Соляріс

«Малий апокриф»

Обличчя й руки в мене були обпечені. Я пригадав, що, шукаючи снодійне для Гері (якби я тільки міг, то посміявся б тепер із власної наївності), помітив в аптечці слоїчок мазі від опіків, і пішов до себе. Відчинивши двері, я побачив при червоному світлі заходу, що в кріслі, перед яким недавно стояла навколішки Гері, хтось сидить. Я відсахнувся, ладен кинутися навтьоки, і заціпенів од жаху; це тривало лише мить. Той, хто сидів, підвів голову, і я впізнав Снаута. Заклавши ногу на ногу й повернувшись до мене спиною (на ньому були ті самі полотняні штани, пропалені реактивами), він гортав якісь папери — купа їх лежала поруч на столику. Помітивши мою присутність, Снаут відклав папери і хвильку похмуро розглядав мене понад опущеними на кінчик носа окулярами.

Я мовчки підійшов до умивальника, вийняв з аптечки напіврідку мазь і заходився змащувати нею найбільш попечені місця на лобі й щоках. На щастя, обличчя моє не дуже запухло, а очі не зачепило зовсім — я встиг міцно їх заплющити. Кілька великих пухирів на скроні й щоці я проколов стерильною голкою для ін'єкцій і видавив з них сукровицю. Потім наліпив на обличчя два просочені маззю шматки марлі. Снаут увесь час пильно за мною стежив. Та я не звертав на нього ніякісінької уваги. А коли нарешті закінчив цю процедуру, — обличчя моє пекло вогнем і чимдалі дужче, — то сів у інше крісло, прибравши з нього сукню Гері. Звичайнісіньку сукню, тільки без застібки.

Снаут, склавши руки на кістлявому коліні, продовжував критично спостерігати за кожним моїм рухом.

— Ну що, поговоримо? — запитав він, коли я сів.

Я мовчав, притискаючи марлю, що почала сповзати з моєї щоки.

— У нас були гості, га?

— Так, — відповів я сухо, не маючи ні найменшого бажання підлаштовуватися під його тон.

— І нам пощастило їх спекатися? Ну, ну, ти, бачу, рішуче за це взявся.

Снаут торкнувся свого облупленого лоба, на якому вже рожевіли плямки молоденької шкіри. Я отетеріло дивився на них. Чому досі ця так звана Снаутова й Сарторіусова засмага не спонукала мене замислитись? Я весь час вважав, що це від сонця, але ж на планеті Соляріс ніхто не засмаг...

— Одначе, ти почав з малого, правда ж? — провадив далі Снаут, не завваживши, як спалахнули мої очі від здогаду, що раптом сяйнув мені. — З різних наркотиків, отрути, прийомів вільної американської боротьби, еге ж?

— Чого ти від мене хочеш? Ми можемо розмовляти тільки на рівних. Якщо ти надумав поблазнювати, то краще йди собі.

— Іноді, хоч-не-хоч, доводиться блазнювати, — сказав він і глянув на мене примруженими очима. — Не будеш же ти мене переконувати, що не скористався ні мотузкою, ні молотком? А чорнильницею часом не кидавсь, як Лютер? Ні? О, — скривився він, — то ти просто молодець! Навіть умивальник цілий. Ти взагалі не пробував розчерепити голову, де там, у тебе повний порядок, — нічого не розбито. Виходить, усе дуже просто — посадовив, запустив на орбіту — і по всьому?! — Снаут зиркнув на годинник. — Значить, години дві, а може, й три у нас тепер є, — підсумував він і глянув на мене, неприємно посміхаючись. І раптом спитав: — Отже, ти вважаєш, що я свиня?

— Справжнісінька свиня, — недвозначно підтвердив я.

— Та невже? А ти би повірив, якби я розповів тобі отаке? Повірив би хоч одному моєму слову?

Я мовчав.

— Ґібарян був перший, з ким це сталося, — вів далі Снаут, так само неприємно посміхаючись. — Він замкнувся у своїй кабіні й розмовляв з нами тільки через двері. А ми... ти здогадуєшся, що ми подумали?

Я здогадувався, але волів промовчати.

— Ну звичайно. Ми подумали, що він схибнувся. Ґібарян дещо нам розповів через двері, однак не все. Ти, може, навіть здогадаєшся, чому він приховував, хто в нього був? Ну звичайно, ти вже знаєш: suum cuique[4]. Але Ґібарян був справжній дослідник. Він зажадав, щоб ми дали йому шанс.

— Який шанс?

— Ну, гадаю, він намагався це якось класифікувати й збагнути, зробити якісь висновки, працював ночами. Ти знаєш, що він робив? Звичайно, знаєш!

— Обчислення, — сказав я. — В шухляді. На радіостанції. Це його робота?

— Так. Тільки тоді я ще нічого про це не знав.

— Як довго це тривало?

— Відвідини? Майже тиждень. Розмовляли через двері. Що там коїлося! Ми думали, що в нього галюцинації, психомоторне збудження. Я давав йому скополамін.

— Як... йому?!

— Атож. Він брав, але не для себе. Експериментував. Так усе це й тяглося.

— А ви?..

— Ми? На третій день поклали собі добутися до нього, висадити двері, якщо не вдасться інакше. Ми чесно хотіли його лікувати.

— Ах... он воно що! — вихопилося в мене.

— Так.

— І там... у тій шафі...

— Так, мій любий. Так. Він не знав, що тим часом і нас відвідали гості. І ми вже не могли приділяти йому стільки уваги. Але він про це й гадки не мав. Тепер... тепер це вже стало для нас до певної міри... нормою.

Він вимовив це так тихо, що останнє слово я швидше вгадав, аніж почув.

— Стривай, я нічого не розумію. Як же так? Адже ви мали все чути. Ти сам казав, що ви підслуховували. Ви повинні були чути два голоси, а отже...

— Ні. Ми чули тільки його голос, а якщо з-за дверей і долинали якісь дивні звуки, то, сам розумієш, ми їх теж приписували йому...

