Історія держави і права України

Предмет, метод та завдання курсу

На сучасному етапі політичного та соціально-економічного розвитку України актуальним і вкрай необхідним стає підвищення рівня державно-правової свідомості як частини самосвідомості народу. Без глибокого осмислення минулого, яким би складним і суперечливим воно не було, неможливо творити нову державу, серцевиною якої має стати право.

Всесвітня історія свідчить про тісну взаємопов’язаність держави і права. Право — основа держави, частина духовної культури народу. Високорозвинене право завжди надавало надзвичайної сили і народові, й державі. І навпаки: держави, де панувало «безправіє», були приречені. Їх не змогли врятувати навіть «великі ідеї», якщо вони перебували понад Законом.

Предметом історії держави і права України є пізнання загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права в конкретних історичних умовах України. Дослідження державно-правових явищ ґрунтується на їх науковій систематизації та періодизації в хронологічній послідовності.

Розглядаючи в рамках одного предмета два соціальних феномени — державу й право, історія держави і права України виходить з того, що політичні й правові явища тісно взаємопов’язані у своєму історичному розвитку. Досвід минулого переконливо свідчить: політичні відносини як складова соціальних відносин суспільства стимулюють вдосконалення правових норм. І навпаки: норми права регулюють, упорядковують усі сфери людських взаємин, у тому числі й політичні.

Мета курсу «Історія держави і права України» — сприяти поглибленню знань майбутніх юристів щодо історичних підвалин українського державо- і правотворення, на ґрунті узагальнення й аналізу досвіду минулого допомогти збагнути сутність нової системи права в державі, в якій має утвердитися верховенство закону. Сучасна історико-правова наука прагне подолати однобічність в оцінках і висвітленні минулого. Лише за таких умов вона буде наукою, а не «політикою, спрямованою в минуле». Відхилення від історичної правди небезпечне тим, що воно volens nolens слугує соціальному протистоянню.

Історія держави і права України посідає важливе місце в системі соціально-гуманітарних, українознавчих дисциплін, які вивчають усе розмаїття взаємин людей (виробничих, соціальних, духовних та ін.). Водночас як самостійний об’єкт вона має досліджувати державно-правові явища в історичному розрізі. Це, зокрема:

• організація й діяльність органів державної влади, центрального та місцевого управління, судочинства;

• джерела національного права, кодифікації, еволюція галузей права, зміст найважливіших юридичних інститутів та норм (право власності, злочин, кара та ін.);

• взаємозв’язки державних органів та правових інститутів.

Історія держави і права України має свою методологію, яка визначає основні підходи, принципи та методи вивчення історико-правових явищ.

Стратегію історико-правових досліджень визначають філософсько-світоглядні підходи: ідеалістичне або матеріалістичне розуміння історії державно-правового розвитку, яке відповідно поєднується з метафізичним чи діалектичним методами пізнання. Представники ідеалістичної концепції виходять з первинності духу й свідомості, а тому основу історичного процесу вони вбачають у розвитку духовності, морального вдосконалення людей. Прихильники матеріалізму вважають, що первинним є матеріальне життя; саме економіка визначає духовний розвиток людей і суспільства. Сучасна вітчизняна історико-правова наука розглядає державно-правовий розвиток як природно-історичний процес, на який через діяльність суспільних верств, класів, національної еліти, правителів, політичних діячів та лідерів впливають також суб’єктивні фактори.

Наукове вивчення історико-правової дійсності передбачає врахування принципів історико-правових досліджень, тобто основних правил, яких слід дотримуватися при вивченні явищ і подій в історії державно-правового розвитку України. Серед найважливіших принципів історико-правової науки вирізняють такі:

• принцип історизму вимагає вивчення всіх державно-правових явищ у відповідності з конкретно-історичними обставинами. Історичний аналіз держави і права не можливий поза часовими вимірами;

• принцип об’єктивності означає опору на державно-правові факти в їхньому об’єктивному (справжньому) змісті, з урахуванням як позитивних, так і негативних проявів;

