Історія держави і права України

Утворення та особливості розвитку Литовсько-Руської держави

Після розпаду Київської держави й занепаду Галицько-Волинського князівства державно-правовий розвиток українських земель тісно пов’язується з Великим князівством Литовським (офіційна назва — Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське), багатонаціональною феодальною державою, до складу якої входили литовські, білоруські, українські та окремі російські землі. Велике князівство Литовське утворилося шляхом об’єднання власне литовських земель і приєднання частини білоруських територій за князя Міндовга (1219–1263) та значно зміцніло як ранньофеодальна монархія за князя Гедиміна (1316–1341).

У 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на українські землі. Князь Ольгерд захопив Чернігово-Сіверщину, Волинь, Подніпров’я. 1362 р. литовське військо, в якому було чимало українців, розгромило військо татарських ханів на р. Сині Води, внаслідок чого до Литовського князівства відійшло Поділля. Після приєднання українських земель населення Великого князівства Литовського на 90 % складалося з українців та білорусів. Учені по-різному пояснюють характер цього приєднання. Одні з них (В. Кульчицький) вважають, що литовські правителі завойовували українські землі, виношуючи загарбницькі цілі. Інші (Н. Полонська-Василенко, С. Юшков) роблять акцент на відносно м’якому характері їх «входження» до складу Литви. Але і названі вчені, і переважна більшість інших учених, сходяться в тому, що дану проблему слід розглядати в контексті хронологічних періодів.

На першому етапі, у XIV ст. і в першій половині XV ст., литовська влада дотримувалася правила «ми старину не рушимо, а новину не вводимо». Між Великим князем і місцевою знаттю укладалися договори («ряди»), за якими українські князі та бояри зобов’язувалися служити Великому князю, а князь — боронити землю від татар. Руські князівства зберігали у складі Великого князівства Литовського автономію. Державний устрій, суспільний лад, правова система залишалися такими ж, як і до входження в Литву. Державною мовою була давньоруська.

Консолідація литовських, українських і білоруських політичних сил була відносно добровільною. Велике Князівство Литовське, Руське та Жемайтійське було державою держав, в якій на засадах васальної залежності навколо Виленського князівства гуртувалися українські й білоруські князівства.

Проте унія Великого князівства Литовського з Польським королівством докорінно змінила історію розвитку Литовсько-Руської держави й правове становище українських земель. Процес об’єднання був зумовлений ослабленням Великого князівства Литовського, загостренням внутрішньополітичних та національно-релігійних суперечок. Основою унії стала необхідність об’єднати зусилля для боротьби з експансією німецького Тевтонського ордену на схід. Зі сходу також загрожував сильний противник — молоде Московське князівство. Ці обставини використали польські феодали та католицьке духовенство, що прагнули приєднати до Польського королівства українські, білоруські й литовські землі. Однак реальне з’єднання Великого князівства Литовського з Польщею затяглося на довгі роки.

1385 р. була підписана Кревська унія, згідно з якою литовський князь Ягайло, одружившися з польською королевою Ядвігою, під ім’ям Володислава ІІ став королем Польщі. Він зобов’язувався приєднати до Польщі литовські, українські й білоруські землі, повернути раніше втрачені Польщею й Великим князівством Литовським володіння, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Проте задуми Ягайла — Володислава ІІ, який роздавав литовсько-українські землі польській знаті, не були підтримані його земляками. Цим скористався князь Вітовт, який силою зброї 1392 р. прийшов до влади у Великому князівстві Литовському. Литовські й українсько-білоруські князі проголосили його «королем Литовським і Руським». Діяльність Вітовта була спрямована на зміцнення Литовсько-Руської держави. За його правління територія Великого князівства Литовського досягла Чорного моря. Велику увагу Вітовт приділяв розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста й фортеці. Під його керівництвом у Грюнвальдській битві 1410 р. литовське військо, до складу якого входили українські, білоруські та російські полки, разом із поляками, завдали нищівної поразки німецьким хрестоносцям.

Наступним етапом об’єднання стала Городельська унія 1413 р., яка зрівняла в правах польську й литовську шляхту. Але — тільки католиків, і цим внесла розкол на релігійному ґрунті. Цей акт знаменував поділ суспільства за релігійною ознакою, відкривав шлях до дискримінації православних. Загостренням релігійних і національних суперечностей у Литовсько-Руській державі скористалась православна Москва, до якої, внаслідок російсько-литовських війн, відійшли Смоленщина й Чернігівщина. Водночас із півдня посилилась кримсько-татарська загроза. 1484 р. військо хана Менглі-Гірея зруйнувало Київ, пограбувало і спалило церкви, захопило в полон багатьох киян. Надалі українські землі щорічно ставали об’єктом спустошливих набігів татар. Усе це підштовхувало Велике Князівство Литовське до зміцнення союзу з Польщею.

1569 р. в Любліні відбувся спільний польсько-литовський сейм, на якому був підписаний акт унії Литви й Польщі. Віднині перестає існувати литовсько-руська форма державності українського народу. За умови унії Корона (тобто Польща) і Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу — Річ Посполиту. Обирався спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Здійснювалася спільна зовнішня політика, створювалася спільна монета. Польська й литовська шляхта отримували право володіти землями в обох частинах держави. Відмінними залишилися герби, місцеві адміністрації, судочинство, війська. Після Люблінської унії починається відкрита польська колонізація українських земель: до Польщі крім раніше загарбаних українських територій відійшли Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина.

Суспільний лад

На початку існування Литовсько-Руської держави не відбулося змін у соціально-політичному устрої українських земель. Але з кінця XV ст. розпочався процес централізації Великого князівства Литовського.

Феодали. Давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Волості підпорядковувалися удільним князям Гедиміновичам, вони здійснювали адміністративне, військове та судове управління. Князі становили вершину соціально-станової ієрархії. Сюди також належали магнати і «княжата», які стали елементами реальної влади. Магнати мали велику земельну власність. Так, наприклад, володіння роду Острозьких охоплювало третину всієї землі на Волині. Вони обіймали високі державні посади, були непідсудні провінційній адміністрації, підлягаючи суду Великого князя. Їхні посади іноді навіть передавались у спадок.

Магнати Вишневецькі, Острозькі, Гольшанські, Чарторийські, Корецькі, Дашкевичи та інші мали своє військо і, за вимогою Великого князя, виводили його на війну. Із загальної кількості ополченців, яку мала виставляти Україна, 3/4 виступали під їхніми знаменами.

У становищі, схожому на князівське, перебувала верхівка бояр, або панів. Вони відрізнялися давністю роду, вотчинним характером землеволодіння й певним імунітетом щодо удільних князів, не виконували повинностей, не сплачували податків, до них не застосовувалися тілесні й ганебні покарання.

До феодального стану належала також шляхта. Шляхтичі мешкали на землях Великого князя й магнатів, які надавались їм за військову службу (подібно до російського дворянства). Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Шляхта становила головну масу постійного війська, за що отримувала різні привілеї (звільнення від податків, непідлеглість місцевій адміністрації та ін.). Вагомим привілеєм шляхти було право обіймати державні посади.

Однак цей стан не був замкненою кастою. Титул шляхтича могли отримати від Великого князя й представники інших верств — міщан, духовенства, навіть заможні селяни. Шляхта мала право отримувати від підлеглого населення податки, вимагати виконання повинностей.

Українська шляхта сформувалася лише в першій половині XV ст. Привілеями короля Казимира IV на українських дрібних феодалів було поширено права та вольності шляхтичів. Загалом, шляхта у Литовсько-Руській державі протягом XV-ХVI ст. стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Шляхта поступово домоглася такого ж правового становища, яке мали князі чи пани-бояри, була основною опорою великокнязівської влади. Великокнязівський уряд надав шляхті права торгівлі, експорту сільськогосподарських продуктів, лісу, а також ввозу імпортних товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтностях ремісничі майстерні, мануфактури, млини, розвивали промисли. Така протекціоністська політика держави щодо шляхти мала й негативні наслідки: гальмувався розвиток міст, збереження натурального господарства перешкоджало утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку як основи політичної централізації.

До вищих верств населення у Литовсько-Руській державі належала верхівка духовенства. Литовсько-Руська держава підтримувала діяльність церкви. Князі та магнати надавали їй земельні пожалування, гроші, влаштовували при церквах школи, притулки для сиріт, шпиталі. У 1458 р. Великим литовським князем всупереч зростаючому впливу московського митрополита була відновлена митрополія у Києві, яка підпорядковувалася безпосередньо константинопольському патріархові.

Міське населення України було організоване на західний кшталт. Міщани користувалися самоврядуванням на основі магдебурзького права. Але повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Православні українці були зобов’язані проживати у передмісті або в межах певного району міста. Вони були позбавлені можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, обмежувались у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо. Міщани виконували як загальнодержавні повинності (серебщина, подимний збір та ін.), так і встановлені міською владою. Боротьба українського міщанства за рівні права з католиками призводила до збройних виступів, наприклад, у Черкасах, Каневі, Вінниці.

Міські жителі були зорганізовані за німецьким зразком у корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Основні категорії міського населення об’єднувалися в цехи: будівельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вершині цехової ієрархії були цехмайстри, які стежили за якістю й кількістю продукції, розподіляли повинності й податки.

Цехові корпорації встановлювали монополію на випуск і продаж продукції, регулювали взаємини між окремими майстрами, стежили за належним виконанням замовлень, впливали на ринок цін тощо.

Справами у містах керував міський патриціат, він складався з міської знаті й багатіїв, а в національному відношенні — німців і поляків. Своєрідною українською общиною в містах були братства, які захищали православне міщанство, здійснювали просвітницьку діяльність.

Рівень розвитку міста залежав від того, кому воно належало, тобто, чи було воно великокнязівське, приватновласницьке чи самоврядне.

Сільське населення („піддані”, „волосні люди”,’’люди” — термін „селяни” тоді ще не вживався) становило майже 80 відсотків населення Литовсько-Руської держави. Воно було антиподом шляхти: чим більше прав і привілеїв здобувала вона, тим відчутніше втрачали їх українські селяни. Мешканці сіл за видами занять поділялися на хліборобів і ремісників, за правовим становищем — на великокнязівських та приватновласницьких.

Основою господарства українських сіл було «дворище», воно об’єднувало кілька хат. Декілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка володіла колективною земельною власністю. Громада («копа») мала адміністрацію, обирала старосту, здійснювала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву. Села об’єднувались у волості. На волосному віче громадою (копою) обиралися волосні атамани або старшини.

За ступенем залежності від феодалів розрізняли три категорії сільського населення: 1) вільні, котрі не залежали від пана після виконання своїх зобов’язань; 2) напіввільні, з правом виходу від свого господаря лише за певних умов; 3) невільники.

Особисто вільні селяни — це: а) «чиншові селяни» або «данники», що працювали на землі, сплачуючи данину натурою; б) «селяни-ремісники», які займались кустарними промислами (ковалі, ткачі, каретники), та «службові селяни» (бортники, рибалки, конюхи, ловчі)..

Напіввільне населення — закупи зберігалися і в цей час (під назвами ”закупні”, ”люди в пенезях”), але на пом’якшених проти попереднього часу умовах.

Дещо зм’якшеним був, але продовжував існувати інститут невільництва (”челядь дворная”). З поглибленням феодальних відносин наприкінці XV ст. у Галичині, а у Великому князівстві Литовському на сто років пізніше, було запроваджено кріпацтво. Покріпачені селяни втратили особисті й майнові права (право власності на землю, вільного переходу до іншого феодала та ін.). Вони становили найчисленнішу верству сільського населення.

Еволюція державного устрою

Після входження в другій половині XIV ст. українських земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського деякий час тут зберігався старий удільний устрій.

Вищі органи влади. На чолі держави стояв Великий князь. Це був монарх, який здобував княжий стіл на змішаних підставах наслідування і вибору (вибір одного з синів Великого князя). Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Місцеві мали широку автономію у внутрішніх справах, але, на вимогу Великого князя, повинні були брати участь у воєнних походах зі своїм військом і платити данину (підданщину). За правління Вітовта і його наступників, у першій половині XV ст. місцеві князівства було перетворено на провінції єдиної держави, усунуто удільних князів, які з васалів Великого князя перетворилися на його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Привілей 1434 р. остаточно закріпив утрату державницьких прав місцевих князів і перетворив їх на підданих Великого князя.

У ст. влада Великого князя значно посилюється. Він має широкі повноваження в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики: оголошує війну, укладає мир, призначає й звільняє з посад вищих службових осіб; він — верховний головнокомандувач війська, розпорядник державного майна й коштів, а також — виконує функції вищого суду. Однак наприкінці століття розширилася компетенція іншого важливого органу держави панів-ради, який сформувався з найвпливовіших васалів Великого князя (удільних князів, магнатів, бояр, панів, зокрема й українських, церковних ієрархів) і діяв спочатку при ньому як дорадчий орган. За привілеєм 1492 р. найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами-радниками. Це стосувалося питань зовнішньої політики, видання й скасування законів, призначення та звільнення вищих урядовців, здійснення видатків із державної скарбниці, судових рішень. Зросла не тільки компетенція, а й кількісний склад панів-ради, який налічував уже 80 осіб.

До особливо впливого становища панів-ради спричинили часті й довгі випадки перебування Великого князя поза межами держави (у Польщі, королем якої він одночасно був). Привілей 1506 р. ще більше зміцнив правове становище ради. Тепер, якщо думки панів-радників не збігалися з поглядами князя, останній повинен був підкоритися раді. За відсутності Великого князя рада мала керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою, — із правом оголошувати війну включно.

За прикладом Польщі з’явився новий колегіальний, більш представницький орган — Вальний (загальний) сейм. Спочатку так називали з’їзди феодалів, а також литовської, української та білоруської шляхти. У 1507 р., з приводу збору коштів на війну з Росією, вперше відбувся сейм, де, крім магнатів і урядовців, брала участь шляхта. Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм як державний орган.

Становлення сейму як представницького парламентського органу тривало до середини XVI ст. Якщо спочатку на сейми приїздили місцеві адміністратори-намісники з кількома шляхтичами, то з 1564 р. шляхта почала обирати на сейми по два представники від повіту. Крім вибору депутатів на повітових сеймиках, вироблялась писана інструкція, положень якої депутати мали дотримуватись на сеймі.

Пани-рада стала верхньою палатою сейму — «лавицею», до другої палати — «кола» входили представники шляхти.

Компетенція сейму певною мірою наближалась до компетенції Великого князя і панів-радних. Сейму належало право ухвалювати державні податки (насамперед, у разі їх збільшення), що можна вважати початком вітчизняної парламентської форми ухвалення державного бюджету. Ухвали сейму затверджувалися Великим князем у формі його «отказів» (відповідей).

Створення органів центрального управління відбувалося повільно, у процесі централізації строкатого конгломерату васальних князівств протягом XV ст. Основою їх формування були урядовці Виленського князівства. Спочатку Великий князь призначав їх особисто, а потім — за погодженням із панами-радою та сеймом.

Характерною рисою Великого князівства Литовського було те, що для більшості центральних посад утворилося по два носії. Перший з них був старий придворний урядовець виленського князя. Другий, що з’явився після ліквідації державної природи васальних князівств, опікувався у справах усього Великого Князівства. Урядник придворний виленського князя (двірський) стає заступником урядника земського (вседержавного).

Найважливішими з центральних урядовців були маршалки. Маршалок земський — перша особа при Великокнязівському дворі. За відсутності князя головував на зборах панів-ради. Маршалок двірський був його заступником і помічником. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував підскарбій земський, а його заступником був підскарбій двірський. Військом командував гетьман земський (пізніше великий), а його заступником був гетьман двірський (польний), до відання якого пізніше відійшло наймане («кварцяне») військо. Були й інші урядовці (стольник, ловчий, кухмістер, чашник, кравчий тощо), які, окрім придвірських функцій, виконували державні доручення — адміністративні, судові, дипломатичні.

Місцеве управління після ліквідації удільних князівств у землях здійснювали намісники-державці. Згодом, після поділу на воєводства і повіти, Великий князь став призначати воєвод, їх заступників — каштелянів та повітових старост. Вони збирали податки, чинили суд, організовували оборону територій, стежили за порядком. Апарат місцевого управління становили службовці зі староруськими назвами (тіуни, дітські). Пізніше появилися возні, які були помічниками старост і виконували судові рішення, хорунжі, городничі, мостівничі та ін.

Устрій більших міст Литовсько-Руської держави у XV ст. зорганізувався за німецьким (магдебурзьким) правом), яке надавалося спеціальними привілеями Великого князя. Цим актом жителі міста вилучалися з-під юрисдикції місцевої адміністрації і переводилися в окремий соціальний стан — міщанство, що мав свої органи самоуправління. Такими органами були рада (колегія у справах адміністративних) і лава (колегія, насамперед, у кримінальних справах). На чолі самоуправління в містах були війти та бурмістри, виконавчі функції належали писарю та шафарям. Проте, магдебурзьке право розповсюджувалося лише на католиків, православне населення міст не мало права на участь в самоуправлінні.

Устрій міст Литовсько-Руської держави не був однорідним. Деякі міста тільки частково запроваджували управління за магдебурзьким зразком, інші — підлягали владі урядовців чи феодалів.

Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі. Найвищою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи по звинуваченню князів, бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчестоящих судів князь розглядав одноособово і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем спільно з панами-радою.

Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сформувався в окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчого оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер.

Система церковних судів діяла аналогічно добі Київської Русі.

Після Кревської унії (1385 р.) судоустрій зазнав західноєвропейського і польського впливу. Посилилась ланка провінційних або територіальних судів, де судочинство здійснювали князівські намісники, а потім — старости, воєводи та великокняжі державці. Спочатку це були одноособові суди, які розглядали справи вільного населення та населення залежного від Великого князя як землевласника, але з 1529 р. до їх складу входило також по 2 шляхтичі. З 1542 р. воєводські суди діяли як суди вищої інстанції, а дещо пізніше, у середині XVI ст., статус вищих судів набули сеймові суди даної землі.

У привілейованих містах цивільні й кримінальні справи міщан розглядав лавний суд, який, зазвичай, складався з 12 членів; його головою був війт.

Діяли також доменіальні суди (суди феодалів-землевласників). Спочатку вони здійснювали судочинство над залежним (невільним і напіввільним) населенням. Під кінець XIV ст. за західноєвропейським зразком їх юрисдикція поширилась і на вільне населення, що мешкало у межах панських імунітетів. Привілеєм 1457 р. феодальні (доменіальні) суди були офіційно узаконені, а Судебник Казимира 1468 р. врегулював їх компетенцію. Проте справи про важливі види злочинів розглядалися державними судами.

Від часів Київської Русі на великокнязівських землях існували «копні» (громадські, або колишні «вервні») суди». Населення певної території у такий спосіб об’єднувалось для вирішення цивільно-правових спорів і самозахисту від злочинних елементів. У Литовсько-Руській державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдикції цього суду, і він перетворився на власне селянський суд. Існувало три види копних судів: малі (копи сусідів), великі (копи громади) і згромаджені (складалися із жителів кількох сіл, а то й містечок). Право належати до членів копи мали лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визначений і становив, як правило, 10–20 осіб. Це мали бути «люди добрі, ні в чому не запідозрені, зацні й неосуджені та віри гідні». Крім головних учасників — «сходаїв», на суд запошувались інші члени селянських сімей, а також селяни сусідніх громад («люди сторонні»), які не мали права втручатися у справи.

Засідання копного суду проходили на заздалегідь визначеному місті — «коповищі», в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації — возного, який складав протокол та донесення в державний (гродський) суд для запису рішення в актові книги. Копні суди розглядали цивільно-правові, сімейні справи, а також справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Судили, керуючись звичаями (здоровим глуздом), а в разі потреби могли посилатися на закон.

Характерно, що копні суди проводили широке коло слідчих дій, які, зазвичай, покладалися на «гарачу копу» (групу сусідів потерпілого): опит або вивідування, оглядання, гоніння сліду, звід, трус, допит, здійснювали розшук обвинуваченого та ін. Під час судового слідства з метою «домучитися признання» допускалося застосування проб (мук) биттям, вогнем і розтягуванням на колесі. Але «мучити можна було до вечора, не переносячи на другий день й не переходячи за певні межі — не охромити або до смерті не замучити». Рішення копного суду виконувалися звичайно «завитою копою».

Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину XVI ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів. Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у XVII — на початку XVIII ст., зокрема, на Правобережжі.

Після Бєльського сейму 1564 р., коли під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність, відбулася судова реформа. Великим князем була створена нова система державних судів:

Гродські (замкові) суди, де розглядалися кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочинство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

Земські шляхетські суди (шляхетські трибунали) обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя.

Відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р. в кожному повіті створювалися підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався для кожного повіту Великим князем. Заступником його був коморник.

Джерела та риси права

На українських землях, що входили до складу Литовської держави, діяла досить строката система права. Спочатку, оскільки ці землі стояли на вищій правовій сходинці розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій. Основними чинними джерелами права деякий час були звичаєве давньоруське право та Руська правда. Великі князі й урядовці, не маючи, що протиставити розвиненій давньоруській правовій системі, змушені були дотримуватися «старовини» й «давності» при вирішенні справ, посилаючись на ці джерела.

Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку розвивалась у формі Привілейних грамот (привілеїв), щодо окремих питань, осіб, груп осіб, а пізніше — станів. Привілеї були: а) пожалувані, за якими надавались землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монастирям. Так, за привілеями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р., передбачалося створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали назву обласних. Наприклад, це привілеї, що надавали автономію українським землям: Київській — 1494, 1507, 1529 рр., Волинській — 1501, 1509 рр.

Важливими пам’ятками законодавства достатутової доби були Земські уставні грамоти. Серед них: Галицькій землі (1456 р.); Дорогочинській землі (1516 р.); Луцькій землі (1424 р.); Волинській землі (1501, 1509 рр.); Київській землі (1507, 1529 рр.). На відміну від привілеїв, що таки «заводили новину», вони підтверджували давні права українських земель. В них міститься чимало норм цивільного, кримінального й процесуального права попередньої доби, у тому числі й для доменіальних судів.

Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Новгородською та Псковською республіками, Лівонським і Прусським орденами, Московським князівством. Для українських земель особливе значення мали договори з Польщею 1385, 1401, 1413, 1569 років.

Першим збірником, який уніфікував чинне законодавство (привілеї, звичаєве право, місцеве право) й судово-адміністративну практику був Судебник Великого князя Казимира IV, ухвалений на провінційному сеймі у Вільно у 1468 р. Він запозичив ряд правових положень із Руської правди, але передбачав значно суворіші покарання, в тому числі смертну кару. Судебник містив переважно норми кримінального права та процесу, маєткового права, які захищали насамперед феодальну власність. Щоправда, в ньому простежується ідея рівності усіх верств населення перед законом. Розрізняється велика і мала крадіжка, йдеться про індивідуальну відповідальність за вчинений злочин. За судебником, суб’єктами злочину були не тільки вільні люди, а й залежні отчичі (холопи).

Судебник Казимира не міг задовольнити дедалі більшої потреби у повній збірці законів Литовсько-Руської держави. Серед основних причин кодифікації були вимоги шляхти щодо законодавчого визначення шляхетських прав та привілеїв.

Значно ширшою й ґрунтовнішою кодифікацією став Перший Литовський статут 1529 р., затверджений вальним сеймом під титулом: «Статут Вел. Кн. Литовського». Структурно він складався з 13 розділів і 264 артикулів. Статут містив норми державного й адміністративного права (про верховну владу та її стосунки з населенням, про «земську оборону», тобто організацію війська, про суддів та суди). Найсуттєвішим було визначення в статуті шляхти як окремого стану, гарантування їй низки прав і привілеїв. Основним критерієм належності до шляхти визнавався принцип давності. В окремих випадках шляхетство підтверджувалося за показаннями свідків — шляхтичів; вони робили це під присягою. Заново шляхетство надавалося рішенням господаря (правителя держави). Гарантувалося право шляхетського землеволодіння, яке не можна було відібрати без вини. Привілейований статус шляхти визначався також у судочинстві. За Статутом не дозволялося карати шляхту «безправно», тобто, без публічного судового процесу. Якщо шляхтич обвинувачувався у злочині, він міг «очиститися» присягою. Водночас Статут забезпечував деякі права селян, в тому числі право на землю.

Більшість розділів врегульовувала окремі інститути цивільного, сімейного, кримінального й процесуального права.

Статут 1529 р. (його ще називали «Старий») насамперед захищав інтереси і привілеї великих феодалів-магнатів. Тому шляхта наполягала на його «поправі». У роки Лівонської війни Великий князь і магнати були змушені створити комісію для перегляду статуту. Отже, Другий Литовський Статут 1566 р. був прийнятий сеймом на вимоги шляхти. Система Статуту, що містив 14 розділів і 367 артикулів, нагадує попередній, але було значно розширено розділи про шляхетські права. По суті він оформив «шляхтизацію» суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського. Законодавчо закріплювалися нові соціально — політичні реалії: представництво шляхти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширювались права шляхти розпоряджатися підданими селянами. У Статуті 1566 р. досконаліше систематизовано норми державного, приватного, кримінального, процесуального права, зафіксовано створення нових гродських, земських і підкоморських судів.

Оскільки доопрацювання статуту відбувалося під тиском переважно волинської шляхти, його називали ще й Волинським. Перший і Другий статути були написані староруською мовою. З оригіналів переписувалося багато копій, тому збереглося чимало списків, в яких трапляються розбіжності.

Вдосконалення статутів тривало. Нарешті 1588 р. з’явився Третій Литовський статут, який являв собою взірець законодавства і майже три століття діяв на українських землях. Він був прийнятий уже за часів Речі Посполитої (докладніше про це — у наступній темі).

Слідом за Польщею і через неї відбувалася рецепція німецького права. Вона здійснювалася не у формі окремих привілеїв лише німецьким колоністам, а партикулярно — як дозвіл Великого князя Литовського на переведення міст на магдебурзьке право. Як збірники норм цього права використовувались приватні переклади магдебурзьких кодексів на латинську або польську мови та компілятивні підручники магдебурзького права.

У литовсько-руській правовій системі оформилися й були розвинені норми основних правових галузей, хоча самого поділу права на галузі ще не було.

Норми державного права містяться в статутах, князівському законодавстві, постановах сейму. Повніше вони подані у Статуті 1529 р. Там, зокрема, представлені положення, в яких розкриваються повноваження господаря (глави держави), органів управління, визначаються певні права й обов’язки громадян. Принципове значення має положення про рівність осіб вільних станів перед законом: «Всіх у Великому князівстві Литовському одним правом судити мають» (Ст. 9). Зазначимо, що державне право Литовського князівства, особливо на перших етапах, ґрунтувалося на українських підвалинах давнього права. Все ще скликалися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських та копних судах.

Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді помістя (пожалування князя з умовою несення служби) — тимчасово чи довічно. Право власності на землю у володільця помістя було неповним, без права розпорядження. Пізніше феодали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.

Характерним правовим явищем в аспекті права власності на землю був інститут застави. Крім нерухомостей, за Литовськими Статутами об’єктами застави були й рухомі речі, зокрема, коні й худоба. Спочатку відома форма застави, коли кредитор одержував заставлену річ не лише у своє користування і розпорядження, а й у повну власність до моменту викупу застави боржником. Пізніше виникла інша форма застави, яка полегшила становище боржника. За неї заставлена річ лишалася власністю боржника, а на кредитора переходило тільки право користування і володіння. На українських землях набула розповсюдження також застава «на урок» (протягом не тільки одного заставного строку, а кількох, аж до викупу майна нащадками), за якою заставне право кредитора ніколи не переходило у право власності. На відміну від західноєвропейського чи московського права у такий спосіб забезпечувалося збереження родових маєтків.

Розвинулося сервітутне право — право користування чужими речами — лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцеві будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, господар двору має повідомити про це владу. Якщо він протримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

На ґрунті звільнення частини станів від залежності та на основі індивідуалізації матеріальних і особистих прав набувало розгалуження зобов’язальне право. Розвиток індивідуального права власності залучив до кола суб’єктів договору купівлі-продажу представників усіх станів. Куплені чи набуті іншим способом землеволодіння, крім родових маєтків, як і наділи вільних селян, могли бути об’єктом продажу.

Деяких змін зазнав інститут позики. Законодавець вимагав письмової форми позики на суму понад 10 кіп грошей. У випадку смерті кредитора боржник мав повернути позику спадкоємцям. Договір особистого найму змодифікувався в бік збереження особистої свободи найнятого. Він вже не веде до рабства, як у попередню добу. За статутами вільна людина не може бути віддана у вічну неволю, неволя замінюється «вислугованням» за суму «рубль грошей на каждий год мужику, а жонці — копу грошей». Широко застосовуються договори найму або оренди, поклажі, поруки, дарування.

Договори укладалися, переважно, в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися застава, присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення.

Зобов’язання також виникали за законом, внаслідок правопорушення. В основі таких зобов’язань були вина, матеріальна шкода і втрата. У таких випадках Литовський Статут передбачав «нав’язки», залежно від станової належності винного.

Спадкування відбувалося за законом чи за заповітом. Закон давав змогу спершу успадковувати дітям, потім онукам і правнукам. Дочки при синах діставали у спадок за законом тільки чвертину батьківського маєтку, з якої їм видавався посаг (придане). При спадкуванні ж материнського майна сини не мали пріоритету. За відсутності прямих нащадків майно переходило до братів чи інших родичів.

За заповітом рухоме майно і набута самим заповідачем нерухомість могли передаватися й стороннім особам. Коли ж предметом заповіту були батьківські чи материнські маєтки, заповідач був зв’язаний колом законних спадкоємців. Заповідач мав складати заповіт у «добрій пам’яті й розумі»; за цих умов волю свою він мав право змінювати кілька разів. Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. Цього права були позбавлені невільники й полонені, «виволанці», божевільні, ченці й черниці та неповнолітні діти. Умовою отримання спадщини за заповітом була наявність правоздатності, тому невільники й челядь, не здобувши наперед волі, не могли успадковувати. Закон визначав особливості спадкування рухомого майна панських слуг і залежних селян. Дві третини його обов’язково мало переходити їхнім дітям, «для несення служби з землі, на якій вони сиділи». Решту, одну третину, селянин чи слуга мав право заповідати на власний розсуд. Вільним селянам дозволялося розпоряджатися усім складом рухомого майна.

Шлюбно-сімейне право в цьому періоді значно розвинулося. В тогочасному законодавстві — це найдосконаліше врегульований розділ цивільно-правових відносин. Хоча, у своїй основі, воно мало норми, що склалися в Київській Русі. Багатоженство і поліандрія під страхом смертної кари остаточно поступається місцем моногамії. Більш визнаваним елементом шлюбу стає вінчання. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків — 18. Не втрачаючи свого значення «таїнства», шлюб набуває все більших ознак правового договору. Про це, зокрема, свідчить принцип матеріальної гарантії шлюбу, втіленням якого є договір щодо посагу (приданого) нареченої та вено (частини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума вена встановлювалась вдвічі більшою, ніж придане, але не понад третини вартості чоловікового майна. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При розлученні з вини дружини вона позбавлялася і приданого, й вена.

Розлучення відбувалося за рішенням церковного суду. На відміну від періоду Руської правди, поняття незаконнонароджених дітей поширювалося не лише на дітей від наложниць-рабинь, ай на позашлюбних. Шлюбне право чітко розрізняло станову належність населення. Так, вдова-шляхтянка, що виходила заміж за нешляхтича, втрачала всі шляхетські маєтки.

Під впливом магдебурзького права досить широко розвинувся й інститут опіки.

У кримінальному праві дедалі більше відображена станова нерівність суспільства. Це проявляється у посиленні, передусім, відповідальності за злочини для нижчих станів і зменшенні відповідальності — за злочини шляхти. Великокняжі урядовці та особи вищих станів користуються посиленою правовою охороною. На шляхетському стані обмежується захист честі й свободи. За західноєвропейським зразком кримінальне право ґрунтується на доктрині превенції злочину, що в основі своїй містить залякування як злочинця (спеціальна превенція), так і усього населення (генеральна превенція) перед вчиненням злочину.

Як і в Київській державі, у Литві спочатку не було поняття злочину. Існували «образи» чи «обіди». Пізніше розуміння злочину змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з’явилися терміни «злодійство», «бой», «кґвалт», «грабіж» та ін. Отже, спочатку панівний приватно-правовий елемент поступається перед дедалі сильнішим поглядом на злочин як на порушення правопорядку.

Суб’єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наставала за Судебником Казимира з 7-літнього, а за Другим статутом — з 14-літнього віку. Злочинець вважався винуватим, коли він усвідомлював протиправність діяння і мав волю його вчинити. Чітко розрізняється співучасть у вчиненні злочину на головних злочинців, учасників злочину, помічників і підмовників. Об’єктами злочину могли бути усі особи, крім тих, що перебували поза правом, яких можна було безкарно вбивати.

Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів.

До категорії найтяжчих були віднесені злочини проти держави (повстання, втеча до ворога, зрада, передача ворогам фортеці, замах на урядовців, передусім суддів, звільнення в’язнів тощо). Найтяжчим вважався раніше невідомий злочин образи маєстату (змова проти володаря, його життя та здоров’я; намагання усунути Великого князя з престолу або зайняти його місце після смерті). За зневагу маєстату вважалась критика великокнязівських розпоряджень, вироків, невідповідна поведінка при дворі тощо. До категорії найтяжчих належали також злочини військові (втеча з поля бою, продаж і вивіз до ворожих країн зброї тощо), службові (підробка та використання підроблених документів, печаток князя, фальшивомонетництво тощо). Обов’язковою карою за ці злочини була страта.

Серед злочинів проти релігії виокремлюються перемова християн до іншої віри, єресі тощо; проти родини — двоєженство, кровозмішення, викрадення жінки, побиття батьків тощо; проти моралі — зґвалтування, проституція, позашлюбні статеві зносини тощо. Під впливом церкви за ці злочини винуваті засуджувалися здебільшого до смертної кари.

З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство («мужебойство»), яке поділялося на навмисне чи з необережності. Навмисне вбивство могло набирати форми тяжкого, звичайного і легкого. Як тяжкі кваліфікувалися вбивства підступом або з використанням вбивцею близьких зв’язків із жертвою. Легкі наближалися до вбивств з необережності, хоча до цієї категорії було віднесено вбивство власної дитини чи дитини, народженої поза шлюбом. Такі види вбивств, як вбиство випадкове і вбивство при самообороні, не підлягали покаранню.

Тілесні ушкодження поділялися на навмисні, ненавмисні й випадкові; неспровоковані і внаслідок провокації («з чужого початку»). Обтяжувало провину застосування небезпечного або незвичного знаряддя злочину. Особливо переслідувалася участь у двобої, який був заборонений.

Злочини проти честі і свободи стосувалися виключно охорони шляхетських прав і вольностей. Кожний замах на честь і свободу шляхтича гостро карався. Найтяжчим для шляхтича був закид щодо його позашлюбного походження.

Суспільно небезпечними вважалися майнові злочини: пограбування, крадіжка, що, залежно від вартості вкраденого (більш чи менш 4 кіп грошей), поділялися на тяжкі й легкі; користування краденим, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал тощо. Виокремлюються так звані «ґвалти» — наїзди на дім чи садибу. Покарання за ці злочини залежали від наслідків вчиненого.

Систему покарань складала комбінація викупів і публічних кар. Спочатку переважали майнові штрафи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (головщина), у скарбницю держави (наклад). Пізніше, після прийняття Статутів, майнові покарання у багатьох випадках замінено смертною карою. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) і кваліфіковану (спалення, посадження на палю, закопування живим у землю тощо). До простих людей широко застосовувалися болісні й калічницькі покарання. За крадіжку злодія карали відрізуванням вуха, за протиморальні злочини — відрізуванням губ і носа. Ув’язнення застосовувалось, здебільшого, як превентивний засіб (затримання злочинця до суду), а також — до невиплатних боржників. Згодом воно застосовується як кримінальне покарання на незначні терміни від 3 тижнів до 1 року 6 тижнів і поділяється на легке (наземне) і важке (підземне).

Шляхтичів карали також позбавленням прав і честі — «виволанням» (вигнанням за межі міста чи села й оголошення поза законом). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права й привілеї. Ця кара застосовувалась передусім за державні та військові злочини.

При карах на смерть і позбавлення честі як додаткові покарання виступали конфіскації майна, хоча інколи вони застосовувалися й як основні. Конфісковане майно йшло на покриття шкоди, решта переходила у власність держави.

На українських землях литовської доби тривалий час зберігався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагальний процес.

Судочинство починалося заявою заінтересованої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати і пред’явити на суді докази. Але у XVІ ст., як це закріплено у Другому Литовському статуті 1566 р., з’являються елементи слідчого (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи заяви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допускалося представництво сторін: Статутом 1529 р. вводилася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокураторами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допускалися тортури), покази свідків, характеристика підсудного «добрими людьми», речові докази, письмові документи, присяга.

Руйнація Давньоруської держави призвела до того, що її землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, насамперед Литви й Польщі. Українські землі, які увійшли до складу Литовського князівства, помітно вплинули на його державно-правовий розвиток. Високим рівнем культури, сталими правовими формами й традиціями вони сприяли еволюції князівства в Литовсько-Руську державу. Вікові традиції української державності не переривалися, але в подальшому їхній розвиток обмежувався місцевим самоврядуванням.

Литовсько-руське право багато в чому наслідувало й продовжувало давньоруське звичаєве право. Литовські статути — видатні пам’ятки права литовського, українського та білоруського народів. За змістом, високим рівнем законодавчої техніки вони вважаються одними з найпрогресивніших на той час документів європейської юридичної думки.

1. З’ясуйте історичні обставини входження українських земель до складу Великого князівства Литовського. Для цього зверніться до аналізу джерел (витягів з літописів та хронік), що додаються до теми. Які існують погляди вчених на характер приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського?

2. Чим зумовлювався процес об’єднання Литви й Польщі? Розкрийте обставини укладання та зміст польсько-литовських уніїй. Проаналізуйте наведені до теми витяги з тексту Городельського привілею (1413 р.) та поясніть, за яких умов його норми урівнювали в правах польську і литовську шляхту. Поясніть, які наслідки польсько-литовські унії мали для українських земель.

3. Проаналізуйте соціально-станову ієрархію князівства, при цьому зверніть увагу на зміни, що відбулися в процесі шляхтизації суспільства. Спираючись на аналіз доданих до теми витягів з тексту Статуту на волоки 1557 р., поясніть сутність та наслідки для литовсько-руського суспільства аграрної реформи.

4. Складіть схему суспільного ладу на українських землях Литовсько-Руської доби. Дайте соціально-правову характеристику основним соціальним верствам.

5. Поясніть, як відбувався процес централізації Великого князівства Литовського. Складіть схему державного устрою Литовсько-Руської держави. Охарактеризуйте форму правління і систему органів центрального й місцевого управління Великого князівства Литовського.

6. З’ясуйте, які зміни відбувалися в повноваженнях центральних органів управління — Великого князя, пани-ради, Вального сейму — і якими факторами вони були спричинені. Поясніть, як особливості розвитку князівства вплинули на формування центральних посад урядовців та розкрийте повноваження центральних урядовців Литовсько-Руської держави.

7. Охарактеризуйте систему місцевого управління після ліквідації удільних князівств та розкрийте повноваження воєвод, каштелянів, старост та інших посадовців. Зверніть увагу на зміни, які відбулися в устрої більших міст Литовсько-Руської держави на основі самоуправління.

8. Складіть схему судоустрою в Литовсько-Руській державі до і після судової реформи середини XVI ст. Додайте до цього характеристику судових органів.

9. З’ясуйте призначення Привілейних грамот (Привілеїв) та Земських уставних грамот як джерел права. У чому полягає принципова різниця між цими правовими актами князівської влади та Привілейними грамотами? Які норми права вони містили?

10. Проаналізуйте додані до теми витяги з тексту Судебника Казиміра IV Ягелловича та з’ясуйте, які правові відносини він регулював.

11. Поясніть, які причини зумовили кодифікацію права у Великому князівстві Литовському та за яких обставин було прийнято в 1529 році Перший Литовський статут. На основі аналізу доданих до теми джерел розкрийте структуру Статуту 1529 р. Охарактеризуйте його зміст, при цьому зверніть увагу на норми державного, приватного, кримінального та процесуального права. Поясніть, яке значення, на вашу думку, мало положення Статуту: “Всіх у Великому князівстві Литовському одним правом судити мають”.

12. З’ясуйте, який документ юридично оформив шляхтизацію суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського і в чому це проявилося?

13. Розкрийте зміст та значення Другого Литовського статуту 1566 р.