— Тільки його голос?.. Але ж... чому?

— Не знаю. Правда, в мене щодо цього своя теорія. Але гадаю, тут не треба поспішати, бо хоча вона дещо й пояснює, однак виходу не вказує. Ось так. Проте ти, мабуть, щось помітив іще вчора, інакше мав би нас обох за божевільних.

— Я думав, що сам звихнувся.

— Ах, он як? І ти нікого не бачив?

— Бачив.

— Кого?!

Його гримаса вже не була схожа на усмішку. Я довго дивився на нього, перш ніж відповісти:

— Ту... чорношкіру...

Снаут нічого не сказав, але його скулена, нахилена вперед постать трохи обм'якла.

— Ти все ж таки міг мене остерегти, — провадив я далі вже не так упевнено.

— Я тебе остерігав.

— Тільки як!

— Єдино можливим способом. Зрозумій, — я не знав, хто це буде! Цього не знав ніхто, цього не можна передбачити...

— Послухай, Снауте, я хочу запитати тебе. Ти вже маєш у цьому... певний досвід. Та... те... що з нею станеться?

— Тебе цікавить, чи вона повернеться?

— Так.

— Повернеться і не повернеться.

— Тобто як?

— Повернеться такою, якою була на початку... перших відвідин. Просто вона нічого не знатиме, точніше, поводитиметься так, ніби всього того, що ти вчинив, аби її скараскатись, ніколи не було. Вона не буде агресивною, якщо її не змусить до того ситуація, в яку ти її підштовхнеш...

— Яка ситуація?

— Це залежить від обставин.

— Снауте!

— Що ще хочеш почути від мене?

— Ми не можемо дозволити собі розкіш щось приховувати один від одного!

— Це не розкіш, — сухо урвав він мене. — Кельвіне, мені здається, що ти ще й досі не все розумієш... утім... стривай! — У нього заблищали очі. — Ти можеш розповісти, хто в тебе був?

Я проковтнув слину й опустив голову. Мені не хотілося дивитися на нього. Я волів би, щоб це був хто завгодно, тільки не він. Та вибору не було. Клапоть марлі відклеївся від щоки і впав мені на руку. Я здригнувся від слизького дотику.

— Жінка, яку... — я не докінчив. — Вона вбила себе. Зробила собі ін'єкцію...

Снаут чекав.

— Самогубство?.. — запитав він, бачачи, що я мовчу.

— Так.

— І це все?

Я далі мовчав.

— Мабуть, не все... — протягнув він.

Я рвучко підвів голову. Снаут не дивився на мене.

— Звідки ти це знаєш?

Він не відповів.

— Гаразд, — почав я, облизавши губи. — Ми посварилися. А втім, ні. Це я їй сказав... сам знаєш, що кажуть зі злості. Забрав свої манатки й пішов. Вона мені натякнула... не сказала відверто, але коли ти прожив з людиною роки, то все зрозуміло й так... Я був певен, що то тільки слова, що вона не наважиться зробити це... так їй і сказав. Наступного дня я згадав, що залишив у шухляді ті... ампули. Вона знала про них, я приніс їх з лабораторії — вони були мені потрібні — і пояснив їй тоді, як діє цей препарат. Я злякався й хотів піти забрати його, але потім подумав, що це означатиме, ніби я й справді сприйняв її слова цілком серйозно, і... не пішов. Однак на третій день усе ж таки наважився, бо це не давало мені спокою. Та... коли я прийшов, вона була вже мертва.

— Ах, яке невинне хлоп'я...

Я ледве стримався, щоб не вибухнути гнівом. Але, глянувши на Снаута, зрозумів, що він зовсім не глузує. Я немовби вперше побачив його. Обличчя було сіре, вкрите зморшками, в яких залягла страшенна втома. Він мав вигляд тяжкохворої людини.

— Навіщо ти так? — запитав я збентежено.

— Бо ця історія надто трагічна. Ні, ні, — швидко додав він, помітивши, що я хочу його перебити, — ти й досі ще нічого не розумієш. Звичайно, можеш мучитися, навіть почуватися вбивцею, але... то не найстрашніше.

— Та ну! — глузливо вигукнув я.

— Я радий, що ти не віриш мені. Те, що сталося, мабуть, і справді жахливо, але ще жахливіше те, чого... не сталося. Ніколи.

— Не розумію... — невпевнено сказав я, бо й справді нічого не розумів.

Снаут похитав головою.

— Нормальна людина... — провадив він далі. — Що означає — нормальна людина? Та, яка ніколи не вчинила ніякої підлоти? Згоден, але чи й справді вона ніколи про це навіть не помишляла? А що, коли вона сама не помишляла, але в підсвідомості в неї щось таки промайнуло десять чи навіть тридцять років тому? Можливо, вона захистилася від цього й забула, і не боялася, бо добре знала, що ніколи нічого поганого не вчинить. Ну, а тепер уяви, що раптом, серед білого дня, в колі інших людей ти зустрічаєш це, втілене в плоть та кров, прикуте до тебе, незнищенне. Що тоді? Що буде далі?

Я мовчав.

— Станція, — сказав він тихо. — Станція Соляріс.

— Але... що це, зрештою, таке? — нерішуче запитав я. — Адже ні ти, ні Сарторіус не вбивці...

— Ти ж психолог, Кельвіне! — нетерпляче урвав він мене. — Кому хоч раз у житті не снився такий сон? Не верзлося щось подібне? Візьмімо для прикладу... фетишиста, який обожнює, ну, скажімо, клапоть брудної жіночої білизни; ризикуючи життям, він погрозами й благаннями добуває цей найдорожчий для нього, бридкий клапоть... Смішно, еге ж? Він водночас і гидує тим, чого так жадає, і мало не божеволіє, щоб заволодіти ним, ладен заради нього віддати життя, піднявшись, може, до кохання Ромео та Джульєтти... Таке трапляється. Але ти, мабуть, розумієш, що бувають і такі обставини... такі ситуації... які ніхто не відважиться реалізувати поза своєю уявою... в якусь мить запаморочення, знесилення, безумства — називай це як хочеш. І тоді слово стає ділом. От і все.

