Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)

пухнастий вітер що летить з півночі

котить голови

вітер що летить з півдня

стинає голови кульбабам

на убіччі руїни театру античного

акторів нема

вітер летить із заходу

куди він летить

кому він стинає голови

деякі думки а також слова

і навіть сніги

існують доти

доки їх не названо

о маски театру античного

рушайте вже на схід

Він — це ти,

але ти ще не змій і не дощ,

лише пташка у пташці,

піщина в пустелі.

(Але ще не пустеля).

Він — це пташка і змій одночасно.

згадую гнізда покинуті

тієї що кликав уже не назву

ніколи уже не врятую

близького до істини плоду вечірнього сонця

навіщо згадувати покинуті гнізда

навіщо згадувати гнізда

навіщо згадувати

згадую гнізда покинуті

безпорадності власної землі пустельні

сприймання свого не назву уже іменем птаха

згадую

не вітаймося тут серед вулиць дивних пустельних

повних вітру дощу і криків наляканих птахів

тут де попіл — наче попіл листів

наче літо минулого року

із собаками та дієсловами в усіх на світі дієвідмінах

із вишнями блискавицями дзвонами та

апельсинами

із усім що було і чого більше ніколи-ніколи не буде

отак я кажу тобі тут серед вулиць пустельних

засипаних попелом —

не вітаймося тут зробімо вигляд що ми незнайомі

приїхали чумаки

привезли повні вози дощу

та похмурі обличчя їхні

і мовчать і мовчать

цілу ніч цілу ніч палали багаття

під нашими вікнами

цілу ніч хризантемовий дощ

намагався їх загасити

а на ранок поїхали чумаки

повезли далі повні вози вогню

залишивши під нашими вікнами

хризантеми і попіл і попіл

вона танцює зараз на терасі

вона танцює кольоровий танок

— любити її любити опівночі — кажеш про себе

про хмари липневі

заходиш у них по груди заходиш у літо

шматочки його відразу ж торкаються очей і волосся

дивишся крізь них на сонце — бджоли яблука

дощ

а танок триває вона танцює хоч довкола темніє

вона танцює в саду вона танцює на твоїх долонях

і раптом

падає

підхоплюєш — любити тебе опівночі — кажеш

ідеш не дослухаючи аплодисментів і свисту з галерки

ідеш по квітах і помідорах що негарно пахнуть

несеш її — наче хмару наче сіно просто як бджолу —

і не повертаєшся

Лине полегкість човнами-пальцями

споминів у нас досить

музики теж

птахів із шелестячими блискавицями

в місячних дзьобиках

на деревах покинутих травами

теж

але нам не задосить нас

але втіхи замало й часу для втіхи

негідникам сонця з епохи мурах

сонцю й негідникам

не прийнятим травами

сонцю і нам

не прийнятим нами —

світлі дзвони світлих дощів

нездійсненність богів а тому і нас

шепочуть

роздягаючи бажання піднятись до флюгерів

і водночас опуститися на стіни

абсолютної метафоричності —

пройти крізь стіни

(дощу)

закликає нас дзвоніння скрапуюче

нездійсненність болю а тому і нас

а отже і музики —

бо нам не задосить пальців

бо нам очей не задосить

бо нам не задосить нас

і болю нашого

хай навіть нездійсненного

небажаного

ми не маємо дому — але маємо руки

і нас

і до того ж кохану що освітлює плач

та повторення крил у нащадках

і тоді проростають питання двінких атавізмів

вибору поміж нами та крилами

ми гукаєм — обирайте останніх —

ми не маємо дому —

але маємо спомини

хіба цього не задосить

(щоночі топитись в долонях твоїх

і випливати на берег) —

з мушлею для тебе

з правом на ще одну спробу

з правом на спогади і на ключ

до неіснуючого дому

до сухої землі

що раптом проросте словами власними

незрозумілими для всіх окрім тебе

для тебе окрім усіх

бо ви неподільні

бо ви неподільні

і безсилля твоє — також їхнє безсилля:

перед втіхою

перед мурахами

перед яблуками

в основу дому покладемо рибу

цвіркуна

зозулю

зимовими вечорами вони нам

нагадуватимуть про літо

до того ж цвіркун гратиме

риба співатиме

а зозуля рахуватиме

скільки всім нам залишилося жити

раніше ключ лежав тут

зараз його нема

заходимо з іншого боку

шукаємо — і нема

лежить кілька соснових голок

кілька соснових шишок

стоїш на хмарі

заклично махаєш рукою траві

людям звірям

Марія

Марія води і сну

Марія пахощів та землі

Марія тебе

але вітер подихів їхніх і поглядів

далі жене хмару

махаєш рукою прощально

вийти в темінь нічного літнього грому

торкнутися першої росини

на його шорсткій щоці

— тату — мовити — тату

запах ріки

запах слідів пташиних на березі

кохана —

одне і те ж саме

стверджую ввечері після купання

темний корінь на дні ріки

перший жовтий листочок на плесі

і я —

одне і те ж саме

стверджуємо ми

але нам не задосить нас

милий невтішний і сивий

мов тато з трояндами

наш страшний суд вже нікого

торкнутись не зможе

тіні жовтаві болючі для птахів осінніх

маєм зірвати до одної а чи квітами стати самі

наче сива вода наче порухи ангелів в серпні

або осінь осіння і таїна ваша найважчої

вашої мови

а іноді так:

замети печалі журавлів та розгубленого листя

забарвлені в милий вечір

знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку

поміж батьковим кожухом

з а очима найлютішого індіанця з племені всіх

і ще снігоочищувачі на вулицях

розгортають замети печалі

водії вниз не дивляться —

унизу твоя щирість

нікому із нас не потрібна

маю тебе сльозою барвистою —

а вона скочує в ріки стрункі наче струни

і чисті мов кров козача

пливе до славутича-тата

щоб тріпотіти в руках

найгіркішого рибалки в світі

скочує в темінь

така ж самотня як і ця ніч

то тепер уже маю їх дві

сльозиноньки

і — врочистий дощ:

не заважайте мені рахувати

краплини осені на шибках

поцілунки на вустах чужих коханих

круків що летітимуть на тлі призахідного сонця

опісля дощу

і карети доверху закидані червоними квітами

і тебе з широко розкритими сірими очима —

(осінь прийшла

а за нею нікого нема

і це — найдивніше…)

сутінковими птахами

поросла твоя мила і втрачена назва

музика ледве засніжена

за теплими мурами сліз

тамуючи землю і світло

погляньмо на поле срібне

теплим небом налите по вінця

темним небом наповнене вщерть

дощ повився мов дикий сідий виноград

моя смертонько мила я плачу

коли трохи ущухне твердий листопад

коли попіл ущухне кого ми побачим

і кому ми пробачимо що

світанковими назвами? —

тамуючи землю і світло

погляньмо на поле срібне

(срібне-срібне поле)

якби ти була моїм голосом

і всім що він може назвати

якби ти була очима моїми

і всім що вони побачать

якби ти була всім що може бути

і може не бути —

голос мій називав би тільки твоє імено

очі б тебе лише бачили

а буття стало б мені за спільника

з яким можна довго сидіти

розмовляючи про що завгодно

а можна просто довго мовчати —

хоч і всю ніч

і весь ранок

і все життя

якби ти була моїм голосом та очима

якби ти була

Крихта золота

злагідна кинута

до вишнево-летючої пащі

розтає неслухняно

і м'яко

і зелена зоря витікає

із рани беззвучної

бракне струни

і страшно труни

сонце поволі сідає за школою

ти розгубив по дорозі слова

хочеш мови вкраїнською нової

а стара ще жива

це так якби мама твоя виходила

і на порозі зустріла ще одну

молоду саму себе і як тоді

ти пояснив би кожній із них

кого тобі більше сьогодні треба

чому ти кликав і вона прийшла

оця друга легка й усміхнена

і куди піде перша стара й сумна

Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе

твою наругу і гнів

не заслужив я мерзенний порох

зламана квітка просто гній

І чим далі міцніє затятість,

тим ти нижче вклоняєшся лікарю,

єдиному, хто не може тебе втішити,

єдиному, хто не потребує втішати.

