Соляріс

Гері

Усі обчислення я робив з якимсь мовчазним завзяттям, і тільки воно тримало мене на ногах. Я так отупів від утоми, що не зміг навіть відкинути ліжко в кабіні: замість того, щоб відчепити верхні затискачі, потягнув за бильце і постіль упала на мене. Опустивши нарешті ліжко, я скинув зі себе весь одяг та білизну просто на підлогу і, напівживий, повалився на подушку, навіть не надувши її як слід. Незчувсь, як заснув, так і не погасивши світла. А коли розплющив очі, мені здалося, що я проспав лише кілька хвилин. Кабіну заливало похмуре червоне сяйво. Було прохолодно й приємно. Я лежав зовсім голий, нічим не вкритий. Навпроти ліжка, під напіввідслоненим ілюмінатором, хтось сидів на стільці, освітлений червоним сонцем. Це була Гері — в білій сукні, боса, ноги закладені одна на одну, темне волосся зачесане назад, тонка тканина напнулася на грудях; засмаглі до ліктів руки лежали на колінах; вона пильно дивилася на мене з-під чорних вій. Я довго й цілком спокійно розглядав її.

Першою моєю думкою було: «Як добре, що це тільки сон, коли знаєш: все це тобі сниться». І все ж таки мені хотілося, щоб вона щезла. Я мружився, намагався посилити в собі це бажання, але коли знову розплющив очі, Гері, як і досі, сиділа переді мною в тій самій позі. Її звично стулені губи немовби збиралися свиснути, але в очах не було й тіні усмішки. Я пригадав усе, що думав про сни вчора увечері, перед тим, як лягти спати. Зовні Гері була точнісінько така, як того разу, коли я востаннє бачив її живою. А їй же минуло тоді тільки дев'ятнадцять; тепер їй було б уже двадцять дев'ять; звісно, вона нітрохи не змінилася — небіжчики залишаються молодими. Гері позирала на мене тими самими, сповненими подиву очима. «Треба чимось у неї пожбурити», — подумав я, та хоча це був тільки сон, усе-таки не наважився чимось кинути у небіжчицю.

— Бідолашна. Ти прийшла мене провідати, еге ж? — мовив я і трохи злякався, бо голос мій пролунав так щиро, а кабіна, і Гері, й усе довкола здавалися таким реальним, як тільки можна уявити.

Який пластичний сон! Мало того, що він кольоровий, — я ще бачу на підлозі багато речей, яких учора, лягаючи спати, навіть не помітив. «Коли прокинуся, — подумав я, — треба буде перевірити, чи справді вони тут лежать, чи тільки сняться мені, як і Гері...»

— І довго ти ще збираєшся отак сидіти?.. — запитав я й відзначив подумки, що говорю тихо, наче боюся, що мене хтось почує. Ніби можна підслухати те, що відбувається уві сні!

Тим часом сонце вже трохи підбилося. «Непогано, — подумав я. — Коли лягав спати, був червоний день, потім мав настати блакитний і тільки після нього — другий червоний. Не міг же я безтурботно проспати аж п'ятнадцять годин. Отже, це, без сумніву, сон!»

Заспокоївшись, придивився до Гері. Світло падало на неї ззаду: промінь, що пробивався крізь шпарку в завісці, золотив оксамитовий пушок на її лівій щоці, а вії відкидали на обличчя довгу тінь. Гері була чарівна. «Ти ба, — майнуло в голові, — який я скрупульозний навіть уві сні: і рух сонця помічаю, і те, що ямочка в Гері там, де її ні в кого нема, — нижче кутика здивованих губ». І все ж таки я волів, щоб це якнайшвидше закінчилося, бо мені треба було братися до якоїсь роботи. Міцно стулив повіки, намагаючись прокинутися, але раптом почув рипіння й миттю розплющив очі. Гері сиділа поруч на ліжку, пильно дивлячись на мене. Я усміхнувся їй, і вона також усміхнулася й схилилася наді мною. Перший поцілунок був легкий, зовсім дитячий. Я цілував її довго. «Хіба можна так поводитись уві сні?» — подумав я. Але ж це навіть не зрада її пам'яті, бо сниться мені вона, вона сама! Досі такого зі мною ще ніколи не траплялося... Ми обоє все ще мовчали. Я лежав горілиць; коли Гері підводила обличчя, я міг зазирнути в її маленькі, просвітлені сонцем ніздрі, які завжди були барометром її настрою: кінчиками пальців я обвів мочки її вух, що порожевіли від моїх поцілунків. Не знаю, що мене так непокоїло; я весь час переконував себе, що це сон, однак серце тривожно стискалося.