— От і... все, — повторив я безглуздо дерев'яним голосом. У голові мені шуміло. — Але... але ж Станція... До чого тут вона... До чого тут Станція?

— Ти що, прикидаєшся? — буркнув Снаут, пильно дивлячись на мене. — Я ж весь час товчу про Соляріс, тільки про Соляріс і ні про що інше. Я не винен, якщо це так разюче відрізняється від того, що ти сподівався почути. А втім, ти пережив уже достатньо, щоби принаймні вислухати мене до кінця. Ми вирушаємо в космос, готові до всього, тобто до самотності, до боротьби, до страждань та смерті. Зі скромності не кажемо про це вголос, але іноді думаємо самі собі, що ми незвичайні. А тим часом... тим часом це не все, і наша готовність — тільки поза. Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж. Одні планети мають бути пустельні, як Сахара, інші — вкриті кригою, як полюс, ще інші — задушні, як бразильські джунглі. Ми гуманні, благородні й не збираємося підкорювати інші раси, хочемо тільки передати їм наші цінності, а натомість перейняти їхні. Ми вважаємо себе лицарями святого Контакту. Це друга облуда. Ми не шукаємо нікого, крім людей. Нам не потрібні інші світи. Нам потрібне наше відображення. Ми не знаємо, що робити з іншими світами. З нас досить і цього одного — ми ситі ним по саму зав'язку. Хочемо знайти свій власний, ідеалізований образ; це мають бути планети з цивілізаціями, досконалішими, ніж наша; в інших ми сподіваємося знайти модель нашого примітивного минулого. А тим часом по той бік є щось таке, чого ми не приймаємо, від чого захищаємося. Але ж ми принесли із Землі не тільки дистилят чеснот, не тільки ідеал героїчної Людини! Ми прилетіли сюди такими, якими є насправді, а коли друга сторона показує нам нашу реальну суть — тобто те, що ми замовчуємо, — ми не можемо з цим змиритися!

— Що ж це врешті таке? — запитав я, терпляче вислухавши його.

— Те, чого ми хотіли: контакт з іншою цивілізацією. Ось він, цей контакт! Збільшені, ніби під мікроскопом, наша власна страхітлива потворність, наше блазенство і ганьба!!!

Голос Снаута тремтів від люті.

— Отже, ти вважаєш, що це... Океан? Що то він? Але навіщо? Механізм його дії для мене зараз неважливий, але, заради Бога, навіщо? Ти справді думаєш, що він хоче посміятися з нас? Або покарати нас? Але ж це всього-на-всього примітивна демонологія! Планету захопив якийсь велетенський диявол, який задля своєї сатанинської забави підсовує членам наукової експедиції коханок! Ти, мабуть, і сам не віриш у цей цілковитий ідіотизм?!

— Цей диявол не такий уже й дурний, — буркнув Снаут крізь зуби.

Я вражено глянув на нього. Мені спало на думку, що, зрештою, його нерви теж могли не витримати, навіть якщо все, що коїлося на Станції, не можна пояснити божевіллям. «Реактивний психоз?..» — майнуло мені в голові, коли він почав майже беззвучно реготати.

— Ти ставиш мені діагноз? Не квапся. Ти зіткнувся з цим у такій легкій формі, що й досі ще нічого не розумієш!

— Ага. Диявол змилостивився наді мною, — кинув я.

Ця розмова почала вже дратувати мене.

— Чого ти, власне, хочеш? Щоб я розповів тобі, що задумують проти нас ікс більйонів частин метаморфічної плазми? Можливо, нічогісінько.

— Тобто як? — запитав я, вражений.

Снаут знову посміхнувся.

— Ти мусиш знати, що науку цікавить тільки те, як щось відбувається, а не те, чому воно відбувається. Отже, як? Ну, все це почалося через вісім чи дев'ять днів після того експерименту з рентгеном. Може, Океан відповів на наше опромінення якимсь іншим, власним опроміненням, може, прозондував своїми променями наші мізки й видобув звідти інкапсульовані певні психічні процеси.

— Інкапсульовані?

Це мене зацікавило.

— Атож, процеси, відірвані від усіх інших, замкнені в собі, пригнічені, відокремлені, якісь запалені осередки пам'яті. Він сприйняв їх як рецепт, як проект якоїсь конструкції... Ти ж бо знаєш, які схожі між собою асиметричні кристали хромосом і тих нуклеїнових сполук цереброцидів, що становлять основу процесів запам'ятовування... Адже спадкова плазма — це плазма, яка «запам'ятовує». Виходить, Океан видобув усе це з нас, зафіксував, а потім... ти сам знаєш, що було потім. Тільки навіщо він це зробив? Ха! У всякому разі, не для того, щоб нас знищити. Це він міг би зробити значно простіше. Взагалі за таких технологічних можливостей йому під силу, власне, все. Наприклад, заслати до нас двійників.

— Ага! — вигукнув я. — Ось чому ти так злякався мене того першого вечора, коли я прийшов до тебе!

— Так. А втім, — додав Снаут, — може, він так і зробив. Звідки ти знаєш, що я і справді той добрий старий Щур, який прилетів сюди два роки тому...

Снаут тихо захихикав, немовби моя розгубленість бозна-як його потішила, і враз споважнів.

— Ні, ні, — промимрив він, — і так усього аж занадто... Може, відмінностей між нами набагато більше, але я знаю тільки одне: і мене, і тебе можна вбити.

— А їх ні?

— Не раджу тобі навіть пробувати! Це жахливе видовище!

— Нічим?

— Не знаю. В усякому разі, ні отрутою, ні ножем, ні мотузкою...

— А якщо атомним випромінювачем?..

— Ти би спробував?

— Не знаю. Якщо є певність, що це не люди...

— Якоюсь мірою це все-таки люди. Суб'єктивно вони люди. Але зовсім не усвідомлюють свого... походження. Ти це, мабуть, помітив?

