Данилович тут же припиняв усі стосунки й… тікав. Тікав, як очманілий. Тікав, як боягуз. Тікав, як слабак.

Але Богдан Данилович Зорій вірив у те, що колись він не зможе втекти. Що одного разу він не схоче тікати. І був упевнений у тому, що саме це його і згубить. Бо так завжди буває, що коли ти вже будеш готовий сказати «так», то сам промовлятимеш це слово в пустку, бо саме тоді та, якій ці слова належить почути, слухати їх не захоче. І втече, як ти багато разів тікав…

Богдан згадав почутий колись по телевізору вислів, який вразив його. «Усе життя стоїш у черзі, щоб отримати чотири хвилини щастя…» Тож саме через оті чотири хвилини і вся притичина сталася? Невже мав рацію Фрейд, що всі шляхи закінчуються в одному місці? Межи ніг. Та ще трішки — на губах. Та ще менше — на дотику рук, тіла. На дотику поглядів…

Зорій скинув газ, швидкість автомобіля плавно зменшилася, і поїхав собі полковник спокійно, ретельно оминаючи навіть маленькі ямки, встигаючи кинути оком у бокові віконця, звертаючи увагу на красу зимових пейзажів, яких зовсім не помічав, коли мчав з Києва до… Коли просто їхав з Києва.

Богдан Данилович увімкнув радіоприймач. Музика завжди допомагала в найскладніші хвилини життя. Зорій дуже любив мелодійні ліричні пісні, любив і сам іноді помугикати або й поспівати голосно. На якійсь хвилі ефему почув пісню «Синій-синій іній». Полковник і далі їхав повільно, а пісня звучала і звучала в ньому, не даючи змоги іншим думкам увійти, заполонити мозок, душу, серце. І хоч скоро Зорій зрозумів, що давно грає інша музика, у голові був лише «синій іній» — пісня юності, пісня першого кохання, пісня перших надій і мрій. «Синій іній». «Шукаю день і ніч любов свою… Ти, вітер, знаєш все… Тож скажи… вона, вона, де вона…»

5

— Мамо, — тиша в хаті панувала недовго. — Я розумію, чому ми не знали, що розповідаємо одна одній про ту саму людину. Ми його звали під час розмов по-різному. Я звала тільки іменем, яке в лагідній формі не схоже на справжнє його ім’я. Я його звала тільки Данчиком. А ти ніяк не могла запідозрити в цьому імені ім’я Богдан. Ти теж ніколи імені своєї любові юності не називала…

— Оленко, донечко! — перебила її мати. — Як же це так? Чому? Як ти знайшла серед сотень тисяч, мільйонів чоловіків саме цього? Того єдиного, якого я кохаю все життя! Кохала все життя.

— Мамо, чому — «кохала»? — Олена якось дивно (чи, бува, не з надією?) глянула в очі матері. — А зараз, після того, як дізналася?.. Господи, що я плету?!

У кімнаті, прибраній, затишній, із застеленим скатертиною столом, сиділи одна проти одної мати і дочка. Дві дорослі жінки, які зараз мусять зробити кілька, можливо, найболючіших за все своє життя, кроків.

Ці кроки — до розуміння й прощення або до злості й ненависті.

— Хтось із нас кохатиме його й далі. А хтось мусить зненавидіти, — мовила мати. — Або ми обидві його зненавидимо. Любити ж удвох його ми не можемо.

— Чому ні?! До того, як не знали, що кохаємо одну й ту саму людину, ми ж його кохали.

— Мені не дуже зручно говорити на цю тему. Хоч ти й доросла, але я — твоя мати. Я тебе виховувала, як могла. Але я завжди вважала, що основний метод виховання — мій власний приклад. Як треба жити. Як правильно треба жити. Як правильно вчиняти в різних ситуаціях. Я завжди пишалася, що моя дочка — ідеал і мрія кожної матері. І зараз я пишаюся тобою! А головне — я вірю тобі. Я вірю, що рішення, які приймає моя дочка, завжди людяні. А значить — правильні. Якби я знала… Якби я знала… Твоя ж любов, я певна — глибока й відчайдушна — проявилася на генному рівні. Як інакше пояснити цей збіг?

— Мамо, а як вийшло, що ви з Данчиком не побралися? Ти ж мені розповідала, що ваше кохання — ще зі школи. Як ти могла вийти заміж за мого тата, не люблячи його?

— Скільки запитань… — Любов ці слова сказала не дочці, а кудись у простір. І її думки зараз роїлися не навколо тих, Оленчиних. У матері було їх, тих запитань, стільки й таких, що дочка навіть уявити не могла. Але найголовніше, на яке вона має відповісти, це — що робити далі. — Життя, доню, така штука, що пояснити ті чи інші вчинки можна, але потім.

Людині властиво самій помилятися, не роблячи висновків з помилок чужих. У кожного своя вершина. Хтось досягає неба, а хтось шкандибає до Голгофи. Моя дорога — дорога до Голгофи — ось-ось закінчиться. Але перш ніж я донесу свого хреста, мені хотілося б бути певною, що тобі більше ніхто не завдасть болю, не вчинить зла. Як ти далі житимеш? Ти ж щиро кохаєш Богдана?

— Так, мамо. Я ж легковажити не можу. Сама винна в тому, що сталося. Данчик мене в ліжко не тягнув. Радше — навпаки. А ви…

— Що «ви»? — швидко перебила мати, наче боялася почути те, що хотіла запитати дочка.

— Ти з Данчиком?..

— Доню, не ятри душу.

— Ти ж розповідала, що у вас була платонічна любов?

— Так, доню, була…

— Ну?

— Усе життя була. Платонічна. Донедавна.

— А що ж сталося?

— Сталося те, що не мало статися.

— Як же це так? А татко? Я бачу, що ви останнім часом живете, як чужі. Але…

— Усе, годі! Ще не вистачало нам з тобою розбирати походеньки твого татка. Ти вже доросла й, мабуть, помітила, що у нас із ним стосунки давно не ті, які мають бути між чоловіком і жінкою, що кохають одне одного.

— Угу. У татка, значить, походеньки, а у мами — любов.

— Це різні речі, доню. Я кохаю щиро й одну людину, тато ж готовий бігти за кожною спідницею хоч щодня. Не хочу про це говорити, мене воно дратує. Зараз ми з тобою турбуємося про себе. А як там наш Богдан?

— Наш? — Олена здивовано подивилася на матір, усміхнулася.

Любов теж усміхнулася, й разом обидві жінки спочатку засміялися, а потім їх охопив несамовитий регіт. Вони істерично сміялися, до сліз, до кольки, не в силах зупинитися, витираючи однією хустинкою по черзі сльози, що текли від сміху.

Потім обнялися і по-справжньому, по-жіночому заревіли.

Вони довго плакали. Кожна — через своє.

Потім Любов ще довго не могла заснути. Вона думала про дочку, про Богдана, про себе. Ні, нікого ні в чому не винила. Нічого поганого ні про кого не думала. Лише в одну мить промайнула думка, що в усьому винен Богдан. Це він звабив її дочку. А не повинен був. Не мав права. Ну то й що? Винен — не винен, яка тепер різниця?

І ніхто — ні мати, ні дочка — не могли бачити, як згори, над ними, в невагомому серпанку й світлому ореолі фізично невидима істота з легкими пташиними крилами спостерігала за подіями в цій сільській хаті. Істота почула ту думку Любові щодо провини Богдана й уже насупила чоло, спохмурніла, закусила по-дитячому губку й примружила очі…

6

— Оленочко, ти запитувала, чому ми з Богданом не побралися, хоч і кохали одне одного? — наступного дня зранку Люба з донькою лежали в одному ліжку, як колись, коли дівчинка була ще маленькою. — Я сама довго не розуміла, як так сталося, не знала, чим пояснити поведінку Богдана в той час. А лише значно пізніше до мене дійшло, що відповідь треба шукати у власній поведінці. За своє щастя треба боротися. Я ж віддала і своє щастя, й Богдана — без бою. Я певна, він мене любив. Але треба знати Богдана. Він не міг жити самою любов’ю. Так само, як притягнув він до себе чимось мене й тебе, притягував інших. Богданові ніколи не бракувало жіночої уваги. І, ніде правди діти, любити його є за що.

— Хіба люблять за щось?

— Так, доню, люблять саме за щось. У коханні все можна виправдати, пояснити. Але, як я вже тобі говорила, на жаль, пояснити ми намагаємось усе потім. Розкладаємо по поличках, аналізуємо, бідкаємося, що не зробили того чи того або зробили, але не те й не так. А тим часом кохання або проходить, або прибивається до іншого двору, до іншої долі.

— А все ж, мамо, а все ж?..

— У житті Богдана був час, коли йому було важко. Дуже важко. На ділі він залишився сам. І нікому його було втішити, приголубити, підставити плече не лише, щоб підтримати, а й щоб він виплакався. Саме цього я зробити й не змогла. Була надто боязлива й цнотлива. Правильна була. А своє плече йому підставила інша. І він його прийняв. Я ж йому лише співчувала, переживала в собі, плакала, а діяти не змогла. Тому й залишилася на все життя нещасна.

— А тато?

— Тато мене любив. Іноді мені здавалося, що і я змогла його покохати. Ми побралися вже після того, як Богдан одружився. У нього народився син, у нас з’явилася ти. Ми жили в різних містах і, здавалося, що забули одне одного, що наші стежки-доріжки вже ніколи не перетнуться. Але трапилося так, що ми все-таки зустрілися, а потім і сказали, що, як і раніше, кохаємо. Я його, він — мене. Тепер це вже не важливо.

— Мамо, Данчик мені жодного разу не сказав, що любить мене. Я ж йому говорила тисячу разів. Він мені — ні. Я цього й не вимагала. Мені й не треба було його зізнання. Я просто відчувала, що він мені потрібний, а решта мені байдуже. Тепер… Тепер він мене покине. Бо все життя він кохав і зараз кохає лише одну людину — тебе, мамо. А зі мною був лише тому, що відчував, бачив у мені тебе. Я доросла жінка, здатна спокійно й адекватно мислити. Не хвилюйся — істерик і драм, тим більше трагічних кроків не буде. Все, мамо! Я сильна. Погодься — сильніша, ніж ти.

— Так, ти сильніша, — сказала мати, а сама подумала: все ж боротися ти теж, напевно, не будеш. Як і я колись.

А в думках Олени було зовсім інше. «Як же з моєю любов’ю? Моєю любов’ю? Оце і все? Кінець?»

Олена вже була не поряд із матір’ю. По очах було видно, що вона линула думками кудись далеко-далеко.

Мати помітила той погляд. «Ні, дитино, ти — не я. Мабуть, ти вчиниш по-іншому».

Що за доля? Фатальна?

7

Цього разу В. М. поряд із жінкою не було. І не мало бути. Бо сьогодні Богдан Данилович приїхав сюди не звітувати про зроблене, не просити поради. Зорій приїхав після зустрічі з Любою й Оленою саме сюди, бо відчував: навіть власний досвід застосування аутотренінгу, який дав змогу трішки заспокоїтися й тверезо оцінити те, що відбулося у домі двох близьких йому людей, не дав поради, що йому далі робити. Та навіть не це головне. Він зараз із головою порине в роботу, і тіло його набуде звичного для нього стану, тобто режим «біжи, біжи швидше, ще швидше» врятує його від мук совісті. Але все ж йому слід було перед кимось просто висповідатися, щоб допомогти душі набути спокою і впевненості.

І ось він знову перед жінкою, якій розповість усе-усе і яка його зрозуміє, як завжди, наставить на путь істинний і, якщо треба, пробачить.

Якщо це можливо — пробачить.

Але спочатку уважно вислухає.

«Не розповідатиму про те, що сталося кілька годин тому. Але якщо я зараз не виговорюся — мене просто не стане.

Я — найсамотніша людина на землі. Але в мене — свій світ. У мене немає друзів, хоч багато товаришів і приятелів. Я близько до себе нікого не підпускаю. Іноді вимушений грати за правилами тих, які мене оточують: колеги, керівництво, влада, сім’я…

Здавалося б, з усіма я легко спілкуюся, але основна моя проблема в тому, що я зовсім інший, і ніхто цього не розуміє й не знає. Точніше — мене сприймають і розуміють «правильно», тобто вони не знають насправді, що приховується за зовнішніми рисами характеру. Усім здається, що перед ними веселий, легкий у спілкуванні хлопець-друзяка.

Коли ж я залишаюся насамоті, мої думки тяжкі, невеселі, складні, серйозні. Ніхто не знає, що я задумав, що в моїх планах на сьогодні, на завтра, в перспективі. Я настільки все переживаю, що це позначається на моєму здоров’ї.

Я зачаївся і живу подвійним життям. Мене два: той, що межи людей, і той, що сам із собою. Наодинці я часто уявляю, чого б хотів добитися в житті. Завжди це були максимальні бажання. Головне — я не хотів бути, як усі. Я ненавиджу політиків, а мрію стати політиком, ненавиджу різних хапуг, бандитів, нездар, які пробилися нагору завдяки зв’язкам чи нахабству, але спілкуюся з ними. Я не люблю дружину, але й далі з нею живу, хоч іноді здається, що мені без неї погано. Під час вимушених розлук я сумую за нею. У мене були жінки, яким я подобався до нестями, і вони мені подобалися, та я ніколи не наважився б кинути сім’ю заради якоїсь навіть супержінки.

Узагалі, я ненавиджу жінок і… жити без них не можу. Я їм мстив за те, що вони продажні і що я не такий красивий, гарний чи сильний, як хотілося б мені, і що ті жінки, які мені справді дуже подобалися, не звертали на мене жодної уваги.

Та що це я зациклився на жінках…

Найбільша моя трагедія — політична роздвоєність. Повторюсь, я ненавиджу владу, а лізу туди, чортихаючись, клянучи себе за боягузтво й продажність, але виправдовуюся перед собою, що все це роблю задля майбутнього, що колись усе повернеться для мене виграшем, прибутком, компенсацією за мої страждання та приниження.

Образа! Образа на весь світ! Образа за те, що не вдалося, маючи задатки, реалізуватися до кінця. Мене обходили й обходять менш гідні. А я серджуся, злюся — і майже нічого не роблю для того, щоб щось змінити.

Дехто бачить у мені якісь чесноти. Мене поважають, сприймають як чесну, порядну людину, а я, мабуть, просто боягуз, який не тому не лається голосно в громадських місцях чи не плює на підлогу, що «праведний» і турбується про людей, а тому, що боїться дістати за це по пиці…

Насправді ж я не знаю іноді, чого хочу, коли дію так чи інакше: інколи сам не можу пояснити своїх вчинків. А вони бувають до болю абсурдними, якщо не сказати — небезпечними. Я нерідко напоказ виставляв своє прихильне ставлення до тих, хто потрапляв у глибоку, круту опалу. Мені хотілося потиснути руку тому, кого, наприклад, щойно звільнили з посади. І я це робив, навіть будучи впевненим, що про це поінформують начальство і мені знову не бачити підвищення на службі.

Навіщо я це робив? Таких же дій ніхто не заохочує. Навіть ті, кому потиснув руку або підставив плече. Дехто вважає мої вчинки дурістю, дехто — позерством, а наволоч, яка так ніколи не вчинила б й у будь-якому вчинку інших бачить підтекст, прихований смисл, вважає мої публічні витівки втіленням замаскованих далекоглядних планів.

А я просто інтуїтивно відчував, що так робити треба. Так, саме треба, а не «доцільно», чи вигідно, чи перспективно. Треба — і край. Я так самовиражаюся і сам себе поважаю за це. «Ніхто так не зробив, а я зробив. Я не такий, як усі. Я — кращий». Ось, можливо, основний мотив моїх вчинків. Можливо…

Але ж чи тільки це штовхало мене підійти при всіх до щойно звільненого з високої посади генерала, біля якого, наче відділена невидимою, прокресленою гоголівським Хомою, лінією, пустка, — і, обнявшись, голосно сказати: «Не бери дурного в голову, а важкого — в руки, старина. Усе минає. Можеш розраховувати на мою допомогу й на моє не таке вже й міцне, але надійне плече!»

Усі знають, що так буде і цього разу, і наступного. Імідж людини, яка нікого не боїться, — добрий імідж. А може, навпаки — дуже поганий. Колеги таких не лише не люблять — вони їх ненавидять. «Ти бач який! Я б теж так зміг! Запросто! Але ж йому нічого втрачати, його не призначать на посаду, куди планую я. Він і не прагне. А зі мною була попередня розмова заступника голови чи ще якогось чорта. Неспроста ж? Мабуть, є ж якісь підстави? І тут я піду до «усуненого» і ляпну: тримайся, мовляв, я з тобою. Та хіба я дурень, чи що? А якби не такі обставини, то, звичайно, пішов би й потиснув руку. А це падло підійшло… Йому ж бо що…»

А я вже отримав свою дозу позитивного адреналіну і, начхавши на косі погляди своїх «розумних» колег, з гордо піднятою головою йду собі до свого маленького затишного кабінету, де, на відміну від інших кабінетів, на столі в мене стоїть не портрет Президента (якого я не те що не поважаю, а вважаю нелогічною помилкою природи), а чималенька фотографія моєї улюбленої онучки Ярослави, за якою я душі не чую і люблю її більше, ніж усіх разом узятих президентів і чиновників світу…

Ось і зараз вона мені усміхається своїми блакитними, як і в мене, очками й пухленькими, з ямочками, щічками і наче говорить: «Дідусю, ти в мене найкращий, ти — молодець, ти все витримаєш і ти переможеш, бо в тебе є я, а якщо з тобою щось трапиться, то як же я без тебе?»

Я повен любові і ненависті. Ці почуття мене роздирають, шматують… Я мушу поділитися своїми почуттями з кимось. Інакше мене розірве. Свою любов, невитрачену, цілу-цілісіньку, цнотливу, як перший поцілунок, я ношу в собі. У мене її стільки, що треба довго-довго жити, щоб її поменшало або щоб вона зникла. Більше, ніж любові, у мене лише ненависті. О, ненавиджу я сильніше, потужніше й шаленіше, ніж люблю. Я пишаюся тим, що маю таку силу-силенну любові і ненависті. Навряд чи хтось схотів би відчути її, тобто ненависть, на власній шкурі.

Дедалі частіше я кажу собі: «Я нікому нічого не винен.

Я роблю все своїм близьким. Вони від мене всі залежать.

Що хочу, те й можу вчинити. Захочу — проваляюся з книжкою всі вихідні, захочу — поїду на риболовлю. Що схочу — можу собі дозволити. І робитиму це й далі, тільки тепер ще більше думатиму про те, що я сам себе зробив, сам собі все добуваю та з єзуїтським спокоєм і захватом усе це використовуватиму для свого ж задоволення.

Звіт? Перед ким? Перед людьми, які звикли сидіти на моїй шиї, при цьому зневажаючи мене і час від часу поводячись брутально, а то й влаштовуючи сцени? У жодному разі не дозволю!»

І що ж? Чи я так вчиняю, як оце говорю? Звичайно, ні. Тому найбільший стресовий стан зумовлює дисонанс між тим, що роблю, і тим, що мав би робити.

Чим я займаюся зараз? Тим, що стримую будь-яку творчість, будь-яке вільне вираження себе. Вільне… Говорити все життя не те, що думаєш, а те, що треба, поводитися не так, як хочеш, а відповідно до становища і статусу — ось що вводить іноді в натуральний ступор. І біль, і ненависть, і жаль до себе, а поінколи — й усвідомлення безвиході…

Чи можна щось змінити? Причини — ні. Вони вже вкорінилися, стали хронічними. А от «вилікувати» стан свій і ставлення до цього, звичайно, можна. Навіть потрібно. Інакше — смерть.

Справжня, фізична. Перекочувати з цього світу в інший… У нікуди… Зникнути…

Усе життя я фактично плив за течією. Що я знав про психологію? Справжню, не ту, що абияк читають у вишах. Я навіть не здогадувався, що є якась література, якісь рекомендації, вправи. І лише в зрілому віці почав читати спеціальну популярну літературу психологічного напряму. І що ж я дізнався? Що, виявляється, можна управляти не лише своїм тілом, а й емоціями, настроєм тощо. Спочатку дивувався, бо ж такого не чув ніколи. А все дуже просто. Багато дечого я навчився, дещо робив інтуїтивно. Мабуть, сама природа підказувала, як треба поводитися в тій чи іншій ситуації, щоб тебе не розірвало від емоцій…

І ось до п’ятдесяти років я досяг майже усього, чого хотів від життя. Сама доля сприяла, щоб до цього віку я встиг зробити багато з того, про що навіть не мріяв. Не смів мріяти. Єдине, чого добитися ніяк не можу — це зупинити час. А цей пан чекати не любить, та й не вміє. Тому я дедалі частіше задумуюся не над тим, чого досяг і що маю, а який слід залишу по собі на землі і «що» та «як» (раніше це здавалося банальним) люди згадуватимуть про мене. І як довго. І знайомі, і друзі, і подруги…

Чи ж хвилю залишу по собі, чи лише плюскіт!?»

Зорій підвівся з лавочки, підійшов до обеліска, поцілував портрет, викарбуваний у граніті, й сказав: «Ну, все, матусю. Лежи тут спокійно. Мені вже треба йти. Розповів тобі про наболіле, виговорився — і якось легше. Кому ж я ще можу про це все розказати? Ти в мене одна-єдина жива душа, яка мене розуміє. Хочеш сказати — нежива? Жива, мамочко, жива… Ти для мене завжди жива».

Богдан Данилович оглянувся навколо. Людей немає, самі могили. Так, він, наче злодій, прокрався на кладовище. Йому дуже хотілося, щоб його ніхто не побачив, як він прямує туди, де вже багато-багато років лежить найрідніша людина — його мама. У найтяжчі періоди свого життя вона була з Богданом. Навіть своєю смертю допомагала своєму чаду. Вже мертвою мама своїм чесним, нічим не заплямованим ім’ям оберігала Богдана від усіляких напастей. Дізнаючись, чий він син, люди, яких Богдан навіть не знав, допомагали йому, чим могли. «А, так ти син Марії? — говорили вони. — Знаємо й пам’ятаємо її. Гарна людина була, добра, душевна. Скільки разів допомагала нам! То що там у тебе трапилося?» Якби не добрі люди, невідомо, що було б з Богданом після того, як він залишився на всьому білому світі сам-самісінький…

1

Поставивши авто в гараж, додому йти Богдан Данилович не спішив. Після всього, що трапилося в селі, у хаті Любові й Олени, Зорію треба було подумати, зважити все й прийняти якісь рішення. Сповідь на могилі матусі трішки заспокоїла, але не розігнала сумнівів і аж ніяк не пом’якшила моральних страждань. На кладовищі він розповів мамі про наболіле, про те, що ятрило його душу, викликало сумніви, не давало спати. А от про свої підлі вчинки він розповісти не наважився. Мабуть, мама й так усе те знала. Якби була жива, не схвалила б, неодмінно посварила, налаяла б.

Треба походити. Треба йти до людей. Там, де люди, там спокійніше.

Богдан Данилович незчувся, як дійшов до супермаркету. Коли раптом — просто перед ним знайоме обличчя. Лоб у лоб він зустрівся зі своїм колишнім однокашником.

— Стасе, привіт!

— О, Богдане! — Стас щиро зрадів. — Звідки ти взявся? Якими вітрами занесло в наші краї?

— У «наші»? Це тебе занесло в наші. Я тут уже майже три десятки років живу.

— І я теж. Як же це так трапилося, що ми з тобою, живучи не лише в одному місті, а в одному місці, жодного разу не зустрілися?

— Чому це жодного? — Богдан справді радів. — Ось же зустрілися. Рахуватимемо: раз.

— Гаразд, — Стас засміявся. — Гумору не втратив: мабуть, таким самим балагуром залишився, яким був і в інституті?

— Та де там! Життя торсає так, що іноді балагуриш, щоб не втратити відчуття реальності й не накоїти дурниць. — Зорій узяв Стаса за лікоть. — Не дуже спішиш? Може, зайдемо до мене додому? Розкажеш про себе, та й Надя буде рада тебе бачити.

Дружина Зорія взагалі-то не любила приймати Богданових друзів удома. Відвідини «на хвилинку» оберталися на пиятики з піснями й лайкою. Вона не могла ніяк на це вплинути, тому зазвичай у думках злилася, а іноді й висловлювала своє «фе» чоловікові, на що він переважно не зважав. Стасеві ж Надія зраділа.

Посиділи, трішки випили горілочки, потеревенили.

Ніколи, навіть у молодості, Стас нічим не виділявся: ні статурою, ні здібностями, ні поведінкою. Він усе робив, як треба, і не більше. Ініціативи ніколи не виявляв, талантів особливих не мав. Його відмітними рисами були надійність і простота. Щоправда, ця простота нівелювала його найбільший і найсильніший талант — ту ж таки надійність.

Стаса можна було попросити зробити найбільш невдячну роботу, послати в магазин, зустріти чиюсь передачу з потяга. Він ніколи не відмовляв. За ці дрібні, здавалося, послуги іноді не вважали за потрібне й подякувати. Стас не ображався. Він добра людина. Життя Стаса — наче не лише його життя. Воно просто впліталося в долі й будні спочатку однокласників, потім однокурсників, потім просто друзів-приятелів або ж колег на роботі. Не всі ті, які користувалися його добротою, знали про його особисте життя, а дехто не цікавився навіть, де він працює, чи одружений. Чи здоровий…

Станіслав розповідав про себе з неохотою, але Богдан щиро цікавився, розпитував, і, відчувши це, Стас розповів, що працює в ріелторській фірмі, винаймає житло, бо свою квартиру віддав дружині, яка його кинула.

Надія знала Стаса давно, ще з інституту, але не звертала на нього уваги, бо поруч завжди був Богдан. Він і тільки він був об’єктом її обожнювання й любові. Справжньої, палкої, страдницької і (мабуть, вона це відчувала) невзаємної.

Попрощалися приблизно о десятій вечора. Богдан вивів Стаса з під’їзду, трішки пройшлися.

— Як гарно, що ми зустрілися! — Богдан подав Стасові руку. — А то прожили б у сусідніх будинках усе життя й жодного разу не зустрілися. Несправедливо.

— Так, несправедливо, — з якимось сумом повторив Стас.

2

Співробітник ЦРУ Майкл Давніс розгорнув теку, яку щойно занесли шифрувальники, і нетерпляче почав читати.

Майкл Давніс підвівся з-за столу, походив кабінетом і знову сів у крісло. Перед ним лежав ще один документ, який принесли сьогодні. Його надіслав Держдепартамент для врахування в роботі. Після того, як Майкл Давніс ознайомився з донесенням свого агента «Чичеріна», він ще раз уважно прочитав лист із Держдепа, підготовлений, вочевидь, Посольством США в Україні.

Як свідчить аналіз матеріалів, отриманих з різних джерел в Україні, обстановка в країні нестабільна. Це зумовлено діями нинішньої української влади, яка, використовуючи корупційні схеми, приділяє увагу особистому збагаченню, не піклуючись про життя простих громадян, допускаючи в своїх діях елементи потоптання прав і навіть потураючи злочинним елементам. Основну провину за нестабільність і економічні негаразди в країні громадяни покладають на нинішнього главу держави.

Дії Президента справді викликають не лише здивування, а й цілковите нерозуміння представників дипломатичного корпусу низки країн, в тому числі США.

У цих умовах суспільство починає самоорганізовуватися, створювати об'єднання і групи для боротьби з режимом. Наприклад, окрім відомих і впливових у політичному сенсі партій і громадських рухів, існує організація «Проти всіх», члени якої не визнають жодних політичних авторитетів і за своїм розумінням, здебільшого наївно й примітивно, починають протидіяти владі. Переважно поки що на словах. Вони і проти «нових українців», тобто сучасних нуворишів, що збагатилися за рахунок порушень під час приватизації об’єктів народного господарства, і проти багатіїв — державних чиновників, які нахапали мільйони доларів теж за рахунок держави, і проти комуністів, і проти націоналістів, і проти молодіжних націоналістичних та сучасних комсомольських організацій. Вони проти союзу з НАТО і проти закабалення України Росією. Члени організації походять з різних верств суспільства, їхні ідеї туманні, способи й методи боротьби невідомі.

Влада вже почала боротьбу з цією групою, в тому числі й використовуючи правоохоронні органи. Але багато хто розуміє, що в ідеях групи є щось раціональне. Під впливом сумбурних (дитячих, юнацьких) ідей по-іншому на життя стали дивитись і дорослі, у т. ч. й державні мужі, і співробітники тих же таки правоохоронних органів. У суспільстві вимальовується загальна ідея — так далі жити не можна.

З неофіційних джерел отримано інформацію, яка потребує підтвердження й уточнення, щодо ще кількох організацій, діяльність яких не є публічною. Так, існує на ділі підпільна й глибоко законспірована організація, яка роками готується до того, щоб вивести в керівництво держави свою людину. Членами її, за непідтвердженими даними, є співробітники української спецслужби. Водночас не виключено, що цю інформацію поширюють деякі співробітники СБУ, щоб закамуфлювати власну індивідуальну діяльність, оскільки серед її офіцерів є люди (переважно зі «старих» кадрів), які вважають своїм обов’язком порятунок вітчизни й українського народу від, як тут прийнято висловлюватися, влади олігархів і злодіїв.

За останніми даними, існує ще одна організація, яка планує таку саму операцію. До неї входять люди з «грошовитих кіл», а точніше — олігархи. Вони теж готують «свого» на верхівку влади. Більше того, за даними джерела, близького до Адміністрації Президента, ці люди вже його підготували, він уже у владі, але ще не на дуже високих щаблях. Олігархи використовують різні методи: зміцнюються економічно, не гребують підкупом, прибирають противників, організовують і щедро оплачують піар-акції. Отож в Україні на сьогодні є кілька груп, інтереси яких збігаються…

Слід звернути увагу на таке: жодна з цих нових організацій і груп поки що не висловлює позиції щодо можливої допомоги іноземних держав. Сполучені Штати Америки також поки що не фігурують у планах і навіть у риториці цих організацій.

Прочитавши ще раз обидва документи, Майкл Давніс несподівано для самого себе вголос вимовив слова, які аж ніяк не випливали зі змісту ні донесення «Чичеріна», ні документа Держдепартаменту:

— От накладуть-таки знову лапу на Україну росіяни!

З

— Вікторе, ти мені скажи відверто: зможемо ми це зробити самі, без хлопців із оперативно-технічного управління? — Зорій і Віктор Яруга знову гуляли біля Золотих Воріт. У тому, що за ними спостерігають і їх прослуховують навіть у службових кабінетах, не було сумніву.

— Прослушку при нинішній техніці поставимо без проблем, — Яруга сказав це спеціально твердим голосом, бачачи, що останнім часом його друг і старший колега поводиться непевно, майже не жартує, ходить похмурий і неговіркий. — А от для встановлення візуального контролю треба технарів.

— А якщо попросити когось із колишніх співробітників ОТУ? Вони ж десь прилаштувалися? Я знаю, дехто з них навіть власні правоохоронні фірми створив.

— Ну, по-перше, зараз навіть знайомим і друзям за послуги треба платити: вони ж і засновували свої структури, щоб заробляти гроші. А по-друге — немає жодних гарантій, що ми не потрапимо на тих, хто відразу продасть нас комусь іншому. Це теж свого роду бізнес. Ризикований, але бізнес.

— Знаю я цих бізнесменів. Вони є не лише серед тих, хто звільнився із служби. У нас теж є такі. Збирають компромат на якогось бізнесюка, потім викликають його, за бандитськими поняттями, на стрілку і — в лоб: або платиш кругленьку суму й ми знищуємо матеріали, або вони автоматично обертаються на кримінальну справу. Вибирай! А позаяк у нашій державі бізнес чесно вести майже неможливо, люди вимушені відкуповуватися від есбеушників, ментів, податківців, митників, санепідемстанції, і пішло-поїхало. Я взагалі дивуюся, як у таких умовах ще щось працює, крутиться, їздить, літає, печеться, вариться, будується? Не країна, а суцільний корупційно-хабарницький клубок. Ото й ми з тобою навіть заради святої державної справи мусимо шукати якихось пройдисвітів, щоб незаконно (усвідомлюєш!?) — незаконно проникнути в чужу квартиру й обладнати її оперативною технікою.

— Вам, Богдане Даниловичу, треба йти в депутати. Таке полум’яне слово! Таке полум’яне!

— Не блазнюй, Вікторе, не блазнюй. Кажи краще, що робити будемо?

— Ви поставили завдання — я його виконаю. Якщо дозволите — не буду й пояснювати, як це зроблю. На випадок чого — жодних вказівок від вас не надходило.

— «Здрастуй, жопа, Новий рік! Приходь на ялинку!» Ти що, хіба ж я коли-небудь відмовлявся від своїх вказівок? Ні, дорогенький, так не піде. За все відповідаю я і тільки я. Та на випадок чого, як ти кажеш, ніхто й не повірить, що це ти сам міг додуматися до такого.

— Спасибі, Богдане Даниловичу, за високу оцінку моїх розумових та інших, сказати б, здібностей, — удавано надувся Яруга. — Та Бог з ним, я ж добровільно погодився працювати під орудою такого геніального начальника, як ви, пане полковнику.

— Ну, ти ж і зануда! Гаразд, давай домовимося: гроші я тобі дам, а зробиш діло — всім розповіси, що це тільки твоя особиста заслуга.

Вони розсміялися і вдарили по руках.

4

Начальник департаменту фінансової безпеки та боротьби з економічними злочинами Служби безпеки України Мирон Валентинович Остапенко, високий красивий мужчина років сорока п’яти, з темним гарно вкладеним «зачесоном», майже щодня засиджувався на службі допізна. Те, що справ завжди вистачало й на вечір, в органах держбезпеки — не дивина. Але Мирон Остапенко фанатично любив свою роботу. Йому хліба не давай — дай попрацювати. Так принаймні думали його товариші на службі. Та й додому він не поспішав: у квартирі його ніхто не чекав. Генерал Остапенко вів холостяцький спосіб життя і змінити його найближчим часом не планував. Колеги Мирона Валентиновича спочатку намагалися підшукати йому пару, але то марна справа; і приятелі, і друзі генерала облишили ці спроби.

Отож ніхто не здивувався, коли і сьогодні, як і вчора, і позавчора, Остапенко залишився в своєму кабінеті після роботи ще попрацювати.

Але цього вечора генерал не братиметься до службових справ. Як майже ніколи не береться до них, залишаючись наодинці. У нього інше бачення ролі особистості в історії. Свою індивідуальну біографію Остапенко пише окремо від сторонніх очей. У цьому, щоправда, немає нічого дивного й оригінального: чимало людей — зовсім не такі, якими їх звикли бачити й оцінювати інші люди. «Подвійне дно» — любив висловлюватися зі сцени видатний український артист-сатирик Тарапунька, щоправда, зовсім з іншого приводу.

Сьогодні Мирону Валентиновичу вперше передали інформацію, на яку він чекав майже місяць. Його, власне, цікавить не зміст паперів, що лежать нині в пакеті у столі. Зараз Остапенко зробить висновки з дуже важливих і делікатних питань: чи спрацювало те, що він готував майже півроку, наскільки зможе тепер впливати він, генерал Остапенко, на ситуацію в тій сфері, заради якої задумано операцію «Булава».

Щоправда, ця операція мала стати лише однією з цеглин тієї фортеці, яку вибудовував Мирон Валентинович уже понад десяток років, щоб атакувати з неї основні, хоч, як тепер видно, й не дуже укріплені позиції головних противників генерала. Та й не лише генерала. Остапенко був невеличким, хоч і досить значущим, гвинтиком у складному механізмі, який в усі часи визначався єдиним широким поняттям — міжнародна політика.

Так, Остапенко з півроку підшуковував виконавців, щоб зробити майже неможливе — обладнати кабінет Президента України технікою для прослуховування розмов. І генерал цих людей знайшов, а вони, ті люди, здається, виконали домовленості на всі сто. Тепер залишилося тільки вміло скористатися з результатів цієї, можливо, найскладнішої операції, яку коли-небудь проводили іноземні спецслужби проти іншої держави.

А здійснити все виявилося не так уже й важко. Дуже близька Президентові людина подарувала йому шикарний сувенір з умонтованим записувальним пристроєм. Він настроєний так, що записував лише тоді, коли в кабінеті велися розмови. «Тишу» пристрій не фіксував, реагував лише на голос. Записавши певну кількість розмов, апарат уночі за мить вистрілює всю інформацію на приймач, який розміщено в одному з будинків на Липській. Там запис дешифрується й надсилається відповідному адресату, який визначає, як його далі використати.

Тим адресатом і був генерал Остапенко.

Подарунок, тобто гетьманську булаву, у зв’язку з можливим обранням на новий строк Президента готували дуже ретельно. Ті, хто виготовляв її, не знав, де вона лежатиме. Її могли, звичайно, покласти за скло в шафу. І тоді — все коту під хвіст. Чути б не було нічого, хіба шафу хтось забув би зачинити. Тому треба було зробити такий красивий предмет, щоб його хотілося показати якомога більшій кількості людей. Булава вдалася на славу. Вона майже вся дерев’яна. Майстри знали, що виріб обов’язково перевірятимуть на наявність техніки. Тому мікропристрій влаштували в один із шипів. Причому зробили так, що її могли покласти саме тим шипом догори, де й умонтовано пристрій. Бо ж на ручці прикріплено табличку з інкрустованим написом — щось на зразок «Видатному політичному і державному діячеві сучасності, Президентові України… з найщирішими побажаннями група відданих соратників». Основу кожного шипа обрамляє тоненьке металеве кільце, вкрите сусальним золотом. Тому якби перевіряли булаву на наявність металу, то, зрозуміло, прилади його показали б. Ось він, згори. А під одним з кілець — апаратик. Пристрій виготовлено таким чином, що під час прийому і запису жодних випромінювань навіть найпотужнішими приладами не зафіксуєш.

Мирон Валентинович дістав із шухляди теку, вийняв звідти скріплені степлером кілька аркушів паперу й почав читати. І що далі він ознайомлювався з текстом, то ясніше розумів: у його руках з’явилася потужна, небезпечна і дуже ефективна зброя.

5

Заступник міністра економіки Валентина Ромниченко вийшла з ванної кімнати, закутана у великий м’який рушник, яким сором’язливо прикривала тіло від шиї до колін.

— Яка ти красива, Валю! — Адам Божко підійшов до жінки й погладив її мокре волосся. — Зачекай кілька секунд — я зараз. — Божко швидко зайшов до ванної, зачинив за собою двері, й звідти почувся шум води.

