Соляріс

Гості

Я квапливо склав учетверо й сховав у кишеню Ґібарянові нотатки. Обережно підійшов до шафи й зазирнув усередину: весь одяг було зіжмакано та згорнуто в куток, немовби там хтось тільки-но ховався. З-під стосу паперів на підлозі стирчав ріжок конверта. Я підняв його. На конверті було написане моє ім'я. У горлі в мене раптом пересохло. Зробивши над собою зусилля, я розірвав конверт і розгорнув аркушик.

Чітким і дуже дрібним почерком Ґібарян занотував: «Ann. Solar. Vol. I. Anex, а також Vot Separat[2]. Мессенджера в справі F; „Малий Апокриф“ Равінцера». І все. Більше ні слова. Почерк свідчив, що писали поспіхом. Може, це було якесь важливе повідомлення? Коли Ґібарян це написав? «Треба негайно піти до бібліотеки», — подумав я. Про те, що є додаток до першого тому «Соляристичного щорічника», я знав, але жодного разу не розгортав його, бо він мав суто історичну цінність. Однак ні про Равінцера, ні про його «Малий Апокриф» я ніколи навіть не чув.

Що робити?

Я вже запізнювався на чверть години. Від дверей ще раз окинув поглядом усю кімнату й тільки тепер помітив вертикально прикріплене до стіни складане ліжко, яке затуляла розгорнена карта Соляріс. За картою щось висіло. Це був кишеньковий магнітофон у футлярі. Я вийняв апарат, футляр почепив на місце, а магнітофон засунув у кишеню, попередньо глянувши на лічильник і впевнившись, що касета використана майже до кінця.

Заплющивши очі, я ще якусь секунду постояв біля дверей, напружено вслухаючись у тишу, що панувала в коридорі. Жодного звуку. Я обережно прохилив двері: коридор видався мені чорною безоднею; тоді я зняв темні окуляри й побачив тьмяне світло світильників під стелею. Зачинивши за собою двері, я повернув ліворуч, до радіостанції.

Я наближався до круглої камери, від якої, ніби спиці колеса, навсібіч розходилися коридори; проминаючи якийсь вузький бічний прохід, що вів, здається, до душових, раптом побачив велику, невиразно окреслену постать, яка майже зливалася з напівмороком.

Я зупинився, немов укопаний. З глибини коридору неквапливо, перевальцем, як качка, йшла височенна негритянка. Я помітив, як зблискують білки її очей, і майже одночасно почув м'яке чалапання босих ніг. На ній не було нічого, крім жовтуватої, блискучої, ніби сплетеної зі соломи спіднички; дебелі груди її обвисли, а чорні руки були такі товсті, як стегна в нормальної людини; вона пройшла повз мене за метр, навіть не глянувши в мій бік, і віддалилася, похитуючи слоновими клубами, схожа на ті гігантські статуї епохи кам'яного віку, які можна побачити в антропологічних музеях. Там, де коридор повертав, негритянка зупинилася й прохилила двері до Ґібарянової кабіни. На мить вона опинилася в смузі сліпучого світла, яке падало з кабіни, потім двері тихо зачинились, і я залишився сам. Правою рукою я схопив кисть лівої й стиснув її так, що хруснули кісточки. Потім розгублено озирнувся. Що тут діється? Що це було? Зненацька я здригнувся, немов від удару, згадавши Снаутове застереження. Що все це означало? Хто була ця потворна Афродіта? Звідки вона тут узялась? Я ступив один, тільки один крок до Ґібарянової кабіни й завмер. Я добре знав, що не ввійду туди. Я глибоко втягував повітря. Щось тут не сходилося, щось було не так... Ага, он воно що! Я підсвідомо чекав, що в ніс мені вдарить неприємний, різкий запах поту, але не відчув його навіть тоді, коли ця негритянка пройшла від мене за крок.

Не знаю, скільки я так простояв, опершись на холодний метал стіни. На Станції панувала тиша, яку порушувало тільки монотонне гудіння кондиціонерів.