— Звісно. І все-таки... Як це відбувається?

— Вони регенерують у неймовірному темпі. У неможливому темпі, просто на очах, повір мені, і знову починають поводитись, як... як...

— Як що?

— Як їхні образи в нашій уяві, ті записи в пам'яті, на підставі яких...

— Так. Це правда, — підтвердив я, зовсім не звертаючи уваги на те, що мазь стікає з моїх обпечених щік і скрапує мені на руки. — А Ґібарян це знав?.. — запитав я несподівано.

Снаут пильно глянув на мене:

— Чи знав він те саме, що й ми?

— Так.

— Я в цьому майже певен...

— Звідки ти знаєш? Він тобі щось казав?

— Ні. Але я знайшов у нього книжку...

— «Малий Апокриф»?! — вигукнув я і підхопився з місця.

— Так. А ти звідки про це знаєш? — запитав Снаут і занепокоєним поглядом уп'явся в моє обличчя.

Я заперечно похитав головою.

— Спокійно. Ти ж бачиш, що я обпечений і зовсім не регенерую. Він залишив мені листа.

— Та невже?! Листа! І що ж у ньому написано?

— Небагато. Це, власне, не лист, а записка. Бібліографічна довідка до «Соляристичного додатка» і до цього «Апокрифа». Що це таке?

— Давня історія. Може, вона й справді якось стосується всього цього. Тримай.

Він вийняв з кишені оправлений у шкіру, потертий на кутиках тоненький томик і подав мені.

— А Сарторіус?.. — запитав я, ховаючи книжку.

— Що Сарторіус? У такій ситуації кожен поводиться як... може. Він намагається бути нормальним — для нього це означає бути офіційним.

— Ну, знаєш!

— І все ж таки це правда. Якось я ускочив з ним в одну халепу... Не вдаватимуся в подробиці, скажу лише, що на вісьмох у нас зосталося п'ятсот кілограмів кисню. Ми поволі збайдужіли до своїх щоденних справ, під кінець ходили всі бородаті, тільки він голився, чистив черевики — така вже у нього вдача. Але тепер, звичайно, все, що б він не зробив, буде облудою, комедією або злочином.

— Злочином?

— Ну гаразд, хай не злочином. Можна придумати для цього якесь нове визначення. Наприклад, «реактивне розлучення». Краще звучить?

— Ти дуже дотепний.

— А ти волів би, щоб я плакав? Запропонуй щось інше.

— Ет, дай мені спокій.

— Ні, я цілком серйозно. Ти тепер знаєш приблизно стільки ж, скільки і я. У тебе є якийсь план?

— Звідки?.. Уявлення не маю, що робитиму, коли... вона з'явиться знову... Вона неодмінно повинна з'явитися?

— Найімовірніше, що так.

— Як же вони потрапляють на Станцію? Адже вона герметична. Невже обшивка?..

Снаут похитав головою:

— З обшивкою все гаразд. Навіть не здогадуюсь як. Найчастіше ми бачимо гостей, коли прокидаємось, а спати хоча б уряди-годи треба.

— А якщо замкнутися?

— Допомагає ненадовго. Є інші способи... ну, та ти сам знаєш, які.

Снаут підвівся, а за ним і я.

— Послухай, Снауте... Ти хочеш ліквідувати Станцію, але волів би, щоб ініціативу проявив я?

Він похитав головою.

— Усе це не так просто. Звичайно, ми будь-якої миті можемо втекти, ну хоча б на Сателоїд, і звідти послати SOS. Про нас, звісно, подумають, що ми схибнулися, — якийсь санаторій на Землі, аж поки ми всі рішуче не відмовимося від своїх слів, — трапляються ж випадки масового божевілля на таких ізольованих базах... Може, це був би й не найгірший вихід. Сад, спокій, білі палати, прогулянки із санітарками...

Снаут говорив цілком серйозно, засунувши руки в кишені та втупившись невидющим поглядом у куток. Червоне сонце вже зайшло за обрій, і гривасті хвилі Океану переплавилися в чорнильну пустелю. Небо палало. Над цим двобарвним, незвичайно понурим пейзажем пливли хмари з ліловими краями.

— Отже, ти хочеш утікати? Чи ні? Поки що ні?

Снаут усміхнувся.

— Непохитний завойовнику... ти ще не скуштував цього, інакше не був би таким доскіпливим. Мова не про те, чого я хочу, а про те, що можливе.

— Ну і що ж можливе?

— От саме цього я й не знаю.

— Виходить, залишаємося тут? Думаєш, знайдеться спосіб...

Снаут глянув на мене, — обличчя в нього було облуплене, виснажене й пооране зморшками.

— Хтозна. Може, все це окупиться, — мовив він нарешті. — Про нього ми, мабуть, не довідаємося нічого, а от про себе...

Снаут відвернувся, взяв свої папери та вийшов. Я хотів його спинити, вже навіть розтулив рота, однак не вимовив ні слова. Що було діяти — я міг тільки чекати. Я підійшов до ілюмінатора і втупився в криваво-чорний Океан, майже не бачачи його. Мені спало на думку, що я міг би замкнутися в якійсь ракеті на ракетодромі, однак це було б несерйозно, більше того, безглуздо, раніше чи пізніше мені довелося б вийти. Я сів біля ілюмінатора і вийняв книжку, яку дав Снаут. Було ще досить видно, вся кабіна палала багрянцем, і сторінки теж порожевіли. Це були статті й праці, відверто кажучи, сумнівної вартості, що їх уклав якийсь Оттон Равінцер, магістр філософії. Всяку науку завжди супроводить псевдонаука, її химерне викривлення в умах певного типу; астрономія карикатурно відбивається в астрології, як хімія колись відбивалася в алхімії; певна річ, що народження соляристики супроводжувалося вибухом думок-монстрів. Книжка Равінцера містила саме таку духовну поживу; втім, задля справедливості варто зазначити, що укладач у передмові відмежувався від цього паноптикуму. Просто він уважав, і не без підстави, що такий збірник може бути цінним документом епохи як для істориків, так і для психологів науки.

