Справжня історія Стародавнього часу

Перші століття римської історії

1. Як виник Рим. У центрі Італії, зовсім поруч з етрусками, але на іншому березі річки Тибр здавна жили племена латинів і сабінів. Їхній край, який за назвою численніших латинів іменували Лацієм, був багатим на родючі землі, збагачені вулканічним попелом. Щоправда, траплялося тут чимало й заболочених низин, тож селянам доводилося жити переважно на пагорбах. Займалися латини і сабіни землеробством і скотарством: розводили корів, овець, свиней. Тоді як сусіди — етруски — будували свої міста, вони зберігали племінний устрій. Вшановували як спільних з етрусками божеств — Юнону, Мінерву, Нептуна, Аплу (або ж Плутона), так і власних: бога-творця Януса, бога-захисника і покровителя черед Марса, богиню землеробства і родючості Цереру, лісів — Діану, садів — Венеру, покровительку домашнього вогнища Весту. Латинського бога неба і блискавки Юпітера вважали схожим на етруського Тіна.

Латинські вожді прагнули бути схожими на етруських володарів, іменували себе царями (латиною це слово звучало як «рекс») і вважалися нащадками троянців, які нібито втекли до Італії після перемоги ахейців. Хай і повільно, але латинські поселення теж почали перетворюватися на невеликі міста. За переказами, царя містечка Альба-Лонга на ім’я Нумітор усунув від влади його рідний брат Амулій. А щоб не було кому помститися за скривдженого, єдину доньку Нумітора — Рею — підступний родич зробив однією зі жриць богині Вести, яким забороняли виходити заміж. Коли ж царівна таки народила двох близнюків (казали, що їхнім батьком був сам бог Марс), наказав покласти їх у кошик і пустити за водою. Малюки, однак, не загинули, бо їх знайшла вовчиця і вигодувала своїм молоком. Потім близнюків підібрав вівчар, який назвав їх Ромулом і Ремом та виховав як власних дітей. Коли хлопці зросли, вони зібрали навколо себе ватагу сміливців, по­мстилися кривднику свого діда і вирішили заснувати власне місто на березі Тибру. В останній момент брати пересварилися, і Ромул вбив Рема. Тож царем нового міста, утвореного з сусідніх поселень латинів і сабінів, став Ромул, на честь якого місто і дістало назву Рим (латиною — «Рома»). Згідно з легендою, це сталося 753 року до нашої ери.

Спочатку нове місто було маленьким, але згодом розрослося, адже волею долі опинилося на перехресті шляхів, головним із яких був сам Тибр. До того ж, Рим розташований поблизу моря, але водночас — на відстані від узбережжя, тому напади піратів не були для його мешканців несподіваними. Згодом Рим почали іменувати «містом на семи пагорбах». Будинок царя був розташований на пагорбі Палатин. На найвищому — Капітолії — збудували фортецю, де мешканці могли сховатися під час нападу ворогів. Болото у низині осушили, й утворилася площа, на якій мешканці могли збиратися для торгівлі й обговорення громадських справ. Її римляни називали Форум.

2. Рим за часів царів. Внутрішній устрій Рима нагадував устрій етруських міст-держав або ж давньогрецьких полісів. Повноправні мешканці міста називалися його громадянами. Із земель, що належали громаді, кожному надавали ділянку, доходи від якої дозволяли громадянину утримувати свою родину, а в разі війни — озброюватися і приєднуватися до війська. Найважливіші питання внутрішнього життя міста вирішували на загальних зборах громадян, які іменували коміціями. Рішення, щоправда, ухвалювали не звичайною більшістю голосів. Спочатку голосували всередині свого військового загону — сотні, або ж племінного об’єднання — триби. А ухваленою вважали постанову, яку підтримала більшість сотень або ж тріб.

Виносити власні пропозиції на голосування пересічні громадяни не могли. Це робив цар або старійшини. Раду старійшин у Римі називали сенатом. Його складали сто представників знат­них родин. За легендою, перших сенаторів відібрав із найшляхетніших і найповажніших громадян сам Ромул. І надалі це звання переходило у спадок від батька до старшого сина. Сенатори, однак, могли лише радити володарю, вирішував все одно цар. Він був командувачем війська і водночас зосереджував у своїх руках владу над містом за мирного часу — у Римі таку владу називали імперієм (від слова «імпере» — «владарювати»).

Спочатку володар був водночас і верховним жерцем. Проте за правління другого римського царя Нуми Помпілія була запроваджена виборна посада великого понтифіка, і відтоді за рексом залишився обов’язок виконувати лише окремі релігійні обряди. Про Сервія Туллія розповідали, що він не лише збудував перші кам’яні мури навколо міста, а й поділив громадян на класи — відтоді обов’язки римлян у війську, як і в Афінах від часів Солона, залежали від їхніх доходів.

Римські царі намагалися бути схожими на етруських володарів: носили пурпуровий одяг і золотий вінець, вершили суд, сидячі на троні. Царів супроводжували особливі охоронці, озброєні сокирами і різками. Щоправда, влада царя у Римі не була спадковою: якщо володар помирав або зникав безвісти (так сталося, скажімо, із самим Ромулом), нового володаря обирали на народних зборах. Відтак — серед сімох відомих нам римських царів були і латини, і сабіни, а згодом влада взагалі опинилася в руках етрусків.

3. Встановлення республіки. Етруском був і цар Тарквіній Гордий, який запам’ятався своєвіллям і жорстокістю. Проти нього виступив навіть його власний небіж — Луцій Брут. 510 року до нашої ери за закликом Брута римляни повстали проти царя. Сам Тарквіній тоді перебував у військовому поході, тож його просто не пустили назад до міста, сповістивши з міських мурів про позбавлення влади. Нового володаря обирати не стали, ухваливши, що надалі містом керуватимуть обрані на один рік посадовці. Такий устрій дістав назву республіка, що в перекладі з латини означає «спільна (або ж народна) справа».

Тарквіній звернувся по допомогу до володаря сусіднього етруського міста Клузій — царя Порсени. Той зібрав чималу армію і рушив на Рим. Про ту війну ми знаємо з легенд, що зберегли для нащадків імена мужніх оборонців міста. Казали, що один із захисників — Публій Горацій — ді­став прізвисько Коклес (тобто «одноокий»), бо втратив око у бою, коли самотужки стримував цілу ворожу армію на мосту через Тибр. А Гая Муція назвали Сцеволою («шульгою») після того, як він сам поклав свою правицю у вогонь, аби довести Порсені, що той нічим не змусить його видати товаришів, які змовилися вбити ненависного царя. Пізніше римляни розповідали, що етруски так і не змогли захопити їхнє місто. Але збереглися й інші перекази, з яких зрозуміло: оборонці все ж змушені були погодитися на принизливий мир із Порсеною. За його умовами, вони навіть не мали права володіти залізною зброєю. І лише після того як цар Клузія загинув у бою з військом латинів та грецьких колоністів, Рим повернув собі незалежність. Тоді ж у місті остаточно утвердився республіканський лад. А невдовзі римляни приєдналися до Латинського союзу, створеного у Лації за зразком грецьких та етруських полісних об’єднань.

Від самого початку римську республіку очолювали одразу двоє посадовців — так, щоб жоден із них не міг зазіхати на одноосібну владу. Називали цих керівників преторами, або консулами. За легендою, першими обранцями стали ватажки повстання проти Тарквінія. З часом громада зросла, складнішим стало й державне управління, яке вимагало більшої кількості урядовців. Тому назву консулів залишили за двома найвищими посадовцями, до яких перейшов царський імперій. А преторами почали називати суддів. Скарбницею керували квестори, за громадським порядком стежили еділи. Найповажнішою посадою вважалася посада цензорів — вони складали список римських громадян («ценз») і сенаторів.

У разі суворої необхідності сенат, утім, міг призначити на обмежений час і одноосібного керівника держави — диктатора. Але це траплялося надзвичайно рідко, щоб ні в кого не було спокуси стати царем.

Колишні консули зазвичай ставали сенаторами, загальна кількість яких була збільшена до трьохсот. І саме сенат відтепер керував римською громадою. Старійшин іноді іменували «батьками» республіки, латиною — «патрес», а їхніх родичів називали патриціями (тобто «нащадками батьків»). Саме в руках патриціїв і зосереджувалася справжня влада у тепер уже республіканському Римі.

Боротьба плебеїв із патриціями

1. Патриції та плебеї. Вільних мешканців Рима, які не належали до патриціїв, називали плебеями. Серед плебеїв були як бідні, так і заможні люди, деякі навіть могли похизуватися «шляхетним» походженням. Проте всі вони були позбавлені більшості громадянських прав. Забороняли навіть шлюби між патриціями і плебеями.

У боротьбі за рівні права плебеї вдавалися до різних засобів. Одного разу вони навіть відмовилися воювати, переселилися з Рима на сусідній пагорб Авентин і утворили власні народні збори, де ухвалювали свої закони. Голосування, в якому брали участь плебеї, назвали плебісцит (тепер так називають загальнонародне голосування з важливих питань). А переселення дістало назву сецесії (тобто «відокремлення»). Перелякані патриції пішли на поступки і заради повернення плебеїв погодилися, щоб ті мали право обирати зі свого складу особливих посадовців — плебейських, або ж народних трибунів. Трибуни захищали плебеїв і могли навіть скасовувати рішення консулів і сенату. Для цього їм досить було вимовити слово «вето», що латиною означає «забороняю».

Згодом плебеї домоглися укладання писаних законів. За легендою, для цього римляни навіть звернулися за порадою до греків. Закони були записані на дванадцяти мідних пластинках і виставлені для загаль­ного ознайомлення на Форумі, тому дістали назву Законів два­надцяти таблиць. Вони передбачали суворі покарання за будь-які зазіхання на чужу власність, незалежно від того, кому вона належала — патрицію чи плебею. Водночас закони підтверджували заборону шлюбів між представниками різних станів і були дуже суворими у ставленні до боржників, серед яких, як правило, переважали плебеї.

За кілька років міжстанові шлюби все-таки дозволили. А патриції змушені були погодитися виконувати рішення, ухвалені плебісцитом. Зрештою народним трибунам надали право недоторканності — їх не можна було засудити під час виконання ними своїх обов’язків.

2. Війни з сусідами. Галльська навала. Рим дедалі зростав. Землі для всіх його громадян уже не вистачало. Здобути нові лани можна було лише збільшивши міські володіння за рахунок сусідів — не дивно, що римляни постійно воювали. За легендою, для війни із сабінами диктатором призначили звичайного селянина Луція Цинцината. Про призначення йому повідомили саме тоді, коли він орав своє поле. Цинцинат одразу ж прибув до Рима, очолив військо, розгромив ворогів — і повернувся до оранки.

Тривалою і виснажливою була боротьба з етруськими Вейями. Лише після трьох війн, останню з яких римляни порівнювали з облогою Трої, місто захопили і зруйнували, його мешканців продали у рабство, а землі розподілили між римськими громадянами.

Тим часом республіку чекало нове випробування. 390 року до нашої ери на Рим рушили інші переможці етрусків — галли. Військо, що вийшло назустріч загарбникам, зазнало нищівної поразки. Римляни змушені були віддати на поталу ворогам свої домівки, трималася лише міська фортеця на Капітолії. Галли спробували захопити й її — підступним нічним штурмом, але поснулих захисників розбудили розбурхані підозрілим гомоном гуси з храму Юнони-Порадниці, і напад було відбито. Пізніше навіть з’явилося прислів’я — «Гуси врятували Рим».

Вороги погодилися залишити місто лише за величезний викуп. Проте, коли його зважили, ватажок галлів Бренн кинув на терези ще й свій важкий меч. Обуреним містянам свій вчинок він зухвало пояснив двома словами — «Горе переможеним!». Римляни назавжди запам’ятали цю «галльську науку» і надалі робили все можливе, аби більше не опинитися в такому приниженому стані.

3. Перемога плебеїв та її наслідки. Для того, щоб протистояти ворогам, римлянам треба було насамперед подолати суперечки всередині власної громади. Натомість до звичних конфліктів між плебеями і патриціями додалася ще й боротьба незаможних громадян проти глитаїв-позичальників. Боротьба була запеклою, кілька років місто взагалі жило без керівників — їх просто не могли обрати, бо сенатори з різних приводів заважали голосуванню за представників простолюду. Але врешті-решт народ домігся свого. Спочатку лихварям заборонили надавати позики громадянам за кабальними умовами, а потім — і продавати громадян у рабство за неповернені борги. Плебеям поступово дозволили висувати свої кандидатури на усі важливі державні посади, а згодом взяли за правило одного з консулів обов’язково обирати з плебеїв.

На знак громадського замирення посеред Рима збудували храм Згоди. Верхівка плебеїв швидко зблизилася і навіть породичалася з патриціями. Разом вони становили нову панівну верству, якій тепер належала влада в республіці, — римляни називали її нобілітетом (з латини це слово перекладається як «знать»).

4. Римські звичаї. Незважаючи на те, що новий державний устрій більше нагадував грецьку олігархію, навіть пересічні римляни неабияк пишалися своєю приналежністю до громади «нащадків Ромула». Служіння спільній справі у Римі вважали почесним обов’язком і покликанням кожного громадянина. Беззаперечного дотримання законів вимагали від усіх, незалежно від походження і заслуг. Водночас і громада з повагою ставилася до будь-якого римлянина, хай і незаможного, намагалася допомогти і захистити його, якщо він потрапляв у біду на чужині. Громадянина не можна було позбавити волі, а щоб винести йому за мирних часів смертний вирок, судді мали отримати згоду народ­них зборів.

Римляни не соромилися праці та з гордістю іменували себе народом сільських господарів. Навіть знать намагалася не вихвалятися своїми статками, їла просту їжу зі звичайного посуду і носила одяг із домотканої шерсті. Як обходитися з прядкою, знали навіть дружини сенаторів.

Найважливішою цінністю для римлянина була родина (латиною — «фамілія»). Він намагався допомагати родичам в особистих і громадських справах, підтримувати їх у скрутну хвилину. Беззаперечна влада в родині належала батькові, який міг судити і карати дружину, дітей, онуків і рабів (яких теж вважали членами родини) на власний розсуд. Від батька зазвичай очікували суворості й справедливості. А від жінки — уваги і піклування про чоловіка і дітей, які мали бути виховані як «справжні римляни». Від дітей вимагали насамперед слухняності, поваги до старших і щирого прагнення стати гідним громадянином.

Окрім богів, яких вшановували усією громадою, у римлян були й «домашні» божества — лари і пенати. Їхні святилища мали у кожній домівці, а обов’язки жерця виконував батько. На свята ларам і пенатам приносили жертви, а коли римляни переселялися до іншої оселі, фігурки богів перевозили з собою.

Об’єднання Італії під римською владою

1. Римське військо. Одним із головних обов’язків римського громадянина була військова служба. Та й саме римське військо було нічим іншим, як «озброєною громадою». Зброя римлян спочатку була схожою на грецьку чи етруську. Та згодом замість великого щита почали використовувати вужчий. Довгий спис замінили на два коротших, якими можна вразити ворога на відстані. Зрештою — вояки отримали коротші, але зручніші у ближчому бою мечі, гладіси. Окрім щитів, римських бійців захищали шоломи і шкіряні панцирі з металічними пластинами. Взувалися вояки у невисокі чоботи — каліги.