Цієї миті з дамської сумочки, що лежала поруч на стільці, заспівав мобільний телефон. Ромниченко дістала апарат і, здивовано прочитавши ім’я абонента, натиснула на кнопку.

— Так, Богдане Даниловичу, я вас слухаю, — тихенько промовила.

— Валентино Дмитрівно, здрастуйте. Не знаю, може, я невчасно, але нам треба терміново зустрітися.

— Ви знаєте, Богдане Даниловичу, ви справді не дуже вчасно… — промимрила жінка, нишком поглядаючи на двері ванної кімнати.

— Це дуже важливо. На рахунку — кожна секунда. Я вас молю, якщо ви тільки не в ліжку з коханцем…

— Богдане Даниловичу!..

— Негайно все кидайте й миттю приїздіть до Печерської лаври. Це недалеко від вас.

— А звідки ви знаєте, де я? — з тривогою, але так само пошепки запитала Ромниченко.

— Потім, потім усе поясню. Я чекаю біля входу, — зв’язок перервався.

Валентина Дмитрівна кинула під ноги рушник, похапцем одяглася, натягнула шапку на ще мокру голову й вискочила з квартири.

Тільки-но за жінкою зачинилися двері, з ванної кімнати повільно виплив голий Адам Божко з укладеним і напомадженим волоссям. Від нього аж пашіло чистотою, молодістю, силою та красою. Але Аполлон був вельми здивований, коли у великій, зі смаком умебльованій кімнаті він знайшов лише вологий рушник, що самотньо валявся на підлозі.

6

Майже годину журналіст Олександр Михайлович Ліченко сидить у кафе «Троянда» і вже починає нервуватися. Він не пригадує, щоб полковник СБУ Зорій хоч раз запізнився на попередньо домовлену зустріч. Безперечно, щось сталося, бо Богдан Данилович — пунктуальна людина і вважає цю рису однією з найцінніших у поведінці людини.

Звичайно, Ліченко не міг знати, що в цей час його приятель Зорій проводив, можливо, найвідповідальнішу за всю свою службу в органах держбезпеки зустріч. Полковник ось уже дві години говорив із Валентиною Дмитрівною Ромниченко — заступником міністра економіки. І розмова та була надто серйозною, щоб Богдан Данилович відірвався від неї навіть для кількасекундної телефонної розмови. Він змушений відповідати на безліч непростих запитань, які сипала на нього ця розумна, цілеспрямована та складна за характером і своїми життєвими принципами жінка. І, як тепер зрозумів Зорій, жінка не дуже щаслива.

Але ця розмова рано чи пізно мала відбутися. Зараз полковник зрозумів, що вона, та розмова, мала б справді відбутися раніше. Тоді б не довелося йому виляти, хитрити, бути не до кінця щирим, а точніше — брехати. Ті розмови, що були в них раніше, стосувалися інших тем, мали інше емоційне наповнення й не чіпали особистого життя кожного з них.

Усе ж, коли Ромниченко і Зорій попрощалися, на серці в обох було легко: майже всі питання, які до того були перепоною у спілкуванні, стали зрозумілими й не такими вже, як раніше здавалося, складними.

Тому коли Зорій зайшов до зали кафе «Троянда», він мав добрий настрій — це було написано на його обличчі. Полковник підійшов до столика, за яким сидів Ліченко і вдавав, що відверто нудьгує.

— Ви, Богдане Даниловичу, радієте з того, що я злюся? — Ліченко підвівся й подав Зорієві руку. — 3 вашого вигляду можна припустити, що ви або щойно уникнули прочухана від високого начальства, або виграли мільйон справжніх грошей.

— Що значить «справжніх грошей»? — потиснувши руку журналістові, весло запитав полковник.

— Ну, не гривень же. Справжніх грошей — значить, доларів.

— Не патріот ти, Саню, не патріот. Я-то думав, що у вас, журналюг, хоч трішки ще залишилося якщо не патріотизму, то хоча б совісті.

— Про яку совість у наш час ви говорите, Богдане Даниловичу? Тим більше — журналістську. Ми заробітчани. Наша сміливість прямо пропорційна покладеним у наші кишені тугрикам, а наша совість може заснути навічно, коли вона приспана зелененькими.

— Таке кажеш — аж страшно, — Зорій присів на стільця. — Ти ж зовсім недавно ще розказував мені про патріотизм і самопожертву людей твоєї професії. Що змінилося?

— Усе змінилося. Коли вперше ми почули й дехто навіть написав про те, як наш Президент бере хабарі від обласних губернаторів відсотками бізнесу, акціями приватизованих підприємств, надрами, землею та навіть повітрям, були здивовані, приголомшені й обурені. Зараз — прибиті, глухонімі, але… ділові. Повіям теж не всім подобається їхнє ремесло, але вони знов і знову йдуть на панель, щоб заробити шматок хліба. І в яке місце в цей час вони ховають свою совість?

— Відомо, в яке, — Богдан Данилович уже не усміхався. — Не узагальнюй, є і серед вашого брата люди, в яких почуття патріотизму превалюють над хапальними інстинктами.

— Може, і є, але я їх не знаю.

— Гаразд, хоч би як закінчився наш словесний двобій, пропоную почати мирний діалог в ім’я майбутніх поколінь чесних журналістів. Я так припускаю, що кави ти напився по самі вуха, тому нас тут уже нічого затримати не може. Є інша пропозиція, що підкупає своєю новизною. їдьмо зараз до мене дивитися мультики.

— А вони зараз із вами?

— Хто?

— Не хто, а що. Мультики.

— Зі мною.

— Тоді є зустрічна пропозиція — ходімо до мене додому. Мої всі порозбігалися, я живу тут поруч — не треба їхати до вас за тридев’ять земель. Та й апаратура в мене, мабуть, сучасніша, ніж у вас.

— Звичайно, я ж винагород не беру.

— Так-так, вам за державу образливо.

Олександр справді мешкав недалечко. Вони за п’ятнадцять хвилин уже дивилися відеозаписи, зроблені в маєтку Миколи Яковича Назарова і експропрійовані Петром Крюком.

Після того, як промайнув останній кадр, Ліченко запитав:

— А скажіть-но, Богдане Даниловичу, що на останній касеті стерто? Там хвилин десять немає запису, хоч, як на мене, він там був.

— Те, що стерто, не стосується справи…

— А все ж? Скажіть правду, може, стерта бомба ще страшніша, ніж те, що залишилося? Ну, хоч натякніть, про що та картинка? Ви ж людина відверта й правдива.

— Там було зафіксовано, як я рукоблудничаю, — нахабно й круто відповів Зорій.

— Гаразд, не хочете говорити — не треба. Можливо, і справді там були секрети, які простим ліченкам не варто знати, — Олександр хитро усміхнувся. — А решта… Не знаю, кому цю вибухівку й запропонувати… Просто так жоден, навіть «з кулею в голові», тобто не дуже нормальний патріот не наважиться видати це в ефір. Ті ж хлопці — герої фільмів — до суду не подаватимуть. Вони самі й засудять, і виконають вирок, — Ліченко скривив рота, потягнувся. — Це хіба за гроші, — й додав: — за великі гроші.

— Гроші будуть, — твердо сказав Зорій.

— У вас? — журналіст з недовірою подивився на полковника. — Немає у вас таких грошей, щоб запустити в ефір хоч частинку з усього цього детектива.

— Сашко, будь відвертим: зробиш? Чи звертатися до когось іншого? Я тобі сказав — гроші є.

— Ні, ви ж сказали «будуть», а не «є». А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Сподіваюся, копію із записів зняли?

— Саню!..

— Вибачте, Богдане Даниловичу, ляпнув, не подумавши.

Уже весна — авітаміноз. Голова слабо працює.

7

В Івано-Франківську, куди Президент приїхав для зустрічі зі студентами місцевого університету, було вжито небувалих заходів безпеки. Спецслужби ж регулярно доповідали в канцелярію глави держави, що авторитет Президента неймовірно швидко падає. Люди, навіть із тих, хто раніше рвав глотки за «спасителя нації», зневірившись у його можливості хоч що-небудь зробити для народу, бачачи наочно те, чому довго не хотіли вірити (тобто цілковиту імпотентність українського керманича), виступали відверто й відкрито про потребу зміни не лише Президента, а й усієї влади взагалі.

Деякі гарячі голови висловлювалися так агресивно, що ігнорувати поради Служби безпеки щодо посилення охорони Президента було б надто легковажно. Хоча адекватно реагувати на мнимі чи реальні загрози на ділі було нікому.

Після того, як розігнали КДБ УРСР і створили в Україні свою національну спецслужбу, не було такого дня, щоб хтось не намагався щось реформувати в цій державній структурі. Структурі колись могутній, всевладній, таємничій і безкарній.

Висмикнули з-під крила СБУ спочатку державну охорону, наказавши довго жити славетній і всесильній «дев’ятці». Потім відокремили найбільш засекречене розвідувальне управління, відчикрижили по живому найбільш ефективне управління радіоконтррозвідки, підпорядкували безпосередньо президентським структурам урядовий зв’язок, обмеживши ексклюзив керівників спецслужби щодо прослуховування «десяток», «соток» та інших закритих телефонних апаратів, якими так полюбляли користуватися владні царьки.

Залишивши у віданні Служби безпеки фактично лише контррозвідку, до ефективності роботи якої скептично ставилися навіть самі контррозвідники, і підрозділ економічної безпеки, який гарантував безпеку здебільшого власного бізнесу керівництва спецслужби (не кажучи вже про структури боротьби з корупцією й організованою злочинністю, співробітники якої чітко притримувалися гасла «корупцію перемогти неможливо — її можна лише очолити»), Президент нарешті повірив у те, що монстра, яким свого часу був Комітет державної безпеки і якого чомусь він панічно боявся, на ділі вже не існує. Єдина структура в СБУ, яку він, кривлячись, переступаючи через своє «я», терпів і разом із тим послугами якої безмежно користувався, була так звана служба «Т», тобто підрозділ, який за статусом мав боротися з такою заразою, як тероризм, захищати конституційний лад і боротися проти всілякої закордонної ідеологічно-релігійної нечисті.

Чому ж Президент, який називав себе демократом і як ніхто інший знав, що цей підрозділ виріс із сумнозвісного 5 Управління КДБ, яке свого часу «пресувало» вільнодумство, саджало Чорновола, Лук’яненка, Хмару та інших борців за визволення України з імперського ярма, і що майже нічого з тих часів не змінилося; то чому ж у нього, Президента вільної України, почесна ця відрижка минулого?

Можливо, тому, що тільки цьому підрозділові можна було вірити й бути впевненим в об’єктивності матеріалів, які лягали щодня на стіл Президентові: у них докладно, з аналізом і прогнозом на найближчу й віддалену перспективу викладалася інформація про стан справ у країні. Можливо, тому, що «тешники» добували через тільки їм відомі оперативні можливості таку інформацію про політичних супротивників Президента, яку через жодні підслушки й підглядки не отримаєш.

Так, усе це в комплексі давало змогу вчасно й більш-менш адекватно реагувати на ті чи інші передбачувані чи несподівані загрози й узагалі створювало ілюзію, що Президент володіє необхідною інформацією. Але головна заковика була в іншому: оперативники підрозділу «Т» мали таку висококваліфіковану агентуру в найрізноманітніших верствах суспільства, що це давало їм змогу впливати на політичні процеси в країні, управляти ними і спрямовувати в потрібне русло.

Питання було тільки в тому — кому потрібно?! Хто визначав в Україні те «правильне русло», яким повинна йти держава, розвиватися й міцніти? Як показували факти — цією людиною був зовсім не Президент… Тоді хто?

На той час у Службі склалася дуже цікава ситуація: не лише не припинилося, а й узаконилося те, що кожен начальничок чи навіть опер, який мав на зв’язку більш-менш цінного агента, працював з ним сам, не розкриваючи його імені навіть перед вищим керівництвом відомства. Голови ж Служби та інші начальники приходили і звільнялися, а опери залишалися. Вони нікому не передавали своїх конфідентів, і від них ніхто цього не вимагав. Якби колись хтось захотів перевірити достовірність даних, які надає агент, то зробити це було б неможливо. Тому інформація до голови СБУ чи й до Президента надходила така, якою хотів бачити її той чи інший начальник.

«Дурилки» писалися від імені «експертів», «спеціалістів», «аналітиків», «політтехнологів»; і ніхто не міг знати, скільки там правди, а скільки фантазії чи й умисної брехні. Але вплив на керівництво держави ті «дурилки» мали неабиякий. Це — факт. Бо опери, всупереч твердженням Президента про те, що співробітники спецслужби некомпетентні в політиці (що було, можливо, найбільшою помилкою Президента, коли він цю дурницю ляпнув на першій же зустрічі з членами колегії СБУ), в політиці розбиралися досить добре, значно краще, ніж сам Президент і його гниле оточення. Це був їхній хліб. Вони в цьому всьому жили і з цього харчувалися.

За дві години до прибуття Президента до Івано-Франківського університету в затишному одноповерховому будинку, що притулився до самого лісу на околиці цього прикарпатського міста, відбувалася розмова між двома чоловіками, яким судилося через невеличкий відтинок часу зіграти дуже важливі партії в серйозній і не менш азартній грі під назвою «Замах на Президента». Саме на них зараз покладав надії один з організаторів цієї гри, який сьогодні перебував у своєму високому кабінеті в столиці на вулиці Володимирській і від якого клан Клютова чекав конкретного й однозначного повідомлення. Домовленості ж між «серйозними» людьми, навіть скріплені просто словом, мають статус закону. Іноді ж такі домовленості скріплюються і кров’ю.

1

— Навколо університету все буде перекрито, поставлять рамки, пропускатимуть тільки лояльних і надійних людей з-поміж студентів і викладачів, — кремезний чоловік років сорока, одягнений в ідеально підігнаний до фігури дорогий сірий костюм, блакитну сорочку з темно-синьою краваткою, відпив з порцелянової чашечки каву й затягнувся сигаретою. — Сторонній людині туди прорватися майже неможливо. Але есбеушники, яким доручено зовнішню охорону, до виконання цих обов’язків, як завжди, поставляться, м’яко кажучи, не дуже сумлінно. Точніше — зовсім навпаки, тобто всіляко імітуватимуть активність, не вдаривши й палець об палець, навіть якщо про щось підозріле й дізнаються. Перед тим, як сюди їхати, я мав серйозну розмову з шефом: він детально роз’яснив, так би мовити, всю обстановку навколо нашої операції.

— Шефу видніше, але, здається, ти перебільшуєш нелюбов есбеушників до Президента, — другий співрозмовник, чоловік такого самого віку і схожої статури, одягнений у спортивного крою легку замшеву куртку, теж насолоджувався гарячою кавою. — Вони служаки, навчені виконувати накази, і мусять захищати владу та її лідерів. Це їхній обов’язок.

— От-от. Жодна спецслужба протягом усієї нашої історії — і СРСР, і України — не працювала на свою країну. Ці, як ти висловився, служаки виконували завдання лише задля певної особи чи групи осіб, які в той чи інший спосіб правили країною. Прикладів — море. Вони впродовж усієї історії органів безпеки тільки те й робили, що захищали владу: несамовито, завзято, потужно й віддано. Нам як колишнім працівникам органів добре відомо, що сучасний опер знає набагато більше, ніж його історичний попередник. Він, як, до речі, і ми, зовсім не з чуток обізнаний з історією ГПУ, НКВД, КДБ. Він перечитав центнери архівної макулатури, особисто тримав у руках сотні кримінальних, а то й просто політичних справ, котрі, як потім з’ясовувалося, були не чим іншим, як брутальною підробкою. Більше того, я тобі скажу зовсім незвичну річ, до якої дійшов своїм розумом: наприкінці 70-х і на початку 80-х років кадебісти були більшими дисидентами, ніж усі разом узяті сахарови й солженіцини.

— Ну, це вже ти, по-моєму, загнув, — чоловік у замшевій куртці скептично усміхнувся.

— Анітрохи. Коли немічному й маразматичному Брежнєву ще аплодували на останніх партійних з’їздах, а в школах вивчали його дебільні нетлінки, такі як «Нова земля», «Цілина», «Відродження», кадебісти, виганяючи з інститутів і університетів студентів за антибрежнєвські анекдоти, краще за всіх розуміли, що потрібні зміни в суспільстві. Андропов і його передсмертні судомні, невмілі, але відчутні кроки з наведення порядку в країні, яка падала в прірву глибокої економічної й соціальної кризи, — підтвердження того, що КДБ готовий був дуже потужно струсонути своїх вічних керманичів — партійне керівництво.

— Та вони підтирачами завжди були й ними залишилися. Ніякої їхньої самостійності влада ніколи не допустить.

— Так, були. Але часи змінювалися. Справа не лише в тому, що молоде на той час покоління кадебістів начиталося архівних матеріалів, з яких дізналося правду про масові репресії, про мільйони невинно убієнних, а в Україні — ще й про штучний голодомор, організований з Кремля партійними злочинцями. Сама методика роботи співробітників КДБ передбачала спілкування з агентурою, яка нерідко перебувала на найвищих щаблях соціальної драбини. Серед них були академіки, маститі письменники, поети, члени уряду, філософи, політична позиція яких часто контрастувала з тією, що вважалася офіційною. Ти знаєш, що в органи держбезпеки завжди набирали найрозумніших, найлояльніших до влади, фізично і здебільшого морально стійких людей, які вміли не лише виконувати накази, а й… думати. Так-от, спілкуючись зі своїми конфідентами (а серед них чимало розумних, чесних і порядних громадян, які об’єктивно й критично ставилися до влади і партії, що, звичайно ж, в СРСР ототожнювалися, і до того, що коїлося в донедавна могутній, а на початку 80-х років — убогій і розваленій країні), кадебешники мало-помалу всотували в себе ті вільні думки, проти яких покликані були боротися. Високопоставлені, авторитетні й шановані в суспільстві громадяни, які за сумісництвом були волею долі ще й агентами КДБ, не боялися вести крамольні бесіди зі своїми «наставниками», які переважно були від них значно молодші за віком і менш досвідчені в суто життєвих питаннях. Тому зрештою ще невідомо, хто кого завербував і хто кого виховував. Оперативні працівники слухали, розуміли, мовчали і робили висновки. І вони, ці висновки, не завжди були на користь тій-таки владі й партії.

Тому, коли настав час перебудови й у суспільство вилилося море історичного шоку, найбільш підготовленими до нього виявилися співробітники органів держбезпеки.

Телефонна мелодія Бетховена шаленими варіаціями нагадала про те, що час розмови вичерпано. Чоловік у сірому костюмі натиснув на кнопку мобільного.

— Ало, так, «над Карпатами — хмари».

— Більше нічого не могли вигадати? — мужчина в замшевій куртці знову скептично усміхнувся.

— Там, — чоловік у костюмі очима показав на стелю, — теж є романтики. Вони ще граються у війну, хоча наважилися на таку ризиковану й складну справу. Завтра нам усім можуть вирвати яйця, але сьогодні ми — рятівники Вітчизни. — Чоловік на мить заплющив очі. — Я б тобі міг ще багато дечого розповісти цікавого. Можливо, якщо залишимося (тьху-тьху-тьху) живими, я це зроблю, але зараз нам уже час іти. Здається, усе готово.

2

Президента винесли із «зони замаху» і швидко відвезли до найближчого військового шпиталю. Він знепритомнів ще там, на очах у сотень своїх громадян, батьком яких пафосно називався. Чи вірив він сам у те, що говорив, звертаючись до жителів України «моя націє», «мій народе», «любі друзі»? У те, що обіцяв, до чого закликав?

Тоді Президент не встиг вимовити й слова. Тільки-но вийшов зі свого броньованого автомобіля, як з натовпу в його бік полетів якийсь предмет. Президент бачив, як той предмет наближався до нього. Йому навіть здалося, що він чує, як та річ відтворює звуки, подібні до виття бомби, що падає з німецького літака. Як у фільмі. З того далекого дитинства. Ось вона стрімко наближається, він усвідомлює, що за секунду цей предмет вдарить у нього. І неодмінно вибухне й уб’є його. Бо той предмет здався Президентові схожим на армійську гранату Ф-1 («лимонку»), і тому він усвідомлював, що від цієї штуки не вижити. Це все промайнуло в соту частку секунди. Президент упав до того, як граната (а то була таки вона) долетіла до нього. Вона впала біля Президента. І враз гучний вибух змусив свідків цього дійства затулити вуха.

Але Президент його не чув, хоча вибух був таким, що його чули й за межами подвір’я університету. Граната не розлетілася на дрібні частинки-осколки, а лише розкололася на кілька частин, які потім ще довго лежали, пронизувані сотнями очей, доки не прибули спеціалісти з вибухової справи.

…Повіки Президента здригнулися. Стеля білим простирадлом розстелилася перед очима.

Що трапилося? Де він?

Виринали в пам’яті вихід з машини, люди, предмет, що свистів і летів просто в нього. Президент знову мало не знепритомнів. Він живий. Так, зараз він живий, але тоді він упав. З переляку. Його не поранено. Так, він просто впав з переляку. Він боягуз. Який з нього Президент? Він на очах у тисяч людей (а тепер, певне, це побачив по телевізору весь світ) наклав у штани. «Ой, Боже мій! Що тепер почне говорити Мар’я Олексіївна».

«Чому так сталося? Хто ті люди, що наважилися на цей крок? Як посміли? Де була його охорона? Що робить взагалі Служба безпеки, якщо на першу особу держави вчинено замах? І чому залишився живим?

На ці запитання треба знайти відповідь. І він це зробить. Згодом. А зараз треба з’ясувати інше.

Чому мене не люблять? Нехай прості люди, які ні біса не петрають у політиці: їм хоч рай збудуй на землі — вони незадоволені й будуть ремствувати. А це ж я, це я витягнув

країну з економічної ями. Це ж моя голова так розставила владні сили, щоб усі ці хижаки гризли одне одному горлянки, не чіпаючи при цьому мене, і зважали на кожний порух навіть мого мізинця.

Тоді де ж я прорахувався? Кого не зняв з посади вчасно, кого не призначив?

А з іншого боку, що я особисто як Президент зробив, щоб обмежити вплив олігархів на державні справи? Вони проникли в усі управлінські структури, а я, виходить, тільки сприяв цьому. Що, я не бачив цього всього, чи що? Хіба держава може належно виконувати свої функції, коли її політику й напрямки економічного розвитку визначають представники кланів, груп, що керуються у своїх вчинках винятково особистими або корпоративними інтересами? А ті, кого я поставив, щоб забезпечили порядок у країні? Силовики обернулися на слабаків. Не лише потурають олігархам, а вже давно зрослися з ними пуповинами — не розірвеш. Прямо-таки сіамські близнюки. Подонки, бля… подонки.

Якби я не брав, чи не брали б вони? Чорта з два! Шакали! Стерв’ятники! Так та звірина хоч задовольняється падлом, а цим подавай найкращі шматки. І якщо б я навіть заборонив обдирати країну, вони це робили б все одно. Нишком. Або ні, не так. Вони б збилися у зграю і розірвали мене. Я ж вчиняю по-божеськи. Даю їм можливість жити безбідно. А ті крихти, що вони мені підносять, так хіба я їх для себе приймаю? Хто ж мені дасть стільки потрібних грошей на наступні вибори? Якщо я сам про себе не подбаю — мене ж викинуть з крісла ще до того, як офіційно вступить на посаду інший. І ці гієни побіжать до нього, клянучись у відданості, ганячи й ганьблячи мене. Того, хто дав їм і хліб, і до хліба. Подонки, бля… подонки!

Чи стане моїх капіталів, щоб у разі чого забезпечити собі спокійне життя за кордоном? І чи знайдеться хоч одна з держав, яка б наважилася мене прийняти в статусі біженця, якщо це бидло, що називає себе народом, остаточно здуріє?

Завтра мені треба буде щось пояснювати цьому народу. Преса, телекамери… Що я скажу?»

Президент заплющив очі. Він виснажився. Важко йому думати, важко. Треба заснути. Ранок мудріший від вечора…

А що, справді, може сказати людям Президент держави, якого давно вже таким не вважає більшість її громадян? Закличе до миру і злагоди, як він завжди робить, коли не знає, що сказати? Розпишеться у своїй неспроможності? Розповість, як за роки його одноосібного правління він створив ситуацію, коли країну поставлено на межу громадянської війни? Щоправда, хто з ким воюватиме, коли, здається, всі єдиної думки: саме він, Президент, привів Україну до ганебного стовпа, до ганебного роздоріжжя, за якими можлива перспектива жебрацтва й бідності на десяток років. А далі — ціле покоління українців проклинатиме його за дволикість, брехню, здирництво, потурання його опричникам-прокурорам, хабарникам-суддям. Десятиліттями в його бік лунатиме українське національне «Ганьба!» як найбільш м’яке визначення його багаторічного злочинного керування. Палатимуть вогнища з його брехливих книжок, які за нього хтось написав. Це — фінал і фініш будь-якого деспота, узурпатора, тупого правителя.

Єдине, за що Президентові можна буде подякувати, так це за те, що своїми діями він з бидла, з овець і баранів зробив НАРОД! Якого вже не загнати до ярма ні пряником, ні батогом. Народ, який ще хоч і вірить іноді месіям та іншим брехунам, але вже починає сумніватися наперед і чекає на свій слушний час. Хоч би в який колір одягнулися завтра вулиці, скоро він буде на всіх один — це колір боротьби й непокори, правди й надії.

З

На екстрену нараду в заміський особняк Віктора Романовича Клютова прибули Микола Якович Назаров і Юрій Володимирович Бойченко. Усі втрьох, без помічників і охорони, розмістилися в літньому павільйоні: благо, надворі балує теплом весняне сонце, відчинені фрамуги величезних вікон забезпечують доступ свіжого повітря. На невеличкому низькому столику — лише мінеральна вода.

— Розпатякувати й жувати соплі не буду, — почав Клютов. — Розповім про останні події коротко. Операція, яку ми готували кілька місяців, провалилася. Я ще не знаю, кому за це дякувати, але об’єкт живий і здоровий, а причетні до

операції люди затримані й, схоже, не сьогодні-завтра розколються. Якщо вже не розкололися. До нас есбеушники з прокурорами не доберуться — організовано все так, що кілька ступенів захисту все-таки забезпечують нашу непричетність до операції. Але позиція голови СБУ може змінитися під тиском обставин, і він, як у більшості ситуацій, спробує перекласти відповідальність на голови інших. Тобто — на наші. Звичайно, якщо від самого початку він не вів подвійної гри, що зовсім не виняток.

— Вікторе Романовичу, — заметушився, сидячи на шкіряному дивані, Назаров, — хоч без подробиць: що трапилося?

— Граната, яку кинув виконавець, не вибухнула. Точніше, розірвалася, але не завдала шкоди нікому. Тобто виявилася несправною. Або, мабуть, її підмінили. А значить — про операцію знали не лише ті, кому це належало. Кагебня все-таки спрацювала. Недооцінили ми їх, недооцінили, — Клютов зіщулив очі.

— Може, нам на деякий час від гріха подалі чкурнути за кордон? — не втримався Бойченко. — Бо якщо Папа поворушить мозком, то може ще щось там собі навидумувати…

— От-от. Саме ти, Юрію, і чкурнеш, а ми залишимося тут. І не тому, що ми не боїмося, а тому, що груповий від’їзд викличе підозру. За кордон же, безперечно, треба їхати, щоб про всяк випадок хоч хтось зміг використати наші закордонні гроші для подальших потреб, у тому числі й для можливого нашого спасіння. Хто б не виявився потім у владі, ще ніхто не залишався байдужим до грошей. Можливо, не доведи Господи, будемо відкуповуватися, — Клютов перехрестився.

— Так, а що робити з тими, кого заарештували? — запитав Назаров.

— Треба терміново перервати ланцюжок. Той, хто безпосередньо кидав гранату, повинен покаятися перед Богом і спокутувати гріх. І ми йому в цьому допоможемо, — Клютов говорив рішучо і впевнено. — Я вже попросив тюремника, щоб прослідкував за безумовним виконанням заарештованим розпорядку дня.

4

Голова Служби безпеки України Герасим Васильович Берун був зовні спокійний і впевнений. Усі, які в цей час перебували у його кабінеті, знали, чому їх зібрали так терміново. І здогадувалися, чому нарада не розпочинається. Берун сидів у кріслі, покручувався сюди-туди й мовчав. Значить — когось чекали. Зважаючи на подію, яку передбачалось обговорити, в кабінеті голови ще не було полковника Зорія. Саме він зазвичай доповідає про події, пов’язані з розслідуванням терористичних актів, вибухів, погроз тощо.

Нарешті двері відчинилися й у кабінет зайшов Зорій. Він вибачився за запізнення й сів на вільне місце біля генерала Шершуна. Голова СБУ залишив робоче крісло й сів на стілець на чолі довгого столу, за яким зібралися члени колегії, начальники департаментів та деяких управлінь.

— Ви, мабуть, уже чули про хуліганську витівку студента Дмитра Гнилюка, яку той утнув під час відвідування шановним Президентом Івано-Франківського університету. Цей покидьок вирішив пожартувати й кинув у бік нашого Верховного головнокомандувача макет гранати Ф-1. Правда, від гучного вибуху Президент знепритомнів, але, слава Богу, він живий і здоровий. Цей випадок шуму й гаму наробив чимало, весь світ вирує, обговорює. Дехто злорадствує, більшість співчуває. Богдане Даниловичу, ви щойно повернулися з Франківська, — звернувся Берун до Зорія, — чи є вже якісь нові деталі цього інциденту?

— Так, я особисто разом зі слідчим Генпрокуратури допитав Гнилюка. Свідчення студента дають підставу для невтішних висновків.

— Зачекайте, Богдане Даниловичу, — перервав Зорія Берун. — Прошу вас саме висновків жодних і не робити. Розкажіть коротко про суть його показів. Тих показів, про які ви мені вже доповідали телефоном.

— Інформація, яку ми отримали останньою, суперечить попереднім показам Гнилюка та інших студентів, про яку я вам доповідав.

— Ви хочете сказати, що дії Гнилюка не хуліганські і що він так вчинив не лише для того, щоб порисуватися перед своєю дівкою і друзями?

— Так, пане голово, — твердо сказав Зорій, — наміри Гнилюка були серйозні. Він кидав гранату, будучи впевненим, що вона бойова. Дії студента і співучасників можна кваліфікувати як спробу терористичного акту. Більше того, Гнилюк назвав прізвища людей, які…

— Досить! — крикнув Берун. — Ви, Богдане Даниловичу, як завжди, в своєму амплуа. — І вже спокійніше додав: — Я розумію, що ваша лінія, тобто лінія боротьби з тероризмом, останнім часом не надто результативна. Вам, природно, хочеться натягнути на себе ковдру, побігати-постріляти, погратися у войнушку. Але ми говоримо про дуже серйозні речі, і нам не потрібно тут підстроюватися під майбутні звіти і цифри. Ми й так знаємо, що ви скрупульозно ставитеся до виконання своїх службових обов’язків. Так що…

— Пане голово, — рішуче перебив Беруна полковник, — ви хочете знати правду чи викликали мене, щоб я сказав те, що ви хочете почути?

— Усе, досить! — знову підвищив голос Берун. — Так у нас нічого не вийде. Усі вільні, — звернувся він до присутніх, — а ви, Богдане Даниловичу, залишіться.

Але не встигли присутні підвестися, як пролунав зумер телефонного пульта. Усі завмерли. Присутні знали, що на той час, коли голова проводив наради в своєму кабінеті, всі телефони перемикалися на чергового або на приймальню. Окрім деяких: самого оперативного чергового і прямого телефону Президента. Ці дзвінки відрізнялися один від одного. Зараз дзвонив телефон оперативного чергового.

Берун підвівся й підійшов до свого столу, сів у крісло, взяв слухавку.

— Слухаю… так… як?., коли?., гаразд, — Берун поклав слухавку і знову підійшов до столу, за яким принишкли учасники наради.

— Я ж казав, що хуліганський вчинок. Совість у того хлопця все-таки є. Я хотів сказати — совість у того студента була. Щойно в камері попереднього ув’язнення Дмитро Гнилюк повісився. Так що, Богдане Даниловичу, всі ваші інші версії — хибні. Усі вільні. Товаришу Зорій, ви — теж.

5

Генерал Шершун і полковник Зорій сидять у кафе вже довго. Офіціант приносив повні чашки з чаєм, забирав порожні, а колеги-приятелі ще не наговорилися.

— З усього, що ти мені розповів (а ти мені, само собою, розповів не все), можна зробити висновок: почалося! — Шершун задумливо дивився на дно чашки, яку ось уже хвилин з п’ять крутив у руках. — Як же так вийшло, що наміри у заколотників були серйозні, а граната виявилася просто шумовою?

— Офіційною версією буде така: серед угруповань почалася боротьба за те, щоб поставити на вершину влади свою людину. Інцидент у Івано-Франківську — яскравий приклад цього. Для більшості учасників так званого замаху на Президента питання, як трапилося, що замість бойової гранати бойовик кинув шумову, яка не завдала шкоди жодному з присутніх, залишиться без відповіді. У тому числі й для Беруна, і навіть для Президента.

— Але ж як він некрасиво упав. Наче своїм падінням символізував усе своє ганебне нетямуще правління… — вставив Шершун.

— Зараз я вам, Володимире Дмитровичу, поясню, що зможу, і не більше. Бо навіщо вам відповідати за чужі гріхи? Так-от: у групу заколотників я вже давно ввів свого агента, який доповідав мені про всі кроки з підготовки не лише замаху. Мета ж усієї діяльності групи Клютова (а це саме він організував замах) полягала в подальших кроках із захоплення влади в Україні. Чому ж усе-таки, запитаєте ви, ми допустили до того, що замах вчинено? Була ж реальна загроза життю Президента.

Тут іде велика гра, Володимире Дмитровичу. На неї зав’язано такі сили, такі величини! Інше угруповання, що прагне влади, робить усе для того, щоб дискредитувати Президента, не доходячи до атентату. їм достатньо було того, щоб замах вчинили. Він засвідчить непопулярність Президента, спрямує розшук організаторів замаху в потрібному напрямку, реальному, що прогнозовано приведе до знищення радикального угруповання Клютова, яке своїми планами лякає навіть тих, хто теж намагається замінити нинішнього Президента.

Мій агент знав, хто скоїть замах, підтримував з ним тісні стосунки, знав, де ховає той гранату. Наші специ зробили точнісіньку її копію і в потрібний момент інший агент, не мій, замінив бойову гранату на шумову, яку, до речі, виготовили в науково-дослідному інституті СБУ. Шумова граната мала наробити галасу в прямому й переносному значенні. Світова громадськість, яка раніше підтримувала Президента, зневірилася: він уже їй набрид своєю бездіяльністю, невмінням управляти та втраченими величезними перспективами розвитку держави. Ви ж знаєте — США, наприклад, уже тривалий час шукає нашому Президентові заміну…

Я це все знав. Я контролював кожний крок цих двох пауцяр, які, мабуть, попередньо домовившись, почали грати кожен свою гру. Якби той агент не зумів замінити гранату, мій конфідент зробив би це сам. Були й інші варіанти не допустити теракту. Але про них, можливо, колись розповім, як підемо на пенсію.

— Не треба бути видатним аналітиком, щоб зробити висновок: раз шумову гранату робили в нашому спецінституті, значить, один з пауцяр…

— Так, пане генерале, так. Другий пауцяра — наш з вами батько-командир, дорогий і улюблений голова, а по простому — товариш Берун. На чомусь Клютов його підкузьмив, пішли «тьорки», про щось домовилися, а потім наш вирішив зіграти свою гру. Тепер треба очікувати крутого протистояння. У Беруна великі сили, якщо тільки він встигне їх використати. У Клютова теж є через кого вплинути на Президента, щоб донести до нього свою версію подій, що відбулися. І взагалі, люди Клютова (а ми знаємо, хто вони) можуть першими зробити так, що Берун не встигне й пальцем поворухнути, як його звільнять. А потім його вже ніхто не слухатиме. Думаю, глава Секретаріату Талимеризіба разом з головним міліціонером країни Кривученком уже сидить у Президента в кабінеті, й обидвоє ліплять горбатого.

— А що, Президент уже в Києві? Ти ж казав — він у госпіталі, так злякався, що мало не…

— Ага, міг і наробити в штани, але обійшлося. Він уже на Банковій, оговтується від стресу й, мабуть, готується до

прес-конференції. Треба ж народу пояснити, чому він упав раніше, ніж граната пукнула в нього під ногами. А от у мене попереду значно складніше завдання — залишитися живим. Підготовлену для мене гранату навряд чи хтось підмінить на шумову. Те, що розповів перед «суїцидом» Дмитро Гнилюк, тепер знаємо лише ми зі слідчим Генпрокуратури. Та ще мій портативний магнітофон.

Зорій дістав з кишені маленький предмет, схожий на сім-картку з мобільного телефону.

— Ніколи перші особи не дають прямих злочинних вказівок. Те, що вони хочуть, повинні вгадувати близькі подільники, які й вчиняють злочини. У тих злочинах підозрюють перших осіб, але ще ніхто ніколи не довів їхньої провини. Іноді оточення перегинає палку, вислужуючись. Іноді ж спеціально підставляють перших осіб, коли ведуть свою гру. Коротше — наволоч… — полковник сконцентрував погляд на маленькому предметі, що тримав у руці. — Ось тут, у цьому чіпі, запис зізнання нині убієнного «терориста-хулігана». Це — копія. Але в разі чого вона теж може згодитися. Таких доказів у мене вже є чималенько. Стрьомно тримати цей скарб при собі, але без подібних матеріалів важко буде довести в суді злочинну діяльність Клютова, Бойченка, Назарова, Беруна та компанії.

— Ти віриш у те, що в нашій державі може бути справедливий суд?

— Вірю, — Зорій простягнув Шершуну чіп, — інакше навіщо ми тут? Невже лише для того, щоб випити по шість чашок чаю?

— По сім, — усміхнувся Шершун і поставив на блюдце перевернуту порожню чашку.

6

Переживав Зорій цього разу ще більше, ніж коли вперше на свій страх і ризик поїхав до Львова шукати скарб, про існування якого тоді тільки здогадувався. Але сьогодні полковник провів операцію з вилучення коштовностей, що залишалися в схованці, сам, без помічників. І все, здається, минуло тихо, без шуму і пилу, як казав Папанов. Даремно, значить, хвилювався.