Рапорт Бертона займав у книжці почесне місце. Він складався з кількох частин. Першу частину становила, власне, копія його бортового журналу, досить лаконічного.

Від чотирнадцятої до шістнадцятої години сорока хвилин за умовним часом експедиції записи були короткі й одноманітні.

«Висота 1000 — або 1200 — або 800 метрів — нічого не помічено — Океан порожній». Цей запис повторювався кілька разів.

О 16.40: «Підіймається червоний туман. Видимість 700 метрів. Океан порожній».

О 17.00: «Туман густішає, штиль, видимість 400 метрів, є просвіти. Знижуюся до 200».

О 17.20: «Я в тумані. Висота 200. Видимість 20 — 40 метрів. Штиль. Підіймаюсь до 400».

О 17.45: «Висота 500. Суцільний туман аж до обрію. В тумані — лійкуваті отвори, крізь які прозирає поверхня Океану. В них щось відбувається. Намагаюсь увійти в одну з цих лійок».

О 17.52: «Бачу щось схоже на вир — викидає жовту піну. Навколо стіна туману. Висота 100. Знижуюсь до 20».

На цьому записи в бортовому журналі Бертона закінчувалися. Далі в так званому рапорті виписка з його історії хвороби, а точніше, текст свідчень, що продиктував Бертон, і запитань, якими його раз у раз переривали члени комісії.

«Бертон. Коли я знизився до тридцяти метрів, стало важко утримувати висоту, бо в цьому круглому, вільному від туману просторі дув поривчастий вітер. Усю свою увагу я змушений був зосередити на керуванні й через те якийсь час, хвилин десять-п'ятнадцять, не виглядав із гондоли. Отже, мимохіть попав у туман, куди мене відніс дужий порив вітру. Це був не звичайний туман, а щось схоже на колоїдну завись, яка затягла все скло. Очистити його було дуже важко, бо завись виявилася страшенно липкою. Тим часом через опір, який туман чинив гвинту, оберти останнього впали відсотків на тридцять, і я почав утрачати висоту. Я опустився так низько, що боявся скапотувати на хвилі, й дав повний газ. Машина тримала висоту, але не підіймалася. У мене лишилося ще чотири патрони ракетних прискорювачів. Я не скористався ними, боячись, що ситуація може погіршитись і тоді вони мені знадобляться. Зненацька почалася дуже сильна вібрація, хоча гвинт працював на повних обертах. Я здогадався, що ця химерна завись обліпила і його; однак стрілки висотоміра, як і досі, стояли на нулі, а я нічого не міг удіяти. Сонця не бачив з тієї хвилини, як увійшов у туман, але в тому напрямку, де воно мало бути, туман світився червінню. Я все ще кружляв, сподіваючись, що, зрештою, натраплю на вільний від туману просвіт, і справді, через півгодини мені це вдалось. Я вилетів на чистий простір, який мав форму майже правильного кола діаметром кількасот метрів. Його межі окреслював туман, що бурхливо клубочився, немовби його підіймали могутні конвекційні потоки. Через те я намагався триматися по змозі в центрі „дірки“ — там було найспокійніше. І тоді я помітив, що поверхня Океану змінилася. Хвилі майже зникли, а поверхневий шар цієї рідини — того, з чого складається Океан, — став напівпрозорим, з димчастими плямами, що поступово теж зникали. Через якийсь час верхній шар цілком очистився, і я зміг крізь його товщу, котра сягала, мабуть, кількох метрів, зазирнути углиб. Там громадилося щось схоже на жовтий намул, який здіймався тонкими, вертикальними смугами і, спливаючи на поверхню, виблискував, наче скло, починав вирувати й пінитись, а потім застигав, нагадуючи густий, пригорілий цукровий сироп. Цей намул чи слиз збивався у великі грудки, зводився над поверхнею, утворював стовщення, подібні до цвітної капусти, й поступово набував найрізноманітніших форм. Мене почало зносити до стіни туману, і я кілька хвилин змушений був за допомогою гвинта й керма боротися з цим рухом, а коли трохи перегодя знову міг глянути вниз, то побачив під собою щось схоже на сад. Я розрізняв карликові дерева, і живопліт, і доріжки — не справжні, а з тієї самої субстанції, яка вже зовсім затужавіла, наче жовтявий гіпс. Принаймні все це мало саме такий вигляд. Поверхня Океану сліпуче сяяла. Я знизивсь як тільки можна було, щоб усе ретельно роздивитися.

Запитання. Чи було на тих деревах та інших рослинах, які ти бачив, листя?

Відповідь Бертона. Ні. Це було щось на зразок макета саду. Так, так, саме макета! Такий воно мало вигляд. Але макет цей був натуральних розмірів. А ще за мить усе почало тріскатись та розламуватися, з розколин, зовсім чорних, хвилі вичавлювали на поверхню густий слиз, що відразу ж застигав; частина його стікала, а частина залишалась, й усе ще дужче завирувало, вкрилося піною, і, крім неї, я вже більше нічого не бачив. Водночас з усіх боків мене почав стискати туман; тоді я збільшив оберти й піднявся на висоту трьохсот метрів.

Запитання. Ти абсолютно певен, що картина, яку спостерігав, скидалася на сад, а не на щось інше?

Відповідь Бертона. Так. Адже я помітив там низку різних деталей: наприклад, в одному місці, пам'ятаю, стояли рядком якісь квадратні коробки. Згодом мені спало на думку, що це могла бути пасіка.

Запитання. Згодом, кажеш? А не тієї миті, коли ти це побачив?

Відповідь Бертона. Ні, бо все це було немовби виліплене з гіпсу. Я бачив там й інші речі.

Запитання. Які саме?

Відповідь Бертона. Точно сказати не можу, не встиг як слід роздивитись. У мене склалося враження, що під декотрими кущами лежали якісь знаряддя; вони були довгасті, мали зубці, ніби гіпсові відливки невеликих садових машин. Та в цьому я не зовсім певен. А в усьому іншому — так.