Я весь напружився, щоб підхопитися з ліжка, проте був готовий до того, що мені це не вдасться — уві сні ми дуже часто не владні над власним тілом, воно немовби паралізоване або й зовсім чуже; я гадав, що прокинуся від цього зусилля, однак не прокинувся, а просто сів на ліжку, звісивши ноги на підлогу. «Нічого не вдієш, доведеться додивитися цей сон до кінця», — вирішив я, проте мій гарний настрій розвіявся остаточно. Мене пойняв страх.

— Чого ти хочеш? — запитав я. Голос мій пролунав хрипко, і я відкашлявся.

Машинально почав мацати босими ногами капці, та перш ніж згадав, що їх тут немає, так забив пальця, що аж засичав від болю. «Ну, тепер це скінчиться!» — задоволено подумав я.

Проте нічого не змінилося. Гері відсунулася, коли я сів. Плечима вона сперлася на бильце ліжка. Сукня на ній ледь-ледь посмикувалася під соском лівої груді в такт биттю серця. Вона дивилася на мене спокійно, з цікавістю. Я подумав, що непогано було б прийняти душ, але відразу ж зметикував, що душ, який сниться, не може розбудити.

— Звідки ти тут узялася? — запитав я.

Гері підняла мою руку й почала гратися нею, підбиваючи її знайомим жестом, підкидаючи та ловлячи мої пальці.

— Не знаю, — відповіла вона. — А ти хіба не радий?

І голос був такий самий низький, і тон неуважний — вона говорила так завжди, немовби думки її в цей час блукали десь далеко; через те мені іноді здавалося, що Гері не думає ні про що взагалі, а іноді — що вона нічого не соромиться, бо до всього приглядається з ледь помітним подивом у очах.

— Тебе... хтось бачив?

— Не знаю. Я просто прийшла. Хіба це так важливо, Крісе?

Гері все ще гралася моєю рукою, але обличчя її враз збайдужіло. Вона нахмурилася.

— Гері...

— Що, любий?

— Як ти довідалася, що я тут?

Вона збентежено всміхнулась. У неї були такі темні губи, що, коли вона їла вишні, на них не видно було й знаку.

— І сама не знаю. Смішно, еге ж? Ти спав, коли я ввійшла, але я тебе не розбудила. Не хотіла тебе будити, бо ти злюка. Злюка й зануда, — у такт своїм словам Гері жваво підкидала мою долоню.

— Ти була внизу?

— Була. Я втекла звідти. Там холодно.

Вона випустила мою руку. Лягаючи на бік, труснула головою, щоб відкинути волосся, і глянула на мене з тією ледь помітною усмішкою, від якої я колись страшенно дратувався, аж поки зрозумів, що кохаю Гері.

— Але ж... Гері... ти... — пробелькотів я і, нахилившись над нею, підняв короткий рукав її сукні.

Над схожим на квітку знаком від щеплення віспи червонів маленький слід уколу. Хоч я й сподівався його побачити (бо все ще мимохіть шукав бодай якоїсь логіки в тому, що тут діялося), мене ударило морозом. Я торкнувся пальцем цієї ранки від уколу, що снилася мені роками, коли я зі стогоном прокидався на збитій постелі, завжди в тій самій позі — скрутившись клубком, — так, як лежала Гері, коли я знайшов її захололою. Певно, уві сні я намагався заподіяти собі те саме, що заподіяла вона, немовби хотів таким чином виблагати в її пам'яті прощення чи принаймні бути поряд з нею в ті останні хвилини, коли вона вже відчула дію ін'єкції й мала злякатися того, що скоїла. Адже Гері боялася навіть звичайнісінької подряпинки, не зносила ні болю, ні крові й ось тепер зважилася на таке, залишивши п'ять слів на картці, адресованій мені. Картка лежала поміж паперів у моєму гаманці, і я постійно носив її при собі. Вона була вже замацана, потерта на згинах, та не мав сили розстатися з нею, раз у раз повертаючись до тієї хвилини, коли Гері писала її, і до того, що вона повинна була тоді відчувати. Переконував себе, що Гері хотіла все це зробити тільки жартома, щоб налякати мене, але доза виявилася надто великою. Друзі запевняли мене, що все було саме так або що Гері вчинила це під впливом хвилинної слабості, викликаної депресією, раптовою депресією. Однак ніхто не знав, що я сказав їй за п'ять днів до того. І, щоб завдати їй ще більшого болю, почав пакувати свої речі. А вона, коли я пакувався, спитала на диво спокійно: «Ти розумієш, що це означає?..» Я вдав, що не розумію, хоча розумів усе дуже добре. Я вважав Гері боягузкою й сказав їй про це — а тепер вона лежала упоперек ліжка й пильно дивилася на мене, немовби не знала, що це я її вбив.

