Їсти. Потреба, бажання, одержимість

XIX. Мода та виснаження

Багато методів генетично-молекулярних досліджень, як писав Ґільберто Корбелліні, виходять з того, що ризик майбутнього захворювання кожного окремого індивідуума залежить лишень від його індивідуальної генетичної інформації. Насправді, додає він, тільки 5 відсотків пацієнтів із раком грудей або прямої кишки мають позитивні результати тестів генетичної схильності до цих типів раку. Треба особливо виділити його висновок:

«Це просто залежить від того, що причина захворювання індивідуума, а також протікання самої хвороби ніколи не визначаються лише одним геном і ще менше залежать винятково від його генотипу, ба також від особливих умов, які впливають на індивідуума протягом його розвитку, росту та життя у дорослому віці, і саме вони впливають на вираження його генетичної інформації, що виявляється через певне захворювання»[159].

Здається, можна дійти висновку, що значний акцент на факторах довкілля (був такий період, коли все вивчення анорексії крутилося навколо стосунків дочка–мати), як і надмірна увага до генетичних чинників, видаються недостатніми та частковими. Таким чином пояснюється той факт, що анорексія — це нікому не відома хвороба у країнах третього світу та там, де існує проблема голоду, а також виправдовується (хоча б інколи та частково) селянська мудрість, висловлена одним із літніх жителів Тоді. Говорячи про щойно відкрите відділення, де лікуватимуться анорексичні дівчата, він сказав присутнім: «Якщо почнеться нова війна, то відразу всі вилікуються».

«Проблеми з харчуванням, — стверджує Массімо Куццоларо, — залежать від комбінації цілої низки факторів: біологічної (генетичної) схильності, причин психологічного характеру (занижена самооцінка, перфекціонізм, проблеми в родині) та соціального тиску — достатньо звернути увагу на те, як нав’язується дівчатам міф про красу в худорлявості»[160].

У світі, де краса та фізична досконалість виходять на перший план, де зі всеохоплювальною наполегливістю — а часто-густо й агресивністю — пропонуються та пропагуються краса та фізична досконалість, які буквально витрутили із засобів масової інформації будь-які форми дівочої цнотливості та невинності, певні моделі краси та фізичної досконалості набувають практично ексклюзивної цінності.

«Дівчата, що турбуються про власну жіночність, відмовляються від м’яких і пишних форм, намагаючись походити на худорлявих моделей з обкладинки, тоді як юнаки, як ніколи раніше, беруть за приклад досить-таки сумнівні ідеали чоловіка: з бездоганним м’язистим тілом, надмірним доглядом за власним зовнішнім виглядом та естетичним образом»[161].

У 2002 році в «British Journal of Psychiatry» було опуб­ліковано статтю Анни Е. Бекер з чотирма співавторами, присвячену вивченню змін у поведінці та харчуванні дівчат-підлітків з Фіджі під дією тривалого перегляду телевізійних програм[162].

Жінки островів Фіджі (це архіпелаг у південно-західній частині Тихого океану, де більшість населення належить до меланезійської гілки народів Океанії) історично мали досить пишні форми. Вже через три роки після появи тут теле­трансляцій, у 1995 році, серед молоді набуває моди дієта та звичка викликати в себе нудоту, щоб схуднути, — раніше нечувані явища серед населення, які охопили приблиз­но 11 відсотків мешканців.

Вичерпне пояснення цьому явищу надав уже згадуваний раніше Массімо Куццоларо:

«Анорексія та булімія пов’язані з цінностями й особ­ливими внутрішніми конфліктами, притаманними західній культурі... Схоже на те, що поширення цих патологій на країни Східної Європи, країни третього світу та іммігрантів із бідних країн, що перебралися до багатих, якимось чином пов’язане з покращенням економічних умов, а надто з процесами культурної інтеграції. Слід підкреслити, що у бідніших країнах паралельно з ростом порушень харчування збільшуються у кратній проґресії випадки ожиріння»[163].

У 2000 році урядова комісія з прав жінок у складі уряду прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера, скориставшись як нагодою святкуванням на честь відомої та справді занадто худої моделі Твіґґі, висунула вимогу до діячів індустрії моди та модельного бізнесу і, зокрема, до стилістів, залучати до показу мод не занадто виснажених і змарнілих моделей і пригрозила: якщо не буде вжито належних заходів, комісія наполягатиме на ухваленні відповідного урядового закону. Твіґґі (якій на той час було за п’ятдесят) запропонувала заборонити участь у показах мод тим моделям, яким іще не виповнилося шістнадцяти років. Говорячи про небезпеки, що загрожують у цьому плані неповнолітнім, Твіґґі щиро та відкрито, як то можуть дозволити собі особи з певним рівнем слави та популярності, заявила, що індустрія моди «перетворилася на корумповану, а часом бридку галузь»[164].