• принцип системності надає можливість розглядати історію держави і права як розвиток складної цілісної державно-правової системи. При цьому слід враховувати, що кожна складова цієї системи (держава в цілому, органи влади й управління, судові й правоохоронні органи, джерела, галузі, інститути права), в свою чергу також є певною системою. Без урахування взаємозв’язку та взаємообумовленості розвитку державно-правових явищ уявлення про історію держави і права України буде неповним і недостовірним;

• принцип соціального підходу передбачає вивчення історії державно-правого розвитку з урахуванням інтересів народу, загальнолюдської моралі. Аналізуючи державно-правові явища й події, слід співвідносити інтереси класові й вузькогрупові із загальнолюдськими. Діяльність правителів, органів влади й управління, судових і правоохоронних органів, розвиток джерел, інститутів та норм права має оцінюватися лише в гуманітарному вимірі, з позиції загальнолюдських цінностей.

Існують також конкретно-наукові, прикладні методи історико-правової науки: структурно-функціональний аналіз, порівняльний, моделювання, хронологічний, статистичний тощо.

Отже науковість і достовірність у висвітленні історії держави і права України можуть бути досягнуті лише за умови дотримання всіх принципів і методів пізнання.

Історія держави і права України — одна з базових юридичних наук і навчальних дисциплін історико-теоретичного напряму. Вона вивчає об’єктивні закони й закономірності державно-правового розвитку нашої Вітчизни від найдавніших часів до сьогодення. Як одна з фундаментальних державно-правових дисциплін, що вивчає правові аспекти суспільного життя, вона тісно пов’язана з теорією держави і права, використовує розроблені нею узагальнення і понятійний апарат, а також дає конкретний державно-правовий матеріал для таких узагальнень. Але принципова відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави і права досліджує загальні закономірності розвитку певних типів держави й правових технологій, а історія держави і права України — виникнення й розвиток державно-правових систем, їхні особливості, а також характерні риси в тих чи інших історичних умовах.

Зауважимо, що історія держави і права тісно пов’язана з конституційним правом, бо вона досліджує історію конституційного процесу і державного правового розвитку в Україні. Крім того, ця наука, вивчаючи державні й правові інститути практично аж до сьогодення, стикується з чинним правом, зокрема, адміністративним, цивільним, земельним, трудовим, кримінальним, процесуальним та ін., допомагаючи зрозуміти його сутність, відстежити негативні й позитивні риси. Але на відміну від галузевих юридичних наук історія держави і права вивчає розвиток державно-правових явищ на території України у їхній цілісності, єдності та взаємозв’язку.

Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні завдання. Серед них:

• пізнання та пояснення історії державно-правового розвитку в Україні;

• визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку історико-правових явищ;

• формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського народу та віри в його майбутнє.

Історико-правова наука, вивчаючи й узагальнюючи досвід минулого, виконує також і прогностичну функцію, сприяє уникненню повторення помилок. Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти у майбутньому.

Періодизація історії держави і права України

Періодизація курсу має важливе значення для опанування предмета історії держави і права України. Як один з елементів суспільного життя, право розвивається разом із суспільством. Правові відносини, інститути, норми різних етапів розвитку українського суспільства являють собою своєрідний комплекс правових приписів, притаманний даному часу, але в подальшому замінений іншими правовими приписами. Іноді вони дещо випереджають розвиток суспільного ладу і прискорюють його еволюцію, іноді, навпаки, відстаючи від розвитку суспільства, гальмують цей розвиток. У сучасній історико-правовій науці представлені різні підходи до періодизації.

Автори академічного курсу «Історія держави і права України» за редакцією академіка НАН України В. Я. Тація, академіка Академії правових наук України А. Й. Рогожина (К., 2000 р.) питання періодизації вирішують з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципове значення при цьому вони надають відокремленню рабовласницьких, феодальних, капіталістичних і соціалістичних державно-правових утворень.

Професор П. П. Музиченко у навчальному посібнику «Історія держави і права України» (К., 2000) наголошує на необхідності відійти від формаційного підходу до періодизації, беручи за основу цивілізаційну теорію, згідно з якою певний період історичного розвитку визначається не стільки об’єктивно-матеріальними (способом виробництва, співвідношенням класових сил), скільки ідейно-духовними, культурологічними факторами (існуючими в рамках культури уявленнями про світ, соціальні цінності, стереотипи поведінки).