— І це все, що ти вмієш? — запитала вона.

Кабіна була червоною від сонця, волосся Гері полум'яніло; вона глянула на свою руку, намагаючись збагнути, чому я так довго її розглядаю, а коли опустив долоню, притулилася до неї холодною гладенькою щокою.

— Гері, — хрипко сказав я, — це неможливо...

— Та годі вже тобі!

Очі в неї були заплющені, повіки тремтіли, чорні вії торкалися щік.

— Де ми, Гері?

— У нас.

— А де це?

Її око на мить розплющилося й знову заплющилося. Вона полоскотала віями мою долоню.

— Крісе!

— Що?

— Мені так добре з тобою.

Я сидів над нею, не ворушачись. Потім підвів голову й побачив у дзеркалі частину ліжка над умивальником, розкуйовджене волосся Гері та свої голі коліна. Я підтягнув ступнею один з напіврозплавлених інструментів, що валялися на підлозі, вільною рукою підняв його. Край інструмента був гострий. Я приклав його до стегна над тим місцем, де рожевів напівкруглий симетричний шрам, й увігнав у тіло. Мене пронизав різкий біль. Я дивився на великі краплі крові, що скочувалися по стегну і тихо скапували на підлогу.

Але марно. Страшні думки, які снували в моїй голові, ставали дедалі виразнішими. Я вже більше не переконував себе: «Це сон», бо давно перестав у нього вірити. Тепер я думав: «Треба захищатись». Я глянув на Гері, на її спину, яка під білою сукенкою плавно переходила в лінії стегон, на босі ноги, які дівчина звісила з ліжка. Я простягнув до них руку, обережно взяв рожеву п'ятку й провів пальцями по ступні. Вона була ніжна, мов у немовляти.

Тепер я був уже абсолютно певен, що це не Гері, й майже не сумнівався, що сама вона про це не знає.

Боса ступня смикнулась у моїй долоні, теплі губи дівчини затремтіли від безгучного сміху.

— Перестань... — прошепотіла вона.

Я м'яко вивільнив руку з-під її щоки і встав. Квапливо одягаючись, я побачив, що вона сіла на ліжку і втупилася у мене.

— Де твої речі? — запитав я — й одразу ж пошкодував про це.

— Мої речі?

— Хіба в тебе тільки одна сукня?

Тепер це була вже гра. Я навмисне намагався триматися невимушено, як завжди, немовби ми розсталися з нею тільки вчора, ба ні — немовби взагалі ніколи не розставалися. Гері встала й знайомим мені легким та рвучним рухом розправила сукню. Мої слова заінтригували її, але вона нічого не сказала, тільки обвела довкола допитливим поглядом, ніби щось шукала, і, явно здивована, обернулася до мене.

— Не знаю, — безпорадно відповіла вона. — Може, в шафі?.. — І відчинила дверцята.

— Ні, там тільки комбінезони, — сказав я.

Підійшовши до умивальника, я взяв електробритву і почав голитися, намагаючись при цьому не стояти спиною до дівчини, хто б вона не була.

Гері ходила по кабіні, заглядала у всі закутки, визирнула в ілюмінатор; нарешті підійшла до мене.

— Крісе, — мовила вона, — у мене таке відчуття, неначе щось сталося.

Вона замовкла. Вимкнувши бритву, я чекав, що буде далі.