Зорій, не доїхавши до Києва, знову прокрався до своєї «нори», де лежала схована частина скарбу. Залишив там привезені що

йно коштовності, прихопив кілька найпростіших на вигляд золотих виробів і, озирнувшись та не помітивши на околиці села жодної живої душі, почав пробиратися до свого автомобіля, який залишив за звичкою подалі від «нори» в переліску.

Рвучкий вітер налетів так раптово, що Богдан Данилович не встиг навіть подумати, де б сховатися від грози. Він знав, що такі вітри з чорними хмарами і громовицями минають за кілька хвилин. Але Зорієві було відомо й те, що за ті кілька хвилин буревій може накоїти багато лиха. І зараз шквал підхопив ще навіть до ладу не просохле після зими торішнє листя, і, шарпаючи й крутячи його, погнав до напіврозваленого тину, вдарився об нього, наче намагаючись звалити старі напівгнилі стовпці й лати.

Дощ не забарився. Кілька важких крапель упали на стежку, що вже встигла запилитися, а потім линуло як з відра. І тут же перед очима Зорія вперезав вогняний стовп! І від тріску розірваного навпіл неба чоловік, здалося, аж присів. Богдан пам’ятав: перебувати під деревами небезпечно — в них може поцілити блискавка. Мерщій відскочив убік і побіг туди, куди щойно шарахнула вогняна стріла. І нараз позаду знову — тр-р-р-ісь! Зорій упав — може, від страху, може, від сили звуку. Підняв голову, озирнувся. Розчахнуте дерево горіло…

На Богдана Даниловича щомиті вивергалася Ніагара. Він лежав у воді, не силкуючись навіть підвестися.

Хмари погнало на схід — туди, куди йому треба було йти. І знову десь блиснуло, але грім уже трохи забарився.

Злива припинилася зненацька, як і почалася. Богдан Данилович не ворушився — тільки провів її поглядом. Потім йому чомусь захотілося поповзти, і він поповз, минаючи брудні калюжі. Повз доти, доки не вперся в якийсь пагорб, укритий жовто-сірою торішньою травою.

Богдан Данилович поліз далі рачки й видряпався на середину пагорба. Визирнуло сонце, але Зорію було холодно. Холодно, самотньо й гірко. Саме таким здалося йому все його життя, особливо останні місяці.

Богдан Данилович заплющив очі. Давалися взнаки напружені останні дні, вранішній підйом, поїздка за кермом, багатокілометрова дорога. Але ж усе-таки як приємно пригріває сонечко!..

7

…Богдан поспішав на службу. Машина зранку не завелася (щось ще вчора барахлило), він побіг до тролейбуса. Люди їхали на роботу, кожен заклопотаний своїми проблемами. Охочих потрапити в салон було багато, утворювалася тиснява на вході. Як завжди, молоді нахаби сиділи, розвалившись на сидіннях, а старі люди біля них мовчки стояли. Якийсь дідусь не витримав і почав соромити патлатого молокососа років чотирнадцяти, що втупився у вікно й наче не помічав, що біля нього стоїть літня людина. Хлопець і далі не звертав уваги на дідуся й на тих пасажирів, що його підтримали.

Поступово суперечка пасажирів тролейбуса щодо виховання сучасної молоді переросла у критику влади, яка, мовляв, нічого не робить для виховання нового покоління. Далі — більше: забувши про нахабного недоростка, люди перейшли на оцінку економічних проблем, малі пенсії, безробіття, ненажерливість чиновників. При цьому епітетів не добирали: за міцними народними висловами відчувалася вся ненависть не лише до влади взагалі, а й до певних її представників. Люди не соромилися й не боялися згадувати відомі прізвища, лаяли політиків, всіляко ображаючи їх і називаючи покидьками, сволотою, злодіями та бандитами. Особливо діставалося народним депутатам. Про хлопчину-нахабу забули, вже ніхто й не згадав би, з чого все почалося.

Зазвичай Зорій не встрявав у такі дискусії та суперечки і не звертав уваги на брутальну поведінку малолітніх дебілів. Він упевнений: не в тролейбусах чи в метро відбувається виховання. Уся система самого існування й побуту порочна, стосунки між людьми вульгарні й нещирі, виховання як таке — недолуге у своїй суті. І вдома, і в школі, і далі в житті.

Але сьогодні Зорія наче підмінили. Саме перед тим, як тролейбус під’їжджав до чергової зупинки, Богдан Данилович, чемно розсунувши в боки кількох пасажирів, наблизився до підлітка, що безтурботно витріщився у вікно, схопив його за вухо разом з волоссям, і, тільки-но відчинилися середні двері, з силою жбурнув того зі східців. Двері зачинилися, й Богдан Данилович лише побачив, як хлопець, підвівшись із тротуару, розмахував руками і репетував.

І тут почалося: від «Як вам не соромно, мужчино, а ще, мабуть, інтелігент!» до «Міг так і покалічити дитину!». Найголосніше обурювався той дідусь, із зауваження якого «вся приключка і приключилася».

Зорій у невластивий йому спосіб спілкування з оточенням (таки день сьогодні якийсь незвичний) гаркнув на весь тролейбус:

— Каюсь. Зарікався нічого такого в житті не робити. Але не втримався, — і далі трохи спокійніше додав: — думав, хоч на одному кретинові покажу, що треба робити в таких випадках. Помилився. Запам’ятайте: не буде вам ні пенсій, ні зарплат, ні ковбаси, ні хліба, ні до хліба доти, доки в тролейбусах, трамваях, автобусах і в метро малолітні лошари не почнуть поступатися місцем інвалідам і літнім людям. Звідси починається економіка, тут вона і закінчується. Доки лише споглядатимете, що робиться в країні «не так», замість того, щоб узяти когось за вухо, доти все залишатиметься на рівні тролейбусних дискусій. Мені вас навіть не шкода…

Коли Богдан Данилович виходив на зупинці, у тролейбусі — ніхто ні пари з уст. Що було потім — Зорія вже не цікавило.

Усе-таки на нараду Богдан Данилович запізнився. Начальник антитерористичного центру, в якого Зорій числився замом, пояснює обстановку. Співробітників саджають в автобуси й везуть. Автобус перекидається, але, на щастя, без жертв. Богдан разом з іншими, вибравшись з автобуса, біжить до місця призначення.

За Києвом, у районі Кончі-Заспи, над Дніпром — багато людей. Як вони зранку туди добралися? А-а! Вже ж не ранок, люди могли давно доїхати туди будь-яким транспортом. Люди голодні. Мабуть, їм не дали поснідати (бо нічого) й вони прийшли подивитися, що їдять зараз на обід ті, які живуть у «мільйонниках». Охорона спочатку натовп не пропускала. Народ змів охорону, яка не тільки не стріляла, хоч і озброєна, а й приєдналася до натовпу.

Народ помчав до будинків. Хто траплявся на шляху — всіх змітали. При цьому дивилися на одяг. Хто гарно одягнений — били, вбивали. Трощили дорогі автомобілі, ламали ворота, паркани…

Богдан Данилович змішався з натовпом. Він нічим не відрізнявся від оточення. Протидіяти навіть не намагався. Однаково не вийшло б. Та Зорій і не хотів.

В одному з будинків власник, захищаючи своє добро, відстрілювався. Люди гинули з того і з того боку. Кров струменіла й лилася рікою.

На Богдана наставили зброю. От-от пролунає постріл. Богдан вистрілив першим. Виявилося — дістав задоволення. Противник розкинув руки, наче хотів захистити своє добро.

Падали дорогі вази, ломи й сокири врізалися в дорогі меблі, трощили кришталь і кольорові вітражі, мармур і пластик. Добро, нажите «непосильним трудом», гинуло на очах власників, і це завдавало їм нестерпного болю.

Почалися пожежі. Палало все, горіли мільйони крадених грошей, якими вони (а тут були і бізнесмени, і депутати-бізнесмени, й урядовці-чинуші, і просто бандюки) не хотіли поділитися з цими людьми, які спочатку прийшли, щоб попросити поїсти.

Це все — не спонтанний бунт, раптовий, що виник з нічого. Це жевріло, накопичувалося роками зневаги і приниження, обіцянок і обману.

Богдан Данилович був з народом. Він сам не розумів, як це сталося. Але в нього не було бажання захищати цих багатіїв: він їх ненавидів…

Зорій заскочив до бібліотеки. Будинок горів, стугоніло полум’я, яке ось-ось уже лизатиме книжки. Вони були нові, дорогі. Це — не букіністика. Він узяв одну, вона виявилася нерозкриваною. Її ніхто ніколи не читав і ніколи б не прочитав.

Богдан Данилович чув, як натовп наближався до бібліотеки. Йому шкода було книжок. Саме книжок. На столі стояв телефон, який зненацька задзвонив — різко й голосно. Зорію не хотілося підходити. Це був не його телефон, це не його бібліотека, не його будинок. Це все було не його. Тоді чому ж він тут? Що він тут робить?

А телефон аж розривався. Ні, таки треба взяти слухавку. Богдана Даниловича водночас щось і тягнуло до телефону, і не пускало. І все ж Зорій вирішив підійти. Але тільки-но рипнувся — не зміг. Іззаду хтось його тримав. Міцно-міцно.

Телефон, здавалося, розжариться, розпечеться й вибухне. Полковник рвонувся і… прокинувся.

Сонце ось-ось мало зайти, але зараз гріло так, що, мабуть, від спеки Зорій і прокинувся. А може, й від того жаху, що йому щойно наснився. Богдан Данилович понишпорив у кишенях — золоті вироби на місці. Добрався до свого автомобіля, заліз у салон, вставив ключ запалювання й різко повернув його.

1

— Не така й складна справа, але при нинішніх стосунках і підозрах наших московських візаві дістати таку дещицю, як перелік щасливчиків, котрим вдалося взяти путівки в один з найкращих санаторіїв Криму, не так-то просто, — підполковник Яруга поклав на стіл перед Зорієм кілька аркушів. — Список на цей і наступний місяці. Як кажуть, можливі зміни.

Богдан Данилович ковзнув поглядом по аркушах і зупинився на якомусь прізвищі. Кілька секунд читав, потім відклав папери.

— Якби все так було просто, дорогий мій Вікторе Миколайовичу, то я б дав вказівку зробити це Гені, водію. Але одне мене радує: в цьому списку є те, точніше той, хто потрібен. Недарма я підняв усіх своїх корешів по вишці, які зараз працюють на спецслужби Росії, зокрема у Москві. Вони, самі того не підозрюючи, дали мені наводку на дуже цінну людину, яка може бути нам вельми корисною. Стаю, дорогий мій друже, на дуже небезпечну стезю: не виключено, що доведеться згадати молодість…

— Зрозуміло, — Яруга хитро усміхнувся, — не виключається вимушений ля мур. Я теж звернув увагу на одне цікаве прізвище в тому списку. Значить, як бубнових збивати, так Яруга, а як виконувати «ду-у-же складне оперативне завдання», під час якого можливе обов’язкове охмурення молодої особи, так це пан полковник. А що робити — така важка доля начальства.

— Ой, уже й позаздрив! — Зорій поклав список у сейф. — У тебе ще попереду стільки таких завдань, аби твоє здоров’я!

— Так то воно так, тільки трі-і-шечки не так, — процитував класика Яруга.

Задзвонив телефон, Зорій узяв слухавку і, почувши знайомий голос, показав підполковникові жестом, що, мовляв, розмову закінчено. Яруга вийшов.

— Я дещо здивований, що ви, Богдане Даниловичу, взяли слухавку. Це ж ваш давній робочий номер, який мені колись доводилося частенько набирати. Я ж мобільного вашого не знаю. Дай, думаю, наберу: а що, як ви працюєте в тому самому кабінеті?

— Привіт, Сашко! — Зорій не знав, радіти йому чи тривожитися. Відтоді ж, як Теслю визволили з полону, полковник жодного разу не згадав про письменника. — Кабінет той самий, але проблеми інші. Радий тебе чути. Як ти там? Сподіваюся, все гаразд?

— Більше ніж, Богдане Даниловичу, — бадьоро відповів Тесля. — Не буду вдаватися в подробиці, надіюся, що розповім усе, коли зустрінемось. У мене є пропозиція: чи не змогли б ви приїхати сьогодні увечері до мене додому?

— До тебе додому? — перепитав Зорій, наче не зовсім розібрав, що сказав Тесля.

— Так, ми з дружиною хотіли б вас бачити.

— З дружиною? — знову здивовано перепитав Зорій.

— Спробуємо вам зробити сюрприз.

— Сашко, може, не треба більше сюрпризів? — Зорій не на жарт почав хвилюватися.

— Та ні, Богдане Даниловичу, не бійтеся. Жодних дурниць не буде. Навпаки, я навіть більше ніж упевнений, що ви будете приємно здивовані.

— Гаразд, — сказав уже спокійно Зорій. — Коли?

— Ми вас чекаємо увечері, якщо можна, годині о шостій.

— Домовилися: о вісімнадцятій буду в тебе, — Зорій поклав

слухавку й глянув на годинника, що висів на стіні саме навпроти його робочого столу. На циферблаті стрілки показували 16:10. Тож потрібно швидко закінчувати з паперами — і вперед. До сюрпризів.

2

З під’їзду московського будинку, що в народі здавна зветься просто Луб’янка, вийшла струнка красива жінка років тридцяти-тридцяти п’яти й, не поспішаючи, попрямувала до магазину «Дитячий світ». Коли це хтось — хап її за руку. З несподіванки жінка відсахнулася, але мало не в обличчя їй уже радісно верещала якась молодиця:

— Настю, це ти? Йду, дивлюся — ти чи не ти? Так таки ти! — жінка трясла руку Насті й намагалася її обняти.

— Алко, чортяко, привіт! Так можна заїкою стати! Звідки ти впала? — жінка радісно торсала ту, яку щойно зустріла.

Обнялися.

— А я йду, дивлюся, наче — Настя. Але ж так змінилася! Посоліднішала, чи що. Краса — та сама, але так чинно й поважно виписує…

— Та ну тебе! Ти теж не змінилася, лише трішки округлилася, — Настя схаменулася, та вже пізно.

— Угу, давай-давай ще ти! Наступай на мозоль. Невже я така товста? — Алла вдавано насурмилася.

— Та ні, маєш чудовий вигляд. Але ж стільки не бачилися… Обидві ж, мабуть, мали подорослішати. Скільки часу минуло?

— Скільки? Від інститутського випускного… Понад десять років, — жінки взялися за руки й пішли по тротуару.

— Думаю, ми зробимо правильно, якщо десь посидимо й поговоримо, — запропонувала Настя. — Я впевнена, тобі є що розповісти.

— Так, як і тобі…

Московський люд поспішав, штовхався, на ходу, наче між іншим, лаючись, роблячи одне одному зауваження, обмінюючись репліками, поглядами, енергетикою. На двох молодих жінок ніхто не звертав уваги. Хіба що якийсь ловелас ковзне сальним поглядом по силуету то тієї, то тієї.

Вони сіли в невеличкому кафе. Кілька відвідувачів, що гомоніли собі за столиком, не заважали. Алла й Настя згадали навчання в педінституті, однокурсників.

— Зараз, мабуть, керуєш якоюсь районною освітою чи директорствуєш, — Алла розпитувала з непідробним інтересом. — Чоловік — красень, дітки — розумняшечки?

— Усі постріли — мимо, — Настя трохи знітилася. — Після інституту в школі попрацювати не довелося. Я тоді нікому не розповідала, але ще на четвертому курсі, задовго до випуску, мені запропонували службу в органах держбезпеки. Вирішила, що треба спробувати, робота ж у столиці — не задрипана школа в якійсь Загогулівці.

— Так ти у нас чекістка? Радистка Кет? — Алла захлинулась у захваті. — Нічого собі, заявочки! Це, мабуть, так цікаво! Чи, може, страшно? Не боїшся, ризик є? Чим займаєшся? Чи все — секрет? — торохтіла подруга.

— Я працюю у ФСБ, в одному з неоперативних підрозділів, тобто за шпигунами з пістолем не бігаю, в засадах не сиджу, з парашутом у тил ворога мене не закидають. Та й слово «чекіст» тепер майже лайка, ми його не вживаємо, — видно було, що Настя не дуже охоче розмовляє на цю тему. — А щодо чоловіка-красеня, — змінила тему Настя, — то й тут постріл холостий.

— Чому так?

— Не склалося. Вештався навколо все якийсь непотріб, а так, щоб аж щелепи звело — ні.

— А в мене був чоловік. Ти його знаєш, Євген, на фізматі вчився, тільки на курс старший.

— Це такий красунчик? Здається, ще й навчався добре.

— Так. Закінчили ж усе одно разом — математики вчаться п’ять років, а ми, філологи, чотири. У мене розподіл був у якусь, як ти кажеш, Голопупенівку, десь аж у Нечорноземній зоні, їхати туди, виходити заміж за тракториста-алкаша — перспектива, сама знаєш, не з кращих. От і впала на хвіст Євгену. Він дійсно закінчив інститут з червоним дипломом і мав право першого вибору за розподілом. Євген, звичайно, вибрав Москву. Ну, а куди ж подінеш дружину? Куди голка, туди й нитка. Та прожили разом недовго. У деталі не заглиблююся, але за пів року ми розбіглися. Ділити нам особливо було нічого: він залишився в одному гуртожитку, а я перебралася в другий. З роботою пощастило — добрий знайомий допоміг влаштуватися в екскурсбюро, де й досі працюю. Купила квартиру — той-таки знайомий допоміг, та й холостякую собі, як і ти.

— Та-а-ак, зібралися дві подруги по нещастю…

— Ти вважаєш? А я думаю, що нам пощастило. Це краще, ніж щодня прати засрані труси ненависному жлобу, який вихваляється тим, що приносить щомісяця в дім сто доларів. Якщо не пропиває.

— Не говори, подруго. Я теж уже звикла до самотнього життя. Іноді, правда, з’являється щось подібне до захоплення, але то, як кажуть, більше для здоров’я. Усе ж мрії про принца не облишила.

Вони ще довго торохтіли про складнощі побуту і про жіночу долю. Домовилися зустрічатися частіше, бо хоч і не були в інституті близькими подругами, але тепер випадок знову їх звів, може, так треба Всевишньому.

З

Двері Зорію відчинив Сашко.

— Здрастуйте ще раз, Богдане Даниловичу! — Тесля простягнув руку. Він загадково усміхався. Зорію здалося, що Сашко аж світиться.

У коридор з кухні вийшла дружина письменника. Вона, як здалося Зорію, теж сяяла.

— Добрий день, Богдане Даниловичу, — Ніна привітно усміхнулася. — Можна було б, звичайно, вже подумати про вилазку на природу — весна все-таки, але мені лікарі суворо наказали берегтися.

Тільки тепер Зорій звернув увагу на живіт Ніни. Так, уже місяців із сім є. У її віці народити первістка — справа ризикована. Так ось, виявляється, який сюрприз йому підготували Теслі!

— О, молодці, я радий за вас. Дійсно, приємний сюрприз. Сподіваймося, що все буде гаразд.

>— Ні, Богдане Даниловичу, справжній сюрприз попереду. Проходьте, будь ласка, до кімнати.

Зорій зняв куртку, роззувся і пішов услід за Теслями. У світлиці на засланому білою скатертиною великому столі — тарілки з різними закусками і пляшки. Якийсь чоловік стояв біля вікна й дивився на вулицю, наче до того, що діялося в кімнаті, йому байдуже.

— А ось і ми, — весело оголосив Сашко. — Усі підтягаймося до столу. Богдане Даниловичу, прошу, познайомтеся з людиною, яку ви як ніхто маєте добре знати.

Чоловік спочатку повернувся обличчям до всіх, а потім підійшов до Зорія.

— Здрастуйте, Богдане Даниловичу, — він простягнув руку. — Радий познайомитися: Іван Миколайович Цюба.

4

Герасим Васильович Берун працював у своєму кабінеті над паперами. Майже механічно перечитуючи документи — шифротелеграми, офіційні листи з Кабміну, Верховної Ради, з інших державних органів, зведення зовнішнього спостереження, матеріали прослуховування та перлюстрації кореспонденції, рапорти на вербовку агентів, — голова СБУ щосекунди чекав арешту. Ось так запросто, без його дозволу й доповіді секретаря Валі, відчиняться масивні вхідні двері і — «Громадянине Берун, вас арештовано за підозрою в замаху на вбивство Президента України. Просимо зберігати спокій, не робити дурниць і пройти з нами. А тут, уже не у вашому кабінеті, ми зробимо невеличкий шмон, покопаємося в деяких речах, документах і, можливо, щось цікавеньке для використання в майбутньому обвинуваченні таки знайдемо. Хоча й без цих доказів вам кришка».

Можливо, вперше в житті Герасим Васильович перебував у прострації. Він не здатен приймати рішення, він не здатен навіть адекватно мислити, обдумувати ситуацію, будувати плани дальшої своєї поведінки. Сьогодні зранку на його телефонний дзвінок Президент не відповів, хоча був у своєму кабінеті сам. Про це Беруна поінформував Олег Дровня, якого свого часу СБУ посадила «під дах» у Секретаріат Президента. Олег чітко й професійно виконував свої обов’язки помічника Президента й водночас — інформатора спецслужби.

Берун хотів попроситися на терміновий прийом до Президента, пояснити йому свою позицію, розповісти про героїчний вчинок — спасіння лідера нації й батька всього українського народу. Але, мабуть, голову СБУ все-таки вже випередили. Спрацював принцип: хто перший замельдує, того і правда, той і виграв.

У двері двічі стукнули і, не чекаючи запрошення (так заведено), до кабінету зайшла секретарка Валя.

— Герасиме Васильовичу, телефонує Віктор Романович Клютов, каже, що не може до вас додзвонитися і просить замовити йому перепустку, щоб він пройшов сюди.

— Ні! — крикнув Берун, — Ні! Ніяких Клютових. Я зайнятий, у мене повно роботи, я хворий, у мене срачка, геморой, туберкульоз, СНІД! — голова аж шаленів. — На хер Клютова, на хер усіх, мене немає, ні для кого немає! Усе — я вмер! Іди!

Секретарка швидко зачинила за собою двері. Берун підвівся й, походивши, трішки заспокоївся. Знову сів, розгорнув чергову папку, взяв аркуш і швидко пробіг очима заголовок.

Це був лист його колеги, голови зовнішньої розвідки України Миколи Маложона. Берун дістав із шухляди блюдце з горішками кеш’ю, і на диво спокійно читав собі далі, раз по раз ласуючи улюбленою смакотою.

Герасим Васильович Берун відкинувся на спинку крісла. Біда сама не ходить. Цей «поінформує». Цей «по дружбі» так поінформує, що не треба й ворога. Давайте, злітайтеся шуліки, збігайтеся шакали, сповзайтеся гади.

А цей…твою мать, правдолюб Зорій. Я ж наче всі його кроки контролюю, а він і тут устиг наслідити. Якого чорта поліз до того американця? Хоча Богдан мужик розумний, просто так і будь-що не робитиме. Тож у його грі, яку він, безумовно, веде не сам і про яку, як і раніше, я майже нічого до пуття не знаю, — особи не лише місцевого розливу. Ну, що ж, так мені

й треба. Чого прагнув, того й досяг. Треба було керувати спецслужбою, а не займатися бізнесом і ліпити різні схеми. А зараз і гроші не допоможуть. Куди тепер їх? У тюрягу й у гроб не забереш. Тьху, тьху, тьху!

Берун постукав кулаком по столу. Одна з лампочок пульту зв’язку замигтіла, потім — зумер. Голова натиснув клавішу.

— Герасиме Васильовичу, — почувся стривожений голос оперативного чергового, — дозвольте доповісти!

— Кажи, Льоню, — Берун вкинув до рота кілька горішків, — що там іще?

— Міністр внутрішніх справ Юрій Кривученко…

— Що!? — закричав Берун, уже передчуваючи, що до всіх наявних неприємностей зараз додасться ще якась.

— Щойно черговий МВС повідомив, що Юрій Володимирович застрелився…

5

— Здрастуйте, Іване Миколайовичу, — Зорій подав руку Цюбі. — Дуже приємно, щиро радий з вами познайомитися. Багато чув про вас, та якось…

— Не треба, Богдане Даниловичу, — перервав Зорія Цюба. — Дійсно, навряд чи хтось знає більше про мене, ніж ви. Те, що ми зараз тут у такому складі — зовсім не випадково. Але ця зустріч не відбулася б, якби їй не передували непрості бесіди між мною і Олександром.

— Можливо, ми спочатку сіли б за стіл і тоді вже поговорили? — втрутилася в розмову Ніна.

— Так, так, прошу до столу, — підтримав дружину Сашко.

— Дякую за запрошення, — Цюба не рушив з місця, — але деякі позиції треба б з’ясувати до того, як у світлий і тверезий розум втрутиться така гарна, хоч і небезпечна річ, як Нінина наливочка.

— Так, Іване Миколайовичу, маєте рацію, — підтримав Цюбу Зорій. — Перш ніж зайняти позицію, треба визначити диспозицію.

— Вибачте, але тоді прошу дати мені можливість дещо пояснити, — сказав Тесля. — Ніхто у світі не знає більше, ніж ви всі, про те, що зі мною трапилося. Маю на увазі не лише події

майже річної давнини, а й усе моє життя. Я не раз останніми роками скрупульозно аналізував усі свої вчинки в різні часи й доходив різних висновків. Багато з них, тобто з висновків, були не лише неправильними, а й мало не коштували мені життя. Останні ж події змусили мене переглянути багато чого з того, що я вважав зрозумілим і правильним. Висновок, якого я дійшов, виявився простим, як олівець: завжди вчиняй по совісті. Завжди вчиняй по правді. І я вирішив одним махом виправити все те, що вважав зробленим не по совісті й не по правді.

Перше, що я зробив, це розповів Ніні про все, що трапилося зі мною до мого викрадення. Я не утаїв жодного свого вчинку, жодного свого кроку, розповів про свої муки совісті, ну і про інші деталі, про які тут не говоритиму. Потім уже разом з Ніною ми прийшли до єдино правильного висновку, що про все треба розповісти Іванові Миколайовичу. Бо хоч би як ми виправдовувалися перед самими собою, не було б нам спокою до кінця днів наших, вчини ми якось по-іншому. Я пішов до Івана Миколайовича і все йому розповів. Розповів про те, як я писав на нього доноси, що писав, коли писав. Потім я спробував пояснити, чому я все те писав, але Іван Миколайович тоді мене перебив і сказав — не треба нічого пояснювати, він усе не лише прекрасно розуміє, а багато про що здогадувався раніше.

У нас були складні довгі розмови, під час яких ми багато говорили про вас, Богдане Даниловичу. І знаєте, якого ми дійшли висновку? — Тесля глянув на Цюбу, потім знову на Зорія. — Ми з Іваном Миколайовичем вирішили, що нам пощастило: і мені, і йому трапилася на життєвому шляху така людина, як ви, Богдане Даниловичу. Адже діяльність Івана Миколайовича в ті роки спонукала б органи безпеки до щоденного стеження за дисидентом Цюбою. Не було б вас, Богдане Даниловичу, обов’язково був би хтось інший. І не факт, що він виявився б такою мудрою й толерантною людиною, як ви.

— Ну, Сашку, це ти вже… — невпевнено спробував заперечити Зорій.

— Олександр каже щиру правду, — втрутився в розмову Цюба. — Мені лише після наших із ним розмов дійшло, чому мене тоді не посадили, як це зробили з багатьма моїми соратниками й однодумцями. Бо біля мене весь час були ви,

Богдане Даниловичу, й Олександр. Зізнаюся — я це весь час відчував, але тільки тепер, аналізуючи тодішні події, зрозумів усе остаточно. Для вас не секрет, як люди мого кола, та й узагалі більшість людей, ставляться до стукачів. І ось я, той, кого ніколи, за жодних обставин не змусили б змінити ставлення до інституції агентів як такої, починаю розуміти, що й тут не все так просто. Як не буває взагалі чогось простого в житті. Щоправда, для мене залишається нез’ясованим питання, так би мовити, індивідуального характеру: як такій людині, я б сказав, нетиповій для того кола, до якого ви, Богдане Даниловичу, належите, вдалося пройти такий довгий шлях серед підлоти й шантажу, ворожості до власного народу й відвертих злочинів проти нього, і залишитися людиною — чесною і порядною. А саме так характеризує вас ваш агент «Шаляпін»…

— Іване Миколайовичу, навіть це… — знову спробував заперечити Зорій.

— Гаразд, не буду. Але скільки ж серед вашого брата наволочі!..

— Шановні гості, — знову втрутилася в розмову Ніна, — так ви й до ранку дискутуватимете на ногах. Чи не краще все-таки поговорити за столом? Якраз і картопелька в духовці домліла.

— І справді, Іване Миколайовичу, Богдане Даниловичу, прошу до столу. Я ж не бачу принципових суперечностей у ваших позиціях. Чи не так? — запитав Сашко.

— Так, так, — підтримав Теслю Цюба й першим пішов до столу.

— Особливих заперечень немає, — зрадів і Зорій можливості трішки перевести дух і хоч кільканадцять секунд мати для того, щоб оговтатися від раптової навали неочікуваних подій та інформації.

Цюба жестом запропонував Зорію зайняти місце біля нього. Полковник подякував і сів на вказаний стілець.

— Маючи добру нагоду, поки Сашко наповнить наші чарки, — Зорій уже цілком володів ситуацією, знав, що казатиме далі й що робитиме, — я розповім одну цікаву пригоду. Тільки не сприйміть її як таку, що стосується лише до мене. Можливо, вона й зовсім не про мене.

Так-от, є в мене друг, Володя Ямошенко, генерал, гарна людина й досвідчений контррозвідник. У складний період мого життя, коли я прийняв тверде рішення кинути службу з етичних міркувань, Володя розповів мені таке. Після закінчення інституту його залишили там-таки працювати, а потім невдовзі хлопці з держбезпеки запропонували йому перейти на службу в КДБ. Володя погодився. Коли його зарахували, присвоїли звання лейтенанта, він приїхав до батьків у село й повідомив їм про свою нову роботу. А батько Ямошенка, до речі, свого часу був репресований ще НКВД, і хоч згодом його реабілітували, все ж до органів у нього було ставлення відповідне. Коли батько дізнався, що син пішов служити в органи держбезпеки, був шокований. Мати ж Володі взагалі впала на коліна й благала сина отямитися й повернутися до інституту. Коли перші страхи Господні вляглися, батько сказав Володі слова, які той пам’ятає все життя. Не забуду їх і я. «Сину, — мовив батько, — коли вже так вийшло, то хай так і буде. І там потрібні хороші люди».

— У мене є тост, — Ніна підняла фужер, наповнений мінеральною водою, — який, я надіюся, ви всі підтримаєте. Давайте вип’ємо за гарних, добрих, порядних чоловіків, які, навіть виконуючи не зовсім приємні, з обивательського погляду, обов’язки, залишаються людьми. Та що там казати — просто піднімаю цю чарку за вас, Богдане Даниловичу.

Усі підвелися. Зорій не знав, що робити: чи подякувати й просто випити, чи заради скромності спробувати вставити якусь репліку. Поки він думав, Цюба й Теслі випили. Зорій теж перехилив до дна чарку горілки й сів. Після того, як закусили, Ніна принесла тацю з глиняними горщиками, з яких ішов божественний запах тушкованої картоплі, грибів і ще якоїсь приправи. Ще випили, ще закусили. Говорили про довершеність страв, рецепти приготування, індивідуальні смаки. А коли хазяйка поставила на стіл самовар і тарілочки зі шматочками домашнього торта-медяника, Цюба, звертаючись до Зорія, сказав:

— Богдане Даниловичу, коли ми, дякувати господарям, уже наїлися всілякої смакоти, час повідомити вам головне, заради чого ми з Теслями й організували цю зустріч. Тут уже вам приймати рішення — підтримати нашу ідею чи ні.

Зорій, розімлілий від горілочки, розслаблений і задоволений вечерею, гарним товариством та приємною увагою до своєї персони, знову внутрішньо насторожився. Справді, просто так не буває, щоб усе закінчилося gut. І він приготувався до непередбачуваного.

6

Віктор Романович Клютов їздив вулицями столиці на своєму чорному «Мерседесі» від однієї державної установи до іншої, від одного близького приятеля чи подільника до іншого, та скрізь його чекав той самий результат: з ним ніхто не хотів зустрічатися. Він набирав один за одним номери, але абоненти, яким телефонував, не відповідали.

Нарешті Клютов вирішив набрати приймальню чиновника, який відповість неодмінно. Саме на ньому він і відіграється. Усі свої неудачі останніх днів Віктор Романович виплесне на цього дебіла, який заївся й теж, здається, почав відбиватися від рук. Зараз Клютов йому покаже, хто чий хазяїн і хто кому що винен.

— Приймальня глави Секретаріату Президента, — почувся голос помічника Талимеризіби.

— Іване Івановичу, здрастуй! — спокійним голосом сказав Клютов.

— Здрастуйте, Вікторе Романовичу! — відповів помічник, упізнавши голос одного з найбагатших людей країни.

— З’єднай мене швиденько із твоїм шефом.

— Вибачте, Вікторе Романовичу, але Дмитра Михайловича зараз у кабінеті немає.

— Так, Ваня, залиш ці приколи для когось іншого. Мені треба терміново поговорити з твоїм шефом. Ти ж маєш наказ — з’єднувати мене з Дмитром Михайловичем у будь-який час.

— Вікторе Романовичу, я ж вам сказав: глава Секретаріату Президента зараз відсутній, — сухо відповів помічник. — Набирайте на мобільний.

— Набирав — не відповідає. Ну, гаразд, — примирливо сказав Клютов, — тоді скажи, де його можна знайти або коли він знову з’явиться на роботі?

— Ви мене, Вікторе Романовичу, ставите в незручне становище. Я вам не можу брехати, а казати правду мені заборонено. Для всіх без винятку.

— Ваня, ти ж мене знаєш: я в боргу не залишуся. Питання життя і смерті. Ну!?

— Вікторе Романовичу, якщо мене виженуть під три чорти з роботи — ви змушені будете мене взяти до себе помічником, — Іван Іванович спробував надати голосові улесливих ноток.

— Та я давно пропонував тобі добру роботу. Така здібна людина, а сидить на копійках у невдячних чиновників, — підбадьорив помічника Клютов.

— Дмитро Михайлович терміново виїхав у Кончу-Заспу. Там, як мені відомо, зараз усі силовики — з Генпрокуратури, СБУ, міліції, — зашепотів помічник. — Кажуть, у себе на дачі застрелився Юрій Володимирович Кривученко.

7

«Значить, вечір сюрпризів іще не закінчився», — подумав Зорій і знову приготувався до неприємностей, як і перед самим приходом до квартири Теслів.

— Давайте, Іване Миколайовичу, якщо дозволите, продовжу я, — Сашко, звертаючись до Цюби, дивився на Зорія.

— Будь ласка, Олександре, розкажи Богданові Даниловичу про обговорення цього дуже важливого питання й виклади нашу пропозицію.

— Пам’ятаєте, Богдане Даниловичу, не так давно під час однієї з наших зустрічей ми говорили про те, який авторитет мала в суспільстві на початку 90-х років інтелігенція, яка, на жаль, поступово втратила роль потужного двигуна в політичному житті України, зійшла на марґінес подій. Тоді ви сказали, що час знову виводити наших письменників, учених на арену боротьби і що саме інтелігенції треба запропонувати ідеологічно забезпечити свідомі сили, які починають нову боротьбу з безладом та оголосили війну злочинній владі.

«Невже я влип? — думав у цей час Зорій. — Так бездарно й по-дитячому попався на гачок, потрапив у пастку, яку сам же колись і поставив. Дійсно, розмови такі колись із Сашком

були. Так тоді вони велися сам на сам. І Зорій певен був, що ті розмови не записувалися і що про них нікому, окрім агента «Шаляпіна», не стане відомо. Зараз же полковник — у чужій квартирі, за одним столом з людиною, з якою щойно познайомився і яка, не виключено, тепер викладе позицію своєї програми боротьби проти влади. Ще недавно це сприйняли б, як провокацію. І це тоді, коли наближається пік боротьби його, Зорія, коли вже залучено основні механізми вчинення на ділі державного перевороту!»

— Тоді на моє запитання, як же ми дізнаємося, що боротьба почалася, ви, Богдане Даниловичу, сказали, — Сашко Тесля не міг чути думок Зорія, тому впевнено викладав далі свою позицію, — мовляв, самі відчуєте. Так ось, ми побачили й відчули, що ця боротьба розпочалася. Навіть якщо наші припущення помилкові, ми самі готові її почати. І вже почали, — Тесля якось особливо, наче пишаючись, натиснув голосом на останні слова.

— Так, Богдане Даниловичу, — підхопив розмову Цюба, — творча інтелігенція сумує за справжньою роботою, знову відчуває, що без неї ярмарку не буде. Надії наші, які ми плекали після здобуття незалежності України, розсипалися, як промерзлий невистояний бетон. Духовність, мораль, що є основою й лакмусовим папірцем оцінки вартості будь-якої нації, знову в загоні. Але найбільше турбують апатія й пасивність народу. Усі ж бачать, що витворяють олігархи і влада (хоч зараз це одне й те саме), а мовчать. Так-так! Олігархи зараз — це і є наша влада. Ось побачите: якщо й далі мовчатимемо, влада змінить Конституцію, яку ми з такими потугами утвердили 1996 року, й олігархія, як каже мій знайомий політолог і журналіст, зацарює безмежно, всеохопно і… безкарно.

— А я певен, що вже народ не спить, — сказав Зорій. — Люди за десять років незалежності стали іншими. Свідчення того, що не всі збайдужіли — оця наша зустріч, наша розмова.

— Богдане Даниловичу, ми не вчорашні, — Цюба говорив упевнено, спокійно. — Розуміємо, що ви й ваші однодумці не сидите склавши руки, а вже щось робите. Боротьба ваша

складна й небезпечна. Ми з Олександром і ще багато тих, хто, як ми, розуміє нагальну потребу змін, ладні вам допомагати. Але як ви, Богдане Даниловичу, можете гарантувати, що ті, інші, які прийдуть на зміну нинішнім глитаям-олігархам, тобто владі, не стануть такими само ненажерливими?

— А ми з вами і є та гарантія. Ми і, — Зорій поглядом показав на Ніну, — наші діти, яких ми повинні виховати за нашими образом і подобою.