Я легенько поплескав себе по щоці й поволі попрямував до радіостанції. Натиснувши ручку дверей, почув різкий голос:

— Хто там?

— Це я, Кельвін.

Снаут сидів за столиком між купою алюмінієвих коробок і пультом передавача та просто з бляшанки їв м'ясні консерви. Не знаю, чому він обрав собі для помешкання радіостанцію. Я стояв на порозі, безглуздо витріщившись на його щелепи, які розмірено жували, та раптом відчув, що теж голодний. Підійшовши до полиць, я вибрав з купи тарілок ту, яка найменше припала пилом, і сів навпроти Снаута. Якийсь час ми їли мовчки, потім Снаут підвівся, дістав з настінної шафки термос і налив у склянки гарячого бульйону. Ставлячи термос на підлогу, — на столику вже не було місця, — запитав:

— Бачив Сарторіуса?

— Ні. А де він?

— Нагорі.

Нагорі містилася лабораторія. Ми знову їли мовчки, було чутно тільки шкрябання виделок. На радіостанції панувала ніч. Ілюмінатор був щільно закритий ззовні, під стелею горіли чотири круглих світильники. Їхні відображення тремтіли в пластиковому корпусі передавача.

На худих Снаутових вилицях проступали червоні прожилки. Він був тепер у чорному, просторому, дещо потріпаному светрі.

— З тобою щось трапилося? — запитав Снаут.

— Нічого. А що зі мною може трапитися?

— Тебе кинуло в піт.

Я витер рукою лоба й відчув, що й справді весь мокрий від поту. Це була, напевне, реакція на потрясіння, яке я щойно пережив. Снаут пильно дивився на мене. Може, розповісти йому? Хотілося б, щоб і він мені більше довіряв. Хто з ким тут грає? І в яку гру?

— Душно, — сказав йому. — Я був певен, що кондиціонери у вас працюють краще.

— За годину все внормується. А ти певен, що тебе кинуло в піт тільки від спеки? — підвів на мене очі Снаут.

Я старанно жував, удаючи, ніби не помічаю його погляду.

— Що ти збираєшся робити? — запитав він нарешті відверто, коли ми поїли, і, скидавши увесь посуд та порожні бляшанки в раковину під стіною, знову сів у крісло.

— Приєднаюсь до вас, — байдуже відповів я. — У вас же є якийсь план досліджень? Якийсь новий подразник, здається, рентген чи ще щось, а?

— Рентген? — здивовано звів брови Снаут. — Де ти таке чув?

— Не пригадую. Але десь чув. Може, на «Прометеї». А що? Ви його вже застосовуєте?

— Подробиці мені невідомі. Це була ідея Ґібаряна. Він розпочав разом із Сарторіусом. Але звідки ти про це знаєш?

Я знизав плечима.

— Тобі невідомі подробиці? Але ж ти повинен був брати в цьому участь, це входить у коло твоїх... — я не закінчив.

Снаут мовчав. Гудіння кондиціонерів стихло, температура трималася на стерпному рівні. В повітрі висів тільки безперервний високий звук, що дуже скидався на дзижчання мухи, яка заплуталася у павутинні. Снаут підвівся, підійшов до пульта керування й знічев'я почав клацати перемикачами — головний рубильник перебував у нульовому положенні. Трохи згодом Снаут, не повертаючи голови, зауважив:

— Треба буде виконати всі формальності щодо цього... ну, та ти знаєш.

— Так?

Він обернувся до мене. Очі його зблиснули люттю. Не можу сказати, що я навмисне намагався вивести його з рівноваги, але, нічого не розуміючи в грі, яка тут велася, волів поводитися стримано. Його гострий борлак ходив над чорним коміром светра.

— Ти був у Ґібаряна, — сказав раптом Снаут.

Це було не запитання. Звівши брови, я спокійно дивився йому в вічі.

— Був у його кімнаті, — повторив він.

Я кивнув, мовби кажучи: «Припустимо. Ну то й що?» Мені хотілося почути, що він казатиме далі.