— Неначе я щось забула... неначе багато чого забула. Я знаю... пам'ятаю тільки тебе... і... і більше нічого.

Слухаючи її, я намагався бути зовні незворушним.

— Я нездужала?

— Як тобі сказати... це можна назвати й так. Якийсь час ти й справді нездужала.

— Отже, це, мабуть, через хворобу.

Гері відразу ж повеселішала. Я не можу описати, що я тоді відчував. Коли вона мовчала, ходила, сиділа, усміхалася, враження, що я бачу перед собою Гері, було сильніше за гнітючу тривогу. Та були хвилини, коли мені здавалося, що це якась спрощена Гері, зведена до кількох характерних слів, жестів, рухів. Вона підійшла до мене майже впритул, уперлася стисненими кулаками в мої груди й запитала:

— Як у нас з тобою, Крісе? Добре чи погано?

— Краще й бути не може, — відповів я.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Якщо ти так кажеш, то радше погано.

— Ну що ти, Гері... Знаєш, люба... мені зараз треба на хвилинку вийти, — квапливо сказав я. — Зачекай на мене тут, гаразд? А може... ти голодна? — додав я, бо раптово відчув, що хочу їсти.

— Голодна? Ні, — вона труснула головою, й від цього руху волосся розсипалося по її плечах. — Мені зачекати на тебе тут? Ти надовго?

— На годинку... — почав я, але вона перебила мене:

— Я піду з тобою.

— Тобі не можна йти зі мною, бо мені треба Працювати.

— Я піду з тобою.

Це була вже явно інша Гері: та, колишня, ніколи не нав'язувалася. Ніколи.

— Це неможливо, маленька моя...

Вона глянула на мене знизу, потім несподівано взяла мою руку. Я провів долонею по її плечу; воно було пружне й тепле; зовсім не бажаючи того, я почав пестити Гері. Все моє єство жадало її, тяглося й поривалося до неї всупереч розуму, всупереч логіці й страху.

Намагаючись будь-що зберегти рівновагу, я повторив:

— Це неможливо, Гері. Ти мусиш залишитися тут.

— Ні.

Як це пролунало!

— Чому?

— Н... не знаю.

Вона озирнулася довкола й знову звела на мене очі.

— Я не можу... — майже пошепки вимовила.

— Але чому?!

— Не знаю. Не можу. Мені здається... Мені здається...

Гері вперто шукала в собі відповідь, а коли нарешті знайшла, вона прозвучала для неї самої як одкровення:

— Мені здається, що я повинна весь час бачити тебе.

Сказала це якось по-діловому, без найменшого натяку на почуття. За цим щось крилося. І хоча зовні ніщо не змінилося, — я все ще обіймав Гері, дивлячись їй у вічі, — проте непомітно почав заламувати її руки за спину. Цей рух, спершу не зовсім певний, ставав дедалі усвідомленішим — у мене з'явилася мета. Я вже шукав очима, чим можна було б зв'язати дівчину.

Лікті Гері, вивернуті назад, легенько вдарилися один об один і водночас напружилися з такою силою, яка звела нанівець мою спробу. Я боровся, може, секунду. Навіть атлет, перегнувшись назад, як Гері, ледве торкаючись ногами підлоги, не зміг би випручатися з моїх рук. А вона, з виразом усе тієї ж незворушності на обличчі та з ледь помітною невпевненою усмішкою на вустах розімкнула мої обійми, випросталась і опустила руки.

Її очі спостерігали за мною так само спокійно й зацікавлено, як на початку, коли я тільки-но прокинувся. Вона немовби й не помітила мого відчайдушного зусилля, викликаного нападом страху. Гері стояла непорушна, байдужа, зосереджена, трохи всім цим здивована й, здавалося, на щось чекала.