— Гаразд. Тоді ось наша перша пропозиція, — Цюба дістав із внутрішньої кишені піджака кілька складених учетверо аркушів. — Це копія листа-звернення до народу України. Підписали відомі представники творчої інтелігенції, вчені. Підписався тут і я. Про листа ще ніхто не знає — ми готували його без розголосу. Тут кожне слово вивірено, вистраждано, узгоджено. Це звернення буде оприлюднено незалежно від вашого, Богдане Даниловичу, вердикту. Санкції ми не просимо. Але ми можемо виголосити його публічно тоді, коли ви це вважатимете найдоцільнішим і найефективнішим.

Вони прощалися вже як давні друзі. Цюба «на доріжку» зайшов до туалету. В коридорі Зорій майже пошепки змовницьки запитав Сашка:

— Як там «Хмари над Карпатами», рухаються?

— Уже майже закінчив. Шліфую, вилизую.

— Про домовленості щодо першого примірника не забув?

— Другого, Богдане Даниловичу, другого.

— А перший же кому? — просто для годиться запитав Зорій. Він знав, що зараз відповість Тесля.

— Іванові Миколайовичу, — із задоволенням промовив письменник.

8

Повідомлення помічника глави Секретаріату Президента про загибель міністра внутрішніх справ Кривученка шокувало Клютова. Але Віктор Романович — сильна людина, будь-які негаразди його лише загартовували, змушували зібрати всі сили та здібності й сконцентруватися на подоланні проблеми з мінімальними втратами.

«Так, перший пішов, — подумав Клютов. — Треба кудись забитися й обдумати ситуацію в спокійній обстановці. Принаймні смерть Кривученка повинна відвернути увагу есбеушників від замаху на Президента. А щодо смерті міністра внутрішніх справ — у мене совість чиста. Якщо там і запідозрять, що із самогубством щось не так, то мене вони з цього боку не дістануть».

Справді, у Клютова зразу виникла підозра: Кривученко не міг заподіяти собі смерть. Клютов добре й давно знав Юрія, разом провертали серйозні ґешефти, разом зрізали не один лимон бабок. Кривученко був вимогливим керівником, ніколи не рюмсав і в усіх ситуаціях вчиняв як справжній мужик.

Ну, гаразд, це з’ясуємо потім. Зараз треба подумати про себе. Останніми роками саме він, Клютов, примушував оточення танцювати під його музику. Він вибирав п’єсу, яку мав грати його джаз-бенд, розписував кожному інструментальну партію й роздавав їх виконавцям. Клютов — тямущий диригент. Але нині його злагоджений ансамбль однодумців фальшивить. Какофонія з’явилася ще тоді, коли один за одним було вчинено замахи на життя його найближчих людей — Назарова й Бойченка.

По-перше, треба невідкладно зустрітися з Назаровим, віддати розпорядження про згортання лабораторії, що виробляла хімічні наркотики. Дасть Бог день — дасть Бог їжу. Він ще встигне все поновити, аби тільки зараз проскочити, вижити в ці скрутні часи. А що вони наближаються або й настали — Клютов уже відчував. Він мав неабиякий нюх на такі речі.

По-друге, дати наказ Кувалді й далі підчищати всіх, хто залучений до операції «Замах» і ще залишився на свободі й живий.

По-третє, і, можливо, найголовніше: необхідно щось робити з головою СБУ Беруном. Безперечно, цей хитрун намагається сплигнути з гачка, на який його посадив Клютов. Хоча, якщо бути відвертим самим перед собою, гачок виявився не надто міцним. У Клютова на ділі немає жодних прямих доказів того, що Берун брав участь у змові проти Президента. Розмову на фазенді голови Служби, під час якої вони домовлялися про усунення Президента не лише від влади, а й фізично, Клютову записати не вдалося: увімкнувши вдома портативний цифровий диктофон, Віктор Романович виявив, що запису на ньому немає. Замість чітких слів чути якесь бурчання, шипіння, свист. Тоді Клютов списав це на невміння користуватися сучасною записувальною технікою, а зараз розуміє, що під час розмови Берун вмикав якийсь спеціальний пристрій, що заважає здійснити запис. Решта розмов — телефонних — мала стільки умовностей, що жоден фахівець не погодиться перекласти езопову мову нормальною людською.

По-четверте, хоч Клютов і заявив своїм подільникам, що має намір залишитися в Україні, треба терміново підготувати запасний варіант відходу. Точніше — відльоту. Про який би не знав ніхто, в тому числі й свої. Документи на інше ім’я у нього вже давно заготовлені. Якщо не вдасться літаком, є ще один варіант: через східний кордон суходолом — до Рассєї.

У кишені завібрував телефон. Клютов узяв трубку. Висвітився номер Назарова. Добре, хоч хтось на зв’язку. Треба домовитися терміново про зустріч і віддати відповідні розпорядження.

— Слухаю, Миколо Яковичу, — спокійно промовив Клютов.

— Вікторе Романовичу, — почувся здавлений тихий голос Назарова. — Щойно в мене на руках помер мій син. Немає більше мого Геночки. Немає…

1

Богдан Зорій у далекі міста України переважно їздив поїздом. Коли в термінове відрядження він мав летіти, для нього це було мукою. Не тому, що Богдан боявся загинути в авіакатастрофі. Ні. Він давно вже нічого не боявся, навіть смерті. Але його не тішила перспектива вмирати довго. Як уявить, що, вже знаючи про кінець, ще кілька хвилин треба летіти вниз, от саме ці неприємні картини спливали перед очима Зорія, щойно він піднімався трапом літака.

Сам же політ Богдан Данилович обожнював. Особливо йому подобалося дивитися в ілюмінатор, коли літак набирав висоту і коли вже знижувався й торкався колесами злітної смуги. Ото блаженство, коли після посадки літака мотори аж розриваються, а від того ревіння розливається тілом приємне усвідомлення благополучного приземлення!

Інша річ — потяг. Згадувалися поїздки в молодості, коли — компанії, випивка, анекдоти, нові знайомства, нові міста, нові враження. З роками те блаженство поїздок притупилося, їздити стало не так у задоволення, як раніше. Але те відчуття із, здавалося, недавнього минулого, як і раніше, якщо й не ублажає душу, то й не викликає спротиву.

У потязі Київ-Сімферополь за традицією звучить радіо. Музика, як завжди, підібрана без особливого смаку. Хоча Богдан подумки відзначив, що тенденція добору пісень залишилася. Спочатку, при від’їзді зі столиці, лунають пісні українські у виконанні Сандулеси, Бобула, Яремчука, Зінкевича, Зіброва. За мірою віддалення від Києва на південний схід — дедалі частіше російські пісні Газманова, Кіркорова, Розенбаума, Валерії…

У Києві ще весна, а на Кримському півострові вже літня теплінь. Зазвичай, тільки-но поїзд перетинає кримський перешийок, відірвати Зорія від вікна неможливо. Кримський степ на межі весни й літа приворожує розмаїттям барв, блакиттю неба й волошок, які зливаються в неосяжній далині аж десь там, на видноколі. Красивіші від волошкових полів лише плантації дикого маку, що своїм червоним кольором аж ріжуть око. Богдан знав, мине днів сім-десять, і ця краса без дощів вицвіте, зав’яне, засохне, а квітучий степ обернеться на суцільний гербарій з елементами ікебани.

Богдан Зорій їхав відпочивати. Коли він написав рапорт на відпустку, у всіх був шок. Події в столиці і взагалі в Україні настільки розбурхали політичні пристрасті, що за всіма поняттями людина, яка відігравала в тих подіях не останню роль, мала б бути саме в їх центрі.

Голова Служби безпеки тримав у себе Богданів рапорт два дні. Берун зважував усі «за» й «проти», гадав, сумнівався, картав себе за необізнаність в обстановці, відсутність деталей, які підтверджували б причетність Зорія до тих чи інших подій або свідчили про зворотне. Зрештою Герасим Васильович зробив висновок: якщо Зорій так вчиняє, то він або тікає від відповідальності (і тоді без нього легше знайти докази його провини), або він непричетний ні до невдалого замаху на Президента, ні до смерті міністра Кривученка, ні до якихось стосунків з цеерушником. А найголовніше — це може бути доказом того, що Зорій не бере участі в серйозній грі під назвою «заміна Президента». Бо Берун знав: саме зараз і почнеться найголовніша битва за вершину влади, якою в Україні ось уже понад десять років є посада Президента.

І ніхто, навіть найближчі друзі й соратники Зорія, не знали, навіщо полковник узяв відпустку й подався саме до Криму. Дещо здивована рішенням чоловіка була й дружина Зорія Надія. Бо ж останнім часом Богдан Данилович полюбляв відпочивати в Трускавці, де можна попити цілющої водички, подихати гірським повітрям, підлікувати деякі болячки, які дедалі частіше дошкуляли й заважали нормально жити. Утім, проводжаючи Богдана у відпустку, Надія, здавалося, із задоволенням збирала йому курортну валізу, радила поменше смажитися на сонці, побільше гуляти й правильно харчуватися.

А Богдан готувався до проведення відповідальної частини задуманої ним операції, яка вступала у прикінцеву стадію. Відсутність його в Києві кілька тижнів жодним чином не вплине на якість заходів, які там, у столиці, проведуть його вірні друзі. Навпаки, їхні противники будуть певні, що саме за відсутності Зорія вони зможуть реалізовувати свої плани, не боячись відповідної протидії.

Єдине, що трішки бентежило полковника, так це спосіб, яким він змушений буде скористатися, реалізовуючи свій план.

2

Керівник Секретаріату Президента Талимеризіба зайшов до свого кабінету, коли годинник на стіні показував двадцяту годину. Дмитро Михайлович був виснажений, роздратований і, що бувало з ним надзвичайно рідко, навіть розгублений. Він щойно повернувся з Кончі-Заспи, куди їздив разом із керівниками Генпрокуратури, СБУ, МВС. Його близький не лише за духом, а й за різного роду економічними ґешефтами і політичними комбінаціями соратник тепер уже лежав на столі в патологоанатома. За певний час саме Талимеризібі повідомлять про результати розтину, і саме йому треба буде вирішувати, що залишати у висновку лікарів, а що прибрати й забути навіки. Або принаймні до інших часів.

У ці хвилини або й навіть секунди Президентові доповідають, що глава Секретаріату повернувся до свого кабінету. Ось Президент відсилає помічника і всіх, хто досі перебував у кабінеті, і натискає на клавішу переговорного пристрою.

На приставному столику в кабінеті Талимеризіби ожив телефонний апарат світло-жовтого кольору з великим гербом-тризубом на цифровому диску.

— Слухаю вас, пане Президенте! — як завжди чітко й голосно відчеканив глава Секретаріату.

— Діма, шо там случилося? Куди не позвоню — всі якісь перелякані, а ніхто нічого не каже. Ви, бля… шото од мене скриваєте. Чи, може, я вже не Прізідєнт України? Так ви, бля… так і скажіть, мов, пішов ти на хер, остоп…ів нам, хотім нового руководітєля.

— Пане Президенте, я щойно повернувся з місця трагічної загибелі нашого вірного друга Юрія Володимировича Кривученка. Він, кажуть, застрелився…

— Коли? І шо значить, кажуть? Він застрелився чи?..

— Приблизно після обіду. Дружина знайшла мертвим у господарському будиночку, що на дачній території. Доки все з’ясовував — не хотів вас турбувати. Зараз тіло в морзі, роблять відповідні процедури. Можливо, з’ясується, що йому допомогли…

— Шо? Нам зараз тільки цього не хватало, — Президент замовк. По його реагуванню на повідомлення Талимеризіби глава Секретаріату зрозумів, що Президент про подію вже знав. Це погано. Треба було першому доповісти, а так виходить, що він цілих півдня приховував від глави держави інформацію, яка для Президента в ці тривожні часи була важливою. Але так уже сталося, тепер треба викручуватися.

— Там, пане Президенте, справді не все так однозначно… — почав пояснювати Талимеризіба, але Президент різко перебив його.

— Шо б там не сказали ескулапи, сьогодні увечері по твоїх телеканалах должно пройти сообщеніє, шо міністр послєднє время тяжело болів і, шоб не травміровать родних, покончив жизнь самоубійством. Ясно?

— Буде зроблено, пане Президенте.

— А ти на завтра приготовся до серйозного разговора со мной. У мене накопилось много всяких к тебе вопросов.

— Добре, пане Президенте! — неголосно промовив Талимеризіба, хоча цих слів уже ніхто не почув, бо в слухавці зазвучав зумер відбою раніше, ніж глава Секретаріату промовив останню фразу.

Замигтів екран мобільного, що лежав на столі, і висвітилося слово «Клютов». Талимеризіба кілька секунд роздумував, а потім все ж натиснув на кнопку з’єднання.

— Слухаю, Вікторе Романовичу, — спокійно промовив Талимеризіба.

— Дмитре Михайловичу, дорогий ти наш, слава Богу, хоч під кінець дня вдалося додзвонитися. Можеш нічого не пояснювати — я все знаю. Треба терміново зустрітися, є деякі цікаві питання не для сторонніх вух. Я зараз на Подолі у своєму ресторані. Під’їхати зможеш?

— Так, хвилин за тридцять буду.

З

Дорога від Сімферополя до Ялти Богданові Даниловичу подобалася. Хоч би скільки нею їздив, завжди з трепетом чекав того місця, звідки вперше промайне море.

А поки що, тільки-но минули останні будови столиці Криму, за вікном попливли краєвиди «самозахоплень». Богдан намагався не звертати уваги на пустища уздовж шосе, захаращені ракушняком, цеглою, гірками щебеню, піску, дошками та іншим будматеріалом. Він як ніхто інший знає проблему, що вже понад два десятиліття дамокловим мечем висить над півостровом.

Самозахоплення землі! Вигнані Сталіним навесні 1944 року зі своєї споконвічної батьківщини кримські татари, що під час перебудови наприкінці 80-х почали повертатися до Криму з місць заслання, після здобуття Україною незалежності, десятками тисяч ринули на півострів і, як повінь, розлилися по всіх усюдах, селячись там, де була вільна земля.

Так було спочатку. Потім, бачачи абсолютно лояльне до себе ставлення Києва, кримські татари почали вимагати в місцевої влади додаткових умов. І їх, тих умов, ставало дедалі більше й більше. Кримські татари захоплювали землі обабіч центральних трас, приміські землі біля Сімферополя, Бахчисарая, Партеніта, де можна було не просто жити, а й торгувати.

Місцевій владі автономії ця проблема — як кістка в горлі. Звичайно, владні мужі, що приходили на керівні посади іноді відразу після відсидки в зоні, хотіли б спокійно собі дерибанити землі без проблем. Але кримські татари, народ рішучий і гоноровий, швидко зорієнтувалися, створили свій національний керівний орган — меджліс — і спочатку тихою сапою, а потім дедалі настирніше почали качати свої права.

Меджліс кримськотатарського народу — громадська організація, до речі, навіть не зареєстрована в установленому порядку — до державного управління не мав жодного стосунку. Але влада автономії його побоювалася і, щоб не доводити справу до кровопролиття, часто йшла на поступки. А коли на чергових виборах до Верховної Ради України кримські татари підтримали національні демократичні сили в Києві, чим внесли свою лепту в підсумок голосування, а також здобули кілька місць у парламенті, цей народ Криму знову себе заповажав і вже дбав про права більш серйозно, методично йдучи до своєї основної мети — створити на території півострова власну незалежну (навіть не автономну) державу.

Богдан Данилович, як і решта далекоглядних політиків, розуміючи, що проблема кримськотатарського народу дуже непроста, передбачав, що колись із таким підходом до її розв’язання все закінчиться бійнею. Тому ці думки, які починали лізти в голову, щойно Зорій перетинав Сиваське болото, він намагався відкинути; робив це й на чудовій дорозі до Ялти. Бо вплинути поки що на перебіг подій не мав змоги. То й чого тоді забивати собі голову ракушняком?

Ось там зліва проплив камінний профіль Катерини II, що вже багато століть, а може, тисячоліть (тоді це — не її профіль) суворо поглядає з п’єдесталу на долину, всіяну кам’яними брилами, валунами, покреслену городами, виноградниками та перелісками. Ще вниз-угору, вліво-вправо — і ось нарешті між пласкими вершечками гір промайнула морська блакить. Раз, ще раз. І вже очі мружаться від незвичайних барв казкового Чорного моря. Хоч би скільки проїздив тут і очікував цього дива, воно завжди виникає зненацька, захоплюючи дух, вражаючи чарівною, незрівнянною красою.

Санаторій «Чорномор’я», до якого прибув Зорій, вважається одним з найкращих у Ялті. Ще за часів Союзу сюди полюбляли приїздити на відпочинок москвичі. Але до престижної оздоровниці на той час міг потрапити не кожен охочий. Належав санаторій Комітетові державної безпеки. І хоч формально путівками розпоряджалася медична служба КДБ УРСР, українським чекістам нечасто вдавалося відпочити в ялтинській Лівадії, де й стоять корпуси санаторію «Чорномор’я».

Після розпаду Союзу, втративши Крим, Росія позбулася можливості безроздільно керувати тамтешніми оздоровчими закладами й будинками відпочинку. Як і українські спецслужбісти вже не мали змоги полікуватися в Єссентуках, Кисловодську, Сочі та в інших чудових курортних містах, до яких раніше звикли й де любили відпочивати.

Усе ж контакти між спецслужбами тривали, щорік підписувалися якісь угоди про співробітництво, взаємодію в боротьбі зі спільними ворогами — наркобізнесом, незаконним продажем зброї, тероризмом тощо. У кожному з цих документів відзначалося, що дружні спецслужби в жодному разі не проводять діяльність одна проти одної, хоча обидві сторони розуміли, що то такі собі протокольні облатки, які протягом усього періоду незалежності обох країн залишалися тільки декларативними пасажами, й не більше.

У кожної країни — власні державні інтереси, а спецслужби завжди виконують свої функції, тобто захищають ті ж таки державні інтереси. І працюють одна проти одної. Завжди. Америка — проти Японії, Італія — проти Німеччини, Англія — проти Франції, Польща — проти Росії, Росія — проти України. І навпаки.

Але наявні, хоч і формальні, дружні контакти між ФСБ і СБУ давали змогу обмінюватися відомствам путівками до оздоровниць. І хоч ці можливості використовували, як правило, керівники вищих рангів і члени їхніх сімей, перепадало іноді й простим смертним. Саме така «горяща» путівка й дісталася співробітниці аналітичного підрозділу російської федеральної служби безпеки Насті Литвиновій.

І треба ж було трапитися, що в той самий час у відомчому санаторії Служби безпеки України відпочивав і полковник СБУ Богдан Данилович Зорій!

4

У великому шикарному ресторані, що належить Вікторові Романовичу Клютову, завжди людно. Простим смертним сюди дорогу заказано — не по кишені. Тут тусується переважно золота молодь: синки й донечки грошовитих бізнесменів, високих державних чиновників, тобто — бандитів, хабарників і крадіїв державного майна. Саме тут, як, до речі, й в інших «пітєйних» закладах столиці, можна без проблем придбати наркотики будь-якого ґатунку, ціни та сили впливу. Щоб реалізувати свої забаганки, необов’язково десь ховатися, кудись іти, тобто, як говорить молодь, — не треба паритися й шифруватися.

Є в цьому ресторанному комплексі й окремі кабінети, дорогі шикарні невеликі зали, кімнати для «відпочинку». Сюди мають право входити тільки дуже шановані люди і лише за вказівкою самого хазяїна чи за погодженням з ним. Тобто — з Клютовим.

Саме в одному з таких затишних і дорогих залів зустрілися найголовніший секретар Президента України і найбагатший олігарх — за сумісництвом найкрутіший наркобарон. Талимеризіба і Клютов не раз мали тут серйозні розмови, обговорювали непрості бізнесові й політичні питання, вирішували долі інших людей. Після таких, нерідко складних і неприємних спілкувань, обидва дозволяли собі по-справжньому розслабитися. У цьому їм допомагали не лише міцні напої, вишукана їжа, а й дорогі висококласні повії.

Сьогодні, з усього видно, жодних розважальних заходів не передбачалося. Ситуація вимагала серйозної розмови. Розмови, яка може виявитися останньою в їхньому спілкуванні і стати тією межею, за якою будь-які стосунки між людьми припиняються.

— Що з Юрою? — замість привітання запитав Клютов, зустрічаючи біля входу в ресторан Талимеризібу.

— А що з Юрою? Немає Юри. Застрелився, — Талимеризіба сказав це так, наче повідомив, що на вулиці закінчився дощ.

— Гаразд, ходім усередину, там поговоримо.

Клютов і Талимеризіба пройшли через кілька кімнат і коридорів та опинилися в шикарно вмебльованому невеликому залі, посеред якого — великий стіл, застелений білою скатертиною, сервірований красивим дорогим посудом з різними закусками й напоями. Сіли одне проти одного. Випили. Почали трапезу.

— Він був нашою надією, — жуючи сказав Клютов. — Чесно тобі зізнаюся: дехто не виключав того, що Юра міг замінити нашого нинішнього Президента. — Зненацька Клютов замовк і пильно подивився Талимеризібі в очі. — А ти, Дімо, знав, що у Президента одним з варіантів спадкоємця був саме Кривученко? Тато вважав його сильною особистістю, розумним і наполегливим керівником. При Юрі-президентові Тато жив би як у Бога за пазухою, не боячись за свої мільярди.

— У нас із вами, Вікторе Романовичу, як я пам’ятаю, були дещо інші домовленості, — образився Талимеризіба. — І я, здається, все, що від мене залежало, робив, аби завоювати довіру Президента й не втратити вашу. Я розумію, на що ви натякаєте… І не думайте… Хіба я пішов би на таке, щоб заради кар’єри знищити таку людину, як Юра? Та він мені був, як брат.

— Добре, добре, не трусися. Юру не повернути, а нам треба думати, що робити далі. Як ти відчуваєш, Президент тобі цілком довіряє?

— До сьогоднішнього дня я думав, що цілком, — керівник Секретаріату знизав плечима, — а сьогодні він якось дивно зі мною говорив. Він і раніше не добирав слів у спілкуванні, а тепер… Зірвався. Може, через Юру? Хтось йому доповів про самогубство Юри раніше, ніж я. Хоча я дивуюся: без мене раніше й муха до кабінету Президента не могла залетіти. А тут… Може, Берун? Президент під кінець сьогоднішньої розмови сказав, що завтра матиме до мене серйозні запитання.

— На тему?..

— Без поняття. У нього до завтра ще можуть тричі змінитися і плани, і теми зустрічі.

— Діма, давай серйозно ще раз визначимося: ти готовий іти до кінця, щоб досягти головної мети, про яку ми домовилися раніше?

— Я-то готовий, але ж бачите, як можуть змінитися обставини. Ще невідомо, чим закінчиться наша зустріч із Президентом.

— Ну тоді давай і будемо від цього танцювати. Якщо треба буде — зустрінемося й завтра. — Клютов витер серветкою рота, кинув її на стіл і підвівся. — А як ти думаєш, чому так вчинив Юра? І чи ж дійсно сам він це зробив?

— З’ясовуємо… — непевно відповів Талимеризіба.

— До речі, — Клютов чомусь знову сів, — помер син Назарова, Генка. Треба тримати Миколу Яковича під контролем, щоб не накоїв, бува, якихось дурниць. Зараз треба згортати все виробництво, що є там у нього, а він, схоже, недієздатний. — Клютов хлюпнув сам собі в бокал коньяку, випив залпом і, дивлячись перед собою на сервірований стіл, повільно сказав: — Добре, з Яковичем я сам розберуся.

5

Зачинивши двері свого кабінету зсередини на ключ, начальник департаменту фінансової безпеки та боротьби з економічними злочинами Мирон Остапенко увімкнув портативний магнітофон розміром із сірникову коробку і прислухався. З мікродинаміків почулися доволі розбірливі слова — розмова двох чоловіків, голоси яких не впізнати було просто неможливо.

Генерал Остапенко зручно вмостився у кріслі й приготувався отримати кейф. Адже про зміст розмови Президента з главою його Секретаріату Мирон Валентинович уже знав з письмових розшифровок записів, які йому регулярно готували люди, що працювали на нього й весь час одержували звукові файли з кабінету Президента від «булави».

«…шо той предмет, та бомба, полетіла в мене? У нас єсть, вообще-то, служби, які должні охранять Прізідєнта? Чи я поназначав їх руководітєлєй для того, шоб вони набивали свої кармани, пользуясь моїм добрим ім’ям, моїм авторітєтом? Де до сіх пор Берун? Почіму нє докладуєт?

— Він, пане Президенте, намагався кілька разів потрапити до Вас на прийом, але я його під різними приводами не пускав: нехай трішки потрясеться. Та й мені потрібен був час, щоб з’ясувати деякі деталі, уточнити факти.

— Які деталі, які факти? Прєдалі все, прєдалі! Подонкі, бля… подонкі!

— Пане Президенте, у мене є достовірна інформація, яка свідчить про безпосередню причетність голови СБУ генерала Беруна до організації замаху.

— Якого замаху?

— Замаху на вас, в Івано-Франківську, пане Президенте.

— Ти шо, Діма, зовсім здурів?! Берун? До замаху? На мене? Цього не може бути. Гераська, несмотря на його жадность і крахоборство, прєданний мне до мозга костей. Может, ти питаєсся сваліть свою віну на другіх? Так ти мне, ето самое, прікраті! Мне тоже коє-шо ізвєсно о твоїх шури-мури с етімі бандітамі, коториє вже обнаглєлі, подонкі, до такой степені, шо питаюцця забрать бізнес у моєї сім’ї.

— Пане Президенте…

— Шо, «пане Президенте»!? Думаєш, тільки ти умний та твої Клютов і компанія? Я знаю каждий твой шаг, знаю твої заморочкі, знаю даже, скільки ти береш за те, шоб пропустить до мене на прийом посєтітєлєй. Ти тоже вже обнаглел до того, шо й з міністрів та руководітєлєй областей вимагаєш мзду. Ти нє рєшаєш жодного вопроса без взяткі. А теперь хочеш сваліть всьо на другіх?

— Пане Президенте…

— Кого на мойо место вже мєтітє? Клютова? Бойченка? Назарова? Чи, може, сам хочеш сісти ось у це кресло?

— Пане Президенте, це все підступність Беруна. Тільки він міг на мене таке наговорити. Якби був живий Юрій Володимирович Кривученко, він би вам підтвердив, що голова СБУ давно вже настроєний проти вас. Свідчення цього — не лише його поведінка, а й дії його підлеглих.

— Шо ти імєєш в віду?

— Дехто з вищого керівного складу СБУ останнім часом вийшов з-під контролю Беруна і, попри те, що їм заборонено займатися політикою, беруть у ній найактивнішу участь.

— В смисле?..

— Є там у них такий собі Зорій, полковник, спеціаліст із тероризму. Так от він і ще там кілька його подільників, схоже, теж намагаються протиснути свою людину поближче до вашого кабінету.

— Ось бачиш, ти й проколовся!

— Як це, у чому?

— Ти сказав, шо той полковник теж намагається протиснути свою людину. Значить, не один він, а й ти, і твойо кодло… Короче, прєдатєлі все, подонкі! Був би живий Юра Кривученко, він би зараз розтьор вас усєх в пиль. Це ви його, сукі, убралі! Іди, я зараз буду прінімать рєшєніє. І не здумай там шось ліпить — унічтожу, понял?

— Понял, пане Президенте!»

У динаміках диктофона — тихо. Остапенко почекав ще кілька секунд і натиснув на кнопку «стоп».

— Так, коли це було, подивимося на розшифровку, — промовив уголос генерал, гортаючи аркуші. — Ага, це розмова вчора о вісімнадцятій годині. А що було далі, після вісімнадцятої?..

6

Вона просто сиділа й мовчала. Уперше відтоді, як Богдан Данилович за нею спостерігав. Вона крутила головою, наче роздумуючи, що ж сьогодні зобразити. Раніше це були звуки, подібні до бурчання старої бабусі чи гавкання собаки. Іноді звуки нагадували плач малої дитини.

Сьогодні чайка сиділа на тому самому місці, де завжди, тобто на виступі даху адміністративного будинку санаторію «Чорномор’я», але мовчала. Може, і в неї був такий самий поганий настрій, як у Богдана Даниловича? Йому теж не хотілося ні з ким говорити, ні з ким спілкуватися.

Вони дивилися одне на одного. Про що думала чайка? А Бог її знає. Його ж думки впродовж останніх кількох годин сягали далеко-далеко. Полковник усе залишив у Києві, всі справи, кінці всіх ниток того величезного й заплутаного клубка, назва якому — серйозна політична операція. Протилежні кінці ниток він весь час тримає у своїх руках, не доручаючи нікому, не довіряючи нікому, не вірячи нікому.

Але зараз полковник Служби безпеки України Богдан Данилович Зорій перебуває тут, у найпрекраснішому місті Криму, перлині Чорноморського узбережжя — Ялті. Формально — щоб хоч трішки відпочити й поправити своє здоров’я. А насправді…

Тут, у Лівадії, в історичному місці, де колись вирішувалися доля й майбутнє Європи та світу, нині відбуваються, можливо, не менш важливі події, що можуть вирішити долю й майбутнє України. Принаймні Богдан Данилович належно підготувався. Тільки вистачило б йому терпіння й наснаги. Досвіду — не позичати, але останнім часом полковник став помічати в собі таку рису, як поспішність.

Спішить Зорій, спішить…

Але й тягти далі нікуди. Учора пізно ввечері був «сеанс зв’язку» з його соратниками, які повідомили про вжиті заходи, виконання тих завдань, які Зорій дав перед своїм відбуттям до Криму. Яруга доповів, що всі місця, де тільки можна контролювати начальника департаменту Мирона Остапенка, обладнано оперативною технікою прослуховування й візуального спостереження. Петро Крюк уже назбирав під своє крило колишніх спецназівців, яким осточортіли нинішня влада й неподобства в колись міцній та потужній державі і які готові були до силових варіантів. Генерал Шершун поінформував Богдана Даниловича про дії Беруна, його намагання будь-що втриматися у кріслі голови СБУ. Зорій навіть устиг переговорити з генералом Ухалем, який наступив на хвости найбільшим вітчизняним наркобаронам, серед яких, звичайно ж, Клютов, Бойченко, Назаров. Ухаль також повідомив, що через передозування наркотиків помер син Назарова — Геннадій.

Найостаннішим учора Зорію зателефонував журналіст Ліченко й розповів, що касету з компроматом на олігархів він прилаштував на один з центральних каналів, який останнім часом відзначається опозиційністю до влади. Начебто менеджери каналу в захваті від побаченого на плівці й готові пустити її в ефір якнайшвидше, а Ліченку насилу вдається їх стримувати.

Але всі ці, здавалося б, заспокійливі новини не принесли Зорієві доброго настрою. Полковник хвилювався, бо ж сьогодні виходив на полювання. Саме за кілька годин, а може, й раніше його внутрішня чуйка подасть якийсь сигнал: або «до бою», або «відбій». Усе залежатиме від розуміння того, чи має та особа, на яку Зорій покладає великі надії, реальні можливості внести ясність у деякі пробіли в його стратегічному плані приведення до влади в Україні потрібної людини. Потрібної не особисто полковникові Зорію, не особисто генералові Шершуну, полковникові Крюку чи підполковникові Ярузі, а народові України, людям України, таким, як Сашко й Ніна Теслі, Іван Цюба, його водій Гена Вареник, друг і колега полковник міліції Петро Симко. Це потрібно мільйонам інших простих і непростих людей, що розмовляють різними мовами, моляться різним богам, мають різні пристрасті й уподобання.

І хоча Богдан Данилович знав, що перспектива отримати потрібну інформацію не надто велика, все-таки спробувати варто.

Бо ці матеріали сприятимуть правильному вибору тактики для того, щоб запобігти реалізації планів північних сусідів підсадити на вершину української влади свою креатуру. А значить — ще більше зміцнити позиції людини Зорія, котра вже так близько

до мети, яку визначив він — полковник Служби безпеки України. Який, у принципі, вже залишається ним тільки номінально, давно перетнувши межу, що розділяє поняття «службові обов’язки» і покликання справжнього патріота Батьківщини.

Політичні проекти, політичні партії, спілки, союзи, блоки, рухи — до самісінької дупи. Усі вони тільки охнуть, зрозумівши, що їх усіх просто «зробили». Як пацанів.

За годину Богдан Данилович Зорій піде на побачення. Саме за годину він на певний час пошле до бісової матері всі свої морально-етичні принципи, якщо вони в нього ще залишилися, і пуститься берега.

Але, знову ж таки, людина припускає, а Бог допускає. Навіть гадки не мав полковник Зорій, що буде після того, як у сонячній Лівадії зустрінуться два професіонали, двоє співробітників спецслужб різних держав. І що втрутиться в їхні стосунки не лише доля. І все буде не так просто, небуденно, навіть трагічно.

7

Мирон Валентинович Остапенко сьорбнув з красивої порцелянової чашки, в якій він заварив міцний чорний чай, і знову приготувався слухати. Оскільки запис здійснено лише кілька годин тому, Остапенкові доповісти розшифровану й перенесену на папір розмову ще не встигли. Нічого, це можна зробити й потім. Зараз пішла така «спека», що аналізувати й систематизувати матеріали немає часу. Важливі кожна година, кожна хвилина. Бо ж його, генерала Остапенка, дії цілком залежать від ось цих записів.

Мирон Валентинович натиснув на кнопку диктофона. З динаміків знову полинули знайомі голоси. Цього разу «булава» зафіксувала розмову Президента і голови СБУ генерала Беруна.

«— …Герасиме, ти в мене хто? — голос Президента сухий і суворий.

— Не зрозумів запитання, пане Президенте… — з тембру відчувається, що Берун хвилюється.

— Я тебя зачем назначіл? Шоб ти обєспєчував безопасность государства, правільно?

— Правильно, пане Президенте.

— А Прізідєнт України єсть частью государства?

— Пане Президенте, що ви зі мною, як з пацаном, — несподівано голосно промовив Берун. — Кажіть, у чому я винен, що я зробив не так?

— Ти не харахорься! — теж підвищив голос Президент. — Усе, що ти робиш, — не так. Але найголовніше те, що ти нічого не робиш з того, що повинен робити як голова Служби. — Президент почав говорити щирою українською, хоча робив це, якщо поруч не було телебачення, дуже рідко. Під час офіційних зустрічей Президент розмовляв винятково державною мовою, яку знав непогано, але «при своїх» не міг відмовити собі в задоволенні спілкуватися улюбленим суржиком, коли майже в рівній пропорції вживав російські, українські слова та не дуже вишукані матюки. — Ти не лише не попередив цього ганебного хуліганського вчинку в Івано-Франківську, а й брав безпосередню участь у його підготовці. Що ти на це скажеш?

— Оббрехали, пане Президенте, оббрехали. Знаю навіть, чия це робота. Женіть ви цього Талимеризібу, бо він ще не такого наплете. Сам злигався з Клютовим і компанією, готує державний переворот, у мене є докази, якраз сьогодні я хочу вам це доповісти. А от щодо Франківська… Я не хотів зарані вас тривожити, але від самого початку я дійсно знав, що під час відвідання вами університету готувалася акція…

— Що?! — гаркнув Президент. — Ти знав і мовчки дивився, бля, як планують убити твого Президента?

— Ні, це не так, — спокійно відповів Берун. — Я проводив цілий комплекс оперативно-технічних заходів з метою…

— До сраки мені твої заходи, бля… коли на мене летіла граната і весь світ побачив, як я ганебно впав. То це тобі я маю бути вдячним, що скоїли замах на моє життя?

— Ні, пане Президенте, подяка якщо й має бути, то за попередження теракту. Якщо дозволите, я вам усе поясню. Три місяці тому я одержав оперативну інформацію про підготовку проти Вас терористичного акту. Моїх кілька незалежних одне від одного агентів повідомили, що Клютов, Назаров та Бойченко проштовхують на ваше місце свою людину. Аналіз додатково отриманої інформації дав змогу зробити висновок, що цією людиною є ваш керівник Секретаріату Дмитро Михайлович Талимеризіба. Але, враховуючи, що до наступних виборів ще далеченько, ця банда вирішила, так би мовити, прискорити процес. Вони задумали вас просто знищити. За їхніми планами, після теракту почнеться паніка, тоді можна буде скористатися ситуацією і завдяки силовикам здобути владу. Підмовляли й мене взяти участь у цій провокації, але я категорично відмовився, пообіцявши їм мовчати. Водночас я вжив відповідних заходів, щоб не допустити теракту. Мої люди були введені в склад групи, яка мала забезпечити підготовку до замаху. Я знав про кожний крок. Мій агент замінив справжню бойову гранату на шумову, тому вибуху й не було.

— Ага, хрін там не було, — вставив Президент.

— Зрозумійте, пане Президенте, якби я почав вживати якихось практичних репресивних заходів, це кодло придумало б щось інше, про що я міг і не знати. А так усе було під контролем. Зараз треба визначитися, що робити з Клютовим, Талимеризібою та компанією.

— І з тобою…

— Я, пане Президенте, готовий спокутувати провину в будь-який спосіб. Ви знаєте — я відданий вам до останньої волосинки. А за свої прорахунки готовий нести покарання. Можете мене розстріляти.

— Ти тут не пиндючся. Я сам знаю, що з ким робити. Треба буде — і розстріляю. А що там у тебе за група в службі, дисиденти якісь, роблять, що хочуть, граються в політику, в якій ні бельмеса не розуміють? Якийсь полковник, Зоря, чи як там його?

— Та є в мене кілька шибайголів, з якими важкувато працювати. Але це розумні й професійні люди, на них, відверто кажучи, і тримається служба. Полковник Зорій — один із них. Я організував спостереження, але нічого особливого за ними не помічено. Та й що вони можуть зробити проти сильної влади, проти цілої держави, навіть коли щось і задумали.

— Добре, припини свої понти. Краще скажи, як там працюється в тебе генералу Остапенку?

— Думаю, нормально. Порпається там у своїх фінансах та в економіці, контролює, захищає, не допускає, — почав мимрити

Берун. — А звідки ви його знаєте? Він призначений на посаду давно, хоча звання генерала присвоювали йому ви. Ну й пам’ять у Вас, пане Президенте, якщо пам’ятаєте навіть такі деталі!

— Та нічого я не пам’ятаю. Просто приятель один з американського посольства запитував про нього — колись вони зустрічалися в Штатах під час навчання. Хвалив і все таке. Ну, добре, йди. Уже пізно — завтра багато роботи, та й сьогодні треба привести в порядок думки після ваших з Талимеризібою кульбітів».

Голоси в диктофоні змовкли, тільки чути було, наче хтось ходить у кабінеті. Остапенко й далі слухав, сподіваючись почути щось іще, можливо, важливе для себе, для своєї подальшої долі. І дочекався. У динаміках щось клацнуло, зарипіло і почувся голос Президента: «Сергію, зайди». За хвилину — голос заступника керівника Секретаріату Президента Віталія Горбунова: «Слухаю Вас, пане Президенте!»

