Справжня історія Стародавнього часу

Ассирійська держава

1. Початки історії Ассирії. До середини I тисячоліття до нашої ери більшість держав були невеликими за розмірами — зазвичай місто або кілька міст із прилеглою округою. Окремі володарі збирали під своєю владою цілі країни і навіть приєднували деякі сусідні землі — проте це були швидше поодинокі винятки із загального правила. Лише з розвитком господарства, торгівлі й обміну між народами, широким розповсюдженням заліза, змінами у духовному житті людства почали утворюватися так звані «світові держави», які об’єднували одразу кілька країн і десятки різних народів.

Першими на цей шлях стали володарі Ассирії. Ця невеличка держава, що виникла на берегах Тигру навколо міста Ашшур, тривалий час майже нічим не виділялася серед численних царств Месопотамії. Хіба що ассирійські купці здавна торгували не лише з сусідами, а й з віддаленими краями — Сирією, Палестиною, Анатолією. Проте це ніяк не позначалося на становищі Ассирії, яку приєднували до своїх володінь і аккадський цар Саргон, і вавилонський цар Хаммурапі.

2. Ассирійське військо. Поступово мешканці Ассирії навчилися давати відсіч загарбникам і самі почали зазіхати на землі сусідів. Цар Тіглатпаласар III створив постійне військо, або ж, як ще кажуть, армію, що складалася з піхоти, колісниць і кінноти, яка легко долала великі відстані й завдавала ворогам несподіваних і дошкульних ударів. Піші вояки були озброєні залізними мечами та вдягнуті у панцир із міцних металічних пластинок. Для захисту вони використовували також великі щити, якими опікувались помічники-щитоносці. Вояки постійно тренувалися для того, щоб здійснювати далекі переходи. Для переправи через річки у кожного з них були шкіряні мішки — бурдюки. В разі потреби бурдюки наповнювали повітрям і, спираючись на них, пливли.

У війську також були особливі загони, які будували дороги і мости, а під час облоги міст — робили підкопи під їхні мури. На озброєнні ассирійців були й особливі пристрої для здобуття фортець — за допомогою тарана, тобто окованої залізом колоди, що розгойдувалася на ланцюгах, вибивали ворота і ламали стіни, а за допомогою катапульти закидали ворогів кам’яними ядрами та розпеченою смолою. В армії панувала жорстока дисципліна, царі намагалися здобути перемогу за будь-яку ціну, мало зважаючи на жертви серед власних вояків, що вже казати про ворогів чи мирне населення.

3. Загарбання ассирійських царів. Майже щороку ассирійці вирушали в загарбницькі походи і чи не щоразу поверталися із багатою здобиччю — коштовностями, худобою, рабами. Пограбовані країни ставали частинами єдиної Ассирійської держави.

За кілька десятків років така доля спіткала усю Месопотамію з Вавилоном, Сирію з Дамаском, Фінікію та Ізраїль. У Єгипті в цей час панували царі сусідньої Нубії, але ассирійський цар Сінаххеріб завдав нубійцям важкої поразки і приєднав єгипетські землі до власних володінь. Поширили свою владу ассирійці й на деякі землі, заселені арабськими й іранськими племенами — зокрема, Мідію і Персію. Інші сусідні народи і держави змушені були визнати свою залежність від Ассирії і сплачувати їй данину. Проте і цьому вони раділи. Адже мешканців захоплених територій завойовники часто просто переганяли, немов худобу, в далекі й незнайомі для них краї, а «звільнені» таким чином землі заселяли такими ж переселенцями з інших місць. Ассирійські царі сподівалися, що народи, перемішані таким чином, не зможуть чинити опір завойовникам. Спочатку так і було, проте з часом це лише зміцнило ненависть до загарбників. Столицю Ассирії численні її піддані називали «містом крові» і «лігвом левів».

Порівняння з левами, щоправда, ассирійським володарям подобалося. Адже вони із задоволенням уподібнювали себе «царям звірів», а полювання на хижаків було їхньою улюбленою розвагою. Хизуючись своєю силою, що несла горе і руїну підкореним народам, ассирійські володарі вважали себе не лише руйнівниками, а й великими будівничими. Чи не кожен цар намагався звести для себе нове місто-резиденцію. Так, завдяки примхам володарів поряд з Ашшуром спочатку був заснований Кальху, потім Дур-Шаррукін, а зрештою — Ніневія. Зазвичай у центрі міста-резиденції височів оточений високими мурами палац. Палаци будували з розмахом, прикрашали численними барельєфами із зображенням царських перемог, сцен полювання, портретів царів та їхніх небесних покровителів, а на чатах біля воріт ставили величезних кам’яних биків із крилами — символів добрих духів-охоронців.

4. Ашшурбаніпал і його бібліотека. Найвищої могутності Ассирія досягла за правління Ашшурбаніпала. Одразу після здобуття престолу йому, щоправда, довелося придушувати численні повстання підданих — у Єгипті, Фінікії, Вавилонії. Заколот у Вавилоні очолив рідний брат царя, ображений, що його усунули від влади. Але військове щастя було на боці нового володаря. Він не лише відвоював Єгипет, а й поширив свої володіння до самої Нубії. Намісником приєднаних земель став відданий ассирійському цареві лівієць Псамметіх. Цар Тіра сам здався на милість переможця. Брат Ашшурбаніпала, коли зрозумів, що Вавилона йому не втримати, кинувся у вогонь. Ассирійську владу зрештою визнала навіть гірська країна Урарту, яка до того зберігала самостійність.

Але Ашшурбаніпал не лише карав і руйнував. Він також намагався відбудувати зруйноване війнами та часом. Цар наказав відновити храми у Вавилоні та інших містах Месопотамії. Новими будівлями була прикрашена Ніневія. Ашшурбаніпал зібрав величезну бібліотеку. Сотні тисяч клинописних табличок, кожна з яких мала свій номер, зберігали в особливому приміщенні на полицях у чіткому порядку — так, щоб кожну з них можна було швидко знайти. Деякі з табличок робили в кількох примірниках, щоб їх одночасно могли читати кілька людей. До Ніневії привозили книжки з усіх підкорених ассирійцями земель, а зі стародавніх або ж рідкісних табличок виготовляли копії. Царська бібліотека перетворилася на скарбницю знань, що їх за кілька століть здобули народи Месопотамії, Анатолії й Єгипту.

5. Навала кочовиків. Загибель Ассирії. Зламавши опір майже всіх сусідніх держав, змусивши їх або визнати владу Ніневії, або сплачувати важку данину, Ашшурбаніпал зіткнувся з іншою загрозою. Саме того часу, коли Ассирія здобувала все нові й нові землі, у далеких причорноморських степах племена скіфів перемогли своїх сусідів — кімерійців. Позбавлені пасовиськ, кімерійці у пошуках нових місць для життя сунули на південь, руйнуючи все, що зустрічалося на їхньому шляху.

Найбільше постраждали від навали кочовиків держави, що утворилися на місці Хеттського царства, в Анатолії. Деякі з них були знищені, інші — пограбовані. Грецьким містам вдалося відбити навалу, а цар Лідії змушений був звернутися по допомогу до Ашшурбаніпала. Проте навіть вишколене ассирійське військо, яке до того майже не знало поразок, із кочовиками впоратися не змогло. Зрештою довелося звертатися за підтримкою до ворогів кімерійців — скіфів, адже вони вже знали, як тих перемагати.

Скіфській кінноті справді вдалося здолати нападників, проте нові союзники Ассирії самі швидко перейшли від захисту її земель до грабунку. І якщо від нападів кімерійців страждала насамперед Анатолія, то скіфи спустошували найбагатші володіння Ашшурбаніпала — Месопотамію, Сирію, Палестину, діставалися навіть долини Нілу. Скориставшись послабленням Ассирії, Псамметіх оголосив себе фараоном та відновив незалежність Єгипту. Самостійність повернула собі й Мідія.

Скіфів вдалося приборкати лише за кілька років, проте Ассирійська держава була знесилена. До того ж після смерті Ашшурбаніпала його спадкоємці пересварилися між собою. Цим одразу ж скористалися підкорені народи. 626 року до нашої ери проти влади Ніневії повстали семітські племена халдеїв, які населяли тоді південь Месопотамії. Їхній ватажок заручився підтримкою мідійців. Спільними зусиллями союзники розгромили ассирійську армію, захопили і знищили Ніневію. Володіння Ассирії були поділені між Мідією, Лідією, Єгиптом і новоствореним Халдейським царством, столицею якого став Вавилон.

Халдейське царство

1. Халдейська держава за часів Навуходоносора II. Спочатку Халдейському царству належала тільки Месопотамія. Але цар Навуходоносор II розширив межі своєї держави. Халдейське військо здобуло Сирію, яку вже намагався прибрати до своїх рук єгипетський фараон. Далі настала черга Фінікії та Палестини. Навуходоносор II кілька разів брав штурмом Єрусалим і врешті-решт приєднав до своїх володінь Юдею. Облога Тіра завершилася мирною угодою: міська громада визнала владу Халдеї, але водночас зберегла самоврядування і навіть власного царя. Навуходоносор II прагнув здобути і Єгипет, але це йому не вдалося. Проте халдейське підданство визнали деякі арабські племена.

Усі захоплені землі були поділені на округи, на чолі яких стояли призначені царем намісники. Намісників вважали виконавцями царської волі, їм підпорядковувалися усі чиновники відповідної округи. Але окремі міські громади зберегли самоврядування. Внутрішній устрій фінікійських міст, скажімо, залишився майже таким, яким був за часів їхньої незалежності. Найбільшими містами Месопотамії керували ради старійшин, що складалися з представників поважних та заможних родин. Очолював таку раду зазвичай верховний жрець місцевого божества. Рада розв’язувала суперечки між мешканцями міста і виступала від їхнього імені перед царем. Час від часу скликали і збори всієї міської громади. Проте головували на них царські чиновники, і саме вони найчастіше визначали питання, які розглядали на зборах.

Як і ассирійські царі, Навуходоносор II виселяв деякі непокірні народи з їхньої батьківщини. Але робив він це не так часто і не так завзято. Скажімо, євреїв із Юдеї було переселено до околиць Вавилона, але й на новому місці вони мали певне самоврядування. На відміну від співплемінників з Ізраїлю, юдеї зберегли свою мову, культуру і віру (що згодом отримала назву юдаїзму). Вони гуртувалися навколо молитовних домів — синагог, і це завадило розчиненню євреїв серед інших підданих халдейських.

2. Вавилон — «столиця світу». Центром величезної Халдейської держави був Вавилон. Цар Навуходоносор II намагався перетворити його не лише на найбільше, а і найкрасивіше місто того­часного світу.

У Вавилоні нараховували тисячі вулиць і кілька сотень площ. Царський палац, будинки вищих сановників і найповажніших мешканців міста оточували сади і парки. Найвідомішими з них були так звані Висячі сади. Називали їх так, бо дерева і кущі висаджували на штучних терасах. Завдяки постійному поливу вони зеленіли навіть у найспекотніші дні, створюючи тінь і прохолоду для відвідувачів царського палацу. Висячі сади вважали одним із семи див світу — хоча греки чомусь були впевнені, що їх створили за наказом не Навуходоносора, а ассирійської цариці Семіраміди.

Вавилон оточили високими і міцними мурами. Зруйнувати їх не міг жоден таран — завширшки мури були такими, що ними могла проїхати лава з шести колісниць. Вісім міських брам були оббиті міддю і захищені могутніми вежами. Найвеличнішою і найошатнішою була брама, присвячена богині Іштар, викладена синьою глазурованою цеглою і прикрашена зображеннями левів, коней і драконів. Від брами Іштар розпочинався широкий проспект — так звана «дорога процесій», що вела до головного храму міста і всієї держави — храму Мардука.

Сам храм мав вигляд східчастої вежі й сягав висоти 90 мет­рів. Вершина його була прикрашена синьою глазурованою плиткою і золотом. Тут був вівтар. Перед статуєю Мардука, що сидів на золотому троні, приносили жертви. Храм справляв таке приголомшливе враження на сучасників, що вони вважали його тією самою «вежею до небес», яку колись будував цар Уруку Енмеркар. Давня шумерська оповідка перетворилася на легенду про Вавилонську вежу. Вавилон справді став символом влади, що намагалася зрівнятися з богами, і місцем нечуваного змішування народів, мов і культур, справжньою «столицею світу».

3. Царі і жерці. Найвпливовішою суспільною верствою в Халдеї були жерці. Їх слухалися навіть царі. Вважали, що лише жерцям відома воля богів, про яку дізнавалися, спостерігаючи за рухом зірок і планет. Астрономія і астрологія досягли за царювання Навуходоносора II нечуваного розвитку. За переказами, мешканці Халдеї, незалежно від їхнього майнового і суспільного становища, не наважувалися розпочинати будь-які важливі справи без поради жерця.

Жерці від цього мали неабиякий зиск. До того ж, на користь храмів кожен мешканець Халдеї мав сплачувати одну десяту своїх доходів. За збором десятини прискіпливо стежили особливі чиновники — щоб уникнути покарання за несплату, селянам та ремісникам часто доводилося закладати майно чи навіть віддавати своїх дітей у рабство. Царі дарували храмам хліб, вовну, худобу, рабів, а також срібло й золото.

Не соромилися жерці й «підробляти» торгівлею та лихварством. Лихварство в Халдеї взагалі набуло якнайширшого розповсюдження, ним займалися і приватні особи, і справжні «торговельні компанії», засновані у Вавилоні ще за часів ассирійського панування. До того ж, торгували і давали позики не лише вавилоняни. Створення великої Халдейської держави стало справж­нім подарунком для фінікійських купців, які дістали можливість вільно пересуватися і торгувати в усіх її володіннях — від Середземного моря до Перської затоки. Навіть «особистим торгівцем» царя Навуходоносора II був фінікієць.

Утім, навіть найзаможніші купці та приватні лихварі поступалися своїми багатствами храмам, що володіли кращими землями й тисячами невільників. Ніхто не міг змагатися з жерцями і за участь у державних справах. Вплив «божих слуг», і без того значний за часів Навуходоносора II, ще більше посилився після його смерті. Доходило до того, що саме жерці саджали на трон того чи іншого претендента на царський престол.

Проте цар Набонід поступатися своєю владою не бажав. Він обмежив привілеї храмів Мардука і проголосив головним божеством своєї держави місячного бога Сіна. Ображені жерці з цим не змирилися і почали підбурювати столичних мешканців до спротиву цареві. Остерігаючись замахів на своє життя, Набонід несподівано переїхав до Тейми — невеличкого поселення посеред Аравійської пустелі. Намісником залишеної столиці став царевич Валтасар. Щоправда, це лише зміцнило ненависть вавилонських жерців до Набоніда. Вони лише чекали слушної нагоди, аби скинути знавіснілого ­монарха.

Утворення Перської держави

1. Кир стає царем. Східною сусідкою Халдейської держави була Мідія. Після падіння Ассирії мідійські царі значно розширили межі своєї держави, приєднавши не тільки землі, розташовані навколо Ніневії, а й майже весь Іран, Вірменію і частину Анатолії. Лише на річці Галіс мідійців зупинило військо царя Лідії. Кілька днів вояки стояли один проти одного і не наважувалися розпочати бій. А коли раптом з неба зникло світило — сталося сонячне затемнення, — володарі вирішили, що краще укласти мир і розділити Анатолію навпіл між собою.

Угода була вигідною насамперед для мідійського царя, адже й ті землі, що йому вдалося захопити, він ледве утримував. Бунтували навіть споріднені з мідійцями перси — народ, який мешкав на півдні Ірану, біля сучасної Перської затоки. Щоб заспокоїти їх, цар змушений був віддати заміж за перського ватажка свою доньку. Вона народила сина на ім’я Кир. За легендою, провісники попередили володаря, що онук в майбутньому стане царем, і тоді монарх наказав його вбити. Але наказу не виконали, Кир зріс і повстав проти дідуся. Мідійська знать, незадоволена власним володарем, разом із військом перейшла на бік повстанців. Кир захопив столицю і змусив діда визнати його царем, віддавши всі свої володіння. Щоправда, відтепер у величезній державі панували не мідійці, а перси, тож і саму її почали йменувати Перською. Або ж державою Ахеменідів — за назвою династії, до якої належав її новий володар.

Кир, який згодом отримав прізвисько Великого, своє царювання розпочав із того, що не завершили мідійці, — пішов війною на Лідію. Лідійського царя Креза вважали чи не найбагатшою людиною тогочасного світу, бо він володів славетними золотими копальнями. За легендою, цар якось хизувався своїми статками перед афінським законодавцем Солоном, але той передбачливо порадив йому «не називати нікого щасливим до завершення його життя». Напередодні війни з Киром Крез звернувся за порадою до дельфійської піфії, і вона напророкувала йому, що, «перейшовши річку, він згубить велике царство». Підбадьорений пророцтвом, Крез вирушив у похід, але з’ясувалося, що зруйнував він власну державу, бо перси перемогли і приєднали Лідію до своїх володінь. Кир наказав спалити Креза живцем, і лише коли той перед, здавалося б, неминучою смертю розповів йому про попередження Солона, скасував страту.

За кілька років перський цар підкорив і грецькі міста, розташовані в Анатолії. Мілет взагалі поквапився визнати владу Кира ще до завоювання ним Лідії. Усі приєднані поліси зберегли самоврядування — але на чолі кожного з них тепер стояв відданий персам тиран.