Запитання, Ти не подумав, що це галюцинація?

Відповідь Бертона. Ні. Я вирішив, що це фата-моргана. Про галюцинацію я не думав, бо почувався цілком нормально, а також через те, що ніколи в житті чогось подібного не бачив. Коли я піднявся на висоту трьохсот метрів, туман піді мною був подірявлений, мов сир. Одні з цих „дірок“ були порожні, й крізь них я бачив, як хвилюється Океан, а в інших щось клубочилось. Я спустився в одну з таких „дірок“ і з висоти сорока метрів побачив, що під поверхнею Океану — зовсім неглибоко — лежить немовби стіна величезної будівлі: вона чітко просвічувалася крізь хвилі, у ній я помітив низки розмірено розташованих прямокутних отворів, схожих на вікна; мені навіть здалося, ніби в деяких вікнах щось рухається. Та в цьому я не зовсім певен. Стіна почала поволі підійматися і виринати з Океану. З неї водоспадами стікали слиз та якісь драглисті утворення, згустки з прожилками. Зненацька вона розламалася навпіл і заглибилася так швидко, що враз щезла з очей. Я знову набрав висоту й полетів над самісіньким туманом, майже торкаючись його шасі. Потім побачив наступний лійкуватий просвіт — мабуть, у кілька разів більший за перший. Ще здалеку помітив якийсь предмет, що плавав на поверхні. Він був світлий, майже білий, і мені здалося, що це Фехнерів скафандр, тим більше, що за формою він нагадував людину. Боячись, що можу проскочити це місце і вже не знайду його, я круто розвернув машину. Цієї миті постать ледь звелася: вона наче пливла або стояла по пояс у хвилях. Поспішаючи, я спустився так низько, що відчув удар шасі об щось м'яке, певно, об гребінь хвилі — тут вона була висока. Людина — так, так, людина! — була без скафандра. І все-таки вона рухалася.

Запитання. Чи бачив ти її обличчя?

Відповідь Бертона. Так.

Запитання. Хто це був?

Відповідь Бертона. Це була дитина.

Запитання. Яка дитина? Ти бачив її коли-небудь раніше?

Відповідь Бертона. Ні. Ніколи. У всякому разі, не пам'ятаю. Та тільки-но я наблизився — мене віддаляло від неї метрів сорок, а може, й трохи більше, — я зрозумів: тут щось негаразд.

Запитання. Що маєш на увазі?

Відповідь Бертона. Зараз поясню. Спершу я не міг второпати, що це таке. І тільки трохи згодом збагнув: дитина була неприродно велика. Дитина-гігант — це ще слабо сказано. Була заввишки, мабуть, метрів з чотири. Я точно пам'ятаю, що, коли вдарився шасі об хвилю, її обличчя було трохи вище від мого, хоч я сидів у кабіні, тобто перебував не менш як за три метри від поверхні Океану.

Запитання. Якщо вона була така велика, то чому ти вирішив, що це дитина?

Відповідь Бертона. Бо це було зовсім маленьке дитя.

Запитання. А тобі не здається, Бертоне, що твоя відповідь нелогічна?

Відповідь Бертона. Ні. Аж ніяк. Бо я бачив його обличчя. Та й, зрештою, пропорції тіла були дитячі. Малюк видався мені... майже немовлям. Ні, це перебільшення. Йому було років, мабуть, два чи три. Він мав чорне волосся й голубі очі — велетенські! І був голий. Зовсім голий, як новонароджений. Був мокрий, точніше слизький, бо шкіра в нього блищала. Це видовище сповняло мене жахом. Я більше не вірив ні в яку фата-моргану. Адже бачив цю дитину надто виразно. Вона підіймалась і опускалася на хвилях, а, крім того, ще й сама рухалася. Відразливе видовище!

Запитання. Чому? Що вона робила?

Відповідь Бертона. Вона була схожа... ну, на якийсь музейний експонат, на ляльку, тільки живу. Розтуляла й стуляла рота, робила різні рухи — огидні рухи! Так, бо це були не її рухи.

Запитання. Як це розуміти?

Відповідь Бертона. Я не дуже наближався до неї — був метрів за п'ятнадцять, ну, може, за двадцять, так, метрів за двадцять — це найточніше. Але я вже сказав, яка вона була величезна, і тому бачив її дуже виразно. Очі в неї блищали, і взагалі вона справляла враження живої дитини, от тільки ці рухи... Немовби хтось проводив над нею досліди...

Комісія. Постарайся пояснити точніше: що маєш на увазі?

Відповідь Бертона. Не знаю, чи мені це вдасться. Таке склалося в мене враження. Інтуїтивно. Я не замислювався над цим. Рухи в малюка були неприродними.

Запитання. Ти хочеш сказати, що, припустімо, руки його рухалися не так, як людські, рухливість яких обмежена в суглобах?

Відповідь Бертона. Ні. Зовсім не те. Просто... ці рухи не мали жодного сенсу. Кожен рух, як правило, щось означає, для чогось робиться...

Комісія. Ти так гадаєш? Рухи немовляти не завжди цілеспрямовані.

Відповідь Бертона. Це я знаю. Але рухи немовляти безладні, не скоординовані. Узагальнені. А ті були... так, тепер я зрозумів! — методичні. Малюк виконував їх по черзі, ривками й серіями. Немовби хтось хотів з'ясувати, що ця дитина спроможна зробити руками, а що — тулубом і ротом. Та найгірше було з обличчям, певно, тому, що в людини воно найпромовистіше, а це було, як... ні, я не можу цього визначити. Воно справді було живе, але не людське. Розумієте, риси обличчя, й очі, й шкіра — все, як у людини, а от вираз, міміка — ні.

Запитання. А може, це були гримаси? Ти знаєш, який вигляд має обличчя людини, коли з нею станеться напад епілепсії?