14. Поясніть, в який спосіб відбувалася рецепція магдебурзького права та назвіть причини поширення його в українських містах.

15. Охарактеризуйте розвиток цивільного права Литовсько-Руської доби. Які зміни відбулися в інститутах виконання зобов’язань, спадку, сервітуту та ін.?

16. Охарактеризуйте розвиток родинного права в Литовсько-Руський державі. Зверніть увагу на розвиток правового інституту опіки та поясність чим це було спричинено.

17. Охарактеризуйте процес розвитку кримінального права Литовсько-Руської доби. З’ясуйте, яка тогочасна західноєвропейська кримінально-правова доктрина вплинула на литовсько-руське право, розкрийте її сутність, зробіть висновок, як це відбилося на правовій системі Великого князівства Литовського.

18. Відслідкуйте динаміку поняття та складу злочину. Охарактеризуйте основні види злочинів, поясніть, які з них відносилися до категорій найтяжчих та тяжких.

19. Розкрийте мету покарань та охарактеризуйте види покарань за русько-литовським кримінальним правом.

20. Сформулюйте основні риси феодального кримінального права Великого князівства Литовського.

21. Пригадайте з попередніх тем, який характер, притаманний давньоруському праву, традиційно мав судовий процес. З’ясуйте, чи зберігався він на українських землях литовської доби. Розкрийте зміст обвинувально-змагального процесу.

22. З’ясуйте, у якому юридичному документі Великого князівства Литовського середини ХVI ст. було встановлено елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Охарактеризуйте зміст слідчого (інквізиційного) процесу та особливості його застосування на українських землях.

23. Проаналізуйте призначення в суді представництва сторін. Розкрийте функції прокураторів (адвокатів). Охарактеризуйте види судових доказів.

Першоджерела

Народ же цей (литовці) даниною звірів, медів, віників, лика та іншого руським князям служив. Коли ж він відчув, що його господарі (князі руські) розтрощені татарами, він змужнів… почав залишкам руським чинити насильство і остаточне спустошення; спустошені землі заселяв своїми людьми і на знесилених русів владу свою поширив. І поволі з часом всю (землю руську) перейняв від татар у своє володіння і став володіти широкими її просторами, і баскаків, тобто приказчиків, що збирали з неї данину для заволзького царя, прогнав…

В сие лето (1362) Олгерд победи трех царков татарских и з ордами их, си есть, Котлубаха, Казчея, Дмитра; и оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Олгерд и инныя руския державы во свою власть приять, и Киев под Феодором князем взят, и посади в нем Володымера сына своего; и нача над сими владети, им же отци его дань дояху.

Тієї ж весни пішов князь Вітовт на Поділля, а князь Володимир Ольгердович тоді був у Києві і не хотів покоритися князеві Вітовтові. І великий князь Вітовт, пішовши, взяв Житомир, і прийшов до нього князь Володимир, і князь Вітовт відняв у нього Київ і дав йому Копил, а в Київі посадив Скиргайла. А сам Вітовт пішов на Подільську землю, а Скиргайлові велів піти на Черкаси і на Звенигород. І князь Скиргайло з божою поміччю і за повелінням князя Вітовта Черкаси взяв і Звенигород і повернувся в Київ.

…3. Пани (і) також бояри-шляхта земель наших… дарениями, привілеями і пожалуваннями, ним нами дарованими, даними, приділеними, тільки католики і римської церкви підвладні і кому герби пожалувані, господарюють, володіють і користуються, як пани і шляхта королівства Польського володіють і користуються.

4. Також пани і шляхтичі, названі вище, своїми вотчинами (батьківськими маєтками) на рівному праві володіють, як пани королівства Польського своїми звичайно (як прийнято) володіють і пожалуваннями нашими, на які мають грамоти, від нас діючі і затверджені твердістю вічної сили, подібним чином будуть володіти і мати вільну змогу їх продавати, міняти, відчужувати, дарувати і на користь свою повертати, однак, з нашої згоди, особливо для кожного випадку даного, як для їх відчуження, обміну або даріння перед нами або нашими урядовцами, за звичаями королівства Польського, буде визначено.

9…Урядником призначаються тільки католицької віри поклонники і підвладні святій римській церкві. Також і всі постійні уряди земські, які є посади, каштелянства, жалуються тільки сповідникам християнської (католицької) віри і до ради нашої допускаються і в ній присутні, коли обговорюються питання про і благо держави, бо часто різниця у вірах приводить до різниці в умах (думках), і виявляються через це відомими такі рішення, яким належить у таємниці бути збереженими…

12. Зверх того, названими вище свободами, привілеями і милостями тільки ті пани і шляхтичі землі Литовської можуть володіти і користуватися, яким зброя і герби шляхтичів королівства Польського пожалувані, і шанувателі християнської релігії, римській церкві підвладні, не схизматики або інші невіруючі.

Казимир, Божею милістю король польський, великий князь литовський і руський, князь пруський і жомоїтський та інших, чинимо цим нашим листом, складеним із князями і радою нашого великого князівства Литовського і з усім поспільством узгодили і урядили так:

1. Якщо з доказом приведуть злодія, і не буде чим заплатити, то нехай дружиною і дітьми заплатить, а самого на шибеницю; а якщо діти маленькі, менше семи років, то вони не винні…

4. А якщо видадуть дружину і дітей злодієвих, як постановлять судді, а потім вони захочуть викупитися, чи господар захоче викупити — то можна викупити. А коли у злодія будуть статки вдома, то він має платити домашніми статками; а коли ж не має чим платити з дому, то дружиною і дітьми має платити, як уже згадано вище.

5. А якщо б злодій щось у когось украв, і його там спіймають, і він до дому краденого не принесе, і дружина і діти того не споживали, то злодій нехай зазнає кари, а дружина і діти невинні.

6. А якщо злодій вийде із будинку, і щось загубить або з'їсть, а дружина і діти того не їли, то заплатити домовили статками злодія, а дружина і діти не несуть відповідальності і статки дружини не забирають.

7. Якщо господар злодія знав про крадіжку, або брав участь і будуть докази, то він потерпає так само, як і злодій…

13. А хто вкраде півкопи або корову, того повісити.

14. А хто вкраде уперше, то його карати, як за першу крадіжку: якщо вкрав домашніх речей менше, ніж на полтину, то платити домашніми речами, а якщо вкрав більш, ніж на полтину, то хоча б украв і вперше, то повісити його.

15. А хто коня хоча б уперше вкрав і його приведуть з краденим, то його повісити…

17. Коли вперше вкрав, коли раніше не було за ним крадіжки, нікому він не платив, то платити йому позивачу і за вкрадене; а смертною карою його не карати…

23. А хто б спіймав загубленого коня, або загублені якісь речі, то сповістити околиці; якщо власник не знайдеться протягом трьох днів, то доставити на королівський двір, а за утримання візьме своє; а коли щось приховає і схоче скористатися і буде це доведено — то такий злодій.

24. А хто буде людей виводити, або невільну челядь і будуть докази, то такого на шибеницю.

25. А також де хто мости мостив за нашого дяді, за велико го князя Вітовта і за великого князя Жикгимонта, то щоб не барилися, цього ж літа завершили. А на чиїй ділянці трапиться нещастя, кінь ногу зламає, той платить. А коли хто не відремонтує своїх дільниць цього літа, той порушив право; з тих нам брати десять рублів.

Опісля, як у нашому місті написано, то нехай так і діють, від того, щоб не відступати.

Так само за давнім звичаєм та забороною, що збереглись до цього часу в названому нашому місті Львові, не можна приймати до цехів та допускати до ремесел, ми залишаємо назавжди в попередньому стані.

1. Господарь зобов'язується нікого не карати за заочним обмовленням, навіть якщо справа стосувалася б образи гідності його величності. А також якщо хто-небудь безпідставно обвинуватив іншого, то сам повинен понести таке ж покарання.

7. Ніхто ні за кого не повинен нести покарання, але кожен за самого себе.

9. Всіх у Великому князівстві Литовському одним правом судити мають.

10. Листи з канцелярії до припинення судочинства нікому не повинні даватися, але тільки з поважних причин.

11. Відкриті листи мають кожному повернуті бути.

14. Тим, хто за короля Казимира і Олександра домагався справедливості, господарь обіцяє правосуддя.

16. Дві частки маєтку можна віддати під заставу за гроші, але тільки не продавати навіки.

17. Хто би кому що заповітом чи листом відписав і оголосив про це перед господарем і панами радними, то це має залишатися у силі навіки.

1. Всі повинні ставати під свою повітову хоругву і проходити огляд.

3. Кожен після огляду повинен нести службу у тому ж загоні при господарі або при гетьмані.

4. Якщо хто через слабке здоров'я не може нести військову службу, той має заявити про це перед гетьманом.

5. Якби хто мав сина, який міг би нести земську службу, то повинен показати його гетьману, щоб встановити, чи придатний син служити за батька.

10. Ніхто без відома гетьмана не повинен поїхати з війни.

13. Перебуваючи на військовій службі, ніхто не повинен нападати на шляхетські будинки і гумна.

1. Господарь зобов'язується державу його милості Велике князівство і панів радних ні в чому не принижувати.

2. Господарь зобов'язується розширити Велике князівство Литовське і що незаконно відібрано, повернути державі.

3. Чужинцям не можуть бути жалувані держання і звання.

5. Держання не повинні відбиратися за заочним обвинуваченням.

6. Господарь зобов'язується зберігати усі колишні постанови, а нові ухвалювати з панами радними.

7. Його милість господарь зобов'язується зберегти в цілості вольності княжат, панят, шляхтичів і міщан.

8. Господарь дозволяє всім вільно виїжджати із землі господарської для навчання лицарської справи у всякі землі, крім земель неприятельських.

9. Після смерті батьків, діти: сини і дочки, не можуть бути позбавлені спадкових володінь.

10. Простих людей господарь не повинен підносити над шляхтичами.

5. Якби дружина не мала дітей, то вона повинна залишатися на удовиному стольці на третій частці довічно.

6. Дружина з малими дітьми після смерті чоловіка має залишатися на удовиному стольці до повноліття дітей. Якщо ж буде погано управляти маєтком, то родичі мають стати на заваді цьому через суд.

8. Перш ніж батько видасть свою доньку заміж, він має поставити вимогу перед зятем забезпечити вено.

13. Як має бути покарано того, хто вдарив батька або матір.

15. Княгинь, пані вдов і дівиць не мають ні за кого силою видавати, а тільки за їхньою згодою.

1. Опікун має право вимагати через суд відшкодування дітям кривди, але не має права витрачати на це їхнє майно.

2. Якби хто притягнув до суду неповнолітніх дітей, то вони до повноліття не зобов'язані бути відповідачами, а суд повинен відкласти розгляд справи до їхнього повноліття.

4. Опікун не має права продати або розтринькати спадковий маєток дітей.

5. Неповнолітні діти відповідають перед судом тільки у чотирьох випадках: про викуп маєтку, про поручництво, дане батьком, про родове володіння, з приводу якого батько за життя вів судову справу, але не закінчив її.

12. Ніхто нікому не повинен записувати у спадок те, чим сам не володіє.

1. Під час розгляду справи у суді ніхто не повинен апелювати до господаря, але обидві сторони зобов'язані довести справу в суді до кінця.

2. Кожен воєвода, старости і державці наші у своєму повіті мають вибрати і привести до присяги двох земян, які мають судити разом із їхніми врядниками.

14. У позовній заяві мусить викласти суть скарги.

15. Якби хто кого безпідставно або незважаючи на судове рішення притяг до відповідальності.

16. Якби хто не з'явився до суду після дворазового виклику, то в третій раз його має доставити децький.

18. Як має бути покарано того, хто під час судового розгляду образив би суддю або сторону, або суддю, який вдарив або образив кого-небудь у суді.

21. Ніхто не повинен брати судових зборів більше, ніж установлено.

1. Хто б навмисне напав на чий дім із метою вбивства.

2. Про докази насильства, чим воно має бути підтверджене і як воно має бути оскаржене.

4. Якби хто убив насильника і його співучасників у своєму домі або під час нападу.

5. Якби хто напав на чий маєток і його підданих, а той, захищаючи своє, його вбив.

6. Про зґвалтування жінок і дівчат.

9. Якби хто поранив шляхтича в руку або ногу або вибив око.

19. Якби хто наслав на чиє село своїх людей або напав на нього особисто, побив, поранив і пограбував.

20. За рядовий напад на сусідів дванадцять рублів грошей.

25. Якби який слуга, захищаючи свого пана, кого поранив або вбив.

26. Якщо чий-небудь слуга вчинить напад на дім або вбивство і втече.

27. Якби хто вчинив напад на іншого або вкрав що, або чия людина перейшла до іншого, а потерпілий буде мовчати протягом десяти років.

29. Якщо якого злодія буде присуджено до смертної кари за який злочин, але він уникне цієї кари, то йому немає місця між добрими людьми.

1. Перш за все розпочинають королівською постановою із власноручним підписом його величності: якщо хто із перелічених у цьому артикулі станів захоче відібрати в іншого його землі, порушуючи кордони або межі, той, кому вкаже суд, мусить присягнути сам із шістьма свідками.

2. Той, хто володіє за земською давністю, першим доводить своє право на володіння.

3. Для вирішення земельних спорів… необхідно виїжджати на місце.

5. Свідками можуть бути тільки християни римського і грецького віросповідання.

13. Якщо хто на чужій землі посіє жито, як має бути заборонено вижем, щоб під загрозою застави не вивозив врожаю до рішення суду.

14. Якби хто тримав землю протягом трьох років, а інший, не звернувшись до суду, скосив би жито або забрав скошене, або затіяв бійку і порубав сохи.

19. Якщо які брати або родичі, які володіють неподіленим маєтком, перед судом поділили його і поділ оформили письмово, то такий поділ мусить мати вічну силу.

1. Якби хто незаконно полював у чужих володіннях.

3. Як мають використовуватися борті, озера і луки, якщо хто має їх у чужій пущі.

4. Що має платити той, хто виловить рибу з чужих озер, які знаходяться в його пущі, або скосить сінокоси.

5. Якби хто у своїй пущі застав чиюсь людину і затримав її.

6. Як мають розглядатися у суді справи про борті або про входи в пущу, якби хто хотів іншого позбавити права володіти бортями і користуватися входами.

7. Якби хто виловив рибу з чужого озера, садка чи пруду.

13. Постанова про те, скільки має бути заплачено за бортне і небортне дерево.

1. Якби хто купив обтяжений боргами маєток, а кредитор мовчав би десять років.

3. В яких випадках необхідно присягати про борг.

5. Дія давності не мусить поширюватися ні на яку заставу.

8. Якби хто заставив маєток на певний термін і не викупив його.

1. Про головщину і про нав'язку ремісних людей.

2. Про побиття і головщину тіунів, приставів та інших врядників.

3. Про головщини і побиття простих людей і паробків.

4. Про побиття і рани мужицькі і паробоцькі.

5. Жид, татарин християн у неволі тримати не повинні.

6. Людина вільна ні за який злочин у неволю не повинна взята бути.

1. Якби хто захопив або пограбував стадо господарське, або князівське, панське і земянське і щось із цього стада заморив.

2. Якби хто пограбував чийсь кінський табун на своїй землі, або на землі власника табуна, або на місці потрави.

3. Якби хто украв щось, що належить шляхтичу або шляхтянці.

8. Нав'язка за волів, корів і іншу скотину.

10. Ціна на птахів.

12. Ціна на собак.

13. Якби кого вкусив неприв'язаний пес.

14. Якби хто мав пса або тварину, які спричинили б людям шкоди.

2. Яким чином у чиємусь домі мають відшукувати речові докази або слід.

4. Якби хто спіймав чиюсь людину на місці злочину, то має вести її до її пана.

5. Якби хто виявив у кого вкрадені речі, то мусить вести таку людину до її пана і просити правосуддя.

6. Якби хто переховував у своєму домі спійманого на місці злочину злодія або знав про нього, або викупив від шибениці.

10. Якби селянин обікрав кліть іншого селянина, як має бути покараний.

11. Якби речовий доказ було знайдено під замком у чиїйсь будівлі.

14. Спійманого на місці злочину злодія протягом дня можна катувати тричі.

15. Якби чиїсь люди, спіймані на розбої або крадіжці, показали на когось, що він із ними ділився.

16. Якби хто добивався повернення украденого і заявив, що вкрадено більше, ніж виявлено речових доказів.

20. Якби хто вбив злодія на місці злочину.

22. Якби яку людину було запідозрено як злодія і були в наявності письмові докази цьому, але та не давала себе катувати.

23. Якби хто вкрав щось на господарському подвір'ї.

Бояри путні, древні хочуть, щоб було залишено їм по два вільних наділи, з яких би за всі повинності пенями виплачували, залежно від ґрунту, як люди осідлі платили, а на службу боргову та у підвори ходити неповинні, нічого платити не мають уряду нашому без волі та розпорядження нашого, уряду на дорогу їх не посилати, а якщо будуть на дорозі, то служити їм по — старому: платити, як і перед тим згідно статуту.

Одвірні та інші слуги двірні, перебуваючи на нашій службі, повинні мати по два наділи, звільнені від усіх тих повинностей, а які на службі нашій не будуть, щоб платили з кожного наділу пенями, виплачувавши все: а якщо котрі зістарілись на службі нашій, тим, за листом нашим господарським, ма ють бути залишені наділи.

В селах війтові мають дати один наділ, а якщо захоче то й інший дати під проценти. А служба його така: з розпорядження урядового людей на роботу виганяти, бути при видачі плати, підлеглих наших замість децького по праву перед урядом ставити, при всіляких роботах замість пристава стояти над людьми війтовства свого, коли будуть відвозити овес і сіно до Вільни чи в інше місто, то їздити з людьми війтовства свого; переори наділів порожніх та найманих, стіни кордонів та копи на кожний рік між підлеглими нашими лагодити та поновляти, а якщо від котрого сусіда побачив копу чи кордон зіпсованими, то має уряду сповістити.

А судити уряду підлеглих і в торговий день, крім причини кривавої та гвалтівної, за таку провину, коли ж звелить уряд, ставити підлеглого до права наказу перед урядом не стане, то на такого своєвільного уряд має право послати децького (ви плативши йому за кожну в обидва кінці грош). Війту бути на суді та допомагати у справедливості підлеглому. Вести відомість провин та ревізорами сповіщати, стерегтись того, щоб уряд не чинив пересудів, має про те війт ревізору сповістити. А війта уряду за всяку вину судити, тільки війтовства у нього не віднімати до тих пір, поки ревізор не дізнається про справу і провину його, і тоді, скинувши війта, іншого поставити, — чоловіка з тої ж волості непідкупного, на якого підлеглі вкажуть. Війти та лавники не мають права чинити по селах жадібних судів, вимагати покаянія та інших вчинків не чинити над підлеглими, якщо зробили шкоду господарську, повинні оповідати уряду чи ревізору, нічого не приховуючи, заплативши при цьому до скарбниці нашої руб грошей. А якщо війтовство кому передають, то присягати тому не потрібно, бо відповідальність залишається.

Податок з доброго земельного наділу — 21 грош, з середнього — 12 грошей, з гіршого — 8 грошей, а з найгіршого (піскового або болотного) — 6 грошей; вівса з земельного наділу доброго та середнього — по дві бочки, а з гіршого — одна бочка, а якщо необхідно буде грошима за овес платити, то за кожну бочку — п'ять грошей, а за те, щоб відвезти бочку кожну — п'ять грошей, а з тих самих ґрунтів (з кожного наділу) сіна — один віз чи 3 гроші за сіно, а за перевезення—2 гроші, а з гіршого ґрунту сіна і вівса не треба давати: з кожного наділу мають давати: гуску чи півтори гроші, дві курки або пенезей 16, двадцять яєць або пенезей 4, на неводи 2 гроші, на станцію грошей півтретини, а коли повинно станцію брати, то один раз на рік за ті пенязі мають давати з тридцяти наділів телицю одну, два барана, а з кожного наділу курку та по десять яєць, а пенязей вже того року на станцію не давати. (станції — грошовий збір на особу чи певну мету).

Тяглі люди повинні працювати по два дні кожного тижня, а влітку відбути чотири толоки, за це дати тиждень відпочинку на Різдво Христово, тиждень на М'ясниці, тиждень на Великодень, а ті, що на роботу не з'являються, платити борг;

Ставити до роботи підлеглих, як сонце сходить, а йти з роботи, як сонце заходить. А відпочинку тим, хто біля скотини працює, перед обідом — година, опівдні — година, ввечері — година, а котрі біля землі працюють, то відпочинку по півгодини (але у ті ж часи), відпочинок у святкові дні. А хто вранці на роботу не вийде, так на другий день відпрацю вати має стільки часу, скільки згаяв.

Уряд та невідничий не мають права забороняти нашим підлеглим ловити рибу в озерах та річках кригою, вудкою, пригубицею, сбором та іншими малими сітками; а з місяців квітня, травня, червня уряд та невідничий можуть заборонити ловити рибу в озерах тому, що вона розмножується, а щодо річок такої заборони немає.

Убогий підлеглий (за голодних часів) засіявши ріллю на зиму, з якої буде годуватись, має сповістити урядові і війтові про причину своєї убогості зробивши це, з такого підлеглого податки не беруться аж до святого Яна, а якщо не зможе повернути все взяте до визначенного часу, то віддати усю його маєтність іншому без розпорядження урядового. А котра людина, не сповістивши урядника при війтові, втіче з наділу, його землю зі всією маєтністю, що залишиться, іншому віддати, а втікача уряд з війтом шукати повинні, якщо його знайдуть, а видати не схочуть, присягувати законом.

Якщо сам втікач буде знайдений, чи після того часу, що втік, повернеться, поселити його на пустому наділі. А якщо підлеглий, ображений урядовим чи війтом, вернеться назад, ревізор має довідатись про кривду та її причину, а вже потім дати дозвіл чи заборонити засівати та забудовувати наділ.

Старости, державці щоб карали злодіїв та інших злочинців згідно статуту, не враховуючи те злодійство, що було скоєно колись, а маєтки злодіїв та злочинців ніхто інший, крім уряду, не має права забирати. Якщо є жінка і діти, землю залишити їм, а якщо немає, то іншу людину поселити.

А коли хтось помре, то з їхнього маєтку нічого не брати, а щоб місце не було порожнім, іншого поселити.

Суспільний устрій

Актом Люблінської унії 1569 р. комплекс українських земель Великого князівства Литовського був вилучений із його складу і включений до Польського Королівства. Розпочався новий період перебування українських земель у складі Речі Посполитої. Польська експансія наклала певний відбиток на соціальну еволюцію українського суспільства. Замість численних, строкатих суспільних груп, у цю добу виокремлюється кілька дедалі більш суворо обмежених за правовим становищем суспільних станів.

Панівна верхівка суспільства (магнати й шляхта) являла собою соціальну базу полонізації українських земель. Здобувши за Люблінською унією право володіти землями на території Речі Посполитої, польські феодали почали просуватися на українські землі, витісняючи з них місцевих власників та захоплюючи незайняті території. Після Берестейської церковної унії (1596 р.) ще більшої інтенсивності набуває процес приєднання українських феодалів до польського панства й польської культури. Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл земельних багатств на користь групи польських, литовських, а також українських феодалів (магнатів), які попри національне походження, належали до польської політичної еліти і являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої. За постановами сейму та королівськими універсалами магнатам-землевласникам роздаються земельні багатства Брацлавщини, Волині, Київщини та Лівобережної України. На цій території у XVI ст. створюються величезні латифундії, де безконтрольно панували магнати, які вважали себе «віце-королями» та «короликами». Феодальна анархія, що була так характерна для Речі Посполитої, на українських землях не знала ніяких меж. Польські феодали, об’єднавшись з українськими панами, почували себе в Україні ще більш незалежними від королівської влади, ніж на власне польській території.

Магнати, в тому числі й українського походження, входили до складу сенату в сеймі Речі Посполитої, де користувались правом «вето». Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них феодалів. Самі ж вони користувалися правом широкого судового імунітету й підлягали юрисдикції лише королівського суду. У їхньому середовищі сформувався найвищий соціальний прошарок (магнати-сенатори), який був вирішальною політичною силою в державі. З представників цього стану сенатом кожних два роки призначалися 16 сенаторів-резидентів, із якими мав узгоджувати свої дії король.

Найчисленнішою групою феодального стану на українських землях була шляхта. Соціальне становище шляхти тривалий час було невизначеним і постійно змінювалося. Розрізненість і недостатня освіченість єднала значну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками — заможними селянами й міщанами. Протягом першої половини XVI ст. неодноразово здійснювалися намагання, спрямовані на те, щоб відокремити шляхту й підвищити її соціальний статус (1522 р. — постанова сейму про «вивід» шляхти; 1528 р. — перепис шляхти; 1545, 1552 рр. — складання списків шляхти під час ревізій-люстрацій замків і староств). Особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, позбавлялися шляхетства.

Економічним підґрунтям процесу відокремлення шляхти від інших станів став розвиток фільваркового господарства в Україні. На основі збірника литовського права «Устава на волоки» (1557 р.) з метою впорядкування сплати податків всі землі поділялися на волоки — земельні ділянки від 18 до 21 га. Кращі землі включалися у фільварки — господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами, а малородючі ділянки передавалися у користування селянам, приписаним до маєтку.

В «Устава на волоки» зазначалося: «Фільварки хочемо мати, щоб вони були зведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти погані або неродючі були, — такі (ґрунти) наказати людьми осаджувати…».

Акти королівської влади стверджували право земельної власності виключно за феодалами. Нехтуючи право селянського землекористування, що було засноване на звичаях, «за давністю», феодали захоплювали кращі селянські наділи. При цьому вони посилалися на відсутність у селян «юридичного права власності».

Посилення політичної ролі та економіко-господарських функцій шляхти привело до встановлення режиму «шляхетської демократії». Низкою постанов сейму в 50–60 роках XVI ст. шляхта фактично була зрівняна в правах із магнатами. Запроваджуються представницькі станові органи шляхти — повітові сеймики, які обирали місцеві органи управління і послів на загальнодержавний сейм. Належність до шляхетського стану відтепер передавалась у спадок. Дарувати шляхетство мав право лише сейм, втрата ж шляхетського стану відбувалась за вироком суду або коли шляхтич поселявся у місті і займався там ремеслом чи торгівлею. Запроваджується єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Постановою сейму (1564 р.) були запроваджені спільні для шляхти і магнатів виборні земські суди, до юрисдикції яких належав розгляд усіх цивільних справ. Після Люблінської унії шляхетські права і привілеї були розповсюджені й на верхівку українських феодалів. Більшість же дрібних феодалів, які не спромоглися довести своє шляхетське походження, були поневолені королівськими намісниками й старостами. Дехто з них отримав статус «замкових слуг» чи «служилих бояр» і, володіючи невеличкими маєтками, був зобов’язаний виконувати військові, адміністративні й поліцейські функції.

Духовенство становило окрему суспільну верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. Належність до соціальної верстви духівництва була спадковою. Після утворення Речі Посполитої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейської церковної унії опинилася під загрозою повного знищення. Польська влада контролювала призначення на вищі церковні посади, віддаючи перевагу «слухняним» священнослужителям. Православних усунули від участі в управлінні державою, їх не призначали на вищі адміністративні посади на місцях. За умов посилення католицької експансії православна церква взяла на себе місію політичної репрезентації українського народу, охоронця національних прав і традицій.

Селянський стан вбирає в себе всі строкаті групи селянського населення попередньої доби. На українських теренах жили переважно селяни, які за правовим становищем поділялися на державних (проживали на королівських землях) і приватновласницьких (мешкали на землях феодалів чи церкви).

Останніх було більше, і за ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три соціальні групи. Першу становили особисто вільні селяни або кмети, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов’язань. Кмети мали землю і, відповідно, врожай для забезпечення потреб своєї родини. Другою була група напіввільних селян, які ще мали право переходу, але з певними обмеженнями (виплати викупу, надання замість себе «селянина-замісника» тощо). Це були й селяни-данники, вони сплачували феодалу натуральні і грошові податки. До третьої групи належали селяни, які повністю втратили волю (право виходу). Вони були особисто залежними від пана й відбували повинності переважно у формі панщини. Кількість селян цієї групи постійно зростала, посилювалась їх експлуатація.

Державним селянам спершу жилося порівняно легше. Але з появою на королівських землях у другій половині XVI ст. фільварків на них було накинуто ярмо тих же повинностей, що й селян панських. Вони не могли залишити своє господарство без дозволу управителя маєтком.

Розширення фільваркових господарств стало причиною збільшення кількості безземельних і малоземельних селян. У західноукраїнських повітах вони становили більшість селянства. Це були так звані загородники, які мали невеличкі садиби, городи та орну землю у розмірі не більше трьох моргів (близько 1,8 га); халупники, які мали лише будиночок і город; коморники та підсусідки, які мешкали у чужих дворах. Окрім панщини, вони мали найматись на інші роботи, щоб сплатити грошовий оброк.

Внаслідок «волочної поміри» (1557 р.) фактично припинилось вільне землекористування і процес закріпачення селянства набув ще більших обертів. Панщина з двох тижнів на рік зросла до двох днів на тиждень. «Артикули» Генріха Валуа (1573 р.) надали право феодалам запроваджувати необмежену панщину «по волі пана». За третім Литовським статутом (1588 р.) селянин, який прожив на землі пана десять років, набував статус кріпака. Удвічі, з десяти до двадцяти років, збільшувався термін розшуку кріпаків-втікачів. Цей статут установив вигідний для панства порядок, за яким селяни «мають бути осажувані на землях і розумітись за отчичів». Феодали отримали право продавати, купувати, дарувати, передавати у спадщину, віддавати як заставу, судити й карати своїх селян.

Законодавство закріплювало лише обов’язки селян, а не їх права. Не задовольняючись цими нормами, феодали на свій розсуд складали ще більш суворі власні кодекси щодо підлеглих селян. Особливо жорстокого гніту зазнавали українські селяни з боку середніх та дрібних польських шляхтичів — управителів або орендарів магнатських маєтків. Як зазначає у своєму Описі України Г. Боплан, українські селяни виконували «тисячі виснажливих і несправедливих вимог…, поміщики, відбираючи маєтки від селян, розпоряджаються вільно і життям їх. Багато хто з них (селян) від рабства рятується втечею».

Міське населення за своїм соціальним становищем становило три основні групи: міський патриціат, власне міщанство і міські низи.

На вищому щаблі соціальної ієрархії перебував невеликий за чисельністю міський патриціат: впливові сім’ї багатіїв, найзаможніші купці та власники ремісничих майстерень. Аристократичний прошарок міст утворювали переважно іноземці. До того ж влада надавала іноземним колоністам широкі соціально-економічні права, пільги та привілеї.

Власне міщанство («поспільство», «бюргерство») становили звичайні повноправні мешканці міст: середні та дрібні торгівці, ремісники, майстри, власники невеличких промислів і майстерень. Бюргерство, невдоволене привілейованим становищем міської аристократії, перебувало в опозиції до неї й прагнуло розширити свої права. Міщани-українці зазнавали також національно-релігійних утисків. Вони були обмежені у праві займатися торгівлею та деякими прибутковими видами ремісництва. Й проживати могли тільки у певному районі (у Львові це була Руська вулиця), як правило, у передмісті, а то й за межами міста.

Більшість населення міст становили міські низи — «робітні люди», «партачі», ремісники, що розорилися, підмайстри, учні, голота, плебс. Посилення соціального, національного та релігійного гноблення, експлуатації міських низів змушувало голоту чинити опір; час від часу через це виникали навіть локальні конфлікти.

Інтенсивний розвиток ремесла спричинив появу в містах об’єднань — цехів. Члени цих своєрідних професійних корпорацій за соціально-правовим станом не були рівними. Повноправними вважалися лише майстри; вони мали високу кваліфікацію й володіли майстернями, де працювали кілька найманих підмайстрів та учнів. Очолювали ці об’єднання цехові старости («цехмейстери»), яких обирали з-посеред найвпливовіших майстрів. Вони розпоряджалися майном, керували справами цеху, здійснювали в ремісничих громадах судові повноваження з цивільних, господарських і дрібних кримінальних справ.

Соціально-правове становище міського населення залежало також і від категорії міста, де воно проживало. Більша частина міст, особливо дрібні та середні, була перетворена у приватну власність польських та українських магнатів. Менша ж їх частина, особливо ті, що займали важливе стратегічне положення, вважались королівськими і управлялися королівськими старостами.

Мешканці королівських міст виконували загальнодержавні й міські повинності (будували й ремонтували споруди та шляхи, утримували адміністрацію, міську варту, виробляли зброю і боєприпаси, створювали ополчення у випадку нападу ззовні тощо). Вони сплачували особливий податок на користь старости — десятину від торгівлі. Інші податки визначалися залежно від кількості землі, що перебувала у користуванні, наявності будинків, ремісничих майстерень тощо. Усі міщани сплачували подимний податок.

Жителі приватновласницьких міст, крім загальнодержавних податків, виконували повинності на користь власника й не могли без дозволу адміністрації залишати місто.

Мешканці самоврядних міст, хоча й були юридично вільними, але також не звільнялися від повинностей і податків.

Починаючи з останньої третини ХVI ст., в містах поширилась діяльність православних братств. Найвідомішими з них були: Львівське, Луцьке, Київське, Перемишльське. Братства створювали школи, друкарні, сприяли будівництву храмів, намагалися виборювати громадянські та релігійні права православних у судах та станово-представницьких органах влади — сеймиках і сеймах.

Органи влади й управління

Державний лад Речі Посполитої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Галичина з Холмщиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литовського князівства (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).

Вищі органи влади й управління. Законодавча влада належала Вальному (всепольському) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату, й посольської ізби (зборні).

Державу очолював король, його, починаючи з 1386 р., обирали на особливих сеймах. Отже, за формою правління це була шляхетська республіка на чолі з королем. Державний статус королівської влади визначався «Артикулами» Генріха Валуа, французького принца, обраного в 1572 р. королем Речі Посполитої. Король відмовлявся від успадкування влади, зобов’язувався питання війни і миру вирішувати з урахуванням думки сенату. Він повинен був кожних два роки скликати сейм, а, в разі порушення ним прав і привілеїв шляхти, остання мала право відмовитись від покори королю.

Сенат, у якому головував король, об’єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а лише висловлювали свою думку з наведених питань. На цій основі король, або за його дорученням канцлер, формували «конклюзію» — загальний висновок сенаторів. Посольська ізба складалася із 170 послів (делегатів), яких обирали на шляхетських повітових сеймиках.

Сейм мав виключне право ухвалювати закони, встановлювати податки, визначати напрями зовнішньої політики, санкціонувати скликання ополчення (посполитого рушіння). Рішення сейму могли прийматись тільки одностайно (одноголосно), бо діяв принцип «вільного вето».

Центральне управління здійснювали король та вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським двором, коронний канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею корони, коронний гетьман очолював польське військо.

Місцеве управління, судова і військова влада на місцях перебували в руках панства і шляхти. Після Люблінської унії 1569 р. обласні привілеї були порушені, а територія України поділена на воєводства (старі — Руське, Белзьке та Подільське й нові — Волинське, Брацлавське, Київське, а з 1630-х рр. — Чернігівське) на чолі з воєводами і на сімнадцять судових повітів на чолі зі старостами і земськими суддями. У деяких воєводствах поряд із повітами зберігались і такі адміністративно-територіальні одиниці, як землі. На українських теренах, що входили до складу Литви, продовжували існувати волості, з яких складалися повіти. Своєрідний статус мали староства, що були як адміністративно-територіальними, так і господарськими одиницями й отримувалися від короля за службу. В міста, де були фортеці, крім старост, призначалися каштеляни, на яких покладалися функції комендантів.

Система органів місцевого управління створювалася відповідно до нового адміністративно-територіального поділу. Основними місцевими керівниками залишилися воєводи, старости та каштеляни. Вони зберегли в своїх руках адміністративні й судові функції, а також військову владу на своїх територіях. На всіх ланках місцевого управління було створено численний штат посадових осіб — урядників, писарів тощо. Але зростанню ролі чиновницького апарату перешкоджала шляхта, яка зберігала значний вплив на місцеве управління, перш за все, через шляхетські сеймики у волостях, земствах і повітах.

На селі деякий час продовжували діяти сільські сходи або сільські громади, що обирали сільських старост. До волосного управління входили волостель і писар. З поглибленням кріпосного права і посиленням політичного впливу шляхти ці залишки громадського самоврядування зникли. Воєводською і старшинською адміністрацією в селах призначалися управителі. На приватновласницьких землях управителі в селах і волостях призначалися власниками.

У містах порядок управління був досить строкатим і будувався відповідно до категорії міста. В королівських містах адміністрацію формувала королівська влада, у приватновласницьких — магнати, шляхта, церква, яким належало дане місто чи містечко. Управління здійснювалося призначуваними війтами та їх помічниками. В деяких містах міщанам дозволялись окремі елементи самоврядування: верхівкою міщан могли обиратися одно чи двопалатні ратуші, «радовці», які допомагали війту. В цілому ж власники міст — феодали, а також королівська адміністрація втручалися в соціально-економічне життя міст, обкладали населення непомірними податками й повинностями, а інколи й просто грабували. Тому міщани всіляко (за певну винагороду) домагалися переведення королівською владою їхніх міст на самоврядування на основі магдебурзького права.

Мешканці самоврядних міст щорічно обирали магістрат, який складався з двох колегій — ради і лави. Міську раду складали обрані, як правило, із багатих міщан, радці (радники, ратмани). Радці обирали зі свого складу бургомістрів (бурмістрів), які головували на засіданнях ради. Рада виконувала адміністративні та господарські функції, а також функцію суду в цивільних справах. Міська рада також обирала або призначала лаву, яка була судовим органом. До її складу входили лавники на чолі з війтом.

На чолі магістрату стояв війт, якого обирав магістрат і затверджувала королівська адміністрація. При магістраті служили городничі і возні, на яких покладалися поліцейські та інші функції, у тому числі й судових виконавців. Магістратською канцелярією відав писар.

Судова система ґрунтувалася на становому принципі побудови суспільства і була залежною від адміністративної влади.

Вищими судовими інстанціями були сеймовий та королівський суди, де судилися магнати і родовита знать. Основною ж судовою ланкою були створені в повітах земські, гродські та підкоморські суди.

У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розглядалися кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали. Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обиралися повітовими шляхетськими сеймиками.

Найтяжчі кримінальні справи шляхти та інших людей розглядали гродські (міські, замкові) суди, в яких головними суддями виступали воєводи і старости. Тут також судили злочинців, які були затримані на місці злочину, і розглядали справи про повернення челяді і невільних селян. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. Вищий — був судом другої інстанції і до його складу входили головні судді. Нижчий суд діяв у складі намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання гродських судів відбувалися щомісячно і тривали перші два тижні. На гродські суди покладалося й виконання вироків, в тому числі інших судів повіту.

Функції встановлення межових знаків, розгляду конфліктів щодо меж земельних володінь феодалів покладалися на підкоморський суд, який діяв на Правобережній Україні на підставі Статуту 1566 р. Справи тут розглядалися одноособово суддею — підкоморієм.

Важлива роль у судовій системі повіту належала замковим канцеляріям. Основним їх призначенням було оформлення майнових угод, реєстрація заяв про вчинення злочинів тощо. Відповідно до Волинського привілею 1569 р. судочинство в судових установах повітів здійснювалося переважно «руською», тобто українською мовою.

Магнати і шляхта мали вотчинні (доменіальні) суди, де вони особисто чи, за їхнім дорученням, управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. Справи розглядалися з урахуванням волі феодала та місцевих звичаїв. Різновидом по суті доменіального суду були суди власників у приватновласницьких містах.

У самоврядних містах основними видами судів були поточний та виложений. Поточний суд розглядав переважно цивільні та господарські спори і збирався не пізніше як на третій день після подання заяви позивачем. Він працював у складі заступника війта, кількох бургомістрів, радців і лавників. До юрисдикції виложеного суду належали кримінальні й цивільні справи, а також справи, що передавались на його розгляд поточним судом. Сесії виложеного суду скликалися тричі на рік і тривали до двох тижнів кожна. Головував на них війт. Судові функції здійснювали також магістрати й ратуші. Магістратські суди цивільні справи розглядали у складі ради на чолі з бурмістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. До розгляду найтяжчих кримінальних справ (убивство, розбій, посягання на життя шляхтича тощо) залучався міський староста. Староста разом з війтом розглядав судові справи також у випадках, коли сторонами виступали мішани і волосні люди. У ратушних містах судочинство здійснювалося за участю війта або бургомістра під головуванням міського старости чи іншого урядовця. У якості суду другої інстанції, де можна було оскаржити рішення міських судів, виступав підвоєвода.