Професор Л. Окіншевич у своїх курсах з історії українського права (Український Вільний університет, Мюнхен) застосував поділ його на епохи: 1) феодальну (X–XV ст.), станової держави (XVI — середина ХІХ ст.), 3) модерної держави. Позитивною рисою такої схеми є відповідність її аналогічним етапам в історичному розвитку інших європейських націй, членом комплексу яких є й український народ. Такий підхід дозволив би застосовувати історико-порівняльний метод, зокрема, у дослідженнях правових норм за певними аналогічними історичними етапами.

Автори навчального посібника «Історія українського права» за редакцією професора О. О. Шевченка (К., 2001) виходять з того, що періоди розвитку української держави й українського права не збігаються. У багатьох випадках українське право існувало і застосовувалось за відсутності української держави. Отож, в основу періодизації ними покладене співвідношення джерел права. При цьому вчені стверджують, що українське право мало два основних джерела — звичай і закон. Але від середини XIV ст. звичаєве право поступово трансформується в загальне і стає головним джерелом права. Воно містить не тільки юридичні норми, а й норми моралі, етики, піднесені чесноти миролюбства, працьовитості, гідності і загалом свідомості народу. Якщо звичаєве право — досить консервативне, то загальне — динамічно розвивається. Тому й законодавство національної української держави із середини XVII ст. базується на загальному праві. Закон і загальне право України співіснували аж до кінця XVIII ст., збагачуючи й доповнюючи одне одного. Подальші періоди характеризуються домінуванням закону як джерела права й пануванням закону влади.

Усі ці, як й інші варіанти періодизації слугують поглибленню вивчення державно-правового розвитку України. Разом з тим, видається доцільним у визначенні періодизації курсу виходити з сутності предмета курсу «Історії держави і права України». Вивчення загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права у конкретних історичних умовах України дає можливість запропонувати таку періодизацію курсу:

1. Початок державно-правового розвитку на теренах України (середина І тис. до н. е. — середина І тис. н. е.). Він був закладений появою найдавніших рабовласницьких державницьких утворень у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. В цих державних утвореннях проживали не лише греки-колоністи, скіфи та кочові племена, а й пращури слов’ян. Передові для тих часів грецькі й римські політичні та правові інститути, соціально-економічні й культурні надбання впливали на розвиток ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я.

2. Період давньоруської держави й права (VI — середина XIV ст.). Основний зміст цього періоду пов’язаний з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі. Саме тоді виникла давньоруська правова система, було створено видатну пам’ятку права Руси-України — Руську правду. Продовженням давньоруських державно-правових традицій стало Галицько-Волинське князівство.

3. Литовсько-руська держава і право (друга половина XIV — середина XVI ст.). Давньоруська державно-правова організація значною мірою була успадкована Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським — яке в переважній більшості складалося з українців та білорусів. Відбувся подальший розвиток українського права, видатними пам’ятками якого, а також білоруського й литовського права, є Литовські статути. Включення комплексу українських земель до складу Речі Посполитої, призвело до подальшої їх колонізації польсько-литовськими феодалами та втрати залишків автономії.

4. Козацька держава і право. В умовах соціального, національного і релігійного гніту центром боротьби за волю українського народу, головним чинником державотворення стає Запорозька Січ — військово-демократична форма української державності. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право. В результаті перемоги українського народу в національно-визвольній війні 1648–1654 рр. постала козацька держава — Гетьманщина (середина XVII — друга третина XVIII ст.). Входження за березневою угодою 1654 р. до складу Росії прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Серед основних джерел права гетьманські статті — конституції Гетьманської держави. Проте дедалі більше царський уряд обмежував дію гетьманського законодавства. Не набула законодавчого оформлення й спроба кодифікації українського права.

5. Суспільно-політичний устрій і правове становище українських земель визначалися їхнім входженням до складу Російської й Австро-Угорської імперій і поширенням на них дії російського та австрійського права (XVIII — початок ХХ ст.).