Спочатку все римське військо йменувалося легіоном. Згодом легіонів стало кілька. Після галльської навали римляни почали воювати по-новому. Легіони поділили на маніпули, кожна з яких складалася з двох центурій (сотень). Це дозволяло швидко змінювати бойовий лад залежно від умов — скажімо, об’єднуватися на рівнині й розпорошуватися на гірських схилах. Запровадили і чітку послідовність бойових дій. Починали сутичку вояки, озброєні дротиками і пращами — веліти, потім у наступ ішла перша лінія важкоозброєної піхоти — гастати, далі її змінювала друга — принцепи, а вирішального удару завдавала третя лінія, що зазвичай складалася з найдосвідченіших бійців — тріаріїв.

Такий складний спосіб ведення бою вимагав постійних тренувань і суворої дисципліни. Влада командирів над підлеглими у військовий час була необмеженою. За невиконаний наказ вояка могли покарати на смерть. У підрозділі, що відступив з поля бою, могли стратити кожного десятого. А за втрату свого значка (який несли перед лавою, як зараз прапор) легіон із ганьбою розпускали. Натомість за перемогу вправному полководцю надавали право провести тріумф за етруським зразком.

2. «Поділяй і володарюй». Рим захоплює Італію. Вправне дисципліноване військо було потрібне римлянам не лише для захисту, а й для здобуття нових земель. Вони домоглися відновлення Латинського союзу, що розпався після галльської навали. Щоправда, тепер об’єднанням керували римляни. Коли ж інші латини, невдоволені упослідженим становищем у союзі, почали вимагати рівності, Рим пішов проти них війною і остаточно об’єднав Лацій під своєю владою. Одне за одним республіка захоплювала етруські та грецькі міста і підкоряла войовничі італійські племена. Найважчою була боротьба із самнітами, які мешкали у горах на південний схід від Лація. Самніти чинили запеклий спротив і навіть кілька разів перемагали римлян, але врешті-решт змушені були скласти зброю.

Римляни майстерно використовували суперечки між своїми супротивниками, укладали союзи зі слабшими для перемоги над сильнішими сусідами і в разі необхідності без вагань повертали зброю проти вчорашніх друзів — як тоді казали, діяли за принципом «поділяй і володарюй». Переможені зазвичай змушені були поступатися римлянам частиною своїх земель, на яких ті засновували власні колонії. Щоправда, на відміну від грецьких чи етруських колоній, мешканців римських вважали такими ж громадянами республіки, як і тих, хто залишався у метрополії. Завдяки цьому римська громада за своєю чисельністю швидко перевищила населення навіть найбільших грецьких міст.

Більшість італійських міст і племен — добровільно чи примусово — була перетворена на римських союзників. Приєднані громади цілком самостійно вирішували усі питання свого внутрішнього життя, у яке нові господарі не втручалися. Податків союзники зазвичай не платили, натомість із їхніх громадян набирали допоміжні війська, або ж команди військових кораблів, вони отримували свою долю у військовій здобичі, а найвідданіші могли розраховувати навіть на здобуття римського громадянства. На відміну від греків, римляни у цьому питанні були відкритішими. Повноправними громадянами у Римі ставали навіть звільнені раби — якщо, звісно, їхні колишні володарі самі були римлянами.

Мешканці Великої Греції, яким із півночі загрожували римляни, а з заходу — карфагеняни, звернулися по допомогу до видатного полководця того часу — царя Епіру Пірра. Той кілька років владарював у Македонії, але втратив престол. Тому мріяв створити нову велику державу в Італії і Сицилії. У першій битві Пірр здобув перемогу над римлянами. Тих налякали бойові слони, яких вони раніше ніколи не бачили. Зі своїм військом цар про­йшов майже всю Італію і зупинився за три­дцять кілометрів від Рима. Проте для облоги і штурму міста сил в нього забракло, тож довелося повертатися на південь. У новій битві — під Аускулом — римляни знову зазнали поразки, проте й Пірр втратив найкращих вояків. За легендою, він вигукнув: «Ще одна така перемога, і в мене не залишиться війська!»; відтоді будь-яку перемогу, здобуту надмірною ціною, називають пірровою.

Римляни уклали союз із карфагенянами. Пірр вирушив воювати з ними до Сицилії, захопив майже весь острів, але зрештою посварився з місцевими греками. Тим часом римляни зібралися з силами і в битві під Малевентом вперше зім’яли лави епірців, налякавши їхніх слонів. Битва не дала переваги жодній зі сторін, але римляни були настільки задоволені своїм успіхом, що перейменували Малевент (цю назву перекладали як «погане місце») на Беневент («гарне місце»). Та й Пірр зрозумів, що його мріям не збутися, та повернувся зрештою до Македонії. А вже за кілька років уся Італія — від Іонічного моря на півдні до річки Рубікон на півночі — остаточно увійшла до складу Римської держави.

3. Римляни вчаться у переможених. Здобуття влади над цілою країною змінило і сам Рим. Якщо у перші століття свого існування він за зовнішнім виглядом скидався на велике село, то тепер у місті зводили величні храми і громадські будівлі з каменю, на вулицях з’явилися бруківка, водогони й каналізація. Для будівництва римляни запрошували етруських та грецьких майстрів, і самі швидко переймали їхній досвід, іноді навіть перевершуючи вчителів.

«Нащадки Ромула» взагалі охоче вчилися у сусідів і не соромилися запозичувати досягнення розвиненіших народів, надто ті, що мали практичну користь. У греків вони запозичили літери, створивши власну, латинську абетку, а в етрусків — спосіб записування цифр (зараз ми називаємо ці цифри римськими). У Римі почали спочатку відливати, а потім карбувати металічні гроші. Власне, слово «монета» має римське походження, адже перший монетний двір був розташований у храмі Юнони-Порадниці, тому самому, де гуси прислужилися під час галльської навали, а «порадниця» латиною звучить як «монета».

Римські архітектори вдосконалили винайдену етрусками арку, самостійно відкрили і почали широко використовувати бетон. Особливою їхньою гордістю були дороги, якими вони з’єднували своє місто з найвіддаленішими куточками держави. Найвідомішою з них вважають Аппієву дорогу між Римом і Капуєю, надалі подовжену до узбережжя Адріатичного моря, яка дістала назву на честь славетного цензора Аппія Клавдія.

Римляни з повагою ставилися до вірувань інших народів і навіть «запозичували» у переможених їхніх богів. Так, у Римі почали вшановувати італійських Помону і Фавна, етруського Вертумна (а раніше — Юнону і Мінерву), грецького Аполлона. Згодом, щоб почуватися впевнено у колі елліністичних держав, навіть стверджували, що римські боги — власні й «запозичені» — є тими самими, що й у греків, просто мають інші імена. Юпітера, скажімо, стали вважати «римським» Зевсом, Юнону — Герою, Мінерву — Афіною, Цереру — Деметрою, Діану — Артемідою. Іноді це змушувало трохи «підправляти» власні вірування. Скажімо, Марс, ототожнений із Аресом, зрештою став богом війни (і це неабияк тішило войовничих римлян, які вважали Марса покровителем своєї громади). Венеру, яку тепер порівнювали з грецькою Афродітою, вшановували як богиню не лише садів, а ще й краси і кохання. Давній бог землеробства Сатурн, ототожнений із Кроносом, перетворився на бога часу і «золотої доби», що нібито була колись у минулому. За прикладом грецьких свят на честь Януса і Сатурна справляли бучні й веселі Януарії й Сатурналії — з перевдяганнями й обміном подарунками. А за етруським зразком почали влаштовувати бої між гладіаторами, які швидко перетворилися на улюблену розвагу римлян.

Етруський і грецький вплив позначався навіть на побутових звичках римлян. Вони призвичаїлися голитися, стригти волосся і навіть їсти лежачи. Заможні римляни вивчали грецьку мову і збирали вироби грецьких ремісників і митців. Мода на грецьке, щоправда, часом обурювала представників старшого покоління, які закликали молодь берегти батьківські звичаї та залишатися попри все римлянами.

Боротьба Рима з Карфагеном

1. Перша Пунічна війна. За легендою, Пірр, коли залишав Сицилію, пожартував, що «залишає це чудове поле бою для змагання між римлянами і карфагенянами». І справді, вже за десять років колишні союзники зіткнулися між собою. Обидві держави не лише прагнули захопити Сицилію, йшлося про панування над усім заходом Середземного моря. Оскільки фінікійців римляни називали пунами, або ж пунійцями, то й їхні війни з карфагенянами дістали назву Пунічних.

Перша з них тривала від 264-го до 241 року до нашої ери. Карфагеняни мали перевагу на морі, тож звичним для війни на суходолі римлянам довелося створювати власний флот. Будували кораблі грецькі союзники, але римляни доповнили звичне корабельне оснащення особливими містками — «воронами», за допомогою яких вони зчіплювалися з ворожими суднами, і легіонери могли вступати у рукопашний бій.

Щоправда, спроба перенести війну на землю Африки завершилася цілковитим розгромом римського війська, до полону потрапив навіть консул, який керував походом. Надалі війна не виходила за межі Сицилії. Проте навіть таланти нового карфагенського командувача Гамількара на прізвисько Барка («блискавка» в перекладі з фінікійської) не врятували пунів від поразки. За умовами мирного договору, Карфаген відмовився від своїх сицилійських володінь на користь римлян та їхніх союзників сиракузців. І пообіцяв сплатити переможцю контрибуцію — таку велику, що згодом довелося віддати римлянам за борги ще й острови Сардинію і Корсику. А на півночі Рим підпорядкував собі Підальпійську Галлію.

2. Початок Другої Пунічної війни. Гамількар Барка натомість розширив карфагенські володіння в Іспанії. Невдовзі він, щоправда, загинув у сутичці з місцевими мешканцями. За кілька років військо обрало командувачем сина Гамількара — Ганнібала, талановитого полководця і державного діяча. За переказами, ще в дитинстві він заприсягся батькові все життя боротися з римлянами. І слова свого дотримав.

218 року до нашої ери, всупереч мирному договору, Ганнібал захопив у Іспанії союзне римлянам місто Сагунт. Ті у відповідь оголосили Карфагену війну. Тоді Ганнібал із військом рушив до Італії. Під час важкого переходу через Альпи карфагеняни втратили половину вояків і майже всіх бойових слонів, але Ганнібал таки випередив римлян, які не встигли належно підготуватися до бойових дій. Мешканці Підальпійської Галлії повстали і перейшли на бік карфагенян. Дві римські армії були розбиті, а третя потрапила у пастку біля Тразименського озера і була цілком знищена Ганнібалом.

Щоправда, взяти Рим в облогу карфагенський ватажок не наважився. Сенат натомість призначив диктатором Квінта Фабія Максима, який намагався уникати битв із Ганнібалом і знесилював його армію у дрібних сутичках. Тому Максим мав прізвисько Кункататор («повільний»). Сили ворога танули, проте й серед італійських селян зростало невдоволення — зрештою, що довше тривала війна, то більше занепадали їхні господарства.

3. Канни. Під тиском народу сенат не став подовжувати повноважень Максима і передав командування військом консулам — прихильникам рішучих дій. Навесні 216 року до нашої ери 85-тисячна римська армія зустрілася з 50-тисячною карфагенською на широкій долині біля міста Канни у Південній Італії. Консули сварилися між собою, а Ганнібал приготувався до битви якнайкраще.

Піших вояків він вишикував півмісяцем, спрямованим у бік супротивника. Коли римляни атакували, центр карфагенської армії відступив і «втягнув» легіонерів за собою. Тим часом кіннота Ганнібала, що стояла з флангів і мала чисельну перевагу, розсіяла римських вершників і вдарила по ворожій піхоті з боків і з тилу. Римляни опинилися в оточенні. У тисняві вони гинули, просто не маючи змоги застосувати як слід свою зброю. Втрати були величезними.

Проте і цього разу Ганнібал не пішов на Рим. Він сподівався на повстання союзників римлян. На його бік справді перейшло чимало міст — зокрема, Капуя та Сиракузи. Але більшість італійців зберегли вірність республіці. Укласти союз із Ганнібалом, щоправда, зголосився цар Македонії, проте допомоги від нього карфагеняни так і не дочекалися. Тим часом римляни в Італії повернулися до «повільного» ведення війни, а нові армії були спрямовані до Іспанії і Сицилії — щоб Ганнібал не міг отримувати звідти допомоги.

4. Римляни переходять у наступ. Карфагеняни спробували відбити у римлян Сардинію, однак лише втратили вояків, необхідних для поповнення війська в Італії. Ганнібал нарешті підійшов до Рима, але для облоги вже не мав ані часу, ані сил. Римляни тим часом захопили Сиракузи — хоча опір і був відчайдушним, а оборонцям допомагав видатний учений Архімед. Місто за містом, так вони відвоювали у пунів усю Іспанію. Залишки карфагенської армії звідти намагалися прорватися до Ганнібала, але їх зустріла і знищила на підступах до Італії нова римська армія. Македонський цар замирився з Римом.

Публій Сципіон, який очолював війська, що воювали в Іспанії, запропонував перенести війну до Африки. Сенат, пам’ятаючи про нещасливий досвід Першої Пунічної війни, довго вагався, та врешті-решт пристав на цю пропозицію. На захист Карфагена з Італії змушений був повернутися і Ганнібал. Проте перевага тепер була на боці римлян, до того ж, на їхній бік перейшли колишні союзники карфагенян — африканські племена нумідійців. Саме нумідійська кіннота забезпечила Сципіону перемогу в останній битві війни, під Замою. Ганнібал зазнав першої й останньої поразки на полі бою.

201 року до нашої ери Карфаген змушений був підписати ганебний для себе мир. Він відмовлявся від усіх своїх володінь за межами Африки, а також земель, які колись належали нумідійцям. Його величезний військовий флот був спалений. Навіть оголошувати війну чи укладати мир Карфаген відтепер мав право лише за згоди римлян. Уся Сицилія і колишні карфагенські володіння в Іспанії перейшли до Рима, який відтак перетворився на беззаперечного господаря усього Західного Середземномор’я.

Перетворення Римської республіки на «світову державу»

1. «Звільнення Греції». Війни з Македонією і Сирійським царством. Перемога над Карфагеном не вгамувала апетитів римлян. Тепер їх приваблювала «спадщина» Александра Великого. Привід для втручання у справи східних сусідів знайшовся напрочуд швидко — сенат підтримав царя Пергама і його союзника, острів Родос, в їхній війні проти Македонії. Римлянам вдалося залучити на свій бік і грецькі поліси, об’єднані в Етолійський та Ахейський союзи. Вирішальна битва відбулася 197 року до нашої ери в місцевості Кіноскефали (що з грецької перекладається як «собачі голови», місцеві пагорби і справді нагадували їх ззовні). Рухливі римські легіони, підтримані грецькою кіннотою, виявилися вправнішими за неповоротку македонську фалангу. Македонія змушена була укласти мир і відмовитися від своїх давніх загарбань. Римський командувач Тит Фламінін на зібранні греків у Коринфі оголосив, що Еллада віднині є вільною, зокрема, і від чужоземних військ. Схвильовані греки спочатку просто не повірили почутому, звернення навіть довелося зачитувати двічі.

У Карфагені тим часом суфетом обрали Ганнібала, який за підтримки простолюду намагався провести у державі демократичні реформи. Занепокоєні римляни змусили свого давнього ворога залишити батьківщину. Тоді Ганнібал поїхав до сирійського царя Антіоха III і закликав його до війни з Римом. Щоправда, цар був настільки впевнений у своїй перевазі, що не підготувався як слід до бойових дій. Його похід до Греції виявився невдалим, і римляни перенесли бойові дії до Анатолії. Об’єднана римсько-пергамська армія 190 року до нашої ери під Магнезією вщент розгромила сирійців. Антіох III змушений був підписати ганебний для його держави мир і відмовитися від будь-яких зазіхань на Грецію.

