Їсти. Потреба, бажання, одержимість

VIII. Голод

Гадаю, що перш за все та найдоцільніше було б надати слово тим, хто зумів прислухатися до голосу осіб, що пережили його з власного досвіду:

«Що можна сказати про хронічний голод? Можна сказати, що існує такий різновид голоду, що викликає захворювання на голод. Голод, що наростає й наростає, додається до того, який вже є. Голод, кожного разу новий, що ненаситно збільшується, додаючись до старого, який з таким зусиллям вдалося придушити. Як жити на світі, якщо сам про себе можеш сказати лише те, що ти голодний? Коли вже не можеш думати ні про що інше? Піднебіння здається більшим за голову — цілий купол, високий, що проникає аж у череп. Коли голод стає нестерпним, піднебіння натягується, мов свіжездерта шкіра зайця, яку натягли всередині поза обличчям, щоб сушилася. Щоки висихають і покриваються блідим пушком»[49].

Лінія, що розділяє те, що існує в уяві, від того, що є в дійсності, стирається, як то можна побачити у творах насправді великих письменників. Як ось у цих рядках Василія Гроссмана, де йдеться про страшний голодомор в Україні на початку 30-х років минулого століття:

«Сніг розтанув, і пішли люди пухнути, пішов голод­ний набряк — обличчя пухлі, ноги мов подушки, у животі вода, мочаться постійно — надвір не встигають виходити. А селянські діти!.. Голови мов ядра важкі, шиї тоненькі, як у лелек, на руках і на ногах видно, як кожна кісточка ходить... А обличчя у дітей старечі, вимучені, наче та малеча вже сімдесят років на світі прожила, а навесні вже й не обличчя були: то пташина голівка з дзьобиком, то жабина мордочка — губи тонкі, широкі, третій немов пічкурець — рот відкритий. Нелюдські обличчя, а очі, господи!»[50]

Ніхто з нас не зміг залишитися незворушним, коли вперше побачив світлини з тими обличчями та дізнався, скільки дітей сьогодні гинуть від голоду (точніше — від недостатньої кількості їжі) кожного — як то колись казали — божого дня. Особливо у Центрально-Південній Африці та Південній Азії, де щодня помирає більше двадцяти тисяч дітей, які ще не досягли п’ятирічного віку. Ще більше, ніж цифри, вражають обличчя тих дітей, їхні погляди. Потім той жах, що відчуваємо, якось притуплюється. Від того страшного, неприпустимого мору, як правило, залишається лише згадка, від якої ми відмахуємось і продовжуємо жити далі (з певним прихованим, ба стерпним відчуттям провини) і спостерігати за власними дітьми, які зазвичай переїдають, непокоїмося, що вони гладшають, а ми всі знаємо й читали, що це становить серйозну загрозу їхньому майбутньому.

На тему голоду, як відомо, існує багата бібліографія та безліч символічних образів, як-от, наприклад, герой Чарлі Чапліна з фільму «Золота лихоманка» (1925), що так залюбки їсть власні зварені черевики, всмоктуючи шнурки, немов смачні спаґеті. У цій бібліографії є одна незвичайна книжка, яку написав не фахівець із питань голоду, а відома письменниця — популяризаторка науки (їй належить книжка про життя в епоху палеоліту, про життя квітів, метеликів і багато інших) Шарман Епт Рассел, що в 2005 році опублікувала книжку «Голод. Неприродна історія» (Hunger. Unnatural history), яка вийшла італійською у 2006 році під назвою Fame. Una storia innaturale у місті Турині у видавництві «Codice Edizioni». Я звернув увагу на висловлене у цій книжці з особливою силою та вагомістю (а також з ней­мовірною ясністю думки й головно без будь-якої спроби самовиправдання) почуття, що викликає у кожного з нас існування тих дітей. Уперше побачивши ті світлини, Рассел здалося, що в її душі відчинилася брама болю. Минув час, вона народила двох дітей, вигодувала обох, виростила, і одного дня їй знову на очі потрапляє світлина із зображенням голодної дитини, від чого та брама раптом знову починає відхилятися й розчиняється навстіж:

«Мені хотілося вирвати ту дівчинку зі сторінки, обій­няти її, піклуватися про неї, ростити, вчити у школі. В мене затуманилося в очах. Чиїм був той біль? Дівчинка зі світлини не була моєю донькою. Я не розплакалась і перегорнула сторінку. Я відчувала втому, але лише десь глибоко в серці, так глибоко, що той біль був майже не чутним. Більшості з нас відоме те відчуття виснаження. Ми непокоїмося, що біль інших може відібрати в нас радість життя, що наша радість стане неможливою поряд з їхнім болем. Дівчинка, яка помирає, бо не має чого їсти, — це абсурд. Та істота руйнує враження від виду з вікна нашої кухні. Руйнує враження від першого дня у школі твого сина. Нарешті я припинила збирати статті про голодомор. Зачинила ту браму, але так і не змогла повернути ключ у замку»[51].

Не закривати на ключ ту браму — це вже щось. Але не слід забувати про те, що є люди, які ніколи її не зачиняли, а присвятили вирішенню цієї проблеми все своє життя.

Розуміння досвіду інших людей, особливо важкого та драматичного, — то нелегке завдання для всіх, а для багатьох — неможливе. А тому має сенс прислухатися до слів когось (як-от Герта Мюллер, лауреат Нобелівської премії з літератури 2009 року), хто вміє про нього розповідати.

«Навіть через шістдесят років після перебування у Таборі, — написала вона, — їсти означає для мене велике збудження. Я їм усіма порами. Коли я їм разом з іншими людьми, на мене гидко дивитися. Їм я жадібно. Іншим невідоме щастя поїдання, вони привітні та ввічливі за столом. Коли я їм, увесь мій розум пронизує надмірне щастя... Я їм із таким задоволенням, що боюся померти від радості, бо відтак більше не зможу їсти. Вже шістдесят років я знаю, що моє повернення додому не змогло заспокоїти в мені “щастя” Табору. І сьогодні, з його голодом, він зубами вириває з мене ядро будь-якого іншого почуття. Всередині в мене — порожнина»[52].

Для того щоб добре почуватися, нам необхідно приб­лизно 2000 калорій на добу. В країнах Західної Європи ми споживаємо близько 2900 калорій. Майже третина світового населення їсть менше 2000 калорій, а 30 відсотків з цієї третини (йдеться про 500 мільйонів осіб) споживає менше 1500 калорій на добу, тобто страждає від голоду, це означає, що їхнє тіло канібалізує саме себе. Симптомами такого стану є надмірна худорлявість, надутий живіт, апатія, в’янення шкіри, слабкість м’язів, депресивний стан нервової системи, слабка протидія організму захворюванням, які нарешті закінчуються смертю в результаті недоїдання. Майже через півстоліття після так званої Зеленої Революції, як вказується у звіті Інституту всесвітнього спостереження від січня 2011 року, «велика частина людської сім’ї досі страждає від хронічного недоїдання», і, незважаючи на інвестиції у сільське господарство з боку держав, міжнародних організацій, різних фондів, ще й досі незрозуміло, що саме треба зробити, щоб допомогти 925 мільйонам осіб, що недоїдають[53].

Голод супроводжує всю історію людської цивілізації, від прадавніх часів і до наших днів.

«Багато хто робив хліб із насіння винограду або з квіту горіхів; інші — з коренів папороті, які спочатку клали під гніт, потім сушили й перетирали надрібно, додаючи трохи борошна. Деякі робили те саме з польових трав».

Голод загрожував загальному виживанню людської раси. Голодомор

«спустошив Грецію, досягнув Італії, далі пройшов Галією, досягнув найвіддаленіших куточків Англії; багаті ставали блідими від голоду, як і бідні, а голодна нестямність змусила людей їсти людське м’ясо».

Таких прикладів (перший належить Григорію Турському[54] і стосується VI століття, а другий — Раулеві Ґлаберу[55], який описує події XI століття) повно в історії. Нескінченна кількість розповідей стосується різних історичних епох і віддалених одна від одної країн та земель.

