Частина друга

* * *

завше боявся зустрічі немилосердної

з принцом серед пустелі вночі

чи ти мені полову зітнеш принце

світле дитя палахкучої крові

чи ти мені чуло в очі поглянеш

ген з того краю столу

чи ти мені очі вип'єш принце

грубі і невситимі

а чи із клаптиків порваних віршів

складеш картину

мого похапливого страху до тебе

я не троянда не лис не планета

я лиш пустеля у власній постелі

каптур ченця стіна ледь помітна

за мохом

завше боявся

боявся до дзвону коли плескав у долоні

боявся до дзвону і диму

як сигнальні багаття палив

боявся до гір що постали на видноколі

до люду що вимахуючи руками

все більшими

біг рятувати мене

від принца мене порятуйте —

для того цей вірш

від маленького принца —

ату його!

пустеля»)


* * *

карта стара світанкова

сухі чорнобривці

позначають місця битв

у яких здобули перемогу

світлу склянку води

п'ю поволі

несвідомо рахуючи шрами

виглядаючи сонця

що світило впродовж

столітньої війни

хтось торкає за плече —

здивовано повертаюсь —

зі своєю водою

сідає на підвіконні поруч

спалена Жанна д'Арк

із сухим чорнобривцем у косах


* * *

веселих свят — ідуть рубінові дощі

у пальцях кришаться на статуї

золоті гіпсові у грудневих парках

заснованих павуками — священими

що в них ми навчилися хресту-любові

веселих свят робота радісна паде

багатий дощ на слух звіряє

серця і повноцінність тютюну

старі фламандці підвечерюють

плодами кам'яними ти за ними

ідеш відлунений дозвіллям

коли й вино — не гріх

коли і гріх — вино


* * *

Я ще раз вип'ю крижаного чаю

дослухаю себе і вимкну маг

поему Чубая перечитаю

передивлюсь колекцію комах

липнева злива виліпить на сході

худеньку постать дівчинки-жони

чай закінчився а Грицько в труні

і пісенька остання — про Чорнобиль

і тільки ти лишилася мені

та ще комахи із уважними очима

що розглядають шрами на чолі

а потім пересмикують плечима


НЕВОЛЯ

на синій сосні на тонкім гіллі

збудовано дім бурштиновий

живе в ньому гадина —

тільки й того роду

дзигарика має

у вікно ззирає

з синьої сосни з тонкої гіллі

тільки й того броду

тільки й того сліду

що гадина піде

прийде

піде


* * *

Нічого не знаю нікого не знаю

ніколи не живу

а як живу — то крадькома від самого себе

котрий все одно не живе тільки обсервує

і свідчить потім і свідчення ці — зрада

я сам зраджую себе — більше нічого і нікого

ніколи немає осені і літа немає ніколи

одна тільки ніч ніч буднів і свят

одна тільки ніч а потім кажуть буде смерть

смерть буде кажуть потім а ніч тільки одна

і всі сплять навіть колишні друзі сплять

навіть нинішні вороги яких собі погано уявляєш

попри їхню невідчепну реальність

задихаюся від дощу слухаю музику

дуже багато дощу дуже багато музики

споконвічний чай споконвічна цигарка

ніби ніколи уже закінчилося ніби мертві палять

Господи хоч би я вже прозрів

Господи хоч би я вже отямився

Господи

скільки ще можна подорожувати

прати єдину сорочку сушити її своїм тілом

скільки ще можна читати писати співати

к о л и ніч все одно одна ніч і не більше

коли пси і ті знаходять таких-сяких господарів

коли блудний син — і той повернувся зрештою

я — блудний син? а докази?

адже я не хочу повертатися і жерти м'ясо

адже я не хочу заздрості свого брата

адже я не хочу позувати художникові

котрий нічим не кращий за мене

і нічим не гірший він теж уже не живе

а ту дівчинку треба проклясти і забути

ні лише забути — її ім'я і очі найперше

а решта забудеться саме по собі

пам'ять осліпне безтямна

Господи

Господи хоч би я вже прозрів

і до війська тебе не заберуть більше ніколи

і нікуди тебе не заберуть комусь на поталу

це було дуже хитре і вірне рішення:

віддати мене мені назавжди на ніколи

Господи

хоч би я вже отямився — — — —


* * *

Летить пожовкле листя з верховин.

Уже ні сну не буде, ні покути,

а буде мати й буде син,

якому принесли цикуту.

До ранку так далеко, мов до раю.

Я п'ю, і мерзну, і палаю,

і знаю, що пізніше, за Дунаєм,

ти знайдеш іншого мене.

Люби мене, люби мене, люби,

той інший молодий — він не заброда,

напевно ще не розгубив

«святих небес пречисту вроду».

А я ридаю у вогні,

і пропадаю у свободі,

і тільки ти одна мені, —

а решта ночі та негоді.