Руки мої опали самі собою. Я підійшов до полиці біля умивальника. Відчуваючи, що потрапив у жахливу пастку, шукав виходу, подумки перебираючи дедалі нещадніші способи боротьби. Якби мене цієї миті хтось запитав, що зі мною діється і що все це означає, я не міг би видушити з себе й слова, але мені вже було зрозуміло: те, що коїться на станції з усіма нами, становить одне ціле, таке ж страшне, як і незбагненне. Та мене цікавило зовсім інше — я силкувався знайти якийсь викрут, якусь лазівку для втечі. Я стояв до Гері спиною, але весь час відчував на собі її погляд. Над полицею в стіні була маленька аптечка. Нашвидку оглянувши її, я знайшов слоїчок зі снодійним і кинув у склянку чотири таблетки — максимальну дозу. Я навіть не дуже приховував свої маніпуляції від Гері. Важко сказати чому — тоді над цим не замислювався. Я налив у склянку гарячої води, зачекав, поки таблетки розчиняться, і підійшов до Гері, яка все ще непорушно стояла на місці.

— Ти сердишся? — тихо запитав я.

— Та ні.

— На, випий.

Не знаю чому, я був певен, що вона мене послухається. І справді, Гері мовчки взяла склянку з моїх рук і одним духом випила снодійне. Я поставив порожню склянку на столик і сів у кутку між шафою й книжковою полицею. Гері повільно підійшла до мене й умостилася на підлозі біля крісла, підібгавши під себе ноги, як це вона робила раніше, й не менш знайомим мені рухом відкинула волосся. Хоч я вже не вірив у те, що це Гері, кожного разу, коли я впізнавав її звички, мені перехоплювало подих. Це було незрозуміло й страшно, та найстрашніше було те, що я сам змушений був поводитися підступно, вдаючи, ніби вважаю її Гері; але ж вона й справді вважала себе Гері, отже, з цього погляду, в її поведінці не було ніякої підступності. Не знаю, як я дійшов такого висновку, але я був певен цього, якщо тут узагалі могло йтися про якусь певність!

Я сидів, а дівчина обіперлася плечем об мої коліна, її волосся лоскотало мені руки; ми обоє майже не ворушилися. Кілька разів я непомітно зиркнув на годинник. Минуло півгодини — снодійне мало б уже спрацювати. Гері щось тихенько пробурмотіла.

— Що ти сказала? — запитав я, але вона не відповіла.

І я подумав, що її таки почав змагати сон, хоча, відверто кажучи, в глибині душі сумнівався, що ліки подіють. Чому? На це запитання я не знаходив відповіді. Найімовірніше, тому, що моя хитрість була надто примітивною.

Поволі голова Гері схилилася на мої коліна, темне волосся впало їй на обличчя; вона дихала розмірено, як знеможена сном людина. Я вже хотів був перенести її на ліжко, та зненацька вона, не розплющуючи очей, легенько скубнула мене за чуба й зареготала.

Я заціпенів, а Гері аж заходилася сміхом. Примружившись, вона стежила за мною з наївним і лукавим виразом на личку. Я сидів, неприродно випростаний, ошелешений та безпорадний. А Гері, хихикнувши ще раз, притулилася щокою до моєї руки й замовкла.

— Чого ти смієшся? — запитав я глухим голосом.

На обличчі Гері знову проступив той самий вираз тривожної задуми. Я бачив, що вона хоче бути, зі мною щирою. Дівчина торкнула пальцем свого носика й, зітхнувши, нарешті сказала:

— Сама не знаю, — в її словах був непідробний подив. — Я поводжусь, як ідіотка, правда ж? Мені чомусь раптом... Та ти теж гарний: сидиш надутий, як... як Пелвіс.

— Як хто? — перепитав я, бо мені здалося, що я не дочув.

— Як Пелвіс, ти ж його знаєш, того товстуна...

Це вже взагалі було щось неймовірне: Гері, поза всяким сумнівом, не могла ні знати, ні навіть чути від мене про Пелвіса з тієї простої причини, що він повернувся зі своєї експедиції щонайменше через три роки після її смерті. Я теж не був з ним до того знайомий і не знав, що, головуючи на зборах Інституту, він мав неприємну звичку страшенно затягувати засідання. Власне кажучи, його звали Пелле Вілліс — звідси й скорочене прізвисько, яке до повернення Пелвіса теж нікому не було відоме.

Гері, опершись ліктями на мої коліна, втупилася мені у вічі. Я поклав руки їй на плечі й повільно провів долонями по них, так що мої пальці майже зімкнулися довкола її пульсуючої шиї. Зрештою, це можна було сприйняти як пестощі, й, судячи з її погляду, вона так до цього і поставилася. Насправді ж я просто хотів пересвідчитися, що в неї звичайне, тепле людське тіло і що під м'язами є кістки та суглоби. Дивлячись у її спокійні очі, я відчув нездоланне бажання щосили стиснути їй горло.