Остапенко напружився, ширше розплющив очі, наче саме цей орган міг допомогти йому розчути наступну фразу, яку він боявся пропустити або не зрозуміти.

І очікувані слова прозвучали — чітко, голосно, розбірливо.

8

Чи розуміла кадрова співробітниця російської спецслужби, де вона перебуває і хто її оточує на відпочинку в санаторії? Чи могла вона передбачити або просто припустити, що «дружні» українські спецслужби зроблять спробу під’їхати до неї з вербувальними пропозиціями? Чи усвідомлювала вона, якою насправді реальною інформацією володіє?

Так, Настя Литвинова чудово все розуміла. І не лише тому, що неодноразово вислуховувала інструктажі співробітників внутрішньої безпеки ФСБ. Вона була як ніхто інший поінформована про спроби й факти вербування українськими спецслужбами російських громадян і працівників спецслужби зокрема. В аналітичному підрозділі, де вона працювала, також зберігалися звіти колег про вдалі операції росіян «на українському напрямку». І хоча всі вони були зашифровані під псевдонімами, вихідні дані й характер операцій давали змогу зробити висновок: здійснюється активна робота однієї спецслужби проти другої. І нічого в цьому дивного Настя не вбачала. Закони спецслужб.

Це — теорія. Бо коли з’явився перед очима спочатку в їдальні, на пляжі, а потім і на танцях стрункий сивий симпатяга років п’ятдесяти й поклав на неї незвичний пильний погляд, Настя Литвинова навіть не відчула тривоги. Тривоги професійної, спецслужбівської. Зате хвилювання жіноче після кожної зустрічі зростало, тривожило, затягувало.

Після кількох прогулянок схилами узбережжя й уздовж лінії моря, приємних розмов у кафе й кількох танцювальних вечорів цей чоловік запропонував Насті Литвиновій подорож в одне з найприємніших природних тутешніх місць — на плато Ай-Петрі. Жінка радо погодилася.

Богдан Данилович (а це, звичайно ж, був він) пообіцяв захопливу мандрівку, неймовірні краєвиди та приємний відпочинок. Домовилися виїхати одразу після сніданку…

…Машина піднімалася легко, наче їхала рівниною. Бо машина та — нова шикарна Тойота, яку люб’язно прислав із Сімферополя добрий приятель і колега Зорія, заступник начальника головного управління СБУ в Криму Роман Лисцев.

Якби не попередження Богдана Даниловича про те, що швидкість має бути розумною, водій би придавив, і вони з Настею вже були б на самісінькій горі. Водій дотримувався вказівки, тому пасажири мали змогу розглядати навколишні пейзажі — старезний ліс із віковими ялинами, оригінальні водоспади, витончені «невеличкі» будиночки поміж дерев і каміння.

Природоохоронна зона — не для всіх. Колись тут суворо забороняли будувати не лише приватним особам, а й державним структурам. Часи змінилися. Зараз аби твої гроші: можна побудуватися й посередині якогось реліктового гаю, попередньо вирубавши кілька соток цінних дерев. Крим — територія, де давно немає ні влади, ні закону, ні совісті.

Нагорі завивав шалений вітрюган. Він збивав з ніг, змушуючи людей аж присідати, триматися за каміння, щоб не опинитися внизу, в прірві. Несамовито жбурляючи пилюку впереміш із дрібними камінцями, вітер зчиняв паніку, змушував відмовитися від спокусливих пропозицій, що їх нав’язували місцеві гіди — тутешні жителі, здебільшого кримські татари.

На плато Ай-Петрі життя вирувало. Працювали чайхани, кав’ярні й шашличні. Але враження складалося, що то єдиний велетенський базар. Навкруги — бруд, багнюка, сморід. Як у поганому, зачуханому селі. Фотографи нахабно пропонували зробити на згадку фото з хижаками. Тут були і чорна пантерка, і леопардик, і левенятко, і ведмедик. На нещасних тваринок боляче дивитися: жалюгідний вигляд, їх, мабуть, чимось поїли, щоб звірятка були сумирними, а їхні очі — наче затуманені. Дітки раділи, дорослі ніяково відводи погляди.

Весь цей смуток трішки пригасив безперечний факт неймовірної краси захопливого краєвиду, що розгортався внизу.

У той час, коли на плато було холодно й навіть накрапав дощ, унизу в Ялті й далі на узбережжі моря яскраво світило сонце. Хмари наче впиралися в якусь прозору стіну. Доходили до неї — й жодного метра далі.

Ця природна аномалія (чи норма) завжди захоплювала відвідувачів Ай-Петрі та Ялти. Бо з цього курортного славетного міста аномалія здавалася таким самим дивом, тільки навпаки: на ялтинському узбережжі Чорного моря майже завжди сонячно, а над Ай-Петрі весь час висять хмари.

День промайнув, неначе камінь булькнув у морську глибінь. Красиво, дивно, пам’ятно, але швидко. Саме цей день став початком стосунків між полковником СБУ і аналітиком ФСБ. Стосунків, які закінчилися незвично і після яких кожен із них вважав, що саме він зробив усе, щоб досягти мети. Кожен — своєї.

1

Підполковник Яруга насилу дочекався повернення Зорія з Ялти. Поки не було Богдана Даниловича, сталося стільки подій, які треба обговорити, прийняти рішення. Про деякі з них Віктор інформував полковника телефоном, використовуючи умовності, називаючи тих чи інших осіб прозвиськами, відомими тільки їм двом. Але, хоч би як вони шифрувалися, телефоном усього не скажеш, а обговорити ситуацію треба негайно, тож Яруга наполіг на зустрічі просто сьогодні, в неділю.

Після простих, але необхідних процедур з виявлення можливих хвостів обидва співробітники у визначений час зустрілися в затишному кафе німецької кухні на Подолі.

— Слухай, Вікторе, як ти вгадав, що нам треба саме в цей «пітейний» заклад? — перед входом у кафе Зорій і Яруга обнялися.

— Я вибирав не, як ви кажете, «пітейний» заклад, а той, де можна поїсти справжньої чоловічої їжі. Я ж бував у санаторіях і знаю, як там годують: кашки, пюрешки, парові котлетки, все протерте-проварене. Як ви на такій їжі виконували складне й відповідальне завдання Батьківщини? Я б, наприклад, не протримався й однієї ночі, — Яруга хитро прищурив очі.

— Почалося… — Зорій удав, що образився. — По собі все міряєш. А, взагалі-то, твоя правда: якби не шашлички та різні бешбармаки з пловом упереміш та ще й із кримським справжнім винцем — завдання навряд чи було б виконано.

— А так?..

— А так, — Зорій склав у трубочку губи й задер голову, — мабуть, щось-таки вийшло.

— Добре, думаю, ви однаково про деталі цього надзвичайно важкого завдання не розкажете, тому замовлю нам німецькі сосиски-сардельки-ковбаски з соусами і розповім про те, що у нас за вашої відсутності трапилося. А трапилося багато цікавого.

Зорій і Яруга замовили по кілька м’ясних страв, пляшку горілки і, не змовляючись, не починали серйозної розмови доти, доки не наситилися. І лише коли офіціант розлив у чарки останні краплі оковитої, чоловіки розпочали бесіду, заради якої прийшли сюди.

— Я вам, Богдане Даниловичу, раніше телефоном доповідав про основні події, що були протягом двох останніх тижнів. Про смерть міністра Кривученка ви знаєте. Після замаху на Президента в Івано-Франківську почалися круті розбірки, кілька десятків осіб затримано за вказівкою Беруна, але після того, як звів рахунки з життям студент Дмитро Гнилюк, який кидав гранату, майже всіх випустили. Для громадськості оголошено, що то був лише хуліганський вчинок. Мовляв, не може бути теракту в країні, де Президент має високий авторитет.

У мене під контролем усі наші об’єкти. «Красунчик», як і раніше, аж зі штанів вискакує, щоб обворожити Валентину Ромниченко. Наші люди й агентура Ухаля стежать за кожним кроком Клютова, Бойченка та Назарова: там паніка, розбрід і хитання. Вони відчувають, що треба згортати виробництво наркоти й давати драла, але поки що жадоба перемагає. Наш Остапенко дає нам класну інформацію про те, що діється в кабінеті Президента. Недурний мужик, раз додумався, як підсунути жучка в найвищий кабінет держави. А ми класно придумали, що обклали його апаратурою, а то цікаві дані пройшли б повз нас.

— А що там цікавого може бути в кабінеті Президента? Матюки, анекдоти, дерибан бабок, бізнесові схеми, чергові кадрові рокіровки…

— От-от! Ви, Богдане Даниловичу, як завжди, вцілили в десятку. І ми зараз із Вами знаємо те, про що дехто навіть не здогадується.

— І що ж ми таке знаємо?

— А те, що Президент після розмов спочатку з Талимеризібою, а потім з Беруном викликав заступника керівника Секретаріату Віталія Горбунова і продиктував йому кілька указів. Не пропоную відгадати їх зміст, бо навіть вам це не вдасться.

— Чому це ти, Вітю, так погано про мене думаєш? Може, все-таки спробувати? Принаймні зміст двох указів я вгадаю точно.

— Не може бути! — загорівся Яруга.

— Так, лови. Перший указ — про звільнення з посади керівника Секретаріату Дмитра Талимеризіби. Влучив? — Зорій побачив, як Яруга аж роззявив рота. — Другий указ — про звільнення з посади голови СБУ Герасима Васильовича Беруна.

— Ні фіга собі! — тільки спромігся сказати Яруга.

— Далі я вгадувати не буду, бо решта мене не цікавить. Крім одного: як це ти, досвідчений опер, мій, так би мовити, учень і бойовий побратим, маючи таку вибухову інформацію, спокійнісінько сидів тут, лопав німецьку ковбасу й запивав її українською горілкою, замість того щоб одразу ж, ще ось там, на порозі, повідомити про неї, га?

— Про що: про ковбасу чи горілку? — спробував пожартувати підполковник.

— Вікторе! Зараз не до жартів! Настав час, коли від секунд залежатиме успіх чи програш нашої справи. Проґавив час, втратив хвилини, отримав інформацію на секунди пізніше, ніж супротивник — і гуд бай. Коли ця інформація вже була в тебе?

— За десять хвилин до від’їзду на зустріч із вами, пане полковнику, — сухо відповів Яруга.

— Ну, гаразд, — пом’якшали нотки в голосі Зорія. — Що там ще за укази придумав наш мудрий керманич?

— Про призначення керівником Секретаріату Сергія Левенюка, який до цього обіймав посаду помічника Президента, і про призначення в. о. голови Служби безпеки…

— …генерала Остапенка, — закінчив фразу Зорій.

— Так точно, пане полковнику! — мало не крикнув Яруга.

— Тихше, бо відвідувачі подумають, що знову почалася війна. Третя світова, — Зорій задумався. — Та-а-ак, молодці американці, свою лінію ведуть твердо. Недарма постаралися свого часу наші колеги-цеерушники.

— А при чому тут цеерушники?

— Потім розповім. Я думаю, Остапенко й «Красунчик» — це ще не все. Знаючи американців, не виняток, що у них є не один подібний до цього проект. Наші місцеві «альпіністи» на кшталт Клютова поки що в програші — із Талимеризібою нічого не вийшло. Значить, щось моститимуть нове. Берун теж зазнав фіаско. Може, ще й до нас попроситься. Та нам із ним не по дорозі. Залишилося розкусити росіян. Але ті не наполягатимуть на своїй кандидатурі на найвищу посаду нашої держави, якщо побачать, що реальний претендент, хоч би від якого угруповання він був, буде лояльним до Росії. У них там своїх проблем стільки, що відкрито на конфронтацію не підуть. Хоча… Завтра мій перший робочий день після відпустки, прийду на роботу, наче нічого про кадрові зміни не знаю…

— Так ще ніхто нічого й не знає. Навіть Берун. У нас же в державі зараз як: вмикаєш телевізор, а звідти тобі — так, мовляв, і так, ти вже, товаришу чи пане такий-то, зовсім уже не такий-то.

— Ну ти й закрутив: «такий-то», «не такий-то». Краще скажи, як тут у Києві люди? Такий час, що все може змінитися навіть за кілька днів. У Криму — жах, повний «безпрєдєл». Обстановка така, що кинь сірника — і все вибухне к бісовій матері.

— Аналогічно. Люди ремствують, усе дорожчає, зарплати маленькі, роботи немає, чиновники знахабніли до того, що взагалі плюють на народ. І правда — не вистачає якоїсь іскри, щоб люди схопилися за вила.

— Не дай Бог. Не можна цього допустити. Постраждають невинні, а глитаї змиються у свої офшори та Швейцарії, дістань потім їх. Ми підемо іншим шляхом. Точніше — вже йдемо. І все поки що складається непогано.

— Я так розумію, що й у Крим ви з’їздили недарма? Я маю на увазі, крім того, що неслабо відпочили? — в очах Яруги знову заграли бісики.

— Вікторе! От ти не можеш, щоб не позаздрити товаришеві. У Ялті я виконував дуже відповідальне доручення, і, здається, дещо мені вдалося. Хоча довелося, звичайно, тяжко працювати…

— Я розумію: і вдень, і вночі, «нє щадя, так сказать, нє только живота»… І доручення ви виконували, вибачте, чиє?

— Та своє я виконував доручення, своє. Ну, так вийшло.

Ну — пощастило.

— Хоч нічогеньке «завдання» виявилася? Чи довелося йти супроти природи, змушуючи організм реагувати на негідний об’єкт?

— Ну, ти ж, Вітько, і цинік, — Зорій помовчав з хвилину, а потім замріяно додав, — «нічогеньке» — не те слово.

2

— Де ти пропала? Дзвоню-дзвоню — як у рейку. Тобі б давно треба придбати мобільний телефон. Ти, мабуть, єдина в Москві, у кого його немає.

У Алли, як завжди, сто слів на секунду. Кулемет, не баба.

— Відпочивала в Ялті. Треба ж коли-небудь подумати не лише про службу, — Настя зраділа дзвінку подруги. Вражень про відпочинок — валом, а поділитися ні з ким. Жінка все-таки, хоч і має специфічну роботу. — А мобілка у мене вже є. Можеш записати номер.

— Невже хтось подарував? — Алла записала продиктований номер.

— Ти вгадала.

— Усе, я зрозуміла. Увечері буду в тебе. Мене зараз паралізує від цікавості.

— Гаразд, чекаю.

Насті самій хотілося поділитися враженнями від поїздки до Ялти. Окрім Алли, про відпочинок хвалитися майже нікому. Та й не лише жіночими мотивами Настя мотивувала своє бажання розповісти Аллі про те, що відбулося з нею в Криму. У Насті — своє життя. У Насті — свої плани.

Алла прийшла з тортом і пляшкою мартіні. Чомусь їй здалося, що саме цей напій сприятиме приємній розмові з подругою.

— Те, як ти добиралася, комфортність житла та яке харчування, мене цікавить менш за все. Колися — хто він, який і які перспективи твого холостяцького життя? — Алла потягувала мартіні, закинувши ногу на ногу.

Настя почала розповідати, як познайомилася з чоловіком п’ятдесяти років, красивим і сильним. Деталі знайомства опустила. Настя відчувала, що вони не дуже й цікавили подругу.

— Ти знаєш, Алло, не можу досі зрозуміти: в санаторії відпочивало чимало молодих симпатичних хлопців і мужчин значно молодших, ніж мій… — Настя запнулася. — Вибач, але імені називати не буду. Специфіка роботи. І його, і моєї.

— А що, він теж твій колега?

— Виходить, так. Але я про це дізналася вже після того, як… — Настя взагалі замовкла.

— Та вже розповідай. Цікаво ж, чи є ще в наш час справжні мужики?

— Виходить, що є. Не знаю, з чого й почати, не можу навіть до ладу й логічно все розповісти. Погано взагалі пам’ятаю деякі епізоди з того, що трапилося. Усе було, дорога моя подруго, як у сні. Але це не з розряду тих снів, що після пробудження ще довго тиснуть своїм кошмаром. Ні, то був шалений, дев’ятибальний шторм. Але той шторм наче був не поруч, а в мені. І залишається в мені досі. Як солодка трута, як гіркий мед, як пересипаний справжнім піском цукор — солодкий і неприємно хрумкий.

…Я попросила вимкнути світло. Відблиск світильника з іншої кімнати, що досягав спальні, і так давав змогу все бачити, затягував у дивовижний полон відчуттів і радше вгаданості, ніж реального фізичного споглядання.

До речі, відразу скажу, мила моя подружко, що цей чортяка так усе обставив, так поводився з першого дотику до мого тіла й до останнього «прощай!», наче він читає мої забаганки й робить усе так, як мені заманеться, як я в той момент бажаю, буцім цього всього хочу саме я. Наче це він підкоряється будь-яким моїм примхам, а все, що відбувається, це плід моєї фантазії й хворобливої уяви. Бо те, що трапилося тієї ночі, інакше, ніж результатом діяльності мого збоченого розпутного мозку, не пояснити. Ніяк, нічим і ніколи.

Досі усе, як у казці. Казці з початком, що інтригує, страшною серединою і щасливим кінцем.

— О, о, давай-давай, про кінець давай! — Алла почала соватися на стільці.

— Він узяв мене очима. Подивився якось невинно, наче вибачаючись: отямилася, коли ліф уже висів на спинці стільця, а він ніжно, ледь торкаючись губами, цілував мої груди. Дотик — і пауза. Й знову губи вже десь біля вуха, на шиї, ще нижче. Дотик до грудей, що мимоволі набрякли й безсоромно стирчали, наче до них ніколи раніше не торкалася чоловіча плоть. Будь-яка.

Я розімліла ще стоячи, а він уже гладив мої сідниці, які виявилися не захищені одягом, що теж опинився на стільці. Якось не дуже коректно й увічливо, навіть недбало підштовхнув мене в напрямку ліжка. Я позадкувала, спіткнулася й упала спиною на ковдру, якою було заслано місце скорого мого гріхопадіння. Але чомусь не розсердилась. Він, стоячи, дивився на мою наготу і стягав свої брюки, не криючись, не поспішаючи, доки останній елемент його гардеробу не опинився на стільці поруч з моїми шатами.

Ніяково, наче ненароком, поглянувши на його чоловіче достоїнство, сором’язливо заплющила очі. Мимоволі подумала: нічого особливого. Навіть занадто — нічого особливого.

Але розчаруватися не встигла. Він наче завис наді мною. Не ліг, не придавив своїм тілом, а саме завис на руках, доторкуючись до мене лише губами. Та ще язиком. Поцілунки, як і раніше, розмірені, слабкі, незвичні. Після кожного дотику губами — знову пауза, і чекання мого контакту з його тілом здавалося чимось незвичним і досі невідомим. Саме паузи, як я потім зрозуміла, були головним у всьому тому, що відбулося згодом і змусило мене переоцінити все те, що раніше здавалося таким зрозумілим, простим, банальним і буденним.

Я не ханжа, з методами сучасної любові, думалося, знайома й у питаннях сексу — просунута. Але все, що відбувалося тоді, було якимось новим, як повторний перегляд улюбленого колись чорно-білого фільму, що перемонтовано нині в сучасних кольорах. Так, нового не було нічого, але… Усе було нове. І вперше.

Читала, що деякі жінки, особливо в давнину, навіть не підозрювали, що у них є «центр кохання», лише дотик до якого викликає хтивість, томні бажання й солодкі відчуття. У сучасному житті дехто з жінок, можливо, навіть багато з нас, розчарувавшись у можливостях чоловічих, задовольняється через цей жіночий ядерний реактор, який, за вмілого керування ланцюговою реакцією, вибухає такою кількістю вивільненої енергії, що чоловічі потуги здаються потім шипінням підмоклої димової шашки…

Алла кивнула. Чи їй цього не знати. У неї давно в шафі для білизни в чистенькому махровому рушничку живе безлімітний коханець, єдиним обмеженням якого є елементи живлення. Після таких розповідей, подруго, він у мене сьогодні попрацює. До останнього заряду, до останньої вібриночки. Познущаюся, залюблю, замучу.

— Упевнена: він це все знав, — Настя не могла чути думок Алли. — Розчахнувши мене, як стару вербу, підняв мої відчуття до небес. При цьому все трапилося швидко-швидко.

— То й що ж тут гарного? — Алла пхикнула.

— Ні, ти не розумієш. Швидко — це ще не значить — погано. Я ж кажу, все було незвично, не так, як я собі до того уявляла.

Настя на якийсь час замовкла, наче прокручуючи подумки картини, які приємно згадувати.

— Він лежав і наче чогось чекав, ні до чого не примушуючи, не виявляючи жодної ініціативи. Просто дивився на мене, на моє тіло. Не соромлячись своєї наготи, сприймаючи без найменшого сорому власні, здавалося б, ущербні функціональні величини.

— Ну, Настю, ти й закрутила. Скажи, що пуцюрина десь ділася, й ти не могла її знайти.

— Ти знаєш, приблизно воно так і було. Раптом самій захотілося доторкнутися до тієї нікчемної соромоти, що, наче сконфузившись, заховалася десь серед буйної рослинності. І незчулася, як уже робила те, про що багато чула, чула різного, і по-різному той процес описувався й оцінювався, але на що сама ніколи не наважувалася. Воно ж відразу відреагувало на мої невмілі потуги, росло, міцніло, й я знову (чи ж сама, чи спонукана його непомітними порухами рук або думок) відчула його в собі, сидячи зверху, як у дитинстві на коні, коли нам, малим, батьки дозволяли залізти на тих нещасних тварин, що, ходячи по колу, місили глину впереміш із кізяками й соломою.

Тож приготувалася вже гоцати, як швейна машинка Зінгера, що, до речі, робити доводилося не вперше. Але він руками (чи, може, знову думкою) ніжно призупинив мої намагання; і я відчула коло себе якесь солодке вовтузіння. Воно було наче не

в мені, а десь близько, чи згори, чи тільки-но на початку мене… Коли це — удар усередину мене такої сили, й так боляче, що я крикнула, сильно крикнула. Аж образилась, навіть грубощі от-от мали зірватися з вуст. І відступило. Відпустило. Знову було десь поруч, наче не в мені, і я знову млосно розслабилася, подумки пробачаючи йому той біль, що враз кинув мене у злість, погрожуючи застопорити мої приємні очікування.

Другий удар був ще раптовішим і ще болючішим. Я знову крикнула, знову хотіла розсердитися, припинити ці «вправи з конем», але знову все розтеклося, десь ділося те болюче, й знову прийшло блаженство неболю. Наступного поштовху я чекала, з острахом зціпивши зуби, уявляючи дальші тортури. А поштовху все не було. Водночас увага моя поступово перемикалася на те, що він робив руками. А вони, руки, пестили ніжно живіт, опускаючись нижче й нижче, і знову наче струмом обпекло, розлилося по всьому тілі вже знайоме відчуття солодкості тих дотиків.

Розімлівши від фантастичних порухів його пальців, я проґавила черговий удар, що, пронизавши все тіло, відгукнувся аж у піднебінні. Чим він так? Бачила ж — сміхота. Потекло назад, від горла донизу, і знову закінчилося біля реактора. Я підсвідомо, можливо, подумки, не вголос промовила: «Ще так!» Він ударив сильніше. «Ще», — шепочу. А може, вже кричу. «Ще, ще, ще!» Чим же він мене так штовхає? І вже не боляче, а солодко-солодко! А руки жмакають груди. Не гладять, а торсають. І, я ж кажу, мені зовсім не боляче. Навіть коли — як кліщами. Не відпускає. Усе ж таки болить, але хочеться, щоб було ще болючіше. Беру його руки й ще міцніше стискаю їх на своїх грудях.

Упала на нього, забилася в конвульсіях. Блаженних, медових, черемхових… Чому черемхових? Не знаю. Прийшла до тями. Сповзла. Залягла. Не гладить, не цілує, не говорить. Тільки пальцями своїх ніг десь там, аж унизу, ледь торкається моїх литок. Ледь торкається. А мені досить і того.

Тільки там мій мозок…

— Я не помилюся, якщо зроблю висновок з того, що ти тут наспівала, — Алла підвелася. — Мозок твій справді досі ще там. А мені треба йти. Я таких садистських вправ більше не витримаю. Спасибі за гостинність. Біжу…

І Алла залишила подругу сидіти там, де й промовила вона останнє слово. А Настя, здалося, і не помітила, як Алла зачинила за собою двері.

З

Коли членам колегії СБУ о дев’ятій ранку в понеділок оголосили, що за годину розпочнеться засідання цього колективного органу спецслужби, всі були здивовані. Про такі заходи, які відбувалися не частіше, ніж раз на місяць, а то й на два, завжди попереджали завчасно, заздалегідь оголошували порядок денний, визначалися доповідачі, готувалися проекти резолюцій, розпоряджень, наказів тощо.

Члени колегії — заступники голови Служби, начальники обласних управлінь, керівники департаментів, управлінь — терті калачі. Щоб стати членом колегії, треба не лише з’їсти не один пуд солі, а й проковтнути не одного колегу, підставити ніжку не одному товаришеві, зіпхнути з посади не одного вищого начальника, щоб посісти його місце. Тому кожен із них, отримавши наказ прибути о десятій у будинок на Володимирській, 33, знав, що ця поспішність — неспроста.

Оскільки начальники обласних управлінь не могли добратися за годину до столиці, засідання вирішили проводити в Малому залі, де зібралися лише ті члени колегії, які працювали в Києві, в центральному апараті, та в управлінні по Києву і Київській області. Усі, хто вже встиг прибути, шушукалися, обговорювали можливі причини такого раптового збору, навіть затяті балагури й жартівники цього разу утримувалися від своїх улюблених приколів.

О десятій годині п’ятнадцять хвилин до залу зайшли голова Служби Герасим Берун і начальник департаменту Мирон Остапенко. Вони мовчки пройшли до столу президії і стали, повернувшись обличчями до вхідних дверей. За кілька секунд прозвучала команда «Товариші офіцери!» й до залу ввійшов Президент України. Він голосно привітався і, махнувши рукою, що означало «не напружуйтесь», сів за стіл президії — у центрі. Праворуч від нього — Берун, зліва — Остапенко. Усі члени колегії теж сіли на свої місця. У залі запала мертва тиша.

— Панове генерали, шановні члени колегії. На жаль, ми не часто збираємося ось у такому складі, щоб обговорити питання державної безпеки. А говорити є про що. Відверто скажу — я незадоволений вашою роботою. Ви обернули щит і меч на гаманець і кейс. Серйозних справ не маєте. Економічна злочинність зростає, а ви не тільки не боретеся з нею, а часто сприяєте їй. Організована злочинність керує вами. Вона пробралася в державний апарат, зрослася з ним, купила його з потрухами.

Головне завдання, яке я вам ставив, коли представляв голову Служби Герасима Васильовича Беруна, — обмежити вплив олігархів на справи в державі, протидіяти їхньому зрощенню з чиновним апаратом — не виконано. Хіба держава може реалізувати свою місію, якщо клютови і їм подібні мільярдери визначатимуть політику? їхня ж мета відома — збагачення, збагачення і ще раз збагачення. Це вони впливають на прийняття потрібних їм законів. Це їхні газети, журнали, телеканали ллють бруд на вашого Президента — а ви спокійно споглядаєте й нічого не робите, щоб заткнути їм роти. Дожилися до того, що якісь… подонки кидають у Президента гранату, а Служба безпеки спить собі спокійно, ще й пробує пояснити свою бездіяльність благими намірами.

Більше того, дехто з ваших розумників почав займатися політикою. Вони, бачте, незадоволені діями Президента і його команди. А ви хто, не моя команда? Тоді он туди, на вулицю, і там собі ходіть з гаслами, як купка недоумків з національними фантазіями. Попереджаю: не лізьте не в свою парафію. Я з деякими, так сказати, незадоволеними розберуся, і буде вам дуже гірко, коли я ще дізнаюся про ваші політичні реверанси.

Коротше: якщо не зміните свого ставлення до роботи — тут сидітимуть інші люди. І виконуватимуть завдання, які поставить перед ними Президент. А ви будете сидіти в іншому місці.

І останнє. Вчора увечері я підписав указ про звільнення з посади голови СБУ Герасима Васильовича Беруна у зв’язку з переходом на іншу роботу. Герасим Васильович — досвідчений професіонал, але на цій посаді зараз потрібна інша людина, молодша, енергійніша, з новими підходами до організації роботи. Поки що обов’язки голови тимчасово виконуватиме Мирон Валентинович Остапенко. Указ про його призначення я теж учора підписав. Запитання є?

Запитань не надійшло. Але вони важкою хмарою висіли в спертому повітрі малого залу колегії, так і не пролившись на голову найвищої керівної особи держави Україна.

4

Генерал-лейтенант ФСБ Росії Генріх Якович Седов, як завжди, допізна затримався у своєму кабінеті на Луб’янці. Звичка, що залишилася ще з тих часів, коли він працював у 5 Управлінні КДБ СРСР. І Чебріков, і Андропов, і Крючков не змінювали заведеного ще з часів Сталіна правила основний робочий час затягувати далеко за північ, змушуючи й керівників нижчих ланок наслідувати цей приклад. Сиділи допізна й інші співробітники: а що як знадобиться якийсь папірець чи цифір?

Особливо затятими «полуночниками» вважалися працівники політичного «сыска» — тобто співробітники 5 Управління. Саме в ньому розпочав чекістський шлях лейтенантом Генріх Якович Сєдов. Хоча насправді Генріх Якович на той час був не Сєдовим, а зовсім навпаки. Тобто — Сіденком. Але скільки українців через політичну кон’юнктуру та історичний острах змінили «ко» на «ов»!

Розпад Союзу заскочив полковника Седова на посаді начальника відділу, що курирував лінію боротьби з націоналістичними проявами в союзних республіках. Генріх Якович, зокрема, спеціалізувався на боротьбі з українським буржуазним націоналізмом.

Сєдов добре знав українську мову, бо до восьмого класу навчався в українській школі в місті Хмельницькому, де проживав разом з батьками. На літніх канікулах Генріх відпочивав у бабусі, мами батька, що мешкала в селі Гриньки під Старокостянтиновом.

Коли Генріхові минуло 15 років, батьки переїхали до Смоленська, а потім до Москви. Хоч під Смоленськом у селі жила ще одна бабуся, мамина мама, Генріха ще кілька років незмінно відправляли на шкільні канікули до бабусі в Україну.

За тим, що відбувалося на батьківщині Генріха Яковича в 1991 році, Сєдов стежив уважно, переживав, хвилювався, часто телефонував двоюрідним братам і сестрам у Хмельницький. І, звичайно, болісно сприйняв факт проголошення незалежності України. Бо — не розумів.

Багатьох речей Генріх Якович не розумів. Навіть не намагався зрозуміти. І не сприйняв цей хід історії. На його думку — несправедливий і необ’єктивний.

У Москві й, зокрема, в органах держбезпеки працювало багато вихідців з України, й лише одиниці вітали факт здобуття нею незалежності. Відірвані від етнічної батьківщини, вони не розуміли, що насправді там відбувається. Хоч співробітники російських спецслужб і мали більш-менш достовірну інформацію про події в Києві, але вірили переважно страхалкам, які лилися з телевізійних ящиків.

Росія сама переживала смуту, і про події в Україні засоби масової інформації повідомляли здебільшого в контексті новин, які дотично стосувалися до подій у РФ.

Тоді, в 1991 році, Генріх Якович уже твердо знав, що залишиться в Москві. Україна ж стала відтоді для нього лиш одним з об’єктів його роботи.

Нині генерал-лейтенант Сєдов згадує ті часи тільки як підтвердження правильності свого життєвого вибору. Поінформованість про нинішнє економічне і політичне становище в Україні ще раз переконує Генріха Яковича: жити в країні, де народився, де закопано його пуповину, він не хоче.

От якби знову разом, якби повернути ті часи, коли Росія і Україна — рідні сестри, було б здорово! Нафіг узбеків, казахів, киргизів. Нехай усі кавказці перегризуть одне одному горлянки — і к бісу. Сябрів, можливо, ще терпіли б. Ті незлобиві, податливі, трудяги. І зажили б знову єдиною родиною.

Але для цього в Україні треба змінити владу. Скоро «гетьмани» натішаться, в міжусобних війнах доведуть рідну неньку до розрухи і… І приповзуть на пузі до Московії: давайте, брати, знову разом. Кожен з «гетьманів» попросить допомоги у здобутті булави. А там — хоч трава не рости.

Тому Генріх Якович і працює допізна. Завдання у нього не з легких. На ньому висить історична місія — підготувати й поставити на український трон свою людину.

Телефонний дзвінок. Сєдов узяв слухавку. Жіночий голос промовив лише кілька слів: «Де завжди. За годину».

— Гаразд, — Генріх Якович натиснув на важіль апарату й ще певний час тримав трубку в руках. Думав.

«Ну, що ж, дєточка, моя надія й паличка-визволялочка. Пташечка моя невтомна. Щось несеш таткові в дзьобику?»

5

Конспіративна квартира, на якій генерал Сєдов приймав агента «Трійку», нічим не краща від звичайних московських квартир. Меблева «стінка», простенький дерев’яний паркет з де-не-де витертим лаком, старий вовняний килим на підлозі, другий, такий самий, — на стіні над диваном, що весь час стояв розкладеним. Два крісла й журнальний столик, ванна-туалет, невеличка затишна кухня, де є все необхідне. Одне слово — не розкіш.

Хазяїна конспіративної квартири Генріх Якович добирав і вербував особисто. Будинок, у якому вона містилася, — за якихось хвилин двадцять ходу від Луб’янки. Це недалеко, якщо врахувати, що за час існування спецорганів, починаючи з радянської ЧК і закінчуючи ФСБ, мало не всіх господарів квартир, які можна використовувати для роботи з конфідентами, в радіусі двох-трьох кілометрів навколо центрального офісу російської спецслужби перевербували по кілька разів.

За двадцять хвилин можна, ідучи, не один раз перевіритися, переконатися у відсутності хвоста, а в разі потреби — змінити маршрут і зникнути.

На підході до багатоповерхівки Генріх Якович побачив, як його агент прогулювалася біля магазину одягу, що навпроти. Миттєвий зоровий контакт — і Сєдов зник у під’їзді. Лише після того, як він, зайшовши до квартири, зачинить двері, а потім за двадцять секунд відсуне штору на кухні, агент зайде до під’їзду…

— Слухай, Генріху, ця кобила так розповідала про те, як її тягнув твій полковник, я там сама ледве не потекла. Давай швиденько, не роздягаючись. Справи потім.

За мить Алла вже жбурнула свої трусики кудись аж за крісло в куток, сіла на краєчок дивану й просто розставила ноги.

Умовляти генерала не довелося…

6

Богдан Зорій зустрівся з агентом «Атех» того дня, коли в СБУ засідала колегія, на якій Президент оголосив про кадрові перестановки в Службі. Ситуація потребувала чіткого визначення позиції кожного члена команди, від чого залежав правильний розподіл наявних сил.

Чудовий теплий, але не спекотний вечір сприяв гарному настроєві й можливості спокійно посидіти в якомусь літньому кафе, наприклад, у Гідропарку або в іншому такому ж місці набережної Дніпра. Але конспірація в таких конфіденційних справах — штука обов’язкова, тому Зорій і його надія, агент «Атех» нині й забралися знову в гущавину лісу, з’їхавши з траси Київ — Бровари. Тут їх може потривожити хіба якась пара коханців, що втекла від своїх половин для швиденького злягання, чи як у таких випадках кажуть — перепихона.

«Атех» і Зорій вийшли кожен зі свого автомобіля, привіталися.

— Знову термінове побачення, — слова агента прозвучали, як констатація, без дорікання чи якоїсь претензії.

— Так, настають, мені здається, саме ті часи, коли від наших злагоджених дій залежатиме успіх усього нашого плану.

— Ну, і чим же сьогоднішній день відрізняється від учорашнього? — якось байдуже промовив агент.

— Щось не бачу в очах майбутнього лідера держави запалу. З таким настроєм не перемагають.

— Ви, Богдане Даниловичу, на останній зустрічі так мене ошелешили, що я досі не можу отямитися.

— Ми ж, здається, вже перейшли на «ти»?

— На останній зустрічі ти так мене ошелешив, що з переляку само собою вийшло «ви».

— О, так краще. Тоді мені треба було саме так вчинити, повір. Я не про себе думав і навіть не про тебе. Я думав про

справу, яку одним неправильним кроком можна загубити.

А так усе стало на свої місця. Не переживай, у тебе попереду ще стільки буде таких можливостей!..

— Мені просто тоді так було незручно. Ні, не перед тим диваком, а перед тобою. Та добре, що все так закінчилося. Що там трапилося, розповідай.

— Сьогоднішні події в Службі, та, мабуть, і поза нею свідчать про те, що Президент зрозумів: відсиджуватись у своїй фортеці в Кончі-Заспі за триступеневою охороною далі не можна. Він прибув у СБУ, щоб особисто відрекомендувати виконувача обов’язків голови Служби Мирона Остапенка — постать темну й небезпечну. Але про нього — згодом. Головне — Президент зняв Беруна, і, як стало відомо пізніше, і керівника свого Секретаріату Талимеризібу. Президент відчув, що навколо нього плетуть змову. Він, схоже, використав інформацію, яку зливали Президентові один на одного Берун і Талимеризіба, а потім послав к бісу обох. Але ті, які прийшли на їхні місця, люди значно розумніші й підступніші. Більше того, один із них дуже небезпечний ще з однієї причини, про яку я тобі поки що сказати не можу. От станеш Президентом, тоді мушу все доповідати як моєму головнокомандувачу.

— Ти знову за своє. Мені досить і посади Прем’єра, щоб навести в цій нещасній країні лад.

— Гаразд, не будемо поки що про це — там видно буде. Зараз треба бути готовим будь-якої миті взяти керівництво економікою, фінансами, всією бюрократичною цивільною машиною на себе. Треба, щоб для цього вже був повністю сформований апарат з надійних професійних людей, які тобі відомі і які зможуть забезпечити функціонування держави в найскрутніший період, яким зажди буває перехід влади з одних рук в інші…

— Богдане Даниловичу, — простягнута долоня «Атех» наче вимагала, щоб її взяв у свою руку Зорій, — скажи правду: кров буде?