Відповідь Бертона. Так. Я бачив такий напад. Розумію. Ні, це було щось зовсім інше. Під час епілепсії бувають конвульсії, судоми, а тут я бачив рухи цілком зграбні, плавні й безперервні, мелодійні, якщо можна так сказати. Ну й обличчя. З обличчям було те саме. Неймовірно, але одна його половина була весела, а друга — сумна, одна відображала погрозу, а може, переляк, а друга — тріумф чи щось подібне. Саме таке обличчя було в того малюка. Я пробув там зовсім недовго. Секунд десять, а може, й навіть менше.

Запитання. І ти хочеш сказати, що встиг розгледіти все за такий короткий час? До речі, звідки ти знаєш, скільки це тривало? Ти що, дивився на годинник?

Відповідь Бертона. Ні. На годинник я не дивився. Але я літаю вже шістнадцять років. У моїй професії треба вміти відчувати час з точністю до секунди — виробляється рефлекс. Особливо це потрібно при посадці. Пілот, що не може в будь-якій ситуації визначити, скільки тривало те чи інше явище, п'ять чи десять секунд, — нічого не вартий. Те ж саме стосується спостережливості. Людина з роками починає схоплювати все в якнайкоротші проміжки часу.

Запитання. Більше ти нічого не бачив?

Відповідь Бертона. Бачив. Але цього я вже не пам'ятаю так детально. Можливо, доза виявилася для мене завеликою. Мозок мій немовби закупорився. Туман почав затягувати „діру“, і я змушений був набрати висоту. Але як і коли це зробив, не пам'ятаю. Уперше в житті я мало не капотував. У мене так тремтіли руки, що я не міг як слід тримати штурвал. Здається, я щось кричав і викликав базу, хоча знав, що зв'язку нема.

Запитання. Ти пробував тоді вернутися?

Відповідь Бертона. Ні. Бо зрештою, вибравшись із пастки, подумав, що, може, Фехнер потрапив у якусь із цих „дір“. Знаю, це звучить безглуздо. Але я так думав. Якщо вже таке коїться, вирішив я, то, може, мені пощастить знайти й Фехнера. Тому поклав собі оглянути всі „діри“, які тільки вдасться. Те, що побачив у третій з ряду, так ошелешило мене, що я ледве підняв машину і зрозумів: це мені не під силу. Я більше не міг. Я повинен це сказати, хоча вам відомо й так. Мені стало млосно, до горла підкотила блювота. Раніше зі мною такого не бувало. Мене ніколи не нудило.

Запитання. Тобі не здається, Бертоне, що то був симптом отруєння?

Відповідь Бертона. Можливо. Не знаю. Але те, що побачив за третім разом, я не вигадав, і цього не поясниш ніяким отруєнням.

Запитання. Звідки ти можеш про це знати?

Відповідь Бертона. Це була не галюцинація. Адже галюцинація — це те, що витворює мій власний мозок, так чи ні?

Комісія. Так.

Відповідь Бертона. Отож-бо. А такого він не міг витворити. Я в це ніколи не повірю. Мій мозок на таке не здатен.

Комісія. Розкажи якнайдокладніше: що це було?

Відповідь Бертона. Спершу я хочу почути, як комісія оцінює те, що я вже розповів.

Запитання. Яке це має значення?

Відповідь Бертона. Для мене — принципове. Я ж вам уже сказав, що побачив таке, чого ніколи не забуду. Якщо комісія визнає, що в моєму повідомленні є хоч відсоток правди, і вирішить розпочати відповідне дослідження Океану, то я розповім усе. Але якщо комісія вважає це маячнею, не скажу більше ні слова.

Запитання. Чому?

Відповідь Бертона. Бо мої галюцинації, хоч би які вони були страхітливі, — це моя особиста справа. А от досвід мого перебування на планеті Соляріс — ні.

Запитання. Чи означає це, що ти відмовляєшся далі відповідати на будь-яке наше запитання, поки компетентні органи експедиції не ухвалять належного рішення? Адже, звичайно, розумієш, що комісія не уповноважена негайно щось постановляти?

Відповідь Бертона. Так».

На цьому перший протокол закінчувався. Був іще фрагмент другого, складеного через одинадцять днів.

«Голова. ...беручи все це до уваги, комісія в персональному складі трьох лікарів, трьох біологів, одного фізика, одного інженера-механіка й заступника начальника експедиції дійшла висновку, що випадки, про які розповів Бертон, є проявом галюцинаторного синдрому, спричиненого отруйною атмосферою планети, із симптомами потьмарення свідомості, супроводжуваними збудженням асоціативних зон кори головного мозку, і що в реальній дійсності цим подіям ніщо або майже ніщо не відповідало.

Бертон. Вибачте. Що означає „ніщо або майже ніщо“? Що це — „майже ніщо“?

Голова. Я ще не закінчив. Окремо до протоколу занесено votum separatum[5] доктора фізики Арчибальда Мессенджера, який заявив: те, про що розповів Бертон, могло, на його думку, відбутися насправді й потребує ретельного дослідження. Тепер усе.

Бертон. Ви не відповіли на моє запитання.

Голова. Усе дуже просто. „Майже ніщо“ означає, що певні реальні явища могли спричинити твої галюцинації, Бертоне. Наприклад, у вітряну ніч навіть цілком нормальній людині хитливий кущ може видатися чимось живим. То що ж говорити про чужу планету, та ще коли мозок дослідника під впливом отрути! Це не докір тобі, Бертоне. Хочеться знати, як ти сам ставишся до того, що тут було сказано?

Бертон. Спершу я хотів би довідатися, чи буде зроблено якісь висновки з votum separatum доктора Мессенджера.

Голова. Практично жодних. Очевидно, дослідження в цьому напрямку ніхто не проводитиме.

Бертон. Чи нотують у протоколі зміст нашої розмови?

Голова. Так.

Бертон. У такому разі хочу з цілковитою певністю заявити, що комісія проявила неповагу не до мене — на мене тут можна не зважати, — а до самого духу експедиції. Я підтверджую те, що сказав під час першої розмови, і на подальші запитання відповідати відмовляюсь.

Голова. У тебе все?