Церковні суди, роль яких на українських землях була значною, поділялися на духовні, доменіальні і монастирські. Духовні суди розглядали справи про порушення християнських канонів, церковних обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо. Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на церковних землях. Аналогічними правами користувалися монастирські суди. Судові функції виконували церковні ієрархи (єпископи, протопопи). За часів П. Могили церковна юрисдикція була зміцнена введенням консисторського суду митрополита, який діяв як вищий церковний суд.

На королівських землях продовжували існувати залишки копних або громадських судів, які діяли на основі норм звичаєвого права і розглядали цивільні й дрібні кримінальні справи (крадіжки, бійки, легкі поранення тощо), що виникали між королівськими селянами. Діяльність цих судів перебувала під впливом представників королівської адміністрації.

Риси права

Джерела права. Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєвого руського права та законодавчих документів польсько-литовського законодавства (статутів, судебників, сеймових постанов, привілеїв тощо).

Королівські та великокнязівські грамоти, «Устава на волоки», Литовські статути визнавалися польськими судами основними джерелами чинного права. Звичаї, як джерело права, відійшли на останнє місце. Однак спочатку роль польського права у регуляції суспільного життя на українських територіях не була значною. У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифікації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалася у Великому князівстві Литовському на основі київського права.

На українських землях продовжував діяти Другий Литовський статут 1566 р., який взагалі вважався українським. Після зміни у державному становищі Литви за Люблінською унією польські феодали вимагали виправити та доповнити текст другого Статуту відповідно до польського законодавства. Проте комісія на чолі з литовським підканцлером Л. Сапегою підготувала проект статуту на засадах самостійності і повноправності Великого князівства литовського. По суті це суперечило умовам унії. Тому, вірогідно, він і не розглядався сеймом Речі Посполитої. У 1588 р. цей проект був затверджений королем Сигизмундом ІІІ як Третій Литовський статут 1589 р. Він набрав чинності у Великому князівстві Литовському, а також на українських землях („нових воєводствах”), що відійшли до Польщі. Структурно він складався з 14 розділів і 488 артикулів. Виданням 1588 р. у Вільно Статуту давньоруською мовою був завершений процес уніфікації правових систем на українських землях. Замість різноманітних місцевих прав було створено загальне «посполите право». На початку XVII ст. Статут 1588 р. переклали на польську мову і з доданням положень з польських конституцій у 1614 р. надрукували польською мовою. При перекладі в цій редакції Третього Литовського статуту знайшли своє відображення окремі принципи польського феодального права.

Статут 1588 р. — це найдосконаліший кодекс феодального права. Він всебічно регулював суспільні відносини, містив досконалі та той час норми державного, адміністративного, цивільного й кримінального права. У Статуті юридично закріплювалося панівне становище шляхти, оформлялося остаточне закріпачення більшості селянства, регламентувалася процедура судочинства. Як зазначають І. Усенко та В. Чехович, прогресивним було декларування обмеження влади монарха законом, проголошення єдності права для всіх громадян, відмежування судової влади від адміністрації. Статут 1588 р. захищав інтереси українського (руського) населення від польської експансії, гарантуючи право судитися за нормами свого звичаєвого права у копних (громадських) судах, вимагав, щоб суддів і управителів обирали з людей, знаючих право й руське письмо. За своїми правничими якостями Третій Литовський Статут стояв значно вище багатьох тогочасних західноєвропейських кодексів. Він мав чималий вплив на законодавство сусідніх держав, був чинним, як офіційний збірник законів, в Україні-Гетьманщині і продовжував діяти на українських землях аж до середини ХІХ ст.

Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, відповідно до якого окремі міста дістали право самоврядування. В українському судочинстві застосовувались положення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема, «Статей магдебурзького права» Б. Троїцького, «Зерцала саксонів» П. Щербича, «Права цивільного хелмінського» П. Кушевича. Однак місцева інтерпретація магдебурзького права не дозволяла містам стати цілком самостійними і незалежними. Можна погодитись з думкою С. Юшкова, який вважав, що магдебурзьке право в українських містах застосовувалося лише як зразок юридичного регулювання.

Магдебурзьке право посилило диференціацію міського населення: верхівка (шляхта, купецтво, власники майстерень) набула панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного права) православної церкви були кормчі книги «Номоканон» і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був «Звід канонічного права» 1532 р.

Цивільно-правове регулювання. Серед основних інститутів права того часу було право власності. Існував поділ речей на рухоме й нерухоме майно. До останнього за польсько-литовським правом належали маєтки, будівлі, землі, ліси, тобто усе, що було пов’язано із землею. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодального землеволодіння (королівського, великокнязівського, магнатського, шляхетського, церковного). Власниками землі могли бути лише «вільні люди шляхетського, військового і громадянського стану».

Третій Литовський Статут заборонив селянам відчужувати землі, на яких вони сиділи, без згоди своїх панів.

Правовий режим маєтків залежав від способу їх придбання. Розрізнялися: а) одержані у спадщину родові володіння («отчини», «дідини»); б) одержані в користування за службу на визначений час (наприклад, «до живота», «до волі панської»); в) «куплені». Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, отриманих іншими шляхами, існували певні обмеження. Так, за Литовськими статутами 1529 і 1566 рр. власники родового і вислуженого майна могли продавати, міняти, дарувати лише третину такого майна. Зрозуміло, що ці обмеження суперечили як статусу шляхти, так і потребам господарського розвитку. Литовським статутом 1588 р. вони були остаточно скасовані.

Право володіння ґрунтувалося на пожалуванні господаря, яке підтверджувалося відповідною грамотою. У випадку відсутності грамоти застосовувався принцип давності часу. За Статутом 1529 р. після 10-ти років володіння землею гарантувалася недоторканність таких володінь і будь-які позови визнавалися недійсними. За загальним правилом, шляхетська земельна власність усіх видів була недоторканною. Винятком було майно державних злочинців, яке конфісковувалось.

Обов’язком кожного землевласника, за Литовськими статутами 1529, 1588 рр., було особисте несення військової служби. Крім того, він був зобов’язаний поставити на війну певну кількість озброєних людей, залежно від розміру володіння. Шляхтич, який не виконував військову повинність, втрачав право на володіння землею. Передбачалась можливість неприбуття на службу лише у зв’язку з хворобою.

У самостійний правовий інститут виділилось і спадкове право. Успадкування розрізнялося за законом, за заповітом і на основі звичаю. За законом діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Однак у Польщі нерухоме майно переходило до синів і лише у разі їх відсутності маєтки успадковували дочки. Пізніше, за Литовськими статутами, до спадкоємців за законом почали належати діти, внуки, правнуки, а за їх відсутності — бічні кровні родичі (брати, сестри тощо). Але, що стосується батьківського, в тому числі купленого майна, дочкам належало «тільки придане з четвертої частини». Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, рівно розподілялося між дітьми.

У деяких випадках спадкоємці могли бути позбавлені спадщини. Так, втрачали свою частку батьківського майна дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шляхтянка, яка без згоди родичів виходила заміж за простолюдина.

За заповітом успадковувалось рухоме майно і куплена нерухомість, яка не входила в родову власність. Права заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди. За відсутності нащадків родове (батьківське) майно переходило до близьких родичів по чоловічій лінії, а материнське — успадковували родичі, які були ближче до материнської маєтності. У випадку відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалося вимороченим і переходило у власність держави.

Чимало конкретних питань успадкування Литовський статут 1588 р. відносив також до сфери регуляції норм Руської правди і звичаєвого права.

В умовах феодального суспільства зобов’язальне право не набуло значного розвитку. У натуральному господарстві були поширені насамперед договір міни і договір дарування. Чітко було врегульовано і договір оренди, який часто застосовувався на практиці. З розвитком грошових відносин набуває розповсюдження договір купівлі-продажу спочатку рухомого, а потім і нерухомого майна. У деяких випадках (наприклад, при позиці на суму понад «десяти коп грошей») закон вимагав письмової форми договору. Як спосіб забезпечення виконання зобов’язань могла застосовуватись застава (землі, маєтку тощо).

Законом встановлювалися строки позовної давності в 5 або 10 років. При укладанні угод застосовувалися й норми звичаєвого права (вимагалась присутність свідків, які «перебивали» потискання сторонами рук; виставлявся могорич, договір скріпляли присягою).

Право чітко регламентувало процедуру продажу, дарування або застави маєтків. Такі угоди складалися в присутності трьох-чотирьох свідків шляхетського походження і скріплялися підписами та особистими печатками. Про передачу маєтку робився запис у книзі замкового суду, а під час сесії земського суду запис переносився «до книг земських».

Шлюбно-сімейні відносини врегульовувалися нормами звичаєвого права та окремими законодавчими актами, в основі яких були принципи християнського православного права. Шлюбу передував зговір батьків нареченого і нареченої. Передбачалася згода сторін, тобто тих, хто вступав у шлюб. Питання розриву шлюбу вирішувалося церковними судами, а спори про майнові відносини розглядалися світськими судами. Детально були врегульовані майнові відносини: у випадках винуватості жінки вона позбавлялася приданого й віна, чоловіка — він позбавлявся віна; коли ж шлюб визнавався недійсним, придане залишалося жінці, а віно поверталося чоловікові. Пережитком патріархальних відносин було право батьків у випадках злиднів, голоду чи іншого нещастя віддавати дітей у найми або в заклад. Батьки не відповідали перед судом на скарги своїх дітей.

Чіткого розмежування між нормами цивільного і кримінального права не існувало. Кримінальне право, що застосовувалось на українських землях, мало становий характер. Виявлялось це, з одного боку, у тому, що особисті і майнові права представників панівних станів захищались посиленими санкціями. Наприклад, Литовський статут за образу шляхтича передбачав ув’язнення, а за образу нешляхтича — штраф. З іншого боку — відповідальність магнатів і шляхти за деякі злочини, порівняно з простими людьми, була значно меншою. В законодавстві і судовій практиці розрізнялися такі кримінально-правові інститути, як умисел, необережність, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність. До суб’єктів злочину стали відносити не лише вільних, а й феодально залежних осіб. Підвищився вік кримінальної відповідальності: за другим Литовським статутом він становив 14, а за третім — 16 років.

Злочини поділялися залежно від їх об’єкта. Найтяжчими вважалися злочини проти релігії (віровідступництво, богохульство, хула Богоматері і святих, чаклунство). Далі йшли злочини проти королівської і панської влади (зрада, бунт, замах на життя і здоров’я короля чи пана, образа суду тощо). Злочинами проти особи вважалися вбивства, тілесні ушкодження, фізичні й словесні образи та ін. Вбивства, наприклад, каралися смертю. За вбивство шляхтича додатково встановлювалася плата родичам потерпілого. До злочинів проти власності належали крадіжка, грабунок, знищення чи пошкодження чужого майна і т. д. Наїзди, розбій, грабіжництво, підпали каралися, здебільшого, стратою. Виділялися й злочини проти сім’ї та моральності (примушування до одруження, шлюб із близькими родичами, двоєженство, зґвалтування тощо).

Існувала розгалужена система покарань. Покарання передбачало відшкодування збитків та страхання за принципом «на страх іншим». За чинними нормами права відповідно до виду злочину визначався вид покарання, але була відсутня визначеність чіткої міри покарання.

Найвищим видом покарання була смертна кара, яка присуджувалась за релігійні й державні злочини, вбивство, грабіжництво, крадіжку, військові злочини, злочини проти сім’ї та моралі. Розрізнялась проста (повішання, відрубання голови) і кваліфікована смертна кара (спалення, четвертування, посадження на палю, закопування живим у землю). До селян та інших простих людей застосовувалися калічницькі (відрубання рук, ніг, відрізання вух, виколювання очей) та тілесні кари (биття киями, батогами, різками). За незначні злочини практикувалося наземне або підземне ув'язнення на декілька тижнів, місяців у башті, фортеці чи в’язниці. Крім того, засуджених використовували як робочу силу. Існувала досить складна система майнових покарань, яка включала «головщину» (грошову виплату родичам вбитого), конфіскацію майна, відшкодування збитків тощо.

До панів і шляхти, якщо вони не хотіли підкорятися судовому рішенню, застосовувалось виволання (позбавлення прав і честі). Така людина втрачала шляхетство, право на майно, змушена була переховуватись за кордоном, бо в разі затримання її належало вбити. Пізніше, у XVI ст. виволання було замінено на опалу (позбавлення громадянських прав).

Існування системи станових судів і вплив польського процесуального права певним чином відбилося на судовому процесі, передусім, у шляхетському судочинстві. У земських судах процес мав обвинувально-змагальний характер. Помісну шляхту викликали до суду письмовою повісткою, тоді як для бідних шляхтичів було достатньо усного виклика.

Представництво сторін здійснювали професійні адвокати. Вони складали присягу і не мали права отримувати надто великих гонорарів. У шляхетському судочинстві існували особливі процеси: «межова тяганина», «про біглих селян» тощо.

У гродських судах поширилось застосування елементів інквізиційного процесу. Проте на відміну від західного зразка інквізиції, судочинство на українських землях було, як правило, відкритим, звинувачений мав право на захист.

Серед найважливіших доказів були: показання свідків, «поличне» (речовий доказ), власне зізнання (для чого використовувалось катування). Безсумнівним доказом вважалася присяга шляхтича.

За Люблінською 1569 р. унією українські землі увійшли до об’єднаної держави Речі Посполитої і втратили залишки автономії. Українські території, що були захоплені Польщею, зазнавали відверто колонізаторських утисків та католицької експансії. Відбулися нові структурні зміни в українському суспільстві. В новий соціальний стан оформилась панівна верхівка, яка попри українську національну належність стала носієм польської державності, польського менталітету й культури. Остаточно закріпачене й позбавлене особистих і майнових прав українське селянство потерпало від посилення феодального гніту магнатів і шляхти.

Незважаючи на вплив польської колонізації, на українських землях зберігався високий рівень власної правової культури. Функцію політичної репрезентації українського народу взяла на себе православна церква. У якості охоронця національних прав і традицій в українських містах виступають православні братства.

В умовах спольщення української еліти центром визвольного руху в Україні, головним чинником українського державотворення стала Запорозька Січ.

1. Прочитайте проект Люблінської унії (додається). З’ясуйте, які наслідки для українських земель мало утворення Речі Посполитої?

2. Охарактеризуйте зміни в панівній верстві українського суспільства польської доби. Проаналізуйте, чому вона являла собою соціальну базу полонізації українських земель. З’ясуйте, що стало економічним підґрунтям процесу відокремлення шляхти від інших станів та які зміни відбулися в її соціальному становищі.

3. Як вплинули на соціально-правове становище духовенства та православної церкви Люблінська 1569 р. та Берестейська 1596 р. унії. Яку місію взяла на себе православна церква за умов посилення католицької експансії?

4. Дайте соціально-правову характеристику селянського стану, з’ясуйте при цьому різницю між правовим становищем державних та приватновласницьких селян, відмінності у становищі особисто вільних, напіввільних селян та селян, які повністю втратили волю. Розкрийте зміст правових актів та юридичних норм, в наслідок дії яких відбулося остаточне закріпачення селянства. До чого призводило посилення соціального, національного та релігійного гноблення, експлуатації українського селянства?

5. Які соціальні зміни характерні для жителів українських міст у період польського панування? З’ясуйте, яких утисків зазнавали міщани-українці і в чому конкретно це проявлялося. Зокрема, проаналізуйте доданий до теми документ про обмеження польським королем Сігізмундом І українців щодо місця мешкання у Львові і заняття ремеслом.

6. Складіть схему органів центрального та місцевого управління на українських землях періоду польського панування.

7. Складіть схему судових органів на українських землях польської доби. Охарактеризуйте порядок створення, структуру та юрисдикцію земських, гродських, і підкоморських судів. Розкрийте характер діяльності та повноваження доменіальних та церковних судів. У чому полягали особливості судочинства у самоврядних містах? Які зміни відбулися в діяльності копних судів?

8. Назвіть і охарактеризуйте джерела права, що діяли на українських землях у період польського панування. Поясніть чому спочатку роль польського права у регуляції суспільного життя на українських територіях не була значною. З'ясуйте, які правові акти визнавалися основними джерелами діючого права, а які з часом відійшли на останні місця.

9. Як відомо, на українських землях продовжував діяти Другий Литовський статут 1566 р., який взагалі вважався українським. Що спричинило потребу у продовженні кодифікаційних робіт по виправленню та доповненню його тексту? Ознайомтесь із доданими до теми витягами з тексту Третього Литовського статуту. Охарактеризуйте його структуру, зміст та значення. Чи правомірно стверджувати, що з прийняттям цього важливого джерела права був завершений процес уніфікації правових систем на українських землях?

10. Поясніть, чим було спричинено значне поширення на українські міста магдебурзького права; які його джерела застосовувалися в українському судочинстві. З'ясуйте, як застосування магдебурзького права відбилося на соціально-правовому становищі міст та чи можна стверджувати, що магдебурзьке право в українських містах застосовувалося лише як зразок юридичного регулювання.

11. Проаналізуйте процес розвитку інституту права власності. Охарактеризуйте зміни у правовому регулюванні феодального землеволодіння. Проаналізуйте доданий до теми витяг з постанови польського сейму (1590 р.) про роздачу земель на Україні магнатам і шляхті.

12. Охарактеризуйте процес розвитку зобов’язального та спадкового права.

13. Дайте характеристику шлюбно-сімейного права, зверніть увагу при цьому на характерні риси його розвитку та пережитки патріархальних відносин, які воно зберігало. З'ясуйте, які встановлювалися умову взяття шлюбу, та як врегульовувалися майнові відносини у випадку розриву шлюбу.

14. Характеризуючи кримінальне право, на основі аналізу норм Литовського статуту, з'ясуйте, в чому полягав його становий характер та встановіть які кримінально-правові інститути розрізнялися в тогочасному законодавстві. Які зміни відбулися в суб'єктному складі злочину. Назвіть та дайте характеристику основних видів злочинів.

15. Розкрийте мету та види покарання. З'ясуйте, в чому проявлявся становий характер системи покарань, що діяла на українських землях в період польського панування.

16. Які зміни відбулися в судово-слідчому процесі на українських землях польської доби? Який характер мав судовий процес? З'ясуйте, стосовно яких злочинів провадився розшуковий процес, в яких випадках слідство і суд були обов’язковими. Розкрийте призначення та функції адвокатів. Охарактеризуйте основні види доказів, що застосовувалися в процесі слідства та в судовому процесі.

Першоджерела

(Уривок з грамоти польського короля м. Львову)

Під час нашого перебування в минулому році у місті Львові до нас звернулись з скаргою громадяни того ж нашого міста Львова руської віри, яких там живе чимало, що хоч вони користуються тим же самим правом, однаково з іншими громадянами, що населяють це місто, платячи податки, проте бурмистри зазначеного міста забороняють їм купувати будинки, які знаходяться поза межами їх вулиці, тримати шинки, продавати та пити вино, пиво та інші напої, торгувати сукном, а також займатися ремеслом, записуватися в цехи, забороняється їм це не внаслідок шкоди, чи збитків, чи нехтування, що вони ніби роблять. Навпаки, самі бурмистри і громадяни католицької чи римської віри здійснюють вповні свої усталені законом права і свої законні справи. Переобтяжені великою роботою і державними справами і не маючи можливості негайно розглянути і закінчити це спірне діло, ми направили та внесли його на генеральний сейм і наказали згаданим сторонам прибути перед нами на цей же сейм в певний термін.

Ми вияснили, що довгий час наші попередники не змінювали і не встановлювали в своїх ухвалах нічого і ніколи з і приводу справи згаданих громадян м. Львова грецької та руської віри, тому, порадившись з нашими радниками, ухвалили і цим нашим листом визначаємо: самі громадяни м. Львова грецької або руської віри задоволені своїм місцеперебуванням і вулицями, з давніх-давен визначеними для їх житла тут у Львові; інше ж житло, що знаходиться по інших місцях і вулицях, де раніш не жили вони самі або їх попередники, вони не можуть і не мають права купувати, будувати та мати у володінні.

(Витяги)

ОБРАННЯ КОРОЛЯ

Насамперед: Польське королівство і велике князівство Литовське, згідно з попередньою інкорпорацією між ними, складають з обох вищезазначених народів одно, нерозрізнюване, неподільне тіло, одно зібрання, один народ, так що віднині у цього з двох народів одного зібрання, з'єднання, неподільного народу і майже єдиного, однорідного, нерозрізнюваного і неподільного тіла буде на вічні часи одна голова, не окремі государі, а один — король польський, який, згідно з давнім звичаєм і привілеєм, спільними голосами Поляків і Литви буде обиратися в Польщі, а не в іншому місці.

…Обраний таким чином на Польське королівство буде миропомазании і коронований у Кракові. Що ж до обрання, введення його на стіл великого князівства Литовського, то воно повинно припинитися, так щоб уже віднині не було ніякого сліду його і подоби.

СЕЙМИ

Головний сейм завжди повинен бути один, а не окремі; крім того, повинен бути один ніколи не роздільний сенат… На цих сеймах, — віднині єдиних сеймах королівства, — все, що буде потрібно, буде обговорюватися, робитися і вирішуватися загальною нарадою і за спільною згодою всіх чинів, які мають право бути на сеймі.

МОНЕТА

Монета повинна бути одноманітна і однакова по вазі, пробі, поділу і напису, що ми і наші потомки без загаяння зобов'язані будемо здійснити.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Що стосується договорів і союзів, то зроблено таку постанову: віднині всі угоди, укладання миру, посилання послів у далекі і суміжні країни мають бути здійснювані не інакше, як з відома і за спільною радою обох цих народів.

ПРИВІЛЕЇ І ВІЛЬНОСТІ ЛИТВИ

Обдумано і вжито заходів до того, щоб це єднання і унія великого князівства Литовського з Польщею ні в чому не підривали, не ображали і не зменшували тих прав, привілеїв, вільностей і звичаїв великого князівства Литовського, які не суперечні польському народові…

ТОРГОВІ МИТА

Як у Польщі, так і в Литві повинні бути знищені всі торгові мита і побори на землі і на воді, під якою б назвою вони не були, — наші, сенаторські, шляхетські, духовні; віднині і на вічні часи не слід брати ніяких мит з духовних і світських людей шляхетського звання і з їх підданих з будь-яких речей їх власної роботи і кормління, але з тим, проте, щоб вони цим шляхом не сприяли униканню від купецьких мит, що повело б до зменшення і затаювання давніх наших мит і мит інших чинів у Польщі і в Литві.

ПРАВА ПОЛЯКІВ І ЛИТОВЦІВ

Віднині як поляк у Литві, так литовець у Польщі може купувати маєток і оселитися всяким законним способом і може по закону займати посаду в тій землі, в якій матиме осілість.

Статут великого князівства Литовського від найсвітлішого господаря короля його милості Жикгимонта Третього на коронації в Кракові виданий року 1588

Дивіться, що маєте чинити, бо не чините суд людський, а суд Божий. Як кого засудите — все на вашій совісті буде. Нехай завжди з вами буде страх Божий. І чиніть усе щиро, бо немає перед Господом Богом нашим неправди, а ні правдивих людей…

Даруйте справедливість землі, у якій чините суд. Хто любить неправду, той ненавидить душу свою.

Правдиво судіть, сини людські.

Жикгимонт Третій, Божою милістю король Польський, великий князь Литовский, Руський, Пруський, Жомоїтський, Мазовецький, Іфлянтський, тією ж Божою милістю призначений король Шведський, Кготський, Вандальський й великого князівства Фінського та інших.

Розділ перший — про нашу особу панську

Артикул 34. Про надання двох голосів або посад одній особі.

Одній особі, навіть найзнаменитішій і найзаслуженішій, двох голосів на лаві ради нашої, а також двох посад земських і дворянських староств судових відтепер і на всі часи давати не будемо…

Розділ четвертий — про суддів і підсудків

Артикул 2. Про суддів, які мають бути обрані.

Постановляємо, що на суддівство, підсудство і писарство не можуть бути обрані духовні особи, а ні каштляни, маршалки і старости судові, а ні підкомірні, військові, а ні хорунжі земські, дворянські і повітові, і ніхто такий, хто б іншим урядником земським був… З ласки нашої панської можуть урядники земські, підсудді і писар, а також маршалки, підкомірні, хорунжі бути державцями і тіунами дворів і добра нашого, але тільки не староств судових як у тому ж, так і в іншому повіті.

Артикул 58. Про прокураторів: які особи і де ними не можуть бути.

Постановляємо також, що прокураторами не можуть бути такі особи: суддя, підсудок і писар земський, також урядник гродський, у тих повітах і при тих судах, де вони урядники; у тих же повітах та інших судах, де вони не є урядниками, але можуть виступати з користі або з дружніх стосунків на захист інших, не можуть бути прокураторами. Не можуть також бути прокураторами особи духовні; проте виступати з власними промовами і відстоювати право їм вільно має бути.

Артикул 59. Про покарання неправдивих і підступних прокураторів; стосовно того прокуратора, який свавільно право тлумачить — іншого прокуратора на його місце поставити.

Артикул 69. Про міщан права Магдебургського.

Постановляємо так: коли б комусь із міщан наших права Магдебургського якась кривда була вчинена від князів, панів та землян і підданих їхніх, і вони самі добровільно не захотіли б справедливо діяти стосовно своїх підданих, тоді такого кожного міщанина може до суду земського повітового покликати і потім поступати згідно права і Статуту земського.

Артикул 85. Про полюбовний (мировий) суд.

Постановляємо: якби мирові судді узгоджене якесь рішення прийняли і письмове те рішення обидві сторони (позивач і відповідач) своїми печатками скріпили, а опісля одна якась сторона не захотіла б дотримуватись і виконувати те рішення, тоді вона має подати на розгляд до суду земського, і земський суд, розглянувши узгоджене (полюбовне) рішення суддів обома сторонами пропечатане, має те рішення взяти і змусити сторони виконувати рішення. А якби суд полюбовний прийняв інші рішення, і коли обидві сторони звернуться до земського суду або одна сторона по кличе іншу сторону на суд, тоді земський суд має розглянути і розсудити і який суд (полюбовний) вирішив справу у відповідності з правом, те рішення залишити чинним. Якщо ж суд обох сторін при вирішенні справи відійшов від загального права і ухилився від полюбовного рішення, тоді лава земська… має рішення своє по праву у судочинству завершити.

Розділ сьомий — про записи і продажу

Артикул 8. Про записи людей простих вільних, прийшлих і орендних.

Постановляємо, що коли б якась вільна-прийшла людина знайшла захист у якогось пана, а той пан майном своїм якусь допомогу їй надав, а та людина на те майно, взяте у пана, лист-запис свій добровільно з обов'язковими у ньому вказаними під печатками трьох шляхтичів, гідних довіри, дала, такий запис згідно права має бути чинним. Люди вотчинника, що відійшли від своїх панів і пішли до інших панів за наявності запису про зобов'язання, то такі записи не можуть мати чинності і той, кому що одпишуть, нічого отримати не може. Плата за оренду корчм, млинів, за лісові роботи і таке інше, якщо вона зафіксована у такому вигляді, як того вимагає цей артикул, має сплачуватись, як того вимагає право.

Розділ восьмий — про заповіти

Артикул 2. Про заповіти на рухомі речі і на набуті помістя — як вони мають оформлятися.

Постановляємо: Якби хтось на рухоме майно, або на помістя, будь-яким чином набуті, надумав заповіт скласти, тоді він, будучи здоровим або й хворим, але при добрій пам'яті і здоровому глузді, має право вільне майно своє рухоме, а також помістя ним самим набуте, але не батьківське і не материнське, кому захоче, за своєю доброю волею як духовним, так і світським особам, заповідати. При складанні заповіту має бути свідчення ради земьскої або гродського того повіту, де той заповіт складається, а якщо він не зміг би одержати свідчення ради земської так само, як і гродського повіту, тоді необхідно, щоб хоч одна особа радна прибула, маючи при собі двох шляхтичів; а може бути і один урядник при трьох шляхтичах, які у тім панстві нашого Великого Князівства Литовського осіли, і можна заповіт складати. А коли та особа, що заповіт складала, помре, і вже остаточно свою волю підтвердила, доклавши до заповіту свою печатку, і якби ще хтось умів і міг писати, має підписати заповіт; також і ті, хто засвідчував, якщо хтось з них уміє писати, мають своєю рукою заповіт підписати. Потім той заповіт, таким чином оформлений, на вічні часи… ні в чому порушений не може бути.

Розділ дев'ятий — про підкомірних в повітах і про права на землю, про розмежування і межі.

Артикул 2. Про обов'язки і владу підкомірного.

У справах про спори на земельну власність і розмежування, отриманих від суду земського або гродського, підкомірці мають силою нашою і своєю владою урядника дати позови сторонам за ім'ям своїм, печаткою своєю і підписом руки своєї, а після позовів, даних особисто, через когось, мають протягом шести тижнів скласти земельне розмежування, чи інші спори за пожитки…А хто позов візьме і не скористається ним протягом року, має брати новий позов. Виїхавши за позовом, підкомірний має розглянути докази про право власності, документи і межові знаки, а також свідчення свідків — і чиї документи кращі і межові знаки повніші, а свідки правдивіші, ту сторону до доказу допустити і, вислухавши докази, згідно Статуту провести розмежування і знаки межові встановити; і кого винним буде визнано, той по винен платити… (за виклик);… там же на місці, не відкладаючи на інший час, встановити суму відшкодування і на те все лист свій судовий з печаткою своєю і підписом своїм має дати.

Артикул 27. У чужої людини ніхто не може купувати її землю без волі її пана.

Постановляємо, що у бояр і людей простих князівських, панських і землянських ніхто землю купувати або на літо орендувати для обробітку не може без дозволу пана його. А коли б хтось у чужої людини землю без дозволу пана його купив або орендував і щось би на ній посіяв, тоді той посів і гроші втрачає. А той чоловік, кому належить земля… має ту землю забрати; а він (покупець), у кого землю купив або орендував і у поручника, через якого давав гроші, вимагати повернення (грошей) не має права, поскільки він діяв всупереч статуту нашому. Так само і чужу людину, дружину і дітей його не може ніхто купувати і наймати без дозволу пана його або урядника — найм буде не дійсним.

Артикул 28. Про поруки людей простих.

Постановляємо, що бояри панцирні, путні і люди простого стану не можуть без відома і дозволу письмового панів своїх нікому у речах своїх ручатися. Одне ж тільки їм вільно буде, без відома панів своїх ручатися у речах рівних, тобто, вартістю не більше чотирьох кіп фошей. І коли б одна людина захотіла б ручатися за кількох осіб, то сума ручання не може перевищувати чотирьох кіп грошей.

Розділ одинадцятий — про злочин, бійку і головщину шляхетську

Артикул 2. Про доведення злочину — як скаржник має сповіщати і скаржитись.

Коли б проти когось такий злочин, як вище зазначено, було вчинено, і було його вбито, тоді сторона потерпіла відразу після злочину має про той злочин і вбивство повідомити околичних сусідів своїх, а якщо їх немає, то шляхті — людям добрим, а коли немає шляхти, то околичним сусідам, хоча б і не шляхтичам, але людям добрим, довіри гідним, а потім має поскаржитись раді нашій гродській судовій того повіту, де цей злочин вчинено, і возного взяти, і йому про злочин розповісти і вбитого показати, а потім про злочин скаргу в книги ради гродської записати, при цьому труп той привезений має показати членам ради судової, які будуть на місці. А після цього труп той може бути похований не чекаючи закінчення судового розгляду… А коли б господар будинку був вбитий, тоді його дружина і діти його, а якщо не буде дружини і дітей, то його близькі таким же чином мають повідомляти і доводити про той злочин. А після цього злочинець і його помічники мають бути покарані у відповідності з артикулом першим цього ж розділу. А коли ж помічники на гарячому вчинку не були спіймані, але в тому звинувачувалися б, про те, до того не зналися і присягнули б, що не брали участі у злочині, мають бути вільними; а коли б не присягнулися, тоді мають бути на горло скарані, як і сам злочинець. А коли б злочинець напав на дім і не вбив, а лише поранив, тоді потерпілий таким чином має повідомити про злочин і показати рани околичним сусідам і повідомити раду і записати, як уже було зазначено, і довести про злочин і покарання за допомогою людей добрих, шляхти і за присягою; а коли присягнуть, то злочинець і його помічники мають бути покарані, як вказано у вищезазначеному артикулі; а штраф за поранення і за заподіяну шкоду мають взяти з його помістя, а коли такого не буде — з маєтності рухомої. Коли б шести свідків не мав, тоді з двома шляхтичами, людьми сторонніми, а коли б і їх не було — з домашніми, як вище зазначено, присягнути має; а злочинця, за таких неповних доказів, на горло не карати, проте за злочин дванадцять рублів грошей за шкоду має сплатити, а за вину двадцять чотири тижні у вежі на дні має сидіти; а коли б на своєму стояв (про не винність), то як поранений, на ранах своїх має присягнути…і злочин, і заподіяні збитки йому мають не приписуватися. А коли б за того злочину нікого не було вбито і поранено, а тільки б заподіяно шкоду, то такий злочин треба доводити так же, як зазначено вище…

Артикул 39. Про покарання людей простого стану за вбивство шляхтича.

Постановляємо: коли б люди простого стану, чи будуть вони нашими, господарськими, або князівськими, панськими, землянськими, або бояри панцирні, путні, міщани або люди тяглові, вбили шляхтича або шляхтанку, то скільки б їх через потерпілу сторону не було б звинувачено у відповідності з правом і у відповідності з артикулом доказано, мають усі бути на горло скарані; проте, таких простих людей більше трьох осіб за одну шляхетську голову скарано не може бути. Це стосується вбивства, учиненого випадково. А коли б люди простого стану з умислом у домі або у господарстві шляхетському, або на дорозі шляхтича вбили, такі за доказами усі мають на горло скарані бути. А коли хто-небудь з тих станів простих шляхтича або шляхтанку побив або поранив, такому має бути відсічена рука; а коли б руку або ногу утяв, або якийсь інший член відтяв, за те на горло має бути скараний.

Розділ дванадцятий — про головщину і навізки людей простих і про таких людей і челядь, які від панів своїх відходять, а також про слуг приказних.

Артикул 2. Про людиновбивство між людьми простого стану.

Також постановляємо: коли б людина простого стану іншу людину, теж простого стану, не шляхтича, на смерть забила, то потім за доказами сторони-скаржника… звинувачена сторона має на горло бути скарана, а головщина з майна його рухомого має бути виплачена тому, кому за правом має на лежати.

Артикул 11. Людина вільна… в неволю віддана не може бути.

Також постановляємо, що людина вільна за будь-який борг в неволю вічну віддана не може бути. А якби заборгував велику суму, то її він має відробляти; чоловікові рубль грошей, а жінці копу грошей, а також і харчі має давати той, кому їх видано. І коли б ту суму до смерті не зміг би відробити, а мав би дітей дорослих, до служби і до роботи гідних, тоді діти його мають ту суму відробляти, але не більше ніж сім літ, і одержувати вони мають так, як зазначено. А закупним людям так само плата має бути така ж, як і тим вільним, які самі себе за щось запродали.

Артикул 12. Про людину вотчинну.

Коли б якась людина вотчинна, чи то боярин панцирний, путний або людина тяглова у вотчині народжена, або куплений вислужений або якимось іншим чином набутий, піде від свого пана і поселиться недалеко, за п'ять-шість миль, але у найми не піде, а буде там жити, а його пан, знаючи про це, не шукав, давність земську у десять років мовчав, тоді стосовно цієї людини він вічно має мовчати. А коли б та людина вотчинна пішла від свого пана і мешкала б далеко, за десять або за кілька десятків миль, а пан його, про те знаючи, протягом двадцяти років його не розшукував, то вже він не має права його розшукувати. А коли б той пан про ту людину, що далеко своїм домом поселилася, не знав, а та людина, що жила далеко і давність у двадцять років не пройшла або не прожила, а потім переселилася ближче до помістя пана свого, таку людину вільно буде кожному шляхтичу вимагати повернути у вотчину, скільки б земської давності не пройшло б з часу ближчого поселення. Стосовно челяді двірської, вотчинної або полоненої, яка б від своїх панів втекла, також ні віддаленість місця поселення, ні давність розшуку не може зашкодити розшукувати їх та їх дітей.

Артикул 13. Про давність поселення людини прийшлої вільною.

До того постановлено: коли б якась людина стану простого, боярин або тягла, будучи вільним прийшлим, а не вотчинним, знайшла захист у якогось князя, пана, шляхти, або допомогу від того пана отримала або не отримала, і десять років за тим паном прожила, а потім така людина або ті діти захочуть геть піти, повинні будуть відкупитися від служби десятьма копами грошей і всю допомогу, яку вони від того пана отримали, повернути. А коли б така людина або її діти, хоча б і сиділи десять років, а потім без відома того пана утекли, а той пан десять років їх не розшукував, то така людина має залишатися вільною. А коли б до десяти років пан такого втікача де знайшов, то його мають у судовому порядку визнати за вотчинного пана.

Розділ тринадцятий — про грабунок і про відшкодування.

Артикул 4. Про пограбування людини князівської, панської і землянської.

Також постановляємо: коли б шляхтич пограбував чиїхось людей на ринку, біля церкви чи на дорозі, то має заплатити потерпілій стороні штраф на суму шість рублів грошей, а вкрадене повернути, коня — конем, вола — волом. А коли б шляхтич пограбував чиїхось людей у полі або ж у іншому місці…тоді має заплатити три рублі грошей і пограбоване повернути. А мужик мужика коли б то на торзі або біля костьолу, або на дорозі пограбував — має заплатити два рублі грошей; а коли б у полі пограбував — рубль грошей. А коли б мужик шляхтича або шляхтанку пограбував, то його мають судити згідно з артикулу цього ж розділу, а вкрадене повернути: за коня — коня, за вола — вола, за корову — корову, і за всяку тварину, яку вкрав, має віддати тварину, або заплатити за неї ціну її вартості.

Розділ чотирнадцятий — про злодійство усякого стану,

Артикул 1. Про спійманого з доказами слугу або чийогось підданого — куди мають привести.

Коли б хто-небудь чийогось слугу, боярина, людину тяглу або челядника невільного з якимось доказом, речами краде ними, спіймав би… у будинку його, або ж у полі, або на дорозі, але б тільки на землі пана тієї людини, тоді таку людину має вести до пана його, чий він буде, до того двору, до якого та людина належить. А кому б вдалося чийогось слугу спіймати з доказом не у помісті пана його, а десь у іншому місці, на дорозі або на чужій землі, або у містечку, у селі іншого пана, а буде те у місті нашому, де немає судової ради і не у торговий день, або у селі нашому — такого сторона-скаржник має вести куди захоче — або до ради нашої господарської гродської того повіту, або до пана його. І коли по веде до пана, привівши його з доказом до того пана, а того не буде, то до урядника, тіуна його, а де урядника не буде і тіуна, то до дружини або дорослого сина, має просити поступити по справедливості, а той пан, а коли він буде відсутній, то панський урядник має справедливість учинити не пізніше ніж через два тижні у відповідності із цим Статутом; а коли справа дійде до зводу, тоді звід має бути вчинений у тім же місці таким же чином… А коли б той пан або урядник його справедливість не учинив, або діяв не у відповідності із звичаєвим правом, завдав кривди стороні-скаржнику, тоді, будучи на раду нашу судову покликаний, по винен сам перед радою нашою постати і того, у злодійстві звинувачуваного, доставити, а рада наша за їх показаннями має розсудити і винного, у відповідності із правом, покарати має. Якби той злодій утік від свого пана, або пан докази злочину втратив і перед судом нашим злодія не поставив, тоді він сам або його урядник має присягнути, що той злочинець втік, а докази зникли із-за недосвідченості або недбалості його; після такої присяги стороні-скаржнику він має заплатити, присягнувшись або навівши інші докази, що докази зникли. А коли злочинець той звинувачується у злочині, за який мають карати на горло, то потім де б його не спіймали, мають скарати на горло. Якщо б звинувачуваного у злочині привели до пана або дому шляхетського, пан або урядник його, тіун чи хтось інший стороні-скаржнику, вознику та іншим відмовив би у розгляді справи і звинувачуваного у злочині не захотів би забрати — таку людину стороні потерпілій треба вести до ради нашої судової гродської і там, на раді нашій, шукати справедливості.

Артикул 23. Про дружин і про дітей, які скористалися краденими речами.

А коли б у домі знайшли докази і при цьому присутні були дружина і діти, і користувалися такими речами, знаючи, що вони крадені, тоді вони повинні відшкодувати збитки, недостачу віддати, а самі мають бути головами видані, але не у вічну неволю, а виробити одну копу, як ті, що закупами були; а той злодій, що крав, має бути на горло скараний.