Ганнібалу довелося знову тікати — цього разу до Віфінії, царства, розташованого у Північній Анатолії. Але римляни почали вимагати його видачі й звідти. Щоб не потрапити до ворогів, великий полководець вкоротив собі віку.

У «звільненій» Елладі римляни тепер поводилися як справжні господарі. Гучні обіцянки грець­ким союзникам так і залишилися обіцянками. Невдоволенням спробував скористатися новий цар Македонії Персей. Але війна завершилася черговим розгромом македонського війська. Переможену країну поділили на чотири «самостійні» частини і позбавили права підтримувати відносини з іншими державами без римського дозволу.

2. Остання війна з Карфагеном. Нові римські володіння на сході. Незважаючи на поразку під Замою, важкі умови миру, втечу і загибель Ганнібала, давній супротивник Рима — Карфаген — уже за кілька десятиріч повернув собі роль центру середземноморської торгівлі. Змагатися з досвідченими пунійськими купцями римським торгівцям було важко. Карфагеняни, звісно, втратили заморські володіння і срібні копальні в Іспанії, але із ще більшим завзяттям взялися за власне сільське господарство. За лічені роки вони випередили усіх своїх сусідів за розвитком агрономічної науки. Римські сенатори, які відвідали місто, були вражені його багатством, а цензор Марк Катон відтоді кожну свою промову завершував однаково: «Карфаген має бути зруйнований».

149 року до нашої ери, скориставшись конфліктом пунів із нумідійцями, римляни розпочали нову війну і взяли Карфаген в облогу. Спротив виявився несподівано запеклим, і війна затягнулася на кілька років. Коли новини з Африки дійшли до Македонії, там теж спалахнуло повстання проти римської влади. Лише надзвичайними зусиллями його вдалося придушити. Упокорену країну цього разу просто приєднали до римських володінь. Однак після цього за зброю взялися греки з Ахейського союзу. Наляканий сенат вимагав від полководців якнайшвидшого завершення війни.

До Африки вирушив Сципіон Еміліан, названий онук переможця Ганнібала. Навесні 146 року до нашої ери він розпочав штурм Карфагена. Навіть після того, як римляни увірвалися до міста, бої тривали — на вулицях і в будинках. Останні захисники зачинилися у храмі Ешмуна і підпалили самих себе (так розповідали римляни, хоча, цілком можливо, підпалили храм вони самі). Усіх, хто вижив після штурму, продали у рабство, сам Карфаген зруйнували, а місце, на якому він стояв, прокляли.

Далі настала черга греків. Розгромивши їхнє військо на полі бою, римляни того ж таки 146 року до нашої ери увійшли до Коринфа, який вже не чинив їм спротиву. Проте капітуляція міста його не врятувала. Коринфян теж обернули на рабів, усі будівлі зруйнували, місце прокляли. Але до того місто ще й розграбували. Щоправда, переможці не надто зналися на мистецтві, і греки здивовано розповідали, що легіонери на картинах славетних митців... грали в кості, а римський команду­вач Луцій Муммій, відправляючи додому старовинні вироби, погрожував перевізникам, що в разі їхнього пошкодження змусить привезти йому нові.

Пергамський цар Аттал III не став чекати, коли римляни знайдуть привід для війни з його державою. Він просто заповів їм своє царство, і після його смерті 135 року до нашої ери римляни приєднали Пергам до своїх володінь як «законні спадкоємці».

3. Провінції. За кілька десятиліть Рим став «світовою державою» — найбільшою в Середземному морі, що володіла землями одразу на трьох континентах. Усі приєднані території римляни розглядали як військову здобич і перетворили на провінції. Володіння Карфагена стали провінцією Африка, Пергама — провінцією Азія, Македонія зберегла свою назву і під новою владою. Провінціями стали Сицилія, Сардинія, Корсика, а в Іспанії було утворено одразу дві провінції.

Лише деякі міста, такі як Массалія (римляни називали її на свій лад — Массілією) увійшли до складу республіки як союзники. Населення провінцій вважали тільки підданими. Уся влада над ними належала призначеному сенатом наміснику — найчастіше одному з колишніх консулів. Самого намісника зазвичай іменували проконсулом. Місцеві мешканці змушені були сплачувати податки на користь Рима. Щоб їх зібрати, не було навіть потреби надсилати до провінцій особливих чиновників. Право стягувати податки зазвичай отримували спритні ділки, які вносили необхідну суму до римської скарбниці, а вже потім вибивали гроші з населення — зазвичай набагато більше, аніж сплачували самі. Безсоромно грабували провінції і намісники, й інші римські посадовці, які брали хабарі з будь-якого приводу, а часом просто вимагали їх. Про одного з проконсулів казали: «Приїхав він бідним до багатої провінції, а поїхав багатим із бідної».

4. Сицилійське повстання. Втім, яким упослідженим не було становище вільних мешканців провінцій, його не можна було порівняти із долею рабів, чисельність яких у провінціях завдяки загарбницьким війнам сягнула десятків, а то й сотень тисяч. Чи не найбільше невільників було у Сицилії. За збігом обставин, переважали серед них вихідці з Сирії і це принаймні дозволяло їм домовлятися між собою. Ставлення власників до рабів було надзвичайно жорстоким: за будь-який непослух їх карали різками, заковували у ланцюги, а їжу та одяг робітники часто-густо змушені були добувати самі, грабуючи перехожих.

Зрештою, обурені знущаннями та сваволею одного з господарів, Дамофіла, невільники 135 року до нашої ери повстали. Очолив їх сирієць Евн, якого вважали провидцем і чаклуном. Повстанці захопили місто Енна і перебили у ньому всіх рабо­власників та просто заможних містян. Серед живих залишили небагатьох — тих, хто вмів виготовляти зброю або ж був відомий співчуттям до рабів. На зборах у міському театрі Евна оголосили царем. Сам він узяв собі нове ім’я — Антіох, завів «царський» двір та створив раду з найрозумніших та найкмітливіших прихильників. Серед радників Евна-Антіоха був і грек Ахей, який за кілька днів створив із повстанців шеститисячний військовий загін.

Ще одне повстання спалахнуло біля Акраганта. Тут рабів очолив колишній пірат — кілікієць Клеон. Він майже одразу визнав владу Евна-Антіоха та приєднався зі своїм загоном до його армії. Спільними зусиллями вони розтрощили військо римського претора та одне за одним здобули майже всі сицилійські міста. Енну і Тавроменій (сучасну Таорміну) повстанці перетворили на неприступні фортеці. Евн-Антіох почав карбувати власну монету.

Римляни були змушені кинути проти бунтівного острова усі наявні в них сили на чолі із консулами. Але раби не квапилися кидати зброю і кілька років протистояли вишколеним та дисциплінованим легіонерам. Тавроменій вдалося захопити лише завдяки зраді одного з повстанців. Клеон загинув під мурами Енни. Евна захопили в полон, і він помер у в’язниці.

Загострення внутрішньої боротьби у Римській республіці

1. Як «господарі світу» залишилися без своєї землі. Переможні війни і нестримний грабунок новоутворених провінцій збагачували насамперед верхівку римського суспільства. На частину військової здобичі могли розраховувати і пересічні легіонери. Їх набирали з римських громадян, які мали господарство і могли озброїтися за власний кошт. Незаможним громадянам, або, як їх називали самі римляни, пролетарям, та мешканцям союзних міст, які не мали римського громадянства, дозволяли воювати хіба що в допоміжних частинах.

Проте чим частіше воював Рим і що далі від Італії, тим менше у його вояків було часу для роботи на землі. Поля, що належали легіонерам, роками залишалися занедбаними. А повернувшись додому, селянин бачив, що кращі земельні ділянки захоплені великими власниками, які використовували працю рабів, а тому могли продавати зерно за нижчими цінами. До того ж, до Італії почали привозити дешевший хліб із провінцій. Не дивно, що селяни часто полишали свої господарства, які не могли прогодувати їхні сім’ї, та перебиралися до Рима. Населення міста швидко зростало, натомість нові легіони набирати ставало все важче — для цього просто не вистачало забезпечених громадян.

Тим, що «господарі світу залишалися без своєї землі», були занепокоєні навіть представники знаті, принаймні найдалекоглядніші з них. Повернути римських селян до праці на землі й захистити їх від зубожіння, зокрема, прагнули онуки Сципіона Африканського — брати Тиберій і Гай Гракхи.

2. Брати Гракхи та їхні реформи.134 року до нашої ери Тиберія обрали народним трибуном. Він одразу ж запропонував ухвалити закон про земельну реформу. Згідно з ним, кількість державної землі, якою розпоряджалася одна римська родина (хай навіть і найповажніша), була обмежена, усі надлишки повертали державі, а потім віддавали у користування громадянам, яким землі не вистачало.

Сенатори, серед яких переважали великі власники, чинили відчайдушний спротив реформі, і Тиберій змушений був звернутися за підтримкою до народних зборів. Простолюд став на бік трибуна, і той швидко перетворився на ватажка народного руху. Закон було ухвалено, Гракх із соратниками розпочав перерозподіл землі. Тоді сенатори звинуватили Тиберія у прагненні стати тираном і влаштували на Форумі заворушення, під час яких трибун загинув. Його прихильники змушені були рятуватися втечею.

Справу брата продовжив молодший Гракх — Гай. 124 року до нашої ери він теж був обраний народним трибуном і домігся не лише відновлення земельної реформи, а й створення першої римської колонії у провінції — на місці зруйнованого Карфагена. Намагаючись залучити на свій бік якомога ширші кола громадян, він запропонував й інші нововведення. Заможні римляни, які не належали до кола сенаторів, — так звані еквіти (у перекладі — «вершники», адже від часів Сервія Туллія вони мали служити у кінноті) — дістали право бути суддями і збирати податки у провінціях. Міській голоті почали продавати хліб за особливими, низькими цінами. І, нарешті, Гай Гракх запропонував розширити коло громадян, надавши права римського громадянства італійським союзникам.

Останню пропозицію, щоправда, не підтримала навіть більшість сподвижників самого Гракха. Закон був провалений. Сенатори скористалися розколом серед прихильників реформ і виступили проти «порушників старого ладу» зі зброєю в руках. Гракх із послідовниками укріпився на пагорбі Авентин — тому самому, на який свого часу відселялися плебеї. А коли зрозумів, що поразки не уникнути, наказав своєму рабу заколоти його мечем.

Закон про створення колонії на місці Карфагена скасували. Але відбирати землю у селян, які її вже отримали, супротивники Гракха так і не наважились. Замість цього ухвалили інший закон, за яким роздані земельні ділянки оголосили приватною власністю їхніх користувачів. І вже невдовзі селяни, які не мали засобів для ведення свого господарства, були змушені продати отриману землю тим самим великим власникам.

3. Марій і створення професійної армії. Сенатори були задоволені своєю перемогою. Але нічого замість реформи Гракхів так і не запропонували. Римські громадяни і надалі втрачали свої землі. Легіонери, занепокоєні долею своїх господарств, не відзначалися високою дисциплінованістю. Командувачі, призначені сенатом із лав знаті, мріяли не про військові звитяги, а про власне збагачення. Деякі були готові за хабарі від ворогів програвати їм битви.

Найганебнішими були поразки, яких римляни зазнали під час нової війни в Африці. Їхній супротивник — нумідійський цар Югурта — навіть не приховував, що просто «купував» римських полководців і посадовців. У нього вистачило нахабства приїхати під час вій­ни до самого Рима і завдяки грошам без перешкод повернутися додому.

Становище змінилося лише після того, як народні збори змусили сенат призначати військових командувачів не за знатністю, а за військовими здіб­ностями. Зрештою, на чолі римської армії став колишній народний трибун — незнатний, але талановитий полководець Гай Марій. Марій був людиною цілеспрямованою та наполегливою, тож домігся проведення військової реформи. Спочатку як виняток йому дозволили набирати до легіонів вояків, які не могли озброїтися власним коштом. До війська одразу записалося чимало пролетарів. Вони не мали власної землі, проте билися сміливіше і були дисциплінованішими. Згодом і усі інші легіони вирішили набирати за тим самим принципом. Вояки тепер не поєднували військову службу із веденням власного господарства, війна перетворилася на єдину їхню професію. Землю вони зазвичай отримували, але вже після того, як звільнялися з війська, або ж — як говорили римляни — ставали ветеранами.

Реформа Марія знову зробила римське військо боєздатним. Але фахова армія вже не була «озброєною громадою» перших століть республіки. Професійні вояки, як і будь-які найманці, зазвичай слухали тільки свого полководця, від якого залежали їхні життя, заробітки та майбутнє. Здобувши перемогу, легіонери зазвичай проголошували полководця своїм імператором, визнаючи таким чином над собою його владу — таку саму, яку консули мали у цілій державі.

Наслідки реформи стали зрозумілими вже за життя Марія. Оновлене ним військо здобуло блискучі перемоги в Африці й відбило навалу германських племен кімврів і тевтонів, які цього часу спробували прорватися до Італії. Кількість загиблих германців була такою, що з їхніх кісток робили паркани для виноградників. Здолали римляни і нове повстання рабів у Сицилії. Але страх перед Марієм тепер був таким, що його шість разів обирали консулом. Щоправда, полководцю і цього було замало.

4. Повстання союзників. Ще від часів Гракхів італійські союзники зверталися до сенату і народних зборів Рима із закликом надати їм права римських громадян. Зрозумівши, що вмовляння не допомагають, 90 року до нашої ери найрішучіші з союзників повстали й оголосили про створення власної держави, яку вони назвали Італією. Римляни змушені були кинути на боротьбу із заколотниками усі наявні в них сили. Війну з обох сторін вели з надзвичайною жорстокістю, а воювали супротивники на рівних — адже бойовий досвід вони здобували разом, у заморських битвах.

Римляни почали брати гору лише тоді, коли надали громадянство союзникам, які не приєдналися до повстання (насамперед — етрускам і грецьким містам Італії), а потім — погодилися зробити громадянами усіх інших італійців, які цього захочуть. Виконання цієї обіцянки означало, що римська громада, і без того найбільша за чисельністю в середземноморському світі, збільшилася одразу в кілька разів. Але при цьому Рим і надалі залишався містом-державою, хіба що межі цього «міста» відтепер охоплювали цілу країну.

5. Перша громадянська війна. Під час війни із союзниками відзначилися нові талановиті полководці — зокрема, й колишній підлеглий Марія Луцій Сулла, вже відомий тим, що особисто взяв у полон Югурту (подейкували, що Марій саме за це його й недолюблював, адже хотів полонити нумідійського царя сам). Тепер Суллу обрали консулом і призначили командувачем війська, зібраного для нової війни в Азії. Прихильники Марія були обурені й домоглися від народних зборів заміни командувача. Очолити похід доручили самому Марію. Проте коли про це повідомили легіонерам, зібраним Суллою, вояки відмовилися підкоритися наказу. І закликали свого полководця вести їх просто на Рим.

Це був перший випадок у римській історії, коли місто штурмували самі римляни. Проте Суллу це не зупинило. Громадянська війна (так називають війни, під час яких між собою воюють громадяни однієї держави) завершилася тим, що маріанці були розгромлені та змушені тікати світ за очі. Сулла обмежив права не дружніх йому народних зборів, розширив права прихильного до нього сенату і відбув до Греції. Марій і його прихильники скористалися цим, щоб зібратися з силами, і, спираючись на підтримку «нових громадян» з-поміж італійців, у свою чергу захопили Рим. П’ять днів у місті вбивали всіх, хто не подобався переможцям, і грабували тих, кого підозрювали у співчутті до Сулли. Марія всьоме обрали консулом, однак уже за кілька тижнів він помер.

