Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)

Король розпатланий і босий

на свищику грає

а його вітає

весь Єрусалим

Бетлеєм за ним

біжать малі діти

біжать живі панни

стоять за ними біди

плещуть у долоні

сяє орифлама

три лілії золоті

купаються в крові комонній

обшарпаний і побитий

без корони

голодний

прийшов свободити

гріб Господній

славімо його

Чути крики і гомін по всій Україні

плаче велика земля яблука падають

пишна звірота править народом

а як вона править не знає король

міста занедбали ремество батьків

у селах тічкуються зграї вовків

а гори паперу пливуть і пливуть

у руслах колишніх річок

а дари та благання тепер не доходять

до гордого Кракова города.

«Де течеш, Дунаю червоний?»

«Там, де стоїть панна з тобою,

козаче».

«Де ти взяв си барви такої?»

«Там, де ти забив турків троє,

козаче».

«Аби мені лучча зброя,

То загладив би ще троє,

Дунаю».

«Коли б мені кармазин,

То загинув би й татарин

не один».

«Коли б мені ще й сап'янці,

То пойняв би тебе, панцю,

брей, море, брей!»

А Дунай тече,

А панна плаче,

козаче.

Іди, мій братіку, іди,

не жди на левів та ведмедів,

що тягнуть золото арабське

під жовтим листям кленів.

Devotio moderna.

Іди, мій братіку, співай,

про ясні рани князя неба,

про білі шати Діви,

про тихі житні зерна.

Devotio moderna.

Осінні хмари.

Останні отари.

Agnus Dei, не карай Іуду.

Заходить сонце черво…

Devotio moderna.

Коли двері на колодці,

коли грати на віконці,

отже, пастка на дракона

вже готова гонорова.

Коли сніг бриніє днями,

коли сни брудні у дами,

отже, пастка гонорова

на дракона вже готова.

Час жеретія лапати,

летіть, соколи, до хати!

Закричав, огнекрилатий,

взяли замки відлітати.

Взяли крила в кайданиці,

шию до скрипиці;

сиплеться луска лапата,

благає зміїха-мати:

«Пусти сина, Георгію,

бо він іще молодий.

Не наївся, не напився,

голос не перемінився.

Змилуйся над моїм щастям,

дракон тобі ще придасться, —

скоро Діоклетіан

мучитиме християн».

Не послухали зміюки,

посікли його на штуки.

Ось так, отак, он як, о!

Отакечки, отако!

Залиш свій дім з одним вікном і йди,

нехай загрозливо подивляться услід

тополі, котрі зостаються;

один тепер, цілком один,

немає тих, кого любив,

що втримати могли, сказавши:

«Ми твої!»

Іди тепер, як знаєш, пілігриме,

шляхи, прокладені в світах, усі твої.

Немає тих, кого любив,

і щезли вороги, які

могли затримати, сказавши:

«Ми твої!»

Гойдається міх, падає сніг,

сопілка нова і пісня нова.

Епістоли, яка надійде потім,

не прочитає вже ніхто, — і ти,

і можна буде не відписувати, —

вперше, —

чому вагаєшся, іди!

Гойдається міх, сиплеться сніг,

сопілка стара і пісня стара.

Креше мороз, бреше чийсь пес,

кличе ятряний маєток з небес.

Пречиста Діво, помагай мені

шукати шлях у золотім вогні.

Порадь, коли я ради вже не жду,

і захисти, і заступи, і порятуй.

Дай лише ті слова, які Тебе достойні

у вищих небесах, на дорогому троні.

Осяй сирітську мову українську,

вгорни її у ласку материнську.

Прости, що я, гріховний і нездалий,

прошу цього між тлуму та неслави,

серед видющих, мабуть, найсліпіших,

поміж премудрих, може, найдурніших;

коли вони кричать, я все-таки шепочу,

з надією: почуєш серед ночі

і зміниш гордий глум на тихий захват,

слабих — на дужих, дужих сповниш страхом,

перед покорою веселих зел та звірів,

перед покарою, що міститься в зневірі.