2. Здобуття Вавилона і загибель Кира. Головною метою загарбницьких прагнень Кира було здобуття «столиці світу» — Вавилона. До війни з персами готувався і Набонід. Проте невдоволене царем жрецтво та підкорені народи свого володаря не підтримували, сподіваючись на Кира як на визволителя. І перси робили все, аби виправдати ці сподівання. Врешті-решт, коли війна почалася, перевага була на боці Кира. Відчайдушний спротив війська на чолі з царевичем Валтасаром не зміг зупинити наступу завойовників. Царевич покладався лише на міцні вавилонські мури.

За переказами, Валтасар був настільки впевнений у неприступності міста, що майже не спостерігав за діями ворожого війська, гаючи час у розвагах і пиятиках. Легенда стверджує, що серед бенкету, коли Валтасар по-блюзнірськи пив вино із храмового посуду, раптом з’явилася вогняна рука, що накреслила на стіні три загадкових слова. Перекласти їх зміг лише пророк Даниїл, який і повідомив царевичу — «обчислив бог царство твоє і зважив душу твою, розділене твоє царство і роздане ворогам». Саме в цей час перси відвели воду Євфрату в заздалегідь викопаний канал і суходолом — повз мури — увірвалися до Вавилона. Жерці відкрили їм браму царського палацу. Валтасара схопили і стратили, а Набоніда Кир залишив серед живих і навіть відрядив керувати однією з віддалених земель своєї держави. Усі підкорені халдеями краї увійшли до складу Персії.

Невдовзі загинув і сам Кир. Під час війни із племенами саків, які очолювала войовнича Томірис, перси хитрістю захопили табір кочовиків і вбили її сина. Мати пообіцяла по­мститися. Не вступаючи у великі битви з ворогом, саки у дрібних сутичках знесилили перське військо і в одному з боїв таки вбили Кира. Томірис наказала відрубати йому голову і кинути її в бурдюк із кров’ю — «щоб ненаситний цар нарешті напився». Тіло Кира згодом викупив його син Камбіз, який поховав його на батьківщині. Могила Кира збереглася і до наших днів.

3. Завоювання Єгипту. Внутрішній устрій Перської держави. Камбіз продовжив батькові завоювання й 525 року до нашої ери приєднав до Персії Єгипет. Фараона зрадили його найближчі воєначальники. Єгипетське військо і загони найманих вояків — переважно греків — чинили відчайдушний опір, але перевага була на боці персів. Цар захопив Мемфіс і стратив найзапекліших його оборонців. А от фараону подарував життя. Щоправда, престолу він був позбавлений, а новим фараоном проголосили перського царя.

Перси зазвичай майже не змінювали внутрішнього устрою завойованих ними країн. У межах єдиної держави співіснували звиклі до деспотії єгиптяни, сирійці та мешканці Месопотамії, міські громади фінікійців і греків, самоврядні міста тієї ж Месопотамії та майже первісні іранські та арабські племена. Царю було досить беззаперечного визнання його влади та своєчасної сплати податків. Навіть володарям підкорених країн зазвичай залишали життя і майно, залучали їх до царського почту, а іноді навіть призначали їх намісниками. Особливою прихільністю Ахеменідів користувався фінікійський Сідон. Його купці отримали право вільної торгівлі у всіх перських володіннях, а сідонському царю зазвичай доручали керувати об’єднаним флотом, що складався насамперед з фінікійських кораблів.

Перські володарі сповідували вчення Заратуштри, однак не намагалися нав’язати його підкореним народам. Вони не лише шанували місцеві звичаї й місцевих богів, а й представляли своє панування як втілення їхньої волі. Так, скажімо, у Вавилоні царя вважали виконавцем волі Мардука, а в Єгипті — Амона-Ра. Кир повернув зображення богів, відібраних у міст Месопотамії Набонідом, дозволив євреям повернутися до Юдеї та відбудувати в Єрусалимі храм Ягве.

Водночас перси намагалися запозичити у завойованих народів їхні здобутки в господарстві та культурі, а також — навички державного управління. Царі прагнули бути подібними до фараонів, халдейських або ж ассирійських володарів, будь-який наказ яких піддані мусили виконувати без заперечень. Це дуже не подобалося перській знаті, яка поступово втрачала свої привілеї та вплив на царів, що оточували себе вихідцями з підкорених земель.

Персія за часів Дарія I

1. Заколот перської знаті й обрання царем Дарія I. Невдовзі після захоплення персами Єгипту проти Камбіза повстав його власний брат Бардія. Камбіз вирушив придушувати заколот, але в поході несподівано помер. Царем став Бардія. Щоправда, 522 року до нашої ери й він став жертвою змови. Бардію вбили семеро заколотників із найповажніших родин перської знаті. Приголомшеним підданим оголосили, що вбитий володар насправді був не справжнім царем, а лише самозванцем, який захопив владу, скориставшись тим, що був схожим на володаря. Нового царя заколотники вирішили обрати зі свого кола, домовившись, що ним стане той, чий кінь першим заірже на світанку. Так вибір зупинили на Дарієві, далекому родичеві Кира, який, аби ствердити свою владу, згодом одружився на Кировій доньці.

Щоправда, навіть серед персів не всі й не одразу визнали Дарія I царем. Та й серед підкорених народів було багато тих, хто не повірив у розповідь про самозванця на престолі. Перші роки свого правління новий цар був змушений придушувати численні повстання та заколоти, підкорюючи наново країну за країною.

Аби увічнити пам’ять про свої перемоги, Дарій I наказав вибити розповідь про них на височенній скелі. Щоб ніхто в майбутньому не зміг пошкодити напис, усі підходи до нього були зруйновані. Розповідь і справді пережила не лише царя, а й саму Перську державу. Коли до неї дісталися історики, навіть мови, якими була записана розповідь, були забуті, а клинопис дехто вважав не письмом, а чудернацьким візерунком. Проте марнославство перського царя принесло і неабияку користь — саме завдяки напису на скелі, зробленому за його наказом, вдалося віднайти ключ до історії Месопотамії та інших давніх держав, що об’єднали під своєю владою володарі Персії — «країни країн».

2. Реформи Дарія I. Отримавши владу з рук знаті, невдоволеної зміцненням царської влади, Дарій I насправді посилив її ще більше. Лише привілеї родин колишніх заколотників були збережені й розширені, але за умови беззаперечного визнання царської волі. Одного із соратників Дарій I стратив лише за підозру, що той надто наполегливо намагався потрапити до царського помешкання. Решта підданих мали сприймати кожне слово царя як закон.

Щоб легше було керувати величезною державою, Дарій I поділив її на 20 округів, або сатрапій. Вони так називалися, бо намісників, що їх очолювали, називали сатрапами. З перської це слово перекладається як «захисник» і має спільне походження зі словом «кшатрій», але в наш час сатрапами називають керівників-самодурів, які не визнають жодного авторитету, окрім власного начальства. Перським сатрапам підпорядковувалися усі чиновники доручених їм земель. Лише військові загони мали власних начальників, які слухалися не сатрапів, а самого царя.

Головним обов’язком сатрапа був своєчасний збір податків до царської скарбниці. Той, хто не сплачував їх своєчасно або приховував щось від чиновників, міг позбутися не лише майна, а й особистої свободи чи навіть життя. А щоб податки потрапляли до державної скарбниці, а не до кишень сатрапів, до намісників були приставлені шпигуни, яких називали «очима та вухами царя».

Розмір податків був встановлений для кожної сатрапії окремо. Щоб полегшити їх збір, Дарій I запровадив єдині для всієї держави золоті гроші — їх називали дариками. Цар намагався сприяти розвитку торгівлі й ремесел, за його наказом будували дороги до найвіддаленіших земель. Шлях, що з’єднував найбільші міста, називали «царським».

Щоб накази володаря швидше доходили до сатрапів, Дарій I створив пошту. Для цього на дорогах були організовані особливі пости, в яких чергували царські гінці. Щойно до них потрапляв лист від володаря або володареві, вони вирушали в подорож до наступного посту. Так, переходячи з рук до рук, царські послання за лічені дні потрапляли до будь-якого куточка держави.

3. Війни з індійцями та скіфами. Персія за часів найвищої могутності. Дарій I не лише відновив владу над землями, які приєднали до Персії його попередники, а й ще більше розширив межі держави. Він побудував канал, який з’єднав Ніл із Червоним морем. Скориставшись ним, перські кораблі обійшли навколо Аравійського півострова. Інший флот був спрямований Дарієм I до Індії. Отримавши докладні розповіді про цю країну, у військовий похід вирушив і сам цар. Щоправда, йому вдалося підкорити лише землі в долині Інду, з яких була утворена нова сатрапія. Держави, розташовані далі на схід, зберегли свою незалежність.

514 року до нашої ери Дарій I із величезним військом вирушив на захід. Піддані греки збудували для перського володаря мости через протоку Босфор і річку Дунай, за якою мешкали племена скіфів. Розуміючи, що сили нерівні, скіфські загони вирішили не приймати бою, а почали відступати в глиб країни, знищуючи джерела і спалюючи пасовиська. Перське військо дійшло аж до берегів Азовського моря, але так і не підкорило країни. А коли Дарій I обурився, скіфи надіслали замість «землі й води» дивний подарунок — птаха, жабу, мишу і п’ять стріл. Радники царя пояснили, що це попередження: «Забирайтеся з нашої землі хоч повітрям, хоч водою, хоч мишачою стежкою, якщо не хочете бути знищені». Володар величезної держави зрозумів, що цього разу зазнав поразки. І, полишивши свій табір, швидко вирушив додому. Скіфія залишилася непідкореною, проте владу Дарія I визнала Фракія і Македонія. А трохи згодом до Персії прибули посли з Афін, які теж зголосилися надати цареві «землю і воду».

Перський цар відтепер вважав себе мало не володарем всього світу. Щоб засвідчити свою могутність, Дарій I збудував нову столицю своєї держави — Парсу. Місто було зведене на високому насипу біля підніжжя гір. Кожен, хто прагнув потрапити до царського палацу, мав спочатку піднятися широкими сходами і пройти через величний вхід, який дістав назву Брами народів. Головним приміщенням царського палацу була величезна Тронна зала, дах якої утримували високі колони, верхівки яких виконали у вигляді кінських голів. У Тронній залі цар приймав посланців підкорених країн і далеких держав із багатими дарунками. Саме в Парсі на початку кожної весни відбувалася урочиста церемонія зустрічі Нового року. У скелі біля міста ховали померлих володарів величезної держави. І саме тут сходили на престол нові «царі царів».

Греко-перські війни

1. Повстання греків проти перської влади. Якою б сильною і міцною не здавалася Перська держава, утримувати владу над такою кількістю країн і народів її володарям було непросто. Найбунтівливішими підданими Дарія I виявилися греки, які за кілька століть звикли самі вирішувати усі питання громадського життя. Навіть афіняни, представники яких визнали перську зверхність лише на словах і яким це нічого не коштувало, розчарувалися у своєму рішенні, щойно царський намісник почав вимагати від них згодитися на відновлення тиранії. Міста ж, розташовані в Анатолії, змушені були не тільки терпіти нав’язаних персами тиранів, а й сплачувати неабияку данину, тому лише чекали слушної нагоди, аби скинути владу царя.

500 року до нашої ери грецькі громади, що входили до Іонійського союзу, підняли повстання проти персів. Очолив його тиран міста Мілет Аристагор. Проте сили були нерівними, і повстання швидко придушили. Мілет був зруйнований дощенту, всіх його громадян обернули на рабів, мешканці деяких інших міст ледве встигли переселитися до своїх колоній.

Після цього більшість полісів Балканської Греції, які до повстання були незалежними, вирішили за краще добровільно визнати владу персів. У цьому їх підтримали і дельфійські жерці. Рішуче відмовилися надати Дарію I «землю і воду» лише кілька міст. В Афінах перських посланців зіштовхнули зі скелі, а в Спарті — вкинули до колодязя, примовляючи, що там вони знайдуть і землю, і воду. За звичаями того часу, це була нечувана образа і злочин проти богів.

2. Марафонська перемога. Щоб покарати зухвальців, 490 року до нашої ери Дарій I надіслав до Греції одного зі своїх сатрапів із військом. Вояків у того було не так вже й багато, але значно більше, ніж у будь-якого грецького міста. Перси спалили кілька бунтівливих міст на островах Егейського моря і зрештою зійшли на берег Аттики — поблизу містечка Марафон. Тут їх зустріли афінські гопліти. Команду­вав греками Мільтіад, який під час війни зі скіфами служив у війську Дарія I, тому добре знав військові звичаї персів. Обидва війська довго стояли одне проти одного і не наважувалися розпочати бій. Врешті-решт перси передумали битися і вирішили дістатися до Афін морем. Але щойно кінноту завантажили на кораблі, Мільтіад дав сигнал до наступу.

Бій був жорстоким, і у вирішальний момент перським воякам вдалося прорвати лави греків, але афіняни вдарили з боків, і ворог не витримав. Відступ перетворився на панічну втечу, під час якої загинуло більше персів, аніж під час бою.

Щоб сповістити співгромадян про перемогу і попередити про можливий напад із моря, один із молодих вояків побіг до Афін. Не зупиняючись, він швидко подолав відстань у 42 кілометри, вибіг на площу, вигукнув: «Радійте, афіняни, ми перемогли!» — і впав мертвий. Коли перські кораблі таки підійшли до Афін, вони побачили готових до бою мешканців міста і зрозуміли, що краще повернутися додому.

Новина про перемогу під Марафоном швидко облетіла усю Грецію. Переможців шанували як справжніх героїв. Згодом на Олімпійських іграх були навіть запроваджені змагання з бігу на марафонську дистанцію — ті самі 42 кілометри, що відділяли місце бою від Афін.

3. Цар Ксеркс готується до нової вій­ни. Дарій I заприсягся помститися грекам, але помер, не встигнувши виконати обіцянки. Його син і наступник — цар Ксеркс — змушений був спочатку придушувати повстання в інших сатрапіях: у Єгипті й Вавилоні. Новий перський володар ставився до підданих суворіше за батька — він уже не намагався домовитися із єгипетськими жерцями і скасував залишки самоврядування в містах Месопотамії, забрав до Парси і знищив головну вавилонську святиню, статую бога Мардука.

Афіняни розуміли, що в разі відновлення перської влади їх теж нічого доброго не чекає, тому готувалися до війни. Звісно, зібрати таку кількість вояків, які б у відкритому бою могли би протистояти усьому перському війську, місто не могло. Тож на пропозицію одного з ватажків демосу, Фемістокла, афіняни збудували флот із двохсот кораблів, витративши на це все срібло, що видобували в Аттиці.

Спартанці, які кораблів не мали, покладалися на хоробрість і вишкіл свого війська, до якого, як вони сподівалися, мали б приєднатися не лише їхні спільники з Пелопонеського союзу, а й інші греки. Афіняни і справді без вагань віддали своїх гоплітів у підпорядкування спартанським командувачам. Проте багато інших міст вирішило перечекати, сподіваючись, що перська навала їх омине. На заклик до одноплемінників із колоній також майже ніхто не відгукнувся. Зголосився допомогти лише сиракузький тиран Гелон. Проте Ксеркс випередив греків: на його вимогу війну проти Сиракуз розпочали карфагеняни, яких згодом підтримали ще й етруски. Греція опинилася в оточенні.

4. Фермопіли. Навесні 480 року до нашої ери величезне військо персів на чолі із самим Ксерксом вирушило у похід до Греції. Здавалося, що немає жодної сили, здатної йому протистояти. Навіть море, яке на кілька днів «затримало» переправу царських загонів через протоку Геллеспонт, за наказом Ксеркса відшмагали батогами. Супроводжував царське військо величезний флот, споряджений фінікійськими та грецькими підданими перського володаря.

Щоправда, море і гори таки «допомагали» грекам — шторми нищили ворожі кораблі, а в тісних ущелинах царському війську було важко скористатися чисельною перевагою. Афіняни спочатку сподівалися затримати Ксеркса біля гори Олімп, але змушені були відступити на вимогу місцевих мешканців, які боялися перського гніву. Новим кордоном оборони спартанський цар Леонід обрав ущелину Фермопіли (з грецької цю назву перекладають як «теплі ворота»).

Здивований упертістю оборонців, Ксеркс передав грецькому командувачу послання з двох слів — «склади зброю». Відповідь була не менш стислою — «прийди, візьми». Перський володар намагався налякати греків чисельністю свого війська, заявивши, що перські стріли затулять їм сонце, але ті спокійно відповіли — «битимемося в тіні». І справді, два дні нечисленні грецькі гопліти з успіхом відбивали атаки найбільшого в світі війська. І лише коли персам вдалося розшукати обхідну гірську стежку, стало зрозуміло, що Фермопіл не втримати. Леонід наказав союзникам відступити, а сам із 300 спартанцями та кількома сотнями добровольців з інших міст до останньої краплі крові бився з ворогами. Загинули всі, жодного спартанця персам не вдалося навіть захопити у полон.

5. Саламін. Об’єднане грецьке військо відступило до Коринфа. Афіни віддали ворогу без бою, і Ксеркс наказав зруйнувати місто разом з усіма храмами — на знак помсти за вбитих царських посланців. Місцеві мешканці ледве встигли перебратися на сусідній острів Саламін, під захист флоту. Остерігаючись того, що союзники кинуть афінян напризволяще, Фемістокл таємно попередив Ксеркса про можливий відступ, порадивши не випускати грецьких кораблів із протоки, яка відділяла Саламін від Аттики. Але цар був настільки впевнений у собі, що вирішив не чекати, а завдати удару першим.