Мітридатові війни і занепад Римської республіки

1. Цар Мітридат і його війна з Римом. Тоді як римляни воювали з італійськими союзниками та між собою, в Анатолії на них чекав новий небезпечний ворог — цар Понтійської держави Мітридат VI. Про цього царя вже у давнину розповідали легенди, сучасники захоплювалися його велетенським зростом і силою, а ще більше — його незвичайною долею. Мітридат рано залишився без батька і змушений був переховуватися від ворогів, остерігаючись замахів на власне життя. Він із дитинства загартовував своє тіло і призвичаювався до отрути. Понтійський цар був вельми освіченою людиною, знав зо два десятки мов, і водночас — жорстоким і підступним правителем, який не зупинявся перед зрадою, підкупом і вбивствами. Отримавши у спадок невеличку державу, Мітридат збільшив свої володіння у кілька разів. Йому вдалося завдати поразки скіфам і сарматам та об’єднати під своєю владою майже все узбережжя Чорного моря.

Добре знаючи, що греки незадоволені римським пануванням, Мітридат удавав, що прагне «звільнити Елладу», і лише чекав слушної нагоди для війни із Римом. Коли повстання союзників змусило римлян стягнути переважну частину своїх військ до Італії, понтійський цар швидким ударом захопив провінцію Азія. Прихильники Мітридата підняли повстання у Греції. А поки супротивник не встиг оговтатись, цар віддав наказ убивати всіх римських громадян, які опинилися в його володіннях.

Саме після цього в Греції висадився із римським військом Сулла. Він взяв у облогу Афіни, які були головним союзником Мітридата в Елладі, і за кілька місяців здобув місто штурмом. В Афінах було влаштовано кривавий погром: тих, хто вижив, перетворили на рабів, місто розграбували і ледь не зруйнували дощенту. Сулла зупинив своїх вояків лише «з поваги до славного афінського минулого». Одну за одною римляни розгромили дві армії Мітридата, які він надіслав до Греції. У вирішальній битві під Орхоменом у Беотії понтійцям, щоправда, вдалося прорвати лави легіонерів. Сулла змушений був зістрибнути з коня, сам схопив прапор і кинувся на ворогів. Римляни, які вже почали тікати, знову перейшли у наступ і вирвали перемогу. За допомогою кораблів, які привів із Єгипту помічник Сулли Луцій Лукулл, римляни переправилися до Анатолії та змусили Мітридата укласти мир. Понтійський цар погодився сплатити величезний викуп і повернутися до довоєнних кордонів.

2. Диктатура Сулли. Із відданим йому військом і грошима, отриманими від Мітридата, Сулла вирушив до Італії — мститися прихильникам Марія. Ті чинили відчайдушний спротив, але зазнавали поразки за поразкою. До того ж, до Сулли приєдналися численні загони тих, хто був незадоволений владою маріанців. Їх зібрали молоді, але здібні воєначальники Гней Помпей та Марк Красс.

82 року до нашої ери Сулла вдруге захопив Рим. Із волі сенату він став диктатором — але не на півроку, як це передбачав закон, а на необмежений термін. Прихильники Марія були оголошені «ворогами народу». На площах вивішували особливі списки — проскрипції. Кожного, чиє прізвище потрапляло до них, могли без вироку суду позбавити майна і навіть життя. Вбивць при цьому не лише не карали, а заохочували. Не дивно, що до проскрипційних списків часто записували особистих ворогів диктатора або ж просто заможних громадян, багатство яких викликало заздрість соратників Сулли. Деякі зі спільників диктатора — такі як Лукулл чи Красс — за лічені дні перетворилися на багатіїв, чиї статки увійшли до приказок.

Сулла, щоправда, запевняв, що лише хоче повернутися до «звичаїв давньої республіки». Саме для цього він нібито й обмежив права народних зборів і народних трибунів та посилив владу сенату. Щоправда, сенаторів тепер стало вдвічі більше — за рахунок прихильників самого диктатора. Та й у народних зборах його пропозиції завжди готові були підтримати десять тисяч «нових громадян» із рабів, звільнених особисто Суллою. Сулла почував себе настільки впевнено, що невдовзі добровільно відмовився від повноважень диктатора й останній рік життя провів як «пересічний громадянин» у своєму заміському будинку.

3. Республіка рабовласників. Якими б не були справжні наміри Сулли, повернутися до «звичаїв давньої республіки» було вже неможливо. Рим змінився. З невеличкої громади сільських господарів він перетворився на величезну «світову державу». Римляни звикли жити за рахунок військової здобичі. До Італії ­постійно завозили рабів: полонених, захоплених піратами, або ж невиправних боржників. Ціни на невільників зазвичай були не надто високими. Тож навіть пересічні римляни вважали за необхідне мати в своєму господарстві двох-трьох рабів, на плечі яких перекладали усі важкі роботи. Заможні ж громадяни мали сотні або ж навіть тисячі невільників. А загалом у державі їх нараховували понад мільйон. Римська республіка перетворилася на справжню ­«державу рабовласників».

Раба у Римі вважали цілковитою власністю господаря, такою самою, як худобу чи сільський реманент. Хіба що плуг називали «німим знаряддям», а невільника — «знаряддям, що розмовляє». Раба можна було продати, відлупцювати і навіть вбити — закон жодним чином не карав за це його господаря. Безумовно, не кожен рабовласник вважав за потрібне знущатися з невільників. Рабів годували і давали такий-сякий одяг, хоча б для того, щоб вони виконували доручену їм роботу. Деякі раби посідали доволі високе становище, керували іншими невільниками або ж заводили власну справу, багатьом рабам дозволяли мати власну родину і дітей. Проте усе це відбувалося лише з дозволу господаря, який будь-якого часу міг позбавити невільника усього, що той заробив чи накопичив.

4. Повстання Спартака. Не всі раби мирилися зі своєю долею. За першої-ліпшої нагоди вони намагалися втекти від господаря, пошкодити знаряддя праці або ж помститися жорстокому власникові. Добре пам’ятали у Римі й про нещодавні сицилійські повстання рабів. Проте набагато небезпечнішим для республіки стало повстання невільників, яке вибухнуло 74 року до нашої ери у самій Італії.

Розпочалося все в Капуї — зі втечі від господаря невеличкої групи гладіаторів на чолі з фракійцем Спартаком. Утікачі сховалися на горі Везувій. Коли ж військовий загін римлян спробував узяти колишніх гладіаторів у облогу, повстанці за допомогою мотузок, сплетених із дикого винограду, спустилися зі скелі і знищили ворога несподіваним ударом з тилу. Після цього до Спартака почали стікатися раби-втікачі з усієї Італії. І вже невдовзі у його розпорядженні було численне військо, з яким він пройшов увесь півострів — спочатку з півдня на північ, а потім — з півночі на південь. Надіслані проти повстанців легіони під керівництвом консулів були знищені у боях.

Переляканий сенат доручив ведення війни зі Спартаком Крассу. Той розпочав із наведення дисципліни у самому римському війську, стративши кожного десятого вояка. Надалі Красс переслідував повстанців, уникаючи прямих зіткнень і сподіваючись влаштувати їм пастку. Слушна нагода випала, коли Спартак дійшов до найпівденнішої області Італії, але так і не зміг переправитися до Сицилії. За наказом Красса вояки викопали в тилу повстанців величезний рів із валом. Неймовірними зусиллями рабам вдалося прорвати оточення, але повстанці були виснажені, і у вирішальному бою Красс здобув перемогу. Спартак загинув, а залишки його війська, що вирушили на північ, знищили легіонери Помпея. Рабів, захоплених у полон, розіп’яли на хрестах уздовж Аппієвої дороги.

5. Остаточна перемога римлян над Мітридатом. Змова ­Катиліни. Перемога над Спартаком перетворила Красса і Помпея на справжніх господарів Рима. Щоправда, сенату вони не довіряли. Коли їх обох обрали консулами, колишні соратники Сулли скасували більшість нововведень диктатора. Помпею взагалі було зручніше спиратися на народні збори, прихильність яких тепер можна було просто купити щедрими роздачами. Саме так він домігся надання йому надзвичайних повноважень: спочатку для боротьби з піратами, а згодом — для завершення нової вій­ни з Мітридатом.

Понтійський цар скористався повстанням Спартака для нового наступу проти римлян у Азії. А його родич — цар Вірменії Тигран — приєднав до своїх володінь Сирію і кілька сусідніх з нею областей. Проте греки, які встигли переконатися у жорстокості та підступності Мітридата, тепер не поспішали надати йому допомогу. І першому римському командувачу — Лукуллу — вдалося завдати понтійцям кілька тяжких поразок. Помпею залишалося завершити розгром. Римське військо під його командуванням дійшло до Кавказу, Мітридат втік до Пантикапея, де вкоротив собі віку.

Тигран поквапився віддати усі захоплені ним землі у Малій Азії — в обмін на визнання Вірменії «другом Рима». Помпей перетворив Сирію на римську провінцію, фінікійські міста — на залежних від римлян союзників, захопив Єрусалим і змусив Юдею визнати римську зверхність.

Тим часом у Римі владу спробував захопити авантюрник Луцій Катіліна. Прихильників на свій бік він намагався залучити обіцянкою скасування усіх боргів. Подейкували, що грошима йому допомагав Красс. Змова була викрита консулом Марком Цицероном — рішучим прихильником влади сенату. Війська, зібрані Катіліною в Етрурії, були 62 року до нашої ери розбиті в бою, а сам він загинув.

Від першого тріумвірату — до диктатури Цезаря

1. «Триголове чудовисько». Придушення заколоту Катіліни додало сенаторам рішучості, і вони наважилися кинути виклик самому Помпею. Сенат не став затверджувати розпорядження полководця у приєднаних ним землях та виділяти землю ветеранам його армії. Натомість славетного воєначальника підтримав великий понтифік Гай Юлій Цезар, який і сам мріяв про славу полководця і державного діяча. За його пропозицією Помпей, Красс та сам Цезар створили об’єднання, що увійшло до історії під назвою «першого тріумвірату» («тріумвірат» із латини можна перекласти як «спілка трьох чоловіків»). Цицерон роздратовано називав тріумвірат «триголовим чудовиськом», але протиставити йому нічого не міг. Спільними зусиллями учасники союзу 60 року до нашої ери домоглися обрання Цезаря на посаду консула, а той, своєю чергою, переконав народні збори ухвалити закони, запропоновані Помпеєм та Крассом.

Найбільше від утворення тріумвірату виграв Цезар. Новообраний консул був надзвичайно обдарованою і амбітною людиною, здобув чудову освіту і славився вмінням одночасно однаково добре робити кілька справ — скажімо, читати, писати і давати розпорядження підлеглим. Цезар належав до одного з найдавніших патриціанських родів, але його тітка була дружиною Марія, і тому він від юності вважався маріанцем. Підтримку в середовищі пересічних римлян він зміцнив щедрими роздачами, причому гроші для них не соромився брати у борг. Позичальники одного разу навіть не хотіли випускати Цезаря з Рима, і за нього своїм майном змушений був поручитися Красс.

2. Завоювання Галлії. Цезар не хотів надалі залежати від союзників-тріумвірів. Тому домігся призначення намісником одразу двох північних провінцій, населених переважно галлами. За кілька років керівництва провінціями римські посадовці зазвичай так збагачувалися, що могли розрахуватися з усіма своїми боргами. Проте Цезар прагнув більшого: завоювання тієї частини Галлії, яка поки що була незалежною від Рима.

Скориставшись суперечками між галльськими племенами й обіцяючи їм захист від нападів сусідів-германців, Цезар почав одну за одною приєднувати їхні землі до римських володінь. За кілька років йому вдалося встановити римську владу над усією країною — від Рейну до Атлантичного океану. А походи Цезаря за Рейн і до Британії мали довести сусідам, що Галлія підкорена назавжди. Щоправда, самі галли з цим погоджуватися не поспішали. І варто було Цезарю залишити країну, як її охопило повстання проти римського панування.

Своїм ватажком повстанці обрали Верцингеторікса. Тому вдалося не лише знищити дрібніші римські загони, а й завдати поразки самому Цезарю. Але римський командувач не розгубився і невдовзі пере­йшов у наступ. Зрештою головні сили повстанців були 52 року до нашої ери оточені Цезарем у місті Алезія і — по кількох невдалих спробах прорвати облогу — змушені були здатися. Захопленого у полон Верцингеторікса відправили до Італії, де підступно вбили. Галлія остаточно увійшла до складу Римської держави.

Завдяки галльському золоту Цезар став чи не найзаможнішою людиною у Римі. Збагатилися і його соратники, пересічні вояки і навіть мирні римські громадяни, яких переможець відверто підкупав щедрими роздачами від свого імені. Міська голота як могла підносила звитяги Цезаря, в тіні яких тьмяніла давня слава Красса і Помпея. Красс, щоправда, домігся і собі призначення намісником Сирії та команду­вачем у війні проти парфян. Проте зібрані ним легіони були розгромлені під Каррами, а сам Красс загинув. Тріумвірат розпався. Помпей і Цезар швидко перетворилися на непримиренних суперників.

3. Встановлення диктатури Цезаря. Більшість сенаторів стала на бік Помпея, погодившись — уперше за кілька століть — на обрання його одноосібним консулом. Але спроба усунути непокірного намісника Галлії призвела 49 року до нашої ери до нової громадянської війни. Разом зі своїми легіонами Цезар рушив на Рим. Зупинився він лише перед річкою Рубікон, що відділяла Підальпійську Галлію від Італії. Та, за переказами, після недовгих вагань зі словами «жереб кинуто» він наказав воякам перейти її, не складаючи зброї, як того вимагав закон. Відтоді вислів «перейти Рубікон» означає будь-яке невідворотне рішення.

Помпей не був готовий до війни і тому виїхав до Греції. Залишити Італію поквапилися й інші супротивники Цезаря, які остерігалися розправ, подібних до проскрипцій Сулли. Але новий господар Рима не став нікого переслідувати, страчувати чи відбирати майно — навпаки, оголосив, що дарує прощення своїм ворогам. Громадянська війна тривала ще кілька років у провінціях. Військове щастя здебільшого було на боці Цезаря і його полководців, проте вони зазнали і кілька тяжких поразок. Вирішальна битва відбулася влітку 48 року до нашої ери у Греції — біля міста Фарсал. Помпей мав чисельну перевагу, але не зміг нею скористатися і був розгромлений остаточно. Змушений тікати, він врешті дістався до Єгипту, де був підступно вбитий за наказом місцевого царя. Казали, що єгипетський володар хотів таким чином підлеститися до переможця. Але той лише пройнявся до царя відразою і підтримав у боротьбі за трон його сестру Клеопатру, яка стала коханкою Цезаря і згодом навіть народила йому сина. Проти Цезаря спробував виступити син Мітридата Фарнак, але швидко зазнав нищівної поразки під Зелою, про що переможець сповістив римлян лише трьома словами: «Прийшов, побачив, переміг». Ватажок переконаних прихильників республіки Марк Катон Молодший, який очолював спротив Цезарю в Африці, після розгрому свого війська вкоротив собі віку.

Повернувшись до Італії, Цезар відзначив одразу кілька тріумфів, а сенат, поповнений його прихильниками, оголосив його довічним диктатором. Хоча Цезар був патрицієм, йому надали також владу трибуна, а ще призначили одноосібним консулом (одразу на п’ять років) і цензором. До того ж, він зберігав за собою посаду великого понтифіка. Обіймаючи одразу кілька посад і маючи повноваження, яких до нього не мав жодний посадовець, Цезар керував Римом на власний розсуд.