Бертон. Так. Але я хотів би зустрітися з доктором Мессенджером. Це можливо?

Голова. Звичайно».

На цьому закінчується другий протокол. Унизу на сторінці дрібним шрифтом було надруковано примітку, в якій ішлося про те, що доктор Мессенджер наступного дня майже три години віч-на-віч розмовляв з Бертоном, після чого звернувся до Ради експедиції, знову наполягаючи на вивченні свідчень пілота. Доктор твердив, що на користь цього промовляють нові, додаткові дані, які повідомив Бертон, але оприлюднити їх можна буде лише після того, як Рада ухвалить позитивне рішення. Рада, до якої належали Шеннаган, Тімоліс і Трах'є, поставилася до його пропозиції негативно, і справа на цьому скінчилася.

У книзі була також фотокопія сторінки листа, знайденого в паперах Мессенджера після його смерті. Напевне, це була чернетка. Равінцерові не вдалося з'ясувати ні того, чи цей лист було надіслано адресатові, ні того, чи мав він якісь наслідки.

«...її неймовірна тупість, — так починався текст. — Намагаючись зберегти свій авторитет, Рада, а конкретно Шеннаган і Тімоліс (голос Трах'є нічого не важить), відхилили мою вимогу. Тепер я звертаюся безпосередньо до Інституту, але ти сам розумієш, що це лише протест безсилого. Я дав слово, а тому, на жаль, не можу переказати тобі всього, що мені розповів Бертон. На ухвалу Ради, очевидно, вплинуло те, що це відкриття зробила людина без будь-якого вченого ступеня; тим часом не один науковець міг би позаздрити цьому пілотові, його відвазі й таланту дослідника. Будь ласка, надішли, мені зі зворотною поштою таке:

1) біографію Фехнера, починаючи з дитинства;

2) все, що тобі відомо про його родину й родинні справи; здається, в нього залишилася сиротою маленька дитина;

3) топографію місцевості, де він виріс.

Мені б хотілося іще поділитися з тобою міркуваннями про все це. Як ти знаєш, через якийсь час після вильоту Фехнера й Каруччі в центрі червоного сонця з'явилася пляма, корпускулярне випромінювання якої, за даними Сателоїда, порушило радіозв'язок, головним чином, у районі південної півкулі, тобто там, де розташована наша база. З усіх дослідницьких груп на найбільшу відстань від бази віддалилися Фехнер і Каруччі.

Такого густого та стійкого туману при повному штилі ми не спостерігали жодного разу за весь час перебування на планеті, аж до дня катастрофи.

Те, що бачив Бертон, було, очевидно, частиною „операції „Людина“, яку здійснила ця липка потвора. Справжнім джерелом усіх тих утворень, які зафіксував Бертон, був Фехнер — його мозок, підданий якомусь незрозумілому для нас „психічному розтинові“; йшлося про експериментальне відтворення, про реконструкцію певних (мабуть, найстійкіших) відбитків у його пам'яті.

Знаю, що це звучить фантастично, знаю, що можу помилятися. Через те й прошу в тебе допомоги: я зараз на Аларику й чекатиму твоєї відповіді.

Твій А».

Уже посутеніло, книжка в моїй руці стала сірою, і літери почали зливатися. Нарешті я дочитав до кінця цю історію, яка викликала в мене щирі переживання, бо видалася цілком правдоподібною. Я обернувся до ілюмінатора. Простір за ним був густо-фіолетовий, над обрієм ще жевріли хмари, схожі на згасаючі вуглинки. Океану, повитого пітьмою, не було видно. Я чув ледве вловимий шелест паперових смужок над вентиляторами. Нагріте повітря з легким запахом озону здавалося непорушним. Глибока тиша панувала на всій Станції. Я подумав, що в нашому рішенні залишитися тут нема нічого героїчного. Період самовідданої боротьби, сміливих експедицій, жахливих смертей, таких, як загибель Фехнера, першої жертви Океану, давно минув. Мене вже майже не цікавило, хто «гостює» в Снаута чи в Сарторіуса. «Незабаром, — подумав я, — ми перестанемо соромитись один одного й замикатися в собі. Якщо ми не зможемо спекатись „гостей“, то звикнемо до них і житимемо з ними, а якщо їхній творець змінить правила гри, ми пристосуємось і до нових, хоча спершу будемо відбиватися від них, метатися, може, навіть хтось із нас накладе на себе руки, але зрештою все знову повернеться до рівноваги».

Приміщення виповнювала темрява, що дедалі більше нагадувала земну. Видно було тільки світлі обриси умивальника й дзеркала. Я встав, навпомацки знайшов на полиці вату, обтер вологим тампоном обличчя й ліг горілиць на ліжку. Десь наді мною немовби тріпотів нічний метелик: це то гучнішав, то стихав шелест вентилятора. Я не розрізняв навіть ілюмінатора, все повила чорна імла, і тільки смужка слабкого світла, що пробивалася невідомо звідки, жовтіла переді мною чи на стіні, чи десь далеко, у глибині пустелі, там, за ілюмінатором. Я пригадав, як учора ввечері мене нажахав безживний соляріанський простір, і мені стало страшно. Тепер я вже не боявся його. Я взагалі нічого не боявся. Я підніс до очей руку. Фосфоричним віночком чисел світився циферблат годинника. Через годину мало зійти блакитне сонце. Я насолоджувався темрявою, глибоко дихав, спустошений, вільний від будь-яких думок.

Поворухнувшись, я відчув притиснуту до стегна пласку коробку магнітофона. Ага, Ґібарян. Це його голос зберігся на стрічці. Мені навіть на думку не спало воскресити його, послухати. А це ж було єдине, що я міг для нього зробити. Витягнувши магнітофон із футляра, я хотів заховати його під ліжко. Цієї миті почувсь якийсь шерех, ледь рипнули двері.

— Крісе?.. — озвався тихий, схожий на шепіт голос. — Ти тут, Крісе? Як тут темно!

— Нічого, — сказав я. — Не бійся. Ходи сюди.