Зранку царський флот увійшов до протоки, і його одразу ж атакували греки. Чисельна перевага загарбників виявилася не такою вже й значною, та й скористатися нею у вузькій протоці було неможливо. До того ж, кораблі перського володаря були занадто важкими і неповороткими. А головне — греки билися із завзяттям, бо розуміли, що захищають батьківщину, власне життя і волю своїх близьких. Більшість ворожих кораблів вони знищили, інші — відступили.

Ксеркс був приголомшений несподіваною поразкою, і цим скористався Фемістокл. Він знову потайки звернувся до царя і повідомив йому, що греки нібито планують знищити переправу з Європи до Азії. Ксеркс вирішив, що краще повернутися додому, та прихопив із собою більшу частину свого війська. Згодом відійшли на північ й інші перські загони.

6. Остаточна перемога греків. Того самого дня, коли афіняни й їхні союзники здобули перемогу біля Саламіна, сиракузяни у запеклому бою біля міста Гімера розгромили карфагенян. Гелон поквапився укласти мир, щоб мати змогу надати допомогу співвітчизникам в боротьбі із персами, але командувачі об’єднаного грецького війська, побачивши, що ворог відступив, з погордою відмовилися від дружньої пропозиції.

Проте наступного року перси повернулися, хоча й у меншій кількості та без царя (цього разу ними командував один із родичів Ксеркса). Вирішальний бій відбувся біля містечка Платеї. Першими атакували перси, але перемогу врешті здобули греки. За легендою, цього ж дня грецькі кораблі знищили залишки перського флоту біля острова Самос.

Війна на цьому не завершилася, бойові дії тривали ще тридцять років — у Анатолії, Італії, Єгипті, на Кипрі. Спартанці та їхні спільники із Пелопонеського союзу участі в них більше не брали. Воювали афіняни і представники тих міст, що погодилися укласти з ними союз. Скарбницю нового військового об’єднання зберігали на священному для усіх греків острові Делос, тому його називали Делоським союзом.

Фемістокла невдовзі запідозрили в прагненні захопити одноосібну владу і вигнали з Афін шляхом остракізму. Після багатьох поневірянь він знайшов притулок у Персії, де пам’ятали про його поради Ксерксу. Новим афінським коман­дувачем став син Мільтіада — Кімон. За кілька років, щоправда, з міста вигнали і його. Але з часом співгромадяни не лише повернули Кімона на батьківщину, а й знову доручили командування.

У тривалій війні з персами траплялися і гучні перемоги греків, і прикрі поразки. Але ні Ксеркс, ні його наступники більше не робили спроб захопити Грецію. Врешті-решт, уже після смерті Кімона була укладена мирна угода. Перський володар визнав незалежність грецьких полісів і пообіцяв не надсилати до Егейського моря свого війська чи флоту. Натомість греки взяли на себе зобов’язання не намагатися захопити інші землі, що належали «царю царів».

7. Наслідки греко-перських війн. Для персів війна з греками була лише однією з численних воєн, що їхні володарі вели в різних куточках світу. Тому значного впливу на внутрішній устрій величезної держави і настрої підданих перського царя вона не справила. Багато хто навіть вважав похід Ксеркса успішним — бо він-таки покарав греків за підтримку заколотників-мілетців і зневагу до царських посланців. А більшість мешканців Персії навіть не здогадувалася про те, що їхні володарі з кимось воювали, настільки великою була Перська держава.

Зовсім по-іншому ставилися до війни та її наслідків греки. Вони вважали, що не лише відстояли свою незалежність і довели військову вправність. Греки були впевнені, що перемогли ще й завдяки своєму громадському устрою. Адже вільні громадяни грецьких полісів, які билися за свою свободу й гідність, взяли гору над численними, але підневільними перськими вояками, яких часто до бою доводилося гнати за допомогою батога. Водночас перемога над персами спонукала до подальших змін у суспільстві. Грецькі жерці та представники знаті, більшість з яких поквапилися підтримати загарбників, швидко розгубили залишки свого впливу, а демос, на плечі якого ліг увесь тягар війни, відтепер ще рішучіше обстоював своє право на участь у громадському житті.

Афіни за часів Перикла

1. Остаточне утвердження в Афінах демократії. В Афінах демос був налаштований найрішучіше, адже основу військової могутності цього міста становив флот, в якому служили переважно незаможні громадяни. І з кожною військовою перемогою їхні вимоги лунали гучніше. Врешті-решт, у 462 році до нашої ери прихильники демократії здобули остаточну перемогу. Ареопаг був позбавлений більшості повноважень, які перейшли до народних зборів та буле. Майже на всі державні посади відтепер міг бути обраний будь-який громадянин. До того ж, за виконання посадових обов’язків почали платити — спочатку суддям, потім іншим посадовцям, а згодом — і звичайним громадянам за участь у народних зборах. Це дозволило навіть найбіднішим афінянам брати участь в управлінні державою, не турбуючись про те, як при цьому прогодувати себе і свою родину.

Народні збори зазвичай збиралися раз на десять днів — на пагорбі Пнікс у центрі міста. Брати участь у них і висловлювати свої пропозиції міг кожен громадянин. Не всі, щоправда, користалися такою можливістю, адже не кожен селянин погоджувався залишити своє господарство, щоб відвідати Афіни. Закони та інші рішення на зборах ухвалювали загальним голосуванням присутніх: ті, хто підтримував, кидали до скриньки білий камінець, хто був проти — чорний.

Щоб закон набув сили, він мав бути підтверджений судом присяжних. Цей же суд розглядав кримінальні й цивільні справи, окрім найважчих — засудити громадянина на смерть, скажімо, міг, як і раніше, лише ареопаг. Присяжних в Афінах було аж шість тисяч. Їх щорічно обирали за жеребом з-поміж громадян, яким виповнилося по 30 років. Обранці заздалегідь не знали, в якому складі засідатимуть і які справи вирішуватимуть. Це було зроблено для того, щоб їх не могли підкупити.

Народні збори обирали скарбників та стратегів. Із грецької слово «стратег» перекладають як «очільник війська», проте в Афінах вони не лише були військовими командувачами, а й займалися громадськими справами. Усіх інших посадовців — які стежили за дотриманням законів, правилами торгівлі на ринку, порядком і чистотою на вулицях тощо, — призначали за жеребом. За рік усі призначені звітували перед громадою. Якщо працювали добре, їм дякували, якщо зі своїми обов’язками не впоралися — посадовців карали, зазвичай великим штрафом.

2. Перикл. Більшість посад в Афінах можна було обіймати лише один раз за життя. Виняток становила лише посада стратега. 15 років поспіль першим стратегом обирали Перикла — небожа Клісфена і найвідомішого ватажка прихильників демократії. Саме за доби Перикла Афіни досягли вершини своєї могутності.

Перикл був видатним оратором. На відміну від багатьох своїх сучасників, він не кричав, не жестикулював надміру, намагався не вразити, а переконати слухачів. І це йому вдавалося. Супротивники скаржилися, що перший стратег «може довести, що переміг у боротьбі, навіть після того, як його поклали на лопатки». Прихильники захоплено казали, що промови Перикла влучні, немов блискавка, і його самого напівжартома називали «олімпійцем».

Перший стратег домігся не лише оплати праці посадовців, а й підтримки громадським коштом найбідніших громадян. Для селян, які не мали землі, засновували колонії. Ремісників забезпечували роботою на будівництві. Місцевим майстрам щедро платили із державної скарбниці. При цьому сам Перикл за весь час перебування на посаді не збільшив своїх статків ані на одну монету.

Головним своїм завданням перший стратег вважав збільшення могутності Афін. Водночас — як передбачливий політик — він якнайдовше намагався утримати афінян від воєн із сусідами — далекими і близькими. За легендою, останніми словами Перикла, які він вимовив перед смертю, були: «Поки я міг, я нікого з громадян не змусив вдягнути скорботний плащ».

3. Зворотній бік демократії. Розвиток рабства. Демократичний устрій після війни з персами утвердився не лише в Афінах, а і в Аргосі, Сиракузах та багатьох інших грецьких державах. Афіняни, однак, хвалилися, що в жодному іншому місті пересічні громадяни не мали таких широких прав, як на їхній батьківщині. Щоправда, навіть в Афінах, що вже казати про інші поліси, громадяни становили меншість мешканців. Чому? По-перше, у державних справах участі не брали жінки. Навіть припущення, що жінка може на рівних із чоловіками брати участь у народних зборах, грекам здавалося дивним і смішним. По-друге, громадянських прав не мали переселенці з інших міст і їхні нащадки — навіть діти Перикла не могли бути громадянами, бо його дружина народилася в Мілеті. І, нарешті, жодних прав не мали раби. Їх взагалі вважали власністю господаря, як худобу або ж особисті речі.

Афіняни не приховували, що їхнє багатство створювала насамперед праця невільників. У жодній іншій країні тогочасного світу на одну вільну людину не припадало стільки рабів, як у Греції, а за загальною кількістю невільників Афіни поступалися хіба що заможнішому Коринфу. Раби працювали на найважчих роботах — у копальнях, майстернях, у хатньому господарстві й на полях. Поширенню рабства сприяла та обставина, що греки, вирощуючи хліб, маслини і виноград, могли використовувати працю невільників цілорічно, тоді як в інших країнах такої можливості не було. При цьому рабів мали не лише заможні афіняни, а й пересічні ремісники і селяни.

На рабів обертали полонених під час війни, а за мирного часу їх захоплювали пірати чи привозили до Греції з інших країн — зазвичай работоргівці купували або вимінювали невільників у місцевих володарів і перепродували співвітчизникам з вигодою для себе. Торгували рабами на ринках — поруч із худобою, хлібом та посудом.

Раби не були зацікавлені у тому, щоб сумлінно виконувати свої обов’язки, адже все, що вони виробляли, цілком належало їхньому власникові. Тому працювали зазвичай примусово і за слушної нагоди мстилися господарю. Якщо ж траплялася можливість — втікали. Втікачів ловили і жорстоко карали.

Широке використання рабської праці невільників привчало афінян до думки, що будь-яка праця не є гідним заняттям для вільної людини. Зрештою навіть незаможні громадяни вважали за краще жити за рахунок громади чи багатих благодійників, аніж зароб­ляти на хліб власноруч. Слово «нахлібник» грецькою звучить як «парасит»— звідси походить і українське слово «паразит».

4. Афінський морський союз. Якщо афінські громадяни жили за рахунок свого поліса, то самі Афіни — за рахунок інших грецьких міст. На словах мешканці цих міст були не підданими Афін, а лише союзниками, ще від часів боротьби з персами. Проте Перикл спочатку домігся, аби скарбницю Делоського союзу перевезли до Афін, а пізніше почав використовувати спільні кошти на потреби власного міста, перетворивши добровільні внески союзників на примусовий податок — форос. Делоський союз став Афінським. Згодом у союзників з’явився ще один обтяжливий обов’язок: надавати співгромадянам Перикла землю для заснування колоній.

Поступово під владою Афін опинилося майже все узбережжя Егейського моря. Перикл особисто очолив похід до Чорного моря, який завершився визнанням афінської зверхності тамтешніми грецькими колоніями, та прагнув її поширення на захід — Італію та Сицилію. Утворення морського союзу певною мірою сприяло розвитку полісів, що входили до нього, адже Перикл суворо розправлявся з піратами і заохочував торгівлю. Проте союзники були незадоволені визиском з боку Афін і були не проти позбутися їхньої влади, якщо трапиться така нагода. Не дивно, що чимало грецьких міст, зокрема Коринф, надавали перевагу іншому союзу — зі Спартою. А деякі міста в Анатолії вважали за краще бути підданими перського царя, аніж годувати співгромадян Перикла.

Розквіт давньогрецької культури

1. Греція — батьківщина класичної культури. Афіни не стали столицею «світової держави», схожої на Перську чи Ассирійську. Навіть більшість грецьких міст залишалася поза їхньою владою. Проте за часів Перикла Афіни перетворилися на культурний центр усієї Еллади. Тут мешкали найвідоміші філософи, науковці й митці. Перемога над персами і зміни у громадському житті сприяли піднесенню науки та мистецтв і в інших полісах, розкиданих по берегах Середземного і Чорного морів. V—IV сторіччя до нашої ери стали часом найвищого розквіту давньогрецької культури, яка згодом слугувала взірцем для усього людства й дістала назву класичної(від латинського «классикус» — «взірцевий»).

Класична культура Еллади, звісно, є творінням самих греків, відбитком їхніх уявлень про людину і навколишній світ, результатом розвитку самого грецького суспільства, який тривав кілька століть, починаючи від мікенської доби. Та елліни сприйняли і творчо переробили здобуток інших цивілізацій, пристосувавши його до умов свого життя. Навіть чужих богів і героїв вони легко ототожнювали з грецькими, «доповнюючи» і збагачуючи власну міфологію сусідськими легендами та переказами. Так, фінікійський Мелькарт, етруський Геркле, месопотамський Нінурта, персонажі лідійських, скіфських і навіть індійських міфів перетворилися на різні «образи» чи «втілення» грецького Геракла. Те саме відбувалося і з живописом, скульптурою, театральним мистецтвом, способами будівництва, які греки запозичували в інших народів. Саме тому класичну культуру Еллади можна розглядати як вершину розвитку усього Стародавнього світу.

З іншого боку, відкритість грецької культури сприяла її поширенню далеко за межі Еллади. З часом навіть фінікійці та єгиптяни, які пишалися власними давніми та самобутніми культурами, все охочіше опановували грецьку, або, як кажуть вчені, еллінізувалися.

2. Давньогрецька скульптура. До наших днів збереглося чимало скульптур, створених давньогрецькими митцями, а ще більше — копій, тобто статуй, які до дрібниць повторюють витвори славетних майстрів. Спочатку грецькі статуї робили за єгипетським зразком — це були застиглі фігури дівчат або юнаків зі щільно притиснутими до тулуба руками. Вони дивилися кудись вперед із застиглою посмішкою на обличчі. Але згодом греки навчилися відтворювати красу людського тіла у русі. Першим це зробив скульп­тор Мірон. Найвідомішим його твором був «Дискобол». Мірон показав у бронзі момент найвищого напруження спортсмена, який саме збирається кинути диск.

Найвизначнішим афінським скульптором вважають Фідія, який приятелював із Периклом. У нього найкраще виходили статуї богів. Найбільші та найвизначніші з них — зображення Афіни в обладунках, створені для Афін, і Зевса на троні: яка прикрашала Олімпію. Скульптуру Зевса, зроблену із золота й слонової кістки, вважали одним із семи «див світу», але про її вигляд ми можемо лише здогадуватися. Сам Фідій став жертвою заздрісників. Його звинуватили у неповазі до богів і кинули до в’язниці, де він помер.

Неперевершеним майстром зображення людського тіла вважають Поліклета з Аргоса. Найвідоміша його скульптура — «Юнак зі списом». Вона відповідає тим пропорціям, які сам Поліклет називав гармонійними у своїй книжці «Канон». «Юнак зі списом» — це не зображення божества чи навіть якоїсь конкретної людини. Таким, на переконання греків, мав бути досконалий громадянин поліса. Греки взагалі не прагнули портретної схожості у скульптурах — навіть тоді, коли зображували певну людину: скажімо, переможця Олімпійських ігор або ж видатного громадського діяча. Для них важливіше було милуватися красою і досконалістю фігури.

3. Давньогрецька архітектура. Давні греки — не перші, хто почав зводити величні споруди з каменю. Проте в Єгипті, Месопотамії, Персії будували насамперед храми і палаци, які звеличували богів і царів. Звичайна людина на їхньому тлі відчувала себе слабкою і беззахисною. Будівництво в Греції підпорядковували інте­ресам громади. Палаців тут взагалі не існувало, а храми зводили так, аби біля них було зручніше збиратися громадянам. Широкий храмовий дах, скажімо, спирався на ряди колон, утворюючи так званий портик, у тіні якого можна сховатися від сонця. Згодом портики почали зводити і для «мирських» потреб, грецькою їх називали стоями. Розміри будівель намагалися розрахувати так, щоб вони гармонійно співвідносилися між собою і з людьми — у цьому, на думку греків, і полягало мистецтво будівничого, або ж архітектора.

Грецькі архітектори створили кілька стилів. У суворішому, доричному стилі використовували прості симетричні колони. За формою вони нагадували опори єгипетських храмів, але були стрункішими і позбавленими «зайвих» деталей, які робили єгипетські колони схожими на папірус, лотос або ж пальму. У Месопотамії та Персії зазвичай верхню частину опори (її називають капітеллю) прикрашали подвійними скульптурами. Таке оздоб­лення надихнуло греків створити спочатку еолічну, а згодом іонічну колону — з мальовничими завитками (волютами) з обох боків капітелі. Іонічний стиль був вишуканішим, казали, що він втілює жіночу легкість і красу, тоді як доричний символізував чоловічу силу і надійність. Пізніше був вироблений урочистіший, коринфський стиль. Капітель коринфських колон нагадувала кошик із квітами і листям.