— Хто там іще був? — запитав Снаут.

Він знав про неї!!!

— Ніхто. А хто там міг бути? — поцікавивсь я.

— То чому ти мене не впустив?

Я посміхнувся.

— Бо злякався. Ти сам мене остерігав. Тож коли ручка повернулась, я інстинктивно притримав її. Чому ти не озвався? Я тебе впустив би.

— Я думав, що там Сарторіус, — невпевнено сказав Снаут.

— Ну то й що?

— Як гадаєш... що там сталося? — відповів він запитанням на запитання.

Я мить повагався, а тоді сказав:

— Ти маєш знати це краще, ніж я. Де він?

— У холодильнику, — випалив Снаут. — Ми вранці відразу ж перенесли його туди... Спека ж...

— Де ти його знайшов?

— У шафі.

— У шафі? Він був уже мертвий?

— Серце ще билось, але він уже не дихав. Це була агонія.

— Ти пробував його врятувати?

— Ні.

— Чому?

— Не встиг, — відповів Снаут після короткої паузи. — Він помер раніше, ніж я його поклав.

— Ґібарян стояв у шафі? Між комбінезонами?

— Так.

Снаут підійшов до столика в кутку, взяв з нього аркуш паперу й поклав переді мною.

— Я накидав попередній акт, — сказав він. — Це навіть добре, що ти оглянув його кімнату. Причина смерті — ін'єкція смертельної дози перносталу. Тут написано...

Я перебіг очима короткий текст.

— Самогубство... — тихо мовив я. — А причина?

— Нервовий розлад... депресія... чи як то ще називається. Ти розумієшся на цьому краще, ніж я.

— Розуміюся тільки на тому, що бачу сам, — заперечив я, звівши на Снаута очі, бо він стояв наді мною.

— Що ти хочеш цим сказати? — спокійно запитав він.

— Ґібарян увів собі перностал і сховався у шафу. Так? Якщо так, то це не депресія і не нервовий розлад, а гострий психоз. Параноя... Йому, мабуть, здавалося, що він щось бачить... — провадив я дедалі повільніше, не спускаючи зі Снаута пильного погляду.

Він підійшов до пульта передавача й знову почав клацати перемикачами.

— Тут тільки твій підпис, — заговорив я після короткої мовчанки. — А Сарторіус?

— Він у лабораторії. Я тобі вже казав. Не виходить звідти й на хвилину. Я гадаю...

— Що?

— Що він замкнувся.

— Замкнувся? Ах, замкнувся. Он як! Може, ще й забарикадувався?

— Цілком можливо, що й забарикадувався.

— Снауте... — протягнув я, — на Станції хтось є.

— Ти бачив?!

Він дивився на мене, ледь нахилившись.

— Ти мене остерігав. Від кого? Це галюцинація?

— Що ти бачив?

— Це людина, так?

Снаут мовчав, одвернувшись до стіни, мовби не хотів, щоб я бачив його обличчя, й тарабанив пальцями по металевій перегородці. Я глянув на його руки. На них уже не було слідів крові. І тут у мене сяйнув здогад.

— Ця особа реальна, — сказав я тихо, майже пошепки, ніби відкриваючи йому таємницю, яку хтось міг підслухати. — Так? До неї можна торкнутись. Її можна поранити... Останній раз ти бачив її сьогодні.

— Звідки ти знаєш?!

Снаут не обертався. Стояв, притиснувшись грудьми до стіни. Здавалося, мої слова прибили його до неї.

— Перед тим, як я прилетів... Незадовго до того?..

Снаут зіщулився, мовби очікував удару. Я побачив його знавіснілі очі.

— Ти?! — видушив він із себе. — А хто ти такий?

Здавалося, він зараз кинеться на мене. Цього я не сподівався. Все полетіло шкереберть. Він не вірив, що я той, за кого себе видаю. Що це могло означати?! Снаут дивився на мене з невимовним жахом. Що це, божевілля? Отруєння? Цілком можливо. Але ж я бачив його — те страховище. Отже, я й сам... також?..