Що є вогонь, високий, золотий,

на тверді серця гостро піднятий?

Це добрий меч в руках Твого Дитя.

Це віддих віри нашої. В Буття!

Єдиному, Хто вміщує в Собі

зорю і павутину на траві;

Хто промовляє хмарами, дощем,

соборами, зруйнованими вщент;

Хто зі Свого квітучого огроду

зірвав полин для нашого народу,—

у бурштиновий кинутий огром,

возношу славу Таїні Його,

в якій знайшлося місце для заглад,

обіцянок дотриманих і зрад,

і воєн, розповсюджених, як тля,

що завдяки їм обертається земля,

і миру, коли вішають дурних,

повій катують, і регочуть із святих,

а спочиваючи — хоронять молодих,

а засинаючи — поважно піють гімн,—

у ньому кожне слово — мов батіг,

для тих, що не співають, і для сих.

«О, Таїно, — кажу собі тихцем, —

не відринай мене за все оце,

коли знайшлося місце для т а к о г о,

невже мене не знайдеться для Бога?»

Вже котрий вік ми доживаєм тут,

щодня чекаючи роз'яснювальний Суд,

а суду все нема, і страшно, як завжди,

коли ніхто не зважиться судить;

коли Ісайя кається в газетах —

про істину шепочуться в кльозетах;

коли про істину шепочуться в газетах,

тоді Ісайя кається в кльозетах.

«О, Таїно, — кажу собі тихцем, —

ти не знущаєшся над бідним Москальцем?

Якщо це є Закон, у всьому незбагненний,

то, може, не такий і я мерзенний?

Якщо це є порушення Закону,

чому Ніхто не відновить основу?»

«Бог знищить все, що сотворив квітучим,

він так могутньо владарює сущим»,—

це правда, Нізамі, та чи остання?

Це Бог тобі таке дає питання.

Однаковий до всіх, але дозволь спитати,

чому по-різному ми можем трактувати

вогонь, в який ступає жінка Рами,

і полум' я, що пожирає храми,

в якому плаче спалене живцем

святої Жанни д'Арк худе лице?

Палають кобзарі і косарі,

роса палає рано на зорі;

і космос, не змайстрований богами,

палає у богів попід ногами.

Вогнем лікуй вогонь, водою — воду,

зневіру — вірою, народ рятуй народом.

Поможем Господу собою і судьбою,

яку вже ототожнюють з ганьбою.

Лукавий сміх лунає з верховин, —

так не сміється серед нас ані один.

Холодний сміх із прірви долинає, —

то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає.

Славімо сміх, у Таїні розлитий,

бо він не припиняється у світі,

який охоплений вогнями зусебіч,

на протязі сторіч, і день і ніч.

Летіли горностаї через сад,

зимою помальований на біле.

Стаєнка дрижала, пір'ячко лежало.

Та ще й усі троє.

Чи сам дома, чи не сам дома,

а хліб свіжий, вино червоне.

Рубаночок срібний, золота сокира,

древо кам'яне.

Летіли горностаї через сад,

на чорне помальований весною.

Напоїли коня, напоїли мого

вороною водою.

А стайня дрижала,

пір'ячко лежало.

Збруя нова, незбутвіла,

на сонці блищала.

Через жовтий сад горностай летів,

та ще й сам один.

Чи пан буде, чи пропав буде,

а спереду і позаду — дим.

І позаду зрада — і попереду.

Червоне вино. Цвіте дерево.

В сірому небі хмари черлені

стоять — і нема.

З сірого неба птиці багряні

летять у туман.

Де серденько моє, де тіло понищене,

ніч мина і літо мина.

«Мамо, — кажу, — я не хочу вина».

Мовчить вона.

Потім сиплються сльози,

як мак дрібні, —

його товчу.

Потім тіло покинуто, серденько ниє.

Ось і я вже мовчу.

Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь;

ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття;

гіпсову жінку кохаючи;

гілку і слово намарно ламаючи,—

не оскаржую скла, під яким колихається осінь,

відмовляюсь ховати обличчя в долонях,—

бо жести хисткі, бо любов незбагненна,

а грона цього відчуття достеменні

і сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі.

Десь грають сурми

і ніч триває

але це ніч

що паче дня

і бурштиновий труд

кружляє

посеред нього

я

на шибці краплі

за ними лампа

ковточок чаю

невдовзі осінь

холера ясна

житя прекрасне

його не досить

його не досить.

сумний витязь і птахи і кольори

а ще загадкова для знавців геральдики

картина на щиті:

три краплі крові

пронизані блакитними стрілами

на кожній із яких

сидить звісивши ноги

маленька прихильність

тримаючи високо над головами

напис невідомою мовою

Кімнат забутих вигаданий запах,

струнка лілея у тонкій руці, —

немов у вазі древній древня рана,

немов серед підробок — раптом Кранах,

і криця, мішана вночі на молоці.

Ти посміхнешся, сльози витреш,

міняючи місцями стіни зал,

де все одно Вона прихильність нищить,

де так бистрішає розлука, наче в нішах

не статуї, а лиш

розплавлений метал.

непотемніла яблуня

плете свій квіт

свою Вкраїну

пелюстками криє

біла пелюстка — були крила

сіра пелюстка — була свитка

чорна пелюстка — була й немає

а червона пливе Дунаєм

плете свій квіт

непотемніла яблуня все вищає

мої слова внизу

такі маленькі — мов мурахи…

чотири крапельки дощу:

вода вогонь земля повітря

і п'ята — книжка нерозкрита

і шоста — крапелька дощу

шкода я вмію рахувати

шкода я вмію шкодувати

чотири крапелини крові:

червона жовта синя зла

прийшов до маляра: — сідай —

і знову хмарить сиві брови

чотири крапельки дощу

чотири крапелини крові

Згасає стукіт опадаючої роси

і така тиша у всьому місті

що видно її скрізь бійниці

і сховавшись за мерлонами — видно

і навіть босоніж пробігши по теплій бруківці

обдуваючи вранішню кульбабу

все одно не порушиш тиші

все одно побачиш її

пропащий

Марноти сірих днів — мій оберіг

від череп'яного достатку і доріг,

якими не ідуть прочани зі свічками,

якими не кричать «прощаймо»

журавлі,

якими не пливуть даремні кораблі.

Ці марні дні — єдиний мій рятунок,

щонайсолодший, витриманий трунок.

Шукаючи у лісі юну дичку,

гортаючи на стриху древню книжку,

вшановую не тіло на землі.

…А скільки вже розтануло країв,

що ідолів собі робили із руїн?

Зі спопелілих шат? Із вигаданих ґрат?

Прочани й журавлі вертаються назад,

обсівши густо щогли кораблів.

— А що то за корони?

— А ми вже королі.

Прости, мій Боже, суєту

годин, призначених для духа,

цю варварську неситу скруху,

і пісню, щиру, та не ту.

Прости, мій Боже, суєту.

Мені так прикро, що ти Бог

сумного праху, жмені пилу, —

і чим тобі людина мила,

з якою завжди важко вдвох?

Мені так прикро, що ти Бог.

Прости нам сіть, і слиз, і хіть,

узнай — вони — уста для слова,

звільни, благаю, серце нове,

звели йому хоча б тремтіть,

коли не хоче жити в Крові.

в білому лоні

зорі Марії

час не існує

кожна година

місця не знайде собі

сама над іменем своїм

всміхається сама

цнотливо прикрива коліна

сніжної ночі стукають негнучкими пальцями в двері

холодне червоне вонне вино гріє пригаслі очі — Маріє

ми повернулися дивно чужі вірні і вірим:

золотоптиці мудро клюють злотозерно

золотолеви майструють друкарські верстати

вулицями бігають діти

пізнаними таїнами діляться —

а Іуда з опалих за ніч яблук

викладає хреста

мав сорочку файку люстро

знесла все те вода бистра

прочитав сто книг розумних

перша — то найрозумніша

лев ходить ринком волає на тіні

в сірому небі птахи несуть

сіті — птахів ловити на продаж

ще ніч оця а потім ще три ночі —

і ти залишиш край де гостем кожен

кажан і сходи і мости

на каву сніг летить холодний

з високих берегів — з дахів

на місто дивиться негода

червона хвіртка сад зелений

парадний одяг час на сцену

не аплодує ситий плебс

приреченому до надії

гарячі зимні як повії

по місту котяться події

і гавкає на лева пес

А як вигнали Війона

хорошого компаньйона

заспокоїлися і наситилися

позлягалися і насралися

то схотіли аби я

заспівав про короля

для короля

пісня моя невеличка

дуже скромна нескоромна:

«Дай золота

дай корону

і крульову

дай»

а як виженеш мене

то шляк тебе не мине:

буде бити буде прати

будеш тоді ротом срати

судь-бо-нос-цю наш

Ходжу-броджу білим світом щастя не шукаю

де побачу птаха в клітці куплю-випускаю

А ще ж мені сього літа куля не відлита

а ще ж мені молодому хочеться додому

мати б мені друга-брата вірную пораду

разом були б вино пили жили і вмирали

де ж ти друже забарився я тебе шукатиму

повернутися додому птахи не пускатимуть

А ще ж мені сього літа куля не відлита

а ще ж мені молодому хочеться додому.

Була січа у пітьмі,

у місяці падолисті.

Чорна вода світилася,

троїлося тіло.

Познаходили на ранок

шаблі та пістолі.

А тіла позабирали

татари з собою.

Не мали кого ховати,

просто так молилися.

Наче вперше одне на одного

сироти дивилися.

А я йшов тоді зі Львова,

три дні вже не ївши,

то вони мене забрали,

і нагодували,

і все розказали.

Яку-небудь людину

з Ісусом порівнюй:

се диво цнотливе

і не срамотливе.

Мій камінний раю,

вітаю тебе!

Впереміш опале

і зелене листя.

Матінка пречиста!

Imitatio Christi!

Летять сніги з хмари,

ченці не доспали,

впівголоса моляться,

а потім у трапезній

трохи вина вип'ють,

загріються, бідні.

Підуть стежки прокидати, —

для дороготови

на усе готови,

ой, братчики-ченчики,

травичка Христова!

Проминули, короленьку,

наші веселенькі дні,

ой, смутно мені

і тобі!

Брудна челядь возвисилась,

псарні, стайні позаводила,

регочеться над Образом,

над Гербом глумиться,

ой, жаль мені

і тобі!

А радники запродалися,

астрономи пропилися,

бидло їсть зі срібла,

кармеліток лапає,

байструків стругає.

Ходімо по саду,

згадаємо королеву.

Зроблю тобі свищика

ще одного.

Сьогосвітня розкіш —

убога у Бога.

А жіночка ласа

зроблена з гівна і м'яса.

Про це пам'ятай,

муже усемертвий.

Серденько заходить,

цвіркуни говорять

про пана Бояна

до самого рана,

до ладу, до прикладу,

а ти наслухай,

до їхньої мови

свою додавай.

Як можу, так співаю.

У дзеркало дивлячись.

Життя проминає,

за яворами ховаючись.

Панна до вінчання готова.

Гарна днесь ти, наречена Христова…

А твій батько меча нагострив,

а твій батько слуг напоїв.

Скрадається, підлий, покоями.

а ти світле волосся розчісуєш,

у дзеркало дивлячись.

Висока свіча

і чорна троянда.

Збігаються людоньки.

Ладоньки, ой, лада.

Куди тобі? В негоду неживу?

Там ягоди сухі,

там ящірки блукають.

Куди тобі? В нерадісну корчму?

Там короля нового

старці і блазні лають.

Чи до привітної вдови?

А там давно

чужі ночують.

Куди тобі подіти чорні книги?

Кому нового вірша прочитати?

Улітку світ безмежний,

узимку непривітний,

і завжди його важко покидати.