Газета «la Repubblica» від 9 березня 2007 року присвятила цілу сторінку промові президента Італії Джорджо Наполітано з приводу присвоєння Елені Мірольйо (торгова марка Elena Mirò) титулу Кавалера праці з таким обґрунтуванням: «За внесок у розвиток і популяризацію одягу великих розмірів і сприяння позбавленню жінок від надто обмеженої естетичної моделі краси». Сторінка мала заголовок: «Наполітано: зупиньмо надмірну худорбу за будь-яку ціну». Та промова викликала у публіки одноголосне схвалення. На церемонії присвоєння титулу була присутня і міністр із питань культурної спадщини та культурних заходів Джованна Меландрі. Кілька днів потому вийшла її книжка (яку вона написала у співпраці з Бенедеттою Сіллі) «Як вішак: дівчата, мода, харчування» (Come un chiodo: le ragazze, moda, l’alimentazione[165]). У ній згадувався «Маніфест саморегулювання італійської моди проти анорексії», підписаний 22 грудня 2006 року: «Домовленість, досягнута між урядом і світом моди щодо часткових, але важливих сумісних зусиль проти таких захворювань, як анорексія, булімія, які дедалі поширюються серед представників молодого покоління».

У газеті «la Repubblica» від 14 червня 2009 року повідомлялося, що Александра Шульман, директорка британського видавництва журналу «Vogue», надіслала на адресу найвідоміших дизайнерів моди листа з протестом, вимагаючи, аби вони припинили виробляти винятково такий одяг, який може одягти лише жінка на крайній стадії анорексії. У цьому листі вона також чи не вперше визнала, що деякі журнали мод вдавалися до використання відповідних програм для внесення змін у світлини, щоб моделі видавалися дещо повнішими, а не худішими.

Дуже зворушливо написала на цю тему італійська журналістка та письменниця Рената Молхо:

«В одязі чи без нього — однаково: худесенькі, тендітні, видовжені та напівпрозорі. Здається, що вони — прибульці з якоїсь іншої планети, де немає сили тяжіння, де все легесеньке та гарне, абстрактне та безтілесне, немов морська піна... Одяг виглядає бездоганно, якщо не натикається на форми, оживає з кожним рухом, але не спотворюється зморшками через якісь перепони, коли вільно сходить донизу по незрілих грудях, по сідницях, які є лише подобою сідниць. Це та візуальна одержимість, що пов’язана з худобою, яка призводить до повної відмови від тілесного»[166].

Тоді здавалося, що ситуація змінюється і можна дивитися на неї з оптимізмом. Навіть мер Мілана Летиція Моратті висловилася на її підтримку. У Ренати Молхо були всі підстави вважати, що нарешті вдалося «збурити непорушну гладкість суспільної свідомості й викликати хвилю відповідної реакції». Здавалося (такою був її висновок), ще «серед прожекторів сяючого світу моди» нарешті з’явився «привид етичної проблеми».

Навіть ті, хто не погодився зі суворим, трагічним вироком Твіґґі, змушені були визнати, що тоді йшлося лишень про привид. 21 вересня 2010 року побачила світ стаття, в якій говорилося, що, незважаючи на нескінченні балачки щодо необхідності боротьби з анорексією та популяризування округлих і пишних форм жіночого тіла, «вперті жінки, на яких бездоганно сидить одяг 40 розміру, остаточно повернулись у моду»[167]. Слово «остаточно» історики закликають використовувати з певною пересторогою. Але достатньо відвідати сайт www.pinko.it, щоб відразу ж переконатись у тому, що не так легко позбавитися образу так званої дівчини-вішака, або дівчини-очеретинки, або анорексичної моделі (якими до того ж рясніли газетні шпальти у серпні 2010 року).

Протягом останніх десятиліть сила-силенна філософів, антропологів, психоаналітиків і психіатрів тільки те й робить, що наполегливо нагадує широкому загалові про згубні наслідки, до яких може призвести образ виснаженого тіла, який докучливо обожнюється та ставиться за приклад, до якого слід прагнути як до далекоглядної, а тому недосяжної мети. У листопаді 2010 року (хоча ця новина з’явилася у пресі лише 17 грудня) у віці двадцяти восьми років померла актриса Ізабель Каро. У 2007 році італійський фотограф Олів’єрі Тоскані зробив драматичну фотосесію під назвою «Ні — анорексії», де Ізабель зображена оголеною. Вона захворіла, коли їй було тринадцять років. Маючи зріст сто шістдесят сантиметрів, на момент фотосесії вона важила 31 кілограм. В одному з інтерв’ю, яке можна знайти в інтернеті, Ізабель висловила свою зневагу до тих, хто подає цей трагічний психічний розлад як «стиль життя». На її думку, мова йде про пекло, яке переживаєш день у день.