Найвизначнішою архітектурною пам’яткою Афін був і залишається донині Акрополь — міська фортеця, розташована на високій скелі. Щоб потрапити всередину фортеці, треба було піднятися мармуровими сходами через особливу браму — Пропілеї, повз невеличкий храм Ніки Аптерос (тобто «Безкрилої перемоги»). Незвичну назву храм дістав, бо статуя богині перемоги у ньому була без звичних для неї крил — афіняни нібито зробили її такою, щоб військове щастя не залишало їхнього міста. Найбільшим храмом Акрополя був Парфенон, або ж храм Діви Афіни, збудований у доричному стилі. Його колони мали майже непомітний нахил, і тому храм здавався ще стрункішим. У Парфеноні зберігали міську скарбницю та скарбницю Афінського союзу. Поруч стояв інший храм — Ерехтейон. Два його входи були виконані в іонійському стилі, а портик третього замість колон прикрашали скульптури дівчат: так звані каріатиди.

За часів Перикла в Афінах зводили не лише храми. На випадок війни місто з’єднали так званими «Довгими мурами» (вони і справді були незвично довгими: понад п’ять кілометрів) із головним афінським портом Пірей, щоб під час облоги можна було постачати усі необхідні товари морем. Будували і громадські споруди. А за афінським зразком храми, урядові помешкання та ринки зводили і в інших полісах.

4. Піднесення театрального мистецтва. Особливі будівлі греки мали для театральних вистав — їх, як і саме мистецтво, називали театрами. Зазвичай їх будували біля підніжжя пагорба. Сама вистава відбувалася на круглому пласкому майданчику — орхестрі (звідси походить і слово «оркестр»). Глядачі сиділи на схилах пагорба, що півколом оточували орхестру. Це півколо називали амфітеатром (слово перекладається як «навколо видовища»). За орхестрою розташовували будівлю або просто намет, де актори перевдягалися (намет грецькою — «скене», звідси походить і слово «сцена»). На стіні, що виходила на орхестру, вішали декорації.

Спочатку театральні вистави складалися з пісень, які виконавці, вдягнені залежно від виконуваної ними ролі, співали разом. Цих співців називали хором (так само, як і сам спільний спів). Згодом з’явилися актори, які спілкувалися зі співцями. Спочатку актор був один, потім їх стало двоє, а згодом — і троє. Акторами були тільки чоловіки, навіть якщо треба було грати жіночі ролі. Щоб краще було видно, актори використовували взуття на височенних підборах — котурнах — і надягали яскраво розфарбовані маски, що позначали не лише персонажа, у якого перевтілювався актор, а і його настрій. Змінюючи маски, одна людина могла грати кілька ролей.

Після перемоги над Ксерксом театральне мистецтво Греції пережило справжній злет. Початок його поклав афінський поет Есхіл, автор знаменитих і досі трагедій «Перси», «Прометей закутий», «Агамемнон» та інших. Його вірші були особливо урочистими, він немовби звертався до глядачів від імені богів, розмірковуючи над неминучістю долі й невідворотністю покарання за гріхи, прославляючи звитягу вояків, які поклали голови за вітчизну.

Поет Софокл написав понад сто два­дцять трагедій, але відомий насамперед завдяки «Царю Едіпу», «Антигоні» й «Електрі». Софокла більше цікавила не воля богів, а поведінка людей. Його герої часто змушені робити важкий вибір, вони шукають правди, хоча вона веде їх до загибелі, змушуючи і глядачів міркувати над тим, що є важливішим у житті.

Найкращі трагедії наймолодшого з великих афінських трагіків — Еврипіда — до нашого часу не збереглися, окрім однієї, що має назву «Іпполіт». Еврипіду як нікому до нього вдавалося передавати стан людини та її характер. Цікаво, що жіночі персонажі в його трагедіях часто є сильнішими за чоловічі. Відрізнялося від звичного для греків і ставлення Еврипіда до рабів, яких він зображує насамперед як особистостей, із рисами, притаманними й вільним людям. Не дивно, що не всі трагедії Еврипіда сприйняли афінські глядачі. Поет навіть був змушений залишити батьківщину і помер на чужині.

Найвідомішим комедіографом, тобто автором комедій, у Афінах був Аристофан. Його твори стосуються усіх важливих подій у тодішній історії міста. Він дошкульно висміював як державних діячів на чолі з Периклом і воєначальників, так і сам народ, до якого вони підлещувалися.

6. Класична грецька філософія. Поява історичної науки. Одна з комедій Аристофана, яка називалася «Хмари», висміювала тогочасних «торгівців мудрістю», або, як вони називали самі себе, — софістів. В Афінах громадяни часто судилися між собою, і софісти пропонували усім охочим навчити їх доводити будь-яке твердження, навіть нісенітницю. Вони запевняли, що у світі немає нічого певного, всі уявлення чи переконання є лише наслідком домовленості між людьми, тож усе залежить від вправності й переконливості того, хто сперечається. І до сьогодні збереглися загадки, які софісти пропонували розв’язати своїм слухачам. Якщо зернину додавати до зернини, з якої починається купа? Чи бреше брехун, коли каже, що бреше? Чи може всемогутній чарівник створити камінь, якого не зможе підняти?

Аристофан не вбачав різниці між софістами й філософами, тому персонажем його комедії став філософ Сократ. Насправді ж Сократ ніколи не належав до софістів. На відміну від них, був упевнений, що істину можна і треба знайти. От тільки сприймати її слід не на віру, а шукати в дискусії, співставляючи усі точки зору і наявні докази. Сократ став засновником класичної грецької філософії. Щоправда, жодних своїх думок він не записував. Лише спілкувався з учнями, вчив їх міркувати і міркував сам. Недоброзичливці звинуватили Сократа у неповазі до богів, і його засудили до смерті. І хоча учні готові були влаштувати йому втечу, філософ відмовився і незворушно випив отруту.

Один із учнів Сократа, Платон, не лише зберіг для майбутніх поколінь спадщину вчителя, записавши його міркування, а й створив власне філософське вчення. Платон мріяв про ідеальну державу, якою керували б наймудріші. Згодом він заснував у Афінах першу філософську школу, яка за місцем розташування дістала назву Академія. Вчився у Платона спочатку й інший видатний філософ — Аристотель зі Стагіри. Але він врешті розійшовся з учителем у поглядах, заснувавши власну школу — Лікей. Усе своє життя Аристотель присвятив впорядкуванню тих знань, які на той час накопичило людство. Він не створював, як Платон, проекту ідеальної держави. Натомість детально змалював устрій понад 150 полісів і, порівнявши їх, виклав власні погляди на науку керівництва державою, яку назвав «політикою». Саме Аристотель науці про природу дав назву «фізика», веденню господарства — «економіка», дослідженню людських чеснот — «етика».

Засновником історичної науки став Геродот із Галікарнаса. Єдиний його твір був присвячений греко-перським війнам. Геродот не просто прискіпливо змалював події, а й намагався пояснити їхні причини і наслідки, і, як справжній дослідник, жадав перевірити усе почуте і побачене. Справу Геродота продовжили інші грецькі історики, найвідомішими з яких були афіняни Фукідід і Ксенофонт.

Греція V—IV століть до нашої ери

1. Війни між греками і поновлення залежності Еллади від Персії. Розквіт Афін тривав недовго. Ще за часів Перикла,431 року до нашої ери, розпочалася війна зі Спартою, яка тривала майже 30 років. На боці Афін воювали їхні союзники (часом навіть всупереч власній волі), під проводом Спарти — більшість інших грецьких міст, зокрема, Коринф і Сиракузи. Оскільки військове об’єднання на чолі зі спартанцями історики зазвичай іменують Пелопонеським союзом, то й сама війна дістала назву Пелопоне­ської.

Задум Перикла полягав у тому, щоб уникати боїв на суходолі, де супротивник мав перевагу, і примусити його витрачати сили на облогу неприступних мурів, а все необхідне для життя рідного міста отримувати морем. Однак спартанцям доволі швидко вдалося створити власний флот, який перешкоджав афінській торгівлі, тоді як від скупчення великої кількості людей в Афінах швидко поширювалися хвороби. Захворів і помер сам Перикл. Але демос і чути не хотів про припинення війни. Новим ватажком афінського простолюду став Клеон, який походив із незнатної, хоча й заможної родини. Клеон розпочав війну на суходолі та завдав спартанцям кілька тяжких поразок, проте в одній із битв загинув сам. Між Афінами та Пелопонеським союзом був укладений мир.

Угода, однак, виявилася нетривкою. Незадоволені нею були насамперед союзники Спарти — коринфяни. А афінян до відновлення війни підбурював честолюбний, але безпринципний вихованець Перикла і Сократа Алківіад. Спочатку Алківіад підняв проти лакедемонян інші держави Пелопонесу, а потім, коли заколотники зазнали поразки, запропонував афінянам захопити Сиракузи та позбавити Спарту сицилійського хліба. Щоправда, не встигло військо відплисти на захід, як його очільника викликали до суду зі звинуваченням у блюзнірстві та образі богів. Зрозумівши, що його можуть засудити до страти, Алківіад вирішив втекти і попрямував просто до Спарти.

Сицилійський похід зрештою завершився справжньою катастрофою — афіняни втратили і військо, і значну частину свого флоту. До того ж, у справу втрутилися перси. Розуміючи, що греки у війні одне з одним послаблюють себе, «цар царів» запропонував колишнім ворогам гроші в обмін на визнання його влади над грецькими містами Анатолії. Спартанці погодилися, а Алківіад допоміг їм підняти повстання серед афінських союзників.

Поразка Афін здавалася неминучою. І спартанці вирішили стратити вже непотрібного їм Алківіада. Але той знову встиг втекти — цього разу до персів. Та вмовив їх припинити виплату грошей лакедемонянам. Невдовзі Алківіад несподівано з’явився у таборі афінського флоту, і моряки самі обрали його своїм ватажком. Із новим командувачем вони й справді почали здобувати одну перемогу за іншою.

Зупинити переможну ходу афінян зміг лише новий командувач спартанського флоту Лісандр. Перси відновили виплату грошей лакедемонянам. Зрештою Спарта таки змусила Афіни укласти мир на її умовах. Афінський союз розпустили, «Довгі мури» зруйнували, Алківіада вбили. А в самому місті утвердився олігархічний устрій, який переможці вважали для себе зручнішим.

Спартанці, щоправда, не поспішали виконувати свої обіцянки перед «царем царів». Тоді перси почали допомагати невдоволеним пануванням Спарти. Спалахнула нова війна, яка мала назву Коринфської. Вона тривала доти, доки більшість її учасників не погодилися укласти мирний договір на умовах, встановлених перським володарем. Завдяки грошам «цар царів» домігся того, чого не зміг зробити зброєю, — майже вся Балканська Греція визнала свою залежність від Персії. Тепер навіть не треба було надсилати до Еллади вояків — підтримувати новий лад і бути «наглядачами» над греками взялися спартанці.

2. Сиракузька держава Діонісіїв. Великої Греції мир, нав’я­заний перським царем, не стосувався. Але карфагеняни більше не вважали себе зв’язаними договором, укладеним колись із Гелоном, і одне за одним почали захоплювати й руйнувати сицилійські міста. В Сиракузах тим часом запекло боролися між собою прихильники демократії й олігархії. Смутою скористався зухвалий і честолюбний воєначальник Діонісій. Він захопив владу, скасував демократичний устрій та встановив у місті власну тиранію. Щоправда, на відміну від тиранів-попередників, Діонісій спирався не так на підтримку співгромадян, як на найманих вояків, відданих тому, хто платив їм гроші.

Новий володар Сиракуз спочатку уклав перемир’я з карфагенянами, погодившись на більшість їхніх умов. Проте одразу ж почав готуватися до нової війни. Для цього тиран відновив союз зі Спартою та створив величезну власну армію, що нараховувала 100 тисяч піхотинців та 10 тисяч вершників. Сиракузький флот був збільшений до чотирьохсот бойових кораблів. Із цими силами Діонісій не лише відвоював грецькі міста Сицилії, а й захопив усі фінікійські поселення на заході острова. В Африці повстали берберські племена. Карфагеняни змушені були терміново миритися. І навіть запровадили у своєму місті вшанування грецьких богинь Деметри і Персефони, святилища яких сплюндрували під час війни. Суфет Сун’ятон взагалі змовився з Діонісієм і погодився передавати йому військові секрети співвітчизників. Зрадника викрили і стратили. Роздратовані карфагеняни навіть ухвалили закон, який забороняв співгромадянам вивчати грецьку мову, щоб ні в кого «не було можливості спілкуватися з ворогами».

Тим часом Діонісій здобуттям Сицилії не обмежився. Його владу визнали Регій та інші грецькі міста в Італії. А згодом тиран заснував кілька колоній на берегах Адріатичного і Тірренського морів, здолавши опір їхніх колишніх господарів — етрусків. Заселяв колонії Діонісій не лише сицилійцями, а й переселенцями з Балканської Греції, яким щедро роздавав землю для ведення власного господарства.

Ставши володарем величезної держави, Діонісій поводив себе як справжній цар. Але водночас добре розумів, що його влада тримається лише силою. Все своє правління він провів у страху за своє життя. Збереглася легенда про те, що приятель Діонісія Дамокл зізнався, що хотів би хоч день прожити як тиран, і той зробив йому такий подарунок. От тільки під час пишного бенкету Дамокл випадково подивився вгору і побачив, що над його головою на тонкому кінському волосі підвішений гострий меч. Так Діонісій пояснив, яким небезпечним насправді є життя тирана. І зараз «дамокловим мечем» називають небезпеку, що постійно загрожує людині.

Сиракузький володар переслідував усіх, хто лише міг становити загрозу його владі, — позбавляв майна, страчував, відправляв до каменоломень, де важка праця швидко вбивала навіть найдужчих. За підданими стежила справжня армія шпигунів, тож жертвою Діонісієвого гніву можна було стати навіть за одне не­обережне слово.

Водночас тиран мріяв залишити по собі добру славу. Тому не шкодував грошей для участі його підданих у загальногрецьких святах та змаганнях. І запрошував до себе в гості відомих митців та вчених. Щоправда, коли до Сиракуз приїхав Платон, який насмілився повчати Діонісія, роздратований тиран наказав схопити його і продати у рабство. Філософа викупив один із його шанувальників і одразу звільнив. А Діонісій, за легендою, помер не від рук убивці, а від радощів, коли дізнався, що афіняни визнали кращою серед інших написану тираном трагедію.

Сиракузьким тираном став син Діонісія — також Діонісій, якого відтак називають Діонісієм Молодшим. Розбещений та незграбний, він швидко набрид підданим. Від влади його усунув рідний дядько, великий шанувальник Платона. Але за кілька років дядька вбили, і Діонісій Молодший повернувся до Сиракуз. От тільки тирана тепер не лише не поважали, а й не боялися. Сицилійська держава, створена його батьком, почала розпадатися.

3. Фіви кидають виклик Спарті. Спартанське панування над Балканською Грецією тривало недовго. Вже за кілька років після укладання «царського миру» у місті Фіви спалахнуло повстання. Містяни розправилися із прихильниками олігархії, яких підтримували лакедемоняни, і встановили у Фівах демократичний лад. Їхній приклад наслідували й сусідні міста Беотії. Разом вони створили союз, який оголосив Спарті війну.

Військо союзників очолив фіванець Епамінонд, талановитий керівник і полководець. У вирішальному бою біля міста Левктри він здобув перемогу завдяки незвичному військовому прийому, зосередивши більшу частину вояків на одному крилі фаланги і створивши тим самим чисельну перевагу в тому місці, де завдав ворогові головного удару. Такий бойовий порядок дістав назву «косий клин».

Спартанці, яких досі вважали майже непереможними, зазнавали однієї поразки за іншою. Фіванці перенесли війну до володінь самої Спарти. Скориставшись нагодою, повстали гелоти. Здобула незалежність Мессенія. Епамінонд, щоправда, невдовзі загинув у бою. Але війни між греками тривали й надалі. Щоб дошкулити супротивнику, вояки плюндрували поля, спалювали села, руйнували міста, обертаючи їхніх мешканців на рабів. Греція була виснажена і занедбана.

4. Аргоський «скіталізм». Тираноборець Тимолеонт. Загострилася боротьба і всередині грецьких міст-держав. Громадяни звинувачували у своїх бідах одне одного і за першої-ліпшої нагоди хапалися за зброю. Після того як в Аргосі викрили чергову змову прихильників олігархії, найбідніші мешканці домоглися ухвалення закону, за яким стратили більше тисячі найзаможніших співвітчизників. Кати забивали засуджених палицями, що грецькою називалися «скіталами», тому ця кривава розправа дістала назву «скіталізм».

Владу над Коринфом невдовзі захопив командувач загону найманців Тимофан. Проти тирана одразу ж виступив його рідний брат Тимолеонт. Він умовляв Тимофана відмовитися від влади. Коли ж зрозумів, що слова не діють, убив його. Нажахана мати й інші родичі відмовилися від братовбивці. Однак саме до Тимолеонта за кілька років звернулися по допомогу мешканці Сиракуз, які мріяли звільнитися від влади Діонісія Молодшого. Можливо, тому, що розуміли — коринфський тираноборець ніколи не прагнутиме сам стати тираном. І той погодився допомогти.

Варто було Тимолеонту з’яви­тися у Сиракузах, як Діонісій зрікся влади і був висланий до Коринфа, де до кінця свого життя працював шкільним учителем. Фортецю, яку звів у місті ще Діонісій Старший, зруйнували, на місці табору най­манців влаштували будівлю суду, а численні статуї тиранів продали, поповнивши таким чином скарбницю. Від власних тиранів та сиракузької зверхності звільнилися й інші сицилійські міста. Карфагенян, які знову перейшли у наступ, Тимолент відкинув до їхніх старих володінь на заході острова. Після цього коринфянин склав із себе повноваження командувача і жив у місті як пересічний громадянин.