— Хто це був? — запитав я.

Мої слова трохи заспокоїли Снаута. Якусь хвильку він пильно, з недовірою дивився на мене. Та перш ніж Снаут устиг розтулити рота, я зрозумів, що спроба моя марна: він нічого мені не скаже.

Повільно сівши у крісло, Снаут охопив руками голову.

— Що тут коїться?.. — мовив він тихо. — Маячня якась...

— Хто це був! — знову запитав я.

— Якщо ти не знаєш... — буркнув він.

— То що?

— Нічого.

— Снауте, — сказав я, — ми з тобою надто далеко від дому. Давай відверто. Усе й так неймовірно заплутано.

— Чого ти від мене хочеш?

— Щоб ти сказав, кого бачив.

— А ти?.. — спитав він підозріло.

— Не лукав, Снауте. Я скажу тобі, а ти скажи мені. Можеш не турбуватись — я не вважатиму тебе психом, бо знаю...

— Психом! О Боже! — Снаут удавано засміявся. — Любий мій, та ти, бачу, нічого, анічогісінько... Це було б порятунком. Якби він хоч на хвилину повірив, що збожеволів, то не зробив би цього й був би зараз живий...

— Отже, те, що ти написав в акті про нервовий розлад, — брехня?

— Звичайно!

— Чому ж ти не написав правду?

— Чому?.. — повторив він.

Запала мовчанка. Я знову зайшов у глухий кут, нічого не розуміючи, хоч іще хвилину тому мені здавалося, що зможу переконати Снаута і ми спільно атакуємо цю таємницю. Чому, чому він не хоче сказати?!

— Де роботи? — запитав я.

— На складах. Ми замкнули їх усіх, окрім тих, які обслуговують ракетодром.

— Навіщо?

Він знову не відповів.

— Не скажеш?

— Не можу.

У цьому було щось таке, чого я ніяк не міг уловити. Може, піти нагору, до Сарторіуса? Раптом я згадав про записку й подумав, що зараз це найголовніше.

— Як ти уявляєш собі подальшу роботу в таких умовах? — уточнив я.

Снаут зневажливо пересмикнув плечима.

— Яке це має значення?

— Ах, он як? І що ж ти збираєшся робити?

Він мовчав. Десь за стіною зачовгали босі ноги.

Серед нікелю і пластику, високих шаф з електронною апаратурою, скла і точних приладів це ліниве човгання здавалося безглуздим жартом якогось навіженого. Хода наближалась. Я підвівся, напружено вдивляючись у Снаута. Він дослухався, напружившись, але обличчя його не виказувало й тіні переляку. Отже, він боявся не її?

— Звідки вона тут узялася? — спитав я.

Снаут зволікав з відповіддю.

— Ти не хочеш мені цього казати?

— Я не знаю.

— Гаразд.

Човгання поволі віддалялося й нарешті стихло.

— Ти мені не віриш? — підняв очі Снаут. — Слово честі, не знаю.

Я мовчки відчинив шафу й почав розсовувати важкі, незграбні скафандри. Як і сподівався, в глибині, на гаках, висіли газові пістолети, котрими користуються для пересування в невагомості. Як зброя, вони були копійки варті. Та все ж краще, ніж нічого. Я перевірив зарядний пристрій, перекинув через плече ремінь футляра. Снаут уважно стежив за моїми рухами. Коли я підганяв довжину ременя, він саркастично посміхнувся, блиснувши жовтими зубами...

— Щасливого полювання!

— Дякую тобі за все, — відповів я і рушив до дверей.

Снаут підхопився з крісла.

— Кельвіне!

Я обернувся. Він уже не посміхався. У нього було таке втомлене обличчя, якого мені ще ніколи не доводилося бачити.

— Кельвіне, це не.... Я.. я справді не можу, — насилу видушив Снаут із себе.

Я чекав, що він скаже ще щось, але Снаут тільки беззвучно ворушив губами.

Мовчки повернувшись, я вийшов.