6. Період відродження української національної держави і права (1917–1921 рр.). Воєнно-політична боротьба мала наслідком багатодержавність розвитку України. Визначними подіями українського державотворення були утворення «Першої» УНР, що мала стати демократичною парламентською республікою, квазімонархічного Гетьманату, «Другої» УНР, що характеризувалася тяжінням до президентської республіки, виникнення ЗУНР та об’єднання її з УНР. В цей період виникає національне українське законодавство.

7. Період становлення і розвитку України як радянської республіки, а з 1922 р. як союзної радянської республіки у складі СРСР (1917–1991 рр.). Виникає й діє радянське право, в якому домінуючим є загальносоюзне законодавство. В межах періоду можна виокремити низку етапів, для яких характерними є власні закономірності державно-правового розвитку.

8. Період розбудови та розвитку сучасної Української держави і права, який розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Визначальними подіями державно-правового характеру стали Всенародний референдум 1 грудня. 1991 р. та прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.

Пропонована періодизація виходить із розуміння права, яке у своєму найдосконалішому вигляді — писаному законодавстві — основне джерело має у владі, що репрезентує державу. Але правові відносини і норми, які не мають своїм джерелом державне законодавство (насамперед, звичаєве право), у переважній частині залежать від умов соціально-культурного розвитку і не міняються із політичними змінами. Тому слід враховувати, що в історичному процесі державно-правового розвитку України при змінах форми влади, навіть втраті національної державності, тривав процес еволюції правових відносин на національному ґрунті.

Історіографія курсу

Знання про історію цивілізації, що склалася на теренах сучасної України, сягають сивої давнини. Відомості про нашу країну та її людність містять твори античних і візантійських авторів, ранньосередньовічні європейські й арабські хроніки. Значне місце серед них належить Геродоту, який у V ст. до н.е. присвятив дослідженню Скіфії одну з книг своєї багатотомної “Історії”.

Перші спроби дослідити виникнення давньоруської держави і права були здійснені в літописах на початку ІІ тисячоліття. Упорядник і редактор першого з відомих літописів — «Повісті минулих літ» (бл. 1113 р.) чернець Києво-Печерського монастиря Нестор відводить давньоруській державі центральне місце, пов’язує історію Київської Русі зі світовою. Зауважимо: призначення влади князя він убачає в тому, щоб «правду діяти на цьому світі, у правді суд судити». Цілком імовірно, що і раніше були намагання відповісти на питання «откуда есть пошла земля Руська». Недаремно серед джерел «Повісті», окрім грецьких хронік та місцевих переказів, за твердженням академіка О. Шахматова, були давньоруський літописний звід 1037–1039 рр. та два київських — 1073 і 1095 рр., які не збереглися.

Важливим джерелом для пізнання державно-правового розвитку України є також мемуарно-історична література XVI — першої половини XVII ст. (мемуари М. Литвина, «Щоденник» Е. Лясоти, «Опис України» Г. Боплана та ін.). 1647 р. у друкарні Києво-Печерської лаври вийшов «Синопсис» — перша друкована праця з історії України. Видатними працями з історії держави і права України, які з’явилися у XVIII ст., є козацькі літописи С. Величка, Г. Граб’янки. В них зображено побут, устрій, військова організація козацтва, причини повстань і визвольної війни проти іноземного панування.

Науковий погляд на розвиток історіографії української держави і права започаткувала «Історія Русів» невідомого автора (90-ті роки XVIII ст.). Автор оглядає історію України з найдавніших часів, а історію княжих часів — як самостійне державне життя під управою київських князів. Стверджується, що козаки — прямі нащадки русів, й обґрунтовується, відтак, право українського народу на самостійний державно-політичний розвиток. Вперше використано архівні джерела у фундаментальній 4-томній праці «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського (1822 р.). Плідно працювали над проблемами української державності М. Маркевич, М. Максимович, П. Куліш. Ідеї окремішності української політичної історії, непорушності національних прав українців, української національної демократії обстоював у своїх працях М. Костомаров.