Вказали нам коронні чини, що від значних у наших державах просторів пустих земель, розташованих на кордоні за Білою Церквою, ніякої користі нема ні громадської, ні приватної, от же, як ці землі можна було б перетворити в корисні, аби не лежали, пусті. Тому, внаслідок даного нам від усіх чинів дозволу, встановлюємо, що будемо вважати себе вільними в роздачі в цьому розумінні тих пустирів на вічність особам шляхетського стану, вислуженим перед нами і Річчю Посполитою, на розсуд і волю нашу…,

Запорозька Січ у козацькому державотворенні

Протягом давньої історії України в тією чи іншою мірою відбувалися контакти кочової і осілої цивілізації, в яких можна побачити попередників козаків. Археологічні та писемні джерела свідчать про постійне проживання за часів Київської Русі серед тюркомовних кочівників на півдні сучасної України багаточисельних волелюбних людей суто руського походження. Вітчизняні та іноземні джерела називали це населення бродниками (інколи — берладниками). Ймовірно вони займалися мисливством, рибальством та військовою справою. Після ординської навали під загрозою нападів татарських загонів зі степу для мешканців південного українського порубіжжя необхідність бути завжди готовими для оборони значно посилилась.

Проте виникнення, як запорозького так і українського козацтва в цілому відбулося внаслідок різкої зміни суспільно-політичного клімату на українських землях в хронологічний відрізок кінця XV — ХVI століть. Під натиском, з одного боку, литовсько-польсьських феодалів, які поширювали на українське порубіжжя кріпацтво, і в результаті агресії Кримського ханства, з іншого, українське суспільство опинилося під загрозою знищення.

Виникнення козацтва пов’язане з виходом членів різних соціальних груп в безлюдні степи південної України. Поширенню уходництва сприяла наявність великих природних багатств краю. Ці люди об’єднувалися в ватаги, полювали, займалися рибальством, збиранням меду диких бджіл. У разі потреби вони спільно нападали на татар, відбиваючи в них „ясир” і награбовану худобу. З часом уходники перестали повертатися до своїх пограбованих і спустошених татарами помешкань і перетворилися на постійних оборонців українських земель.

Козаки вважали за краще жити у постійній небезпеці, виносити труднощі освоєння цілинних земель, ніж терпіти свавілля та гніт феодалів. Це була реакція на посилення кріпацтва, обмеження національних і релігійних прав українського народу. Козацькі землі відігравали роль своєрідного буфера між Кримським ханством і володіннями польських феодалів. Перша письмова згадка про українських козаків датується 1492 роком.

Основу поселенців-козаків становили селяни-втікачі. Але на нові землі переселялися не тільки бігла голота, а й заможні селяни, міщани і навіть дрібні шляхтичі, які мали широкі можливості для експлуатації бідняків. Хоча формально кожен, хто прибував на козацькі землі, діставав рівні з іншими права користуватися громадськими землями, брати участь у самоврядуванні. Суспільною організацією козацтва була «громада», яка, незважаючи на домінантну роль заможного козацтва, переважно базувалася на демократичних принципах. Козаки займалися землеробством, скотарством, мисливством, рибальством, бджільництвом, промислами, ремеслами, виробленням горілки й пива, продажем надлишкової продукції. Їхні слободи й хутори, порівняно із селами селян-кріпаків, вирізнялися значним добробутом. Серед козаків можна було знайти «плотників для будівлі будинків і човнів…, ковалів, зброярів, кравців… Всі козаки, — повідомляє згадуваний уже Г. Боплан, — вміють орати, сіяти, жати, косити., турбуються лише про корисне і необхідне, особливо в таких справах, які необхідні для сільського господарства». Вільна праця на вільній землі невіддільна від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис. Козацтво відіграло вирішальну роль у господарському засвоєнні Дикого Поля, поливаючи кров’ю і потом кожен гектар його землі.

Войовничості козацтво набувало у боротьбі із зовнішніми ворогами. Польська держава виявилася неспроможною захистити українців від татарсько-турецької агресії. Видатний український мислитель С. Оріховський-Роксолан так писав польському королеві про жахливі масштаби цього варварського етноциду: „Доки ти живеш у Краківському замку, люд Русі гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багатьох славних лицарів посічено або забрано в полон; немовлят порубано, літніх — повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодиць пов’язано і забрано разом з реманентом і худобою…”. В цих екстремальних умовах за відсутності національної держави козацтво виступає як єдино можливий самозахист українського народу, котрому загрожувала повна руйнація і фізичне винищення.

В першій половині ХVI століття внаслідок спустошливих татарсько-турецьких набігів зона осілості на Україні відсунулася далеко на північ. В умовах постійної небезпеки з боку кримських татар козаки об’єднувалися у військові загони. Помітну роль у цьому процесі у 50-70-х роках відіграв нижчий прошарок шляхетського стану (дрібна шляхта та бояри-слуги), позбавлений урядом спочатку Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої шляхетських прав. З середини 90-х років у формуванні козацького стану стрімко зростає роль селян і міщан.

Масове покозачення населення півдня України особливо виразно простежується в повстаннях 30-х років ХVIІ століття. В цей період завершується формування основ суспільно-політичної організації „козацького устрою”. На думку М. С. Грушевського козацтво в першій чверті ХVIІ ст. „стояло мов на роздоріжжі своєї соціальної еволюції, як антагоніст привілегій шляхетства, логікою соціального розвитку воно було покликане того, щоб прийняти в свій протекторат міщанство… визволити його від феодального утиску, допомогти Україні перейти з феодальної доби в добу буржуазного будівництва”.

Козаки мали окреме й своєрідне соціально-правове становище, проміжне між становищем шляхтича-поміщика і селянина-кріпака. Як і шляхтич, козак був зобов’язаний державі військовою службою. Як і селянин, козак, здебільшого, був хліборобом, бо обробляв землю власною працею. Але на відміну від шляхтича козак не мав залежних від себе кріпаків, на відміну від кріпака-селянина він був вільною людиною.

Польська держава визначала належність до цього стану виключно належністю до реєстрового козацтва — прийнятих на державну службу козаків, яких заносили до окремого списку (реєстру). Кількість їх не була значною і змінювалася залежно від зовнішніх і внутрішніх обставин.

Реєстрові козаки звільнялися від юрисдикції феодалів, старост, міських магістратів, підлягаючи виключній юрисдикції реєстрового війська. За службу вони отримували грошове жалування та низку привілеїв (право на землю, на промисли й торгівлю, звільнення від податків). У 1625 році польській уряд затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового, створивши шість полків по тисячі козаків в кожному. Уряд неодноразово призначав на керівні посади в полки вірних польській владі людей, але реєстровці відстоюючи право на власне самоврядування, не зрідка зміщували їх і обирали власних старшин.

Під час воєн уряд Речі Посполитої в декілька разів збільшував чисельність реєстрового війська. Але відразу ж після завершення бойових дій польська влада, вбачаючи певну небезпеку для себе з боку багатотисячних формувань реєстрових козаків, значно обмежувала їх кількість. Це спричинило появу козаків — виписчиків (виписаних з реєстру). Вони мали повертатися до свого попереднього стану (селянство, міщанство), але змусити їх до цього польській адміністрації вже не вдавалося. Тому виписчики, прагнучи позбутися свого невизначеного, нелегального становища, складали опозиційну групу, завжди готову повстати проти Польщі.

1638 р. сейм вдався до надзвичайних заходів, затвердивши «Ординацію Війська Запорозького реєстрового». В ній зазначалося: «На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовинних судових установ, права, доходів і інших відзнак, набутих ними…, і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані простого народу, оберненого в холопів». Виборність козацької старшини була скасована. Верховне керівництво реєстровцями відтепер належало коронному гетьманові. Військова й судова влада зосереджувалася в руках комісара, якого обирав сейм із числа шляхтичів. Осавули й полковники призначалися зі шляхтичів, а сотники й отамани обиралися із числа козаків, які мали заслуги перед польськими властями. Чисельність реєстру становила 6 тис. осіб. Для придушення можливих конфліктів серед козацтва в розпорядження старшого комісара була передана особлива гвардія із польської шляхти.

Використовуючи реєстрове козацтво не лише для охорони кордонів і військових походів, а й для придушення опору народних мас, польська влада намагалась у такий спосіб розколоти українське суспільство.

За польської доби найбільшим центром українського козацтва стає район дніпровських порогів. Постійна загроза нападів татар і турків, а також з боку урядових військ змушувала козаків будувати укріплені засіками з рублених колод городки або містечка, так звані «січі». У 1550-х рр. на дніпровському острові Мала Хортиця було збудовано постійне укріплення — фортецю, як форпост боротьби проти татарської агресії. Фундатором цієї козацької твердині був канівський староста князь Д. Вишневецький, котрий, як представник аристократичного українського роду, пов’язав в одну органічну цілісність традиції української княжої держави і української козаччини. Незважаючи на короткий термін свого існування, хортицька фортеця стала прототипом козацького укріплення, яке утвердившись в 60 — 70-х роках ХVI ст. на о. Томаківка, дістало назву Запорозька Січ. На Томаківській Січі вже існував Кіш — власна військова козацька організація, зародок державності. Наступними були Січі — Базавлуцька (1593–1638), Микитинська (1638–1652), Чортомлицька (1652–1709), Кам’янська (17091711, 1730–1734), Олешківська (1711–1728), Нова (1734–1775).

Кожна з них була надійною фортецею — мала міцні вали з частоколом зверху, башти з бійницями для гармат. Тут розміщувалися курені — великі приміщення, в яких проживали козаки, січова церква, арсенали, торговельні лавки; в центрі знаходився майдан, де відбувалися загальні козацькі ради й інші громадські заходи. Січове товариство формувалося на добровільних засадах із чоловіків за умови православного віровизнання та проходження випробувального терміну. За національним складом населення крім українців, які складали більшість січовиків, тут знаходили притулок литовці, поляки, росіяни, білоруси, греки та представники інших національностей. На січових землях в різні часи проживали десятки тисяч чоловік. Станом на 1775 р., крім власне козаків, тут мешкало близько 50 тис. селян, які займалися хліборобством. Під владою Січі знаходились землі Великого Луга, Дикого поля, значної частини Правобережжя й Лівобережжя. Територія Запорозьких Вольностей протягом ХVI-ХVIІІ століть охоплювала землі сучасних Запоріжжя й Дніпропетровщини і сягала Харківської, Миколаївської, Донецької, Луганської та Херсонської областей.

Постійна воєнна небезпека унеможливлювала активне господарське освоєння земельних угідь, розвиток промислів і скотарства. Тому з початку свого існування Запорозька Січ перебрала на себе державну функцію захисту України. Здебільшого це здійснювалося не лише без допомоги, а навіть всупереч волі польського уряду. Січ стала справжньою військовою базою, де готувалися сухопутні та морські походи козаків на землі Османської імперії. Діючи активно і енергійно, запорожці були основним стримуючим фактором проти турецько-татарської агресії. Протягом другої половини ХVI — першої половини ХVIІ ст. вони здійснили десятки військових походів до Очакова, Ізмаїлу, Кілії, Акермана, Сінопа, Трапезунда та інших турецьких фортець на Чорному морі. Легендарною славою овіяні імена Б. Ружинського, С. Кішки, М. Наймановича, П. Сагайдачного та інших ватажків, під керівництвом яких запорожці здобували переконливі перемоги, що супроводжувалися звільненням з неволі співвітчизників. Збереглося чимало листів турецьких і кримських володарів, в яких вони скаржилися польському урядові на козаків. У відповідь польські можновладці заявляли, що не можуть вплинути на них, оскільки запорожці їм не підпорядковуються. Переможна участь українського козацтва у битві з турками під Хотином (1621 р.) врятувала ослаблене польське військо від неминучої поразки, а Річ Посполиту від катастрофи. Польська влада „віддячила” козакам, відхиливши всі їх прохання про збільшення реєстру, соціально-економічні вольності та права православної церкви. Проте головним результатом цієї перемоги стало усвідомлення козаками своєї сили в міждержавних відносинах і дедалі більше перетворення Запорозької Січі на незалежну від польських властей державу.

Запорожці вважали себе самостійною військово-політичною силою і вели незалежну від Речі Посполитої зовнішню політику. Запорозька Січ від свого заснування під проводом Д. Вишневецького виходить на міжнародну арену як самостійний чинник і поважна військова сила. В останній третині ХVI ст. Кіш надав значну військову допомогу молдавському народу у боротьбі проти турецького поневолення. В цей час козацтво сприймалося як єдина реальна сила в боротьбі проти султанської Туреччини. Козаків намагалися залучити на свою сторону австрійський двір, римська курія, трансільванський князь, молдавський господар, російський цар та інші правителі. У 1604 р. запорозьке козацтво своїм походом на Чорне море відвернуло вторгнення в Австрію турецького війська.

Запорожці активно втручалися у внутрішньополітичну боротьбу серед кримських правителів, надаючи допомогу тим претендентам на ханський престол, які дотримувалися союзницьких стосунків із Січчю. У 1624 р. між козаками і Кримом було укладено союз про взаємодопомогу в боротьбі із Портою.

Позбавлені офіційного статусу в польській державі, а також платні запорожці активно займалися військовим найманством. На запрошення австрійського імператора вони взяли участь у Тридцятилітній війні в Європі (1618–1648 рр.). Козаки успішно діяли на Закарпатті (1619 р.), а після вступу Франції у війну з Іспанією — в тилу французьких військ (1635–1936), в наслідок чого французи змушені були залишити територію Бельгії та частину Люксембургу. Успішними були рейди запорожців у провінцію Шампань, дії по забезпеченню відступу австрійських військ під Ландау, участь у взятті Дортмунда, інших міст та фортець. Зважаючи на високу мужність та військову майстерність запорожців, французький уряд у 1645 р. запросив 2,5 тис козаків на свою сторону, для участі у війні проти Іспанії. На боці Франції запорожці також воювали вдало і хоробро, відзначившись при облозі та взятті фортеці Дюнкерк.

У польсько-російських війнах першої третини ХVIІ століття запорожці виступали на боці Речі Посполитої. Але зневірені в тому, що польський уряд визнає їх права, козаки не зрідка переходили на службу до російського царя. Під тиском покозачених селян П. Сагайдачний у 1620 р. пропонував царю взяти на службу все Військо Запорозьке. Добросусідські відносини традиційно зберігалися між запорозькими та донськими козаками. Вони координували свої воєнні акції проти кримських татар і Порти, спільно нападаючи на їхні поселення, фортеці й суда.

На початку ХVIІ ст. на основі спільних інтересів в боротьбі проти султанської Туреччини встановилися міждержавні зв’язки Запорозької Січі із Західною Грузією. Запорожці використовували територію Західної Грузії для нападів на турецьке узбережжя Чорного моря, охороняли торгові каравани між Закавказзям і Центральною та Західною Європою. З появою грузинів на Запоріжжі й поселеннями запорожців в Грузії ці відносини доповнювалися економічними й родинними зв’язками. Через грузинських правителів Кошу вдалося налагодити стосунки з Персією.

Запорозька Січ мала також певні відносини з могутньою Швецією. На початку ХVIІ ст. загін запорожців на чолі з легендарним С. Кішкою брав участь у поході польського війська в Лівонію і воював проти шведів. Проте коли в 1626 р. польський уряд спробував знову схилити козаків до участі у воєнних діях проти Швеції, козацька рада виступила проти цього. Швеція в свою чергу також намагалася залучити запорожців до війни проти поляків на своєму боці. Шведська дипломатія активно діяла в цьому сенсі, а у 1631 р. з цією метою на Січ прибуло спеціальне шведське посольство. Запрошуючи запорожців на службу шведський король Карл-Густав називав їх „благородними і вільними лицарями, мужами хоробрими, володарями Дніпра й Чорного моря”. Проте в цей час союз Запорозької Січі із Швецією не склався. Але в 1708 р. кошовий отаман К. Гордієнко з частиною запорожців разом із гетьманом І. Мазепою перейшов на бік Швеції в її війні з Росією.

Правлячі кола Польщі розглядали діяльність запорозького козацтва як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя та зовнішньополітичних відносин. Польським законодавством переселення й перебування на підконтрольних Січі землях підданим Речі Посполитої заборонялося (конституція Вального сейму 1590 р., ухвала Віленського сейму 1593 р.).

Особливості соціальних джерел формування Запорозької Січі, законодавча неврегульованість її існування сприяли розвитку Січі як антиурядової опозиції, зробили її центром соціального незадоволення в українському суспільстві.

Січ бере активну участь у козацьких та селянських повстаннях. Чимало козацьких повстань поряд із протестною спрямованістю мали державотворчі цілі. Так вже під час першого великого повстання під проводом К. Косинського (1591–1593) особливе занепокоєння польської адміністрації викликало намагання запорожців закріпити за собою визволену територію. На визволених від поляків землях запорожці вводили форми козацького устрою, а селян, міщан і шляхту приводили до присяги Війську Запорозькому. Козаками було підтримано й повстання С. Наливайка (1594–1596), до планів якого входило створення незалежної від Польщі Української держави на чолі з князем. У другій чверті ХVIІ ст. Запорозька Січ стала центром організації повстанських загонів для боротьби проти польського війська. Масштабними за розміром і наслідками були козацько-селянські повстання під проводом М. Жмайла, Т. Федоровича (Трясила), І. Сулими, Я. Острянина. Саме запорожці під проводом Б. Хмельницького розпочали переможне повстання в 1648 р. і становили ядро козацько-селянського війська у національно-визвольній війні українського народу проти польського панування.

Після 1654 р. Запорозька Січ зберегла самоврядування на основі колишніх традицій суспільно-політичного ладу і намагалась проводити незалежну політику. За умовами Андрусівського перемир’я (1667 р.) вона перебувала під спільним російсько-польським контролем, а після укладення у 1686 р. «Вічного миру» відійшла до Москви. Це був своєрідний державний організм, який лівобережні гетьмани завжди вважали підлеглим у формі, близькій до васальних відносин. Проте, вона продовжувала відігравати роль опозиційного центру, приймаючи всіх, хто був незадоволений політикою гетьманів.

Діяльність запорозьких козаків, як стверджував Д. Дорошенко, досить часто причинялася не на користь державності України. За часів Руїни Запорозька Січ, не виробивши в себе сталих політичних принципів, є своєрідним центром деструктивної, а часом згубної для української козацької держави політики. Запорожці „піддержують Пушкаря проти Виговського, Брюховецького проти Сомка, Суховія і Ханенка проти Мазепи”. Політичні орієнтири Запоріжжя час від часу змінювались. Майже до кінця XVII ст. запорожці продовжували напади на татар і турків, хоча це не заважало їм інколи об’єднуватися з мусульманами чи проти гетьмана, чи проти польського короля, чи проти російського царя.

Царський уряд, зважаючи на необхідність охорони південних кордонів, змушений був миритись з існуванням Січі. Перехід кошового отамана К. Гордієнка і його прибічників разом з І. Мазепою на бік Карла XII було використано Петром І як привід для ліквідації Запорозької Січі. Частина запорожців з дозволу кримського хана на півдні заснувала Олешківську Січ. В результаті січове козацтво було відірване від України-Гетьманщини. На прохання гетьмана Д. Апостола у 1734 р. імператриця Анна Іоанівна дозволила запорожцям заснувати Нову Січ. Було укладено договір між царським урядом і запорожцями на зразок гетьманських статей, за яким Січі поверталися всі землі і підтверджувалася її автономія. За несення військової служби запорожцям виплачувалось 20 тис. крб. щорічно.

У подальших російсько-турецьких війнах запорожці воювали так добре, що імператриця Катерина II осипала їх похвалами й нагородами. Але автономне існування Запорозької Січі в соціально-політичному й економічному відношенні не вписувалось у систему самодержавства. Запоріжжя, яке не знало кріпацтва і мало достатньо вільних земель, надавало притулок селянам-втікачам. Запорожці незмінно брали участь у селянських повстаннях проти панів. Керівник Коліївщини М. Залізняк був запорожцем. Чимало запорожців брали участь у гайдамацькому русі. До того ж серед самих запорожців звичайним явищем стали соціальні конфлікти між багатою старшиною і неімущою голотою. Зокрема, у 1768 р. особливо запекла сутичка змусила старшину переховуватись у сусідніх російських залогах і звернутись за допомогою у наведенні порядку до російських військ. Після завершення російсько-турецької війни 1769–1774 рр. Запорозька Січ утратила й своє військово-стратегічне значення форпосту проти турецької та кримськотатарської агресії. Повертаючись з війни, російські війська під командуванням генерала Текелія оточили й зруйнували Січ.

3 серпня 1775 р. Катерина ІІ підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Її територію було приєднано до Новоросійської губернії. Близько половини всіх запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а частину передано німецьким і сербським колоністам. Верхівка козацької старшини була репресована, а кошового П. Калнишевського заслано до Соловецького монастиря. Щодо старшини, яка не підлягала арештам, то для неї постали перспективи отримання російських службових рангів та перетворення на „запорожців-поміщиків” Близько 70 старшин стали офіцерами російської армії в званнях від прапорщика до капітана. Рядовим козакам було дозволено записатися в купці чи міщани. Частина з них отримала земельні наділи і перетворилася в державних селян.

Проте царський уряд не залишав спроб використати козацтво як військову силу у боротьбі проти Туреччини. В 1783 р. створюється полк „Вірних козаків”, на основі якого протягом року сформувалося 12-ти тисячне — ”Бузьке козацтво, згодом перейменоване в Чорноморське козацьке військо. На причорноморських землях між Бугом і Дністром та на Кінбурнський косі було утворено три козацькі паланки.

Сформоване з бувших запорожців козацьке військо брало участь у російсько-турецької війні 1787–1791 рр. Після її завершення за указом Катерини ІІ Чорноморське козацтво було переселено на землі на Кубані. Військо отримало клейноди Запорозької Січі та дозвіл на елементи козацького самоврядування й суду. До 1800 року на Кубань переселилися 20 тис., а до 1831 року ще понад 80 тис. козаків.

Частина запорожців (до 10 тис. осіб) після руйнації Січі знайшли собі притулок на турецькій території, створивши з дозволу султана Задунайську Січ поблизу гирла Дунаю. Порта визнала запорожців своїми підданими, надавши їм землі та значні пільги в оподаткуванні. За це козаки мали служити на кордонах та брати участь у походах турецьких військ. Задунайська Січ була побудована на зразок Запорозької Січі, але в дещо спрощеній формі. Вона також поділялася на 38 куренів. Вища влада належала козацькій раді, на який обиралися кошовий отаман і старшина.

Задунайська Січ, як раніше Запорозька, надавала притулок тим хто бажав стати запорожцем. Серед них було немало невдоволених новими російськими порядками кріпосних селян та нащадків козаків з України. З початком російсько-турецької війни в 1828 р. Задунайська Січ отримала наказ виступити проти Росії, але частина козаків на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким перейшла на російську сторону. За це турки жорстоко розправилися з козаками, які ще залишалися за Дунаєм та ліквідували Задунайську Січ.

Царський уряд надав задунайцям землі між Маріуполем і Бердянськом, створивши з них Азовське козацьке військо. Пізніше їх було приєднано до Чорноморського козацького війська. Ці об’єднані козаки під назвою Кубанського козацького війська (1860–1920 рр.) найдовше зберігали залишки запорозького самоврядування та козацького звичаєвого права.

Військово-політичний устрій Запорозької Січі

Устрій Запорозької Січі, що ґрунтувався на республікансько-демократичних засадах, мав військовий і територіальний поділи. Як військо вона складалася з куренів, територіально — поділялася на паланки. Курені, яких традиційно було тридцять вісім, знаходились безпосередньо в самій Січі. Вважають, що назва „курінь” походить від слова „куріти”, тобто диміти, і має в своїй основі значення спільне з тмутараканськими „курями” чи російськими „курними ізбами”. В таких курних житлах ранньої весни чи пізньої осені на дніпровських порогах жили рибалки. Але в Січі, принаймні

Новій, козацькі помешкання вже не були курними житлами, хоча колись встановлена назва зберігалася.

Курінь являв собою військовий загін січового козацтва. Разом з тим, він був і адміністративно-господарською організацією, що, здобувши за рішенням січової ради певну частину запорізьких угідь, займався там спільним сільськогосподарським виробництвом для власних потреб. На чолі куреня стояв курінний отаман, якого щорічно обирали належні до куреня козаки. Січ конструювалася за куренем і від нього залежала.

Всі курені мали різні назви, що походили від отаманів-засновників (Іванівський, Сергіївський, Брюховецький та ін.) або від назви територій, звідки вийшли козаки, які склали цей курінь (Канівський, Батуринський, Менський та ін.). На думку авторитетного дослідника Запорозької Січі Д. Яворницького, „більшість козаків лише числилася у Січі по куренях, але перебувала в них одна десята всього війська, інші ж, а особливо влітку, то по рибу, то за кіньми, то на дикого степового звіра, то в роз’їздах, то в бекетах, то у Великому Лузі, то на «оселях» — скрізь розсипані були, мов бджоли на запашних квітах; узимку багато з них ішли в «городи»… щоб побачитися з ріднею чи підманути кого з молоді до Січі».

Адміністративно-територіальною одиницею була паланка, яких спочатку (до 1768 р.) було 5, потім їх кількість зросла до 8. В буквальному значенні в перекладі з турецької слово „паланка” означає невеличку фортецю. У запорожців під паланкою розумілося передусім територіальне управління. Паланки були розташовані по всій території Запорозьких Вольностей. Під кінець існування Січі на козацькій території, що мала 1700 верст в окружності, на правому березі Дніпра було три, а на лівому — п’ять паланок. На цих територіях козаки займалися господарством і промислами, там же на хуторах і зимівниках проживали із сім’ями одружені козаки. На чолі паланки стояв полковник.

Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада, право участі в якій мали без винятку всі козаки. Участь в роботі січової ради розглядалась одночасно як право і як обов’язок, тому козаки, що перебували на територіях Запорозьких Вольностей або, навіть, за їхніми межами, намагалися завчасно повернутися на Січ. Рада скликалася за потреби й обов’язково на великі свята: Різдво, Великдень, Покрову. Це були загальні збори запорозького козацтва, які відбувалися на січовому майдані. На раді вирішувалися найважливіші питання — вибору кошового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність.

Організаційно січова рада складалася з малого (старшинського) кола і великого кола рядових козаків, причому перевага при вирішенні питань віддавалась останньому. Формально в колі кожен мав рівне право голосу. Але підрахунку голосів не існувало, на око або на слух визначалась думка більшості присутніх. Зрозуміло, що за відсутності регламентних процедур такий широкий за складом орган не міг належно організувати обговорення та вирішення питань.

З середини ХVIІІ ст. загальна військова рада починає діяти також як законодавчий орган, який видає загальнообов’язкові норми, що фіксуються в письмовому вигляді. Так у 1764 р. рада ухвалює: злодіїв, ватажків злодійських партій, передержувачів і покупців краденого нищити; завести взаємний догляд між козаками; ручатися за винних чи причетних до злодійства забороняли; за кошовим визнавали право звільняти несправних курінних отаманів і призначати інших; від кошового відбирали право помилування.

В період Нової Січі царський уряд намагався обмежувати запорожців в їхніх правах, в тому числі й праві вибору військової старшини. Але запорозька громада не дуже прислухалася до вимог російських урядовців і продовжувала самовільно обирати й скидати всю свою військову старшину.

Існували також ради (сходки) по куренях і паланках, на яких козаки цих підрозділів вирішували власні військово-адміністративні та господарські питання, обирали своїх ватажків — курінних отаманів й паланкових полковників та курінну й паланкову старшину.

Управління військовими, адміністративними, судовими, господарськими і навіть духовними справами всього Війська Запорозького відала військова старшина, до складу якої входили кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Наступні після них старшини і військові службовці лише допомагали їм і виконували їхню волю.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й у певному розумінні духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. У мирний час він очолював управління січовою організацією на всій території Запорозьких Вольностей.

Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, розподіляв воєнну здобич, прибутки, царське жалування, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, отримував королівські й сеймові конституції, царські укази, гетьманські універсали й ордери, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Він приймав із Києва духовних осіб і призначав духівництво для січової та паланкових церков. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скликавши військову раду. З огляду на постійну залежність від січової ради та короткотерміновість перебування на посту, січовий отаман, звичайно, являв собою вид органу республіканського типу. Офіційно кошовий титулувався „мосціпане отамане кошовий”, „його вельможність пан кошовий отаман”, „його благородіє пан кошовий отаман”; неофіційно ж звався „батьком, панотцем, вельможним добродієм”.

Побут кошового отамана, як і решти старшин, мало чим відрізнявся від життя простих козаків. Після обрання він продовжував перебувати у тому самому курені, що й раніше; стіл і страва його були разом із козаками куреня. Лише під кінець історичного існування Січі, кошові отамани, як і вся військова старшина стали отримувати царське жалування, заводили власні будинки й великі господарства з найманими працівниками. У якості знака своєї гідності під час громадських заходів кошовий отаман тримав у руці булаву або за іншими даними — палицю. На час своєї відсутності у Січі він призначав заступника, який звався наказним кошовим отаманом. Для розгляду частини справ кошовий отаман збирав раду січової старшини, до складу якої крім військової старшини входили курінні отамани.

Військовий суддя був другою особою після кошового отамана і часом заміняв його під іменем „наказного кошового отамана”. На військовій раді його обирали як охоронця тих споконвічних звичаїв та порядків, на яких базувався весь лад козацького життя. Водночас він відав кошторисом і виконував обов’язки скарбника. Крім виконання зазначених функцій, військовий суддя був хранителем великої срібної печатки війська, яку він мусив мати при собі під час військових рад, старшинських сходок чи інших важливих січових заходів, і за необхідності прикладати її до паперів, ухвалених у належному порядку.

Військовий писар відав усіма письмовими справами війська, вів документацію, здійснював облік прибутків та витрат. Серед його обов’язків важливе місце належало зовнішньополітичним справам. Від імені кошового отамана та всього війська він здійснював листування з володарями й вельможами різних держав. Перебуваючи на своїй посаді тривалий час, багато хто з них істотно впливав на політику й громадське життя Запоріжжя. Так в період Нової Січі, з 1734 по 1775 рік, у Війську Запорозькому змінилося лише чотири писаря. Вплив військових писарів посилювався ще й тим, що кошові отамани часто були неписьменними. Проте військовий писар ніколи не намагався показати свою силу, навпаки він завжди тримався нижче свого справжнього становища. Тому, за рідким виключенням, на всіх листах і паперах, що виходили з Січі підписи чи імена писарів відсутні. Зазвичай писар у кінці документа писав формулу: „Атаман кошовий зі всім старшим і меншим низовим Войска Запорожского товариством” разом із прізвищем кошового отамана. При військовому писарі був помічник — виборний військовий підписарій, крім нього іноді ще й кілька „канцелярських службовців”, хоча справжньої канцелярії на Запоріжжі не існувало. Зовнішнім знаком військового писаря була чорнильниця в довгий срібній оправі (на польській „каламар”), яку він під час зборів громади тримав за поясом.

Військовий осавул відповідав за громадський порядок, стежив за ладом і пристойністю серед козаків. На нього покладалися військово-поліцейські й комендантські функції із забезпечення громадського порядку як безпосередньо в Січі, так і на всій території Запорозьких Вольностей. Він організовував охорону зимівників і шляхів, захищав інтереси війська на прикордонній смузі. До його повноважень також належало виконання інтендантських функцій: заготівка продовольства для війська на випадок війни, приймання хлібного та грошового жалування й розподілення його за наказом кошового. В походах осавул керував військовою розвідкою, під час бою уважно стежив за діями і допомагав тій чи іншій частині війська залежно від ситуації. Помічником йому обирали військового підосавулія. Зовнішнім знаком влади військового осавула була дерев’яна палиця, дещо тонша посередині, з потовщеннями на кінцях, скріплених срібними кільцями.

В ієрархії військових начальників після січової старшини йшли курінні отамани, кожного з яких обирали лише козаки певного куреня на своїй курінній сходці. Прямим обов’язком курінних було постачання продовольством та предметами першої необхідності власного куреня, а також зберігання грошей і майна козаків у курінній скарбниці. Курінні отамани піклувалися про козаків куреня, як батьки про власних дітей, і якщо хтось з козаків провинився, могли карати його на власний розсуд. Улюблених курінних отаманів козаки часом слухали більше, ніж кошового чи військових старшин, тому у складних і небезпечних справах кошовий отаман намагався впливати на січовиків через курінних отаманів.

Важлива роль в системі військово-адміністративного управління належала військовим служителям: довбишу, пушкарю, товмачу, кантаржію, шафарю та ін.

Військовий довбиш або политаврник відав військовими литаврами, якими скликав козаків на ради, перед військовими походами або під час прийому на Січ послів та інших важливих осіб. Крім цього на довбиша покладалися й інші обов’язки: участь у збиранні податків та мита, виконання окремих доручень отамана. Військовому довбишу допомагав виборний піддовбиш.

До основної сфери діяльності військового пушкаря належала військова артилерія, гармати, мортири, ядра, дріб, свинець, порох.

Обов’язки перекладача на Січі здійснював військовий товмач, який мав знання з польської, турецької, татарської та інших мов. Як військового службовця, обізнаного з іноземними мовами, кошовий отаман незрідка таємно відряджав товмача для розвідки за границі Запорозький Вольностей і навіть у ворожий табір.

Охоронцем військових ваг і мір, що служили нормою для ваг і мір усіх торгівців на Січі був військовий кантаржий („кантар” з турецької — вага). На нього також покладалося збирання податків з усіх привезених на Січ товарів, продуктів, горілки й вина.

Військові шафарі (з польської — економи, домоправителі) займалися економічними питаннями, вели книги прибутків-видатків. Разом із підшафарями вони збирали мито з проїжджих купців та промисловиків на головних перевозах через Дніпро, Буг і Самару. Маючи при собі козацькі команди, військові шафарі суворо стежили за рухом вантажів через переправи.

Високий статус в соціальній ієрархії мали так звані „батьки” або „сивовусі діди” — колишні запорозькі військові старшини, що залишили свої посади через старість чи хворобу. Маючи величезний авторитет за свою звитяжність в молоді літа та мудре управління військом, вони були опорою всього товариства, носіями й хранителями козацьких звичаїв і традицій. „Діди” могли виступати навіть проти військової старшини чи кошового отамана у випадках порушення ними одвічних січових порядків. На січовому майдані вони займали місце відразу після січової старшини, на курінних сходках — відразу за курінним отаманом.

Як уже зазначалося, військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. У куренях роль судді покладалася на курінних отаманів, в паланках — на паланкових полковників. Вони розглядали різні суперечки сторін і, маючи велику силу й авторитет, виносили вироки, в тому числі карали винних тілесно. Здійснення основних судових функцій покладалося на військового суддю, який безпосередньо розглядав кримінальні й цивільні справи. Обов’язком його було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо. Виносячи вироки злочинцям, він керувався освяченими плином віків „законами предків”, козацькими звичаями і традиціями, що передавалися із покоління в покоління. Проте у тяжких кримінальних справах право остаточного рішення залишалося за кошовим отаманом, який вважався вищим суддею, оскільки мав верховну владу над усім військом. Рішення суду у таких випадках повідомлялося особливим документом, в якому писалося: „За наказом пана кошового отамана…”. За рішенням кошового отаман такі справи могли виноситися на розгляд ради старшини, а справи про найбільш резонансні злочини передаватися на розгляд загальної військової ради.

Певні судові функції виконували й інші військові старшини. Військовий писар викладав присуд кошового отамана або старшини на раді, сповіщав засуджених. Військовий осавул здійснював оперативно-розшукові заходи по затриманню злочинців, проводив дізнання, попереднє слідство та організовував виконання судових вироків. Військовий довбиш доставляв на Січ затриманих злочинців, приковував засуджених до ганебного стовпа, був присутнім при виконанні судових вироків. Злочинці, що чекали на суд, знаходились під наглядом військового пушкаря — тимчасово їх утримували у військовій пушкарні; він також був наглядачем військової в’язниці.

Козацьке звичаєве право Запорозької Січі

Формування козацької верстви супроводжувалося виробленням відповідних правових норм. Виникнення зародків козацького права належить до тих давніх часів, коли перебування в небезпечних умовах Дикого поля змушувало козаків об’єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому звичаями й традиціями. Дії, що потребували спільних зусиль, породжували потребу у зібраннях громади, обранні ватажка, спільному поділі здобичі, а їх повторюваність приводила до звичаю діяти відповідним чином за схожих обставин. Отже козацьке правопочуття вироблялося самим життям, природними потребами співтовариства.

Істотним чином на цей процес вплинуло виникнення й розвиток Запорозької Січі. На Запоріжжі склалася своєрідна правова система. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке регламентувало процедуру виборів козацької старшини, судочинство, правила воєнних дій, порядок землекористування, порядок укладання окремих видів договорів, види злочинів і систему покарань. Д. Яворницький стверджував, що „писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх, і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя; нарешті запорозькі козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод”.

Погоджуючись з цим, зауважимо, що з часом на Січі створилися достатні техніко-юридичні умови для напрацювання власного писаного права: серед козаків були високоосвічені люди, що розумілися в юриспруденції, функціонувала січова школа, високого рівня досягло діловодство. Причини відсутності писаного права пояснюються передусім умовами існування козацького співтовариства, особливостями розвитку його соціальної структури, яка ще не мала достатнього розшарування на класи, звичаєвою традицією „батьківських” відносин в громаді між отаманами й підлеглими козаками. До того ж у відсутності писаного права була зацікавлена козацька старшина, оскільки усна форма права дозволяла їй трактувати стародавні звичаї у власних інтересах, а формальна відсутність старшинських привілеїв не викликала потреби у їх письмовій фіксації.

Вирішальний вплив на характер, зміст і форму козацького права мали умови існування Запорозького Коша. Громадівський спосіб життя та мислення запорожців спричинили розвиток козацького звичаєвого права передусім як права публічного. Постійно перебуваючи в умовах ворожого оточення Січ могла вижити лише за умов єдності, надзвичайної згуртованості, щоб її не роздирали внутрішні суперечності. Тому правові норми, вироблені запорожцями, захищали військово-політичну організацію та основні соціальні цінності січовиків — волю, побратимство і демократизм. Це були специфічні звичаєво-правові норми, спрямовані на забезпечення безпосередньої демократії, встановлення певного компромісу між членами козацької громади. Вони також визначали правовий статус інших соціальних груп Запорозьких Вольностей: гніздюків — козаків, що проживали в паланках; посполитих — селян, які проживали та козацьких землях і сплачували податок Кошу. За змістом козацькому праву притаманний певний консерватизм. Носіями й охоронцями звичаєво-правових традицій були „сивовусі діди, славні лицарі” — заслужені старі козаки, які раніше обиралися на старшинські посади, думка яких була авторитетною серед громади.

Важливе значення для кошової організації мало правове врегулювання демократичних засад формування органів влади і управління Запорозької Січі. За козацьким публічним правом вибори кошового отамана і січової старшини відбувалися за чітко встановленою звичаєво-правовою процедурою 1 січня кожного року. З приводу цієї події на Січ збиралися всі козаки, у тому числі козаки-зимівчаки, що мешкали в паланках. Вислухавши спочатку утреню, а потім обідню в січовій церкві Покрови пресвятої Богородиці та пообідавши по куренях, козаки в урочистому вбранні виходили на майдан. За простими козаками йшли кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий обозний, військовий осавул, за ними — курінні отамани та військові службовці. Вся старшина рухалась з непокритими головами, без шапок, „ішла на майдан, наче на судне місце”.

Кожен курінь висував свого кандидата у кошові отамани і наполягав на обранні саме його, а не когось іншого. Кандидати, чиї імена вигукувалися на січовому майдані, мали негайно покинути його і піти у свої курені, щоб особистою участю не впливати на процедуру обрання. Коли після довгих суперечок зупинялися на одному з кандидатів, до нього в курінь від січової громади направлялась поважна делегація, яка оголошувала обраному волю товариства і просила його прийняти запропоновану честь. Зазвичай обраний починав відмовлятися і тоді козаки брали його під руки, штовхали ззаду і вбоки і так вели на майдан. Там йому вручали палицю і проголошували про рішення ради, але обраний за давнім правилом мав двічі відмовитися від пропонованої йому честі і погоджувався лише після третьої пропозиції. Тоді довбишеві наказувалося пробити честь новому отаману, а старі січовики посипали йому голову піском чи обмазували грязюкою, щоб він не забував про своє походження і не прагнув вивищуватися над товариством. Кошовий у свою чергу мав кланятися на чотири боки і дякувати товариству, на що козаки відповідали схвальними вигуками. Цього ж дня так само обирали військову старшину, а по куренях — курінних отаманів. На наступний день відбувалися вибори військових службовців.