Занепад Персії. Піднесення Македонії

1. Перська держава слабшає. Чвари греків грали на руку персам. Але саме в цей час почала занепадати і сама Перська держава. Залишені без пильного нагляду сатрапи за першої-ліпшої нагоди привласнювали гроші, зібрані для державної скарбниці, підпорядковували собі війська або ж створювали власним коштом загони з найманців. На службу до перських намісників охоче йшли греки, які були вправними вояками, але не мали змоги заробити в себе на батьківщині стільки, скільки їм готові були платити на чужині. Час від часу між сатрапами спалахували справжні війни, на які у Парсі воліли не зважати. В любові до розкошів намісники змагалися і між собою, і з самими «царями царів». На честь одного з володарів на ім’я Мавзол в Галікарнасі збудували таку розкішну гробницю, що її вважали одним із семи «див світу». Відтоді мавзолеєм почали називати будь-яку величну усипальницю.

Самостійнішими ставали і фінікійські міста. Спочатку Сідон, а потім і його сусіди домоглися від царів дозволу карбувати власну монету. Невдовзі сідоняни уклали союз із Афінами — за це афінські народні збори навіть дозволили їхнім купцям торгувати без сплати мита. Не дивно, що сідонський цар Абдаштарт мав прізвисько Філелін, тобто «греколюб».

Перські сатрапи теж часто одягалися, як греки, розмовляли грецькою, запрошували до себе митців з Еллади: поетів, філософів, архітекторів, скульпторів. Статуї для гробниці Мавзола ваяв самосець Скопас — один із найвидатніших грецьких митців того часу. Прикрашати ще одно «диво світу» — храм Артеміди Ефеської — запросили не менш уславленого афінського скульптора Праксителя та найвідомішого грецького живописця, іонійця Апеллеса.

2. Боротьба за престол. Похід «десяти тисяч». Використати еллінів у своїх интересах намагався і один із синів перського царя на ім’я Кир. Щоб відрізняти його від тезки — славетного пращура, який заснував Ахеменідську державу, — його зазвичай називають Киром Молодшим. Він був сатрапом найзахідніших областей Перської держави і мріяв стати «царем царів». Але на престол зійшов його старший брат Артаксеркс II. Обурений Кир вирішив виправити «несправедливість» та відібрати трон у родича.

Спартанці допомогли Киру найняти більше десяти тисяч грецьких гоплітів. Решту його війська становили перські піддані. Величезна армія рушила до Месопотамії. Біля Кунакси вона зійшлася з іще більшим військом Артаксеркса II. Кир на чолі кінноти сміливо атакував ворога, але в рукопашному бою загинув. Після цього більшість його вояків просто розбіглася. Залишилися на полі бою лише грецькі найманці. Артаксеркс II запросив їхніх командувачів на переговори та підступно вбив. Тоді греки обрали собі нових ватажків, серед яких був і майбутній історик Ксенофонт, та під їхнім проводом у бойовому спорядженні вирушили на північ — туди, де за їхніми розрахунками були розташовані найближчі грецькі колонії. Змушені долати не лише високі гори та бурхливі річки, а й голод, холод та безнадію, вони таки досягли своєї мети. За п’ять довгих місяців вони побачили нарешті морські хвилі. Словами «Таласса!! Таласса!!» (тобто «Море!! Море!!») і тепер позначають здійснення мрії про дивовижний порятунок.

Додому повернулася лише половина вояків, які взялися здобувати Киру Молодшому царську корону. Але їхні розповіді викликали захоплення інших еллінів та розпалювали їхню уяву — адже казково багата Перська держава насправді виявилася безсилою перед вишколом і дисципліною грецьких вояків.

3. Повстання проти перської влади. Артаксеркс III. Відчувши слабкість царської влади, найрішучіші з сатрапів почали спочатку непомітно, а згодом — і цілком відкрито відокремлювати підлеглі їм краї від Персії. За зброю взялися й підкорені народи. Першим самостійність повернув собі Єгипет, потім — індійці. Незалежні держави на чолі з власними царями виникли і в Середній Азії. На пропозицію сідонського царя Теннеса Сідон, Тір і Бібл об’єдналися за грецьким зразком у Фінікійський союз. Союз оголосив про звільнення від перської влади і найняв для свого захисту великий загін грецьких гоплітів. З їхньої допомогою фінікійці одне за одним розгромили війська сусідніх сатрапів.

Рятувати єдність Перської держави взявся цар Артаксеркс III, людина рішуча і надзвичайно жорстока. Він примусив сатрапів розпустити власні загони. Найманці стали ударною силою єдиної царської армії. Повстання у Фінікії цар придушив особисто. Сідон був зруйнований, а всі його мешканці — продані у рабство. Відновив Артаксеркс III перську владу і над Єгиптом. Останній фараон, прихопивши з собою всі свої скарби, втік світ за очі.

Проте усі ці успіхи були здобуті високою ціною. Держава була виснажена. А грошей на утримання війська із найманців було потрібно все більше й більше. Царева рішучість лише дратувала його придворних. Зрештою Артаксеркса III отруїв його особистий лікар, а царем став один із сатрапів, який взяв собі ім’я Дарія III.

4. Піднесення Македонії. Цар Філіпп і Демосфен. Послаб­ленням Персії та війнами між греками скористався цар Македонії, невеличкої держави на північ від Греції. Мешканці Еллади вважали македонців «майже варварами» і певний час навіть не дозволяли їм брати участь в Олімпійських іграх. Століттями Македонія була слабкою і залежною від сусідів. Проте все змінилося, коли царем став Філіпп II, володар енергійний, хитрий і передбачливий. Філіпп II сам був вихований у грецькому дусі, і навчати свого сина запросив філософа Аристотеля. Проте це ніколи не заважало йому виявляти жорстокість до тих греків, які не визнавали його влади.

Цар поклав край суперечкам всередині Македонії та створив вишколене військо. Ударною силою війська стала кіннота, що складалася з представників знаті, так званих гетайрів (у перекладі з грецької — «друзів царя»). Македонська фаланга була озброєна сарисами — особливими списами різної довжини, завдяки яким ззовні скидалася на наїжаченого залізного звіра. Силою і підкупом Філіпп II почав одне за одним приєднувати до своїх володінь грецькі міста. Цар навіть жартував, що «немає такої брами у мурах, крізь яку не міг би пройти віслюк із мішком монет».

Були, щоправда, в Елладі люди, перед якими македонські гроші були безсилі. Адже Філіпп II, на їхнє переконання, зазіхав на найцінніше, що було у греків, — волю і незалежність. Найвідомішим серед цих людей був афінянин Демосфен. Людина залізної волі, він силою свого красномовства зробив майже неможливе: домігся об’єднання ледь не всіх грецьких міст для опору македонцям. Вирішальна битва відбулася 338 року до нашої ери біля міста Херонея. Греків було більше, разом зі своїми співгромадянами в афінських лавах бився і Демосфен, проте македонці виявилися вправнішими і здобули перемогу.

У Коринфі Філіпп II зібрав представників усіх полісів Балканської Греції, окрім Спарти. На вимогу македонського царя вони створили Загальногрецький союз, стратегом якого призначили, звісно, самого Філіппа II. Війни між членами союзу були заборонені, натомість усі разом вони оголосили війну Персії. Проте очолити похід проти «царя царів» Філіпп II не встиг. Під час бучного бенкету у столиці Македонії володаря вбив один із його придворних.

Александр Великий і його «світова держава»

1. Александр — новий цар Македонії. Одразу після загибелі Філіппа новим царем проголосили його сина Александра — того самого, якого виховував філософ Аристотель. Царевич мав неабиякі здібності до наук, проте найбільше мріяв саме про військову славу. Улюбленою книжкою Александра була «Іліада», яку він постійно возив із собою як найцінніший скарб, улюбленим героєм давнини — Ахілл, і він часто скаржився друзям, що перемоги батька «не залишать йому можливості зробити щось таке ж велике».

Покладаючи на сина великі надії, Філіпп намагався залучати його до державних справ, давав йому важливі дипломатичні доручення, а під час битви під Херонеєю Александр навіть командував правим крилом війська, наступ якого приніс македонцям перемогу. Однак після розлучення Філіппа з матінкою Александра батько почав ставитися до сина з підозрою, говорили навіть, що хотів позбавити його права на престол.

Після вбивства батька Александр поквапився оголосити, що вбивця був підісланий персами, й урочисто поклявся їм по­мститися. Щоправда, спочатку треба було приборкати власних підданих. Греки, яким не подобалося панування македонців, сподіваючись на недосвідченість молодого царя, спробували відновити незалежність. Александр, лише почувши тривожні для себе звістки, якнайшвидше вирушив проти повстанців. Місто Фіви, яке насмілилося чинити опір, він захопив і зруйнував, продавши всіх його мешканців у рабство. Нажахані сусіди вирішили за краще визнати владу Александра і пообіцяли підтримати його у війні проти Персії.

2. Перші перемоги Александра над персами. Навесні 334 року до нашої ери Александр із новим, об’єднаним греко-македонським військом вирушив до Анатолії. У першому ж бою із силами одного з сатрапів на річці Гранік молодий цар здобув блискучу перемогу. Хоча становище об’єднаного греко-македонського війська було вкрай невигідним, завдяки сміливості й вишколу своїх вершників Александр розбив ворога вщент. Надалі перемоги царю давалися важче, проте за рік він захопив майже всю Анатолію.

В одному з містечок, де військо зупинилося на відпочинок, царю показали вузол, зав’язаний, за переказами, стародавнім царем Гордієм, і розповіли, що легенда обіцяла тому, хто спроможеться його розплутати, владу над всією Азією. Завзятий полководець кинувся виконувати завдання, але вузол не піддався. Тоді Александр нібито вихопив меч і просто розрубав вузол. Відтоді словами «розрубати гордіїв вузол» називають будь-яке кардинальне рішення, яке кладе край плутанині й невизначеності.

Перси спробували змінити хід війни і перенести її до Греції, залучивши на свій бік спартанців та афінян. Але македонський цар випередив супротивника і вирушив у новий похід на схід. 333 року до нашої ери біля міста Ісс на кордоні з Сирією Александр зустрівся із військом, яке очолював сам Дарій III. Щоправда, в долині, затиснутій між горами, перси не змогли як слід розгорнути свої бойові лави, тож справу знову вирішила відвага македонського володаря і вправність його вояків. «Цар царів» врятувався втечею, але у полон потрапили його мати, дружина і діти.

Після перемоги під Іссом Александр приєднав до своїх володінь Сирію, Фінікію і Палестину та взяв у облогу Тір — єдине фінікійське місто, яке відмовилося підкоритися загарбникам. Воно було розташоване на острові, й завдяки цьому тіряни протрималися аж вісім місяців. Урешті-решт, македонці стягнули до Тіра величезний флот і здобули його штурмом. Роздратований цар наказав зруйнувати місто, а усіх його мешканців продати у рабство.

3. Загибель Перської держави. Дарій III запропонував Александрові мир в обмін на всі свої володіння на захід від річки Євфрат, але той відмовився, сказавши, що й так їх вже здобув. Тепер македонського царя цікавила влада над всією Перською державою.

У Єгипті, що був приєднаний до Персії лише нещодавно, македонців зустріли як визволителів. Жерці урочисто коронували Александра як фараона і навіть розповідали одноплемінникам легенду, що новий володар — насправді син останнього царя Єгипту, якого перси несправедливо позбавили влади. «Визволителі», щоправда, почувалися у країні не надто певно, і Александр заснував для них нове місто на березі моря, яке назвав власним ім’ям — Александрія.

Тим часом Дарій III зібрав нове величезне військо і вирушив назустріч Александру. Вирішальна битва відбулася біля Гавгамел у Месопотамії. Перський цар цього разу ретельно обирав місце бою — на широкій пласкій рівнині він міг нарешті використати чисельну перевагу свого війська. Проти македонців планували застосувати особливу зброю — бойових слонів, яких вояки Александра до того не бачили. До колісниць були причеплені мечі у формі серпів, що мали рубати все на своєму шляху. Та виконати задумане Дарію III не вдалося. Атака колісниць була невдалою, слонів просто не встигли ввести у бій. Щоправда, і без них перси зім’яли грецьку кінноту і навіть захопили табір македонців. Проте Александр вчасно помітив порушення бойових порядків супротивника і на чолі загону вершників атакував колісницю самого Дарія III. Був убитий колісничний «царя царів», однак у сум’ятті персам здалося, що загинув сам їхній володар, і вони кинулися з поля бою. Дарій III піддався загальному настрою і теж змушений був тікати.

Після поразки під Гавгамелами Перська держава припинила існування. Вавилон добровільно відкрив ворота Александру, адже для мешканців Месопотамії нові господарі були нічим не гірші за попередніх. А македонський володар намагався поводитись як спадкоємець перських царів і навіть віддав наказ із особливою пошаною доглядати за могилою Кира Великого. Парсу, однак, пограбували і спалили — нібито на знак помсти за Афіни, зруйновані колись Ксерксом. Дарій III намагався врятувати хоча б своє життя, але був убитий власними підданими. Вбивці сподівалися на вдячність Александра, проте він, навпаки, жорстоко їх покарав.

4. Нові походи і повернення до Вавилона. Македонське військо невдовзі рушило далі, тепер Александр хотів підкорити усі землі, які колись належали перським володарям, навіть якщо тепер вони були незалежними. Проте у Середній Азії та в Індії він несподівано для себе зустрів відчайдушний опір. Місцеві мешканці боролися вже не за Дарія III, а за власну волю. Македонці жорстоко придушували будь-яке невдоволення, страчували непокірних, спалювали міста і селища, однак і самі несли величезні втрати.

Останню свою перемогу Александр здобув над військом одного з індійських царів — Паурави (греки називали його Пором), але змушений був залишити йому владу над його царством. Тим часом у таборі македонського царя з’явився молодий кшатрій на ім’я Чандрагупта, який повідомив, що знає, як перемогти найбільшу і найвпливовішу державу в долині Гангу, Магадху, звідки сам він був родом. Александр було захопився цією пропозицією, адже йому здавалося, що з підкоренням Індії він дійде до «краю світу». Проте військо відмовилося вирушати у новій похід. Не допомогли ані умовляння, ані погрози. Александр змушений був віддати наказ повертатися до Месопотамії.

Частина війська рушила на кораблях річкою Інд, а далі — морем. Більшість вояків на чолі з Александром поверталася через пустелю. Це випробування для багатьох виявилося страшнішим за бої з ворогами. До Вавилона повернулася лише четверта частина того війська, яке було в Александра на початку війни з Персією.

5. Облаштування «світової держави». Вавилон, який так приязно зустрів македонців після перемоги під Гавгамелами, Александр перетворив на столицю своєї величезної держави, що охоплювала майже весь знайомий йому світ і цілком могла іменуватися «світовою». Та й сам цар поводив себе як «володар світу», швидко запозичивши звички переможених ним перських володарів. Оголошений живим богом одразу в кількох завойованих ним країнах, Александр вимагав, щоб його піддані, побачивши царя, падали навколішки — від виконання цієї принизливої процедури були певний час звільнені лише його македонські та грецькі соратники.

Водночас Александр намагався підкреслити єдність своїх підданих, без поділу на переможців і переможених. Задля цього він влаштував одночасне весілля десяти тисяч своїх вояків із місцевими жінками. Сам Александр взяв за дружин доньок останніх перських царів (хоча уже був одружений із донькою одного з сатрапів). По всій державі будували нові міста, які заселяли греками і македонцями. Залишивши незмінним звичний поділ держави на сатрапії, цар призначав керувати ними довірених людей, не звертаючи уваги на їхнє походження. З місцевих мешканців за македонським зразком було створена фаланга, вихідців із місцевої знаті зараховували до македонської кінноти. Обурення невдоволених цими нововведеннями цар придушив з усією притаманною йому жорстокістю.

Облаштовуючи свою «світову державу», Александр думав і про нові війни та нові загарбання. Найперше він збирався у похід до Аравії, проте за кілька днів до його початку несподівано занедужав і помер, не доживши навіть до 33 років. Переповідали, що царя могли отруїти, проте доказів цього не знайдено і досі.

Утворення елліністичних держав

1. Розпад держави Александра. Після смерті Александра Великого царем проголосили спочатку його брата, який був несповна розуму, а згодом — малолітнього сина, якого теж звали Александром. Проте насправді влада одразу опинилася в руках друзів і споборників померлого — так званих діадохів (у перекладі з грецької — «наступників»). У згоді між собою жили вони недовго, бо кожен сам сподівався стати царем. Спалахнула війна, яка — з перервами — тривала сорок років. У ній було вбито всіх близьких родичів Александра і більшість діадохів. Зрештою на місці величезної держави виникло кілька малих і великих царств на чолі з діадохами або їхніми нащадками — епігонами.

Єгипет разом з Александрією перепав колишньому охоронцю македонського царя Птолемею I. Усі його спадкоємці чоловічого роду також мали це ім’я — тому їхню державу зазвичай називають державою Птолемеїв, або Єгипетським царством. Вавилон і більшість азійських сатрапій опинилися під владою колишнього командира гетайрів Селевка I. Створену ним монархію найчастіше іменують державою Селевкідів (тобто нащадків Селевка), або ж Сирійським царством. Окремою державою стала також Македонія. У Балканській Греції співіснували окремі, залежні від сусідніх царств, поліси та їхні об’єднання — такі як Ахейський та Етолійській союзи. Велика Греція невдовзі була об’єднана під владою нового сиракузького тирана Агафокла, який, попри своє незнатне походження (він був сином гончара) оголосив себе сицилійським царем.