Полковник узяв руку агента в обидві свої і не зовсім упевнено промовив:

— Не знаю…

Вони ще довго обговорювали деталі майбутніх спільних кроків, які незабаром їм слід буде зробити. І Зорій відчував, що те «незабаром» настане значно швидше, хоч би скільки до цього готувалися — воно звалиться раптово й заскочить усіх зненацька. Але Богдан Данилович мусить зробити все, щоб воно не заскочило зненацька саме його.

7

Алла детально розповіла Генріхові Яковичу про зустріч і розмову з Настею.

— Отож зачепилася наша лялька за хохляцький гачок не на жарт. Дурепа, виклала навіть те, про що й розказувати соромно. І з близькими подругами не завжди таким діляться, а ми… Словом, не втрималася наша Настя. Та й слухати треба вміти. Вона як побачила мій роззявлений рот, і понеслась.

— Дитинко моя, — Генріх Якович сидів у кріслі, сьорбав каву й задоволено усміхався. — То все емоції. Давай ближче до діла. Мене найменше цікавить розмір члена нашого об’єкта і на скільки фрикцій він спромігся за другим разом. Я б хотів почути інші деталі: як вони познайомилися, хто до кого перший заговорив, про що розмовляли, які їхні плани на майбутнє, чи домовилися про зустріч, якщо так, то де вона буде?

Алла сиділа, мов очманіла. Вона чекала похвали, обіцянки якогось стимулу, матеріальної подяки, нарешті. їй не вперше виконувати такі завдання генерала. І тепер вона думає, що блискуче розкрутила подругу на відвертість. Саме для цього уже майже півроку вона спілкується з цією гордячкою, з цією куркою, яка ще в інституті давала фору всім дівчатам курсу. І в знаннях, і в інших, більш інтимних справах. Саме за зовні спокійний, але незалежний, а іноді й крутий характер недолюблювали Настю однокурсниці. А хлопці — навпаки.

І ось тепер Алла знову вислуховує докори все через ту саму Настю. Бачте, фрикції його не цікавлять. А мене цікавлять. Раніше ти їх більше робив. А тепер відбуваєш.

— Не зупинялася вона на деталях першої зустрічі, на змісті розмов. Мені здалося, що й розмов у них майже не було.

— Та-а-к, дєточка, обкрутила Настя тебе, як пацанку. Може, вона все це взагалі вигадала, розповіла тобі сексуальні баєчки, знаючи, що ти слабенька на передок? А ти й ротика відкрила, прибігла до свого татуся з квадратними очима і з мокрими трусами.

— Ні, дорогенький, таких речей і так вигадати неможливо. Повір мені, я знаю. Я могла лопухнутись у чомусь іншому. Але в інтимних справах… Та ти ж мене знаєш як облуплену. Тут твоїм професійним шльондрам із ФСБ нєхер робити.

— Так, дійсно, потрахатись — ти майстер. А от що мені тепер далі робити? Може, когось іншого взяти на твоє місце, а тебе… — Сєдов зробив виразний жест рукою, — чик по горлу і в колодязь?

— Ну, й жарти у вас, Генріху Яковичу! — Алла вдавано засміялася, потім різко додала: — не лякай мене, навіть жартома, зрозумів? А то не встигнеш і до своєї гнилої Луб’янки дошкандибати…

— Гаразд-гаразд, заспокойся. Краще мізкуй, як добути потрібну інформацію, — сказав Генріх і подумав: «Власне, і так усе зрозуміло. Баба запала на мужика, а він професійний вербувальник і досвідчений контррозвідник. І витягне з Насті все, що йому треба. А вона за лоскотання пальцями його ніг її литок витягне з ФСБ все, до чого зможе дотягнутися. І тут уже, дорогенька моя Мата Харі, мушу втрутитись я. А мене, як ти знаєш, медом не годуй, дай зробити комусь беку. Час заводити справу оперативної розробки. І назву я її таким прізвиськом, якого саме і бракує в моїх розкладах, і відповідно до карт великого класика. «Трійка» й «Туз» у мене є. Не вистачає «Сімки». Трійка, сімка, туз — і очко. А значить — виграш».

Вона

Здрастуй, Богдане!

Після довгого, дуже довгого чекання — нарешті дістала твого листа. Він мене дуже збентежив. Ти відкрився дещо з іншого боку: мені здавалося, що та людина, з якою я познайомилася в Ялті, йде життям легко і просто. Але це, схоже, не так.

Звичайно, у наших розмовах кілька разів промайнуло щось таке, чого я раніше не помічала. Те, що характеризує тебе дещо не таким, яким ти хочеш зовні видатися. Але то було настільки мимохідь, що я спочатку й не звернула на це уваги.

Перші дні й навіть тижні після нашого розставання були нестерпними. Пишу з дещицею розпачу: змінити ж хоча б що-небудь важко, майже неможливо. У мені з’явилося якесь нетерпіння, а може, ревнощі, чого, звичайно, раніше в собі не помічала. Я ж нерішуча жінка (твої слова!), стримана, й оця стриманість частенько заважає.

Мені здавалося, що я для тебе тягар, і природна реакція — ті ж таки нерішучість і стриманість. А днів же було катастрофічно мало, й потрібна була цілковита розкутість. У мить розставання дуже хотіла, щоб людина, яка мені сподобалася, відчула — мені було добре з нею. І твоя правда: нам так не вистачає доброго й теплого спілкування. І результат саме цього — крок назустріч одне одному двох чужих людей.

Але… Коли я і далі під враженням твоїх якихось доти не відомих мені чар ішла тобі назустріч, у відповідь відчула мовчання й пустку. Тяжко було… Тому багато зусиль моїх знадобилося, щоб пересилити себе й зателефонувати. І не треба звинувачувати телефонний зв’язок — я добре тебе чула, а у відповідь мовчала. Думала: послухаю твій голос — і вистачить, на цьому й заспокоюся. Та де там!.. Потім усе-таки вирішила — треба говорити. Бо так можна з глузду з’їхати. А про твоє ставлення до мене, думала, зрозумію з голосу й інтонації.

Після телефонної розмови стало якось легше, але ненадовго, листа ж, як і раніше, ще не було. Та це — в минулому. Вісточку від тебе я все-таки дістала. Я дуже рада. Час — чудовий лікар. Не подумай, що я щось забула.

Я стільки разів подумки блукала з тобою Приморським парком, ялтинською набережною, де ми просто гуляли й розмовляли про все на світі. Було так легко і, здавалося, щиро. Чи я помиляюся?

Ці дні… Як було їх мало, і як я їх усі добре пам’ятаю! Який глибокий слід! Які глибокі почуття! Я так боюся втратити щось важливе.

Пам’ятаєш того мужчину, який одного разу, прогулюючись із нами, здається, не надто обтяжений думками про вічне, сказав: що менше днів — то легше розлучатись. Але ж це не так! Здається, проведи ми більше днів разом — на душі було б легше.

Так, наша зустріч — підсумок надій, що не збулися, і хиб, яких море. Ти маєш знати, що я весь час про тебе думаю. Мені тебе дуже-дуже не вистачає. Мені здається, що майбутня наша зустріч, якщо вона буде, залежить від мене. Принаймні значною мірою. І якщо знову-таки вона не стане для тебе тягарем, то я приїду до тебе. Шкода, звичайно, що ти живеш так далеко…

Я чудово розумію, що ти не зможеш швидко відповісти. І тому, щоб позбавити мене напруженого чекання, щойно знайдеш час, аби написати листа, будь ласка — зателефонуй.

Ось і закінчую свою маленьку сповідь. Бачиш, як серйозно я все сприймаю. Тобі це, мабуть, дивно? Але я сприймаю як належне, що людині в будь-якому віці потрібні душевне тепло й розуміння. Не кажу вже про щось більше. Хоч, буду відвертою, хотілося б…

Ще раз: мені з тобою було дуже гарно!

До побачення.

Настя

Він

Здрастуй, моя раптова й неочікувана знайома!

Чого так? Справді, дуже вже незвично ми познайомилися. Здавалося — на мить, а як усе закрутилося!

Коли прочитав листа, думки були легкі-легкі. Здавалося: сядь писати — і розтечешся «мислію по древу», як у того відомого (чи невідомого) автора «Слова о полку Ігоревім». Телефонна розмова дещо порушила початковий задум листа, але вона принесла надзвичайне задоволення від твого милого голосу, твого «масковскава» говору, що линув зі слухавки.

Ти правильно підмітила, що я маю кілька «сторін», які відкриваються не зразу й не всім. Дійсно, не все в мене так легко і просто в житті. Але даремно силкуєшся «відкривати» мене далі. Тих «інших» сторін у мене безліч.

Я сам не знаю — хто я. Але єдине скажу: я непростий. Навіть — складний, і зі мною нелегко. Чому кажу це зараз, до нашої майбутньої чергової зустрічі? Якщо ти сприйматимеш мене однобоко, якщо помічатимеш одні риси характеру й не братимеш до уваги другі — ти в мені дуже швидко розчаруєшся.

Щоб зрозуміти людину, треба хоч трішечки знати її життя: минуле і теперішнє. Знати, чим вона живе, чим цікавиться, непогано було б і її слабкості враховувати.

Не думаю, що й у твоєму житті все так просто, гладенько. Ти, мені здається, людина, наповнена глибоким внутрішнім змістом, хоча, мушу сказати, зовні ти теж вражаєш… Не люблю порожніх людей. Вони заважають жити. Заважають, заповнюючи простір своєю порожнечею. З ними нецікаво спілкуватися, вони нічого путнього не скажуть, а можуть лише базікати. Вони нічого не здатні створити, хоча зовні вдають, що активно чимось займаються.

Щоправда, не у всіх людських вчинках можна відразу знайти сенс. Іноді він з’являється згодом, після тривалого часу. І набуває доцільності, хоча спочатку здавався той вчинок безглуздим. Розумієш?

Перипетії життя — складна річ. У ньому ж майже все трапляється випадково. Випадкова зустріч, випадковий поцілунок — і невипадковий потяг душ. Чи не це — життя? Моя думка: що більше в людському житті болю, то сильніший характер, то цілісніша особистість і… то менше здоров’я. Людина,

яка легко й весело йде життям (цитую тебе) — лише зовнішня оболонка складної натури зі своїми позитивними і негативними рисами.

Чому згадую позитивні риси, коли пишу про себе? Це можна розцінити, як хвастощі, але я знаю, що не здатен завдати людині болю. Принаймні — навмисно. А коли вже щось таке трапляється, то я переживаю це, може, більше, ніж скривджений мною. Справді, буває, що хочеш зробити людині добро, а в підсумку виходить, що робиш їй боляче.

У моєму довгому житті (а це насправді так) багато хорошого, були цікаві зустрічі, успіхи, злети. Були й падіння та гіркі розлуки. взагалі-то я, людина весела й життєрадісна, багато страждав і навіть плакав. Плакав через біль втрат і власне безсилля, через свою дурість і неуцтво. Рідше — з радості.

Рано, в п’ять років утративши батька, я до двадцяти прожив з мамою і старшою сестрою. Вони були дуже добрі й лагідні зі мною. Це вплинуло на моє виховання. У нашому домі ніколи не було хамства, грубощів, бійок, сварок та пияцтва, яку багатьох інших сім’ях. Але я не ріс тепличною дитиною. Рано я пізнав багато такого, чого не знає і дехто з дорослих. Я знаю, що таке «хочеться їсти». Я знаю, як це — не мати одягу, взуття. Але я добре пам’ятаю мамине тепло. І коли трапляються в житті хвилини відчаю, озлоблення, ненависті до всього роду людського, то уявлю наш маленький затишний будиночок, маму — і розвиднюється на душі, мені стає легше. І коли я мушу робити щось не зовсім красиве чи правильне, перш за все мені соромно перед мамою.

Це була свята людина. Кажуть, Бог забирає до себе кращих людей. У її сорок дев’ять вона була молодою і красивою…

Навіщо пишу це все? Хочу, щоб ти трішки знала про мене. Інакше буде важко далі спілкуватися. Час зітре перші враження, не принесе нових — і все розсиплеться. А не хотілося б. Як це ти там написала: ми зробили крок назустріч одне одному, бо нам не вистачало теплого й доброго спілкування?

Так. І я ще додам: люди більше спілкуються своїми оболонками, ніж своєю суттю. Розкрити, оголити душу й голою доторкнутися до іншої душі, зцілитися одна від одної — ось, як на мене, суть індивідуального прихованого інтиму, який не всім дано пізнати.

Люди звикли ускладнювати, як кажуть, і так складне життя. Ми знищуємо своїх братів по розуму, а вони знищують

нас. Більше того — ми самі себе знищуємо. А життя — мить у вічності. І все ж саме з миттєвостей воно складається. Приємних і неприємних, радісних і сумних. Приємні й радісні запам’ятовуються надовго. Неприємні й сумні довго болять. Біль убиває людину. Тепло спорідненої душі відігріває, любов — відроджує. Немає жодної людини, яка не мріяла б про любов. Декому здається, що їх люблять: минає час — любов зникає, хоча, мабуть, усе-таки то була не любов.

Щоб любити людину, треба твердо, безрозсудно, навіть бездумно вірити в чесноти коханого (коханої). Малі сумніви породжують великі, з’являються недовіра, підозри тощо. Починається карусель, і, цілком природно, закінчується любов.

Це не філософія. Це — виправдання. Виправдання нас. Чи мали ми право вчиняти так, як вчинили? Чи не випробовували ми себе, не готували до чогось такого, від чого й могло розвитися те саме Велике Почуття, що й називається Любов’ю?

Не можу — розучився — писати все просто, відкрито. Професія дається взнаки. Хоча іноді написати легше, ніж сказати, дивлячись людині в очі. Але з певного часу в житті я перестав довіряти паперові. Здавалося б, простіше написати, а не говорити. Але все ж мрію тобі вимовити: «Все, що було — прекрасно! Навіть твій погляд, що ковзає по стіні й нічого не виражає, намагаючись підкреслити байдужість до того, що відбувається в ліжку, неприйняття моїх потуг ані морально, ні фізично, зневага до моїх перших жалюгідних спроб збудити бажання у відповідь — навіть це зараз приємно згадати. Хоча й дещо гірко, бо все могло бути інакше».

Так, ти стримана. Але ця загалом непогана риса не повинна полишати тебе доти, доки в нашому стольному граді ти не з’явишся довгоочікуваною гостею. Не думаю, що збереження цієї риси зарахується тобі, як чеснота. Я всіляко боротимуся проти неї.

До побачення.

Богдан

Вона

Добридень, мій мучителю!

Не сердься, бо це насправді так. Коли чую твій голос по телефону, уявляю твої очі, то забуваю про все на світі. Не маю бажання ні з ким спілкуватися, говорити й почуваюся щасливою. Але ці миті дуже швидко минають, і залишається болісне чекання. Особливо важко було відпускати тебе, знаючи, що наступної зустрічі може й не бути. Вірю — ти відчув і зрозумів усе правильно. Я вдячна тобі за радість і біль нашої зустрічі. Єдине, що затьмарило ці відчуття, так це те, що ти швидко пішов. Я сиділа в готелі, й мені до сліз було гірко дивитися на телефонний апарат, по якому нікому було зателефонувати.

Ти змусив битися по-іншому моє серце, роз’ятрив мою душу, розбурхав моє тіло, які були до всього байдужі. Я не знаю, чим усе це закінчиться, і не хочу про це думати. В одному впевнена: мені з тобою дуже добре, без тебе сумно й тяжко. Але нам ніколи не бути разом, і це я дуже чітко усвідомлюю. Усе ж через багато років ми будемо не раз шкодувати, що не знайшли в собі сили змінити своє життя. Я твердо знаю, що ти не зможеш завдати такого страшного болю своїм близьким.

Але не сумуймо. У серці мають якнайдовше залишитися тільки радість і приємна знемога від зустрічі. Вона довго-довго мене зігріватиме.

Коли ти взяв у мене те, що я привезла, і не дуже коректно зник, я не образилася. Я на це йшла свідомо, розуміючи всі наслідки мого вчинку. Але я не могла вчинити по-іншому. Мене менш за все турбує, що зі мною буде потім. Я вірю в те, що мої дії не призведуть до якоїсь людської трагедії. А це для мене головне.

А ще я закохалася у твоє місто. Гуляючи сама, проїжджаючи повз парк Ватутіна, шкодувала, що не довелося побути в ньому разом з тобою. Спускаючись у київські печери, до мощів святих затворників, думала: дехто приходить у це життя і йде з нього, так і не звідавши почуттів, які збудив ти в мені. Ці люди позбавляють себе багато чого.

Я вже думала: може, припинити це все? І не лише наше спілкування, потрібне для чогось тобі на твоїй службі. Тільки ж чи зможу ось так від свого щастя враз добровільно відмовитися? Я згадую твою розповідь про те юне дівча, яке до

нестями кохало тебе, мучилося й мовчало. Мені залишається те саме — кохати тебе далеко від тебе. Головне, що ти є на світі і ми з тобою були разом.

А поки що заплющу очі, подумки проведу твій силует, що віддаляється. Дарма, що розлука — це дуже сумно. Вважаймо, що ми загартовуємо характери.

До побачення, мій хороший і лагідний мужчина.

Настя

З одного боку, він хотів писати їй добрі, душевні, теплі листи. З другого — над ним зависло почуття обов’язку, пов’язаного зі службовими справами. І це не давало Богданові Даниловичу навіть з повного щирістю писати їй те, чого хотілося. Він ні на секунду не забував, що відсотків на дев’яносто їхнє листування вже засікли колеги з російської спецслужби. За законами детективного жанру Зорій мав от-от чекати якогось зовнішнього прояву цієї заінтересованості. Наприклад, появи російських колег з компрометуючими матеріалами, в яких зафіксовано його «аморальну» поведінку. Не виняток, що з фото— чи відеоматеріалами, в яких, мабуть, будуть і батальні сексуальні сцени.

За тими самими законами жанру Богдан Данилович мав би вже починати втілювати план відступу в стосунках з Настею. У тих-таки його листах мали б з’явитися інертність, згасання запалу в почуттях. Але він мав свої усталені принципи: у жодному разі не можна допускати раптового відходу. Тільки поступовий, повільний прихід прохолоди, потім холоду, що переростає в крижану холодність у стосунках, які хоч-не-хоч (ну, так вийшло!) мають зійти нанівець. Тоді розлучення не завдає нищівного болю, переноситься і «об’єктом» легше, і без особливих морально-фізичних втрат для Зорія.

Але в цьому випадку ситуація дещо інша…

І не тому, що простота й душевність Насті приваблювали Богдана Даниловича. Йому потрібно довести справу до кінця. Справу, що може бути його лебединою піснею в роботі, якій він віддав майже все своє життя. Справа, від успішного чи провального завершення якої, можливо, залежить навіть доля його Батьківщини. Його милої, дорогої України.

І тут він не мав права зважати на особисті почуття, на незручності. Не мав права навіть думати про моральність чи аморальність своїх вчинків. Його кредо — морально все, що для добра України.

А вона ж, Настя, довірилася Богданові вся до останку.

А ще йому лестило те, що він відчував її несамовите захоплення: вона його обожнювала. І навіть фізіологія її організму його задовольняла, подобалася йому, затягувала у вир незвіданих відчуттів, гострих, шалених.

Водночас він розумів, що її поведінку зумовлював природний потяг людини від гіршого до кращого. З одного боку — скромність і навіть боязкість, з другого — бажання зазнати шаленого кохання, відчуття сьомого неба в найяскравішому його прояві.

Тому Богдан думав. Він, як і обіцяв «тим двом» (мамі й В. М.), не забував, що відповідає не лише за сплановану ним операцію, а й за людей, яких утягнув у цю нелегку й небезпечну круговерть.

Вона

Здрастуй, Богдане!

Так хочеться це слово сказати особисто, а не писати в листі чи вимовляти в трубку. Після кожної нашої розмови з’являється нестерпне бажання написати тобі. Телефон же є телефон — щось залишається недоговореним, чогось сказати просто не можна, зважаючи на відомі обставини. Усе ж нетерпляче розмови чекаю, але, на жаль, кожна з них нагадує, як далеко ми одне від одного. Моє бажання почути тебе приносить користь нашій конторі. Я лечу на роботу навіть тоді, коли можу побути вдома: а що як ти зателефонуєш? Ти ж так само можеш телефонувати лише з роботи. Смішно, але це так і є.

Іноді здається, що життя — лише низка неприємностей і невдач, які надовго зостаються в пам’яті й у серці. Почитаєш мою писанину й подумаєш: усе їй бачиться в чорному кольорі. Але це не так. Бувають і в мене проблиски. Чекаю одного з них у суботу, коли має прийти твій лист. Дуже люблю читати твої письмові роздуми. Я дістаю від них величезне задоволення. А про зустріч залишається тільки мріяти. Коли її все ж не буде (про що боюся навіть думати), я і після довгих років згадуватиму, як ти зустрічав мене в аеропорту, в Борисполі. Я ж страшенно хвилювалася, що ти не прийдеш, тому й настрій спочатку був не дуже.

Ти запитуєш, чи пам’ятаю я ті місця, де ми з тобою гуляли? Звичайно. Я пам’ятаю все, до найменших подробиць, хоча тобі здавалося, що я дуже неуважна. Для мене було головне — якомога довше побути з тобою, але все-таки я все бачила і запам’ятовувала.

Я часто розглядаю художні листівки, що ти подарував мені. Місця, де ми були удвох, навіюють дуже приємні спогади. А ті, де блукала сама — сум.

Коли я прогулювалася, до мене причепилася циганка й порадила: «Кохаєшся з мужчиною, який зайнятий. Кинь його, він одружений». Як тобі? Я розумію, що то банальності, звичайні циганські штучки, але довго не могла відійти від її прямих і правдивих слів. Швидше б промайнув тиждень. Може, твій лист трішки заспокоїть мене. Замкнене ж коло нам не під силу розірвати…

А може, ти приїхав би до нас, у Москву? Ти ж сам казав, що давно не був. Приїзди! У нас скоро осінь. Межа між порами року на мене, мабуть, погано діє. Хандрю. А радше мене пригнічує те, що, не доведи Господи, коли з тобою щось трапиться, я навіть не дізнаюся про це.

Ти б, напевно, сказав мені зараз: робити тобі нічого, тому й нудьгуєш. Так? Ось принесуть від тебе листа, перечитаю кілька разів — і хандра зникне. Хоча я налаштована не так оптимістично, як ти. І те, що «багато-багато хорошого попереду» — солодкі мрії.

Я на тебе, звичайно ж, не серджуся. За що мені на тебе сердитися? Хоча, як будь-яка нормальна жінка, я б знайшла до чого прискіпатися. Це якби я до тебе ставилася по-іншому. Але ти написав мені листа — і мені начебто вже нічого й нетреба. Тим більше, що цього листа видряпала в тебе, як та кішка набридлива. Ти розмовляв зі мною, розповідав про себе, і я чітко уявляла тебе в дитинстві, твою сім’ю…

Я теж думаю про специфічність наших стосунків. Ти зростав без батька, тому ніколи не зробиш поганого своєму синові. Усе ж зустрічі з тобою чекаю. «Мучусь, але не каюсь». І чекатиму.

Чи ж зі мною це все відбувається? Дуже вже все нереально. Ти, як міраж, що зникає, коли підходиш ближче. Але, будь ласка, не зникай. Домовилися?

Цікава штукенція — життя. Крутить-вертить нами, як хоче.

Хіба я повірила б тому, хто намагався б наворожити мені зустріч з тобою? Таку зустріч… Розсміялася б просто в обличчя. Мені ніхто не був потрібен. Та й ти спочатку здався мені надто самовпевненим. Але несподівано для себе відчула хвилювання, збираючись на побачення з тобою. І ось дійшла до твердого розуміння, що тепер без тебе не можу жити. Ось так. Догралася.

Залишилося побажати тобі усього доброго. До побачення, мій дуже зайнятий. Сподіваюся, ти знайдеш час прочитати мого листа.

Настя

1

Повернувшись пізно з роботи, Богдан зустрів дружину в коридорі одягненою.

— Ти куди?

— На залізничний вокзал, — швидко сказала. — У Києві проїздом моя давня подруга. Ми зідзвонились, одне слово, мені вже треба бігти, бо запізнююсь.

Уперше за багато років Богдан звернув увагу: дружина це все сказала так байдуже, що, здавалося, їй однаково, повірить їй Богдан чи ні. Вона зачинила за собою двері й зникла.

Зміни в поведінці дружини він помітив раніше. Але тільки тепер усвідомив: вони все-таки є, а не те, що йому могло це здаватися.

Поведінка набула якоїсь упевненості. Надя вже не дратувалася через найменші непорозуміння в сім’ї, а спокійно, наче в думках, щось говорила, уникаючи суперечок. Та й зовні змінилася: схудла, чи просто пострункішала, розпрямилася, а в очах з’явився якийсь незрозумілий вогник чи то хитрості, чи то впертості.

Богдан не розумів, чому це сталося, звідки коріння цих змін, цього перетворення. Не усвідомлюючи, що робить, він за хвилину також вийшов із квартири, зачинив двері на ключ і спустився східцями…

Наздогнав дружину тут же, у дворі. Вона здивовано глянула на чоловіка.

— Пройдуся з тобою. Уже пізно, — почав було Богдан, але її погляд змусив його замовкнути. Так дивилася вона на нього рідко, але він знав цей погляд — сердитий, сповнений зневаги, що означав приблизно таке: «Я тебе не боюся і мені глибоко на все начхати».

Але потім, після паузи, вона сказала:

— Ну, що ж, їдьмо.

Було справді вже пізно, до вокзалу добралися на метро, дорогою не зронивши жодного слова.

Дружина пройшла привокзальним майданом, потім підземним переходом, далі — на платформу. Здавалося, вона знала твердо, куди їй треба. Йшла швидко, не повертаючи голови, не шукаючи написів, не слухаючи оголошень.

На колії потяг уже стояв, пасажири ще піднімалися сходами у вагони, дехто, віднісши речі в купе, прощався з тими, хто проводжав.

Богдан одразу зрозумів, що поїзд, до якого вони підійшли, не прибув, а готувався від’їжджати. Біля десятого вагона стояв… Стас. Він був без речей, трішки розхристаний. І видно було, що хвилювався.

Підійшли удвох. Богдан щось буркнув. У цій ситуації рукостискання було б настільки недоречним, наскільки були б абсурдними зараз і будь-які слова, сказані чи то Богданом, чи то Стасом.

Але дружина, як наче Богдана поруч і не було, кинулася до Стаса, обхопила руками його шию і заплакала. Її плач був якимось внутрішнім, глибоким-глибоким. Про те, що вона ллє сльози, свідчили тільки плечі, які здригалися. Вона плакала, не звертаючи уваги ні на кого: ні на перехожих, ні на чоловіка. Стас ніяково дивився на Богдана, гладив рукою волосся Надії і лише промовляв: «Ну-ну».

Що робив у цей час Богдан? Сказати, що він остовпів, закляк — це було б лише напівправдою. Його знищили, розтоптали. Його обдурили. Обдурили близькі люди. Найближчі…

Дружина не звертала на Богдана уваги. Його немає. Ні тут, біля них зі Станіславом, ні, здається, взагалі. Для неї зараз навкруги — порожньо. А перед нею — Стас, який від’їжджає. Зараз від’їжджає. Ось-ось поїзд рушить — і все. Вона більше Стаса не побачить ніколи.

Потяг справді повільно, зовсім тихо покотився. Провідниця, бачачи сцену прощання, навіть забула про традиційні слова-попередження.

Станіслав узяв дружину Богдана за плечі, відірвав від себе, хотів щось сказати, голова його нахилилася до Надії, але поцілувати її Стас не наважився. Він зустрівся з очима Богдана, різко повернувся і стрибнув на підніжку вагона.

Надія не повернулася в бік потягу, що, поступово набираючи швидкість, віддалявся.

Що такого треба було зробити Богданові за багато років спільного життя, як поводитися, аби дружина, яка його колись кохала до нестями, зараз отак, перед усім людом, не звертаючи на нього жодної уваги, дала волю своїм почуттям?!

Мабуть, Богдан сам для цього все зробив. Так, це він винен у тому, що трапилося, що він дістав сьогодні цього ляпаса, цей плювок в обличчя…

— їдьмо додому, — промовив тихо Богдан. — Пізно вже…

Надія повернулася до нього, якась уся згорблена, наче приречена. Ще б їй хвоста — вона б його зараз підібгала під себе. Підійшла, всім виглядом, хоч того, може, й не хотіла, показуючи смиренність і байдужість до того, що може зараз вчинити її чоловік. Виглядом — так. Але не очима. Очі переможно горіли й наче промовляли: «Будь, що буде — я це зробила. Я це зробила, я вільна робити, що хочу». А сама тихо підійшла і, схиливши голову, стала перед ним.

— Ходім, — повторив Богдан. — Син обіцяв зайти, кинеться, а батьків нема… — Він потім і сам не міг пояснити, як це в нього вийшло. — Вдома поговоримо. Це колись мало статися. Рано чи пізно.

Він чомусь простягнув їй руку… Може, хотів, щоб вона її взяла, чи сподівався, що підійде ще ближче до нього. А може, боявся, що вона піде без нього… Надія, схоже, не помітила цього жесту. Богдан опустив руку.

А що робилося з нею, з цією жінкою, нещасною самотньою жінкою в літах, яка нарешті здобула свободу. Свобода й перемога були зараз із нею. Перемога над собою, над обставинами, над долею. Над ним.

Чи треба було їй перемагати в такий спосіб? Чи хотіла вона саме такої перемоги? Навіщо вона їй тепер, коли Надя знала, що вже ніколи не побачить Стаса, ніколи з ним не заговорить, не обійме його, не…

Господи! Що ж це коїться? За що?..

Богдан узяв таксі. Так легше. У машині темно й не треба дивитися одне одному в очі.

«Ах, ты ж красавец! Ах, ты ж такой крутой, ах, ты ж, чекистская твоя морда! Ах, ты, етить твою мать, грозный трахалыцик-перехватчик! Ах, ты, жопа немытая, кундель недорезанный! Пидор гнойный, трахнутый во все дырки! Ах, ты ж, оперативник непревзойденный!», — Богдан вдихнув, затримав дихання, знову вдихнув ще глибше. І тільки тепер до нього дійшло, що він лається подумки, як останній портовий вантажник. Причому — російською мовою. Утім, цей внутрішній вибух емоцій тривав лише кілька секунд. Богдан дивився крізь вікно автомобіля на нічний Київ. Зовні жоден м’яз на обличчі не видав його внутрішньої бурі.

Богдан Зорій осмислював. Осмислював не те, що сталося кілька хвилин тому. У його голові за час, поки їхали додому, промайнуло майже все їхнє подружнє життя. Життя, яке медом аж ніяк не назвеш. І щастям також.

2

Генріх Якович Сєдов уже давно не мав такого задоволення від результатів своєї роботи. Усе йшло напрочуд вдало.

Матеріали, які він підготував з яйцеголовими аналітиками з контррозвідки, що начебто містили надсекретні дані про плани російського ФСБ щодо України, благополучно було «проведено» через підрозділ, у якому працювала Настя Литвинова. Передачу копій документів бойфренду на черговій лямурній зустрічі в готелі Києва професійно задокументували колеги Седова, що працюють у столиці України під дахом

російського посольства. Нехай їхній Зорій поламає голову над шарадами, в яких заплутався б і сам Шерлок Холмс.

Учора Генріх Якович дістав ще одну приємну звістку з Києва: його найголовніша карта у грі з українцями — агент «Туз» — нарешті посів давно заплановане місце в ієрархії української влади. А саме: Президент України підписав указ про призначення керівником свого Секретаріату Сергія Левенюка. Він тривалий час обіймав посаду помічника Президента, а ще довше був одним із найрозумніших, найперспективніших агентів російської ФСБ, на якого, можливо, більше, ніж керівництво федеральної служби, покладав надії генерал-лейтенант Сєдов.

Сергія Левенюка вербував особисто Генріх Якович, коли перший пробивав бізнес у столиці Росії через своїх приятелів— москвичів — комсомолят ще Союзу, котрі дружно вдарилися в підприємництво на теренах колишніх союзних республік. Зробити це було легко: Левенюк одразу погодився працювати на ФСБ, бо вважав тимчасовою недоречністю і саму незалежність України, і розпад Радянського Союзу, від чого він особисто постраждав, маючи реальні шанси зробити партійну кар’єру. Відомості про політичну ситуацію в Україні, владні розклади та «розфасовки» від «Туза» надходили регулярно. Цю інформацію (причесану або підсилену власними ремарками Седова) доповідали керівництву Росії і використовували в нелегких, а часом і драматичних контактах із владою України.

Генріха Яковича ця диспозиція перед визначальними в історії України подіями цілком влаштовувала. Він не збирався найближчим часом вживати якихось репресивних заходів стосовно об’єкта оперативної розробки «Сімки», бо та була під ретельним контролем і не могла поки що заподіяти що найменшої шкоди інтересам Росії.

Так міркував генерал Сєдов. Він же зовсім не знав, що з цього приводу думає Настя Литвинова — співробітниця аналітичного підрозділу ФСБ РФ. Можна підслухати, що людина говорить, можна підглянути, що людина робить, і ніяк не вдається навіть супертехніці зафіксувати думки людини.

«Трійка» — добре, «Туз» — чудово. А от із «Сімкою», здається, товариш Сєдов погарячкував.

3

Зорій з Надією доїхали на таксі з вокзалу швидко. Зайшли додому. Світло не вмикали. Вуличних ліхтарів достатньо, щоб не наткнутись у квартирі на меблі. Сіли, не роздягаючись.

— Поговоримо? — першою озвалася дружина.

— Вважаю це не зайвим, — сказав Богдан спокійно. Це йому легко вдалося: той перший вал злості, змішаний з розпачем і розгубленістю, минув. Зорій знову був розважливим, упевненим у собі професійним служакою, а не зрадженим чоловіком-рогоносцем.

— Взагалі-то говорити треба було раніше, — дружина хвилювалася, хоча зовні намагалася триматися спокійно. І гідно. — Те, що сталося, рано чи пізно мало статися. Я давно вже не почуваюся твоєю дружиною. Для тебе завжди було найголовніше в житті — служба. Хоч би що ти робив — у голові лише вона. Ти давно забув про сім’ю, про дружину, про сина. Ти хоч знаєш, чим живуть твої найближчі й найрідніші люди? Ні, не знаєш.

Понад двадцять років тому я познайомилася з гарним хлопцем, якого покохала. Покохала щиро, здавалося, на все життя. Ти все зробив для того, щоб те шалене кохання спочатку зав’яло, а потім і зовсім зникло, як роса на сонці. Ти цього навіть не помітив. Тобі нема коли. У тебе інші мрії, інші цілі, інші завдання. Ти одержимий роботою, тобі миліші колеги, агенти, навіть вороги. Так, навіть вороги. Бо друзів, здається, у тебе немає. Справжніх друзів. А в боротьбі з ворогами ти почуваєшся у своїй тарілці. Це — твоє. Ти — вроджений кадебіст. На решту тобі начхати.

Але робота — Бог з нею. Не про неї мова. Те, що сталося, все ж тобі не байдуже. І ти, мабуть, сам шукатимеш причину. Можеш не шукати й не мучитися (якщо ти ще здатен мучитися через таку дрібницю). Причина проста й давня як світ, — дружина замовкла. Богдан не зронив жодного слова, не перебив, не заперечив. І далі так само мовчав. — Причина проста, — повторила дружина, — я тебе кохала, ти ж мене — ніколи. Ні-ко-ли! І я це знаю й знала завжди. Ти прожив життя зі мною, а кохав когось іншого. Якщо ти взагалі здатен кохати. Я підозрюю, що ти любиш лише одну людину — себе.

Клацнув дверний замок. Увійшов син, увімкнув світло в коридорі, роззувся.

— Агов, є хто в теремі? — пройшов до вітальні. Світла від вуличних ліхтарів, що проникало крізь вікно до кімнати, було достатньо, щоб Олег побачив батька і матір, які сиділи одне проти одного. — Сімейні чвари чи романтична зустріч? У будь-якому разі не вистачає свічок, — видав іронічно і пішов до кухні.

Олег, високий стрункий хлопець двадцяти семи років, часто навідувався в цю квартиру, де він виріс у пестощах матері, у суворій, але з любов’ю, опіці батька, де був щасливий і впевнений у своєму майбутньому. Щоправда, хто-хто, а син останнім часом відчував, що між батьками вже немає тієї злагоди, того взаєморозуміння, які були, коли зростав, бігав до школи, навчався в інституті. Хоч при ньому батьки й не сварилися, але штучність їхніх стосунків Олег відчував. Він однаково любив і ніжну маму, і суворого, вимогливого, але завжди справедливого тата. І навіть не допускав думки, що у стосунках його найрідніших людей може бути щось, здатне вплинути на звичне життя його сім’ї. Точніше — його сімей. Бо вже майже п’ять років, як Олег мав дружину й доньку, яких дуже любив, любив так, як любив і своїх батьків. Він навіть не уявляв, що може бути якось по-іншому.

Тому картина, яку Олег побачив, його анітрохи не стурбувала. За хвилину, помивши руки й витягши зі спортивної сумки, з якою майже ніколи не розлучався, упаковку меленої кави та кілька свіжих ароматних булочок, Олег знову зайшов до кімнати, в якій і далі мовчки сиділи його батьки.

— Думаю, всі заборонені для вух вашого нащадка теми обговорено, тому пропоную попити з рідним сином кавки або чайку й обговорити тему майбутнього відпочинку вашої улюбленої онуки. Літо минає, а ми так і не дочекалися наполегливого запрошення на огірочки-помідорчики, вишеньки-черешеньки, грушки-яблучка. Якщо ви думаєте, що цьогоріч вам удасться відкрутитися від невідворотного щастя, а саме — прищеплювання обожнюваній і поки що єдиній онуці любові до корівок, бичків, жучків і павучків, курочок та гусочок, то ви, мої рідненькі татусю й матусю, рано почали радіти. Заплановані морські ванни нині в нашій сім’ї не в пошані. Хоча одна її третина не проти б погрітися на пісочку чи гальці, а друга, більш вередлива-незговірлива, настійно вимагає запаху хліву, кудкудакання курей, раннього співу півнів і блаженства від брудних ніг і рук. І як ви думаєте, на чий бік стала третя частина нашої невеличкої сім’ї?

— Враховуючи безперечність генної теорії, упевнений, що син вчинив правильно, — Богдан Данилович зрадів з того, що не треба далі розмовляти з дружиною. Він був вдячний синові, що той заскочив до них. Це дасть змогу подумати, поміркувати, прийняти якесь рішення. Зорій справді не знав, що робити, що казати, як вчинити.