Проте вибори політичного керівництва Січі рідко обходились без ускладнень, а іноді завершувалися непередбачувано, із справжніми сварами, бійками, заворушеннями. За козацьким правом дозволялися прямі сутички між прибічниками кандидатів і перевага, звичайно, була на боці фізично сильнішої сторони, яка передбачала подібне і відповідно готувалась до цього.

Дещо іншою була звичаєво-правова процедура вирішення на раді питань про військовий похід, участь у військових діях на запрошення володаря іноземної держави. Як повідомляє Д. Яворницький, козаки на таких радах розташовувалися на січовому майдані колом. У випадку знаходження на Січі посла від держави, що запрошувала козаків у похід, його також допускали у коло. Обговорюючи пропозицію про участь у військових діях, запорожці за звичаєм розділялися на два кола: одне становила старшина, друге — рядові козаки, чернь, сірома. Перевага віддавалась рішенню кола рядових козацьків. Приймаючи пропозицію, на знак згоди козаки голосно вигукували, підкидаючи вгору шапки. Потім вони йшли до старшини і вимагали від неї повної згоди, погрожуючи у випадку відмови повкидати їх у ріку, а то і втопити. У випадку ускладнень збиралося мале коло з 20 депутатів, яке радилося окремо і лише потім розмістившись у середині великого кола вело переговори з послом, укладаючи з ним попередню угоду. Після завершення переговорів військові осавули доводили результати переговорів до кола черні, яка радилася між собою і висловлювала свою згоду голосними вигуками і підкиданням шапок. На честь посла били в барабани, сурмили в сурми, стріляли з гармат.

Але на цьому рада могла й не закінчуватися. Увечері невдоволені таким рішенням козаки ходили з куреня в курінь і своїми зауваженнями про небезпеку походу, далечінь дороги тощо викликали занепокоєння товариства. Наранок чернь знову скликала раду і приймалося протилежне рішення. Посол зі свого боку намагався розвіяти думки про небезпеку війни й обіцяв козакам великі нагороди. Військові старшини також переконували запорожців пристати на вигідні пропозиції і умовляли їх не ганьбити себе відмовою від боротьби проти ворогів віри Христової. Коли ж козаки наполягали на своєму, кошовий отаман складав із себе повноваження і виходив з кола, заявляючи, що не бажає лишатися ватажком людей, які не дбають про військову честь і козацьку славу запорожців.

По обіді знову скликалась рада. Оскільки на цей раз частина козаків, не бажала йти на майдан, осавули заганяли їх киями. Козаки відряджали депутацію до кошового з проханням знову очолити їх. Після довгих умовлянь кошовий знову з’являвся на майдані. Укладалися письмові умови щодо участі в поході і відсилалися до посла. Посол з’являвся у коло, від імені свого володаря оголошував згоду на всі пункти й передавав козакам гроші за їх участь у поході. За дорученням товариства ці гроші тут же принародно перелічували кілька старшин.

На завершення товариство писало листа до іноземного володаря, дарувало послу хутро й шапку, урочисто прощалося з ним і проводжало з Січі.

Протягом усієї історії існування запорозького козацтва одне з головних місць в правовій системі Січі посідало звичаєво-правове регулювання землеволодіння. Вже з часів Чортомлицької Січі у запорожців починає оформлюватись землеволодіння, запорозька економіка одержує свій розвиток на певній території. Ця територія використовується для розвитку традиційних галузей: сільського господарства, рибальства та полювання. Згідно норм козацького звичаєвого права, поділ угідь здійснювався за жеребом, оскільки угіддя були нерівноцінні як за родючістю, так і за наближенням до небезпечних сусідів — татар. Про це оголошувалося 1 січня кожного року після певного установленого ритуалу на загальній військовій раді кошовим отаманом. Курінні отамани по черзі виймали з шапки військового писаря свій жереб і таким чином на даний рік визначалося місце господарювання.

Поступово відбираючи території Запорозьких Вольностей, російський уряд послаблював її економічний розвиток, створював собі підґрунтя для подальшої колонізації краю. В свою чергу, Кіш, прагнучи підняти свій економічний потенціал, намагався не віддавати перспективні в господарчому плані території.

На Січі склалася і досягла значного розвитку своєрідна система кримінального права. Злочинними визнавалися діяння, що та посягали на військово-політичні, економічні, соціальні й моральні основи січової громади, завдавали шкоди життю, здоров’ю, честі і гідності особи.

Найтяжчим злочином вважалось посягання на найвищу соціальну цінність запорожців — побратимство. Вбивство козаком свого товариша розцінювалося як найнебезпечніший злочин, який незаперечно карався лютою смертю. Для цього виду злочину на Січі існувало особливо жорстоке покарання — винного закопували живцем у землю під гробом з вбитим побратимом.

Сучасні дослідники залежно від об’єкта посягання виокремлюють такі види злочинів:

• військові (зрада, невиконання наказу, дезертирство, пияцтво під час походів);

• службові (зловживання службовим становищем, розкрадання скарбниці);

• проти порядку управління й суду (непокора органам військово-адміністративної влади, підроблення документів, кривоприсяга й кривосвідчення в суді);

• проти особи (вбивство, покалічення, завдання тілесних ушкоджень, побої, образа, насильство у християнських поселеннях);

• майнові (крадіжка або приховування краденого, пограбування, знищення чужого майна);

• проти моралі (статеві збочення, „зганьблення жінки не по пристойності”, приведення на Січ жінки, перелюб).

Система покарань була дуже суворою, що пояснюється постійним перебуванням Січі у воєнному стані, а також тим, що серед інших туди приходили люди з сумнівною моральністю та кримінальним минулим. Суворість січового життя була спричинена й тим, що військо жило без жінок і не зазнавало їх пом’якшуючого впливу на звичаї. Мета покарання полягала у відплаті за скоєний злочин, залякуванні потенційних злочинців, а також у відшкодуванні заподіяної шкоди. Суворі покарання слугували пересторогою іншим козакам — тому вони мали публічний характер і здійснювалися за участі громади.

За тяжкі злочини, особливо за зраду, порушення військового порядку й дисципліни, крадіжку січового або церковного майна, присуджували до смертної кари, яка поділялась на просту й кваліфіковану. Щоправда указом царського уряду від 13 березня 1749 р. в Січі було заборонено застосування смертних вироків, але кошові отамани ігнорували ці заборони і продовжували затверджувавати смертні вироки злочинцям.

Для виконання смертних вироків у запорозьких козаків використовували шибеницю й залізний гак. У якості покарання практикувалося також утоплення. Наприклад, за пияцтво під час морських походів за наказом отамана винного могли викинути за борт „чайки”. Інколи на Січі карали посадженням злочинця на палю або на гострий кіл. Проте цей вид покарання був запозичений від поляків та татар, які застосовували його для залякування козаків.

Характерним для козацького кримінального права було присудження до конкретного виду покарання без визначення його міри. Так було, наприклад, при засудженні до забивання киями біля ганебного стовпа. Залежно від обставин це покарання могло полягати у простому побитті киями прикованого до ганебного стовпа злочинця. Проте інколи воно переростало в нещадне й жорстоке биття, яка завершувалося смертю засудженого. Процедуру цього покарання колоритно описує Д. Яворницький. Повз злочинця проходили товариші, причому одні мовчки дивляться на прив’язаного; інші, напившись, лають і б’ють його; треті пропонують йому грошей; четверті, прихопивши з собою горілки й калачів, поять і годують його. Але коли злочинець вип’є, то козаки, що до нього причепилися, кажуть: „Тепер же, брате, дай-но ми тебе трохи поб’ємо”. Даремно тоді злочинець буде благати про помилування; на всі його прохання козаки вперто відповідають: „За те ми тебе, скурвий сину, й горілкою поїли, що нам тебе треба попобити”. Після цього вони завдають кількох ударів по прив’язаному до стовпа й ішли; за ними з’являлися інші. В такому положенні злочинець залишався добу, а то й п’ять підряд, на розсуд суддів. Але звичайно було так, що вже за добу злочинця вбивали на смерть, після чого його майно відбиралося на військо.

Практикувались також членоушкодження і калічницькі покарання, коли засудженому ламали або відсікали руку або ногу, відрізали ніс, вухо, язик, таврували злочинця.

За дрібні провини застосовували ганебні покарання: винного приковували або прив’язували до ганебного стовпа.

Судочинство і виконання вироків здійснювалося публічно. Суд не був відокремленим від адміністрації: в межах своїх повноважень судили паланкові полковники, курінні отамани, січова старшина, військовий суддя й курінний отаман, а в особливо важливих справах — січова рада. Важливу роль у здійсненні козацького правосуддя відігравали „старики” — заслужені й авторитетні козаки, які стежили за збереженням давнього порядку судочинства.

У якості доказів використовувалися: визнання підсудним своєї провини; покази свідків, потерпілих; пояснення підсудного; зовнішні ознаки наприклад, синці чи інші ушкодження; речові докази; письмові документи (листи, боргові розписки тощо).

При вирішенні спорів приватного характеру судді всіляко намагалися схилити сторони до примирення. Тому козак, який не погоджувався з рішенням суду курінного отамана у першій інстанції, міг звертатися до суду другої інстанції — військового судді, а потім і до суду третьої інстанції — кошового отамана.

При розгляді кримінальної справи злочинцю пропонували зізнатися у скоєному і щиросердно покаятись. З метою дістатися зізнання практикувалося застосування тортур, проте „мучити” мали прилюдно. При винесенні вироку звинуваченому у кримінальному злочині суд враховував думку громади.

Злочинцю, якого суд приговорив до страти, за клопотанням товариства могли призначити м’якше покарання. У разі повторного скоєння ним злочину громада зобов’язувалася спіймати його і доставити на Січ. Зважаючи на обставини, що пом’якшували провину, а також на наявність у злочинця малолітніх дітей, іноді смертну кару заміняли побиттям киями. У якості додаткового покарання в такому випадку застосовували конфіскацію майна, причому одну частину віддавали на військо, другу — старшині, третю частину і все рухоме майно винного — його дружині й дітям, якщо він був жонатим. Проте, зазвичай, призначені судом і схвалені кошовим отаманом вироки не підлягали оскарженню і виконувалися негайно.

Для виконання страти у запорозьких козаків не існувало ката. Коли була потреба стратити якогось злочинця, то його, як правило, наказували й страчувати злочинцеві. Якщо ж на той час був лише один засуджений до страти, то його залишали чекати до того часу, поки не з’являвся другий, і новий злочинець страчував попереднього.

Приватно-правова регуляція на Січі не була розвиненою. Виникнення та функціонування норм приватного права було пов’язане з наявністю особистої власності запорожців на речі і зброю, а також їхнього права на частку від військової здобичі, спільного полювання чи рибної ловлі. За козацьким звичаєм існував специфічний порядок регуляції приватно-правових відносин, причини і сутність яких безпосередньо пов’язані з особливостями соціально-правової організації Січі. Запорожці з молоду зв’язували себе зі своїм куренем і з того часу не були сторонніми один одному, перебуваючи в тісних відносинах спорідненості. У складі куріня могли перебувати близькі родичі: брати-козаки, дядькі й племінники тощо. Практикувалося й духовне споріднення, що встановлювалося хрещенням (хрещені батько й син). Це стосується випадків, коли запорожці брали в Криму, Туреччині й Польщі в полон хлопців мусульманського чи католицького віросповідування і комплектували їми свої лави на взірець яничарів. Крім зазначених, на зразок родових були ще відносини, що походили з виучеництва. Молоді козаки, яких називали джури, проходячи військову підготовку при досвідчених запорожцях, по-синівському виконували свої обов’язки щодо названого батька. Джура був нерозлучно з своїм батьком-козаком, ділив з ним усі незгоди й радощі життя і діставав у спадщину його речі.

Але головна сутність курінної спорідненості полягала в тому, що вільні козаки, чужі один одному, не вдовольнялися приятелюванням і спільним життям — серед них було розвинене побратимство. На знак побратимства запорожці мінялися хрестами з тіла, а далі у них все було спільне. Вони дарували один одному кращу зброю, речі, які до них потрапляли. Якщо одного з побратимів хтось кривдив або ображав, інший вступався за нього, коли ж побратима було вбито, той побратим, хто залишався живим був за нього месником. У боях побратими билися поруч, захищаючи один одного. Коли траплялося, що один побратим попадав у полон, другий мав все зробити, щоб відшукати його і визволити або викупити. Якщо ж з якихось причин це не вдавалося, він мав особисто віддатися в неволю з умовою, щоб побратима було звільнено.

Козаки звали один одного братами, а свого отамана батьком. Ті, хто вступав до Січі, відмовлялися від свого імені і приймали нове. Все ганебне, що було раніше, не бралося до уваги, відтепер за козака відповідав курінь. Він же і захищав козака, бо за козацьким звичаєм мав право не видавати своїх членів на вимогу державної адміністрації. Отже козацьке споріднення було спорідненням нового типу, в якому роль приватно-правової регуляції не мала істотного значення. Практично це проявлялося в особливому порядку спадкування. В спадковому праві домінувала звичаєво-правова норма, що зберігала єдність курінного майна. Особисте майно могло обертатися, але в межах курінного товариства. Заповіт практикували по лінії курінного споріднення. Зважаючи на це, запорожці надавали своїм духівницям публічного характеру, урочисто зачитуючи їх перед товариством куреня.

Звичаєве козацьке право потребувало від кожного запорожця найвище за усе ставити не особисті потреби, а потреби товариства. Нерухоме майно, будівлі та січові укріплення, земля становили власність усього Коша, а військова здобич ділилася порівну. Зазвичай багатство та розкіш у запорозькому середовищі не поважалися. На простоту та стриманість у побуті козаки дивилися як на одну з найважливіших причин їхньої непереможності, бо лише той, хто переміг у собі власні примхи, зможе перемогти й неприятеля.

Проте на останньому етапі існування Січі виразно проявляється соціальне розшарування в козацькому середовищі. Дослідник запорозького козацтва В. Голобуцький обґрунтовано показав наростання класових суперечностей між старшиною, заможними козаками, з одного боку, та козацькою біднотою — з іншого. Досліджуючи соціально-економічну та політичну історію Нової Січі (1734–1775), він довів використання найманої робочої сили в зимівниках старшин та заможних козаків, поширення приватно-правового регулювання в козацьких господарствах на території Запорозьких Вольностей, що було спричинено поєднанням феодальних тенденцій з розвитком ринкових відносин. Проте козацтво виступало в цих відносинах не як військовий, а як господарський елемент.

Козаки визнавали право першого займу і право давності земельних володінь, коли право на землю засвідчувалось самим фактом володіння нею протягом тривалого часу без документального оформлення. Кожен козак діставав право на заснування лише одного хутора-зимівника, старшина ж мала їх набагато більше. Зимівники засновувались козаками з дозволу Коша на землях війська, але з часом ця земля могла переходити в їхню власність. Первісно зимівник являв собою маленьку хатку-халупку, а то й землянку, в якій козак перебував узимку і де утримувалася худоба. В період Нової Січі зимівники стають великими господарствами зі стадами худоби, табунами коней, отарами овець. В багатих зимівниках були будинки на кілька покоїв, окремі хати для наймитів, стайні, кошари, млини.

Потреби господарських і торгівельних відносин спричинили розвиток зобов’язального права. Різноманітні угоди між козаками (дарування, купівлі-продажу, міни, особистого найму) укладалися в усній формі. Це не виключало можливості укладання їх за необхідності при свідках і навіть, що особливо стосується позики, у письмовій формі. Наприклад, при конфіскації майна козацької старшини під час зруйнування Січі у писаря Глоби було знайдено боргових розписок на 5618 рублів. Проте запорожці так і не досягли майстерності в складанні господарських та приватно-правових угод, не виробили певних вимог до їх форм. Зобов’язання виникали також із заподіяння шкоди. У якості правопорушень приватного характеру, які розглядалися козацькими судами, були справи з несплаченого боргу, різноманітних збитків, несправедливої грошової претензії, справи про перевищення визначеної в Січі норми продажу товарів.

Поява козацтва відкрила у вітчизняній історії добу з новим змістом і складом. Вступ до січової громади передбачав взяття козаком на себе зобов’язання служити власному народу, виконувати певні військові обов’язки. Аналіз організації козацького самоврядування і судочинства дає підстави стверджувати, що тут відроджувалась українська державність. Система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання властивих державі внутрішніх і зовнішніх функцій. Запорозька Січ являла собою військово-політичну організацію, автономне християнсько-демократичне державне утворення, що постало на руїнах княжої держави.

Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке заперечувало феодальну залежність і станову нерівноправність, регламентувало процедури обрання старшини та здійснення судочинства, правила воєнних дій, порядок землекористування, визначало види злочинів і систему покарань. Запорозькі „права і вольності” передбачали вільний вступ до козацького стану будь-кого незалежно від станової чи національної приналежності, право участі в органах самоврядування, встановлювали рівність у праві власності на землю й сільськогосподарські угіддя, можливість займатися промислами й торгівлею.

1. Проаналізуйте причини виникнення українського козацтва, його соціальну базу та характерні риси способу життя. Охарактеризуйте суспільну організацію та соціально-правове становище козацтва. Поясніть, у чому полягає унікальність козацтва як соціального явища.

2. Розкрийте роль козацтва в обороні християнства й захисті українського народу від нападів кримських татар та турків. Зробіть порівняльний аналіз соціально-правового становища реєстрових та нереєстрових козаків. Використовуючи знання, отримані з курсу історії України, наведіть приклади козацьких повстань проти польської влади. Прочитайте Ординацію Війська Запорозького 1638 р. (додається) та зробіть власний аналіз обмежень реєстровців польським урядом.

3. Розкрийте соціальні джерела та засади формування Запорозької Січі. Зробіть власний висновок, що спричиняло розвиток Січі як антиурядової опозиції, робило її центром соціального незадоволення в українському суспільстві.

4. Охарактеризуйте військово-адміністративний устрій Запорозької Січі, звичаєво-правові засади формування органів влади й управління. Розкрийте призначення та повноваження загальної військової ради, кошового отамана, січової старшини, куренних отаманів, паланкових полковників та інших посадових осіб Січі.

5. На основі знань, отриманих з курсу теорії держави і права, проаналізуйте які з основних та додаткових ознак держави є притаманними Запорізький Січі. Зробіть висновок щодо політичного змісту, форми та характеру політичного режиму цієї військово-політичної організації.

6. Охарактеризуйте судову систему, що склалася в Запорозькій Січі. Проаналізуйте додані до теми матеріали, що містять відомості про козацькі суди, які наводить Д. І. Яворницький. З'ясуйте, який суд діяв у куренях та паланках, які судові інстанції розглядали справи про тяжкі злочини та злочини, скоєні військовою старшиною.

7. Розкрийте джерела та риси права Запорозької Січі. З'ясуйте яке джерело права мало на Січі універсальний характер та які відносини воно регламентувало.

8. З’ясуйте, чому козацьке звичаєве право склалося переважно як право публічне. Розкрийте зміст публічного січового права та основні публічно-правові процедури.

9. Розкрийте риси цивільно-правового регулювання на Січі. З’ясуйте, чому на Січі приватне право не набуло було достатнього розвитку. Охарактеризуйте основний зміст та процедури приватно-правового регулювання на території Запорозьких Вольностей.

10. Поясніть, у чому полягала специфіка січового кримінального права. Що включало поняття злочину? Розкрийте види злочинів, що існували на Січі та дайте їм характеристику. З'ясуйте, які специфічні склади злочинів існували на Січі?

11. Визначте мету та систему покарань, що діяла на Січі та охарактеризуйте основні види покарань. Поясніть, що спричинило суворість системи покарання та охарактеризуйте систему покарань, яка існувала на Січі.

12. Проаналізуйте додані до теми матеріали за Д. І. Яворницьким, що містять відомості про покарання та кари на Січі. Назвіть характерні риси січового процесуального права. Розкрийте особливості козацького судового процесу.

Першоджерела

1. На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовидних судових установ, права, доходів і інших відзнак, набутих ними за вірні послуги від наших предків і тепер внаслідок заколотів утрачених, і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані простого народу, оберненого в холопів.

2. Реєстровим же козакам, число яких Річ Посполита визначила на своїй службі тільки 6 тисяч і які смирилися перед нами і Річчю Посполитою, ми встановлюємо таку військову організацію, згідно з постановою цього сейму.

3. На місце старшого, який більше не буде (вибиратись) з серед козаків, ми будемо ставити старшого комісара, від сейму до сейму, за рекомендацією гетьманів, — людину, яка була б народжена в шляхетському стані, в лицарській справі досвідчена, підтримувала б у війську лад, запобігала б усяким бунтам, була б справедлива до вбогих людей і з розпорядження гетьмана приходила б у той час і на призначене місце, де потребуватиме Річ Посполита. Він мусить бути приведений до присяги…

4. Цьому комісарові мусять коритися осавули, полковники, сотники, як і все військо. Всі вони, також полковники з комісаром, мусять залежати від гетьмана. Більше того: і осавулами мусять бути шляхтичі, досвідчені в лицарському ремеслі, випробуваної доблесті і віри. Сотники і отамани можуть обиратися з самих козаків, добре заслужених перед нами і Річчю Посполитою, і людей лицарських. Резиденція комісара мусить бути в Трахтемирові, як у центральному пункті. Полковники мусять перебувати кожний при своєму полку, причому не відлучатися з своїх місць, хіба на законній підставі і то з відома коронного гетьмана.

5. Полки з своїми полковниками повинні ходити по черзі на Запоріжжя для охорони тих місць і щоб перешкодити татарським переходам через Дніпро. Треба невпинно стежити, щоб козацька вольниця не ховалась по островах і звідти не чинила б походів на море. Разом з тим жоден козак не повинен наважуватись ходити на Запоріжжя без паспорта комісара; спійманий комендантом козацьким, він підлягає смертній карі.

6. Попереджаємо також про те, щоб перебуваючі на службі у Речі Посполитої козаки не терпіли від старост і українських підстарост безсудних вироків. Так само козаки не повинні чинити ніяких труднощів у здобуванні доходів у наших маєтках, — за цим полковники і комісари повинні пильно стежити і, якби виявились недбалими у виконанні своїх обов'язків, то підлягають відповідальності перед коронним гетьманом. В разі виникнення справи між міщанином з наших маєтків і реєстровим козаком в судах у такій справі повинні засідати підстарости з полковником.

7…Козаки реєстрові ніким не повинні бути обтяжені як щодо земель, так і особисто. Наші міщани, згідно з старовинними правами і заборонами, не повинні ні самі вступати в козаки, ні втягати в це своїх синів, ні навіть віддавати заміж за козаків своїх дочок під страхом кари з конфіскацією майна.

Попереджую про те, щоб козаки в далеких українських місцевостях (крім Черкас, Чигирина, Корсуня, де для безпеки від поганих повинні проживати); в інших містах на самій Україні не проживали, щоб, живучи там разом, вони не мали ніякого приводу до зборищ і далі до бунтів.

Как в выборе войсковой старшины и разделе земель, так и в судах, наказаниях и казнях запорожцы руководились не писанными законами, а «стародавним войсковым обычаем, словесным правом и здравым смыслом»…Писанных законов запорожские козаки даже старались избегать, опасаясь, чтобы они не изменили их вольностей. Оттого самые наказания и казни у запорожских козаков всего больше касались уголовных и имущественных преступлений.

Нельзя сказать при этом, однако, чтобы запорожские судьи, руководствовавшиеся в своей практике исключительно обычаем, дозволяли себе произвол и допускали волокиту дел: и незначительное число запорожского товарищества и чисто народное устройство его, и полнейшая доступность всякого члена козацкой общины к высшим начальникам делали суд в Запорожье простым, скорым и правым в полном и точном смысле этих слов; обиженный и обидчик словесно излагали перед судьями сущность своего дела, словесно выслушивали решение их и тут же прекращали свои распри и недоразумения, причем, перед судьями были одинаково равны — и простой козак и знатный товарищ.

Дошедшие до нас акты, касающиеся судебных козацких дел, показывают, что у запорожцев признавались — право первого займа, право договора между товарищами, право давности владений, — последнее, впрочем, допускалось только в ничтожных размерах, и то в городах; оно касалось не пахотных земель и угодий, бывших всеобщим достоянием Козаков, а небольших при домах огородов и усадебных мест; признавался обычай увещания преступников отстать от худых дел и жить в добром поведении; допускались следствия «по самой справедливости, зрелым оком» во всякое время, кроме постоянных дней первой седмицы; практиковались предварительное заключения преступников в войсковую тюрьму или пушкарню и пристрастный суд или пытки; наконец, дозволялась порука всего войска и духовных лиц за преступников, особенно если эти преступники выказывали себя раньше с выгодной для войска стороны или почему-либо нужны были ему.

Те же акты и свидетельства современников дают несколько примеров гражданского и уголовного судопроизводства у запорожских козаков. Из преступлений гражданского судопроизводства важнейшими считались дела по неправильной денежной претензии, неуплатному долгу, обоюдным ссорам, разного рода шкодам или потравам, дела по превышению определенной в Сичи на продажу нормы товаров.

Из преступлений уголовных самым большим считались: убийство козаком товарища; побои, причиненные козаком козаку в трезвом или пьяном виде; воровство чего-либо козаком у товарища и укрывательство им краденной вещи: «особливо строги были за большое воровство, за которое, ежели только двумя достоверными свидетелями в том докажутся, казнят смертию»; связь с женщиной и содомский грех ввиду обычая, запрещавшего брак сичевым козакам; обида женщине, когда козак «опорочит женщину не по пристойности», потому что подобное преступление «к обесславлению всего войска запорожского простирается»; дерзость против начальства, особенно в отношении чиновных людей русского правительства; насилие в самом Запорожье или в христианских селениях, когда козак отнимал у товарища лошадь, скот и имущество; дезертирство, т. е самовольная отлучка козака под разными предлогами в степь во время похода против неприятеля; гайдамачество, т. е. воровство лошадей, скота и имущества у мирных поселенцев украинских, польских и татарских областей и проезжавших по запорожским степям купцов и путешественников; привод в Сичь женщины, не исключая матери, сестры или дочери; пьянство во время походов на неприятеля, всегда считавшееся у козаков уголовным преступлением и ведшее за собой строжайшее наказание.

Строгие законы, объясняются в Запорожье тремя причинами: во-первых, тем, что туда приходили люди сомнительной нравственности; во-вторых, тем, что войско жило без женщин и не пользовалось смягчающим влиянием их на нравы; в-третьих, тем, что козаки вели постоянную войну и потому нуждались для поддержания порядка в войске в особо строгих законах.

Судьями у запорожских козаков была вся войсковая старшина, т. е. кошевой атаман, судья, писарь, войсковой асаул; кроме того, довбыш, куренные атаманы, паланочныи полковник и иногда весь Кош. Кошевой атаман считался высшим судьей, потому что он имел верховную власть над всем запорожским войском. Но настоящим официальным судьей в Запорожье был войсковой судья; однако, он только разбирал дела, давал советы ссорившимся сторонам, но не утверждал окончательно своих определений, что предоставлялось войском только кошевому атаману. Войсковой писарь иногда излагал приговор старшины на раде; иногда извещал осужденных о судебных решениях, особенно когда дело касалось лиц, живших не в самой Сичи, а в паланках, т. е отдаленных от Сичи округах или станах. Войсковой асаул выполнял роль следователя, исполнителя приговоров, полицейского чиновника: он рассматривал на месте жалобы, следил за исполнением приговоров кошевого атамана и всего Коша, преследовал вооруженной рукой разбойников, воров и грабителей. Войсковой довбыш был помощником асаула, и приставом при экзекуциях, он читал определения старшины и всего войска публично на месте казни, или на войсковой раде. Куренные атаманы, весьма часто исполнявшие роль судей среди козаков собственных куреней, имели при куренях такую силу, что могли разбирать тяжбу между спорившими сторонами и телесно наказывать виновного в каком-либо проступке.

Наконец, паланочный полковник, с его помощниками — писарем и асаулом, живший вдали от Сичи, заведывавший пограничными разъездами и управлявший сидевшими в степи, в особых хуторах и слободах, козаками, во многих случаях, за отсутствием сичевой старшины, в своем ведомстве также исполнял роль судьи.

Показания и казни определялись у запорожских козаков различные, смотря по характеру преступлений. Из наказаний практиковались: приковывание ланцюгами или железом к деревянному столбу, стоявшему среди площади, за воровство впредь до предстоявшей преступнику казни; заключение преступника, окованного цепями, в войсковую пушкарню; в пушкарню иногда сажали и под «честный караул» иностранцев, как напр., татар, заподозренных в воровстве коней и отводимых в пушкарню впредь до расследования дела; привязывание к пушке на площади за оскорбление начальства, за убийство человека, не принадлежавшего к запорожской общине и особенно за денежный долг: если козак будет должен козаку и не захочет или не будет в состоянии уплатить ему долг, то виновного приковывают к пушке на цепь, запиравшуюся замком, и оставляют до тех пор, пока или он сам не заплатит своего долга, или кто другой не поручится за него; приковывались к пушке иногда и не только воры, но и убийцы, но это делалось в виде временного наказания, до наступления суда. Подобный способ наказания, но лишь за воровство, существовал у татар, из чего можно заключить о заимствовании его козаками у мусульманских соседей. Далее, практиковалось сажание на деревянную кобылу за воровство… Также допускалось, хотя редко, повреждение членов «изломлением одной ноги на сходке» за нанесение ран в пьяном виде ножом; «за большие вины переламливали руку и ногу»; было в употреблении разграбление имущества, за самовольное превышение таксы против установленной в Сичи нормы на продажу товаров, съестных и питейных продуктов… Кроме всего этого, предания столетних стариков указывают еще на один вид судебных наказаний у запорожских козаков — сечение розгами; но так как современные акты о том не говорят, то нужно думать, что подобного рода наказание, если только оно в самом деле было, допускалось только как единичное явление, потому что оно мало гармонировало с честью запорожского «лыцаря». Наконец, в случаях обоюдной ссоры допускалась, по преданию, и дуэль.

Казни, как и наказания, также определялись у запорожских козаков разные, смотря по роду преступлений, совершенных тем или другим лицом. Самою страшною казнью было закапывание преступника живым в землю; это делали с тем, кто убивал своего товарища: убийцу клали живого в гроб вместе с убитым и обоих закапывали землей; впрочем, если убийца был храбрый воин и добрый козак, то его освобождали от этой страшной казни и взамен того определяли штраф.

Но наиболее популярною казнью у запорожских козаков было забивание у позорного столба киями; к позорному столбу и киям приговаривались лица, совершившие воровство или скрывшие ворованные вещи, позволившие себе прелюбодеяние, содомский грех, учинившие побои, насилия, дезертирства…

Рядом с позорным столбом практиковались у запорожцев шибеница и железный гак; к ним присуждались за «великое» или несколько раз повторяемое воровство…

Передают, что от шибеницы, по запорожскому обычаю, можно было избавиться, если какая-нибудь девушка изъявляла желание выйти за преступника замуж. Если это предание справедливо, то, очевидно, подобный обычай допускался в виду постоянного стремления запорожцев всячески увеличить свою численность при существовавшей безженности сичевых, но при обычае семейной жизни у паланочных козаков.

Железный гак, или железный крюк — та же виселица, но с заменою петли веревкой с острым стальным крюком на конце; преступника, осужденного на гак, приводили к виселице, продевали под ребра острый крюк и оставляли его в таком положении висеть до тех пор, пока на нем не разлагалось тело и не рассыпались кости, на страх ворам и злодеям; снять труп с виселицы отнюдь никому не дозволялось под угрозою смертной казни…

Острая паля, или острый кол — это высокий, деревянный столб с железным шпицем наверху. Для того, чтобы посадить на острую палю преступника, его поднимали несколько человек по круглой лестнице и сажали на кол; острый конец кола пронзал всю внутренность человека и выходил между позвонками на спину. Запорожцы, впрочем, редко прибегали к такой казни, и о существовании ее у них говорят только предания глубоких стариков…

Для всех описанных казней у запорожских козаков не полагалось вовсе палачей; когда же нужно было казнить какого-либо преступника, то в этом случае приказывали казнить злодея злодею же; если в наличности оказывался только один злодей, то его оставляли в тюрьме до тех пор, пока не отыскивался другой; тогда новый преступник казнил старшего. Архивные документы 1700 года говорят еще, что у запорожцев допускалось иногда бросание человека в реку; «насыпав за пазуху песку, посадить его в реку Чортомлык». Но такие случаи были редки и допускались только при всеобщем негодовании войска против какого-нибудь ненавистного всем козакам человека.

Створення козацько-гетьманської держави

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648–1654 рр.) завершилася створенням Української національної держави, яку прийнято ще називати Гетьманською державою.

Уже перші перемоги козацько-селянського війська під Жовтими водами, Корсунем, Пилявцями у 1648 р. завдали нищівного удару політичному режиму Речі Посполитої на Україні. Намагання польського короля Яна Казимира приборкати козаків спричинили новий спалах бойових дій у 1649 р. Зрада кримськотатарського війська під Зборовом не дала Б. Хмельницькому розгромити шляхетську Польщу і визволити Україну з-під її влади.

Однак у «Декларації його королівської милості Війську Запорозькому» від 8 серпня 1649 р., яка отримала назву Зборовського договору, було визнано українську державність в межах трьох воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського. На даній території, площа якої налічувала близько 200 тис. кв. км і на якій проживало населення до 1 млн чоловік, встановлювалась козацька адміністрація. В тогочасних документах її називають Військо Запорозьке, Русь, Руська земля, Стара Русь. В адміністративному відношенні вся ця територія поділялась на полки й сотні. Функції органів публічної влади покладались на генеральний, полковий і сотенний уряди. Сюди не мали права з’являтись коронні війська. Реєстр козацького війська складав 40 тис. В 1649 р. було розпочато створення власних фінансової, податкової, судової систем. Органи державної влади взяли на себе функції підтримання громадського порядку, охорони торгівлі.

Але продовження воєнних дій і поразка повстанців під Берестечком загальмували процес розбудови власної держави. За Білоцерківським договором, який було підписано 18 вересня 1651 р. унаслідок поразки, козацька територія обмежувалась Київським воєводством, а військо — 20 тис. чоловік. На Чернігівщині і Брацлавщині, які окупували польські війська, поновлювалась польська влада й дія адміністрації Речі Посполитої. Умови Зборівського договору було відновлено після перемог козацького війська над поляками під Батогом (1652 р.) та Жванцями (1653 р.).

Однак політичне та економічне становище на визволених землях було важким. Негативно відбивалися на господарстві держави продовження воєнних дій, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків, татарські навали, з їх трагічними наслідками. Загроза відновлення польсько-шляхетського панування на українських землях залишалась. За таких умов Б. Хмельницький, не раз обдурений і зраджений союзниками, з якими Україна вступала в союзи під час війни з Польщею (Туреччина, кримський хан, Молдавія), домагається рішення Земського собору Московської держави 1 жовтня 1653 р. про взяття Війська Запорозького «з городами их и землями… под государеву высокую руку».

8 січня 1654 р. в м. Переяславі на загальновійськовій Генеральній раді було ухвалено рішення про перехід України під зверхність царя. У своєму виступі Б. Хмельницький, наголосивши на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя. Учасники Переяславської ради висловились: «Волим під московського царя православного». Це рішення було скріплено спільною присягою.

Незабаром після того тисячі людей у 117 містах України також склали присягу на вірність цареві. Проте далеко не всі і не повсюдно підтримали рішення Переяславської ради. Відмовились складати присягу полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський. Попри всі ці розбіжності, якихось значних виступів проти прийняття присяги не було. На думку деяких дослідників, присяга українського населення мала місце ще й тому, що Москва вважала Україну за державний організм із значною долею прямого народовладдя. За таких умов вона мусила вважати недостаньою присягу самого гетьмана і наполягати на присяганні широкої людності як суб’єкта вирішення найважливіших справ.

Після Переяславської ради гетьманом Б. Хмельницьким від імені Війська Запорозького був укладений договір з царем Олексієм Михайловичем. Договір складається з таких актів:

1. проекту договору «Просительні статті» з 23 пунктів, підписаного Б. Хмельницьким 17 лютого 1654 р. та поданого українським посольством царському уряду 14 березня 1654 р.;

2. акта «Статті Богдана Хмельницького» (або «Статті Війська Запорозького) з 11 пунктів, поданого 21 березня 1654 р. за результатами переговорів у Москві посольства гетьмана Б. Хмельницького на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і полковником П. Тетерею з представниками царського уряду;

3. Царських жалуваних грамот від 27 березня 1654 р.: а) про прийняття України під цареву високу руку; б) Гетьману і усьому Війську Запорозькому про збереження їх прав і вольностей; в) Б. Хмельницькому про передачу Чигиринського староства «на гетьманську булаву». 12 квітня 1654 р. Б. Хмельницькому була направлена ще одна царська грамота, що також підтверджувала права й вольності Війська Запорозького.

За своєю сутністю ці документи (з одного боку — проект договору та акт, що дістали назву «Березневих статей», а з іншого — царські жалувані грамоти) є актами двох держав, якими вони обмінялись при укладанні договору.

Основні вимоги української сторони, що визначають умови приєднання України до Росії викладено у „Просительних статтях”. Серед них:

• невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи Гетьманщини;

• право зносин гетьманського уряду з іноземними державами за дозволом царського уряду;

• підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького й української шляхти та залишення посполитих (селян)у феодальній залежності;

• встановлення 60-ти тисячного козацького реєстру, регулярна виплата платні старшині та коштів на утримання козацького війська;

• збереження козацької адміністрації та покладання виключно на неї обов’язку по збору податків для царської казни;

• право Війська Запорозького обирати гетьмана та надання Чигиринського староства гетьманові у рангове володіння;

• збереження прав київського митрополита;

• участь царських військ у війні проти Польщи та обороні України від нападів татар;

• утримання козацької залоги у фортеці Кодак.

Більшість статей було затверджено, а решту, з деякими змінами, підтверджено царськими грамотами. Скороченою редакцією „Просительних статтей” є акт „Статті Богдана Хмельницького”. Зміст цього документа стосувався:

1) права української адміністрації „згідно з місцевими правами” збирати податки до царської казни;

2) встановлення грошової плати козацькій старшині;

3) пожалувань старшини млинами „для прогодовання, тому, що несуть великі видатки”;

4) витрат на артилерію;

5) дипломатичних відносин (права гетьмана приймати послів, які прибувають з „добрими ділами”, про що інформувати царя, і обов’язку затримувати у війську послів, які прибуватимуть із «справами противними царському величеству» та заборону мати зносини „з турецьким султаном і польським королем без волі царського величества”);

6) царських пожалувань київському „митрополиту і всім людям духовного чину”;

7-8) відправки царського війська проти поляків під Смоленськ та „на пограничу охорону України”;

9) плати Війську Запорозькому;

10) наказу донським козакам не порушувати мир з Кримом, якщо „Кримські люди не будуть зачіпати”;

11) допомоги „харчом і порохом” військовим залогам у Кодаку і „тим, що за Порогами коша стережуть”; встановлення 60-ти тисячного козацького реєстру та прискорення його комплектування гетьманським урядом.

В історико-правовій науці існують різні погляди на відносини України і Росії за Переяславсько-Московською угодою. Справа ускладнена й тим, що оригінали цих актів до нас не дійшли. В Московських архівах збереглися лише проект договору в перекладі на російську мову (оригінал був написаний українською мовою) та чернетки акта й грамот з багатьма додатками й поправками. Навіть ці неточні копії та переклади, що збереглися, дехто із учених (наприклад, російський вчений П. Шафранов) вважає за фальсифікації, що були зроблені царськими переписувачами.

Серед основних думок щодо правової характеристики цього об’єднання можна назвати такі: 1) персональна унія, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій уряд (Р. Лащенко, В. Сергеєвич); 2) реальна унія, за якою відбувалася більш тісна злука (М. Дьяконов, О. Попов); 3) васалітет (почасти М. Грушевський, М. Слабченко, Л. Окіншевич); 4) протекторат (почасти М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Смолій, А. Яковлів); 5) псевдопротекторат (Б. Галайчук); ліквідація державності України (Б. Нольде, Д. Одинець, В. Мякотін); 6) воєнний союз (В. Липинський, І. Борщак). За офіційною радянською теорією, Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз’єднання, і метою повстання було саме возз’єднання цих народів.