Царства діадохів та епігонів багато в чому відрізнялися між собою, але було й багато спільних рис. Їхні володарі були зазвичай греками або македонцями і прагнули оточити себе вихідцями із Греції, у державних і громадських справах використовували грецьку мову, а серед місцевого населення поширювали грецьку культуру. Саме тому держави, які утворилися внаслідок завоювань Александра і його наступників, історики називають еллі­ністичними (тобто «подібними до грецьких»).

Водночас за внутрішнім устроєм елліністичні царства більше нагадували «світові держави», які існували до походів Александра. Влада діадохів та їхніх нащадків була необмеженою, царі власною волею видавали закони і встановлювали податки, вся земля у межах держави вважалася царською власністю, яку монарх міг дарувати, продавати або роздавати на власний розсуд. Як і Халдейське чи Перське царство, елліністичні держави об’єднували під своєю владою різні країни і території, внутрішній устрій яких суттєво відрізнявся між собою.

Але якщо перські володарі лише дозволяли самоврядування в окремих підвладних їм містах, наступники Александра перетворили міські самоврядні громади на справжню опору своєї влади. Елліністичні царі заохочували розвиток тих міст, що існували раніше, і заснували сотні нових. Щоправда, громадянами новоутворених полісів ставали переважно переселенці з Греції і Македонії або ж місцеві мешканці, у слухняності яких монархи були впевнені. Головним містом Єгипту був уже не Мемфіс, а Александрія. Столицю Сирійського царства також перенесли з Вавилона до цілком нового міста — Антіохії, її заселили македонцями, які служили в царському війську.

2. Александрія Єгипетська — центр елліністичної науки. Єгипетські царі вважали себе гідними спадкоємцями Александра і тому намагалися перетворити свою столицю на найбільше і найкрасивіше місто не лише своєї держави, а й усього тогочасного світу. В місті було дві великих гавані, шлях до яких вказував величез­ний Маяк, збудований на острові Фарос, — його вважали одним із семи «див світу». Міські вулиці зробили прямими і широкими, так щоб легко було роз’їхатися не лише вершникам, а й возам. Головну вулицю, що простягалася через усю Александрію — від Сонячних до Місячних воріт, — прикрасили колонадою, а на головній площі збудували величний мавзолей, в якому урочисто поховали вивезене з Вавилона тіло Александра Великого. Ближче до моря був розташований пишний царський палац, а поруч із ним єгипетські володарі звели будівлю, присвячену музам, — Мусей, який мав усе необхідне для занять мистецтвами і науками: студії та зали для занять з учнями, лабораторії, ботанічний і зоологічний сади, навіть їдальню. А найбільше Мусей пишався величезною бібліотекою, в якій зберігали близько 700 тисяч сувоїв. Заради її поповнення єгипетські царі не зупинялися ні перед чим. Оскільки за тих часів книжки переписували від руки, то переписувачі, навіть найстаранніші, припускалися помилок. Щоб отримати найточніші рукописи, всі кораблі, що заходили до Александрії, обшукували. Якщо знаходили старі книжки — їх відбирали, переписували і господареві віддавали копії. Один із царів під величезну заставу позичив у Афінах рукописи Есхіла, Софокла й Еврипіда і теж повернув лише копії, погодившись втратити усю заставу. Коли в інших державах теж почали збирати бібліотеки, з Єгипту навіть заборонили вивозити папірус. У місті Пергам, щоправда, знайшли папірусу заміну — як у давній Персії, сувої почали робити з ретельно обробленої шкіри овець. Згодом цей матеріал так і назвали: пергамен. Проте пергамен був знач­но дорожчим за папірус, тож змагатися з Александ­рійською бібліотекою Пергамська не могла.

Єгипетські царі збирали з усього світу не лише книжки, а й учених. У Мусеї працювали найвидатніші науковці того часу. Саме в Александрії Евклід написав підручник із геометрії, завдяки якому цю науку понад дві тисячі років називали «евклідовою». Один із керівників бібліо­теки — Ератосфен із Кирени — першим використав назву «географія» для науки про Землю і доволі точно виміряв розміри нашої планети. Аристарх із Самоса висловив припущення, що Земля обертається навколо Сонця. Певний час у Мусеї працював і Архімед із Сиракуз. Він не лише відкрив важливі математичні та фізичні закони, а й винайшов чимало корисних речей для щоденного вжитку, таких, скажімо, як гвинт для відкачування води та механізм для пересування важких вантажів.

3. Елліністична культура. Елліністична доба стала часом подальшого розвитку і поширення грецької культури, яка перетворилася на культуру не лише самої Греції, а й усього Східного Середземномор’я і суміжних земель. Володарі новоутворених держав прагнули здобути славу покровителів мистецтва, охоче купували скульптури і картини, замовляли проекти будинків і цілих міст, а їхні піддані відвідували театри і купували книжки. З кількох говірок, якими розмовляли в різних грецьких містах, виникла єдина мова, зрозуміла мешканцям не тільки Еллади, а й Іспанії, Італії, Вавилонії та Середньої Азії.

Водночас занепад громадського життя й утвердження необмеженої влади монархів надавало елліністичній культурі нових рис. Автори елліністичних комедій, найвидатнішим з яких був афінянин Менандр, вже не висміювали державних діячів і взагалі не цікавилися питаннями політики, а розповідали повчальні побутові історії. Читання теж перетворилося насамперед на розвагу, тож виникли й нові літературні жанри — оповідання та романи. Живописці, серед яких найбільшої слави набув Апеллес, та скульптори, серед яких найвідомішим був сікіонець Лісіпп, намагалися насамперед точно відтворити особисті риси зображуваних ними людей. Навіть коли скульптори зображували богів, особливу увагу вони приділяли деталям. Поширення набули багатофігурні композиції та велетенські статуї. Однією з них був славнозвісний Колос — 36-метрова фігура бога Геліоса, встановлена на острові Родос, яку вважали одним із семи «див світу».

За елліністичної доби виникають нові філософські школи, найвизнач­нішими представниками яких були стоїки й епікурейці. Назва першої зі шкіл походить від стої, в тіні якої зазвичай збирав учнів засновник цього вчення — Зенон із фінікійського Кітіона. Стоїки переконували, що кожна людина за своєю природою є вільною особистістю, головне — зрозуміти, яке місце їй відведено у житті, чесно виконувати обов’язок, визначений долею, і спокійно сприймати будь-які випробування. Послідовники самосця Епікура стверджували, що головним у людському житті є прагнення щастя, досягти якого можна лише через самовдосконалення. Справді щаслива людина, на думку епікурейців, не має бути марнославною і цілком може вдовольнятися малим. Послідовники нових філософських вчень намагалися знайти однодумців серед усіх верств тодішнього суспільства, навіть серед рабів. Стоїками й епікурейцями ставали не лише греки, а й представники інших народів — від Іспанії до Боспору і Месопотамії.

Походи Александра розширили знання мешканців Серед­земномор’я про навколишній світ і спонукали їх до нових відкриттів. Сучасник великого завойовника, массалієць Піфей, відвідав береги Північного та Балтійського морів і залишив перші письмові описи полярного дня та полярного сяйва. Евдокс із міста Кізік першим із греків досяг Індії, перетнувши Червоне та Аравійське моря, і намагався проплисти навколо Африки.

4. Відновлення незалежності Юдеї. Набатейське царство. Ставлення підкорених народів до поширення грецької мови, культури і вірувань було неоднаковим. Хтось сприймав це як належне, сам охоче навчався мови і вчив своїх дітей, розраховуючи, що таким чином їм легше буде влаштуватися в житті. Інші вбачали у нових порядках загрозу для батьківських звичаїв, засіб визиску і поневолення.

Володарі з підозрою ставилися до будь-яких проявів невдоволення і нещадно придушували за будь-яке намагання чинити спротив. Один із сирійських царів, аби покарати не надто слухняних євреїв, захопив Єрусалим, привласнив храмову скарбницю і перетворив храм Ягве на святилище Зевса. Як відповідь — у Юдеї спалахнуло повстання, на чолі якого стали п’ятеро братів, яким співвітчизники дали прізвисько Маккавеї (з єврейської воно перекладається як «молоти»). Один за одним повстанці розбили кілька загонів царського війська і звільнили від сирійців Єрусалим.

За легендою, коли переможці увійшли до храму Ягве, аби запалити священний вогонь, вони знайшли тільки глечик із освяченою олією. Її мало вистачити тільки на один день, але трапилося диво, і вогонь горів вісім днів — поки священики виробляли і освячували нову олію. У пам’ять про це диво було засноване свято хануки, яке й досі відзначають євреї у всьому світі.

Боротьба за незалежність тривала ще кількадесят років і врешті-решт завершилася перемогою. А один із нащадків Маккавеїв був оголошений ­царем Юдеї.

Майже одночасно з відновленням самостійності Юдеї на східному березі Йордану (територія сучасної Йорданії) постала ще одна незалежна держава. Населяли її араби, а царювали — володарі з династії Набатеїв. Столицею царства було неприступне місто Петра, розташоване на перетині головних караванних шляхів.

Піддані набатейських царів, які в ці часи перейшли від кочового життя до осілості, навчилися навіть у пустелі накопичувати воду і вирощувати сади. Але головним джерелом статків володарів Петри була торгівля: ладаном, прянощами, дорогоцінними металами, які через пустелю везли до берегів Середземного моря з Африки, Південної Аравії, від Перської затоки та з Індії.

Галли — господарі Центральної Європи

1. Побут і суспільний устрій галльських племен. Якщо з південними сусідами елліністичні держави здебільшого торгували, то з північними — частіше воювали. Найнебезпечнішими з варварів вважали кельтів, або ж галлів. Прабатьківщина цих войовничих племен була розташована на північ від Альп — найвищих гір Центральної Європи, у верхів’ях Рейну і Дунаю. Природні умови тут були суворішими, аніж на берегах Середземного моря: літо коротшим, зима сніжною. Проте галли навчилися і в цих умовах вирощувати високі врожаї пшениці, жита й вівса. Їх вважали винахідниками жниварки і млина з двох кам’яних жорен. Вирощували галли також ріпу, буряк, цибулю, коноплі, льон. З льону і вовни виготовляли зручний одяг: чоловіки зазвичай носили сорочки і штани, жінки — сукні. Картату матерію і зараз іноді називають кельтською. Галли розводили корів, кіз, овець і свиней — свиню вони взагалі вважали символом добробуту, а галльську копчену шинку із задоволенням купували навіть сусіди.

Особливого розвитку в кельтів досягли ремесла, насамперед — ковальство. Місцеві ковалі навчилися загартовувати залізо вогнем і крижаною водою, завдяки чому галльські мечі були надзвичайно міцними, і виготовляти кольчуги з кількох видів металевих кілець. Галли любили прикраси: навіть прості люди носили шийні гривні, а вояки із задоволенням прикрашали свою зброю й обладунки.

На чолі кожного галльського племені стояв вождь, а знать становила його дружину. Війну галли вважали почесним заняттям, і сусіди знали їх як мужніх і хоробрих вояків. У бою вони, щоправда, покладалися не так на дисципліну чи військову хитрість, як на силу, швидкість і загрозливий вигляд: аби залякати ворога, кельтські вояки фарбували волосся і розмальовували тіло. Бранців найчастіше вбивали — як пожертву богам, а самі галли в полон зазвичай не здавалися, якщо не могли втекти — вкорочували собі віку.

2. Вірування галлів. Друїди. Сміливість і відчайдушність галлів сусіди пояснювали їхніми релігійними віруваннями. Галли й справді вірили, що людська душа безсмертна, а смерть — це лише перехід до потойбічного світу. Життя після смерті видавалося галлам навіть веселішим. Вони були впевнені, що в ньому людина може використати якщо не майно, то гроші чи інші цінності, накопичені за короткий час земного життя.

Вшановували галли кількох богів, і важко навіть назвати, якого з них вони вважали головним. Богу сонячного світла на ім’я Луг вклонялися як винахіднику і покровителю ремесел, мистецтв і торгівлі. Бога земних сил і підземного царства Езуса часто уявляли з оленячими рогами, його символом і був олень, як символом Тевтата — бога війни і ясного неба — кабан. Бога вогню, грому і блискавки Тараніса часто зображували із колесом. Покровителькою конярства була богиня Епона.

Особливу роль у галльському суспільстві відігравали жерці — друїди. Вони не лише розумілися на релігійних обрядах та ворожбі, а й були лікарями, вченими і суддями, адже письмових законів у галлів не існувало, і всі закони жерці мали знати напам’ять. Недаремно, щоб стати друїдом, треба було вчитися від семи до двадцяти років. Галли не будували великих храмів, молилися просто неба — у священних гаях або поблизу ­джерел.

3. Завоювання галлів. Чисельність галлів постійно зростала, і за кілька століть їм стало затісно на прабатьківщині. У V сторіччі до нашої ери вони вирушили на пошуки нових земель для поселення, полів і пасовиськ. Насамперед галли розселилися між Рейном і Атлантичним океаном — відтоді ця країна почала називатися Галлією, згодом — на півночі Іспанії (Галісії) і Британських островах (які називають так за іменем галльского племені бриттів). Інші племена заселили долину Дунаю і навіть перейшли Карпати (за однією з версій, назва української Галичини також є згадкою про завоювання кельтів).

Найсміливіші вожді зі своїми дружинами рушили на південь. Першою жертвою галльської навали стали етруські міста Італії. Частина їх була зруйнована, решта відкупилися величезною даниною, а прибульці розселилися в долині річки По, яку відтоді називали Підальпійською Галлією. З Александром Великим галли жили у злагоді, але коли почалися війни між діадохами, вирішили напасти на позбавлену захисту Грецію. Нечисленні грецькі вояки спробували зупинити загарбників біля Фермопіл, але галли скористалися перським досвідом і гірськими стежками вирушили просто до Дельф. Від плюндрування найповажніший еллінський храм був врятований дивом, точніше — несподіваним землетрусом. Завойовники вбачили в цьому прояв божого гніву і відступили.

До Анатолії галлів запросив один із місцевих володарів, якому не вистачало власних сил для боротьби з ворогами. Ті скористалися запрошенням і вирішили більше не повертатися додому, щорічно грабуючи й обкладаючи даниною сусідні міста. Зрештою на боротьбу із розбійниками вирушив сам сирійський цар. Але переміг він, так і не почавши бою. Галли, які до цього не бачили слонів, злякалися і просто розбіглися. Згодом, щоправда, напади і грабунки відновилися. Остаточно приборкав прибульців цар Пергама. На честь перемоги він спорудив величезний вівтар, у якому боротьбу з варварами відобразили як казковий бій олімпійських богів із гігантами. А переможених галлів розселили у глибині Анатолії, де згодом утворилося царство Галатія.

4. Виникнення галльських міст. Зазнавши поразки, галли змушені були повернутися до мирного життя. Влада вождів поступово занепадала, натомість посилився вплив знаті. На завойованих галлами землях виникли перші міста. Найвідоміші з них — Медіолан (сучасний Мілан), Бібракта, Лютеція (теперішній Париж), Віндобона (сучасний Відень), Аквінк (біля теперішнього Будапешта) та Сінгідун (сучасний Белград).

Не лише міста, а й великі села вели між собою жваву торгівлю, для полегшення якої будували численні дороги, залишки яких можемо побачити і за нашого часу. Щоправда, головними торговельними шляхами залишалися річки: Дунай, Рейн, Рона — і, звісно, моря. На відміну від греків і етрусків, для перевезення зерна і рідин галли використовували не глиняний посуд, а дерев’яні діжки, які й досі вважають саме галльським винаходом. Галли також навчилися будувати великі дерев’яні кораблі, оснащені шкіряними вітрилами і якірними ланцюгами. Але що далі зростали і багатіли галльські міста, то привабливішою здобиччю вони здавалися сусідам із півночі. Деякі з поселень стали жертвою розбійницьких нападів, і галлам довелося відступити за Рейн і Дунай.

Від Чорного моря до Балтики: давні мешканці Східної Європи

1. Скіфи і сармати. Сусідами грецьких і елліністичних держав у Причорномор’ї були племена скіфів. Уже під час війни з Дарієм I особливе становище серед них посідали паралати, або ж царські скіфи, які мешкали у нижній течії Дніпра. Ватажки паралатів вважали себе рівними перським володарям і навіть за зовнішнім виглядом прагнули бути схожими на них: носили «царський» одяг, золоті корони, прикраси й особливу зброю; їхні могили — кургани — і досі вражають учених своїм багатством. Поступово ватажки царських скіфів підкорили собі сусідні племена — не лише скотарів, а й землеробів, які сплачували їм данину хлібом. Хліб і захоплених у війнах рабів скіфські ватажки продавали грекам, купуючи у них вироби ремісників, прикраси і вино.