* * *

Він оселився у покинутому храмі і писав.

Серед ночі приходили;

одних він знав з Европи,

а інші… врешті, може, просто миші?

Одна була приручена; відтак,

читала вголос Бо Цзюй-і або Лі Бо,

— він слухав неуважно, бо ті вірші

були не з Трої й не горіли у вогні,

який палав і ледве стримувався в ньому

зусиллям волі, що дорівнює неволі;

вона цього не помічала; він терпів.

Зерна в довколишніх полях було доволі.


ПРОБУДЖЕННЯ

Повертається зір

повертається слух

повертається свідомість

чиста як вранішній сніг

Бог переміг

я ніколи не думав

що поразка може бути

такою бажаною

так довго очікуваною

такою здійсненною

може це тому

що я й не вірив ніколи

по-справжньому

так як оце тепер

уранці

запалюючи

нову сигарету

замість свічки

дістаючи новий аркуш паперу

чистий ніби здобута поразка

ніби повернена свідомість

так-так — ніби вранішній сніг…


* * *

І чи було те літо що вимагало птахів

закинувши свою патлату голову

кудись у верховіття —

у недосяжні руки

І чи розказували двічі

історію дахів??

за валом продаю моря

разом з ваалом

І чи журились як вінчалася земля

в своїх нуртуючих соборах

при ксьондзах та своєму ритуалові

при нетутешніх глядачах отам —

за валом голубим

де списи прапори й вітрила

де літо на білесеньких ослонах

барвисте доміно розклало?

А над червоними дахами Бог розгортає

недочитаний кобзар

зерна бджоли і ранку

1980


* * *

ранкове передмістя сну про тебе

вертаюся до брами — і назад

Бог загорта не дочитавши небо

і кілька слів упало в білий сад

і кілька солов'їв із інеєм на крилах

течуть у гнізда втомлено мовчать

неповерненна незбагненно світла

і неминуча наче та печаль

і сходить сонце Боже як це просто

і вигорає місто до землі

і вже прокинувшись

усе ще чую постріл —

це знак це повернулись кораблі


* * *

Тебе узяла рання рана — любов. Усього взяла.

За живе.

Не заживе, вона стримана і осяянна.

Місяць пливе.

Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці,

нікому,

в сірий цей час, у зимовий цей час,

золотий…

Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом —

без води, без гардин, без мети.


* * *

мій друже мій вечірній ти вже сивий

а я все сам — ні звір ані той бог

і час уже збиратися на жнива

а я отак нічого й не посіяв

і ми не вдвох

біжить їжак іде юнак сміється діва

хитається в очах зеленогривий світ

мені так гірко

гірко? дивне диво

у найлютіше літечко із літ


* * *

Ти втретє цього літа зацвітеш

такою квіткою — тендітною, п'янкою.

Кімната втратить риси супокою,

бо речі перейдуть у твій кортеж.

Обернеш пил на срібло і кришталь,

наділиш тіні здатністю до тліну.

Одна із пелюсток розсуне стіни,

ти — даль, і подолаєш іншу даль.

В людей уже нема своїх святинь.

Ти можеш стати першою, одначе,

знай: біля тебе жоден не заплаче,

і пам'ятай: два дні всього цвісти.


* * *

Смішних провінціалів

і жести королів

ми досить вірно грали

перед порожнім залом

напередодні зим

аплодували кожному

хто міг прийти сюди

на вулицях порожніх

жили криштальні пси

не залишали сліду

прозорі і тривожні

і зовсім не питали —

це можна чи не можна

є ще яскраві згарища

незатишних афіш

мій день чому ти хмаришся?

ми грали та не гралися

і ролі залишилися

все ті ж

1980


* * *

в отих вазонках росли канарки

вазонки стояли на сходах

покинутого дому

їх поливали водою з криниці

за канарками полював чорний кіт

а може білий не бачу різниці

і от одного разу

коли ми досліджували нутрощі

віолончелі

(там було достобіса цікавих речей:

кубик Рубіка книги і гільзи)

так от саме того разу

чорний або білий кіт

заплакав

смішно втираючись

брудними лапками

і одна із канарок

та що росла у найкращому вазонку

сказала:

«віддайте мене йому

хай заспокоїться»

і так отой кіт поїв усіх канарок

і дім тоді став уже з о в с і м покинутим

а за розламану віолончель

нам добре всипали

а кіт невдовзі загинув

невдало стрибнувши за горобцем


* * *

Вона, коли остатній промінь граком,

викреслює свій вензель сміливіше.

Вина будинку під червоним дахом,

із білими фігурами у нішах.

Тремтить вода — то пощези мовчать.

Вона малює вензель на доріжці в сад

і опечатує сліди сухим цілунком, —

так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,

усе ж її зника.