Враховуючи різні погляди вчених, не можна не зважати на те, що як Україна, так і Росія вкладали в цю угоду різний зміст. Україна увійшла в підданство під протекцію внаслідок воєнно-політичної ситуації, що склалася. Вона зберігала власні органи державного управління та збройні сили на чолі з виборним гетьманом, власну судово-правову систему. Росія ж з перших днів намагалася перетворити протекторат на інкорпорацію (включення до складу). Березневі статті 1654 р. вважалися за основний договір з Москвою. Царський уряд поновлював його з новообраними гетьманами і вносив до нього суттєві зміни, які все більше обмежували українську державність. Так чи інакше, Переяславсько-Московська угода стала поворотним пунктом в історії України, подальша доля якої була пов’язана з долею Росії.

Зміни в суспільному ладі

Визвольна війна внесла значні зміни в соціальний устрій українського суспільства.

Панівна верства. Замість польської еліти панівне становище посідають українські феодали, так звана нова шляхта. До цього стану входила й частина старої шляхти, яка не була остаточно полонізована і підтримала боротьбу українського народу за незалежність. Права цієї шляхти на земельні володіння були підтверджені гетьманськими універсалами та царською жалуваною грамотою 1654 р. Хоча її роль у суспільстві була досить впливовою, через свою малочисельність вона не створила окремого панівного стану. Яскравим свідченням перемоги елітизму стало виникнення «знатного військового товариства» внаслідок соціального відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва.

Це був новий аристократичний прошарок, що складався з трьох розрядів чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами. Його верхівку становило «бунчукове товариство». В цей розряд універсалами гетьмана заносились особливо заслужені представники козацької верхівки. Це були особи, які перебували в безпосередньому оточенні гетьмана («перебували під бунчуком»). Вони підлягали виключній юрисдикції гетьмана чи генерального суду. Їхні посади і власність згодом стають спадковими. До категорії знатного товариства належало «військове товариство», члени якого перебували під військовим стягом, а також «значкове товариство», члени якого перебували під стягом полковим. Основним обов’язком знатного товариства була військова служба.

Панівна верства, на основі привілеїв та вольностей отриманих від гетьманської влади, закріпила за собою виключне право на промисли, оптову торгівлю, була звільнена від сплати мита і податків, не підлягала юрисдикції місцевих судів. Передусім, «знатні товариші» і шляхта були землевласниками. Вони набували землі як плату за несення служби («рангові землі»), шляхом «займанщини» (захоплення вільних земель, головним чином, на півдні України), купували та захоплювали козацькі і селянські землі.

Якщо у XVІІ ст. «знатні товариші» отримували землеводіння на невизначений термін «до ласки військової» за несення служби, то у XVIII ст. маєтки уже повністю переходили у власність знатного військового товариства і козацької старшини. Становлячи в 1735 р. менше ніж 1 % населення, вони володіли половиною всіх українських земель. Декілька династій, з яких виходили гетьмани і генеральна старшина, володіли величезними латифундіями. Так, в І. Мазепи було 19,7 тис. маєтків, в І. Скоропадського — 18,8 тис., у Д. Апостола — 9,1 тис. За правління Катерини ІІ земельні володіння українських феодалів значно збільшились. Характерною в цей час була практика пожалування земель царями українським феодалам на територіях, нещодавно приєднаних до Росії (в тому числі в Криму і на Кавказі), а російським — в Україні. Відповідно до царських указів у 1764 р. відбулася нобілітація (надано дворянство) української старшини, а у 1785 р. — усієї української шляхти, що сприяло зміцненню проімперської орієнтації українських феодалів.

Українське духовенство, за традицією, поділялося на біле і чорне. Біле духовенство, хоча й не підлягало юрисдикції держави, але не було відокремлене від суспільства. Будучи високоосвіченим, воно займалося не тільки церковними, а й суспільними справами. За правовою ознакою ця частина духовенства наближалась до знатного товариства. Чорне духовенство перебувало під опікою гетьманської влади, яка постійно збільшувала монастирське землеволодіння. У середині XVIII ст. 17 % земельної власності була монастирською.

Козацтво лишалося окремим станом суспільства з окремим обсягом правоздатності належних до нього осіб. Після перемоги у національно-визвольній війні усі козаки, які служили у війську, вважалися реєстровими. За службу їм надавалися земельні наділи. Вони користувалися свободою торгівлі, звільнялися від податків. Їм було навіть надано привілеї, якими раніше користувалася шляхта: виробляти горілку, право змушувати селян відбувати панщину. Проте зростання впливу козацької верхівки призвело до того, що прості козаки були усунені від участі у радах, втратили право обирати старшину.

У XVIII ст. соціально-економічне становище рядового козацтва погіршилось. Усе більш обтяжливим для козаків ставав обов’язок власним коштом брати участь у частих війнах царської Росії. Їх змушували будувати фортифікаційні споруди, шляхи, канали, осушувати болота на півночі Росії. Тривала відсутність козаків удома позбавляла їх можливості займатися господарством. Багато з них, не маючи статків для несення військової служби, ставали залежними від старшини, фактично переходили до стану селян. Унаслідок занепаду козацтва його чисельність станом на 1730 р., порівняно з 1650 р., зменшилась більш ніж удвічі. Одночасно відбувалося подальше розшарування козацтва, визначилась його ієрархічна структура.

У 1735 р. за указом царського уряду реєстровців було поділено на дві категорії: виборних (заможніших, боєздатних) і підпомічників (надто бідних, щоб купити військове спорядження). Основним призначенням виборних козаків була участь у воєнних походах. Підпомічники ж повинні були слугувати заможнішим товаришам і старшині, працювати в їхніх господарствах. На них покладались такі ж повинності, що і на селян, але вдвічі менші за обсягом. Існувала також і ще одна група, яку становили збіднілі, безземельні козаки — підсусідки. Вони жили і працювали у господарствах виборних козаків та підпомічників, котрі їх одягали та годували. Закон надавав їм право, на відміну від посполитих, вільно пересуватися в пошуках кращих умов життя, взагалі переходити до заможної верстви, якщо вони заводили власне господарство.

Але ці зміни не врятували козацтво від занепаду. Хоча в 60-ті роки XVIII ст. в реєстрі значилось близько 176 тис. виборних козаків і близько 200 тис. підпомічників, боєздатними з них були тільки 10 тис. Більшість збіднілих козаків опустилась до рівня державних селян. Зникнення потреби у традиційній охороні кордонів, економічні труднощі, відсталість у військовій справі призвели до того, що козаччина в Україні фактично перестала існувати.

Селянство, яке у польську добу перебувало у закріпаченому стані, після перемоги у визвольній війні отримало волю. Селяни проживали на землях, що належали державі, за що сплачували податки. За правовим становищем вони були майже урівняні з козацтвом. Козаки служили державі військовою службою, селяни — працею. Козак, який був не в змозі нести військову службу, записувався в стан селян, і навпаки, селянин, який хотів служити, придбавши необхідну амуніцію, легко ставав козаком.

Отже, національно-визвольна війна українського народу була й соціальною революцією, у результаті якої було ліквідовано кріпацтво. Але ще за Хмельницького з’являються ознаки реставрації старих порядків. Універсалами гетьмана 1654–1656 рр. підтверджувалося право монастирям на землі. Також їм було дозволено надалі збирати оброк з селян, які мали проявляти «звикле послушенство». Одночасно таке ж «послушенство» вимагалось від селян стосовно шляхти та козацької старшини, які отримували маєтності за службу. Українські селяни поступово втрачали свою волю. За універсалом І. Мазепи, у 1701 р. селянам установлювалась панщина до двох днів на тиждень. Окрім праці на панській землі, селяни мали віддавати частину своєї худоби, птиці, виконувати роботи по господарству, платити на утримання військ, спорудження шляхів тощо. У 1739 р. генеральна військова канцелярія обмежила переселення селян умовами виконання всіх повинностей і наявності на це дозволу пана та місцевої адміністрації. За універсалом К. Розумовського, від 22 квітня 1760 р. селянин отримував можливість переходу лише за письмовим дозволом феодала, залишаючи останньому свою нерухомість. У 1763 р. цей універсал підтверджується царським указом. Останній крок у справі закріпачення був зроблений Катериною ІІ, яка указом від 3 травня 1783 р. наказала селянам залишатися на тих землях, де вони значились згідно з останнім переписом населення.

Міщани були юридично вільними, але політично безправними людьми. Дослідники вважають, що їхнє становище наближалось до становища державних селян. Вони сплачували податки до міської і гетьманської скарбниць, виконували численні повинності. У ряді випадків подушний податок міщан перевищував той, що накладався на державних селян. Тому у власних містах вони інколи мали менше крамниць, ніж козаки, які були звільнені від податків і місцевого мита. У роки визвольної війни більшість міст утратила самоврядування за магдебурзьким правом і підлягала козацькій адміністрації. Виняток становили лише великі міста, які мали магістрати та користувалися певними торговими і промисловими привілеями. Також тут обирався війт, який виконував судові функції. На чолі менших міст і містечок були козацькі отамани і ради (ратуші), які підпорядковувались полковій адміністрації. У ратушних містах права міських жителів обмежувалися козацькою адміністрацією, яка визначала для них види та розміри податків та повинностей.

Пожвавлення міського життя простежується із середини XVТІІ ст., коли зростає чисельність магістратських міст. До кінця століття магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобережжя. Підвищується роль ремісничо-купецької частини міщан. Ремісники об’єднувались за професійною ознакою у цехи (гончарі, кравці, бондарі тощо). Ремісники — члени цеху поділялися на довічних і тимчасових майстрів. Майстри експлуатували підмайстрів, учнів та робітників. Щоб стати членом цеху, треба було мати власне господарство, яке виробляло ремісничу продукцію. Існував і віковий ценз — 21 рік. Право засновувати цехи, обирати цехові управи належало лише майстрам. Вони користувалися податковими пільгами, встановлювали монополію на виробництво і збут товарів, розглядали дрібні судові справи членів цеху.

Купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об’єднувалися в гільдії. Гільдійське купецтво мало податкові пільги, але сплачувало громадські збори, несло низку повинностей (шляхову, постійну та ін.). Наприкінці XVIII ст. купці були звільнені від рекрутчини та тілесних покарань. До купецького стану мав змогу записатись будь-який міщанин, якщо у нього був капітал у 500 крб. Правове становище купців залежало від своєчасної сплати гільдійських внесків: неплатник автоматично переводився до стану міщан.

Органи автономної влади й управління

Українська гетьманська держава не обіймала територію всіх етнічних українських земель. На заході до її складу не увійшли Галичина, Західна Волинь та Холмщина, на сході — Слобожанщина. Поза кордонами Гетьманської держави лишалися незаселені тоді землі теперішнього півдня України. Проте на півночі Чернігівщини та Стародубщини до її складу були включені деякі етнічні білоруські землі.

Спробу повернути Гетьманщину до Речі Посполитої здійснив гетьман І. Виговський. Водночас це була й спроба змінити державний устрій у напрямі до шляхетської демократії. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір, за умовами якого Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, об’єднані у «Велике Князівство Руське», мали скласти федерацію з Польщею і Литвою під егідою «спільно обраного короля». Гетьман, якого обирали б українські стани і затверджував король, мав бути першим сенатором Наддніпрянщини; йому підпорядковувалось військо (30 тис. козаків і 10 тис. найманців), але заборонялося мати зовнішньо — політичні зносини, крім Кримського ханства. Передбачалися нові посади канцлера, маршалка, підскарбія, послів до спільного сейму, свій судовий трибунал, своя монета. Православна віра мала бути зрівняна в правах з римо-католицькою, Берестейська унія скасовувалась, а в спільному сеймі мали дістати місця православний митрополит і єпископи. Планувалось заснувати і дві українські академії, а також стільки шкіл і друкарень, «скільки буде потрібно».

Гадяцький договір не було реалізовано. Підтриманий лише частиною козацької старшини, він не знайшов схвалення широких народних мас, які не бажали повернення польсько-шляхетського панування. Невдовзі після його підписання спалахнуло повстання проти гетьмана, підтримане царськими військами. Після початкової перемоги під Конотопом 28 червня 1659 р. він зазнав поразок у війні з Москвою. Усе це коштувало Виговському гетьманської булави.

На початку 1660 років із загостренням міжусобиць між гетьманами Україна розкололася на Лівобережну (у союзі з Росією) та Правобережну (у союзі з Польщею, пізніше Туреччиною) державні організації. Цей розкол посилився внаслідок Андрусівського мирного договору 1667 р. між Росією та Річчю Посполитою. У 1699 р. Річ Посполита відновила своє панування над Правобережжям. Спроби на рубежі XVІІ-XVIII ст. відродити тут козацьку організацію виявилися невдалими.

Березневі статті (1654 р.) визначили державний лад України (Гетьманщини) таким, в якому тісно перепліталися республіканські й монархічні начала. Зберігався військово-адміністративний апарат влади та управління, який склався під час національно-визвольної війни.

На чолі Української держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Але вже на початку ХVIІІ ст. кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Спроби деяких гетьманів (Б. Хмельницького, І. Самойловича) перетворити гетьманську владу на спадкову були невдалими. А коли у 1763 р. представники української старшини звернулись до царського уряду щодо успадкування гетьманства родом Розумовського, відповіддю було скасування Катериною ІІ інституту гетьманства як такого. Зрозуміло, що спадкове гетьманство, в умовах феодалізму не тільки б значно посилило статус правителя (гетьмана), а й юридично оформило подальше існування Української держави.

Термін перебування гетьмана на посаді не визначався, вважалося, що обирали «доживотно», тобто довічно. Хоча у гетьманських статтях 1669 та 1672 рр. передбачалося право Генеральної старшини змістити гетьмана у випадку його зради. Деякі гетьмани (Ю. Хмельницький, І. Виговський) самі складали повноваження на Генеральній раді. Новообраний гетьман присягав на вірність царю, після чого отримував царську грамоту на гетьманування та клейноди — знаки гетьманської влади.

Гетьманові належала вища законодавча влада: він видавав універсали, які мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади, гетьман розпоряджався державними витратами, організовував збирання податків, мав право на роздачу державних земель. Гетьман представляв державу у зовнішніх зносинах, був вищим воєначальником, часто сам призначав генеральну старшину та полковників. Гетьман був вищою апеляційною судовою інстанцією. Він мав право затвердження судових вироків, інколи, якщо це стосувалося бунчукових товаришів та козацької верхівки, самостійно розглядав судові справи.

Проте вже після Б. Хмельницького царський уряд усіляко обмежував повноваження гетьманів. За Переяславськими статтями 1659 р. гетьманові не дозволялося приймати послів, брати участь у воєнних походах без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману безпосередні дипломатичні зв’язки з іноземними державами. Після переходу гетьмана Мазепи на бік Швеції у 1708 р. царський уряд істотно обмежив повноваження гетьманської влади. Було відхилено запропоновану старшиною кандидатуру на нового гетьмана П. Полуботка, і гетьманську булаву вручили І. Скоропадському.

У 1709 р. влада гетьмана була обмежена введенням посади царського резидента, який здійснював контрольні функції щодо гетьманського уряду.

У військових справах гетьман підпорядковувався командувачеві російської армії в Україні. До того ж Петро І самовладно проводив потрібні йому переміщення серед урядовців України. З 1722 по 1727 рр. замість посади резидента діяла Малоросійська колегія. Хоча офіційно її статус визначався як вищої апеляційної інстанції, колегія перебрала на себе всю повноту влади. Без узгодження з колегією гетьман не міг видавати універсали, надавати накази полковникам. Колегія контролювала надходження в її розпорядження грошових та натуральних зборів, відтепер усі податки йшли до Росії.

У період з 1734 по 1750 рр. Україна була без гетьмана. Справами України відало Правління гетьманського уряду, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та козацької генеральної старшини. Обрання у 1750 р. останнього гетьмана К. Розумовського було дозволено імператрицею Єлизаветою не стільки з державних, скільки з особистих міркувань: 22-літній Кирило був рідним братом морганатичного (без права престолонаслідування) чоловіка імператриці.

У 1764 р. указом Катерини ІІ гетьманство було остаточно ліквідовано. Для управління Україною знову було створено Малоросійську колегію, до якої входили по чотири представники царського уряду й української верхівки. Колегію очолив російський воєначальник граф П. Рум’янцев. Після поширення на українські землі у 1781 р. російської системи управління потреба у Малоросійській колегії відпала. У 1786 р. вона була ліквідована.

У системі управління Гетьманщиною важливу роль відігравали генеральна та старшинська ради. Генеральна рада зародилась під час національно-визвольної війни як збори козацького війська для вирішення військових справ, про що свідчить й її первинна назва: «Військова рада». В цей період вона набула ознак органу прямого народовладдя, але з тим, що це пряме народовладдя здійснював один суспільний стан — козацтво. З часом розширився склад Генеральної ради, за рахунок представників духовенства та міщан, і вона набуває певних ознак вищого представницького органу. Але вона не стала постійно діючим органом й скликалася для розв’язання найважливіших питань зовнішньої і внутрішньої політики, укладення миру.

Генеральна рада не перетворилася на орган влади й тому, що не було визначено організаційних засад її роботи, періодичності, порядку скликання. Це було зібрання великої кількості людей, в тому числі випадкових і некомпетентних. Пізніше Генеральну раду намагалися відродити гетьмани, які були прихильниками республіканського напряму розвитку України (І. Виговський, П. Дорошенко).

Функції представницького органу перебирає на себе старшинська рада. Існувало три види старшинських рад: а) рада гетьмана за участю Колегії генеральної старшини, яка мала постійний характер; б) рада генеральної та полкової старшини, яка скликалася за необхідності; в) з’їзди старшин усіх рівнів, у яких могли брати участь представники духовенства, міщан. Рада у формі з’їздів старшин за традицією запорозького козацтва збиралася по великих святах у гетьманській столиці. За відсутності гетьмана старшинська рада перетворювалася на вищий орган управління державою. Це було, наприклад, у 1672 р. після усунення від влади й арешту гетьмана Д. Многогрішного, у 1722 р. після смерті гетьмана І. Скоропадського. Старшинська рада розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, фінансові, податкові справи. Рада виконувала й судові функції при розгляді справ про державні злочини. Відомо, що при гетьмані К. Розумовському на старшинській раді розглядалась кодифікація українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ». Отже, старшинські ради гетьманської України можна вважати як вид тогочасного станового парламенту. Але в умовах посилення впливу монархічної Росії подальший розвиток елементів парламентаризму на українських землях був неможливим.

Вищим військово-адміністративним органом, генеральним урядом, за допомогою якого гетьман здійснював цивільну і військову владу була Генеральна військова канцелярія. Вона утворилася ще в роки визвольної війни і діяла до скасування гетьманства у 1764 р. Намагаючись обмежити її компетенцію, Петро І в 1720 р. вилучив із ведення генеральної канцелярії фінансові й судові справи, а в 1722 р. підпорядкував її Малоросійській колегії. Очолював Генеральну військову канцелярію генеральний писар. Вона поділялась на дві частини: колегіальну (складалась з генеральної старшини) і розпорядчу (складалась з українських та російських чиновників). Колегія генеральної старшини, як уже зазначалося, була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину обирала старшинська рада або призначав гетьман. Генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Так, генеральний обозний завідував артилерією, за відсутності гетьмана, виконував обов’язки наказного гетьмана, керував військом.

Генеральні судді (від одного до трьох, в різні часи) розглядали цивільні й кримінальні справи, були радниками гетьмана, виконували спеціальні його доручення. Генеральний підскарбій контролював фінанси країни. З 1728 р. було вже два підскарбії — один росіянин, а другий — українець. Генеральний писар завідував генеральною канцелярією, архівом, зберігав державну печатку, виконував доручення з міжнародних справ. Існувала також і нижча генеральна старшина, функції якої чітко не встановлювались. По суті вони були гетьманськими помічниками й ад’ютантами, виконували різні доручення гетьмана. Однак відомо, що в урочистих випадках генеральний хорунжий ніс військовий прапор — корогву, генеральний бунчужний — гетьманський бунчук. На генеральних осавулів, а їх було два, могло покладатись виконання дипломатичних доручень, судових розслідувань, а під час воєнних походів — навіть обов’язки наказного гетьмана.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди, які сформувалися після визвольної війни. Територія України поділялася на своєрідні воєнно-адміністративні одиниці — полки і сотні. У другій половині XVII ст. на Правобережжі було 12 полків, а на Лівобережжі — 10. На чолі полкового уряду стояв полковник, якого обирала полкова козацька рада чи рада старшин, або ж його призначав гетьман. Полковник був вищим воєначальником полку, він же очолював виконавчу владу на території полку, здійснював судові функції, мав право роздачі землі за службу. У своїй діяльності він опирався на полкову старшину, яка обиралася на раді полку, і за функціями була схожа на генеральну (полкові: обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). У сукупності полковник і полкова старшина складали полковий уряд. Сотня була найнижчою адміністративною одиницею. Сотник, його заступник — отаман та сотенна старшина (писар, осавул) виконували функції сотенного уряду.

У XVIII ст. відбулися зміни в полково-сотенній системі територіального управління. Полковника призначав царський уряд, щоправда, з числа трьох обраних на раді кандидатів. Значення полкової ради помітно впало, призначений полковник користувався єдиноначальною владою. За аналогією перейшли й до призначення сотників. Замість рад організуються полкові та сотенні канцелярії, діяльність яких дедалі більше має бюрократичний характер. У 1743 р. полкові канцелярії було прирівняно до канцелярій російських губерній, а судочинство й діловодство підпорядковано російському законодавству. Дещо пізніше (1781 р.) полково-сотенний територіально-адміністративний устрій було скасовано і введено губернський поділ відповідно до російського «Уложения о губерніях».

Система управління в містах залежала від їх статусу. Великі міста користувалися магдебурзьким правом, яке надавалось або підтверджувалося гетьманськими універсалами та указами царського уряду. Але поряд з магістратами в них діяли ще й полкові чи сотенні уряди. Козацька старшина, постійно втручаючись в справи міста, звужувала сферу міського самоврядування. Значна кількість міст мала статус ратушних, тобто не користувалась магдебурзьким правом і ще більш значною мірою залежала від козацької адміністрації. У деяких містах органи самоврядування виникали й функціонували на базі специфічного українського міського права (місцевих статутів), яке істотно трансформувало норми магдебурзького права у відповідності до місцевих вимог.

Судова система Гетьманщини після 1654 р. являла собою ієрархію підпорядкованих один одному сільських, сотенних, полкових судів та Генерального військового суду. Сільські суди отаманів діяли колегіально, за участю представників козацької громади. Поступово їх значення зменшилось, а сфера компетенції звузилась до розгляду незначних спорів між козаками. Сотенні суди діяли на території сотні і за своїм складом та діяльністю були схожими на сотенні правління. До їх юрисдикції належали цивільні й кримінальні справи місцевих козаків. Полкові суди існували в центрах полкових територій і складалися з полкового судді й полкової старшини. Судову колегію очолював полковник. Вони діяли як суди першої інстанції для сотенної та полкової старшини і другої, апеляційної інстанції, щодо сотенних судів.

Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд. Він діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості і складався з генерального судді та генеральної старшини. В різні часи кількість генеральних суддів була від одного до трьох. В 1728 р. до складу суду було введено три українських і три російських чиновники. Кандидатури членів суду затверджувались царем. Гетьман став президентом суду. В містах суди перебували під значним впливом козацької адміністрації. Інколи це були отаманські суди за участю козацької ради, які користувались звичаєвим правом. У магістратських містах продовжували існувати суди, що діяли на основі магдебурзького права. Гетьман Д. Апостол Інструкцією від 1 червня 1730 р. дещо розмежував компетенцію полкових, сотенних і міських судів.

Доменіальні суди після 1648 р. зникли, але згодом, після виникнення нового панівного стану, відродилися, щоправда, в дещо іншій формі.

Громадські (копні) суди не знайшли сприятливих умов для подальшого розвитку. Їх роль народного чинника в судівництві заступила колегіальність, що певною мірою була притаманна майже всім судовим установам.

Церковні суди зберегли свій окремий статус. Держава не втручалась у сферу духовного судівництва, хоча значно обмежила його компетенцію. Кримінальні і важливі цивільні справи церковних людей відтепер розглядалися світськими судами.

Окрім зазначених судів, у Гетьманщині діяли мирові, цехові, третейські та ярмаркові суди.

У 1760–1763 рр. на прохання старшини, що прагнула зрівнятись у правах з російським дворянством, було проведено судову реформу. Реформа мала зрівняти у підсудності всі прошарки панівного класу, обмежити компетенцію Генерального військового суду як суду першої інстанції для вищої старшини. Потрібно було, нарешті, відокремити розгляд цивільних та кримінальних справ, спростити судову систему. За результатами реформи було створено 20 судових повітів, у кожному з яких засновано земський суд з цивільних та підкоморський суд з земельних справ. Для розгляду кримінальних справ було відновлено діяльність гродських (міських) судів у кожному з 10 полкових міст. Судді обиралися з числа козацької старшини. Генеральний військовий суд, до складу якого входило два судді і по одному представникові з 10 полків, став апеляційною інстанцією для новоутворених судів. Таким чином, судова реформа, відокремивши судову систему від адміністративної, мала, безперечно, позитивне значення. Разом з тим, вона фактично поновила судову систему литовсько-польської доби.

Джерела та риси права

Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то у правовій сфері зміни відбувалися дещо іншим чином. Серед джерел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню панування польської шляхти: «Устава на волоки» (1557 р.), «Ординація Війська Запорозького» (1638 р.), сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), збірники магдебурзького права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму, наприклад, що стосувалися прав міського населення, частково продовжували діяти.

Своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало козацьке звичаєве право. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства. Норми звичаєвого права регулювали також, певною мірою, земельні відносини серед селянства й козацтва, окремі сторони особистих і майнових відносин у сім’ї, незначні кримінальні й цивільні справи та судовий процес у копних та доменіальних судах. У найбільш традиційній формі й найповніше звичаєве право діяло на Запорозькій Січі. Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності у XVIII ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма, без винятку, кодифікаціями та законодавством імперії, що розповсюджувалося на територію України.

Важлива роль серед джерел права належала договірним гетьманським статтям, які укладалися з нагоди обрання нового гетьмана як своєрідні угоди між гетьманом з козацькою старшиною з одного боку та російським царем чи його представниками, з іншого.

Гетьманські статті називали або за місцем де їх було укладено, або іменем гетьмана, який підписав ці статті. Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини у складі Росії. Гетьманські статті регулювали головні питання внутрішнього життя України, визначали обсяг повноважень гетьмана і права і привілеї старшини і козацтва. Як вихідні положення, вони містили посилання на Березневі статті Б. Хмельницького, проте під тиском царату дедалі більше обмежувалися суверенні здобутки козацької держави.

Переяславські статті 1659 р. — договірні умови укладені на козацький раді у м. Переяславі 17 жовтня 1659 р. при обранні на гетьманство Ю. Хмельницького і схвалені царським урядом. Визначаючи політичне й правове становище Гетьманшини, вони формально підтверджували Березневі статті 1654 р., але були доповнені новими пунктами, які значно обмежували її автономію. Козаки втрачали право на усунення гетьмана від влади без дозволу царя, крім випадку його зради. За вказівкою царя козацькі війська мали поступати на государеву службу, а їхня участь у війнах без царського на те указу не дозволялась. Під загрозою смертної кари заборонялася самостійна, без гетьманського відома, участь козаків у будь-яких військових діях. Гетьману заборонялося вступати в переговори з Річчю Посполитою.

Передбачалася дислокація російських військ на чолі з воєводами у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. На українських міщан та селян покладались додаткові повинності з військових постоїв, надання підвод та кормів „тим людям, які надсилатимуться від великого государя… кожному по його достоїнству”. Встановлювалося взаємне зобов’язання повертати втікачів з російських і українських земель на постійне місце проживання.

Батуринські статті 1663 р. були укладені в період глибокої кризи української державності, коли Україна фактично розпалася на дві частини — Правобережжя і Лівобережжя, які боролися між собою. Обраний голосами козацької голоти на Чорній раді біля Ніжина гетьманом Лівобережної України І. Брюховецький підписав в Батурині статті, які були спрямовані на подальші утиски України. Складалися з 5 нових пунктів, оформлених як додаток до „прєжніх” Переяславських статей 1654 р. Ці статті містили зобов’язання української сторони забезпечувати московські війська, що знаходилися на території України, продовольством, повертати до Московщини селян-утікачів, не ввозити до неї горілку й тютюн тощо. Вперше гетьман підписався: „Великого Государя, его царского величества, холоп, я, гетьман Іван Брюховецький с верним его царського пресветлого величества Войском Запорожским”.

Московські статті 1665 р., складаються з 10 пунктів, підписаних І. Брюховецьким під час його перебування в Москві. З деякими змінами і доповненнями йдеться про умови, прийняті в попередніх Батуринських статтях і формально підтверджуються „права, вольності і суди військові в статях, з покійним Богданом Хмельницьким, гетьманом запорозьким, укладених”. Фактично ж значною мірою посилилась адміністративна й фінансова залежність України від царської влади. Гетьманщина передавалася під безпосередню владу московського царя і мала „бути навіки під їх високою і сильною рукою непорушно в вічному підданстві”. Для населення України встановлювалися повинності із сплати податків до царської казни. Вдвічі збільшувалася кількість міст, в яких розташовувалися російські війська на чолі з власними воєводами. Гетьману заборонялося посилати послів „без государевої волі до чужих навколишніх земель”. Право надавати містам самоврядування на засадах магдебурзького права переходило від гетьмана царю. Вибори гетьмана мали обирати лише з дозволу царя і в присутності царського посла, „а обраний гетьман в Москву їздити і великого государя пресвітлі очі бачити повинен”.

Глухівські статті 1669 р. містили 27 пунктів, які в основному повторювали попередні українсько-московські угоди і починалися з підтвердження „прав і вольностей” Війська Запорозького. Разом з тим новообраному гетманові І. Многогрішному і козацькій старшині вдалося досягти певних поступок від царя порівняно з попередніми Московськими статтями. Цар приписував російським воєводам бути лише „в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі; а в права їх (українців), і в вольності і суди, і всякіє діла воєводам втручатися не указав…, а указав мати начальство над людьми ратними”. Тобто функції воєвод зводились до суто військових справ. Повноваження із збору податків та судочинства покладалися виключно на українську адміністрацію. Встановлювався 30-ти тисячний реєстр козацького війська та визначалися розміри грошових виплат козацьким чинам та рядовим козакам за рахунок податків з місцевого населення. Гетьман наділявся правом клопотати перед царем про надання дворянських звань козацький старшині. Проте Глухівський договір встановлював ряд обмежень, спрямованих на утримання Лівобережжя у „вічному підданстві” цареві. Гетьману заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами, а на прохання української сторони „щоб дозволено їм було від навколишніх государів всякі прислані листи приймати і прочитувати, а прочитавши до великого государя відсилати і від себе б їм до них писати” цар відповів відмовою.” Для приборкання повстань та масових заворушень в Україні на пропозицію царя створювався особливий полк у складі тисячі реєстрових козаків.

Конотопські статті 1672 р. підписані при обранні гетьманом І. Самойловича загальною козацькою радою поблизу м. Конотопа. Складалися з 10 пунктів, які за своїм змістом змінювали у бік обмеження автономії України попередні Глухівські статі (хоча рада формально підтвердила їх). Умовами договору гетьману заборонялося вступати в зносини не лише з

іноземними державами, а й з правобережним гетьманом П. Дорошенком. В разі, якщо Дорошенко в союзі з Туреччиною розпочне війну проти Польщі, лівобережним полкам заборонялося надавати йому допомогу. Українська сторона позбавлялася права на участь у російсько-польських переговорах, де вирішувалася доля Гетьманської держави. На вимогу царя козаки мали поступитися Речі посполитій містами й землями по р. Сож. Цар зобов’язувався не передавати Польщі Київ, який за попередніми домовленостями мав перейти до неї.

Переяславські статті 1674 р. укладені козацькою старшиною, полковниками правобережних полків у Переяславі під час обрання І. Самойловича гетьманом „обох сторін Дніпра”. Складалися з 20 пунктів і цілковито базувалися на попередніх Конотопських статтях. Йшлося про „вічне підданство” Гетьманщини російському цареві та зобов’язання останнього захищати правобережні українські землі від військ турецького султана й кримського хана. Гетьман обмежувався у правах щодо козацької старшини, зокрема, питання притягнення старшин до відповідальності мала вирішувати старшинська рада або суд. У разі отримання листів від іноземних володарів гетьман зобов’язувався негайно пересилати їх до Москви у нерозпечатаному вигляді. Проте цар погоджувався надавати козацькій старшині відповідну інформацію із зовнішніх справ. Гетьманщина мала негайно видати втікачів з російських земель; під страхом покарання заборонялося вивозити з України тютюн і вино, оскільки це руйнує царську казну. Землі й маєтності козацької старшини мали успадковуватися їхніми дружинами й дітьми, а вдови козаків звільнялися від сплати податків. Кількість реєстрових козаків становила 20 тисяч.

Коломацькі статті 1687р. були черговим кроком в обмеженні автономних прав України. Договір, що містить 22 статті, був укладений в козацькому таборі на р. Коломак (тепер Харківська область) між новообраним гетьманом І. Мазепою та козацькою старшиною, з однієї сторони, та царями Іваном та Петром і царівною Софією, з іншої. За цією угодою Генеральна військова рада фактично припинила своє існування.

Частково її функції передавалися раді старшин. Гетьману заборонялося без царського відома знімати старшин з керівних посад та позбавляти їх маєтностей. Козацька старшина могла обирати гетьмана лише з царського дозволу і зобов’язувалася наглядати за гетьманом та інформувати царський уряд у разі його нелояльності до Росії. Гетьман, як і раніше, позбавлявся права зовнішніх зносин і мав дотримуватися умов „Вічного миру 1686 р.”, якими закріплювалося польське панування на Правобережжі. Як би для охорони гетьмана, а насправді для нагляду за ним, в гетьманській столиці Батурині розміщувався стрілецький полк. Вперше йдеться про злиття українського народу з російським, для чого заохочуються україно-російські шлюби, дозволяється вільне пересування українців на території Московської держави. Оскільки у майбутньому держави українська і російська мали злитися в „царську самодержавну” державу, вимагалося, щоб ніхто надалі не згадував про окрему українську державу.

Водночас підтверджувалися права й привілеї козацької старшини, зокрема, звільнення її від податків і повинностей, довічне володіння маєтностями, вшанування „заслужених” представників козацької верхівки „честю дворянською”. Установлювався новий реєстр Війська Запорозького в 30 тис. чоловік та підтверджувалися суми щорічних грошових виплат за службу гетьману, старшині та реєстровим козакам. Російським воєводам заборонялося втручатися в українські внутрішні справи та судочинство. Москва зобов’язувалася надавати Україні військову допомогу у випадку зовнішнього нападу.

Решетилівські статті 1709 р. підписані під Решетилівкою (тепер Полтавська область) одноособово Петром І як „Рішительний указ” у відповідь на „Просительні статті” (14 пунктів) гетьмана І. Скоропадського. За цим актом обмежувалися повноваження української адміністрації, гетьман мав виконувати укази царя, розпорядження малоросійського приказу та міністрів, козацькі полки фактично переходили під контроль російських військ. Гетьману приписувалося розмістити на місцях та утримувати сердюцькі й компанійські полки, які мали виконувати військово-поліцейські функції (придушення заворушень, запобігання переселенню та втечам селян тощо). За згодою місцевих полковників або іншої козацької старшини допускалося втручання російський воєвод у внутрішні українські справи. Щоб не допустити повернення на Січ „зрадників-січовиків” цар заборонив полювання, рибальство, торгівлю сіллю та інші промисли в цьому регіоні. Самодержець відмовив повернути українську артилерію, захоплену російською армією під час розгрому Батурина.

«Рішительні пункти» 1728 р. видані у вигляді указу Петра ІІ у відповідь на петицію гетьмана Д. Апостола про повернення Україні прав, викладених у Березневих статтях 1654 р. Складалися з преамбули та 28 пунктів. Хоча в преамбулі йдеться про „малоросійські права”, підтвердження „прав і вольностей Війська Запорозького” не відбулося. Цим актом надалі поглиблювалася залежність України від Росії. Заборонялося обирати гетьмана без царського дозволу, а усунення його з посади стало виключно прерогативою царя. Гетьманський уряд позбавлявся права на дипломатичні зносини з іноземними країнами, крім можливості в присутності російського уповноваженого вирішувати дрібні прикордонні справи. У військових справах гетьман повністю підпорядковувався російському генерал-фельдмаршалу. Щоб контролювати фінанси Гетьманщини було введено додаткову посаду генерального підскарбія, на яку призначався представник імператора. На найвищі посади в Гетьманській державі могли обиратися також іноземці. Кандидатури на посади генеральної старшини і полковників мали подаватися на розгляд самодержця. Козацькі полковники прирівнювалися до російських генерал-майорів, за службу на прохання гетьмана царськими грамотами їм мали надаватися маєтки й землі. Істотно звужувалась незалежність судочинства. Відтепер Генеральний суд складався з трьох українців і трьох росіян. Передбачалася можливість оскарження судових рішень не лише у Генеральному суді та у гетьмана, „яко президента того суду”, а „бити чолом” колегії іноземних справ, до якої перейшло управління Гетьманшиною і безпосередньо імператорові.

До здобутків української сторони можна віднести спроби зупинити скуповування за безцінь та відверте захоплення росіянами українських земель. Розширялися повноваження козацької адміністрації в організації торгівлі й промислів. Підтверджувалися права козацької старшини на рангові маєтності, а козаків і селян — на володіння землею.

Процес українського конституціоналізму, започаткований Зборівським і Білоцерківським договорами, гетьманськими статтями другої половини XVII ст., продовжили „Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького ” (поширеною є назва „Конституція Пилипа Орлика” — за ім’ям основного автора цього документа; також вживається назва «Бендерська конституція» — за місцем її укладання). „Пакти й конституції…” були ухвалені емігрантською козацькою радою у м. Бендери (тепер республіка Молдова) у квітні 1710 р. при обранні нового гетьмана П. Орлика після смерті І. Мазепи

За формою то був договір між гетьманом П. Орликом, який присягнув на „незмінне виконання цих пактів і конституцій” та старшиною, полковниками, а також Військом Запорозьким. На противагу зростанню деспотичних тенденцій правління попередніх гетьманів в такий демократичний спосіб, обмеживши владу новообраного гетьмана рамками пактів і конституцій, старшина і полковники „уклали угоду”, щоб раз і назавжди припинити спроби узурпувати владу, порушувати колишні права і вольності запорозькі.

Договір складається з преамбули та 16 статей, проте не всі з них носять конституційний характер. У верховенстві влади козацької демократії, виборності старшини, полковників, підзвітності гетьмана він продовжує звичаєву політичну практику Запорозької Січі.

Важливе значення мають положення про обмеження влади гетьмана „публічною радою” (Генеральними Радами, які мали збиратися у Гетьманський резиденції тричі на рік: на Різдво, Великдень та Покрову). До складу цього козацького парламенту мали входити „не лише полковники зі своїми урядниками і сотниками, не тільки Генеральні Радники від усіх полків, але й посли від Низового Війська Запорозького для слухання й обговорення справ”.

Виконавчу владу уособлював гетьман разом з Радою генеральної старшини. Проте він позбавлявся права самостійно здійснювати зовнішні зносини, розпоряджатися державною скарбницею та землями.

Передбачалося створення відокремленого від гетьманської влади Генерального суду, який повинен був виносити рішення не поблажливі й лицемірні, а такі, яким „кожен мусить підкорятися як переможений законом”.

Написана майже за 80 років до конституції США Конституція Пилипа Орлика увібрала в себе надбання європейської державно-правової думки, була кроком до поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову. Вона мала й такі демократичні основи, як приватна власність, загальне виборче право (щоправда, виключно для чоловіків), обмеження свавілля у податках.

Політико-правове значення Конституції Пилипа Орлика полягає в тому, що вона визначала основні засади державного устрою в Україні, який мав бути встановлений після війни коаліції держав проти Росії.

Разом з тим, Конституція П. Орлика містила характерні для свого часу положення про святість і недоторканність привілеїв козацької верхівки, недопустимість поширення у державі неправославних віросповідань. Замість прагнення до справжньої незалежності України, зафіксована мета віддати її під черговий чужоземний протекторат. У якості „наймилостивішого Володаря, опікуна, захисника і протектора” Пакти й конституції визначають короля Швеції Карла ХІІ, який і підтвердив ці пакти.

Бендерська конституція не була втілена на практиці, але за своїм змістом — це видатна пам’ятка українського права.