Скіфи залишалися кочовиками, проте в них почали виникати і більш-менш постійні поселення — залишки їхньої «столиці» знайдені на березі Дніпра біля сучасної Кам’янки. Найвищої могутності скіфи досягли за часів Атея, який не лише об’єднав під своєю владою всю причорноморську Скіфію, а й підкорив сусідні грецькі колонії. В одній із них він навіть почав карбувати власну монету. Погрожував Атей і південнішим містам, таким як Візантій. Але військо скіфів зазнало поразки від македонського царя Філіппа II, а сам ватажок загинув у бою. За наказом Александра Великого одна з македонських армій вирушила на північ. Проте облога союзного скіфам грецького міста Ольвія завершилася нічим, а саме військо було знищене кочовиками під час відступу.

Край пануванню скіфів у причорноморських степах поклали напади кельтів і навала споріднених зі скіфами племен сарматів, які до того мешкали на схід від Дону. Сармати були завзятими і невблаганними вояками — навіть їхню назву перекладають як «оперезані мечем». Свої довгі мечі сармати вважали втіленням бога війни. Вшановували вони також вогнища — символи бога сонця — і коней, які рятували їх і в бою, і під час далеких перегонів.

Скіфи, яким вдалося пережити сарматську навалу, відступили до Криму, де невдовзі виникла скіфська держава. Її столиця була розташована на місці сучасного Сімферополя. Як називали місто його мешканці — наразі невідомо, збереглася лише грецька ­назва Неаполь.

2. Давні слов’яни. Відступили під тиском сарматів і північні сусіди скіфів — землеробські племена, яких учені відносять до зарубинецької культури і вважають пращурами нинішніх слов’ян. Жоден із відомих нам тогочасних учених чи мандрівників із Середземномор’я цих країв не відвідував, тож про побут і звичаї давніх слов’ян ми можемо дізнатися здебільшого завдяки архео­логічним розкопкам. Так, ми знаємо, що жили вони у зазвичай невеличких поселеннях біля річок, житлом їм слугували землянки з плетеними або дерев’яними стінами і вогнищем посередині. Гончарного кругу не використовували, посуд ліпили руками.

Слов’яни вшановували численних богів, найголовнішим серед яких був Святовит (або ж Сварог) — бог неба і вогню. Сином Святовита вважали бога сонця Дажбога, бог вітру мав ім’я Стрибог, богом грому був Перун, богом чоловічої сили і землеробства — Ярило. Бог Велес «відповідав» за тварин, людський добробут і душі померлих, що перебували, на переконання слов’ян, у «щасливому» потойбічному світі — раю. Шлюбом і родючістю «опікувалася» Лада, богинею землі та життєдайної води була Мокош. Вірили слов’яни й у численних міфічних істот, що нібито мешкали у навколишніх лісах, річках та й у їхніх власних оселях: лісовиків, мавок, русалок, домовиків тощо.

Життя слов’ян було простим і невибагливим, одноплемінники не надто вирізнялися між собою статками і добробутом. Проте вже виокремлювалася панівна верства, яку становили старійшини і жерці, яких слов’яни називали волхвами. Були у племен і військові ватажки — князі, проте загалом давні слов’яни войовничим народом не були, адже землеробство — головне їхнє заняття — чи не найбільше страждало під час збройних сутичок. Неохоче слов’яни переселялися і до інших країв, тримаючись звичних місць проживання.

3. Германці. Західні сусіди давніх слов’ян — германці — були рухливішими. Адже в їхньому господарстві велике значення мало скотарство, а на узбережжях — рибальство. Водночас і суперечки за пасовиська, ліси і водойми у них виникали частіше. Землю германці теж обробляли, але зазвичай спільно, порівну розподіляли зібраний врожай і часто просто кидали старі поля в пошуках нових.

Старійшини племен становили у германців спадкову знать, із середовища якої обирали ватажків — конунгів. Конунги спиралися як на збори озброєних одноплемінників, які зазвичай підтримували свого ватажка, так і на дружину із вправних та відданих їм особисто вояків. Окремі відчайдухи і сміливці могли зібрати й власні дружини, які «годувалися» за рахунок награбованого у війнах із далекими чи близькими сусідами. Такі ватаги часто виконували роль розвідників — на свій ризик здійснювали походи в незнайомі краї, і, якщо їхня здобич була справді багатою, їхніми слідами вирушали цілі племена або ж навіть союзи племен.

Германці вірили, що боги, як і люди, приречені боротися з численними міфічними істотами — велетнями і тролями, втіленням стихій і злих сил, що «населяли» гори, ліси і водойми, які зустрічалися на їхньому шляху. Але серед казкових істот траплялися й доброзичливі й навіть корисні, — такі як ельфи чи гноми — жителі печер. Серед численних богів германці виокремлювали дванадцять найшанованіших, що, за їхніми переконаннями, мешкали у «вищому світі». Саме там нібито була розташована й Вальгалла — палац бога бурі, війни і мудрості Водана (або ж Одіна), до якого войовничі валькірії приносять душі найхоробріших вояків, які загинули в бою. Сином Водана вважали бога грому Донара (або Тора). Богом неба був Тіу, богинею родючості — Фрея. Їхні імена збереглися у назвах днів тижня у германських мовах — англійській, німецькій, шведській тощо. Були у германців і «злі» боги, насамперед — бог вогню Локі та його донька, богиня мороку й пекла Хель.

Спочатку германці жили у Скандинавії та на південному узбережжі Північного і Балтійського морів. Але згодом вони відтіснили своїх найближчих сусідів — галлів — за Рейн і Дунай. Деякі племена рушили на схід. Вандали, скажімо, розселилися вздовж Карпатських гір, а готи дійшли до Дніпра і Чорного моря, відсунули сарматів, знищили скіфське царство у Криму і намагалися поширити свою владу на сусідні слов’янські племена. Війни зі слов’янами тривали не одне століття, і врешті самі готи поділилися навпіл: на західних (вестготів) і східних (остготів).

Індія та Іран після завоювань Александра Великого

1. Об’єднання Індії. Ашока. Після повернення Александра Великого до Вавилона Індія залишалася поділеною навпіл. У долині Інду панували македонці, у долині Гангу існувало кілька незалежних держав, серед яких найбільшою була Магадха, здобути яку так мріяв Чандрагупта. Зрозумівши, що спадкоємцям Александра не до нових завоювань, він зібрав власне військо, але зазнав поразки. Тоді Чандрагупта повернув зброю проти колишніх союзників — македонців. На заклик до незалежності одне за одним індійські міста піднімали повстання, виганяли завойовників і визнавали своїм царем Чандрагупту. Так за кілька років під його владою опинилася ледь не вся долина Інду.

З новими силами і славою визволителя співвітчизників від іноземного панування цар знову пішов війною проти Магадхи. Битва була тривалою, але врешті-решт військове щастя посміхнулося Чандрагупті. Він здобув столицю Магадхи Паталіпутру і перетворив її на столицю своєї величезної держави, що простяглася від Аравійського моря до Гімалаїв і увійшла до історії під іменем держави Маур’їв — на честь династії, заснованої Чандрагуптою. Згодом до неї вдалося приєднати і частину Ірану. Селевк I поступився нею в обмін на 500 бойових слонів. До Паталіпутри поквапився надіслати послів і Єгипет. Чандрагупта прагнув упорядкувати управління величезною державою, використовуючи для цього й релігію. Відомо, що він співчував джайнам, а може, й сам сповідував їхнє вчення. Головним радником царя був Каутілья, укладач «Артхашастри» — трактату про науку керування державою.

Онук Чандрагупти Ашока ще більше розширив межі держави, розбивши у кривавих битвах усіх своїх ворогів. Але, за легендою, ­після перемоги над Калінгою цар дізнався про вчення Будди, і йому стало соромно за власну жорстокість. «Скільки людей загинуло чи вмерло, а чи залишилось без даху над головою! Навіть одна тисячна частина цього важким тягарем лягає тепер на моє сумління»,— йдеться у написі, який Ашока наказав викарбувати на камені. Цар, звісно, не відмовився від своїх загарбань, але надалі надавав перевагу мирним перемовинам — тим більше, що багато сусідів добровільно визнали зверхність Паталіпутри. Самостійними лишилися тільки держави на крайньому півдні Індії та на острові Шрі-Ланка. Можливо, тому, що ланкійські володарі поквапилися запровадити серед своїх підданих такий милий серцю Ашоки буддизм.

Всередині власної держави Ашока також всебічно підтримував буддистів, зводив храми, роздавав їм землі і багатства. Щоправда, царська щедрість дорого ставала державній скарбниці та підданим, за рахунок яких цю скарбницю поповнювали. Зрештою дружина й онук відсторонили володаря від влади. Але держава Маур’їв до того часу вже була ослабленою і після смерті Ашоки почала розпадатися.

2. Бактрійське і Парфянське царства. Сирійські царі змушені були поступитися своїми володіннями не лише Чандрагупті та його нащадкам. Невдовзі від їхньої держави відокремилися одразу кілька східних сатрапій — Вірменія, Парфія (територія сучасного Туркменістану), Бактрія (сучасний Афганістан). У Вір­менії та Парфії володарі походили з місцевої знаті, у Бактрії царювали нащадки грецьких переселенців. Певний час вони, щоправда, змушені були на словах визнавати владу нащадків Селевка I, але згодом перетворилися на цілком самостійні держави.

Здобувши незалежність, бактрійські царі самі стали на шлях завоювань. Що більше слабшала держава спадкоємців Ашоки, то сміливішими ставали сусіди. Спочатку вони приєднали до своїх володінь долину Інду, згодом — почали здійснювати загарбницькі походи і на береги Гангу. Під час одного з нападів бактрійці навіть захопили і зруйнували Паталіпутру, але зрештою змушені були повернутися на батьківщину.

Поступово завойовники і самі потрапили під індійський вплив. Бактрійський цар Менандр взагалі оголосив себе послідовником Будди і сприяв поширенню буддизму серед своїх підданих. Проте завойовницькі походи виснажили державу, і зрештою вона була захоплена кочовиками з півночі.

Парфянським царям, натомість, вдалося не лише відбити навалу кочовиків, а й значно розширити межі своєї держави, зокрема, й за рахунок бактрійських земель. До складу Парфії увійшов майже весь Іран і відвойована у Селевкідів Месопотамія. Біля Вавилона, який за панування сирійських царів остаточно занепав, була побудована нова столиця — Ктесіфон.

Парфянські володарі намагалися бути схожими на елліністичних царів. Вони засновували нові міста і сприяли розвитку «старих» міських громад, хоча часто втручалися у їхні внутрішні справи. У громадському житті використовували як місцеві мови, так і грецьку, деякі з царів із задоволенням дивилися трагедії Еврипіда. До вірувань підкорених народів парфяни ставилися з повагою — у їхній державі вільно зводили храми грецьких і давніх іранських богів, значного поширення набув культ Мітри, царі розпорядилися відновити священні книги послідовників Заратуштри, знищені Александром Великим.

3. Кушанська держава. На місці зруйнованої кочовиками Бактрії згодом виникло кілька самостійних державних утворень, які невдовзі об’єднали під своєю владою ватажки племінного союзу кушанів. Оголосивши себе царями, вони почали приєднувати й сусідні землі. А за правління Канішки Кушанська держава простягалася вже від Аральського моря до Індійського океану. Її столицею стала Пурушапура (теперішній Пешавар).

Буддисти вважають Канішку прихильником свого віровчення. За його правління буддизм і справді поширився Іраном та Середньою Азією. Відбулося й велике зібрання послідовників «просвітленого», на якому вони обговорювали між собою супе­речливі питання. Саме у Кушанській державі — можливо, під елліністичним впливом — з’явилися перші статуї Будди та зображення сцен із його життя. Проте на монетах, карбованих Канішкою, значно частіше зустрічаються образи грецьких богів, а також Шиви, Мітри та Ахура Мазди. Тож, швидше за все, кушанський володар був прихильником політики віротерпимості, тобто дозволяв численним підданим кожному сповідувати ту релігію, яка була йому до вподоби.

Цар Васудева натомість надавав перевагу прихильникам індуїзму. Навіть своє ім’я цей володар отримав на честь батька бога Крішни. Та й столицю Кушанської держави Васудева переніс до батьківщини Крішни — міста Матхури в долині Гангу. Щоправда, царство кушанів у цей час почало занепадати і невдовзі після смерті Васудеви розпалося на кілька десятків самостійних держав.

Водночас — саме за кушанської доби — під індійським впливом постали перші держави й у Південно-Східній Азії, в долині річки Меконг, на Малаккському півострові, на островах Суматра та Ява, що їх у давнину називали «золотими». Цікаво, що місцеві легенди засновниками цих держав називають мандрівних індійських царевичів або ченців, які поширювали в цих краях релігії своєї батьківщини — буддизм та індуїзм.

4. Відродження Персії. Неоднорідним і нестійким об’єднанням залишалося й Парфянське царство. Мешканці окремих областей цієї держави вважали парфян загарбниками й тільки чекали слушної нагоди, щоб скинути їхнє панування. Зрештою, в землях, населених персами, і справді спалахнуло повстання. Очолив його місцевий володар Ардашир із династії Сасанідів. Парфянський цар намагався приборкати бунтівливих підданих, проте зазнав поразки і загинув на полі бою. 226 року Ардашир урочисто вінчався на царство й оголосив про відродження Перської держави, яка успадкувала всі володіння Парфії й навіть трохи розсунула її кордони. Володарів окремих областей поступово замінили на намісників, яких цар призначав з-поміж представників вищої перської знаті. Знать становила й кістяк його війська — важкоозброєну кінноту.

Відроджена Персія була становою державою. Від народження усі її мешканці належали до одного з чотирьох станів. Перші три стани — вояків, жерців і чиновників — були панівними. До четвертого зараховували всіх, хто сплачував податки, — селян, ремісників, торговців. Стан вояків очолював командувач війська, жрецтво — верховний жрець, чиновників — «великий писар». Четвертим станом керував особливий чиновник, відповідальний за збір податків. Його цар призначав особисто. Привілейовані стани були поділені ще й на дрібніші ранги. Перейти з одного рангу до іншого було дуже важко, а з нижчого стану до вищих — майже неможливо.

Державною релігією Персії став зороастризм, тобто вчення Заратуштри. Настанови Заратуштри були ретельно записані, обряди — розроблені до дрібниць. За їхнім дотриманням стежила сила-силенна жерців. Жрецтво отримувало чималі доходи, виконуючи за вірян складні ритуали, або ж навпаки — стягуючи з підданих царя штрафи за недотримання правил і обрядів. Жерці були також суддями й опікувалися школами. Будь-які інші релігійні вчення жорстоко придушували. Насамперед це стосувалося маніхейства. Засновник цього вчення — Мані — намагався створити нову релігію, що, за його переконанням, мала замінити собою всі інші віросповідання. Як і Заратуштра, він уважав, що світ — це поле бою між світлом і темрявою, а людина покликана допомагати боротьбі добра зі злом. Проте державу і державну релігію Мані оголосив втіленням зла. Цар, який спочатку співчував новому вченню, врешті-решт стратив неслухняного проповідника. Але учні Мані поширили нове вчення не лише у найвіддаленіших куточках Персії, а й далеко за її межами.

5. Індія за доби Гуптів. В Індії тим часом постала нова велика держава зі столицею у давній Паталіпутрі. Оскільки всі її володарі мали в своєму імені частку «гупта», її називають царством Гуптів. Найвидатнішим полководцем, який значно розширив межі держави, був Самудрагупта, а найвище піднесення Гуптського царства припало на правління Чандрагупти II Вікрамадітьї, чиє прізвисько перекладають як «сонце могутності». Вікрамадітья був великим шанувальником бога Шиви. Він почав карбувати не лише золоті, а й срібні й навіть мідні монети, що, на думку вчених, свідчить про розвиток торгівлі в його володіннях. Великі індійські кораблі за його правління відвідували Шрі-Ланку, Індокитай, Аравію та східне узбережжя Африки, використовуючи потужні сезонні вітри — мусони.

Гуптська доба була й часом розквіту індійської культури. Саме за Гуптів з’являється мистецтво тілесних і духовних занять, відоме у світі як йога (самі індійці йогою іменують пов’язане з цим мистецтвом філософсько-релігійне вчення). Чадрагупта II був покровителем видатного поета Калідаси — автора знаменитих поем і театральних драм, найвідомішою з яких є «Шакунтала». «Шакунтала» розповідає про пригоди матінки легендарного царя Бхарати, яку її коханий нібито впізнав за подарованим колись перснем.

Об’єднання Китаю

1. Реформи Шан Яна і піднесення царства Цінь. Коли у Месопотамії, Ірані та Індії поставали «світові держави», Китай ділили між собою сім великих та малих царств, які постійно ворогували і воювали. Саме тому історики позначають цю добу китайської історії назвою Чжаньго (в перекладі з китайської — «царства, що воюють»). Найзахідніша з-поміж семи держав мала назву Цінь. Тривалий час її вважали найбіднішою. Ціньські володарі не мали навіть коштів, щоб утримувати сильне військо. Але становище змінилося після того, як місцевий цар запросив до себе радником мудреця Шан Яна. Погляди Шан Яна відрізнялися від вчення Конфуція, і тим більше — Лао Цзи. Він щиро вважав, що «держава має бути сильною, а народ — слабким», адже сильний, тобто заможний і освічений народ зможе опиратися владі. Шан Ян був упевнений, що володарю не треба дбати навіть про те, щоб закони відповідали звичаям чи моралі, головне — аби вони були зрозумілі підданим, і ті мали змогу їх виконати.