Фігури кличуть лють свою фігурну,

безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,

бо все ж вина, бо все ж червоний дах,

бо все ж доріжка в сад,

а не із саду.

(«вина будинку нічна»)


* * *

чекаймо

і хтось поховає ці губи тремтячі

люди нарешті знайдуться

так знаходиться клямка у дверях

і щось що пахне яблуками та спокоєм

мама так пахла

владно стисне тебе за пропиту горлянку

і що ж і тоді відчиняться двері

і не треба вже буде чекати

і хтось


* * *

відлюбив горо

відлюбив

ходив біля брами

з мальованим левом

курив

дивився на хмари

думав про небо

поруділе в серці

потойбіч серця

його вкриє гора висока

зелена й червона

з білою корогвою

на вершині

з молодою скляною

труною в долині

відлюбив долино

відлюбив


* * *

поволі гасне книга колір книги назва книги

по тому ясне тло всю площу заливає

і пил паде

і нерухомість

відділяється від стін довколишніх

від водограїв

і від звичних слів відділяється

вії довгі приспущені

слова невиправні

водограї будівлі назавжди

віддаляються від нерухомості

розтріпують волосся закурюють

почувають себе невимушено —

що за краєвид!

усі ознаки попелу

/«спалення книги»/


* * *

Юркові Саєнку

Немає нікого у весняному надвечір'ї

полум'яніє трава суха на узбіччі

і кожен наступний день —

це попередній день

колеса крутяться життя минається

стара поорана платівка крутиться

голка ніяк не перескочить

до наступної борозни

видобуваючи все ті ж сонця

і хмари

ми їдемо на тій самій швидкості 33

потім усе скоріше

і через це прискорена мелодія

видається смішною

смішний вітер

смішне сонце

веселі сльози

кумедний розпач тих

кого немає у весняному надвечір'ї

тих кому можна було б показати

порожній костьол і призахідні гори

над якими нерухомо зависли зорі

добрі чисті вічні зорі

а ми злі брудні й минущі

повтори це як приспів:

зорі добрі — а ми злі

зорі чисті — ми брудні

вічні зорі — минущі ми

і палаюча трава пролітає за вікнами

і той хто увімкнув цю гру

забув де вимикач

до чого тут ми

хіба ми причетні

до відшукування причетного

нас просто так виховали

а потім сказали

що це не основне

у весняному надвечір'ї

де ніколи немає нікого нікого ні-ко-го


* * *

Отож, іще один звичайний

червоно-чорно-білий королівський похорон,

вогкі зимові сигарети; он ворон,

ось електрокамін і чай, і книга,

яку треба дописувати вечорами,

коли, обнявши зайчика, засне мала.

Я думав, ця зима не так почнеться;

зумисно не звертав уваги

на віщування в навмання розкритій книзі,

на те, що не було листів,

а потім були, правда, небагато,

і я читав листи у ліжку,

добре розуміючи, що це вже не сон.

І це не сон. І це. І це також.

Аж ось помер король, помер насправді.

Я саме скидав светра, як зненацька

заговорило радіо, його забули скрутити звечора,

і ледве стримуючи ридання, повідомило

сумну звістку

жіночим голосом.

Тепер не часто помирають королі.

Мала прокинулась. Устав і зайчик.

Гріх спати в такий день;

діставши решту іграшок

з поламаного холодильника,

ми почали бавитися в т р а у р.

Сварились двірники на тротуарі,

і всюди — в сніг, будинки, — застромляли

червоні, чорні, білі прапори.


ДОЩ

І неминуча сіра крапля — цвях,

довічно в незалежне тіло вбита;

ішов отак, сердитий, необжитий,

і розпочався без'язикий шлях

не вранці, і з приходом темноти,

разом з дощем — не припинявся.

І скільки тих разів з'являвся Дем[1],

щоб ти навчивсь являти щедрість,

не обумовлену ні попереднім небуттям,

ані тутешнім проминанням…

Заквітчано всі брами. Осінь?

Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі.

Тепер і досвіду, і втоми досить.

Тепер пиши: «Прийшли».

Імла палає, вересень, свобода.

Свобода.

Вересень.

Імла.


* * *

У листопаді ти не спиш; скрипить паркет,

і пара з чайника та дим від сигарет

подібні; а за складом — галузки мокрі і

двірник, з учора п'яний; він

не знає про Війона,

а тільки кашляє, бо до похмілля ще далеко, легко

із тілом серце розмовляє; чуєш, ні?

«Ти знаєш смерть, всепоглинаючу, як сніг;

це добре, що вона все поглинає, треба

багато смерті, щоб поглинути усе,

зокрема, це безсоння — спад чи спадок

десятка років, відданих іспанським королям,

і названих «Америка»; ти першим володів,

тепер ти вільний; може, це безсоння

і є знанням? і смертю? снігом?»

Загрузка...