Мої пальці вже майже зімкнулися, коли раптом пригадалися закривавлені руки Снаута, і я відпустив Гері.

— Як дивно ти дивишся... — спокійно мовила вона.

Серце моє калатало так, що я не міг видобути зі себе й слова. Я на мить заплющив очі.

І раптом у мене виник чіткий план дій, від початку до кінця, з усіма подробицями. Не гаючи й секунди, я підвівся з крісла.

— Мені вже треба йти, Гері, — сказав я, — і якщо ти так дуже хочеш, то ходімо зі мною.

— Гаразд.

Вона рвучко підхопилася з підлоги.

— Чому ти боса? — запитав я, підходячи до шафи й вибираючи з-поміж різнобарвних комбінезонів два — для себе і для неї.

— Не знаю... мабуть, я кудись запроторила свої туфлі... — невпевнено відповіла вона.

Я пропустив це повз вуха.

— У сукенці ти не зможеш цього надягти, доведеться скинути.

— Комбінезон?.. А навіщо? — здивувалася вона й відразу ж почала стягувати із себе сукенку.

Та тут з'ясувалася дивна річ — сукенка не знімалося, бо, як виявилося, на ній не було жодної застібки, блискавки чи хоча б якогось гачка. Червоні ґудзики посередині правили за звичайнісіньку оздобу. Гері збентежено всміхнулась. Удаючи, що в цьому немає нічого особливого, я підняв з підлоги схожий на скальпель інструмент і розрізав сукенку на спині, там, де закінчувався виріз. Тепер вона могла стягти його через голову. Комбінезон був на неї трохи завеликий.

— Ми що, кудись полетимо?.. І ти теж? — допитувалася дівчина, коли ми, вже одягнені, опинилися в коридорі.

Я тільки мовчки кивнув. Я страшенно боявся, що ми зустрінемо Снаута, але коридор, який вів до злітного майданчика, був порожній, а двері радіостанції, мимо яких нам довелося пройти, — зачинені.

На станції, як і досі, панувала мертва тиша. Гері стежила за тим, як я на невеличкому електричному візку викочував із середнього боксу на вільну колію ракету. Я по черзі перевірив, чи справні мікрореактор, дистанційне керування рулів і сопел, а тоді разом зі стартовим візком перекотив ракету на круглу роликову площину стартового диска під центром лійкуватого склепіння, попередньо прибравши звідти порожню капсулу.

Це була невелика ракета для зв'язку між Станцією і Сателоїдом, яку використовували для перевезення вантажів; люди в ній літали тільки у виняткових випадках, бо вона не відчинялася зсередини. Саме це й влаштовувало мене. Я, звичайно, не збирався запускати ракету, але робив усе так, неначе готував її до справжнього старту. Гері, яка стільки разів супроводжувала мене в польотах, трохи розумілася на цьому. Я ще раз перевірив усередині стан кондиціонерів і кисневої апаратури, увімкнув їх, а коли після з'єднання головного ланцюга спалахнули контрольні лампочки, виліз із тісної кабіни й кивнув на неї Гері, яка стояла біля трапа:

— Залазь.

— А ти?

— Я за тобою. Мені треба опустити люк.

Я був певен, що вона не розгадає мої хитрощі.

Коли Гері піднялася трапом у кабіну, я зразу ж просунув голову в люк, запитав, чи зручно їй там, і, почувши глухе, здушене «так», відхилився назад, щосили хряснувши люком. Обома руками увігнав дві засувки до упору й заздалегідь приготовленим ключем почав затягувати п'ять гайок, що закріплювали в пазах обшивки кришку люка.

Загострена сигара ракети стояла вертикально, немовби й справді за мить мала злетіти в простір. Я знав, що тій, яку замкнув усередині, ніщо не загрожує — у ракеті було достатньо кисню й навіть трохи харчів; а втім, я зовсім не збирався тримати її там хтозна й доки.

Я прагнув будь-що здобути для себе бодай кілька годин свободи, щоби скласти план на майбутнє й налагодити контакт зі Снаутом — тепер уже на рівних правах.