До джерел права також належали нормативні акти гетьманської влади. Чільне місце серед них посідали гетьманські універсали. Це були офіційні акти верховної влади Війська Запорозького, що видавалися від імені гетьмана, складалися за прийнятою тоді формою, підписувалися гетьманом і скріплювалися державною печаткою. За змістом універсали можна поділити на кілька груп. «Загальні» стосувалися всієї держави й населення. «Спеціальні» торкалися окремих установ або окремих станів чи груп населення. «Земельні» — надання земель «в ранг» або «за службу», монастирям «на молитви», а також стверджували право на куплені чи успадковані землеволодіння. «Охоронні» видавалися особам на охорону їх майна або виключали їх з-під чинності адміністративних та судових установ і піддавали під протекцію гетьмана. Окрему групу становили «Військові» та «Службові» універсали.

Конкретні питання суспільно-політичних відносин вирішувалися також за допомогою гетьманських ордерів. Так, ордером 1755 р. гетьман К. Розумовський заборонив іноземним та іногороднім купцям займатися роздрібною торгівлею, ордерами 1752 та 1760 рр. установив порядок розгляду апеляцій в Генеральному суді. Проте, істотної різниці між гетьманськими універсалами й ордерами нема. Так, один і той же захід, наприклад, проведення ревізій полків, в одному разі проводився за гетьманським універсалом, а в іншому — за гетьманським ордером.

Порядок заснування й діяльності адміністративних органів, судових установ визначався гетьманськими інструкціями. Наприклад, Інструкція судам, видана гетьманом Д. Апостолом 13 липня 1730 р., мала сприяти поліпшенню діяльності полкових, сотенних і копних судів. Власне, цим актом стверджувалися основні засади цивільного й кримінального процесу в судах України.

До гетьманського законодавства належали також декрети, грамоти, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні та цивільні відносини і були як загальнообов’язковими, так і такими, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Часто-густо вони використовувалися для того, щоб повідомляти про прийняті гетьманською владою законодавчі акти та встановлювати порядок їх введення в дію.

Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали акти Генеральної військової канцелярії, які видавалися у формі універсалів та указів. За їх допомогою провадилась виконавчо-розпорядча діяльність гетьманського уряду.

Переяславсько-Московський договір 1564 р. та подальші договірні гетьманські статті встановлювали верховенство царської влади над Україною. В Україні-Гетьманщині діяли нормативні акти царського уряду, які спеціально приймалися для неї. Норми ж загальноросійського законодавства були чинними лише на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувались місцевого звичаєвого права. Але окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), дедалі більше впливали на розвиток суспільних відносин. Протягом XVІІІ ст. російське законодавство набуває поширення на українських землях, забезпечуючи інтереси панівних верств і самодержавства.

Отже, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній за змістом або, навпаки, дублювали одна одну. Кардинальні зміни у суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд сподівався у такий спосіб зблизити правові системи України і Російської імперії. Верхівка українського суспільства, яка прагнула зрівнятися у правах із російським дворянством, вбачала у цьому свій інтерес. Одночасно козацька старшина намагалася закріпити свої права і відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій українського права у ХVIІІ ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини імператорським указом 1728 р. «для пользы правосудія Малороссійскаго» з українських правників була створена кодифікаційна комісія. Вона мала зробити переклад «Статутів Литовського, Саксонського та Магдебурзького» й інших правних книг на російську мову, скласти з цих Статутів проект Зводу законів для України та надіслати його на «апробацію» цареві. За 15 років роботи склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, представники гетьманського уряду, старшини, священики. Комісію очолювали спочатку генеральний суддя І. Борозна, а потім генеральний обозний Я. Лизогуб. Для підготовки кодифікації було використано Литовський статут 1588 р. в перекладі з польського видання 1614 р., збірники магдебурзького права М. Яскера, П. Щербича, Право цивільне хелмінське П. Кушевича, книги Б. Троїцького, які відомі під спільною назвою «Порядок» — версію магдебурзького права, яка найчастіше застосовувалась у судах України, акти царської влади, гетьманського законодавства, церковного права, правові звичаї, узагальнення судової практики. Багато норм і правничих дефініцій комісія склала сама, комбінуючи різні джерела та українізуючи їх за допомогою звичаєвого права.

Результатом діяльності комісії стала поява у 1743 р. Зводу, який називався «Права, за якими судиться малоросійський народ». Щоправда, ця назва не відповідала змістові кодексу, бо він був універсальним збірником законів Війська Запорозького і містив норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального та процесуального права. Упорядники створили власну систему розміщення матеріалів, яка істотно відрізнялася від тих, що застосовувались раніше, в тому числі й у використаних при роботі над кодифікацією джерелах.

Збірник складався з 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він супроводжувався інструкцією кодифікаційної комісії та алфавітним реєстром, в якому були короткі пояснення змісту артикулів. До збірника додавався «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», який являв собою своєрідний козацький табель про ранги. Кодифікація на ґрунті оригінального українського правового матеріалу відтворювала права і вольності українського народу. Зрозуміло, що такий документ суперечив інтересам самодержавної влади. Пересланий царському уряду на затвердження, він до 1759 р. пролежав без руху у Сенаті, а потім був повернутий гетьманові К. Розумовському на доопрацювання. Після внесення деяких змін і доповнень Звід вносився на затвердження спочатку Комісії генеральної старшини (1759 р.), а потім — Ради генеральної й полкової старшини (1763 р.). Переважна більшість старшини виступила проти його затвердження і вимагала продовження дії Статуту 1588 р., який забезпечував панівне становище феодалів. Звід так і не став офіційним джерелом права, однак використовувався як підручник з українського права, його норми застосовувалися у реальному житті та судовій практиці.

До перших кодифікаційних актів слід віднести збірник «Процес короткий приказний 1734 р.» (Повна назва: «Процес краткій приказній, чрез которій может отчасті, кто похощет, поразумети і познати порядки приказние з малого и болшие, виданій при резиденции гитманской, 1734 года августа… дня»). Процес короткий використовувався як посібник для практичних працівників судових та адміністративних установ. Ймовірно, що його уклали у м. Глухові («при резиденції гетьманській»), де в той час працювала вищезгадана кодифікаційна комісія. В науковій літературі відсутні вказівки на автора цього документа. Процес короткий складався із вступу, 13 параграфів, короткого додатку та характеристики порядку винесення вироків. Вступ містив зміст указу від 17 листопада 1720 р. про утворення гетьманської канцелярії та пропозиції щодо її взаємин із судовими органами.

Основна частина документа була присвячена викладу норм процесуального права. Визначався порядок прийняття позову, документів відповідача, обов’язки секретаря суду з підготовки справи до засідання. Регламентувалися особливості розгляду окремих судових справ: боргових, земельних, про майнові взаємовідносини подружжя, про побої й образу честі, вбивство, прелюбодіяння, зґвалтування, злодійство, про втечу селян. Додаток врегульовував порядок оформлення «випису із справи». У кінцевій частині наводилися зразки двох видів заключного акта судового процесу — вироку широкого й стислого та подавалась їх характеристика. Щоправда, різні редакції Процесу містили додатки, що включали різний правовий матеріал.

З відновленням гетьманства українська знать домагалася повернення «малоросійських попередніх прав» і перебудови у власних інтересах судово-правової системи. Провідником цієї ідеї став досвідчений і кваліфікований юрист, помічник писаря Генерального суду, а з 1750 р. бунчужний товариш Ф. Чуйкевич. Протягом 1750–1758 рр. він здійснив приватну кодифікацію під назвою «Суд і розправа в правах Малоросійських», який структурно складається з 9 розділів, які в свою чергу мають поділ на пункти. В основу збірника «для прекращенія в судах волокіти» було покладено ідею відновлення станових шляхетських судів. Доводячи необхідність таких судів, Ф. Чуйкевич використав не тільки нормативні акти українського уряду, а й російське законодавство. Більшість норм, що визначали судову організацію, запозичені з Литовського Статуту та різних збірників магдебурзького права. Він розробив правові норми, які визначали правове становище таких судів і порядок судового процесу з цивільних та кримінальних справ. У полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, але остаточне рішення в судових справах мало належати старшинській верхівці. Характерно, що обґрунтовуючи необхідність введення на Україні станових судів та визначаючи порядок судового процесу в них Ф. Чуйкевич зводив все до захисту права власності на земельні володіння. В першу чергу ті, які козацька старшина захопила у вигляді рангових маєтків. Головна увага приділена праву «глибокої давності», «займанщині» як способам набуття землеволодінь.

Були здійснені й інші приватні кодифікації. Наприклад, упорядкований у 1764 р. В. Кондратьєвим збірник «Книга Статут та інші права малоросійські» став посібником для суддів відновлених станових судів. До своєї праці В. Кондратьєв включив короткий покажчик магдебурзького права та витяги з книги «Порядок» Б. Гроїцького, виписи артикулів всіх розділів та стислий виклад змісту Литовського Статуту 1588 р., списки гетьманських статей, витяг із Соборного Уложення 1649 р. тощо.

У 1767 р. на пропозицію президента Малоросійської колегії П. Румянцева під керівництвом секретаря колегії і члена Генерального суду О. Безбородько був створений «Екстракт малоросійських прав». У ньому зібраний численний юридичний матеріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот, указів, конституцій і закінчуючи гетьманським і імператорським законодавством, витягами із збірників магдебурзького права, литовських статутів і судової практики. Збірник складається із вступу і 16 розділів. Розподіл правових норм проведений в залежності від предмета їх регулювання: про головне правління в Малій Росії; про суди; про порядок ведення справ; про маєтки державні; про прибутки державні; про ревізію; про козаків, вольності і маєтки їх тощо. На його підставі, але з певними відмінностями, зокрема, у зв’язку з ліквідацією автономних органів місцевого управління в Україні, у 1786 р. створено «Екстракт из указов, инструкцій и учреждений, с разделением по материям на девятнадцать частей». Це був систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права. Відомі й інші спроби кодифікувати право в Україні, але, як і попередні, вони не набули офіційного статусу.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права був спрямований на закріплення станових привілеїв нової генерації українського «панства» — козацької старшини. В цивільно-правовій галузі основна увага приділялася праву власності на землю. За результатами Визвольної війни відбувався перерозподіл землі, що належала польським магнатам і шляхті. Гетьманськими універсалами та царськими указами вона надавалась у власність, передусім, козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Поряд з традиційними способами набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з’явилися нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

У правовому відношенні всі земельні володіння поділялися на вотчини й держання (рангові). Полково-сотенна система Гетьманщини передбачала поширення рангових землеволодінь. Земля на ранг надавалась за службу старшині, у розмірі, що залежав від посадового становища, гетьманом, полковниками, а також царським урядом. У спадщину такі землі могли передаватись лише за умов, що нащадки нестимуть службу. За «Рішучими пунктами» Д. Апостола, 1728 р. відбулася уніфікація поземельних прав шляхти й козацької старшини з визнанням можливості успадковування маєтків. З часом володільці рангових земель домоглися закріплення їх у власність, використавши для цього перехід козацького війська до складу російського й зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством. Вже земельні пожалування К. Розумовського знають один титул: «вічноє і потомственноє владеніє».

Селяни, що мешкали на монастирських і шляхетських землях, невдовзі після війни набули статусу підданих і лише номінально вважалися користувачами чужої землі. Селянство козацько-старшинських володінь користувалося правом розпорядження землею значно довше, доки у XVIII ст. козацька старшина не набула свої посідання у власність. Селяни, що мешкали на державних землях, маючи численні обов’язки перед державою, найдовше користувалися правом володіння землею. Це право було в них і найповнішим — воно включало можливість, за певних умов, дарування, застави, міни, купівлі-продажу, заповіту тощо.

Рядові козаки також втратили отримане за результатами Визвольної війни право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками і мали тільки право подвірного землекористування на рівні з державними селянами.

Отже, у другій половині XVIII ст. унаслідок зміцнення і розширення кріпосницьких відносин вотчинна система землеволодіння стала переважаючою.

Поширення товарно-грошових відносин зумовило розвиток зобов’язального права. Зобов’язання випливали з договорів (купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму) чи заподіяння шкоди. У якості правових гарантій виконання договірних зобов’язань використовувались: укладання договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укладання договорів, записи в актових книгах тощо. Невиконання договорів, як і зобов’язання із заподіяння шкоди, передбачали відшкодування збитків майном або відробітком.

Успадкування здійснювалось як за законом (звичаєм), так і за заповітом.

За звичаєм, після батька успадковували майно сини, у випадку ж їх відсутності — дочки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини. Наймолодший син успадковував також батьківську хату. Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно й успадковували лише особисте майно матері. Брати, успадкувавши майно, повинні були виділити сестрам на придане.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами звичаєвого та церковного права. Обов’язковою умовою укладання шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківського благословення призводив до позбавлення спадщини. Згода на шлюб молодих не була обов’язковою умовою шлюбу, хоча вона, як правило, враховувалась. Шлюбний вік, за звичаєм, для юнака був 18 років, для дівчини — 16 років. При укладанні шлюбу дружина приносила придане, а чоловік дарував їй віно — частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріальною гарантією шлюбу. У випадку смерті чоловіка чи при розірванні шлюбу з вини чоловіка це майно становило власність дружини. З поширенням російського законодавства дружина втратила право вільно розпоряджатися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан.

Кримінальне право зазнало подальшого руху від приватно-правового до публічно-правового характеру регулювання. Суб’єктом злочину могла бути особа будь-якого стану, що досягла 16-річного віку. Окрім випадків так званих «приватних злочинів», коли винний підлягав покаранню відновленого доменіального суду власника, кримінальні вчинки розглядалися публічними судами. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, хоча ця обставина враховувалась при розгляді справи як така, що пом’якшувала провину. Вчинення злочину в стані сп’яніння, навпаки, вважалось за обставину, що обтяжувала провину.

Об’єктом злочину могли стати особи, без різниці станової належності, хоча «знатні товариші» та шляхта з часом користувалися посиленою правовою охороною.

Злочином («проступством» або «кримінальним ділом») вважалося порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров’ю, честі, майну особи. Виокремлювалися навмисні й ненавмисні злочини. Обставинами, що полегшували відповідальність, були виняткова злиденність, голод, провокація, малолітство та ін. Були знані необхідна оборона та «випадок», які звільняли від відповідальності. Поступово деталізуються такі інститути кримінального права, як замах на злочин, рецидив злочину, співучасть. Так, головні злочинці несли більш тяжкі покарання, ніж співучасники, яких було карано легше.

Найнебезпечнішими вважались злочини проти держави (державна зрада, образа царя, вивіз до ворога зброї, фальшивомонетництво та ін.). За державні злочини винуваті засуджувались до смертної кари і конфіскації майна. На смерть карали й за такий особливо небезпечний вид злочину, як гайдамацтво.

Злочини проти релігії (блюзнірство, віровідступництво, чародійство та ін.), як і раніше, каралися смертю, а в легших випадках — тілесними покараннями, позбавленням прав і вигнанням.

Злочинами проти особи вважались вбивство, каліцтво, тілесні ушкодження та побиття. Вбивства каралися смертною карою, спосіб якої залежав від кваліфікації злочину. Обтяжливо діяли наявність наміру, рецидиву, професійності; впливав на вирок і об’єкт злочину. Так, до убивців батьків, немовлят, старшини, а також за вчинення вбивства на замовлення або отруєння застосовувалась, здебільшого, кваліфікована смертна кара.

З оформленням панівних станів розвинулися злочини проти честі й свободи.

До майнових злочинів належали крадіжки, пограбування, підпалювання та інші способи знищення чужого майна. Ці злочини залежно від завданої шкоди поділялися на важкі й легкі (межею була вартість 20 крб.). Значно поширились посадові злочини, особливо такі, як казнокрадство і хабарництво. Майнові й посадові злочини карались повішенням (за обтяжуючих обставин), ув’язненням, тілесними покараннями, штрафами, конфіскаціями майна.

У системі правопорушень виділялись також злочини проти родини та моралі. За подружню зраду, многоженство, кровозмішення, зігнання плоду та інше карали звичайно відрубуванням голови. Прелюбодія, зловленого «на гарячому», чоловік міг безкарано вбити. Визначаючи кари за зґвалтування, неприродні статеві стосунки, викрадення жінки, позашлюбні зносини, вагалися між кваліфікованою смертною карою і публічним побиттям.

Метою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями, а також виправлення злочинця й запобігання новим злочинам.

Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поділялася на просту (відрубування голови, повішення, розстріл) та кваліфіковану (четвертування, колесування, утоплення, спалення, посадження на палю, підвішення на гак, закопування живим у землю, заливання горла розтопленим оловом). Визначаючи серед різних форм смертної кари за найганебнішу повішення, закон залишав право вибору судом її найтяжчих форм, як комбінацію різних видів смертної кари й мук. Особливістю застосування смертної кари було поєднання її з ганебними покараннями.

Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив’язування до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев’яну кобилу, публічне шельмування).

Одним з найпоширеніших видів покарань стало ув’язнення, яке поділялося на кару в’язницею (тюремне) і арешт. Ув’язнення в тюрмі верхній, як правило, було на невеликі строки, часто-густо «до покори», і вважалося легким покаранням. Важкою формою ув’язнення було перебування в «тюрмі спідній», камері при ратушах, тобто ув’язнення підземне. До того ж воно вважалося карою більш ганьбленою. Арешт застосовувався переважно до шляхти й козацтва.

Як додаткові покарання застосовувалися вигнання з громади, церковна покута, відкликання образи, публічне прохання прощення. Набуло поширення також церковне каяття, яке як додаткове покарання накладали за злочини проти родини і людяності. У великі свята злочинець, стоячи в церковних дверях, прилюдно каявся за свою провину.

Як приватні покарання застосовувалися грошові виплати, розмір яких визначався залежно від стану скривдженого та наслідків злочину: головщина за вбивство (від 24 до 120 крб.), заплата за образу (від 4 до 60 крб.).

З поширенням російського законодавства, починаючи з середини XVIII ст., застосовуються заслання на каторгу.

У процесуальному праві не було чіткого поділу на кримінально-процесуальне й цивільно-процесуальне. Однак у XVIII ст. проявляється тенденція застосування обвинувально-змагального процесу при розгляді цивільних справ і слідчого (інквізиційного) при розгляді справ кримінальних. Процес з цивільних справ починався з позовної заяви, яка вже за доби гетьмана Д. Апостола мала подаватися в письмовій формі. Кримінальні справи порушувалися потерпілими, зацікавленими особами або державними органами. Судовими доказами вважались: власне зізнання, показання сторін, свідків, речі, документи, присяга. На стадії попереднього слідства у кримінальних справах для одержання доказів могли застосовуватися тортури й побиття. Однак від них звільнялись панівні верстви, особи духовного сану. Рішення і вироки можна було оскаржити у вищестоящі інстанції. При судах діяли адвокати. Судові рішення виконували спеціальні судові виконавці — возні.

У результаті національно-визвольної війни 1648–1654 рр. була створена українська національна держава, яка отримала міжнародне визнання. Приєднання її до Московської держави прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної у своїй основі української козацької держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об’єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори. Своєрідність державного ладу Гетьманської держави полягала в тому, що тут тісно переплітались демократичні й монархічні начала, в основу системи управління був покладений військово-адміністративний устрій.

Характерним для України даного періоду є процес створення власної національної системи права. Важливе місце серед джерел права даного періоду належить гетьманським статтям, які були своєрідними конституціями гетьманської держави. Щоправда, вони дедалі більше обмежували саму державність Гетьманщини. Обмежувалась і сфера застосування гетьманського законодавства, яке все більше витіснялося законодавством царського уряду. Спроба власної української кодифікації права не набула завершеності і законодавчого оформлення через утрату Україною державності.

1. Розкрийте процес створення Української національної держави. Прочитайте додані до теми матеріали, що містять текст Декларації його королівської милості Війську Запорозькому” від 8 серпня 1649 р., яка отримала назву Зборівського договору. Використовуючи отримані з курсу теорії держави і права знання основних та додаткових ознак держави, проаналізуйте текст договору на предмет юридичного визнання в ньому козацької державності.

2. Дайте власне пояснення, що спричинило звернення Б. Хмельницького до Москви за військовою та дипломатичною допомогою. Познайомтеся із змістом Статей Б. Хмельницького (березень 1654 р.) та Жалуваної грамоти царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому на збереження його прав і вольностей від 27 березня 1654 р. (додаються). Охарактеризуйте зміст Переяславсько-Московської угоди 1654 р. та процедуру її укладання. Які існують погляди на відносини України з Росією за цією угодою? Розкрийте їх. Які наслідки для України мав Переяславсько-Московський договір?

3. Розкрийте зміни у суспільному устрої та складіть схему суспільного ладу України після Визвольної війни.

4. Прочитайте Універсал Михайлові та Іллі Рубцям на володіння селами і хуторами у Стародубському повіті (додається). Охарактеризуйте склад та соціально-правове становище “знатного військового товариства”. Розкрийте процес формування, виникнення та подальшого зміцнення “українського панства”.

5. Ознайомтеся з універсалом Б. Хмельницького про підтвердження прав Густинського монастиря на володіння від 15 (25) травня 1655 р. (додається). Розкрийте характер змін у правовому становищі українського духовенства.

6. Проаналізуйте, в чому полягало привілейоване становище козацтва після перемоги у національно-визвольній війні. З’ясуйте характер змін у соціально-економічному та правовому становищі рядового козацтва протягом ХVIІІ століття. Прочитайте уривок з універсалу гетьмана К. Розумовського про заборону перетворювати козаків у підданих від 29 червня 1754 р. (додається) та прокоментуйте його. Поясніть, чим обумовлювалася подальша диференціація козацтва та які фактори, на ваш погляд, спричинили його занепад.

7. З’ясуйте, в чому полягали кардинальні зміни у соціально-правовому становищі селянства. Зробіть порівняльний аналіз правового становища селянства та козацтва. Проаналізуйте акти гетьманської влади та царського уряду (додаються), якими було поновлено феодальну залежність селянства, починаючи від “звиклого послушенства” (Універсал Б. Хмельницького про підтвердження прав Густинського монастиря на володіння 1650 р., Універсал гетьмана І. Мазепи про дводенну панщину 1701 р., Інвентар с. Милостова на Волині з перерахуванням повинностей, які мали відбувати селяни поміщикові 1704 р) і завершуючи встановленням кріпосного права (Указ Катерини II про остаточне закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні 1783 р.).

8. Охарактеризуйте зміни у соціально-правовому становищі населення міст. З’ясуйте, в чому їхнє правове становище наближалося до становища державних селян. Проаналізуйте, що спричинило пожвавлення міського життя із середини ХVIІІ ст. Розкрийте зміст та особливості цехової організації ремісничого та гільдійської — купецького станів.

9. На основі вивчення Березневих статей 1654 р. (додаються) проаналізуйте державний лад, що встановився в Україні-Гетьманщині. Охарактеризуйте форму Козацько-Гетьманської держави. З’ясуйте, які республіканські та монархічні засади були притаманними для гетьманського правління та які риси й особливості їх прояву були характери ні на різних етапах існування держави. Складіть схему адміністративно — політичного устрою Козацько-Гетьманської держави.

10. З’ясуйте, до яких заходів вдавався царський уряд задля обмеження гетьманської влади, які імперські органи влади створювалися для управління Українськими землями та розкрийте їхні повноваження. Для цього здійсніть власний правовий аналіз актів царської влади, що додаються до теми (Указ Катерини II про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії, 10 листопада 1764 р.; Уривок з маніфесту Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 р.).

11. Здійсніть порівняльний аналіз правового статусу, складу та повноважень Генеральної та старшинських Рад в різні періоди існування козацько-гетьманської держави. З’ясуйте, зокрема, коли Генеральна Рада набула ознак органу прямого народовладдя, за яких умов вона набуває певних ознак вищого представницького органу та поясніть, чому вона не стала постійно діючим органом. Поясніть, які існували різновиди старшинських рад, розкрийте їх склад та повноваження. Встановіть, як називався вищий військово-адміністративний орган, за допомогою якого гетьман здійснював цивільну і військову владу; на основі аналізу функцій цього органу зробіть висновок, чи можна його вважати гетьманським урядом. Розкрийте склад та повноваження гетьманських посадовців — генеральної старшини.

12. Охарактеризуйте полково-сотенну систему місцевого управління. Розкрийте склад та повноваження полкових та сотенних урядів на різних етапах існування козацько-гетьманської держави. З’ясуйте, які зміни відбувалися в системі управління територіями та поясніть, чим вони обумовлювалися. Проаналізуйте особливості управління в містах, залежно від їх статусу.

13. Розкрийте склад, компетенцію та порядок роботи сільських судів отаманів та поясніть, чому їх значення поступово зменшилось, а сфера компетенції звузилась до розгляду незначних спорів між козаками. Охарактеризуйте склад, порядок роботи та юрисдикцію сотенних і полкових судів. Для цього уважно ознайомтеся з витягами з Інструкції судам 1730 р., що наводиться до теми. З’ясуйте, як називалася найвища судова інстанція Гетьманської держави, який був її склад, порядок роботи та юрисдикція. Складіть схему судоустрою Козацько-Гетьманської держави до і після судової реформи 1760–1763 рр.

14. Проаналізуйте в чому полягала своєрідність джерельної бази правової системи Гетьманщини. З’ясуйте, чому і які з попередніх правових джерел було скасовано, а які з них частково продовжували діяти.

15. Поясніть, чому основним джерелом права Гетьманщини було козацьке звичаєве право? Які суспільні відносини регулювали норми звичаєвого права? Розкрийте роль звичаєвого права в умовах обмеження української державності у ХVIІІ ст.

16. Поясніть, чому гетьманські статті вважають конституціями Козацько-Гетьманської держави. Розкрийте порядок укладання та основний зміст цих актів. У чому полягало обмеження автономії України?

17. З’ясуйте обставини укладання “Конституції П.Орлика” (1710 р.), проаналізуйте доданий до теми її текст та випишіть у зошит основні державно-правові ідеї, що містить ця важлива пам’ятка українського права. Поясніть, чи існували можливості її реалізації як державного документа та джерела права.

18. Що спричинило кодифікацію українського права у XVIII ст.? Ознайомтеся з передмовою до збірника “Права, за якими судиться малоросійський народ” (додається) та з’ясуйте, за яких умов була створена кодифікаційна комісія, якими були її склад та завдання. Які правові джерела було використано комісією для підготовки кодифікації українського права? Охарактеризуйте основні пам’ятки українського права даного періоду.

19. Пригадайте назву Українського кодексу 1743 р., який став результатом діяльності комісії та поясніть, чи відповідає ця назва змістові кодексу. Проаналізуйте наведений до теми текст цього кодексу та охарактеризуйте його структуру, зміст і значення. Поясніть, чому він не був офіційно затверджений у якості джерела діючого права.

20. Охарактеризуйте розвиток цивільного права Козацько-Гетьманської держави.

21. Охарактеризуйте розвиток родинного права. Якими правовими джерелами регулювалися шлюбно-сімейні відносини? З’ясуйте, які були умови укладання шлюбу та матеріальні гарантії шлюбу.

22. Охарактеризуйте процес розвитку кримінального права Козацько-Гетьманської держави. Проаналізуйте джерела права, що додаються до теми (Права, за якими судиться малоросійський народ, Процес короткий наказний) та наведіть характерні приклади у застосуванні кримінально-правових норм. Зокрема, з’ясуйте, які зміни відбулися в понятті злочину, його суб’єктному складі, які обставини пом’якшували відповідальність, а які вважалися такими, що обтяжували провину, які інститути кримінального права деталізуються в цей період.

23. Сформулюйте мету системи покарань. Розкрийте основні та додаткові види покарання та порядок їх застосування. З’ясуйте, які існували способи приватного покарання. Які покарання стали застосовуватися в Гетьманський державі з поширенням російського законодавства?

24. Розкрийте характерні риси процесуального права Козацько-Гетьманської держави. Проаналізуйте Інструкцію судам, 1730 р. та Процес короткий наказний, 1734 р., що додаються до теми, та з’ясуйте, які нові тенденції проявляються у ХVIІІ ст. при розгляді цивільних справ та при розгляді справ кримінальних. Яка форма позовної заяви була встановлена за доби гетьмана Д. Апостола?

25. З’ясуйте, який був порядок порушення кримінальних справ, які існували види судових доказів. Охарактеризуйте, в чому полягав інквізиційний порядок розгляду кримінальних справ на українських землях та встановіть, у чому він різнився від західноєвропейської інквізиції. Поясніть, на кого покладалася функція виконання судових рішень та який був порядок оскарження рішень і вироків суду.

Першоджерела

(Витяги)

Декларація його королівської милості Війська Запорозького на пункти прохання дана.

1. При всіляких давніх вольностях його королівська милість Війську своєму Запорозькому (проти давніх жалуваних грамот) свою жалувану грамоту негайно видає.

2. Кількість війська, хотячи догодити проханню підданих своїх і заохотити їх до послуг своїх і Речі Посполитої, дозволяє мати його королівська милість сорок тисяч війська запорозького; і складання реєстру довіряє гетьманові Війська свого Запорозького з такою декларацією, щоб як і раніше, которий був до того спроможний, як у маєтностях шляхецьких козаків до реєстру записували, так і в маєтностях його королівської милості. А міста такі: від Дніпра, починаючи з Димеру. Горностайполя, Коростишева, Паволочі, Погребищ (Прилук), Вінниці, Браслава, а там від Браслава до Ямполя і аж до Дністра, тут в реєстр козаки мають бути вписані; а з другого боку Дніпра — в Острі, Чернігові, Ніжині (Ромнах) і всюди аж до границі московської і Дніпра. Стосовно ж інших міст його королівської милості і шляхецьких понад ті, що у пунктах занесені, в них не має бути козаків; проте вільно тому, хто хоче бути в козацтві, без дозволу панського вийти з усім майном на Україну, коли його буде до реєстру прийнято. А ті списки реєстру через п. гетьмана Війська Запорозького мають бути складені не пізніше як до нового року свята руського (тобто до Різдва Христового) таким чином: гетьман Війська Запорозького має за підписом руки своєї і печаткою війсковою скласти реєстр поіменно усіх тих, які будуть записані в козацтво; щоб вони у козацтві залишалися при вольностях козацьких, а інші в фортецях його королівської милості, і в маєтностях шляхецьких панам своїм підлеглі були.

3. Чигирин, як і є зараз, при булаві Війська Запорозького має бути завжди, і теперішньому гетьманові Війська свого Запорозького, благородному Богданові Хмельницькому, його королівська милість, його вірним слугою своїм і Речі Посполитої, віддає.

4. Що колись діялось під час страшного заколоту з божого благословіння, все те має бути забуте, жоден пан не може помститися і чинити покарання.

5. Шляхті віри роської, так само як і римської, яка під час того заколоту колись перебувала у війську запорозькому, його королівська милість з доброї волі своєї панської ласки вибачає і проступок їх забуває…

6. Військо коронне, у містах, де будуть розташовані реєстрові козаки, своїх гарнізонів не може мати…

8. Не дивлячись на заколот як у Короні польській, так і у Великім князівстві Литовськім, цілісність церкви, її майна, фундацій, що з давній часів їй належали, так само і всіх прав церковних, — як разом з преосвященним отцем митрополитом Київським і з духовенством на найблищому сеймі буде вирішено і постановлено буде, все, чого бажає отець митрополит, все позволено буде, його королівська милість дотримуватись готова, щоб кожен користувався правами і вільностями своїми, і місце в сенаті преосвященному його милості отцеві митрополиту київському його королівська милість дозваляє мати.

9. Вільності, переваги різні в воєводстві Київськім, Брацлавськім і Чернігівськім роздавати його королівська милість жителям стану шляхетського віри православної грецької, що належать за давніми правами, обіцяє.

10. В місті Києві, де запроваджені школи роські, отці ієзуїти не можуть мати, а також у інших українних містах, чи десь-інде; усі інші школи, що існують з давніх давен, мають бути усі збережені.

11. Горілкою шинкувати козаки не можуть, окрім, як для своїх потреб, а оптом мають продавати, шинки медові, пивні як за давнім звичаєм мають бути.

Ці пункти мають бути на сеймі затверджені, а це тільки по передня згода на дозвіл жителям українним і Війську Запорозькому його королівської милості і всієї Речі Посполитої.

(Витяги)

1. Щоб по містах урядники були обирані з людей того гідних, будуть вони повинні підданими царського величества правити, і всякі доходи по правді віддавати до казни. А то тому, що воєвода царського величества, приїхавши, почав би права їх ламати і якісь устави заводити, і то було б (українцям) прикро; а як будуть старшими місцеві, свої люди, то вони будуть поводитися згідно з місцевими правами.

Що до сеї статті царське величество пожалував — велів бути по їх прошению. Мають по містах бути урядниками війти, бурмистри, райці, лавники, і доходи всякі грошеві і хлібні збирати на царське величество і віддавати до государевого скарбу тим людям, которих пришле царське величество. І ті прислані люде, котрих царське величество пришле до того збору грошей, мають доглядати зборщиків, щоб робили по правді.

2. Писареві військовому по милости царського величества щоб давано 1000 золотих польських на підлисків (канцеляристів), на судей військових по 300 золотих польських, на писаря судейського по 100 зол., на хорунжого сотенного по 30 зол., на бунчужного геть манського 50 зол.

Царське величество пожалував, велів бути по їх проханню; а давати ті гроші з тамошніх доходів.

3. На писаря і на судей військових, на 2 чоловіка, і на всякого полковника, осаулів військових і полкових щоб було по млину, для прогодовання, тому що несуть великі видатки.

Царське величество пожалував, велів буть по їх проханню.

4. На роботи військової армати, на пушкарів і всіх робочих людей, що бувають при арматі, аби царське величество зволив вчинити милостиву ласку на зимове прогодованнє і пристановище; також на арматного обозного 200 зол., а на хорунжого 50 зол.

Царське величество пожалував, велів дати з тамошніх доходів.

5. Послів, котрі здавна приходять з чужих країв до Війська Запорозького аби було вільно приймати, а коли б було щось противне царському величеству (в сих посольствах), мусять вони (козаки) сповіщати царське величество.

До сеї статті царське величество велів: послів з добрими ділами приймати і відправляти, і писати царському величеству вірно і скоро, за чим вони приходили і з чим їх одправлено. А котрі посли будуть присилатися з справами противними царському величеству, тих послів і посланників затримувати в війську та писати про них зараз же до царського величества, а без дозволу царського назад їх не відправляти. А з турецьким султаном і з польським королем без волі царського величества не мати зносин.

6. Про митрополита київського дано послам устний наказ. А в розмовах посли били челом, щоб царське величество велів дати свою государську жаловану грамоту на його маетности.

Царське величество пожалував: митрополитові і всім людям духовного чину велів дати свою государську жалувану грамоту на маетности, которими вони тепер володіють.

7. Аби царське величество зволив післати своє військо під Смоленськ не гаючися ні трохи, аби неприятель не міг собі ради дати і сполучитися з иншими (військами), бо тепер війська (польські) потомлені — нехай не вірять ніякому лукавству (поляків), коли б почали що вимишляти.

Царське величество постановив на неприятеля свого польського короля йти самому і бояр та воєводів післати з великим військом, як просохне і почне бути паша.

8. Аби наемного війська тут на польськім пограничу, для безпечности було з 3000 або скільки буде воля царського величества — хоч і більше. Військові люди царського величества на пограничу для охорони України завсіди були і надалі будуть стояти.

9. Завсіди був такий звичай, що Війську Запорозькому плачено. Б'ють чолом і тепер царському величеству, аби давано на полковника 100 єфимків, на осаулів по 200 золотих, на осаулів військових по 400 зол., на сотників по 100 зол., на козаків по 30 золотих польських.

Попередніх літ присилав до царського величества гетьман Богдан Хмельницький і все Військо Запорозьке і били чолом багато разів, щоб його царське величество їх пожалував, уступився за них задля православної християнської віри і святих божих церков, прийняв їх під свою високу руку і дав поміч на неприятелів. Великому государеві нашому в тім часі не можна було вас прийняти під свою государську високу руку, тому що у його цар. величества була вічна згода з королями польськими і в. кн. литовським. А хоч з королівської сторони батькові цар. величества святої памяти вел. государеві Михайлові Федоровичеві і дідові його, святійшому патріархові Філаретові Никитичові, і великому государеві нашому Олексієві Михайловичу сталося багато нечести і ганьби, то втім згідно з королівськими грамотами і сеймовими постановами царське величество чекав поправи. А гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке хотів помирити з королем польським тим способом: аби король Ян Казимир учинив з ними згоду на підставі Зборівському трактату: православної віри християнської не гонив, уніятів усіх викорінив, — зате царське величество хотів вибачити вину всім винним людям, котрим за образу його государської чести належала кара смертна. Про се посилав він до короля Яна Казимира своїх великих і уповноважених послів: боярина і намісника великопермського Бориса Олександровича Репнина-Оболенського з товаришами. І ті великі і уповноважені посли царського величества про ту згоду і про вчинки королеві і панам-раді говорили на всякі способи. Але Ян Казимир і пани-рада на се ніяк не пристали, і сю велику справу взятій за ніщо, а тих великих і уповноважених послів царського величества відправили з нічим. Тоді великий государ наш, видівши так багато несправности з королівської сторони, грубости і неправди, і бажаючи оборонити православну християнську віру і всіх православних християн від гонителів Латинян (католиків), що хочуть церкви божі знищити і віру християнську викоріняти, прийняв вас під свою високу руку. А для оборони вашої зібрав багато руського, німецького і татарського війська — сам великий государ наш іде на неприятелів і посилає бояр своїх і воєводів з великим військом, і на те зібраннє війська, за государевим наказом, роздано великі гроші.

Тому їм, послам, тепер, бачучи таку ласку до них царського величества й оборону, говорити про плату Запорозькому Війську не годиться. Як був у гетьмана Богдана Хмельницького государів ближній боярин і намісник тверський Василь Василевич Бутурлин з товаришами, гетьман в розмовах з ними про число Запорозького війська говорив, щоб зробити 60 тисяч, а коли б і більше того числа було, государеві в тім шкоди не буде, бо вони просити плати у государя не будуть. Про се відомо їм, Самійлу і Павлу, й іншим людям, які тоді були при гетьмані. Які доходи в Малій Росії по городах і містах, про се царському величестві не відомо, і великий государ посилає дворян, щоб списали доходи. Як ті дворяни царського величества опишуть всякі доходи і обрахують, тоді, по обміркуванню царським величеством, буде наказ про плату Запорозькому Війську. А тепер царське величество, жалуючи гетьмана і все Запорозьке Військо, давнім звичаєм предків своїх, великих государів, хоче післати гетьманові і всьому Війську Запорозькому своє государське жалуваннє золотими.

10. Коли б мала напасти Кримська орда, тоді треба на неї наступити від Астрахани й Казани, також і Донським козакам бути готовими. А тепер вона (орда) ще в брацтві (з козаками), треба дати час і її не зачіпати.

Наказ і повеліннє до козаків на Дін післано: коли Кримські люди не будуть зачіпати, то й на них іти не велено. А коли Кримці зачіплять, то царське величество велить на них іти походом.

11. Кодак город на границі з Кримом, там гетьман завсіди по 400 чоловіка держить і харч усякий їм дає — тепер нехай би царське величество пожалував, зволив наділити харчом і порохом для армати. Також і тим, що за Порогами коша стережуть, аби царське величество зволив показати свою ласку, — бо його неможна самого без людей лишати.

До сеї статті буде милостивий указ царського величества, коли буде відомо, скільки якого припасу туди посилали, і скільки доходу буде зібрано на царське величество.

А що в вашім письмі написано: як великий государ наш гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке пожалує, свої грамоти государські на ваші вольности велить дати, тоді ви ж між собою розбір зробите: хто буде козак, а хто мужик, і щоб Війська Запорозького було 60 000 — то великий государ наш на те позволив…

(Уривок)

Ми, великий, государ, наша царська величність, підданого нашого Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, і все нашої царської величності Військо Запорозьке пожалували, веліли їм бути під нашою царської величності високою рукою в попередніх їх правах і привілеях, які їм надані були королями польськими та великими князями литовськими, і тих їх прав і вольностей порушувати нічим не веліли, і судитись їм веліли своїми старшими за своїми попередніми правами, а наші царської величності бояри і воєводи в ті їх військові суди втручатися не будуть. А число війська запорозького ми вказали за їх же чолобиттям визначити спискового 60 000 завжди повне. А якщо з божої волі смерть настане гетьмана, то ми, великий государ, дозволили Війську Запорозькому обирати гетьмана за попередніми їх звичаями самим проміж себе. А кого гетьманом оберуть, то про те писати нам, великому государеві, а також тому новообраному гетьманові на підданство і на вірність віру нам, великому государеві, учинити при кому ми, великий государ, укажемо, а при булаві гетьманській староству Чигиринському з усіма його приналежностями, які перед цим при ньому були, ми указали бути подавньому. Також і маєтків козацьких і земель, які вони мають для пожитку, відбирати в них і у вдів, що після козаків залишилися, в дітей не веліли, а бути їм за ними, як і раніше. І згідно з нашим царської величності жалуванням нашим царської величності підданим Богданові Хмельницькому, гетьманові Війська Запорозького, і всьому нашому царської величності Війську Запорозькому перебувати під нашою царської величності високою рукою в своїх попередніх правах і привілеях і в усіх статтях, які писані вище цього. І нам, великому государеві, і синові нашому, государеві царевичу князеві Олексієві Олексійовичу, і наслідникам нашим (маєте) служити, і прямити, і всякого добра бажати, і на наших государських неприятелів, куди наш государський наказ буде, ходити, і з ними битись, і в усьому перебувати в нашій царській волі і в слухняності навіки.