Порівняно з іншими галузями юридичних знань, історія держави і права України є відносно молодою наукою. ЇЇ становлення здебільшого пов’язується із зверненням науковців у ХІХ ст. до вивчення національних і регіональних особливостей державно-правового розвитку на українських землях в контексті загальної історії держави і права. Пожвавлення інтересу до історії українського права викликала робота кодифікаційних комісій. З’являються праці І. Даниловича «Огляд історичних відомостей складання Зводу місцевих законів західних губерній» (1837), П. Данєвського «Про джерела місцевих законів деяких губерній та областей Росії» (1847).

Значна робота з вивчення історії українського права проводилась на історико-філологічних та юридичних факультетах університетів Києва, Одеси, Харкова.

Першим у Російський імперії висловив думку про необхідність вивчення руського права у порівнянні з правом слов’янських і германських народів М. Іванишев, який у 1838 — 1865 роках працював в Університеті св. Володимира на посадах професора, завідувача кафедри, декана юридичного факультету та ректора. Йому належить пріоритет у дослідженні общинних (копних) судів, державної унії Польщі і Великого князівства Литовського, правової природи шляхетських сеймиків. М. Іванишев віднайшов і проаналізував низку юридичних документів, серед яких важливе джерело русько-литовського права „Устава на волоки” (1557 р.).

Серед перших досліджень у галузі історії права давньоруської та литовсько-руської доби — праці ректора Новоросійського (Одеського) університету Ф. Леонтовича. Його наукові дослідження базувалися на досконалому знанні історичних джерел, історико-правової літератури. Серед численних праць з історії литовсько-руського права: „Руська Правда і Литовський статут” (1864), „Джерела русько-литовського права” (1894), „Правоздатність литовсько-руської шляхти” (1911) та ін. Не втратили актуальності його праці з історії давньоруського права: „Джерела з історії слов’янських законодавств” (1866), „Звичаєве право південних слов’ян” (1873), „Історія руського права” (1902) та ін. Ф. Леонтовичу належить першість наукового висновку про наступність положень Руської Правди в Литовському Статуті, що стало основою концепції західноруського права.

Дослідженням з історії права давньоруської і литовсько-руської доби була присвячена наукова діяльність професора Університету св. Володимира М. Владимирського-Буданова. Його фундаментальні праці заклали підвалини історії права як галузі вітчизняної юридичної науки. Передусім, це „Обзор історії руського права”, що вийшов сімома виданнями у 1886–1915 рр. та „Хрестоматія по історії руського права”, три випуски якої вийшли протягом 1872–1875 рр.

У 1879 р. професор Університету св. Володимира О. Кістяківський вперше зібрав, систематизував і опублікував зі своєю передмовою видатну пам’ятку українського права — «Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року.».

Палким прихильником історичної школи права в Україні був професор Університету св. Володимира в Києві В. Антонович. Єдиним джерелом влади він вважав народ, засуджував станові привілеї, віддавав перевагу „вічовому принципу широкого демократизму” та вимагав повного підпорядкування держави громадянському суспільству. В. Антоновичу належить видатний внесок в у розробку проблем історії козацтва, гайдамаччини, селянства, міщанства, шляхетства, духівництва.

Центральне місце серед істориків України кінця ХІХ — першої третини ХХ ст. належить М. Грушевському, який в роботі „Звичайна схема «русской» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства” обґрунтував історичну закономірність здобуття Україною державності. Його історико-правові погляди виходять з розуміння українського історичного процесу, який розглядався ученим у контексті єдиного культурного потоку на тлі еволюційного розвитку людства. М. Грушевський — родоначальник української історичної школи, творець новітньої концепції суспільної історії України, яку він виклав у капітальній праці — „Історія України-Руси” (1898–1936), а також у ґрунтовних дослідженнях „Нариси історії українського народу (1904)”, „Ілюстрована історія України” (1911) та ін.

У радянський період процес вивчення історії української держави і права має свої особливості. Подальшому його розвитку сприяло повернення у 1924 р. М. Грушевського в Україну. Під його керівництвом в Академії наук досліджувалася не тільки історія української держави, а й історія українського права.