За порадою мудреця, цар закріпив за кожною селянською родиною окрему земельну ділянку, на якій вона мала господарювати самостійно і з якої зобов’язувалася сплачувати податки. Водночас була запроваджена «кругова порука», коли за несплату податків чи будь-який інший непослух відповідав не лише порушник, а і його сусіди. Це дозволило збільшити надходження до державної скарбниці й розпочати створення потужного війська. Бронзову зброю замінили залізною, а важкі й неповороткі колісниці — швидкою кіннотою.

Шан Ян скасував усі привілеї, пов’язані з походженням або приналежністю до знаті. Відтепер звання і титули, а також земельну та грошову винагороди надавали тільки за особисті заслуги перед царем, насамперед — військові. До лихварів і торгівців Шан Ян ставився зі зневагою, тому зобов’язав їх «придбати» звання за гроші, а у тих, хто цього не зробив, їхнє майно просто відібрали. Надалі за тим, щоб ніхто не збагачувався «надміру», пильно стежили.

Невдоволених реформами було безліч, і після того як до влади прийшов інший цар, Шан Яна стратили. Але усі нововведення залишилися чинними. Завдяки їм царство Цінь швидко зміцніло і поступово почало підкорювати сусідні держави.

2. Цінь Шіхуанді. 221 року до нашої ери ціньський цар Ін Чжен об’єднав під своєю владою увесь Китай і взяв собі нове ім’я і титул — Цінь Шіхуанді, що з китайської зазвичай перекладають як «перший імператор Цінь» (насправді титул імператор має давньоримське походження і з’явився пізніше, проте історики звикли використовувати саме такий переклад, тож державу, підвладну китайським «хуанді» чи «ді», також називають імперією).

Територія величезної держави була поділена на майже рівні між собою округи, межі яких не співпадали з кордонами колишніх самостійних царств. Керували округами призначені імператором чиновники, місцеву знать переселили до столиці, у всіх, хто не служив у війську, відібрали зброю і переплавили її на дзвони та статуї, що мали прославляти нового володаря. Цінь Шіхуанді будував дороги, які з’єднували столицю з найвіддаленішими куточками країни, запровадив єдині для всього Китаю міри ваги, гроші й письмо (до цього у кожному царстві існували свої правила). Водночас ухвалені володарем закони були надзвичайно жорстокими. Навіть за незначні злочини людей калічили або перетворювали на рабів. Страти були жахливими — винних могли живцем зварити чи закопати в землю.

Цінь Шіхуанді боявся змов і заколотів, тому сам прагнув постійно стежити за життям підданих і зобов’язував їх самих стежити одного за одним. Страчували не тільки усіх незадоволених, а й тих, хто просто міг їх почути. Освічених людей імператор ненавидів, він закрив приватні школи, спалив майже всі книжки, страчував учених і прихильників вчення Конфуція.

3. Велика Китайська стіна. На північ від Китаю мешкали племена кочовиків — гунів, які час від часу здійснювали грабіжницькі напади на долину Хуанхе. Імператор надіслав проти них величезне військо і відігнав кочовиків далеко у степ. А щоб гуни і надалі не дошкуляли імперії, за кілька років за наказом Цінь Шіхуанді сотні тисяч китайців — не тільки раби й полонені, а й звичайні селяни і вояки — збудували на кордоні величезну стіну. Її загальна довжина становила понад шість тисяч кілометрів, висота сягала від шести до десяти метрів, а завтовшки вона була такою, що на ній могли роз’їхатися колісниці. За кожну сотню метрів височіли башти з бійницями, які водночас були й сигнальними вежами. Щойно ставало відомо про небезпеку, на верхівці башти запалювали багаття, і такі «повідомлення» — від однієї вежі до іншої — швидко передавали на величезні відстані. Велика Китайська стіна захищала країну від нападників не одну тисячу років і, з певними перебудовами, зберіглася донині. Проте для самих китайців вона стала не лише приводом для гордощів — під час будівництва загинуло стільки людей, що її й тепер називають найбільшим цвинтарем на світі.

Цінь Шіхуанді помер від перевтоми під час однієї з мандрівок країною. Але і його смерть завдала підданим чимало клопоту, адже поховали володаря у величезній підземній гробниці, на спорудження якої пішов не один рік. Майстри, які працювали на будівництві, створили точні копії імператорських палаців, гір, гаїв, озер, у яких плавали золоті риби і літали срібні птахи. Разом з імператором були поховані його дружини, слуги, коні, а охороняло спокій володаря «військо» з шести тисяч глиняних вояків.

4. Імперія Хань. Грандіозні починання Цінь Шіхуанді знесилили Китай. Від голоду і виснаження загинули мільйони людей, а ті, хто залишився в живих, уже не могли сплачувати податки. Скарбниця спорожніла, коней не вистачало навіть найвищим чиновникам, які змушені були їздити на волах. І коли стало зрозуміло, що син Цінь Шіхуанді жорстокіший навіть за батька, доведений до відчаю народ повстав. Імператора і всіх його родичів убили, після чого ватажки повстання почали боротися за владу між собою. Переміг звичайний селянин Лю Бан, який відновив єдність країни і заснував нову імператорську династію — Хань.

Володарі з цієї династії врахували помилки попередників. У своїй діяльності вони намагалися бути поміркованими і керуватися настановами Конфуція. Жорстокі закони Цінь Шіхуанді було скасовано. Повернули волю тим, хто змушений був продати себе в рабство, щоб уникнути голодної смерті. Податки зменшили у 20 разів. Правнук Лю Бана — імператор У-ді — створив перший у Китаї вищий навчальний заклад і почав призначати на посади лише тих чиновників, які склали особливі іспити. Впорядкувавши життя всередині держави, він розширив межі своїх володінь на схід і захід, приєднавши Корею і частину Центральної Азії.

На відміну від династії Цінь, імперія Хань проіснувала понад 400 років. Саме за тих часів китайці усвідомили себе єдиним народом і тому й сьогодні називають себе ханьцями. Однак становище простолюду в новій державі було скрутним. Кількість чиновників зростала. Для їхнього утримання доводилося збільшувати податки. Багатії правдами і неправдами захоплювали кращі землі. А позбавлені своїх ділянок селяни не могли прогодувати ані себе, ані свої родини.

Покласти край несправед­ливо­сті вирішив поважний урядовець Ван Ман. Призначений опікуном малолітнього імператора, він усунув його від влади і проголосив володарем самого себе, заснувавши нову династію — Сінь. Усі землі в межах імперії Ван Ман оголосив державною власністю і заборонив їх продавати чи купувати. Нікому більше не дозволяли мати власних рабів, невільники тепер належали тільки державі. Сіллю, вином, залізними виробами торгувати могли лише в державних лавках, отримати позику теж можна було лише від держави. Тих, хто насмілювався виступати проти такого «одержавлення», позбавляли майна, волі, а іноді й життя.

Проте скарбниця все одно порожніла швидше, аніж наповнювалася. Тож Ван Ману довелося знову збільшити податки. До того ж, позбавлена належного догляду Хуанхе раптом змінила своє русло. Нечувана повінь забрала життя сотень тисяч людей. Китайці побачили в цьому знак божого невдоволення. Ван Ман був змушений привселюдно каятися і скасував більшість зі своїх реформ.

Проте було вже запізно. У країні спалахнуло повстання «червонобрових». Його учасники фарбували собі брови у червоний колір, щоб відрізнятися від вояків імператора. 23 року розлючені повстанці захопили столицю, порубали невдаху-реформатора на шматки, вбили всіх його родичів і навіть викинули з могил кістки пращурів Ван Мана. Династія Сінь припинила своє існування.

Але імператорські воєначальники зброї не склали. Новим володарем проголосили далекого родича ханьських імператорів, який зійшов на трон під іменем Гуан У-ді. З «червонобровими» розправилися зі звірячою жорстокістю.

Колотнеча дорого стала Китаю. Населення країни скоротилося вп’ятеро. Та зрештою, лад у державі було відновлено. Нова династія китайських володарів дістала назву Другої, або ж Пізньої Хань. Правнук Гуана У-ді здобув вирішальну перемогу і над кочовиками. Деякі з племен, об’єднаних під владою гунів, змушені були вирушити в пошуках кращої долі на захід. Їхні нащадки розселилися на величезній території — від кордонів Китаю до берегів Чорного моря, давши початок численним тюркським народам.

Але доба перемог тривала недовго. 184 року спалахнуло нове селянське повстання, яке мало назву руху «жовтих пов’язок». Очолив заколотників даоський проповідник Чжан Цзюе. Це повстання також придушили. Проте на цей раз воє­начальники-переможці швидко пересварилися між собою, і велика імперія Хань невдовзі розпалася на кілька самостійних держав.

5. Дивовижні винаходи китайців. Попри заколоти, повстання та війни, наука в Китаї за доби правління ханьських імператорів переживала справжній розквіт. А деякими з винаходів тих часів із задоволенням користуються і наші сучасники.

Щоб керувати величезною державою, потрібен був зручний матеріал для письма. Бамбукові дощечки, на яких писали у давнину, були надто громіздкими, а шовк — надто коштовним. За часів Хань винайшли замінник шовкової тканини. Кокони, яких не використовували для виготовлення ниток, розмочували, подрібнювали, розкладали на сітці і висушували — так з них виходили аркуші паперу.

Щоправда, був такий папір не дешевшим за шовк — адже кокони шовкопряда, навіть зіпсовані, були надто дорогими. Допоки один з імператорських чиновників, на ім’я Цай Лунь, не здогадався, що для виробництва можуть згодитися будь-які волокна або навіть звичайна деревина. Сам він виготовив папір зі старих рибальських сіток — довівши, що новий матеріал може бути не лише зручним, а й дешевим. Саме тому Цай Луня і досі вшановують як винахідника паперу. У Стародавньому ж Китаї його навіть оголосили богом-покровителем цього ремесла.

Винахідником компаса китайці вважають самого імператора Цінь Шіхуанді. Нібито він, щоб полегшити пересування свого війська у тумані, вирішив покласти на бронзову тацю ложку з магнітної породи, бо зрозумів, що її ручка завжди вказуватиме один і той самий напрямок — на північ. Так це чи ні — достеменно невідомо, але за часів династії Хань такий прилад точно використовували. Винайшли китайські вчені й прилад, що передбачав землетруси.

Китайські лікарі славилися своїми знан­нями далеко за межами країни. Вони добре вивчили людське тіло, винайшовши особливі точки, доторкнувшись до яких теплим камінням або ж встромивши тонкі голки, можна вилікувати людину від хвороб. З недугами боролися і за допомогою ліків, що їх виробляли з мінералів і корисних рослин. Серед таких ліків був і чай (відвар із листя чайного дерева), який лише згодом почали вживати як звичайний напій.

Держави Стародавньої Мексики

1. Міста-держави майя. Ще до загибелі міст-держав ольмеків перші міста виникли в їхніх східних сусідів — народу майя. Навала племен із заходу, що зруйнували Ла-Венту, його землі не зачепила. Натомість майя зберегли і вдосконалили культурні здобутки ольмеків. Від початку III століття можна було спостерігати справжній розквіт майянських міст-держав, найвідомішими з яких були Тікаль, Копан і Паленке.

Майя не мали ані мідних, ані бронзових знарядь. У їхньому розпорядженні були тільки палиці-копачки, кам’яні ножі та сокири. Але й за допомогою такого нехитрого інструменту вони навчилися вирубувати ліси, обробляти землю і отримувати високі врожаї. Майя добре розумілися на властивостях різних рослин, які вирощували разом, на одному полі. За тим, щоб усі роботи відбувалися вчасно, у ретельній відповідності до календаря, прискіпливо стежили жерці. За будь-яке запізнення чи інше порушення карали доволі суворо: винуватця страчували.

У Мексиці не водяться коні, тож у майя не було тяглової худоби, не знали вони й колеса. Усі вантажі перевозили вручну (для цього використовували рабів) або ж човнами. Не дивно, що голов­ними торговельними шляхами були річки. На морському узбережжі, щоправда, міст майя майже не було, може, саме тому в морі вони почувалися невпевнено.

Чи не кожне місто майя, разом із округою, утворювало самостійну державу на чолі з царем. Зазвичай саме цар був голов­ним жерцем, його вважали живим втіленням бога. Володар керував усім життям держави й очолював військо. Царя оточувала спадкова знать, що навіть за зовнішнім виглядом відрізнялася від простолюду, та численне чиновництво. Податків знать і чиновники не сплачували, це був обов’язок селян, ремісників, торгівців. Внеском привілейованих класів вважали кров, яку вони час від часу цілком добровільно приносили в жертву богам.

Руйнівних війн між містами майя намагалися уникати. Натомість влаштовували так звані «квіткові бої»— криваві поєдинки зі зброєю в руках між вояками ворожих держав. А улюбленою розвагою за мирного часу вважали «гру з м’ячем», для якої в кожному місті будували особливий майданчик. Грали м’ячем зі смоли каучукового дерева, вагою близько двох кілограмів, і гравця переможеної команди приносили в жертву. Проте й у «квіткових боях», і в смертельних «іграх» участь брали тільки особи з царського роду і представники знаті.

2. Вірування і наукові здобутки майя. Своїх богів майя поділяли на «володарів небес» і «володарів підземного світу». Найшанованішими були «горішні» божества — насамперед, бог неба Іцамна, богиня місяця Ішчель, бог сонця Кинич-Ахав та бог дощу Чак. Щоб умилостивити їх, приносили жертви — зокрема, і людські. Храми майя, що за формою нагадували східчасті піраміди, будували з вапняку і фарбували зазвичай у червоний колір (колір крові). Іноді у таких пірамідах ховали царів або ж головних жерців.

Писемність майя була складною. Знаки позначали як окремі слова, так і звуки. Писали майя на шкірі, а частіше — на особливому матеріалі з обробленої кори дерев. Аркуші з кори складали «гармошкою», і виходили справжні книжки. До нашого часу залишилися також численні написи, зроблені на тиньку або ж вирізьблені на кам’яних стелах, які майя встановлювали у містах на знак важливих подій громадського життя.

Місцеві жерці добре зналися на астрономії та розробили надзвичайно точний календар. Особливих успіхів майя досягли у математиці — створена ними система запису цифр схожа на ту, якою ми користуємося зараз, хіба що рахували вони не десятками, а двадцятками. До того ж майя — перші у світі — винайшли нуль. Для його позначення вони застосовували особливий знак, схожий на мушлю.

3. Піднесення Теотіуакана і спроба об’єднання Мексики. Дещо пізніше, аніж у майя, почали виникати міста у гористій Центральній Мексиці. Найбільшим з-поміж них був Теотіуакан, назва якого в перекладі з однієї з місцевих мов означає «місце перевтілення богів». Руїни цього величезного міста вражають і наших сучасників, а стародавні мексиканці були переконані, що збудувати його допомогли казкові гіганти.

Найвеличнішою спорудою Теотіуакана була п’ятиярусна Піраміда Сонця, на пласкій верхівці якої був розташований головний храм міста. Її висота перевищувала 64 метри. Вчені вважають, що для будівництва тільки цієї піраміди знадобилася праця 20 тисяч людей протягом 20 років. Дещо нижчою була Піраміда Місяця. Від неї починалася головна вулиця Теотіуакана, обабіч якої були розташовані розкішні храми і будинки заможних містян. У самому центрі міста, на узвишші, височів головний палац із храмом бога Кетцалькоатля, або ж Пернатого Змія. Навпроти гомонів міський ринок. Центр міста зусібіч оточували житлові квартали. Більшість мешканців Теотіуакана жила в одноповерхових будинках без вікон. Єдиним джерелом світла у помешканні були двері, що виходили у внутрішній відкритий двір.

Теотіуакан був найбільшим у Мексиці центром ремесла і торгівлі — тут знайдено близько п’ятисот ремісничих майстерень і цілі торговельні квартали, зокрема — й квартали для іноземних купців. Проте більшість мешканців міста, що вже казати про округу, займалися землеробством. Завдяки складній системі каналів долину, в якій був розташований Теотіуакан, перетворили на квітуче поле. А згодом місцеві селяни навчилися створювати і так звані «плавучі сади» — на сплетену з гілок основу насипали ґрунт і пускали по воді. Такі штучні городи не вимагали додаткового поливу та піклування і давали два врожаї на рік. Усе це дозволяло прогодувати населення величезного міста — за деякими підрахунками, населення Теотіуакана сягало 100—120 тисяч чоловік.

Влада у Теотіуакані належала жерцям, цар був водночас і верховним жерцем, і військовим командувачем. Військо було озброєне сокирами, списами і списометами, а захищали вояків бавовняні стьобані панцирі (пробити які кам’яними знаряддями було непросто) та прямокутні щити. Поступово володарі Теотіуакана об’єднали під своєю владою усі міста Центральної Мексики.

Цар Атлатлькавак спробував приєднати до своєї держави і землі майя. Але захопити вдалося лише найзахідніші, ближчі до Теотіуакана, міста. У бою з загарбниками загинув цар Тікаля, і його трон перепав синові Атлатлькавака. Однак, ставши повновладним царем, той поводився як цілком незалежний володар і влади Теотіуакана не визнавав. Більш того — за його нащадків Тікаль спробував об’єднати під своєю владою інші міста майя. Сусіди, втім, згуртувалися і розгромили тікальців. Спроб створити єдину державу, яка охоплювала б усю Стародавню Мексику, більше не було, а 650 року Теотіуакан був ущент зруйнований чи то землетрусом, чи то войовничими племенами з півночі — достеменно невідомо. Велике царство розпалося на кілька дрібних держав.