— Синку, ти ж знаєш — ми тільки за те, щоб Слава відпочивала у нас на дачі. їй там подобається, і ми з татом будемо дуже раді, якщо вона хоча б місяць побуде з нами в селі.

Надія випалила це, наче дала чергу з автомата. Богданові Даниловичу здалося, що дружина ще більше зраділа з нагоди припинити тяжку розмову. Розмову, яка однаково буде, але, позаяк її результати не може передбачити ніхто, то й не варто поки що робити невиважених кроків.

— Я знав, що ваше рішення — правильне й мудре — буде саме таким. Дякую вам, мої рідненькі. Тож як щодо кави-чаю? — Олег повернувся в дверях і пішов на кухню. Богдан і Надія, наче боячись залишатися наодинці, разом підвелися й поспішили за сином.

4

Тимчасовий виконувач обов’язків голови Служби безпеки України генерал-майор Остапенко вперше перебував у приймальні керівника Секретаріату Президента України. Ось уже майже півгодини Мирон Валентинович чекав своєї черги, а Сергій Левенюк приймати очільника СБУ не поспішав. Остапенко знав, що запитувати в помічника, який уткнувся в монітор комп’ютера, про те, хто в кабінеті шефа й коли звідти хтось вийде, безнадійно.

Нарешті пролунав зумер, і помічник зняв слухавку. За кілька секунд він підвівся й, підійшовши до дверей, що вели в кабінет керівника Секретаріату, промовив: «Проходьте, Сергій Володимирович вас чекає».

Остапенко зайшов до величезного кабінету, в кінці якого за масивним столом сидів Левенюк. Він щось писав, мовби не помічаючи, що в кімнаті вже присутня інша людина. Аж коли Остапенко підійшов до самого столу, секретар підняв голову і, наче тільки тепер до нього дійшло, що в кабінеті сторонні, вигукнув:

— О, Мироне Валентиновичу, заходьте-заходьте, — Левенюк вийшов з-за столу, простягнув руку. — Вітаю. Дуже добре, що зайшли. Нам треба відверто поговорити про нашу майбутню співпрацю. Тим більше, що ми призначені майже одним указом нашого Президента. І від того, як ми з вами налагодимо не лише службові, а й особисті стосунки, залежатиме успіх нашої спільної роботи. Сідайте, будь ласка.

— Дякую, — Остапенко опустився на стілець. — Думаю, нам треба врахувати, що наших попередників звільнено теж майже одним указом. Не виняток, що основною причиною було саме те, що вони не знайшли спільної мови. Можливо, теж змушували одне одного без причини чекати у своїх приймальнях по півгодини.

— Ну, одразу дорікання, — Левенюк не подав вигляду, що образився. — Мені просто треба терміново закінчити один документ.

— Та нема питань. Я б якраз і хотів домовитися з вами, як ми надалі будемо спілкуватися. Бо ж, наскільки мені відомо, Президент приймав попереднього голову СБУ вряди-годи, від випадку до випадку. Так у цивілізованих країнах не роблять. Я б хотів, щоб інформацію, яку добуває моя служба, Президентові доповідали щодня, причому вранці. Є такі речі, які доповідати мушу я особисто. Щоб цей порядок утвердити, потрібне ваше, Сергію Володимировичу, сприяння. Я, зі свого боку, обіцяю, що у вас теж вчасно буде інформація, певного мірою корисна вам особисто.

Левенюк усе зрозумів. Перед ним сидить людина, яка ніколи не буде лабузнитися, підлещуватися. Це молодий, упевнений у своїх силах сучасний бюрократ, який знає собі ціну і знає, як скористатися зі своїх прав. Тим більше (і це добре знав Левенюк), просто так, без чиєїсь високої протекції в крісло голови СБУ не потрапляють. Значить, пане Остапенку, з вами треба бути насторожі.

— Безперечно, Мироне Валентиновичу, я поговорю з Президентом на цю тему. Думаю, він сам зацікавлений у тому, щоб оперативно одержувати потрібну інформацію.

— Дякую. А скажіть-но, Сергію Володимировичу, чи не буде з мого боку нахабством запросити вас на вечерю в гарне затишне місце? Час призначаєте ви, місце вибираю я.

— З великим задоволенням. Ось там ми й продовжимо наше спілкування, гаразд?

— Домовилися, — Остапенко, зрозумівши, що час розмови закінчився, підвівся. — Одне запитання можна?

— Будь ласка…

— Ви де навчалися?

— У Москві.

— А мені довелося мучитися в Штатах.

— Я знаю. Але, думаю, це не завадить нам дружити? — Левенюк подав Остапенкові руку.

— Думаю, так.

5

Генерал Остапенко хоч і призначений виконувати обов’язки голови СБУ, але апартаменти Беруна займати не поспішає. Звик тут у себе, в затишному, за останнім словом обладнаному оргтехнікою та побутовими приладами кабінеті. Подобаються йому й меблі — все новеньке, зручне, комфортне. Незручним було лиш те, що всі відвідувачі мали проходити до нього через приймальню голови в другому кінці коридору. Зате перед його кабінетом не було звичного для високих приймальних натовпу.

Хоч надворі й пізній вечір, і навряд чи хтось зайде до його кабінету, Остапенко за звичкою крутнув у вхідних дверях ключ і увімкнув диктофон. З динаміка — знову знайомі голоси.

«— Заходь, Сергію. Що там у тебе? Давай швиденько, бо вже треба їхати. Сьогодні ж поминки по Юрі.

— Так, знаю, я швидко. Розібрався в розпорядку роботи Секретаріату, вніс деякі зміни, в тому числі й кадрові. Пропоную затвердити. Люди достойні. Ось новий графік вашої

роботи — подивіться, можливо, схвалите. Був у мене сьогодні т. в. о. голови СБУ Остапенко, просився включити його до списку осіб, які щодня вранці доповідають вам по обстановці…

— На хер! — роздратовано перебив Левенюка Президент. — Буду там я на його рожу дивитися кожен день. Хай передає документи тобі, а ти там дивись, чого що варте.

— Гаразд, пане Президенте.

— Він думає, що я його призначив навічно керувати Службою, — закипав далі Президент, — вєлікій деятель найшовся. Вони думають, що я зовсім дурний, підсунули мені свого протеже…

— Хто, пане Президенте?

— Америкоси, хто ж іще. Та мені б тільки кредит від Міжнародного валютного фонду отримати — і на х… цього розумника. Нехай потримається, поки дадуть гроші і поки я доберу на посаду голови тямущого хлопця.

— А є такі? — осмілів Левенюк».

Остапенко натиснув на кнопку «пауза», підвівся, нервово походив кабінетом. Генералу відомо, що Левенюк працював з Президентом не один рік і знав главу держави як облупленого. Сергій Володимирович був хоч і молодий, але вже тертий апаратник, тому, почувши неадекватні становищу слова керівника Секретаріату, Остапенко розумів, що той ризикував мінімально через таке сміливе й навіть нахабне запитання.

Т. в. о. голови знову сів за стіл і натиснув на кнопку.

«— А знаєш, ти прав. Усе важче шукати тямущих і надійних людей. Усі якісь… тільки й прагнуть, щоб тебе обдурити, використати. Ну, нічого, ось трішки налагодимо економіку, й все піде путьом.

— А налагодимо, пане Президенте?

— Повинні налагодити. Зміню Прем’єра, поставлю банкіра чи фінансиста-економіста, і нехай усю відповідальність бере на себе.

— Вони візьмуть… За все у нас відповідає одна людина, пане Президенте. На Вас основний тягар, як на лідері нації…

— Та знаю. Заморився я, Сергію. Ой, як заморився. Наче ще й ранувато, але треба потихеньку готувати собі заміну. Он як у Росії — тихо-мирно, і всі задоволені. Як ти думаєш, потягнеш, якщо я запропоную тебе як свого наступника, га?

— Та Ви що, пане Президенте, і не думайте про це! Ще рано. У Вас стільки потенціалу, що ого-го. Я, звичайно, звик виконувати будь-які Ваші вказівки, але… Хоча… Якщо довірите, то не підведу. Ви ж мене знаєте.

— Та в тім-то й справа, що знаю. Як там твої московські комсомолята, ще спілкуєшся? Вказівки, як поводитися зі старичком-Президентом, шлють регулярно?

— Пане Президенте, Бог з Вами, що Ви таке говорите?

— Та не бійся: про те, що належить знати мені, не належить більше знати нікому. Іди збирайся, поїдемо на поминки. Хай звикають бачити нас частіше разом».

Остапенко натиснув на кнопку диктофона.

«Он воно що, — промовив уголос генерал. — Так кажете — америкоси підсунули? Після того, як дасть гроші Валютний фонд — на х…? Ну-ну…»

6

— Ось ти хоч і насміхаєшся з мене, а я все-таки недаремно з’їздив у Крим, — Зорій і Яруга по обіді прогулювалися звичним маршрутом — вуличками, що прилягають до Володимирської.

— Як я можу насміхатися над святим, Богдане Даниловичу,

— нарочито серйозно сказав Яруга. — Ви ж знаєте з найновішої історії КПРС, що всі найвідповідальніші битви Другої світової війни відбулися саме на Малій землі, де в той час безстрашно бив німецьких нацистів генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв. Тому якщо я стверджуватиму, що доля сучасної України вирішувалася не в Криму під час перебування там найвидатнішого сина українського народу, то мене не зрозуміють нащадки. Та й сучасники, думаю, теж.

— Знущаєшся зі старого. А що ти скажеш на те, якщо я повідомлю, що отримана мною інформація від надійного джерела містить докладні аналітичні дані про плани ФСБ щодо України? У тому документі є все, про що може тільки мріяти справжній опер: про шляхи, якими планують наші колеги з ФСБ протиснути свою людину на найвищий державний пост у нашій державі, про механізми шантажу й саботажу наших «видатних» політиків, що сплять і бачать, як відроджується Радянський Союз, про інші цікаві речі.

— Богдане Даниловичу, — вже серйозно й без натяку на іронію сказав Яруга, — ви уважно читали той документ, що вам притаранила ваша радистка Кет?

— Що значить «уважно»? Я його розклав на атоми, хоча талмуд, я тобі скажу, виявився чималеньким.

— А вам як досвідченому оперові не здається, що якось надто легко той важливий документ потрапив до простого аналітика?

Дама ж, яка була в тому списку, що я Вам діставав перед поїздкою в Крим, саме цим простим аналітиком і є. Чи вона за період спілкування з вами виросла у своєму професіоналізмі до небачених висот? Вибачте, я маю на увазі саме професіоналізм аналітика, а не щось там…

— Ти знаєш, якщо чесно, то все може бути. Але що ми втрачаємо? Інформацію з ефесбешного документа взагалі можна ігнорувати. Вона в нинішній ситуації не відіграє тієї ролі, яку б відіграла, якби події в Україні пішли в іншому напрямку. А з усього видно, нинішня влада все робить для того, щоб нам взагалі майже нічого не довелося робити. Я ж тобі до кінця свій план ще не виклав, тому зараз можу сказати: ми зможемо без революцій і кровопролиття привести до влади нормальних людей.

Наші небожителі загралися так, що землі під ногами не чують.

А люди доведені до відчаю. Нам залишається тільки вчасно поставити кілька ком і тире. А крапку поставлять люди. Народ.

— Може, й так, — Яруга покрутив головою. — Давайте зайдемо ось у цей дворик і присядемо на он ту лавочку. Я Вам дещо дам почитати.

Вони пройшли арку, а далі в невеличкий дворик, сіли на пофарбовану свіжою зеленою фарбою лавочку. Яруга дістав з бокової кишені піджака кілька складених учетверо аркушів.

— Ось свіжак. Розшифровка вчорашніх розмов Президента, знятих «булавою». Може, те, що там написано, допоможе нам розгадати деякі ребуси?

У кишені Зорія завібрував, а потім і задзвонив мобільний телефон. Полковник подивився на екран, здивовано підняв брови, натиснув на кнопку.

— Слухаю, Надю… Що? — Зорій кілька секунд слухав, потім сказав: — А-а-а. Ну що ж… — і вимкнув мобільник.

— Щось трапилося? — запитав Яруга.

— Ти розумієш, — полковник на мить замовк, а потім, дивлячись кудись убік, додав, — загинув у залізничній катастрофі приятель, Стас. Дружина його теж трішки знала. Так, давай подивимося, що там у тебе записано? — Зорій узяв аркуші.

На двох сторінках — текст розмови Президента і керівника його Секретаріату Сергія Левенюка. Вони говорили про Остапенка, якого підсунули Президентові американці, і про самого Левенюка, якому Президент теж натякав про його зв’язки з Москвою.

— Цікаво. Щось ці розмови справді не дуже корелюються з даними, одержаними від «масквічкі». Можливо, Вітю, ти маєш рацію. Знаєш, хто зазвичай найостаннішим дізнається про те, що дружина гуляє?

— Знаю: звичайно ж, її чоловік. А до чого тут «масквічка», Президент, Остапенко та Левенюк?

— Ай справді — до чого?

7

Богдан Зорій знову пробрався таємно на явочну квартиру, з якої підтримував радіозв’язок з агентом «Жаном». Сьогодні Зорій прийшов сюди, одержавши обумовлений виклик на терміновий зв’язок. Богдан Данилович очікував чогось надзвичайного, бо це був мало не єдиний випадок, коли «Жан» викликав полковника терміново.

Зорій настроїв приймач, хоча й настроювати було нічого — зв’язок автоматичний, без втручання людини. Полковникові залишалося тільки розшифрувати повідомлення й у разі потреби відповісти.

І ось перед ним лежав аркуш з розшифрованим текстом

Богдан Зорій закляк. У пам’яті, наче у відеомагнітофоні в режимі прокрутки, швидко промайнули кадри з його перебування в Ялті, плато Ай-Петрі, набережна санаторію «Чорномор’я», кафе, ресторани, номер «люкс», балкон з краєвидом моря, велике ліжко, ванна… І — листи.

— Ага, так от звідки «простота і душевність» Насті! «Вона ж довірилася мені вся до останку», «Я ж відчував її несамовите захоплення мною», «Настя без перебільшення обожнювала мене», «І навіть фізіологія її організму підходила мені, затягувала у вир незвіданих відчуттів, гострих, шалених». От і затягнула. Фізіологія. Вербувальник сраний. Ага, я-то губу розкатав: «її поведінку зумовлював природний потяг людини від гіршого до кращого». Лопух.

А може, це не про нього? Не виняток, що та «Розумниця» обкрутила іншого «великого» опера, а не Богдана? «Скромна, боязлива, бажання зазнати гострого людського відчуття…»

Молодчина «Жан», розумашечка! Як же я тебе люблю! Люблю більше й більше! І себе люблю, бо це я знайшов і завербував «Жана», а він мене вже вкотре рятує. Поінформований — значить, озброєний.

Ну, що ж, дорога моя «масквічка», скромниця й розумниця, тепер чекай останнього акту й виходу на сцену головного героя п’єси. І я не впевнений, що курок у рушниці, яка висить на сцені з першого акту, натиснеш саме ти.

Зорій примружив очі, за звичкою закопилив губу і, похитавши головою, вголос промовив:

— А шкода…

8

Вони зустрілися в такому складі вперше. Уже ніхто окремо з них не ризикував більше, ніж зараз, коли всі вони зібралися обговорити й затвердити свій план дій на найближче майбутнє.

Учора увечері спочатку майже всі вітчизняні телеканали, а відтак і телеканали сусідніх Росії та Польщі показали звернення до українського народу найвідоміших і найавторитетніших представників його творчої і наукової інтелігенції, в якому вони закликали до всенародної громадянської непокори владі.

Це була добре спланована акція, бо того ж вечора вся Україна була обліплена листівками з аналогічними закликами. Щоправда, зміст листівок на місцях дещо відрізнявся від тексту звернення інтелігенції. У листівках у кожній з областей і навіть у далеких районах перераховано безчинства місцевої влади, правопорушення, несправедливі судові вироки, факти незаконного захоплення земель, що належать місцевим громадам, випадки безкарних зґвалтувань «мажорами» беззахисних дівчат з простих сімей, знущання й вибивання потрібних доказів працівниками правоохоронних органів, рейдерські захоплення «крутими братками» підприємств малого бізнесу. В листівках вказувалися прізвища посадовців, які вимагають і беруть хабарі, принижуючи людей, змушуючи їх іти на змову зі своєю совістю. На стінах будинків, на парканах висіли «простирадла» склеєного паперу, поцяткованого дрібними, написаними кульковою ручкою, словами, що виносили вирок нинішній владі. Усій владі, від районних адміністрацій до небожителів, що окопалися на київських пагорбах.

У зверненні інтелігенції не було прямих закликів до повалення законної влади. У простих словах, якими воно закінчувалося, була надія на те, що український народ, якщо він не вважає себе худобою і бидлом, якщо має хоч краплину гідності, захистить себе, своїх дітей, своє майбутнє.

«Якщо можновладці всілякими нелюдськими способами змушують нас мовчати — давайте замовкнемо всі разом, одночасно, по всіх містах і селах, по всіх усюдах нашої рідної України!

Жодного слова в бік влади!

Жодного звуку в присутності представників влади!

Давайте замовкнемо хоч на кілька днів, і влада почне волати на весь світ, благаючи нас сказати хоч слово!»

Усі, хто нині зібрався на таємну нараду, організовану полковником Зорієм, напередодні чули звернення інтелігенції по телевізору. Богдан Данилович не вважав за потрібне зізнатися соратникам і друзям у тому, що знав про це звернення задовго до того, як його оприлюднили. Саме він висловив ідею закінчити документ, створений і підписаний однодумцями Івана Цюби, закликами до мовчазної непокори. У його планах повалення нинішньої злочинної влади то був лише один, але ключовий елемент, на якому базувалася решта заходів, що їх мали організувати і здійснити ось ці люди, які сидять зараз тут, у великому армійському брезентовому наметі, посеред якого стоїть пластиковий стіл з десятком таких самих стільців.

— Шановні друзі! Зайве говорити, що всі, хто тут є, присутні невипадково. Кожен із вас на своєму місці робив те, що наблизило нарешті час, коли ми вступаємо у прикінцевий етап нашої боротьби. Оскільки не всі присутні знайомі одне з одним, я кожного відрекомендую.

Генерал-лейтенант СБУ Володимир Дмитрович Шершун, керівник департаменту, досвідчений контррозвідник.

Генерал-майор СБУ Владислав Анатолійович Ухаль, начальник управління боротьби з наркобізнесом.

Петро Павлович Крюк, поки що полковник запасу СБУ, колишній керівник одного з ключових підрозділів «Альфи».

Полковник міліції Петро Олександрович Симко, начальник відділу карного розшуку УВС у місті Києві.

Підполковник СБУ Яруга Віктор Миколайович, начальник відділу управління боротьби з тероризмом.

Звичайно, це не всі люди, які беруть участь у нашій боротьбі. їх набагато більше, і кожен виконує свою частину роботи. Нам же сьогодні потрібно вирішити кілька питань, без яких ми далі рухатися не зможемо.

Завтра мільйони українців вийдуть на вулиці міст і, можливо, сіл України. Вони мовчки наближатимуться до центральних вулиць населених пунктів, блокуючи рух транспорту, роботу державних закладів тощо. Вони не знатимуть, що робити далі. Не знатиме, що робити, і влада. Проведені дуже ретельно соціологічні дослідження свідчать про те, що нинішня українська влада й зокрема Президент деморалізовані становищем в економіці і фінансовій сфері, і не підуть на відкрите протистояння з народом, тим більше ніхто з них не віддасть наказ почати силові дії проти мирної ходи людей, які просто йдуть, стоять, знову кудись рухаються й мовчать.

У цей час, коли напруження сягне апогею, по телебаченню виступить один із підписантів звернення інтелігенції, видатний письменник, критик, відомий дисидент, совість нації Іван Миколайович Цюба. Він запропонує: щоб уникнути можливого кровопролиття, тимчасово перебрати владу в країні новому урядові, який має очолити один з відомих і тямущих професіоналів-економістів. Ця кандидатура вже визначена й готова взяти на себе всю відповідальність за нормалізацію ситуації в економіці та фінансах. Оскільки всі підходи до державних установ буде заблоковано, та людина перебуватиме весь цей час у своєму службовому кабінеті на Грушевського. Саме туди завтра прийде група журналістів на чолі з відомим вам Олександром Ліченком, щоб начебто взяти інтерв’ю, а насправді — щоб вести пряму трансляцію про оголошення в Україні тимчасової нової влади.

У центрі Києва, на Майдані Незалежності буде терміново з «підручних матеріалів», які, звичайно ж, уже заготовлені й чекають свого часу, споруджено імпровізовану сцену. З неї до народу звернуться відомі письменники, вчені, лідери партій, генерали, студенти, активісти громадських організацій, інші небайдужі люди, які розкажуть про

злочини влади й закличуть до мирної громадянської непокори. Але це має бути після того, як акція «мовчання» себе вичерпає і до народу звернеться новий глава уряду.

Прошу вибачення у старших моїх товаришів, але всім вам доведеться виконати те, що накажу вам я. Кожен зробить свою частину для загальної справи. Ось про це ми з вами зараз і поговоримо. При обговоренні приймаються тільки ті пропозиції, які не виходять за межі загального плану, який склав я, погодив сам із собою і сам собі затвердив.

Усі присутні стримано засміялися.

1

Тимчасовий виконувач обов’язків голови СБУ Мирон Остапенко сьогодні вперше після призначення зібрав членів колегії. Порядку денного, як це робиться зазвичай, попередньо не оголошували; високі керівники Служби, що вже зібралися в малому залі, лише висловлювали впівголоса кожен свої припущення щодо питань, які можуть розглядатися на засіданні.

Генерал Остапенко швидкою ходою зайшов до залу, кинув суворий погляд на присутніх, сказав:

— Добрий день, — і сів у центрі за великим столом президії. Усі попередники Остапенка, намагаючись показати демократизм і колегіальність у прийнятті відповідальних рішень, запрошували зайняти місця біля себе трьох-чотирьох членів колегії, переважно — заступників голови. Остапенко не запросив нікого.

— Колеги, — почав суворо, — наш Президент доручив мені очолити Службу у непрості часи. У країні економічна нестабільність, корупція роз’їла всі ланки державного механізму. Деталізувати ситуацію не буду — ви всі це знаєте й розумієте. Для наведення порядку в країні Президент змінює кадри, вводить у державні структури нових людей, з новим баченням, з новими ідеями і так далі. Сьогодні я зібрав вас, щоб налаштувати на серйозну роботу. Зараз обговорення не буде, але прошу надати мені до кінця цього тижня конкретні пропозиції щодо вдосконалення роботи, кожного на своїй ділянці. Запитання є? — Остапенко підвівся. Це означало, що запитань жодних немає й бути не може.

— Є запитання, пане тимчасовий виконувач обов’язків голови Служби безпеки України, — чітко й голосно, як вибух, прозвучали слова начальника управління боротьби з тероризмом полковника Зорія.

— Що там ще за питання? — роздратовано кинув Остапенко, але все ж сів на місце.

— Шановний Мироне Валентиновичу, а до вас, часом, не потрапляла інформація нашого агента, що працює в одному з розвідувальних органів Сполучених Штатів Америки, про те, що у нас, тобто в СБУ, завівся «кріт»?

— Що ви таке мелете? — ще зліше сказав Остапенко. — Детективів начиталися чи зранку вже прийняли?

— Мене вже вдруге інформує про це мій колишній агент, з яким я підтримую лише дружні стосунки, бо він, як то кажуть, уже не при ділах. Але до нього ще іноді доходить цікава інформація, якою він ділиться зі мною, використовуючи фактично законсервований канал зв’язку. Я запитав у наших контррозвідників — вони кажуть, що такої інформації не отримували. Якщо вони просто, так би мовити, «зберігають таємницю слідства», то Бог з ними, а якщо її, ту інформацію, хтось приховує?

— На що ви натякаєте, пане Зорій? — тепер уже спокійно запитав Остапенко.

— Ні на що я не натякаю. Просто з’ясовую, заради державної справи: а вона, та інформація, бува, не загубилася десь серед інших паперів? Може, й у вас лежить межи сотень донесень і шифровок? — Зорій нарочито говорив іронічно, щоб викликати гнів виконувача обов’язків голови.

— Ні, пане полковнику, — підкреслено увічливо і спокійно відповів Остапенко, — у мене документи не валяються. Тим більше — такі важливі. Можливо, ваш колишній, як ви зволили висловитися, «не при ділах», агент і справді таким є? Попрощайтеся з ним і не порушуйте чинних наказів. Ви ж знаєте, як треба будувати взаємини з агентами? Тож не дратуйте нашу «внутрішню безпеку». Вона після вашого спічу тепер мусить зайнятися цією справою.

— Чиєю справою, Мироне Валентиновичу? Вашою чи моєю? — ішов ва-банк Зорій.

— Нараду закінчено. Усі вільні. І ви теж, Зорій, поки що вільні, — на обличчі Остапенка не здригнувся жоден м’яз. — І ще: я вам — не Берун, який терпів ваші витівки. Ще один такий прояв ентузіазму — і нам доведеться розлучитися.

— Думаю, ми це з вами зробимо значно швидше, ніж ви собі уявляєте, пане тимчасовий виконувач обов’язків голови Служби безпеки України, — зробивши наголос на слові «тимчасовий», крикнув Зорій услід Остапенку, що вже виходив із залу.

Богдан Данилович ризикував. Але цей ризик — спланований. А наслідком поведінки Зорія — публічно-нахабної, з викликом — мали бути швидкі й неминучі дії Остапенка, за яким у кілька пар очей і вух слідкували цілодобово люди Яруги. Зорій і його команда були готові до будь-яких кроків т. в. о. голови СБУ.

Але, як виявилося, Остапенко, він же «Тлумач», він же «Чичерін» недарма пройшов серйозну підготовку — і професійну, й агентурну, і життєву.

2

Після загальної наради в лісі у військовому наметі Зорій протягом доби зустрічався з кожним із «змовників» окремо ще по кілька разів. Він давав указівки, корегував раніше дані доручення й накази, уточнював позицію кожного з елементів механізму, який мав буквально за лічені години почати свій історичний рух.

Яруга контролював Остапенка, Шершун проводив роботу серед вищого офіцерства Служби, Ухаль здійснював останні приготування до операції із захоплення нарколабораторії Назарова й арешту інших наркобаронів, зокрема Бойченка та Клютова, Петро Симко готував нормальних хлопців з карного розшуку до акції «міліція з народом».

Найвідповідальніше завдання випало на долю Петра Крюка. Дібрані ним колишні бійці «Альфи», згрупувавшись у невеличний, але боєздатний озброєний загін, чекали команди на захоплення, а потім і на фізичну охорону кількох кабінетів у будинку на Грушевського, з якого планувалося передати звернення керівника нового уряду до українського народу й до всього світу.

Сьогодні, після незвичного засідання колегії СБУ, прогулюючись вулицею Золотоворітською, обговорюючи деталі майбутніх дій, Зорій і Крюк вийшли до Оперного театру. Вони знали, що Крюка вже ніхто не шукає, справи про побиття олігархів от-от мають закрити, тому приятелі не тривожилися за безпеку спецназівця.

— Давай присядемо ось тут, на лавочці біля цього видатного чоловіка, — кивнувши в бік пам’ятника композиторові Миколі Лисенку, сказав Зорій. — Ти коли востаннє в опері був?

— Не пам’ятаю такого факту в своєму житті.

— А як же Отелло з Дездемоною, підступним Яго і мораллю про ревнощі й помсту?

— Богдане, не дави інтелектом на практичний хлопський розум, бо почну тему про нескінченність Усесвіту, — Крюк перевів розмову на інше, відчуваючи, що тема про оперних героїв — не його коник.

Приятелі всілися на лавочку біля пам’ятника. По Володимирській рухалася маса автомобілів, тротуарами кудись поспішав київський люд. Нікому не було діла до двох немолодих дядьків, що мирно розглядали пам’ятник і про щось своє говорили.

— Ти знаєш, чому я одразу ж на нашій першій зустрічі після твоєї втечі від Назарова відчув, що в нас з тобою багато спільного? — Зорій закинув ногу на ногу й майже розлігся на зручній лавці. — У характерах, в подіях нашого життя, в розумінні справедливості. Але найбільше мене вразила твоя розповідь про причину, з якої почалися всі твої так звані «терористичні акти» проти Назарова, Бойченка, Клютова. Ти розповів про жагу помсти, яку плекав з дитинства, а я слухав і насилу стримувався, щоб не крикнути: «У мене те саме, я теж сплю і бачу відплату за приниження, несправедливість, мене роздирає це відчуття образи на весь білий світ. Я тоді, під час наших бесід, справді насилу стримувався, щоб не роз

повісти тобі, як починав вибудовувати плани помсти — помсти не комусь, а за щось. І лише згодом зрозумів, що в мене з кожним роком прокидається нове почуття, яке поступово змінювало почуття помсти. Це почуття справедливості. Воно хоч і слабше за помсту, але значно шляхетніше й цінніше. І я радий, що в мене вистачило кебети базувати всі мої дії саме навколо справедливості, а не задоволення почуття помсти. Хоча, якщо ти готовий вислухати мої аргументи, можу повідати свою не лише теорію помсти, а й історію мого внутрішнього пояснення самому собі цієї теорії. У мені ж усе життя боролися два «я»: одне — зговірливе, толерантне, іноді боягузливе, друге — настирне, агресивне, нахабне й безстрашне…

— Хоч ти мене й переконував у хибності моїх намірів і вчинків щодо справедливої помсти певним особам, — перебив Зорія Крюк, — я люб’язно погоджуся вислухати тебе і навіть упевнений, що мені це буде цікаво й корисно.

Зорій і Крюк знали, що, можливо, вони сидять ось так спокійно востаннє, що завтра їх може вже не бути серед живих.

Вони розуміли, що завтра спокійне життя і он тих людей, що кудись поспішають, може обернутися на хаос, кошмар, пекло.

Але і їм, цим двом чоловікам, що мирно собі бесідують, треба перед завтрашнім днем хоч годинку передихнути.

— …Зигмунд Фрейд, певне, помилявся, стверджуючи, що головною мотивацією вчинків людини є секс, — Зорій за звичкою примружив очі. — Можна погодитися: значною мірою це відповідає реальному стану речей. Більше того — підтверджено багатовіковою практикою.

Але ж є більш потужні мотиви поведінки гомо сапієнс. Наприклад, заздрість ближньому. Це стосується бізнесу, таланту, красивої дружини, шикарного авто чи вихованих і розумних, не як у вас, дітей. Усе це спочатку дратує, потім змушує замислитися, а врешті — спонукає до дій.

Це лише якась там заздрість. А коли тобі не просто боляче наступили на мозоль, не тільки сплюндрували честь і гідність, не лише принизили і змусили плазувати, а знищили все те, ради чого ти жив, чому присвятив усе своє життя, що було для тебе найсвітлішим, наймилішим, найдорожчим. Розчавили найсвятіше — наступили на горло

пісні, яку співав ти у найщасливіші свої миттєвості, забрали те, без чого жити несила.

Ось тоді на світ Божий з-під тебе, поза твоєю волею і твоїм бажанням, незалежно від твоїх уподобань, віку, нахилів і чеснот, освіти й виховання, — за межею будь-якого осмислення й пояснення вилазить, виповзає таке собі паршиве, гниленьке, зморшкувате й плюгавеньке, але разом із тим потужне, всесильне, всепереможне почуття, яке нічим не придушити, не приспати, не замінити, не обманути й не улестити.

Це почуття — помста.

Спробуй забути незрозумілу, здавалося б, безпідставну й нічим не виправдану, але таку болючу зраду твоєї першої і, може, останньої любові. Забудь остракізм недолугого начальника на твоїй першій серйозній роботі, що спричинило зміну на сто вісімдесят градусів усіх твоїх життєвих планів і, може, відібрало в тебе найголовніше — можливість реалізувати талант саме в тій галузі діяльності, яка просто «сродна» твоєму єству, твоєму характеру, твоїм природним задаткам. Не звертай уваги на скепсис власних дітей щодо мобілізації всіх твоїх можливостей заради їхнього благополуччя, облаштованості й ситості. Викресли з пам’яті картину, яка роками гнітить тебе, стоїть перед очима, хоч би де ти був, хоч би що робив — коли твоя дружина підхоплюється злякано з вашого ж таки подружнього ложа, підсвідомо стягуючи простирадло з оголеного й не менш переляканого мужика, який виявляється твоїм близьким другом.

Яке все-таки це солодке почуття — помста! Ти стільки пережив, щоб нарешті відчути його незрівнянний смак! Колись давно-давно тебе образили. Тебе принизили. Тебе майже знищили. Ти не чекав цього приниження. Тобі було боляче. Ой, як боляче! Здавалося, життя добігло краю, ось-ось шлях твій земний скінчиться, бо не можна пережити того, що зробили з тобою. Знехтували твоїм его, розтоптали гордість і гідність. Ти вважав себе поважною людиною. Хоч для когось, хоч для небагатьох. Ти вважав себе кимось… У тебе був свій коник, козир, яких не було в інших. Ти думав — тебе любили, поважали, прислухалися до твоєї думки. Як же це все зненацька одного дня перевернулося? Розчавлено, стерто твоє «Я». Так, тебе знищили: до мізинця, до волосинки, до останньої сльози.

Було страшенно боляче, було нестерпно гірко. Так ще не було ніколи. Не хотілося жити. Думав — не очуняти. Але… Вичухуєшся, вилазиш, викараскуєшся. Тільки завдяки їй, лише з однією мрією про неї живеш увесь цей час після того удару, після тієї ганьби й приниження. Заради неї терпиш ще й не такі випробовування долі. До яких зрештою звикаєш.

І ось цей час настав. Час, коли десятки років чекання, муки, болю обернулися на рай насолоди, на блаженні нескінченні миттєвості кейфу.

О, це незрівнянне відчуття — помста!

Навіть дрібна людинка від образи може стати великою. Вона може піднестися над собою. Образа — це стимул. Образа — це така рушійна сила вчинків. Різних вчинків. Можна все життя присвятити наближенню мети — помсти за образу. Помста! О!

Це така сила! А може розпочатися все з… образи…

Здається, Зорій забув, що він був не сам, що поруч сидів Крюк, а Богдан говорив наче сам із собою, буцім переконуючи саме себе в тому, про що говорив.

— Ти це з ким зараз розмовляв? — спитав Крюк, вражений монологом Зорія.

— З тобою.

— А мені здалося, що це все розказую я. Звичайно, так вишукано у мене не вийшло б, але можу підписатися під кожним словом, окрім…

— Окрім?.. — Зорій напружився, якось зібрався, очікуючи чогось такого, що може змінити його переконання, відшліфовані впродовж багатьох років і закарбовані в його мозку навічно.

— Окрім того, що помста — це сила. З деякого часу мені почало здаватися якраз навпаки. Бо іноді від помсти страждають не лише ті, на кого вона спрямована, а й інші люди, які жодного стосунку до твоїх проблем не мають. Як сказав хтось із мудрих (вибач, але і я дещо читав на своєму віку), помста — ненадійна зброя: цілишся в одну мішень, а влучаєш, як правило, в іншу.

Почувши ці слова свого побратима, Зорій чомусь згадав останні події, пов’язані з його сімейним життям: від того, що сталося у стосунках з дружиною, можуть постраждати близькі

й рідні їм обом з Надією люди, які ні сном, ні духом навіть не здогадуються про ті проблеми, які раптом (чи ж раптом?) виникли в подружжя Зоріїв. А Крюк, наче почувши внутрішні роздуми Богдана Даниловича, поставив у розмові на цю складну тему жирну «філософську» крапку.

— Мені здається, що напрошується ще один цікавий висновок: якщо ти твердо вирішив помститися, то пригадай, чи не було у твоєму житті епізодів, за які хтось може віддячити й тобі. Можливо, тоді твій твердий намір дещо пом’якшиться або взагалі щезне. Може, краще було б навчитися прощати? Ти пробачиш — і тебе простять. Ти прощати вмієш?

З

Прощати Богдан Данилович Зорій умів. Не відразу. У ньому ще довго могла грати образа. Він переживав, не знаходив собі місця. У його голові виникала безліч планів помсти. Ось він кидає викривальні слова просто в обличчя кривднику. Привселюдно. А ось він робить так, що кривдник сам приходить до нього й вибачається.

Планами помсти Богдан Данилович ні з ким не ділився. Оточення полковника могло лише помітити, як змінювався його настрій. Це було видно не з поведінки Зорія, а з обличчя. Воно ставало суворим, вилиці напружувалися, в очах згасав той добрий вогник, притаманний його блакитним очам, коли він був у доброму гуморі.

Ніхто не міг знати, з приводу чого нервувався чи злився Богдан Данилович. Здогадуватися могли. Але істинні причини він завжди ховав у собі. Саме це, як і решта його вад, що базувалися на нервовій нестриманості і психічній ранимості, роз’їдало зсередини, мучило його, спричиняло душевний і фізичний біль.

Ці муки, внутрішні монологи полишали не так швидко, як того хотілося Богдану. Він сам через це страждав. Але все мало витримати строк, як грип, що попри будь-які ліки все ж проходить свої стадії розвитку, як герпес, що теж має шлях від вранішньої появи відчуття чогось зайвого на губах до остаточного його зникнення. Жодні ліки не допомагають, а лише можуть пом’якшити плин хвороби.

Усе ж минав час, і біль кривди чи несправедливості відступав, залишаючи назавжди гіркий спомин про те, що сталося.

І прощення іноді само собою приходило.

Так, пробачати Богдан Данилович Зорій умів. Він міг спілкуватися з кривдником, і за певний час стосунки могли відновитися до стану, в якому перебували до конфлікту. Але чи забував Богдан кривду зовсім? Чи прощав він ті муки, які йому довелося пережити, через які він страждав, які підточували його здоров’я, відгризали частинами його не таку вже й сильну плоть і душевну міць?

Ні, не забував. І по суті, до кінця не пробачав.

Чи робив він щось реально для того, щоб помститися, щоб зло, завдане йому, покарати? Окрім, звичайно, утопічних планів про відплату?

Ні, раніше майже ніколи не робив. Але здебільшого траплялося так (Богдан Данилович це помічав і констатував не раз), що кривдники за певний час були покарані якимось іншим чином. Без його участі хтось потрапляв у смішні, а хто й у трагічні ситуації, хтось помирав раптово наглою смертю, у когось руйнувалася кар’єра, хтось міг захворіти, хтось втрачав усе, заради чого жив, заради чого й робив ті підлоти, через які свого часу постраждав і Богдан Данилович.