Вагомий внесок у розвиток української історико-правової науки внесла „Комісія для виучування історії західноруського і українського права ВУАН” (1919–1934 рр.), яку спочатку очолював Ф. Тарановський, а з 1920 року — М. Василенко. До складу комісії на різних етапах її роботи входили: С. Борисенок, А. Кримський, О. Левицький, М. Максимейко, О. Малиновський, Л. Окіншевич, М. Слабченко, І. Черкаський та ін. Результатом її плідної роботи стали 8 томів (тираж 7 тому було знищено з ідеологічних міркувань) «Праць комісії для вивчення історії українського права», які містили результати дослідницьких робіт, науково-полемічні та бібліографічні матеріали. Комісією було підготовлено і в 1928 р. видано перший том „Матеріалів до історії українського права”, в якому опубліковано пам’ятки українського права „Суд і розправа в правах малоросійських”, „Процес короткий приказний”, „Інструкція судам 1730 р.” та ін. Другий том „Матеріалів до історії українського права” був заборонений в 1930 р. на стадії друку. Крім того членами комісії було підготовлено велику кількість праць, опублікованих у наукових збірниках ВУАН, наукових і фахових юридичних часописах.

Значну роботу з вивчення архівних документів, етнографічних матеріалів правового характеру, а також по збиранню і дослідженню матеріалів звичаєвого права здійснила „Комісія для виучування звичаєвого права України ВУАН” (1918–1934 рр.). Члени комісії підготували низку наукових праць, присвячених аналізові ролі звичаєвого права на різних етапах історичного розвитку України, впливу звичаєвого права на Руську правду, Литовські статути та інші джерела права України. Після обрання головою комісії О. Малиновського, крім вивчення дореволюційного звичаєвого права, зусилля членів комісії спрямовувалися також на „революційне звичаєве право”, тобто нові звичаї і традиції.

У 30-х роках важливих результатів у вивченні кодифікації українського права першої половини ХVIІІ ст. досяг В. Мєсяц. Репресії проти української інтелігенції і диктат більшовицької ідеології, що посилилися в 30-ті роки, перервали плідну працю українських дослідників.

У цей же період у Галичині продовжували діяльність з вивчення історії українського права В. Заїкін, І. Крип’якевич, Я. Падох, М. Чубатий та ін. Вагомий внесок у дослідження історії держави і права України зробили вчені української діаспори Д. Дорошенко, Р. Лащенко, О. Оглоблін, Л. Окіншевич, Н. Полонська-Василенко, С. Шелухін, В. Юрченко, А. Яковлів та ін.

В умовах тоталітарного сталінського режиму історія української держави і права спеціально не досліджувалася. В передвоєнні та перші повоєнні роки історико-правові дослідження майже виключно пов’язані з працями С. Юшкова, який здійснив розгорнутий аналіз текстів „Руської правди”, Статуту кн. Володимира та інших пам’яток давньоруського права. Однак уже у другій половині ХХ ст. над проблемами історії держави і права України працюють такі вчені, як Б. Бабій, А. Дубровіна, В. Кульчицький, П. Михайленко, А. Пашук, А. Рогожин, Ар. Ткач, П. Щербина, С. Фукс та ін. В результаті плідної діяльності колективів істориків права з’являються фундаментальні праці: Історія держави і права Української РСР (1917–1960) / Ред. В. Корецький та ін. — К., 1961; История государства и права Украинской ССР (1917–1973) / Ред. Б. Бабий и др. — К., 1976; История государства и права Украинской ССР: В 3-х т. / Ред. Б. Бабий и др. — К., 1987. Проте остання праця залишилася незавершеною: третій том, що охоплює період з 1938 по 1987 рр., не вийшов.

Зважаючи на гостру потребу в нових історико-правових дослідженнях, нині цю тематику активно вивчають вчені Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України, Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого, Одеської національної юридичної академії, юридичних факультетів Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Львівського національного університету ім. І. та ін.