Він збільшив кількість сенаторів і державних посадовців, розпочав велике будівництво у столиці, створив із колишніх військових міську поліцію. Цезар упорядкував збір податків у провінціях і започаткував створення заморських колоній для своїх численних ветеранів — зокрема, й на місці зруйнованих століття тому Карфагена і Коринфа; надав права римських громадян мешканцям Підальпійської Галлії та кільком провінційним громадам, що засвідчили свою вірність Риму. Саме за часів Цезаря був запроваджений новий календар, запропонований єгипетськими астрономами, за яким рік зазвичай нараховував 365 днів, а кожного четвертого (або ж «високосного») року до них додавався ще один день. Такий календар дотепер називають юліанським.

4. Загибель Цезаря. Однак діяльністю Цезаря і його все­владдям були задоволені не всі. Хоча диктатор кілька разів заперечував проти проголошення його царем, багато хто з римлян був упевнений: і без того всевладний, він насправді прагне саме монархічної влади. Цицерон, який після перемоги Цезаря здебільшого займався написанням книжок із філософії та ораторського мистецтва, відкрито вихваляв захисників республіки та засуджував тиранію. Під впливом Цицерона, хоча й без його участі, в сенаті невдовзі виникла справжня змова проти Цезаря. Серед заколотників був і Марк Брут, нащадок першого консула республіки, хоча ширилися чутки, що саме його Цезар нібито планував призначити своїм наступником.

Днем виступу змовники визначили 15 березня (за римським календарем цей день має назву «березневі іди») 44 року до нашої ери. Цезаря попереджали про заколот, тяжкі передчуття були і у його дружини, яка цього дня відмовляла чоловіка йти до сенату. Але диктатор не змінив своїх планів і не зробив нічого, щоб запобігти замаху. За сигналом, який дав один із змовників, сенатори кинулися на Цезаря з оголеними мечами і кинджалами. Диктатор лише здивовано вигукнув: «І ти, Бруте?» і замовк назавжди. Стікаючи кров’ю, Цезар нібито впав під статуєю Помпея, яку він сам нещодавно наказав встановити у будівлі, і помер.

Заколотники оголосили, що вбивством урятували республіку, але більшість римлян їх не підтримала. Цезаря його соратники поховали з почестями, які раніше віддавали лише богам, а вбивці змушені були тікати з Рима.

Рим стає імперією

1. Нові громадянські війни і приєднання Єгипту. Уся влада в Римі опинилася в руках одного з найближчих соратників Цезаря — консула Марка Антонія, який домагався від сенату і народних зборів вигідних для себе рішень, посилаючись на розпорядження Цезаря, які диктатор нібито не встиг оприлюднити перед смертю. Супротивників Антонія очолив Цицерон, якому вдалося схилити на свій бік нового верховного понтифіка Марка Лепіда і племінника Цезаря Гая, якого той у заповіті усиновив під прізвищем Октавіана. Протистояння призвело до війни, в якій Антоній зазнав поразки. Але сенатори посварилися з Октавіаном, і той повернув зброю проти вчорашніх союзників. Зрештою Антоній, Октавіан і Лепід уклали між собою угоду, що дістала назву «другого тріумвірату», і домовилися керувати державою спільно.

Свою діяльність тріумвірат розпочав із оприлюднення проскрипційних списків — схожих на ті, які видав Сулла. Однією з перших жертв став Цицерон. Потім настала черга вбивць Цезаря, які втекли до Греції й там зібрали військо для боротьби за відновлення республіки. Військо республіканців було розгромлено, а його ватажки, зокрема, і Брут, наклали на себе руки.

Після цього учасники тріумвірату розподілили між собою керівництво провінціями. Східні перепали Антонію, який, однак, жив здебільшого в Александрії Єгипетській, одружившись із Клеопатрою. Галлією, Іспанією, а також Італією з Римом керував Октавіан. Африканські провінції відійшли Лепіду. Щоправда, мирне співіснування тривало недовго. Спочатку Октавіан змусив відійти від справ Лепіда, який усамітнився у власному маєтку та віддав владу над Африкою. А потім дійшло й до війни з Антонієм.

Вирішальна битва між двома володарями відбулася на морі, біля мису Акцій, 31 року до нашої ери. Чисельна перевага була на боці Антонія і Клеопатри, але неузгодженість дій між єгипетськими і римськими командами кораблів призвела зрештою до їхньої поразки. Військо Антонія, що спостерігало за боєм із берега, перейшло на бік Октавіана. За рік Октавіан майже без бою зайняв долину Нілу. Спочатку Антоній, а потім і Клеопатра звели рахунки з життям. Єгипет був приєднаний до римських володінь — таким чином припинила існування остання з великих елліністичних держав.

2. Перший імператор. Перемога Октавіана принесла Риму довгоочікуваний мир, а йому самому — одноосібну владу над величезною державою. Однак досвід Сулли, Помпея і Цезаря змушував його бути обережним. Октавіан відмовився від влади диктатора і відхилив запропоноване йому сенаторами звання «засновника Рима». Він наполягав, що хоче лише «відновити республіку», в якій влада належала б народу і сенату. Тож зрештою Октавіана проголосили принцепсом — першим у списку сенаторів — та імператором, але не лише для війська, як це робили раніше, а для всієї держави. Невдовзі сенат, з якого виключили усіх ненадійних, ще й дарував принцепсу нове ім’я — Август (що з латини перекладається як «священний»).

Рим став імперією, хоча усі державні установи республіки збереглися і працювали нібито як раніше. От тільки над усіма ними тепер стояла особа імператора, який утримував у своїх руках владу над армією і найважливішими провінціями (принцепса вважали їхнім намісником, а керували провінціями представники імператора — прокуратори). Август мав права трибуна і цензора, його постійно обирали консулом, а після смерті Лепіда він став ще й верховним понтифіком. Призначення на будь-які важливі державні посади узгоджували з принцепсом, до того ж у Римі постійно перебував особливий військовий загін імператора — преторіанська гвардія.

Державний устрій, запроваджений Августом, учені називають принципатом. Римська імпе­рія відрізнялася від елліністичних держав не лише формальним збереженням республіканських органів влади. Якщо спадкоємці Александра тільки спиралися на самоврядні міські громади, то імперія уся складалася з таких громад, і кожен новий володар намагався їхню кількість збільшити. Найбільшою ж привілейованою громадою залишалася римська, потрапити до лав римських громадян було чи не найкращим заохоченням для мешканців провінцій, і Август намагався надавати громадянство лише зрідка, як особ­ливу нагороду.

У розпорядженні Августа була власна, імператорська скарбниця. З неї він витрачав чималі кошти на хлібні роздачі й організацію видовищ для пересічних римлян. Август заснував чимало римських колоній у провінціях, щедро роздаючи землі своїм ветеранам, відбудував, як цього хотів ще Цезар, Карфаген і Коринф. Завдяки будівництву, яке імператор розгорнув у Римі й провінціях, десятки тисяч людей отримали оплачувану роботу.

Проте сам Август дотримувався скромного способу життя, ходив у звичайному одязі з полотна, зітканого дружиною і донькою, в його домі не було звичного для римських багатіїв мармуру і паркету, спав він на жорсткому й низькому ліжку. Скромності він вимагав і від своїх підданих. Август наполіг на ухваленні особливих законів про шлюб і подружню вірність, за якими була покарана навіть донька імператора.

3. Розширення імперії. Найбільшою своєю заслугою Август вважав утвердження миру і спокою всередині держави. У Римі навіть був збудований особливий храм — Вівтар Миру. Із сусідами імперії принцепс теж намагався домовлятися, бо вважав, що «війну треба починати лише тоді, коли перемога принесе більше, ніж можна втратити у випадку поразки». Август був вправним дипломатом — без жодного бою приєднав до своєї держави Галатію та домігся від парфян звільнення полонених і повернення значків легіонів, втрачених після поразки Красса. Проте і воювали за його правління римляни чимало.

Полководці Августа завершили підкорення Римом іспанських і кельтських племен, приєднали Іллірію та відсунули межі імперії до Дунаю. Надалі імператорські легіони перейшли Рейн і приєднали землі, населені германцями, аж до річки Ельба. Тут також були запроваджені римські закони і податки. Але брутальна поведінка нових господарів викликала спротив — і вже за кілька років серед германців спалахнуло повстання на чолі з ватажком племені херусків Армінієм. Три римських легіони були оточені й знищені повстанцями у Тевтобурзькому лісі — разом із командувачем Публієм Варом. Коли звістка про це дійшла до Рима, Август у розпачі одягнувся у траур і ходив містом, вигукуючи: «Вар, поверни мої легіони!» Але відвойовувати втрачені землі принцепс не став. Кордонами імперії знову стали Рейн і Дунай.

4. Наступники Августа. В Августа не було власних синів, тож своїм спадкоємцем у заповіті він оголосив названого сина Тиберія. Разом зі спадком Тиберій дістав ім’я Цезаря і Августа, титули принцепса й імператора та усю повноту влади над Римською державою. Новий володар держави не був таким талановитим державним діячем, як попередник, і мав складний характер, остаточно зіпсований відчуттям безмежної влади. Сенаторів він вважав «людьми, створеними для рабства» і водночас постійно підозрював їх у змовах, а тому нещадно страчував, висилав із Рима і відбирав у них майно. Були запроваджені закони, що карали за будь-який прояв неповаги до імператора, яку вважали «образою його величі».

Після смерті Тиберія за наполяганням преторіанців новим імператором проголосили його небожа Гая, який мав прізвисько Калігула (в перекладі з латини — «чобіток», так його називали преторіанці, серед яких він ріс). Новий володар виявився людиною надзвичайно жорстокою і тиранічною, до того ж — схильною до марнотратства. Підозрюють навіть, що Калігула збожеволів від все­владдя, бо час від часу чинив такі речі, які сучасники вважали безглуздими: вимагав, скажімо, шанувати його як бога або ж проголосив сенатором свого коня. Утім, у цьому можна угледіти і прояв презирства до сенату і республіканських звичаїв.

Зрештою преторіанці змовилися між собою, вбили Калігулу і проголосили імператором його дядька Клавдія. Подейкували, що дядькові просто пощастило — він першим із родичів принцепса потрапив на очі заколотникам. Август і Тиберій вважали Клавдія незграбною, забудькуватою і несерйозною людиною, малопридатною до державних справ. Однак той несподівано виявився вправним правителем. Клавдій упорядкував державні фінанси, організував імператорську канцелярію, створив із відданих йому людей, переважно звільнених рабів, нове імперське чиновництво. На відміну від Августа, Клавдій щедро роздавав римське громадянство мешканцям провінцій, перетворюючи таким чином Римську державу із суто італійської на загальносередземноморську. Вдалою була і зовнішня політика Клавдія — він приєднав до імперії кілька до того напівзалежних царств і завоював Британію.

Зміни в культурному і релігійному житті. Християнство

1. Розквіт римської культури. Завершення доби громадянських війн і становлення Римської імперії сприяли змінам у культурному і релігійному житті народів усього Середземномор’я. Вже за часів республіки склалася самобутня римська культура. Найяскравішими її представниками вважають комедіографів Плавта і Теренція (останній за походженням був пунійцем), філософа Лукреція Кара — автора філософської поеми «Про природу речей», поета Катулла, вченого-енциклопедиста Марка Варрона і, безумовно, Марка Цицерона, який був не лише державним діячем, а й оратором, філософом та вченим. Завдяки Цицерону і Цезарю (який теж був відомий як письменник) латинська мова набула довершеної форми, відомої як «класична латинь».

Проте справжній розквіт римської культури припав на добу Августа — за сприяння імператора і водночас усупереч його волі. Річ у тім, що в імперії політична боротьба у спосіб, звичний для часів республіки, була вже неможливою. Тож освічені римляни свої погляди на життя і суспільство висловлювати могли хіба що в літературних творах. У Римі було кілька місць, де зустрічалися поети, щоб читати свої вірші, часто-густо спрямовані проти влади. Принцепсу це не подобалося, але діяти лише заборонами він не хотів. Замість цього Август звернувся по допомогу до свого близького друга і порадника Гая Мецената. Той узяв найталановитіших митців під свій захист, але при цьому наполегливо спрямовував їхню творчість у «потрібному» для імператора напрямку. Власне, і зараз меценатами називають усіх благодійників, які допомагають творчим людям.

Меценат сприяв поверненню майна поету Вергілію, а той, на знак вдячності, присвятив Августові найвідоміші свої твори: «Георгіки» («Про землеробство») та «Енеїду». «Енеїда» розповідала про поневіряння троянського героя Енея, який врешті-решт нібито приплив до Італії, щоб стати пращуром усіх римлян і заснувати імператорський рід Юліїв. За задумом Вергілія, «Енеїда» мала стати для римлян тим, чим для греків були поеми Гомера. Піклувався Меценат і про інших видатних поетів — колишнього республіканця Горація та постраждалого під час Октавіанових конфіскацій Проперція. Щоправда, Овідію оспівування Августа не допомогло, його найвідомішу поему «Мистецтво кохання» імператор сприйняв як висміювання його законів про шлюб та римських звичаїв, тому врешті-решт вислав поета з Рима на береги Чорного моря. У засланні Овідій писав скорботні вірші, марно сподіваючись на те, що принцепс його пробачить і поверне на батьківщину.

За часів Августа працював і найвідоміший римський історик Тит Лівій, який уклав «Історію Рима від заснування міста». Сам імператор вважав, що Лівій занадто симпатизує Помпею, проте історику це минулося. Натомість поету Лукану, який походив з Іспанії і жив за наступників Августа, співчуття Помпею та республіканцям зрештою коштувало життя: звинувачений у змові, він змушений був укоротити собі віку. Звів рахунки з життям і дядько Лукана — найвідоміший філософ доби Римської імперії Луцій Сенека. Сам він вважав себе послідовником стоїчної школи, хоча чимало його ідей є близькими до епікурейських. Стоїком був і найвідоміший римський байкар Федр, за походженням македонець.

2. Нове піднесення грецької культури і поширення східних релігій. Для Греції й колишніх елліністичних держав доба громадянських війн була часом тяжких випробувань — розправ, конфіскацій і руйнувань, адже війни між римлянами точилися на їхній території та переважно їхнім коштом. Замирення часів Августа на цьому тлі сприймалося як «золота доба» спокою і відродження. Багато хто з греків мав надію, що в новій державі, яка охоплювала тепер усе Середземномор’я, роль їхньої мови і культури зростатиме — хоча б з огляду на те, як охоче заможні римляни купували і копіювали твори еллінських митців, відвідували лекції грецьких філософів і ораторів, вирушаючи для цього у неблизькі подорожі. Не дивно, що саме за часів імперії грецька культура переживала нове піднесення. Серед видатних науковців цієї доби варто назвати географа Страбона, істориків Діодора Сицилійського та Плутарха.

За правління наступників Августа і самі грецькі філософи та оратори охоче переселялися до Рима, де ставали порадниками впливових сенаторів і посадовців. Невдоволена переслідуваннями з боку імператорів, знать охоче слухала міркування мудреців про неприпустимість тиранії та переваги ідеальної держави, «царства від бога», яке має бути створене за законами розуму і справедливості. Про те ж саме, але мовою, зрозумілою для звичайних людей, говорили й мандрівні філософи, яких було чимало і в Римі, і у східних провінціях. Влада переслідувала «підбурювачів громадського неспокою», проте їх не ставало менше.

Спроби Августа відродити «звичаї давньої республіки» і «віру батьків» врешті виявилися марними. Замінити їх новою релігією, в якій обожнювали самих імператорів, також не вдалося, хоча вшанування їхніх «геніїв» і стало обов’язковим для усіх мешканців імперії. Натомість серед простолюду і навіть заможних верств населення, які зневірилися у звичних римських і грецьких богах, поширення набували релігії, запозичені або принесені переселенцями зі Сходу. Навіть у Римі, що вже казати про провінції, з’являються храми єгипетської Ізіди, яку зазвичай зображували з малюком Гором на руках, святилища іранського Мітри, якого називали «непереможним Сонцем», відбуваються свята, присвячені померлим і воскреслим богам Сирії й Анатолії. Яскраві та водночас таємничі, не до кінця зрозумілі обряди, розповіді про дива, що трапляються просто на очах у публіки, приваблювали щоразу більше прихильників, які шукали у вірі порятунку від труднощів свого земного життя, розгубленості й розчарування.