І тоді Богдан Зорій, якого віруючим у Всевишнього можна було вважати лише умовно, починав замислюватися про Бога, про невідворотність відплати й покарання зла та про підтвердження його ж думки, що у всьому йому допомагає його янгол-охоронець, янгол-хранитель.

4

Коли Вікторові Романовичу Клютову зателефонували вірні люди з телеканалу, власником якого наполовину був він, і повідомили, що попри неузгодженість з керівними менеджерами каналу випускові редактори новин прийняли рішення показати у вечірніх випусках звернення інтелігенції до українського народу, досвідчений і тертий олігарх зрозумів — час настав. У пам’яті промайнули кадри подій, пов’язаних із процесами, що відбуваються у владі й навколо влади. Він згадав останні зустрічі з чиновниками, які ще вчора були всесильними, а нині теж десь ховаються й трясуться за свою шкуру.

Віктор Романович не рятуватиме інших. Йому начхати на подільників, що зараз і далі варять бабло, мабуть, і не підозрюючи, що наближається їхній повний п…ць.

Віктор Романович Клютов дасть дьору. У нього для цього все готове. Документи на інше ім’я лежать у кишені, валютні рахунки вже давно за кордоном, місцеві активи завжди були зареєстровані на підставних осіб. Тут, у цій грьобаній вошивій Україні його нічого не тримає. Усе, що міг, він вичавив із неї, не вклавши в її розвиток ні копійки. Може, сім’я? Ні, сім’ї у нього вже давно немає: дружина, донька, брати-сестри стали йому чужими, спілкувався з ними Віктор Романович суто формально, не маючи до них жодних родинних почуттів.

Літак, що понесе Клютова до іншого, щасливого й ситого життя, відлітає завтра о сьомій ранку. Необхідно згаяти сьогоднішній вечір, жодним кроком, жодним порухом, жодним телефонним дзвінком не спровокувавши щось незвичайне, що могло б завадити реалізації його плану. Плану втечі.

Клютов розвалився на широкому шкіряному дивані, увімкнув телевізор. На його каналі показували якусь рекламну лабуду, і Віктор Романович почав довільно натискати кнопки пульта. Коли це на екрані — обличчя його, Клютова, і його ж таки голос: «…прекрасний парок, тепер можна й про справи поговорити».

Картинка в телевізорі показувала приміщення, в якому кілька вкутаних простирадлами чоловіків за дерев’яним столом пили з великих бокалів якусь темно-коричневу рідину. Клютов пізнав Назарова й Бойченка, що сиділи поруч з ним за столом. Почав говорити Бойченко:

«…коли нам стало відомо через своїх людей у цій організації, так би мовити, «з надання допомоги органам», про те, що вони намагаються закупити в Італії та в інших країнах спеціальну техніку для негласного контролю, ми й вирішили прибрати всю групу гебістів до своїх рук. Вони, звичайно, бундючилися, намагалися диктувати нам свої умови, але гроші зробили свою справу. Зараз ця група цілком під нашим контролем.

Як з’ясувалось уже пізніше з приватних розмов, мета створення їхньої організації — привести до влади свою людину, бажано б колишнього кадебешника. Ну, ми їм, звичайно ж, пообіцяли, що в разі перемоги на наступних президентських виборах нашої людини найсолідніші з них займуть впливові посади у виконавчій структурі влади або стануть депутатами Верховної Ради. Як і слід було чекати, генерали повелися на наші обіцянки. Єдине, що їх нині найбільше турбує, то це те, щоб ніхто не дізнався про наші спільні контакти. Для них ми хто? Олігархи, глитаї. Грошики брати у нас — це за щастя. А ось публічно спілкуватися — ні, ви що, це ж бандити, як можна?!»

Клютов одразу ж згадав цю розмову, зустріч у маєтку Назарова, коли вони збиралися з іншими солідними людьми, щоб спланувати внесення коректив у політичні розклади у вищих ешелонах української влади.

«…Ми, звичайно, дали їм чималі гроші на закупівлю солідної апаратури, — мовив з екрана Бойченко. — Тепер уже наші технарі нею обснували весь Київ, усю Україну. Прослуховується і пишеться на цифру все і вся. Ми ведемо тотальне спостереження за всіма нашими суперниками й ворогами, у тому числі — за правоохоронними органами. Благо — всю систему есбеушну, та й міліцейську ці хлопці знають, як свої п’ять пальців. Нам потрапляє дуже цікава інформація, зокрема й про Президента…»

Значить, Назаров, гнида, все-таки записував усі наші розмови. «Ні, нічого особливого, Боже збав, тільки для своєї безпеки, ля-ля-ля». Падло, наволоч, маланець недообрізаний…

Ні, до завтрашнього ранку я у своїх хоромах не доживу. Треба негайно линяти. Раз уже телевізійники, яким і пукнуть западло без баксів, пішли на такі кроки, значить, ці шакали, ці стерв’ятники відчувають мертвеччину. Не дочекаються! Якщо врахувати, що сьогодні ввечері по ящику ще й крутитимуть якісь звернення до народу, то вранці з Києва вибратися, напевне, буде проблематично.

Клютов підвівся, перевірив ще раз кишені, порився у великому напівпорожньому шкіряному портфелі, ще наостанок озирнув кімнату, вийшов і зачинив за собою важкі металеві двері.

5

Була субота, але народ почав збиратися зрання. Незвичний для киян у цей вихідний день людський рух поступово набирав обертів. Люди спочатку збиралися невеличкими групками біля своїх будинків, потім випливали на вулиці й уже сотнями, тисячами йшли у напрямку центру. Хто жив на Троєщині, Оболоні, Теремках, Харківському масиві, Позняках, Нивках, в Академмістечку, Святошині, добиралися до центру на метро, поки заблокували всі виходи з підземки на станціях «Хрещатик», «Майдан Незалежності», «Театральна» та «Золоті Ворота».

Група захоплення, яку особисто очолив генерал Ухаль, піднялася в повітря з бази, що поруч з аеропортом Жуляни, й летіла на великому транспортному вертольоті. Керівники операції з блокування й захоплення нарколабораторії ще напередодні передбачали, що добратися до володінь Назарова в день, коли на вулиці вийдуть сотні тисяч людей, буде нереально.

Ухаль набрав на мобілці номер і, дивлячись у вікно, сказав:

— Ви мене чуєте? — і, мабуть, діставши ствердну відповідь, почав доповідати. — Весь центр забитий. Від Хрещатика маса людей тягнеться Червоноармійською і далі аж до Великої Васильківської, Ломоносова, проспекту 40-річчя Жовтня. Від Майдану Незалежності люди загатили всі вулиці — Хмельницького, Банкову, Володимирський узвіз, далі весь Поділ. Від бульвару Шевченка й університету народ заполонив майже до кінця Брест-Литовський проспект. Велика Житомирська, Артема, Лук’янівка — всюди люди. Бульвар Лесі Українки, Кутузова, Московська, до Кіквідзе й Печерської лаври — так само. Подекуди натовп ще рухається, але переважно вже все стоїть. Резиденція Президента оточена кільцем міліції, та згори воно — як малесенька тріска в океані.

Генерал зробив відбій і набрав інший номер. Відповіли миттю. У трубці знайомий голос:

— Два невеличкі фургони майже повністю завантажені товаром і готові до виїзду. Чув розмову, що пігулки поїдуть не звичним маршрутом, а прямо до столиці, де їх просто скинуть вуличним баригам, а ті безплатно роздаватимуть молодим

людям — усім, хто схоче і скільки схоче. Під дією «дурі» молодь — неадекватна, провокуватиме бійки, почне грабувати магазини, підпалювати автомобілі. На це мусять відреагувати силові структури, внутрішні війська, а в разі потреби — армія. Я висуваюся з частиною «академіків» у невідомому напрямку. Шеф розуміє, що лабораторії кранти, і намагається зберегти «голови», щоб поновити виробництво опісля.

Ухаль «відбився» й знову набрав попередній номер.

— Ваша правда: мій підтвердив учорашні припущення. Але, сподіваюся, ми прибудемо вчасно. Беру на себе відповідальність у разі спротиву — знищувати падло на місці. Кінець зв’язку.

Перелетівши Дніпро, вертоліт швидко наближався до села Вороньки. Он уже показався будинок-палац Назарова на краю села біля самісінької річки.

6

На п’ятому поверсі будинку уряду на Грушевського все підготували для запису звернення до українського народу Валентини Ромниченко — донедавна першого заступника міністра фінансів та економічного розвитку. У невеликій кімнаті, зовсім не схожій на кабінет високого чиновника, яблуку ніде впасти. Газетярі, телевізійники, оператори з камерами обступили стіл, на якому єгипетською пірамідою скупчилися десятки різнокольорових мікрофонів.

Валентина Ромниченко, розуміючи, що її невеличкий кабінет не вмістить усіх охочих почути з перших уст оцінку подій, що розпочалися вранці так раптово, прийняла рішення перейти до іншого приміщення. Преса вже встигла зробити правильний висновок, що про майбутні події хтось знав заздалегідь. Дехто з телевізійників зізнався: їх попередили ще вчора, що в Кабміні назрівають історичні події. Тут же очікували на сенсації відомі своїми гострими публікаціями журналісти Олександр Ліченко, Олександр Єліцович, Людмила Коробкова, Валентина Кошникова, Віктор Портянников.

Валентина Ромниченко дала відповідні вказівки своїм помічникам, і ті швидко організували «переїзд» в інший кабінет. При цьому кімната, куди мали перейти Ромниченко й журналісти, виявилася зовсім порожньою, туди почали переносити ті самі меблі, що раніше стояли в кабінеті заступника міністра.

Коли хтось із помічників хотів узяти зі столу Ромниченко якусь цікаву скульптуру, жінка жестом їх стримала.

— А цю штучку я перенесу сама, — вона взяла в руки статуетку фалосоподібної форми, погладила її й понесла до нового кабінету.

Ромниченко згадала слова людини, яка подарувала їй цю символічну скульптурку. «У тебе попереду складний і дуже відповідальний період життя. Можна сказати — найвідповідальніший. Не виняток, що настане мить, коли тобі не захочеться не просто далі боротися, а й жити. А розпач — найгірший помічник у такій серйозній справі, яку задумали ми. Тому в скруті подивишся на цього стилізованого Анха, погладиш залежно від настрою якусь його частину — до тебе повернуться впевненість і рівновага. Я цього тобі бажаю».

— Так кажеш, шановний Богдане Даниловичу, знак Анх — символ усесвіту й вічності? Ну-ну, побачимо, чи допоможе він мені тепер, коли на мене чекають десятки ось цих акул пера і дюжина телекамер?

— Шановні представники четвертої влади! Не вважайте за підлещування, але маю сказати, що саме ви сьогодні — єдина впливова сила в країні. Крім, звичайно, народу України. Решта, що без жодних на те підстав вважає себе владою, давно нею не є.

Учора ввечері саме завдяки чесним і сміливим журналістам уся Україна, та де там — увесь світ побачив і почув, як живуть наші олігархи, що вони роблять і як планують розпорядитися в найближчому майбутньому нашими життями, долями наших дітей і наших батьків. Учора весь світ побачив, як у сауні купка злочинців обговорювала план захоплення влади в нашій країні. Вони нахабно, нічого й нікого не боячись, намагаються пропхати на найвищий пост нашої держави свого ставленика — такого самого хапуна і злочинця, як і самі.

Ви думаєте, в нашій країні є правоохоронна система, яка не допустила б цю загребущу армаду до влади? Ви думаєте, наш гарант Конституції може чи захоче щось зробити на захист нас від мародерів і наркоділків, які обертають наших дітей на безсловесні наркотичні трупи? Я зараз продемонструю вам лише кілька аудіозаписів, зроблених у кабінеті Президента нашої держави. І хоч запис робив такий самий злочинець, як і ті, кого ви зараз почуєте, ми вдячні цим «ентузіастам» за можливість знати таке, про що нормальній людині з нормальною психікою навіть не присниться.

Ромничеко кивнула помічникові, той увімкнув магнітофон, який щойно поставив на стіл перед заступником міністра, і підніс до динаміка один з мікрофонів. Усі почули голос Президента України. Він розмовляв спочатку з Талимеризібою, потім з Беруном. Далі помічник увімкнув ще кілька записів розмов з людьми із близького оточення Президента, під час яких мова йшла тільки про бізнес, хабарі, призначення чиновників на «хлібні» посади, покарання незговірливих бізнесменів і журналістів.

7

Тільки-но Зорій закінчив розмову з Ухалем, у якій той яскраво описав картину, що постала перед генералом, коли він пролітав над Києвом, задзвонив міський телефон. Зорій автоматично схопив трубку, хоча всі дзвінки, яких він чекав, мали надходити лише на мобільний.

— Слухаю вас, — швидко сказав Зорій.

— Алло, Богдане Даниловичу?

— Так, це я, говоріть швидше, — Зорій не пізнав голосу того, хто телефонував.

— Це — Олександр Тесля. Відчуваю, що ви дуже зайняті, так, може, я зателефоную іншим разом?

— Ні, Сашко, я радий тебе чути. Здрастуй!

— Добрий день! Я — швиденько. Ось дивлюся телевізор — цікаві події відбуваються. Виступ заступника міністра Ромниченко, записи з кабінету Президента… Невже оце все спричинилося відкритим листом інтелігенції до народу?

— Сашко, ти ж доросла людина. Усе спричинилося тим, що на шиї народу затягнули зашморг до далі нікуди. Вийди з

квартири, подивися, що робиться на вулицях Києва. Те саме діється й в інших містах України.

— Зрозуміло. Тоді, справді, я невчасно зі своїми дрібними питаннями. Вибачте…

— Ні, Сашку, ти мене неправильно зрозумів: я без претензій. Навпаки — вдячний за своєчасну допомогу і за знайомство з… ти знаєш з ким. Говори, що за проблема?

— Тоді я справді — коротко. Ви ж знаєте, що я закінчив писати свій роман «Хмари над Карпатами». Зараз віддав його редакторові, хай подивиться своїм професійним незамуленим оком. Наталя Костянтинівна Черненко — дуже досвідчений редактор, усе життя працювала в редакціях різних товстих журналів. І от вона зателефонувала й запропонувала вилучити з тексту одну цитату, яку вважає в романі зайвою. А мені так хотілося її використати! Я навколо тієї цитати побудував цілу лінію, цілу главу.

— Ти думаєш, я можу тобі в цій суто професійній справі допомогти? Мені ж до Йосифа Віссаріоновича далеко. Це він був найвидатнішим не тільки полководцем, істориком, атомником, але й філологом та літературознавцем.

— Куди там Сталіну до вас! Ви значно крутіший.

— Оце дожився: мене ще ніхто вище генералісимуса не підносив.

— Так, Богдане Даниловичу, звикайте. Я згадав дискусію у вашому кабінеті вдома щодо української мови, української культури, релігії. А тут ідеться про нашу українську ідентичність.

— Гаразд, Сашко, умовив. Читай, що там редакторові не сподобалося.

— Слухайте. «… «малоросійство» — ця ганебна хвороба українського характеру, переслідує нас, мстить нам. Завжди, у найтяжчу і відповідальну хвилину, знаходяться серед нас такі, що вважають за потрібне служити чужинцеві. Вважають за конче можливе схиляти перед кимось голову, розбиваючи собі чоло в лакейському пориві. Не можуть випростатися, стати вільними і гідними людьми, без страху перед якоюсь Москвою чи Польщею. Ці «малороси» перетворили нашу історію в плебейське животіння: в існування з ласки чужинця-займанця. Принижують себе самі, і встидаються свого українства, і валяються, плазують перед ворогом, лижучи його брудні чоботи, і отримують від цього якесь дивовижне задоволення: задоволення раба, настільки ж підлого, наскільки ницого». Це цитата з однієї цікавої книжки про історію націоналізму.

— Ти знаєш, Сашо, — Зорій зробив невеличку паузу, а потім додав: — гадаю, редактор має рацію. Я знаю особисто Наталю Костянтинівну: вона не лише досвідчений редактор, а й мудра людина. А щодо цитати… Нас і так є кому ганити, а тут ми самі себе брудом поливаємо. Нам насправді треба було б зеленку пити, щоб хоч трішки припекти вавки в голові, які не дають нашим мізкам працювати в потрібному напрямку. Хоча цитата, я тобі скажу, сильна. І багато в чому правдива. Коротше, вчиняй так, як вважаєш за потрібне. У будь-якому разі викинь слова про Москву і Польщу. Зараз — інші часи. Треба навпаки — шукати порозуміння і спільні точки дотику. Досить кивати на когось, треба на себе пильніше подивитися.

— Спасибі, Богдане Даниловичу, за пораду. Я подумаю. Що стосується нинішніх подій, то, якщо знадобиться моя допомога, — я готовий.

— Не сумніваюся. Дякую тобі за все, Сашко. До побачення.

Тільки-но Зорій поклав слухавку, як ожив мобільний.

— Богдане Даниловичу, — стривожений голос Яруги міг означати тільки єдине — щось трапилося, — Остапенко зник.

— Що значить «зник»?

— А так, зник. Немає ніде. Ті, кому доручено було… та ви ж знаєте, щойно доповіли: не можуть його знайти. Вчора пізно увечері як зайшов до свого будинку, так досі й не виходив. На службі теж немає.

— Можеш далі не пояснювати — все зрозуміло. Він використав підготовлений варіант, який має бути в кожного з таких… Що ж, будемо сподіватися, що наша тривога передчасна. Що ще нового?

— Працюємо за планом. Усі наші колеги не відходять від телевізорів. Коротше — бардак. Ніхто не знає, що робити. Мені навіть здається, що починається паніка. Треба щось робити.

— Скоро все буде, не переживай. Відслідковуй ситуацію і доповідай.

— Єсть!

Щойно Зорій вимкнув мобілку, вона знову завібрувала в руці. Богдан Данилович глянув на екран: висвітився напис «Симко П.».

— Слухаю, Петре.

— Здрастуй, Богдане! Є інформація від даішників: кілька хвилин тому біля одного з будинків у Царському селі на бульварі Лесі Українки вибухнув автомобіль. Яка марка і хто був у машині — встановлюється. Відомо тільки, що рознесло вщент, на друзки. У салоні хтось був, бо кругом валяються частини людського тіла. Можливо — людських тіл. За попередніми даними, зібраними від перехожих, на тому місці завжди паркувався твій начальник — Мирон Остапенко. Може, це його грохнули?

— Зрозуміло. Спасибі, Петре. Коли щось іще стане відомо про цей випадок — зателефонуй.

— Гаразд, бувай…

Зорій набрав номер Яруги.

— Ну, що, дорогенький? Ось тобі й почалися сюрпризи. Та ще й які! Можеш Остапенка не шукати. Телефонував Петро Симко — вибухнув автомобіль нашого т. в. о. Вщент рознесло не тільки машину, а й того, хто сидів у ній. Не сумнівайся — ідентифікувати особу не вдасться. Експерти зроблять висновок, що загинув Остапенко. Отож чекаймо наступної зустрічі з нашим улюбленим тимчасовим начальником. Думаю, цей довго в підпіллі не просидить, десь випливе. А поки що, як то кажуть, баба з воза, а кобила «в курсе дєла».

8

Вони й цього разу зробили все, щоб зустрітися таємно, подалі від сторонніх очей: саме зараз ніяк не можна допустити, щоб їх хоч хтось побачив разом. Ці кілька днів, які потрясли не лише Україну, а й світ, для них — найголовніші в житті. І ніхто не повинен знати — усе, що відбулося, вони зробили разом.

Валентина Ромниченко лише недавно дізналася, що вона землячка Богдана Зорія. Рідна мала батьківщина нині в такому самому шаленому русі, як і решта українських земель.

їхні земляки теж вийшли на вулиці міст і сіл і розігнали к бісу обласну й районні адміністрації.

— Богдане, а ти пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися?

Якби тоді мені хтось сказав, що я стану змовницею і попруся у владу, я би плюнула межи очі. Та й пішла на контакт я лише після того, як ти таємно показав мені справу на діда, з якої дізналася, що доносила на нього моя бабця.

— Валю, я пишаюся, що розгледів у тобі таку потужну й розумну людину. І те, що ти стала лідером нації і взяла на себе цей тягар, ще раз підтверджує мій правильний вибір.

І твій вибір також.

— Богдане, я ніколи не запитувала тебе, а ти не казав сам мені про… — Валентина зам’ялася, добираючи слова. — Скажи правду, я у ваших офіційних кадебістських документах значусь як агент?

— Валю, — Богдан у нокдауні, — я ж тобі як на духу казав і зараз запевняю, що про наші стосунки не знає жодна душа. Навіть мій вірний Санчо Панса — Віктор Яруга.

— Я розумію, ти міг не називати мене на прізвище, міг взагалі про мене і наші плани «захоплення влади» нікому не говорити, — Валентина подивилася, як часто це робила, Богданові в очі. — Мене не обдуриш. Ти ж не вмієш брехати. Розколюйся!

Дав мені якесь прізвисько, чи як там у вас кажуть — псевдо?

— Офіційно — ні. А для себе, щоб зручно було… — почав мимрити Богдан Данилович. — Коротше, дав я тобі ім’я. Але це не суть важливо…

— Значусь я у вас як агент? Говори правду!

— Ні!

— Тоді зізнавайся, як ти мене «для себе» назвав?

Зорію на своєму довгому життєвому шляху часто доводилося брехати, але цій жінці, з якою вже стільки пережито і стільки ще всього попереду, сказати неправду Богдан не міг.

— Атех…

— Як?

— Кажу, назвав я тебе ім’ям Атех.

— Вибач за невігластво, але… що це значить?

— Колись дуже давно в хозар була така собі принцеса Атех.

Її ім’я трактували самі хозари, як назву чотирьох станів духа.

Але це складно зрозуміти, та й не дуже потрібно. Головне ж у цій історії те, що принцеса мала сім облич. Тобі як жінці уявити буде неважко приблизно таку картину: щоранку Атех сідала за «трюмо» й малювала собі нове обличчя. Щоразу — нове, якого ніхто раніше не бачив. Дехто вважає, що Атех узагалі не була красунею, а мала пристойний вигляд завдяки косметиці. Одне слово — вміла нею користуватися. Саме звідти й пішов вислів «хозарське обличчя».

— То я, по-твоєму, така багатолика?

— Ні, багатоликість у хозар розумілася як здатність прокидатися щоразу начебто кимось іншим. Не просто щоранку мати нове обличчя, а бути кимось іншим. Навіть близькі люди й родичі не впізнавали одне одного, бо не запам’ятовували попередні обличчя, які мали їхні близькі.

— Однак виходить, що в мене кілька облич?

— У Президента такої великої держави що більше буде облич, то краще.

— До речі, ми ж домовлялися — мені досить було б і посади Прем’єра.

— А Президента куди подінемо? Ми ж, вважай, уже змінили владу.

— Та він лишень дізнається, що я виконую його обов’язки, повіситься або емігрує. У Ріо-де-Жанейро, наприклад.

— А чому б і ні? Колись один нормальний пацан Остап мріяв про це місто…

— До речі, сьогодні помічник заніс на підпис указ про присвоєння тобі звання генерал-майора. Нове керівництво моєї ще не зовсім легітимної Адміністрації розстаралося. При цьому подання підписав новий голова СБУ, твій дружбан — генерал Шершун. Це ти його попросив?

— Що?

— Та не хвилюйся, я пожартувала. Підписувати відразу не стала, залишила документ у сейфі. Думаю, запитаю спочатку тебе, чи, бува, не змінилося твоє ставлення до генеральських звань?

— Ні, Валю, не змінилося. Як то кажуть, генерал — не звання, генерал — це щастя. Мені ж такого щастя не треба. Та ти й сама знаєш, скільки серед прапорщиків розумних людей і

скільки серед генералів дурнів. Це, звичайно, не стосується таких людей, як Володимир Дмитрович Шершун.

— Зізнаюсь, я тобі збрехала. Той указ повернула помічнику зі словами: «Цій людині ваші звання — до сраки!» Чи не дуже грубо я висловилася як для людини, що має показувати своєму народу приклад культури?

— Як на мене, ти висловилася дуже м’яко й надто культурно. Хочеш, я скажу, які слова твій помічник почув би від мене?

— Ні-ні, — хіхікнула Валентина, як може хіхікати тільки вона. — Залиш їх для своїх курочок і перепілок. Ти ж у нас без п’яти хвилин пенсіонер, — Ромниченко хитрувато подивилася в очі Богдана Даниловича. — Чи, може, все-таки ще передумаєш? Усі ж твої друзяки залишаються при ділі. Навіть Петро Крюк пристав на твою пропозицію очолити есбеушну «Альфу».

— Так, а якби мені ще вдалося прилаштувати Петра Симка керувати карним розшуком — ти б і горя не мала. Він би тобі переловив усіх бандюків за місяць.

— Гаразд, вважай, питання вирішено. То що? Може, все ж залишишся?

Богдан Данилович усміхнувся:

— Ні. Я, здається, накоїв у своєму житті такого, що без глибокого аналізу не обійтися. Треба виправляти власні помилки, допущені на особистому фронті. Я впевнений: задумане нами збудеться. Ми з тобою знали, на що йдемо. І те, що ми ще живі, що сидимо зараз біля милої нашим серцям рідної річки, свідчить лише про єдине: ми з тобою чогось-таки варті. Удачі тобі, Валю!

Валентина Ромниченко мовчала. Вона дивилася на протилежний берег — так схожий на крутосхил Дніпра, з обвалами глини, порослий чагарниками і старими як світ вербами.

— Побачимо, — замріяно ледве прошепотіла. — Я звідси нікуди б і не їхала. Ніколи. А завтра в мене відповідальна зустріч. Мій «Красунчик», мабуть, уже дістав додаткові інструкції, як остаточно дотиснути ошалілу дурну бабу до цугундера. Бідна Україна. Славна Україна. Яка ж ти мила, і як же тебе ми любимо, коли заради тебе йдемо «у ясир до неприятеля»!

— О, раз заговорили козацькі гени — пофортунить, — Богдан Данилович узяв за руку Валентину Дмитрівну Ромниченко. Вона, у свою чергу, поклала голову йому на плече, заплющила очі й якось мрійливо, невідомо що чи кого маючи на увазі

— луг, крутий берег чи свого бойфренда, промовила:

— А він же, чортяка, таки гарний…

9

Зорій проїхав вулицями столиці, які вже другий день як звільнилися від тягаря сотень тисяч людських ніг, тіл, душ. Країна вступала в новий, незвичний, обнадійливий період своєї історії. Яким він буде — ніхто на всі сто спрогнозувати не ризикне.

Припаркувавши автомобіль на Ірининській, Богдан Данилович, утім, у центральний будинок Служби вирішив зайти з вулиці Володимирської. Полковник здивувався, коли прапорщик, який цього дня стояв на вахті головного входу в СБУ, простягнув йому невеличкий поштовий конверт, на якому було написано лише два слова — «Богданові Зорію».

— Пане полковнику, — відповів на мовчазне запитання прапорщик, — за кілька хвилин до вашого приходу якась дівчина зайшла на пост і попросила передати цього листа особисто вам. Я хотів пояснити, що ми листів не передаємо, а вона повернулася й вийшла на вулицю. Вибачте, що порушив інструкцію, але…

— Іноді інструкцію краще порушити, ніж її виконати. Спасибі, друже.

Зорій пішов до кабінету Шершуна, та секретарка в приймальні попередила: генерала немає. Богдан Данилович здогадувався, що Володимир Дмитрович у ці хвилини проводить нараду зі своїми новими заступниками, які ще були нелегітимними, але на ділі вже виконували обов’язки, які розподілив між ними новий голова СБУ генерал Шершун.

Перше, що зробив Богдан Данилович, прийшовши до свого кабінету, це розкрив конверт, який йому передав прапорщик. На аркуші з учнівського зошита було написано лише кілька рядків. Зорій прочитав їх раз, ще раз.

«Богданочку! Я вдячна тобі за те, що тепер знаю, як це — любити. Усвідомлюю розумом, що саме так все і мало закінчитися, але серце… Серце протестує, не хоче підкорятися розуму. Та все ж серце моє, власне, і я з цим як-небудь потихеньку-помаленьку впораюсь. Жодної краплини сумніву в правильності моєї поведінки не маю. Якщо ж мені ще раз пощастить закохатися, я хотіла б, щоб та любов була такою самою, як і наша любов. Вибач — як моя перша любов.

Мамин домашній телефон №… Подзвони, після тої раптової зустрічі вона заслабла…»

Зорій не на жарт злякався. Враз його думки знову повернулися до того, коли він роздумував про… Ні, це наскоком не осилити, хоча саме зараз треба визначитися і щось робити.

Спочатку Богдан Данилович ніяк не пов’язував одну подію з другою. Михайло Горець — колега Зорія на службі, який дуже сильно підвів Богдана, через що він мало не втратив роботу, — гине в автокатастрофі. Кілька випадків, коли кривдники Зорія один за одним захворіли й померли, полковник напряму не наважувався пов’язати з собою. Але ось зараз теж про них подумав.

Зовсім недавно загинув у поїзді Стас — непогана, в принципі, людина; Зорій не тримав на нього зла, хоча в хвилини відчаю, пов’язані зі зрадою (чи ж зрадою?) дружини, полковник провину за те, що сталося, покладав і на приятеля. І хоча Зорій зовні майже не зреагував на повідомлення Надії про загибель Стаса, він переживав і навіть подумував, що катастрофа сталася не просто так. Саме після смерті Стаса Богдан Данилович знову замислився про Янголятко. І ось хвороба Любові…

Богдан Зорій не вірить у Бога. Точніше — не дуже вірить. Але нині він починає розуміти, що людині, яку Богдан любив усе життя, Янгол готовий помститися за те, що вона вважає його винним у тому, що трапилося з її дочкою. Звичайно ж, так вона вважає.

Тож Богдан дедалі більше й більше думав про своє Янголятко. Воно, саме воно вело його по життю. Можливо, за дорученням Бога, але, безперечно, і з власної ініціативи рятувало Богдана десятки, сотні разів, коли без допомоги згори годі було вийти з ситуації, яка загрожувала Богданові втратою найдорожчого, що дає нам доля й Усевишній — життя…

А Янгол Богданів бачив усе. Богдан відчував це і не раз переконувався, що він є. І що його Янгол — найкращий і найвідданіший у світі.

Так, мабуть, думають усі, які відчувають своїх янголів. Але саме Янгол Богданів, його особистий охоронець, був не лише найдобрішим, а ще й поступливим, і не лише вмів, а й любив пробачати Богданові деякі його витівки. І не тільки тому, що то його прямий обов’язок, як і всіх янголів. Богданів Янгол був особливим, як і сам його хазяїн.

А Янгол у тяжкі дні, в складних життєвих ситуаціях, у які потрапляв часто-густо Богдан, неначе опускав над своїм підопічним якийсь захисний прозорий ковпак. Об нього розбивалися всі негативні флюїди Богданових недругів і «доброзичливців».

Богдан має свого Янгола-хранителя, як, мабуть, мають його і Сашко Тесля, і Віктор Яруга, і Петро Крюк, і багато інших людей. І кожен з них захищає свого підопічного, того, на кого вказав Перст Божий. Інтереси смертних людей, яких невідомо для чого Бог сотворив і на голови яких посилає різні випробування, у тому ж таки даному Всевишнім житті часто-густо не лише не збігаються, а радше — навпаки: у кожного свій інтерес. І кожен із людей ходить під таким собі ковпаком свого янгола.

Чи ж воюють між собою янголи, коли інтереси їхніх підопічних перетинаються, а то й коли між ними спалахує ворожість або справжня війна? Як і хто перемагає? Чи янголи в такі часи полишають «закріплених» за ними людей? Мовляв, розбирайтеся, дурні, самі.

Зорій швидко зачинив свій кабінет, вийшов на вулицю й попрямував туди, куди останнім часом частенько заходив. До Володимирського собору швидким кроком іти хвилин п’ятнадцять. Богдан Данилович перетнув Володимирську, минув Золоті Ворота, зліва залишився Оперний театр, посигналила автомобільною тиснявою вулиця Богдана Хмельницького. Аж ось і найголовніша, найбільш намолена київська церква.

Полковник піднявся східцями центрального входу, перехрестився тричі, вклонився та зайшов усередину. Купивши свічки й розставивши їх біля великих ікон Спасителя, Божої Матері та ще кількох святих, помолившись за здоров’я і за

упокій, Зорій зайшов у невеличке приміщення, де стояв чималенький казан, з якого літня жінка розливала охочим у різний посуд святу воду. Позаду подіуму з казаном — велика ікона Святої Марії.

Богдан Данилович, привітавшись із тіткою як із доброю знайомою, сказав:

— Тітонько, в церкві людей зараз майже немає: чи не могли б ви ненадовго зачинити цю святу кімнату, щоб я міг тут помолитися. Ось вам пожертва на храм, — і Зорій простягнув старенькій двісті гривень.

— Добре, синочку, молися. Мені якраз треба дещо тут порозставляти. Я тобі не заважатиму?

— Ні, — промовив швидко Зорій і, не чекаючи, коли служка почне щось робити, пройшов у самісінький куток під ікону, став на коліна, нахилив голову і став молитися.

Богдан Зорій молився ревно, як не молився ніколи в житті. Він просив Діву Марію, Ісуса Христа, всіх святих, яких пам’ятав, щоб Вони зупинили його Янголятко й не дали помститися його Любові. Богдан Данилович хрестився, плакав, бив поклони, знову хрестився і знову плакав.

Скільки б іще тривала ця Велика Молитва звичайного грішника, коли б не тітка. Вона підійшла до Богдана, поклала руку на його плече й тихо промовила:

— Подивися на ікону і прислухайся. Хіба ти не чуєш?

Богдан підняв голову і глянув на лик святої. Мати Ісуса дивилася кудись повз Зорія, і він не помітив у її погляді жодних змін. Але Богданові здалося, що навкруги наче все загуло, загриміло й почулися невідомо звідки слова, буцім узяті з Біблії:

«Тобі проститься, тільки якщо ти візьмеш усі провини інших, за кого відповідальний, на себе. Не одного чи однієї, а всіх. За всіх вважатимешся винним саме ти. Ніхто більше

— тільки ти. Чи готовий ти відповідати за все і всіх перед Богом?»

— Так, так, так, — насилу стримався, щоб не закричати, Зорій.

І знову, наче з небес:

«Її прощаю! Вона варта того, ти — ні! Але через неї прощаю й тебе!»

1

Ні, з нього, напевно, досить. Він усе, що тільки міг, зробив. Зробив найголовніше у своєму житті — спробував привести до влади нормальних, чесних, порядних людей. Принаймні досі він їх такими знає. І не хочеться йому бути свідком того, як вони, ті його чесні люди, почнуть змінюватися. Мімікрія — штука заразна. Тим більше, що Зорій упевнений: уже до штурму владної вершини, готуючи відповідні атрибути й спорядження, приміряються інші…

Ще ніхто з його справжніх соратників не знає, що Богдан Данилович, який щойно вийшов з будинку СБУ, вже здав в управління кадрів своє службове посвідчення. Хоча, можливо, зробив він це зарано. Ще ж не узаконено зміну влади. І ті, які вже готові господарювати в нових кабінетах, і ті, які їх ще не встигли звільнити, вірять, що очікувані зміни найближчим часом стануться.

Богдан Зорій, як і всі його соратники й друзі, не знали, що їх чекає попереду. Ще по-справжньому люди не дізналися про ганьбу й приниження (мабуть, усе-таки заслужені) їхнього Президента, який так упевнено й безкарно зі своїми сателітами знущався з народу і грабував країну.

Україна тільки-но стала свідком і учасником хвилі гніву, яка, здавалося, знесе все те опіння, зародить надію у цілої нації на справедливість і покарання винних у тих нещастях, які пережив за багато десятиліть цей убогий і загнаний, цей мужній і все-таки щасливий народ. І Україна ще не знала, що багатьом її надіям так і не судилося збутися…

Богдан Данилович із сумом подивився на будинок, темний фасад якого нещодавно намагалися перефарбувати в світліший колір. Більше того, його хотіли зробити білим.

Але фарба не вдалася. Мурований монстр на Володимирській, 33 навіть після перефарбування так і залишився стояти сірим.

2

Зорій дивився з вікна квартири на своє улюблене місто, найкраще місто в цілому світі. Київ розкинувся буйною зеленню на крутих пагорбах правого берега Славутича. І лише де-не-де між кучерявих заростей Дніпрових схилів незграбно й неприродно стирчали якісь химерні дахи сучасних висоток.

Богдан згадав останні роки свого життя, насичені подіями так, що подумати про самі події було ніколи. Але зараз — можна.

Так, Богдан вважав свою місію на Землі виконаною. Крім того, він помстився всім. Усім, хто хоч колись його серйозно скривдив.

Він — вільний. Теорія помсти доведена — за все треба відповідати.

Якби тільки хто знав, яке це солодке слово — помста…

…Кілька разів поспіль теленькнув дзвінок вхідних дверей. Богдан, ще перебуваючи в ліричній задумі, не спитавши «хто там», відчинив. На порозі стояв сивий чоловік років шістдесяти-шістдесяти п’яти у військовій формі генерала. У руках він тримав картуз. Видно було, як генерал ним щось прикриває.

— Хто ви й кому зобов’язаний візитом такої поважної особи? — без тіні іронії спокійно запитав Зорій.

— Прізвище моє вам ні про що не скаже. Зрозуміліше буде, коли дізнаєтеся, що я — чоловік Ельвіри. З Москви… Жінки, яку ви колись, капітане, спокусили…

…То було давно. Дуже давно. І ось перед ним стоїть літня людина, генерал, який відрекомендувався чоловіком Ельвіри. В руках у нього картуз, під картузом…

— Заходьте, — Богдан Данилович зробив крок убік, намагаючись пропустити нежданого гостя в кімнату.

Епіграф замість епілогу

«Я смішна людина. Вони мене називають тепер божевільним. Це було б підвищення в чині, якби я все ще не залишався для них таким самим смішним, як і раніше. Але тепер уже я не серджусь, тепер вони всі мені милі, й навіть коли вони сміються з мене — й тоді чимось навіть особливо милі. Я б сам сміявся з ними, — не те що із себе, а їх люблячи, якби мені не було так сумно, на них дивлячись. Сумно тому, що вони не знають істини, а я знаю істину! Але вони цього не зрозуміють. Ні, не зрозуміють…»

І Федір Михайлович Достоєвський, вивівши наостанок заголовними літерами слова «СОН СМІШНОЇ ЛЮДИНИ», залишив цей світ.