Затягуючи передостанню гайку, відчув, що металеві підпори, на яких трималася ракета, підвішена тільки за три невеличких виступи, легенько тремтять, але подумав, що це я сам, щосили орудуючи великим ключем, мимохіть розгойдав сталеву брилу.

Та, відійшовши на кілька кроків, я побачив таке, чого не хотів би вгледіти більше ніколи в житті.

Уся ракета ходила ходором від ударів — та ще й яких! — зсередини. Якби там замість чорноволосої стрункої дівчини опинився сталевий робот, то, мабуть, навіть він не зміг би так стрясати цю восьмитонну масу. На полірованій поверхні ракети переливалися і танцювали відблиски вогнів ракетодрому. Щоправда, ніяких звуків ударів я не чув — усередині ракети панувала цілковита тиша, тільки широко розставлені опори конструкції, в якій вона висіла, втратили чіткість обрисів, вібруючи, наче струни. Частота коливань була така велика, що я злякався, чи витримає обшивка. Тремтячими руками я затягнув останню гайку, кинув ключ та зіскочив із трапа. Повільно задкуючи, я бачив, як амортизатори, розраховані тільки на постійний тиск, підстрибують у гніздах. Мені здалося, що броньована оболонка змінює свій монолітний блиск. Мов навіжений, я підскочив до пульта дистанційного керування, обома руками штовхнув угору важелі запуску реактора й зв'язку; і тоді з репродуктора, вмонтованого у кабіні ракети, пролунав пронизливий чи то вереск, чи то свист, зовсім не схожий на людський голос; та все ж таки я розібрав у ньому безугавне скигління: «Крісе! Крісе! Крісе!!!»

Не можу стверджувати, що чув те цілком виразно. Кров лилася з моїх обдертих до кісточок пальців — з такою шаленою похапливістю я намагався запустити ракету. Голубуватий відблиск упав на стіни, зі стартового майданчика під соплами завихорилися клуби пилюки, потім спалахнув сніп сліпучих іскор, і всі звуки перекрив високий, протяжний гул. Ракета піднялася на трьох язиках полум'я, що відразу ж злилися в один вогненний стовп і, залишаючи за собою тремтливе марево, вилетіла крізь стартову шахту. Заслінки миттю засунулись, автоматично ввімкнені компресори почали подавати до зали, в якій клубочився ядучий дим, свіже повітря. Та я всього цього не помічав. Спершись руками на пульт, ще відчуваючи на обличчі подих вогню, з присмаленим від гарячого випромінювання волоссям, я судомно хапав ротом просякнуте гаром і характерним озоновим запахом повітря.

Хоч у момент старту ракети я мимоволі заплющив очі, реактивне полум'я все ж таки осліпило мене. Кілька хвилин перед очима пливли чорні, червоні й золоті кола. Та поступово вони розтанули. Дим, пилюка й туман зникали — їх зі протяжним стогоном утягували вентиляційні труби. Перше, що я побачив, був зелений екран радара. Я почав шукати ракету, водячи радіолокатором. А коли нарешті піймав її, вона була вже за межами атмосфери. Ще ніколи в житті мені не доводилося запускати ракету так похапливо, наосліп, не маючи найменшого уявлення, ні якого їй надати прискорення, ні взагалі куди спрямовувати. Я подумав, що найпростіше буде вивести ракету на орбіту довкола Соляріс, на висоту приблизно тисячі кілометрів; тоді я зможу вимкнути двигуни: вони працювали надто довго, тож я не мав певності, що не станеться катастрофа, наслідки якої важко навіть уявити. Тисячокілометрова орбіта, як я пересвідчився, перевіривши за таблицею, була стаціонарна. Щиро кажучи, вона теж нічого не гарантувала; але іншого виходу в цій ситуації я не бачив.

У мене не вистачало відваги увімкнути репродуктор, який я вимкнув одразу ж після старту. Я зробив би все, що завгодно, аби тільки не чути більше цього жахливого голосу, в якому вже не лишилося нічого людського. Всі маски, — це я міг сказати собі тепер напевно, — було зірвано, і крізь личину Гері почало прозирати інше, істинне обличчя, перед яким альтернатива божевілля справді видавалася порятунком.

Була перша година, коли я покинув ракетодром.