3. Релігійні рухи в Юдеї. Виникнення християнства. Політична боротьба в провінціях також часто набувала вигляду релігійних суперечок — як це відбувалося, скажімо, в Юдеї. Певний час ця країна, щоправда, зберігала залишки самостійності під владою спритного і жорстокого царя Ірода. Але після смерті цього володаря імператор Август поділив царство між його нащадками, а більшу частину перетворив на римську провінцію.

Панівне становище в Юдеї — і за часів Ірода, і за римської влади — належало знаті й жерцям, більшість з яких були прихильниками вчення садукеїв. Садукеї вимагали від співплемінників суворого дотримання давніх законів, встановлених ще Мойсеєм. Ближчими до простолюду були фарисеї. Вони намагалися пристосувати релігійні настанови до обставин сучасності. Ессеї прагнули вести «праведне життя» у громадах своїх однодумців подалі від «зіпсованого світу». Натомість зелоти і близькі до них сікарії були готові за будь-яку ціну звільнити батьківщину від загарбників-римлян та їхніх місцевих поплічників. Власне, слово «зелоти» з грецької перекладають як «віддані прихильники», а «сікарії» з латини — як «кинджальники», вони й справді часто вбивали супротивників кинджалами, які до нападу ховали під одягом.

За правління Тиберія у Юдеї виникло й цілком нове віровчення, засновником якого був проповідник Ісус із міста Назарет. Прихильники і послідовники нової релігії вірили, що Ісус є обіцяним пророком Ісайєю месією (грецькою — Христом), сином Божим, народженим від земної жінки, і водночас — самим Богом, який прийшов на землю, щоб врятувати не лише євреїв, а й усе людство. Історія земного життя Ісуса й основи його вчення були записані в особливих книгах — Євангеліях (ця назва перекладається з грецької як «добра звістка»).

Євангелія розповідають, що Ісус насправді народився не в Назареті, а у місті Віфлеєм біля Єрусалима, його матінкою була жінка на ім’я Марія, і поява на світ сина Божого (Різдво) супроводжувалася численними дивами. Вже у дорослому віці Ісус зустрів пророка Іоанна, який хрестив його водою, визнавши в ньому Спасителя. Звернення і повчання Ісуса слухали тисячі людей, проте найближчими до нього були дванадцять учнів, яких називали апостолами (від грецького слова «посланець»), і саме їм він відкрив своє призначення: через власні страждання за людські гріхи врятувати людство і показати йому шлях до вічного життя. Головні свої заповіді Ісус виклав у Нагірній проповіді, в якій він, зокрема, закликав:

— шанувати лише одного бога,

— не гніватися даремно,

— не сваритися,

— не спокушатися, навіть у думках,

— не засуджувати інших,

— не клястися, відповідати лише «так» або «ні», бо «решта — від лукавого»,

— не відповідати злом на зло, а якщо «хтось вдарить тебе по щоці, підставити другу»,

— бути милосердним,

— любити ворогів своїх і молитися за тих, хто ображає вас.

Ісус відкидав як вчення садукеїв, так і мудрування фарисеїв. Не дивно, що ті ставилися до нового віровчення вороже. Напередодні юдейського свята Пасхи Ісус урочисто в’їхав до Єрусалима — і натовп радісно зустрічав його як нового царя-визволителя. Це обурило юдейських священиків, які вважали проповідника самозванцем, дії якого, до того ж, могли викликати невдоволення римлян. Скориставшись зрадою апостола Юди (що за 30 срібняків зголосився виказати Ісуса), проповідника схопили і віддали під суд Синедріону, вищої ради священиків. Той засудив Ісуса до страти, а римський прокуратор Понтій Пілат після деяких вагань вирок затвердив.

Ісуса розіп’яли на хресті — так страчували рабів, злидарів і розбійників, — обравши для страти пагорб Голгофа за межами тодішнього Єрусалима. Учні зняли тіло мертвого вчителя з хреста і поховали поруч, а вже за день — у неділю — могила виявилася порожньою. Це було, на переконання його послідовників, найбільше диво, створене Ісусом, — він воскрес із мертвих, бо саме для цього і приходив на землю. За Євангеліями, Христос після воскресіння жив серед учнів, наставляючи їх на поширення його вчення у світі, а за сорок днів знісся на небо.

Учні виконали вказівки Ісуса і розпочали проповіду­вати не лише в Юдеї, а й у інших сусідніх римських провінціях, у самому Римі та за межами імперії. В Єрусалимі та інших містах почали виникати громади послідовників нового віровчення, що дістало назву християнства.

4. Християнство стає «світовою» релігією. Вірні, які належали до християнських громад, називали одне одного братами і сестрами, разом молилися і причащалися — тобто вживали освячені хліб і вино, щоб відчути своє єднання з Богом; намагалися жити за євангельськими заповідями, чекали нового пришестя Христа і встановлення вічного царства справедливості. Заможні християни часто відмовлялися від свого майна на користь громади, де ним могли користуватися спільно усі вірні. Це приваблювало до нового віровчення все нових і нових прихильників — серед яких було чимало скривджених і незаможних. Християнами охоче ставали й раби.

Особливу роль у розповсюдженні християнства і перетворенні його на справді «світову» релігію відіграв Саул із міста Тарс. Єврей і водночас римський громадянин від народження, він не належав до числа апостолів, які супроводжували Ісуса за його земного життя, навпаки — тривалий час був серед тих, хто переслідував християн. Але, за його словами, став свідком дива: йому явився сам Христос. Після цього Саул хрестився, змінив ім’я на Павло і став невтомним проповідником нового вчення в Сирії, Аравії, Анатолії, Македонії, Греції. Всюди він навертав до християнства нових прихильників і засновував нові громади, а до тих, із ким не міг спілкуватися особисто, писав листи з порадами і поясненнями. За це його називали «апостолом язичників». Проте сам апостол Павло стверджував, що перед Богом усі рівні, і немає «ані елліна, ані юдея, раба чи вільного, чоловіка чи жінки». Євангелія, листи апостолів та інші священні для християн книги згодом були об’єдані під назвою Нового Заповіту, що разом із юдейським, або Старим Заповітом склали християнське Святе Письмо.

Апостол Андрій, який був першим учнем Ісуса (саме тому його іменують Первозваним), проповідував у Фракії та на берегах Чорного моря. Згодом з’явилися перекази і про відвідини апостолом земель сучасної України і навіть Києва, де Андрій нібито встановив хрест. Брат Андрія — апостол Петро — вирушив до самого Рима. За легендою, він спочатку злякався переслідувань і пішов із міста. Але на Аппієвій дорозі зустрів самого Христа. Петро запитав у нього: «Куди йдеш, Господи?» — і почув: «До Рима, щоб мене знову розіп’яли». Соромно стало апостолові, повернувся він до міста і до самої смерті керував римською громадою християн.

Імператорський Рим: володарі та піддані

1. Правління Нерона. Імператор Клавдій призначив спадкоємцем свого названого сина Нерона. Говорили, що його вмовила це зробити дружина Агриппіна — мати Нерона, яка потім отруїла чоловіка. За легендою, провидці попередили Агриппіну, що вона загине з волі власного сина, якщо той стане принцепсом. Та Агриппіна нібито відповіла — «хай вбиває, тільки биправив».

Перші роки правління Нерона, втім, були напрочуд спокійними. Його радником був сам Сенека. Принцепс погодився звільнити з посад чиновників, які викликали незадоволення з боку сенаторів, і взагалі мало цікавився державними справами. Проте втручання матері в його особисте життя лише розпалили ненависть імператора до Агриппіни. Нерон зробив кілька спроб позбавитися її і врешті-решт наказав убити. Сенаторам, за порадою Сенеки, він оголосив, що мати готувала заколот, і ті імператора підтримали. Після цього Нерон вирішив керувати державою сам. Він зменшив податки, переслідував хабарників, піклувався про забезпечення пересічних римлян хлібом, влаштовував грандіозні видовища, але водночас наполягав, щоб гладіаторські бої минали без убивств. Однак пам’ять про вбивство матері й відчуття необмеженої влади над людьми швидко змінило імператора.

Коли в Римі спалахнула страшна пожежа, що ледь не знищила місто, він прибув до столиці та власним коштом створив рятувальні ­команди, відкривши свої палаци для тих, хто залишився без даху над головою. Але потім для відбудови столиці були введені нові податки, і це викликало невдоволення у провінціях. Коли ж на місці спалених будинків імператор почав зводити свій новий палац, Римом поповзли чутки, що і пожежу влаштував сам Нерон — нібито для того, щоб мати натхнення для створення поеми про загибель Трої. Імператор і справді вважав себе видатним артистом, писав вірші та навіть грав на сцені, примушуючи сенаторів його вислуховувати. Невдоволених карали, іноді навіть страчували. Покарання уникнув лише сенатор Флавій Веспасіан. Він під час виступу Нерона заснув, але розлюченому принцепсу вчасно нагадали, що талант легендарного співця Орфея теж примушував засинати природу, і це врятувало Веспасіана від вироку.

У пожежі в Римі Нерон звинуватив недоброзичливців імператора та християн, до яких у столиці й без того ставилися з підозрою. Почалися розправи, жертвами яких стали не лише пересічні прихильники нового вчення — за переказами, саме за часів Нерона розіп’яли апостолів Андрія і Петра, а апостолові Павлу відрубали голову. Не дивно, що християни вважали імператора втіленням зла — або, як вони казали, Антихристом. Утім, карали не тільки і не стільки християн. Із найбільшою підозрою принцепс ставився до свого оточення, нещадно розправляючись із сенаторами і вищими чиновниками. А коли ті влаштували справжню змову, Нерон почав страчувати усіх, хто потрапляв під руку. Змушений був укоротити собі віку і Сенека. «Щасливець» Веспасіан уникнув розправи лише тому, що його відправили придушувати повстання, яке в цей час у Юдеї розпочали ватажки зелотів. Натомість сам імператор вирушив до Греції, щоб взяти участь в Олімпійських іграх і «дарувати свободу» містам Еллади.

Повернувшись до Рима, Нерон ледь не весь час проводив у пиятиках. Легіонери, обурені поведінкою принцепса, підняли проти нього повстання. Проте боротися із заколот­никами було нікому, на їхній бік перейшли навіть преторіанці. Покинутий усіма, Нерон утік зі столиці та врешті-решт наказав своєму колишньому рабу заколоти його мечем. Останніми словами імператора були: «Який великий артист гине!»

2. Від Флавіїв — до Антонінів. У громадянській війні, що спалахнула між кількома претендентами на владу в державі, переміг Веспасіан. 69 року він став новим імператором і засновником династії Флавіїв. Веспасіан повернув Грецію під владу римських намісників, упокорив Британію, а старший син імператора — Тит — завершив придушення повстання в Юдеї та зруйнував Єрусалим. Полонених євреїв розселили в інших провінціях імперії, і відтоді їхні громади поза батьківщиною почали називати діаспорою (з грецької це слово перекладають як «розсіяння»).

Рим, що постраждав від громадянської війни, Веспасіан старанно відбудував. Імператор особисто виносив каміння з Капітолію, а біля недобудованого палацу Нерона — там, де попередник встановив статую Колоса з власним обличчям, — звели величезний амфітеатр, що згодом дістав назву Колізей (переінакшене «колоссеум»). Гроші для відбудови Веспасіан збирав як міг, запровадили навіть податки на громадські вбиральні. Здивованому синові імператор пояснив, що «гроші не пахнуть».

79 року Італія пережила страшну природну катастрофу: виверження вулкана Везувій. Під попелом і лавою були поховані одразу три міста, найбільшим і найвідомішим з яких були Помпеї. Під час виверження загинув і видатний римський учений Пліній, який спостерігав за цим з облавку корабля, що стояв недалеко від берега. А от науковцям нового часу Везувій «допоміг». Адже під шаром лави і попелу загиблі ­міста збереглися такими, якими були в момент катастрофи. І завдяки археологічним розкопкам ми тепер знаємо значно більше про життя звичайних римлян того часу.

Молодший син Веспасіана — Доміціан — був не схожим на батька. Відлюдькуватий і небагатослівний, він з підозрою ставився до підданих, страчував сенаторів і вимагав шанувати його як бога. У викривальних вір­шах його називали «лисим Нероном», і загинув Доміціан внаслідок змови. Нового імператора — ­Нерву — сенатори обрали вже зі свого середо­вища, і надалі владу намагалися не передавати рідним синам принцепсів. Зазвичай володар просто підбирав собі гідного наступника і всиновлював його.

Більшість імператорів нової династії — Антонінів — навіть не були родичами. Але їхнє правління називають «золотою добою» імперії. У стосунках між принцепсами і сенаторами панував мир, та й сам сенат тепер складався здебільшого з вихідців із провінційної знаті, які своїм становищем були цілком зобов’язані імператору. В провінціях влада могла спиратися на відданих прихильників, яким віддячувала наданням римського громадянства і високими чиновницькими посадами. А більшість підданих були раді вже самій можливості повернутися до мирного і відносно заможного життя.

Це була доба нового піднесення культури. Саме за цього часу славу здобули відомі історики — грек Арріан і галл Тацит (утім, щодо походження Тацита існує кілька версій), складав свої сатири італієць Ювенал, писав свій роман «Золотий осел» чи не найвідоміший письменник часів імперії нумідієць Апулей. Здоров’ям імператорів із династії Антонінів опікувався найвидатніший римський лікар — пергамець Гален, засновник неврології (тобто вчення про нервову систему) та фармакології (науки про виготовлення та застосування ліків). Славетний географ — фінікієць Марин — склав перші карти з позначенням паралелей та меридіанів. Його молодший сучасник, єгиптянин Клавдій Птолемей, став відомим завдяки працям із географії, фізики, музики та астрономії. І хоча він був упевнений, що Земля є непорушним центром Все­світу, спостереження Птолемея за рухом інших планет вважали найточнішими протягом багатьох століть.

3. Імператори «золотої доби»: полководець, мандрівник і філософ. Наступник Нерви, імператор Траян, став першим римським володарем, який походив із провінції — він народився і провів молодість у Іспанії. Принцепс намагався бути справедливим у ставленні до підданих, заохочувати великих власників і звичайних селян до ведення власного господарства. За Траяна імперія востаннє вела великі наступальні війни. Римляни перейшли Дунай і, попри відчайдушний спротив місцевих мешканців, захопили Дакію (землі теперішньої Румунії). На римську провінцію імператор перетворив і Набатейське царство. А скориставшись послаб­ленням Парфянського царства, Траян 117 року приєднав до імперії Вірменію і Месопотамію та дійшов до Перської затоки. На честь перемог імператора у Римі була споруджена тріумфальна колона, а самого його вирішили називати «найкращим» — як Юпітера.

Однак уже наступник Траяна — імператор Адріан — змушений був поступитися частиною завойованих земель. У відносинах із сусідами Рим перейшов до оборони. Адріан придушив нове повстання євреїв і збудував на місці Єрусалима нове римське місто, до якого юдеям дозволяли заходити лише один день на рік. Однак уславився імператор не війнами, а мандрами. Він об’їхав чи не всю імперію: оглядав історичні пам’ятки, знайомився зі звичаями і віруваннями підданих, упорядковував місцеві справи і прикрашав міста новими будівлями. Будував Адріан і в Римі, а його маєток поблизу столиці був спланований так, щоб нагадувати володарю про дива, які він бачив під час своїх мандрівок. Особливо приязним імператор був до еллінів, тож не дивно, що деякі грецькі філософи поквапилися оголосити імперію під його керівництвом втіленням ідеального «царства справедливості».