З’явилося чимало праць з історії держави і права України, в яких подається й аналізується величезний фактичний і літературний матеріал, діалектично поєднується узагальнення з ретельним висвітленням особливостей розвитку української державності та права (Історія держави і права України / За ред. Рогожина А. Й.: У 2-х ч. — Харків, 1993–1996. Перевидання в К., 1996; Історія держави і права України / За ред. Гончаренка В. Г. — К., 1996; Історія держави і права України / За ред. А. С. Чайковського. — К., 2000; Історія українського права / За ред. О. О. Шевченка. — К., 2001; Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України 1917–1920 рр. — К., 1997; Кульчицький В. С., Тищик Б. Й. Історія Держави і права України. — ., 2001; Музиченко П. П. Історія держави і права України. — К., 2000; Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / За ред. О. М. Мироненка. — К., 1997; Правова ідеологія і право України на етапі становлення талі тарного режиму (1929–1941) / Відп. ред. О. М. Мироненко, І. Б. Усенко. — К., 2001. та ін.).

За останні роки видано ряд збірників документів (Собрание малоросійских прав 1807 г. — К., 1992; Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. — К., 1997 та ін.), хрестоматій (Історія держави і права України: Хрестоматія / За ред. О. О. Шевченка. — К., 1996; Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х т. / За ред. В. Д. Гончаренка. — К., 1997), перевидано раритетні видання (Лащенко Р. Лекції по історії українського права. — К., 1998 та ін.).

Під егідою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України видано десятитомну Антологію української юридичної думки, яка увібрала в себе кращі здобутки вітчизняних правознавців ХVIІІ-ХХ століть (Антологія української юридичної думки: в 10 т. / за заг. ред. Ю.С. Шемшученка. — К.: Юридична книга, 2002–2005). Відкривається вона томом, у якому представлені праці із загальної теорії держави і права, філософії та енциклопедії права. У другому томі подано праці відомих вітчизняних юристів ХІХ-ХХ століть, присвячені дослідженню видатної пам’ятки політико-правової культури України — Руської Правди: історії її створення, джерелам, змісту та системі. Третій том містить праці з історії держави і права України козацько-гетьманської доби. Зміст Антології побудовано як за тематичним, так і за галузевим принципом. Нею в історичній ретроспективі охоплено всі основні галузі права — конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, тощо.

Результатом значної за обсягом наукової праці колективу авторів, істориків права з Харкова, Києва, Львова став двотомний академічний курс з історії держави і права України, який рекомендовано Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти (Історія держави і права України. Академічний курс: Підручник. В 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. — К., 2000.). За значний внесок у розвиток української історико-правової науки авторський колектив підручника було удостоєно Державної премії України в галузі науки і техніки.

Сьогодні, як слушно зауважує авторитетний історик права І. Усенко, «і громадськість, і науковці все більше консолідуються навколо ідеї, що не можна штучно перекреслювати жодного періоду нашої непростої історії. Слід відзначити, що сучасна незалежна Україна, що постала перед світом у 1991 р., є спадкоємцем всієї правової спадщини, яка протягом віків створювалась на українській землі».

1. Що є предметом та об’єктом курсу «Історії держави і права України»? З’ясуйте різницю між предметом і об’єктом науки.

2. Розкрийте методологічні засади курсу «Історії держави і права України». Охарактеризуйте основні світоглядні підходи, принципи та систему методів історико-правової науки.

3. У чому полягає зв’язок «Історії держави і права України» з іншими юридичними дисциплінами?

4. Розкрийте основні завдання курсу «Історії держави і права України».

5. Назвіть основні підходи до періодизації курсу «Історії держави і права України». В чому полягає їх принципова відмінність?

6. Які періоди «Історії держави і права України» можна виокремити, виходячи із сутності предмета цієї науки? В чому полягає їх основний зміст?

7. Охарактеризуйте донауковий період історіографії державно-правового розвитку України.

8. Науковий погляд на розвиток історіографії української держави і права припадає на… Закінчіть речення. Які праці даного періоду вам відомі і хто їх автори?

9. У чому полягали особливості вивчення державно-правового розвитку України в радянський період?

10. Охарактеризуйте сучасний період розвитку «Історії держави і права України».

11. Занотуйте бібліографічні дані підручників, навчальних посібників та додаткової літератури з історії держави і права України. Поцікавтесь, чи є вони у бібліотеках, які ви відвідуєте. Заплануйте найближчим часом первісне ознайомлення з цими виданнями.