Узагалі у нас украй невиразне й неясне уявлення про наше минуле та повсякденне життя наших пращурів. Досить навести два приклади. Перший: офіційна назва Великого Герцогства Тосканського була такою: «Найщасливіші землі Найсвітлішого Великого Герцога». Та все ж слід пам’ятати, як вказував Карло Марія Чиполла, що «до промислової революції від найщасливіших земель не було навіть сліду; були лише найщасливіші невеликі соціальні прошарки, щастя яких базувалося головно на нещасті інших»[56]. Наприкінці чинквеченто до Тоскани завітав англієць Роберт Даллінґтон, який у 1605 році опублікував у Лондоні свої дорожні нотатки. Там стверджувалося, що в Прато споживання м’яса на душу населення становило двадцять один фунт на рік. Двадцять один фунт відповідає приблизно семи кілограмам. Сім кілограмів м’яса на рік, така мізерна кількість, як писав Даллінґтон, що житель Лондона ніколи б у це не повірив. Мандрівники «бачать лише красу міст і фасадів палаців і думають, що це європейський рай». Чиполла користується нагодою, щоб повідомити нам, що у 1860 році споживання яловичини та свинини на душу населення в Італії становило приблизно десять кілограмів на рік. Гадаю, що було б доцільно порівняти ці дані із сьогоднішніми, які можна знайти на сайті www.veganitalia.com[57]. У наш час споживання на душу населення в Африці становить 11,3 кілограмів, у країнах Середньої та Східної Азії — 41 кілограм, а у високорозвинених промислових країнах — 81 кілограм на рік. Сьогодні багато хто вважає, що було б доцільно (а дехто з апокаліптичним мисленням — необхідно) зменшити споживання м’яса у високорозвинених промислових країнах на 40 відсотків.

Другий приклад пов’язаний зі структуральним співвідношенням між епідеміями та голодною смертю. Під цим кутом зору символічним є оповідання Маркйонне ді Коппо Стефані, флорентійського літописця, що описує епідемію чуми 1347–1348 років:

«Багато було таких, що померли, і їх ніхто не бачив, багато хто помер від голоду, тому що коли хтось злягав у ліжку хворий, то перелякані родичі казали: я піду за лікарем, тихенько виходили з кімнати і більше не поверталися»[58].

У своїй роботі «Економічна історія доіндустріальної Європи» (Storia economica dell’Europa pre-industriale) Чиполла описує наслідки так званого малого льодовикового періоду, що мав місце від середини XVI і до кінця XVII століття. Він характеризувався суворими зимами та прохолодним літом, збільшенням кількості опадів у вигляді снігу та дощу, насуванням альпійських льодовиків. Надмір опадів заважає достиганню плодів і насіння, а також укоріненню рослин. У десятилітній період з 1590 по 1600 рік сільське господарство в усій Західній Європі переживає страшний занепад.

«І на нашому півострові збори урожаю мізерні, зведені нанівець погодними умовами; навіть Сицилія — житниця Італії — у 1592 році припиняє експорт зерна, бо в ній самій панує голод. Ситуація стає настільки критичною, що жителі всієї Італії, як свідчать хроніки того часу, їли собак, котів і навіть змій»[59].

Усім зрозуміло, що й сьогодні, на жаль, питання голоду досі не вирішено. Згідно з даними Організації з питань харчування та сільського господарства при ООН, «з 1999 по 2005 рік 850 мільйонів жителів планети страждали від недоїдання». Але до 1950 року, коли було опубліковано понад тисячу сторінок двотомної наукової праці під назвою «Біологічна природа людського голоду» (Biology of human starvation), результат так званого експерименту Міннесоти щодо наслідків довготривалого посту та часткового голодування тридцяти шести добровольців, — про голод як про хворобу, що призводить до смерті, знали зовсім небагато. Незважаючи на неймовірну кількість прикладів голодомору, які згадують, які описують і навіть «вивчають». Серед них особливе місце посідає те, що сталося у Варшаві у 1940 році, коли жителів міста єврейського походження повністю ізолювали на території у 14 квадратних кіло­метрів. Цю драматичну історію описує Чарльз Роланд у своїй книжці, яка називається «Мужність в облозі» (Courage under siege[60]), а також Авраам Левін у своєму щоденнику, виданому італійською під назвою «Келих сліз: щоденник з варшавського гетто» (Una coppa di lacrime: diario del ghetto di Varsavia)[61]. У цьому щоденнику під датою 13 вересня 1941 року написано ось що:

«Ми вже впали до рівня диких бродячих тварин. Коли ми дивимося на опухлі, напівголі тіла євреїв, що лежать вулицями, нам здається, що ми перебуваємо в якомусь надлюдському стані... Для всіх тих, хто помирає від голоду, швидка та жорстока смерть, напевне, видалася б полегшенням порівняно зі страшними, тривалими стражданнями їхньої смертельної агонії».

Але лікарі-євреї, ізольовані в гетто, вивчали й описували, точно й у найдрібніших деталях, влив голоду на організм людини. 6 липня 1942 року лікар Йозеф Штейн провів у гетто конференцію, таємну зустріч лікарів (яка стала справжнім важливим науковим конгресом), з питань голоду як хвороби у своїй крайній формі. У квітні 1943 року, після озброєного повстання євреїв, варшавське гетто спалили й практично стерли з лиця землі.

У наш час голод як колективна проблема стосується тієї частини планети, де нам не випало жити. Та досить озирнутись у зовсім недалеке минуле... У 2009 році у журналі «Nature» було опубліковано матеріал щодо генома так званої картопляної іржі — патогенного агента (наукова назва Phytophtora infestans), боротьба з яким у наші дні коштує сільському господарству близько сорока з половиною міль­ярдів євро на рік, який характеризується високим рівнем адаптації, розмножується за допомогою мільйонів спор, що потрапляють у ґрунт і заражають бульбу. Після зараження рослини помирають протягом тижня. Цей Phytophtora infestans, якого раніше вважали грибком, зараз визнано як «водяну плісняву», що «ближче за природою до паразита малярії, ніж до грибків»[62]. У 1845 році в Ірландії, де картоп­ля основний продукт харчування серед селян, ця «іржа» знищила третину картопляних насаджень. Наступного року було втрачено практично весь урожай. Після звичайного врожаю 1847 року «іржа» знищила врожаї 1848-го, 1849-го та 1850 року. Про страшне життя, сповнене голоду, злиднів, страждань чоловіків, жінок і дітей, дізнався весь світ. Як написала Шарман Епт Рассел, Великому Голодові можна було запобігти:

«Можна було врятувати набагато більше людей, якби англійський уряд та ірландська еліта вдалися до ефективніших заходів. З 1845 по 1850 рік англійське Міністерство фінансів витратило приблизно 7 мільйонів фунтів стерлінгів на допомогу потерпілим, тоді як рабовласникам у колоніях Західної Індії для емансипації рабів було надано 20 мільйонів, а на участь у Кримській війні — 70 мільйонів»[63].

Суперечки та дискусії, які викликав Великий Голод в Ірландії, щодо відповідальності, недбалості та вини точаться й у наші дні. Голод в Україні 1932–1933 років, якому дали назву Голодомор — тобто масовий голод, — згідно з відповідним законом, прийнятим українським парламентом у 2006 році, визнано геноцидом, а саме — умисно спланованою та здійсненою акцією. Те, що цей масовий голод був спричинений політичними мотивами сталінізму, здається, сьогодні не викликає ніяких сумнівів серед більшості істориків. Сталінський режим зробив усе можливе, щоб стерти з пам’яті людей цю трагедію, згадку про неї до нас донесли та відродили емігранти. Та все ж є немало і таких істориків, які — поза кордонами України — вважають, що цей голод слід розцінювати як геноцид, тобто він був спричинений навмисно, і що руйнівні політичні методи Сталіна щодо примусової колективізації, надмірних поборів у вигляді продовольчого податку та відбирання худоби мали за мету свідоме та направлене знищення українського народу. Вибір парламентів країн світу стосовно цього питання також часто ґрунтується на політичних та опортуністичних засадах. Кількість жертв Голодомору також оцінюється по-різному: від одного до десяти мільйонів.