Гадаю, що буде справедливим на завершення надати слово тим, хто особисто пережив цю хворобу. Наведені нижче розповіді — це уривки з листів, які писали юні пацієнтки лікарці Лаурі Далла Раджоне:

1. «Так я й знала! Так і є. Цього місяця в мене повернулися місячні. Я їх ненавиджу! Терпіти не можу! Перший, кого зустрічаю цього дня, мені говорить: “Овва, ти трішки погладшала!” Пішов ти, наче я сама не знаю! Досить! Не можу. Швидко до своєї кімнати. Спочатку б’юся об шафу, потім об стіну, об підлогу, щоб ніхто не чув. Тоді беруся за лезо, заганяю його собі глибше, у мовчанні. Хоча мені хочеться кричати. Розтрощити все довкола на дрібні шматочки, як ті, на які, як мені здається, розпадається моє тіло. Не хочу бачити себе, чути себе; навіть голосу свого, навіть подиху».

2. «Ось уже п’ять років, як я думаю лише про їжу, але зараз вже не можу; не знаю, чому, але більшість людей гадає, що моє життя — чудове, що всього в мене вдосталь; я й сама не знаю, чого мені не вистачає, знаю лише, що жити мені не хочеться... всього місяць тому з моїм зростом 1,53 важила 33 кг, а зараз, незважаючи на всі мої зусилля, розповніла і знову повернулася до 38–39. Мабуть, краще більше не зважуватися, вагівниця викликає в мене страх. “Їм” у день 5–6 маленьких порцій свіжого нежирного сиру, 400 грамів сухого печива, дві пляшки кефіру та пакунок вівсяних батончиків. Я написала “їм” у лапках, тому що насправді лише пополудні я постійно жую, а потім випльовую, бо зранку працюю; мені дуже соромно, але це як наркотик, я намагалася припинити, але не можу... ось уже два тижні, як в мене розпухли лімфовузли на шиї та під вухами, можливо, через це. Можете мені допомогти і як саме? Раніше я дуже боялася лягати до лікарні, але зараз думаю, що це мій єдиний порятунок. Благаю вас, будь ласка, не залишайте мене наодинці».

3. «Усе почалося з того, що після їжі я викликала в себе нудоту. Щоб не розповніти й усе таке. Щоб виплюнути всю ту їжу, яку я так терпіти не могла, яка споганила моє життя, яку я ненавиділа понад усе на світі. То було гарне відчуття. Відчуття перемоги, спроможності, свободи, легкості... Тоді я думала, що стала непереможною та недосяжною. Мені були підвладні їжа, моє тіло і, здавалося, весь світ навколо мене; я не почувалася щасливою, не почувалася добре: я почувалася спроможною. Та вже за кілька днів моє життя перетворилося на кошмар. Мій світ — мій таємний друг, моя схованка — перетворився на пастку: так, без запрошення чи попередження, прийшла до мене багатопричинна булімія. Я цілодобово напихала себе їжею, без обмежень і контролю. Щодня вживала проносне (до 40 разів на день), препарати для схуднення та сечогінні (15/30 на добу — всього від 50 до 80 пігулок на день). Я діяла майже несвідомо. Я не могла більше контролювати ні власне тіло, ні свої дії. Здавалося, що я спостерігала за собою збоку, як за іншою особою за склом. Хотіла припинити, хотіла допомогти сама собі, але не могла. Я втратила владу над власним життям».

4. Одна чотирнадцятирічна дівчинка у 2009 році написала таке: «Я не хочу ні достатку, ні грошей, не хочу навіть того, щоб інші пам’ятали чи забули про мене; хочу лише моє сьогодні, бо моє вчорашнє — як розбите на тисячі уламків люстерко. Дивлюся я на мої рани й кажу сама собі: сьогодні повинно було бути по-іншому, не треба було блювати, не треба було бити себе, різатися лезом, не треба було перетворювати свій сум на гнів».

Ні в кого не викликає сумнівів той факт, що ідеал надмірної худорлявості, який нав’язується сьогодні світом моди, призводить до страшних наслідків серед підлітків і молоді. Інакше кажучи, немає тих, хто стверджує, що проб­лема існує, і тих, що заперечує її існування. Є лише ті, хто говорить про неї, і ті, хто її замовчує. Останні не лише мовчать, ба хотіли б, щоб про це взагалі ніхто не згадував, а й продовжують нав’язувати образ жінки-вішака, або жінки-хворостинки, або жінки-цвяха. Багато хто задумається над таким питанням: чи можуть у світі моди перемагати й ставати вирішальними позиції, пов’язані з етичними проб­лемами або з відповідальністю та совістю у ставленні до інших? Виходячи з того, що я бачив і читав, — не думаю. Саме тому відчуваю щось на кшталт заздрощів до тих, хто, на відміну від мене та багатьох інших, вірить в існування Вищого Суду, перед яким після тимчасового перебування на Землі доведеться відповідати та платити високу ціну за свої гріхи всім тим, хто змусив страждати невинних, викликавши в них несправедливий і необґрунтований біль.