Імператор Марк Аврелій і сам був філософом. Він навіть написав кілька книжок, найвідоміша з яких мала назву «До самого себе». У ній імператор закликав читачів прагнути насамперед внутрішньої свободи і готуватися до випробувань долі. Марк Аврелій був упевнений, що люди за своєю природою є рівними, і кожен гідний того місця, яке йому призначено життям. Щоправда, виховати сина Коммода у дусі своєї філософії імператор не зміг, і коли той став на чолі держави, його більше цікавили розваги — він навіть виступав на арені як гладіатор. Протримався при владі принцепс-гладіатор недовго. Його отруїла коханка і придушив власний раб.

4. «Вічне місто». Найвище піднесення імперії стало часом бурхливої розбудови її столиці — Рима. Його населення того часу сягало мільйона людей. Християни порівнювали Рим із Вавилоном, а імператори з гордістю називали його «Вічним містом», як вічною їм здавалася і сама Римська держава. Кожен володар намагався увійти в історію і залишитися у пам’яті римлян, тож зазвичай вони не шкодували коштів на будівництво й облаштування життя у місті. За часів імперії у столиці з’явилися нові бруковані вулиці й площі, ринки і храми, тріумфальні арки і пам’ятники, численні громадські споруди і водогони, які постачали містянам чисту воду з навколишніх гір.

Поруч із форумом часів республіки перші імператори побудували ще кілька. Проте це були швидше місця для зустрічей, перемовин і відпочинку — адже громадських справ тепер на площах не вирішували. Останнім був побудований форум Траяна. Велелюдно тут було завдяки зведеному поруч ринку. Римляни, однак, більше часу проводили не на форумах, а в амфітеатрах, цирках або термах — громадських лазнях. Це були величезні, багато оздоблені будівлі з численними басейнами, залами для відпочинку і фізичних вправ та навіть бібліотеками.

Ще за часів Августа в Римі був збудований храм усіх богів — Пантеон. Згодом він згорів, тож імператор Адріан наказав звести нову будівлю. Від інших римських храмів новий Пантеон відрізнявся вже тим, що релігійні церемонії відбувалися не перед ним, а всередині. Незвичною була і форма храму — подібна до кола, і його величезний купол з отвором у центрі. Це створювало у кожного, хто потрапляв до Пантеону, дивовижне відчуття піднесення і єдності із Всесвітом.

5. Приватне життя римлян. Мешканцям провінцій здавалося, що життя у Римі влаштоване якнайкраще. За прикладом столиці у провінційних містах будували храми, форуми, амфітеатри та лазні. Однак побут пересічних римлян був не таким уже й простим. Десятки тисяч містян взагалі не мали даху над головою або жили у невеличких кімнатках у тодішніх багатоповерхівках — їх називали інсулами (в перекладі з латини — «островами»). Заможніші ремісники і дрібні торгівці мали невеличкі будинки, які зазвичай були і житлом, і майстернею, або ж магазином. Лише люди з великими статками мали змогу споруджувати просторі будівлі — із багатьма кімнатами і садом. Зазвичай в центрі такої оселі розташовували відкрите приміщення — атріум. Посередині атріуму будували басейн, в якому збиралася дощова вода. Підлогу вкривали мозаїками, тобто візерунками чи картинами, складеними з дрібних камінців, а стіни прикрашали фресками.

За такими самими правилами зводили будинки і в інших містах імперії. А ті, хто міг собі дозволити, зводив ще й заміські маєтки, куди можна було «втекти» з гамірної та спекотної столиці. Римські поети оспівували принади безтурботного сільського життя. Але поети у більшості своїй були рабовласниками, яким не потрібно заробляти на життя щоденною важкою працею у полі чи на винограднику. Існування пересічних селян було зовсім іншим, та й їхніми домівками були дерев’яні хати, вкриті соломою.

Утім, як би не відрізнялися римські громадяни між собою за статками, місцем проживання чи походженням, усі вони перебували під захистом законів. Цим, за щирим переконанням римлян, їхня держава і за часів імперії відрізнялася від елліністичних держав і східних деспотій. Особливу увагу приділяли захисту приватної власності — тобто права будь-якого громадянина за власним розсудом розпоряджатися своїм майном. Римські фахівці зі складання і тлумачення законів — юристи — вважали, що без власності не існує і особистої свободи. Той, хто думав, що його права порушені, міг звернутися до суду, який був зобов’язаний вирішити суперечку за законами та справедливістю («правосуддя» і «справедливість» латиною позначаються одним словом — «юстиція»). За наказом імператора Адріана були ретельно розроблені правила судочинства, узгоджені й доповнені закони, ухвалені як за доби республіки, так і під час правління його попередників. Цю важливу справу продовжили і наступники Адріана. Так, за часів імперії було впорядковане і поширене на все Середземномор’я римське право (правом називають систему узгоджених між собою законів та правил їхнього застосування), яке й досі вважають взірцем для юристів і законодавців усього світу.

6. Римська школа. Дбали імператори і про поширення освіти. Навчати своїх дітей у Римі могла будь-яка вільна людина, навіть якщо вона не мала прав громадянина, — головне, щоб у неї була хоча б невелика сума грошей. За доби республіки школи були приватними, першим гроші зі скарбниці на створення державних шкіл дав імператор Веспасіан. За часів імперії навчати стали й дівчат.

У початковій школі учнів навчали писати, читати й рахувати. Той, хто виявив здібності, переходив на нову ступінь, де вже викладали граматику, вміння міркувати і виступати, математику й астрономію. На відміну від греків, римляни не вважали за потрібне навчати усіх грі на музичних інструментах, не займалися учні й фізичними вправами. Натомість поширеними були тілесні покарання — для них вчитель використовував різки.

Продовжувати освіту учні могли у вищих школах. Зазвичай для цього вирушали до Греції, Єгипту чи Фінікії. Такі мандрівки, безумовно, могли собі дозволити лише заможні мешканці імперії. Пересічні люди зазвичай обмежувалися початковою або ж середньою освітою. Утім, і вона сприяла зближенню народів величезної держави, які завдяки навчанню мали змогу спілкуватися мовами, зрозумілими навіть для мешканців віддалених провінцій, — латиною або ж грецькою.

Імперія за часів випробувань

1. Зміни у суспільному і господарському житті. Римська імперія, як і Римська республіка, була державою рабовласників. Невільників мали не лише багатії, а й навіть пересічні селяни і ремісники. Зазвичай дрібні господарі і самі працювали поруч із рабами, проте лише завдяки рабській праці їхні доходи були більш-менш сталими і дозволяли вести відносно заможне життя. Поки Рим вів загарбницькі війни, кожна з яких приносила десятки тисяч нових невільників, що їх продавали за низькими цінами, тривало й економічне піднесення. Коли ж імперія змушена була перейти до тривалої оборони, приплив рабів почав зменшуватися, а ціни на них — зростати. Селянам і ремісникам стало все важче зводити кінці з кінцями. Міські громади, з яких складалася римська держава, почали бідніти і занепадати. Участь у громадських справах, витрати на суспільні потреби, зокрема, благоустрій, які раніше вважали почесними для будь-якого міського мешканця, поступово ставали обтяжливим обов’язком.

Великі землевласники і просто заможні римляни намагалися господарювати по-новому, не так використовуючи працю рабів, як здаючи ділянки своєї землі вільним селянам — в обмін на частину отриманого врожаю. Таких орендарів називали колонами. Іноді ділянки виділяли і рабам, яким віднині дозволяли вести власне господарство.

В деяких маєтках людей мешкало більше, ніж у навколишніх міських громадах. Проте це був зовсім інший світ, де стосунки будували на цілком інших засадах — не спільного облаштування життя, а підпорядкування господарю, або ж, як тоді говорили, магнату. Іноді магнати зовсім поривали з міським життям і уникали будь-яких зобов’язань перед громадою, до якої за своїм походженням належали. Та й у відносинах із державою великі власники поводили себе дедалі незалежніше, надто — якщо за статками належали до верхівки римського суспільства і входили до числа сенаторів.

2. Династія Северів. Володарі вже не могли, як раніше, покладатися на сенат. Головною опорою імператорів знову стала армія. Саме підтримка солдатів — цим словом латинського походження називають вояків, які отримують за свою службу гроші, — допомогла перемогти у громадянській війні, що спалахнула після смерті Коммода, пунійцю Септимію Северу. Переможець став імператором та засновником нової династії Северів.

Не дивно, що своїм наступникам новий володар заповідав «піклуватися про вояків, а на решту не звертати уваги». Але що більше занепадали міста і самостійнішими ставали магнати, то менше грошей було в імператорів для заохочення своїх солдатів. Володарі змушені були запроваджувати нові податки та стягувати їх навіть із римських громадян, раніше звільнених від цього обов’язку. Щоправда, і самих громадян стало стільки, а відмінність їхнього становища від становища решти населення держави такою незначною, що 212 року права громадянства були надані всім вільним мешканцям імперії. Таке рішення своїм едиктом ухвалив син Септимія Севера — теж Септимій на прізвисько Каракалла (так називали довгий галльський плащ, що його полюбляв цей володар).

Каракаллу вбили змовники з-поміж придворних, а його наступника — невдоволені жадібністю нового володаря солдати. Черговим імператором вояки проголосили небожа Каракалли Марка Бассіана, більше відомого під прізвиськом Елагабал — так римляни переінакшили ім’я бога Еля-Баала, жерцем якого був Бассіан до здобуття влади. Але Елагабал виявився розбещеним деспотом і навіть примушував римлян вклонятися «чорному каменю» — символу Еля-Баала. Тоді солдати вбили свого колишнього улюбленця та віддали владу його названому синові Александру Северу — останньому представнику династії, заснованої Септимієм Севером.

3. Імперія слабне. Відчувши свою силу, вояки невдовзі почали позбавляти влади і життя будь-якого імператора, якщо той, на їхню думку, не виявляв належної щедрості до легіонерів. І зводили на престол володарів із власного середовища, чутливіших до солдатських побажань, — навіть не запитуючи згоди сенату. У відповідь сенатори, серед яких переважали магнати та їхні представники, за першої-ліпшої нагоди скидали «солдатських» імператорів і призначали власних, «сенатських». За 25 років у імперії змінилося 17 володарів — і це лише тих, кого визнавали у Римі. Ще ніколи влада імператорів не видавалася такою слабкою.

Військо, заклопотане лише тим, аби отримати від володарів побільше грошей, швидко втрачало вишкіл і дисципліну. Цим одразу ж скористалися сусіди Риму — германці та сармати. Майже не зустрічаючи опору, вони перетинали кордони імперії, грабували мирних мешканців, руйнували міста, плюндрували поля і сади. Навантажені здобиччю, ватаги нападників поверталися додому, розповідали одноплемінникам про багатства імперії та заохочували тих до нових нападів. Жертвою ворожих наскоків ставали не лише прикордонні провінції. Найзухваліші з варварських ватажків доходили зі своїми вояками до Греції й Італії.

На сході у римлян тим часом з’явився новий ворог — відновлена Перська держава. Протистояти важкоозброєній кінноті персів легіонери не могли, тож зазнавали все відчутніших поразок. У 260 році перському царю Шапуру I вдалося захопити у полон навіть самого імператора Валеріана. Полоненого змусили супроводжувати переможця і підставляти спину під царський чобіт, коли Шапур I сідав на коня. А потім вбили, заливши до горла розплавлене золото, а з тіла зробили опудало.

Позбавлена допомоги з Рима, провінційна знать змушена була взяти справу оборони до своїх рук — підпорядковувала собі залишки колись непереможної римської армії, набирала власним коштом збройні загони з місцевих мешканців, наймала варварські дружини, а іноді — й цілі сусідні племена. Згодом це дозволило не лише відбити напади і дещо впорядкувати життя у провінціях та перейти у наступ. Оденату, наміснику міста Пальміра, скажімо, вдалося не лише розгромити персів, а й відняти у них Месопотамію.

От тільки тепер у місцевих магнатів уже не було потреби визнавати владу Рима. Спочатку відокремилися західні провінції, де утворилася Галльська імперія, — зі своїм імператором і сенатом, а потім — Пальмірське царство на чолі з Оденатом, під владу якого перейшли Сирія, Месопотамія, Палестина, більша частина Анатолії, а згодом — і Єгипет.

4. Переслідування християн і становлення церкви. Біди, що так несподівано спіткали імперію, мали безліч причин. Проте імператорам було легше пояснювати все підступами ворогів — зовнішніх і внутрішніх. Найбільшу підозру викликали прихильники східних релігій, насамперед — ті, хто вшановував «перського» за походженням Мітру, та християни, які відмовлялися визнавати божественність римських володарів та їхньої влади. Час від часу імператори видавали особливі закони проти християн, забороняли сповіду­вати вчення Ісуса і виконувати релігійні обряди, звільняли християн із державної служби, відбирали майно. Найвпертіших страчували або ж віддавали їх на поталу диким звірам — видовище, яке влаштовували поряд із боями гладіаторів. Дехто зрікався своєї віри, проте чимало було й тих, хто йшов на смерть, але залишався християнином. Їхня мужність викликала повагу і співчуття. Зрештою, переслідування не лише не зупинили поширення християнства, а навпаки — сприяли залученню на його бік нових прихильників. Тих, хто виявляв стійкість навіть перед обличчям смерті, християни і зараз вшановують як мучеників за віру і перших святих.

Між вірними, однак, виникали суперечки щодо того, як ставитися до тих, хто піддався тиску і зрікся, а згодом виявив бажання повернутися до громади. Не могли дійти згоди християни і з деяких інших питань. Суперечки ставали гострішими, їхні учасники звинувачували одне одного у відхиленні від вчення Ісуса — чи, як вони казали, єресі. Щоб забезпечити єдність християнської громади, потрібна була особлива організація, настанов якої дотримувалися б усі вірні, — церква.

Окрім проповідників, які мандрували від міста до міста, з часом з’явилися люди, які відправляли релігійні обряди в певній місцевості й керували життям відповідної громади, — єпископи. Вважали, що перших єпископів призначили на їхні посади — «висвятили» — ще апостоли, а ті, у свою чергу, призначили своїх наступників. Тому слухати єпископа християнин був зобов’язаний так само, як підкорявся би настановам учнів самого Христа. Старійшини християнських громад іменувалися пресвітерами, а їхні помічники — дияконами. Спочатку церквою називали об’єднання усіх християн, але згодом це слово набуло інших значень — так почали йменувати сукупність усіх священиків, а також — християнські храми, в яких відправляли богослужіння.

5. Відновлення єдності імперії. Відбивши напади сусідів, володарі Рима і держав, що відокремилися від імперії, зіткнулися з іншою проблемою — заворушеннями серед власних підданих. Громадяни, які у вирі війн втратили майно і засоби до існування, бралися за зброю, нападали на багатіїв та землевласників, знищували великі маєтки і піднімали справжні повстання, що іноді охоплювали цілі провінції. Лави повстанців поповнювали колони і раби-втікачі. В Африці заколотників називали циркумцеліонами (тобто «волоцюгами»), в Галлії — багаудами (це слово перекладають і як «волоцюги», і як «борці»). Щоб упоратися з ними, розрізнених сил магнатів уже не вистачало. Цим і скористався новий імператор — іллірієць Авреліан — для відновлення єдності імперії.