У травні 2000 року Дік Ґ. Вандерпіль пригадав період від листопада 1944-го до травня 1945 року — місяці, які вкарбувались у його пам’яті та в пам’яті інших голландців як голодна зима. У той час війська союзників уже наступали на Берлін, але західна частина Голландії досі була окупована німецькими підрозділами. Мільйони голландців були змушені пережити страшні часи. Тієї зими в них не було ні опалення, ні електричного струму, тижневий раціон обмежувався однією буханкою хліба та кілограмом картоплі[64]. Невдовзі єдиною їжею стали підморожена картопля, бульби тюльпанів і цукрові буряки. Меблі та будинки розбирали на опалення. Тоді від голоду померли 30 тисяч людей. Результати вивчення медичних карток тих осіб, яких зачали, та тих, що народилися протягом тієї зими, а відтак — аналізів усіх вісімнадцятирічних, отриманих з бази даних голландського військового управління, дозволили зробити й оприлюднити важливі висновки щодо довготривалого впливу недостатнього харчування в дитинстві на людський організм[65].

У 1996 році Джаспер Бекер[66] опублікував книжку, присвячену голодові в Китаї в епоху Мао — одному з найбільших в історії. Розпочався він з колективізації фермерських господарств, примусової індустріалізації, завищення даних щодо отриманих врожаїв з боку селян, невиправданого подвоєння експорту харчових продуктів, широкої кампанії проти кримінальних перекупників. Ідеться про неймовірну кількість жертв: від 14 до 30 мільйонів. П’ятьма роками раніше, у 1991 році, у Великій Британії було опубліковано книжку «Дикі лебеді» (Wild Swans); у ній близько 600 сторінок, а написала її Юн Чжан, що народилася в 1952 році, в юності була членом загону хунвейбінів, певний час працювала «босим лікарем» — помічником лікаря в сільській місцевості, перед тим як залишити Китай у 1978 році й перебратися до Великої Британії. У цій книжці, перекладеній двадцятьма шістьма мовами, що вийшла мільйонними накладами, описується життя трьох поколінь жінок. У розділі, присвяченому голодові, знаходимо такі рядки:

«У Ченду місячний раціон їжі дорослого знизили до восьми з половиною кілограмів рису, ста грамів олії та ста грамів м’яса, якщо воно взагалі було в наявності. Майже нічого іншого не було, навіть капусти. Багато хто страждав од дистрофії — стану, за якого через недоїдання рідина накопичувалася під шкірою; тіло таких людей ставало жовтим і набряклим… Тоді мені треба було часто ходити до лікарні для лікування зубів. Кожного разу, коли мені доводилося туди йти, мене нудило від страшного вигляду десятків людей з набряклими лискучими руками й ногами, майже прозорими, великими, як барила»[67].

Як писав Амартія Сен на початку 80-х років минулого століття, тотальне придушення будь-якого вільного доступу до інформації стало вирішальним фактором у цій трагедії. Навіть багато років потому численні західно­європейські прихильники маоїзму, червоного партквитка та так званої культурної революції вбачають за краще навіть не згадувати про це.

Голод, як і голодомор, протягом XX століття нерідко був результатом хибних або легковажних політичних заходів і методів, але, напевне, під структуральним кутом зору пов’язувався зі сферою концентраційних таборів. Тих, кого утримували у нацистських таборах, годували з розрахунку не більше 1300 кілокалорій на добу. До наших днів дійшла безліч світлин із зображеннями дітей і дорослих, перетворених на живі скелети, зроблених після того, як концентраційні табори захопили війська союзників[68]. Багато творів присвячено також страхіттям ГУЛАГу.

«Голод, страшний голод, — писав Варлам Шаламов у “Колимських оповіданнях”, — це постійна загроза для втікача. Саме від голоду втікає ув’язнений, а отже — голод його не лякає; але тут можна втрапити у іншу страшну халепу: бути з’їденим твоїми ж товаришами. Звичайно, випадки канібалізму під час втеч траплялися нечасто»[69].