Все частіше виходиш на вулиці,

безладно наклеєні на планету.

Все частіше знаходиш монети,

карбовані в п'ятому році, вночі.

Люди вже не бояться тебе.

І неврожаю вже не бояться.

Все частіше разом із ними радієш

грації танцюристів, усмішкам повій.

Я їхній, лікарю. Хто мій позивач?

Хто, як не цей перехожий,

мій довільний заручник?

І в чому не винен я?

Липи замислюють бджіл.

Липи — мені повернуто,

бджоли — мені.

І дарма, що немає гостинців нашим —

не те, що циганським — дітям,

адже лиш Марія з пучечком безсмертників

віншувала мене з народинами завше,

замислено витираючи пилюку

на старій радіолі.

— Ти вигадав мене, — каже лікар. — Ти

вигадав місто і липи, і бджіл.

Ти вигадав Бога, мов нетлю,

що рветься щоночі до хати,

щодня — із неї.

— Ти вбив. Тепер ти мусиш бути, —

каже лікар.

Татарське зілля, здивлене й зажурене.

Продовжуй потайки мережить собі пута

під синім небом, між трьох стін.

Тобі не буде лиха, бо ти хворий,

ти хворий на недолю, — прости.

Хіба це важко — поміняти в вазі воду,

чи уночі в кімнату нетлів напустить?

Ти заламуєш руки і так боляче просишся,

піднімаєш останні знамена плачу.

Апельсини на брук — і поко… ой, покотяться

серед білої вулиці — і дітей — і дощу.

Де я? Маю натомлені птиці

під високими зорями, над широкими площами.

Усміхайся, заплющуй тихесенько очі, —

ти непроханий тут і непрощений.

У театрі, Галинко,

ми не зможемо бути самотніми.

Ти ж бо знала.

Щебече в руці картонний квиток

для проїзду у загальних вагонах

поїздів пасажирських,

що поїдуть сьогодні

в моє місто.

Слава богу, що я не побачу тебе мертвою.

Слава богу, що я не побачу тебе.

Лиш не сердься.

У виставі, Галинко,

глядачам заборонено участь приймати,

плювати на підлогу і лузати насіння.

Та знаходяться певні ексцентрики,

що собі дозволяють усе це,

і, звісно, зазнають справедливої кари

з боку адміністрації —

штраф або смерть.

Як дивиться лікар в очі Марії! —

голуби купаються в погляді,

приливають пір'їни до скронь,

змушують посміхатися ріллю і росу

на покинутому звечора плузі.

І довіра єднається сяйвом

із сяйвом коралів на шиї.

І рвучкість, з якою знімає вона сукню —

то рвучкість кісток до біління свого.

Як чужіша тобі пучок безсмертників —

пропорційно своєму засиханню.

Чим міцніше стискають вони руки,

чим ближче —

тим далі.

І чим далі міцніє затятість,

тим ти нижче вклоняєшся мамі.

Купуєш іграшки та гвоздики,

приносиш і віддаєш наодинці.

Не любові вже просиш —

копійок на сигарети,

бо за ті, що знайшов на вулиці,

вже не купиш

ні сигарет, ні іграшок, ні гвоздик.

Викликають лиш посмішку

в антиквара.

Все частіше виходиш на вулиці,

спокійно досліджуєш релігію спектру,

вибухаючу в світлій липневій воді,

в контрапункті хмар,

щойно вирізьбленому вітром, дощем, далиною.

Вже нікуди ти не поїдеш,

Бог із ним, з тим святим Граалем,

з нами Бог.

Проходить час — і кров твоя — дим,

і хата — срібне колібрі — вмира на долоні.

Вже не мудрий — бо є зраджене Слово,

і не той, хто питає — бо є сказане Слово,

і не той, хто вчить — бо Словом не вчать.