Спочатку він завдав рішучої поразки германським племенам алеманів і вандалів. Розгромлені в бою, вони погодилися надсилати кіннотників до римської армії. Потім Авреліан виселив римських колоністів із Дакії, відновивши кордони імперії на Дунаї. У кількох битвах імператор розтрощив військо вдови Одената — володарки Пальміри Зенобії — та повернув під владу Рима східні провінції. Останній галльський імператор Тетрик сам домовився з імператором і 273 року, під час вирішального бою, просто перейшов на римський бік, діставши в нагороду поважну посаду в Італії.

Авреліан не лише відновив єдність імперії, а й намагався встановити порядок всередині держави. Він жорстко придушив заколоти в самій Італії, воював із повстанцями у Галлії, збудував нові мури навколо самого Рима, що вийшов далеко за межі укріплень часів республіки. Авреліан першим із римських імператорів увінчав себе золотою короною, вимагаючи від підданих називати його своїм «богонародженим паном». Врешті він намагався запровадити єдину для всієї імперії релігію, головним божеством у якій стало би «непереможне Сонце» — одне з означень Мітри. Однак це його нововведення успіху не мало.

Оновлена імперія: від Діоклетіана — до Феодосія

1. Облаштування імперії Діоклетіаном. Ще рішучіше за облаштування держави взявся інший імператор іллірійського походження — Діоклетіан, який зійшов на трон 284 року. Оновлена імперія залишалася за назвою Римською, але її центром був уже не Рим. Столицею Діоклетіан зробив місто Нікомедію. З республіканськими традиціями було остаточно покінчено. Імператор перетворився на всевладного володаря, самодержця за елліністичним, або навіть перським зразком — принципат поступився місцем домінату (від латинського «домінус» — «пан»).

У цілковитому розпорядженні володаря перебувала справжня армія чиновників, підпорядкованих один одному за військовим принципом. Провінції були подрібнені, щоб ними було легше керувати. З цією ж метою Діо­клетіан призначив собі співправителя, а потім собі та співправителю — по «заступнику», кожен із яких іменувався цезарем. Імператор вирішив, що за 20 років він зі спів­правителем відмовляться від влади, цезарі посядуть їхні місця, призначать уже власних заступників, і таким чином можна буде уникнути руйнівної боротьби за владу. Така система отримала назву тетрархії (у перекладі з грецької — «чотири­владдя»).

Діоклетіан взагалі намагався підпорядкувати роботу чиновників і життя підданих чітким правилам. Він провів загальний перепис населення, запровадив єдиний податок, який мали сплачувати усі, прагнув встановити чітке співвідношення між вартістю карбованих монет і навіть спробував визначати законом ціни на головні товари — одразу в усій імперії. Імператор заборонив колонам самовільно залишати маєтки, в яких вони працювали, за що дістав беззастережну підтримку з боку магнатів. Для охорони кордонів він використовував варварські племена, з якими сторіччями боролися його попередники. Для цього Діоклетіан виділяв їм землі для поселення, надавав почесний статус федератів (тобто «союзників» ) і певне грошове утримання.

Зрозумівши безуспішність релігійних нововведень Авреліана, імператор спробував зробити обов’язковою для усіх своїх підданих оновлену римську релігію. На християн розпочалися гоніння — найбільші за всю історію імперії. Проте більшість нововведень Діоклетіана не пережили його самого. Імператор, як і обіцяв, 305 року зрікся влади й оселився у своєму палаці на березі моря. Між наступниками спалахнула справжня війна. У відчаї його закликали повернутися на престол, але Діоклетіан відповів: «Якби ви бачили, яку капусту я вирощую власноруч, ви і не зваблювали бмене примарою влади».

2. Константин Великий. У війні між наступниками Діоклетіана переміг і був оголошений імператором Константин, який згодом дістав прізвисько Великий. Він був передбачливою людиною і вирішив залучити на свій бік тих, кого імператори раніше вважали своїми непримиренними ворогами,— християн. Константин не був першим на цьому шляху — ще за часів Діоклетіана християнство було визнано державною релігією у сусідній Вірменії. Але едикт Константина, оголошений 313 року в Медіолані, який дозволяв християнам вільно сповідувати і розповсюджувати своє вчення, повертав відібране в них раніше майно та надавав особливих прав священикам, мав надзвичайне значення і назавжди змінив долю церкви у цілому світі.

У Римі та провінціях з дозволу володаря зводили християнські храми — іноді просто на місці язичницьких святилищ. Єрусалиму повернули його давню назву. Сам імператор не поспішав хреститися, але церкву поступово перетворював на опору своєї влади.

Щоправда, в самій церкві того часу єдності не було. Її розривали суперечки між прихильниками різного розуміння сутності Святої Трійці (тобто, відносин між Богом-Отцем, Богом-Сином (Христом) і Духом Святим). Пресвітер Арій, скажімо, переконував, що Христос створений Богом-Отцем і тому лише подібний до нього. Його прихильників називали аріанами. Супротивників Арія очолював єпископ Афанасій. Для подолання суперечок Константин скликав у місті Нікея зібрання єпископів з усього християнського світу — Вселенський собор. Після бурхливого обговорення собор засудив учення Арія як єресь і затвердив «символ віри» — стислий виклад основ християнства. Запровадили також християнський календар і визначили, що єпископи провінцій відтепер іменуватимуться архієпископами, а керівники чотирьох найбільших і найстарших громад — патріархами.

Проти аріан розпочалися гоніння, майже такі самі, як за попередніх імператорів влаштовували проти всіх християн. І гнані так само відмовлялися зрікатися своєї віри, із ще більшим завзяттям проповідуючи її у найвіддаленіших куточках імперії та за її межа­ми — серед сусідніх племен. Поміж прихильників нікейського «символу віри», втім, теж було чимало незадоволених тим, що церква починає жити мирськими турботами. Деякі з них ставали ченцями — як і буддисти, християни так називали відлюдників, які все своє життя присвячували молитвам і духовному самовдосконаленню. Згодом з’явилися і громади ченців, які жили і молилися разом, — християнські монастирі.

Імператор Константин, звісно, опікувався не лише церковними справами. Він вирішив, що імперії потрібна нова столиця. Тож не просто переїхав з усім своїм двором із Нікомедії до сусіднього Візантія, а збудував на місці цієї грецької колонії цілком нове місто з величезним імператорським палацом, іподромом та храмами. З усієї імперії на береги Босфору звозили скульптури, картини та історичні пам’ятки. Міські мури зводили таким чином, щоб місця для забудови вистачило на кілька майбутніх сторіч. Єпископ Візантія був оголошений ще одним (тобто п’ятим) патріархом. 330 року Константин урочисто освятив столицю і дав їй назву — Новий Рим. Щоправда, ще за життя імператора місцеві мешканці почали йменувати місто на честь засновника Константинополем (у перекладі з грецької — «містом Константина»).

3. Наступники Константина. Навіть серед наступників Константина не всі сповідували нікейський «символ віри». Були й аріани, і язичники. Імператор Юліан намагався не лише відродити стару релігію, а й створити своєрідну «язичницьку церкву», в якій жерці були б згуртовані на зразок християнських священиків — за це він навіть дістав прізвисько Апостат, тобто «відступник». Однак спроби ці виявилися марними. Більшість міст імперії, де ще залишалися язичницькі храми, перебували в глибокому занепаді, громадське життя в них майже завмерло, а містяни цілком залежали від чиновників, призначених імператором. Самі ж імператори могли спиратися лише на магнатів, які були зацікавлені у зміцненні християнської церкви.

Ще однією опорою влади була армія. Щоправда, набрані раніше солдати майже всі загинули у війнах, які вели наступники Константина. Тому все більшу роль у війську відігравали загони найманців, набраних із варварів, та племена федератів, ватажки яких і самі охрестилися, і сприяли поширенню християнства серед одноплемінників.

Щоправда, будь-яке непорозуміння у стосунках із «союзниками» загрожувало перетворити їх на непримиренних ворогів імперії. Так сталося 378 року, коли племена вестготів (західних готів), які з дозволу імператора оселилися на південному березі Дунаю, не отримали від урядовців обіцяних харчів. Обурені зажерливістю римських чиновників, федерати повстали. Придушувати бунт вирушив сам імператор Валент. Але під Адріанополем він зазнав нищівної поразки і загинув. Вестготи розбрелися по внутрішніх провінціях імперії, грабуючи мирних мешканців та шукаючи місця для поселення на власний розсуд.

4. Феодосій і остаточне утвердження «нікейського» християнства. Приборкати повстанців удалося лише імператору Феодосію. Але він змушений був знову визнати вестготів «союзниками» імперії і надати їм нові землі для поселення. Федератами залишилися також вандали. Придушив новий володар і повстання в Африці. Проте й там змушений був піти на поступки: новим намісником став рідний брат повстанського ватажка, який вчасно перейшов на римський бік. Феодосій взагалі охоче брав до себе на службу вихідців із варварів, які за його правління досягали найвищих державних посад.

Новий імператор був ревним прихильником «нікейського» християнства, яке він оголосив державною релігією. Феодосій відновив переслідування аріан (хоча аріанами були вестготи і вандали, від яких залежав захист кордонів), а для боротьби з єресями скликав новий Вселенський собор. Ще суворішим імператор був до язичників. Він заборонив жертвоприношення, закривав язичницькі храми або ж перетворював їх на церкви, скасовував свята, присвячені старим грецьким і римським богам. За правління Феодосія припинили проводити Олімпійські ігри, а в Александрії розгромили Мусей, у якому була розташована славетна бібліотека.

Відокремлення Західної Римської імперії та її загибель

1. Поділ імперії та здобуття Рима Аларіхом. Після смерті Феодосія 395 року імператором у Константинополі став його старший син Аркадій. Під владою молодшого — Гонорія — опинилися Італія, Іспанія, Галлія, Британія, африканські та частина придунайських провінцій. Із них утворилася окрема держава — Західна Римська, або ж Гесперійська імперія. Столицею нової держави стало місто Равенна. Оскільки імператор на час коронації був неповнолітнім, від його імені правив регент Стиліхон, одружений з імператорською сестрою. Сам Стиліхон був вандалом і налагодив дружні стосунки з ватажком вестготів Аларіхом. Це йому дозволяло успішно боротися з нападами варварів на імперію. Проте коли одноплемінники регента самовільно залишили місця своїх поселень і почали грабувати Галлію, Стиліхона звинуватили у зраді й стратили.

Цим скористався Аларіх для вторг­нення до Італії. Розграбувавши дрібніші міста, він врешті взяв у облогу сам Рим, який уже не був столицею, проте залишався найбільшим містом імперії. Виснажені облогою мешканці Рима спробували відкупитися. Тоді ватажок вестготів запропонував віддати усе їхнє майно, гроші й невільників. Римляни погодилися, але Аларіху врешті набридло чекати і він захопив «вічне місто» — за легендою, браму йому відчинили раби, що чекали готів як визволителів. Це сталося 24 серпня 410 року. Три дні «союзники» грабували Рим. Не чіпали лише церков. Навантажені золотом і коштовностями переможці, однак, уже невдовзі відчули нестачу звичайного хліба, якого в сплюндрованому місті просто не залишилося. Аларіх спробував перебратися до багатої зерном Сицилії, проте несподівано помер. А його одноплемінники поквапилися залишити Італію.

2. Утворення «варварських» королівств. Звання «союзників» імперії племінних ватажків тепер не задовольняло. Вони відчували себе господарями становища і прагнули стати справжніми володарями. Імператори зрештою змушені були піти на поступки. Першим владу над містом Тулуза і навколишніми землями дістав ватажок вестготів. Оскільки разом із ними він одержав титул короля, то новоутворену державу іменували Вестготським королівством. Щоправда, ватажок вестготів володарем був не цілком самостійним, адже визнавав верховенство імператора і навіть за дорученням Рима боровся з вандалами, які самовільно зайняли Іспанію.

Під тиском вестготів і на запрошення зрадливого римського намісника вандали перебралися до Африки, де їхній ватажок Гейзеріх також проголосив себе королем, уже не питаючи дозволу з Равенни. Столицею королівства Гейзеріха став Карфаген. Згодом — у долині Рони — утворилося ще й Бургундське королівство. На користь нових володарів у місцевого населення відібрали частину землі. Її розподілили між одноплемінниками королів, які й надалі складали королівське військо. Податків «варвари» не сплачували, це був обов’язок римлян, які натомість були звільнені від звичайного для мешканців імперії зобов’язання нести військову службу. В усьому іншому королі намагалися бути схожими на імператорів — жили у палацах, носили корони і пурпурові плащі, тримали придворних поетів, розбудовували столиці своїх королівств за римським зразком.

3. Навала гунів. Тим часом на залишених без захисту північних кордонах імперії з’явився новий ворог — племена кочовиків-гунів, які за кілька століть пройшли увесь євразійський континент. Певний час гуни облаштовувалися на берегах Дунаю, підтримуючи мирні стосунки з римлянами. Проте все змінилося, коли на чолі їхнього союзу став Аттіла. Він підкорив собі сусідні племена германців і слов’ян та почав здійснювати грабіжницькі набіги в глиб римської території, руйнуючи все, що потрапляло під гарячу руку. Мешканці імперії вже звикли до грабунків з боку варварів, «союзників» та власних солдатів, але гунам вдалося вразити навіть їх. Очільники церкви були впевнені, що Аттіла — це «бич божий», насланий на Римську державу як покарання за її численні гріхи.

Впоратися з таким сильним ворогом самотужки ослаблена імперія вже не могла. Щоправда, гуни загрожували не лише Равенні, а й новоутвореним королівствам. Це дозволило талановитому римському полководцю Аецію об’єднати своє військо із загонами «союзників»: вестготів, бургундів, франків. 451 року вони разом вирушили назустріч Аттілі. Місцем вирішальної битви стали Каталаунські поля у Галлії. Різанина була страшною, на полі бою залишилися 160 тисяч убитих. Гуни змушені були відступити. А за кілька років Аттіла загинув, і гунський союз розпався. Ще раніше був убитий Аецій — за наказом імператора, який заздрив його славі.

Скориставшись боротьбою за владу в Равенні, Гейзеріх 455 року захопив і дощенту розграбував Рим. На відміну від Аларіха, його цікавили не тільки золото і коштовності, а й статуї та оздоблення храмів — усе перевезли до Карфагена. Вивезли до Африки і вправних ремісників. Однак плюндрування римських святинь справило таке гнітюче враження на сучасників, що згодом вандалами почали називати усіх, хто зневажає і нищить культурні надбання.

4. Останні роки Західної Римської імперії. Після того як зник­ла загроза гунської навали, «варварські» королівства втратили будь-яку потребу визнавати владу імператора — навіть на словах. Західна Римська імперія скоротилася до розмірів Італії. Провінціями в Галлії та Іллірії, відрізаними від Равенни новоутвореними королівствами, намісники керували як цілком самостійні володарі.

Однак і це не припинило відчайдушної боротьби за владу й імператорську корону, що надалі тривала у столиці імперії. Володарі змінювали один одного з дивовижною швидкістю. Насправді ж держава опинилася в руках іноземців — найманців на державній службі. Врешті-решт, один із воєначальників, який встиг перед цим послужити писарем у самого Аттіли, проголосив імператором власного сина — Ромула Августула. Той, щоправда, правив недовго і 476 року був позбавлений влади командувачем загону власних охоронців Одоакром. Одоакр не став шукати заміни Ромулові та відіслав імператорські регалії до Константинополя. Сам він вдовольнився становищем короля Італії. Західна Римська імперія припинила своє існування. А разом із нею історики зазвичай завершують історію Стародавнього Риму і Стародавнього світу загалом. Почалася нова доба в історії людства — Середні віки.