Богдан Хмельницкий, гетман з Войском его царского величества Запорозким.

Всім вобец і кождому зособна, кому би о том відат належало, вшелякоє кондициї людем, тепер і на потом будучим, доносим до відомости. іж супликовали до нас вся братия общежительного монастира Густинского, же в кґрунтах, коториє єще от святое памяти княжат Вишневецких мают, ведлуг привилеюв наданих, од нікоторих людей великое терпят утиснене. Прото ми хотячи, аби місцу святому не било укривженя і тоє, що святобливе надано, жеби при місцу святом зоставало, сим нашим виразним универсалом сурово заказуєм, аби жаден в кґрунтах монастирских найменшоє не важилсе чинити кривди, так в полях, сеножатех, ставах, яко і інших тому місцу святому служачих приналежностях, а єжели би якиє — колвек люде, легце собі поважаючи сей наш универсал і виразную волю войсковую, найменшую чинили кривду в кґрунтах помененого монастира Густинского і в ониє неналежне вдчралисе, такового кождого полковникови нашему прилуцкому, а в небитности єго, наказному за найменшою скаргою карат росказуєм. А єсли би не карал, теди так сам полковник, яко і кождий чинячий кривчу, сурового од нас самих не уйдет караня.

Писан в Чигирині, дня 15 мая року 1655.

Богдан Хмельницкий, рука власна.

Богдан Хмельницкий, гетман з Войском єго царского величества Запорожским.

Паном полковником, асаулом, сотником, атаманом і всему товариству Войска єго царского величества Запорожского, старшині і черні, так же залогам і висилком і вшелякого стану і кондиції людем і кождому, кому только сиє писане наше показано будет, доносим до відомости, іж ми, маючи взгляд на панов Рубцов Михаила і Іллю і на прислугу їх у Войску нашом Запорожском, подалисьмо їм в посессію села Курознова, Раженичи, із млином, село Бобки, Чернооков, Брахлов з отчинами до тих сел здавна належачими, то есть Ляхов Ключ, Головскую і Стровскую і Ковбасовскую з селищами Полховом і Стобки зо всіми до них приналежностями, маетности їх власниї в повіті Стародубсхому будучії. Пильно теди навпоминаєм і росказуєм, аби жаден з Войск наших Запорожских і вшелякоє кондиції люде так наїздом, мимоїздом і подїздом в оних маєтностях їх найменшоє кривди і перенагабання чинити не важился, так яко сьми за указом сего писаня нашого пререченії панове Михайло і Ілля Рубцове спокойне тоєї маетности заживали, ни од кого найменшої не поносячи кривди і прикрости. Бо єжели би хто бил противний сему писанію нашому і важился що там у вишречонних селах і маєтностях кривду якую їм і людем чинити, то ми кождого такового за скаргою найменшою срокго, без отвіту, будем карати. іначей не чинячи.

Дан з Чигирина, 4 септеврія, року 1656.

Богдан Хмельницкий, рукою власною.

(Витяг)

Жаловались нам жителі с. Сімоляжі на п. Самуила Афанасьєвича, сотника веркіївського, державцу того села, что дозорца єго, п. сотника, к ним назначений, великії і неістирпимії їм в работизні діял прикрості, незноснії чинячи обіди і в панщині непрестано вимисли, і просили нас, гетьмана, в том себі облегченія і защити. Ми призвали означеного сотника і поручили суду на шему генеральному разобрать діло; жалоба оказалася справедливою, за что сотника ми не похвалили, однако же не отбираем от него того села, но приказываем, аби не больше, только два дні в тиждень, роботу ему панщиною отправовали, а іншії дні на свої оборочали потреби, і в рок по осмачки овса от робочой товарини давали, надто жадних датков і повинностей не маєть і не повинен будеть он п. сотник вимагати, под неласкою нашою.

(Витяг)

…Повинність цих підданих: працювати три дні на тиждень; в пилипівку і у великий піст робити кожної п'ятниці прядильні толоки, терти панське прядиво поза панщиіною. Для цього відпускається її милістю три засіяних волоки, які після очищення повинні бути зорані і засіяні. Більше того… в кожну руку відпускається одна волока з городами, що до неї належать, із сіножатями на тридцять косарів, наказується сторожувати від святого Мартина до святого руського Юрія на ніч по черзі.

Вирубування в лісах дерев дозволяється як для власної потреби, так і для опалення; безперешкодно дозволено молоти в млині за подвірною чергою; все інше гарантується, зокрема повинності; оскільки для млинів потрібно завжди поправляти греблі, то я зберігаю за собою право за потребою вимагати працювати на греблях і шарварках.

(Витяги)

I

Оскільки серед трьох богословських чеснот перше місце посідає віра, то й перший пункт нехай буде про Віру Православного Східного Обряду, якою колись відважний Козацький народ був просвітлений…

II

Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Польської Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і Московського Царства, зокрема тих, що по річці Случ, які визнані за правління Богдана Хмельницького як володіння Гетьмана і Війська Запорозького вищезгаданою Польською Річчю Посполитою і навічно встановлені та підтверджені силою договорів. Обов'язком Ясновельможного гетьмана під час (складання) угод його Священної Королівської Величності, короля Швеції, нехай стане турбота про це і нехай він чинить твердо, наскільки вдасться, коли справа вимагатиме протидії. Особливо ж він мусить в уклінному проханні до його Священної Королівської Величності, свого наймилостивішого Володаря, опікуна, захисника і протектора наполягати, щоб його Священна Величність нікому не дозволяв не лише „порушувати закони і вольності (наші), але й привласнювати батьківські землі. Крім того, якби вдалося щасливо завершити війну, Ясновельможному Гетьману належить (укласти) з його Священною Королівською Величністю королем Швеції такий гарантований договір, щоб Його Священна Величність та його нащадки, Найясніші Королі Швеції, користувалися титулом постійних Протекторів України і на ділі здійснювали у майбутньому охорону нашої батьківщини стосовно недоторканості її законів, привілеїв та кордонів.

ІІІ

…Нехай Ясновельможний Гетьман, наскільки це можливо за теперішніх умов, дбає через послів перед Найяснішим Ханом про відновлення давнього братерства з Кримським Ханством для збройного об'єднання і скріплення вічної дружби, щоб надалі сусідні землі, зауваживши це, не пробували зухвалим нападом у спину підкорити собі Україну.

IV

…Ясновельможний Гетьман муситиме під час мирних переговорів Його Священної Королівської Величності короля Швеції з Московським Царством, подбати про такі сприятливі умови миру, за якими б Дніпро і землі Війська Запорозького були звільнені від московських укріплень і фортець і повернуті у попередню власність згаданого Війська і щоб надалі там не споруджували жодних фортець, не осаджували ніяких міст та сіл із оговореним строком слобід і ніяким іншим чином під будь-яким претекстом не спустошували володінь Війська Запорозького. Нікому й ніколи цього не може бути дозволено, хоча б навіть на це був дозвіл Ясновельможного Гетьмана або й загальне рішення Війська Запорозького було спрямоване на їх (нових містечок і сіл) захист.

VI

Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме — і під час війни, і в умовах миру збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому б вільній нації не дотримуватися такого ж прекрасного порядку? Він існував у Війську Запорозькому у давні часи за старим правом вольностей, стосуючись гетьманату.

…Отож, ми, старшина, Кошовий Отаман і Все Військо Запорозьке, укладаємо договір з Ясновельможним Гетьманом і постановляємо в акті обрання Його Ясновельможності, навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині як з огляду на її високі служби, так і у зв'язку з постійним перебуванням при Гетьманах. Після неї у звичному порядку мають бути вшановані цивільні Полковники, подібні за характером обов'язків до цивільних радників. Окрім того, від кожного полку мають бути обрані за згодою Гетьмана декілька знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів, для входження до публічної ради. Цій Генеральній Старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися. Через це вже тепер, при обранні Гетьмана, за одностайною ухвалою встановлюються три Генеральні Ради, які щороку збиратимуться у Гетьманській Резиденції. Перша — на свято Різдва Христового, друга — на свято Великодня, третя — на Покрову Найблагословеннішоі Богорівної.

На ці ради мають з'являтися відповідно до наказу згаданого Гетьмана і згідно з законним обов'язком не лише полковники зі своїми урядниками і сотниками, не тільки Генеральні Радники від усіх полків, але й посли від Низового Війська Запорозького для слухання й обговорення справ, щоб взяти активну участь, під жодним приводом не ухилитися від призначеного часу…

Якщо хтось із Старшини, Полковників, Генеральних Радників, знатних козаків та всіх інших урядників, а також із рядових козаків учинить злочин, що шкодить Гетьманській честі, виявившись винним через нечестивий умисел або випадково, у такому разі подібних винуватців (злочину) не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення — і умисне, й випадкове — має підлягати (розгляду) Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкорятися, як переможений законом…

Х

Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв за межі рідної землі, аби полегшити подібні тягарі і шукати життя кращого, спокійнішого і легшого. Через це нехай пани Полковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх урядів чи в їхньому особистому підданстві…

…Завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою, хоча вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей же закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички.

Силою цього Виборчого Акту ухвалюється, щоб столичне місто Русі Київ та інші міста України зберігали недоторканими й непорушними всі свої справедливо отримані закони та привілеї й це мусить у відповідний час обов'язково підтверджуватися Гетьманською владою.

ХVI

…Щодо пактів і конституцій, укладених для успішного виконання (вищезгаданого), то Його Ясновельможність удостоїв їх підтвердити власноручним підписом і державною печаткою, а також присягою належної форми. Ця присяга звучить так:

Я, Пилип Орлик, новообраний Гетьман Війська Запорозького, присягою Господом Богом, прославленим у Святій Трійці, на таке: обраний вільним волевиявленням відповідно до старого закону і звичаїв (нашої) вітчизни за згодою Священної Королівської Величності короля Швеції, Нашого Протектора, Генеральними Старшинами і послами від усього Війська Запорозького, що перебуває під рукою його священної Королівської Величності й мешкає в нижній течії Дніпра, будучи обраним, проголошеним і піднятим на видатне Гетьманське звання, присягаю, що незмінно виконуватиму ці пакти й конституції…

Підтвердження цих Пактів

Королем Швеції.

Видали у місті Бендерах, дня 10 травня, року Божого 1710.

Карл місце печатки. Г. Фон Мюллерн

(Витяги)

1.

Въ суде полковомъ надлежитъ быть, безъ перемени, всегда судіи и при немъ писару судовому; а съ ними въ ономъ суде заседать съ полковой старшины — обозному, асауламъ двомъ, коружимъ двомъ и значковому товариству почережно, то есть тромъ парсонамъ: двомъ изъ означенной старшины, а третему значковому товаришу, по чверти года. А оного суда всегда полковникъ долженъ смотреть, такъ, чтобъ, за его ведомомъ и соизволеніемь и за подпискою руки, все дела вершилися. А въ приключающихся креминальнихъ и иннихъ значнихъ, подлеглихъ суду полковому, справахъ долженъ самъ полковникъ со всею купно старшиною присудствовать на суду и, вершеніе справи учиня, зъ старшиною согласно, подписоватся, ибо многіе давше декреты, или писма судовіе, імеются въ людей разнихъ чиновъ за руками и печатми прежнихъ полковниковъ, зъ которихъ показуется, что въ судахъ полковихъ сами полковники зъ старшинами присудствовали и, по приговору и согласію общому, разніе дела вершили.

3.

…Въ сотеннихъ судахъ, где нетъ магистрату, заседать всегда, безъ перемени, сотнику, атаману городовому, писару, хоружему, войту, бурмистрамъ; а где атамана городового нетъ, тамъ атаманамь куреннимъ быть и употреблять, особливо къ знатнимъ деламъ, сколько пристойно, отъ знатного сотенного товариства. А где есть, — майстратъ особно, а сотенній судъ особно жъ дела свои отправлять имеють.

4.

И суди оніе производить, найпаче въ криминальнихъ и иннихъ знатнейшихъ делахъ, такимъ обраэомъ. Перво слушать и читать жалоб или доношеніе; потомъ, противъ оной суплеки, по пунктами, въ якихъ сила и справа содержится, допрашивати обжалованого, то есть ответчика; и что въ допросахъ скажетъ, оніе вопросніе речи эаписивать; тую жъ записку выразнимъ вычитанемъ читать добре ему, обжалованному, чтобъ виразумелъ доподленна; и казать на онихъ допросахъ, перво начерно сочиненнихъ, подписоватся; а потомъ и на набело переписаннихъ руки прикладывать; а хто писать не умеетъ, во место себе, о подпись упрашивалъ бы, кого можетъ, а крестами не подписоватся…

11.

По совершеніи нижняго суда, кто бы онимъ нижнимъ же судомъ не былъ контентъ, въ виттттттій судъ не возбраняеть апелювати…

12.

Понеже писарамъ судовим, особливо для сустентаціи нетъ определенія, безъ которого имъ в званій своемъ прожить трудно, ибо въ суду полковомъ одинъ писаръ и управиться не можетъ, но принужденъ держать себе въ помощь и другихъ подписковъ…

13.

По селахъ, въ виденіи сотенной и городовой старшины обретаючихся, на судъ сходитися велеть къ атаману или войту, не въ шинковіе домы, і емужъ атаману заседать съ двома или трома товаришами, а войту тожъ зъ двома или трома людьми трезвими и розсудними; по маетностехъ же державскихъ, когда жалоба будетъ отъ мужика на козака, судъ той содержать атаману съ товариствомъ знатншшимъ; и когда жалоба зайдетъ от козака на мужика, то судить старостамъ і войтамъ в справахъ мелкихъ поточнихъ, и судить тожъ не в шинкахъ, не пьянимъ, но трезвимъ, безъ всякихъ накладовъ и взятковъ. А кто зъ нихъ виннимъ покажется, атаману жъ съ козака, а старшине и войту съ мужика надлежащую чинить росправу. Чего разсудить не могутъ по селамъ, то отсилать в судъ сотенній, или кто где ведомъ, а самовольства и грабительства безправно отнюдь бы нехто не надъ ким негде чинити не важился, подъ правними неопустними винами, въ Статуте, въ разд. 3, арт. 37 вираженними. А когда бы тамъ, где кто ведомъ, не дана была жалобливому управа, найпаче когда державца якій зъ подданного своего козаку, или хочай посполитому человеку, неподчиненному себе справедливость не покажетъ, то жалобливій на полковомъ суде, съ сведительствомъ нижняго суда, искать оной справедливости долженъ, и судъ полковій тое дело имеетъ решить безъ волокиты, кроме всякого лицезренія, по первомъ и пятнадцатомъ решителномъ пунктамъ и подлежащими правамъ.

14.

Сотенніе и городовіе, где майстрату нетъ, урядники, а где майстратъ есть, видавать імеюта майстратовіе требуючимъ людямъ купчіе записи въ продажи ґрунтовъ знатнихъ, великой суммы; такожъ протесты и духовніе записи сочинять и видавать по правамъ, безъ взятковъ, противнихъ праву;

На подлинномъ подписался:

Его императорскаго величества войска запорожского обоихъ сторонъ Днепра гетманъ и кавалеръ рукою властною.

(Витяги)

6.

Если о земских ділахь, то есть о маетностях іли о ґрунтах, случится производить суд, також допрос чинить повітчику і испрашивать против челобитя, а по улики іспросить истца, какіе он на тії маетности іли ґрунта іміет крепости, і в котором году, місяці і числі писано, и от кого даніе; і по тім кріпостям было-ль его, істца, тими маетностями іли ґрунтами владініе, і сколко год, и доброволне владіл іли усиловно, і не было-ль от кого о том прежде владения его і за владініем какого спору і челобитя?

…Грунтов дідизних і отческих, без призволенія потомков іх, кто продает, и без купчих не куповать; а если куповать будет, то купчіе брать за руками продавцов і печатми и синов их і зятей (если будут), когда уміют писати; а если не уміют писати, то чтоб подписался кто знатній на купчой, по их прошению; і чтоб на купчому запису не было какова приписка или подчистка, треба того остерегтися, понеже в судах такіе купчіе уничтожаються; а спорядивш чинно, як выше сего показано, купчій запис записать на уряди, с сознатем (продавца, в скорости, в яком уезді тая купля будет…

Грунтов у подданих владілческих, без відома владілци их, не куповать і в заставу не принимать і для паханя на сійбу не наймать, ібо если, без ведома владілческого, кто такій ґрунт купит іли в заставу пріймет іли наймет, то денги, за что купит, і заставу, і тое, что посеяно будет, потеряет…

Грунт если кто продает, то стерегтися треба і розведовать, чи не продан тот ґрунт другому кому от того продавца; і если продан, то такого ґрунту не куповать…

Если кто еден учнет другого кого неучтивими словами бранить, а тот, кому укоризна тая іміется, учнет такими ж словами оговориватся, то он за то не виноват будет, толко би к той ссорі початку не вщинал (в книги Порядку).

Стерегтися треба, чтоб якого честного человека не назвать скурвим сином, іли честную жену іли дівицу байстручкою, понеже-де такими словами если кого обезчестить, а не доведет, то, ведлуг стану его, безчестіе заплатить, а женскому полу удвоє против стану, мужей их и ревикацію на уряді публічне треба дать против тих своих слов з таким вираженіем, что яде говорил на тебе, яко-би ти скурвій син іли байстручка, то-де я брехал так, як собака…

Если мисливого собаку кто убет, іли другое что скотини, то треба нагородить другим собакою так добрим, як і тот был, і отприсягтися тому, кто убет, что не з злости якой того собаку убил іли другую какую скотину; а если кому собака учинит шкоду, то есть укусит, то пан того собаки, чтоб не был за собаку віноват, іміет присягти в том, что он того не виділ, когда тот собака кусал; а если, кто обороняючись убет собаку, то не виноват; а если напрасно убет, то заплатить повынен і от присягтися…

Если чій конь, албо свиня, албо якое другое быдло учынит кому шкоду, то господар тоей скотини повинен шкоду заплатить; а если не схочет заплатить, то скотини тоей, что шкоду учинила, лишается;

Кури, когда на чій ґрунт чужій перелетят і шкоду учинять, то тому господареві, чій ґрунт, надлежит тіе кури половить і все піре оборвать, і пустить до того дому, откуду прилетіли…

Если какая приблуда прійдет, то треба оную вести на уряд, а если не повести і умедлится через три дня, то тому, до кого прійдет приблуда, подозрително будет і причитатимется тот, кто удержовати будет в себе, за вора…

Если застанет кто чужого человіка в пущи своей, кто рубает дрова іли другое что, то треба того человіка з тим поличним вести до уряду, а з уряду приговорят, чтоб тот, кто порубал, по оценки заплатил за тіе дерева.

Если кто кому в саду порубает прищепу іли другое плодное дерево, то іміет тот, кто порубал, заплатити — 12 руб…

Если кто, ездячи за охотою, другому кому в полю чужому потопчет якое збоже засіянное, то тот іміет тому, кому есть шкода, выни заплатити три рублі денег, і шкоду нагородити…

9.

Також многоразличним случаем смертніе убійства состоятся: 1) когда кто, стріляючи із оружини на звіра іли на птаха і не хотячикого забить; 2) когда кто дерево подрубает, а оно падаючи, кого забет; 3) когда кто на будинок іли церков дерево тягнучи, а оно упадет, забет; 4) когда кто з другим, поссорившись, станут бится, і еден другого забет; 5) когда кто, з подговору чіего, як многократно бывает по подговору жен, которіе з другим яким человіком схожденіе іміют в блуді, і засмаковавши подговоруют тих своих милостников на убійство мужей своих, і протчіе сим, подобніе; 6) когда кто ділает смертніе убійства з умислу і за своєю волю, і такіе діла понеже касаются к розиску, надлежит, по допросним річам, таких смертних убійцов в застінку питать непреміно: з якого умишления, із чиего подговору, і не учинил ли он прежде того другого якого за бойства, і з другими якими смертноубійцами знается, і с ким имено, і где тіе смертніе убійци жителство иміют, и сколко ті забойци забойства починили і где имено, и кого забили, і о прочем; і спрашивать при питки обстоятелно, не біглій ли он, чій і в рекрутах и матросах не бивал ли; буди же станет показивать з питки едной і другой сходно своим допросом, что он не с умислу, но не хотячи і за случай, як выше сего в — 4 пунктах показани ті случаи убил, і на то свідителство слушное покажет, то таких смертию не казнит, но доправить толко поголовщини;… буди же кто убет кого з умислу и за своеволю іли с подговору чиего…, то таких убийцов без всякой пощады казнить смертю…

10.

Прелюбодяніе понеже так умножилось между народом, что не можно всяким способом іскоренить; за якое поползновеніе многочастні і всякому выдимо, что Бог человека наказует и к великой нужді попущает, албо разорением худоби, хоробою і протчіим затем, что оное заповіди божественой противное, і между людми в житій малженском великая от него происходит порча…Убогих прелюбодеев велеть туремним вязенем, долгим боем і голодом наказивать, а богатих взятем худоби і прочіими, сему подобиями, наказаніи.

11.

Если кто згвалтует якую жену, іли дівицу растлит усиловне, а тая жена іли дівица тогож времени будет кричати гвалту і призвати людей, чтоб ей от того гвалту отратовали, іли тое усмотріли і познали, что она на тое гріхопаденіе не соизволяла, і знаки слушние гвалту того покажет, і если тое по слушному доводу явится, то… такого гвалтовника казнить смертю; если же якая жена іли дівица в вишенисаном ділі того ж времени не будет гвалту кричать і людей призивати, но молчатиметь, то хочай би на опослі на того гвалтовника і била челом і знаки певніе того гвалту оказала, уже тот… от того гвалту і смерти волен будет.

12

Если якій вор в приказі откуду будет присланий іли пойманий на свіжом учинку воровства, то оного вора, в том приказі приняв розпросить з пристрастіем, як давно стал воровать і сколко чего, і в кого, и з якими імено другими ворами воровал; да и спросить же его, был ли еще прежде того — де в других приводіх, і в сколко ж імено, і веліть поддячому осмотріть плечей его, не бить ли где кнутом іли шиною, чи не печень; а с временем, когда вор запустить на себі волоси, что не будет весма ушей с под того волося видно, в таких смотріть ушей, іміются ль или обрізани, а потом по роспросі в вишеписанном же его питать; а если покажет з роспросу і с питки, что он первіе воровство вчинил і в приводах негде не бивал і в палачових же руках не бивал же, а тая річ, что он своровал, не будет стоятся четирох коп грошей, то тое, что украл, верну з навязкою повинен; а не будет ли чин навязки заплатить, а истец на его будет инстиговать и просить, то такого вора… видать истцу на вислугу на год, в зачот ему кладучи на копі, а если женска полу будет, то есть воровка, то по едному рублю; а если в другой раз сворует і приведен будеть, то его у столпа бити розгами й знак на тілі дати, албо уха веліт врізати, і украденое повинен тот вор з навязкою вернути, а если і не имтиметь чим навязки заплатить, то по вишеписаному отдать істцу на вислугу; а если в третій раз сворует і приведеньз будетез в приказ, уже тогда горлом иміет быти каранній.

13.

Если которій помещик, при челобити своем, приведет крестянина своего біглого, просячи в суд допроса о крест(янст)ві его, побігі, і о житій, за ким жил, то і спросить того крестянина, по обикновению приказному, как его зовут, чій син, сколко ему от роду літ, где он родился, в которой губерній или провинціи, за котором поміщиком і по каким крепостям тому поміщику крепок, і записав ли в подушной оклад, і в котором дистрикт, і як он давно от того своего поміщика біжал, сам ли собою или от подговору чиего, с ким, і в жил, год ли іли місяц, і в котором году, кто его на житло принимал к себі, і, бігая в Малоросіи, каким себе називал велироссійским іли малороссійским прироженцем, і так ли, подліно крестянин; і буде в допросі своем крестянства не запрется, то слідуєт тое, что он его подлино крестянин; еднак же у помещика тоего, которій будет бить челом, взять с подкріпленіем сказку, іміет ли он на оного крестянина крепости і какіе имено…

Буди же которій поміщик приведет своего крестянина в приказ к допросу о крестянстві, и он крестянства, допросом своим будет отпиратся і скажет, что он не есть крестянин, но свободной і не великороссійской породы, а тот поміщик на него покажет кріпости, почему он ему будет кріпоке, також і сродствеников его, отца, іли матку, или брата, іли сеетру, дядев іли теток на изобличеніе его, которіе того поміщика будут подлинніе крестяни, то такого крестянина, если он своих сродников отпирается, питать раз; буди же еще учнет запиратся, то его і в другій раз питать, а хочай еще учнет запіратся і на другіе питки, однак по двом питкам того его поміщику; у которого какого-будет кріпостніе кабали, отдать…

А п е н д и к с.

По всем ділам челобитческим надлежить повітчику написать з діла выписку обстоятелную, і тую выписку прочитать істцу і отвітчику, и по листам в книгу веліть закрепить с таким подписаніем: к сей выписки, что она с подленим делом сходна і выписано все, і на судей подозрения никакова не имію…

Конец процесу.

(Витяги)

Глава 1. О силе и важности прав малороссийских

Артикул 1

Права малороссийские от всепресветлейших всероссийских монархов здешнему народу потвердженные, силу и важность имеют таковую, что оными как малороссияне, так и в Малой России всякие владелцы и иностранные жилци и приежжие судитись должны.

Пункт 1

Всякого чина и достоинства, не виключая никого, от вишных до нижных, духовнаго и мирского, воинскаго и гражданского, малороссийский обыватели и весь без изятия малороссийский же народ, по артикулам в сем праве написанным во всяких делах суд и росправу иметь и оному праву во всем послушны быть должны.

Пункт 2

Потомуж и те, кои хотя и нездешние жители, но какими ни есть имениями владеють, и кои из иностранных в Малой России жителствуют, да и приежжие заграничные всякого звания люде, во всяких суду и росправе подлежащих делах, равно как бы здешные обыватели по сему ж праву судитись имеють.

Глава 2. О чести Божией

Артикул 1

О богопочитании всякому должном, и о казне богохульников

Пункт 1

Понеже Гдь Бог своей не изреченной блгости создал человека по образу своему, и по своему же ко всем обще человеколюбию падших нас в праотцех наших возставить и дражайшою единородного Сна Своего, Хрисга Спасителя ншего кровию искупить блгоизволил, того ради надлежит всем обще людем, найпаче же каждому без изятия христианину, всегда и везде воздавать ему всевышнему Творцу и Искупителю нашему должную честь и почитание таковое, какое толику всемогуществу и блгости его пристойно, не причитая ему того, чего причитать не надлежит, и не унимая того, чего унимать не достоит.

Пункт 2

А кто бы дерзнул от злобнаго и гордостнаго сердце своего противное что чести божией мерзостными своими устами произносит с явным бгохулением: или умалением всемогущества его, либо с неблгодарением блгости его ж божественным, или Дела Божия охуждать и его ж божественныя тайны и Стое Писание хулить и поносить, таковаго хулителя, кто бы он ни был, хотяб тое в трезвом уме либо и в пянстве учинил, везде ловить, арестовать и по истязанию и доказательствам жестокою казнить смертию: живого зжечь или, по рассмотрению дела о силе хулы его, на теле наказивать без пощады и шелмоват, в страхе протчим; дабы такия бгохуления в народе не происходили, найпаче же если бы где тот безумный бгохульник явился не признавающий быть Бга и промысла его (который безуми называются афеисти, то есть безбожники) и то бы как сам безбоязненно и упрямо произносил, так и других к тому безуию внушением и учением своим склонял и повреждал, такого безбожника, по жестоком разными мученми истязании, живого зжечь без всякия пощады.

Глава 3. О высочайшей чести и власти монаршеской

Артикул 1

О прерогативе, то есть преимуществе высокомонаршего маестата или величества

Пункт 1

Понеже монарх или самодержец и правителстующий государ есть власть предержащая, то ест над всеми верховная, от единаго всевышняго Бга определенная и учрежденная, того ради уставы и указы его высокомонаршеския всем подданным содержать за право и оныя со всяким почитанием и повиновением исполнять должно, иный же никто, кроме его повелениия никаких законов вводить и прав уставлять не силен.

Артикул 2

О преступниках против маестата государева

Пункт 2

Если бы кто с ким согласие, или бунт, или злое умышление имел на здорове государево, хотя б тое злоумышлени охранением Бжиим в дело и не произишло, таковый преступник, по прямому доказателству, чести и живота лишен, а имение его взято быть на государя имеет.

Артикул 3

О женах, детех и имениях изменничих

Пункт 1

Сыны преступников противу монаршего маестата и изменников в летах совершенных, если подлинными доказателствы изобличены были б. что про оной на государя злый умысл или измену ведали а не донеслы, чести и живота, как отци их, лишены быть имеют.

Пункт 2

А который сыны не были б совершенных лет, или хотяб были и совершенных, да об отческой измене не ведали, таковый чести и живота не лишаются.

Глава 5. О службе государевой военной и о порядке воинском

Артикул 1

О отправлении государевой воинской службы.

Пункт 1

Вси обще, звания шляхетского и воинского, чиновный, знатный також рядовыя люде, который в Малой России живуть и суть совершенных лет, маетности или ґрунта отеческие, матерние, за женою доставшиеся, купленые, выслуженые и каким-нибудь правилным образом нажитие имеют, потому ж и иноземци, кои в Малой России имение содержат и службу здешную приняли, обще с малороссиянами государеву воинскую службу отправлять должны.

Глава 10. О сговорах свадебных, о приданном и вене, о наследии мужа по жене и жены по мужу и о разводах

Артикул 1

О сговорах в супружество сынов и дочерей Пункт 1

Сговор о супружестве, который многажди родители наместе сынов или дочерей своих делають, ежели доти возрастные, тогда ж, а маловозрастные, пришед в возраст, явственно на тое соизволят, или хотя и тихо, си есть, когда бы, будучи при сговоре оном, молчали и не противилися и пред самим венчанием на то ж согласовали, обязует их к супружеству.

Артикул 37

О разводах супружеских где быть должны Пункт 1

Развод супружеский, для которых причин не бывает, должен быть по правам християнским всякого звания и чина людем негде инде, токмо пред судом дховным.

Глава 20. О ґвалтах или насилиях, о нападении, о убийстве, побои, увечче, ранах, разбои и безчестии, о казни и наказании о том преступивших, також о головщинах и платеже за голову, за увечче, за охромление и повреждение на составах, за побои, рани и безчестие шляхте или воиского звания и протчиим людем

Артикул 1

О платеже за гвалт общесоседний и о умышленном нападении с намерением убить кого всмерть

Пункт 1

За каждый гвалт или насилие, от кого б кому ни учинилось, и правно было доведенно, имеет быть плачено обидимому дванадцять рублей денег, кроме случаев особливо показанным в сем праве.

Артикул 5

О убийстве родителей от детей или детей от родителей

Пункт 2

Кто б отца или матер из гнева пхнул, побил, либо ранил или злословил, по челобитию и доказателству тех родителей, таковаго смертию казнить отсечением головы.

Глава 22. О грабежах, разных шкодах и за то о награждениях

Артикул 1

О неграбеже стада лошадей и другого скота и о спашах

Пункт 1

Никто чужого лошадейного и скотского всего стада за спаш занимать и грабить не должен, а кто б занял и пограбил и удержуя у себе целое стадо, из онаго одну или несколко лошадей, или иного скота уморил, либо присвоил, таковый тую одну из лошадей, либо из скота иного, сколко их будет, против цени как люди сведомые узнают, или примераясь цене, как с того стада лошади любо другий скот продаются, обидимому удвое, а сврх того и за самый грабеж три рубле заплатит имеет.

Артикул 2

Кто бы скотину чию убил или охромил

Пункт 1

Кто чию скотину нарочно и без всякой поричини убет, тот имеет за оную удвое против настоящей цени наградит, а когда бы не нарочно, но случаем оную скотину убил, то настоящею толко ценою уплатит.

Глава 23. О казни и наказании прелюбодеев, блудников, насилников жен и девиц, також мужеложников и скотоложников

Артикул 1

О прилюбодеи и прилюбодейце

Прелюбодей есть всяк тот, который имея законную жену свою с чужими мужатими, или хотя с безмужными женами, також и всякая жена, которая имея мужа законного с чужими женатими мужами или хотя и з безженными телесно совокупляется, таковый или таковая если к толикому беззаконию допустятся и доподлинна изобличены будуть, подлежат казни по нижеследующим артикулам.

Артикул 12

О насилии девицы или жены

Пункт 1

Кто бы девицу, вдову или жену мужнюю честную какава-нибудь звания знасилничал и оному насилнику в безчинии его каким-нибудь же образом советом или делом кто другий помоществовал, а тая б девица, вдова или жена в насилии том кричала и на тот крик збежались люде пред которыми бы насилованая насилия своего знаки обявила и после позвав оного насилника и помощников его в суд того ж насилия вышепоказанными свидетелми доказана к тому ж и присягою своею и сведителей ежели бы насилник и помощники в том сами не повинились тое подтвердила, то таковаго насилника и помощников его смертию казнить, награждение же за безчестие по званию насилованной из имений его ж насилника и помощников его имеет быть уплачено.

Глава 24. О ворах и наказании и казни их, також и о протчем по делам татейным

Артикул 9

За какую покражу вора смертию казнить или не казнит

Пункт 1

Всякий вор на воровстве пойманный с поличным ли, или без поличного в суд приведенный, но правными доводами изобличенный, если покража явится ценою выше двадцати рублей, имеет быть повешен, а вещи покраденные, если на лице сищутся, возвратить, а если не сищутся, то за оные и за убытки наградить истцу из имения того вора должно.

Пункт 5

Ежели который вор трикратно на воровстве хотя и малых вещей пойман, к суду представлен и доводами изобличен будет, таковаго смертию казнить, повесить, а за покражу и убытки истцу из имения его наградить.

…Нам стало відомо, що полковники, полкова старшина, сотники і сотенні старшини малоросійських полків, незважаючи на. численні заборонні височайші укази її імператорської величності, використовують козаків, як піших, так і кінних, для повсякденних робіт у своїх приватах, особливо в жнива під час косовиці, і обтяжують перевозом різних припасів з близьких і далеких місць, лісу для будування своїх домів і хуторів… Козаки розорені до краю і, залишаючи свої житла, змушені втікати за рубіж і в слобідські полки, внаслідок чого значно зменшилась кількість козаків у Малій Росії, що може привести до нечуваного безладдя і в кінці до викорінення козаків.

(Витяги)

Після всемилостивішого від нас звільнення графа Розумовського, за його проханням, з чину гетьманського наказуємо на шому Сенатові для належного управління в Малій Росії створити там Малоросійську колегію, в якій бути головним нашому генералу графу Румянцеву і з ним чотирьом великоросійським членам…; малоросійських — генерального обозного Кочубея, генерального писаря Туманського, генерального осавула Журавку та хорунжого Данила Апостола… Нижчих канцелярських службовців вибрати йому, графу Румянцеву, на свій розсуд.

Ми, бажаючи, щоб між визначеними в цю колегію чинами ніякої різниці не було і щоб кожний своє місце міг займати за чином старшинства, наймилостивіше наділяємо цих малоросійських чинів зрівнюванням у класах з великоросійськими нижченаведеними чинами, а саме: генерального обозного Кочубея — генерал-майорським, генерального писаря Туманського — чином статського радника, генерального осавула Журавку і хорунжого Апостола — полковницькими.

А в судах, створених в Малій Росії в минулому 1763 р., на підставі нашого іменного указу — підкоморських земських в кожному полку по два. а в Ніжинському — три, до складу яких визначаються підкоморії, судді, підсудки і писарі з щорічними виборами як тимчасові, то наказуємо і цим, поки вони будуть мати після виборів такі звання, вважатися за урядами, а саме: підкоморіям — першим після малоросійського полковника, земським суддям з першорядними бунчуковими товаришами, по старшинству, підсудкам з бунчуковими другорядними, писарям земським проти осавулів полкових, по старшинству, а возним бути першим під сотником малоросійським.

За відсутністю тепер гетьмана, призначеному від нас головному малоросійському командирові мати такі права, як генерал-губернатору і президенту Малоросійської колегії, де він в справах суду і розправи має голос голови за генеральним регіментом, а в решті справ, як-от: підтримування в народі доброго порядку, загальної безпеки і виконання законів — повинен він поступати як губернатор, тобто як особливий нам довірений в нашу відсутність.

Запорозькій Січі, яка була під управлінням гетьмана, бути тепер підвладною цьому малоросійському урядові…

(3 серпня 1775 р.)

Ми захотіли через це оголосити всім вірнопідданим цілої нашої імперії, що Запорозька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь.

…Їх злочини, які примусили нас прийняти такі суворі заходи, є такими:

1. Забуваючи свої попередні важливі і згубні злочини і зраду вірності і підданства, вони почали років з десять тому назад та й зовсім недавно надто далеко заходити з своїм зухвальством, привласнивши і вимагаючи врешті для себе в кінці, ніби як надбання їх власності, не тільки всі ті землі, які ми придбали в останню війну від Оттоманської Порти, але й навіть ті, що були заселені в Новоросійській губернії, мотивуючи, ніби їм і ті і інші здавна належали…

2. Внаслідок такого привласнення собі земель Новоросійської губернії, вони насмілились не тільки робити перешкоди вказаному нами їх обмежуванню, загрожуючи надісланим для цього офіцерам явною смертю, але й заводити і будувати на них свавільно власні зимівники, більше того— виводити ще з тамтешніх жителів та поселених гусарського і пікінерського полків людей чоловічої і жіночої статі, яких забрано і виведено на Запорожжя всього до 8000 душ, включаючи сюди й тих, які від утисків козаків у своїх власних житлах були змушені переходити до них і підкорятися їх сваволі…

5. Приймали до себе в козаки, незважаючи на часті наші урядові заборони, не тільки утікачів, які вступали до козаків, але і людей жонатих і сімейних, через різні спокуси підмовили до втечі з Малоросії тільки для того, щоб собі підкорити і завести у себе власне хліборобство, в чому й досягли багато успіхів, бо селян, які займаються хліборобством, нараховується тепер на місцях колишнього запорозького володіння до 50 000 душ.

6. Нарешті, ті ж запорожці почали свавільно привласнювати землі, що здавна належали нашому Донському війську…

Так з належною увагою до всього вищесказаного ми вважаємо нині своїм обов'язком перед богом, перед нашою імперією і взагалі перед самим людством зруйнувати Запорозьку Січ і ім'я козаків, запозичене від неї. Внаслідок цього 4 червня нашим генерал-поручиком Текелієм з довіреними йому нашими військами зайнята Запорозька Січ у цілковитому порядку і повній тиші без всякого опору з боку козаків, через те, що вони побачили наближення війська, коли вже із усіх боків були оточені. Ми цьому начальнику наказали найспокійнішим чином виконати доручену йому справу, уникаючи, наскільки це можливо, кровопролиття.

Повідомляючи наших вірних і любих підданих про всі ці обставини, ми можемо одночасно їм оголосити, що немає тепер більше Запорозької Січі з її політичним спотворенням, значить, і козаків цього імені. Місця жител і тамтешні угіддя ми залишаємо, зараховуючи їх за здатністю до Новоросійської губернії. Доручаєм при новому влаштуванні особливе опікунство заснованому там нашому урядові…

(Витяг)

I. 8. Для певного і правильного одержання казенних прибутків у намісництвах Київському, Чернігівському і Новгород-Сіверському, щоб запобігти всяким втечам і обтяженню поміщиків і інших сільських жителів, кожному з поселян залишитися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією…

II…Ми визнали за необхідне вчинити однакове разпорядження і щодо тих повітів, із яких складалась колишня Слобідська Українська губернія і які тепер увійшли до складу Харківського і частково Курського і Воронезького намісництв.